Поиск в системе

Постанова Іменем України 12 жовтня 2021 року м. Київ Справа № 910/17324/19 Провадження № 12-12гс21 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Ткача І. В., суддів Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Штелик С. П. розглянула справу за позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - позивач; МТСБУ) до Товариства з додатковою відповідальністю Страхова Компанія «Альфа-Гарант» (далі - відповідач) про стягнення коштів за касаційною скаргою позивача на рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року, ухвалене суддею Картавцевою Ю. В., та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 червня 2020 року, прийняту колегією суддів у складі Демидової А. М., Ходаківської І. П. та Владимиренко С. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Декілька років тому у місті Краматорську Донецької області сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю транспортних засобів «Опель» і «УАЗ». Водія останнього суд у справі про адміністративне правопорушення визнав винним у ДТП. МТСБУ не мало інформації про наявність у винуватця ДТП полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності та виплатило водієві пошкодженого транспортного засобу відшкодування. Надалі винуватець ДТП надав до МТСБУ копію відповідного страхового полісу, з якого стало відомо про страховика цивільно-правової відповідальності винуватця. 2. МТСБУ звернулося з позовом про стягнення з цього страховика суми виплати, яку воно зробило на користь потерпілого у ДТП. Вважало, що після такої виплати має право на регресний позов до страховика, який був зобов`язаний сплатити страхове відшкодування, але цього не зробив. Суд першої інстанції задовольнив позов частково та стягнув на користь МТСБУ виплачену потерпілому суму за виключенням франшизи. Суд апеляційної інстанції вважав рішення суду першої інстанції необґрунтованим, скасував його та відмовив у задоволенні позову. 3. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу МТСБУ, має вирішити такі питання: 1) чи є підстави вважати, що МТСБУ подало до страховика регресний позов через те, що забезпечений транспортний засіб встановили, а страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування? 2) чи є юридичні підстави для стягнення зі страховика суми відшкодування, яке МТСБУ виплатило потерпілому? 3) чи може у спірних правовідносинах неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року з часу ДТП бути підставою для відмови у позові МТСБУ? 4) чи відповідає страховик перед МТСБУ за виплачене останнім потерпілому відшкодування збитків, які страховик не мав обов`язку відшкодовувати (франшиза)? 5) чи має значення у спірних правовідносинах договір про співпрацю МТСБУ зі страховиком щодо внутрішніх договорів страхування? (2) Короткий зміст позовної заяви 4. 6 грудня 2019 року позивач звернувся з позовною заявою, у якій просив стягнути з відповідача у порядку регресу відшкодування шкоди у розмірі 13 849,21 грн. Мотивував вимогу так: 3.1. 15 квітня 2018 року відбулася ДТП за участю транспортного засобу «Опель» з реєстраційним номером НОМЕР_1 (далі - транспортний засіб «Опель») та транспортного засобу «УАЗ» з реєстраційним номером НОМЕР_2 (далі - транспортний засіб «УАЗ»), яким керував ОСОБА_1 (далі - водій транспортного засобу «УАЗ», винуватець ДТП). Унаслідок ДТП ці транспортні засоби зазнали механічних пошкоджень. 3.2. 8 червня 2018 року Краматорський міський суд Донецької області прийняв постанову у справі № 234/5446/18, згідно з якою визнав водія транспортного засобу «УАЗ» винним у ДТП. 3.3. 18 квітня 2018 року Управління патрульної поліції в містах Краматорську та Слов`янську видало довідку № 3018106496524820 про ДТП. Згідно з нею водій транспортного засобу «УАЗ» з реєстраційним номером НОМЕР_2 (VIN-код НОМЕР_3 ) на час ДТП не мав чинного полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 3.4. У єдиній централізованій базі даних МТСБУ не було жодного договору страхування за транспортним засобом «УАЗ». Тому були підстави вважати, що його водій не застрахував цивільно-правову відповідальність, і виплатити потерпілому страхове відшкодування у сумі 13 849,21 грн з урахуванням ПДВ. 3.5. МТСБУ направило водієві транспортного засобу «УАЗ» претензію про відшкодування шкоди. У відповідь отримало копію полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (на території України) № АМ/1605532 (далі - поліс № АМ/1605532) на підтвердження того, що таку відповідальність винуватця ДТП застрахував відповідач. Останній цим полісом забезпечив транспортний засіб «УАЗ» з реєстраційним номером НОМЕР_2 (VIN-код НОМЕР_3 ).Надалі вказаний реєстраційний номер був змінений на НОМЕР_4 . 3.6. Оскільки позивач виплатив потерпілій особі страхове відшкодування, то на підставі частини другої статті 38 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільної-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV) до позивача перейшло право вимоги до відповідача як до особи, відповідальної за відшкодування заподіяних винуватцем ДТП збитків. (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 10 березня 2020 року Господарський суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким задовольнив позов частково: стягнув з відповідача на користь позивача 11 849,21 грн, а в іншій частині у задоволенні позову відмовив. Мотивував рішення так: 5.1. За статтею 514 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до нового кредитора переходять права первісного кредитора (потерпілого) у відповідному зобов`язанні саме на тих умовах, які існували в останнього. Це означає, що позивач набув право отримати відшкодування шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності узятих на себе зобов`язань виключно за умови подання у визначений законодавством строк заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування). 5.2. З цим пов`язаний і ризик того, що страховик на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV відмовить у виплаті, якщо не отримає відповідну заяву впродовж установлених строків. Визначене у підпункті 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV право страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальностівідмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про таку виплату не залежить від суб`єкта звернення з цією заявою. Її має подати потерпілий або інша особа, яка має право на отримання відшкодування згідно зі статтею 35 Закону № 1961-IV, зокрема особа, яка на підставі договору добровільного майнового страхування відшкодувала потерпілому збитки, завдані внаслідок пошкодження його транспортного засобу. 5.3. Обов`язок страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальностівиплатити страхове відшкодування обмежений у статті 37 Закону № 1961-IV випадками, з настанням яких страховик може відмовити у такій виплаті, зокрема, коли потерпілий або особа, яка має право на отримання відшкодування, не подали протягом року з моменту ДТП заяву про виплату страхового відшкодування. Тобто право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальностівзятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язаний із поданням до цього страховика зазначеної заяви впродовж установленого законом строку з моменту ДТП (див. пункт 6.11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 910/7449/17). 5.4. Позивач направив відповідачеві претензію щодо здійснення страхового відшкодування після спливу одного року з дня ДТП. У матеріалах справи немає відповіді відповідача на цю претензію, тоді як строк прийняття відповідного рішення за статтею 37 Закону № 1961-IV станом на дату розгляду справи є таким, що настав. Оскільки відповідач не скористався правом відмовити у виплаті страхового відшкодування та не виплатив його позивачеві добровільно, необхідно таке відшкодування стягнути. 5.5. Згідно з полісом № АМ/1605532 ліміт відповідальності страховика за шкоду становить 100 000,00 грн, а франшиза - 2 000,00 грн. Тому позовну вимогу слід задовольнити частково та стягнути з відповідача 11 849,21 грн (виплачена сума страхового відшкодування у розмірі 13 849,21 грн за виключенням франшизи). 5.6. Аргумент відповідача про те, що у звіті від 27 березня 2018 року № 89/18 експертного автотоварознавчого дослідження вартість ремонтно-відновних робіт з транспортним засобом потерпілого визначена з урахуванням 20 % податку на додану вартість, висновку суду не спростовує. Виплачуючи відшкодування, позивач зменшим розмір оціненої шкоди на суму ПДВ. (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 16 червня 2020 року Північний апеляційний господарський суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року й ухвалив нове: у задоволенні позову відмовив. Мотивував постанову так: 6.1. Право страховика за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності відмовити на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV у виплаті страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до страховика із заявою про таку виплату не залежить від суб`єкта звернення з цією заявою. Страховик може відмовити у виплаті і тоді, коли з такою заявою звертається не потерпілий, а особа, яка відшкодувала потерпілому на підставі договору добровільного майнового страхування збитки, завдані внаслідок пошкодження його транспортного засобу (див. пункт 6.11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 910/7449/17). Зазначений у пункті 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV строк є присічним, тобто його не можна поновити (див. постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 6 березня 2019 року у справі № 465/6315/16-ц). 6.2. ДТП сталася 15 квітня 2018 року, а претензія позивача до відповідача про відшкодування шкоди у порядку регресу датована 18 червня 2019 року. Тобто позивач склав цю претензію поза встановленим підпунктом 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV річним строком на звернення до страховика із заявою про страхове відшкодування. 6.3. Доказів звернення потерпілого та/або МТСБУ до відповідача із заявою про страхове відшкодування впродовж одного року з моменту ДТП немає. Тому у відповідача згідно з підпунктом 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV не виник обов`язок виплатити страхове відшкодування у порядку регресу, і відсутні підстави для задоволення позову. 6.4. Помилковим є висновок місцевого господарського суду про те, що, оскільки відповідач не скористався правом відмовити у виплаті страхового відшкодування, то є підстава його стягнути. Закон № 1961-IV пов`язує можливість отримання потерпілим або іншою особою страхового відшкодування зі зверненням із відповідною заявою у межах встановленого строку. Відсутність відмови страховика у виплаті страхового відшкодування не має значення, оскільки за підпунктом 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV з пропуском річного строку на звернення до страховика із заявою про страхове відшкодування втрачається право на отримання страхового відшкодування. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У липні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга позивача, у якій він просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 червня 2020 року й ухвалити нове рішення: задовольнити позовні вимоги повністю. Скаржився на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права. Підставою звернення з касаційною скаргою вказав відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування відповідних норм у подібних правовідносинах. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 10 лютого 2021 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду через наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Мотивував ухвалу так: 8.1. Суди попередніх інстанцій помилково застосували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 5 червня 2018 року у справі № 910/7449/17, щодо застосування підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV. Враховуючи характер спірних правовідносин і специфіку регресної вимоги, помилковим також є обчислення судами перебігу позовної давності з моменту ДТП, а не з моменту виплати відповідного відшкодування. 8.2. Стаття 1191 ЦК України та стаття 38 Закону № 1961-IV, з одного боку, і стаття 993 ЦК України та стаття 27 Закону України «Про страхування», з іншого боку, регулюють різні за змістом правовідносини (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц). Тому не слід ототожнювати правовідносини регресу, які врегульовують приписи статті 1191 ЦК України та статті 38 Закону № 1961-IV, із правовідносинами суброгації, які врегульовують приписи статті 993 ЦК України і статті 27 Закону України «Про страхування». 8.3. Для суброгації позовну давність треба обчислювати з моменту ДТП, а для регресу - з моменту виплати страхового відшкодування (див. також постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 199/1848/16, від 27 грудня 2018 року у справі № 373/2348/16-ц, від 10 січня 2019 року у справі № 200/13392/13-ц). 8.4. Позивач не є страховиком потерпілої особи (власника пошкодженого транспортного засобу) за договором добровільного майнового страхування, а регламентна виплата, яку МТСБУ здійснило цій особі, припинила деліктне зобов`язання між винуватцем і потерпілим. Тому правовідносини, які виникли між сторонами у цій справі, не є суброгацією. 8.5. Виключна правова проблема полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики вирішення спору за позовом МТСБУ (спеціального суб`єкта у сфері обов`язкового страхування) до страховика винуватця ДТП щодо виплати, яку такий страховик за законом мав виплатити потерпілому, а також щодо застосування для вирішення такого спору приписів пункту 37.1.4 статті 37, статей 38, 41 Закону № 1961-IV. З цією метою необхідно відповісти на такі питання: - про можливість застосування припису підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV до правовідносин за регресною вимогою МТСБУ до страховика винної особи (за договором обов`язкового страхування) про стягнення суми здійсненого страхового відшкодування (регламентної виплати). Застосування цього припису не залежить від того, чи заявив позивач зворотну вимогу у порядку суброгації чи регресу; - про підстави виникнення регресної вимоги та можливість застосування до спірних правовідносин у спорі МТСБУ зі страховиком винуватця ДТП (а не з останнім) положень частини першої статті 1191 ЦК України (право зворотної вимоги (регресу) до винної особи) та підпункту 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV (МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страховика, якщо забезпечений транспортний засіб, що заподіяв шкоду, було встановлено, а страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування у порядку, встановленому цим Законом); - про визначення такого розміру регресних вимог, на який може претендувати МТСБУ після того, як відшкодувало у повному розмірі завдану шкоду на підставі підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV та дізналося про наявність у винуватця ДТП договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, у якому сторони передбачили франшизу. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 9. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 9.1. МТСБУ не є потерпілим у розумінні Закону № 1961-IV, оскільки виконало обов`язок із відшкодування шкоди, завданої ДТП, а цей обов`язок мав виконати відповідач. Тому до позивача перейшло не право вимоги потерпілої особи, а право регресної вимоги. 9.2. Відмовивши у задоволенні позову та застосувавши припис пункту 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV, суди поклали на позивача й інших страховиків-членів МТСБУ додатковий обов`язок відшкодувати за рахунок централізованих страхових резервних фондів шкоду, яку мав відшкодувати відповідач. 9.3. Верховний Суд має сформулювати висновок щодо застосування приписів статті 35, підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 та статті 38 Закону № 1961-IV, урахувавши, що позивач є спеціальним суб`єктом у сфері обов`язкового страхування. На позивача не поширюються строки, визначені у статті 37 Закону № 1961-IV. Він має право на звернення з регресним позовом до того страховика, який був зобов`язаний сплатити страхове відшкодування у порядку, визначеному вказаним Законом, але цього не зробив. 9.4. 28 грудня 2012 року позивач уклав із відповідачем договір про співпрацю № 132 у сфері обов`язкового страхування цивільно-страхової відповідальності власників наземних транспортних засобів за внутрішніми договорами (далі - договір про співпрацю). Згідно з пунктом 2.1.18 цього договору страховик зобов`язався у повному обсязі компенсувати витрати МТСБУ у разі, якщо після проведення останнім регламентної виплати стане відомо, що цивільно-правова відповідальність особи, за яку була здійснена виплата, застрахована відповідачем. 10. 6 листопада 2020 року позивач надіслав на адресу суду письмові пояснення. Просив урахувати висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульований у постанові від 22 жовтня 2020 року у справі № 910/18279/19, про застосування до спірних правовідносин приписів статті 1212 ЦК України. 11. 15 квітня 2021 року позивач надіслав на адресу суду письмові пояснення «з урахуванням ухвали Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 10 лютого 2021 року у справі № 910/17324/19». (2) Позиції інших учасників справи 12. 29 вересня 2020 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу. Мотивував так: 12.1. ДТП сталася 15 квітня 2018 року, тоді як позивач «нібито звернувся» 18 червня 2019 року з претензією до відповідача про відшкодування шкоди у порядку регресу. Тобто за межами строку, встановленого підпунктом 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV для звернення до страховика із заявою про страхове відшкодування. 12.2. Визначений у пункті 37.1.14 статті 37 Закону № 1961-IV строк є присічним, тобто його не можна поновити (див. висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 6 березня 2019 року у справі № 465/6315/16-ц). Тому у задоволенні касаційної скарги слід відмовити. 12.3. МТСБУ не надало належних і допустимих доказів звернення з претензією до відповідача у строки, визначені законом. Відповідач не отримав претензії позивача від 18 червня 2019 року про відшкодування шкоди в порядку регресу. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Межі розгляду справи у суді касаційної інстанції 13. Велика Палата Верховного Суду з огляду на приписи частини першої та другої статті 300 ГПК України переглядає у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. 14. 6 листопада 2020 року та 16 квітня 2021 року, тобто за межами строку на касаційне оскарження, позивач подав до суду пояснення, у яких навів додаткові доводи для задоволення касаційної скарги. 15. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (частина друга статті 161 ГПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним (частина п`ята статті 161 ГПК України). 16. Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (частини перша та друга статті 118 ГПК України). Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 119 ГПК України). 17. Оскільки позивач не просив дозволу подати письмові пояснення за межами строку на касаційне оскарження, а суд за межами цього строку не визнав їх подання необхідним, Велика Палата Верховного Суду залишає ці пояснення без розгляду. (2) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (2.1) Чи є підстави вважати, що МТСБУ подало до страховика регресний позов через те, що забезпечений транспортний засіб встановили, а страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування (підпункт 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV)? 18. МТСБУ звернулося до суду з позовом до відповідача, вважаючи, що має таке право на підставі підпункту 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 та підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV. Воно здійснило регламентну виплату потерпілому у ДТП замість відповідача. Вважало, що цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП не була застрахованою. Проте, як згодом дізнався позивач, цю відповідальність винуватець застрахував у відповідача. Крім того, транспортний засіб винуватця ДТП був відомим до того, як позивач здійснив регламентну виплату. Велика Палата Верховного Суду вважає, що за такої ситуації на вимогу МТСБУ до страховика винуватця ДТП положення підпункту 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 та підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV не поширюються. 19. МТСБУ є єдиним об`єднанням страховиків, які здійснюють обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Таке бюро є непідприємницькою (неприбутковою) організацією і здійснює свою діяльність відповідно до цього Закону, законодавства України та свого Статуту (абзаци перший і другий пункту 39.1 статті 39 цього Закону № 1961-IV). 20. У разі настання події, яка є підставою для проведення регламентної виплати, МТСБУ у межах страхових сум, що були чинними на день настання такої події, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи (абзац другий пункту 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV). 21. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини: 21.1. Згідно з постановою Краматорського міського суду від 8 червня 2018 року у справі № 234/5446/18 15 квітня 2018 року о 10 год. 40 хв. трапилась ДТП - зіткнення транспортного засобу «Oпель», яким керував ОСОБА_2 , з транспортним засобом «УАЗ», яким керував ОСОБА_1 . У вказаній постанові суд встановив, що ДТП сталася через порушення водієм транспортного засобу «УАЗ» Правил дорожнього руху України. Тому визнав його винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення. 21.2. Вартість ремонтно-відновних робіт автомобіля «Опель» з урахуванням коефіцієнту фізичного зносу згідно зі звітом від 27 березня 2018 року № 89/18 експертного автотоварознавчого дослідження становила 14 994,62 грн. 21.3. У довідці № 3018106496524820 про ДТП від 18 квітня 2018 року Управління патрульної поліції в містах Краматорську та Слов`янську зазначило про відсутність полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності наземних транспортних засобів щодо автомобіля «УАЗ» з реєстраційним номером НОМЕР_2 (VIN-код - НОМЕР_3 ). Після ДТП цей реєстраційний номер змінили на НОМЕР_4 . 21.4. Оскільки водій пошкодженого транспортного засобу «Опель» вважав, що станом на момент ДТП цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу «УАЗ» не була застрахованою, він звернувся до МТСБУ з повідомленням про ДТП та заявою про виплату страхового відшкодування. 21.5. На підставі підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV за заявою власника пошкодженого транспортного засобу МТСБУ здійснило регламентну виплату у розмірі 13 849,21 грн. Це підтверджує платіжне доручення від 13 серпня 2018 року № 992327. 21.6. МТСБУ звернулось до особи, винної у заподіянні шкоди власнику транспортного засобу «Опель», з претензією. У відповідь отримало копію полісу № АМ/1605532. За цим полісом забезпеченим є транспортний засіб «УАЗ» з реєстраційним номером НОМЕР_2 (VIN-код НОМЕР_3), а страховиком - відповідач. 22. З огляду на те, що позивач довідався про наявність у винуватця ДТП полісу № АМ/1605532, він звернувся з позовом до відповідача про стягнення з останнього всієї суми виплаченого потерпілому відшкодування. 23. Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (частина перша статті 1191 ЦК України). 24. Стаття 41 Закону № 1961-IV визначає перелік випадків, за наявності яких МТСБУ зобов`язане відшкодувати шкоду на умовах, визначених цим Законом. А його стаття 38 визначає, у яких випадках і до кого МТСБУ після виплати відшкодування має право звернутися з регресним позовом. 25. МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених Законом № 1961-IV, у разі її заподіяння: - транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі (підпункт «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV); - невстановленим транспортним засобом, крім шкоди, яка заподіяна майну та навколишньому природному середовищу (підпункт «б» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV); - транспортним засобом, який вийшов з володіння власника не з його вини, а у результаті протиправних дій іншої особи (підпункт «в» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV); - особами, на яких поширюється дія пункту 13.1 статті 13 цього Закону (підпункт «г» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV); - у разі недостатності коштів та майна страховика-учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов`язань за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (підпункт «ґ» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV); - у разі надання страхувальником або особою, відповідальність якої застрахована, свого транспортного засобу поліцейським та медичним працівникам закладів охорони здоров`я згідно з чинним законодавством (підпункт «д» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV). 26. МТСБУ після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов: - до власника, водія транспортного засобу, який спричинив ДТП і не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім осіб, зазначених у пункті 13.1 статті 13 цього Закону (підпункт 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV); - до водія транспортного засобу, який заволодів транспортним засобом за допомогою протиправних дій (підпункт 38.2.2 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV); - до страховика, якщо забезпечений транспортний засіб, що заподіяв шкоду, було встановлено та страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування у порядку, встановленому цим Законом (підпункт 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV); - до підприємства, установи, організації, що відповідають за стан дороги, якщо заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди шкода виникла з їх вини (підпункт 38.2.4 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV); - до особи, визначеної у пункті 13.1 статті 13 цього Закону, яка причетна до ДТП, якщо вона керувала транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, а також якщо вона відмовилася від проходження відповідно до встановленого порядку огляду щодо стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, та/або вжила алкоголь, наркотики чи лікарські препарати, виготовлені на їх основі (крім тих, що входять до офіційно затвердженого складу аптечки або призначені медичним працівником), та/або вона керувала транспортним засобом без права на керування транспортним засобом відповідної категорії, та/або самовільно залишила місце пригоди (підпункт 38.2.5 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV). 27. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що для цілей регресного позову МТСБУ приписи статті 38 Закону № 1961-IV застосовуються у поєднанні з відповідними приписами статті 41 цього Закону. Так, припис підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV кореспондує припису підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV, а припис підпункту 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 - припису підпункту «б» пункту 41.1 статті 41 цього Закону. 28. Суб`єкт, до якого МТСБУ може заявити регресний позов на підставі підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV, є чітко визначеним. Коли МТСБУ виплатило відшкодування через те, що шкоду заподіяв транспортний засіб, власник (водій) якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність (тобто, коли зробило виплату на підставі підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV), воно набуває право на регресний позов на підставі підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV до власника чи водія транспортного засобу, який спричинив ДТП, бо саме він відповідальний за невиконання обов`язку зі страхування своєї цивільно-правової відповідальності. Можливість застосування цієї підстави для регресного позову до страховика у ситуації, коли після виплати відшкодування з`ясувалося, що цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП застрахована, не передбачена. 29. До страховика МТСБУ може звернутися з регресним позовом тільки на підставі підпункту 38.2.3 пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV. Таке звернення можливе за декількох умов: 1) на час виплати МТСБУ відшкодування транспортний засіб, яким завдана шкода, не був встановлений (підпункт «б» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV; 2) надалі встановили як такий транспортний засіб, так і те, що він є забезпеченим; 3) страховик був зобов`язаний, але не виплатив страхове відшкодування у порядку, встановленому цим Законом. 30. МТСБУ виплатило потерпілому відшкодування не через те, що транспортний засіб, який заподіяв шкоду, до моменту виплати не був встановлений, а через добросовісну помилку щодо відсутності у власника транспортного засобу, який заподіяв шкоду, полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Приписи пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV не передбачають можливість звернення з регресним позовом до страховика тоді, коли МТСБУ виплатило страхове відшкодування потерпілому, помилково вважаючи, що власник/водій транспортного засобу, який заподіяв шкоду, не застрахував цивільно-правову відповідальність, а згодом з`ясувало протилежне. (2.2) Чи є юридичні підстави для стягнення зі страховика суми відшкодування, яке МТСБУ виплатило потерпілому? 31. МТСБУ вважало, що має право на позов до відповідача саме у порядку регресу. Велика Палата Верховного Суду з`ясувала, що приписи пункту 38.2 статті 38 Закону № 1961-IV у спірних правовідносинах незастосовні. Проте позивач має право на стягнення з відповідача суми відповідного відшкодування відповідно до статті 1212 ЦК України. 32. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами їхніх спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні нормативні приписи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 83), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1)). 33. Зазначення позивачем конкретних приписів для обґрунтування позову не є визначальним для вирішення судом питання про те, які приписи слід застосувати, вирішуючи спір (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 85)). З`ясувавши під час розгляду справи, що позивач або інший учасник справи для обґрунтування вимог або заперечень вказує інші нормативні приписи, ніж ті, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює юридичну кваліфікацію останніх і застосовує для ухвалення рішення ті нормативні приписи, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43) та від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 85)). 34. Саме суд має обов`язок здійснити юридичну кваліфікацію відносин сторін, виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, і визначити, який припис треба застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є спірні відносини, не є зміною підстави позову (обставин, якими обґрунтований позов) та обраного позивачем способу захисту (предмета позову) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 86)). 35. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України). 36. Положення глави 83 ЦК України застосовуються, зокрема, до вимог про відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (пункт 4 частини третьої статті 1212 ЦК України). 37. За змістом статті 1212 ЦК України передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (пункт 43)). Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (пункт 27)). 38. Позивач виплатив відшкодування на підставі підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону № 1961-IV, вважаючи на момент такої виплати, що винуватець ДТП не застрахував свою цивільно-правову відповідальність. Але з моменту, коли позивачеві стало відомо про протилежне, означена юридична підстава для виплати перестала існувати. Позивач зрозумів, що за його рахунок страховик винуватця ДТП зберіг у себе страхове відшкодування, яке був зобов`язаний виплатити. Тому до спірних правовідносин слід застосувати приписи статті 1212 ЦК України. 39. Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов`язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, - яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі від початку правовідношення, - та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього. 40. Якщо тлумачити приписи статті 1212 ЦК України телеологічно, тобто згідно з їхніми цілями, то до випадків безпідставного набуття та збереження майна належить також збереження особою без достатніх правових підстав у себе виплати, яку вона відповідно до закону мала віддати (перерахувати) іншій особі згідно з покладеним на неї за законом обов`язком (зменшення обов`язку). 41. У справі № 910/17324/19 збагаченням є притримання страховиком винуватця ДТП без достатніх правових підстав у себе виплати, яку він відповідно до Закону № 1961-IV мав виплатити потерпілому. Такий підхід до застосування приписів статті 1212 ЦК України відповідає змісту інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, адже у наведений спосіб страховик збагачується за рахунок зменшення його обов`язку (звільнення від виконання обов`язку) з відшкодування шкоди, яку страхувальник-винуватець ДТП завдав потерпілому. У справі № 910/17324/19 таке зменшення обов`язку відповідача відбулось за рахунок позивача. Тому помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність юридичних підстав для задоволення позову (близькі за змістом висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду сформулював у постанові від 22 жовтня 2020 року у справі № 910/18279/19). 42. Доводи відповідача про те, що немає підтвердження факту звернення позивача до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування, а тому відсутні підстави для задоволення позову, є необґрунтованими. У кондикційних спірних правовідносинах, які врегульовані главою 83 ЦК України, позивач не був позбавлений можливості звернутися з вимогою про стягнення з відповідача відшкодування у судовому порядку безвідносно наявності відповідного (досудового) звернення. (2.3) Чи може у спірних правовідносинах неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року з часу ДТП бути підставою для відмови у позові МТСБУ? 43. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком зобов`язань за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності не є безумовним. Воно пов`язане зі зверненням до страховика із заявою про здійснення страхової виплати (відшкодування) й обмежене одним роком з моменту ДТП, якщо шкода заподіяна майну потерпілого. У касаційній скарзі позивач з такими висновками судів не погодився. Вказав, що зазначений строк не застосовується до вимог, заявлених до страховика у порядку регресу. 44. З огляду на те, що спірні правовідносини врегульовані приписами статті 1212 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо поширення на ці правовідносини припису підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV, згідно з яким підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого. 45. Оскільки спірні правовідносини є кондикційними, то за змістом статті 257 ЦК України для захисту права позивача встановлена загальна позовна давність тривалістю у три роки.Тому неподання МТСБУ вимоги про відшкодування впродовж одного року з часу ДТП не може бути підставою для відмови у позові. (2.4) Чи відповідає страховик перед МТСБУ за виплачене останнім потерпілому відшкодування збитків, які страховик не мав обов`язку відшкодовувати (франшиза)? 46. Позивач звернувся з вимогою про стягнення на його користь 13 849,21 грн, тобто всієї суми відшкодування, яке він виплатив потерпілому. Суд першої інстанції встановив, що згідно з полісом № АМ/1605532 ліміт відповідальності страховика за шкоду, заподіяну майну, становить 100 000 грн, а франшиза - 2 000,00 грн. Тому, задовольняючи позов частково, цей суд вважав, що на користь позивача слід стягнути 11 849,21 грн - суму виплаченого відшкодування за вирахуванням франшизи. Позивач з таким висновком не погодився. Велика Палата Верховного Суду вважає висновок суду першої інстанції правильним. 47. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України). 48. У разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи (абзац перший пункту 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV). 49. Страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого (стаття 6 Закону № 1961-IV). 50. Страхове відшкодування - це страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку (частина шістнадцята статті 9 Закону України «Про страхування»). 51. Франшиза - це частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування (частина вісімнадцята статті 9 Закону України «Про страхування»). 52. Розмір франшизи при відшкодуванні шкоди, заподіяної майну потерпілих, встановлюється при укладанні договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності і не може перевищувати 2 відсотки від страхової суми, в межах якого відшкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих. Страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за правилами цього підпункту (пункт 12.1 статті 12 Закону № 1961-IV). 53. Страхувальником або особою, відповідальною за завдані збитки, має бути компенсована сума франшизи, якщо вона була передбачена договором страхування (пункт 36.6 статті 36 Закону № 1961-IV). 54. З огляду на зміст цих приписів у разі настання страхового випадку страховик зобов`язаний виплатити суму страхового відшкодування за вирахуванням франшизи, якщо сторони її передбачили у відповідному договорі. Суму франшизи потерпілому має компенсувати страхувальник або інша особа, відповідальна за завдані збитки. 55. МТСБУ замість відповідача у повному обсязі виконало обов`язок з виплати потерпілому відшкодування, оскільки на час виплати не мало інформації про наявність полісу № АМ/1605532, а відповідно і про передбачену ним франшизу. 56. Оскільки визначену у договорі франшизу не можна стягнути зі страховика винуватця ДТП, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов частково, зменшивши суму стягнення суму на розмір франшизи. На підставі статті 1212 ЦК України позивач може стягнути суму франшизи з винуватця ДТП, який безпідставно зберіг ці кошти у себе. (2.5) Чи має значення у спірних правовідносинах договір про співпрацю МТСБУ зі страховиком щодо внутрішніх договорів страхування? 57. В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції позивач вказав про наявність у нього договору про співпрацю з відповідачем. Копію цього договору позивач долучив до апеляційної скарги (т. 1, а. с. 140-149). Суд апеляційної інстанції не взяв цей доказ до уваги. У касаційній скарзі позивач знову вказав на умови зазначеного договору, які гарантують можливість стягнення зі страховика всієї суми виплаченого відшкодування разом із сумою франшизи. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком позивача не погоджується. 58. Обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності має право здійснювати страховик, який має ліцензію на здійснення даного виду страхування та є членом МТСБУ (пункт 49.1 статті 49 Закону № 1961-IV). Однією з умов прийняття страховика у члени МТСБУ є укладення ними договору про співпрацю щодо внутрішніх договорів страхування (абзац третій пункту 51.1 статті 51 Закону № 1961-IV). 59. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 269 ГПК України). 60. Подаючи апеляційну скаргу, позивач долучив до неї копію договору про співпрацю з відповідачем, але не обґрунтував неможливість подання цього доказу до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Інформації про те, що суд апеляційної інстанції прийняв такий доказ, у матеріалах справи немає. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним аргумент касаційної скарги щодо наявності у позивача згідно з договором про його співпрацю із відповідачем права на стягнення з останнього всієї суми виплаченого потерпілому відшкодування. 61. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини перша та друга статті 228 ЦК України). 62. Укладення договору про співпрацю є умовою набуття членства страховика в МТСБУ (абзац третій пункту 51.1 статті 51 Закону № 1961-IV). Тому такий договір може містити лише умови про співпрацю щодо внутрішніх договорів страхування, оскільки саме це вимагає Закон № 1961-IV. Умови, за яких страховик повинен відшкодувати МТСБУ його витрати, якщо такі не передбачені законом, не є умовами співпраці, а спрямовані на незаконне заволодіння майном страховика. Тому такі умови порушують публічний порядок і згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемними (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункти 84-85)). (3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (3.1) Щодо суті касаційної скарги 63. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 308 ГПК України). 64. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 311 ГПК України). 65. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України). 66. Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу позивача слід задовольнити частково: постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 червня 2020 року скасувати; рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. (3.2) Щодо судових витрат 67. З огляду на висновки щодо касаційної скарги слід розподілити судові витрати, які поніс позивач. Такі витрати треба стягнути з відповідача пропорційно до суми, яку стягнув суд першої інстанції. 68. Судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (пункт 2 частини першої статті 129 ГПК України). 69. Позивач за подання позову сплатив 1 921 грн (т. 1, а. с. 10). Суд першої інстанції у рішенні, яке Велика Палата Верховного Суду залишила у резолютивній частині без змін, правильно стягнув з відповідача на користь позивача 1 643,58 грн судового збору за подання позовної заяви. Позивач просив стягнути на його користь 13 849,21 грн. Суд першої інстанції задовольнив ці вимоги у сумі 11 849,21 грн, тобто 85,55874306187862 % від суми вимоги (11 849,21 грн*100 %/13 849,21 грн). Тому сума судового збору, яку треба покласти на відповідача, становить 1 643,58 грн (1 921 грн*85,55874306187862 %/100 %). 70. Позивач оскаржив рішення суду першої інстанції та сплатив за подання апеляційної скарги судовий збір у розмірі 2 881,50 грн (т. 1, а. с. 177). Оскільки це рішення Велика Палата Верховного Суду залишила у резолютивній частині без змін, на позивача покладаються судові витрати, які він поніс у зв`язку з апеляційним переглядом. 71. Позивач також оскаржив рішення судів першої й апеляційної інстанцій у касаційному порядку та сплатив за подання касаційної скарги судовий збір у сумі 3 842 грн (т. 2, а. с. 19). З огляду на часткове задоволення позовних вимог (85,55874306187862 % від 13 849,21 грн) на користь позивача з відповідача слід стягнути 3 287,17 грн (3 842 грн*85,55874306187862 %/100 %) судового збору за подання касаційної скарги. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 129, частиною першою статті 300, пунктом 3 частини першої статті 308, частинами першою та третьою статті 311, статтями 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : 1. Касаційну скаргу Моторного (транспортного) страхового бюро України задовольнити частково: 1.1. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 16 червня 2020 року скасувати. 1.2. Рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 10 березня 2020 року залишити без змін. 2. Стягнути з Товариства з додатковою відповідальністю Страхова компанія «Альфа-Гарант» (01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, 26; ідентифікаційний код: 32382598) на користь Моторного (транспортного) страхового бюро України (02154, м. Київ, Русанівський бульвар, 8; ідентифікаційний код: 21647131) 3 287,17 грн (три тисячі двісті вісімдесят сім гривень 17 коп.) судового збору за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І. В. Ткач Судді: Ю. Л. Власов В. С. Князєв І. В. Григор`єва Л. М. Лобойко М. І. Гриців К. М. Пільков Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна С. П. Штелик Л. Й. Катеринчук Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А. Джерело: ЄДРСР 101424481

Постанова Іменем України 29 червня 2022 року м. Київ Справа № 477/874/19 Провадження № 14-24цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачук О. С., Штелик С. П. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до ОСОБА_2 (далі - страхувальник; представник - адвокатеса Семенюк Ольга Григорівна), Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» (далі - страховик; представник - адвокатеса Мамедова Інга Русланівна) про відшкодування шкоди за касаційними скаргами позивачки та страховикана рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 27 грудня 2019 року, ухвалене суддею Семеновою Л. М., і постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року, прийняту колегією суддів у складі Крамаренко Т. В., Бондаренко Т. З., Темнікової В. І. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Унаслідок взаємодії двох транспортних засобів сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП). У ній постраждали двоє пасажирок автомобіля, за кермом якого був батько однієї з них. Останній не спричинив ДТП. Страхова компанія частково відшкодувала позивачці витрати на лікування та моральну шкоду. Ця постраждала вважала, що отриманого відшкодування недостатньо. Тому звернулася до суду з позовом до винуватця ДТП і його страховика. Просила суд стягнути з першого відшкодування (а) витрат, пов`язаних із лікуванням, і (б) моральної шкоди, а з другого - відшкодування (а) втраченого доходу підприємця та (б) моральної шкоди з урахуванням отриманого страхового відшкодування. 2. Суди попередніх інстанцій вважали, що відповідальність за шкоду, завдану позивачці, мають нести не спільно власники автомобілів, один із яких не спричинив ДТП, а винуватець ДТП (страхувальник), і його страховик. Проте суди по-різному підійшли до задоволення частини позовних вимог: 2.1. Суд першої інстанції з урахуванням отриманого позивачкою страхового відшкодування стягнув зі страховика частину витрат на її лікування (хоча позивачка просила їх стягнути зі страхувальника) та частину відшкодування моральної шкоди, а зі страхувальника - тільки частину відшкодування моральної шкоди (у розмірі різниці між тим грошовим еквівалентом цієї шкоди, який у межах вимоги позивачки визначив суд, тією сумою, яку їй самостійно сплатив страховик і тією, яку з нього стягнув суд). У задоволенні решти вимог відмовив. 2.2. Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції. Вирішив, що страхувальник у повному обсязі має відшкодувати витрати на лікування позивачки та частково відшкодувати їй моральну шкоду. Тоді як зі страховика з урахуванням раніше сплаченого ним страхового відшкодування слід стягнути втрачений дохід позивачки як підприємця та відшкодування моральної шкоди у межах визначеної законом межі відповідальності страховика (5 % від суми страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю). 3. Позивачка подала касаційну скаргу, бо вважала, що суди неправильно визначили розмір присудженого їй відшкодування моральної шкоди. Страховик теж подав касаційну скаргу. Стверджував, що апеляційний суд неправильно визначив розмір відшкодування завданої позивачці як підприємцю шкоди у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та стягнув зі страховика відшкодування, яке перевищує розмір страхової суми. Крім того, на думку страховика, суди мали розподілити відповідальність між двома водіями, а не покладати обов`язки з виплати відшкодування у повному обсязі на одного водія та його страхову компанію. 4. Велика Палата Верховного Суду мала відповісти на такі питання: 1) за яких умов за шкоду, завдану пасажирові внаслідок зіткнення декількох транспортних засобів, власники (володільці) таких засобів відповідають незалежно від їхньої вини? 2) як визначити розмір відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі-підприємцю у зв`язку з тимчасовою втратою її працездатності? 3) які обставини враховує суд, визначаючи розмір грошового відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок ушкодження здоров`я у ДТП, спричиненій іншими, ніж потерпілий, особами? 4) у якому обсязі страхувальник і його страховик мають відшкодувати майнову та моральну шкоду пасажирці автомобіля, яка потерпіла у ДТП, спричиненій зіткненням кількох транспортних засобів? (2) Короткий зміст позовної заяви та процесуальних дій суду 5. 21 серпня 2017 року позивачка звернулася до суду із цивільним позовом у кримінальному провадженні № 12017150230000632 за обвинуваченням страхувальника за частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України («Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами»). 6. 1 жовтня 2018 року Жовтневий районний суд Миколаївської області у справі № 477/1981/17 ухвалив вирок, згідно з яким: визнав страхувальника винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України; призначив покарання у виді позбавлення волі строком на чотири роки з позбавленням права керування транспортними засобами на три роки; частково задовольнив цивільний позов позивачки та стягнув зі страхувальника на користь позивачки 217 374,53 грн відшкодування майнової шкоди і 200 000,00 грн відшкодування моральної шкоди. 7. 19 березня 2019 року Миколаївський апеляційний суд постановив ухвалу, згідно з якою скасував вирок суду першої інстанції у частині цивільного позову, а кримінальне провадження у цій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині вирок залишив без змін. Мотивував ухвалу у частині цивільного позову тим, що до участі у справі суд не залучив страховика, що суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованому у постанові від 4 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц. 8. 22 квітня 2019 року суддя Жовтневого районного суду Миколаївської області постановив ухвалу, згідно з якою залишив без руху позовну заяву та зазначив, що позивачка має вирішити питання про залучення страховика до участі у справі, визначити його статус як учасника справи (відповідач, третя особа), а також викласти обставини, якими обґрунтовує вимоги, зазначити докази, що підтверджують ці обставини, зокрема наявність договору страхування між страхувальником і страховиком. 9. 3 червня 2019 року позивачка подала позовну заяву. Того ж дня суддя Жовтневого районного суду Миколаївської області постановив ухвалу про відкриття провадження у справі. 10. 8 липня 2019 року позивачка подала уточнену позовну заяву. Просила стягнути: 10.1. Зі страхувальника - 20 892,24 грн відшкодування майнової шкоди (витрат, пов`язаних із лікуванням), 2 990 000,00 грн відшкодування моральної шкоди, а також покласти саме на нього 9 050,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу. 10.2. Зі страховика - 192 054,90 грн відшкодування майнової шкоди (неотриманого внаслідок утрати працездатності доходу фізичної особи-підприємця) з урахуванням 7 945,10 грн отриманого страхового відшкодування, а також 9 602,75 грн відшкодування моральної шкоди з урахуванням 397,25 грн отриманого страхового відшкодування. 11. Мотивувала позовну заяву так: 11.1. 22 червня 2017 року на автодорозі М-14 «Одеса - Мелітополь - Новоазовськ» біля села Грейгового Вітовського району Миколаївської області з вини страхувальника, який керував транспортним засобом «Subaru Outback» із номерним знаком НОМЕР_1 , сталася ДТП - зіткнення з автомобілем ВАЗ-2107 із номерним знаком НОМЕР_2 , яким керував ОСОБА_3 (батько пасажирки, з якою в одному автомобілі їхала позивачка). У момент зіткнення транспортних засобів позивачка перебувала на задньому сидінні автомобіля ВАЗ-2107. Унаслідок ДТП вона отримала тілесні ушкодження середньої тяжкості, перенесла оперативне втручання, пройшла довготривале лікування та продовжує отримувати медичну допомогу для відновлення здоров`я. Цивільно-правова відповідальність страхувальника застрахована у страховика згідно з полісом № АК/6006631 від 3 липня 2016 року. 11.2. Позивачка зазнала майнової шкоди, яка складається з витрат, пов`язаних із лікуванням, на суму 20 892,24 грн і втраченого внаслідок тимчасової втрати працездатності доходу фізичної особи-підприємця на суму 200 000,00 грн. Вважає, що зазначені витрати треба стягнути зі страхувальника, а втрачений дохід - зі страховика (з урахуванням 7 945,10 грн, які він уже виплатив, тобто 192 054,90 грн). 11.3. Позивачка зазнала моральної шкоди, вираженої не лише у фізичних, але й душевних стражданнях, у необхідності стороннього догляду через безпорадний стан, у позбавленні можливості вести звичайний спосіб життя. Тому вважає, що відповідачі повинні відшкодувати також і таку шкоду. Її сумарний грошовий еквівалент оцінила у 3 000 000 грн, з яких 2 990 000 грн просила стягнути зі страхувальника, а 9 602,75 грн - зі страховика (з урахуванням 397,25 грн, які він уже виплатив). (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 12. 27 грудня 2019 року Жовтневий районний суд Миколаївської області ухвалив рішення, згідно з яким позов задовольнив частково: стягнув зі страховика 9 049,13 грн відшкодування майнової шкоди (витрат, пов`язаних із лікуванням), 452,47 грн відшкодування моральної шкоди, 45,03 грн витрат на професійну правничу допомогу, а зі страхувальника - 199 095,06 грн відшкодування моральної шкоди та 942,32 грн витрат на професійну правничу допомогу. Крім того, стягнув у дохід Державного бюджету України судовий збір: зі страховика - 227,02 грн, а зі страхувальника - 2 856,71 грн. Мотивував рішення так: 12.1. Позивачка була пасажиром одного з двох автомобілів-учасників ДТП та постраждала внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки. Відносини щодо відшкодування шкоди у цьому спорі регулюють «статті 1178, 1188 Цивільного кодексу України» (далі - ЦК України), з яких стаття 1188 ЦК України є спеціальною щодо статті 1166 ЦК України. 12.2. За змістом частин першої та другої статті 1188 ЦК України у разі відшкодування витрат потерпілій третій особі власником джерела підвищеної небезпеки, який не є винним у завданні зазначеної шкоди, такі витрати автоматично переходять у розряд шкоди, яку цей власник поніс із вини іншої особи, винної у ДТП; тому у такому випадку слід керуватися пунктом 1 частини першої статті 1188 ЦК України. 12.3. Якщо доведена вина особи, яка завдала шкоду, відповідальність за таку шкоду не може бути покладена на іншу особу, вина якої у її завданні відсутня. Тому немає підстав для покладення відповідальності за завдані позивачці матеріальні збитки та відшкодування моральної шкоду на водія автомобіля ВАЗ-2107 ОСОБА_3 . 12.4. Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 4 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц, саме страховик має відшкодувати шкоду позивачці в межах суми ліміту страхового відшкодування. Указаний ліміт відповідно до полісу № АК/6006631 обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів становить 200 000,00 грн на одну особу за шкоду, заподіяну життю та здоров`ю, і 100 000,00 грн за шкоду, заподіяну майну. 12.5. Страховик визначив, що треба відшкодувати не 20 892,24 грн витрат на лікування, а 18 098,26 грн без урахування витрат на пальне, необхідне для доставки та розміщення позивачки у лікарнях, а також без урахування витрат на придбання для неї пакетів і засобів гігієни. Страховик виплатив половину витрат на лікування, що становить 9 049,14 грн, бо вважав, що їх слід ділити порівну між власниками транспортних засобів, які були учасниками ДТП. Крім того, страховик виплатив позивачці 452,47 грн відшкодування моральної шкоди. 12.6. Доводи страховика про те, що відповідальність слід ділити порівну між власниками транспортних засобів, є помилковими. Тому різницю між визнаною страховиком загальною сумою витрат на лікування (18 098,26 грн) і тією сумою, яку він вже покрив (9 049,14 грн), треба стягнути зі страховика (9 049,13 грн). 12.7. Позивачка перебувала на лікуванні та була непрацездатною у періоди між 22 червня 2017 року та 14 грудня 2018 року (з 22 червня до 10 липня 2017 року (т. 1, а. с. 97), з 11 липня до 15 серпня 2017 року (т. 1, а. с. 92), з 16 серпня до 4 вересня 2017 року (т. 1, а. с. 94), з 5 до 15 вересня 2017 року (т. 1, а. с. 91), з 16 вересня до 13 жовтня 2017 року (т. 1, а. с. 95), з 25 травня до 5 червня 2018 року (т. 1, а. с. 96), з 6 червня до 25 червня 2018 року (т. 1, а. с. 93), з 5 грудня до 14 грудня 2018 року включно (т. 1, а. с. 98)). 12.8. Згідно з інформацією від Миколаївського управління ГУ ДФС у Миколаївській області (т. 1, а. с. 100) позивачка отримала у 2016 році річний підприємницький дохід у сумі 480 000,00 грн, тобто 40 000,00 грн на місяць. 12.9. Згідно з частиною другою статті 25 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV) відшкодувати позивачці треба «різницю між доходом, який вона отримала протягом фактичного терміну непрацездатності, та середньомісячним доходом з розрахунку суми її сукупного доходу за попередній рік». Однак«суд позбавлений можливості визначити розмір відшкодування за вказаний період, адже позивачка не надала доказів щодо її доходу у період непрацездатності». Тому у цій частині вимоги позивачки є необґрунтованими. 12.10. Згідно зі статтею 26-1 Закону №1961-IV і статтею 1194 ЦК України різницю між визначеною до відшкодування моральною шкодою та страховою виплатою слід стягнути зі страхувальника. 12.11. Беручи до уваги фізичний біль позивачки від тілесних ушкоджень, її моральні страждання, зумовлені безпомічністю через отримані травми, неможливість вести повноцінне життя у період непрацездатності та приділити належну увагу, турботу неповнолітнім дітям, поведінку страхувальника, який, будучи винним у цих стражданнях, ухилився від надання будь-якої допомоги, зокрема матеріальної, ураховуючи критерії справедливості та співмірності, розмір відшкодування моральної шкоди становить 200 000,00 грн. З огляду на «належну до стягнення на користь позивачки зі страховика суму відшкодування витрат на лікування, а також уже виплачену суму відшкодування моральної шкоди, зі страховика належить стягнути як відшкодування моральної шкоди 452,47 грн, а решту суми - 199 095,06 грн - зі страхувальника». 12.12. Умежах задоволених позовних вимог слід пропорційно стягнути з відповідачів витрати на професійну правничу допомогу. Так, із заявлених вимог суд задовольнив 4,25 % від суми вимог про відшкодування майнової шкоди та 6,66 % від суми відшкодування моральної шкоди (всього - 10,91 %). Тобто з 9 050,00 грн відшкодувати треба 987,35 грн (9 050,00 х 10,91 % : 100 % = 987,35 грн). Із загальної суми задоволених вимог («зокрема, 208 596,66 грн») 95,44 % суд стягнув зі страхувальника, а інші - зі страховика. Тому з першого як відшкодування витрат на професійну правничу допомогу слід стягнути 942, 32 грн (987,35 грн х 95,44 % : 100 %= 942,32 грн), а зі страховика - 45,03 грн (987,35 грн - 942,32 грн = 45,03 грн). (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 13. 30 квітня 2020 року Миколаївський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 27 грудня 2019 року у частині розмірів відшкодування шкоди та судових витрат змінив: стягнув зі страховика 190 950,86 грн відшкодування майнової шкоди (втрат унаслідок тимчасової втрати працездатності), 9 547,53 грн відшкодування моральної шкоди та 4 525,00 грн витрат на професійну правничу допомогу; стягнув зі страхувальника 20 892,24 грн відшкодування майнової шкоди (витрат, пов`язаних із лікуванням), 190 000,00 грн відшкодування моральної шкоди та 4 525,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Крім того, стягнув у дохід Державного бюджету України судовий збір: зі страховика - 4 401,90 грн, а зі страхувальника - 4 343,33 грн. Мотивував постанову так: 13.1. Суд першої інстанції правильно відхилив аргумент страхувальника та страховика про те, що шкоду, завдану позивачці внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, повинні відшкодувати особи, які спільно її завдали, на підставі частини другої статті 1188 ЦК України та пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV. 13.2. Немає доказів того, що водій автомобіля ВАЗ-2107, у якому їхала позивачка, спричинив ДТП. Це підтвердив висновок автотехнічної експертизи від 19 серпня 2017 року № 17-825, проведеної у рамках кримінального провадження. Поведінка водія автомобіля ВАЗ-2107 не була протиправною. Відсутній причинно-наслідковий зв`язок між цією поведінкою та завданою позивачці шкодою. 13.3. Суд першої інстанції визначив витрати, пов`язані з лікуванням позивачки, у сумі 18 098,26 грн на підставі висновку лікаря-експерта від 29 травня 2019 року, а також урахувавши, що частина копій наданих документів були неякісними. Однак 2 793,98 грн витрат на придбання пакетів, підгузків, пелюшок, мийних засобів і пального були необхідними для належного медичного догляду за позивачкою, яка внаслідок отриманих тілесних ушкоджень деякий час була прикута до ліжка та знаходилась у безпорадному стані. Потребу у зазначених витратах підтверджують оригінали та копії відповідних квитанцій і чеків. Тому у розумінні статті 24 Закону № 1961-IV витрати, пов`язані з лікуванням, слід стягнути зі страхувальника у заявленому позивачкою розмірі. 13.4. Страховик виплатив 9 501,61 грн страхового відшкодування, з яких 9 049,14 грн. - витрати на лікування, а 452,47 грн - відшкодування моральної шкоди (т. 1 а. с. 176-177). 13.5. Суд не встановив грубої необережності позивачки, яка сприяла би виникненню шкоди чи її збільшенню. Тому аргумент страхувальника про застосування частини другої статті 1193 ЦК України є безпідставним. 13.6. Через перебування «протягом 5 місяців на лікарняному у період з 22 червня 2017 року по 14 грудня 2018 року» позивачка була позбавлена можливості займатися адвокатською діяльністю. Дохід позивачки у 2016 році, який передував настанню страхового випадку, складав 480 000,00 грн, тобто 40 000,00 грн щомісячно (480 000,00 грн / 12 = 40 000,00 грн). Отже, неотриманий нею дохід за період непрацездатності становить 200 000,00 грн (5 міс. х 40 000,00 грн = 200 000,00 грн).Його відшкодування у межах страхової суми (200 000,00 грн) треба покласти на страховика: стягнути з нього 190 950,86 грн, ураховуючи виплачене страхове відшкодування у сумі 9 049,14 грн. 13.7. Виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, на користь позивачки слід стягнути 200 000,00 грн відшкодування моральної шкоди. 13.8. З урахуванням сплаченого страховиком на користь позивачки страхового відшкодування у вигляді 9 049,14 грн витрат на лікування та 452,47 грн відшкодування моральної шкоди (загальна сума - 9 501,61 грн) з нього треба стягнути 190 950,86 грн відшкодування майнової шкоди (200 000,00 грн - 9 049,14 грн = 190 950,86 грн) та 9 547,53 грн відшкодування моральної шкоди (200 000,00 грн х 5% : 100 %) - 452,47 грн = 9 547,53 грн), а зі страхувальника - 20 892,24 грн відшкодування майнової шкоди (суму, яку зі страхувальника просила стягнути позивачка) та 190 000,00 грн відшкодування моральної шкоди (200 000 грн такого відшкодування, яке суд вважає обґрунтованим, - 452,47 грн страхового відшкодування моральної шкоди - 9 547,53 грн відшкодування моральної шкоди, яке треба стягнути зі страховика = 190 000,00 грн). 