Поиск в системе

Постанова Іменем України 09 грудня 2019 року м. Київ справа № 285/3950/17-ц провадження № 61-41907сво18 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Гулька Б. І., Висоцької В. С., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Сімоненко В. М., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», представники позивача: Щербак Ольга Анатоліївна, Михніцький Геннадій Юльянович , Біллерис Юрій Олексійович , відповідач - ОСОБА_3 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову апеляційного суду Житомирської області у складі колегії суддів: Микитюк О. Ю., Борисюка Р. М., Григорусь Н. Й. від 25 червня 2018 року, ВСТАНОВИВ: 1.Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2017 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості. Позов мотивовано тим, що 19 серпня 2008 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 287/1-685, за умовами якого з урахуванням додаткових угод № № 1, 2 банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 12 000 дол. США зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення до 18 серпня 2018 року на умовах, визначених договором та додатковими угодами до нього. У порушення умов кредитного договору, а також статей 509, 526, 1054 ЦК України, відповідач зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконав, чим порушив умови кредитного договору. У зв`язку з чим станом на 25 вересня 2017 року утворилась заборгованість у сумі 11 098,07 дол. США, що в гривневому еквівалентні становить 291 452, 65 грн, яка складається із: 5 824,05 дол. США заборгованості за кредитом; 3 374,46 дол. США заборгованості за відсотками; 1 101,95 дол. США пені за несвоєчасність повернення кредиту; 797,61 дол. США пені за несвоєчасність повернення відсотків, яку позивач просив стягнути з відповідача на свою користь. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 26 березня 2018 року у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки останній платіж за кредитом відповідачем здійснено 26 грудня 2013 року, тому відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 до кредитного договору змінено строк виконання основного зобов`язання на 26 січня 2014 року. Звернувшись до суду з позовом 01 листопада 2017 року, позивач пропустив позовну давність, про застосування якої просив відповідач. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 26 березня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову ПАТ «Укрсоцбанк». Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за тілом кредиту в розмірі 4 474,40 дол. США; за відсотками в розмірі 671,16 дол. США та пеню в розмірі 1046,5 дол. США, а всього - 6 192,06 дол. США, що станом на 25 червня 2018 року становить 163 780 грн. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки відповідач припинив виконання зобов`язання в грудні 2013 року, кредитний договір діє до 18 серпня 2018 року, а з позовом банк звернуся 01 листопада 2017 року, тому поза межами позовної давності знаходяться лише щомісячні платежі та відсотки, нараховані до 01 листопада 2014 року, а пеня за межами річного строку позовної давності - до 01 листопада 2016 року. Крім того, апеляційний суд вважав, що наявність рішення третейського суду від 03 березня 2015 року не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки вказаним рішенням стягнута заборгованість станом на 29 жовтня 2014 року, тобто поза межами позовної давності. Узагальнені доводи вимог касаційної скарги У серпні 2018 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що останній платіж за кредитом здійснено 26 грудня 2013 року, відтак згідно з пунктом 4 додаткової угоди № 2 до кредитного договору строк повернення кредиту змінився з 18 серпня 2018 року на 26 січня 2014 року. Тому банк, звернувшись до суду з позовом 01 листопада 2017 року, пропустив позовну давність, передбачену статтею 257 ЦК України. Крім того, рішенням третейського суду від 03 березня 2015 року станом на 29 жовтня 2014 року стягнуто не щомісячні чергові платежі, як вважав апеляційний суд, а достроково всю суму заборгованості. Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги та законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 серпня 2018 року поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження постанови апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року. Відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 285/3950/17 з Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області. Зупинено виконання постанови апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до закінчення касаційного провадження. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 квітня 2019 року вказану справу призначено до судового розгляду. Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 травня 2019 року вказану справу передано на розгляд Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 липня 2019 року справу № 285/3950/17-ц прийнято до свого провадження та призначено до розгляду Верховним Судом у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Фактичні обставини справи, встановлені судом У справі, яка переглядається, суд установив, що 19 серпня 2008 року між АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 287/1-685, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 12 000 дол. США зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення до 18 серпня 2013 року на умовах, визначених договором. Відповідно до додаткових угод №№ 1, 2 від 02 квітня та 30 листопада 2009 року до вказаного кредитного договору сторони домовились про зміну графіку погашення кредиту та про зміну кінцевого терміну повернення заборгованості, а саме до 18 серпня 2018 року. Відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 до договору кредиту у разі порушення позичальником строків сплати процентів визначених пунктом 2.4. договору кредиту та/або кредиту як в повному обсязі, так і частково, більш ніж на 30 календарних днів, позичальник зобов`язаний достроково погасити кредит, нараховані проценти та можливі штрафні санкції в повному обсязі на 31 календарний день прострочення виконання зобов`язання за договором. 01 листопада 2017 року (згідно поштового штампу на конверті) банк звернувся до суду з указаним позовом, у якому посилався на те, що позичальник порушив умови договору, не сплачував нараховані банком відсотки, не погашав кредит, унаслідок чого станом на 25 вересня 2017 року утворилась заборгованість у сумі 11 098,07 дол. США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 5 824,05 дол. США; заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 3 374,46 дол. США; пені несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 1 101,95 дол. США; пені несвоєчасне повернення відсотків у розмірі 797,61 дол. США. 22 січня 2018 року ОСОБА_3 подав до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності. Установлено, що 03 березня 2015 року Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків ухвалено рішення про задоволення позову ПАТ «Укрсоцбанк». Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором від 19 серпня 2008 року № 287/1-685 станом на 29 жовтня 2014 року в сумі 88 127,38 грн, яка складається із: 5824,05 дол. США, що згідно офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) становить 75 435,90 грн, - заборгованість за кредитом; 797,32 дол. США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 10 327,27 грн, - відсотки за користування кредитом; 182,53 дол. США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 2 364,21 грн, - пеня. Вирішуючи спір по суті та відхиляючи доводи відповідача про пропуск позовної давності, апеляційний суд виходив із того, що поза межами позовної давності знаходяться лише місячні платежі та відсотки, нараховані до 01 листопада 2014 року, а пеня за межами річного строку позовної давності - до 01 листопада 2016 року. Апеляційний суд вважав, що наявність рішення третейського суду від 03 березня 2015 року не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки вказаним рішенням стягнута заборгованість станом на 29 жовтня 2014 року, тобто поза межами позовної давності. 2.Мотивувальна частина Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду мотивована наявністю різного підходу щодо застосування положень статті 264 ЦК України щодо переривання позовної давності за наявності рішення третейського суду у справах про стягнення кредитної заборгованості. Так, у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 756/3692/16-ц (провадження № 61-23472св18) зроблено правовий висновок про те, що звернення за захистом свого права до некомпетентного суду (третейського суду) не свідчить про переривання позовної давності, оскільки відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 Закону доповнено пунктом14 згідно із Законом № 2983-VI від 03 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). У постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 392/272/16-ц (провадження № 61-4191св18) зроблено правовий висновок про те, що підставою переривання позовної давності є лише пред`явлення позову до суду, який є державним органом. Звернення з позовом до третейського суду не перериває позовної давності, оскільки згідно зі статтею 2 Закону України «Про третейські суди» третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Передаючи справу на розгляд Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що оскільки з 26 грудня 2013 року відповідач припинив виконувати щомісячні зобов`язання з погашення кредиту та процентів за користування кредитом, то відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 2 строк виконання основного зобов`язання настав 26 січня 2014 року. Таким чином, право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором виникло у позивача 26 січня 2014 року. Згідно із частиною другою статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Частиною третьою цієї ж статті визначено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Наведеною нормою переривання перебігу позовної давності не диференціюється залежно від форми захисту права особи. Способи захисту цивільних прав та інтересів судом врегульовані статтею 16 ЦК України, відповідно до якої особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 21 ЦПК України визначено, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. Метою створення і діяльності третейських судів в Україні визначено захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб (стаття 1 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди»). При цьому, до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до статті 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятками, переліченими у цій статті. Виходячи з наведених норм права, зміст поняття «суд» у статті 16 ЦК України та інших нормах цього Кодексу, включаючи положення глави 19 ЦК України про позовну давність, охоплюються також і третейські суди. Цивільне законодавство України при побудові конструкції переривання позовної давності не вказує, що наслідком пред`явлення особою позову у вигляді переривання позовної давності є виключно звернення до суду як державного органу. Тому, пред'явлення особою позову до третейського суду, до підвідомчості якого згідно зі статтею 6 Закону України «Про третейський суд» відноситься вирішення відповідного спору, перериває позовну давність. З урахуванням наведеного, звернення до третейського суду свідчить і про зміну строку виконання основного зобов'язання як це передбачено частиною другою статті 1050 ЦК України. Таким чином, перебіг позовної давності за вимогами ПАТ «Укрсоцбанк» був перерваний поданням у листопаді 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків позовної заяви до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором, внаслідок чого 03 березня 2015 року Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків у справі № 2023/14 було ухвалено рішення про задоволення позову. Отже, саме з цього періоду перервалася позовна давність та її перебіг почався заново. Із указаним позовом банк звернувся до суду 01 листопада 2017 року, тобто в межах загальної позовної давності, передбаченої статею 257 ЦК України. Наведене свідчить про необхідність відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року у справі № 392/272/16-ц (провадження № 61-4191св18). Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. При цьому право дострокового повернення означає, що кредитор вимагає виконання зобов`язання до настання строку виконання, визначеного договором. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Вказаний висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18); від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18); від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18). Оскільки 26 січня 2014 року настав строк виконання договору в повному обсязі, то з цього часу право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом та пені припинилося. Вирішуючи спір по суті, апеляційний суд належним чином не з`ясував всіх фактичних обставин справи; не врахував, що банк змінив строк виконання основних зобов`язань, що в свою чергу унеможливлює стягнення процентів та пені після закінчення терміну його дії; не визначився з періодом, за який вони мають бути стягнуті та не врахував наявність рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 03 березня 2015 року, яке перериває позовну давність, що призвело до неправильного вирішення спору по суті. На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, тому Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Висновки щодо застосування норми права Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати. Отже, на підставі вказаного Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що пред`явлення особою позову до третейського суду, до підвідомчості якого згідно зі статтею 6 Закону України «Про третейський суд» відноситься вирішення відповідного спору, в силу вимог частини другої статті 264 ЦК України перериває позовну давність та може свідчити про зміну строку виконання основного зобов`язання відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України. Керуючись статтями 400, 403, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: Б. І. Гулько В. С. Висоцька В. І. Крат Д. Д. Луспеник Є. В. Синельников В. М. Симоненко Джерело: ЄДРСР 86505049

Державний герб України Постанова Іменем України 18 вересня 2019 року м. Київ справа № 757/1782/16-ц провадження № 61-32676св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», відповідач - ОСОБА_1 , представник відповідача -ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду міста Києва, у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., від 12 квітня 2017 року. Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування У січні 2016 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 20 липня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії № 24-12/172, відповідно до умов якого банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти - окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних. На виконання умов договору банк надав позичальнику транши кредиту шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника, разом з тим, останній умови договору не виконав, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії № 24-12/172 від 20 липня 2007 року у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Печерського районного суду міста Києва, у складі судді Писанця В. А., від 17 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем було пропущено строк позовної давності. Оскільки останній платіж в рахунок погашення заборгованості за кредитом був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 року, а з цим позовом банк звернувся до суду лише 18 січня 2016 року, не порушуючи питання про поновлення строку звернення до суду, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено, рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 20 липня 2007 року № 24-12/172 у розмірі 3 229 374,54 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 1 123 559,71 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 2 105 814,83 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що перебіг строку позовної давності було перервано у зв`язку зі зверненням позивача у 2013 році до суду із позовом до відповідача про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором, а тому строк позовної давності не може вважатися пропущеним. Відповідачем не було надано належних та допустимих доказів на спростування зробленого позивачем розрахунку заборгованості. Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подали У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги, що пред`явлення позову з порушенням правил підсудності та підвідомчості справ не перериває перебіг строку позовної давності. Розгляд справи третейським судом та скасування рішення Верховним Судом України не є підставою для переривання строку позовної давності, оскільки Верховним Судом України скасовано рішення третейського суду саме на підставі того, що позивачем не було дотримано правил підвідомчості. Суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки розрахунку заборгованості, висновки суду щодо визначення суми боргу не можуть вважатись обґрунтованими. Відзиву на касаційну скаргу не надходило Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою. Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), який набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами 20 липня 2007 року між сторонами було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №24-12/172, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти окремими траншами в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 2 457 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10% річних з кінцевим терміном повернення 19 липня 2012 року. Відповідно до умов кредитного договору відповідач зобов`язався погашати кредит згідно графіку, що міститься в додатку 2 до цього договору, а також сплачувати 10% річних за користування кредитом. Пунктом 1.1.2 кредитного договору визначено порядок погашення суми основної заборгованості, починаючи з липня 2008 року, з врахуванням наданих траншів, та з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 19 липня 2012 року. Нарахування процентів за користування кредитом здійснюється відповідно до пункту 2.3 кредитного договору у валюті кредиту в останній робочий день місяця без урахування останнього робочого та послідуючих неробочих днів місяця, проценти нараховуються з розрахунку факт/360. Відповідно до розрахунку заборгованості, наданого банком у зв`язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року № 24-12/172, останній платіж в рахунок погашення заборгованості був здійснений відповідачем 08 жовтня 2008 ркоу (а. с. 18). З цим позовом банк звернувся до суду 18 січня 2016 року. У травні 2013 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Печерського районного суду міста Києва з позовною заявою до ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» про стягнення заборгованості за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 20 липня 2007 року. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 10 липня 2013 року у справі № 757/11529/13-ц позовну заяву ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» про стягнення заборгованості за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 20 липня 2007 року було залишено без розгляду у зв`язку з тим, що між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення третейського суду. У квітні 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків з позовною заявою до ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» про стягнення заборгованостіза договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 20 липня 2007 року. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2014 року у справі № 755/29287/14-ц, ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» було задоволено частково, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ТОВ «Градострой» на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за спірним кредитним договором у сумі 1 202 087,64 грн та третейський збір у сумі 12 420,88 грн. Постановою Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1716цс15 (справа №755/29287/14-ц)ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2015 року та ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2014 року у частині відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором скасовано. Заяву ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року задоволено частково. Рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 04 серпня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором від 20 липня 2007 року у розмірі 1 202 087,64 грн та третейського збору скасовано. Скасовуючи зазначені судові рішення та задовольняючи заяву ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду, Верховний Суд України виходив із того, що оскільки спірне рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з нього заборгованості за кредитом, отже третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Відповідно до розрахунку, наданого банком, заборгованість відповідача за спірним кредитним договором станом на 17 грудня 2015 року, становить 3 229 374,54 грн, яка складається з: заборгованості по тілу кредиту - 1 123 559,71 грн, заборгованості по відсоткам - 2 105 814,83 грн. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Частиною першою статті 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) висловлено правову позицію про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Після спливу передбаченого договором строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Умовами кредитного договору сторони погодили строк повернення кредиту до 19 липня 2012 року. А тому у межах цього строку позичальник зобов`язаний був повертати банку кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами. З 20 липня 2012 року право кредитора нараховувати проценти за кредитним договором припинилось. Разом з тим, банк нарахував заборгованість за кредитним договором по 17 грудня 2015 року, яку судом апеляційної інстанції стягнуто. Отже, кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти лише впродовж строку дії кредитного договору, тому після спливу визначеного договором строку кредитування нарахування відсотків є безпідставним, що не було враховано судом апеляційної інстанції при вирішенні спору. Суду апеляційної інстанції необхідно надати належну правову оцінку розрахунку заборгованості за спірним кредитним договором та встановити період нарахування відсотків за користування кредитними коштами, взявши до уваги, що заборгованість, у тому числі за відстоками, нарахована станом на 17 грудня 2015 року, у той час як спірний кредитний договір припинив свою дію 19 липня 2012 року. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. За змістом частини першої статті 118 ЦПК України, 2004 року, позов пред`являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді. Пред`явлення позову до суду являє собою реалізацію позивачем права на звернення до суду. Саме із цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі. Згідно з частиною першою статті 122 ЦПК України суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом. Позовна заява подається до районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів з дотриманням правил підсудності, визначених статтями 108 та 114 ЦПК України, 2004 року. Позовна заява оформлюється з додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, за її подання сплачується судовий збір. За змістом вказаних норм перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися не в разі будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України, 2004 року. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності. Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-895цс15. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, провадження № 14-159цс19, зазначила, що позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає здійсненню провадження у справі. Апеляційний суд на вищезазначені вимоги закону уваги не звернув та дійшов необґрунтованого висновку про переривання строку позовної давності на підставі статті 264 ЦК України у зв`язку з пред`явленням банком позову до суду, не врахував, що звернення позивача у 2013 році до Печерського районного суду міста Києва не може бути підставою для переривання строку позовної давності, оскільки позовна заява ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 10 липня 2013 року у справі № 757/11529/13-ц була залишена без розгляду. За змістом частини п`ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України, 2004 року, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції на зазначені вимоги закону увагу не звернув, не перевірив причини пропуску позивачем строку звернення до суду, не надав належної правової оцінки діям позивача, пов`язаним із захистом його прав. Оскільки вказані недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. При новому розгляді справи суду необхідно надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо. Керуючись статями 402, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 квітня 2017 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді: О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84545000