13.9. Оскільки заявлені позовні вимоги слід задовольнити частково, то понесені позивачкою витрати на оплату наданої їй професійної правничої допомоги треба відшкодувати пропорційно розміру задоволених вимог, тобто по 4 525,00 грн з кожного відповідача. (5) Виконання постанови суду апеляційної інстанції 14. 18 травня 2020 року Жовтневий районний суд Миколаївської області видав виконавчі листи на виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року про стягнення зі страховика 190 950,86 грн відшкодування майнової шкоди, 9 547,53 грн відшкодування моральної шкоди та 4 525,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. 15. 19 травня 2020 року страховик подав заяву про добровільне виконання рішення щодо сплати судового збору на користь держави. Просив не видавати та не пред`являти до примусового виконання виконавчий лист про стягнення з нього 4 401,90 грн судового збору на користь держави. Додав платіжне доручення № 25279072 від 15 травня 2020 року про сплату 4 401,90 грн судового збору (т 3, а. с. 151). 16. 22 травня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження через виконання у повному обсязі виконавчих документів про стягнення зі страховика 190 950,86 грн відшкодування майнової шкоди, 9 547,53 грн відшкодування моральної шкоди та 4 525,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. (6) Короткий зміст вимог касаційних скарг 17. 14 травня 2020 року страховик подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволених позовних вимог щодо страховика й ухвалити у цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. 18. 1 червня 2020 року позивачка подала касаційну скаргу, яку 23 червня 2020 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду залишив без руху. 19. 7 липня 2020 року позивачка подала «уточнену редакцію» касаційної скарги, за якою 6 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження. Позивачка просила рішення суду першої інстанції скасувати повністю, а постанову апеляційного суду - у частині стягнення зі страхувальника 190 000,00 грн відшкодування моральної шкоди й ухвалити в цій частині нове рішення, згідно з яким задовольнити вимогу про стягнення зі страхувальника 2 990 000,00 грн відшкодування моральної шкоди. (7) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 20. 26 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою страховика та зупинив виконання судових рішень до закінчення касаційного провадження. 21. 6 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивачки. 22. 3 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував так: 22.1. Необхідно відступити від викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду від 2 липня 2019 року № 689/1388/16-к висновку щодо застосування частини другої статті 1188 ЦК України, а саме про те, що є «необґрунтованими посилання представника на положення частини другої статті 1188 ЦК України як на підставу для стягнення з іншої або декількох осіб виплат на відшкодування шкоди, завданої потерпілій особі… (пасажиру автобуса), оскільки вказана норма визначає обов`язок осіб, які спільно завдали шкоди іншим особам внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, відшкодувати завдану шкоду незалежно від їхньої вини, а винним у ДТП і, відповідно, особою, яка завдала збитків, визнано особу…, а не водія автобуса». Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду вважав, що оскільки вина водія автобуса у спричиненні ДТП не доведена, то і покласти на нього відповідальність неможливо. Позивач має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх винних у скоєнні ДТП осіб, так і від будь-кого з них окремо. Від такого висновку слід відступити, вказавши, що у випадку завдання шкоди іншим особам внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки застосовується правило, передбачене частиною другою статті 1188 ЦК України, а не положення статей 1166 чи 1187 ЦК України. 22.2. Суди попередніх інстанцій для обчислення неотриманих позивачкою доходів у зв`язку з ушкодженням її здоров`я, хоча й зазначили абзац третій частини першої та частину другу статті 25 Закону № 1961-IV, але застосували механізм, передбачений статтею 1198 ЦК України. 22.3. За однакових обставин суди неоднаково застосовують положення статті 1198 ЦК України та статті 25 Закону № 1961-IV. Зокрема: 22.3.1. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що неотримані доходи потерпілого треба обчислювати відповідно до положень ЦК України. Такий підхід базується на тому, що у рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012 вказано, що «конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного, Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу [ЦК України] не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс [ЦК України] є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу». Для вирішення того, яку норму слід застосувати - ЦК України чи Закону № 1961-IV, - необхідно звернутися до частини другої статті 4 ЦК України, яка закріплює пріоритет норм цього кодексу над нормами інших законів. Такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України з нормами інших законів із констатацією пріоритету перших над другими підтримував як Конституційний Суд України (рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховний Суд України (постанови від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15). 22.3.2. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 335/13421/15-ц виснував, що треба застосовувати частину першу статті 25 Закону № 1961-IV, оскільки доходи потерпілого, який забезпечує себе роботою самостійно, обчислюються як різниця між доходом за попередній до ДТП календарний рік і доходом, отриманим у тому календарному році, коли особа була тимчасово непрацездатною. 22.4. У справі є виключна правова проблема, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики: для розумної передбачуваності судових рішень очевидною є потреба формування єдиної практики застосування статей 1188 і 1198 ЦК України, статті 25 Закону № 1961-IV стосовновідшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки. Оскільки у переважній більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення вказаної правової проблеми має стати орієнтиром для вирішення подібних справ судами першої й апеляційної інстанцій. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги 23. Страховик мотивував касаційну скаргу так: 23.1. Суди не врахували висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 17 липня 2019 року у справі № 556/1514/16-ц щодо застосування приписів пункту 9.4 статті 9, пункту 22.1 статті 22, статті 23, пункту 36.1 статті 36 Закону № 1961-IV. Згідно з цим висновком розмір усіх здійснених страхових відшкодувань за шкоду, заподіяну життю та здоров`ю однієї особи, не може перевищувати страхову суму за таку шкоду. 23.2. Суди не врахували висновок, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі №161/13437/15-ц і від 3 грудня 2018 року у справі № 715/1586/17, щодо застосування частини другої статті 1188 ЦК України та пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV. Згідно з цим висновком, якщо шкоду завдано іншим особам внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, то її відшкодування треба покласти на власників джерел підвищеної небезпеки, які спільно завдали шкоду, незалежно від їхньої вини. 23.3. Апеляційний суд помилково стягнув зі страховика неотримані доходи позивачки, розмір яких визначив шляхом ділення її річного підприємницького доходу за 2016 рік на кількість місяців у році та множення на кількість місяців непрацездатності. 23.4. Суди не врахували висновок, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 липня 2018 року у справі № 335/13421/15-ц і від 22 травня 2019 року у справі № 201/10980/16-ц, щодо застосування приписів статті 25 Закону № 1961-IV для визначення розміру шкоди у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності. 23.5. Апеляційний суд, порушивши припис частини третьої статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), безпідставно взяв до уваги подані позивачкою до цього суду нові докази: довідку про доходи, видану Миколаївською обласною колегією адвокатів (т. 3 а. с. 32), і лист Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Миколаївській області (т. 3, а. с. 33). 24. Позивачка мотивувала касаційну скаргу так: 24.1. Суди не врахували висновок, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року у справі № 757/32334/15-ц і від 11 вересня 2019 року у справі № 191/48/16-ц, щодо застосування приписів статті 23 ЦК України для визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди. 24.2. Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах з наданням вичерпного переліку обставин, які треба врахувати під час визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди, або роз`яснення змісту поняття «інші обставини, що мають істотне значення» (частина третя статті 23 ЦК України). 24.3. Судовий розгляд справи є тривалим. Спір залишається невирішеним «майже три роки». 25. 25 червня 2020 року позивачка подала відзив на касаційну скаргу страховика. Вона стверджувала, що наведені страховиком доводи про незастосування судами положень частини другої статті 1188 ЦК України є необґрунтованими. (2) Позиція інших учасників процесу 26. 26 серпня 2020 року страхувальник подав відзив на касаційну скаргу позивачки. Просив цю скаргу задовольнити частково: скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд. Обґрунтував тим, що тілесні ушкодження позивачка отримала як через його дії, так і через власну недбалість, що впливає на розмір відшкодування. 27. 10 вересня 2020 року позивачка подала відповідь на відзив страхувальника. Навела доводи, аналогічні тим, які виклала у її касаційній скарзі. Зазначила, що вину страхувальника у ДТП, у якій вона постраждала, встановив суд у кримінальному провадженні, з огляду на що цей факт не можна знову оскаржити у цивільному судочинстві. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Межі розгляду справи у суді касаційної інстанції 28. 26 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою страховика та зупинив виконання судових рішень до закінчення касаційного провадження. У цій ухвалі вказав, зокрема, таке: 28.1. Страховик зазначив підставами касаційного оскарження судових рішень неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норми права без урахування викладених у постановах Верховного Суду у справах № 556/1514/16-ц, 161/13437/15-ц, 715/1586/17, 335/13421/15-ц, 192/506/14, 201/10980/16-ц висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). 28.2. Страховик стверджував про порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення обставин справи, а саме те, що апеляційний суд встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). 29. 6 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивачки. Вказав, що позивачка зазначила підставами касаційного оскарження судових рішень неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: 29.1. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суди попередніх інстанцій не врахували викладені у постановах від 11 вересня 2019 року у справі № 191/48/16-ц і від 28 березня 2018 року у справі № 757/32334/15-ц висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду щодо обставин, які мають брати до уваги суди, здійснюючи відповідні розрахунки (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). 29.2. Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах з наданням вичерпного переліку обставин, які слід врахувати під час визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди, або роз`яснення змісту поняття «інші обставини, що мають істотне значення», передбаченого у частині третій статті 23 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). 29.3. Позивачка вказала про порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). 30. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 31. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду за загальним правилом переглядає оскаржені судові рішення у межах тих доводів і вимог касаційних скарг, які стали підставами для відкриття касаційного провадження. 32. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у справі № 192/506/14, яку згадав у касаційній скарзі страховик, Верховний Суд не приймав постанови. Постанову апеляційного суду у тій справі Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги, бо за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судового рішення є лише неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного саме у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. (2) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (2.1) За яких умов за шкоду, завдану пасажирові внаслідок зіткнення декількох транспортних засобів, власники (володільці) таких засобів відповідають незалежно від їхньої вини? 33. Позивачка їхала в автомобілі ВАЗ-2107, за кермом якого був батько іншої пасажирки. Вину останнього та неправомірність його дій під час керування транспортним засобом суди не встановили. Більше того, суд апеляційної інстанції вказав на відсутність як неправомірної поведінки водія автомобіля ВАЗ-2107, так і причинно-наслідкового зв`язку між нею та завданою позивачці шкодою, а також підтвердив вину та неправомірність дій саме страхувальника під час керування автомобілем «Subaru Outback». 34. Страховик і страхувальник наполягали на тому, що оскільки позивачка зазнала шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, то цю шкоду мають відшкодувати незалежно від їхньої вини не тільки страхувальник, але й водій автомобіля, в якому їхала позивачка, бо вони спільно завдали шкоди потерпілій. 35. Суд першої інстанції зазначив, що з урахуванням висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 4 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц, обов`язок із відшкодування завданої позивачці моральної шкоди слід розділити тільки між страхувальником, вину якого суд встановив, і страховиком, який зобов`язаний виплатити страхове відшкодування у межах страхової суми. Апеляційний суд теж вважав необґрунтованим твердження про відповідальність за шкоду, завдану третій особі внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, незалежно від вини обох власників транспортних засобів. Велика Палата Верховного Суду загалом із наведеним висновком погоджується, але не тому, що суди не встановили вини водія автомобіля, в якому їхала позивачка, у спричиненні ДТП і завданні шкоди, а тому, що не встановили у його діях ознак неправомірної поведінки під час керування автомобілем і зв`язку між такою поведінкою та завданою позивачці шкодою. 36. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: 1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; 2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; 3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення (частина перша статті 1188 ЦК України). 37. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов`язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини (частина друга статті 1188 ЦК України). 38. У разі якщо відповідальними за заподіяння неподільної шкоди взаємопов`язаними, сукупними діями є декілька осіб, розмір страхового відшкодування (регламентної виплати) за кожну з таких осіб визначається шляхом поділу розміру заподіяної шкоди на кількість таких осіб (пункт 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV). 39. На думку суду першої інстанції, частину другу статті 1188 ЦК України можна застосувати за сукупності таких обставин: 1) потерпілим є третя особа; 2) шкода завдана потерпілому внаслідок взаємодії декількох джерел підвищеної небезпеки; 3) «не встановлена вина жодної з осіб, які завдали такої шкоди» (якщо ж вина завдавача шкоди доведена, то відповідальність за останню відповідно до частини першої статті 1188 ЦК України не можна покласти на ту особу, вина якої у завданні шкоди відсутня). 40. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що такий висновок суду першої інстанції є неточним. Внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки шкода може бути завдана як власникам (володільцям), наприклад, транспортних засобів, так і третім особам, зокрема пасажирам, пішоходам. Особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, визначені у частині першій статті 1188 ЦК України, а особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки третім особам, - частиною другою цієї статті. Приписи останньої та пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV застосовні у тому разі, якщо декілька осіб є саме відповідальними за завдану шкоду, тобто якщо вони спільними неправомірними діями чи бездіяльністю її завдали. За таких умов не має значення вина кожного з них у завданні шкоди. Останню вони зобов`язані відшкодувати у відповідній пропорції незалежно від вини. 41. Отже, припис частини другої статті 1188 ЦК України застосовний за таких умов: 1) відбулася взаємодія джерел підвищеної небезпеки; 2) потерпілим від неї є інша особа, ніж власники (володільці), наприклад, транспортних засобів; 3) ці власники (володільці) завдали шкоди потерпілому спільно, тобто поведінка кожного із них була неправомірною (зокрема, у разі порушення кожним певних Правил дорожнього руху, що призвело до взаємодії джерел підвищеної небезпеки та завдання внаслідок цього шкоди третій особі). Тоді їхня вина у завданій потерпілому шкоді не має значення, і вони зобов`язані відшкодувати цю шкоду незалежно від такої вини. 42. Припис пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV розрахований на випадки, якщо: 1) шкода завдана взаємопов`язаними, сукупними діяннями декількох осіб, які за це відповідальні, тобто поведінка яких обов`язково є неправомірною, внаслідок чого вони разом спричинили завдання шкоди; 2) остання є неподільною (як-от у випадках із завданням шкоди здоров`ю чи моральної шкоди). Тільки за таких умов розмір страхового відшкодування (регламентної виплати) за кожну особу з тих, які завдали шкоди, треба визначати шляхом поділу її розміру на кількість осіб, які цю шкоду завдали. 43. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим (частина перша статті 1190 ЦК України). 44. Солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання (стаття 541 ЦК України). 45. У разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (частина перша статті 543 ЦК України). 46. Боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (частина перша статті 544 ЦК України). 47. Отже, у разі, якщо потерпілий від взаємодії джерел підвищеної небезпеки, що стала наслідком неправомірних дій або бездіяльності власників (володільців), наприклад, транспортних засобів, заявить вимогу про відшкодування неподільної шкоди (як-от шкоди, завданої здоров`ю, моральної шкоди) одним із таких власників (володільців), і той відшкодує цю шкоду у повному обсязі, він отримає право зворотної вимоги до інших власників (володільців) у відповідній частці. За змістом припису пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV частки відповідальних за завдання неподільної шкоди страхувальників (їхніх страховиків або Моторного (транспортного) страхового бюро України) є рівними. 48. Суди обох інстанцій по суті правильно вважали, що приписи частини другої статті 1188 ЦК України та пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV незастосовні у цій справі. Водій автомобіля, у якому знаходилась позивачка, - хоч і став учасником ДТП, але його поведінка, як встановив апеляційний суд, не була протиправною. Тому не можна вважати, що він спільно зі страхувальником завдав позивачці шкоду. Підстава для його солідарної відповідальності зі страхувальником перед потерпілою незалежно від їхньої вини відсутня. 49. Страховик у касаційній скарзі вказав на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновок, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 161/13437/15-ц і від 3 грудня 2018 року у справі № 715/1586/17 щодо застосування частини другої статті 1188 ЦК України та пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV: 49.1. За обставинам справи № 161/13437/15-ц потерпіла пасажирка автомобіля звернулась із позовом до юридичної особи-власника одного із транспортних засобів, які стали учасниками ДТП, про відшкодування майнової та моральної шкоди. Суди встановили, що транспортним засобом, який належав позивачці та в якому вона була пасажиркою, керував володілець. Водій іншого транспортного засобу не вибрав безпечну швидкість руху та не врахував дорожню обстановку, внаслідок чого здійснив зіткнення з автомобілем, у якому була позивачка, та зупинився на заборонений сигнал світлофора, встановленого на регульованому пішохідному переході. Автомобіль, у якому була позивачка, своєю чергою в`їхав у ще один транспортний засіб із напівпричепом, який був попереду. Верховний Суд у постанові процитував припис частини другої статті 1188 ЦК України та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди залучили страхову компанію до участі у справі третьою особою, але не встановили, чи застрахував відповідач його цивільно-правову відповідальність. 49.2. За обставинами справи № 715/1586/17 потерпіла у ДТП пасажирка одного транспортного засобу звернулась із позовом до власника іншого транспортного засобу про відшкодування майнової та моральної шкоди. Верховний Суд звернув увагу на те, що відповідач належний йому автомобіль передав на законній підставі у користування володільцю, який від отриманих під час ДТП травм помер. Останній мав нести відповідальність за спричинену позивачці шкоду. Тому Верховний Суд вважав правильним висновок апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позову потерпілої до власника автомобіля без вирішення питання про притягнення до участі у справі відповідачами спадкоємців померлого володільця, винного у ДТП, та іншого водія, «який на підставі частини другої статті 1187 ЦК України відповідає за спричинену шкоду позивачу незалежно від наявності його вини». Верховний Суд зазначив, що за частиною другою статті 1188 ЦК України, «якщо шкоду від взаємодії джерел підвищеної небезпеки завдано іншим особам, тобто тим, які не є власниками (володільцями) цих джерел (наприклад, пасажирам), то шкоду відшкодовують власники (володільці) джерел підвищеної небезпеки, які спільно завдали шкоду, незалежно від їх вини». 50. Отже, у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 161/13437/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на новий розгляд, процитував припис частини другої статті 1188 ЦК України, але не формулював висновку щодо змісту цього припису, і не вирішував на його основі спір, зокрема не оцінював діяння кожного із учасників ДТП на предмет правомірності чи неправомірності. Тоді як у постанові від 3 грудня 2018 року у справі № 715/1586/17 такий висновок є, і він унеможливлює застосування зазначеного припису для відшкодування шкоди потерпілій унаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки особі, яка була пасажиром у власному транспортному засобі, за кермом якого перебував водій, тобто тимчасовий володілець. 51. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у постановах у справах № 161/13437/15-ц і № 715/1586/17 відсутні висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, про які стверджував страховик, щодо застосування пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV. Тому у цій частині доводи його касаційної скарги є необґрунтованими. 52. В ухвалі від 3 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав про необхідність відступу від сформульованого у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду від 2 липня 2019 року № 689/1388/16-к висновку щодо застосування частини другої статті 1188 ЦК України. Верховний Суду у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду у вказаній постанові виснував, що шкоду, завдану потерпілому пасажиру автобуса внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, має відшкодувати винна у ДТП особа, а не водій автобуса. Вину останнього у спричиненні ДТП, як і неправомірність його дій та причинно-наслідковий зв`язок між ними та завданою шкодою, суди не встановили. Внаслідок цього неможливо покласти на водія автобуса відповідальність за відшкодування шкоди пасажирові. 53. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 54. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 8 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (пункт 32) та у справі № 487/8206/18 (пункт 95), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45)). 55. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на аргументацію її постанови у цій справі висновки про застосування частини другої статті 1188 ЦК України, сформульовані у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду від 2 липня 2019 року № 689/1388/16-к і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 грудня 2018 року у справі № 715/1586/17, потребують конкретизації таким чином: 55.1. За змістом частини першої статті 614 ЦК України вина як підстава відповідальності за порушення зобов`язання - це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов`язання, зокрема для запобігання заподіянню шкоди. З огляду на це припис частини другої статті 1188 ЦК України застосовний не тоді, коли встановлена вина кожного з власників (володільців), наприклад, транспортних засобів, внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки яких завдана шкода третій особі (тобто не тоді, коли встановлено невжиття залежних від цих власників (володільців) заходів для запобігання заподіянню такої шкоди), а тоді, коли поведінка кожного із власників (володільців) була неправомірною (зокрема, якщо кожен із них порушував правила безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, у зв`язку з чим відбулася вказана взаємодія та була завдана шкода третій особі). Встановлення неправомірності діяння кожного з власників (володільців), які спільно завдали шкоди третій особі внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, достатньо для покладення на цих власників (володільців) солідарного обов`язку з відшкодування шкоди. 55.2. За змістом частини другої статті 1188 ЦК України іншою особою, якій унаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки власники (володільці), наприклад, транспортних засобів спільно завдали шкоди, є будь-яка третя особа. Вона може бути, зокрема, пішоходом або пасажиром транспортного засобу, від зіткнення із яким іншого транспортного засобу завдано шкоди. Іншою, ніж та, яка завдала шкоди, особою може бути і власник транспортного засобу, який передав право керування, а сам був пасажиром. 56. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 44), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31), від 8 червня 2021 року у справі № 487/8206/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 67)). (2.2) Як визначити розмір відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі-підприємцю у зв`язку з тимчасовою втратою її працездатності? 57. Суд першої інстанції, хоч і відмовив у задоволенні вимоги про відшкодування позивачці страховиком майнової шкоди у вигляді втраченого доходу внаслідок утрати працездатності фізичної особи-підприємця, вказав, що порядок визначення розміру такої шкоди передбачений частиною другою статті 25 Закону № 1961-IV. Згідно з її приписом позивачці треба би було відшкодувати «різницю між доходом, який вона отримала протягом фактичного терміну непрацездатності, та середньомісячним доходом з розрахунку суми її сукупного доходу за попередній рік». Проте позивачка, як зазначив суд, не надала докази її доходу за період тимчасової непрацездатності. 58. Визначаючи розмір неотриманого доходу позивачки, суд апеляційної інстанції зазначив абзац третій частини першої та частину другу статті 25 Закону № 1961-IV. Але фактично застосував правила, передбачені у статті 1198 ЦК України: на підставі інформації Миколаївського управління ГУ ДФС у Миколаївській області (т. 1, а. с. 100), як і суд першої інстанції, встановив, що отриманий підприємницький дохід позивачки у 2016 році становив 480 000,00 грн, тобто 40 000,00 грн на місяць, а неотриманий за період з 22 червня 2017 року до 14 грудня 2018 року включно - 200 000,00 грн (40 000 грн х 5 місяців). 59. Страховик у касаційній скарзі вказав, що апеляційний суд помилково стягнув з нього неотримані доходи позивачки, розмір яких визначив шляхом ділення її річного підприємницького доходу на кількість місяців у році та множення на кількість місяців непрацездатності. Велика Палата Верховного Суду з цим аргументом страховика не погоджується та зауважує, що колізію між приписами абзаців першого та третього частини першої статті 25 Закону № 1961-IV і частиною першою статті 1198 ЦК України слід вирішувати на користь застосування приписів цього кодексу. Визначаючи розмір шкоди у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності позивачки як підприємця, суди попередніх інстанцій приписи статті 25 Закону № 1961-IV застосували помилково. 60. У разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи (частина перша статті 22 Закону № 1961-IV.) 61. Розмір доходу фізичної особи-підприємця, втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров`я, що підлягає відшкодуванню, визначається з її річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Якщо ця особа отримувала дохід менш як дванадцять місяців, розмір її втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців (частина перша статті 1198 ЦК України). 62. У зв`язку з тимчасовою втратою працездатності потерпілим відшкодовуються не отримані доходи за підтверджений відповідним закладом охорони здоров`я час втрати працездатності. Доходи потерпілого оцінюються в таких розмірах: для особи, яка забезпечує себе роботою самостійно, - неотримані доходи, які обчислюються як різниця між доходом за попередній (до дорожньо-транспортної пригоди) календарний рік та доходом, отриманим у тому календарному році, коли особа була тимчасово непрацездатною. Якщо особа була в зазначеному статусі менше вказаних розрахункових термінів, то до уваги береться середньомісячний доход з розрахунку суми сукупного доходу такої особи за попередній до настання страхового випадку календарний рік та доход протягом фактичного терміну (повні місяці) перебування особи в зазначеному статусі (абзаци перший і третій частини першої та частина друга статті 25 Закону № 1961-IV). 63. Наведені приписи ЦК України та Закону № 1961-IV по-різному регулюють порядок визначення доходу фізичної особи-підприємця, втраченого внаслідок тимчасової непрацездатності через каліцтво або інше ушкодження здоров`я. Різниця полягає у тому, що за ЦК України розмір втраченого доходу фізичної особи-підприємця треба визначати шляхом множення середньомісячного доходу за попередній до того, в якому було ушкоджене здоров`я, рік на кількість місяців, в яких такий дохід був відсутній через тимчасову непрацездатність. Натомість за Законом № 1961-IV неотримані доходи фізичної особи-підприємця за час втрати нею працездатності слід обчислювати як різницю між її сумарним доходом за попередній календарний рік і доходом, отриманим нею у тому календарному році, коли вона була тимчасово непрацездатною. 64. Підхід до визначення втраченого доходу фізичної особи-підприємця на підставі припису абзацу третього частини першої статті 25 Закону № 1961-IV фактично допускає ситуацію, за якої такий втрачений дохід може мати від`ємне значення, а саме, якщо дохід фізичної особи-підприємця за певний період того календарного року, коли вона стала непрацездатною, до настання такої непрацездатності перевищував її підприємницькі доходи за попередній рік. 65. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що з огляду на засаду розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) для цілей відшкодування втраченого доходу фізичної особи-підприємця, якій завдану майнову шкоду внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров`я (постійної чи тимчасової втрати працездатності), розмір такого доходу не може мати від`ємного значення. Здійснення людиною успішної підприємницької діяльності зі зростанням доходу у кожному наступному році не може бути підставою для того, щоби через негативну різницю між її сумарним доходом за попередній календарний рік і доходом, отриманим нею у тому календарному році, коли вона була непрацездатною, відмовити у відшкодуванні шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. 66. Основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України (частини перша та друга статті 4 ЦК України). 67. 1 січня 2004 року набрав чинності ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, тоді як Закон № 1961-IV був прийнятий 1 липня 2004 року та набрав чинності 1 січня 2005 року. Припис частини першої статті 1198 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим кодексом. Так само незмінними залишаються приписи статті 25 Закон № 1961-IV. 68. Оскільки парламент прийняв спеціальний Закон № 1961-IV після ЦК України, то його приписи не мали би суперечити приписам зазначеного кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього кодексу (аналогічний підхід зайняв Конституційний Суд України у рішенні від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 у справі про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)). 69. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 17), від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 (пункт 78)). 70. Отже, визначаючи розмір неотриманого позивачкою як підприємцем доходу за час тимчасової втрати нею працездатності, слід застосовувати приписи статті 1198 ЦК України, а не абзацу третього частини першої та частини другої статті 25 Закону № 1961-IV. 71. Страховик у касаційній скарзі вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували висновок, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 липня 2018 року у справі № 335/13421/15-ц і від 22 травня 2019 року у справі № 201/10980/16-ц щодо застосування приписів статті 25 Закону № 1961-IV для визначення розміру шкоди у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності. 71.1. За обставинами справи № 335/13421/15-ц потерпілий власник транспортного засобу, який був учасником ДТП, звернувся з позовом до винної у цій ДТП особи та її страховика про відшкодування підприємницького доходу, втраченого внаслідок ушкодження у ДТП здоров`я. Верховний Суд виснував, що розмір відшкодування шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою працездатності, треба розрахувати відповідно до приписів статті 25 Закону № 1961-IV. 71.2. За обставинами справи № 201/10980/16-ц потерпіла у ДТП особа звернулась із позовом до винної особи та її страховика про відшкодування шкоди, завданої життю та здоров`ю, моральної шкоди, шкоди, пов`язаної з утратою працездатності й упущеної вигоди. Верховний Суд зауважив, що винна особа, керуючи автомобілем, втратила над останнім контроль. Автомобіль виїхав на узбіччя та наїхав на позивача. Вказав, що суди попередніх інстанцій, визначаючи розмір підприємницького доходу, який потерпілий не отримав через тимчасову втрату працездатності, помилково застосували положення статті 1198 ЦК України, а не статті 25 Закону № 1961-IV, приписи якої є спеціальною у спірних правовідносинах. 72. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спірні правовідносини у справах № 335/13421/15-ц і № 201/10980/16-ц та у справі № 477/874/19 є подібними за змістовим критерієм, незважаючи на певні відмінності обставин за критерієм суб`єктним (детальніше про визначення подібності правовідносин див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункти 25-27, 97)). З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово (зокрема і у цій постанові щодо визначення розміру неотриманого позивачкою як підприємцем доходу за час тимчасової втрати нею працездатності) констатувала пріоритет приписів ЦК України перед приписами будь-яких інших законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, слід відступити від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 липня 2018 року у справі № 335/13421/15-ц і від 22 травня 2019 року у справі № 201/10980/16-ц, про вирішення колізії між приписами статті 1198 ЦК України та статті 25 Закону № 1961-IV на користь останніх. 73. Розмір доходу від підприємницької діяльності, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров`я слід визначати на підставі даних податкового органу. Розмір доходу, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров`я слід обчислювати з розміру доходу, який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров`я, у сумах, нарахованих до вирахування податків (частини друга та третя статті 1198 ЦК України). 74. Суд першої інстанції встановив, що позивачка перебувала на лікуванні та була непрацездатною 5 місяців у період між 22 червня 2017 року та 14 грудня 2018 року (з 22 червня до 10 липня 2017 року (т. 1, а. с. 97), з 11 липня до 15 серпня 2017 року (т. 1, а. с. 92), з 16 серпня до 4 вересня 2017 року (т. 1, а. с. 94), з 5 до 15 вересня 2017 року (т. 1, а. с. 91), з 16 вересня до 13 жовтня 2017 року (т. 1, а. с. 95), з 25 травня до 5 червня 2018 року (т. 1, а. с. 96), з 6 червня до 25 червня 2018 року (т. 1, а. с. 93), з 5 грудня до 14 грудня 2018 року включно (т. 1, а. с. 98)). Крім того, на підставі листа Миколаївського управління ГУ ДФС у Миколаївській області (том 1, а. с. 100) встановив, що у 2016 і 2017 роках позивачка отримала річний підприємницький дохід у сумі 480 000,00 грн; тому її середньомісячний дохід у ті періоди становив 40 000,00 грн. Апеляційний суд це підтвердив. 75. Отже, суд апеляційної інстанції, хоч і застосував абзац третій частини першої та частину другу статті 25 Закону № 1961-IV, алеправильно встановив, що розмір неотриманого позивачкою як підприємцем доходу за 5 повних місяців тимчасової втрати нею працездатності становить 200 000,00 грн (40 000,00 грн середньомісячного доходу х 5 місяців = 200 000,00 грн). 76. Незважаючи на це, апеляційний суд порушив норми процесуального права, змінивши рішення суду першої інстанції у частині відшкодування страховиком шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою працездатності позивачки. Суд першої інстанції виснував, що у задоволенні відповідної вимоги слід відмовити через недоведеність позивачкою розміру шкоди. Оскільки апеляційний суд із цим рішенням не погодився та вирішив стягнути таке відшкодування зі страховика, то мав скасувати рішення суду першої інстанції у відповідній частині й ухвалите щодо неї нове рішення. 77. Страховик стверджував, що апеляційний суд порушив припис частини третьої статті 367 ЦПК України, коли для обчислення розміру підприємницького доходу позивачки, втраченого внаслідок її тимчасової непрацездатності, взяв до уваги нові докази, які вона додала до пояснення на відзив страховика на апеляційну скаргу, а саме: довідку про доходи, видану Миколаївською обласною колегією адвокатів (т. 3 а. с. 32), і лист Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Миколаївській області від 13 березня 2020 року (т. 3, а. с. 33). Велика Палата Верховного Суду з цим аргументом страховика погоджується. 78. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України). 79. Позивачка не обґрунтувала неможливість подання зазначених документів до суду першої інстанції. Тому апеляційний суд не мав приймати ці докази. Проте Велика Палата Верховного Суду зауважує, що розмір підприємницького доходу позивачки за 2016 і 2017 роки встановив ще суд першої інстанції на підставі інформації від Миколаївського управління ГУ ДФС у Миколаївській області (т. 1, а. с. 100). Апеляційний суд цю обставину підтвердив, взявши до уваги відповідно до частини другої статті 1198 ЦК України ту саму інформацію податкового органу. 80. Отримана апеляційним судом всупереч вимозі частини третьої статті 367 ЦПК України інформація про відсутність у позивачки доходів у Миколаївській обласній колегії адвокатів за період окремих місяців 2017 і 2018 років, а також про те, що позивачка як фізична особа-підприємець не отримувала допомогу по тимчасовій непрацездатності, не впливає на висновок цього суду та суду першої інстанції щодо річного розміру підприємницького доходу позивачки. Саме такий розмір є основою для визначення згідно з частиною першою статті 1198 ЦК України втраченого внаслідок ушкодження здоров`я доходу фізичної особи-підприємця. (2.3) Які обставини враховує суд, визначаючи розмір грошового відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок ушкодження здоров`я у ДТП, спричиненій іншими, ніж потерпілий, особами? 81. Позивачка оцінила грошовий еквівалент завданої їй моральної шкоди у 3 000 000,00 грн і просила стягнути зі страховика 9 602,75 грн із урахуванням виплаченого ним відшкодування у сумі 397,25 грн (т. 1, а. с. 54-55), а зі страхувальника - 2 990 000,00 грн. 82. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що справедливим і домірним із завданою моральною шкодою буде розмір її грошового відшкодування у сумі 200 000,00 грн. Однак їхні висновки щодо розподілу обов`язку з виплати відшкодування моральної шкоди між страхувальником і страховиком відрізнялися: (1) суд першої інстанції встановив, що страховик уже сплатив позивачці таке відшкодування у сумі 452,47 грн (т. 1, а. с. 174-177), а не 397,25 грн, як вона зазначила у позовній заяві в редакції від 8 липня 2019 року. Тому стягнув зі страховика ще 452,47 грн, а зі страхувальника- 199 095,06 грн; (2) апеляційний суд погодився з тим, що страховик уже виплатив позивачці 452,47 грн відшкодування моральної шкоди, але вважав, що має додатково сплатити 9 547,53 грн, а страхувальник - 190 000,00 грн. 83. Позивачка, яка претендувала на сумарне стягнення з відповідачів 3 000 000,00 грн відшкодування моральної шкоди, у касаційній скарзі вказала, що відсутній висновок Верховного Суду про застосування частини третьої статті 23 ЦК України у подібних правовідносинах з наданням вичерпного переліку обставин, які треба врахувати під час визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди, або роз`яснення змісту терміну «інші обставини, що мають істотне значення». 84. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). 85. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України). 86. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я (частина перша та пункт 1 частини другої статті 23 ЦК України). 87. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості(абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України). 88. По своїй суті зобов`язання з компенсації моральної шкоди є досить специфічним, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, яка завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір цієї особи з потерпілим, у якому сторони домовилися, зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, - рішення суду, у якому визначені спосіб і розмір такої компенсації (див. висновок Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 1 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц). 89. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що розумним і справедливим грошовим відшкодуванням позивачці моральної шкоди буде 200 000,00 грн. Для визначення цього розміру вони врахували: перенесені позивачкою фізичний біль від завданих тілесних ушкоджень середньої тяжкості; її моральні страждання, зумовлені безпомічністю через отримані травми; неможливість вести повноцінне життя у період непрацездатності, приділити належну увагу та турботу неповнолітнім дітям; переживання через поведінку винного у цих її стражданнях страхувальника, який байдуже поставився до наслідків скоєного й ухилився від надання будь-якої допомоги, зокрема матеріальної. 90. З урахуванням обставин справи, які встановили суди попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що розмір грошового відшкодування позивачці моральної шкоди, який ці суди визначили згідно з наведеними ними критеріями, є розумним і справедливим. Доводи позивачки про те, що на збільшення такого розміру має вплинути роз`яснення Верховним Судом змісту терміну «інші обставини, які мають істотне значення» шляхом викладу вичерпного переліку тих із них, котрі треба враховувати під час визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди, Велика Палата Верховного Суду оцінює критично: 90.1. По-перше, абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, що вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. 90.2. По-друге, крім тих критеріїв, які прямо зазначені в абзаці другому частини третьої статті 23 ЦК України, суди у цій справі врахували сімейну ситуацію позивачки, наявність у неї неповнолітніх дітей, необхідність турботи за них і їхнього догляду, а також поведінку страхувальника, який після ДТП не надав позивачці та її сім`ї жодної допомоги матеріального чи нематеріального характеру. 90.3. По-третє, формулювання виключного переліку обставин, які мають істотне значення для визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди, аж ніяк не означатиме збільшення для позивачки такого розміру до заявленого у позові. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати. Ті, обставини, які суди встановили, вплинули на обґрунтування ними розміру присудженого позивачці відшкодування. Інші обставини, якщо би такі були і їх встановили суди, могли би впливати, зокрема, на зменшення цього відшкодування порівняно з уже присудженим. 91. Позивачка у касаційній скарзі зазначила, що суди не врахували висновок, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року у справі № 757/32334/15-ц і від 11 вересня 2019 року у справі № 191/48/16-ц, щодо застосування приписів статті 23 ЦК України для визначення розміру відшкодування моральної шкоди: 91.1. За обставинами справи № 757/32334/15-ц виправдана за відсутністю складу злочину жінка звернулася з позовом до органу прокуратури та Державної казначейської служби України про стягнення відшкодування майнової шкоди у розмірі середньомісячної заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади у кримінальному провадженні. Верховний Суд застосував частину третю статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та, враховуючи характер правопорушення, тривалість і глибину моральних страждань, яких зазнала позивачка, підтвердив висновок суду апеляційної інстанції про те, що розумним і справедливим відшкодуванням їй моральної шкоди є 500 000,00 грн. Зокрема, апеляційний суд звернув увагу на те, що позивачка тривалий час була відсторонена від роботи без збереження заробітної плати, позбавлена засобів для існування й утримання малолітньої дитини, змушена була докладати додаткових зусиль для організації свого життя, підтвердження невинуватості у вчиненні злочину та відновлення ділової репутації. 91.2. За обставинами справи № 191/48/16-ц потерпілий звернувся з позовом до водія транспортного засобу, у якому він був пасажиром, про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я внаслідок ДТП. Верховний Суд вказав, що неправомірними діями відповідач ушкодив здоров`я позивача, спричинив йому сильний фізичний біль; позивач у неповнолітньому віці отримав інвалідність, втратив працездатність на 80 %, протягом решти життя змушений лікуватися та нести відповідні матеріальні витрати, обмежений у можливості вибору роботи за власним бажанням, протягом тривалого часу не міг своєчасно отримати освіту та працевлаштуватися за спеціальністю, обмежений у можливості пересування без палиці. Тому вважав обґрунтованим розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 300 000,00 грн, який визначив суд першої інстанції. 92. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обставини справ № 757/32334/15-ц і № 191/48/16-ц щодо відшкодування моральної шкоди є відмінними від обставин справи № 477/874/19: перша з них стосується відшкодування на підставі спеціального закону моральної шкоди, завданої незаконними діями органу державної влади у кримінальному провадженні; друга - відшкодування такої шкоди, завданої ушкодженням здоров`я неповнолітнього пасажира під час ДТП, що спричинило його інвалідність зі стійкою втратою працездатності на 80 % і необхідність до кінця життя отримувати лікування; а остання - відшкодування, зокрема, моральної шкоди, завданої пасажирці автомобіля під час його зіткнення з іншим транспортним засобом, яке зумовило тілесні ушкодження середньої тяжкості та тимчасову втрату працездатності потерпілої упродовж 5 місяців. (2.4) У якому обсязі страхувальник і його страховик мають відшкодувати майнову та моральну шкоду пасажирці автомобіля, яка потерпіла у ДТП, спричиненій зіткненням кількох транспортних засобів? 93. Позивачка просила суд стягнути: (1) зі страхувальника - (а) 20 892,24 грн відшкодування витрат, пов`язаних із лікуванням, (б) 2 990 000,00 грн відшкодування моральної шкоди; (2) зі страховика - (а) 192 054,90 грн відшкодування неотриманого внаслідок утрати працездатності доходу фізичної особи-підприємця (помилково вважаючи, що отримала від страховика 7 945,10 грн такого відшкодування), а також (б) 9 602,75 грн відшкодування моральної шкоди (помилково вважаючи, що отримала від страховика 397,25 грн такого відшкодування). 94. Суди попередніх інстанцій встановили, що страховик у межах страхової суми у 200 000,00 грн добровільно відшкодував позивачці: (а) витрати на її лікування у сумі 9 049,14 грн (т. 1, а. с. 174-177) як половину з визнаних ним витрат на суму 18 098,26 грн без урахування витрат на пальне, необхідне для доставки та розміщення позивачки в установах охорони здоров`я, а також без урахування витрат на придбання для неї пакетів і засобів гігієни (позивачка стверджувала, що понесла 20 892,24 грн таких витрат, які просила стягнути у повному обсязі зі страхувальника, та не зазначила у позовній заяві про отримання відповідного страхового відшкодування); (б) моральну шкоду у розмірі 452,47 грн, що згідно зі статтею 26-1 Закону № 1961-IV становить 5 % від суми здійсненої страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю, тобто від 9 049,14 грн, виплачених позивачці для покриття половини з визнаних страховиком витрат на її лікування (страховик помилково вважав, що ці витрати слід ділити порівну між двома учасниками ДТП і безпідставно відкинув частину витрат). 95. Суди першої й апеляційної інстанцій по-різному розподілили між відповідачами присуджений розмір відшкодування (а) шкоди, пов`язаної з лікуванням позивачки, (б) шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою нею працездатності, та (в) моральної шкоди, що полягає у фізичному болю та стражданнях, яких позивачка зазнала через ушкодження її здоров`я: 95.1. Витрати на лікування позивачки: суд першої інстанції вважав, що вони становили 18 098,26 грн, а не 20 892,24 грн, як вона стверджувала, бо до цих витрат не треба враховувати витрати на пальне, необхідне для доставки та розміщення позивачки в установах охорони здоров`я, а також витрати на придбання для неї пакетів і засобів гігієни. Вирішив, що оскільки страховик безпідставно розділив на двох учасників ДТП суму витрат на лікування позивачки та сплатив їй 9 049,14 грн, то з нього потрібно стягнути ще 9 049,13 грн відповідного відшкодування (хоча різниця становила на 1 коп. менше: 18 098,26 грн - 9 049,14 грн = 9 049,12 грн). Позивачка ж про стягнення таких витрат саме зі страховика вимогу не заявляла. Апеляційний суд правильно встановив, що витрати на пальне, необхідне для доставки та розміщення позивачки в установах охорони здоров`я, і на придбання для неї пакетів і засобів гігієни входять до витрат на лікування, на відшкодування яких вона має право, та стягнув зі страхувальника всю суму тих витрат у розмірі 20 892,24 грн, незважаючи на те, що страховик уже покрив позивачці 9 049,14 грн від вказаної суми. 95.2. Неодержаний унаслідок тимчасової непрацездатності підприємницький дохід: суд першої інстанції встановив, який річний і середньомісячний підприємницький дохід позивачка мала до настання її тимчасової непрацездатності, але відмовив у задоволенні вимоги про стягнення зі страховика відшкодування неодержаних за час такої непрацездатності підприємницьких доходів. Вважав, що позивачка не довела їхній розмір, бо не надала доказів її доходів у період непрацездатності. Апеляційний суд встановив, що, виходячи із середньомісячного підприємницького доходу позивачки до настання її тимчасової непрацездатності, розмір неодержаного такого доходу за час непрацездатності становить 200 000,00 грн, і помилково порахував, що страховик з цієї суми добровільно сплатив позивачці 9 049,14 грн. Тому стягнув із нього 190 950,86 грн (200 000,00 грн - 9 049,14 грн = 190 950,86 грн). 95.3. Відшкодування моральної шкоди: суд першої інстанції встановив, що її грошовий еквівалент становить 200 000,00 грн, а страховик безпідставно сплатив лише 452,47 грн такого відшкодування як 5 % від того розміру страхової виплати за шкоду, завдану здоров`ю, який позивачка отримала від страховика, тобто від 9 049,14 грн (суд не звернув увагу на те, що 5 % від визначеної страховиком суми страхової виплати у розмірі 9 049,14 грн становить 452,46 грн, а не 452,47 грн: 9 049,14 грн х 5 % : 100 % = 452,46 грн). Стягнувши зі страховика додатково 9 049,13 грн відшкодування витрат на лікування позивачки, цей суд вважав, що з цього відповідача слід стягнути ще 452,47 грн відшкодування моральної шкоди, а зі страхувальника - 199 095,06 грн (200 000,00 грн - 452,47 грн - 452,47 грн = 199 095,06 грн). Апеляційний суд підтримав висновок суду першої інстанції щодо загальної суми відшкодування моральної шкоди (200 000,00 грн), але інакше розподілив обов`язок із її відшкодування. Помилково вважав, що страховик має заплатити позивачці 5 % відшкодування моральної шкоди від усієї страхової суми, тобто від 200 000,00 грн (200 000,00 грн х 5 % :100 % = 10 000,00 грн), а не у межах страхової суми 5 % від страхової виплати за шкоду, завдану здоров`ю. Тому з урахуванням 452,47 грн, які страховик уже сплатив позивачці, стягнув із нього 9 547,53 грн відшкодування моральної шкоди (10 000,00 грн - 452,47 грн = 9 547,53 грн; апеляційний суд не звернув увагу на арифметичну помилку суду першої інстанції з визначення 5 % від суми страхової виплати у розмірі 9 049,14 грн, а саме на те, що такі 5 % становлять 452,46 грн, а не 452,47 грн). Зі страхувальника суд апеляційної інстанції стягнув 190 000,00 грн відшкодування моральної шкоди (200 000,00 грн визначеної судом загальної суми такого відшкодування - (9 547,53 грн + 452,47 грн, за сплату яких відповідав страховик) = 190 000,00 грн). 96. Страховик у касаційній скарзі висловив доводи про необґрунтованість розмірів відшкодування шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою працездатності потерпілої, та відшкодування моральної шкоди. Крім того, звернув увагу на те, що апеляційний суд стягнув зі страховика відшкодування, що перевищує 200 000,00 грн страхової суми (190 950,86 грн стягнутого апеляційним судом зі страховика відшкодування шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою позивачкою працездатності, + 9 049,14 грн, сплачених страховиком для покриття витрат на її лікування, + 9 547,53 грн стягнутого апеляційним судом відшкодування моральної шкоди + 452,47 грн такого відшкодування, яке страховик вніс самостійно = 210 000,00 грн). 97. Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами про необґрунтованість визначеного апеляційним судом розміру стягнення зі страховика відшкодування майнової шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою працездатності позивачки, а також про неможливість стягнення зі страховика відшкодування понад страхову суму. Вказане зумовлює необхідність перерозподілу присуджених відшкодувань. Для цього Велика Палата Верховного Суду бере до уваги встановлені апеляційним судом розміри витрат позивачки на лікування (20 892,24 грн), неотриманих унаслідок її тимчасової непрацездатності підприємницьких доходів (200 000,00 грн) і грошового еквівалента моральної шкоди (200 000,00 грн), а також визначені у судах обох інстанцій суми страхових відшкодувань, які страховик сплатив самостійно: 9 049,14 грн - на покриття витрат на лікування (суд апеляційної інстанції цю суму помилково відніс до відшкодування майнової шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою працездатності) та 452,47 грн - відшкодування моральної шкоди. (2.4.1) Щодо обсягу відповідальності страховика 98. Страховик у касаційній скарзі зазначив, що апеляційний суд не застосував висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 17 липня 2019 року у справі № 556/1514/16-ц. Згідно з цим висновком розмір усіх страхових відшкодувань за шкоду, завдану життю та здоров`ю однієї особи, не може перевищувати страхову суму. Апеляційний суд стягнув зі страховика 190 950,86 грн майнової шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою позивачкою працездатності, та 9 547,53 грн відшкодування моральної шкоди, що вже перевищує страхову суму (190 950,86 грн +9 547,53 грн = 200 498,39 грн), навіть не враховуючи здійснену добровільно виплату страхового відшкодування у розмірі 9 501,61 грн (9 049,14 грн відшкодування витрат на лікування та 452,47 грн відшкодування моральної шкоди). А разом страховик має сплатити на користь позивачки 210 000,00 грн (200 498,39 грн, які стягнув апеляційний суд, +9 501,61 грн, які страховик сплатив добровільно, = 210 000,00 грн). 99. Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд неправильно застосував приписи пункту 9.4 статті 9, пункту 22.1 статті 22, статті 23 та пункту 36.1 статті 36 Закону № 1961-IV, а також не врахував висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 17 липня 2019 року у справі № 556/1514/16-ц щодо застосування цих приписів. 100. Шкодою, заподіяною життю та здоров`ю потерпілого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, є: шкода, пов`язана з лікуванням потерпілого; шкода, пов`язана з тимчасовою втратою працездатності потерпілим; шкода, пов`язана із стійкою втратою працездатності потерпілим; моральна шкода, що полягає у фізичному болю та стражданнях, яких потерпілий - фізична особа зазнав у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; шкода, пов`язана із смертю потерпілого (стаття 23 Закону № 1961-IV). 101. Страхові виплати за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності обмежуються страховими сумами, які діяли на дату укладення договору та зазначені в договорі страхування (пункт 9.4 статті 9 Закону № 1961-IV). 102. Страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик зобов`язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування (пункт 9.1 статті 9 Закону № 1961-IV). 103. У разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи (абзац перший пункту 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV). 104. Страховиком (у випадках, передбачених підпунктами «г» і «ґ» пункту 41.1 та підпунктом «в» пункту 41.2 статті 41 цього Закону, - МТСБУ) відшкодовується потерпілому-фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю. 105. Страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ), керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв`язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду, у разі якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку. Якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати (регламентної виплати) за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою (абзац перший пункту 36.1 статті 36 Закону № 1961-IV). 106. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про те, що у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов`язанні у межах ліміту відповідальності страховика (страхової суми) є страховик завдавача шкоди (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (пункт 35), від 3 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к, від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 96)). 107. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що апеляційний суд помилково розрахував розмір відшкодування моральної шкоди як 5 % від страхової суми, а не від страхової виплати у межах страхової суми, як це би мало бути згідно з приписами пункту 9.1 статті 9, абзацу першого пункту 22.1 статті 22 та статті 26-1 Закону № 1961-IV. Унаслідок цього апеляційний суд стягнув зі страховика відшкодування майнової та моральної шкоди, що перевищило страхову суму (190 950,86 грн +9 547,53 грн = 200 498,39 грн) навіть без урахування добровільної виплати страхового відшкодування у розмірі 9 501,61 грн (9 049,14 грн відшкодування витрат на лікування та 452,47 грн відшкодування моральної шкоди). 108. Обсяг відповідальності страховика обмежений для шкоди, завданої страхувальником життю та здоров`ю потеплілої особи, страховою сумою, яка, як встановили суди попередніх інстанцій, становила 200 000,00 грн. Тому у межах цієї суми, враховуючи 9 501,61 грн виплаченого страхового відшкодування, згідно з позовними вимогами зі страховика треба стягнути тільки відшкодування майнової шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою позивачкою працездатності, у розмірі 190 498,39 грн (200 000,00 грн страхової суми - (9 049,14 грн + 452,47 грн виплаченого страховиком страхового відшкодування) = 190 498,39 грн). (2.4.2) Щодо обсягу відповідальності страхувальника 109. Суд першої інстанції безпідставно вийшов за межі позовних вимог і стягнув зі страховика 9 049,13 грн відшкодування витрат на лікування позивачки, хоча вона просила стягнути всі ці витрати тільки зі страхувальника. Апеляційний суд фактично повністю задовольнив вимогу позивачки про стягнення зі страхувальника 20 892,24 грн майнової шкоди у вигляді витрат на лікування, але рішення суду першої інстанції у цій частині не скасував, а змінив. Крім того, не врахував, що страховик самостійно сплатив 9 049,14 страхового відшкодування для покриття саме таких витрат. На це страховик правильно звернув увагу у касаційній скарзі. Велика Палата Верховного Суду погодилася з цим аргументом. Вказане зумовлює необхідність змінити суму, яку слід стягнути зі страхувальника для покриття витрат на лікування позивачки, а також скасувати постанову апеляційного суду (який порушив норми процесуального права тим, що змінив рішення суду першої інстанції щодо цих витрат) й ухвалити нове рішення про часткове задоволення зазначеної вимоги у розмірі 11 843,10 грн. 110. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України). 111. За змістом частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). 112. Відповідаючи на аргумент страховика про те, що апеляційний стягнув із нього суму, яка перевищує страхову, Велика Палата Верховного Суду виявила необхідність врахування сформульованого після подання касаційної скарги висновку щодо застосування припису статті 1194 ЦК України про обсяг відповідальності страхувальника, який застрахував свою відповідальність (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункти 30-32), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 709/370/20, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 554/3246/18, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року у справі № 503/1597/16-ц). Тому Велика Палата Верховного Суду перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права щодо розміру стягнення зі страхувальника витрат на лікування позивачки поза межами доводів і вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. 113. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням) (стаття 1194 ЦК України). 114. Оскільки апеляційний суд визначив розмір витрат позивачки на лікування у сумі 20 892,24 грн, із яких, як встановив суд першої інстанції, страховик сплатив 9 049,14 грн страхового відшкодування, то зі страхувальника, до якого позивачка поставила вимогу про стягнення всієї суми вказаних витрат, слід стягнути 11 843,10 грн (20 892,24 грн - 9 049,14 грн = 11 843,10 грн). 115. Апеляційний суд частково задовольнив вимогу про стягнення відшкодування моральної шкоди на суму 190 000,00 грн. Велика Палата Верховного Суду з огляду на обґрунтований судами попередніх інстанцій грошовий еквівалент завданої позивачці моральної шкоди у розмірі 200 000,00 грн (із яких, як встановили ці суди, страховик сплатив 452,47 грн страхового відшкодування) вважає, що зі страхувальника треба стягнути 199 547,53 грн (200 000,00 грн - 452,47 грн = 199 547,53 грн). 116. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). 117. Розмір неотриманого позивачкою за час її тимчасової непрацездатності підприємницького доходу становить, як встановив суд апеляційної інстанції, 200 000,00 грн. Велика Палата Верховного Суду стягнула зі страховика 190 498,39 грн такого доходу. Тому позивачка має право на стягнення зі страхувальника 9 501,61 грн (200 000,00 грн - 190 498,39 грн = 9 501,61 грн), але відповідну вимогу не заявила. З огляду на те, що право визначати предмет позову належить виключно позивачці, суд у межах цієї справи не має підстави стягнути вказану суму зі страхувальника. (3) Щодо клопотань позивачки 118. 14 вересня 2020 року позивачка подала два клопотання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо відповідності статтям 61, 62 і 64 Конституції України частини другої статті 1188 ЦК України, а також щодо відповідності статтям 42, 43 і 46 Конституції України, абзацу третього частини першої статті 25 Закону № 1961-IV. Ці клопотання слід зашити без розгляду: 118.1. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України (частина шоста статті 10 ЦПК України). 118.2. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що з огляду на наведені приписи процесуального закону питання про внесення подання до Конституційного Суду України вона не вирішує за клопотаннями учасників справи. Крім того, розглядаючи касаційні скарги страховика та позивачки, Велика Палата Верховного Суду вказала на незастосовність до спірних правовідносин частини другої статті 1188 ЦК України (бо, керуючи автомобілем, в якому їхала позивачка, водій діяв правомірно) та виявила колізію між приписами абзацу третього частини першої і частини другої статті 25 Закону № 1961-IV та приписами статті 1198 ЦК України (вирішила цю колізію на користь відповідних приписів кодексу). (4) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг (4.1) Щодо суті касаційних скарг 119. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 120. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша - третя статті 412 ЦПК України). 121. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційні скарги позивачки та страховика частково обґрунтованими. Рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду слід скасувати й ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову: стягнути зі страхувальника 11 843,10 грн витрат на лікування та 199 547,53 грн відшкодування моральної шкоди, а зі страховика - 190 498,39 грн відшкодування неодержаних позивачкою за час її тимчасової непрацездатності підприємницьких доходів; в іншій частині вимог (9 049,14 грн витрат на лікування, 9 501,61 грн відшкодування вказаних доходів і 2 800 452,47 грн відшкодування моральної шкоди) відмовити (частину витрат на лікування у сумі 9 049,14 грн і 452 47 грн відшкодування моральної шкоди самостійно покрив страховик, з якого неможливо стягнути відшкодування за межами 200 000,00 грн страхової суми; позивачка не просила стягнути зі страхувальника відшкодування шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою працездатності; обґрунтованим грошовим еквівалентом моральної шкоди, завданої позивачці, є 200 000,00 грн). (4.2) Щодо судових витрат 122. Суд першої інстанції, частково задовольняючи позов, розподілив судові витрати так: (а) стягнув у дохід Державного бюджету України судовий збір: зі страховика - 227,02 грн, а зі страхувальника - 2 856,71 грн; (б) стягнув витрати на професійну правничу допомогу : зі страховика - 45,03 грн, а зі страхувальника - 942,32 грн. 123. Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції та розподілив судові витрати інакше: (а) стягнув у дохід Державного бюджету України судовий збір: зі страховика - 4 401,90 грн, а зі страхувальника - 4 343,33 грн; (б) стягнув витрати на професійну правничу допомогу -по 4 525,00 грн зі страховика та зі страхувальника. 124. Велика Палата Верховного Суду задовольнила 190 498,39 грн вимог до страховика і 211 390,63 грн (11 843,10 грн + 199 547,53 грн = 211 390,63 грн) - до страхувальника. Це від загальної суми вимог, звернутих до кожного із відповідачів, становить відповідно 94,47 % (від 201 657,65 грн вимог до страховика) і 7,02 % (від 3 010 892,24 грн вимог до страхувальника). 125. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України). 126. Позивачка звільнена від сплати судового збору. Проте відповідачі (страхувальник і його страховик), незважаючи на заявлення позову у кримінальному провадженні, пільг щодо сплати судового збору, визначених у статті 5 Закону України «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI), не мають. 127. Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема, позивачі - у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також смертю фізичної особи; позивачі - у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення (пункти 2 і 6 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI). 128. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що страхувальник і страховик не належать до жодної із категорій суб`єктів, яких стаття 5 Закону № 3674-VI звільняє від сплати судового збору незалежно від категорії спору та статусу у судовому процесі. 129. У суді апеляційної інстанції страхувальник просив звільнити його від сплати судових витрат за цивільним позовом, поданим у кримінальному провадженні. Апеляційний суд вказав, що стаття 5 Закону № 3674-VI не передбачає пільги для відповідачів за позовами про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров`я. Надалі питання звільнення від сплати судового збору страхувальник піднімав, подаючи касаційну скаргу. Проте суд касаційної інстанції теж виснував, що у страхувальника відсутні пільги щодо сплати судового збору та зобов`язав його такий збір сплатити. А 13 жовтня 2020 року постановив ухвалу про повернення касаційної скарги, бо страхувальник зазначену вимогу не виконав. 130. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України). Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (частина перша статті 137 ЦПК України). За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (речення перше частини другої статті 137 ЦПК України). 131. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини перша та друга статті 141 ЦПК України). 132. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 133. Оскільки Велика Палата Верховного Суду вирішила скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове рішення, вона проводить новий розподіл судових витрат (судового збору та витрат на професійну правничу допомогу) відповідно до встановленого вище співвідношення: на страховика треба покласти 94,47 %, а на страхувальника - 7,02 % усіх судових витрат. (4.2.1) Розподіл судового збору за подання позовної заяви 134. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частина друга статті 133 ЦПК України). 135. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону № 3674-VIу редакції, що була чинною на час подання позову). 136. За подання позовної заяви майнового характеру позивачка у 2017 році мала би сплатити 1 % ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VIу редакції, що була чинною на час подання позову). 137. Прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 1 січня 2017 року, у якому позивачка подала цивільний позов у кримінальному провадженні, становив 1 600,00 грн (абзац четвертий статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік»). 138. З огляду на вказані приписи мінімальний розмір судового збору становив 640,00 грн (1 600,00 грн х 0,4 = 640,00 грн), а максимальний - 8 000,00 грн (1 600,00 грн х 5 = 8 000,00 грн). 139. Судовий збір справляється з урахуванням загальної суми позову також у разі, зокрема, подання позову одним позивачем до кількох відповідачів (абзаци третій і четвертий частини шостої статті 6 Закону № 3674-VI у редакції, що була чинною на час подання позову). 140. Оскільки ціна позову становила 3 212 549,89 грн (20 892,24 грн відшкодування витрат на лікування + 192 054,90 втраченого доходу внаслідок тимчасової втрати працездатності фізичної особи-підприємця + (2 990 000,00 грн + 9 602,75 грн відшкодування моральної шкоди) = 3 212 549,89 грн), то позивачка, якби не була звільнена від сплати судового збору, мала би сплатити його у максимальному розмірі, тобто 8 000,00 грн. 141. Із 3 212 549,89 грн загальної суми вимог до страховика звернуті вимоги на 201 657,65 грн (6,28 %), а до страхувальника - на 3 010 892,24 грн (93,72 %). Отже, з 8 000,00 грн судового збору за подання позову у разі його повного задоволення максимально можливий розмір, який мав би сплатити до Державного бюджету страховик, становив 502,40 грн (8 000,00 грн х 6,28 % : 100 % = 502,40 грн), а максимально можливий розмір, який мав би сплатити страхувальник, - 7 497,60 грн (8 000,00 грн х 93,72 % :100 % = 7 497,60 грн). 142. Відповідно до встановленого вище (пункти 124, 133 постанови) співвідношення між судовими витратами, які слід покласти на відповідачів, за подання позовної заяви зі страховика слід стягнути до Державного бюджету України 474,62 грн (що становить 94,47 % від 502,40 грн), а зі страхувальника - 526,33 грн (що становить 7,02 % від 7 497,60 грн). (4.2.2) Розподіл судового збору за подання апеляційної скарги 143. Ставка судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду становила 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною на час подання апеляційної скарги). 144. Якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум) (частина четверта статті 6 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною на час подання апеляційної скарги). 145. 27 січня 2020 року позивачка подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, в якій просила стягнути зі страховика 190 950,86 грн відшкодування шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою працездатності, та 9 547,53 грн відшкодування моральної шкоди, а зі страхувальника - 20 892,24 грн відшкодування витрат на лікування та 2 990 000,00 грн відшкодування моральної шкоди. Отже, загальна оспорювана сума за вимогами до страховика становила 200 498,39 грн, а за вимогами до страхувальника - 3 010 892,24 грн. 146. З огляду на вказане, подаючи апеляційну скаргу, позивачка, якби не була звільнена від сплати судового збору, мала би сплатити: 3 007,48 грн цього збору за оспорюваними вимогами до страховика (200 498,39 грн оспорюваних вимог до цього відповідача х 1 % ставки судового збору за подання позовної заяви : 100 % х 150 % ставки такого збору за подання апеляційної скарги = 3 007,48 грн); 12 000,00 грн судового збору за оспорюваними вимогами до страхувальника (оскільки 1 % від 3 010 892,24 грн оспорюваних вимог до цього відповідача становить 30 108,92 грн, що перевищує 8 000,00 грн максимального розміру судового збору, який мав би бути сплачений із суми вказаних вимог за подання позовної заяви, то за основу для обчислення збору за подання апеляційної скарги за вимогами до страхувальника слід взяти саме такий розмір: 8 000,00 грн х 150 % ставки судового збору за подання апеляційної скарги : 100 % = 12 000,00 грн). 147. 27 січня 2020 року страховик подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Оскаржив стягнуті з нього 9 501,60 грн (9 049,13 грн відшкодування витрат на лікування + 452,47 грн відшкодування моральної шкоди = 9 501,60 грн). За подання цієї скарги страховик мав би сплатити судовий збір у розмірі 960,00 грн (оскільки 1 % від 9 501,60 грн оспорюваних страховиком становить 95,02 грн, що менше 640,00 грн мінімального розміру судового збору, який мав би бути сплачений із вказаної оспорюваної суми за подання позовної заяви, то за основу для обчислення збору за подання апеляційної скарги слід взяти саме такий мінімальний розмір: 640,00 грн х 150 % : 100 % = 960,00 грн). 148. Страховик сплатив 3 195,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги, що підтверджує копія платіжного доручення від 23 січня 2020 року № 4045871 (т. 3, а. с. 131).Вказана сума на 2 235,00 грн перевищує необхідний розмір (3 195,00 грн, які сплатив страховик за подання апеляційної скарги - 960,00 грн розміру судового збору, який він мав сплатити за її подання = 2 235,00 грн). 149. 27 січня 2020 року страхувальник подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Оскаржив стягнуті з нього 199 095,06 грн відшкодування моральної шкоди. Тому за подання цієї скарги він мав би сплатити судовий збір у розмірі 2 986,43 грн (199 095,06 грн оспорюваної суми х 1 % ставки судового збору за подання позовної заяви : 100 % х 150 % ставки цього збору за подання апеляційної скарги : 100 % = 2 986,43 грн). Апеляційний суд відстрочив страхувальникові сплату судового збору до вирішення справи. 150. Відповідно до встановленого вище співвідношення між судовими витратами, які слід покласти на відповідачів (пункти 124, 133 постанови), за подання позивачкою апеляційної скарги зі страховика слід стягнути до Державного бюджету України 2 841,17 грн (що становить 94,47 % від 3 007,48 грн судового збору, які би мала сплатити позивачка з оспорюваних вимог до цього відповідача), а зі страхувальника - 842,40 грн (що становить 7,02 % від 12 000,00 грн судового збору, який би мала сплатити позивачка з оспорюваних вимог до цього відповідача). 151. З огляду на те, що страховик переплатив 2 235,00 грн за подання його апеляційної скарги, з нього слід стягнути 606,17 грн (2 841,17 грн - 2 235,00 грн = 606,17 грн) судового збору, які би мала сплатити позивачка з оспорюваних вимог до цього відповідача. 152. Судовий збір за подання страховиком і страхувальником апеляційних скарг залишається за ними та не підлягає відшкодуванню, оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій стягнули з цих відповідачів більші суми, ніж ті оспорювали в апеляційному суді. (4.2.3) Розподіл судового збору за подання касаційної скарги 153. Ставка судового збору за подання касаційної скарги на рішення суду - 200 відсотків ставки, яка підлягала сплаті при поданні позовної заяви, та лише щодо перегляду судового рішення в частині відповідних позовних вимог (оспорюваних сум) (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 та частини четвертої статті 6 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною на час подання касаційної скарги). 154. 14 травня 2020 року страховик подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволених позовних вимог щодо нього, тобто у сумі 209 999,99 грн (9 049,13 грн витрат, пов`язаних із лікуванням + 452,47 грн відшкодування моральної шкоди = 9 501,60 грн, які стягнув з цього відповідача суд першої інстанції; 190 950,86 грн відшкодування втрат унаслідок тимчасової втрати працездатності + 9 547,53 грн відшкодування моральної шкоди= 200 498,39 грн, які стягнув зі страховика апеляційний суд; 9 501,60 грн + 200 498,39 грн = 209 999,99 грн). За подання цієї скарги страховик мав би сплатити 4 200,00 грн судового збору (209 999,99 х 1 % : 100 % х 200 % :100 % = 4 200,00 грн), а сплатив 5 446,32 грн, що підтверджує копія платіжного доручення від 12 травня 2020 року № 24420766 (т. 3, а. с. 164).Ця сума на 1 246,32 грн перевищує необхідний розмір (5 446,32 грн, які страховик сплатив - 4 200,00 грн, які слід було сплатити за подання касаційної скарги = 1 246,32 грн). 155. 1 червня 2020 року позивачка подала касаційну скаргу, яку уточнила 7 липня 2020 року на виконання ухвали Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 1 червня 2020 року. Просила: скасувати рішення суду першої інстанції повністю (тобто стягнення 9 501,60 грн відшкодування майнової та моральної шкоди зі страховика і 199 095,06 грн відшкодування моральної шкоди зі страхувальника); скасувати постанову апеляційного суду у частині стягнення зі страхувальника 190 000,00 грн відшкодування моральної шкоди та стягнути з нього 2 990 000,00 грн такого відшкодування. 156. З огляду на це за подання касаційної скарги позивачка, якби не була звільнена від сплати судового збору, мала би сплатити: 1 280,00 грн судового збору, виходячи з оспорюваної суми вимог до страховика (оскільки 1 % від 9 501,60 грн становить 95,02 грн, що менше 640,00 грн мінімального розміру судового збору, який мав би бути сплачений із вказаної оспорюваної суми за подання позовної заяви, то за основу для обчислення збору за подання касаційної скарги на рішення щодо слід взяти саме такий мінімальний розмір: 640,00 грн х 200 % : 100 % = 1 280,00 грн); 16 000,00 грн судового збору за оспорюваними вимогами до страхувальника (позивачка просила не змінити постанову апеляційного суду про стягнення з цього відповідача 190 000,00 грн, а скасувати її в цій частині та стягнути з нього 2 990 000,00 грн; оскільки 1 % від 2 990 000,00 грн становить 29 900,00 грн, що перевищує 8 000,00 грн максимального розміру судового збору, який мав би бути сплачений із суми вказаних вимог за подання позовної заяви, то за основу для обчислення збору за подання касаційної скарги за вимогами до страхувальника слід взяти саме такий розмір: 8 000,00 грн х 200 % : 100 % = 16 000,00 грн). 157. Велика Палата Верховного Суду задовольнила 9,29 % вимог касаційної скарги страховика (190 498,39 грн задоволених у суді касаційної інстанції вимог до цього відповідача х 100 % : 209 999,99 грн оспорюваної страховиком суми = 90,71 % вимог позивачки до вказаного відповідача, які задовольнила Велика Палата Верховного Суду; 100 % - 90,71 % = 9,29% задоволених вимог касаційної скарги страховика). Тому останній, якби позивачка не була звільнена від сплати судового збору, мав би право на стягнення з неї 390,18 грн судового збору за подання касаційної скарги (4 200,00 грн судового збору які він мав сплатити за подання цієї скарги х 9,29 % задоволених її вимог : 100 % = 390,18 грн). 158. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (речення перше частини шостої статті 141 ЦПК України). 159. Органи Казначейства за судовими рішеннями про стягнення надходжень бюджету здійснюють безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів для компенсації судового збору за рахунок держави у разі звільнення від його сплати у визначених законом випадках (підпункт 1-1 пункту 16 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30 січня 2013 року № 45 з подальшими змінами). 160. З огляду на наявність у позивачки пільги зі сплати судового збору страховик має право на компенсацію 390,18 грн з Державного бюджету України. 161. Відповідно до встановленого вище співвідношення між судовими витратами, які слід покласти на відповідачів (пункти 124, 133 постанови), за подання позивачкою касаційної скарги зі страховика слід стягнути до Державного бюджету України 1 209,22 грн (що становить 94,47 % від 1 280,00 грн судового збору, які би мала сплатити позивачка з оспорюваної суми вимог до цього відповідача), а зі страхувальника - 1 123,20 грн (що становить 7,02 % від 16 000,00 грн судового збору, який би мала сплатити позивачка за оспорюваними вимогами до цього відповідача). 162. З огляду на те, що страховик переплатив 1 246,32 грн за подання його касаційної скарги, він має право на повернення з Державного бюджету України 37,10 грн судового збору (1 246,32 грн - 1 209,22 грн = 37,10 грн). (4.2.4) Розподіл судового збору між відповідачами 163. Велика Палата Верховного Суду визначила, що до Державного бюджету України слід стягнути судовий збір: 1 080,79 грн зі страховика (474,62 грн за подання позовної заяви (пункт 142 постанови) + 606,17 грн за подання позивачкою апеляційної скарги (пункт 151 постанови) = 1 080,79 грн); 2 491,93 грн зі страхувальника (526,33 грн за подання позовної заяви (пункт 142 постанови) + 842,40 грн за подання позивачкою апеляційної скарги (пункт 150 постанови) + 1 123,20 грн за подання позивачкою касаційної скарги (пункт 161 постанови) = 2 491,93 грн). 164. Страховик за подання касаційної скарги має право на компенсацію за рахунок держави 390,18 грн (пункти 157, 160 постанови) і на повернення 37,10 грн судового збору (пункт 162 постанови). Крім того, на виконання постанови апеляційного суду, яку Велика Палата Верховного Суду скасувала, страховик добровільно сплатив у дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 4 401,90 грн (т 3, а. с. 151; пункт 15 постанови). З огляду на це за вирахуванням указаних сум страховик має право на повернення йому з Державного бюджету України 3 748,39 грн судового збору, сплаченого у більшому розмірі, ніж встановлено законом (1 080,79 грн - 390,18 грн - 37,10 грн = 653,51 грн, які слід би було стягнути зі страховика за результатами касаційного перегляду; 4 401,90 грн, добровільно сплачених на виконання постанови апеляційного суду - 653,51 грн = 3 748,39 грн). 165. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом (пункт 1 частини першої статті 7 Закону № 3674-VI). 166. Страховик таке клопотання не заявив. Тому питання про повернення йому з Державного бюджету України 3 748,39 грн, Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не вирішує. (4.2.5) Розподіл витрат на професійну правничу допомогу 167. Позивачка просила стягнути 9 050,00 грн її витрат на професійну правничу допомогу виключно зі страхувальника. Останній у відзиві на позовну заяву (т. 1, а. с. 222-227) заперечив проти такого стягнення, бо позивачка не надала докази здійснення відповідних витрат. 168. Страховик подав до суду першої інстанції клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу (т. 1, а. с. 183-184). Обґрунтував так: 168.1. Позивачка не довела належними доказами вимогу про відшкодування таких витрат, бо не продемонструвала порядок обчислення гонорару, його розмір, витрати часу адвокатеси для надання відповідних послуг, а також реквізити судової справи, у якій надана професійна правнича допомога. 168.2. Не стосується розгляду справи № 477/874/19 надання такої допомоги згідно з договором про надання юридичних послуг № 14 від 4 липня 2017 року у листопаді 2017 року (складення та подання апеляційної скарги на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 1 жовтня 2018 року у справі № 477/1981/17, подання адвокатського запиту до страховика, який адресат отримав 27 листопада 2017 року), а також складення вимоги до страховика у травні 2019 року. 169. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вимога позивачки покласти витрати на професійну правничу допомогу виключно на страхувальника суперечить пункту 3 частини другої статті 141 ЦПК України, та вважає заперечення страхувальника і страховика проти заявленого розміру таких витрат частково обґрунтованими, бо не всі надані позивачці адвокатесою послуги пов`язані з розглядом справи № 477/874/19. 170. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (речення друге частини другої статті 137 ЦПК України). 171. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України). 172. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини четверта та п`ята статті 137 ЦПК України). 173. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України). 174. Суди першої й апеляційної інстанції встановили: 174.1. Позивачка уклала з адвокатесою Гудимою Тетяною Анатоліївною договір про надання правової допомоги № 14 від 4 липня 2017 року (далі - договір № 14). Предметом цього договору було надання правової допомоги шляхом консультування, складання процесуальних документів у кримінальному проваджені № 12017150230000632, представництво інтересів у Жовтневому районному суді Миколаївської області. Згодом сторони уклали договір № 11 від 25 квітня 2019 року (далі - договір № 11), предметом якого було представництво інтересів позивачки у цивільній справі за її позовом до страхувальника та страховика про відшкодування моральної та матеріальної шкоди у Жовтневому районному суді Миколаївської області. 174.2. Адвокатеса Гудима Т. А. надала такі юридичні послуги згідно з актами виконаних робіт: 1) від 23 листопада 2017 року - на підставі договору № 14 подання адвокатського запиту до страховика від 23 листопада 2017 року (вартість - 300,00 грн; т. 1, а. с. 156); 2) від 29 березня 2019 року - на підставі договору № 14 складення апеляційної скарги на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 1 жовтня 2018 року у справі № 477/1981/17(вартість - 3 500,00 грн; т. 1, а. с. 110); 3) від 25 квітня 2019 року - на підставі договору № 11 подання адвокатського запиту до Міської лікарні швидкої допомоги (вартість - 450,00 грн; т. 1, а. с. 85) і подання адвокатського запиту до Міської лікарні № 5 (вартість - 450,00 грн; т. 1, а. с. 81); 4) від 31 травня 2019 року - на підставі договору № 11 складання позовної заяви про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої злочином (вартість - 2 400,00 грн; т. 1, а. с. 42-50), подання адвокатського запиту до Центру первинної медико-соціальної допомоги № 7 (вартість - 450,00 грн; т. 1, а. с. 99), складання вимоги до страховика (вартість - 1 500,00 грн; т. 1, а. с. 54-55). 174.3. Позивачка оплатила вартість наданих юридичних послуг, що підтверджують квитанції до прибуткових касових ордерів (т. 1, а. с. 123) № 5 від 23 листопада 2017 року на суму 300,00 грн, № 4 від 29 березня 2019 року на суму 3 500,00 грн, № 5 від 25 квітня 2019 року на суму 900,00 грн, № 7 від 31 травня 2019 року на суму 4 350,00 грн. 175. За змістом пункту 1 речення другого частини другої статті 137, частини третьої статті 141 ЦПК України розподілу підлягають витрати на професійну правничу допомогу, пов`язані з розглядом справи № 477/874/19, підготовкою до її розгляду, збором доказів тощо. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що позивачка заявила цивільний позов ще 21 серпня 2017 року у кримінальному провадженні. Після скасування апеляційним судом вироку суду першої інстанції у частині вирішення цього позову розгляд останнього відбувався надалі у межах справи № 477/874/19 (пункти 5-8 цієї постанови). Тому витрати на професійну правничу допомогу, визначені в актах виконаних робіт від 23 листопада 2017 року, від 29 березня, 25 квітня та 31 травня 2019 року, пов`язані з розглядом справи № 477/874/19, підготовкою до її розгляду та збором доказів. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє як безпідставні доводи страховика та страхувальника про необґрунтованість стягнення 9 050,00 грн витрат позивачки на професійну правничу допомогу. 176. Надання такої допомоги підтверджують, зокрема, копії таких документів: лист-відповідь страховика на адвокатський запит від 23 листопада 2017 року (т. 1, а. с. 156); ухвала Миколаївського апеляційного суду від 19 березня 2019 року у справі № 477/1981/17 (т. 1, а. с. 110-114); лист-відповідь на адвокатський запит Міської лікарні швидкої допомоги від 8 травня 2019 року № 539/01-05 (т. 1, а. с. 85); лист-відповідь на адвокатський запит Міської лікарні № 5 від 3 травня 2019 року № 1238 (т. 1, а. с. 81); позовна заява про стягнення матеріальної та моральної шкоди (т. 1, а. с. 42-50); лист-відповідь на адвокатський запит Центру первинної медико-санітарної допомоги № 7 від 8 травня 2019 року № 443 (т. 1, а. с. 99); лист-відповідь страховика від 14 травня 2019 року на вимогу позивачки (т. 1, а. с. 54-55). 177. Суди попередніх інстанцій встановили факт оплати позивачкою професійної правничої допомоги згідно з квитанціями до прибуткових касових ордерів (т. 1, а. с. 123) на загальну суму 9 050,00 грн. Ці витрати є обґрунтованими та пропорційними до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи № 477/874/19 для сторін, обсягу наданих адвокатесою послуг і відповідають критерію реальності. Тому їх потрібно розподілити пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. 178. Із 3 212 549,89 грн загальної суми позовних вимог до страховика були звернуті 6,28 %, а до страхувальника - 93,72% (пункт 141 постанови). Отже, якби суд задовольнив позов повністю, з 9 050,00 грн витрат на професійну правничу допомогу страховик мав би відшкодувати позивачці 568,34 грн (9 050,00 грн х 6,28 % : 100 % = 568,34 грн), а страхувальник - 8 481,66 грн (9 050,00 грн х 93,72 % : 100 % = 8 481,66 грн). Проте Велика Палата Верховного Суду задовольнила позов частково. Тому відповідно до встановленого вище (пункти 124, 133 постанови) співвідношення між судовими витратами, які слід покласти на відповідачів, і визначеного максимального розміру витрат на професійну правничу допомогу, які би можна було стягнути з кожного відповідача, ці витрати треба розподілити на користь позивачки так: стягнути зі страховика - 536,91 грн (що становить 94,47 % від 568,34 грн), а зі страхувальника - 595,41 грн (що становить 7,02 % від 8 481,66 грн цих витрат). (4.3) Щодо заяви страховика про поворот виконання судового рішення 179. 1 липня 2020 року на адресу Верховного Суду від страховика надійшла заява про поворот виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року. Мотивував заяву тим, що виконав у повному обсязі виконавчі листи, які 18 травня 2020 року видав Жовтневий районний суд Миколаївської області на підставі постанови апеляційного суду. Додав платіжні доручення № 25975674 і № 25975726 від 20 травня 2020 року про сплату 200 498,39 грн страхових виплат і 4 525,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Питання про поворот виконання постанови апеляційного суду у частині стягнення на користь держави 4 401,90 грн судового збору (платіжне доручення № 25279072 від 15 травня 2020 року; т 3, а. с. 151) страховик у відповідній заяві не ставив. 180. Велика Палата Верховного Суду з огляду на її висновки щодо суті позовних вимог і розподілу витрат на професійну правничу допомогу вважає заяву страховика частково обґрунтованою. Такий поворот виконання треба забезпечити у частині стягнутих зі страховика сум, які перевищують визначені у цій постанові розміри відшкодування майнової шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою позивачкою працездатності, та витрат на професійну правничу допомогу (пункти 108, 117, 178). 181. За змістом пункту 4 частини першої статті 444 ЦПК України суд касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення, він задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. 182. Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони (частина п`ята статті 444 ЦПК України). 183. 22 травня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва закінчив виконавчі провадження № 62146543 і № 62146415 (т. 3, а. с. 158, 162) про стягнення зі страховика коштів на підставі виданих 18 травня 2020 року у справі № 477/874/19 виконавчих листів через їх виконання боржником у повному обсязі. За цими виконавчими документами зі страховика на користь позивачки виконавець стягнув 190 950,86 грн відшкодування майнової шкоди, 9 547,53 грн відшкодування моральної шкоди та 4 525,00 грн витрат на професійнуправничу допомогу. 184. Велика Палата Верховного Суду вирішила, що зі страховика треба стягнути 190 498,39 грн відшкодування майнової шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою позивачкою працездатності (пункти 108, 117 постанови), та 536,91 грн витрат на професійну правничу допомогу (пункт 178 постанови). 185. Отже, з позивачки на користь страховика у порядку повороту виконання постанови апеляційного суду треба стягнути: (а) 10 000,00 грн отриманого відшкодування шкоди, з яких 452,47 грн - отримане відшкодування майнової шкоди (190 950,86 грн - 190 498,39 грн = 452,47 грн) і 9 547,53 грн - отримане відшкодування моральної шкоди; (б) 3 988,09 грн отриманих витрат на професійну правничу допомогу (4 525,00 грн, які на виконання постанови апеляційного суду сплатив страховик - 536,91 грн витрат на професійну правничу допомогу, які слід було стягнути зі страховика на користь позивачки) = 3 988,09 грн). 186. З огляду на те, що страховик сплатив позивачці на підставі постанови апеляційного суду 200 498,39 грн страхових виплат і 4 525,00 грн витрат на професійну правничу допомогу виконавчий лист на виконання постанови Великої Палати Верховного Суду для стягнення на користь позивачки зі страховика 190 498,39 грн відшкодування шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою працездатності, та 536,91 грн витрат на професійну правничу допомогу видавати не потрібно. (5) Висновки щодо застосування норм матеріального права 187. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов`язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини (частина друга статті 1188 ЦК України). 187.1. Припис частини другої статті 1188 ЦК України застосовний за таких умов: 1) відбулася взаємодія джерел підвищеної небезпеки; 2) потерпілим від неї є інша особа, ніж власники (володільці), наприклад, транспортних засобів; 3) ці власники (володільці) завдали шкоди потерпілому спільно, тобто поведінка кожного із них була неправомірною (зокрема, у разі порушення кожним певних Правил дорожнього руху, що призвело до взаємодії джерел підвищеної небезпеки та завдання внаслідок цього шкоди третій особі). Тоді їхня вина у завданій потерпілому шкоді не має значення, і вони зобов`язані відшкодувати цю шкоду незалежно від такої вини. 187.2. За змістом частини першої статті 614 ЦК України вина як підстава відповідальності за порушення зобов`язання - це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов`язання, зокрема для запобігання заподіянню шкоди. З огляду на це припис частини другої статті 1188 ЦК України застосовний тоді, коли поведінка кожного із власників (володільців), наприклад, транспортних засобів (унаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки яких завдана шкода третій особі) була неправомірною (зокрема, якщо кожен із них порушував правила безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, у зв`язку з чим відбулася вказана взаємодія та була завдана шкода третій особі. Встановлення неправомірності діяння кожного з цих власників (володільців) достатньо для покладення на них солідарного обов`язку з відшкодування третім особам шкоди, завданої внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки. Такий обов`язок не залежить від вини осіб, які спільно неправомірними діяннями завдали шкоди. 187.3. За змістом частини другої статті 1188 ЦК України іншою особою, якій унаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки власники (володільці), наприклад, транспортних засобів спільно завдали шкоди, є будь-яка третя особа. Вона може бути, зокрема, пішоходом або пасажиром транспортного засобу, від зіткнення із яким іншого транспортного засобу завдано шкоди. Іншою, ніж та, яка завдала шкоди, особою може бути і власник транспортного засобу, який передав право керування, а сам був пасажиром. 188. У разі якщо відповідальними за заподіяння неподільної шкоди взаємопов`язаними, сукупними діями є декілька осіб, розмір страхового відшкодування (регламентної виплати) за кожну з таких осіб визначається шляхом поділу розміру заподіяної шкоди на кількість таких осіб (пункт 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV). 188.1. Припис пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV розрахований на випадки, якщо: 1) шкода завдана взаємопов`язаними, сукупними діяннями декількох осіб, які за це відповідальні, тобто поведінка яких обов`язково є неправомірною, внаслідок чого вони разом спричинили завдання шкоди; 2) остання є неподільною (як-от у випадках із завданням шкоди здоров`ю чи моральної шкоди). Тільки за таких умов розмір страхового відшкодування (регламентної виплати) за кожну особу з тих, які завдали шкоди, треба визначати шляхом поділу її розміру на кількість осіб, які цю шкоду завдали. 188.2. З урахуванням змісту статті 541, частини першої статті 544, частини першої статті 1190 ЦК України у разі, якщо потерпілий від взаємодії джерел підвищеної небезпеки, що стала наслідком неправомірних дій або бездіяльності власників (володільців), наприклад, транспортних засобів, заявить вимогу про відшкодування неподільної шкоди (як-от шкоди, завданої здоров`ю, моральної шкоди) одним із таких власників (володільців), і той відшкодує цю шкоду у повному обсязі, він отримає право зворотної вимоги до інших власників (володільців) у відповідній частці. За змістом припису пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV частки відповідальних за завдання неподільної шкоди страхувальників (їхніх страховиків або Моторного (транспортного) страхового бюро України) є рівними. 189. Розмір доходу фізичної особи-підприємця, втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров`я, що підлягає відшкодуванню, визначається з її річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Якщо ця особа отримувала дохід менш як дванадцять місяців, розмір її втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців (частина перша статті 1198 ЦК України). 190. У зв`язку з тимчасовою втратою працездатності потерпілим відшкодовуються не отримані доходи за підтверджений відповідним закладом охорони здоров`я час втрати працездатності. Доходи потерпілого оцінюються в таких розмірах: для особи, яка забезпечує себе роботою самостійно, - неотримані доходи, які обчислюються як різниця між доходом за попередній (до дорожньо-транспортної пригоди) календарний рік та доходом, отриманим у тому календарному році, коли особа була тимчасово непрацездатною. Якщо особа була в зазначеному статусі менше вказаних розрахункових термінів, то до уваги береться середньомісячний доход з розрахунку суми сукупного доходу такої особи за попередній до настання страхового випадку календарний рік та доход протягом фактичного терміну (повні місяці) перебування особи в зазначеному статусі (абзаци перший і третій частини першої та частина друга статті 25 Закону № 1961-IV). 190.1. Колізію між приписами абзаців першого та третього частини першої статті 25 Закону № 1961-IV і частиною першою статті 1198 ЦК України слід вирішувати на користь застосування приписів статті 1198 ЦК України. Керуючись частинами першою - четвертою статті 137, частина першою - третьою статті 141, статтею 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частинами першою - третьою статті 412, статтями 416, 418, 419, пунктом 4 частини першої статті 444 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а: 1. Касаційні скарги Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» та ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 27 грудня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення: позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, пов`язаної з лікуванням, і моральної шкоди та до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» про відшкодування шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою працездатності, та моральної шкоди задовольнити частково: 3.1. Стягнути на користь ОСОБА_1 із ОСОБА_2 11 843,10 грн відшкодування шкоди, пов`язаної з лікуванням, 199 547,53 грн відшкодування моральної шкоди, а також 595,41 грн витрат на професійну правничу допомогу. У задоволенні іншої частини вимог до ОСОБА_2 відмовити; 3.2. Стягнути на користь ОСОБА_1 з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» 190 498,39 грн відшкодування шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою працездатності, а також 536,91 грн витрат на професійну правничу допомогу. У задоволенні іншої частини вимог до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» відмовити. 4. Роз`яснити, що виконавчий лист для стягнення на користь ОСОБА_1 з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» 190 498,39 грн відшкодування шкоди, пов`язаної з тимчасовою втратою працездатності, та 536,91 грн витрат на професійну правничу допомогу не видається з огляду на стягнення цих сум до прийняття постанови суду касаційної інстанції. 5. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» у порядку повороту виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року отримані 10 000,00 грн відшкодування шкоди та 3 988,09 грн витрат на професійну правничу допомогу. 6. Стягнути із ОСОБА_2 в дохід Державного бюджету України 2 491,93 грн судового збору. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді: В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко І. В. Желєзний І. В. Ткач О. С. Золотніков О. С. Ткачук Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 106264704

Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2022 року м. Київ Справа № 201/16373/16-ц Провадження № 14-27цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Сімоненко В. М., суддів Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Ольвія» до ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2017 року у складі судді Демидової С. О. і постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року у складі колегії суддів Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М. та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У листопаді 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Ольвія» (далі - ТОВ «БК «Ольвія») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), у розмірі 45 502,29 грн; 1 400,00 грн витрат на проведення оцінки шкоди та судового збору в розмірі 1 450,00 грн. 2. На обґрунтування позовних вимог ТОВ «БК «Ольвія» посилалося на те, що 11 травня 2016 за участю автомобіля марки «Хюндай» під керуванням водія ОСОБА_1 та належного позивачу автомобіля марки «Форд Транзит» під керуванням водія ОСОБА_2 відбулася ДТП, унаслідок якої зазначені автотранспортні засоби були пошкоджені. 3. Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2016 року ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення,передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), та накладено на нього штраф. 4. Цивільна відповідальність відповідача застрахована у Приватній акціонерній компанії «Страхова компанія «Україна» (далі - ПрАТ «СК «Україна»). 5. Згідно з висновком автотоварознавчого дослідження від 25 травня 2016 року, зробленого експертом-автотоварознавцем Крутінь В. І., вартість матеріальної шкоди, завданої власнику пошкодженого автомобіля ТОВ «БК «Ольвія» внаслідок ДТП, становить 45 502,29 грн. 6. 12 травня 2016 року ТОВ «БК «Ольвія» повідомило телефоном про ДТП ПрАТ «СК «Україна», яке зафіксувало заяву та повідомило номер справи - 814-967. 7. 06 липня 2016 року позивач надіслав до ПрАТ «СК «Україна» документи, необхідні для виплати відшкодування, проте вони повернуті поштою за закінченням терміну зберігання. Позивач не отримав від страховика відповідача жодної страхової виплати. 8. Оскільки страхової виплати здійснено не було, ТОВ «БК «Ольвія» просило суд стягнути на його користь з відповідача зазначену матеріальну шкоду та судові витрати. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 9. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2017 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «БК «Ольвія» на відшкодування матеріальної шкоди 45 502,29 грн; витрати, пов`язані з проведенням оцінки завданої шкоди, у розмірі 1400,00 грн та судовий збір у розмірі 1 378,00 грн. 10. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2018 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення. 11. Задовольняючи позовні вимоги про стягнення матеріальної шкоди з винної особи, а не зі страхової компанії, суд першої інстанції виходив з положень статей 12, 14, 511, 636 та 1194 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та зазначав, що, здійснюючи реалізацію своїх прав вільно (стаття 12), особа не може бути примушена до певної поведінки, яка не є обов`язком (стаття 14), а тому страхування цивільної відповідальності на користь третьої особи (стаття 636) не створює для потерпілої особи зобов`язань (стаття 511), а отже, право потерпілої особи на відшкодування шкоди за рахунок винної в завданні шкоди особи є абсолютним і не може бути обмежено договором, учасником якого потерпіла особа не є. Суд зазначив,що отримання страхового відшкодування є правом потерпілого, а не його обов`язком. 12. Суд зробив такі висновки, посилаючись на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2808цс15, виходячи з того, що право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов`язань: деліктному та договірному. Потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, у рамках деліктного зобов`язання, незалежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди. У такому випадку особа, яка завдала шкоди і цивільно-правова відповідальність якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого страховика за договором з відповідною вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, у розмірах та обсязі згідно з обов`язками страховика як сторони договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 13. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року заочне рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «БК «Ольвія» в рахунок повернення витрат, пов`язаних із проведенням оцінки завданої шкоди, у розмірі 1 400,00 грн скасовано та відмовлено в цій частині позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. 14. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновками суду про відповідальність винної у ДТП особи за спричинення матеріальної шкоди на підставі делікту та про право, а не обов`язок позивача на звернення за відшкодуванням шкоди до страхової компанії. 15. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у частині стягнення витрат, пов`язаних із проведенням оцінки завданої шкоди, у розмірі 1 400,00 грн, апеляційний суд виходив з того, що оплата позивачем зазначеної суми документально не підтверджена, а тому немає підстав для стягнення спірних коштів з ОСОБА_1 . Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 16. У липні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ТОВ «БК «Ольвія» відмовити. 17. На обґрунтування касаційної скарги зазначає, що суди не звернули уваги на те, що цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди, - відповідача - на момент настання ДТП застрахована в ПрАТ «СК «Україна» і полісом страхування передбачено ліміт відповідальності в розмірі 100 000,00 грн, що значно перевищує завдану шкоду. 18. Приймаючи рішення про стягнення матеріальної шкоди з нього, суди не врахували висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), про те, що наявність полісу обов`язкового страхування цивільної відповідальності виключає стягнення матеріальної шкоди з винної у ДТП особи, оскільки відповідальність за завдану винуватцем ДТП шкоду несе страхова компанія в межах ліміту відшкодування. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу 19. Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції 20. Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, зупинено виконання заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2017 року, яке частково залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року, до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. 21. Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. 22. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2021 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною четвертою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме для відступу від висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц та від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц. 23. Ухвала мотивована тим, що статтею 1194 ЦК України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 24. Положеннями статей 20, 41, 52 Закону України від 01 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV) передбачено, що в разі ліквідації страховика при відсутності у нього коштів його зобов`язання виконує МТСБУ за рахунок коштів фонду страхових гарантій, а у випадку припинення повного членства страховика у МТСБУ зобов`язання повинен виконати страховик. 25. На думку колегії суддів, підхід, за якого потерпілий у будь-якому випадку повинен звернутися із заявою (позовом) до страхової компанії, у якій застрахована цивільно-правова відповідальність особи, що завдала шкоди, не розрахований на ті випадки, коли на момент настання страхового випадку страхова компанія позбавлена членства в МТСБУ і перебуває в стані припинення (банкрутства) або фактично не здійснює діяльності. У таких випадках цей підхід є несправедливим, адже очевидно, що потерпіла особа в ДТП, навіть стягнувши з такого страховика страхове відшкодування на підставі судового рішення, не отримає реального відшкодування завданої в ДТП шкоди. Натомість скасування судового рішення, яким стягнуто шкоду безпосередньо з винної особи, в такому разі призведе до неможливості відновлення прав потерпілого. 26. Направляючи справу до Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначала, що ПрАТ «СК «Україна» з 01 липня 2015 року, тобто до ДТП і звернення до суду, позбавлене членства у МТСБУ та ліцензій. 27. При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за умови відсутності процесуальної можливості іншого зазначила, що вважає за необхідне відступити від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) та від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18), шляхом їх конкретизації, уточнення та зазначення серед винятків із загального правила відповідальності страхової компанії за шкоду, спричинену страхувальником, позбавлення ліцензії, виключення з МТСБУ і перебування страхової компанії в стані припинення (банкрутства), а також зазначення, що до цих випадків такі висновки Великої Палати Верховного Суду не застосовуються, та потерпілий у цьому випадку може звернутися з позовом про стягнення шкоди безпосередньо до особи, яка її завдала. 28. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що висновки у зазначених постановах Великої Палати мають категоричний характер, без наведення меж їх застосування, що допускає можливість їх поширення й на випадки, за яких страхова компанія позбавлена членства в МТСБУ і перебуває в стані припинення або фактично не здійснює діяльності. 29. Одночасно колегія суддів зазначила, що у цій справі на час ДТП, яке сталось 11 травня 2016 року, страхова компанія, яка застрахувала цивільну відповідальність винної у ДТП особи, з 01 липня 2015 року вже була позбавлена членства у МТСБУ та у подальшому позбавлена ліцензії. 30. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 квітня 2021 року справа прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Фактичні обставини справи, встановлені судами 31. Суди встановили, що 11 травня 2016 року о 18 год 10 хв ОСОБА_1 , керуючи транспортним засобом «Хюндай», д/н НОМЕР_1 , рухався в районі буд. № 7 на вул. Космічній у м. Дніпропетровську, не дотримався безпечної дистанції, унаслідок чого скоїв зіткнення з транспортним засобом «Форд Транзит», д/н НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_2 . 32. Своїми діями ОСОБА_1 порушив пункт 13.1 Правил дорожнього руху України, спричинивши матеріальний збиток та механічні пошкодження вказаному транспортному засобу. 33. Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2016 року винним у вказаній ДТП визнано ОСОБА_1. 34. Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу № НОМЕР_3 власником автомобіля «Форд Транзит», д/н НОМЕР_2 , є ТОВ «БК «Ольвія», цивільно-правова відповідальність якого застрахована ПрАТ «СК «Арсенал Страхування». 35. Відповідно до висновку № 3790 експертного дослідження автотоварознавця щодо визначення вартості матеріального збитку колісного транспортного засобу, складеного 25 травня 2016 року судовим експертом Крутінь В. І. за заявою ТОВ «БК «Ольвія», вартість матеріального збитку, завданого власнику автомобіля «Форд Транзит», д/н НОМЕР_2 , пошкодженого внаслідок ДТП, становить 45 502,29 грн. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо відступу від висновку, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду 36. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 37. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застарілий характер внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. 38. Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. 39. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі. 40. Відмінність фактичних обставин справи, яка розглядається, порівняно з фактичними обставинами справи, у якій Великою Палатою Верховного Суду висловлена правова позиція, за відсутності різних підходів судів до вирішення подібної правової проблеми з такими ж фактичними обставинами, не є підставою для уточнення висновків Великої Палати Верховного Суду. 41. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Велика Палата Верхового Суду звертає увагу на те, що слово «подібний» в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. 42. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України); пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України)) та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 КАС України), таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. 43. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. На те, що зміст спірних правовідносин визначальний для їхнього порівняння на предмет подібності, вказує, зокрема, частина дев`ята статті 10 ЦПК України щодо можливості застосування аналогії закону, якщо правовідносини подібні саме за змістом. 44. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин (як-от участь банку або іншої фінансової установи у кредитних правовідносинах, що слідує зі змісту частини першої статті 1054 ЦК України) та/чи їх специфічний об`єкт (об`єктом правовідносин за кредитним договором є кошти). 45. Якщо норма права не передбачає, що її дія поширюється лише на обмежене коло осіб (наприклад, лише на фізичних або на юридичних осіб чи на конкретну групу тих або інших), немає сенсу застосовувати суб`єктний критерій для встановлення подібності правовідносин у різних справах. 46. Так само не завжди для встановлення подібності правовідносин має значення й об`єктний критерій. Наприклад, у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц, вирішуючи питання невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у порівнюваних справах № 6-52цс14, № 6-535цс15 і № 916/2129/15 об`єктами спору були нежилі приміщення, а не земельні ділянки, як у справі № 522/2201/15-ц. Водночас Велика Палата Верховного Суду вказала, що вказана відмінність в об`єктах спору не означає неподібність спірних правовідносин у зазначених справах, бо і нежилі приміщення, і земельні ділянки є нерухомим майном, щодо якого приписи ЦК України про позовну давність і про витребування майна із чужого незаконного володіння мають діяти однаково. 47. Подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. 48. Якщо у різних справах вважати подібними лише ті правовідносини, у яких тотожними (однаковими) є предмети та підстави позову, встановлені судами обставини, а також матеріально-правове регулювання, то можливість звернення з касаційною скаргою з підстави, визначеної пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України (пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України), була б украй обмеженою та не відповідала б ролі Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики (частина третя статті 125 Конституції України, частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). 49. Самі по собі предмети позовів і сторони справ можуть не допомогти встановити подібність правовідносин ні за змістовим, ні за суб`єктним, ні за об`єктним критеріями. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70)). Наприклад, з неналежним відповідачем спору немає, але стороною справи він є. А позивач може помилятися з приводу участі у спірних правовідносинах, проте його процесуальний статус як позивача від цього не залежить. Тому порівняння сторін справи необов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин. 50. При цьому у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі (провадження № 14-166цс20)). 51. Відтак якщо суд при розгляді справи встановить неподібність наведених елементів правовідносин, то він не позбавлений можливості вирішити спір відповідно до встановлених фактичних обставин без застосування відповідної постанови Великої Палати Верховного Суду та без направлення справи до Великої Палати для уточнення правової позиції, зазначивши при цьому мотиви. 52. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив частини четвертої статті 403 ЦПК України, якою передбачено таку підставу передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини. 53. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40)). 54. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав на необхідність відступити від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) та від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18), шляхом їх уточнення та доповнення, зазначивши випадки, до яких висновки Великої Палати в цих справах не застосовуються, зокрема у випадку виключення страхової компанії зі складу МТСБУ та позбавлення її ліцензії. 55. Розглядаючи справу № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) за позовом ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» до фізичної особи, третя особа без самостійних вимог - ПрАТ «СК «Інкомстрах», про відшкодування завданої майнової шкоди, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року зазначила, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно із цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37) чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV). Уклавши договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання бере на себе в межах суми страхового відшкодування виконання обов`язку страхувальника, який завдав шкоди. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 указаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтею 993 ЦК України та статтею 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі - Закон № 85/96-ВР), шляхом звернення з позовом до страховика, у якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність. 56. При цьому в постанові від 04 липня 2018 року Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого Верховним Судом України в постанові від 23 грудня 2015 року у справі №6-2587цс15, відповідно до якого страховик, який виплатив потерпілому страхове відшкодування, має право пред`явити вимоги до винної особи або її страховика. 57. У справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) за позовом ПрАТ «СК «Грандвіс» до фізичних осіб та ПрАТ «Просто-Страхування» про зворотне стягнення виплаченого страхового відшкодування за договором добровільного страхування майна Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 жовтня 2018 року вказала, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе лише за умови, що згідно із цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виникло обов`язку з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених статтею 37 цього Закону), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. У такому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов`язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV) (такий висновок відповідає правовій позиції, висловленій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №755/18006/15-ц, провадження № 14-176цс18). 58. Відтак у зазначених справах не висловлювалась правова позиція щодо можливості стягнення шкоди з винної особи у випадку ліквідації страхової компанії, виключення її зі складу МТСБУ та позбавлення її ліцензії. 59. З урахуванням указаних мотивів та з огляду на те, що в зазначених постановах від 04 липня 2018 року у справі №755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) та від 03 жовтня 2018 року (справа № 760/15471/15-ц, провадження № 14-316цс18) не висловлювалось правової позиції щодо відповідальної особи за спричинення шкоди за наслідками ДТП у випадку ліквідації страхової компанії, виключення її зі складу МТСБУ або позбавлення ліцензії тощо, підстав для відступу від таких правових висновків шляхом їх уточнення немає. 60. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне висловитись щодо поставлених колегією суддів питань про відповідальність винної у ДТП особи у контексті відшкодування спричиненої за наслідками ДТП шкоди за рахунок МТСБУ у випадках, передбачених статтями 41, 52 Закону № 1961-IV. Щодо особи, зобов`язаної відшкодувати шкоду у випадку, якщо страхова компанія позбавлена ліцензії, виключена з МТСБУ, перебуває в стані припинення, банкрутства, фактично не здійснює діяльності 61. Направляючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначала, що проблемним регулюванням у цій справі є визначення відповідальної за шкоду особи у випадках: якщо страхова компанія фактично не здійснює страхову діяльність, або позбавлена членства в МТСБУ та/або ліцензії, або перебуває у стадії припинення, або визнана банкрутом та виключена з реєстру юридичних осіб. 62. Правовідносини страховика та МТСБУ врегульовано розділом IV Закону № 1961-IV та Ліцензійними умовами провадження страхової діяльності, затвердженими розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 40 від 28 серпня 2003 року (далі - Ліцензійні умови). 63. Статтею 39 Закону № 1961-IV передбачено, що моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ) є єдиним об`єднанням страховиків, які здійснюють обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Участь страховиків у МТСБУ є умовою здійснення діяльності щодо обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. 64. За положеннями цієї норми МТСБУ є самоврядною організацією її засновників (членів) та гарантом відшкодування шкоди, яка має завдання щодо: здійснення виплат із централізованих страхових резервних фондів компенсацій та відшкодувань на умовах, передбачених цим Законом; управління централізованими страховими резервними фондами, що створюються при МТСБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій; забезпечення членства України в міжнародній системі автомобільного страхування «Зелена картка» та виконання загальновизнаних зобов`язань перед уповноваженими організаціями інших країн - членів цієї системи; збирання необхідної інформації про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності для узагальнення та внесення пропозицій щодо удосконалення механізму здійснення обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності; співробітництво з уповноваженими організаціями інших країн у галузі страхування цивільно-правової відповідальності, координація обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників та/або водіїв транспортних засобів - нерезидентів у разі в`їзду їх на територію України та власників та/або водіїв транспортних засобів - резидентів - у разі їх виїзду за межі України; співробітництво з органами Міністерства внутрішніх справ України та іншими органами державної влади з питань обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності; розробка зразків страхових полісів і договорів обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, що затверджуються уповноваженим органом; надання страховикамінформації щодо страхових випадків стосовно конкретних страхувальників (частина друга статті 39 цього Закону). 