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2018 року м. Київ Справа N 755/11648/15-ц Провадження N 14-336цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: заявник - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк"), заінтересовані особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року у складі судді Катющенка В.П. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року у складі колегії суддів Панченка М.М., Побірченко Т.І., Барановської Л.В. у цивільній справі за заявою ПАТ "Укрсоцбанк" про видачу виконавчого листа, УСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до суду із заявою про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року у справі за позовом ПАТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, яким стягнуто заборгованість за кредитним договором станом на 04 лютого 2015 року на користь ПАТ "Укрсоцбанк": солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 у розмірі 2 187 392,99 грн та з ОСОБА_3 у розмірі 1 491 646,15 грн. а також третейський збір у розмірі 22 273,93 грн та 3 226,07 грн відповідно. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року у задоволенні заяви ПАТ "Укрсоцбанк" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції керувався тим, що ця справа не підвідомча третейському суду, оскільки відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року N 1701-IV "Про третейські суди" (далі - Закон N 1701-IV) третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки); кредит наданий в іноземній валюті (доларах США), тому зазначений спір також не підвідомчий третейським судам. При цьому місцевий суд посилався на правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 21 жовтня 2015 року в справі N 6-831цс15. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що справа не підвідомча третейським судам, оскільки незалежно від предмета та підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII); грошові кошти за спірним кредитним договором видавалися в іноземній валюті, зокрема у доларах США, тому ця справа не може розглядатися в приватному порядку - третейськими судами, оскільки наявна значна концентрація суспільно-значимих публічних елементів. При цьому апеляційний суд також послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15 та 11 листопада 2015 року у справі N 6-1716цс15. У травні 2016 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди помилково вважали, що цей спір не підвідомчий третейським судам, оскільки вони не можуть розглядати спори про захист прав споживачів, а не будь-які спори за участю споживача. У зазначеному випадку спір виник про захист прав банку; судами не враховано, що позов пред'явлений не тільки до позичальника, а й до поручителя, який не є споживачем послуг банку. Крім того, заявник вважає, що правові висновки Верховного Суду України, на які послалися суди, суперечать Закону N 1701-IV, оскільки суд застосував до цивільно-правових відносин деякі узагальнюючі поняття публічного права, які не мають правового визначення, тому суди мають право відступити від них з одночасним наведенням відповідних мотивів. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. У лютому 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 04 липня 2018 рокусправу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15 суд зробив правовий висновок, що норми закону щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб - забезпечення стабільності української грошової одиниці - гривні. Наявність у правовідносинах щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку - третейськими судами. Аналіз зазначеного правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України, свідчить про те, що третейськими судами не можуть розглядатися справи, що стосуються правовідносин за кредитними договорами, якщо кредит виданий в іноземній валюті, оскільки всі такі кредитні договори мають елементи публічно-правового характеру. Колегія суддів Верховного Суду вважає, що є підстави для відступлення від висновку, викладеного у наведеній вище постанові Верховного Суду України, вказуючи на те, що правовідносини, які виникають щодо споживчих кредитних договорів, укладених між фізичною особою та банком, незважаючи на валюту кредитування, в якій такий кредит виданий (у гривні чи в іноземній валюті), регулюються нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), мають цивільно-правовий характер, стосуються визначеного кола осіб, тому не можна вважати, що всі правовідносини, що виникають з кредитних договорів, наданих в іноземній валюті, відносяться до публічно-правових. Також вказує, що правова природа споживчого кредитування визначається договірними відносинами, що виникають між рівними особами, а не особами у порядку підкорення, а саме між позичальником (фізичною особою) та кредитодавцем (особою, яка має право здійснювати діяльність у сфері споживчого кредитування), з приводу надання позичальнику коштів на умовах строковості, платності та повернення для задоволення його особистих, сімейних, побутових потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності. Крім того, до позичальника може застосовуватися як цивільно-правова, так і інші види юридичної відповідальності, а не публічно-правові зобов'язання. Наслідками невиконання споживачем своїх обов'язків може бути розірвання договору, одностороння відмова від зобов'язання, відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата застави, а також сплата 3 % річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Отже, особливий суб'єктний склад, цільова спрямованість та наявність спеціальних способів захисту дає змогу дійти висновків про те, що відносини споживчого кредитування є предметом регулювання чинного законодавства України про захист прав споживачів, а не публічно-правового права, при цьому сторони, укладаючи кредитний договір, маючи необхідний обсяг цивільної дієздатності, досягаючи згоди з усіх істотних умов договору, у тому числі валюти кредитування, діють вільно та на власний розсуд, беруть виключно на себе визначені договором права та обов'язки, тобто відповідають перед іншою стороною договору особисто, тому такі правовідносини мають суто цивільно-правовий, приватний характер та не можуть бути віднесені до таких, які мають публічно-правове значення, що торкаються публічно значимих відносин за наявності лише єдиної ознаки - видачі кредиту в іноземній валюті. Таким чином, спори щодо виконання таких кредитних договорів повинні розглядатися у приватному порядку - третейськими судами, за відсутності інших, передбачених Законом N 1701-IV, заборон. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судудійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 23 квітня 2008 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 44.29-48-497/I, відповідно до умов якого банк надає позичальнику кредит на інвестування в будівництво трикімнатної квартири в сумі 134 989,00 доларів США зі сплатою 13,5 % річних з кінцевим терміном повернення коштів до 23 квітня 2033 року. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки N 44.02-13-505/I. За пунктом 6.2 зазначеного договору в разі, якщо сторони не дійдуть згоди зі спірних питань шляхом переговорів, сторони, керуючись статтею 5 Закону N 1701-IV, домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Ярошовцем В.М. Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків. У разі неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Мороз О.А. або Білоконем Ю.М. у черговості, вказаній у цьому пункті. У разі якщо спір не може бути розглянутий визначеними в цьому пункті суддями, суддя призначається головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків відповідно до чинного регламенту вказаного третейського суду. Аналогічне положення міститься й у пункті 4.2 договору поруки. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року позов ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено частково. Ухвалено стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованість за кредитним договором у сумі 2 187 392,99 грн. а також стягнути окремо з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 491 646,15 грн. Крім того, ухвалено стягнути з відповідачів на користь ПАТ "Укрсоцбанк" третейський збір. У червні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до суду із заявою про видачу виконавчого листа на підставі вищевказаного рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року. Відмовляючи ПАТ "Укрсоцбанк" у задоволенні заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що рішення третейського суду прийняте за наслідками вирішення спору, який не був йому підвідомчий відповідно до закону, в тому числі й з огляду на концентрацію в ньому суспільно-значимих публічних елементів у зв'язку з наявністю правовідношення щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15, з огляду на таке. У постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що рішення третейського суду постановлене у справі щодо проведення розрахунку за укладеним резидентами кредитним договором, предметом якого була іноземна валюта - долар США. Порядок здійснення на території України розрахунків в іноземній валюті регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет), який установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства та його норми спрямовані на регулювання порядку проведення розрахунків іноземною валютою, мають імперативний характер, вони вкрай обмежують свободу резидентів при здійсненні таких розрахунків. Статтею 16 Декрету встановлено фінансові санкції, які застосовуються до резидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання. Згідно з частиною першою статті 16 Декрету незаконне використання валютних цінностей як засобу платежу тягне адміністративну відповідальність (стаття 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Верховним Судом України вказано, що зазначені правові норми щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб - забезпечення стабільності української грошової одиниці - гривні, у зв'язку із чим зроблено правовий висновок, що наявність у правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку - третейськими судами. За змістом статей 1, 2, 6 Закону N 1701-IV підвідомчість справ, які можуть бути вирішені в рамках третейського судочинства, обмежена сферою приватного права. Так, у статті 1 Закону N 1701-IV вказано, що він регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. У статті 2 цього Закону наведені нижче терміни вживаються у такому значенні: третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин; сторони третейського розгляду (далі - сторони) - позивач та відповідач. Позивачами є фізичні та юридичні особи, що пред'явили позов про захист своїх порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів. Відповідачами є фізичні та юридичні особи, яким пред'явлено позовні вимоги. Також у статті 3 Закону N 1701-ІV визначено завдання третейського суду, яким є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону. У пункті 14 статті 6 Закону N 1701-IV зазначено, що справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) не підлягають розгляду третейськими судами. Тобто, до компетенції третейських судів входить вирішення спорів, що виникають між приватними особами, за виключенням окремих категорій, прямо передбачених Законом N 1701-IV, з питань, які не торкаються публічно значимих відносин. За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України). Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. У статті 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини третьої статті 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Таким законом є зазначений Декрет. Заборони на використання валюти як платіжного засобу Декрет не передбачає. Отже, за своєю суттю кредитний договір є результатом точної, досягнутої раніше сторонами домовленості в цивільному обігу про порядок взаємовідносин щодо надання та повернення грошових коштів, де перераховані всі права і обов'язки сторін, в тому числі чітко визначено його ціну, порядок розрахунків, терміни виконання умов й інші необхідні елементи, тобто породжує цивільно-правові наслідки для сторін, що виключає віднесення правовідносин до публічно-правових. Це підтверджується і спеціальними нормами, що регулюють правовідносини позики та кредиту. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Зокрема, у пунктах 1.1, 1.1.1 кредитного договору сторони погодили, що кредитор зобов'язується надати позичальнику грошові кошти саме в сумі 134 989,00 доларів США, а останній у свою чергу, зобов'язується щомісячно (до 23 числа) сплачувати в рахунок погашення кредиту 1 594,00 долари США. Таким чином, на етапі узгодження предмета і умов кредитного договору позичальник та кредитор як рівноправні сторони у правовідносинах та суб'єкти приватного права, діючи вільно, на власний розсуд визначили його істотну умову (ціну договору) у виді грошової одиниці певної держави (іноземна валюта), що згідно зі статтями 192, 533 ЦК України може використовуватися як засіб розрахунку в Україні, тобто є об'єктом цивільних прав. Тому проведення грошових розрахунків за кредитним договором чи їх нездійснення згідно з умовами такого договору, незалежно від валюти кредитування, свідчить, що такі правовідносини мають суто цивільно-правовий, приватний характер та не можуть бути віднесені до таких, які мають публічно-правове значення, є публічно значимі відносини за наявності лише єдиної ознаки - визначення засобу платежу в іноземній валюті. За викладених обставин Велика Палата Верховного Суду відступає від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15. Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції, пославшись на правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі N 6-1716цс15, правильно зазначили, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону N 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом України від 03 лютого 2011 року N 2983-VI від 03 лютого 2011 року "Про внесення зміни до статті 6 Закону України "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам" виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визначення, права та обов'язки споживачів урегульовано у Законі N 1023-XII. У Преамбулі Закону N 1023-XII зазначено, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. У пункті 22 статті 1 Закону N 1023-XII у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Також визначена сфера дії цього Закону у частині першій статті 1-1: цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг. Отже, якщо договір, у тому числі кредитний, укладений на задоволення особистих потреб фізичної особи і не пов'язаний з підприємницькою діяльністю такої фізичної особи чи виконанням ним обов'язків як найманим працівником, такий договір є споживчим і наявність судового спору щодо цього договору не впливає на його характер, як споживчого, відтак і сам спір у будь-якому випадку стосується прав сторони договору, як споживача, а вирішення такого спору, незалежно від його ініціатора, має ґрунтуватися та враховувати і вимоги Закону N 1023-XII. Тобто незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону N 1023-XII. За викладених обставин суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року у частині стягнення із позичальника ОСОБА_3 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованості за кредитним договором. Однак Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій в частині вирішення питання про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду про стягнення кредитних коштів із поручителя ОСОБА_4 з таких підстав. Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону N 1023-XII, є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. У Законі урегульовані відносини саме споживача. Частиною першою статті 11 Закону N 1023-XII визначено, що між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. У частинах першій, другій статті 553 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Відповідно до частин першої, другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Зазначені норми розміщені у § 1 Загальні положення про забезпечення виконання зобов'язання Глави 49 Забезпечення виконання зобов'язання Книги п'ятої Зобов'язальне право ЦК України. Можна зробити висновок, що договір поруки є додатковим, акцесорним зобов'язанням, який забезпечує належне виконання основного зобов'язання та виникає і існує лише за умови існування основного. Тобто не є споживчим договором, а сторона такого договору не є споживачем, оскільки вказаний договір не направлений на задоволення потреб поручителя. Оскільки поручитель ОСОБА_4 є стороною акцесорного зобов'язання, не є споживачем і Законом N 1023-XII не передбачено поширення на сторони акцесорних договорів його положень, то висновки місцевого суду та суду апеляційної інстанції про неможливість розгляду вимог до поручителя не ґрунтуються на законі, а тому судові рішення судів попередніх інстанцій в цій частині на підставі статей 409, 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд. Велика Палата Верховного Суду при розгляді вказаної справи зробила такі висновки. У статті 1 Закону N 1701-IV вказано, що цей Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно з пунктом 14 статті 6 Закону N 1701-IV справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) не підлягають розгляду третейськими судами. Тобто до компетенції третейських судів входить вирішення спорів, що виникають між приватними особами, за виключенням окремих категорій, прямо передбачених Законом N 1701-IV, з питань, які не торкаються публічно значимих відносин. Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі N 6-831цс15. У статті 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини третьої статті 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Таким законом є вказаний Декрет. Заборони на використання валюти як платіжного засобу Декрет не передбачає. У частині другій статті 1054 ЦК України зазначено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. За своєю суттю кредитний договір є результатом точної, досягнутої раніше сторонами домовленості в цивільному обігу про порядок взаємовідносин щодо надання та повернення грошових коштів, де перераховані всі права і обов'язки сторін, в тому числі чітко визначено його ціну, порядок розрахунків, терміни виконання умов й інші необхідні елементи, тобто породжує цивільно-правові наслідки для сторін, що виключає віднесення правовідносин до публічно-правових. Якщо на етапі узгодження предмета і умов кредитного договору позичальник та кредитор як рівноправні сторони у правовідносинах та суб'єкти приватного права, діючи вільно, на власний розсуд визначили його істотну умову (ціну договору) у виді грошової одиниці певної держави (іноземна валюта), що згідно зі статтями 192, 533 ЦК України може використовуватися як засіб розрахунку в Україні, тобто є об'єктом цивільних прав, проведення грошових розрахунків за кредитним договором чи їх нездійснення згідно з умовами такого договору, незалежно від валюти кредитування, свідчить, що такі правовідносини мають суто цивільно-правовий, приватний характер. Якщо договір, у тому числі кредитний, укладений на задоволення особистих потреб фізичної особи і не пов'язаний з підприємницькою діяльністю такої фізичної особи чи виконанням ним обов'язків як найманим працівником, такий договір є споживчим і наявність судового спору щодо цього договору не впливає на його характер, як споживчого, відтак і сам спір у будь-якому випадку стосується прав сторони договору, як споживача, а його вирішення, незалежно від ініціатора судового розгляду, має ґрунтуватися та враховувати і вимоги Закону N 1023-XII. Тобто незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону N 1023-XII. Велика Палата Верховного Суду підтримала правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі N 6-1716цс15, та зазначила, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону N 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом України від 03 лютого 2011 року N 2983-VI "Про внесення зміни до статті 6 Закону України "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам" виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відповідно до вимог 553 ЦК України договір поруки є додатковим, акцесорним зобов'язанням, який забезпечує належне виконання основного зобов'язання та виникає і існує лише за умови існування основного, забезпеченого договору, яким у даному випадку є кредитний договір. Акцесорний договір не є споживчим договором, а сторона такого договору не є споживачем, оскільки вказаний договір не направлений на задоволення особистих потреб поручителя. Вимоги пункту 14 статті 6 Закону N 1701-IV щодо обмеження компетенції третейських судів не поширюється на спори, що виникають з акцесорних договорів навіть за умови, якщо такими договорами забезпечено виконання зобов'язання за споживчим договором. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 410, 411, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" задовольнити частково. Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року в частині відмови у задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2015 року про стягнення з ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" заборгованості за кредитним договором - скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 910/8927/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Ткач І.В. - головуючий, Баранець О.М., Вронська Г.О., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Сбербанк" на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 03.07.2018 (суддя Сулім В.В.) про зупинення провадження у справі у справі N 910/8927/17 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Вторметал" про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Союз інвесторів України" у справі N 43/16 за позовом Публічного акціонерного товариства "Сбербанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вторметал", за участю третьої особи: Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрвторчормет" про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У червні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Сбербанк" (далі - ПАТ "Сбербанк") звернулося до Господарського суду міста Києва з заявою про скасування рішення третейського суду від 24.04.2017 у справі N 43/16. 2. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції 2.1. 15.12.2017 набрав чинності Закон України від 03.10.2017 N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким, у тому числі, викладено Господарський процесуальний кодексу України в новій редакції. Частиною 2 статті 24 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній з 15.12.2017, передбачено, що справи щодо оскарження рішень третейських судів, про видачу наказів на примусове виконання рішень третейських судів розглядаються апеляційними господарськими судами як судами першої інстанції за місцем розгляду справи третейським судом. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.05.2018 справу N 910/8927/17 за заявою ТОВ "Вторметал" про скасування рішення третейського суду передано для розгляду до Київського апеляційного господарського суду. 2.2. 03 липня 2018 року ухвалою Київського апеляційного господарського суду заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Вторметал" про зупинення провадження у справі задоволено. Зупинено апеляційне провадження у справі N 910/8927/17 до закінчення перегляду в касаційному порядку судового рішення у справі N 910/10797/17. 2.3. Ухвала мотивована тим, що відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду. У цьому зв'язку суд зазначив, що наведена стаття не передбачає як підставу для зупинення провадження у справі саме прийняття Великою Палатою Верховного Суду справи до розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 14.06.2018 справу N 910/10797/17 разом із апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Чернігів Вторчормет" на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 15.02.2018 у даній справі передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Враховуючи, що спірні правовідносини у справі N 910/10797/17 та у справі N 910/8927/17 є подібними, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для зупинення на підставі п. 7 ч. 1 ст. 228 ГПК України "апеляційного" провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку справи N 910/10797/17. 3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та аргументи учасників справи 3.1. 13 липня 2018 року Публічне акціонерне товариство "Сбербанк" подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 03.07.2018 про зупинення апеляційного провадження до закінчення перегляду в касаційному порядку судового рішення у справі N 910/10797/17. Справу N 910/8927/17 передати до Київського апеляційного господарського суду для подальшого розгляду по суті. 3.2. В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що судом допущено порушення норм процесуального права при визначенні стадії розгляду справи, що перебувала у провадженні Київського апеляційного господарського суду. Частиною 2 статті 24 Господарського процесуального кодексу України в чинній редакції передбачено, що справи щодо оскарження рішень третейських судів, про видачу наказів на примусове виконання рішень третейських судів розглядаються апеляційними господарськими судами як судами першої інстанції за місцем розгляду справи третейським судом. Тобто провадження у даній справі, під час якого суддя Київського апеляційного господарського суду зупинив провадження - не є апеляційним, тоді як суд зазначив, що "зупиняє апеляційне провадження у справі". 3.3. Частиною 2 статті 25 ГПК України передбачено, що Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних господарських судів, ухвалені ними як судами першої інстанції. Тобто положеннями чинного ГПК України не передбачено у справах, які стосуються оскарження рішень третейських судів, до якої відноситься справа N 910/10797/17, можливість касаційного оскарження судових рішень. З огляду на зазначене, зупинення провадження у даній справі "до закінчення перегляду в касаційному порядку судового рішення у справі N 910/10797/17" є необґрунтованим та незаконним, оскільки ГПК України не передбачає можливість касаційного оскарження у даній категорії справ, тому обставини, на які посилається суд в ухвалі про зупинення справи, є необґрунтованими (та взагалі можуть ніколи не настати), що означає, що визначений судом період, на який зупинене провадження - ніколи не завершиться. 3.4. Суд не звернув увагу на той факт, що згаданою ухвалою справу N 910/10797/17 вирішено передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Дана ухвала жодним чином не означає, що Велика Палата Верховного Суду прийме дану справу до свого розгляду. Відповідної ухвали про прийняття до свого розгляду згаданої справи немає, а тому відсутні правові підстави для зупинення провадження по справі. Частина 7 статті 228 ГПК України передбачає, що суд має право зупинити провадження у справі у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду (ухвала про прийняття до перегляду - відсутня). Тобто суд першої інстанції не врахував, що провадження у справі має зупинятись на визначений період часу з чітким розумінням того, що підстава для зупинення провадження уже існує. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду на час винесення ухвали, що оскаржується, ще не прийняла до свого розгляду справу N 910/10797/17, тому були відсутні підстави для зупинення провадження у справі N 910/8927/17. 3.6. Відзиви від інших учасників справи до Верховного Суду не надходили. 3.7. Склад судової колегії суду касаційної інстанції змінився відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 19.09.2018, який міститься у матеріалах справи. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 4. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції 4.1. Щодо меж розгляду справи судом апеляційної інстанції 4.1.1. Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. 4.2. Щодо суті апеляційної скарги 4.2.1. Предметом апеляційного оскарження є ухвала Київського апеляційного господарського суду про зупинення "апеляційного" провадження у справі N 910/8927/17 до закінчення перегляду в касаційному порядку судового рішення у справі N 910/10797/17. 4.2.2. Верховний Суд вважає за необхідне зауважити на такому. Частиною 2 статті 24 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017, передбачено, що справи щодо оскарження рішень третейських судів, про видачу наказів на примусове виконання рішень третейських судів розглядаються апеляційними господарськими судами як судами першої інстанції за місцем розгляду справи третейським судом. Отже, Верховний Суд вважає доречним аргумент касаційної скарги (п. 3.2 цієї постанови) про те, що провадження у справі, під час якого Київський апеляційний господарський суд зупинив "апеляційне" провадження, не є апеляційним, тоді як суд розглядаючи справу як суд першої інстанції, зупинив саме апеляційне провадження у справі. Водночас зазначена обставина по суті є опискою суду під час винесення ухвали від 03.07.2018, яка не може бути безумовною підставою для скасування цієї ухвали відповідно до ст. 280 ГПК України. 4.2.3. Частиною 2 статті 25 ГПК України встановлено, що Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних господарських судів, ухвалені ними як судами першої інстанції. Тобто положеннями чинного ГПК України не передбачено у справах, які стосуються оскарження рішень третейських судів, і до яких відноситься справа N 910/10797/17, можливість касаційного оскарження судових рішень. З огляду на зазначене, зупинення Київським апеляційним господарським судом провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку судового рішення у справі N 910/10797/17 є необґрунтованим, оскільки ГПК України не передбачено можливість касаційного оскарження у справі, предметом розгляду якої є скасування рішення третейського суду. Отже, Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що зупинення у справі є необґрунтованим, оскільки визначений судом період, на який зупинене провадження, а саме до закінчення перегляду в касаційному порядку судового рішення у справі N 910/10797/17, ніколи не настане. 4.2.4. Щодо доводів скаржника про те, що провадження у справі має зупинятись на визначений період часу з чітким розумінням того, що підстава для зупинення провадження уже існує, тоді як на час постановлення ухвали, що оскаржується, Велика Палата Верховного Суду ще не прийняла до свого розгляду справу N 910/10797/17, Верховний Суд зазначає таке. Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду. Отже, враховуючи наведені приписи ГПК України, суд має право зупинити провадження у справі у випадках перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду. Однак, відповідно до Єдиного державного реєстру судових рішень, на час прийняття Київським апеляційним господарським судом ухвали від 03.07.2018, Великою Палатою не було прийнято рішення щодо прийняття до розгляду справи N 910/10797/17 про перегляд ухвали Київського апеляційного господарського суду від 15 лютого 2018 року. Навпаки, згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018, яка оприлюднена в реєстрі 13.07.2018, справу N 910/10797/17 з апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Чернігів Вторчормет" на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 15.02.2018 в цій справі повернуто до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відповідній колегії суддів для розгляду, оскільки у Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не було встановлених законом підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що в даному випадку у Київського апеляційного господарського суду не було правових підстав для зупинення провадження у справі N 910/8927/17, оскільки Велика Палата Верховного Суду на час винесення ухвали, що оскаржується, ще не прийняла до свого розгляду справу N 910/10797/17. 5. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 5.1. Верховний Суд вважає помилковим висновок Київського апеляційного господарського суду про наявність підстав для зупинення провадження у справі N 910/10797/17 з огляду як на відсутність касаційного розгляду у справі N 910/10797/17, так і на відсутність рішення Великої Палати щодо прийняття до свого розгляду справи N 910/10797/17. 5.2. Пунктом 6 ч. 1 ст. 275 ГПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Статтею 280 ГПК України встановлено, що підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. 5.3. Враховуючи викладене, Верховний Суд задовольняє апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Сбербанк" та скасовує ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 03.08.2018. Справа N 910/8927/17 передається до Київського апеляційного господарського суду для продовження розгляду. 6. Судові витрати 6.1. Відповідно до статті 282 ГПК України у постанові суду апеляційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Частиною 14 статті 129 ГПК України, передбачено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що в даному випадку справа передається до Київського апеляційного господарського суду для продовження розгляду, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 255, 269, 270, 275, 280, 281, 282, 284, 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: 1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Сбербанк" задовольнити. 2. Ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 03.08.2018 у справі N 910/8927/17 скасувати. Справу N 910/8927/17 передати до Київського апеляційного господарського суду для продовження розгляду. 3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя І. Ткач Судді О. Баранець Г. Вронська