65. За положеннями статті 1 Закону № 85/96-ВР страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. 66. Здійснення страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів може відбуватись лише за умови членства страхової компанії у МТСБУ та наявності ліцензії на її здійснення, виданої відповідно до законодавства. 67. Так, відповідно до пункту 49.1 статті 49 Закону № 1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності має право здійснювати страховик, який має ліцензію на здійснення даного виду страхування та є членом МТСБУ. У разі припинення страховиком членства в МТСБУ уповноважений орган зобов`язаний зупинити дію ліцензії. 68. Ліцензування страхової діяльності з боку держави має на меті не тільки гарантування законності такої діяльності та її підконтрольності, а й забезпечення відшкодування шкоди за рахунок забезпечення, яке виникає на підставі договору страхування, зокрема договору обов`язкового страхування цивільної відповідальності володільців транспортних заходів, укладеного відповідно до Закону № 1961-IV та в порядку і на підставах, визначених цим Законом. 69. Наявність статусу члена МТСБУ надає можливість страховій компанії як юридичній особі здійснювати страхову діяльність, яка насамперед полягає у взятті на себе відповідальності за іншу особу за спричинену шкоду за наслідками ДТП. 70. Страховики можуть входити до складу МТСБУ як асоційовані та повні його члени, які мають лише право на укладення договорів міжнародного страхування (стаття 50 Закону № 1961-IV). 71. Припинення членства та виключення із членів врегульовано положеннями статті 52 Закону № 1961-IV. 72. Зокрема, пунктом 52.1 статті 52 передбачено, що членство страховика в МТСБУ припиняється в разі виключення такого страховика із членів МТСБУ або втрати цим страховикомстатусу асоційованого члена МТСБУ. 73. Пунктом 52.2 статті 52 встановлено, що виключення страховика із членів МТСБУ та/або позбавлення статусу повного члена МТСБУ здійснюється рішенням загальних зборів членів МТСБУ за поданням дирекції МТСБУ з таких підстав: а) подання страховиком заяви про припинення членства в МТСБУ або позбавлення статусу повного члена МТСБУ; б) відсутність у страховика ліцензії на обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності або її анулювання; в) припинення дії договору про співпрацю між МТСБУ та страховиком - членом МТСБУ згідно із законодавством; г) виключення страховика - члена МТСБУ з Державного реєстру страховиків (перестраховиків); ґ) неплатоспроможність (банкрутство) страховика - члена МТСБУ; д) ліквідація страховика - члена МТСБУ як юридичної особи; е) наявність заборгованості страховика - члена МТСБУ з оплати перестрахувальних платежів за договорами перестрахування, укладеними відповідно до вимог МТСБУ, понад шість місяців; є) порушення страховиком - членом МТСБУ вимог законодавства, положень Статуту МТСБУ, рішень органів управління МТСБУ або договору про співпрацю з МТСБУ. 74. Підстави позбавлення страховика ліцензії зазначено в розділі 7 Ліцензійних умов. Серед цих підстав, зокрема, нездійснення страховиком страхової діяльності відповідно до виданої ліцензії протягом останніх 12 місяців.Анулювання ліцензії страхової компанії згідно з пунктом 1.8 Ліцензійних умов означає заборону на здійснення страхової діяльності після її анулювання. 75. Відтак нездійснення страховиком страхової діяльності протягом 12 місяців є підставою для позбавлення його ліцензії на здійснення страхової діяльності, а позбавлення ліцензії з інших підстав у свою чергу є підставою для припинення страхової діяльності, що в обох випадках має наслідком виключення цього страховика зі складу членів МТСБУ (підпункт «б» пункту 52.2 статті 52 Закону № 1961-IV). 76. За положеннями пунктів 52.4, 52.5 статті 52 цього Закону страховик у разі припинення його членства в МТСБУ втрачає право укладати будь-які договори обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Припинення повного членства в МТСБУ позбавляє страховика права укладати договори міжнародного страхування. 77. Страховик, членство (у тому числі повне) якого припинено, зобов`язаний виконати свої зобов`язання згідно з укладеними ним договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 78. Крім того, в абзаці третьому пункту 2.5 Положення про застосування Держфінпослуг заходів впливу (затвердженого розпорядженням Держфінпослуг від 13 листопада 2003 року № 125) прямо передбачено, що в разі призупинення або анулювання ліцензії страховика заборона на здійснення страхової діяльності не поширюється на виконання зобов`язань за вже укладеними договорами. 79. Таким чином, наслідком анулювання ліцензії страхової компанії буденеможливість укладення такою компанією нових договорів страхування, а також внесення змін до чинних, а не позбавлення її зобов`язань за існуючими договорами. Зобов`язання такої компанії за укладеними раніше договорами не припиняються, тобто виплати страхового відшкодування повинні проводитися в повному обсязі, у тому числі за рахунок страхових резервів. 80. У випадку укладення страховою компанією договору зі страхувальником після виключення із членства в МТСБУ відповідальність за спричинену шкоду у ДТП за цим страховим договором має нести винна особа. Особа, яка укладає договір зі страховою компанією, має діяти обачливо, з огляду на доступність інформації на сайті МТСБУ, та з`ясувати, чи має така страхова компанія членство в МТСБУ. 81. Таким чином, у випадку нездійснення страхової діяльності, позбавлення ліцензії та/або виключення страховика зі складу МСТБУ він зобов`язаний виконати всі договірні зобов`язання з відшкодування шкоди за договорами обов`язкового страхування цивільної відповідальності, укладеними до цього. 82. Як організація, що створена задля відшкодування шкоди, МТСБУ зобов`язане відшкодувати шкоду, спричинену потерпілим, за певних умов, зокрема, МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі недостатності коштів та майна страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов`язань за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (підпункт «ґ» частини першої статті 41 Закону № 1961-IV), а за рахунок коштів фонду страхових гарантій відшкодовує шкоду у разі недостатності коштів та майна страховика - повного члена МТСБУ у таких самих випадках (підпункт «а» пункту 41.2 статті 41 Закону № 1961-IV). 83. Згідно з пунктами 20.2, 20.3 статті 20 Закону № 1961-IV у разі ліквідації страховика за його власним рішенням визначені договором обов`язки цього страховика виконує ліквідаційна комісія. У разі ліквідації страховика за рішенням визначених законом органів обов`язки за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності виконує ліквідаційна комісія. Обов`язки страховика за такими договорами, для виконання яких у страховика, що ліквідується, недостатньо коштів та/або майна, бере на себе МТСБУ. Виконання обов`язків у повному обсязі гарантується коштами відповідного централізованого страхового резервного фонду МТСБУ на умовах, визначених цим Законом. 84. При цьому згідно з пунктом 7 статті 51 Закону № 1961-IV у разі ліквідації страховика або визнання його банкрутом страховик зобов`язаний передати до МТСБУ всі матеріали щодо укладених ним договорів обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Крім того, такий страховик зобов`язаний перерахувати до відповідних централізованих страхових резервних фондів кошти в обсягах сум незароблених страхових премій із цього виду страхування. 85. Відтак обов`язок з виконання договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, у разі недостатності коштів та майна відповідного страховика, покладено на МТСБУ з моменту визнання цього страховика банкрутом та/або його ліквідації як юридичної особи. 86. Системний аналіз зазначених норм права дозволяє дійти висновку, що МТСБУ має зобов`язання на відшкодування шкоди замість страховика лише у випадку визнання його банкрутом та/або ліквідації. При цьому немає значення, чи це було підставою для його виключення із числа членів МТСБУ та/або позбавлення його повного членства. 87. Одночасно у випадку припинення членства страховика в МТСБУ (виключення з числа членів та/або позбавлення повного членства) у зв`язку з банкрутством та ліквідацією, МТСБУ зобов`язане здійснити регламентні виплати на підставі переданих до нього матеріалів усіх укладених договорів обов`язкового страхування у випадку недостатності коштів і майна страховика для здійснення страхових виплат. 88. Відтак відповідно до зазначеного Закону з моменту визнання судом страховика банкрутом та введення ліквідаційної процедури передбачено обов`язкові умови для проведення МТСБУ регламентних виплат за страховика, що визнаний банкрутом, а саме: підтвердження факту визнання страховика банкрутом; наявність невиконаних зобов`язань страховика за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів; недостатність коштів та майна страховика для виконання його зобов`язань за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів. 89. Таким чином, МТСБУ відповідно до Закону № 1961-IV відшкодовує шкоду за страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований (виключений з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та громадських формувань); в інших випадках страховик зобов`язаний самостійно відшкодувати шкоду, у тому числі в процедурі банкрутства та ліквідації як юридичної особи. 90. У разі початку процедури банкрутства страховика, потерпіла особа може звернутися з вимогою про відшкодування шкоди у процедурі, передбаченій Кодексом України з питань банкрутства, та захистити своє право на відшкодування шкоди в такий спосіб. 91. Закон не передбачає обов`язку МТСБУ на відшкодування шкоди замість виключеного члена у випадку виключення зі складу членів МТСБУ з інших підстав, і в цих випадках страховик повинен нести матеріальну відповідальність самостійно на загальних підставах. Щодо суті касаційної скарги та суті спору 92. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 93. У справі, що була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, ТОВ «БК «Ольвія» (потерпілий) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (заподіювач шкоди) про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП, у якому просило стягнути на користь товариства з відповідача 45 502,29 грн завданого матеріального збитку та 1 400,00 грн у рахунок повернення витрат з визначення розміру матеріальної шкоди. 94. Позивач указував, що цивільно-правова відповідальність ОСОБА_1 , визнаного винним у ДТП, була застрахована у ПрАТ «СК «Україна», у зв`язку із чим 12 травня 2016 року товариство повідомило телефоном про ДТП ПрАТ «СК «Україна», яке зафіксувало заяву та повідомило номер справи 814-967. 95. 06 липня 2016 року позивач, діючи добросовісно, надіслав до ПрАТ «СК «Україна» документи, необхідні для виплати відшкодування, проте вони повернуті поштою через закінчення терміну зберігання. У зв`язку з тим, що позивач не отримав від страховика заподіювача шкоди страхової виплати, просив стягнути кошти з відповідача. 96. Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «БК «Ольвія» на відшкодування матеріальної шкоди 45 502,29 грн, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, на порушення зазначених вище норм матеріального права вважав, що потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, у рамках деліктного зобов`язання, незалежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди. 97. Ці висновки судів є такими, що не відповідають нормам матеріального права та висновкам Великої Палати Верховного Суду, зазначеним у цій постанові, а саме: що наявність договору між винною у ДТП особою та страховою компанією про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності на суму в межах страхового відшкодування, передбаченого в договорі, виключає відповідальність винної особи за спричинену шкоду в межах страхової суми. 98. Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 99. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. 100. За змістом статті 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором та/або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. 101. Відповідно, у разі вчинення дій, які не врегульовані нормами цивільного законодавства, перед судом може постати завдання оцінки таких дій. 102. З формулювання статті 11 ЦК України можна зробити висновок, що такі дії повинні відповідати загальним засадам цивільного законодавства України, які закріплені в статті 3 цього Кодексу. 103. Отже, принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов`язань. 104. Введення в цивільне законодавство принципу добросовісності як одного з найбільш загальних і важливих принципів цивільного права є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності слід підходити до оцінки поведінки суб`єкта права як добросовісного або недобросовісного. 105. Положення статей 33, 37 Закону № 1961-IV передбачає дії учасників ДТП та страховика у випадку настання ДТП. При цьому положення цих норм закону виходять з того, що сторони правовідносин діють добросовісно, а невиконання обов`язків, передбачених цими нормами, має наслідком відмову в захисті права на відшкодування (підпункти 37.1.1, 37.1.2, 37.1.3, 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV). 106. Тим самим закон з огляду на принцип добросовісності визначає, що якщо потерпілий недобросовісно реалізовує право на отримання відшкодування завданої йому під час експлуатації наземного транспортного засобу шкоди, не виконує покладені на нього Законом № 1961-IV обов`язки, він має нести тягар негативних наслідків власної поведінки. 107. Аналізуючи зазначені норми законодавства, слід дійти висновку, що законодавство у страхових правовідносинах передбачає здійснення прав та обов`язків з дотриманням принципу добросовісності всіма учасниками цих правовідносин, і недотримання цього принципу може мати наслідком відмову в захисті порушеного права, зокрема права на відшкодування шкоди при недобросовісній поведінці особи, взагалі та звільняє страховика від обов`язку відшкодування шкоди при недобросовісній поведінці винної особи та потерпілого. 108. Стаття 1166 ЦК України передбачає, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 109. За змістом указаної норми, за загальним правилом, шкода підлягає відшкодуванню, по-перше, в повному обсязі, по-друге, особою, яка безпосередньо її завдала. 110. Проте, крім загального правила, є спеціальні, передбачені законом. Одним із таких спеціальних правил є норми про страхування особою цивільно-правової відповідальності. 111. Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) і доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону № 85/96-ВР). 112. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України). 113. Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов`язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (стаття 980 ЦК України). 114. Питання страхування відповідальності власників транспортних засобів регулюється не тільки національним законодавством, а й міжнародними нормами, і Україна як держава, яка прагне вступу до Європейського Союзу, в Угоді про асоціацію України з ЄС зобов`язалась здійснити заходи щодо підвищення гарантій забезпечення прав потерпілих від ДТП відповідно до Директиви 2009/103/ЄС щодо страхування цивільної відповідальності по відношенню до використання автотранспортних засобів та забезпечення виконання зобов`язань щодо страхування такої відповідальності. 115. Відносини страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регламентує, зокрема, Закон № 1961-IV. 116. Згідно зі статтею 999 ЦК України до відносин, що випливають з обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. 117. Саме на забезпечення таких зобов`язань було ухвалено Закон № 1961-IV. 118. Законом № 1961-IV визначено як засади, так і процедури отримання потерпілими особами за наслідками ДТП відшкодування заподіяної шкоди. 119. Згідно зі статтею 3 Закону № 1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється, зокрема, з метою забезпечення відшкодування шкоди майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників. 120. Відповідно до статті 5 указаного Закону об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих унаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу. 121. У разі настання страхового випадку страховик (страхова компанія) у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи (пункт 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV). 122. Згідно із частинами першою, другою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 123. Статтею 1194 ЦК України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 124. Відшкодування шкоди особою, яка її завдала, можливе лише за умови, що згідно із Законом № 1961-IV у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладення обов`язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17). 125. Водночас у Законі № 1961-IV наголошено, що обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, та захисту майнових інтересів страхувальників. Тобто цей Закон спрямований насамперед на захист прав осіб, потерпілих внаслідок ДТП, при цьому також забезпечує майнові інтереси винної особи, які полягають у відшкодуванні спричиненої шкоди не нею, а страховиком (страховою компанією) за певні страхові внески (стаття 3 цього Закону). 126. Тобто положення цього Закону спрямовані як на захист прав потерпілої особи на відшкодування шкоди, так і на те, що винна особа має право розраховувати на відшкодування спричиненої нею шкоди страхувальником, у якого застрахована відповідальність винної особи. А тому, розглядаючи такі спори, судам слід уважно дотримуватись балансу інтересів як потерпілої особи, так і особи, яка застрахувала свою відповідальність та переклала тягар відшкодування шкоди на страховика. 127. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до положень статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. 128. ЦК України також передбачає, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї, і особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частини друга та четверта статті 14 ЦК України). 129. Положення зазначених норм права свідчить про зобов`язання учасників цивільних правовідносин діяти в межах закону, не порушуючи прав інших осіб, у спосіб, передбачений законом, добросовісно здійснюючи свої права та обов`язки. 130. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо застосування законодавства про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. 131. Зокрема, у постанові від 05 червня 2018 року (справа № 910/7449/17, провадження № 12-104гс18), розглядаючи справу за позовом ПрАТ «СК «АХА Страхування» до ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» про стягнення страхового відшкодування, виплаченого за договором добровільного страхування, Велика Палата Верховного Суду відступила від правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постанові від 15 квітня 2015 року у справі № 3-49гс15, щодо непоширення річного строку на вимогу страхової компанії потерпілого, яка виплатила останньому відшкодування за договором добровільного страхування, до страхової компанії винної особи та зазначила, що закріплене в підпункті 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону №1961-IV право страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про виплату страхового відшкодування не залежить від суб`єкта звернення з відповідною заявою, тобто підлягає застосуванню, у тому числі, у випадку, коли з такою заявою звертається не безпосередньо потерпілий, а особа, яка здійснила відшкодування потерпілому завданої шкоди на підставі договору добровільного майнового страхування. 132. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) зазначено: «У системному зв`язку зі статтею 36 положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 цього Закону щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови в відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права». 133. Постанова від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження №14-176цс18)стосувалася питання про наявність можливості у страховика, який виплатив страхове відшкодування на підставі договору добровільного страхування, самостійно обирати, до кого саме звертатися з вимогою про стягнення суми виплаченого страховиком відшкодування: до винної особи чи в межах ліміту відповідальності страховика, у якого винна особа застрахувала цивільно-правову відповідальність, - до цього страховика в цій справі. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги, передбачене статтею 993 ЦК України та статтею 27 Закону № 85/96-ВР, шляхом звернення з позовом до страховика, у якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність. 134. У постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 465/4287/15 (провадження № 14-406цс19), розглядаючи справу за позовом фізичної особи до ПрАТ «УПСК» про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди, Велика Палата Верховного Суду визначила, що «зазначений у підпункті 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV строк є присічним і поновленню не підлягає», а «тому саме річний строк звернення із заявою про виплату страхового відшкодування є припинювальним, і з його спливом у страховика настає право на відмову у виплаті страхового відшкодування». 135. Розглядаючи справу за позовом ПрАТ «СК «Грандвіс» до фізичних осіб та ПрАТ «Просто-Страхування» про стягнення страхового відшкодування, заявленим з підстав виплати страхового відшкодування за договором добровільного страхування майна, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 жовтня 2018 року (справа № 760/15471/15-ц, провадження № 14-316цс18) вказала, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно із цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виникло обов`язку з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених статтею 37 цього Закону), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. У такому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладення обов`язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV). 136. Відтак Велика Палата Верховного Суду послідовно наголошує, що основний тягар відшкодування шкоди, спричиненої за наслідками ДТП, повинен нести страховик, та саме він є належним відповідачем у справах за позовами про відшкодування шкоди в межах страхової суми, а у випадку, зазначеному у пункті 80 цієї постанови - винною особою. 137. Уклавши договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання бере на себе в межах суми страхового відшкодування виконання обов`язку страхувальника, який завдав шкоди (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) та ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі № 753/15214/16-ц (провадження № 14-25цс20)). 138. На обґрунтування своїх рішень суди попередніх інстанцій посилались на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2808цс15, у якому суд виходив з того, що право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов`язань - деліктному та договірному. Потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, у рамках деліктного зобов`язання, незалежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди. У такому випадку особа, яка завдала шкоди і цивільно-правова відповідальність якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого страховика за договором з відповідною вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, у розмірах та обсязі згідно з обов`язками страховика як сторони договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 139. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок судів попередніх інстанцій щодо абсолютного права потерпілої особи на відшкодування шкоди помилковим з огляду на таке. 140. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 зазначила, що внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов`язки, пов`язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов`язок виплатити відповідне відшкодування за Законом № 1961-IV виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених Законом № 1961-IV випадках - МТСБУ), та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за Законом № 1961-IV не має обов`язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов`язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов`язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ). 141. Ураховуючи розподіл у деліктному зобов`язанні між винуватцем ДТП (страхувальником) і страховиком (МТСБУ) обов`язку з відшкодування шкоди, завданої під час експлуатації наземних транспортних засобів, а також те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем має визначені законом межі та порядок реалізації, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована (постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2808цс15, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-725цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-954цс16). 142. У тій постанові від 14 грудня 2021 року Велика Палата Верховного Суду, уточнюючи свій висновок у попередній справі, а саме № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18), висловила правову позицію про те, що в разі якщо потерпіла особа звернеться до страховика (страхової компанії) за відшкодуванням шкоди з пропуском встановленого річного строку, однак доведе, що нею здійснено розумних заходів для отримання відшкодування за рахунок страховика та строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, вона має право на відшкодування шкоди в межах страхової суми за рахунок страховика (страхової компанії), винної у спричиненні шкоди особи, у тому числі в судовому порядку. 143. Підстав для відступу від такого правового висновку Велика Палата Верховного Суду не вбачає. 144. Відповідно до підпункту «ґ» пункту 41.1, підпункту «а» пункту 41.2 статті 41 Закону № 1961-IV МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих (фонду страхових гарантій) відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі недостатності коштів та майна страховика - учасника МТСБУ (повного члена), що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов`язань за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 145. При цьому у випадку виключення із членів МТСБУ (позбавлення повного членства) за порушення умов членства закон не передбачає обов`язку МТСБУ на відшкодування шкоди замість страховика, членство якого припинене. 146. Як зазначено Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 84, 88, 90 цієї постанови, з моменту визнання судом страховика банкрутом та введення ліквідаційної процедури передбачено обов`язкові умови для проведення МТСБУ регламентних виплат за страховика, що визнаний банкрутом, а саме: підтвердження факту визнання страховика банкрутом; наявність невиконаних зобов`язань страховика за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів; недостатність коштів та майна страховика для виконання його зобов`язань за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів. 147. Матеріали справи не містять даних про звернення позивача до МТСБУ для отримання відшкодування після відкриття процедури банкрутства страховика. Крім того суди не встановили і сторони не посилались, що договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладено винною особою після припинення членства страхової компанії в МТСБУ. 148. Направляючи справу до Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначала, що ПрАТ «СК «Україна» виключене із членів МТСБУ. 149. Крім того, з відкритих джерел убачається, що відносно страхової компанії ухвалою Господарського суду м. Києва від 05 лютого 2018 року порушено провадження про банкрутство, а 17 липня 2019 року Господарський суд м. Києва визнав компанію банкрутом і затвердив ліквідаційний баланс (справа № 910/842/18); 08 серпня 2019 року страхова компанія виключена з Державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців уже після відкриття провадження у справі, що переглядається, а тому позивач не був позбавлений можливості в установленому законом порядку та встановлені законом строки звернутись до страхової компанії з вимогою про відшкодування виплачених потерпілій особі коштів. 150. Відтак у судів попередніх інстанції не було підстав для відшкодування шкоди за рахунок винної у ДТП особи, а тому касаційна скарга підлягає задоволенню. Судові рішення, які ухвалені з порушенням норм матеріального права, підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення - про відмову в позові. Щодо розподілу судових витрат 151. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України у випадку відмови у позові судові витрати покладаються на відповідача. 152. За змістом частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 153. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на момент звернення до суду із позовом, за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана юридичною особою ставка судового збору становила 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати. 154. Згідно з підпунктами 6, 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на момент звернення до суду з апеляційною та касаційною скаргами, ставка судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду складала 150 % ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги, а за подання касаційної скарги - 200 % ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми. 155. Звертаючись до суду з позовною заявою, ТОВ «БК «Ольвія» мало б сплатити судовий збір у розмірі 1 378грн(підпункт 1 пункту 1 частини другої Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом). Таким чином, сума судового збору, яка відповідно до цього Закону України «Про судовий збір» підлягала сплаті при поданні апеляційної скарги, повинна була складати 2 067, 00грн (1 378грн х 150 %), а за подання касаційної скарги - 2 756, 00 грн (1 378 грн х 200 %). 156. Матеріалами справи встановлено, що позивачем при зверненні до суду з позовом було сплачено судовий збір у розмірі 1 450,00 грн (а. с. 6, платіжне доручення від 01 листопада 2016 року № 14321), відповідачем за подання апеляційної скарги було сплачено судовий збір в розмірі 2 067,00 грн (а. с. 119, платіжне доручення від 28 листопада 2018 року № 18549332), а за подання касаційної скарги - 2 756,00 грн (а. с. 153, платіжне доручення від 24 липня 2019 року № 21845251). Таким чином, сума надміру сплаченого судового збору за подання позову складає 72 грн. 157. За таких обставин, оскільки в задоволенні позову відмовлено, сплачений відповідачем судовий збір у сумі 4 823, 00 грн (2 067, 00 грн - за подання апеляційної скарги та 2 756, 00 грн - за подання касаційної скарги) підлягає стягненню з ТОВ «БК «Ольвія» на користь ОСОБА_1 . 158. Відповідно до пункту 1 частини першої та частини п`ятої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду, в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж установлено законом. Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики. 159. Ураховуючи вказане, ТОВ «БК «Ольвія» має право заявити клопотання про повернення надміру сплаченого судового збору за подання позову. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року скасувати. 3. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Ольвія» до ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди відмовити. 4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Ольвія» на користь ОСОБА_1 4 823, 00 грн судового збору, сплаченого у зв`язку з переглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. М. СімоненкоСудді:Ю. Л. ВласовГ. Р. Крет І. В. Григор`єваЛ. М. Лобойко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Ж. М. ЄленінаВ. В. Пророк І. В. ЖелєзнийЛ. І. Рогач О. С. ЗолотніковІ. В. Ткач Л. Й. КатеринчукС. П. Штелик https://reyestr.court.gov.ua/Review/104827809

Постанова Іменем України 14 грудня2021 року м. Київ Справа № 147/66/17 Провадження № 14-95цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - страхувальник) та Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - МТСБУ) про відшкодування шкоди, за касаційною скаргою страхувальника на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Сопруна В. В., Медяного В. М., Матківської М. В., ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. 27 січня 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив стягнути зі страхувальника 13 438, 99 грн на відшкодування матеріальної шкоди, 800,00 грн на відшкодування витрат на проведення експертної оцінки автомобіля, 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 2 000,00 грн на відшкодування витрат на правову допомогу.Мотивував позов такими обставинами. 2. Згідно з довіреністю, виданої 04 лютого 2014 року (терміном до 04 лютого 2024 року), посвідченою приватним нотаріусом Красилівського районного нотаріального округу Кізюн Т. А. та зареєстрованою в реєстрі за № 91, ОСОБА_3 уповноважив позивача розпоряджатись належним йому на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_1 транспортним засобом марки ВАЗ (модель - 11183; рік випуску - 2007; об`єм двигуна - 1596; кузов - НОМЕР_2 ) з реєстраційним номером НОМЕР_3 (далі - транспортний засіб) та наділив іншими повноваженнями щодо транспортного засобу, про що вказав у довіреності. З огляду на вказане ОСОБА_3 як власник транспортного засобу передав позивачу наведене вище свідоцтво. 3. 28 січня 2014 року на вул. Леніна (нова назва - Соборна) у смт Тростянці Вінницької області сталась дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю транспортного засобу, яким керував позивач, і автомобіля ВАЗ-2112 з реєстраційним номером НОМЕР_4 , яким керував ОСОБА_2 . 4. 05 березня 2014 року Тростянецький районний суд Вінницької області прийняв постанову, якою визнав ОСОБА_2 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення та застосував до нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340,00 грн. 5. Внаслідок ДТП був пошкоджений транспортний засіб, а вартість заподіяних матеріальних збитків становить 13 438,99 грн. 6. Усвідомлення того, що транспортний засіб пошкоджений, із часу ДТП пройшло більше трьох років, а він досі не відремонтований, спричинило в позивача пригнічений стан. ДТП зумовило незручності для сім`ї позивача з огляду на необхідність користування послугами таксі та незаплановане використання коштів сімейного бюджету. На утриманні позивача перебуває двоє малолітніх дітей. Вказане вважав підставами для компенсації моральної шкоди в сумі 5 000,00 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 7. 18 жовтня 2017 року Тростянецький районний суд Вінницької області ухвалив рішення, яким повністю відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення тим, що в порушення статті 35 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон №1961-IV) позивач не звертався до МТСБУ із заявою про відшкодування шкоди, внаслідок чого МТСБУ було позбавлене права оглянути пошкоджений транспортний засіб для встановлення розміру вартості відновлювального ремонту, як того вимагає цей Закон. 8. Крім того, маючи альтернативу вибору у визначенні особи, яка відшкодує заподіяну шкоду, позивач, достовірно володіючи інформацією про страхову компанію забезпеченого транспортного засобу, своїм правом на звернення у встановленому порядку саме до страхової компанії не скористався. 9. Крім того, ОСОБА_1 не є належним позивачем у цій справі, адже користується транспортним засобом «на підставі довіреності» і не має документа, що засвідчує його право власності на транспортний засіб. 10. З позивача на користь страхувальника слід стягнути понесені останнім судові витрати в сумі 2 000,00 грн. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 11. 23 листопада 2017 року Апеляційний суд Вінницької області ухвалив рішення, яким апеляційну скаргу позивача задовольнивчастково: рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове - про часткове задоволення позову: стягнув зі страхувальника на користь позивача 13 438,99 грн відшкодування матеріальної шкоди заподіяної внаслідок ДТП, 800,00 грн витрат за проведення експертної оцінки транспортного засобу, 1 000,00 грн відшкодування моральної шкоди, 2 048,00 грн витрат на оплату судового збору; у решті позовних вимог відмовив. Мотивував рішення тим, що вина страхувальника у скоєнні ДТП доведена. 12. Згідно зі звітом № 06/02-484 від 25 березня 2017 року вартість матеріального збитку, завданого транспортному засобу в результаті його пошкодження у ДТП, складає 13 438,99 грн. 13. Позивач керував транспортним засобом на підставі посвідчення водія на право керування транспортним засобом і реєстраційного документа на транспортний засіб, а тому має право вимагати відшкодування шкоди, завданої транспортному засобу. 14. Хоча цивільно-правова відповідальність страхувальника на момент вчинення ДТП була застрахована у встановленому законом поряду, а саме полісом № АС/5455385 обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, виданим Страховою компанією «Гарантія», однак право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов`язує одержувати його. Відмова потерпілого від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування шкоди в деліктному зобов`язанні. 15. Потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, у рамках деліктного зобов`язання, незалежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди. У такому випадку особа, яка завдала шкоди і цивільно-правова відповідальність якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого страховика за договором з відповідною вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, у розмірах та обсязі згідно з обов`язками страховика як сторони договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Якщо потерпілий звернувся до страховика і одержав страхове відшкодування в розмірі, який у повному обсязі відшкодовує завдану шкоду, деліктне зобов`язання між потерпілим і особою, яка завдала шкоди, припиняється згідно зі статтею 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) виконанням, проведеним належним чином, що відповідає висновкам Верховного Суду України, висловленим у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2808цс15, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-725цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-954цс16. 16. Позивач не звертався до страховика і не одержував від нього страхове відшкодування, а враховуючи, що його право як потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка її завдала, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб, то позовні вимоги про стягнення зі страхувальника 13 438,99 грн матеріального збитку, витрат за проведення експертної оцінки транспортного засобу в розмірі 800,00 грн підлягають задоволенню. 17. Розмір моральної шкоди слід визначити в розмірі 1 000,00 грн, який слід стягнути зі страхувальника на користь позивача. 18. У матеріалах справи відсутні документально підтверджені докази, що свідчили б про понесення позивачем витрат на правову допомогу в розмірі 2 000,00 грн, а тому у стягненні зі страхувальника на користь позивача цих витрат слід відмовити. Короткий зміст вимог касаційної скарги 19. У грудні 2017 року страхувальник подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення про відмову в позові. Доводи осіб, які подали касаційні скарги 20. Страхувальник мотивує касаційну скаргу так. 21. Рішення суду апеляційної інстанції є незаконним, ухваленим при неповному з`ясуванні та недоведеності обставин, що мають значення для справи. 22. У суді першої інстанції позивач стверджував, що він звертався до Страхової компанії «Гарантія», але через те, що ця компанія знаходиться у процедурі ліквідації, то страхове відшкодування виплачене не було. Тому твердження апеляційного суду про те, що позивач не звертався до страховика не відповідає дійсним обставинам справи. 23. Зважаючи на те, що сума страхової виплати може повністю покрити завдані збитки, в задоволенні позовних вимог суд мав відмовити. 24. У своєму рішенні апеляційний суд фактично поставив під сумнів обов`язковість страхування цивільно-правової відповідальності водіїв наземних транспортних засобів, адже за його висновками відповідальність несе винна особа, незважаючи на наявність страхового полісу. Позиція інших учасників процесу 25. Інші учасники судового процесу відзиви на касаційну скаргу не подали. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 26. 27 травня 2020 року колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду постановила ухвалу, якою передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави наявності виключної правової проблеми і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. 27. Колегія суддів мотивує ухвалу так. 28. Суди встановили, що до страховика або МТСБУ позивач у встановлені строки не звертався. 29. Звернення потерпілого до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування є позасудовою процедурою здійснення такого страхового відшкодування, яка не виключає право особи безпосередньо звернутися до суду з позовом про стягнення відповідного відшкодування (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к). 30. У постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) Велика Палата Верховного Суду фактично визначила два окремих (відмінних один від одного) випадки, за яких є можливим відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності: 1) пропуск строків, передбачених статтею 37 Закону 2) ситуація, коли розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика (стаття 1194 ЦК України). 31. Незважаючи на те, що у справі, що переглядається, потерпілий втратив право на отримання відшкодування від страховика тієї особи, яка завдала шкоди, таке право підлягає захисту в межах позовної давності на загальних підставах шляхом пред`явлення позову до винуватця ДТП, який є безпосереднім заподіювачем описаної шкоди. 32. При цьому обмеження, встановлені статтею 1194 ЦК України, не поширюються на зазначені правовідносини, оскільки наведена норма регламентує визначення обсягу відповідальності застрахованої особи у разі недостатності страхової виплати (тобто така виплата мала бути проведена) і не встановлює будь-яких обмежень у разі, якщо у страховика не виникло обов`язку зі сплати страхової виплати. 33. Інше розуміння наведених норм права фактично зменшує строк існування права на вимогу до заподіювача шкоди, якщо така шкода заподіяна майну потерпілого, до одного року з моменту скоєння ДТП. Наведений річний строк є присічним та поважність причин його пропуску не може впливати на можливість захисту цивільного права, що істотно звужує можливість потерпілої особи захистити своє порушене право в порівнянні із захистом свого права на загальних підставах у межах трирічної позовної давності шляхом пред`явлення позову до правопорушника - завдавача шкоди. 34. Вибір страховика належить кожній особі, яка вирішила вступити в договірні відносини з приводу такого виду страхування, відповідно, така особа має нести всі ризики обрання неналежного, недобросовісного або ненадійного контрагента. З іншого боку, нездійснення потерпілою особою всупереч своїм власним інтересам обов`язку звернутися до страховика із заявою про страхове відшкодування впродовж одного року (з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди) жодною нормою чинного законодавства не визнано як підстава припинення права вимоги до завдавача шкоди і обов`язку такої особи відшкодувати завдану нею шкоду. 35. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звертає увагу не те, що Верховний Суд у постановах від 08 квітня 2020 року у справі № 447/819/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 369/3461/17 та у справі № 730/125/16-ц по-іншому застосував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 03 жовтня 2018 року в справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18). Зокрема, у зазначених справах за фактичними обставинами потерпілі особи на момент звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди винуватцем ДТП пропустили встановлені строки подання заяви про страхове відшкодування, передбачені статтею 37 Закону № 1961-IV. Вказане відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18), було підставою для відшкодування шкоди особою, винною у ДТП. Однак, незважаючи на зазначені фактичні обставини, суд касаційної інстанції скасовував рішення судів попередніх інстанцій про стягнення відшкодування з особи, винної у дорожньо-транспортній пригоді. 36. Водночас відповідно до положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону №1961-IV для вирішення питання, чи виник у страховика (страхової компанії) обов`язок зі сплати страхового відшкодування, та для правильного застосування висновку Великої Палати Верховного Суду правове значення має факт звернення потерпілої особи до страховика (страхової компанії), а не особи, яка завдала шкоди. При цьому за викладеними в рішенні обставинами потерпіла особа в межах строків, установлених підпунктом 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IVдо страховика не зверталася й не набула права на відшкодування шкоди шляхом отримання страхової виплати. 37. З урахуванням наведених мотивів та обґрунтувань колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що є всі підстави для уточнення правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18). Наявність різного по суті застосування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18), свідчить про неузгоджену практику його застосування в ситуації, коли потерпіла особа, пропустивши встановлені строки подання заяви про страхове відшкодування, передбачені статтею 37 Закону №1961-IV, звертається до суду за захистом свого права на відшкодування шкоди безпосередньо до особи, яка завдала таку шкоду. 38. Не заперечуючи того, що покладання обов`язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування, сплачує страхові платежі і має право вимоги до страховика порушника, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності, Верховний Суд вважає, що в ситуації, коли потерпілий втратив право на отримання відшкодування шкоди від страховика порушника, необхідно керуватися тим, що таке відшкодування є можливим на загальних підставах за рахунок винної особи за принципом генерального делікту. 39. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що в правозастосовній практиці досить часто виникають ситуації, коли встановлення винуватця ДТП триває довше за один рік, а тому сплив такого строку призводить до втрати потерпілим права вимоги про відшкодування завданої йому шкоди до страховика особи, винної в завданні такої шкоди. Отже, тлумачення наведених норм права таким чином, що сплив річного строку з моменту настання ДТП призводить також і до втрати вимоги до заподіювача шкоди, позбавлятиме потерпілу особу взагалі можливості відшкодувати завдану їй шкоду будь-якою особою. Позиція Великої Палати Верховного Суду Стосовно наявності підстав для відступу від висновку щодо застосування норм права 40. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 41. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 42. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застарілий характер внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. 43. За змістом Цивільного процесуального кодексу України (далі- ЦПК України), Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у певних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в певних суспільних правовідносинах. 44. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду у кожній конкретній справі. 45. Відмінність фактичних обставин справи, яка розглядається, у порівнянні з фактичними обставинами справи, у якій висловлена правова позиція Великою Палатою Верховного Суду, за відсутності різних підходів судів до вирішення подібної правової проблеми з такими ж фактичними обставинами не є підставою для уточнення висновків Великої Палати Верховного Суду. 46. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. 47. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. 48. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що правові висновки Верховного Суду не носять універсального характеру для всіх без виключення справ, а регулятивний вплив частини четвертої статті 403 ЦПК України, якою передбачено таку підставу передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини. 49. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43,44) і № 818/1688/16 (пункти 44,45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44,45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58,59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40). 50. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 травня 2020 року правильно вказує, що статтею 1194 ЦК України регламентується визначення обсягу відповідальності застрахованої особи у разі недостатності страхової виплати. 51. Однак, вказана норма у главі 82 ЦК України визначає особливості розподілу повної відповідальності (стаття 1166 ЦК України) між особою, яка заподіяла шкоду та її страховиком. Стаття 1194 ЦК України, встановивши межі відповідальності особи, яка заподіяла шкоду та застрахувала свою цивільну відповідальність у розмірі, що перевищує страхове відшкодування, тим самим покладає решту відповідальності на страховика. 52. З огляду на вказане, Велика Палата Верховного Суду вважає, що стаття 1194 ЦК України застосовується до будь-яких правовідносин, в яких бере участь особа, яка заподіяла шкоду та застрахувала свою цивільну відповідальність. 53. Розглядаючи справу № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Грандвіс» (далі-ПрАТ «СК «Грандвіс») до фізичних осіб та ПрАТ «Просто-Страхування» про зворотне стягнення виплаченого страхового відшкодування за договором добровільного страхування майна, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2018 року вказала, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе лише за умови, що згідно із цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виникло обов`язку з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених статтею 37 цього Закону), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. У такому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов`язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV). 54. При цьому у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду послалась на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №755/18006/15-ц (провадження №14-176цс18), у якій було відступлено від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі №6-2587цс15, відповідно до якого страховик, який виплатив потерпілому страхове відшкодування має право пред`явити вимоги до винної особи або її страховика. З урахуванням вказаних мотивів та з огляду на те, що в зазначеній постанові від 03 жовтня 2018 року (справа № 760/15471/15-ц, провадження № 14-316цс18), не висловлювалась правова позиція щодо наслідків застосування преклюзивного (річного) строку та обсягу відповідальності страхувальника у випадку його пропуску, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від таких правових висновків немає. Засади цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну зіткненням транспортних засобів (взаємодії джерел підвищеної небезпеки) 55. Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 56. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. 57. За змістом статті 13 ЦК Україницивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором та/або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. 58. Відповідно, у разі вчинення дій, які не врегульовані нормами цивільного законодавства, перед судом може постати завдання оцінки таких дій. 59. Виходячи з формулювання статті 11 ЦК України, можна зробити висновок, що такі дії повинні відповідати загальним засадам цивільного законодавства України, які закріплені в статті 3 ЦК України. 60. Отже, принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов`язань. 61. Введення в цивільне законодавство принципу добросовісності як одного з найбільш загальних і важливих принципів цивільного права є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності слід підходити до оцінки поведінки суб`єкта права як добросовісного або недобросовісного. 62. Відповідно до статті 33 Закону №1961-IV страхувальник, у разі настання ДТП, невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово має надати страховику, з яким укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ), повідомлення про ДТП встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов`язок, він має підтвердити це документально. Тобто страхувальник має вчинити дії для повідомлення страховика про настання ДТП. 63. У свою чергу, страховик зобов`язаний протягом двох робочих днів з дня отримання повідомлення про настання події, що містить ознаки страхового випадку, розпочати її розслідування, у тому числі здійснити запити щодо отримання відомостей, необхідних для своєчасного здійснення страхового відшкодування. Протягом 10 робочих днів з дня отримання повідомлення про ДТП страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ) зобов`язаний направити свого представника (працівника, аварійного комісара або експерта) на місце настання страхового випадку та/або до місцезнаходження пошкодженого майна для визначення причин настання страхового випадку та розміру збитків (стаття 34 Закону №1961-IV). Тобто страховик після повідомлення страхувальником про ДТП має здійснити всі дії для встановлення та виплати страхового відшкодування. 64. У страховика (МТСБУ) обов`язок здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату) не виникає у разі навмисних дій страхувальника, спрямованих на настання страхового випадку (підпункт 37.1.1 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV), або у разі вчинення ним умисного кримінального правопорушення, що призвело до страхового випадку (підпункт 37.1.2 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV). 65. Крім того, у страховика (МТСБУ) обов`язок здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату) не виникає і тоді, коли має місце неналежна поведінка й з боку потерпілого, а саме: невиконання обов`язків, визначених Законом № 1961-IV, якщо це призвело до неможливості страховика (МТСБУ) встановити факт ДТП, причини та обставини її настання або розмір заподіяної шкоди (підпункт 37.1.3 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV); неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року з моменту ДТП, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років з моменту ДТП, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого (підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV). 66. Отже, закон з огляду на принцип добросовісності визначає, що якщо потерпілий недобросовісно реалізовує право на отримання відшкодування завданої йому під час експлуатації наземного транспортного засобу шкоди, не виконує покладені на нього Законом № 1961-IV обов`язки, він має нести тягар негативних наслідків власної поведінки. 67. Аналізуючи зазначені норми законодавства, слід дійти висновку, що законодавство у страхових правовідносинах передбачає здійснення прав та обовязків з дотриманням принципу добросовісності всіма учасниками цих правовідносин і не дотримання цього принципу може мати наслідком відмову в захисті порушеного права, зокрема в праві на відшкодування шкоди при недобросовісній поведінці особи взагалі, та звільняє страховика від обов`язку відшкодування шкоди при недобросовісній поведінці винної особи та потерпілого. 68. Разом з тим у порушення принципу пропорційності законом не встановлено механізму захисту права осіб (поновлення права), які добросовісно виконують покладені на них обов`язки, якщо шкода не відшкодована не з їхньої вини. Тому тлумачення права щодо відшкодування шкоди за наслідками страхового випадку за Законом № 1961-IV, має здійснюватися з огляду на добросовісне виконання зобов`язань та поведінки всіх учасників (добросовісна чи недобросовісна поведінка/дії) та пропорційність інтересів усіх учасників цих правовідносин. Загальний порядок відшкодування шкоди, завданої особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів 69. Стаття 1166 ЦК України передбачає, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 70. За змістом вказаної норми, за загальним правилом: по-перше, в повному обсязі; по-друге, особою, яка безпосередньо її завдала, шкода підлягає відшкодуванню. 71. Проте із вказаних правил є винятки, передбачені законом. Одним з таких винятків є страхування особою цивільно-правової відповідальності. 72. Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України «Про страхування» (далі - Закон №85/96-ВР)). 73. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України). 74. Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов`язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (стаття 980 ЦК України). 75. Питання страхування відповідальності власників транспортних засобів регулюється не тільки національним законодавством, а й міжнародними нормами, і Україна як держава, яка прагне вступу в Європейський союз, в Угоді про асоціацію України з ЄС зобов`язалась здійснити заходи до підвищення гарантій забезпечення прав потерпілих від ДТП відповідно до Директиви 2009/103/ЄС щодо страхування цивільної відповідальності по відношенню до використання автотранспортних засобів та забезпечення виконання зобов`язань щодо страхування такої відповідальності. 76. Відносини страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регламентує, зокрема, Закон № 1961-IV. 77. Згідно зі статтею 999 ЦК України до відносин, що випливають із обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. 78. Саме на забезпечення таких зобов`язань було ухвалено Закон № 1961-IV. 79. Законом № 1961-IV визначено як засади, так і процедури отримання потерпілими особами за наслідками ДТП, відшкодування заподіяної шкоди. 80. Згідно з статтею 3 Закону №1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється, зокрема, з метою забезпечення відшкодування шкоди майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників. 81. Відповідно до статті 5 вказаного Закону об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих унаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу. 82. У разі настання страхового випадку страховик (страхова компанія) у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи (пункт 22.1 статті 22 Закону № 1961 IV). 83. Згідно з частинами першою, другою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. 84. Статтею 1194 ЦК України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 85. Відтак Велика Палата Верховного Суду послідовно наголошує, що основний тягар відшкодування шкоди, спричиненої за наслідками ДТП, повинен нести страховик та саме він є належним відповідачем у справах за позовами про відшкодування шкоди в межах страхової суми. 86. Відшкодування шкоди особою, яка її завдала, можливе лише за умови, що згідно із Законом № 1961-IV у страховика (страховика) не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов`язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961 IV) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі №147/66/17). 87. Водночас в Законі наголошено, що обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників. Тобто Закон як спрямований насамперед на захист прав осіб потерпілих внаслідок ДТП, при цьому також забезпечує майнові інтереси винної особи, які полягають у відшкодуванні спричиненої шкоду не нею, а страховиком (страховою компанією) за певні страхові внески (стаття 3 Закону № 1961-IV). 88. Тобто положення цього Закону спрямовані як на захист прав потерпілої особи на відшкодування шкоди, так і на те, що винна особа має право розраховувати на відшкодування спричиненої нею шкоди страхувальником, у якого застрахована її відповідальність, а тому, розглядаючи такі спори, судам слід уважно дотримуватись балансу інтересів як потерпілої особи, так і особи, яка застрахувала свою відповідальність та переклала тягар відшкодування шкоди на страховика. 89. При цьому, слід мати на увазі, що відповідно до положень статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. 90. Цивільний кодекс України також передбачає, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї, і особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частини друга та четверта статті 14 ЦК України) 91. Положення зазначених норм права свідчить про зобов`язання учасників цивільних правовідносин діяти в межах закону, не порушуючи права інших осіб у спосіб передбачений законом, добросовісно здійснюючи свої права та обов`язки. 92. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо застосування законодавства про обов`язкове страхування цивільно правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. 93. Зокрема, у постанові від 05 червня 2018 року (справа № 910/7449/17, провадження № 12-104гс18), розглядаючи справу за позовом ПрАТ «СК «АХА Страхування» до ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» про стягнення страхового відшкодування, виплаченого за договором добровільного страхування, Велика Палата Верховного Суду відступила від правової позиції Верховного Суду України, висловленої у постановівід 15 квітня 2015 року в справі № 3-49гс15 щодо непоширення річного строку на вимогу страхової компанії потерпілого, яка виплатила останньому відшкодування за договором добровільного страхування, до страхової компанії винної особи та зазначила, що закріплене в підпункті 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону №1961-IV право страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про виплату страхового відшкодування не залежить від суб`єкта звернення з відповідною заявою, тобто підлягає застосуванню, в тому числі у випадку, коли з такою заявою звертається не безпосередньо потерпілий, а особа, яка здійснила відшкодування потерпілому завданої шкоди на підставі договору добровільного майнового страхування. 94. Зазначений висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду за фактичних обставин, коли страховик потерпілої особи на підставі договору про добровільне страхування майна відшкодував їй завдану за наслідками ДТП шкоду та звернувся зі зворотною вимогою до страховика винної особи за договором обов`язкового страхування цивільної відповідності. При цьому, ДТП відбулось у вересні 2015 року, 15 жовтня 2015 року страхувальник за договором добровільного страхування сплатив страхове відшкодування, однак з заявою про відшкодування страхової суми до страхувальника винної особи звернувся з пропуском річного строку 25 жовтня 2016 року, що є відмінними від справи, яка розглядається, а тому підстав для відходу від такої правової позиції Верховного Суду також немає. 95. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) зазначено, що «у системному зв`язку зі статтею 36 положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 цього Закону щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права». 96. При цьому Велика Палата Верховного Суду вказала, що правова позиція, сформульована в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження №14-176цс18), стосувалася питання про наявність можливості у страховика, який виплатив страхове відшкодування на підставі договору добровільного страхування, самостійно обирати, до кого саме звертатися з вимогою про стягнення суми виплаченого страховиком відшкодування: до винної особи чи в межах ліміту відповідальності страховика, у якого винна особа застрахувала цивільно-правову відповідальність, - до страховика у цій справі. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування», шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність. 97. У постанові від 11 грудня 2019 року (справа № 465/4287/15, провадження № 14-406цс19), розглядаючи справу за позовом фізичної особи до ПрАТ «УПСК» про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди, Велика Палата Верховного Суду визначила, що «зазначений у пункті 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV строк є присічним і поновленню не підлягає», а «тому саме річний строк звернення із заявою про виплату страхового відшкодування є припинювальним і з його спливом у страховика настає право на відмову у виплаті страхового відшкодування». 98. Постановою від 03 жовтня 2018 року (справа № 760/15471/15-ц, провадження № 14-316цс18), розглядаючи справу за позовом ПрАТ «СК «Грандвіс» до фізичних осіб та ПрАТ «Просто-Страхування» про стягнення страхового відшкодування, заявленим з підстав виплати страхового відшкодування за договором добровільного страхування майна, Велика Палата Верховного Суду вказала, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно із цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виникло обов`язку з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених статтею 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. У такому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов`язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV). 99. Норми Закону стаття 3 Закону № 1961-IV на предмет розміру відшкодування шкоди та особи, яка зобов`язана відшкодувати таку шкоди у випадку пропуску потерпілим річного строку звернення до страхової компанії та відмови у зв`язку із цим, страховою компанією у відшкодуванні, Велика Палата не оцінювала та правову позицію щодо цього не висловлювала. Саме ця правова проблема підлягає вирішенню у цій справі. Здійснення потерпілою особою права на отримання відшкодування заподіяної шкоди протягом року 100. Згідно з пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної шкоди) та моральної шкоди іншій особі. 101. За загальним принципом, відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 102. Разом з тим, як уже зазначалось, винна особа - володілець транспортного засобу має право застрахувати свою відповідальність, передавши обов`язок відшкодування шкоди, спричиненої за участю його транспортного засобу, страховій компанії (страховику). 103. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 988 ЦК України страховик зобов`язаний у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором. 104. У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов`язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов`язаним суб`єктом перед потерпілим замість завдавача шкоди в передбаченому Законом порядку. Після такої виплати деліктне зобов`язання припиняється його належним виконанням. 105. У разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи (пункт 22.1 статті 22 Закону). 106. Одночасно за положеннями статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 107. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як право потерпілого на відшкодування заподіяної шкоди так і кореспондуючий обов`язок страховика (страхової компанії) здійснити його відшкодування виникає на підставі настання страхового випадку - ДТП. 108. При цьому зазначений закон встановлює як підстави відшкодування шкоди і відмови страховика у такому відшкодуванні, так і процедури, за якими така шкода відшкодовується. 109. Слід також зазначити, що відповідно до статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Відтак зазначена норма визначає, що саме законом встановлюється випадки, коли право особи припиняється внаслідок його нездійснення. 110. Відповідно до цього Закону тастатті 13 ЦК України сторони повинні діяти добросовісно, не порушуючи права інших осіб - учасників цих правовідносин. 111. За змістом зазначених норм права встановлюється, як добросовісність поведінки особи, чиї права порушено, так і передбачається, що припинення права може бути лише у випадках, передбачених законом. 112. Зміст суб`єктивного цивільного права становлять такі юридичні правомочності, як реалізація особою права на дії; можливість вимагати певної поведінки від інших; можливість захисту порушеного права в юрисдикційному порядку (зокрема, у досудовому та судовому порядку). 113. Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих можливостей, які становлять зміст суб`єктивного цивільного права. Здійснення цивільного права відбувається шляхом вчинення фактичних та юридичних дій, що свідчить по свободу поведінки учасників цивільних правовідносин при реалізації своїх прав та обов`язків на власний розсуд. 114. Цивільне законодавство встановлює правило, згідно з яким нездійснення особою своїх майнових прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом (частина друга статті 12 ЦК України). При цьому, ЦПК України містить норми, коли нездійснення цивільного права є підставою для припинення цивільного права, настання інших негативних правових наслідків для носія такого права. Наприклад, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає припинення поруки у зв`язку з пропуском 6 місяців строку звернення кредитора до поручителя, а також, що з припиненням поруки припиняється й право на отримання сум простроченої заборгованості від поручителя. 115. Поняття відмови від права не є тотожним поняттю нездійснення права (наприклад, відмова від прав, набутих за довіреністю, повинна відбуватись із повідомленням довірителя (стаття 250 ЦК України), відмова від права власності здійснюється шляхом заяви про це чи вчиненням інших дій, які свідчать про відмову від цього права (стаття 347 ЦК України)). Відмова від належного особі права припиняє таке право. 116. Також припинення цивільного права та/або припинення права на захист порушеного права та/або припинення права на отримання відшкодування від певної особи не є ідентичними.Припинення цивільного права має під собою наслідком припинення цивільних правовідносин та відбувається, як вже було зазначено, лише у випадках, передбачених законом. 117. Припинення ж права на відновлення або захист порушеного права, право на відшкодування шкоди за рахунок певної особи не позбавляє особу взагалі цивільного права, але має наслідком неможливість отримання відновлення порушеного права або відшкодування шкоди тощо за рахунок певної особи (припинення поруки, пропуск позовної давності до одного з боржників). При цьому особа не позбавлена права на отримання захисту або відновлення порушеного права від іншого боржника за його наявності. 118. Таким чином, припинення цивільного права має бути передбачено законом, на відміну від чого припинення права на отримання відшкодування від певної особи не позбавляє особу цивільного права, а лише позбавляє її можливості отримати відшкодування від цієї особи. 119. Відповідно до підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV підставою для відмови страховиком (страховою компанією) у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є, зокрема, неподання потерпілою особою заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння ДТП. 120. Закон передбачає, що потерпілий, який володіє правом на майнове відшкодування заподіяної йому шкоди, повинен вчинити ряд активних дій, які б свідчили про його волевиявлення щодо здійснення цього права. Вказані активні дії потерпілого закон пов`язує, зокрема, із поданням заяви про страхове відшкодування впродовж визначеного законом строку (підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV), зі сприянням у визначенні характеру та розміру збитків (пункт 331.1статті 331 Закону № 1961-IV). 121. Відтак право потерпілого на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18)). 122. В іншій постанові Великої Палати Верховного Суду зроблено висновок, що зазначений у підпункті 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV річний строк є преклюзивним і поновленню не підлягає (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 465/4287/15 (провадження № 14-406цс19). 123. Поняття «преклюзивні строки» здійснення регулятивного суб`єктивного права (строк подання заяви про страхове відшкодування до страховика) не є тотожним поняттю «позовна давність» (строк захисту порушеного права особи). 124. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. У такому випадку договір про збільшення позовної давності укладається в письмовій формі та може бути оформлений як окремий договір, і як пункт основного договору (частина перша статті 259 ЦК України). При цьому закон не передбачає, що позовна давність, встановлена законом, може бути скорочена за домовленістю сторін, що свідчить про те, що позовна давність на звернення до суду за захистом порушеного права визначається законом і може бути тільки збільшена. 125. Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки. 126. Поряд із цим законодавством встановлюються також спеціальні строки позовної давності, зокрема, скорочені до одного року. Така позовна давність, яка закріплена статтею 258 ЦК України, визначена лише для вимог, зазначених у частині другій цієї норми, і зміст цієї норми не допускає розширеного тлумачення та передбачає такий строк для вимог про відшкодування шкоди, спричиненої наслідками ДТП. 127. Підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV визначає наслідком пропуску потерпілою особою річного строку подання заяви до страховика про страхове відшкодування, право страховика на відмову у виплаті регламентних виплат. 128. Разом з тим, ані Закон №1961-IV, ані ЦК України, ані будь-який інший закон не передбачає в цьому випадку припинення взагалі права потерпілою особи на отримання відшкодування або на задоволення позову як, наприклад, передбачено ЦК України при пропуску позовної давності. 129. Водночас ЦК України передбачається також поновлення, зупинення, переривання позовної давності (статті 263-264, стаття 267 ЦК України). 130. Сплив строку, протягом якого потерпіла особа може реалізувати своє регулятивне суб`єктивне право (у цьому випадку протягом одного року) за рахунок страховика (страхової компанії), призводить до неможливості отримання страхового відшкодування від особи, що застрахувала відповідальність винної в ДТП особи в позасудовому порядку. Однак, законодавством не передбачено в цьому випадку припинення взагалі права на відшкодування шкоди, ані у повному обсязі, ані в обсязі страхового відшкодування. Тоді як згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявила сторона у спорі, є підставою для відмови в позові. 131. Крім того, немає підстав вважати, що річний строк звернення з заявою про виплату страхового відшкодування є спеціальним строком позовної давності, передбаченим статтею 258 ЦК України, оскільки це суперечить змісту зазначеної норми, яка не передбачає встановлення спеціальної позовної давності в інших випадках, ніж випадки, передбачені в цій норми. 132. З огляду на те, що пропуск річного строку звернення із заявою до страховика (страхової компанії) не зазначений у законодавстві (стаття 12 ЦК України) як підстава для припинення матеріального права, цей строк не може бути розцінений як преклюзивний і такий, що припиняє існуюче право на отримання відшкодування шкоди в розмірі регламентних виплат взагалі. 133. Аналізуючи норми законодавства стосовно добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин (стаття 13 ЦПК України) та принципу повного відшкодування шкоди (стаття 1166 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду з огляду на відсутність норми закону, що передбачає припинення в цьому випадку цивільного права на відшкодування, та з урахуванням із загального права особи на захист права в суді (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) дійшла висновку, що при добросовісній поведінці потерпілої особи та доведеності, що річний строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, особа може отримати таке відшкодування, пред`явивши вимогу до страховика (страхової компанії) в судовому порядку протягом строку позовної давності. 134. Покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, крім зазначених вище випадків, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV). 135. Відтак, аналізуючи зазначене законодавство в сукупності з загальними принципами цивільного права, як то добросовісність поведінки та спрямованість на відновлення порушеного права, слід дійти висновку, що потерпіла особа при відмові страховика (страхової компанії) у виплаті регламентних платежів у зв`язку з пропуском річного строку, має право на пред`явлення вимоги до страховика (страхової компанії) винної у спричиненні шкоди особи про відшкодування шкоди в межах страхової суми протягом строку позовної давності. 136. У випадку, якщо потерпіла особа звернеться до страховика (страхової компанії) за відшкодуванням шкоди з пропуском встановленого річного строку, однак доведе, що нею здійснено розумних заходів для отримання відшкодування за рахунок страховика, та строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, вона має право на відшкодування шкоди в межах страхової суми за рахунок страховика (страхової компанії)винної у спричиненні шкоди особи, у тому числі у судовому порядку. Висновки по суті спору в цій справі 137. Ухвалюючи судові рішення в цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що позивач, маючи зобов`язання та право на звернення за регламентними виплатами до МТСБУ або страхової компанії, даними про яку він достеменно володів, з такою заявою протягом одного року не звернувся, а тому втратив право на відшкодування шкоди від страховика в межах страхових виплат. Оскільки розмір шкоди не перевищує розміру страхових виплат, то й підстав для покладення відповідальності на страхувальника немає. 138. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивач є неналежним оскільки не є власником транспортного засобу й управляв транспортним засобом на підставі посвідчення водія та документів на автомобіль. 139. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не погодився з таким висновком та зазначив, що позивач керував транспортним засобом на підставі посвідчення водія на право керування транспортним засобом і реєстраційного документа на транспортний засіб, а тому має право вимагати відшкодування шкоди, завданої транспортному засобу. 140. Із цього приводу слід зазначити таке. 141. Велика Палата Верховного Суду вважає, що факт правомірності володіння особою транспортним засобом є достатньою підставою для неї, щоб звернутися за захистом права щодо відшкодування шкоди, заподіяної вказаному майну. 142. За змістом частини другої статті 1187 ЦК України володільцем джерела підвищеної небезпеки є юридична особа або громадянин, що здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших правових підстав (договору оренди, довіреності тощо). 143. Пунктом 2.2. Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (в редакції, чинній на час вчинення ДТП) передбачено, що власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб. 144. Якщо порушення речового права на чуже майно, з вини третіх осіб, завдало певних майнових збитків особі, якій належить це право, то ця особа може звернутися за захистом належних їй прав на підставі статті 396 ЦК України. Таким чином, спричинення шкоди користувачу майна випливає з факту його користування цим майном на достатній правовій підставі відповідно до пункту 2.2 Правил дорожнього руху (див. висновок Верховного Суду України в постанові від 03 грудня 2014 року у справі № 6-183цс14). 145. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивачу, який правомірно керував транспортним засобом належить право на відшкодування майнової шкоди, заподіяної цьому майну за рахунок страховика (страхової компанії) винної особи. У цій частині мотиви суду першої інстанції підлягають зміні в редакції цієї постанови. 146. Аналогічного висновку дійшли Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 200/21325/15-ц, від 03 квітня 2019 року в справі №299/2811/16-ц, від 17 жовтня 2019 року у справі № 300/193/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 607/3007/16-ц, Верховний Суд України у постанові від 03 грудня 2014 року у справі № 6-183цс14,і така практика є сталою. 147. Суд апеляційної інстанції у своїй постанові вказав на абсолютний характер права потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка її завдала. Таке право, на думку цього суду, не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоча договір укладений на користь третіх осіб. Відмова потерпілого від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування шкоди у деліктному зобов`язанні. 148. Також суд апеляційної інстанції на підтвердження зазначеного послався на правовий висновок Верховного Суду України, сформульований у постановах від 20 січня 2016 року у справі №6-2808цс15, від 14 вересня 2016 року у справі №6-725цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі №6-954цс16. 149. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов`язки, пов`язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов`язок виплатити відповідне відшкодування за Законом №1961-IV виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених Законом №1961-IV випадках - МТСБУ) та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за Законом №1961-IV не має обов`язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов`язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов`язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ). Тому висновок апеляційного суду про абсолютність права потерпілого на відшкодування шкоди саме за рахунок особи, яка завдала шкоди, є помилковим. 150. Враховуючи розподіл у деліктному зобов`язанні між винуватцем ДТП (страхувальником) і страховиком (МТСБУ) обов`язку з відшкодування шкоди, завданої під час експлуатації наземних транспортних засобів, а також те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем має визначені законом межі та порядок реалізації, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована (постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі №6-2808цс15, від 14 вересня 2016 року у справі №6-725цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі №6-954цс16). 151. З огляду на зазначене, уточнення правових позицій, висловлених у пунктах 149,150 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про альтернативне право потерпілого в цій справі обирати особу, до якої можна звернутись із вимогою про виплату відшкодування. 152. Велика Палата Верховного Суду вже висновувала, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Тоді як встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (пункт 46), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54) та № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 20 березня 2019 року у справі № 486/1459/17 (пункт 54), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц(пункт 63), від 15 травня 2019 року у справах № 750/5785/18, № 570/2739/16-цта № 554/9144/17, від 29 травня 2019 року у справі № 554/10303/17-ц, від 20 листопада 2019 року № 201/12877/16 (пункт 46), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71), від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16-ц (пункт 43), від 19 травня 2020 року у справі № 263/17218/18 (пункт 24). 153. Установивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє в позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 75), від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 54) та 13 жовтня 2020 року у справі № 640/22013/18 (пункт 31)). 154. Велика Палата Верховного Суду в постановах від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження №14-176цс18) (пункт 59), від 03 жовтня 2018 року у справі №760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) неодноразово звертала увагу на те, що у справах про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної страхувальником за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту страхового відшкодування належним відповідачем буде страховик. 155. Принцип повного відшкодування шкоди, закріплений у статті 1166 ЦК України, реалізується у відносинах страхування через застосування положень статті 1194 цього Кодексу. Вказана норма передбачає, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди за загальним правилом зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 156. Відповідно, якщо такої різниці немає та шкода покрита в повному обсязі страховою виплатою, в такому випадку в цій справі відсутні підстави для покладення відповідальності на страхувальника. 157. Разом з тим суди встановили, що позивач з позовом до страховика (страхової компанії) звернувся поза межами річного строку та з відповідною заявою в позасудовому порядку до страховика також не звертався. 158. Звертаючись до суду, позивач не посилається на те, що незвернення до страховика (страхової компанії) було обумовлене обставинами, які не залежали від його дій, та ним було здійснено розумних, необхідних та достатніх заходів щодо такого відшкодування, а тому з огляду на вищевикладене підстав для задоволення позову немає. 159. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що іншої норми яка б визначала особливості відповідальності осіб, які застрахували свою цивільну відповідальність, у главі 82 ЦК України немає. Тому частка відповідальності особи, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, становить різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Щодо стягнення витрат на проведення експертної оцінки транспортного засобу 160. Суд апеляційної інстанцій задовольнив позовну вимогу про стягнення витрат на проведення оцінки транспортного засобу в сумі 800,00 грн, оскільки вважав обґрунтованими вимоги про стягнення матеріальної шкоди заподіяної внаслідок ДТП. 161. Велика Палата Верховного Суду висновує, що відсутні підстави для стягнення 800,00 грн вартості витрат на проведення оцінки транспортного засобу на користь позивача, оскільки потерпілим не був дотриманий порядок залучення експерта та відшкодування страховиком витрат за проведення такої експертизи, передбачений положеннями пунктів 34.2, 34.3 статті 34 Закону № 1961-IV. Щодо стягнення моральної шкоди 162. Суд апеляційної інстанцій визначив розмір моральної шкоди, яка підлягає стягненню зі страхувальника, у сумі 1 000,00 грн. 163. Велика Палата Верховного Суду вважає судове рішення апеляційної інстанції в цій частині обґрунтованим з урахуванням такого. 164. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). 165. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України). 166. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я (частина перша та пункт 1 частини другої статті 23 ЦК України). 167. Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права компенсація моральної шкоди повинна відбуватися в будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (див. пункт 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц). 168. Відповідно до статті 23 Закону № 1961-IV шкодою, заподіяною життю та здоров`ю потерпілого внаслідок ДТП, є: шкода, пов`язана з лікуванням потерпілого; шкода, пов`язана з тимчасовою втратою працездатності потерпілим; шкода, пов`язана із стійкою втратою працездатності потерпілим; моральна шкода, що полягає у фізичному болю та стражданнях, яких потерпілий - фізична особа зазнав у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; шкода, пов`язана із смертю потерпілого. 169. Згідно зі статтею 26-1 Закону № 1961-IV страховиком (у випадках, передбачених підпунктами «г» і «ґ» пункту 41.1 та пунктом «в» пункту 41.2 статті 41 цього Закону,- МТСБУ) відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час ДТП, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю. 170. Страховик (у випадках, передбачених підпунктами «г» і «ґ» пункту 41.1 та пунктом «в» пункту 41.2 статті 41 цього Закону № 1961-IV, - МТСБУ) відшкодовує моральну шкоду, заподіяну смертю фізичної особи, її чоловіку (дружині), батькам (усиновлювачам) та дітям (усиновленим). Загальний розмір такого страхового відшкодування (регламентної виплати) цим особам стосовно одного померлого становить 12 мінімальних заробітних плат у місячному розмірі, встановлених законодавством на день настання страхового випадку, і виплачується рівними частинами (пункт 27.3 статті 27 Закону № 1961-IV). 171. Шкода, заподіяна в результаті ДТП майну потерпілого, - це шкода, пов`язана: з пошкодженням чи фізичним знищенням транспортного засобу; з пошкодженням чи фізичним знищенням доріг, дорожніх споруд, технічних засобів регулювання руху; з пошкодженням чи фізичним знищенням майна потерпілого; з проведенням робіт, які необхідні для врятування потерпілих у результаті ДТП; з пошкодженням транспортного засобу, використаного для доставки потерпілого до відповідного закладу охорони здоров`я, чи забрудненням салону цього транспортного засобу; з евакуацією транспортних засобів з місця ДТП (стаття 28 Закону № 1961-IV). 172. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що потерпіла особа у разі настання страхового випадку набуває право на відшкодування моральної шкоди. Страхове відшкодування такої шкоди охоплює лише шкоду потерпілій фізичній особі, заподіяну у зв`язку з її каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я (зокрема, смертю). У таких випадках розмір моральної шкоди, яку відшкодовує страховик винної особи, передбачений статтею 26-1 та пунктом 27.3 статті 27 Закону. 173. Страхувальник, який спричинив настання страхового випадку, відшкодовує моральну шкоду заподіяну у зв`язку з каліцтвом або смертю потерпілого лише у разі, якщо її розмір перевищує ліміт відповідальності страховика, та у випадку, якщо потерпіла особа просить відшкодувати моральну шкоду з інших підстав, ніж передбачені статтею 23 Закону № 1961-IV. 174. Суд апеляційної інстанції, частково задовольнивши вимогу про стягнення моральної шкоди, врахував те, що від часу ДТП пройшло більше трьох років, автомобіль не відремонтований, через що позивач почав нервувати, не міг спокійно спати вночі; позивачу та його сім`ї довелося користуватися послугами таксі, що викликало суттєві незручності у пересуванні, оскільки на утриманні перебуває двоє неповнолітніх дітей. 175. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що позивач просить стягнути моральну шкоду, яка не охоплюється страховим відшкодуванням, оскільки не стосується шкоди, заподіяної життю та здоров`ю потерпілого (згідно з статтею 23 Закону № 1961-IV) та не належить до шкоди, заподіяної майну (згідно з статтею 28 Закону № 1961-IV). Тому відповідальність за заподіяну позивачу моральну шкоду, яка полягає в його моральних стражданнях та інших немайнових втратах через спричинене з вини страхувальника ДТП, має бути співмірно компенсована останнім. 176. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду з урахуванням меж касаційного перегляду в цій частині залишає судове рішення апеляційної інстанції про стягнення 1 000,00 грн моральної шкоди без змін. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 177. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом. 178. Оскільки страхувальник подав касаційну скаргу в грудні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржене рішення суду апеляційної інстанції на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 179. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального прав (частина перша статті 410 ЦПК України). 180. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині(пункти 3 та 4 частини першої статті 409 ЦПК України). 181. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 413 ЦПК України у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року). 182. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України). 183. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. Отже, рішення Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року слід скасувати в частині відшкодування матеріальної шкоди в сумі 13 438,99 грн, витрат за проведення експертної оцінки транспортного засобу в сумі 800,00 грн, витрат на оплату судового збору в сумі 2 048,00 грн. Рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2017 року про відмову в позові в частині відшкодування матеріальної шкоди в сумі 13 438,99 грн, витрат за проведення експертної оцінки транспортного засобу в сумі 800,00 грн змінити в мотивувальній частині, виклавши його в редакції цієї постанови. Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року в частині відшкодування моральної шкоди в сумі 1 000,00 грн залишити без змін. Щодо судових витрат 184. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 185. Згідно з частиною другою статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. 186. Розподіл судового збору між сторонами та перевірка повноти сплати судового збору здійснюються відповідно до процесуального законодавства (частина сьома статті 6 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною на час подання позову до суду (далі- Закон №3674-VI)). 187. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. (частина перша статті 4 Закону №3674-VI у редакції, що була чинною на час подання позову до суду). 188. Для вирішення питання про розподіл судових витрат зі сплати судового збору слід визначити, скільки мав би становити такий збір за законом. 189. 27 січня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив стягнути з страхувальника 6 400,00 грн матеріальної шкоди (а. с. 2-4). Відповідно до частини другої статті 4 Закону №3674-VI у редакції, що була чинною на час подання позову до суду, за подання позовної заяви майнового характеру фізичною особою справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 1 січня 2017 року становив у місячному розмірі 1 600, 00 грн (стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік»). А тому позивач мав сплатити 640,00 грн судового збору (а. с. 1). 190. 06 квітня 2017 року ОСОБА_1 подав «заяву про уточнення позовних вимог» (а. с. 27), в якій змінив предмет позову та заявив до стягнення з страхувальника на його користь 13 438,99 грн матеріальної шкоди, 800,00 грн витрат на проведення оцінки транспортного засобу та 2 000,00 грн моральної шкоди. 191. Відповідно до частини 6 статті 6 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється з урахуванням загальної суми позову також у разі подання позову одним позивачем до кількох відповідачів. 192. Оскільки 1 відсоток від суми позову 16 238,99 грн становить 162, 38 грн, що менше, ніж 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 01 січня 2017 року становить 640,00 грн), то за розгляд вимог про стягнення матеріальної та моральної шкоди, яка була збільшена позивачем, достатній розмір судового збору вже був сплачений позивачем під час подання позову в сумі 640,00 грн. 193. 18 жовтня 2017 року Тростянецький районний суд Вінницької області ухвалив рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, на яке в жовтні 2017 року позивач подав апеляційну скаргу (а. с. 99-101). Відповідно до частини другої статті 4 Закону №3674-VI у редакції, станом на жовтень 2017 року, за подання цієї апеляційної скарги ОСОБА_1 мав би сплатити судовий збір в сумі 708,00 грн (640,00 грн х 110% ), як 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. ОСОБА_1 сплатив за подання апеляційної скарги судовий збір, що підтверджує квитанція № ПН445 від 30 жовтня 2017 року (а. с. 98). 194. 23 листопада 2017 року Апеляційний суд Вінницької області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення - про задоволення позову частково. 15 грудня 2017 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року в частині позовних вимог у розмірі 13438, 99 грн (матеріальна шкода), 800, 00 грн (витрати на проведення експертної оцінки автомобіля), 1 000,00 грн (моральна шкода), тобто 93, 84 % від заявлених вимог (а. с. 128-130). Відповідно до частини другої статті 4 Закону №3674-VI у редакції, станом на 15 грудня 2017року, за подання цієї скарги ОСОБА_2 мав би сплатити судовий збір в сумі 1 280, 00 грн (640,00 грн х 200%) як 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. ОСОБА_2 сплатив за подання касаційної скарги судовий збір, що підтверджується квитанціями № 0.0.917114623.1 від 15 грудня 2017 року (а. с. 127) та №1B2Y38952 від 22 січня 2018 року (а. с. 140а). 195. Оскільки Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу страхувальника та залишила без змін судове рішення апеляційної інстанції про стягнення 1 000,00 грн моральної шкоди, а в решті залишила без змін резолютивну частину рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, то слід провести розподіл судових витрат, понесених в зв`язку із розглядом справи в судах першої й апеляційної інстанцій, а також розподілити судові витрати, понесені в зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції: 196. Сума заявлених позивачем позовних вимог становить 16 238,99 грн. Натомість сума задоволених позовних вимог становить 1 000,00 грн, тобто 6,16 % від заявлених вимог. Відповідно, зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 39,42 грн (640, 00 грн х 6,16%/100%), сплачених за подання позовної заяви до суду; 43, 61 грн (708,00 грн х 6,16%/100%), сплачених за подання апеляційної скарги. Проте з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню 1 127, 16 грн (1 280,00 грн х 93, 84% /100%), сплачених за подання касаційної скарги. 197. Оскільки з ОСОБА_2 підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у загальному розмірі 83, 03 грн, а з ОСОБА_1 підлягає стягненню на користь ОСОБА_2 1 127, 16 грн за подання касаційної скаргу, тому для взаєморозрахунку сторін Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 044, 13 грн (1127, 16 грн - 43, 61 грн - 39, 42 грн). 198. Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними вимоги ОСОБА_2 про відшкодування йому 2 000,00 грн витрат на правову допомогу, оскільки ним не надано доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (див. пункт 32 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц). Керуючись частинами першою статті 141, частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктами, 1, 3, 4 частини першої статті 409, статтями 410, 412, 413, 416, 418, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргуОСОБА_2 задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року скасувати в частині відшкодування матеріальної шкоди в сумі 13 438,99 грн, витрат за проведення експертної оцінки транспортного засобу в сумі 800,00 грн, витрат на оплату судового збору в сумі 2 048,00 грн. 3. Рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2017 року в частині відмови у відшкодуванні матеріальної шкоди в сумі 13 438,99 грн, витрат за проведення експертної оцінки транспортного засобу в сумі 800,00 грн змінити в мотивувальній частині, виклавши його в редакції цієї постанови, в решті - залишити в силі. 4. Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року в частині задоволення позову до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди в сумі 1 000,00 грн залишити без змін. 5. Стягнути з ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків : НОМЕР_6 ) 1 044,13 грн сплаченого судового збору. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач І. В. Желєзний О. М. Ситнік О. С. Золотніков В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач Г. Р. Крет С. П. Штелик Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК постанову оформила суддя Сімоненко В. М. Джерело: ЄДРСР 102892553

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 липня 2020 року м. Київ Справа № 910/14293/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Васьковського О.В. - головуючого, Погребняка В.Я., Ткаченко Н.Г., розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" на рішення Господарського суду міста Києва (суддя - С.О. Турчин) від 19.11.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду (головуючий - Г.П. Коробенко, судді: О.О. Євсіков, М.Г. Чорногуз) від 24.02.2020 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" до Моторного (транспортного) страхового бюро України про стягнення 15 927 грн 94 коп. 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. 11.10.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" (далі - Позивач) звернулося з позовом до Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - Відповідач) про стягнення з Відповідача на користь Позивача заборгованість за договором страхування цивільно-правової відповідальності № АІ/0663216 в сумі 15 927 грн 94 коп. 1.2. Позовна заява мотивована невиконанням Відповідачем в повному обсязі зобов`язань щодо відшкодування Позивачу шкоди на спірну суму (що складає суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені), завданої невиконанням (через недостатність коштів внаслідок банкрутства та ліквідації) Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" (далі - ПАТ "СК Україна") - учасником Відповідача зобов`язань перед Позивачем з виплати страхового відшкодування за договором страхування цивільно-правової відповідальності № АІ/0663216 (далі - Договір), право вимоги за яким Позивач набув після Товариства з обмеженою відповідальністю "Престижавтосервіс" (за договором про надання фінансових послуг факторингу), а зобов`язання за яким до Відповідача перейшли внаслідок банкрутства та ліквідації ПАТ "СК Україна". 1.3. 13.11.2019 Відповідач у відзиві на позовну заяву заявив про застосування до спірних правовідносин позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог до Відповідача. 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. 19.11.2019 Господарський суд міста Києва прийняв рішення (залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020) про відмову в задоволені позову. 2.2. Рішення судів мотивовані відсутністю підстав для сплати Відповідачем замість визнаного банкрутом та ліквідованого учасника Відповідача - Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна", спірних сум 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих на суму шкоди, що складає страхове відшкодування та підлягала відшкодуванню Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" як страховиком внаслідок настання страхового випадку (дорожньо-транспортної пригоди за участі особи, застрахованої Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна"), оскільки до Відповідача, який не є правонаступником Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" через визнання банкрутом та ліквідацію останнього як учасника Відповідача, в силу закону перейшли обов`язки відшкодувати шкоду замість цього учасника, спірні ж суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені не є шкодою, а Відповідач не допускав прострочення щодо сплати Позивачу суми шкоди, на яку нараховані спірні суми. Суди також виходили з преюдиції та відсутності необхідності доводити у цій справі встановленого у справі № 910/842/18 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" факту обґрунтованості грошової вимоги Позивача до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" на суму 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені через визнання цих вимог як кредиторських вимог у справі №910/842/18. 3. Встановлені судами обставини 3.1. Згідно з копією постанови Дніпровського районного суду міста Києва від 13.05.2015 у справі №755/7195/15-п, 27.03.2015 по Харківському шосе в м. Києві, ОСОБА_1 , керуючи транспортним засобом "Фольксваген" державний номерний знак НОМЕР_1 , не впорався з керуванням, виїхав на смугу зустрічного руху, внаслідок чого здійснив зіткнення з автомобілем "Деу Лачетті" держаний номерний знак НОМЕР_2 , в результаті якого транспортні засоби отримали механічні пошкодження. Станом на дату настання страхового випадку - дорожньо-транспортної пригоди, цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу "Фольксваген" державний номерний знак НОМЕР_1 була застрахована Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" на підставі полісу №АІ/0663216 від 29.04.2014. 08.04.2015 між власником транспортного засобу "Деу Лачетті", ТОВ "Престиж Авто Сервіс" та ТОВ Експертно-асистуюча компанія "Довіра" укладено договір про проведення автотоварознавчого дослідження колісного транспортного засобу державний номерний знак НОМЕР_2 . Відповідно до звіту № 11419 від 16.04.2015 матеріальний збиток власника транспортного засобу "Деу Лачетті" державний номерний знак НОМЕР_2 становить 26 360 грн. 40 коп. 27.05.2015 ТОВ "Престиж Авто Сервіс" подало до ПрАТ "СК "Україна" заяву про страхове відшкодування. 24.06.2015 ТОВ "Престиж Авто Сервіс" (клієнт) та Позивач (фактор) уклали договір про надання фінансових послуг факторингу № 1/24-06/2015 (договір), відповідності до пункту 1.1. якого клієнт передає фактору, а фактор приймає і зобов`язується оплатити клієнтові усі права вимоги за грошовими зобов`язаннями, що виникли у клієнта з договору (полісу) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів АІ/0663216 від 29 квітня 2014 року. В силу цього договору фактор займає місце клієнта (як кредитора) в зобов`язаннях, що виникли із вищезазначеного договору відносно усіх прав клієнта, у тому числі права одержання від боржника сум основного боргу, відсотків, неустойок у повному обсязі (пункт 1.2 договору). Згідно з пунктом 1.3 договору, характеристика прав, переданих фактору клієнтом за цим договором - загальна сума боргу 21436 грн. 06 коп. Пунктом 1.4 договору передбачено, що зобов`язаною особою (боржником) є ОСОБА_1 ; страхова компанія Приватне акціонерне товариство "СТРАХОВА КОМПАНІЯ "УКРАЇНА"; Моторне (транспортне) страхове бюро України у порядку, передбаченому Законом України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". ПрАТ "СК "Україна" на порушення умов договору (полісу) №АІ/0663216 від 29.04.2014 не здійснило виплату грошового зобов`язання. 3.2. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.03.2018 відкрито провадження у справі № 910/842/18 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна". Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва із заявою про грошові вимоги до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" за договорами факторингу на загальну суму 14 262 000 грн. 30 коп., в тому числі і за договором №1/24-06/2015 від 24.06.2015 на суму 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені, що ґрунтуються на невиконаних Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" зобов`язаннях з виплати страхового відшкодування потерпілим за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в якій просило визнати грошові вимоги Позивача до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" та включити грошові вимоги у вказаному розмірі до реєстру вимог кредиторів. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.06.2018 у справі № 910/842/18 Позивач визнаний кредитором Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна", в тому числі за договором 1/24-06/2015 від 24.06.2015. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.07.2019 у справі №910/842/18 затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс, постановлено ліквідувати ПрАТ "СК Україна" у зв`язку з неможливістю останнього виконати свої зобов`язання перед кредиторами, а також встановлено, що вимоги кредиторів, які визнані судом та включені до реєстру вимог кредиторів, не задоволені, у зв`язку з тим, що ліквідатором не виявлено достатньо майнових активів, що підлягають включенню до ліквідаційної маси для погашення кредиторських вимог 3.3. У зв`язку з ліквідацією Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" 13.08.2019 Позивач звернувся до Відповідача із заявою про виплату відшкодування в сумі 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені. 05.09.2019 Відповідач на підставі рішення МТСБУ № 3.1-05/28525 від 05.09.2019 згідно з копією платіжного доручення №1152391 від 05.09.2019 виплатив Позивачу 21 436 грн. 06 коп. як відшкодування шкоди, заподіяної в результаті дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 27.03.2015 за участю транспортного засобу "Деу" державний номерний знак НОМЕР_2 . 3.4. Матеріали справи не містять відомостей щодо прострочення Відповідачем виконання грошового зобов`язання перед Позивачем. 4. Короткий зміст вимог касаційної скарги 4.1. 16.03.2020 Відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги у справі задовольнити повністю. 4.2. Ухвалюючи про відкриття касаційного провадження за скаргою Відповідача з перегляду судових рішень у цій малозначній справі, Суд виходив з аргументів скаржника, зокрема, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. 5. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 5.1. Суди не застосували до спірних правовідносин норми пункту 20.3 статті 20 Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон) щодо виконання Відповідачем обов`язків страховика (який ліквідується, за недостатністю у нього коштів) за договорами обов`язкового страхування в повному обсязі. 5.2. Суди застосували до спірних правовідносин положення підпункту "ґ" пункту 41.1 статті 41 Закону без системного взаємозв`язку зі статтею 41 цього закону та з іншими статтями Закону, зокрема статтею 20 Закону. 5.3. Суди не мотивували підстави для невключення до шкоди, яка наведена в преамбулі статті 41 Закону, інфляційних збитків, пені та 3 % річних, які нараховуються у разі несвоєчасного здійснення (нездійснення) страховиком потерпілому виплати відшкодування за договорами обов`язкового страхування, не врахувавши встановлені статтею 29 Закону особливості відшкодування потерпілій особі витрат, пов`язаних з відновлювальним ремонтом пошкодженого в результаті ДТП транспортного засобу. 5.4. Порушені в касаційній скарзі питання стосуються питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики з огляду на відсутність єдиної правозастосовчої практики судів стосовно порушеного питання; а справа має виняткове значення для Позивача через легалізацію оскаржуваними рішеннями обмеження прав необмеженого кола потерпілих від ДТП на отримання відшкодування у повному обсязі. 6. Позиція Відповідача, викладена у відзиві на касаційну скаргу 6.1. Шкоду, яку має відшкодувати Відповідач замість страховика (що ліквідований) за договорами обов`язкового страхування, у розумінні положень статей 22, 1166 ЦК України, статей 22, 29, 41, 42 Закону, це вартість пошкодженого або втраченого майна потерпілого, або вартість відновлювального ремонту пошкодженого транспортного засобу, однак до цієї суми не включаються суми пені, 3 % річних та інфляційних втрат, як помилково вважає скаржник, оскільки ці нарахування не є шкодою. 6.2. У спірних правовідносинах слід відмовити у задоволені позовних вимог через сплив 27.03.2016 спеціальної позовної давності для вимог Позивача. 7. Касаційне провадження 7.1 Строк виготовлення Судом цього судового рішення обумовлений вирішенням Судом у цій справі питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. 8. Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права Щодо меж обов`язків Моторно (транспортного) страхового бюро України у разі недостатності коштів та майна ліквідованого страховика 8.1 Відповідно до пункту 9.1 статті 9 Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон) страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик зобов`язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування. Згідно з пунктом 22.1 статті 22 Закону у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи. Статтею 29 Закону передбачено, що у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки. Наслідки прострочення страховиком відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну, визначені нормами статті 36 Закону, згідно з пунктом 36.5 якої за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня. 8.2 Відповідно до вимог частини другої статті 530 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у разі, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк з дня пред`явлення вимоги. Грошовим зобов`язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов`язання. Зокрема, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 8.3 За змістом викладених норм правовідношення, в якому страховик, у разі настання страхового випадку, зобов`язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов`язанням, на суму якого у разі прострочення його виконання страховиком нараховуються суми, передбачені законом і договором страхування (зокрема, пеня, 3 % річних, інфляційні втрати). При цьому Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 30.01.2018 у справі № 910/17993/15, яка викладена з посиланням правову позицію Верховного Суду України у постанові від 01.06.2016 у справі №910/22034/15. 8.4 Суди першої і апеляційної інстанцій встановили обставини: - нездійснення страховиком - ПАТ "СК "Україна", у встановлений Законом строк страхового відшкодування страхувальнику за Договором (права вимоги за яким набув Позивач); - обставини звернення Позивача у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна" з кредиторськими вимогами, що складають як суму несплаченого за Договором страхового відшкодування (суму шкоди, заподіяної майну -транспортному засобу внаслідок ДТП), так і суми, нараховані внаслідок нездійснення страховиком виплати страхового відшкодування у встановлений Законом строк - пені, 3 % річних та інфляційних витрат, за весь період прострочення; - обставини визнання цих вимог на зазначені суми як кредиторських вимог у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна"; - обставини ліквідації страховика - ПАТ "СК "Україна", внаслідок банкрутства без здійснення у межах справи № 910/842/18 про банкрутство погашення Позивачу заборгованості на суму визнаних кредиторських вимог. 8.5 Правовідносини за договором страхування в процедурі ліквідації страховика і після її завершення врегульовані Законом та Законом про банкрутство. За загальним правилом, викладеним в пункті 3 статті 20 Закону України "Про страхування", при настанні страхового випадку страховик зобов`язаний здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування або законом. Норми статті 87 Закону про банкрутство (відповідно до приписів якого здійснювалось провадження у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна") не регулюють наслідки незадоволення вимог кредиторів в процедурі банкрутства страховика через недостатність у нього майна, а норма частини п`ятої статті 45 Закону про банкрутство встановлює, що вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. Натомість спеціальні норми Закону встановлюють виняток з цього правила щодо страховиків та визначають порядок задоволення вимог кредиторів страховика, що не були задоволені у процедурі банкрутства страховика через недостатність майна страховика. Зокрема, відповідно до пункту 20.3 статті 20 Закону у разі ліквідації страховика за рішенням визначених законом органів обов`язки за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності виконує ліквідаційна комісія. Обов`язки страховика за такими договорами, для виконання яких у страховика, що ліквідується, недостатньо коштів та/або майна, приймає на себе МТСБУ. Виконання обов`язків у повному обсязі гарантується коштами відповідного централізованого страхового резервного фонду МТСБУ на умовах, визначених цим Законом. Підпунктом "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону передбачено, що МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння, у разі недостатності коштів та майна страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов`язань за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 8.6 За змістом викладених норм, що регулюють правила переходу від ліквідованого страховика до МТСБУ обов`язків за договором страхування, МТСБУ виконує обов`язки цього страховика відповідно до умов договору страхування в повному обсязі. При цьому преамбула статті 41 Закону - щодо відшкодування МТСБУ шкоди на умовах, визначених цим Законом не може тлумачитись без взаємозв`язку із положеннями підпункту "ґ" пункту 41.1. цієї статті та із положеннями пункту 20.3 статті 20 Закону, пункту 3 статті 20 Закону України "Про страхування". Зазначені нормативні акти в цілому та наведені норми, зокрема, не передбачають винятків із загального правила про майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені) та відповідно до статті 625 ЦК України - сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми. Оскільки спірні відносини виникли з договірних відносин, і Позивач продовжує реалізовувати їх в межах договірних зобов`язань, має місце винятково договірний характер обов`язку чи то страховика, чи то МТСБУ щодо відшкодування шкоди потерпілому, у зв`язку з чим неправильним є застосування судами першої та апеляційної інстанції норми статті 1166 ЦК України, яка регулює позадоговірну (деліктну) відповідальність за завдану майнову шкоду. В спірних правовідносинах акцент потрібно ставити не на відшкодуванні шкоди, яка відшкодовується МТСБУ у випадках, передбачених статтею 41 Закону, а саме не переході до МТСБУ обов`язків за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності тих страховиків, які ліквідовані, що передбачено положеннями пункту 20.3 статті 20 та статтею 41 Закону. Отже МТСБУ не звільняється від обов`язку сплачувати за страховика, що допустив прострочення виплати суми страхового відшкодування, передбачені законом (частина друга статті 625 ЦК України та пункт 36.5 статті 36 Закону) суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих за прострочення ліквідованим страховиком виплати суми страхового відшкодування, оскільки ці нарахування в силу закону (частина друга статті 625 ЦК України та пункт 36.5 статті 36 Закону) є невід`ємною/складовою частиною боргу зі сплати страхового відшкодування за договором страхування. Правильність цієї позиції узгоджується із фактом визнання у справі про банкрутство кредиторських вимог Позивача до ПАТ "СК "Україна" як на суму страхового відшкодування, так і на спірні у цій справі суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, а також узгоджується з умовами в пункті 1.2 договору про надання фінансових послуг факторингу № 1/24-06/2015 від 24.06.2015 - щодо права Позивача (фактора та кредитора за Договором) одержати від боржника суми основного боргу, відсотки, неустойки у повному обсязі (пункт 3.1.). Дійшовши цього висновку, для вирішення спору про покладення на МТСБУ (відповідно до пункту 20.3 статті 20 та підпункту "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону) обов`язку сплачувати за ліквідованого страховика окрім суми страхового відшкодування також 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих в силу закону за прострочення виплати страхового відшкодування, допущене страховиком, обставини прострочення МТСБУ виплати страхувальнику цього страхового відшкодування не входять до предмету дослідження та доказування, як такі, що не мають значення. 8.7 Однак суди наведеного не врахували, неправильно застосувавши до спірних правовідносин норми пункту 20.3 статті 20 та підпункту "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону. Дійшовши цього висновку, Суд погоджується з аналогічними аргументами скаржника (пункти 5.1.-5.4.) та відхиляє протилежні аргументи Відповідача (пункти 6.1.). Суд виходить з того, що обставини правильності розрахунків спірних сум 3 % річних, інфляційних втрат та пені, які були визнані як кредиторські вимоги у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна", встановлені згідно з ухвалою від 15.06.2018 у справі № 910/842/18 (пункт 3.2.). 8.8 Водночас Суд зазначає про таке. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). За змістом норми цієї статті позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. Частинами 2, 3 статті 267 ЦК України передбачено, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. 8.9 Отже, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу України). 8.10 Враховуючи наведені норми ЦК України та висновки в пунктах 8.6, 8.7, суди між тим дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з підстав відсутності порушеного права у спірних правовідносинах, не надавши, всупереч нормам статті 86 ГПК України, оцінки зібраним у справі доказам, а саме заяві про застосування до спірних правовідносин позовної давності та викладеним в ній обставинам, що подана Відповідачем 13.11.2019 - до ухвалення місцевим судом рішення у цій справі (пункт 1.3). У зв`язку із викладеним Суд частково погоджується із аналогічним аргументом Відповідача (пункт 6.2.). 8.11 Допущені судами процесуальні порушення - недослідження зібраних у справі доказів, унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для вирішення питання про існування права на судовий захист у спірних правовідносинах, а саме: щодо почату перебігу та спливу позовної давності у спірних правовідносинах за вимогами Позивача, а також, у разі встановлення обставин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах - щодо наявності поважних причин її пропуску. Апеляційний суд вказаних помилок суду першої інстанції не виправив. 8.12 Згідно з приписами пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 8.13 Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 8.14 Враховуючи викладене, визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, та з урахуванням положень пункту 2 частини 1 статті 308 та пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України, Суд доходить висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані постанова апеляційного суду та ухвала суду першої інстанції - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд. 8.15 Дійшовши висновків у цій справі (пункт 8.6) та з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, Суд зазначає, що рішення касаційного суду у цій справі стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд П О С Т А Н О В И В : 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020 у справі № 910/14293/19 скасувати. 3. Справу № 910/14293/19 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя О.В. Васьковський Судді В.Я. Погребняк Н.Г. Ткаченко Джерело: ЄДРСР 90594594