Державний герб України Постанова Іменем України 17 вересня 2018 року м. Київ справа № 796/138/2018 провадження № 61-40895 ав 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого-Пророка В. В. (суддя-доповідач)суддів: Висоцької В. С., Фаловської І. М. учасники (сторони третейського розгляду): позивач в третейському спорі-Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» (в судове засідання не з'явився),відповідач в третейському спорі-ОСОБА_4 (в судове засідання не з'явився), розглянув у порядку письмового провадження справу, відкриту за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» від 03 травня 2018 року у справі № 2018/0402-006 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про отримання товарів на умовах лізингу (оренди), за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, постановлену у складі судді Махлай Л. Д. в місті Києві, повний текст якої складений 10 липня 2018 року, ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст вимог заявника 1. У червні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» (далі - ТОВ «ФК «Фангарант груп») звернулось до Апеляційного суду міста Києва як суду першої інстанції із заявою про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» (далі - постійно діючий третейський суд АРРФП) від 03 травня 2018 року у справі № 2018/0402-006 за позовом ТОВ «ФК «Фангарант груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про отримання товарів на умовах лізингу (оренди) (далі - рішення третейського суду від 03 травня 2018 року). 2. Свою заяву ТОВ «ФК «Фангарант груп» обґрунтовувало тим, що 09 серпня 2016 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 (далі - ФОП ОСОБА_5.) та ОСОБА_4 було укладено договір про отримання товарів в системі «Плати Пізніше» (далі - договір від 09 серпня 2016 року). Відповідно до пункту 1.1. договору від 09 серпня 2016 року в момент підписання цього договору всі існуючі та майбутні права ФОП ОСОБА_5 за цим договором відступаються на користь ТОВ «ФК «Фангарант груп», яке є також стороною договору від 09 серпня 2016 рокута виступає у ролі процесинг-центра, передбаченого умовами даного договору. 3. Пункт 8.6. договору від 09 серпня 2016 року містить третейське застереження, яке передбачає розгляд спорів сторін, що виникають щодо договору від 09 серпня 2016 року, або у зв'язку з ним, окрім спорів щодо захисту прав споживачів, постійно діючим третейським судом АРРФП. Сторони цього договору погодили, що в процесі розгляду та вирішення відповідних спорів буде застосовуватись Регламент постійно діючого третейського суду АРРФП (далі - регламент третейського суду АРРФП). 4. У зв'язку з тим, що ОСОБА_4 неналежним чином виконував свої зобов'язання по договору від 09 серпня 2016 року, ТОВ «ФК «Фангарант груп» звернулось до постійно діючого третейського суду АРРФП. 03 травня 2018 року постійно діючим третейським судом АРРФП було прийнято рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Рішенням третейського суду від 03 травня 2018 року позов ТОВ «ФК «Фангарант груп» задоволено повністю. Короткий зміст судового рішення, прийнятого апеляційним судом як судом першої інстанції 5. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, повний текст якої складений 10 липня 2018 року, у задоволенні заяви ТОВ «ФК «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року відмовлено. 6. Судове рішення апеляційного суду, прийняте ним як судом першої інстанції, мотивоване тим, що підстави для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду викладені у статті 486 ЦПК України. 7. Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про захист прав споживачів) споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. 8. Пункт 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про третейські суди) передбачає, що третейські суди в порядку, передбаченому Законом про третейські суди, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). 9. За договором від 09 серпня 2016 року ОСОБА_4 є покупцем певних товарів, а тому є споживачем в силу закону незалежно від того, вважав його таким ФОП ОСОБА_5, чи ні. Виходячи з суб'єктного складу сторін та характеру спірних правовідносин, що були предметом розгляду у третейському суді, за результатами якого було прийнято рішення третейського суду від 03 травня 2018 року, спір не підвідомчий третейському суду. 10. З наданих ТОВ «ФК «Фангарант груп» матеріалів не вбачається, що склад третейського суду для розгляду відповідної справи призначався у відповідності до вимог Закону про третейські суди. Згідно із пунктом 6 частини першої статті 486 ЦПК України, якщо склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону суд відмовляє у видачі виконавчого листа. Короткий зміст вимог апеляційної скарги 11. 24 липня 2018 року ТОВ «ФК «Фангарант груп» надіслало до Верховного Суду апеляційну скаргу, вважаючи, що відповідне судове рішення апеляційного суду прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. 12. В апеляційній скарзі ТОВ «ФК «Фангарант груп»просить скасувати ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву ТОВ «ФК «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу 13. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що спірні правовідносини не регулюються Законом про захист прав споживачів, оскільки підставою позову ТОВ «ФК «Фангарант груп» є невиконання боржником умов договору. ТОВ «ФК «Фангарант груп» не є споживачем, оскільки звернулось до третейського суду з позовом про стягнення заборгованості внаслідок неналежного виконання боржником умов договору. 14. Відповідно до статей 11, 15, 16 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-ІV (далі в редакції, що діяла на момент виникнення відповідних правовідносин, - ЦК України), частини п'ятої статті 28 та частини першої статті 187 Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), частини першої статті 22 Закону про захист прав споживачів, пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовом про захист прав споживачів» (далі - Постанова № 5) до справ про захист прав споживачів відносяться справи, в яких споживач є позивачем, який просить захистити його права споживача. ОСОБА_4 під час розгляду відповідної справи постійно діючим третейським судом АРРФП не здійснював ніяких дій на свій захист, отже правовідносини щодо захисту прав споживачів не виникали та не розглядались постійно діючим третейським судом АРРФП. 15. Правовідносини із договорів виникають між сторонами договору, правовідносини щодо захисту прав споживачів виникають між споживачем та органом, що уповноважений захищати права споживачів. 16. Сторони договору від 09 серпня 2016 року обумовили застосування регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП, частина перша статті 27 якого передбачає, що при третейському розгляді справи одноособовим третейським суддею сторони спільно призначають одноособового третейського суддю. Якщо сторони не узгодять кандидатуру одноособового третейського судді у 5-ти денний термін з дня отримання ухвали постійно діючого третейського суду АРРФП з вимогою про це, одноособовий третейський суддя призначається головою постійно діючого третейського суду АРРФП, про що постановляється ухвала. 17. Ухвалою постійно діючого третейського суду АРРФП про призначення складу суду від 17 квітня 2018 року у зв'язку з відсутністю будь-яких письмових повідомлень та відомостей щодо узгодження сторонами відповідного спору кандидатури третейського судді для одноособового вирішення спору, в тому числі, у зв'язку з закінченням встановленого ухвалою постійно діючого третейського суду АРРФП від 03 квітня 2018 року терміну для узгодження відповідними сторонами кандидатури судді, матеріали відповідної справи було передано для одноособового розгляду та вирішення справи по суті Голові постійно діючого третейського суду АРРФП ОСОБА_6 Отже, постійно діючий третейський суд АРРФП здійснив розгляд вищезазначеного спору у складі, який відповідав вимогам законодавства. 18. Інші доводи апелянта суд касаційної інстанції не приймає до уваги відповідно до вимог статей 76, 77, 80 ЦПК України. (2) Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи 19. Інші учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 20. Згідно із частиною другою статті 24 та частиною другою статті 351 Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів, ухвалені ними як судами першої інстанції. 21. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України в порядку письмового провадження розгляд справи здійснюється за наявними у справі матеріалами. 22. Частиною другою цієї статті передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним 372 ЦПК України чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. 23. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (згідно із пунктом 1 частини третьої статті 223 ЦПК України). 24. У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (згідно із частинами четвертою та п'ятою статті 268 ЦПК України). 25. Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. 26. Клопотань сторін про відкладення розгляду справи до Верховного Суду не надходило. Сторони справи були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, але в судове засідання не з'явились, причини неявки Верховному Суду не повідомили. В зв'язку з цим, Верховний Суд, керуючись зазначеними нормами ЦПК України, розглянув справу в порядку письмового провадження. (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанцій як суду першої інстанції 27. Частиною третьою статті 487 ЦПК України передбачено, що ухвала суду про відмову у видачі виконавчого листа може бути оскаржена сторонами в апеляційному порядку, встановленому для оскарження рішення суду першої інстанції. 28. Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої). 29. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. (частина перша та друга статті 367 ЦПК України). 30. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України). 31. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 32. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (згідно із частиною першою статті 81 ЦПК України). 33. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України). 34. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частина друга статті 80 ЦПК України). Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (частина четверта статті 77 ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). 35. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частина перша та друга статті 89 ЦПК України). 36. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина перша статті 376 ЦПК України). 37. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України). 38. Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: 1) справу розглянуто неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими; 3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою; 4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; 5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні; 6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу; 7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (частина третя статті 376 ЦПК України). 39. При розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 486 ЦПК України. 40. Згідно із статтею 486 ЦПК України суд відмовляє у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, якщо: 1) на день ухвалення рішення за заявою про видачу виконавчого листа рішення третейського суду скасовано судом; 2) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 3) пропущено встановлений строк для звернення за видачею виконавчого листа, а причини його пропуску не визнані судом поважними; 4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 5) третейська угода визнана недійсною; 6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, не передбачені законом; 8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу суду відповідну справу; 9) третейський суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі. Дані положення кореспондуються зі змістом статті 56 Закону про третейські суди. 41. Апеляційним судом як судом першої інстанції встановлено, що 09 серпня 2016 року між ФОП ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договір № 60031001584 про отримання товарів у системі «ПлатиПізніше». За умовами цього договору ФОП ОСОБА_5 зобов`язався поставити ОСОБА_4 товари, перелік яких зазначено у договорі від 09 серпня 2016 року на загальну суму 26 393,00 грн, а останній зобов`язався оплатити ці товари відповідно до строків та умов оплати, визначених договором від 09 серпня 2016 року. 42. На підставі пункту 8.6. договору від 09 серпня 2016 року суд апеляційної інстанції встановив наявність третейської угоди у вигляді третейського застереження про передачу спору, який випливає з умов виконання договору, на розгляд третейському суду. Договір від 09 серпня 2016 року недійсним не визнавався, третейське застереження не скасовувалося. 43. 03 травня 2018 року Постійно діючим третейським судом при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» було прийнято рішення у справі № 2018/0402-006 за позовом ТОВ «ФК «Фангарант Груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та судових витрат на загальну суму 54 981,36 грн. Вказаним рішенням третейського суду позов задоволено повністю. (1.1) Щодо підвідомчості справи третейському суду 44. Угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду допускається. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виникає з цивільних правовідносин, крім випадків, передбачених законом (частина четверта статті 4 ЦПК України). Останнє кореспондується зі змістом частини першої статті 21 ЦПК України та частиною першою статті 5 Закону про третейські суди. 45. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону про третейські суди (частина перша статті 5 Закону про третейські суди). 46. Третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом (абзац п'ятий частини першої статті 2 Закону про третейські суди). Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (частина перша статті 12 Закону про третейські суди). 47. Третейські суди в порядку, передбаченому Законом про третейські суди, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) (згідно із пунктом 14 частини першої статті 6 Закону про третейські суди). 48. Преамбула Закону про захист прав споживачів встановлює, що цей закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Це кореспондує змісту частини першої статті 11 Закону про захист прав споживачів. 49. Споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону про захист прав споживачів). 50. Крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування Закону про захист прав споживачів та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо, зокрема, порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач (згідно із пунктом 4 частини першої статті 21 Закон про захист прав споживачів). Нижче вказується про порушення цього принципу в контексті вибору відповідачем кількісного складу третейського суду для розгляду спору з позивачем у постійно діючому третейському суді АРРФП. 51. У пункті 2.3. договору від 09 серпня 2016 року чітко зазначено, що ОСОБА_4 отримує товари (послуги) за цим договором для особистих потреб, а не з метою використання у підприємницькій діяльності. 52. Враховуючи вищезазначене, дія Закону про захист прав споживачів поширюється на договір від 09 серпня 2016 року та відносини позивача й відповідача, які випливають з цього договору. 53. Права споживача не виникають лише на підставі звернення споживача до суду з метою їх захисту. Їх існування, порушення або дотримання не визначаються тим, яка сторона спору щодо таких прав подала позов до суду, або зробила це першою. Будь-які вимоги контрагента по договору до споживача також стосуються захисту прав споживача, оскільки можуть впливати на обов'язки споживача в силу приписів частини п'ятої статті 11 ЦК України, яка передбачає можливість виникнення цивільних прав та обов'язків з рішень суду. 54. Положення нормативних документів, на які посилається позивач в якості підтвердження нормативної визначеності справ щодо захисту прав споживачів не відповідають такому твердженню позивача. Жодне з них не містить переліку справ, які визначені як справи про захист прав споживачів. Стаття 11 ЦК України вказує на підстави виникнення цивільних прав та обов'язків. Статті 15 та 16 ЦК України встановлюють загальне право на захист цивільних прав та інтересів та право звернення до суду за таким захистом кожної особи, а не тільки споживачів товарів. Частина перша статті 22 Закону про захист прав споживачів вказує на те, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом, що відповідає тій же статті 16 ЦК України. Частин п'ята статті 28 ЦПК України лише встановлює додаткові дискреційні критерії визначення підсудності справ про захист прав споживачів. Частина перша статті 187 ЦПК України регулює загальні питання відкриття провадження у справі. Пункт 6 Постанови № 5 вказує на те що заяви про захист прав споживачів мають відповідати загальним вимогам до позовних заяв, передбаченим статтею 137 (зміст і форма позовної заяви) попередньої редакції Цивільного процесуального кодексу. 55. Враховуючи вищезазначене, твердження позивача про те, що правовідносини щодо захисту прав споживачів не виникають між сторонами договору не відповідає дійсності. Захищене право споживача забезпечується, в першу чергу, виконанням вимог Закону про захист прав споживачів позивачем в рамках договору від 09 серпня 2016 року, а не судовим примусом його до цього. Позивач пропонує звужене тлумачення таких правовідносин, яке зводиться фактично до правовідносин, які виникають в рамках реалізації споживачем свого права звернення до суду, яке випливає зі змісту статей 15 та 16 ЦК України. Зміст Закону про захист прав споживачів вказує на те, що захист прав споживачів є обов'язком, наприклад, постачальників товарів або надавачів послуг незалежно від звернення споживача у суд. Саме по собі виконання вимог Закону про захист прав споживачів без судового спонукання до цього також є захистом прав споживачів, яке відбувається шляхом виконання відповідних зобов'язань. 56. Абзац другий пункту 2 Постанови № 5 прямо вказує на можливість виникнення правовідносин з захисту прав споживачів з договорів. 57. Суд дійшов висновку про безпідставність заявлених аргументів позивача в цій частині. Вищезазначені встановлені судом попередньої інстанції фактичні обставини справи підтверджуються. 58. Суд попередньої інстанції на підставі фактичних даних - договору від 09 серпня 2016 року - встановив наявність третейської угоди між сторонами цього договору у вигляді третейського застереження (пункт 8.6. відповідного договору), яка відповідає вимогам статті 12 Закону про третейські суди. Згідно цієї третейської угоди сторони від 09 серпня 2016 року домовились про розгляд підвідомчих третейським судам спорів між ними постійно діючим третейським судом АРРФП. 59. Враховуючи вищезазначене, постійно діючий третейський суд АРРФП прийняв рішення у справі, яка непідвідомча третейському суду відповідно до закону, що на підставі пункту 2 частини першої статті 486 ЦПК України є підставою для відмови судом у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Апеляційний суд дійшов правильних висновків з цього питання та не порушив норми процесуального права, правильно застосував норми матеріального права. (1.2) Щодо складу третейського суду 60. Закон про третейські суди регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб (згідно із частиною першою статті 1 Закону про третейські суди). 61. Порядок та правила розгляду справ у постійно діючих третейських судах встановлюються Законом про третейські суди та регламентом третейського суду (згідно із частиною четвертою статті 10 Закону про третейські суди). 62. Правила третейського розгляду постійно діючим третейським судом визначаються регламентом третейського суду, який не повинен суперечити Закону про третейські суди (згідно із частиною третьою статті 28 Закону про третейські суди). 63. Регламент третейського суду повинен визначати порядок та правила звернення до третейського суду, порядок формування складу третейського суду, правила вирішення спорів третейським судом, інші питання, віднесені до компетенції третейського суду Законом про третейські суди (згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону про третейські суди). 64. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту (частина друга та третя статті 12 Закону про третейські суди). 65. Склад третейського суду формується шляхом призначення чи обрання третейських суддів (третейського судді) (частина перша статті 16 Закону про третейські суди). 66. Сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів. Для призначення чи обрання третейських суддів у кожній справі необхідна їхня згода (частина перша та друга статті 14 Закону про третейські суди). 67. Третейський суддя - фізична особа, призначена чи обрана сторонами у погодженому сторонами порядку або призначена чи обрана відповідно до Закону про третейські суди для вирішення спорів у третейському суді (згідно із абзацом другим частини першої статті 2 Закону про третейські суди). 68. У постійно діючому третейському суді кількісний та персональний склад третейського суду визначається за правилами, встановленими регламентом третейського суду (частина третя статті 16 Закону про третейські суди). 69. Згідно із частиною першою статті 4 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП сторони мають право вільно призначати чи обирати третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі призначення чи обрання суддів. 70. Відповідно до частини другої статті 21 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП в ухвалі про порушення провадження у справі Голова постійно діючого третейського суду АРРФП пропонує сторонам у 5-денний строк з дати отримання ухвали обрати третейських суддів відповідно до третейської угоди або положень регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП та сповістити їх ім'я і прізвища постійно діючому третейському суду АРРФП. 71. Частина перша статті 27 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП передбачає, що при третейському розгляді справи одноособовим третейським суддею сторони спільно призначають одноособового третейського суддю. Якщо сторони не узгодять кандидатуру одноособового третейського судді у 5-ти денний термін з дня отримання ухвали постійно діючого третейського суду АРРФП з вимогою про це, одноособовий третейський суддя призначається Головою постійно діючого третейського суду АРРФП, про що постановляється ухвала. 72. Згідно пункту 8.6. договору від 09 серпня 2016 року його сторони домовились про застосування регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП при вирішенні цим третейським судом спорів між ними, але не закріпили кількісний склад третейського суду. 73. З матеріалів справи та доказів, наданих позивачем, не слідує, що відповідач узгодив з позивачем доручення Голові постійно діючого третейського суду АРРФП призначення чи обрання суддів для третейського розгляду відповідного спору. Також не слідує погодження відповідачем кількісного складу третейського суду, зокрема, одноособового розгляду спору третейським суддею. 74. Регламент постійно діючого третейського суду АРРФП не містить конкретного механізму обрання сторонами кількісного складу третейського суду, а визначає лише механізм обрання персонального складу третейського суду, зокрема в статтях 4 та 21. Умови частини першої статті 27 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП регулюють питання обрання Головою постійно діючого третейського суду АРРФП одного третейського судді для здійснення одноособового розгляду спору за умови, що такий розгляд здійснюється суддею третейського суду одноособово. Для застосування даного положення регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП необхідно мати згоду всіх сторін спору на одноособовий розгляд їх спору суддею третейського суду. Така згода відсутня. 75. Враховуючи вищезазначене, склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам Закону про третейські суди, що на підставі пункту 6 частини першої статті 486 ЦПК України є підставою для відмови судом у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Апеляційний суд дійшов правильних висновків з цього питання та не порушив норми процесуального права, правильно застосував норми матеріального права. (2) Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 76. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 375 ЦПК України). 77. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, на підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, Верховний Суд, як суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про необхідність залишити апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Фангарант груп» без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року без змін. Керуючись частиною другою статті 24, частиною другою статті 351, статтями 247, 374, 375, 381, 382, 384, пунктом 1 частини третьої статті 389, частиною третьою статті 487 ЦПК України, Постановив: 1. Залишити без задоволенняапеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп». 2. Залишити без змін ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року. 3. Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп». Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. С. Висоцька В. В.Пророк І.М. Фаловська http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76566313

ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/22696/16 Провадження N 12-48гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: заявник - Публічне акціонерне товариство "Універсал Банк", відповідачі - Товариство з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю "Бобер", Товариство з обмеженою відповідальністю "Керамік Полісся", розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 910/22696/16 Господарського суду міста Києва за заявою Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Бобер", Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамік Полісся" про стягнення заборгованості за генеральним договором від 30 квітня 2013 року N BL15224 та договорами поруки за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д." на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року (головуючий суддя Калатай Н.Ф., судді Сітайло Л.Г., Баранець О.М.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року (суддя Мандриченко О.В.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Універсал Банк" (далі - ПАТ "Універсал Банк") звернулося до Господарського суду міста Києва із заявою про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом ПАТ "Універсал Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер", ТОВ "Керамік Полісся" про стягнення заборгованості за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 30 квітня 2013 року N BL15224 (далі - генеральний договір) та договорами поруки. Позов заявлено з таких підстав. 2. 30 квітня 2013 року між ПАТ "Універсал Банк" (кредитор) і ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." (позичальник) укладено генеральний договір з подальшими змінами й доповненнями, відповідно до умов якого кредитор зобов'язується здійснювати на користь позичальника кредитні операції у межах ліміту цього договору, а позичальник зобов'язаний виконати всі обов'язки, що випливають зі змісту кредитної операції, цього договору та додаткових договорів. Усі спори, які виникають при виконанні цього договору, додаткових договорів або у зв'язку з ними чи випливають з них, підлягають розгляду Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків згідно з його регламентом (пункт 8.4 договору). 3. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за зазначеним договором ПАТ "Універсал Банк" було укладено договори поруки від 30 квітня 2013 року N BL15224-П1 та N BL15224-П2 із ОСОБА_4 і ТОВ "Бобер" відповідно, а також договір поруки від 08 жовтня 2013 року N BL15224-П3 з ТОВ "Керамік Полісся". 4. У жовтні 2016 року ПАТ "Універсал Банк" звернулося до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків із зазначеним позовом до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" з огляду на невиконання позичальником своїх зобов'язань за генеральним договором, а також на підставі вказаних договорів поруки. 5. Постійно діючий Третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом ПАТ "Універсал Банк" до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" позов задовольнив частково. Стягнув з ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на користь ПАТ "Універсал Банк" 1 994 795,13 грн заборгованості та 21 117,89 грн витрат, пов'язаних з вирішенням спору. У задоволенні вимог до ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" суд відмовив з огляду на припинення договорів поруки від 30 квітня 2013 року N BL15224-П1 і N BL15224-П2 та від 08 жовтня 2013 року N BL15224-П3. 6. У подальшому ПАТ "Універсал Банк" звернулося до Господарського суду міста Києва із зазначеною завою. Заяву мотивовано тим, що рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 не виконується ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." добровільно, а тому підлягає примусовому виконанню. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 7. Господарський суд міста Києва ухвалою від 13 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року, зазначену заяву ПАТ "Універсал Банк" задовольнив. Видав наказ на виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, яким стягнуто з ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на користь ПАТ "Універсал Банк" 1 994 795,13 грн заборгованості та 21 117,89 грн витрат, пов'язаних з вирішенням спору третейським судом, а також судовий збір. 8. Обґрунтовуючи свої рішення, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили про відсутність передбачених чинним законодавством підстав для відмови у видачі виконавчого документа, оскільки встановили, що рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 не було скасоване судом, відповідна справа підвідомча третейському суду, заявник не пропустив строку для звернення за видачею виконавчого документа, це рішення третейського суду прийнято у спорі, передбаченому третейською угодою, яка не визнавалася недійсною, а склад третейського суду відповідав вимогам Закону України "Про третейські суди". 9. Також суд апеляційної інстанції указав, що саме Господарський суд міста Києва є компетентним судом у розумінні положень статті 56 Закону України "Про третейські суди", який повинен вирішувати питання про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, оскільки цим рішенням відмовлено в задоволенні позовних вимог до фізичної особи та вирішено стягнути заборгованість з однієї юридичної особи на користь іншої. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги 10. 28 грудня 2017 року ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та закрити провадження у справі N 910/22696/16. 11. Касаційну скаргу мотивовано порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо правильності визначення юрисдикції господарських судів, оскільки з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень) та статті 56 Закону України "Про третейські суди" заява ПАТ "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, в якій вирішувався спір щодо укладених для забезпечення виконання зобов'язання правочинів, стороною яких є фізична особа, не підлягала розгляду в порядку господарського судочинства, що у свою чергу було підставою для припинення провадження у цій справі. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 12. 01 березня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ПАТ "Універсал Банк" на касаційну скаргу, в якому стверджується, що заявник звернувся до господарського суду із заявою про видачу виконавчого документа на виконання зазначеного рішення третейського суду виключно в частині вимог до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", при цьому в задоволенні позовних вимог до фізичної особи - ОСОБА_4 цим рішенням третейського суду було відмовлено, тому саме Господарський суд міста Києва є компетентним судом у розумінні положень Закону України "Про третейські суди" та повинен розглядати подану ним заяву. 13. Інші учасники справи (ОСОБА_4, ТОВ "Бобер", ТОВ "Керамік Полісся") своєї позиції у справі не висловили. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 14. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 08 лютого 2018 року поновив ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." строк на касаційне оскарження ухвали Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року, відкрив касаційне провадження і прийняв касаційну скаргу ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. 15. 12 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу разом з касаційною скаргою ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Оскільки ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." оскаржує ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 березня 2018 року цю справу прийняла та призначила до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій Щодо юрисдикції суду 17. Звертаючись із касаційною скаргою про перегляд судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, скаржник зазначив, що оскільки одним з учасників цієї справи є фізична особа, то Господарський суд міста Києва не є компетентним судом у цій справі в розумінні положень Закону України "Про третейські суди", а справа не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає наведені в касаційній скарзі доводи обґрунтованими з огляду на таке. 18. Відповідно до статті 7 Закону України "Про третейські суди" в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів (за змістом статті 14 цього Закону). 19. Згідно із частиною першою статті 14 Закону України "Про третейські суди" рішення третейського суду приймається після дослідження усіх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. Рішення оголошується у засіданні третейського суду. 20. Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду (стаття 50 Закону України "Про третейські суди"). 21. Статтею 55 Закону України "Про третейські суди" визначено, що рішення третейського суду виконуються зобов'язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні, якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню. 22. Водночас відповідно до статті 56 Закону України "Про третейські суди" заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом, де компетентним є місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом (абзац 10 статті 2 цього Закону). 23. З наведених положень Закону України "Про третейські суди" вбачається, що, вирішуючи питання про визначення компетентного суду в розумінні цього Закону, необхідно керуватися загальними правилами визначення юрисдикції (підвідомчості) кожного конкретного спору, який був предметом розгляду в третейському суді, встановленими відповідними нормами процесуального законодавства. 24. Отже, правильне визначення підвідомчості цієї справи залежить від установлення того, до суду якої юрисдикції належить спір у справі N 75/16, що розглядався Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків. 25. Так, відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення заявника до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 26. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у згаданій редакції)). 27. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у вказаній редакції), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів і технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів, та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 28. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 29. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 11, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 30. Натомість відповідно до положень статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення заявника до суду), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (в чинній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства, а також справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, іноземного суду. 31. Предметом розгляду в Постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків у справі N 75/16 були позовні вимоги про стягнення з юридичної особи - позичальника на користь юридичної особи - кредитора заборгованості за укладеним між ними генеральним договором на здійснення кредитних операцій, а також про стягнення цієї заборгованості з поручителів, у тому числі й з фізичної особи, за укладеними між ними і кредитором відповідними договорами поруки. 32. Таким чином, оскільки вимога про стягнення заборгованості за зазначеним договором була заявлена у справі N 75/16, яка розглядалася Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків, до юридичної особи - позичальника та, зокрема, до фізичної особи - поручителя, який погодився розділити відповідальність з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за генеральним договором, то за суб'єктним складом сторін ця справа належить до юрисдикції загальних судів і підлягала б розгляду в порядку цивільного судочинства (за відсутності угоди сторін про передачу спору на вирішення третейським судом). 33. Звідси розгляд заяви ПАТ "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 також належить до юрисдикції загальних судів і не є підвідомчим господарському суду. 34. За таких обставин суди першої й апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 35. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 36. Згідно із частиною другою статті 313 Господарського процесуального кодексу України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 37. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." підлягає задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із закриттям провадження у справі. Щодо судових витрат 38. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Висновок щодо застосування норм права 39. За змістом положень Закону України "Про третейські суди" при вирішенні питання щодо визначення компетентного суду в розумінні цього Закону необхідно керуватися загальними правилами визначення юрисдикції (підвідомчості) кожного конкретного спору, який був предметом розгляду в третейському суді, встановленими відповідними нормами процесуального законодавства. Керуючись статтями 300-302, 306, 308, 313-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д." задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року скасувати. 3. Провадження у справі N 910/22696/16 закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 травня 2018 року м. Київ Справа N 761/605/17-ц Провадження N 14-106цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: заявник - Компанія "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка), інші учасники третейського розгляду - Підприємство з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк." розглянула в порядку письмового провадження заяву Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк." про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року у складі колегії суддів Чобіток А.О., Немировської О.В., Соколової В.В. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року у складі колегії суддів Попович О.В., Коротуна В.М., Писаної Т.О. у справі за клопотанням Компанії "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка) про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України від 15 листопада 2016 року у справі за позовом Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк.", до Компанії "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" про стягнення грошових коштів, УСТАНОВИЛА: У січні 2017 року Компанія "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка) (далі - Компанія) звернулася до суду з клопотанням про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі - МКАС при ТПП) від 15 листопада 2016 року у справі за позовом Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк." (далі - Підприємство), до Компанії про стягнення грошових коштів. На обґрунтування клопотання Компанія зазначала, що рішенням МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року задоволено позовні вимоги Підприємства до Компанії про стягнення основного боргу, пені, трьох відсотків річних, інфляційних витрат та часткової оплати юридичних послуг. Заявник пояснив, що Підприємство у червні 2016 року звернулося до МКАС при ТПП із зазначеними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрнекстпулбрутт" (далі - ТОВ "Укрнекстпулбрутт") як боржника (за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року) та до Компанії як поручителя (за договором поруки від 20 серпня 2014 року). Згідно з поданою заявою про зміну позовних вимог Компанія просила продовжити арбітражний спір лише в частині вимог позивача до Компанії як поручителя, посилаючись на статтю 554 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Постановою Голови МКАС при ТПП від 05 вересня 2014 року припинено провадження у справі в частині позову до ТОВ "Укрнекстпулбрутт", а постановою Голови МКАС при ТПП від 19 жовтня 2016 року прийнято до провадження справу за позовом Компанії про визнання договору поруки від 20 серпня 2014 року припиненим. У задоволенні клопотання Компанії про зупинення розгляду справи щодо позову про стягнення заборгованості до вирішення справи про визнання договору поруки припиненим відмовлено. Рішенням МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року задоволено позов Підприємства до Компанії про стягнення основного боргу, пені, відсотків, інфляційних втрат і судових витрат. У клопотанні про скасування зазначеного рішення МКАС при ТПП заявник, посилаючись на наведені вище обставини, указував, що суд штучно усунув від справи покупця за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року - ТОВ "Укрнекстпулбрутт", яке у справі за первісним позовом було відповідачем як боржник. Вважаючи, що такі дії свідчать про порушення МКАС при ТПП під час вирішення справи принципів правового порядку України, основних прав та гарантій, на яких ґрунтується регулювання суспільних відносин, заявник просив скасувати згадане рішення з підстав порушення при вирішенні справи публічного порядку України. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 08 травня 2017 року в задоволенні клопотання відмовлено. Відмовляючи в задоволенні клопотання, суд першої інстанції керувався тим, що відсутні докази порушення публічного порядку України під час ухвалення оскаржуваного рішення. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 08 травня 2017 року скасовано, постановлено нову ухвалу про задоволення клопотання. Скасовано рішення МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року в справі АС N 271ут/2016 за позовом Підприємства до Компанії про стягнення грошових коштів. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи клопотання, суд апеляційної інстанції керувався тим, що МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та Компанією, оскільки договір поруки не містить арбітражного застереження, а додаткова угода до договору поруки є нікчемною, адже укладена з недодержанням письмової форми, бо її текст російською мовою, що має перевагу перед текстом англійською мовою в разі їх різночитання, не підписано сторонами угоди. При цьому апеляційний суд вважав, що не вийшов за межі вимог клопотання, оскільки додаткова угода від 07 жовтня 2015 року є недійсною через невідповідність її вимогам закону. Не погоджуючись із указаною ухвалою суду апеляційної інстанції представник Підприємства - Гришко С.Ю. звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року залишено без змін. Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що, звертаючись до МКАС при ТПП з позовом про стягнення із заявника як поручителя заборгованості за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806, Підприємство посилалося на статтю 5 договору поруки в редакції додаткової угоди від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, яка містить відповідне арбітражне застереження. Водночас у договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражного застереження, оскільки додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під викладеним російською мовою текстом, який згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією договору. Колегія суддів погодилася з висновками суду апеляційної інстанції щодо недійсності за законом арбітражного застереження, викладеного в додатковій угоді від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 34 Закону України від 24 лютого 1994 року N 4002-XII "Про міжнародний комерційний арбітраж" (далі - Закон N 4002-XII) є підставою для скасування оскаржуваного рішення МКАС при ТПП. 14 грудня 2017 року Підприємство звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності ухвали суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 7, 16, пункту 1 частини другої статті 34 Закону N 4002-XII, статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11, від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15, від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10, від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15 та від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц, постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17, ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03 та постанову Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15. 04 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву Підприємства про перегляд рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 31 січня 2018 року відкрито провадження та витребувано матеріали справи з Шевченківського районного суду м. Києва. 19 лютого 2018 року представник Компанії - Репіна Ю.Г. подала заперечення на заяву про перегляд судових рішень, посилаючись на те, що рішення апеляційного та касаційного судів ухвалені з дотриманням норм матеріального права й усталеної судової практики. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За правилами підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Відповідно до підпункту 2 цього пункту якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заяву про перегляд подано Підприємством з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, тому за правилами статті 360-2 ЦПК України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: ? постанову Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц; ? ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03. Також заявник указує на невідповідність оскаржуваних ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій викладеному в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах статей 7, 16 Закону N 4002-XII. Підприємство зазначає, що оскаржувані ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій не відповідають приписам параграфу 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), а невиконання арбітражного застереження становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Заявник посилався на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема, на рішення: від 23 лютого 1999 року у справі "Свованіемі та інші проти Фінляндії" (Suovaniemi and Others v. Finland), від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), від 25 липня 2013 року у справі "Агрокомплекс проти України" (Agrokompleks v. Ukraine), від 03 квітня 2008 року у справі "Компанія "Регент" проти України" (Regent Company v. Ukraine), від 05 липня 2005 року у справі "Агротехсервіс проти України" (Agrotehservis v. Ukraine). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи, що переглядається, суди встановили, що 07 травня 2014 року між Підприємством та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ант Япи", яке в подальшому змінило назву на ТОВ "Укрнекстпулбрутт", укладено договір купівлі-продажу N С2014013806, згідно з умовами якого ТОВ "Укрнекстпулбрутт" придбало холодильні машини й кондиціонери та зобов'язалося оплатити їх вартість. Відповідно до пункту 13.3 указаного договору сторони погодили, що всі спори або розбіжності, які можуть виникнути з цього договору або у зв'язку з ним, не врегульовані шляхом переговорів, підлягають розгляду в МКАС при ТПП згідно з Регламентом цього суду. Рішення арбітражу є остаточним і обов'язковим для обох сторін. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором купівлі-продажу 20 серпня 2014 року між Підприємством та Компанією укладено договір поруки N С2014025899, відповідно до умов якого остання як поручитель взяла на себе зобов'язання нести повну солідарну відповідальність з боржником перед кредитором за всіма його зобов'язаннями за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806. Згаданий договір поруки арбітражного застереження не містить. 14 червня 2016 року Підприємство звернулося до МКАС при ТПП з позовом до ТОВ "Укрекстпулбрутт" та Компанії про солідарне стягнення боргу за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806. Постановою голови МКАС при ТПП від 14 червня 2016 року вказаний позов прийнято до провадження, а 05 вересня 2016 року до вказаної постанови за заявою Підприємства про зміну позовних вимог внесено зміни, за якими відповідачем у справі стала лише Компанія як поручитель, а провадження в частині вимог до ТОВ "Укрекстпулбрутт" припинено. Звертаючись до МКАС при ТПП з позовом про стягнення з Компанії як поручителя заборгованості за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806, Підприємство посилалось на статтю 5 договору поруки в редакції додаткової угоди від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, яка містить відповідне арбітражне застереження. Задовольняючи клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й касаційний суд, керувався тим, що МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та Компанією, оскільки в договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражне застереження, а додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під текстом, викладеним російською мовою, яка згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією цього договору, що підписана сторонами, тому така угода є нікчемною. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Відповідно до постанови Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15, яку надано заявником для порівняння, суди розглянули справу за позовом про стягнення неустойки за невиконання рішення Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України від 25 вересня 2014 року. Суд першої інстанції позов задовольнив. Погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову та залишаючи їх без змін, Вищий господарський суд України керувався вимогами статті 785 ЦК України, оскільки предметом спору було стягнення неустойки з підстав невиконання умов уже розірваного договору, а тому згідно з частиною четвертою статті 291 Господарського кодексу України правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України. Згідно зі статтею 785 ЦК України в разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Касаційний суд зазначив, що доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують правомірності висновків судів попередніх інстанцій про підвідомчість цієї справи господарським судам, тому відсутні підстави для припинення провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України. У цьому випадку предмет спору не є тотожним з предметом спору у справі, що переглядається, позов заявлено з приводу стягнення з іноземної компанії неустойки за невиконання обов'язку повернути річ. Підставою відхилення доводів касаційної скарги про непідвідомчість спору господарським судам було те, що згідно зі статтею 38 Закону України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність" спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися МКАС лише за згодою сторін спору, але однозначної згоди відповідача на розгляд спору МКАС надано не було. Проте у справі, що переглядається, стаття 38 цього Закону не застосовувалася. Також заявник надав для порівняння ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15. Зі змісту цієї ухвали вбачається, що фірма звернулася до суду з клопотанням про скасування рішення МКАС при ТПП, яким з неї на користь фізичної особи - підприємця стягнуто грошові кошти. Фірма посилалася на те, що арбітражне застереження, на підставі якого МКАС при ТПП розглянув спір між сторонами та ухвалив рішення у справі, міститься у контракті, який є неукладеним. Суди відмовили в задоволенні клопотання, оскільки заявник не довів підстав, на які він посилався. Також суди зазначили, що за результатами розгляду МКАС при ТПП дійшов висновку про те, що контракт N 1 від 15 квітня 2012 року та попередні контракти у 2009 й 2010 роках між сторонами підписані уповноваженим представником відповідача та посвідчені печаткою відповідача. Граматична помилка під час написання його прізвища під контрактом, яка відбулася внаслідок схожості букв у латинській транскрипції, не вплинула на зміст, права й обов'язки сторін, а також арбітражне застереження. Відповідач визнав існування контракту від 15 квітня 2012 року N 1 своїми діями, а саме: замовленням автомобільного транспорту в італійській компанії та наданням його під завантаження на склад позивача й частковою оплатою за продукцію, отриману за контрактом, умови якого відповідають вимогам міжнародного та вітчизняного законодавства. Спір розглядався відповідно до вимог Закону N 4002-XII, Регламенту та не суперечить арбітражному застереженню, викладеному в пункті 9.1 контракту, при цьому доказів порушення публічного порядку України представник заявника не надав. З аналізу зазначеної ухвали також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є тотожними зі справою, що переглядається. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11 рішення судів попередніх інстанцій скасовано, позов фізичної особи до товариства про стягнення заборгованості залишено без розгляду. Залишаючи позовну заяву без розгляду, касаційний суд керувався тим, що сторони справи уклали договір про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду). У цій ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що сторони уклали договір про передачу спору на вирішення до МКАС, а винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону недійсність арбітражного застереження. Тобто зазначена ухвала також не може вважатися такою, що відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 15 січня 2008 року. Постановляючи ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення арбітражного суду, апеляційний суд керувався тим, що сторони звернулися до Арбітражного суду Торгової палати м. Гамбурга, незважаючи на те, що у контракті зазначено, що в разі неможливості розгляду спорів шляхом перемовин такі спори вирішуються в арбітражному суді м. Гамбурга. Суди зробили висновок про належність арбітражу, оскільки сторони узгодили перелік необхідних документів для арбітражного процесу, визнали свою участь в угоді щодо арбітражного застереження. Боржник погодився на слухання справи у Арбітражному суді Торгової палати м. Гамбурга та на застосування Регламенту цього суду. Обставини справи не є тотожними з обставинами справи, що переглядається. У наданій для порівняння заявником ухвалі від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15 також не вбачається неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про надання оцінки щодо того, чи припустився арбітр помилки в застосуванні закону, чи неправильно оцінив фактичні обставини справи, буде свідчити про те, що суд, який розглядає клопотання, має намір переглянути арбітражне рішення по суті, що не допускається Законом N 4002-XII та Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 року. Таким чином, відсутні підстави для задоволення клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП. Залишаючи без змін ухвали судів попередніх інстанцій, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц, яку надано заявником для порівняння, керувався тим, що клопотання за своєю формою та змістом відповідало вимогам процесуального закону та Закону N 4002-XII, підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення, визначених статтею 396 ЦПК України, статтею 36 Закону N 4002-XII, статтею V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 року, не встановлено, а тому суди обґрунтовано дійшли висновку про задоволення поданого клопотання в цій частині. У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03, якою залишено без змін ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 листопада 2002 року про відмову в задоволенні клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП, зазначено, що сторони уклали угоду про те, що в разі коли сторони не досягнули згоди про досудове врегулювання спору, спір підлягає арбітражному врегулюванню у Торгово-промисловій палаті України відповідно до Арбітражних правил. Боржник посилався на порушення порядку арбітражного розгляду, вважаючи, що належним арбітражем є саме Торгово-промислова палата України, а не МКАС при ТПП. Суди вважали, що вказані заперечення могли бути подані не пізніше подання заперечень проти позову, чим боржник не скористався. Тому доводи боржника про порушення публічного порядку в разі порушення процедури досудового врегулювання цього спору є безпідставними. У цьому випадку предмети спору не є тотожними з предметом спору у справі, що переглядається, клопотання було заявлено з інших підстав. Таким чином, порівняння наведених рішень суду касаційної інстанції з рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У заяві про перегляд судових рішень Підприємство вказувало на те, що ухвала Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року не відповідають правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17. Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17 заяву про перегляд ухвали суду касаційної інстанції задоволено. Скасовано ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року, якою в задоволенні клопотання про визнання рішення МКАС відмовлено, а ухвалу апеляційного суду, якою задоволено клопотання, залишено в силі. З мотивувальної частини вказаної постанови вбачається, що Компанія "СЕС Астра АБ" звернулася до суду з клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення МКАС Міжнародної торгової палати від 04 серпня 2014 року у справі за позовом Компанії "СЕС Астра АБ" до Державного підприємства "Укркосмос" про стягнення заборгованості за надані послуги з електронної передачі даних супутникової системи. Відмовляючи в задоволенні клопотання, суд першої інстанції керувався тим, що склад арбітражного суду не відповідав угоді сторін, оскільки справа була вирішена одноособовим арбітром без згоди боржника. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи клопотання, апеляційний суд, з висновками якого погодився й Верховний Суд України, зазначив, що боржник письмово погодився на висловлену в заяві про арбітраж пропозицію стягувача щодо розгляду справи арбітром одноособово. Верховний Суд України зробив висновок, що відповідно до статті V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 рокуі статті 36 Закону N 4002-XII у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона надасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, докази того, що склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідала угоді між сторонами чи, за відсутності такої, не відповідала закону тієї держави, де мав місце арбітраж. Згідно зі статтею 39 Регламенту Арбітражного інституту Міжнародної торгової палати, якщо сторона бере участь в арбітражному провадженні і не заявляє заперечень проти недотримання будь-якого положення Регламенту або будь-якого іншого правила, що застосовується до розгляду, будь-якого розпорядження складу арбітражу чи іншого правила арбітражної угоди щодо формування складу арбітражу або проведення розгляду, то вважається, що ця сторона відмовилася від права заявляти подібні заперечення. Проведений аналіз норм законодавства, положень згаданої Конвенції та Регламенту дає змогу зробити висновок про зміну арбітражного застереження щодо кількісного складу арбітрів, адже сторони відповідно до матеріалів справи N 19315/GFG за позовом "СЕС АСТРА АБ" до Державного підприємства "Укркосмос" домовилися щодо її розгляду одноосібним арбітром за допомогою обміну листами, що відповідає принципу міжнародного арбітражу, а саме принципу автономії волі. Оскільки сторони не визначилися щодо кандидатури арбітра в установлені строки, Секретаріат Суду відповідно до частини третьої статті 12 Регламенту правомірно призначив одноосібного арбітра. Окрім того, суд апеляційної інстанції правильно здійснив посилання на статтю 39 Регламенту, у якій зазначено, що якщо сторона бере участь в арбітражному провадженні й не заявляє заперечень проти недотримання будь-якого положення Регламенту або будь-якого іншого правила, що застосовується до розгляду, будь-якого розпорядження складу арбітражу або іншого правила арбітражної угоди щодо формування складу арбітражу або проведення розгляду, то вважається, що ця сторона відмовилася від права заявляти подібні заперечення. У справі ж, що переглядається,? інші фактичні обставини справи. Мова йде про те, що в договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражне застереження, а додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під текстом, викладеним російською мовою, який згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією договору. Тому МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та заявником. Такий висновок не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, про перегляд яких подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Велика Палата Верховного Суду не може взяти до уваги доводи заяви про перегляд судових рішень стосовно того, що оскаржувані ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій не відповідають приписам параграфу 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та суперечать практиці ЄСПЛ, оскільки такі доводи не є підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у силу вимог пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, а рішення ЄСПЛ ухвалено судом, який не є судом касаційної інстанції в розумінні Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ЦПК України, тому вони не можуть бути підставою для перегляду в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України. Установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом є самостійною підставою для подання заяви про перегляд судових рішень (пункт 3 частини першої статті 355 ЦПК України). У цьому випадку в заяві про перегляд судових рішень відсутнє посилання на таку підставу. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк.", про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року - відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