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 грудня 2019 року м. Київ Справа № 465/4287/15 Провадження № 14-406цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Приватне акціонерне товариство «Українська пожежно-страхова компанія» (далі - ПрАТ «УПСК»), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року у складі колегії суддів Павлишина О. Ф., Мікуш Ю. Р., Федоришина А. В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «УПСК» про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив стягнути з ПрАТ «УПСК» на свою користь страхове відшкодування в сумі 33 444,65 грн, компенсацію завданої моральної шкоди в сумі 3 344,00 грн. Позовна заява мотивована тим, що 09 березня 2015 року близько 13 год. 30 хв. на вул. Кондукторській у м. Львові ОСОБА_2 ., керуючи транспортним засобом марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , порушив Правила дорожнього руху України, здійснивши зіткнення із керованим ним автомобілем марки «Oпель», номерний знак НОМЕР_2 , що призвело до механічного пошкодження автомобілів. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 застрахована в ПрАТ «УПСК». 10 березня 2015 року позивач звернувся до Львівського представництва ПрАТ «УПСК» та повідомив про страховий випадок. 19 березня 2015 року в офіційного дилера «Oпель» складено калькуляцію ремонту автомобіля на суму 69 461,12 грн та передано до представництва страхової компанії. Постановою Яворівського районного суду Львівської області від 08 квітня 2015 року ОСОБА_2 за фактом дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), яка сталася 09 березня 2019 року, визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення. 06 травня 2015 року представник ПрАТ «УПСК» повідомив позивача, що розмір страхового відшкодування складає близько 20 000,00 грн. Завдана позивачу майнова шкода в добровільному порядку не відшкодована, він самостійно звертався до експерта, який визначив її розмір у сумі 33 444,65 грн, яку позивач просив стягнути з відповідача. Крім цього, посилаючись на статті 23, 1166, 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач просив стягнути з відповідача на свою користь завдану моральну шкоду, яку оцінив у 3 344,00 грн (10 % від 33 444,65 грн). Обґрунтовував це тим, що затягування відповідачем виплати відшкодування, порушення зобов`язань за договором страхування призвело до душевних хвилювань позивача та вимагало додаткових зусиль і часу для вирішення цього питання, вплинуло на особисті, сімейні стосунки. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПрАТ «УПСК» на користь ОСОБА_1 33 444,65 грн невиплаченої страхової суми, 3 344,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач виконав усі вимоги та умови, передбачені Законом України від 01 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV). Невиплата відповідачем страхового відшкодування суперечить чинному законодавству та свідчить про намагання уникнути виконання своїх зобов`язань. Моральні страждання, завдані позивачу, пов`язані з незаконними діями останнього, які полягають у небажанні відшкодувати вартість відновлювального ремонту автомобіля. Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 03 лютого 2016 року відмовлено у задоволенні заяви ПрАТ «УПСК» про перегляд заочного рішення від 02 грудня 2015 року. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року апеляційну скаргу ПрАТ «УПСК» задоволено, рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що страховик протягом десяти робочих днів з дня отримання повідомлення про ДТП направив свого представника для визначення розміру збитків, але ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування. Крім того, Законом № 1961-IV не встановлено обов`язку страховика відшкодувати моральну шкоду у зв`язку із пошкодженням транспортного засобу та за відсутності факту ушкодження здоров`я позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року, а рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року залишити в силі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не визначився з характером правовідносин сторін, неправильно застосував норми матеріального права, не надав належної оцінки поданим доказам та порушив норми процесуального права. Відповідач не надав судам першої й апеляційної інстанцій оригіналу або копії заяви від 19 березня 2015 року про виплату страхового відшкодування, яку ОСОБА_1 подавав до страхової компанії. Позивач самостійно залучив експерта для визначення розміру збитків, оскільки не погоджувався з розміром визначеного ПрАТ «УПСК» страхового відшкодування. Складення звіту про визначення розміру страхового відшкодування трьома різними спеціалістами, залученими страховою компанією, є порушенням вимог Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092. Позиція інших учасників справи У запереченнях (відзиві) на касаційну скаргу ПрАТ «УПСК» просило скаргу відхилити, а оскаржуване рішення апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд правильно встановив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, які підлягають застосуванню. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 16 січня 2017 року - призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини четверту, п`яту статті 403 ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, крім того, вважає, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, зокрема, за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19). У постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що для розгляду цивільного позову потерпілого до МТСБУ про відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 Кримінального кодексу України в межах кримінального провадження, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування у порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, не є обов`язковим. Необхідність відступлення від цього висновку, на думку колегії суддів, зумовлена різною практикою касаційного суду щодо вирішення питання про отримання потерпілим відшкодування завданої йому шкоди, а саме таким. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 641/8243/14-ц (провадження № 61-10185св18) Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про те, що всупереч вимогам законодавства позивачем не доведено факт його звернення до страховика із заявою про здійснення страхової (регламентної) виплати у строк, передбачений пунктом 35.1 статті 35 Закону № 1961-IV. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18) зазначено, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням потерпілим заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), протягом певного строку, який законодавець обмежує роком з моменту скоєння ДТП. У постанові від 14 червня 2018 року у справі № 357/9466/15-к Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду зазначив, що законом визначений чіткий механізм звернення до страховика (МТСБУ) для отримання відшкодування шкоди, який, зокрема, передбачає звернення потерпілого із відповідною заявою у порядку, передбаченому статтею 35 Закону № 1961-IV. У постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц (провадження № 61-15026св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що уразі настання страхового випадку страховик зобов`язаний виплатити страхове відшкодування, а інші умови договору страхування є підставою для відмови у виплаті лише в тому разі, якщо таке порушення положень договору страхувальником перешкодило страховику переконатись, що ця подія є страховим випадком, і має оцінюватись судом у кожному конкретному випадку. У постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 30 серпня 2018 року у справі № 732/865/16-к відхилено доводи представника цивільного відповідача (страховика), що потерпілий не звертався до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року у справі № 643/19957/15-ц (провадження № 61-9436св18) суд не погодився, що виплата страхового відшкодування здійснюється виключно після подання потерпілим заяви про страхове відшкодування, оскільки зібраними у справі доказами встановлено факт настання страхового випадку, причини його настання, розмір заподіяної шкоди, виконання потерпілим вимог закону щодо повідомлення про страховий випадок і надання документів для отримання відшкодування. У постанові від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП. В ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок, що заява потерпілого про страхове відшкодування не заперечує його права у разі ігнорування страховиком такої заяви, незгоди із розміром визначеної страхової виплати чи із рішенням страховика про відмову у страховому відшкодуванні звернутися за судовим захистом. Також колегія суддів зазначила, що підставою для звернення до Великої Палати Верховного Суду у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) є наявність різної судової практики, наведеної Касаційним кримінальним судом, а саме: у Касаційному цивільному суді, Касаційному кримінальному суді, Касаційному господарському суді, проте Велика Палата Верховного Суду не зазначила про відступ від жодного із висновків касаційних судів про застосування норм права. Разом з цим, на думку колегії суддів, необхідність відступлення від указаного висновку Великої Палати Верховного Суду пов`язано з тим, що безпосереднє звернення до суду, а не до страховика, унеможливлює обчислення неустойки, чи сум, передбачених статтею 625 ЦК України, оскільки для цього слід визначити початок прострочення грошового зобов`язання. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 серпня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Суди встановили, що 12 лютого 2015 року ОСОБА_2 уклав з Акціонерним товариством «Українська пожежно-страхова компанія» (далі - АТ «УПСК»), яке перейменовано в ПрАТ «УПСК», договір - поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АІ/1240722, у якому застрахував автомобіль марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , 1990 року випуску. За умовами цього договору страхова сума становить 50 тис. грн. 09 березня 2015 року близько 13.30 год. на вул. Кондукторській у м. Львові сталася ДТП за участю автомобіля марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_2 , та автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_1 . Постановою Яворівського районного суду Львівської області від 08 квітня 2015 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення та накладено адміністративне стягнення. Установлено, що винним у вказаній ДТП є ОСОБА_2 , який порушив Правила дорожнього руху України, внаслідок чого автомобілю позивача завдано механічних пошкоджень. ОСОБА_1 повідомив АТ «УПСК» про настання страхового випадку, що підтверджується відповідною заявою від 10 березня 2015 року (а. с. 68). 10 березня 2015 року складено акт огляду пошкодженого транспортного засобу, у якому встановлено деталізований перелік пошкоджень транспортного засобу - автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 . Огляд проводився у присутності ОСОБА_1 та представника відповідача ОСОБА_3 20 березня 2015 року суб`єкт оціночної діяльності фізична особа - підприємець ОСОБА_4 склав калькуляцію ремонту пошкодженого автомобіля на суму 33 356,50 грн з ПДВ (а. с. 72 - 74). Відповідно до звіту № 826/1350 оцінювача ОСОБА_5 коефіцієнт фізичного зносу транспортного засобу - автомобіля «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , складає 0,57 %. 07 травня 2015 року позивач звернувся до незалежного експерта Петричковича Б. С., який склав висновок експертного авто-товарознавчого дослідження від 27 травня 2015 року № 39/15, у якому вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , на момент огляду становила 33 444,65 грн (а. с. 16 - 45). Вартість проведення експертного авто-товарознавчого дослідження експертом ОСОБА_6 становить 1800,00 грн, що підтверджується товарним чеком від 27 травня 2015 року (а. с. 45). Право на звернення до суду закріплено у Конституції України і на час звернення позивача із позовом відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширювалася на всі правовідносини, що виникали у державі. На час розгляду справи були внесені зміни до статті 124 Конституції України та передбачено , що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору. Тобто, якщо на час звернення з позовом не було будь-яких обмежень для такого звернення, то з набранням чинності змін до Конституції України від 02 червня 2016 року, можливість звернення до суду пов`язується з дотриманням позивачем досудового порядку врегулювання спору, якщо такий порядок визначений законом як обов`язковий. Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). До відносин, що випливають з обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату). До сфери обов`язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом № 1961-IV. Закон № 1961-IV регулює правовідносини у сфері обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. У цьому Законі визначено, що особами, відповідальність яких вважається застрахованою, є страхувальник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом, тобто таким, який зазначається у чинному договорі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, за умови його експлуатації особами, відповідальність яких застрахована (пункти 1.4, 1.7 статті 1). За вимогами статті 3 Закону № 1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників. Об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV). Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IVстраховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого. У Законі № 1961-IV детально регламентовано дії водія,транспортного засобу, причетного до дорожньо транспортної пригоди, тобто потерпілого, так і страховика. У пункті 33.1.4 статті 33 Закону № 1961-IV передбачено, що у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов`язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов`язок, він має підтвердити це документально. Крім того, для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ) заяву про страхове відшкодування (пункт 35.1 статті 35). Згідно з пунктом 36.1 статті 36 Закону № 1961-IV страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ), керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв`язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду, у разі якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку. Відповідно до пунктів 37.1.1, 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є: ? навмисні дії особи, відповідальність якої застрахована (страхувальника), водія транспортного засобу або потерпілого, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на осіб, дії яких пов`язані з виконанням ними громадянського чи службового обов`язку, вчинені у стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або під час захисту майна, життя, здоров`я. Кваліфікація дій таких осіб встановлюється відповідно до закону; ? неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди. При цьому зазначений у пункті 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV строк є присічним і поновленню не підлягає. Із аналізу наведених норм спеціального Закону № 1961-IV можна зробити висновок, що підстави для відмови у виплаті страхового відшкодування передбачені у статті 37 Закону № 1961-IV, їх перелік є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. Тому саме річний строк звернення із заявою про виплату страхового відшкодування є припинювальним і з його спливом у страховика настає право на відмову у виплаті страхового відшкодування. Разом з тим у Законі № 1961-IV прямо не передбачено, що встановлено досудовий порядок урегулювання спору. Не зазначено про обов`язок особи, яка заявляє вимогу про виплату страхового відшкодування, спочатку звернутися до страховика, та не пов`язано дотримання такого порядку з правом чи можливістю цієї особи звернутися до суду з вимогою про стягнення страхового відшкодування. Тому у контексті вказаних обставин справи можна зробити висновок, що у Законі № 1961-IV не передбачено обов`язкового досудового порядку врегулювання питання з приводу виплати страхового відшкодування, особа, яка вимагає такої виплати, за власним розсудом може звернутися із заявою безпосередньо до страховика, з дотриманням вимог, передбачених у статті 35 названого Закону, чи звернутися безпосередньо до суду. У будь-якому разі строк звернення обмежується щодо стягнення майнової шкоди річним строком. Інших обмежень щодо порядку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування норми Закону № 1961-IV не містять. У разі звернення із заявою безпосередньо до суду, страховик з цього моменту має діяти відповідно до статті 36 Закону № 1961-IV, та не позбавлений можливості, у разі відсутності заперечень проти позову, його визнати та сплатити страхове відшкодування. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду у частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення страхового відшкодування з тих підстав, що ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування. У межах справи, що розглядається, підлягає з`ясуванню питання, чи є обов`язковим попереднє звернення потерпілого до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування для задоволення судом вимог про відшкодування шкоди, заявлених таким потерпілим до страховика. Вирішуючи питання про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), від висновків якої вважала за необхідне відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, зазначено, що у системному зв`язку зі статтею 36 вимоги підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що попереднє звернення потерпілого у випадках, передбачених законом, до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, загалом не є обов`язковим та не виключає право особи звернутися безпосередньо до суду із позовом про стягнення відповідного страхового відшкодування. Велика Палата Верховного Суду при цьому послалася на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц, у якій зроблено висновок про необхідність стягнення страхового відшкодування незважаючи на те, що позивач не звертався до страховика із заявою про відшкодування шкоди і за таким відшкодуванням звернувся безпосередньо до суду в межах річного строку. Велика Палата Верховного Суду погоджується з указаними висновками, викладеними в її постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), та не вбачає підстав для відступлення від них. Аналогічні висновки зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц (провадження № 61-15026св18), Касаційний кримінальний суду складі Верховного Суду у постанові від 30 серпня 2018 року у справі № 732/865/16-к, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 643/19957/15-ц (провадження № 61-9436св18). Висновки, зроблені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 641/8243/14-ц (провадження № 61-10185св18), від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18), Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2018 року у справі № 357/9466/15-к, Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18) у подібних правовідносинах, теж їм не суперечать. Хоч у цих постановах і зазначено про необхідність звернення до страховика із заявою про здійснення страхової виплати у строк, передбачений статтею 35 Закону № 1961-IV, однак обставини вказаних справ свідчать про те, що судом досліджувалися обставини дотримання заявниками саме річного строку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування, а не про порядок такого звернення. У справі, що розглядається, встановлено, що страховий випадок (ДТП) стався 09 березня 2015 року, а позов до суду подано в червні 2015 року, тобто в межах установленого законом річного строку. Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та відмовив у позові про стягнення страхового відшкодування з тих підстав, що ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування, оскільки жодним законодавчим актом не передбачено обов`язку потерпілого звернутися попередньо до страховика, а незвернення до страховика не позбавляє права позивача звернутися до суду для стягнення страхового відшкодування. Зі змісту апеляційної скарги відповідача (т. 1, а. с. 144 - 150) убачається, що він не погоджувався з рішенням суду першої інстанції у частині розміру страхового відшкодування, однак апеляційний суд не зазначив обставин і фактів на спростування цих доводів, обмежившись лише висновком про незвернення до відповідача із заявою про виплату страхового відшкодування. Тобто, в апеляційному порядку не перевірялося рішення суду першої інстанції на предмет законності й обгрунтованості у частині розміру страхового відшкодування, а між сторонами існує спір стосовно цього питання. Відповідно до вимог частин першої та другої статті 303 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України у редакції, чинній на час перегляду справи в касаційному порядку, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Оскільки Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити нові обставини, дослідити нові докази та надати їм відповідну правову оцінку, то вважає за необхідне направити справу на новий розгляд до апеляційного суду. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та зазначає таке. Питання відшкодування моральної шкоди, заподіяної потерпілому, врегульовано статтею 26-1 Закону № 1961-IV, згідно з якою, зокрема, страховиком відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю. Однак позивач, обґрунтовуючи свої вимоги про відшкодування моральної шкоди, не посилався як на підставу своїх вимог на ушкодження здоров`я під час ДТП, як і не зазначав про завдання моральної шкоди внаслідок пошкодження транспортного засобу. Позивач зазначав, що моральна шкода спричинена невиплатою страхового відшкодування. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою 2 цієї статті. Таким чином, частина перша статті 1167 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного зв`язку та вини заподіювача. Позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 мотивував затягуванням відповідачем виплати відшкодування, порушенням зобов`язань за договором страхування, що, за його твердженнями, призвело до душевних хвилювань та вимагало додаткових зусиль і часу, вплинуло на особисті, сімейні стосунки. Апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, неправильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню. Рішення апеляційного суду не можна вважати законним та обґрунтованим. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. У такому разі розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 400, 402, 403, 409, 411, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86402010

Державний герб України Постанова Іменем України 03 квітня 2019 року м. Київ справа № 761/24936/15-ц провадження № 61-25592св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: приватне акціонерне товариство страхова компанія «Інтер-Поліс», ОСОБА_2, третя особа - Моторне (транспортне) страхове бюро України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_3, на рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2017 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Музичко С. Г., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства страхова компанія «Інтер-Поліс» (далі - ПрАТ СК «Інтер-Поліс»), третя особа - Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі - МТСБУ), про стягнення страхового відшкодування. Позовна заява мотивована тим, що 14 липня 2014 року о 16 год. 15 хв. ОСОБА_2, керуючи автомобілем «Toyota», реєстраційний номер НОМЕР_2, у м. Києві по вул. Анрі Барбюса, 22, не вибрав безпечної швидкості, щоб мати змогу контролювати рух автомобіля, внаслідок чого автомобіль викинуло на тротуар, де він здійснив наїзд на стоячий автомобіль «Daewoo Lanos», реєстраційний номер НОМЕР_1, чим порушив пункти 2.3, 12.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) та вчинив правопорушення, передбачене статтею 124 КУпАП. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) належний йому на праві власності автомобіль Daewoo Lanos, реєстраційний номер НОМЕР_1, отримав механічні пошкодження: деформація обох лівих дверей, переднього лівого крила, лівого порогу, потертості заднього лівого крила, переднього лівого диску, зірвано передній бампер. Оскільки цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована в ПрАТ СК «Інтер-Поліс» на підставі полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 24 грудня 2013 року, 15 липня 2014 року він подав страховику відповідну заяву-повідомлення про страховий випадок разом з копіями необхідних документів. Відповідно до висновку Української автомобільної корпорації «УкрАвто» від 22 серпня 2014 року розмір матеріальної шкоди становить 22 793 грн 23 коп. За експертні послуги ним сплачено 1 044 грн. Посилався на те, що 16 квітня 2015 року подав страховику заяву про виплату страхового відшкодування, однак на момент подання позовної заяви ним не здійснено виплату страхового відшкодування та не надано відмови у його виплаті. Протокольною ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 14 вересня 2016 року залучено до участі у справі співвідповідача ОСОБА_2 Посилаючись на викладене та з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд стягнути солідарно з ПрАТ СК «Інтер-Поліс» та ОСОБА_2 на свою користь 27 734 грн 83 коп., з яких 22 793 грн 23 коп. відшкодування матеріальної шкоди, 1 044 грн витрати на експертні послуги та 3 897 грн 60 коп. витрати за надання правової допомоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 січня 2017 року у складі судді Рибака М. А., з урахуванням ухвали цього ж суду від 07 лютого 2017 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ СК «Інтер-Поліс» на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 21 793,23 грн, 1 044 грн витрат на оплату послуг експерта та 3 897,60 грн витрат за надання правової допомоги. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 лютого 2017 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 1 000 грн. Рішення та додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, на час скоєння ДТП майнові інтереси ОСОБА_2, пов'язані з володінням, розпорядженням та користування автомобілем «Toyota», реєстраційний номер НОМЕР_2, були застраховані ПрАТ СК «Інтер-Поліс» згідно із полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. ПрАТ СК «Інтер-Поліс» свої зобов'язання по виплаті страхового відшкодування не виконало. Вирок суду, який би встановлював вину ОСОБА_2 у вчиненні саме умисного злочину, що призвів до страхового випадку відсутній, тоді як вина ОСОБА_2 у скоєнні ДТП була встановлена постановою суду, а тому причинно-наслідковий зв'язок між вчиненням злочину, передбаченого частиною другою статті 342 КК України та скоєнням ДТП на час розгляду справи не встановлений. З огляду на зазначене, суд прийшов до висновку, що ПрАТ СК «Інтер-Поліс» було зобов'язане сплатити позивачу суму страхового відшкодування. З ОСОБА_2 підлягають стягненню дві суми франшизи у загальному розмірі 1 000 грн. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2017 року апеляційну скаргу ПрАТ СК «Інтер-Поліс» задоволено. Рішення та додаткове рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 27 734 грн 83 коп. та повернення судового збору у розмірі 277 грн 34 коп., а всього 28 012 грн 17 коп. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у вироку викладені обставини вчинення ОСОБА_2 умисного злочину, що до ДТП, у результаті якої був пошкоджений автомобіль позивача і який є страховим випадком, призвело вчинення ОСОБА_2 умисного злочину - вчинення опору працівникові правоохоронного органу, і саме дії, направленні на припинення злочинних дій ОСОБА_2, призвели до ДТП. ОСОБА_2 є особою, винні дії якої призвели до ДТП, у результаті якої був пошкоджений автомобіль позивача, тому саме він повинен відшкодувати завдану позивачу шкоду. У підтвердження розміру матеріального збитку позивачем наданий висновок експертного автотоварознавчого дослідження від 22 серпня 2014 року, згідно якого вартість матеріального збитку, з врахуванням коефіцієнта фізичного зносу становить 22 793 грн 23 коп. Вказаний висновок є належним доказом, складеним спеціалістом, якому видано свідоцтво на здійснення такого виду діяльності. Крім того, вказаний висновок не був спростований відповідачем. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у червні 2017 року, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення та додаткове рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_3 Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 18 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ СК «Інтер-Поліс» та ОСОБА_2, третя особа - МТСБУ, про стягнення страхового відшкодування призначено до судового розгляду. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що опір працівнику правоохоронного органу не призвів до пошкодження транспортного засобу позивача. Пошкодження транспортного засобу виникло внаслідок необережних дій ОСОБА_2 Вчиняючи кримінальне правопорушення, передбачене частиною другою статті 342 КК України, ОСОБА_2 не мав наміру пошкодити автомобіль позивача, тобто в діях винного щодо пошкодження транспортного засобу немає умислу. ОСОБА_2 було вчинено два правопорушення. Пошкодження транспортного засобу позивача було наслідком лише одного з них, а саме правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП України. В той же час кримінальне правопорушення, передбачене частиною другою статті 342 КК України, не могло призвести до пошкодження транспортного засобу позивача, оскільки по своїй суті не було направлене проти матеріального об'єкту, яким є автомобіль позивача. Відзив на касаційну скаргу не надійшов Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 14 липня 2014 року на вул. А. Барбюса, 22 у м. Києві сталася ДТП, у результаті якої ОСОБА_2, керуючи автомобілем «Toyota», реєстраційний номер НОМЕР_2, здійснив наїзд на стоячий автомобіль «Daewoo Lanos», реєстраційний номер НОМЕР_1, який належить на праві власності ОСОБА_1 Постановою судді Печерського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року провадження стосовно ОСОБА_2 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КпАП України, закрито у зв'язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення (а. с. 72, т. 1). Згідно із полісом від 24 грудня 2013 року обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована у ПрАТ «СК «Інтер-Поліс», з лімітом відповідальності за шкоду, заподіяну майну, у розмірі 50 000 грн та франшизою у 1 000 грн (а. с. 211, т. 1). 15 липня 2014 року ОСОБА_1 подав до ПАТ СК «Інтер-Поліс» заяву-повідомлення про страховий випадок та виплату страхового відшкодування (а. с. 24, т. 1). Листом від 19 листопада 2014 року СК «Інтер-Поліс» повідомило ОСОБА_1, що рішення про виплату страхового відшкодування буде прийнято після встановлення судами всіх обставин ДТП. Відповідно до висновку експертного автотоварознавчого дослідження, складеного 22 серпня 2014 року Українською автомобільною корпорацією «УкрАвто», матеріальний збиток, завданий власнику автомобіля «Daewoo Lanos», реєстраційний номер НОМЕР_1, у результаті його пошкодження у ДТП становить 22 793,23 грн (а. с. 9-20). Згідно із рахунком-фактурою від 19 серпня 2014 року та квитанцією від 19 серпня 2014 року, ОСОБА_1 сплачено вартість автотоварознавчого дослідження в розмірі 1 044 грн (а. с. 21, 22, т. 1). Згідно із вироком Печерського районного суду м. Києва від 10 серпня 2015 року ОСОБА_2 засуджений за опір працівникові правоохоронного органу під час виконання ним службових обов'язків, а саме під час виконання покладених на нього обов'язків щодо охорони громадського порядку, передбаченого частиною першою статті 28, частини другою статті 342 КК України. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга представника ОСОБА_4 - ОСОБА_3 підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Відповідно до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом. За змістом статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 991 ЦК України страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку. Відповідно до статті 3 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників. Згідно із частиною першою статті 22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи. Відповідно до пункту 37.1.2 статті 37 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є вчинення особою, відповідальність якої застрахована (страхувальником), водієм транспортного засобу умисного злочину, що призвів до страхового випадку. На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що час скоєння ДТП майнові інтереси ОСОБА_2, пов'язані з володінням, розпорядженням та користування автомобілем «Toyota», реєстраційний номер НОМЕР_2, були застраховані ПрАТ СК «Інтер-Поліс» згідно із полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. ПрАТ СК «Інтер-Поліс» свої зобов'язання по виплаті страхового відшкодування не виконало. Вирок суду, який би встановлював вину ОСОБА_2 у вчиненні саме умисного злочину, що призвів до страхового випадку відсутній, тоді як вина ОСОБА_2 у скоєнні ДТП була встановлена постановою суду, а тому причинно-наслідковий зв'язок між вчиненням злочину, передбаченого частиною другою статті 342 КК України та скоєнням ДТП на час розгляду справи не встановлений. З огляду на зазначене, суд дійшов правильного висновку, що у зв'язку з настанням страхового випадку ПрАТ СК «Інтер-Поліс» було зобов'язане сплатити позивачу суму страхового відшкодування. З ОСОБА_2 підлягає стягненню дві суми франшизи у загальному розмірі 1 000 грн. Апеляційний суд, ухвалюючи нове рішення у справі, дійшов помилкового висновку про те, що до ДТП, у результаті якої був пошкоджений автомобіль позивача і який є страховим випадком, призвело вчинення ОСОБА_2 умисного злочину, а саме вчинення опору працівникові правоохоронного органу. Таким чином, суд першої інстанції виконав вимоги статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Керуючись статтями 402, 409, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_3, задовольнити. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2017 року скасувати. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 січня 2017 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 лютого 2017 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь Б.І. Гулько Є.В. Синельников С. Ф. Хопта http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81234780

Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 22-ц/824/2832/2019 Головуючий в 1-й інстанції - Миколаєць І.Ю. 759/10885/16-ц Доповідач Чобіток А.О. ПОСТАНОВА Іменем України 18 лютого 2019 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Чобіток А.О. суддів - Немировської О.В., Ящук Т.І. розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування майнової шкоди,завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,- у с т а н о в и в: 04 серпня 2016 року позивач пред'явив позов до відповідача про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що 29 березня 2016 року сталася дорожньо-транспортна пригода за участі автомобілів НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_3, і «RENAULT KANGOO», д.н.з.НОМЕР_3, під керуванням ОСОБА_4.Власником автомобіля «RENAULT KANGOO» є позивач - ОСОБА_1. Постановою Солом»янського районного суду м. Києва від 24 травня 2016 року відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП. У результаті дорожньо-транспортної пригоди позивачу було завдано майнову шкоду, що становить 147130,65 грн.. Страховою компанією «Країна» на користь позивача було виплачено страхове відшкодування у розмірі 50000,00 грн. та 20086,93 грн., що загалом складає 70086,93 грн., проте, невиплаченою залишилася сума у розмірі 77043,72 грн.. Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд стягнути на його користь з відповідача майнову шкоду врозмірі 77043,72 грн. та судовий збір у розмірі 771,00 грн.. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року позов залишено без задоволення. В апеляційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов. Зазначає, що суд при вирішенні даного спору допустив порушення норм матеріального та процесуального права. Так, зазначивши в рішенні про те, що витрати на ремонт пошкодженого автомобіля, указані в акті надання послуг №26 від 06 червня 2016 року, що підписано позивачем та ФОП ОСОБА_6, є завищеними, суд безпідставно не врахував ремонтну калькуляцію ПАТ «СК» «Країна» № 39347 від 03.08.2016 року, якою визначено вартість відновлювального ремонту 153 562 грн. та з урахуванням зносу дана сума складає 70 086,93 грн.. Уважає, що страховик виконав умови договору та умови ст. 29 ЗУ «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і будь-яких претензій у нього до страхової компанії не може бути, у зв'язку з чим висновок суду щодо передчасності даного позову не ґрунтується на вимогах закону. Оскільки позивачем було затрачено реальні кошти на ремонт автомобіля, що підтверджується розпискою ФОП ОСОБА_6 у розмірі 147 130,65 грн., з відповідача підлягає стягненню у відшкодування майнової шкоди 77 043,72 грн.. Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи апеляційної скарги, обставини справи, колегія суддів при ходить до наступного. Судом першої інстанції установлено, що 29 березня 2016 року сталася дорожньо-транспортна пригода за участі автомобілів НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_3, і «RENAULT KANGOO», д.н.з. НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_4. Власником автомобіля «RENAULT KANGOO» є позивач - ОСОБА_1. Постановою Солом»янського районного суду м. Києва від 24 травня 2016 року відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП. Станом на дату вчинення дорожньо-транспортної пригоди, цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована у ПАТ «СК «Країна» відповідно до полісу обов'язкової відповідальності власників наземних транспортних засобів АЕ/6359350 від 10 грудня 2015 року в межах 50000,00 грн. за шкоду заподіяну майну потерпілого. Крім того, крім договору обов'язкового страхування, відповідачем було укладено договір добровільного страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів №УА 126591 від 10 грудня 2015 року, відповідно до умов якого виплата по даному договору здійснюється у разі недостатності ліміту (страхової виплати) по договору обов'язкового страхування відповідальності власників наземних транспортних засобів, з лімітом відповідальності в межах 50000,00 грн.. Таким чином, цивільно-правова відповідальність відповідача за шкоду заподіяну майну потерпілого була забезпечена у межах ліміту 100000,00 грн. (у сукупному розмірі). 03.06.2016 року страховиком, на підставі акту огляду транспортного засобу від 05.04.2016 року, було складено ремонтну калькуляцію № 39347, відповідно до якої вартість ремонтних робіт пошкодженого автомобіля позивача складає 127 968,47 грн., що з урахуванням фізичного зносу пошкодженого автомобіля (52%) складає 70 086,93 грн.. Зазначена сума страхового відшкодування була погоджена страховиком з позивачем та останнім було отримано від страховика суму страхового відшкодування у вказаному розмірі, а саме: у розмірі 50000,00 грн. (а.с.12) та 20086,93 грн. (а.с.11). Відповідно до акту надання послуг №26 від 06 червня 2016 року, виконавцем ФОП ОСОБА_6 були виконані роботи (надані послуги) на суму 128753,71 грн., всього до сплати 147130,65 грн. (а.с.8-10). Посилаючись на те, що вартість ремонтних робіт його пошкодженого автомобіля становить 147 130,65 грн., позивач просив стягнути з відповідача 77 043,72 грн., тобто різницю між витратами понесеними ним за ремонт автомобіля та розміром отриманого ним страхового відшкодування. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку про передчасність пред'явлення такого позову, уважаючи, що саме на ПАТ «СК «Країна» як страховика відповідача покладений відповідний обов'язок відшкодувати матеріальну шкоду позивачу в межах суми страхового відшкодування, а відтак вимоги до відповідача є необґрунтованими та передчасними. Відповідно до ч.1-5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Незважаючи на правильність встановлення судом обставин по справі , колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону, що регулює правовідносини, які виникли між сторонами. Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Згідно з п.1 ч.1 ст.1188 ЦК України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою. Статтею 1192 ЦК України визначено, що з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) ( ст. 22 ЦК). Відповідно до ст.1 Закону України «Про страхування» страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. Згідно із ст. 979 ЦК України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Статтею 980 ЦК України передбачено, що предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності). Установлено, що цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована ПАТ СК «Країна», яка визнала дорожньо-транспортну пригоду, учасниками якої стали сторони, страховим випадком, і після огляду транспортного засобу позивача відповідно був складений акт та здійснено оцінку завданого збитку та калькуляцію витрат, необхідних для відшкодування шкоди позивачу. Як убачається з ремонтної калькуляції № 39347, страховиком визначена вартість ремонтних робіт пошкодженого автомобіля позивача і складає 127 968,47 грн., що з урахуванням фізичного зносу пошкодженого автомобіля (52%) складає 70 086,93 грн.. Позивачем не оспорювався визначений страховиком розмір страхового відшкодування, який ним отриманий у повному розмірі. В апеляційній скарзі представником позивача також зазначено, що страхова компанія виконала умови договору та умови ст. 29 ЗУ « Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і жодних претензій щодо додаткових доплат до страхової компанії позивач не має. Аналізуючи вказані обставини, колегія суддів уважає, що у позивача відсутні правові підстави для пред'явлення позову до відповідача, у зв'язку з чим колегія суддів відхиляє аргумент апеляційної скарги про правомірність його вимог до особи, яка завдала позивачу шкоди в розмірі, що не охоплюється страховим відшкодуванням. Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у Постанові у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) від 4 липня 2018 року, покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності. У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком замість завдавача шкоди. За умов, передбачених у ст. 38 вказаного Закону та ст. 1191 ЦК України, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування. У зв'язку з наведеним колегія суддів уважає такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, доводи апеляційної скарги про те, що він на власний розсуд має право обрати спосіб звернення вимоги виключно до особи, яка завдала йому шкоди. На підтвердження позовних вимог позивачем було надано копію акту № 26 від 06.06.2016 року надання послуг ФОП ОСОБА_6 по здійсненню ремонтних робіт автомобіля позивача на суму 147 130,65 грн. та розписку ФОП ОСОБА_6 про отримання указаних коштів. Позивачем не надано належних та допустимих доказів, підтверджуючих відповідність ремонтних робіт автомобіля, зазначених у акті ФОП ОСОБА_6, пошкодженням, які утворилися унаслідок дорожньо-транспортної пригоди за участю відповідача та які визначено в акті №2674р огляду транспортного засобу, належного позивачу, складеного 05.04.2016 року ПАТ «СК «Країна». При цьому актом №2674р огляду транспортного засобу, належного позивачу, складеного 05.04.2016 року ПАТ «СК «Країна» визначено, що, якщо під час ремонту КТЗ будуть виявлені приховані дефекти, про це необхідно повідомити страхову компанію та оцінювача з метою складання додаткової дефектної відомості ( а.с.55-56). Будь-яких належних доказів того, що під час ремонту були виявлені приховані дефекти, які виникли унаслідок ДТП, яке відбулось 29 березня 2016 року та з цього питання позивач звертався до ПАТ «СК «Країна», матеріали справи не містять. Акт ФОП ОСОБА_6 від 06.06.2016 року лише свідчить про перелік виконаних робіт по ремонту автомобіля позивача, але не вказує на те, що ремонтні роботи проводились для відновлення автомобіля, пошкодження якого отримані під час ДТП, яке відбулось 29 березня 2016 року. Колегія суддів уважає, що в даному випадку позивач, відремонтувавши автомобіль указаним способом, діяв на свій розсуд, що не породжує ні для відповідача, ні для страхових компаній, зобов'язань щодо відшкодування різниці між розміром його витрат на ремонт автомобіля та отриманого страхового відшкодування, з розміром якого він погодився. Суд звертає увагу на те, що по договору обов'язкового страхування та по договору добровільного страхування цивільно-правова відповідальність відповідача за шкоду заподіяну майну потерпілого була забезпечена в загальному розмірі 100 000 грн.. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції та постановлення нового судового рішення про залишення позову ОСОБА_1 без задоволення, але з інших підстав ніж виходив суд першої інстанції. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,- п о с т а н о в и в : Апеляційну ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року скасувати та постановити нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди залишити без задоволення. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і на підставі ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягає касаційному оскарженню. Головуючий: А. О. Чобіток Судді: О. В. Немировська Т.І. Ящук http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79955354

Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД вул. Солом'янська, 2-а, м. Київ, 03110 факс 284-15-77 e-mail: [email protected] Унікальний номер справи 753/18110/17 Апеляційне провадження № 22-ц/824/3770/2019 Головуючий у суді першої інстанції - Коренюк А.М. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 лютого 2019 року Київський апеляційний суд у складі: суддя-доповідач Оніщук М.І., судді Українець Л.Д., Шебуєва В.А., секретар Горбачова І.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану від її імені та в її інтересах адвокатом Абакаровою Анастасією Анатоліївною, яка діє на підставі договору, на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року по цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ТАС» до ОСОБА_3 про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу), В С Т А Н О В И В: У жовтні 2017 року ПрАТ «Страхова група «ТАС» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про відшкодування в порядку регресу витрат, пов'язаних із виплатою страхового відшкодування. В обґрунтування позовних вимог вказувало, що 23.09.2016 о 14 год., 40 хв. на вул. Дніпровська Набережна в місті Києві відбулася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля «Рено», державний номерний знак НОМЕР_1, який був застрахований в ПрАТ Страхова група «ТАС» за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс АК/4538917, чинний на час ДТП), під керуванням ОСОБА_3 та автомобіля «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована в ПАТ «СК «Уніка» згідно договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів. Внаслідок ДТП було завдано шкоди автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2. Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 21.10.2016 ОСОБА_3 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.ст. 124 КпАП України, із накладенням адміністративного стягнення - штрафу. З метою визначення розміру збитку, завданого застрахованому позивачем транспортному засобу внаслідок ДТП. замовлено проведення автотоварознавчого дослідження. Так, згідно Звіту № 04-11/09 товарознавчого дослідження з визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику транспортного засобу від 11.09.2016, проведеного суб'єктом оціночної діяльності, вартість збитку завданого автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, визначено з урахуванням ст. 29 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», як вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу, та становить 48 672,54 грн., виплата якої з урахуванням розрахунку про розмір відшкодування шкоди з фонду захисту потерпілих, зробленого позивачем, здійснена ним 26.12.2014 на підставі заяви страхувальника та платіжного доручення № 116083 в загальній сумі 48 514,91 грн. з урахуванням Закону України «Про страхування» й умов договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів. Зазначав, що водій транспортного засобу, причетний до ДТП, зобов'язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, повідомити про ДТП, проте цього не зробив, тому він в порядку зворотньої вимоги (регресу) на підставі ст. 33, п. 38.1.1 ст. 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» просив стягнути з відповідача заподіяні ним матеріальні збитки (а.с. 1-4). Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12.12.2018 позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПрАТ «Страхова група «ТАС» 48 514 грн. 91 коп. - витрат, пов'язаних із виплатою страхового відшкодування, 1 600 грн. 00 коп. - судового збору, а всього - 50 114 грн. 91 коп. (а.с.123-126). В апеляційній скарзі представник відповідача посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. Зокрема вказує, що покладення обов'язку по відшкодуванню шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який укладав відповідний договір страхування та сплатив страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (ст. 3 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів). Крім того, суд першої інстанції взагалі не звернув уваги та не надав жодної правової оцінки тому, що у даному випадку факт настання страхового випадку ніким не оспорюється, він зафіксований правоохоронними органами, а відповідач, як особа, винна в ДТП, притягнута до адміністративної відповідальності. При цьому, сам позивач його визнав, добровільно сплативши страхове відшкодування ПрАТ «Страхова компанія «Уніка», тому сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховику про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке в своїй основі мусить базуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже, регресні зобов'язання входять до групи позадоговірних, тому спори з них мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків. (а.с. 129-131). Ухвалою Київського апеляційного суду від 24.01.2019 відкрито апеляційне провадження та надано учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу (а.с.153-154). Ухвалою Київського апеляційного суду від 04.02.2019 справу призначено до апеляційного розгляду в письмовому провадженні без повідомлення учасників справи, у відповідності до вимог ч. 13 ст. 7, ч. 6 ст. 19, ч. 1 ст. 369 ЦПК України (а.с. 157-158). 11.02.2019 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив позивача на апеляційну скаргу (а.с. 159-165). Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що відповідач спричинила ДТП та всупереч вимогам статті 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власника наземного транспортного засобу» без поважних причин письмово не повідомила страховика у встановлений законом строк про страховий випадок, тому страховик, виплативши страхове відшкодування особі, якій завдано шкоди внаслідок ДТП, має право на страхове відшкодування у порядку регресу до винної особи. Суд апеляційної інстанції не може погодитись з ухваленим судом рішенням, з огляду на наступне. Судом встановлено, що 23.09.2016 о 14 год. 40 хв. на вул. Дніпровська Набережна в місті Києві відбулася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля «Рено», державний номерний знак НОМЕР_1, який був застрахований в ПрАТ «Страхова група «ТАС» за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс АК/4538917, чинним на час ДТП), під керуванням ОСОБА_3 та автомобіля «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована в ПАТ «СК «Уніка» згідно договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів. В наслідок ДТП було завдано шкоди автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2. Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 21.10.2016 ОСОБА_3 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.ст. 124 КпАП України, із накладенням адміністративного стягнення - штрафу (а.с. 16). Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини. З метою визначення розміру збитку, завданого застрахованому позивачем транспортному засобу внаслідок ДТП, замовлено проведення авто товарознавчого дослідження. Згідно Звіту № 04-11/09 товарознавчого дослідження з визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику транспортного засобу від 11.09.2016, проведеного суб'єктом оціночної діяльності, вартість збитку завданого автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, визначено з урахуванням ст. 29 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», як вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу, та становить 48 672 грн. 54 коп. (а.с.20-28, 29-38), виплата якої з урахуванням розрахунку про розмір відшкодування шкоди з фонду захисту потерпілих, зробленого позивачем, здійснена ним 26.12.2014 на підставі заяви страхувальника та платіжного доручення № 116083, з урахуванням Закону України «Про страхування» й умов договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів в загальній сумі 48 514 грн. 91 коп. (а.с. 48). Позивач вказував на те, що відповідач письмово не повідомила його, як страховика, про настання страхової події у строки, встановлені статтями 33, 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» унаслідок чого у нього виникло право регресної вимоги до відповідача. Відповідно до ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» визначені обов'язки учасників ДТП (стаття 33), а також підстави для звернення страховика з регресним позовом до страхувальника (стаття 38). Відповідно до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону. Отже, наведеними правовими нормами встановлено обов'язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов'язок установлений законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам. Необґрунтована виплата страхового відшкодування має місце у разі, коли страховика не було повідомлено про страховий випадок жодним з учасників ДТП, що призвело до неможливості страховика встановити факт ДТП, причини та обставини її настання або розмір заподіяної шкоди. Як вбачається з матеріалів справи, ПрАТ «Старахова Група «ТАС» добровільно сплатило на користь потерпілої особи страхове відшкодування на підставі заяви про настання страхового випадку від 30.08.2017 та страхового акту від 16.11.2017, страховий випадок мав місце і ніким не оспорювався, винна особа притягнута до адміністративної відповідальності. У страховика була можливість самостійно встановити всі обставини страхового випадку. Ураховуючи викладене, посилання суду першої інстанції на вимоги статей 33, 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу є помилковими та не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки обставини ДТП встановлені, підтверджуються матеріалами справи та не заперечуються позивачем, страховик необґрунтованих витрат не здійснив. Сам по собі факт письмового неповідомлення відповідачем страховика про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення судового рішення, яке має базуватися на загальних положеннях та підставах про відшкодування збитків. Обмеження набуття права зворотної вимоги (регресу) до завдавача шкоди у разі неповідомлення страховика протягом трьох днів з моменту ДТП про вказану подію за умови встановлення факту ДТП, причин та обставин її настання, розміру заподіяної шкоди, які визначені у статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» зумовлене тим, що набуття вказаного права щоразу після відшкодування страховиком шкоди потерпілому суперечило б меті страхування цивільно-правової відповідальності, об'єктом якого є майнові інтереси завдавача шкоди та яке забезпечує, зокрема, їх захист. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 10 жовтня 2018 (справа №371/6159/16-ц). Правова позиція Верховного Суду України, висловлена в постанові від 16 вересня 2015 року (справа №6 -284цс15), не містить в собі висновок про те, що лише факт необґрунтованої страхової виплати надає право страховику звертатись до винної особи з позовом в порядку регресу. Верховний Суд України у вказаній справі дійшов висновку, що за умови встановлення факту настання страхового випадку та визнання його страховиком, сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховику про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке в своїй основі повинно базуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже регресні зобов'язання входять до групи позадоговірних, тому спори з них мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків. Отже, у відповідності до статей 374, 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції приходить до висновку про скасування рішення суду, у зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Крім того, підлягають задоволенню вимоги апеляційної скарги щодо стягнення витрат на правничу допомогу, з огляду на наступне. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Згідно до ст. 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Як вбачається з матеріалів справи, 15.11.2018 між АО «Кравець і партнери» та ОСОБА_3 укладено Договір №218 про надання правової допомоги (а.с.140). 28.12.2018 відповідачем за надання правової (правничої) допомоги здійснено оплату в розмірі 4 000 грн., що підтверджується квитанцією № 7131408 від 28.12.2018 (а.с. 145). В подальшому, за фактом виконаних робіт між АО «Кравець і партнери» та ОСОБА_3 укладено Акт надання послуг № 1 від 03.01.2019 (а.с. 146). Відповідно до вказаного Акту надані юридичні послуги вартістю 4 000 грн. Згідно ч.ч. 2, 3, 4 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Згідно п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Колегія суддів вважає, що з урахуванням вимог ст. 137 ЦПК України та складових, які мають враховуватися для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат у справі, витрачений час є співмірним зі складністю справи та часу, необхідного для виконання робіт, зазначених у акті. Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ПрАТ «Страхова Група «ТАС» на користь ОСОБА_3 понесені витрати на правничу допомогу в сумі 4 000 грн. 00 коп. Також слід зазначити, що згідно з ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК Українисудовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Виходячи з положень ст. 141 ЦПК Україниколегія суддів вважає необхідним стягнути з ПрАТ «Страхова Група «ТАС» на користь ОСОБА_3 понесені останньою судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 2 400 грн. 00 коп. Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану від її імені та в її інтересах адвокатом АбакаровоюАнастасією Анатоліївною, яка діє на підставі договору - задовольнити. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року по цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ТАС» до ОСОБА_3 про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу) - скасувати. Ухвалити нове судове рішення. У задоволенні позову Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ТАС» до ОСОБА_3 про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу) - відмовити. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова Група «ТАС» (місцезнаходження: 03062, м. Київ, пр. Перемоги, 65, код ЄДРПОУ 30115243) на користь ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_3) понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4 000 (чотири тисячі) грн. 00 коп. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова Група «ТАС» (місцезнаходження: 03062, м. Київ, пр. Перемоги, 65, код ЄДРПОУ 30115243) на користь ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_3) понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 2 400 (дві тисячі чотириста) грн. 00 коп. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та в касаційному порядку оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 25 лютого 2019 року. Суддя-доповідач М.І. Оніщук Судді Л.Д. Українець В.А.Шебуєва http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80080926