Доброго дня! Я мав заборгованість в Манівео і одного прекрасного дня я отримав смс, що мій борг будо продано компаніі "довіра та гарантія" (dg finance). Хотів запитатись, чи хтось з ними судився і чим все закінчилось, бо мені погоджують колекторами, це не зовсім законно, бо для того має бути відповідне рішення суду, наскільки я знаю) я спершу пробував іти з ними на контакт, (вони вимагали 10 000, позичав в Манівео я лише 2000) щоб зменшити "віртуальну суму", або хоч наблизитись до реальної, бо по законодавству України не можна вимагати оплатити пеню більше 50-ти % від позиченої суми, на поступки мені ніхто не йшов. А потім я зрозумів, що навіть якщо я оплачу, то я немаю жодної гарантіі і довіри теж), все зваживши я не міг і не можу віддати гроші якомусь квартирному офісу (чи що це) в Києві і повірити, що вони мені вишлють до Львова договір про закриття боргу) пройшов мабуть місяць як мені погрожували судом і т д, звідкись взяли номер мого дідуся і кілька днів також наярювали йому, а зараз лише до мене дзвонить робит і присилають різні смс... не знаю що робити далі?? Чи мав хтось з ними судову практику, чим воно закінчувалось? Чи це пусті погрози? І чи взагалі приходять від цієї компаніі колектори? Як поводитись з ними? До мене також поступила не 100%ва інформація, але все ж інформація), що взагалі Манівео, це квартирний офіс і дочірній проект від приват банку, відповідно всі оці довіра та гарантія, роблять свою одну ганебну справу.. також якщо хтось щось знає, чув про судові процеси з Манівео, теж буде корисною для мене інфою, ну і чим взагалі закінчуються схожі справи в цих двох вище згаданих компаніях? Також, чи є загроза не виїзду закордон. Чи є якийсь термін кредиту вызыскания? Дякую.

Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 23 квітня 2018 року м. Київ справа № 751/3833/17 провадження № 61-279 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: ГулькаБ. І. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В., учасники справи: заявник - ОСОБА_4, заінтересована особа - публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» на ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 27 липня 2017 року у складі судді Овсієнка Ю. К. та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 29 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Шарапової О. Л., Євстафіїва О. К., Страшного М. М., ВСТАНОВИВ: У червні 2017 року ОСОБА_4. звернулася до суду з заявою про скасування рішення третейського суду. Заява мотивована тим, що рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 12 квітня 2011 року стягнуто з нього на користь публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк») заборгованість за кредитним договором від 15 липня 2008 року у розмірі 1 950 671 грн 77 коп. та 100 грн судового збору. Заявник вважав, що рішення третейського суду підлягає скасуванню, оскільки відповідно до положень пункту 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» ця справа не підвідомча третейському суду, так як стосується захисту прав споживачів. Крім того, просив поновити строк на звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду, оскільки про існування цього рішення він дізнався лише 21 червня 2017 року. З урахуванням викладеного ОСОБА_4. просив суд поновити строк на звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду та скасувати рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 12 квітня 2011 року. Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 27 липня 2017 року поновлено ОСОБА_4 строк на звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду. Заяву ОСОБА_4 задоволено. Рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 12 квітня 2011 року у справі № 1196-8/225/11 за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 15 липня 2008 року - скасовано. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заявник дізнався про оскаржуване рішення третейського суду лише 21 червня 2017 року, коли отримав це рішення з третейського суду, а тому строк звернення до суду з заявою про скасування цього рішення підлягає поновленню. Відповідно до положень Закону України «Про третейські суди» спір, що має публічно-правове значення, не підлягає вирішенню третейським судом. Предметом кредитного договору була іноземна валюта - долари США, а норми закону щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу та переслідують публічний інтерес. Таким чином, наявність у правовідносинах щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів приватного характеру, унаслідок чого дана справа не підвідомча третейському суду. Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 29 листопада 2017 року апеляційна скарга ПАТ «Альфа-Банк» задоволена частково, судове рішення суду першої інстанції у частині мотивів задоволення заяви змінено, в іншій частині судове рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, що саме банк звертався з позовом до суду, на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки, ОСОБА_4 отримав споживчий кредит, а рішення третейського суду ухвалено після 11 березня 2011 року, тобто після внесення змін до Закону України «Про третейські суди» щодо непідвідомчості третейським судам справ про захист прав споживачів, то оскаржуване рішення третейського суду підлягає скасуванню. У касаційній скарзі ПАТ «Альфа-Банк» просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_4 відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суд, вирішуючи, питання щодо поновлення строку на звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду, не дослідив поважність причин пропуску заявником цього строку, оскільки ОСОБА_4 був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи третейським судом, йому направлялась копія рішення третейського суду. У квітні 2018 року представник ОСОБА_4. - ОСОБА_5, подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, оскільки суди на підставі належним чином оцінених доказів, у тому числі матеріалів третейської справи, дійшли вірного висновку про те, що заявник не був повідомлений третейським судом про дату, час і місце розгляду справи, а оскаржуване рішення третейського суду було направлено йому лише 26 червня 2017 року. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У квітні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Одним зі способів захисту прав суб'єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України 2004 року. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала. Суди на підставі належним чином оцінених доказів, у тому числі матеріалів третейської справи, дійшли правильного висновку про те, що розгляд справи у третейському суді відбувся за відсутності ОСОБА_4., рішення третейського суду заявник отримав лише 21 червня 2017 року, з заявою про скасування рішення третейського суду звернувся 29 червня 2017 року, тобто у межах трьох місяців з дня, коли він фактично отримав рішення третейського суду та реальну можливість його оскарження. Таким чином, суд дійшов обґрунтованого висновку про поновлення заявнику пропущеного строку оскарження рішення третейського суду. Суд, поновлюючи ОСОБА_4. строк та скасовуючи рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 12 квітня 2011 року, (апеляційним судом змінено судове рішення суду першої інстанції у частині мотивів задоволення заява), вірно керувався тим, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон України набрав чинності 12 березня 2011 року. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалене після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_4. є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з нього заборгованості за кредитом, то третейському суду у силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Предметом спірного кредитного договору була іноземна валюта - долари США. Порядок здійснення на території України розрахунків в іноземній валюті регулюється Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Цей закон установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. Норми цього закону, спрямовані на регулювання порядку проведення розрахунків іноземною валютою, носять імперативний характер, вони вкрай обмежують свободу резидентів при здійсненні таких розрахунків. Статтею 16 Декрету встановлено фінансові санкції, які застосовуються до резидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання. Згідно з частиною першою статті 16 Декрету незаконне використання валютних цінностей як засобу платежу тягне за собою адміністративну відповідальність (стаття 162 КУпАП). Отже, норми закону щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб - забезпечення стабільності української грошової одиниці - гривні. Наявність в правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку - третейськими судами. Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 21 жовтня 2015 року № 6-831цс14. Доводи касаційної скарги про те, що судами при вирішенні питання щодо поновлення строку на звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду не досліджено поважність причин пропуску заявником цього строку, оскільки ОСОБА_4 був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи третейським судом, йому направлялась копія рішення третейського суду безпідставні, так як відсутні докази отримання ним вказаних документів. При цьому судами досліджувалися матеріали третейської справи № 1196-8/225/11. Матеріали третейської справи надіслані Верховному Суду разом з цивільною справою і її перевірка підтвердила висновки судів про те, що в ній відсутній жодний доказ на підтвердження отримання ОСОБА_4. ухвали про початок розгляду третейським судом, позовної заяви, вимоги про досудове врегулювання спору та рішення третейського суду від 12 квітня 2011 року, що спростовує доводи касаційної скарги про отримання ОСОБА_4 цих документів. Отже, третейським судом здійснено утаємничений розгляд справи без повідомлення сторону про результати розгляду. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. При цьому, згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» залишити без задоволення. Ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 27 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 29 листопада 2017 року залишити без змін. Поновити виконання ухвали Новозаводського районного суду м. Чернігова від 27 липня 2017 року та ухвали апеляційного суду Чернігівської області від 29 листопада 2017 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник Ю. В. Черняк http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73657672

В 2005 році Третейським судом прийнято рішення (далі – Рішення) про визнання за Особою права власності на Будинок (незавершене будівництво) та Земельну ділянку, на якій розташований цей будинок (далі – Земля), які знаходяться за однією адресою. В 2006 році за Особою у БТІ, саме на підставі Рішення було зареєстровано право власності на Будинок. Земля належить попередньому власнику на підставі державного акту про право власності, але вказане право в державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не внесено. В 2014 році Землі присвоєно кадастровий номер. В 2014 році Особа звернулась до Державного реєстратора для реєстрації права власності на Землю, проте державним реєстратором відмовлено в проведенні реєстрації в зв’язку з допущеною орфографічною помилкою в Рішенні, а саме: зазначено, що Земля знаходиться в Селі, а не в Місті, як це є насправді. Особа не має можливості виправити описку в Рішенні, оскільки Третейського суду, що прийняв Рішення вже давно не існує. Одним із шляхів вирішення даної ситуації було запропоновано колишній власниці Землі та Будинку, формально укласти договір купівлі-продажу цих об’єктів, проте, колишня власниця відмовляється будь-яким чином допомагати вирішити це питання. Єдине, що вона порадила Особі, це звертатися до судових інстанцій. Питання полягає в тому: Як зареєструвати право власності на земельну ділянку за Особою ? Будь-якої додаткової інформації нажаль не існує, тому і звертаємося на Форум.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» про видачу виконавчого листа на виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» до ОСОБА_1, третя особа – Приватне підприємство «Фірма «Фармацея», про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року та ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Сбербанк» (далі – ПАТ «Сбербанк») звернулось до суду із заявою про видачу виконавчого листа на виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» у справі за позовом ПАТ «Сбербанк» до ОСОБА_1, третя особа – Приватне підприємство «Фірма «Фармацея» (далі – ПП «Фармацея»), про стягнення суми заборгованості за кредитним договором. ПАТ «Сбербанк» зазначало, що Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» рішенням від 22 лютого 2016 року стягнув з ОСОБА_1 (поручителя за кредитним договором від 24 жовтня 2013 року) на користь банку 5 млн 851 тис. 308 грн заборгованості за вказаним кредитним договором та витрати зі сплати третейського збору. Посилаючись на зазначене, банк просив видати виконавчий лист на примусове виконання цього рішення. Голосіївський районний суд м. Києва ухвалою від 26 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року, у задоволенні заяви ПАТ «Сбербанк» відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року та ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року ПАТ «Сбербанк» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення його заяви про видачу виконавчого листа з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «Сбербанк» надало копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, 11 листопада 2015 року та постанов Верховного Суду України від 27 квітня і 24 травня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, представника ПАТ «Сбербанк», перевіривши наведені в заяві банку доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 жовтня 2013 року між Публічним акціонерним товариством «Дочірній банк Сбербанку Росії», правонаступником якого є ПАТ «Сбербанк», та ОСОБА_1 укладено договір поруки з подальшим внесенням до нього змін, згідно з яким остання прийняла на себе зобов'язання відповідати за виконання ПП «Фармацея» кредитного договору від 24 жовтня 2013 року з усіма змінами і доповненнями до нього. Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» рішенням від 22 лютого 2016 року у справі за позовом ПАТ «Сбербанк» до ОСОБА_1 (поручителя за кредитним договором від 24 жовтня 2013 року), третя особа ПП «Фармацея» позовні вимоги ПАТ «Сбербанк» задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь банку 5 млн 851 тис. 308 грн 70 коп. заборгованості за вказаним кредитним договором, а також витрати зі сплати третейського збору. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви ПАТ «Сбербанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VІ «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закон № 2983-VІ) справа не підвідомча третейському суду, оскільки оспорюване рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а спір виник у зв’язку зі стягненням заборгованості за споживчим кредитом. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 13 червня 2016 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив про те, що поручитель не є споживачем послуг банку в розумінні пункту 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», тому спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якому передбачено третейське застереження, підвідомчий третейському суду. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 квітня та 24 травня 2017 року міститься висновок про те, що порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника в договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, про виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування цих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних, господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу цієї статті доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. У справі, яка переглядається, Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» ухвалив рішення про стягнення кредитної заборгованості з поручителя, який поручився за виконання зобов’язань за кредитним договором. Порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника в договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому в цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Такий по суті правовий висновок міститься і в судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за кредитним договором, про виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду, отже, рішення третейського суду ухвалено в межах його повноважень. За таких обставин, суди у справі, яка переглядається, дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви ПАТ «Сбербанк» про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду, неправильно застосувавши норми статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів у цій справі. За змістом статті 3899 ЦПК України заява про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду розглядається суддею одноособово протягом п'ятнадцяти днів з дня її надходження до суду в судовому засіданні з викликом сторін. При розгляді заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду за клопотанням однієї із сторін суд витребовує справу х постійно діючого третейського суду, в якому вона зберігається. За частиною третьою статті 3899 ЦПК України при розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 38910 цього Кодексу. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року та ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1718цс17 Порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 15 листопада 2017 року № 6-1718цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/677C3260EACCE3D6C22581E50052F002

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків по справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що про існування зазначеного рішення заявниця дізналася після відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 Московським ВДВС Харківського міського управління юстиції та вважає, що справа, по якій прийнято оскаржуване рішення третейського суду, непідвідомча даному суду та склад третейського суду не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди». Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року поновлено ОСОБА_1 строк на оскарження рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Заяву ОСОБА_1 щодо скасування зазначеного рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків задоволено. Скасовано рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року скасовано. Заяву ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості залишено без розгляду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції із залишенням ухвали суду першої інстанції в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1, 2, пункту 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди», статті 389-1, пункту 1 частини другої статті 389-5 ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 30 серпня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_2. Відповідно до п. 6.2. кредитного договору НОМЕР_2 сторони домовились, що у випадку неможливості вирішення спору за цим договором шляхом переговорів, керуючись статтею 5 Закону України «Про третейські суди», спір розглядається одноособово третейським суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. У випадку неможливості розгляду спору вказаним суддею - третейськими суддями Мороз О.А. або Білоконем Ю.М. в порядку черговості. Як вбачається з матеріалів третейської справи № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в жовтні 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2. 20 жовтня 2014 року суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. було порушено провадження у даній справі та призначено її до розгляду на 06 листопада 2014 року. 22 жовтня 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків рекомендованим листом зі зворотним повідомленням було направлено ОСОБА_1 за адресою місця проживання копію ухвали від 20 жовтня 2014 року про порушення провадження у даній справі. Як вбачається з повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного в матеріалах третейської справи, поштове відправлення з ухвалою постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 жовтня 2014 року було вручено ОСОБА_1 особисто 25 жовтня 2014 року. 06 листопада 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків було ухвалено рішення по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 30 серпня 2007 року. Вказаним рішенням стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 969 203 грн. 47 коп. заборгованості і 10 092 грн. 03 коп. третейського збору. 25 листопада 2014 року копію рішення постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року направлено ОСОБА_1 за адресою місяця проживання рекомендованим листом з повідомленням. Конверт з копією рішенням постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року повернувся на адресу суду без вручення із відміткою «за закінченням терміну зберігання». 26 березня 2015 року Дніпровським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист на виконання рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року. 13 травня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, а також подала клопотання про поновлення процесуального строку на подання заяви про скасування рішення третейського суду, посилаючись на те, що даний строк пропущено з поважних причин. Зазначила, що вона дійсно отримала повістку від постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про виклик в судове засідання на 06 листопада 2014 року, проте не мала змоги прибути до м. Києва у зв'язку з скрутним матеріальним становищем. При цьому, копію рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року вона по пошті не отримувала, про його ухвалення дізналася 21 грудня 2015 року після отримання кореспонденції від Московського Відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, яким було відкрито провадження з виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення. Поновлюючи ОСОБА_1 процесуальний строк на подання заяви про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції виходив з положень статті 73 ЦПК України, зазначаючи, що наведені заявником доводи щодо необізнаності про ухвалення рішення у справі та тривале неотримання його копії підтверджуються належними і достовірними доказами, що містяться в матеріалах третейської справи № 1726/14. Окрім того, скасовуючи рішення третейського суду суд першої інстанції виходив з того, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків, про скасування якого просить ОСОБА_1, ухвалено 06 листопада 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону. Оскільки ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову про залишення заяви без розгляду суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що заявницею не було зазначено об'єктивних і поважних причин, у зв'язку з якими вона не отримала поштового відправлення з копією рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року за адресою свого місця проживання, та, приймаючи до уваги те, що ОСОБА_1 була достовірно обізнана як про призначення справи до розгляду в третейському суді, так і про те, що у випадку ухвалення рішення воно буде направлятися їй за адресою проживання відповідно до встановленої Регламентом постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків процедури, посилання заявника на неотримання нею кореспонденції від третейського суду є необґрунтованими і недоведеними, а тому не можуть бути підставою для поновлення встановленого частиною другою статті 389-1 ЦПК України процесуального строку. Проте, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновком судів попередніх інстанцій щодо поновлення строку на оскарження рішення третейського суду, виходив з того, що матеріалами третейської справи підтверджується і не спростовано те, що заявник ОСОБА_1 був залучений третейським судом до участі в справі як відповідач, отримав ухвалу про порушення провадження у справі третейським судом, викликався в судові засідання, проте розгляд справи відбувся за його відсутності, а причини пропущення заявником строку звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду, зокрема, неотримання кореспонденції, є поважними. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року, від 02 вересня 2015 року, від 27 січня 2016 року суд виходив з того, що відповідно до пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину 1 статті 6 Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону. Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала. Оскільки розгляд справи у третейському суді відбувся за відсутності ОСОБА_1, рішення третейського суду заявниця отримала лише 18 квітня 2016 року, з заявою про скасування рішення третейського суду звернулася 13 травня 2016 року, тобто, протягом трьох місяців з дня, коли вона фактично отримала рішення третейського суду та реальну можливість його оскарження, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про поновлення пропущеного строку оскарження рішення третейського суду. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, скасувавши ухвалу суду першої інстанції та постановивши нову про відмову в задоволенні клопотання, на порушення статті 303 ЦПК України не обґрунтував в чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів та ухвалив на підставі тих же доказів, що й районний суд, протилежне рішення Крім того, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13. Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Поновлюючи ОСОБА_1 строк та скасовуючи рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції керувався тим, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалене після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з неї заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Враховуючи сталу практику ЄСПЛ, зазначені положення законодавства та встановлені фактичні обставини, слід дійти висновку, що суд першої інстанції, поновлюючи строк заявниці для оскарження рішення третейського суду, мав на меті виправлення судової помилки, а саме непідвідомчість справи за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Оскільки судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначене враховано не було, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, з направленням справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1422цс17 Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13. Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 06 вересня 2017 року № 6-1422цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1B0BB05EF06464BAC225819A004BFF1A