Постанова Іменем України 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 569/96/17 Провадження N 14-386 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Приватного акціонерного товариства (далі також - ПрАТ) "Страхова компанія "Юнівес" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 та ПрАТ "Страхова група "ТАС" про відшкодування шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Гордійчук С.О., Шеремет А.М., Боймиструка С.В. Учасники справи: позивач: ПрАТ "Страхова компанія "Юнівес" (представник Кузьменко М.М.), відповідачі: ОСОБА_3, ПрАТ "Страхова група "ТАС". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 27 грудня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідачів 19 410 грн. 2. Мотивував позов тим, що 21 серпня 2016 року ОСОБА_3, керуючи автомобілем марки "Mazda" (державний номерний знак НОМЕР_1), не врахував швидкості руху, дорожньої обстановки, безпечної дистанції, внаслідок чого зіткнувся з автомобілем марки "Kia" (державний номерний знак НОМЕР_2), який за інерцією зіткнувся з автомобілем марки "Subaru" (державний номерний знак НОМЕР_3). Позивач вказував, що 23 серпня 2016 року Голосіївський районний суд м. Києва ухвалив постанову, якою визнав ОСОБА_3 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення. 3. Позивач зазначав, що транспортний засіб марки "Kia" ним застрахований згідно з договором добровільного страхування наземного транспорту від 4 грудня 2015 року. І після отримання всіх необхідних документів 21 жовтня 2016 року позивач виплатив страхове відшкодування у розмірі 119 410 грн. 4. Крім того у позові вказував, що ПрАТ "Страхова група "ТАС" і ОСОБА_8 уклали договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (автомобілямарки "Mazda", яким 21 серпня 2016 року керував ОСОБА_3.), що підтверджується полісом серії АЕ N 8736637. За цим полісом ліміт відповідальності ПрАТ "Страхова група "ТАС" за завдану майну шкоду становив 100 000 грн. 5. Позивач звернувся до ПрАТ "Страхова група "ТАС" із заявою про виплату страхового відшкодування, яке було перераховане позивачеві у сумі 100 000 грн. Вказав, що надіслав ОСОБА_3 претензію на суму 19 410 грн (різницю між фактичним розміром шкоди і сплаченим страховим відшкодуванням), однак відповіді на неї до моменту звернення з позовом до суду не отримав. 6. Стверджував, що після звернення до суду йому стало відомо про наявність полісу добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" на підставі договору АZ6 N 410786 добровільного комплексного страхування транспортних ризиків (далі - договір добровільного комплексного страхування транспортних ризиків), укладеного ПрАТ "Страхова група "ТАС" з ОСОБА_8 і відповідно до якого страхова сума становить 50 000 грн. Як вказував позивач, за цим договором ПрАТ "Страхова група "ТАС" зобов'язане здійснити виплату страхового відшкодування при настанні цивільно-правової відповідальності страхувальника та/або особи, відповідальність якої застрахована. 7. З урахуванням зазначеного позивач подав клопотання про залучення ПрАТ "Страхова група "ТАС" як співвідповідача та просив стягнути 19 410 грн солідарно з ОСОБА_3 і ПрАТ "Страхова група "ТАС". Короткий зміст рішень суду першої інстанції 8. 31 березня 2017 року Рівненський районний суд Рівненської області постановив ухвалу, якою залучив ПрАТ "Страхова група "ТАС" як співвідповідача. 9. 8 червня 2017 року цей суд ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з ПрАТ "Страхова група "ТАС" на користь позивача 19 410 грн і відмовив у задоволенні позову до ОСОБА_3 10. Мотивував тим, що дорожньо-транспортна пригода сталася з вини ОСОБА_3, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована у ПрАТ "Страхова група "ТАС" відповідно до полісу добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" на підставі договору добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, укладеного ПрАТ "Страхова група "ТАС" з ОСОБА_8 А тому відшкодування завданої шкоди має бути стягнуте саме з ПрАТ "Страхова група "ТАС". Крім того, суд першої інстанції вказав, що ні зазначеним договором, ні законодавством не передбачений солідарний обов'язок щодо відшкодування завданої шкоди страхувальником і страховиком, з огляду на що відмовив у задоволенні позову до ОСОБА_3 Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 11. 30 серпня 2017 року Апеляційний суд Рівненської області постановив ухвалу, якою рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 червня 2017 року в частині задоволення позовної вимоги до ПрАТ "Страхова група "ТАС" скасував, а провадження у справі в цій частині закрив і роз'яснив позивачу, що він має право звернутися з такою вимогою до суду за правилами господарського судочинства. 12. Суд апеляційної інстанції керувався сформульованим Верховним Судом України у постанові від 24 лютого 2016 року у справі N 6-1009 цс 15 висновком і вважав, що оскільки розгляд справ між юридичними особами віднесений до компетенції господарського суду, ця справа в частині вимог позивача до ПрАТ "Страхова Група "ТАС" не може розглядатися за правилами цивільного судочинства. 13. Рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_3 сторони не оскаржували. А тому відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, вказана частина рішення не була предметом апеляційного перегляду. Короткий зміст вимог касаційної скарги 14. 26 вересня 2017 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року. 15. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року та залишити без змін рішення суду першої інстанції з огляду на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 16. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 17. Обґрунтував, зокрема, тим, що позивачоскаржує ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 18. Позивач вказує, що спір виник саме з цивільних правовідносин; одним зі співвідповідачів є фізична особа, а тому справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 19. Стверджує, що про наявність полісу добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" на підставі договору добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, укладеного ПрАТ "Страхова група "ТАС" з ОСОБА_8 і відповідно до якого страхова сума становить 50 000,00 грн. дізнався після звернення до суду. А за умовами вказаного договору саме ПрАТ "Страхова група "ТАС" зобов'язана здійснити виплату страхового відшкодування при настанні цивільно-правової відповідальності страхувальника. 20. Вважає, що відсутність письмової заяви позивача до ПрАТ "Страхова компанія "ТАС" щодо отримання страхового відшкодування не впливає на вирішення цього спору, оскільки ПрАТ "Страхова компанія "ТАС" мало всі документи стосовного зазначеного страхового відшкодування, які позивач скерував разом з претензією N 502-21/16. А тому відсутність окремої заяви позивача не унеможливлює участь ПрАТ "Страхова компанія "ТАС" як відповідача у цивільній справі та не перешкоджає виконанню його обов'язку. 21. Крім того, позивач звертає увагу, що може реалізувати своє право на захист шляхом подання відповідного позову до суду відповідно до рішення Конституційного Суду України N 15-рп/2002 від 9 липня 2002 року. (2) Доводи відповідачів 22. Відповідачі відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 23. Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України "Про страхування"). 24. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України). 25. Розрізняють добровільну та обов'язкову форми страхування (стаття 5 Закону України "Про страхування"). Добровільним може бути, зокрема, страхування наземного транспорту (пункт 6 частини четвертої статті 6 Закону України "Про страхування"). Втім, законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником, зокрема, відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування) (частина перша статті 999 ЦК України). 26. Види обов'язкового страхування в Україні визначені у статті 7 Закону України "Про страхування". До них згідно з пунктом 9 частини першої вказаної статті належить страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Відносини у цій сфері регламентує, зокрема, Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". 27. Між учасниками справи виникло декілька цивільно-правових зобов'язань: 27.1. Договірне зобов'язання між позивачем і потерпілою особою - за договором добровільного майнового страхування; 27.2. Деліктне зобов'язання між потерпілою особою та ОСОБА_3 - із завдання шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП); 27.3. Договірне зобов'язання між відповідачами - за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності та договору добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, згідно з яким ПрАТ "Страхова група "ТАС" видало ОСОБА_3 поліс добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс". 28. Суди встановили, що на виконання договору добровільного майнового страхування позивач сплатив страхове відшкодування потерпілій особі у сумі 119 410,00 грн. ПрАТ "Страхова група "ТАС" на вимогу позивача від 21 листопада 2016 року N 502-21/16 сплатила останньому 100 000,00 грн. Спір між сторонами виник щодо відшкодування позивачеві виплачених ним потерпілій особі 19 410,00 грн. 29. Згідно зі статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування" до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією (пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц). 30. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 31. Уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності та договір добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, за якими страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування при настанні цивільно-правової відповідальності страхувальника та/або особи, відповідальність якої застрахована, такий страховик на випадок виникнення деліктного зобов'язання взяв на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов'язку страхувальника, який завдав шкоду. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність (див. також пункт 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц). 32. Суд першої інстанції встановив, що майнову відповідальність за шкоду, завдану ОСОБА_3, має нести страховик - ПрАТ "Страхова група "ТАС", оскільки цивільно-правова відповідальність ОСОБА_3 була застрахована у ПрАТ "Страхова група "ТАС", зокрема, за договором добровільного страхування транспортних ризиків, згідно з яким за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" страхова сума становить 50 000 грн. 33. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 34. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 35. Суд першої інстанції розглянув позов за правилами цивільного судочинства, задовольнивши вимогу до ПрАТ "Страхова група "ТАС" та відмовивши у задоволенні вимоги до ОСОБА_3 Натомість, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі в частині позовної вимоги до ПрАТ "Страхова група "ТАС", оскільки спір виник між юридичними особами. 36. Позивачем у справі є юридична особа, а відповідачами - юридична особа-страховик і фізична особа-страхувальник. 37. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, вказувала на те, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. 38. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення страхового відшкодування солідарно з відповідачів могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 39. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 40. Стаття 1 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо стягнення страхового відшкодування. 41. Натомість, ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, не передбачав обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 42. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 43. Позов може бути пред'явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов'язки; 2) права і обов'язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов'язки (стаття 32 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 44. У разі, якщо норма матеріального права, яка має бути застосована за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, суд згідно з частиною першою статті 33 ЦПК України у вказаній редакції за клопотанням позивача залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача. Після залучення співвідповідача за результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених вимог до належного відповідача. 45. У суді першої інстанції в заяві про залучення співвідповідача позивач пред'явив вимогу щодо солідарного стягнення заборгованості з обох відповідачів - страхувальника та його страховика - за правилами цивільного судочинства. Позивач вважав, що обов'язки відповідачів виникли з однієї підстави, і такі обов'язки є однорідними та спільними. 46. Правом на визначення предмета, підстав позову та відповідачів розпоряджається позивач. Тоді як встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком, який виконує суд під час розгляду справи. 47. У цій справі позивач вважав, що у відповідачів є солідарний обов'язок виплатити йому страхове відшкодування, і цей обов'язок виник з однієї підстави - настання страхового випадку. Тому позивач пред'явив до обох відповідачів однакову вимогу. 48. Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. 49. Законодавство України, чинне як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, не передбачає такого солідарного обов'язку, на виконання якого страховик потерпілого заявив позовну вимогу до страхувальника, який заподіяв шкоду майну, та його страховика. 50. Проте право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів процесуальний закон передбачав незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Тому можливим було пред'явлення позову до фізичної та юридичної осіб стосовно стягнення з них коштів, навіть якщо ці особи не були солідарними боржниками, якими їх вважав позивач. Крім того, спільний розгляд таких вимог не створив солідарного обов'язку для відповідачів. 51. У цій справі позовні вимоги є пов'язаними та мають розглядатися в одному провадженні, оскільки висновки суду щодо позовної вимоги до відповідача-фізичної особи, винної у настанні страхового випадку, залежать від висновків суду щодо позовної вимоги до відповідача-страховика особи, винної у настанні страхового випадку. Питання про відповідальність кожного з відповідачів має бути вирішене, зокрема, залежно від наявності дійсних договорів страхування, укладених між відповідачами, а також ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду. 52. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом одночасно про стягнення зі страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого договором, укладеним з цією особою, ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, а також про стягнення з винної особи суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад ліміт відповідальності її страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. 53. Отже, ВеликаПалата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок апеляційного суду про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог до страховика-юридичної особи (аналогічного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 20 червня 2018 року N 308/3162/15-ц). 54. З огляду на вказане з урахуванням висновків цієї постанови Велика Палата Верховного Суду відступає від сформульованого Верховним Судом України у постанові від 24 лютого 2016 року у справі N 6-1009 цс 15 висновку щодо юрисдикції спору (за позовом страховика потерпілого до фізичної особи, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, а також до страховика цієї особи), яким керувався суд апеляційної інстанції в ухвалі від 30 серпня 2017 року. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 55. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали суду апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції. 56. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 57. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 58. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. 59. З огляду на викладені вище мотиви Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. А тому ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог до ПрАТ "Страхова група "ТАС", а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. (2.2) Щодо судових витрат 60. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки щодо застосування норм права 61. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України у вказаній редакції). Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 15 і частині другій статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 62. Господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункт 15 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України у зазначеній редакції). Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу (частина перша статті 45 ГПК України у вказаній редакції).Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій статті 1, частині першій статті 12, частинах другій і третій статті 21 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 63. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом до страховика особи, винної у настанні страхового випадку, про стягнення з нього суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого укладеним з винною особою договором ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. 64. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом про стягнення з особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад передбачений договором, укладеним з винною особою, ліміт відповідальності страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. 65. Якщо страховик потерпілого, якому він виплатив страхове відшкодування, звертається з позовом одночасно про стягнення зі страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування у межах передбаченого договором, укладеним з цією особою, ліміту відповідальності страховика за завдану майну шкоду, а також про стягнення з винної особи суми виплаченого потерпілому страхового відшкодування понад ліміт відповідальності її страховика за завдану майну шкоду, такий спір має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. 66. Розглядаючи позовні вимоги, заявлені до винної у настанні страхового випадку фізичної особи, про стягнення з неї такої суми виплаченого потерпілому його страховиком страхового відшкодування, яка перевищує обов'язковий ліміт відповідальності страховика особи, винної у настанні страхового випадку, суд з'ясовує у цієї особи, чи має вона укладений договір добровільного страхування цивільно-правової відповідальності на суму, що перевищує ліміт відповідальності її страховика за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. У разі встановлення факту наявності такого договору суд згідно з вимогами статей 51 і 53 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, залучає страховика за договором добровільного страхування цивільно-правової відповідальності, укладеним з особою, винною у настанні страхового випадку, співвідповідачем або третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача та вирішує спір за правилами того судочинства, в якому було розпочате провадження. Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною четвертою та шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуПриватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Юнівес" задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року в частині закриття провадження щодо позовних вимог до ПрАТ "Страхова група "ТАС" скасувати, а справу направити до Апеляційного суду Рівненської області для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА Іменем України 05 грудня 2018 року м. Київ Справа N 426/16825/16-ц Провадження N 14-497цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Київський страховий дім" на рішення Сватівського районного суду Луганської області від 29 травня 2017 року (суддя Попова О.М.) та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 17 серпня 2017 року (судді Коновалова В.А., Коротенко Є.В., Яресько А.В.) у цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Київський страховий дім" до Приватного підприємства "Потенціал-Луганськ", ОСОБА_14 про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, в порядку регресу та ВСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року Приватне акціонерне товариство "Київський страховий дім" (далі - ПрАТ "Київський страховий дім") звернулося до суду з позовом до Приватного підприємства "Потенціал-Луганськ" (далі - ПП "Потенціал-Луганськ"), ОСОБА_14 про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, в порядку регресу. Позов мотивовано тим, що 28 листопада 2013 року о 07 год. 55 хв. у районі перехрестя вул. Радянської та вул. 50 років утворення СРСР у м. Луганську ОСОБА_14, який працював водієм у ПП "Потенціал-Луганськ", керуючи автомобілем НОМЕР_1, НОМЕР_2, при зміні напрямку руху не переконався, що це буде безпечним, унаслідок чого порушив пункт 10.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) та скоїв зіткнення з автомобілем марки Skoda Fавіа, номерний знак НОМЕР_3, під керування водія ОСОБА_15 Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) вказані автомобілі отримали механічні пошкодження. Постановою Жовтневого районного суду м. Луганська від 18 грудня 2013 року в адміністративній справі N 435/13511/13-п ОСОБА_14 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), та притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в дохід держави в сумі 340 грн. Відповідно до полісу N АС/6987365 обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеного 24 вересня 2013 року між ПрАТ "Київський страховий дім" та ПП "Потенціал-Луганськ", строком дії з 24 вересня 2013 року до 23 вересня 2014 року, транспортний засіб БАЗ 2215 СПГ, номерний знак НОМЕР_4, був застрахований. 07 липня 2014 року Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "АХА Страхування" (далі - ПрАТ "СК "АХА Страхування"), яке здійснило виплату відшкодування, звернулось до ПрАТ "Київський страховий дім" у порядку регресу із заявою про страхове відшкодування від 01 липня 2014 року. 26 березня 2015 року ПрАТ "Київський страховий дім" здійснив виплату страхового відшкодування у розмірі 24 тис. 68 грн. Позивач зазначав, що підставами для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу з відповідачів є неповідомлення ними страховика про ДТП, яка трапилася 28 листопада 2013 року, що є порушенням підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону України від 01 липня 2004 року N 1961-IV "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон N 1961-IV), та невідповідність технічного стану транспортного засобу БАЗ 2215 СПГ, номерний знак НОМЕР_4, оскільки згідно з розширеною довідкою від 16 грудня 2013 року зазначений транспортний засіб на дату ДТП мав технічні несправності - розрив, знос протектора шин, і за порушення підпункту 31.4.5 пункту 31.4 ПДР відносно ОСОБА_14 було складено протокол АБ2 N 348853. Ураховуючи наведене, ПрАТ "Київський страховий дім" просило стягнути з ПП "Потенціал-Луганськ" та ОСОБА_14 на свою користь страхове відшкодування в порядку регресу в сумі 24 тис. 68 грн та судові витрати. Рішенням Сватівського районного суду Луганської області від 29 травня 2017 року в задоволенні позову ПрАТ "Київський страховий дім" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_14 є неналежним відповідачем у справі, оскільки станом на 28 листопада 2013 року він перебував у трудових відносинах з ПП "Потенціал-Луганськ" і керував транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових обов'язків. Позовні вимоги до юридичної особи ПП "Потенціал-Луганськ" підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. За таких обставин суд вважав, що в задоволенні позову необхідно відмовити. Ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 17 серпня 2017 року апеляційну скаргу ПрАТ "Київський страховий дім" задоволено частково. Рішення Сватівського районного суду Луганської області від 29 травня 2017 року скасовано в частині позовних вимог до ПП "Потенціал-Луганськ" та закрито провадження у справі в цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалу мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ПП "Потенціал-Луганськ" як роботодавець ОСОБА_14, з вини якого сталася ДТП, має нести відповідальність за дії останнього. Апеляційний суд погодився з тим, що вимоги до ПП "Потенціал-Луганськ" пред'явлено позивачем - юридичною особою до юридичної особи, тому спір між ними підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, проте суд першої інстанції помилково не застосував положення пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) та не закрив провадження у справі в цій частині, а відмовив у задоволенні позову ПрАТ "Київський страховий дім" по суті. У касаційній скарзі, поданій у вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПрАТ "Київський страховий дім", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що ні страхувальник - ПП "Потенціал-Луганськ", ні водій ОСОБА_14 не повідомили позивача письмово про ДТП, яка сталася 28 листопада 2013 року, що є підставою для звернення до них з регресним позовом після виплати страхового відшкодування. Ще однією з підстав заявлення регресного позову є невідповідність технічного стану транспортного засобу БАЗ 2215 СПГ, державний номер НОМЕР_4. Оскільки ОСОБА_14 працював водієм у ПП "Потенціал-Луганськ", позивач вважає, що має право зворотної вимоги до обох відповідачів. З урахуванням того, що позов заявлено до фізичної та юридичної осіб одночасно, сторона позивача вважає, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому апеляційний суд незаконно закрив провадження у справі в частині вимог до ПП "Потенціал-Луганськ", чим порушив право позивача на судовий захист. 08 вересня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. Відповідачі своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористалися. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 15 травня 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Ухвалою цього ж суду від 03 вересня 2018 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України (тут і далі - у редакції Закону N 2147-VIII, якщо не зазначено інше) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 03 жовтня 2018 року передав справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Під час розгляду справи суди встановили, що 24 вересня 2013 року між ПрАТ "Київський страховий дім" та ПП "Потенціал-Луганськ" укладено поліс N АС/6987365 обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, об'єктом страхування визначено транспортний засіб БАЗ 2215 СПГ, державний номер НОМЕР_5. Строк дії полісу з 24 вересня 2013 року до 23 вересня 2014 року. Вказаний транспортний засіб страховик прийняв на страхування на випадок заподіяння шкоди третім особам під час ДТП, яка сталась за участю забезпеченого транспортного засобу і внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована за договором (полісом). 28 листопада 2013 року о 07 год. 55 хв. у районі перехрестя вул. Радянська та вул. 50 років утворення СРСР у м. Луганську ОСОБА_14, керуючи автомобілем НОМЕР_1, НОМЕР_6, при зміні напрямку руху не переконався, що це буде безпечно, унаслідок чого порушив пункт 10.1 ПДР та скоїв зіткнення з автомобілем марки Skoda Fавіа, державний номер НОМЕР_3, під керування водія ОСОБА_15 Унаслідок ДТП автомобілі отримали механічні пошкодження. Постановою Жовтневого районного суду м. Луганська від 18 грудня 2013 року в адміністративній справі N 435/13511/13-п ОСОБА_14 визнаний винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП, та притягнутий до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в дохід держави в сумі 340 грн (а. с. 12). 07 липня 2014 року ПрАТ "СК "АХА Страхування", яке здійснило виплату відшкодування за договором страхування наземного транспортного засобу N 0742а/13д/цп від 01 квітня 2013 року відповідно до платіжного доручення N 78819 від 18 грудня 2013 року, звернулося до ПрАТ "Київський страховий дім" із заявою про страхове відшкодування від 01 липня 2014 року за вихідним N 1034АГ/АХА. 26 березня 2015 року ПрАТ "Київський страховий дім" здійснило на користь ПрАТ "СК "АХА Страхування" виплату страхового відшкодування в розмірі 24 тис. 68 грн. що підтверджується платіжним дорученням N 5600 від 26 березня 2015 року. Відповідно до індивідуальної відомості про застраховану особу, наданої Головним управлінням Пенсійного фонду України в Луганській області, яка була витребувана під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції за клопотанням представника позивача, ОСОБА_14 у період з жовтня 2013 року по березень 2014 року працював у ПП "Потенціал-Луганськ". Таким чином, на час ДТП, а саме 28 листопада 2013 року, ОСОБА_14 перебував у трудових відносинах з ПП "Потенціал-Луганськ", працював на посаді водія. Цих обставин позивач не заперечував. Згідно з інформацією, наданою Регіональним сервісним центром у Луганській області від 11 серпня 2017 року, станом на 28 листопада 2013 року й по теперішній час автомобіль НОМЕР_7, 2005 року виписку, номер кузова НОМЕР_8, номерний знак НОМЕР_4, зареєстрований за ОСОБА_17 26 січня 2010 року у ВРЕР м. Луганська за заявою власника видано тимчасовий реєстраційний талон на право керування ПП "Потенціал-Луганськ" строком дії до 19 січня 2015 року. Зазначені обставини свідчать про те, що володільцем джерела підвищеної небезпеки - автомобіля НОМЕР_7, 2005 року випуску, номерний знак НОМЕР_4, на момент вчинення ДТП, а саме 28 листопада 2013 року, було ПП "Потенціал-Луганськ". Відповідно до частини другої статті 1187 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Тобто нормами частини другої статті 1187 ЦК України визначено особливого суб'єкта, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, це є його законний володілець. Як уже було зазначено, суди встановили, що на час ДТП законним володільцем автомобіля НОМЕР_7, 2005 року випуску, номерний знак НОМЕР_4 було саме ПП "Потенціал-Луганськ", на виконання договірних зобов'язань з яким і діяв позивач, здійснюючи виплату страхового відшкодування на користь страховика потерпілої сторони - ПрАТ "СК "АХА Страхування". Згідно з підпунктами "г" і "ґ" підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України від 01 липня 2004 року N 1961-IV страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо ДТП визначено в установленому порядку безпосереднім наслідком невідповідності технічного стану та обладнання транспортного засобу існуючим вимогам ПДР; а також якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону. Таким чином, норми спеціального Закону N 1961-IV надають страховику, який виплатив страхове відшкодування, альтернативне право на звернення з позовом у порядку регресу до водія транспортного засобу, який спричинив ДТП, у визначених Законом випадках. Однак згідно із частиною першою статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. Аналіз норм статей 1187 та 1172 ЦК України дає підстави стверджувати, що особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, не є суб'єктом, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. У цьому випадку таким суб'єктом є законний володілець джерела підвищеної небезпеки - роботодавець. Отже, шкода, завдана внаслідок ДТП з вини водія, що на відповідній правовій підставі керував автомобілем, який перебуває у володінні роботодавця, відшкодовується саме володільцем цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року (справа N 6-108цс13). Таким чином, альтернатива, визначена підпунктом 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону N 1961-IV, до спірних правовідносин не застосовується. Виняток із загального правила, визначеного частиною другою статті 1187 ЦК України, викладено у частинах третій та четвертій цієї статті, відповідно до яких особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах; якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Зі свого боку, фізична чи юридична особа, яка відшкодувала шкоду, завдану її працівником при виконанні трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) чи цивільно-правового договору, має право зворотної вимоги (регресу) до такого працівника - фактичного завдавача шкоди у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (частина перша статті 1191 ЦК України). З урахуванням викладеного суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про те, що ОСОБА_14 не є належним відповідачем у справі, та обґрунтовано відмовили в задоволенні вимог до нього, оскільки він керував транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових обов'язків, тому саме ПП "Потенціал-Луганськ" як володілець транспортного засобу має нести обов'язок з відшкодування шкоди, завданої її працівником. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які спори, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Разом з тим при визначенні юрисдикційної належності справи, окрім предмета спору, приймається до уваги також його суб'єктний склад. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у вказаній вище редакції) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суди правильно вважали, що спір між двома суб'єктами господарювання повинен вирішуватися за правилами іншого виду судочинства (господарського), оскільки солідарне стягнення страхового відшкодування в порядку регресу з відповідачів за встановлених судом обставин є неможливим. За викладених обставин та з мотивів, передбачених указаними нормами матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду про наявність підстав, установлених пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), для закриття провадження у справі в частині позовних вимог ПрАТ "Київський страховий дім" до ПП "Потенціал-Луганськ", адже спір між юридичними особами не може розглядатися в порядку цивільного судочинства та підлягає розгляду за правилами господарського процесуального закону. Оскільки закриття провадження у справі не перешкоджає позивачу у зверненні для захисту своїх прав до належного суду, то наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судом права позивача на судовий захист є безпідставними. Таким чином, ухвала апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в частині, не скасованій апеляційним судом, прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, на підставі повно встановлених обставин справи, належним чином досліджених і оцінених доказів, є законними та обґрунтованими. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду залишає ухвалу апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в частині, не скасованій апеляційним судом, без змін, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Київський страховий дім" залишити без задоволення. Рішення Сватівського районного суду Луганської області від 29 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 17 серпня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 760/15471/15-ц Провадження N 14-316цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Грандвіс" (далі - ПрАТ "СК "Грандвіс"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватне акціонерне товариство "Просто-Страхування" (далі - ПрАТ "Просто-Страхування"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПрАТ "СК "Грандвіс" на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11 березня 2016 року у складі судді Кицюк В.С. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2016 року у складі колегії суддів Махлай Л.Д., Левенця Б.Б., Мазурик О.Ф. у цивільній справі за позовом ПрАТ "СК "Грандвіс" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПрАТ "Просто-Страхування" про стягнення страхового відшкодування та УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПрАТ "СК "Грандвіс" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ПрАТ "Просто-Страхування" про стягнення страхового відшкодування. Позов мотивовано тим, що 04 грудня 2014 року сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю автомобіля марки "Хонда Акорд", який належить ОСОБА_3 та яким на час ДТП керував ОСОБА_4, та автомобіля марки "БМВ Х5". На місці ДТП учасники пригоди склали європротокол, згідно з яким вину у ДТП визнав ОСОБА_4 Автомобіль марки "БМВ Х5" застраховано у ПрАТ "СК "Грандвіс" на підставі договору страхування транспортних засобів від 07 листопада 2014 року. Відповідно до висновку експертного автотоварознавчого дослідження вартість відновлювального ремонту автомобіля марки "БМВ Х5" складає 8 580,82 грн. Вказану суму 18 грудня 2014 року позивач виплатив потерпілому в повному обсязі. Цивільно-правова відповідальність власника автомобіля марки "Хонда Акорд" на час ДТП була застрахована у ПрАТ "Просто-Страхування" з нульовою франшизою. На звернення позивача про відшкодування сплаченої суми відновлювального ремонту ПрАТ "Просто-Страхування" 23 квітня 2015 року сплатило йому 7 150,68 грн. а у виплаті 1 430,14 грн відмовило. ПрАТ "СК "Грандвіс" звернулося з листами до відповідачів про необхідність сплатити недоплачену суму, проте відповіді не отримало, у зв'язку із чим звернулося з цим позовом до суду. Відповідач ОСОБА_3 заперечив проти задоволення позову, посилаючись на те, що він не є належним відповідачем у справі, оскільки не був за кермом автомобіля марки "Хонда Акорд" під час зазначеної ДТП, хоч цей автомобіль і належить йому на праві власності. Відповідач ОСОБА_4 заперечив проти задоволення указаного позову, зазначивши, що його цивільно-правова відповідальність застрахована повністю у ПрАТ "Просто-Страхування", а ліміт відповідальності за шкоду, заподіяну майну, складає 50 000 грн. що охоплюється розміром виплаченого страхового відшкодування. Крім того, висловлював свою незгоду з тим, що позивач не підтвердив, чи виплатив він суму страхового відшкодування з урахуванням податку на додану вартість (далі - ПДВ) чи ні, та чи сплатив ПДВ потерпілий і відповідно чи надав документи на підтвердження такого платежу. Відповідач - ПрАТ "Просто-Страхування" також заперечило проти задоволення позову та просило закрити провадження у справі в частині вимог до нього, посилаючись на те, що ці вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини другої статті 36 Закону України від 01 липня 2004 року N 1961-IV "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон N 1961-IV) сума, що відповідає розміру оціненої шкоди, зменшується на суму визначеного відповідно до законодавства ПДВ. Оскільки виплата позивачем потерпілій особі була здійснена безпосередньо на рахунок, що підтверджується видатковим касовим ордером, то ПрАТ "Просто-Страхування" виплатило позивачу суму в розмірі 7 150,68 грн з вирахуванням ПДВ. ПрАТ "Просто-Страхування" направляло позивачу листи, в яких зазначало, що в разі надання документів на підтвердження сплати ПДВ позивачем потерпілій особі або з вирахуванням ПДВ або за наявності у потерпілої особи документів про сплату такого ПДВ за ремонт свого автомобіля, товариство безумовно виплатить позивачу цю суму в розмірі 1 430,14 грн. У разі незгоди з такою позицією спір підлягає розгляду виключно в порядку господарського судочинства. Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 11 березня 2016 року у задоволенні позову ПрАТ "СК "Грандвіс" у частині вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відмовлено; у частині вимог до ПрАТ "Просто-Страхування" закрито провадження у справі. Відмовляючи в задоволенні позову до ОСОБА_4, суд керувався тим, що ліміт цивільно-правової відповідальності перевищує суму завданої шкоди, а франшиза складає 0 грн. Відмовляючи у задоволенні позову до ОСОБА_3, суд установив, що немає його вини у спричиненні шкоди. Закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у частині вимог до ПрАТ "Просто-Страхування", суд зазначив, що спір між юридичними особами підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2016 року апеляційну скаргу ПрАТ "СК "Грандвіс" відхилено, рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11 березня 2016 року залишено без змін. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції при розгляді справи не допустив неправильного застосування норм матеріального та порушень норм процесуального права. У червні 2016 року ПрАТ "СК "Грандвіс" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Наведені в касаційній скарзі доводи Касаційну скаргу мотивовано в тому числі й тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, безпідставно закрив провадження у справі в частині позовних вимог до ПрАТ "Просто-Страхування", залишивши поза увагою те, що спір між сторонами виник на підставі цивільно-правових відносин - договору добровільного страхування, регулюється статтею 993 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтею 27 Закону України "Про страхування", а тому підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що підтверджується судовою практикою. Вважає, що, відмовивши в задоволенні позову, суд тим самим порушив права позивача на судовий розгляд, надавши перевагу відповідачам та не з'ясувавши наданих позивачем доказів. Також у касаційній скарзі міститься посилання на порушення судами вимог статей 1, 3 - 5, 10, 11, 57 - 62, 64, 157, 212, 213 ЦПК України. Зокрема, на порушення вимог статті 212 ЦПК України суд не оцінив повно, всебічно, безпосередньо, у взаємному зв'язку між собою докази у справі, тому рішення суду не відповідає вимогам статті 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Крім того, посилається на розгляд справи судом з порушенням установлених законом строків. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою цього суду від 07 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що 04 грудня 2014 року у м. Києві на вул. Ярославській, 5 сталася ДТП, за участю автомобіля марки "Хонда Акорд", державний номерний знак НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_4, власником якого є ОСОБА_3, та автомобіля марки "БМВ Х5", державний номерний знак НОМЕР_2, про що складено європротокол, згідно з яким вину у ДТП визнав ОСОБА_4 Відповідно до договору страхування транспортного засобу від 07 листопада 2014 року автомобіль марки "БМВ Х5", державний номерний знак НОМЕР_2, застрахований у ПрАТ "СК "Грандвіс". Згідно з висновком експертного автотоварознавчого дослідження колісного транспортного засобу від 09 грудня 2014 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки "БМВ Х5", державний номерний знак НОМЕР_2, складає 8 580,82 грн. Відповідно до акта про настання страхового випадку від 18 грудня 2014 року та видаткового касового ордера страхувальнику ОСОБА_5 виплачено страхове відшкодування у розмірі 8 580,82 грн. На час ДТП цивільно-правова відповідальність власника автомобіля марки "Хонда Акорд", державний номерний знак НОМЕР_1, застрахована у ПрАТ "Просто-Страхування" з лімітом відповідальності за шкоду, завдану майну, 50 000 грн та нульовою франшизою, що підтверджується полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів АІ/6116048. ПрАТ "Просто-Страхування" виплатило позивачу на його вимогу 7 150,68 грн. а у виплаті решти суми в розмірі 1 430,14 грн відмовило, посилаючись на те, що з наданих документів убачається, що страхове відшкодування було виплачено безпосередньо потерпілій особі, а тому решта суми складає ПДВ; у разі надання додаткових документів про сплату цієї суми податку при проведенні ремонтних робіт ця, сума буде сплачена. Стосовно посилання заявника в касаційній скарзі на порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безімянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту". Крім того, у статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції"). Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Разом з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний чинник. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у вказаній вище редакції) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За вимогами статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 ЦК України до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому в деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією. Тобто страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність. Суди правильно вважали, що спір між двома господарюючими суб'єктами (страховими компаніями) повинен бути вирішений за правилами іншого судочинства (господарського), оскільки солідарне стягнення із заподіювача шкоди та страховика за встановлених судом обставин є неможливим. За таких обставин та з мотивів, передбачених указаними нормами матеріального та процесуального права, правильними є висновки судів про наявність підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), для закриття провадження у справі в частині позовних вимог ПрАТ "СК "Грандвіс" до ПрАТ "Просто-Страхування", адже спір між юридичними особами не може розглядатися в порядку цивільного судочинства, а підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Оскільки закриття провадження у справі не перешкоджає позивачу у зверненні для захисту своїх прав до належного суду, то безпідставними є наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судом права позивача на судовий розгляд. Крім того, правильними є висновки суду про відмову в задоволенні позову в частині вимог до фізичних осіб з огляду на таке. Суд обґрунтовано вважав, що позовні вимоги про солідарне стягнення страхового відшкодування з відповідачів не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки правовідносини з ПрАТ "Просто-Страхування" є договірними, а правовідносини з ОСОБА_4 випливають із зобов'язання з відшкодування шкоди (позадоговірні зобов'язання); вимоги ж до ОСОБА_3 заявлені лише у зв'язку з тим, що він є власником автомобіля (джерела підвищеної небезпеки). Відповідно до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особою, яка зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є фізична або юридична особа, що на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди, позички тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Якщо особа під час керування транспортним засобом має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії і реєстраційний документ на транспортний засіб, переданий їй власником або іншою особою, яка на законній підставі використовує такий транспортний засіб, то саме ця особа буде нести відповідальність за завдання шкоди (пункт 2.2 Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року N 1306). Суди надали належну оцінку тій обставині, що ОСОБА_4 мав право керувати автомобілем марки "Хонда Акорд", а позивач не спростував таких висновків, тому правильно вважали необґрунтованими позовні вимоги до нього. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Оскільки розмір завданої шкоди не перевищує ліміту відповідальності (розмір шкоди - 8 580,82 грн. ліміт відповідальності - 50 000 грн), ПрАТ "Просто-Страхування" не відмовило позивачу у виплаті страхового відшкодування в повному розмірі, а повідомило про необхідність надання додаткових документів для здійснення такої виплати, то суд правильно вважав необґрунтованими позовні вимоги до ОСОБА_4 У разі якщо деліктні відносини поєдналися з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування є страховик завдавача шкоди. Такий страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у порядку, передбаченому Законом N 1961-IV. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього. Відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно із цим договором або Законом N 1961-IV у страховика не виникло обов'язку з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених статтею 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. У такому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов'язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону N 1961-IV). Такий висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій 04 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц (провадження N 14-176цс18), і відступати від неї не вбачається підстав. Ухвалюючи рішення у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, належним чином дослідив докази у справі і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 10, 57 - 60, 212, 303, 304 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), а також достатньо повно встановив фактичні обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення. Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів про порушення судами норм процесуального права, а саме статей 1, 3 - 5, 10, 11, 57 - 62, 64, 157, 212, 213 ЦПК України, необхідно зазначити таке. Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви його прийняття чи відмови у прийнятті. Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо оцінки доказів, визначення правовідносин, що виникли між сторонами, та застосування норм матеріального і процесуального права, ці висновки відповідають вимогам статей 213 - 215, 315 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. З матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили порушення норм матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, які є правильними, законними та обґрунтованими, зробленими на підставі правильно визначеного характеру спірних правовідносин. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та без змін оскаржуваних судових рішень. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Грандвіс" залишити без задоволення. Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П.

Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 308/3162/15-ц Провадження N 14-178 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аварон" (далі також - позивач) до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Провідна" (далі також - ПрАТ "СК "Провідна"), ОСОБА_3 (далі разом - відповідачі) про стягнення страхового відшкодування за касаційною скаргою ПрАТ "СК "Провідна" на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 березня 2016 року, ухваленого суддею Лемішем О.М., й ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 7 червня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Бисаги Т.Ю., Фазикош Г.В., Панька В.Ф. Учасники справи: позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Аварон"; відповідачі: ПрАТ "СК "Провідна", ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 20 березня 2015 року позивач звернувся до суду з вимогою стягнути солідарно з відповідачів (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог) суму страхового відшкодування у розмірі 6 153 грн. три проценти річних від простроченої суми - 260,45 грн. інфляційні втрати - 3 531,33 грн. 2. Мотивував тим, що 5 липня 2014 року сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю автомобіля марки "Audi", власником якого є позивач і за кермом якого перебувала третя особа (ОСОБА_24), й автомобіля марки "Kia", за кермом якого був ОСОБА_3 Внаслідок ДТП був пошкоджений автомобіль марки "Audi". Вартість відновлювального ремонту становить 6 153 грн. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_3 була застрахована у ПрАТ "СК "Провідна", проте остання відмовила у виплаті страхового відшкодування. 3. 26 травня 2015 року ПрАТ "СК "Провідна" подало заперечення проти позову. Вказувало, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими з огляду на те, що ДТП не є страховою подією. У разі відсутності вини володільців джерел підвищеної небезпеки у взаємному завданні шкоди жоден із них не має права на відшкодування, а позивач не надав доказів того, що ОСОБА_3 був притягнутий до адміністративної, кримінальної чи цивільно-правової відповідальності. 4. 16 березня 2016 року ПрАТ "СК "Провідна" подало додаткові заперечення. Вказало, що законодавство не встановлює солідарного обов'язку винуватця ДТП та його страховика, а приписи статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України щодо сплати трьох процентів річних та інфляційних втрат не поширюються на правовідносини, що виникають у зв'язку із завданням шкоди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 17 березня 2016 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив повністю. 6. Мотивував тим, що оскільки внаслідок ДТП був пошкоджений належний позивачу автомобіль, то ОСОБА_3 та ПрАТ "СК "Провідна", в якому застраховано його цивільно-правову відповідальність, зобов'язані солідарно відшкодувати завдані збитки, три проценти річних від простроченої суми й інфляційні втрати. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 7 червня 2016 року Апеляційний суд Закарпатської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 8. Мотивував тим, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи та вимогам закону. Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що відповідачі зобов'язані солідарно відшкодувати позивачу завдані внаслідок ДТП збитки, три проценти річних від простроченої суми й інфляційні втрати. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. 5 липня 2016 року ПрАТ "СК "Провідна" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Стверджує про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 10. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 7 червня 2016 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову до ПрАТ "СК "Провідна" відмовити. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 11. 21 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ПрАТ "СК "Провідна" оскаржує судові рішення з підстав порушення судом правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. ПрАТ "СК "Провідна" вважає, що позивач не довів належними та допустимими доказами заявлених вимог, зокрема, наявності вини ОСОБА_3 у завданні шкоди автомобілю марки "Audi", оскільки протокол про адміністративне правопорушення та постанова про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_3 у матеріалах справи відсутні. 13. Крім того, законом не передбачено солідарної відповідальності заподіювача шкоди та страховика, і на спірні правовідносини не поширюються приписи статті 625 ЦК України. 14. На думку ПрАТ "СК "Провідна", суди не врахували, що вимоги позивача-юридичної особи до страхової компанії мають розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Доводи ОСОБА_3 15. 23 вересня 2016 року ОСОБА_3 подав заперечення на касаційну скаргу. Вважає, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, оскільки його цивільно-правова відповідальність була застрахована у ПрАТ "СК "Провідна". (3) Доводи позивача 16. 23 вересня 2016 року позивач також подав заперечення на касаційну скаргу. Доводить, що закон не покладає на позивача обов'язок доказування вини відповідача у завданні шкоди; позивач лише повинен довести факт її завдання та розмір. 17. Обґрунтовує, що твердження ПрАТ "СК "Провідна" про настання страхової події лише за умови притягнення винної особи до відповідальності не ґрунтуються на вимогах закону. 18. Вважає, що стаття 1188 ЦК України не застосовується до спірних правовідносин, оскільки регулює порядок відшкодування шкоди володільцями джерел підвищеної небезпеки один одному. 19. Спростовує доводи ПрАТ "СК "Провідна" про необхідність розгляду спору за правилами господарського судочинства тим, що справи завжди розглядаються за правилами цивільного судочинства, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги позивача є взаємопов'язаними між собою, і їх окремий розгляд неможливий. Вважає, що відповідні приписи процесуального закону у цій справі дотримані. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржені рішення без змін. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо солідарного обов'язку відповідачів та юрисдикції суду 20. Позивач пред'явив вимогу щодо солідарного стягнення заборгованості з відповідачів (страхувальника та його страховика) за правилами цивільного судочинства. 21. Суди попередніх інстанцій встановили, що на момент ДТП ПрАТ "СК "Провідна" була страховиком, а ОСОБА_3 - страхувальником за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів N АС/4611000. 22. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. 23. Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (стаття 980 ЦК України). 24. Законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування) (частина перша статті 999 ЦК України). 25. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 7 Закону України "Про страхування" страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є обов'язковим. 26. Відносини у цій сфері регулює Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон N 1961-IV). 27. Обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників (стаття 3 Закону N 1961-IV). 28. Об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону N 1961-IV). 29. За змістом пунктів 9.1 і 9.2 статті 9 Закону N 1961-IV в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик зобов'язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування. Розмір страхової суми за шкоду, заподіяну майну потерпілих, становить 50 тисяч гривень на одного потерпілого. 30. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 31. Таким чином, ПрАТ "СК "Провідна", уклавши з ОСОБА_3 договір страхування його цивільно-правової відповідальності, взяло на себе обов'язок у межах страхової суми відповідати за шкоду, завдану страхувальником третій особі. 32. Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. 33. Законодавство України, чинне як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, не передбачає солідарного обов'язку страховика та страхувальника щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП майну потерпілого. 34. Відтак, помилковим є висновок судів першої й апеляційної інстанцій про стягнення солідарно з відповідачів страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат. 35. Проте помилковість цього висновку не призвела до порушення судами попередніх інстанцій правил предметної чи суб'єктної юрисдикції у цій справі. 36. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 37. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 38. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 39. ПрАТ "СК "Провідна" у касаційній скарзі вказує, що спір між двома юридичними особами не міг розглядатися за правилами цивільного судочинства, а провадження в частині вимог до ПрАТ "СК "Провідна" слід було закрити. 40. У цій справі позивачем є юридична особа, а відповідачами - юридична особа-страховик і фізична особа-страхувальник. 41. Стаття 16 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, вказувала на те, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. 42. Цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 43. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат солідарно з відповідачів могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 44. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 45. Стаття 1 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо стягнення страхового відшкодування. 46. Натомість, ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, не передбачав обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 47. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 48. Позов може бути пред'явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов'язки; 2) права і обов'язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов'язки (стаття 32 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 49. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. 50. У цій справі позивач вважав, що у відповідачів є солідарний обов'язок виплатити йому страхове відшкодування, і цей обов'язок виник внаслідок ДТП. Тому позивач пред'явив до відповідачів однакову вимогу. Проте суди першої й апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого нормами права висновку про те, що відповідачі мають перед позивачем солідарний обов'язок. 51. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачено у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Тому можливим було пред'явлення позову до фізичної та юридичної осіб стосовно стягнення з них коштів, навіть якщо ці особи не були солідарними боржниками, якими їх вважав позивач. Крім того, спільний розгляд таких вимог не створив солідарного обов'язку для відповідачів. 52. Таким чином, позовні вимоги про стягнення з відповідачів страхового відшкодування, трьох процентів річних від простроченої суми, а також інфляційних втрат, подані до суду до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII (далі - Закон N 2147-VIII), могли розглядатися за правилами цивільного судочинства. 53. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи ПрАТ "СК "Провідна" про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог до страховика-юридичної особи. 54. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що згідно з пунктом 4 частини другої статті 44 ЦПК України в редакції Закон N 2147-VIII залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема необґрунтоване або штучне об'єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою. 55. ЦПК України, який діяв до 15 грудня 2017 року, такого права суду не надавав. А враховуючи те, що суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили позов до обох відповідачів, і жоден з цих судів не дійшов висновку про неналежність відповідача-фізичної особи, відсутні переконливі підстави стверджувати, що заявлені вимоги не могли розглядатися за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо вини ОСОБА_3 та відмови позивачу у виплаті страхового відшкодування 56. На думку ПрАТ "СК "Провідна", оскільки протокол про адміністративне правопорушення та постанова про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_3 у матеріалах справи відсутні, позивач не довів наявності вини ОСОБА_3 у завданні шкоди автомобілю марки "Audi". 57. Шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (частини перша та друга статті 1166 ЦК України). 58. За змістом частин другої та п'ятої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. 59. Відповідно до статті 6 Закону N 1961-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого. 60. Згідно з пунктом 33.2 статті 33 Закону N 1961-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, у разі настання дорожньо-транспортної пригоди за участю лише забезпечених транспортних засобів, за умови відсутності травмованих (загиблих) людей, а також за згоди водіїв цих транспортних засобів щодо обставин її скоєння, за відсутності у них ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, ці водії мають право спільно скласти повідомлення про ДТП. У такому разі водії транспортних засобів після складення зазначеного повідомлення мають право залишити місце ДТП та звільняються від обов'язку інформувати відповідні підрозділи Міністерства внутрішніх справ України про її настання. У разі оформлення документів про ДТП без участі уповноважених на те працівників відповідних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України розмір страхової виплати за шкоду, заподіяну майну потерпілих, не може перевищувати максимальних розмірів, затверджених Уповноваженим органом за поданням Моторного (транспортного) страхового бюро України, що діяли на день настання страхового випадку. 61. Отже, для отримання страхової виплати за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів протокол про адміністративне правопорушення та постанова про притягнення до адміністративної відповідальності не можуть бути єдиними доказами вини особи, зокрема, у завданні шкоди майну потерпілого. 62. У примітці до статті 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення зазначено, що особа, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, звільняється від адміністративної відповідальності за порушення правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, за умови, що учасники ДТП скористалися правом спільно скласти повідомлення про цю пригоду відповідно до Закону. 63. Суди попередніх інстанцій встановили, що учасники ДТП, яка сталася 5 липня 2014 року, скористалися таким правом, і відповідний протокол був наданий позивачем до ПрАТ "СК "Провідна". Водії погодили у протоколі, що механічні пошкодження автомобілю марки "Audi" заподіяні внаслідок руху каменя, який вилетів саме з-під коліс автомобіля марки "Kia", яким керував ОСОБА_3 64. Враховуючи наведені приписи та встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи ПрАТ "СК "Провідна" про те, що ДТП не є страховим випадком, і що повідомлення про неї, складене відповідно до Закону N 1961-IV, не може підтверджувати вини ОСОБА_3 у завданні шкоди автомобілю марки "Audi". 65. Виплата страховиком страхувальнику страхового відшкодування у встановлений договором строк є обов'язком страховика (пункт 3 частини першої статті 988 ЦК України). 66. Згідно з абзацом першим пункту 22.1 статті 22 Закону N 1961-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи. 67. Страховик, керуючись нормами Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (абзац перший пункту 36.1 статті 36 Закону N 1961-IV у вказаній редакції). 68. Виключний перелік підстав для відмови у здійсненні страховиком страхового відшкодування передбачений у статті 37 Закону N 1961-IV у зазначеній редакції. 69. Рішення страховика про відмову у здійсненні страхової виплати повідомляється страхувальнику у письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови (пункт 37.2 статті 32 Закону N 1961-IV в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 70. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 1 серпня 2014 року позивач подав до ПрАТ "СК "Провідна" заяву про страхове відшкодування, а 5 вересня 2014 року ПрАТ "СК "Провідна" відмовила у його виплаті. Мотивувала тим, що у діях ОСОБА_3 відсутні ознаки вини у пошкодженні іншого транспортного засобу, а тому відсутня цивільно-правова відповідальність як підстава для здійснення страхової виплати. 71. Суди встановили, що вказана відмова не ґрунтується на жодній із передбачених статтею 37 Закону N 1961-IV в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, підстав, не враховує оформлення учасниками спільного повідомлення про ДТП і її фактичні обставини. 72. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відмова ПрАТ "СК "Провідна" у виплаті страхового відшкодування була неправомірною. (1.3) Щодо застосування частини другої статті 625 ЦК України до спірних правовідносин 73. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 74. За змістом статті 979 ЦК України договір страхування є правовідношенням, в якому страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату). Відтак, таке правовідношення є грошовим зобов'язанням. 75. Позивач (потерпілий), хоча і не є стороною договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеного відповідачами, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов'язаний здійснити страхове відшкодування. Отже, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 1 червня 2016 року у справі N 6-927цс16). 76. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про застосування до спірних правовідносин частини другої статті 625 ЦК України. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 77. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 78. Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 79. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої й апеляційної інстанцій про стягнення з відповідачів як солідарних боржників страхового відшкодування, трьох процентів річних та інфляційних втрат є необґрунтованими, а касаційна скарга - частково обґрунтованою. 80. Тому рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 березня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 7 червня 2016 року необхідно скасувати й ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги позивача про стягнення з ПрАТ "СК "Провідна" страхового відшкодування у сумі 6 153 грн. трьох процентів річних від простроченої суми - 260,45 грн й інфляційних втрат у сумі 3 531,33 грн. (2.2) Щодо судових витрат 81. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 82. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 83. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги та задоволення позову в частині вимог до ПрАТ "СК "Провідна", сплачений у зв'язку з розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій судовий збір покладається на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме: ПрАТ "СК "Провідна" має сплатити позивачу половину суми судового збору, сплаченого останнім за подання позовної заяви (243,6 грн: 2 =121,8 грн), а позивач - сплатити ПрАТ "СК "Провідна" половину суми судового збору, сплаченого останнім за подання апеляційної та касаційної скарг ((267,96 грн + 292,32 грн.: 2 = 280,14 грн). 84. Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. 85. Оскільки на позивача покладена більша сума судового збору, то останній має сплатити ПрАТ "СК "Провідна" її різницю: 280,14 грн - 121,8 грн = 158,34 грн. (3) Висновки про правильне застосування норм права 86. Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. 87. Законодавство України не передбачає солідарного обов'язку страховика та страхувальника щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП майну потерпілого. 88. За змістом пункту 33.2 статті 33 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" та примітки до статті 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення для отримання страхової виплати за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів протокол про адміністративне правопорушення та постанова про притягнення до адміністративної відповідальності не можуть бути єдиними доказами вини особи, зокрема, у завданні шкоди майну потерпілого. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частиною першою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Провідна" задовольнити частково. 2. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 березня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 7 червня 2016 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення: 3.1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Аварон" до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Провідна" та ОСОБА_3 про стягнення страхового відшкодування задовольнити частково. 3.2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Провідна" (03049, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 25, ідентифікаційний код: 23510137) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Аварон" (88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. Перемоги, 32А, ідентифікаційний код: 38899428) 6 153 грн страхового відшкодування, 260,45 грн - три проценти річних від простроченої суми, 3 531,33 грн інфляційних втрат. 3.3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Аварон" (88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. Перемоги, 32А, ідентифікаційний код: 38899428) на користь Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Провідна" (03049, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 25, ідентифікаційний код: 23510137) 158 (сто п'ятдесят вісім) грн 34 коп. судового збору. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.