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» від 25 травня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Мегабанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 11 січня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення третейського суду у вищезазначеній справі, посилаючись на те, що воно прийняте з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки справа про стягнення заборгованості за кредитним договором розглядалась без її участі, про існування спору вона не була повідомлена, жодних вимог банку не отримувала. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року ОСОБА_1 у задоволенні заяви відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року скасовано ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року, якою заяву ОСОБА_1 задоволено, а рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» від 25 травня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна скасовано. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Мегабанк» порушує питання про скасування постановлених судами апеляційної та касаційної інстанцій ухвал та залишення без змін ухвали суду першої інстанції з підстави передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди», статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах одних і тих самих норм матеріального права. На обґрунтування зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та на ухвалу Верховного Суду України від 19 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» у справі за позовом ПАТ «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна від 25 травня 2015 року вимоги банку задоволені в повному обсязі. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції виходив з того, що третейський суд діяв в межах своєї компетенції. Апеляційний суду Харківської області ухвалою від 7 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року скасував ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року з тих підстав, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» справа не підвідомча третейським судам, оскільки ОСОБА_1 є споживачем банківських послуг. Разом з тим в іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин та за аналогічних обставин, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 листопада 2015 року скасував рішення судів попередніх інстанції про задоволення позовних вимог з огляду на те, що поручитель не є споживачем, з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором звернувся банк, а отже, вказаний спір не може вважатися спором про захист прав споживачів і справа підлягає розгляду в третейських судах. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди», статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Під час розгляду справи суди установили, що 01 серпня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Мегабанк», правонаступником якого є ПАТ «Мегабанк», та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_1, за умовами якого остання поручається перед банком за виконання ОСОБА_2 в повному обсязі усіх його зобов’язань, що виникли з кредитного договору НОМЕР_2 від 01 серпня 2008 року. Пунктом 6.1 договору поруки передбачено, що всі спори, які виникають за цим договором між сторонами, розглядаються в Постійно діючому третейському суді при Асоціації «Слобожанська перспектива» згідно з його Регламентом. Відповідно до статті 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейському суду, крім випадків, встановлених законом. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (пункт 14 цієї статті доповнено згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). У преамбулі Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Згідно з пунктом 22 цього Закону споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує, або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язку найманого працівника. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Системний аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що третейські суди можуть розглядати будь-які спори, за винятком зокрема тих, які випливають з договору споживчого кредиту і за своїм змістом пов’язані із захистом прав споживачів банківських послуг. Віднесення правовідносин до того чи іншого виду в теорії цивільного права відбувається за ознаками суб’єктів цих правовідносин та змісту цих правовідносин. Суб’єктами правовідносин споживчого кредитування є споживач послуг з надання кредиту та банк. Разом з тим порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або як договір про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Мегабанк» про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року скасувати, ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-1153цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5EB7FD8BB3375ADDC225812C004696FC

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за заявою Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» (далі – ПАТ «Кредит Європа Банк») до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. ОСОБА_1 зазначала, що 12 червня 2008 року між нею та Закритим акціонерним товариством «Кредит Європа Банк» (далі – ЗАТ «Кредит Європа Банк») було укладено договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав їй кредит на споживчі цілі в розмірі 495 тис. доларів США на строк до 12 червня 2023 року зі сплатою 13,45 % річних. На забезпечення виконання зобов’язань боржника за цим договором споживчого кредиту 12 червня 2008 року між ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки. Постійно діючий третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 31 березня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнив та стягнув з відповідачів солідарно на користь банку 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. заборгованості та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. Посилаючись на те, що відповідно до підпункту 7 пункту 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» ця справа не підвідомча третейському суду, крім того її не було повідомлено про день та час розгляду справи, не надіслано копії рішення третейського суду, ОСОБА_1 просила скасувати зазначене рішення третейського суду. Дніпровський районний суд м. Києва ухвалою від 19 грудня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 лютого 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 грудня 2016 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2015 року, а також рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «Кредит Європа Банк» заборгованості за кредитним договором скасувала. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року ПАТ «Кредит Європа Банк» порушує питання про скасування зазначеної ухвали та залишення в силі судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 1 частини другої статті 3895 ЦПК України – при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «Кредит Європа Банк» надало копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, 11 листопада 2015 року; ухвали Верховного Суду України від 19 січня 2016 року; постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Кредит Європа Банк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 червня 2008 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_1 уклали договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав боржнику кредит на споживчі цілі в розмірі 495 тис. доларів США на строк до 12 червня 2023 року зі сплатою 13,45 % річних. 16 лютого 2009 року, 22 лютого 2010 року, 27 липня 2011 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_1 уклали додаткові угоди до вказаного договору про надання споживчого кредиту, згідно з якими пункт 3.5 цього договору викладено в новій редакції, яка передбачає третейське застереження в договорі про надання споживчого кредиту. На забезпечення виконання зобов’язань боржника за вказаним договором споживчого кредиту 12 червня 2008 року між ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки. 16 лютого 2009 року, 22 лютого 2010 року, 27 липня 2011 року, 16 березня 2012 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2, ОСОБА_1 уклали додаткові угоди до зазначеного договору поруки, які передбачають третейське застереження в договорі поруки. Постійно діючий третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 31 березня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнив: стягнув з відповідачів солідарно на користь банку 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. заборгованості та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вважав, що третейський суд розглянув справу в межах своєї компетенції з огляду те, що сторони передбачили в договорі споживчого кредиту третейське застереження. Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а також рішення третейського суду, суд касаційної інстанції вважав, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 «Про захист прав споживачів», розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VІ «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закону № 2983-VІ) справа не підвідомча третейському суду, оскільки оспорюване рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а спір виник у зв’язку зі стягненням заборгованості за споживчим кредитом. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 13 червня 2016 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив про те, що поручитель не є споживачем послуг банку у розумінні пункту 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», тому спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якому передбачено третейське застереження, підвідомчий третейському суду. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних, господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу цієї статті доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом № 2983-VІ виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». У справі, яка переглядається, рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, про скасування якого звернулась із заявою ОСОБА_1, ухвалено 31 березня 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Відповідно до статті 3895 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спір про стягнення з боржника на користь банку заборгованості за договором споживчого кредиту не підвідомчий третейському суду, тому рішення третейського суду в цій частині підлягає скасуванню. Разом з тим порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Такий по суті правовий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 13 червня 2016 року, наданих заявником для порівняння. Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду, отже, рішення третейського суду в цій частині ухвалено в межах його повноважень. За таких обставин, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для скасування оспорюваного рішення третейського суду в частині стягнення заборгованості з поручителя. Тому ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, відповідно до статті 3604 ЦПК України підлягає скасуванню в частині скасування рішення третейського суду про стягнення заборгованості з поручителя. Крім зазначеного, заявник надав для порівняння копію ухвали Верховного Суду України від 19 січня 2016 року, яка не може бути покладена в основу обґрунтування передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки ця ухвала постановлена за наслідками розгляду Верховним Судом України заяви про перегляд судових рішень у порядку глави 3 розділу V цього Кодексу і не є судовим рішенням у розумінні пунктів 3, 4 частини першої статті 358 ЦПК України. У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом № 2983-VІ виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Незалежно від предмета та підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеному у зазначеній постанові Верховного Суду України висновку. Крім того, у заяві про перегляд судового рішення ПАТ «Кредит Європа Банк» зазначило передбачену пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, проте оскаржуване судове рішення суду касаційної інстанції не підлягає перегляду із зазначеної підстави, оскільки не перешкоджає подальшому провадженню у справі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року скасувати в частині скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. (п’яти мільйонів трьохсот п’ятдесяти чотирьох тисяч чотирьохсот сімдесяти восьми гривень шістдесяти п’яти копійок) заборгованості та 25 тис. 500 грн (двадцяти п’яти тисяч п’ятисот гривень) витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. У решті ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-580цс17 Порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 24 травня 2017 року № 6-580цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0E13D0758AC0D19AC2258138002BE545

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про визнання виконавчого листа НОМЕР_1, виданого Дніпровським районним судом м. Києва 26 травня 2015 року, таким, що не підлягає виконанню. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 4 серпня 2016 року визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий лист НОМЕР_1, виданий Дніпровським районним судом м. Києва 26 травня 2015 року за ухвалою цього ж суду від 26 травня 2015 року про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 19 грудня 2014 року у справі про стягнення на користь ПАТ «Укрсоцбанк» з ОСОБА_1 як поручителя заборгованості за кредитним договором. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 4 серпня 2016 року скасовано та в задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 повернуто заявнику на підставі пункту 2 частини першої статті 324 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу для розгляду до суду касаційної інстанції з передбачених пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а саме статті 324 цього Кодексу. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2014 року, 9 грудня 2015 року, 24 лютого 2016 року та постанову Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Повертаючи ОСОБА_1 касаційну скаргу на ухвалу суду касаційної інстанції, касаційний суд вважав, що оскаржуване судове рішення не підлягає касаційному оскарженню відповідно до пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України. Разом з тим Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив касаційне провадження та 31 липня 2014 року розглянув по суті касаційну скаргу на ухвалу суду про відмову в задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню і відхилив її. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Надані заявником ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та 24 лютого 2016 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, оскільки цими ухвалами відкрито провадження та витребувано справу з суду першої інстанції, призначено справу до розгляду. Отже справи, рішення в яких надані заявником, в касаційному порядку не переглядалася, а тому не відносяться до судових рішень, на які слід посилатися як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм права. Постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року, яка надана заявником на підтвердження доводів заяви, містить висновок про те, що ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною в завершенні судового провадження, оскільки така ухвала унеможливлює виконання судового рішення про задоволення вимог кредитора, тому перешкоджає подальшому розгляду та провадженню у справі. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми процесуального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у суді касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України. Згідно із частиною першою статті 324 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13-18, 20, 24-29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (пункт 40 рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції»). Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. З огляду на зазначене питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою в завершенні судового провадження. Ураховуючи зазначене, суд касаційної інстанції безпідставно повернув касаційну скаргу ОСОБА_1, подану на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року. Отже, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції порушив норми процесуального права, а саме статтю 324 ЦПК України. З огляду на зазначене ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2016 року скасувати, справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 березня 2017 року у справі № 6-33цс17 Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у суді касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. З огляду на зазначене питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою в завершенні судового провадження. Отже суд касаційної інстанції безпідставно повернув касаційну скаргу заявника подану на ухвалу суду апеляційної інстанції. Постанова від 22 березня 2017 року № 6-33цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1D3752B75FD5E8ACC2258115002C202B

Державний герб України Справа № 361/4181/16-ц Провадження № 2/361/229/17 20.02.2017 РІШЕННЯ іменем України 20 лютого 2017 року Броварський міськрайонний суд Київської області в складі: головуючого судді - Селезньової Т.В., при секретарі - Зотовій В.М., розглянувши у судовому засіданні в місті Бровари цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, встановив: Позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором №410/17/07-Пі, укладеним 13.02.2007р. між ним і відповідачем, в сумі 161175,50 доларів США, що еквівалентно 4121354,08 грн., в тому числі заборгованість за кредитом, відсотками, посилаючись на те, що позивач видав відповідачу кредит, відповідач кредит отримав, але допустив прострочення в платежах згідно графіку, внаслідок чого у нього перед позивачем утворилась заборгованість по тілу кредиту, по сплаті відсотків; крім того нарахована пеня відповідно до умов договору. Відповідач позов не визнала, подала письмові заперечення, мотивуючи тим, що умовами кредитного договору № 410/17/07-Пі від 13.02.2007р., зокрема п.6.2, передбачений порядок врегулювання спорів за цим договором, зокрема шляхом звернення до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків. Позивач вже скористався таким правом, рішенням Постійно діючого третейського суду при Асоціації Українських банків від 15.02.2008 р. позовні вимоги Акціонерно - комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» до неї про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволені, в рахунок стягнення з неї заборгованості за кредитним договором № 410/17/07-Пі від 13.02.2007 р. у сумі 51794,00 доларів США звернено стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором № 07/1-07 від 13.02.2007 р., - на належні їй на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1, з господарськими побудовами і спорудами, а також земельну ділянку площею 0,06 га. Зазначене рішення набрало законної сили, Дніпровським районним судом м.Києва видано виконавчий лист, тобто, на думку відповідача, даний спір вже вирішено і є судове рішення з тих самих підстав та про то самий предмет. Крім того, відсутні докази отримання нею кредиту та наявності боргу, а долучена позивачем довідка - розрахунок заборгованості є недостовірним доказом, не містить відомостей про особу, яка її склала, наданий розрахунок не завірений належним чином, відсутня печатка, не містить підпису головного бухгалтера - відповідальної за достовірність наведених даних особою, що суперечить вимогам до первинних документів на підтвердження здійснення господарських операцій відповідно до ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». В довідці відсутня інформація по розрахунку заборгованості за тілом кредиту і відсоткам, відсутні відомості про дати та розмір погашення кредиту та відсотків за користування кредитом з посиланням на відповідні платіжні документи, не зазначено періоди за які нараховано відсотки, відсутні відомості про рух коштів по рахунку після 2009 року. В довідці не зазначено за яким курсом та станом на яку дату позивач здійснив конвертацію боргу у національну валюту. Також відповідач подала заяву про застосування позовної давності, посилаючись на те, що за наданим розрахунком зазначена в ньому прострочена заборгованість виникла 11.09.2007р., тобто із зазначеної дати позивач дізнався про порушення своїх прав, і розпочав перебіг строк позовної давності, і зі спливом строку позовної давності для основної вимоги, сплив і строк позовної давності для додаткових вимог про стягнення неустойки. Крім того, за п.4.5 кредитного договору - у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених п.п. 3.3.7(сплата відсотків), 3.3.8 (погашення кредиту) більше ніж на 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, і позичальник зобов'язаний повернути весь кредит і нараховані проценти, тому саме з даної дати почав перебіг строк позовної давності, який позивачем пропущений майже на 9 років. Тому просила відмовити у задоволенні позову. Сторони в судове засідання не з'явились. Представник позивача подав заяву про розгляд справи без його участі згідно заяви, на задоволенні позову наполягав. Відповідачем також подано заяву про розгляд справи у його відсутності. Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків: З договору кредиту № 410/17/07-Пі встановлено, що 13.02.2007 р. між Акціонерно - комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір, за яким АКБСР «Укрсоцбанк» (кредитор) надав ОСОБА_1 (позичальник) у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 55000 доларів США, що за курсом долара США до гривні встановленим Національним банком України на день укладення цього договору (1 долар = 5,05 грн.) складає еквівалент 277750,00 грн. зі сплатою 13,2 % річних за користування кредитом щомісячно та порядком погашення суми кредиту до 10 -го числа кожного місяця згідно із графіком з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту 12 лютого 2017 року включно, на умовах, визначених цим договором або дострокового погашення у випадках, передбачених цим договором та договорами, які будуть забезпечувати виконання зобов'язання за цим договором та/або чинним законодавством України (п.1.1 договору). Відповідно до п.1.3 договору в якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов'язань щодо погашення кредиту, сплати процентів, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої іпотекою вимоги, кредитор укладає в день укладення цього договору з позичальником іпотечний договір, за умовами якого Позичальник передає кредитору в іпотеку нерухоме майно, а саме: будинок (житловий будинок (р.п.1974 р.), сарай, вбиральня, гараж, навіс, колодязь, огорожа), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 88,9 кв.м, житловою площею 49,8 кв.м, заставною вартістю 429250 грн., що за визначеним на день укладання цього договору НБУ курсом (1 долар США = 5,05 грн.) складає еквівалент 85000 доларів США. Відповідно до п.2.4 договору нарахування процентів за користування кредитом здійснюється у валюті кредиту в останній робочий день місяця без урахування останнього робочого та послідуючих неробочих днів місяця. Відповідно до п.2.4.1 договору сплата процентів здійснюється у валюті кредиту на рахунок № НОМЕР_1 в Броварському відділенні Київської області АКБ «Укрсоцбанк» не пізніше десятого числа місяця наступного за тим, в якому нараховані проценти. У випадку, якщо десяте число місяця є неробочим днем, то позичальник зобов'язаний сплатити суму нарахованих процентів, згідно з п.2.4 цього договору у попередній робочий день. Відповідно до п.3.3.7 договору позичальник зобов'язаний сплачувати проценти за використання кредиту в порядку, визначеному п.п.2.4, 2.5 цього договору. Відповідно до п.3.3.8 договору позичальник зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному п.1.1. договору. Відповідно до п.3.3.9 договору позичальник зобов'язаний достроково повернути кредит, погасити нараховані проценти та сплатити можливі штрафні санкції у випадках, визначених п.п.2.6.3., 3.2.3, 4.4, 4.5,5.4 цього договору. Відповідно до п.4.5 договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених п.п. 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Згідно свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи 14.06.2010р. змінено назву кредитора на ПАТ «Укрсоцбанк». Факт укладення кредитного договору підтверджується наявністю підпису відповідача у договорі, та нею не оскаржується. З наданого позивачем розрахунку заборгованості видно, що позичальником сплачено в рахунок погашення кредиту в період з 06.03.2007 р. по 11.09.2007 р. 3206,00 доларів США, останній платіж був здійснений відповідачем 11.09.2007 р., рахується заборгованість по кредиту 51794,00 доларів США; в рахунок погашення відсотків за користування кредитом в період з 06.03.2007 р. по 11.09.2007 р. відповідачем сплачено 3913,55 доларів США, рахується заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом з 11.10.2007 р., нарахованим станом на 09.03.2011 р. в сумі 53393,43 доларів США; нарахована неустойка: пеня за несвоєчасне повернення кредиту за період з 11.04.2015 р. по 25.09.2015 р. в сумі 26835,05 доларів США (розрахунок відсутній), пеня за несвоєчасне повернення відсотків за період з 11.04.2015 р. по 25.09.2015 р. в сумі 22779,45 доларів США (розрахунок відсутній). Відповідачкою даний розрахунок заборгованості оспорюється як за визначеною сумою заборгованості, так і за формою виготовлення даного розрахунку, який на думку відповідача не може розглядатись як достовірний доказ, оскільки не має відповідних і необхідних реквізитів документу. З ксерокопії рішення постійно діючого Третейського суду при асоціації українських банків від 15.02.2008 р. вбачається, що даним судом розглянуто справу № 873/08 за позовом АКБСР «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за результатами розгляду даного позову ухвалено рішення, яким звернено стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором № 0/1-07 від 13.02.2007 р., тобто нерухоме майно за адресою АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, а саме житловий будинок загальною площею 88,9 кв.м, та житловою площею 49,8 кв.м, позначений на плані земельної ділянки літерою А-1, сарай літера Б, вбиральня - літера В, гараж літера Г, навіс - літера Д, колодязь - літера К, огорожу - літера N, та земельну ділянку площею 0,06 га для задоволення вимог АКБСР «Укрсоцбанк» за договором кредиту № 410/17/07 -Пі від 13.02.2007 р., в сумі 314836,69 грн. З даного рішення вбачається, що відповідач ОСОБА_1 приймала участь при розгляді справи третейським судом і визнавала наявність заборгованості за даним кредитним договором. Тобто посилання відповідача на те, що вона кредит не отримувала спростовані. Відповідачка посилалась на дане рішення Третейського суду при асоціації українських банків від 15.02.2008 р., яке набрало законної сили, як на підставу для закриття провадження у справі, оскільки на її думку вже є рішення між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Разом з тим, враховуючи предмет і підстави спору у цивільній справі, що розглядається, - дане рішення не може вважатись судовим рішенням, яке ухвалене у спорі між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, тому підстав, передбачених п.5 ч.1 статті 205 ЦПК України - для закриття провадження у справі, суд не вбачає. Розглядаючи позовні вимоги, аналізуючи обґрунтування, надані сторонами і подані ними докази у їх сукупності, та враховуючи вимоги закону, що регулює спірні правовідносини, і зокрема питання, що стосуються позовної давності, суд дійшов таких висновків: Як видно з наданого розрахунку заборгованості, проценти, заборгованість по яким просить стягнути позивач, були нараховані позичальнику і підлягали оплаті позичальником станом на 09.03.2011 р. Таким чином, перебіг строку позовної давності за вимогами про стягнення даної заборгованості по процентам, позивачем пропущений, враховуючи, що позов про стягнення заборгованості подано до суду 22.07.2016р. підстав для поновлення даного строку суд не вбачає і не вбачає поважних причин пропуску позивачем вказаного строку позовної давності. Пропуск строку позовної давності є підставою для відмови у позові. Як видно з наданого розрахунку, і згідно графіку повернення кредиту - заборгованість, яку просить стягнути позивач з відповідача, складається з простроченої (за графіком) заборгованості, яка з щомісячним зростанням виникла за період з дати останнього платежу по кредиту (11.09.2007р.). Враховуючи трирічний строк позовної давності і той факт, що перебіг строку позовної давності для вимоги за кожним таким платежем розпочав перебіг з дня, коли виникло прострочення, то слід дійти висновку, що позивач пропустив строк позовної давності за вимогами про стягнення тої заборгованості по тілу кредиту, яка стала простроченою (згідно графіку повернення кредиту) станом на 22.07.2013 року, тобто поза межами строку позовної давності (три роки до звернення до суду з позовом). Крім того, позивачем пропущено строк позовної давності за вимогою про стягнення всього кредиту і інших платежів (процентів, неустойки) і з таких підстав: Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений строк (термін) відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Згідно із пунктом 4.5. кредитного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.8. (сплата процентів), 3.3.9. (своєчасна та в належному розмірі сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше, ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). З розрахунку заборгованості за кредитним договором №410/17/07-Пі від 13.02.2007 р. станом на 12.04.2016 р. вбачається, що останній платіж за договором кредиту був здійснений відповідачем 11.09.2007 р., а тому за визначенням пункту 4.5. договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів, тобто з 12.11.2007 р. Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, і таку істотну умову договору, як строки поточного (щомісячного) виконання основного зобов'язання, строк кінцевого виконання зобов'язання (по поверненню кредиту), а також таку істотну умову як зміна строку повернення кредиту (скорочення кінцевого строку повернення кредиту) у випадку настання певної події: згідно п.4.5 договору- такою подією сторони визначили невиконання (неналежне виконання) позичальником обов'язків, визначених пунктами 3.3.8. (сплата процентів), 3.3.9. (сплата кредиту й процентів). Таким чином, з моменту настання обумовленої сторонами у п.4.5. договору події: порушення позичальником вимог, передбачених п.3.3.8 та 3.3.9 протягом 60 днів, для позичальника змінився кінцевий термін користування виданим йому кредитом; строк користування кредитом вважається таким, що сплив, і для позичальника виникло зобов'язання протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції. Виходячи з того, що позичальник у визначений п.4.5. договору термін не виконав виникле у нього за п.4.5 зобов'язання , і не погасив кредит в повному обсязі, не сплатив проценти і неустойку, то саме з даної дати - з 13.11.2007р. розпочав перебіг строк позовної давності для кредитора - за вимогою про стягнення кредиту (простроченої заборгованості і строкової заборгованості, яка згідно п.4.5 договору з настанням даної події стала простроченою), і за вимогою про стягнення заборгованості по нарахованим процентам. Таким чином, враховуючи умови. Визначені сторонами у п.4.5 Договору кредиту від 13.02.2007р., і той факт, що визначена сторонами у п.4.5 договору подія наступила і змінився строк повернення кредиту, то позивач, починаючи з дати настання такої події і відповідно з дня невиконання обов'язку, передбаченого пунктом 4.5 договору для позичальника, протягом трьох років мав право звернутися до суду за захистом свого порушеного права щодо стягнення неповернутої позивачем суми кредиту, строк користування яким згідно п.4.5. договору закінчився, а також за стягненням нарахованих і не сплачених процентів за користування кредитом, а також неустойки ( з урахуванням скороченої позовної давності). Враховуючи дату подання позову (22.07.2016р.) - позивач строк позовної давності явно пропустив. Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 р. у справі № 6-249цс15. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Про застосування строку позовної давності відповідачем заявлено до винесення рішення, про що в матеріалах справи міститься відповідна заява. Обставин, які б свідчили про поважність причини пропущення позовної давності, судом не встановлено. Для надання відповідних пояснень представник позивача до суду не з'явився, ніяких пояснень, клопотань з даного приводу не заявив і доказів не подав. Враховуючи, що позивачем пропущено строк позовної давності за основною вимогою, а також враховуючи скорочений строк позовної давності за вимогами про стягнення неустойки (пені, штрафу), то слід вважати, що позивач пропустив і строк позовної давності за вимогами про стягнення неустойки (пені, штрафу). З урахуванням викладеного, є підстави для відмови у позові в цілому з підстав пропуску строку позовної давності. На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 256, 258, 268, 509,526, 530, 610, 611,612,631, 1048,1054 ЦК України, ст. ст. 10, 11, 60, 61, 212-215 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за кредитним договором №410/17/07-Пі від 13.02.2007 р. відмовити. Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Київської області через Броварський міськрайонний суд Київської області протягом 10 днів з дня його проголошення, а особами у відсутності яких проголошено рішення - протягом 10 днів з дня отримання його копії. Суддя Т.В. Селезньова http://reyestr.court.gov.ua/Review/64896825

Державний герб України Справа №751/4523/15-ц Провадження №6/751/239/16 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 травня 2016 року м.Чернігів Новозаводський районний суд міста Чернігова у складі: головуючого-судді Косач І. А. при секретарі Летяга М. О. з участю представника заявника ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_2 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 21 листопада 2014 року по справі № 3436-9/1158/14,- Встановив: Заявниця звернувся до суду з заявою про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 21 листопада 2014 року по справі № 3436-9/1158/14, мотивуючи свої вимоги наступним. 21.11.14. постійно діючим Третейським судом при ВГО «Всеукраїнський фінансовий союз» було винесено рішення по справі № 3436-9/1158/14 за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 700006738 від 14.05.2008 року, яке заявниця вважає незаконним та таким, що підлягає скасуванню з таких підстав: - справа не підвідомча третейському суду, - розрахунок заборгованості здійснено невірно, він необґрунтований та недоведений; - позивач не звертався до відповідача з вимогою про повернення кредиту, а тому вимоги ПАТ «Альфа-Банк» є передчасними. Крім того заявниця вказує, що жодних повісток з третейського суду не отримувала, про винесене рішення дізналася лише 15.04.15. під час ознайомлення з матеріалами справи № 751/1231/15-ц. ОСОБА_2 зазначає, що кредитні кошти були надані їй на споживчі потреби, а саме на придбання транспортного засобу, а оскільки спірний позов є справою про захист прав споживачів, тому відповідно до п. 14 ст. 6 ЗУ «Про третейські суди» не може розглядатися в третейських судах. Заявниця, посилаючись на норми закону вважає, що провадження за позовом ПАТ «Альфа-Банк» було відкрито без достатніх на те правових підстав, судовий розгляд здійснювався неправомірно і третейським судом повинна була бути винесена ухвала про припинення третейського розгляду, а оскільки цього здійснено не було, тому розгляд справи відбувся з порушенням чинного законодавства України. Просила скасувати рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 21 листопада 2014 року по справі № 3436-9/1158/14 за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 700006738 від 14.05.2008 року; поновити строк на подачу заяви про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 21 листопада 2014 року. Представник заявника в судовому засіданні заяву підтримав, просив її задовольнити, посилаючись на обставини, які викладені в ній, крім того просив задовольнити клопотання про поновлення строку звернення до суду з заявою про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 21 листопада 2014 року, оскільки вважає причини пропуску поважними та обґрунтованими. Учасник третейського розгляду ПАТ «Альфа-Банк» в судове засідання не зявився, про день та час слухання справи повідомлений належним чином (том 2, а.с.18), причини неявки суду невідомі, заяв чи клопотань до суду не надходило. Суд вважає за можливе розглядати справу у відсутність представника ПАТ «Альфа-Банк», оскільки згідно ч. 2 ст. 389-4 ЦПК України, неявка осіб, належних чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Вислухавши пояснення представника заявника, дослідивши матеріали цивільної справи, матеріали третейської справи № 3436-9/1158/14, суд вважає, що заява ОСОБА_2 про скасування рішення постійно діючого третейського суду, підлягає задоволенню, з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 14 травня 2008 року між ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 700006738 (а.с.7-13 третейської справи № 3436-9/1158/14). 21.11.14. постійно діючим Третейським судом при ВГО «Всеукраїнський фінансовий союз» було винесено рішення по справі № 3436-9/1158/14 за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 700006738 від 14.05.2008 року, за яким позовні вимоги ПАТ «Альфа-Банк» задоволені в повному обсязі, стягнуто з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором № 700006738 від 14.05.2008 року, а саме: за кредитом 44 068,24 грн., по відсотках 1 945,31 грн., пеня 9 310,95 грн.; судові витрати, а саме - витрати по сплаті третейського збору у сумі 400,00 грн. (а.с.29-31 третейської справи № 3436-9/1158/14). Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з Законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 51 Закону України «Про третейські суди», рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених даним Законом. Згідно із ст. 55 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду набирає чинності в день оголошення. Статтею 389-5 ЦПК України, частиною 3 статті 51 Закону України «Про третейські суди» визначено вичерпний перелік підстав для скасування рішення третейського суду, а саме: справа, в якій прийнято рішення третейського суду не підвідомча третейському суду відповідно до Закону; рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди; третейську угоду визнано судом недійсною; склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідає вимогам Закону; третейський суд вирішив питання про права і обовязки осіб, які не брали участь у справі. Згідно ч. 2 ст. 1 Закону України «Про третейські суди», до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину 1 статті 6 Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз», про скасування якого просить заявник ОСОБА_2, ухвалено 21 листопада 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону. Оскільки ОСОБА_2 є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, а тому третейському суду, в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Даний висновок суду узгоджується з правовою позицією, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 вересня 2015 року у справі № 6-856цс15. Відповідно до статті 389-5 ЦПК України, рішення третейського суду може бути скасовано якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Представником заявниці ОСОБА_2 ОСОБА_1 подано до суду клопотання про поновлення строку на подачу заяви про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 21 листопада 2014 року (том 1, а.с.123), в якому зазначає, що ОСОБА_2 жодних повісток з третейського суду не отримувала, про оскаржуване рішення дізналася лише 15.04.15. під час ознайомлення з матеріалами справи за № 751/1231/15-ц, а тому суд вважає за можливе поновити заявниці строк звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду, визнавши причини пропуску строку поважними. Докази вручення ОСОБА_2 копії рішення третейського суду, в матеріалах третейської справи № 3436-9/1158/14 відсутні. На підставі вищевикладеного, суд вважає за необхідне поновити ОСОБА_2 строк звернення до суду з заявою; заяву ОСОБА_2 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 21 листопада 2014 року по справі № 3436-9/1158/14 задовольнити; скасувати рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 21 листопада 2014 року по справі № 3436-9/1158/14 за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 700006738 від 14.05.2008 року. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 293, 389-1-389-6 ЦПК України, Законом України «Про третейські суди», суд - Ухвалив: Поновити ОСОБА_2 строк звернення до суду з заявою. Заяву ОСОБА_2 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській Організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 21 листопада 2014 року по справі № 3436-9/1158/14 задовольнити. Скасувати рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 21 листопада 2014 року по справі № 3436-9/1158/14 за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 700006738 від 14.05.2008 року. Ухвала може бути оскаржена до апеляційного суду Чернігівської області через Новозаводський районний суд м. Чернігова. Апеляційна скарга може бути подана протягом десяти днів з дня її проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цією ухвали. Суддя І. А. Косач http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57610674

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа – публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», про скасування рішення третейського суду за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 24 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року, встановила : У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною заявою посилаючись на те, що 26 червня 2008 року між ним і Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк»), укладено договір кредиту, відповідно до умов якого банк надав йому 31 тис. 900 доларів США зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 25 червня 2015 року. У пункті 6.2 цього договору зазначено, що у разі неможливості вирішення спору шляхом переговорів, спір розглядається у постійно діючому третейському суді при Асоціації українських банків. Рішенням цього третейського суду від 5 грудня 2014 року стягнуто з нього на користь банку заборгованість за кредитним договором. Однак у розділі ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закон № 2983-VI) указано, що після набрання чинності цим Законом третейські суди припиняють розгляд справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), розгляд яких було розпочато до дня набрання чинності цим Законом, про що виноситься мотивована ухвала. На підставі викладеного ОСОБА_1 просив скасувати рішення третейського суду від 5 грудня 2014 року. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 24 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на вищезазначені судові рішення. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, постановити нове рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положення Закону № 2983-VI, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди» (далі – Закон № 1701-IV). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк», перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Суди під час розгляду справи встановили, що 26 червня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», і ОСОБА_1 укладено договір кредиту, відповідно до умов якого банк надав позичальнику 31 тис. 900 доларів США зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення коштів до 25 червня 2015 року. Згідно з пунктом 1.2 цього договору кредит надається позичальнику на придбання автомобіля. У пункті 6.2 цього договору зазначено, що у разі неможливості вирішення спору шляхом переговорів спір розглядається у постійно діючому третейському суді при Асоціації українських банків. Рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 5 грудня 2014 року постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що кредитний договір був укладений до внесення змін до частини першої статті 6 Закону № 1701-IV, тому третейський суд міг розглядати справу про стягнення заборгованості за кредитним договором, отже законні підстави для скасування рішення третейського суду відсутні. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції керувався тим, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду, не звернув уваги на те, що на час розгляду справи Закон № 1701-IV містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), тому дійшов передчасного висновку про відсутність передбачених цим Законом підстав для скасування рішення третейського суду. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2983-VI, пункту 14 частини першої статті 6 Закону № 1701-IV. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Статтею 5 Закону № 1701-IV передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Статтею 6 зазначеного Закону визначено категорії справ, що виникають з цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких заборонено третейськими судами. Законом № 2983-VI частину першу статті 6 Закону № 1701-IV доповнено пунктом 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2983-VI передбачено, що після набрання чинності цим Законом третейські суди припиняють розгляд справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), розгляд яких було розпочато до дня набрання чинності цим Законом, про що виноситься мотивована ухвала. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, про те що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання цього договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону № 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». У справі, яка переглядається, рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про стягнення заборгованості за кредитним договором, про скасування якого звернувся із заявою ОСОБА_1, ухвалено 5 грудня 2014 року, тобто після набрання чинності Закону № 2983-VI, розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого передбачено, що третейські суди припиняють розгляд справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), розгляд яких було розпочато до дня набрання чинності цим Законом. Суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили в задоволенні заяви, помилково пославшись на те, що виключний перелік підстав для скасування рішення третейського суду визначений у статті 51 Закону № 1701-IV, однак таких підстав для скасування оспорюваного рішення третейського суду не встановлено. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону № 1701-IV, а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з нього заборгованості за споживчим кредитом, то в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону та розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2983-VI така справа третейському суду не підвідомча. Отже, рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 5 грудня 2014 року підлягає скасуванню відповідно до пункту 1 частини третьої статті 51 Закону № 1701-IV, оскільки справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Аналогічні за змістом висновки щодо застосування вищенаведених норм права містяться в постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року (справа № 6-1716цс15). Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення заяви ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 24 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року скасувати. Скасувати рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 5 грудня 2014 року (справа № 1873/14) про стягнення з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 553 тис. 551 грн 77 коп. та третейського збору в розмірі 5 тис. 935 грн 52 коп. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-2630цс15 Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Статтею 5 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди» передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Статтею 6 зазначеного Закону визначено категорії справ, що виникають з цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких заборонено третейськими судами. Розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону № 1701-IV доповнено пунктом 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2983-VI передбачено, що після набрання чинності цим Законом третейські суди припиняють розгляд справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), розгляд яких було розпочато до дня набрання чинності цим Законом, про що виноситься мотивована ухвала. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, про те що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання цього договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону № 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6E99A867DE1110F7C2257F5400474C31

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» про скасування рішення третейського суду у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Платинум Банк», третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «Альб-Інвест», про визнання договору недійсним про надання кредитної лінії за заявою публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» про перегляд ухвали апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, встановила: У листопаді 2014 року публічне акціонерне товариство «Платинум Банк» (далі - ПАТ «Платинум Банк») звернулось до суду із заявою про скасування рішення третейського суду у справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Платинум Банк», третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «Альб-Інвест» (далі - ТОВ «Альб-Інвест»), про визнання недійсним договору про надання кредитної лінії. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 листопада 2014 року відкрито провадження у даній справі. Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження у справі скасовано, та питання передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2016 року, заява ПАТ «Платинум Банк» про скасування рішення постійно діючого міжрегіонального третейського суду при Асоціації «Українська третейська організація підприємств та фінансових установ» від 22 вересня 2014 року – повернута банку. Роз’яснено заявнику про його право на звернення із даною заявою до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська. У заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Платинум Банк» просить скасувати ухвалу апеляційного суду, ухвалу касаційного суду та передати справу до суду першої інстанції для продовження розгляду справи, з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 2, 30, 51 Закону України «Про третейські суди», а також з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статті 389-1 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. З матеріалів справи вбачається, що місцезнаходження постійно діючого міжрегіонального третейського суду при Асоціації «Українська третейська організація підприємств та фінансових установ» згідно з Положенням про третейський суд визначено м. Дніпропетровськ, вул. Свєтлова, 29/1 (Бабушкінський район). Розгляд третейської справи здійснив постійно діючий міжрегіональний третейський суд при Асоціації «Українська третейська організація підприємств та фінансових установ», за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Щорса, 8 (Кіровський район). У листопаді 2014 року ПАТ «Платинум Банк» звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська із заявою про скасування рішення третейського суду при Асоціації «Українська третейська організація підприємств та фінансових установ» від 22 вересня 2014 року. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження у справі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що суд першої інстанції, відкриваючи провадження у справі неналежно виконав вимоги, передбачені частиною 1 статті 122, статті 389-1 ЦПК України та не звернув уваги на те, що розгляд справи третейським судом було призначено та розглянуто за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Щорса, 8 к. 22, що належить до Кіровського району Дніпропетровської області, а тому заява про скасування постійно діючого третейського суду подана з порушенням правил підсудності, оскільки зазначена справа Бабушкінському районному суду м. Дніпропетровська не підсудна. У наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 28 вересня 2011 року, як суд касаційної інстанції, погодився з висновками апеляційного суду про те, що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського суду. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – статті 2, 30, 51 Закону України «Про третейські суди», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також порушення норм процесуального права, а саме: статті 389-1 ЦПК України, при постановленні ухвали, яка прийнята з порушенням правил підсудності. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційних інстанцій зазначених норм права, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 389-1ЦПК України заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом. Відповідно до статті 2 Закону України «Про третейські суди» компетентний суд місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом. Статтею 30 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського суду. Згідно із частиною 2 статті 51 указаного Закону рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі, якщо третейський суд вирішив про їх права і обов’язки у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ. Аналізуючи вищезазначені правові норми слід дійти висновку про те, що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження третейського суду, незалежно від того де фактично відбувся розгляд цієї третейської справи. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, усупереч вимогам статті 30 Закону, дійшов помилкових висновків про те, що справа підсудна Кіровському районному суду м. Дніпропетровська, оскільки розгляд третейської справи відбувся в даному районі міста, не звернувши уваги на те, що місцезнаходження вищезазначеного третейського суду визначено м. Дніпропетровськ, вул. Свєтлова, 29/1 (Бабушкінський район). Отже, зазначена справа за заявою ПАТ «Платинум Банк» про скасування рішення третейського суду підсудна Бабушкінському районному суду м. Дніпропетровська. Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права – статті 2, 30, 51 Закону України «Про третейські суди», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також порушення норм процесуального права, а саме: статті 389-1 ЦПК України, при постановленні ухвали, яка прийнята з порушенням правил підсудності, а тому постановлені у справі ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з залишенням у силі ухвали суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частин 1, 2 статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» задовольнити. Ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року скасувати, а ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 листопада 2014 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-524цс16 Відповідно до статті 389-1 ЦПК України заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом. Відповідно до статті 2 Закону України «Про третейські суди» компетентний суд місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом. Статтею 30 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського суду. Згідно із частиною 2 статті 51 указаного Закону рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі, якщо третейський суд вирішив про їх права і обов’язки у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ. Аналізуючи вищезазначені правові норми слід дійти висновку про те, що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження третейського суду, незалежно від того де фактично відбувся розгляд цієї третейської справи. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6BFBDD615906DA44C2257FC00044D070

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г., за участю представника публічного акціонерного товариства «Альфа– банк» ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_2 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 16 грудня 2014 року в справі за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа–банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2015 року, встановила: У червні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що оскаржуване рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 16 грудня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа–банк» (далі – ПАТ «Альфа–банк») до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором є незаконним та ухвалене з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки справа про стягнення заборгованості за кредитним договором розглядалась без участі позивачки, повідомлень про час та місце розгляду справи вона не отримувала, тобто третейський суд вирішив питання про її права і обов’язки, хоча вона не брала участі у справі; спірні правовідносини щодо стягнення заборгованості за кредитним договором регулюються Законом України «Про захист прав споживачів», а тому ця справа не підвідомча третейському суду відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що є підставою для скасування оскаржуваного рішення. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просила скасувати рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 16 грудня 2014 року. Новозаводський районний суд м. Чернігова ухвалою від 8 липня 2015 року заяву ОСОБА_2 задовольнив: скасував рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз», ухвалене 16 грудня 2014 року в справі за позовом ПАТ «Альфа–банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором; вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Чернігівської області ухвалою від 8 вересня 2015 року ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 8 липня 2015 року скасував та постановив нову, якою в задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 жовтня 2015 року відмовив ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 30 грудня 2015 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2015 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права ‒ при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 8 вересня 2015 року та залишити в силі ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 8 липня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Альфа–банк» ОСОБА_1, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 27 серпня 2007 року між закритим акціонерним товариством Альфа–банк (далі – ЗАТ «Альфа–банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа–банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 35 тис. доларів США, а остання зобов’язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за його користування у строк та на умовах, визначених кредитним договором, а саме до 27 серпня 2022 року (а.с. 44–46). Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» рішенням від 16 грудня 2014 року стягнув з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-банк» заборгованість у розмірі 424 тис. 548 грн 38 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом – 375 тис. 584 грн 43 коп., заборгованості за відсотками – 25 тис. 430 грн 43 коп., пеня – 23 тис. 569 грн 52 коп. Стягнув з ОСОБА_2 витрати на сплату третейського збору. Відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. У заяві ОСОБА_2 посилається на невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2015 року викладеним у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (справа № 6-856цс15) та 21 жовтня 2015 року (справа № 6-831цс15) висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року міститься висновок про те, що відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 року № 2983-VI) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). У постанові від 21 жовтня 2015 року Верховний Суду України зазначив, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 3895 ЦПК України та пункту 1 частини третьої статті 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Отже існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. ОСОБА_2 також указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування зазначених норм процесуального права в рішенні, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для порівняння ухвалах від 8 червня 2011 року та 25 листопада 2015 року. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2011 року, постановленій у справі за позовом про стягнення заборгованості за договором позики, суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвалу апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив з того, що в разі пред’явлення позову про стягнення коштів в іноземній валюті суду необхідно в мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в національну за курсом, установленим Національним банком України на день ухвалення рішення. Однак суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, цих вимог закону не врахував та стягнув суму боргу в іноземній валюті. Ухвала від 25 листопада 2015 року постановлена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі за заявою про скасування рішення третейського суду, яким задоволено вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором. Суд касаційної інстанції, посилаючись на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 4 листопада 2015 року, скасував рішення суду апеляційної інстанції та направив справу на новий розгляд, зазначивши, що третейські суди розглядають будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку. Тому існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Вирішуючи питання усунення цієї невідповідності та розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 року № 2983-VI) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз», про скасування якого просила ОСОБА_2, ухвалено 16 грудня 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Відповідно до статті 3895 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Установивши, що ОСОБА_2 є споживачем послуг банку і спір виник щодо заборгованості за кредитом, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що така справа не підвідомча третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Разом з тим суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, на вказану обставину не звернув уваги та відмовив у задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2015 року та ухвала Апеляційного суду Чернігівської області від 8 вересня 2015 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі ухвали Новозаводського районного суду м. Чернігова від 8 липня 2015 року, яка була помилково скасована судом апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 8 вересня 2015 року скасувати та залишити в силі ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 8 липня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-29цс16 Відповідно до статті 3895 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 року № 2983-VI) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/37962EB68C94F735C2257FA10048BA06

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариство з обмеженої відповідальністю ФТД «Наташа-М», приватне підприємство «Ніанат», про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Новозаводського районного суду м. Чернігова від 4 вересня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Чернігівської області від 7 жовтня 2014 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеною заявою, посилаючись на те, що на підставі рамкової угоди від 12 вересня 2007 року 10 листопада 2011 року між публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі – ПАТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_1 укладено договір про надання траншу й 21 жовтня 2013 року – додаткову угоду до цього договору. 10 листопада 2011 року між ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариством з обмеженою відповідальністю ФТД «Наташа-М» (далі – ТОВ ФТД «Наташа-М», приватним підприємством «Ніанат» (далі – ПП «Ніанат») укладено договори поруки. Рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 14 травня 2014 року (справа № 1371-9/539/14) стягнуто солідарно з ТОВ ФТД «Наташа-М», ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ПП «Ніанат» на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за вказаним договором про надання траншу та судові витрати. Вважаючи, що рішення третейського суду є необґрунтованим і незаконним, оскільки воно було ухвалено без її відома та участі; ця справа у спорі щодо захисту прав споживачів і не підвідомча третейському суду третейський суд вийшов за межі власних повноважень та в порушення третейської угоди й власного регламенту не припинив провадження, а розглянув справу по суті; заборгованість стягнута за договорами поруки, яка вже припинилися; третейський суд не врахував, що заборгованість, яка виникла за рамковою угодою, була стягнута рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 квітня 2009 року в іншій справі, ОСОБА_1 просила скасувати зазначене рішення третейського суду від 14 травня 2014 року. Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 4 вересня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 7 жовтня 2014 року, у задоволенні заяви відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2014 року у відкритті касаційного провадження ОСОБА_1 відмовлено. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та рішення третейського суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 14 частини першої статті 6 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди» (далі –.Закон України «Про третейські суди»). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 20 травня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ПАТ «Альфа-Банк» про визнання недійсною умови кредитного договору (№ 6-64цс15); від 2 вересня 2015 року у справі за заявою фізичної особи про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 26 грудня 2014 року в справі за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-856цс15). Так, приймаючи постанову від 20 травня 2015 року у справі № 6-64цс15, Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки на час укладання кредитного договору щодо отримання споживчого кредиту Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), то третейське застереження в кредитному договорі між фізичною особою (споживачем) і банком було укладено в порушення вимог пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Верховний Суд України в постанові від 2 вересня 2015 року у справі № 856цс15 висловив правову позицію, про те, що спір виник щодо заборгованості за кредитним договором, заявник є споживачем послуг банку, тому третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Натомість, у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що правові підстави для скасування рішень третейського суду, визначені Законом України «Про третейські суди» та статтею 3895 ЦПК України, відсутні, третейський суд діяв у межах своєї компетенції. Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норми матеріального права (пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди»). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 14 травня 2014 року (у справі № 1371-9/539/14) солідарно з стягнуто з ОСОБА_1 (позичальника за договором про надання траншу від 10 листопада 2011 року), ТОВ ФТД «Наташа-М», ОСОБА_2, ОСОБА_3, ПП «Ніанат» (поручителів за договорами поруки від 10 листопада 2011 року) на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за вказаним договором, що складається з грошових коштів за кредитом, за відсотками та пені, а також судові витрати. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам») третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз», про скасування якого просила ОСОБА_1, ухвалено 14 травня 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Проте у справі, яка переглядається, ні суд першої інстанції, ні суди апеляційної та касаційної інстанції, які з ним погодилися, не визначилися, чи є ОСОБА_1 споживачем послуг банку, права якої захищаються Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» і чи в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа підвідомча третейському суду. Суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1, на вказану обставину не звернули уваги та помилково відмовили в її задоволенні. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвали Новозаводського районного суду м. Чернігова від 4 вересня 2014 року, Апеляційного суду Чернігівської області від 7 жовтня 2014 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2693цс15 Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам») третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Проте у справі, яка переглядається, ні суд першої інстанції, ні суди апеляційної та касаційної інстанції, які з ним погодилися, не визначилися, чи є ОСОБА_1 споживачем послуг банку, права якої захищаються Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» і чи в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа підвідомча третейському суду. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/527488885AC496AEC2257F7F004B33A5

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Колесника П.І., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., Жайворонок Т.Є., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року, в с т а н о в и л и: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк»), ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою. Позивачка зазначала, що 31 травня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – Банк), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 було укладено договір кредиту, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 31 200 доларів США з кінцевим терміном повернення 10 травня 2014 року та сплатою 12,25 % річних. З метою забезпечення належного виконання позичальником своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором між Банком та ОСОБА_1 того ж дня було укладено договір поруки. Згідно з пунктом 4.5 договору кредиту в разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив. Позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. ОСОБА_2 з 10 грудня 2008 року припинив сплачувати чергові платежі та порушив графік їх погашення, передбачений договором кредиту, а тому позивачка вважала, що строк користування кредитом сплив через 90 днів від цієї дати, тобто 10 березня 2009 року. У зв’язку із зміною банком строку виконання основного зобов’язання шестимісячний строк, установлений частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), закінчився 10 вересня 2009 року, а ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до третейського суду з вимогами до ОСОБА_1 як поручителя лише 27 жовтня 2009 року, тобто поза межами строку. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 4 червня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини 4 статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 251, частини першої статті 252, частини четвертої статті 559 та статті 1050 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року, 17 червня та 16 вересня 2015 року, постанову Вищого господарського суду України від 10 грудня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, 1 липня та 9 вересня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 31 травня 2007 року між Банком та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 31 200 доларів США з кінцевим терміном повернення 10 травня 2014 року та сплатою 12,25 % річних. Пунктом 1.1 кредитного договору сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом всього часу дії договору в розмірі 371,43 доларів США щомісячно з кінцевим терміном погашення 10 травня 2014 року та правом дострокового погашення у випадках, передбачених договором. Відповідно до підпунктів 3.3.8 та 4.5 цього договору позичальник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит з нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному підпунктом 1.1 договору. У разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив. Позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит в повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. Останній платіж за кредитним договором ОСОБА_2 вніс 10 листопада 2008 року. З метою забезпечення належного виконання позичальником своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором між Банком та ОСОБА_1 того ж дня було укладено договір поруки, відповідно до підпункту 6.2 якого він діє до остаточного виконання сторонами прийнятих на себе зобов’язань. Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що Банк не пропустив шестимісячний строк пред’явлення вимог до поручителя, оскільки 5 серпня 2008 року направив повідомлення-претензію протягом 30 днів сплатити заборгованість за кредитом, яке поручитель отримала 15 вересня 2009 року. Разом з тим в інших справах, які виникли з подібних правовідносин, рішення в яких позивачка надала на підтвердження доводів своєї заяви, міститься висновок про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. При цьому якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Як зазначалося вище, сторони кредитного договору встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань за щомісячним погашенням платежів. Пунктом 4.5 кредитного договору встановлено, що в разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, а позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. Отже, сторони врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Установлено, що ОСОБА_2 здійснив останній платіж 10 листопада 2008 року. Оскільки строк виконання основного зобов’язання договором було змінено, тобто строк користування кредитом достроково сплив 10 березня 2009 року, тобто через 90 календарних днів з дати, коли позичальник перестав сплачувати кредит, нараховані проценти за кредитом та штрафні санкції, тому строк у шість місяців від дня настання зміненого строку виконання основного зобов’язання закінчився 10 вересня 2009 року, натомість ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до третейського суду з позовом поза межами цього строку, зокрема 27 жовтня 2009 року. За таких обставин висновки судів про відсутність підстав для визнання поруки припиненою є помилковими, тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_1. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 4 червня 2015 року та рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 березня 2015 року скасувати. Позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати припиненими правовідносини за договором поруки від 31 травня 2007 року НОМЕР_1, укладеним між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2875цс15 Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. Сторони кредитного договору встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань за щомісячним погашенням платежів, зокрема в разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, а позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи, отже, сторони врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Оскільки боржник здійснив останній платіж 10 листопада 2008 року, строк користування кредитом достроково сплив 10 березня 2009 року, тобто через 90 календарних днів з дати, коли позичальник перестав сплачувати кредит, нараховані проценти за кредитом та штрафні санкції, тому строк у шість місяців від дня настання зміненого строку виконання основного зобов’язання закінчився 10 вересня 2009 року, натомість банк звернувся до третейського суду з позовом поза межами цього строку, зокрема 27 жовтня 2009 року, а тому вимога про визнання поруки припиненою є обґрунтованою та підлягає задоволенню. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6F7EDF62808D0FCCC2257F680055D81A

уважаемые юристы...нужна ваша профессиональная подсказка помощь в виде информации,протите что пишу тут,денег на платные консультации помощников юристов по 300 и 500 гривен у меня нету...кредиты выжали всё что можно...опишу суть проблемы.постараюсь вкратце.....было два кредита,один потребительский,беззалоговый,долларовый в Универсал банке,я его платил ,платила,пока была возможность,потом упадки в заработках,лишилась мини бизнеса своего,платить не смогла..пошли просрочки..они мне предложили реструктуризацию и естественно переписали в гривну уже кредит...я какое то время поплатила и снова дальше не смогла..пошли просрочки..они подали в третейский суд который присудил естествеенно полное стягнення,в общем там сумма сейчас около 100 тыс.гривен ,передали на исполнителей.... второй кредит был взят раннее чем предидущий,в другом банке.который ликвидирован на сегодняшний день...Экспобанк..был автокредит,естественно валютный и ещё какой то завышенный...короче я лошица..тогда сразу неразобралась..вроде как и платить было чем,короче лоханулась и в итоге мицубиши лансер9 который на тот момент стоил в полной комплектации около 21 тыс.долларов мне достался за 32 тыс.долларов без ничего,без наворотов...ибо кредит оформлялся через кампанию посредника АВТОКРЕДИТ..были такие козлы..в общем развели меня там красиво,ну в общем когда опомнилась уже было поздно,да и на полной эйфории что наконецто на колёсах,переоценила свои возможности,что буду как то платить..были надежды..бизнес..то сё....в общем платила..пока не грянул кризис в 2008 когда гривна обвалилас...когда брала кредит то курс был 4.85..а обвал случился до 12 доходило..платила,пока могла...были просрочки..но как то платила...выплатила сумму...надо подсчитать точно квитанции лежат,немало выплатила...если бы по курсу 4.85 то было бы больше погашено..а так конечно жопа....ну и случился евромайдан и слив гривны и всё....вообще всё плохо стало...они подали в суд,при чём подали ровно почти в тот момент когда банк был на стадии ликвидации так как был признан неплатёжеспособным....я на суде не была...повестку уже не помню.вроде как получала....но не пошла...решила затянуть...а они заочное решение приняли без пересмотров и всё....мне домой только прислали решени заочного суда про стягнення с меня почти 1 миллиона гривен.....и вот тут всё переплетается и становится очень запутанно ибо у меня авто уже не было,так как его наглые исполнители приехали и забрали тупо из под дома эвакуатором без надлежащих действий..как опечатывание и тд....увезли не знаю куда.даже адреса хранения не сообщили...я им говорила что авто кредитное и в другом банке...они сказали им по хрен и мол послали меня в суд с ними судится если хочу или погашать долг По Универсал банку...ибо по авто ещё суда не было...это всё случилось года за 2 до суда по автокредиту....в общем стоит моё авто у них уже гдето не знаю где три года,тех паспорт у меня ключи тоже у меня....в общем тут война и революция никто меня не трогал,я надеялась как то найти денег что бы расчитаться с банком но нифига не получилось...сумма для меня немаленькая и неподъёмная.... в общем исполнители наложили арест на квартиру в которой я живу ,а это однокомнатная гостинка в совместном владении с мужем бывшим и моим сыном,выделенной части у меня в ней нету..просто спильна власнисть,и другого жилья нету....прошу совета,сегодня днём пришла почтальонша и принесла 2 писмьа из ДВС,почтальонша знакомая,поэтому я побоялась получать под роспись письма,мало ли что там....во всяком случае письма могут лежать на почте 30 дней пока они его отправят обратно если я так его и не получу....так вот хотела бы знать что ко мне могут предпринять эти исполнители(и как их только земля носит и кто туда нормальный идёт вообще???поражаюсь...такой негатив и проклёны выслушивать регулярно,не боясь за свою карму..ладно..лирическое отступление....так вот,милые мои и хорошие знатоки юристы,подскажите дурочке что мне делать со всей этой билибердой....уже лет 5 превратилась в неврастеничку изза этих кредитов..не живу а существую..и мысли и о суициде были и тд....имеют ли право отобрать мою часть которая не была залогом ни в одном кредите,при том что квартира имеет одну комнату.выделенной части нету моей и две трети не мои...про приход исполнителей и опись имущества я уже читала,тоже волнительный момент..по сути брать нчего....но стоит старенький очень старенький комп сына студента,не новый ноутбук с которого пишу и имею хоть какую то возможность что то узнать и получить возможно помощь,старенький 13тилетней давности холодильник.стиралка...раритетный абсолютно телевизор..не плазма...пожалуй и всё....вот и подскажите мне,если не составит труда,помогите советом,информацией,а я помолюсь за вас и ваших родных..это всё что я могу сегодня сделать к сожалению....на хорошего адвоката ни хрена нету..разве что натурой....но я уже не так уж молода.да и квалификацию потеряла за годы одиночества..простите....бред пишу...но отчасти это всё правда такая ироничная с сарказмом......что делать?чего ждать?спасибо..и дай Бог вам здоровья заваши консультации..на сегодняшний день это огромное дело...ни на одном сайте юр.помощи мне ещё ни один юрист не дал исчерпывающей информации....всё завуалированно и только приглашают на личные беседы и тд...а поговорить стоит нынче дорого,не говоря про расценки...мне что юриста нанимать что ненанимать одинаково-удавка....спасибо ещё раз..с нетерпением жду ответов ,буду заглядывать сюда наверное каждый час....сижу и как параноик боюсь прихода исполнителей...стыдно перед сыном.что не смогла....маму нервировать вообще страшно...82 год...и так еле еле дышит...........будет нервный срыв однозначно..да и моя психика нестабильна уже сожалению...боюсь что впаду в истерику и что то или с собой сделаю или поубиваю исполнителей....самой страшно.....

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 30 березня 2015 року в справі за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2015 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 15 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 30 березня 2015 року в справі за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» (далі – ПАТ «Універсал Банк») до ОСОБА_1 про стягнення боргу. ОСОБА_1 зазначала, що рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 30 березня 2015 року задоволено позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк»: стягнуто з неї на користь банку 120 тис. 441 швейцарський франк 29 рапенів заборгованості за договором споживчого кредиту та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. Посилаючись на те, що вказана справа непідвідомча третейському суду відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», оскільки спір у цій справі стосується захисту прав споживачів, ОСОБА_1 просила скасувати зазначене рішення третейського суду. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року заяву ОСОБА_1 задоволено: скасовано рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 30 березня 2015 року в справі за позовом ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15 вересня 2015 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року скасовано та постановлено нову ухвалу, якою в задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаною заявою з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2015 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 15 вересня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (справа № 6-856цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію постанови Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 4 січня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 було укладено договір споживчого кредиту. 14 червня 2012 року між ПАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до цього договору, пунктом 8.1 якої передбачено, що всі вимоги, які виникають при виконанні вказаного договору споживчого кредиту або у зв’язку з ним, або випливають з нього, підлягають розгляду у постійно діючому третейському суді при Асоціації українських банків згідно з регламентом третейського суду, який є невід’ємною частиною цієї третейської угоди. Рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 30 березня 2015 року задоволено позовні вимоги ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1: стягнуто з неї на користь банку 120 тис. 441 швейцарський франк 29 рапенів заборгованості за договором споживчого кредиту та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування зазначеного рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків. Постановляючи ухвалу про задоволення заяви ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що на час укладення сторонами додаткової угоди до договору споживчого кредиту Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), тому третейське застереження в цій додатковій угоді суперечить вимогам пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону, отже, справа, у якій ухвалено рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до цього Закону. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що спірні правовідносини не регулюються Законом України «Про захист прав споживачів», оскільки підставою позову є невиконання боржником умов кредитного договору. У спірних правовідносинах ПАТ «Універсал Банк» не є споживачем, оскільки звернулося з позовом до суду про стягнення заборгованості внаслідок неналежного виконання боржником умов договору, тому цей спір підвідомчий третейському суду. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року міститься висновок про те, що рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення змін Законом України від 3 лютого 2011 року № 2983-VІ «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закон № 2983-VІ), яким частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір між банком (позивач у справі) та боржником (відповідач) виник щодо заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні в подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 2983-VI передбачено, що після набрання чинності цим Законом третейські суди припиняють розгляд справ у спорах щодо захисту справ споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), розгляд яких було розпочато до дня набрання чинності цим Законом, про що виноситься мотивована ухвала. Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. Незалежно від предмета й підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». У справі, яка переглядається, рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, про скасування якого звернулася із заявою ОСОБА_1, ухвалено 30 березня 2015 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Відповідно до статті 389-5 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, розглядаючи заяву ОСОБА_1, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили в задоволенні заяви, помилково пославшись на те, що спірні правовідносини не регулюються Законом України «Про захист прав споживачів» та що цей спір підвідомчий третейському суду. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалене після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з неї заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд першої інстанції у справі, яка переглядається. Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували норми Закону України «Про третейські суди», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів та залишення в силі ухвали суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 15 вересня 2015 року скасувати, залишити в силі ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2712цс15 Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Незалежно від предмета й підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6808F4FB5496028FC2257F4F00524B56

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючогоЛященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа – публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 7 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2015 року, в с т а н о в и л а: ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 7 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за споживчим кредитом. Заявник зазначав, що спірні правовідносини щодо стягнення заборгованості за кредитним договором регулюються Законом України «Про захист прав споживачів», а тому ця справа не підвідомча третейському суду відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що є підставою для скасування оскаржуваного рішення. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 28 листопада 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15 січня 2015 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування постановлених судами рішень та ухвалення нового рішення про задоволення його заяви з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 1 частини другої статті 3895, пункту 2 частини першої статті 38910 цього Кодексу та пункту 14 частини першої статті 6, пункту 2 частини шостої статті 56 Закону України «Про третейські суди». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 вересня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого останній отримав 95 тис. 75 доларів США на інвестування будівництва квартири строком до 10 вересня 2033 року. 7 серпня 2014 року постійно діючим третейський судом при Асоціації українських банків (третейський суддя ОСОБА_2) ухвалив рішення, яким позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у сумі 890 998грн 63 коп. та третейський збір у розмірі 9 039 грн 99 коп. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що третейський суд діяв в межах своєї компетенції. Разом з тим, Верховний Суд України в постанові від 2 вересня 2015 року у справі з аналогічними обставинами за заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду висловив правову позицію, про те, що заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків, про скасування якого просив ОСОБА_1, ухвалено 7 серпня 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1, на цю обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Відповідно до статті 3895 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення заяви. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 28 листопада 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 15 січня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2015 року скасувати. Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 7 серпня 2014 року в справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості скасувати. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2892цс15 Відповідно до статті 389-5 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Відповідно до пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину 1 статті 6 Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону. Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду на вказану обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/06D9F9FD435FDDE1C2257F4C004C3FCC