Постанова Іменем України 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 755/18006/15-ц Провадження N 14-176 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач), третя особа без самостійних вимог - Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Інкомстрах" (далі також - третя особа), про відшкодування завданої майнової шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Слободянюк С.В., Лапчевської О.Ф., Корчевного Г.В. Учасники справи: позивач: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "ПЗУ Україна", відповідач: ОСОБА_3, третя особа без самостійних вимог: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Інкомстрах". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 18 вересня 2015 року позивач звернувся до суду з вимогою до відповідача про відшкодування завданої майнової шкоди у вигляді сплати страхового відшкодування у розмірі 17 317,46 грн. 2. Мотивував такими обставинами: 2.1. 20 вересня 2012 року позивач (страховик) і ОСОБА_7 (далі - потерпіла) уклали договір добровільного страхування наземних транспортних засобів (далі - договір добровільного майнового страхування), за яким страховик застрахував майнові інтереси потерпілої, пов'язані з експлуатацією автомобіля марки "Kia Rio 1.6" (далі - застрахований автомобіль). 2.2. 18 лютого 2013 року в місті Києві сталась дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю застрахованого автомобіля й автомобіля марки ВАЗ-210994, за кермом якого був відповідач. Внаслідок ДТП застрахований автомобіль отримав механічні пошкодження. 2.3. 26 березня 2013 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив постанову, якою визнав винним у настанні ДТП відповідача. 2.4. Керуючись умовами укладеного договору добровільного майнового страхування, позивач сплатив на користь потерпілої (на рахунок станції технічного обслуговування) суму страхового відшкодування у розмірі 17 317,46 грн та отримав право вимоги на зазначену суму. 2.5. Позивач вказав, що внаслідок невиконання відповідачем обов'язку щодо надання письмового повідомлення про ДТП встановленого зразка його страховику завдана третій особі шкода має бути відшкодована безпосередньо відповідачем як особою, винною у настанні ДТП. 3. 16 грудня 2015 року відповідач подав заперечення на позовну заяву. Вказав, що третя особа як страховик його цивільно-правової відповідальності зобов'язана була виплатити страхове відшкодування. Якщо би третя особа вважала, що відповідач неналежно повідомив її про ДТП, то саме третя особа могла би звернутися з регресною вимогою до відповідача. Також зазначив, що розмір матеріальних збитків і сума відшкодування розраховані з порушенням вимог законодавства. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 16 грудня 2015 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 5. Мотивував тим, що оскільки цивільно-правова відповідальність відповідача на час настання страхового випадку була застрахована, то обов'язок відшкодувати шкоду покладається на його страховика - третю особу. Суд встановив, що позивач ніколи не звертався до третьої особи із заявою про сплату страхового відшкодування в порядку регресу, а тому не отримував відмову третьої особи у виплаті такого відшкодування. З огляду на вказане суд вважав заявлені позовні вимоги необґрунтованими. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 6 квітня 2016 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення суду першої інстанції, ухвалив нове рішення про задоволення позову та стягнув із відповідача на користь позивача 17 317,46 грн. 7. Мотивував тим, що відповідач не виконав обов'язку щодо надання письмового повідомлення про ДТП встановленого зразка третій особі, а страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту порушеного права, зокрема, і має право вимоги до винної особи. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 22 квітня 2016 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року. 9. У касаційній скарзі просить скасувати це рішення та залишити без змін рішення суду першої інстанції з огляду на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 12 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Вказану ухвалу суд обґрунтував, зокрема, тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, висловленого Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі N 6-2587цс15, відповідно до якої страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема, право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування. 12. Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на те, що існує виключна правова проблема, яку необхідно вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Суд констатував, що спрямовування судової практики шляхом неврахування наявності договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності при вирішенні питання про відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою відповідальність відповідно до Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", нівелює існування цього правового інституту як такого. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Відповідач вказує, що оскільки на момент ДТП його цивільно-правова відповідальність була застрахована у третьої особи, то обов'язок відшкодувати шкоду позивачу покладається на неї; лише третя особа наділена правом давати висновки щодо належності чи неналежності повідомлення відповідача про ДТП. 14. Зазначає, що позивач не звертався до третьої особи із заявою про сплату страхового відшкодування в порядку регресу, а тому не отримував її відмову у виплаті страхового відшкодування, розмір якого розрахований з порушенням вимог закону. (2) Доводи позивача 15. 19 вересня 2016 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу. Просить суд відмовити в її задоволенні та залишити без змін рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року. 16. Мотивує тим, що сам по собі факт наявності у відповідача чинного полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності на момент настання ДТП не звільняє його від обов'язку відшкодувати завдану шкоду, оскільки за вибором потерпілого вимога про відшкодування шкоди може бути пред'явлена безпосередньо до винної особи. 17. Звертає увагу на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі N 6-2587цс15, відповідно до якої страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування. (3) Доводи третьої особи 18. Третя особа не подала пояснення щодо касаційної скарги та заперечень позивача на неї. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо переходу до позивача права вимоги потерпілої у деліктному зобов'язанні 19. Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України "Про страхування"). 20. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України). 21. Страхувальник вносить страховику згідно з договором страхування певну плату, яка називається страховим платежем (страховим внеском, страховою премією) (частина перша статті 10 Закону України "Про страхування"). 22. Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (стаття 980 ЦК України). 23. Розрізняють добровільну та обов'язкову форми страхування (стаття 5 Закону України "Про страхування"). Добровільним може бути, зокрема, страхування наземного транспорту (пункт 6 частини четвертої статті 6 Закону України "Про страхування"). Втім, законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування) (частина перша статті 999 ЦК України). 24. Види обов'язкового страхування в Україні визначені у статті 7 Закону України "Про страхування". До них пункт 9 частини першої вказаної статті відносить страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Відносини у цій сфері регламентує, зокрема, Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". 25. Предметом позову є вимога про відшкодування завданої майнової шкоди у вигляді сплати страхового відшкодування у розмірі 17 317,46 грн. 26. Учасники справи згідно з її матеріалами мають декілька зобов'язань: 26.1. Договірне зобов'язання між позивачем і потерпілою - за договором добровільного майнового страхування; 26.2. Деліктне зобов'язання між потерпілою та відповідачем - із завдання шкоди внаслідок ДТП; 26.3. Договірне зобов'язання між відповідачем і третьою особою - за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 27. Суди встановили, що на виконання договору добровільного майнового страхування позивач сплатив страхове відшкодування у розмірі 17 317,46 грн. 28. Суд першої інстанції вважав, що відповідальною особою за відшкодування збитків, завданих відповідачем, є його страховик - третя особа. Встановивши, що позивач не звертався до третьої особи із заявою про сплату страхового відшкодування у порядку регресу та не отримав її відмову, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. 29. Суд апеляційної інстанції не погодився з такими висновками та зазначив, що позивач мав право самостійно обрати спосіб захисту порушеного права, зокрема, звернутися з позовом до відповідача, вина якого у настанні ДТП встановлена. 30. Мотивуючи зазначені висновки, суди першої й апеляційної інстанцій застосовували як статтю 1191 ЦК України, так і статтю 27 Закону України "Про страхування". 31. Відповідно до частини першої статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. 32. Стаття 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" передбачає право страховика подати після виплати страхового відшкодування регресний позов до страхувальника за наявності певних умов. 33. Згідно зі статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. 34. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про те, що стаття 1191 ЦК України та стаття 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", з одного боку, і стаття 993 ЦК України та стаття 27 Закону України "Про страхування", з іншого боку, регулюють різні за змістом правовідносини. 35. У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього. За умов, передбачених у статті 38 вказаного Закону, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування. 36. Обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється, зокрема, з метою забезпечення відшкодування шкоди майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників (стаття 3 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"). 37. Об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 вказаного Закону). 38. Обмеження набуття страховиком завдавача шкоди права зворотної вимоги (регресу) випадками, які визначені у статті 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів",зумовлене тим, що набуття вказаного права щоразу після відшкодування цим страховиком шкоди потерпілому суперечило би меті страхування цивільно-правової відповідальності, об'єктом якого є майнові інтереси завдавача шкоди та яке забезпечує, зокрема, їх захист. 39. У цій справі третя особа як страховик відповідача (завдавача шкоди) не набула право регресу до останнього. Таке право третя особа могла би набути, відшкодувавши потерпілій завдану їй шкоду, а також за наявності умов, визначених статтею 38 вказаного Закону. 40. Вимога позивача (страховика потерпілої) до завдавача шкоди не є регресною та заснована на інших приписах законодавства. 41. Відповідно до пункту четвертого частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов'язку боржника третьою особою. 42. Отже, кредитор у деліктному зобов'язанні (потерпіла) може бути замінений його страховиком (позивачем) внаслідок виконання ним обов'язку завдавача шкоди (відповідача) з відшкодування останньої. 43. Згідно зі статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування" до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією. 44. Враховуючи викладене, правовідносини, що виникли між позивачем і відповідачем у зв'язку з виплатою першим на користь потерпілої страхового відшкодування, є засновані на суброгації - переході до позивача права вимоги потерпілої у деліктному зобов'язанні. (1.2) Щодо особи, зобов'язаної відшкодувати шкоду 45. Суд першої інстанції встановив, що суб'єктом, який має задовольнити вимогу позивача, є третя особа - страховик відповідача, тоді як суд апеляційної інстанції вказав, що таким суб'єктом є саме завдавач шкоди - відповідач. 46. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що хоча 25 лютого 2013 року до третьої особи з повідомленням про ДТП звернувся син відповідача (ОСОБА_25), обов'язок страховика відшкодувати завдану шкоду виникає з факту завдання застрахованою особою такої шкоди. Натомість, суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи відповідача про його перебування після ДТП на лікуванні, вказав, що матеріали справи не містять відомостей, які би підтверджували, що син відповідача, звертаючись до страховика відповідача, діяв від імені батька на законних підставах, як і відсутні дані про прийняте рішення третьої особи за зверненням сина відповідача. Тому апеляційний суд погодився з доводами апеляційної скарги про те, що відповідач згідно зі статтею 33 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" не звертався з повідомленням про настання страхового випадку, а відтак, шкода відшкодовується відповідачем як її завдавачем. 47. Відповідно до статті 9 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик зобов'язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування. Розмір страхової суми за шкоду, завдану майну потерпілих, становить 50 000 на одного потерпілого. Страхові виплати за договорами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності обмежуються страховими сумами, які діяли на дату укладення договору та зазначені у договорі страхування. 48. Суди встановили, що відповідно до страхового полісу серії АЕ N 1818846 страховиком відповідача з страховим лімітом 50 000 грн на момент вчинення ДТП була третя особа. 49. Відповідно до пункту 22.1 статті 22 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, завдану внаслідок ДТП майну третьої особи. 50. За загальним правилом, викладеним у пункті 5 частини першої статті 991 ЦК України, страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те причин про настання страхового випадку або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків. 51. Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" передбачає спеціальні правила щодо наслідків невиконання страхувальником обов'язку перед страховиком, зокрема з надання своєчасного повідомлення про настання страхового випадку. 52. Так, підпункт 33.1.4 (до набрання чинності Законом N 3045-VI від 17 лютого 2011 року - підпункт 33.1.2) пункту 33.1 статті 33 вказаного Закону в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачав, що у разі настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов'язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, повідомлення про ДТП встановленого зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов'язок, він має підтвердити це документально. 53. У випадку невиконання чи неналежного виконання страхувальником вказаного обов'язку страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника (підпункт 38.1.1 ("ґ") пункту 38.1 статті 38 зазначеного Закону). 54. З огляду на це необґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що шкода має бути відшкодована її заподіювачем, якщо він не виконав обов'язок щодо надання письмового повідомлення про ДТП встановленого зразка третій особі. 55. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 56. Відтак, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у страховика не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. 57. Велика Палата Верховного Суду вважає, що покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"). 58. Уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов'язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов'язку страхувальника, який завдав шкоди (див. пункт 35 цієї постанови). А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність. 59. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами відповідача, який заперечував проти відшкодування вже виплаченого позивачем потерпілій страхового відшкодування, оскільки вважав, що саме на третю особу як страховика відповідача покладений відповідний обов'язок у межах суми страхового відшкодування. 60. Суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, встановивши, що позивач не звертався до страховика відповідача та не отримав його відмову у виплаті страхового відшкодування, а відразу пред'явив вимогу до відповідача. 61. Помилкова кваліфікація цим судом права вимоги позивача як регресу не призвела до неправильного вирішення спору. А відтак, рішення суду першої інстанції є по суті правильним. 62. Відтак, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі N 6-2587цс15, відповідно до якого страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема, право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 63. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 64. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 65. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є обґрунтованою. Тому рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року необхідно скасувати, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 16 грудня 2015 рокузалишити в силі. (2.2) Щодо судових витрат 66. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК Українисудовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 67. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судовий збір у сумі 1461,6 грн. сплачений відповідачем у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід стягнути з позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 68. Стаття 1191 ЦК України та стаття 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", з одного боку, і стаття 993 ЦК України та стаття 27 Закону України "Про страхування", з іншого боку, регулюють різні за змістом правовідносини. 69. У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього. За умов, передбачених у статті 38 вказаного Закону, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування. 70. Згідно зі статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування" до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією. 71. Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 72. Відтак, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у страховика не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. 73. Покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"). 74. Уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов'язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов'язку страхувальника, який завдав шкоди. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування", шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність. На підставі наведеного, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 4 частини першої статті 409, статтями 413, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року скасувати, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 16 грудня 2015 року залишити в силі. 3. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна" (адреса: м. Київ, вул. Січових Стрільців, 40; ідентифікаційний код: 20782312) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1) 1461 (одну тисячу чотириста шістдесят одну) грн 60 коп.судового збору. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.

ПОСТАНОВА Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 583/3328/16-ц Провадження N 14-186 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Арсенал Страхування" (далі також - відповідач), третя особа без самостійних вимог - ОСОБА_4 (далі також - третя особа), про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, за заявою відповідача про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року, постановленої колегією суддів у складі: Євграфової Є.П., Євтушенка О.І., Кадєтової О.В. (далі також - заява про перегляд судового рішення). Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3; - відповідач: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Арсенал Страхування" (представник - адвокат Данилова Тетяна Анатоліївна); - третя особа без самостійних вимог: ОСОБА_4. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У жовтні 2016 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, який мотивував тим, що є власником автомобіля "Peugeot 308", реєстраційний номер НОМЕР_1 (далі - автомобіль), який застрахований у відповідача відповідно до договору добровільного страхування від 24 червня 2015 року N 19/15-Т/С. 14 жовтня 2015 року приблизно о 05:15 год. на вул. Червоноармійській у м. Охтирка третя особа не впоралася з керуванням автомобілем, виїхала на ліве узбіччя, допустивши наїзд на пеньок дерева, заїхала у річку, внаслідок чого автомобіль був механічно пошкоджений. 2. На звернення до відповідача щодо відшкодування збитків, завданих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), позивачеві було запропоновано часткову виплату страхового відшкодування, яка була значно меншою від встановленого збитку. А листом від 11 серпня 2016 року позивача було повідомлено про відмову у виплаті відшкодування. 3. На підставі статей 22, 23, 526, 979, 988, 1187, 1167 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та статті 6 Закону України "Про страхування" просив стягнути з відповідача відшкодування майнової шкоди, завданої у результаті пошкодження автомобіля у розмірі 173 411,00 грн. а також стягнути з відповідача судові витрати. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 31 січня 2017 року Охтирський міськрайонний суд Сумської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову. 5. Рішення суд першої інстанції обґрунтував тим, що позивач і третя особа неналежно виконали умови договору страхування, зокрема, несвоєчасно повідомили правоохоронні органи про ДТП, що стало причиною несвоєчасного проходження медичного огляду водієм на стан алкогольного сп'яніння та позбавило страховика можливості дізнатися, чи є страховим випадком подія, яка мала місце 14 жовтня 2015 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 9 березня 2017 року Апеляційний суд Сумської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення позову: стягнув з відповідача на користь позивача кошти у розмірі 173 411, 00 грн в рахунок відшкодування майнового збитку, завданого у результаті пошкодження автомобіля; вирішив питання про стягнення судового збору. 7. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд встановив, що у відповідача були відсутні підстави для відмови позивачу у виплаті страхового відшкодування з підстав несвоєчасного повідомлення страховика про настання страхового випадку та проходження медичного огляду на стан сп'яніння. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 8. 9 листопада 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення Апеляційного суду Сумської області від 9 березня 2017 року. 9. Суд касаційної інстанції мотивував рішення тим, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, правильно застосувавши норми матеріального права, на підставі належно оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 212 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на той час). Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень 10. 14 грудня 2017 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, відповідач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року. 11. Просить скасувати вказану ухвалу та залишити в силі рішення суду першої інстанції з огляду на неоднакове застосування касаційними судами статті 25 Закону України "Про страхування". Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 12. 26 січня 2018 року суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ухвалою надав відповідачеві строк для усунення недоліків заяви про перегляд судового рішення, а саме для подання документа, що підтверджує сплату судового збору, та надання копій різних за змістом рішень судів касаційної інстанції, які свідчать про неоднаковість застосування норм матеріального права. 13. 21 березня 2018 року після усунення відповідачем зазначених недоліків згідно із заявою від 22 лютого 2018 року (вх. N 13074/0/220-18 від 12 березня 2018 року) суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрив провадження у справі. 14. 11 квітня 2018 року суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду призначив справу до розгляду Верховним Судом у складі колегії з п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. 15. 25 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон N 2147-VIII)ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвалу суд мотивував тим, що відповідач просить переглянути рішення суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування однієї норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції з посиланням на відповідні рішення цих судів. А тому відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України в редакції, чинній на час звернення відповідача із заявою про перегляд судового рішення, така заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України. 17. 15 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою прийняла справу та призначила її до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення 18. Відповідач вважає, що має місце неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 979 і 990 ЦК України та статей 16 і 25 Закону України "Про страхування", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 19. На підтвердження обґрунтованості заяви про перегляд судового рішення відповідач подав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року у справі N 711/3945/16-ц, від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц, від 21 грудня 2016 року у справі N 335/5041/15-ц та постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241. (2) Позиції інших учасників справи 20. Позивач та третя особа позиції щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів заяви про перегляд судових рішень 21. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві про перегляд судового рішення доводи відповідача, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 22. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. 23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України у вказаній редакції підставою для подання такої заяви у цивільних справах було неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 24. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України Закон N 2147-VIII,якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. 25. Тому підставою для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є заява про перегляд судового рішенняВерховним Судом України, яка повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 26. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення, ця заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції. 27. Відповідач надав як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції різних юрисдикцій приписів статті 990 ЦК України та статті 25 Закону України "Про страхування" постанову Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц та від 21 грудня 2016 року у справі N 335/5041/15-ц. 28. Крім того, прикладом неоднакового застосування статті 979 ЦК України та статті 16 Закону України "Про страхування" вважає ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року у справі N 711/3945/16-ц. 29. З огляду на вказане Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 30. Розглядаючи заяву про перегляд судового рішення, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідач просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 31 січня 2017 року. Рішення Апеляційного суду Сумської області від 9 березня 2017 року, який скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення позову, відповідач скасувати не просить, хоча саме рішення апеляційного суду було залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року. 31. За обставинами справи N 711/3945/16-ц, копію ухвали в якій Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року надав відповідач, страхувальник, не оскаржуючи відмову страховика у виплаті страхового відшкодування, звернувся до суду з вимогою про зобов'язання страховика здійснити виплату страхового відшкодування. Касаційний суд підтвердив правильність застосування судами першої й апеляційної інстанцій, які відмовили у позові, статей 629 і 979 ЦК України та статті 16 Закону України "Про страхування", оскільки суди вірно встановили, що особа, яка керувала застрахованим автомобілем, з порушенням умов договору страхування повідомила органи ДАІ про настання ДТП, викликавши їх лише через 8 годин, внаслідок чого тест на вживання алкоголю був проведений після 14-ї години, тоді як ДТП сталася о 2-ій годині. 32. У справі N 583/3328/16-ц суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, встановив, що при виїзді на місце ДТП співробітник ДАІ не ставив під сумнів стан водія і після закінчення огляду місця події забезпечив його доставку до найближчого медичного закладу, в якому лікар-нарколог надав висновок про відсутність ознак сп'яніння у третьої особи. А доказів на підтвердження того, що остання на час настання ДТП була у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння у матеріалах справи, як вказав суд апеляційної інстанції, немає. 33. У справі N 711/3945/16-ц суди першої й апеляційної інстанцій, з якими погодився касаційний суд, дійшли висновку, що ДТП не є страховим випадком, оскільки несвоєчасне повідомлення органу ДАІ про ДТП фактично позбавило страховика можливості з'ясувати, чи перебував водій в момент ДТП у стані алкогольного та інших видів сп'яніння. 34. Натомість за інших обставин у справі N 583/3328/16-ц суд апеляційної інстанції встановив, що мав місце страховий випадок, і у відповідача були відсутні підстави для відмови позивачеві у виплаті страхового відшкодування через несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку та проходження медогляду на стан сп'яніння. Апеляційний суд вказав, що несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку саме по собі не може бути підставою для відмови у страховому відшкодуванні, а лише в тому випадку, коли воно позбавляє страховика можливості дізнатися, чи є ця подія страховим випадком. Тобто, якщо буде доведено, що відсутність у страховика відомостей про це могла вплинути на його обов'язок виплатити страхове відшкодування. З огляду на зібрані у справі докази суд дійшов висновку, що відповідач не довів, що своєчасно надіслане позивачем письмове повідомлення про настання страхового випадку позбавило відповідача можливості переконатися у настанні такого випадку. 35. У заяві про перегляд судового рішення відповідач фактично просить переоцінити висновки суду апеляційної інстанції щодо обставин повідомлення органу ДАІ та страховика про ДТП, а також проходження медогляду на стан сп'яніння. Проте, перевіряючи наявність неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд, який діє за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (частина перша статті 3602), не вправі надавати нову оцінку доказам. 36. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року, про перегляд якої просить відповідач, касаційний суд вказав, що суд апеляційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин статті 5, 6, 20, 22 і 26 Закону України "Про страхування" та статті 979 і 991 ЦК України, дійшов правильного висновку про настання страхового випадку та відсутність у відповідача підстав для відмови у виплаті страхового відшкодування позивачеві через несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку та несвоєчасне проходження медичного огляду на стан сп'яніння. 37. У наданій для порівняння копії постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241 вказано, що на підставі статті 990 ЦК України та пункту 3 частини першої статті 20 і статті 25 Закону України "Про страхування" страхувальник просив стягнути на його користь зі страховика недоплачену суму страхового відшкодування за страховим випадком. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову за вирахуванням франшизи та втрати товарної вартості пошкодженого автомобіля. 38. Натомість у справі N 583/3328/16-цвідповідач не визнав факт настання страхового випадку та відмовив у виплаті страхового відшкодування. А стверджуючи про невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року постанові Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241 в частині зменшення останнім суми страхового відшкодування на суму, яка не відшкодовується страховиком згідно з умовами договору страхування, відповідач фактично просить переоцінити висновки судів щодо розміру страхового відшкодування, хоча у суді він, як встановив суд апеляційної інстанції, не спростовував розмір збитків, визначених згідно з наданим позивачем звітом про незалежну експертну оцінку. 39. В іншій наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц вказано, що страхувальник звернувся з позовом до страховика про стягнення страхового відшкодування, інфляційних втрат, трьох процентів річних і пені. Касаційний суд підтвердив правильність висновків судів про те, що мав місце страховий випадок, і страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який з огляду на умови договору страхування скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення на користь страхувальника інфляційних втрат, трьох процентів річних і пені. 40. У справі N 335/5041/15-ц, копія ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року в якій також надана для порівняння, страхувальник просив стягнути зі страховика несплачену частину страхового відшкодування, інфляційні втрати, три проценти річних, а також відшкодування моральної шкоди. Мотивував, зокрема, тим, що страховик відмовляється виплатити належну суму страхового відшкодування, що складає різницю між необхідною сумою для проведення відновлювального ремонту та вже виплаченою страховою сумою. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове - про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не надав докази того, що витратив на відновлювальний ремонт автомобіля більше коштів, ніж та частина страхового відшкодування, яка вже була виплачена; а крім того, не підлягала стягненню моральна шкода, бо згідно з умовами договору страхування непрямі збитки не відшкодовуються. 41. Отже, обставини справ N 465/9833/13-ц і N 335/5041/15-ц та відповідні висновки судів також суттєво відрізняються від обставин справи, в якій відповідач просить переглянути ухвалу суду касаційної інстанції. 42. Крім того, згідно з текстом ухвали, про перегляд якої просить відповідач, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не застосовував приписи статті 990 ЦК України і статті 25 Закону України "Про страхування", які відповідач вважає застосованими в його справі інакше, ніж у справах N 8/241, N 465/9833/13-ц, N 335/5041/15-ц. 43. З огляду на зазначене відсутні підстави для встановленнянеоднакового застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права у подібних правовідносинах. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судового рішення 44. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення, суд відмовляв у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. 45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява відповідача про перегляд судового рішення є необґрунтованою, оскільки надані для порівняння копії рішень судів касаційної інстанції не дають підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що і в справі відповідача, а отже, і про ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Тому у задоволенні вказаної заяви слід відмовити. (2.2) Щодо судових витрат 46. З огляду на висновок щодо суті заяви про перегляд судових рішень судові витрати, понесені у зв'язку з її поданням, покладаються на відповідача. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України N 2147-VIII, пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, статтею 404 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду заяви про перегляд судових рішень, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Арсенал Страхування" відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 910/2603/17 Провадження N 12-134гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача КібенкоО.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" на рішення Господарського суду міста Києва від 29 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року, у справі Господарського суду міста Києва за позовом Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" до Військової частини А3674 про стягнення 27 676,77 грн ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У лютому 2017 року Приватне акціонерне товариство "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" (далі - ПрАТ "АСК "Інго Україна" або позивач, скаржник) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) в сумі 27 676,77 грн. 2. 03 квітня 2017 року ухвалою Господарського суду міста Києва замінено первісного відповідача у справі належним - Військовою частиною А3674 (далі - В/ч А3674 або відповідач). Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. 02 липня 2013 року між ПрАТ "АСК "Інго Україна" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ОТП Лізинг" (далі - ТОВ "ОТП Лізинг", сторахувальник) укладено договір страхування N 250569780.13. Згідно цього договору застраховано майнові інтереси страхувальника, що пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням транспортним засобом згідно додатку N 1, в тому числі і Skoda, д.р.н. НОМЕР_1 (N кузова НОМЕР_2) (далі - автомобіль Skoda). Строк дії договору з 03 липня 2013 року до 02 липня 2014 року включно. 4. 14 лютого 2014 року в місті Сімферополі по вулиці Гагаріна, відбулась ДТП за участю транспортного засобу УАЗ д.р.н. НОМЕР_3 (далі - транспортний засіб УАЗ), під керуванням ОСОБА_5 та автомобілю Skoda, д.р.н. НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_6, що належить ТОВ "ОТП Лізинг". 5. Відповідно до Довідки N 9350196 про ДТП вона сталась внаслідок управління ОСОБА_5 несправним транспортним засобом. 6. У Звіті про результати огляду місця ДТП також вказано, що пошкодження автомобілю Skoda, д.р.н. НОМЕР_1, були завдані внаслідок управління ОСОБА_5 несправним транспортним засобом. 7. У своїх поясненнях, наданих Державтоінспекції ГУВС МВС України в АР Крим, водій транспортного засобу УАЗ, д.р.н. НОМЕР_3, ОСОБА_5 також підтверджує, що технічні несправності автомобілю, яким він керував, призвели до виїзду транспортного засобу на смугу зустрічного руху та, відповідно, пошкодження автомобілю Skoda, д.р.н. НОМЕР_1. 8. В результаті ДТП автомобіль Skoda отримав механічні пошкодження та його власнику, страхувальнику позивача, заподіяно матеріальну шкоду. Згідно Звіту N 504-03-14 від 24 березня 2014 року суб'єкта оціночної діяльності - фізичної особи - підприємця Дубогрій Д.М. вартість матеріального збитку завданого власнику автомобіля Skoda в результаті його пошкодження в ДТП, з урахування коефіцієнта фізичного зносу, становить 23 208,24 грн. 9. Відповідно до рахунку Товариства з обмеженою відповідальністю "Автоцентр Прага Авто на Кільцевій" N САСТ-345192 від 27 лютого 2014 року вартість відновлювального ремонту автомобіля Skoda становить 27 676,77 грн. 10. У зв'язку зі зверненням страхувальника до позивача (страховика) з заявою про виплату страхового відшкодування, позивачем визнано вищезазначену ДТП страховим випадком, про що складено страховий акт N 113461 від 30 квітня 2014 року, та визначено суму, яка підлягає відшкодуванню, - 27 676,77 грн. 11. 30 травня 2014 року позивачем (страховиком) здійснено перерахування СТО, яка здійснювала ремонт застрахованого автомобіля, страхового відшкодування на суму 27 676,77 грн. що підтверджується платіжним дорученням N 4744 від 30 травня 2014 року. 12. На момент виникнення ДТП транспортний засіб УАЗ (водій якого внаслідок управління несправним транспортним засобом завдав пошкоджень автомобілю Skoda) належав В/ч А3674, що підпорядкована Міністерству оборони України. Згідно довідки з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України N 34/14 від 02 червня 2014 року В/ч А3674 А3674 є юридичною особою. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 13. Рішенням Господарського суду міста Києва від 29травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Місцевий господарський суд виходив з відсутності судового рішення, яким встановлена вина у заподіянні шкоди автомобілю Skoda, внаслідок саме неправомірних дій ОСОБА_5, що керував автомобілем УАЗ. 14. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року вказане рішення залишено без змін, проте апеляційний господарський суд зазначив, що наявні у справі докази свідчать про те, що ДТП сталася внаслідок управління ОСОБА_5 несправним транспортним засобом, який належить В/ч А3674. 15. За висновком суду апеляційної інстанції відсутність у матеріалах цієї справи судового рішення, яким вищеназваний громадянин був би притягнутий до відповідальності за скоєння ДТП, не може бути достатньою підставою для відмови в позові. В силу приписів статті 35 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент розгляду цієї справи у суді першої інстанції, таке рішення є обов'язковим для суду, проте, не є єдиним доказом наявності вини заподіювача шкоди. 16. Крім того, суд апеляційної інстанції за заявою відповідача застосував до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності, виходячи з того, що обчислення трирічного строку позовної давності для позивача має здійснюватись від дати ДТП, тобто з 14 лютого 2014 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги 17. У серпні 2017 року ПрАТ "АСК "Інго Україна" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, яка ухвалою від 24 жовтня 2017 року повернута скаржнику на підставі пункту 1 частини першої статті 1113 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення, внаслідок відсутності доказів на підтвердження наявності статусу адвоката у особи, якою її підписано від імені ПрАТ "АСК "Інго Україна". 18. У листопаді 2017 року ПрАТ "АСК "Інго Україна" повторно звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення та постанову судів попередніх інстанцій скасувати і ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити позов. Рух касаційної скарги 19. 15 лютого 2018 року справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 31 та підпункту 6 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 20. 26 березня 2018 року ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження, справа призначена до розгляду. 21. 14 травня 2018 року ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 Перехідних положень ГПК України справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвала мотивована необхідністю під час вирішення цього спору відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше прийнятих постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі N 6-112цс13, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2471цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2809цс15. 22. У наведених постановах Верховний Суд України вказав, що під час вирішення спору про стягнення коштів на користь страхової компанії, що виплатила страхове відшкодування за договором добровільного страхування, і до якої на підставі статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" перейшло право вимоги, позовна давність має обраховуватися з моменту настання страхового випадку - з моменту ДТП, а не з моменту виплати такою компанією страхового відшкодування. 23. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від такого висновку на тій підставі, що за договором майнового страхування цивільне право у страхової компанії виникає лише після виплати страхового відшкодування, а тому обраховування позовної давності із моменту ДТП обмежує права такої особи на захист. Права страхової компанії слід вважати порушеними після виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування, а не з моменту ДТП. 24. Відповідно до частини четвертої статті 8 та статті 301 ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, ця справа розглянута Великою Палатою Верховного Суду без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 25. Касаційна скарга мотивована тим, що 15 лютого 2017 року позивач вчасно, дотримуючись положень статті 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), звернувся до суду з даним позовом, і ним не пропущено позовну давність, яка, на його думку, обраховується з моменту ДТП, що сталося 14 лютого 2014 року. 26. Скаржник також посилається на положення статті 253 цього ж Кодексу, згідно з якою перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок - відповідно позовна давність сплинула 15 лютого 2017 року. Доводи інших учасників справи 27. У відзиві на касаційну скаргу В/ч А3674 просить рішення суду першої інстанції залишити в силі, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки вважає, що надані позивачем матеріали містять розбіжності та суттєві недоліки і не містять належних і допустимих доказів, що підтверджують неправомірність поведінки ОСОБА_5 у ДТП. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 28. Розглядаючи правову позицію Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо необхідності відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у раніше прийнятих ним постановах від 25 грудня 2013 року у справі N 6-112цс13, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2471цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2809цс15, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 29. Як зазначено вище, Верховний Суд України у наведених постановах дійшов висновку, що позовна давність у спорах про стягнення коштів з особи, винної у скоєнні ДТП, на користь страхової компанії, яка виплатила страхове відшкодування потерпілій у ДТП особі в порядку статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування", має обраховуватись з моменту ДТП, а не з моменту виплати страхового відшкодування. 30. Такі ж висновки викладені в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції у справі. Мотивуючи своє рішення, суд виходить з того, що виплата страховиком страхового відшкодування потерпілій в ДТП особі в порядку статі 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" є підставою для переходу права вимоги від страхувальника до страховика, що є суброгацією. При суброгації нове зобов'язання із відшкодування збитків не виникає, - відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. В той час як у випадку регресу одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається. 31. При цьому за висновком суду апеляційної інстанції регрес регулюється загальними нормами цивільного права (зокрема, статтею 1191 ЦК України), а також статтею 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", а для суброгації встановлено особливий правовий режим. Оскільки згідно частини першої статті 262 ЦК України заміна сторони у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, відповідно при суброгації, де також відбувається заміна сторони (кредитора) - строк позовної давності починає обчислюватись з моменту виникнення страхового випадку, як і для потерпілого (первісного кредитора). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 квітня 2018 року N 910/8982/17. 32. Велика Палата Верховного Суду підтримує цю правову позицію суду апеляційної інстанції та не вважає за необхідне відступити від аналогічних висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі N 6-112цс13, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2471цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2809цс15, виходячи з наступного. 33. За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник - особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки - особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України). 34. Разом з тим, правила регулювання деліктних зобов'язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою. 35. У даній справі позивач на підставі договору майнового страхування, укладеного між ним та потерпілою в ДТП особою, здійснив виплату страхового відшкодування та тим самим відшкодував завдану потерпілому у ДТП майнову шкоду. 36. З урахуванням наведеного у цій справі виникають два види зобов'язань: - деліктне зобов'язання, що виникло внаслідок ДТП, сторонами якого є потерпіла особа (кредитор) та особа, відповідальна за завдані збитки (винна особа, боржник), та - договірне зобов'язання, що виникає з договору добровільного майнового страхування, сторонами якого є страховик (страхова компанія) та страхувальник (потерпілий у ДТП). 37. При цьому слід відрізняти поняття зобов'язання, як правовідношення (договірне або позадоговірне), від обов'язків, які мають сторони такого зобов'язання. 38. Так, згідно пункту 4 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов'язку боржника третьою особою. 39. Відповідно до статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. 40. Виходячи з наведеного, страховик внаслідок виконання обов'язку винної особи (боржника) перед потерпілим (кредитором), набуває прав кредитора в частині фактично сплаченого страхового відшкодування. При цьому деліктне зобов'язання не припиняться, але відбувається заміна сторони у цьому зобов'язанні (заміна кредитора) - замість потерпілої особи прав кредитора набуває страховик. 41. На підтвердження наведеної правової позиції свідчить те, що стаття 27 Закону України "Про страхування" та стаття 993 ЦК України передбачає перехід права вимоги до страховика, де перехід фактично означає, що право вимоги існувало раніше та продовжує існувати, але переходить від однієї особи до іншої, відповідно - від потерпілої особи у деліктному зобов'язанні до страховика. 42. Перехід права вимоги потерпілого (страхувальника) у деліктному зобов'язанні до страховика в порядку статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" є суброгацією. 43. При цьому помилковим є ототожнення права вимоги, визначене статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України, із правом вимоги (регресу), визначеного статтею 1191 ЦК України, оскільки наведені норми регулюють різні за змістом правовідносини - суброгацію у страхових відносинах та регрес. 44. Так, на відміну від суброгації у страхових відносинах, де, як вже зазначено вище право вимоги переходить від потерпілого (страхувальника) до страховика, а деліктне зобов'язання продовжує існувати, при регресі основне (деліктне) зобов'язання припиняється та виникає нове (регресне) зобов'язання, в межах якого у кредитора (третьої особи, що виконала обов'язок замість винної особи перед потерпілим) виникає право регресної вимоги до такої винної особи. 45. Це виходить із змісту статей 559 та 1191 ЦК України, згідно яких зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином; особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. 46. Зважаючи на зміст наведених норм ЦК України, право зворотної вимоги (регресу) не переходить від однієї особи до іншої, як у випадку заміни сторони (кредитора) у вже існуючому зобов'язанні (при суброгації у страхових відносинах). При регресі право регресної вимоги виникає, тобто є новим правом кредитора за новим в даному випадку регресним зобов'язанням, що виникло внаслідок припинення основного (деліктного) зобов'язання шляхом виконання обов'язку боржника (винної особи) у такому деліктному зобов'язанні третьою особою. 47. В цілому, як за змістом статті 1191 так і за змістом статті 993 ЦК України і статті 27 Закону України "Про страхування", йдеться про виконання обов'язку боржника перед потерпілим третьою особою. Водночас ці норми встановлюють різний порядок виникнення прав вимоги до винної особи у деліктному зобов'язанні. Так, суброгація регулюється статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України, а регрес - статтею 1191 ЦК України. 48. При цьому, при суброгації у страхових відносинах деліктне зобов'язання продовжує існувати та відбувається лише заміна кредитора - право вимоги переходить від потерпілої особи до страховика. 49. При регресі - право вимоги (регресу) виникає у третьої особи після виконання такою особою обов'язку боржника та, відповідно, припинення основного (деліктного) зобов'язання та виникнення нового (регресного) зобов'язання. 50. У деліктному зобов'язанні право вимоги до винної особи у особи, що відшкодувала шкоду потерпілому, виникає в порядку статті 1191 ЦК України. У спірних (страхових) відносинах застосуванню підлягають норми статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 ЦК України, які визначають спеціальний порядок переходу прав вимоги до винної особи від страхувальника (потерпілого) до страховика, що відшкодував шкоду потерпілому - суброгацію. 51. Виходячи з наведеного, помилковим є застосування до суброгації у страхових відносинах положень частини шостої статті 261 ЦК України, згідно якої за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. 52. Адже, наведена вище норма розрахована на відносини, коли одне зобов'язання (основне) припиняється виконанням обов'язку боржника третьою особою, і у такої особи виникає право регресу вже за новим регресним зобов'язанням. Відповідно за новим регресним зобов'язанням позовна давність починає спивати заново. 53. Обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції, згідно яких до спірних відносин під час обчислення позовної давності мають застосовуватись положення статті 262 ЦК України. Згідно цієї норми заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. При суброгації деліктне зобов'язання не припиняється, змінюється лише одна і сторін такого зобов'язання - кредитор. 54. Також Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що позивачем пропущено позовну давність. 55. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 56. Відповідно до частини першої статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. 57. За приписами статті 253 цього ж Кодексу перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому згідно із частиною першою статті 254 ЦК України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Для спірних відносин застосовуються загальна позовна давність тривалістю у три роки (статті 256, 257 ЦК України). 58. Як встановлено судом апеляційної інстанції, у даній справі днем настання події (днем вчинення ДТП) є 14 лютого 2014 року. Отже, за змістом вищенаведених норм, загальна позовна давність тривалістю у три роки починає перебіг 15 лютого 2014 року і спливає у відповідні число та місяць останнього року, тобто такі, що відповідають числу та місяцю настання події. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що у цій справі позовна давність спливає у число та місяць останнього третього року - 14 лютого 2017 року. 59. Як встановлено судом апеляційної інстанції, ПрАТ "АСК "Інго Україна" звернулось до суду з позовом 15 лютого 2017 року згідно відбитку штампу органу поштового зв'язку на конверті, тобто після спливу позовної давності. 60. Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. 61. Відповідачем подано до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності. 62. Враховуючи, що позов у даній справі подано із спливом позовної давності та, як встановлено судом апеляційної інстанції, позивачем не наведено жодної причини поважності пропуску відповідного строку, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції, яким відмовлено у позові у зв'язку із спливом позовної давності. Висновки по суті вимог касаційної скарги 63. Згідно із підпунктом 1 частини першої статті 308 та статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги залишає рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 64. За результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального та процесуального права обґрунтовано відмовлено у задоволенні позовних вимог з підстав пропущення позивачем позовної давності на звернення до суду. 65. Згідно частини другої статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 66. Рішення суду першої інстанції хоча в мотивувальній частині і не відповідає висновкам, яких дійшов суд апеляційної інстанції, водночас резолютивна частина рішення Господарського суду міста Києва є правильною по суті. Отже, як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, висновки суду першої інстанції не призвели до прийняття неправильного судового рішення, а тому відсутні підстави для його скасування. 67. З урахуванням наведеного, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що оскаржувані у цій справі рішення Господарського суду міста Києва та постанова Київського апеляційного господарського суду мають бути залишені без змін, а касаційна скарга - без задоволення. Щодо судових витрат 68. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом справи в разі відмови в позові покладаються на позивача. 69. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку із її розглядом, покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу. Висновок щодо застосування норм права 70. Відповідно до статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, мала до особи, відповідальної за завдані збитки у деліктному зобов'язанні, що виникло внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Заміна кредитора у деліктному зобов'язанні в порядку статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування" є суброгацією, що не змінює порядку перебігу позовної давності. 71. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до частини першої статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу. За приписами статті 253 цього ж Кодексу перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому згідно із частиною першою статті 254 ЦК України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Для спірних відносин застосовуються загальна позовна давність тривалістю у три роки (статті 256, 257 ЦК України).Таким чином, якщо днем настання події є день вчинення ДТП, то загальна позовна давність тривалістю у три роки починає перебіг з дня, наступного за днем вчинення ДТП, і спливає у відповідні число та місяць останнього року, тобто такі, що відповідають числу та місяцю настання події. Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 29 травня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року у справі N 910/2603/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Н.П. Лященко В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.

ПОСТАНОВА Іменем України 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 910/7449/17 Провадження N 12-104гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" (далі - ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року (головуючий суддя Майданевич А.Г., судді Тищенко А.І., Коротун О.М.) у справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АХА Страхування" (далі - ПрАТ "СК "АХА Страхування") до ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ОСОБА_3, про стягнення страхового відшкодування в розмірі 50000,00 грн. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. ПрАТ "СК "АХА Страхування" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" про стягнення страхового відшкодування в розмірі 50000,00 грн. 1.2. Позов обґрунтовано тим, що ПрАТ "СК "АХА Страхування" на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту "Все включено" N 82839а5і від 09 квітня 2015 року (далі - договір добровільного страхування) внаслідок настання страхової події - дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) виплатило страхове відшкодування власнику автомобіля (потерпілому) марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, а тому відповідно до положень статті 27 Закону України "Про страхування" та статті 993 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) отримало право зворотної вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду (винуватця), цивільно-правова відповідальність якого була застрахована відповідачем згідно з договором (полісом) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (далі - договір (поліс) ОСЦПВВНТЗ) N АІ/5179247, однак останній неправомірно відмовив у здійсненні виплати відповідного страхового відшкодування. 1.3. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що позивач пропустив річний строк на звернення із заявою про страхове відшкодування з моменту настання ДТП, у зв'язку із чим на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" йому було відмовлено у здійснення виплати страхового відшкодування. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. 09 квітня 2015 року між ПрАТ "СК "АХА Страхування" (страховик) та ОСОБА_3 (страхувальник) укладено договір добровільного страхування, предметом якого є майнові інтереси страхувальника, пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням транспортним засобом - автомобілем марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, 2015 року випуску. 2.2. Договором визначено, що до страхових випадків відноситься, зокрема, ДТП, а вигодонабувачем є Публічне акціонерне товариство "Креді Агріколь Банк". 2.3. Строк дії договору встановлено з 09 квітня 2015 року по 08 квітня 2016 року. 2.4. 28 вересня 2015 року о 14 год. 05 хв. у місті Львові відбулась ДТП за участю автомобілів "Mercedes", реєстраційний номер НОМЕР_3, під керуванням ОСОБА_5, та "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1. 2.5. Постановою Залізничного районного суду міста Львова від 26 листопада 2015 року в справі N 462/7446/15-п визнано винним ОСОБА_5 у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та накладено стягнення у вигляді штрафу. 2.6. Цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю, майну третіх осіб внаслідок експлуатації транспортного засобу "Mercedes", реєстраційний номер НОМЕР_3, була застрахована відповідно до Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" (поліс ОСЦПВВНТЗ N АІ/5179247). 2.7. Власник автомобіля марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, звернувся до позивача з повідомленням про настання події, що має ознаки страхового випадку, та із заявою про виплату страхового відшкодування за договором добровільного страхування транспортного засобу, в якій просив перерахувати страхове відшкодування на рахунок станції технічного обслуговування. 2.8. Відповідно до рахунку на оплату від 30 вересня 2015 року N НОМЕР_2, наданого Приватною виробничо-комерційною фірмою "В.С.К.", вартість відновлювального ремонту автомобіля марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, складає 187294,49 грн з ПДВ. 2.9. Згідно зі звітом про оцінку вартості матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу від 01 жовтня 2015 року N 181, складеним експертом-оцінювачем Євченком Є.М., вартість матеріального збитку, спричиненого власнику колісного транспортного засобу "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, становить 187049,84 грн з ПДВ на запасні частини. 2.10. Відповідно до умов договору добровільного страхування позивач склав страховий акт N 1.003.15.14169/VESKO21623 від 13 жовтня 2015 року, згідно з яким пошкодження автомобіля марки "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1, внаслідок ДТП визнано страховим випадком та призначено до виплати страхове відшкодування в загальному розмірі 157719,21 грн. 2.11. На підставі складеного страхового акта N 1.003.15.14169/VESKO21623 від 13 жовтня 2015 року ПрАТ "СК "АХА Страхування" сплатило суму страхового відшкодування в загальному розмірі 157719,21 грн на рахунок вигодонабувача - Публічного акціонерного товариства "Креді Агріколь Банк", що підтверджується наявною в матеріалах справи копією платіжного доручення N 201160 від 15 жовтня 2015 року. 2.12. Позивач звернувся до ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" (як особи, відповідальної за завдану шкоду) із заявою про виплату страхового відшкодування N СУ/14169/3 від 25 жовтня 2016 року, в якій просив компенсувати витрати в розмірі 157719,20 грн. Вказану заяву відповідач отримав 31 жовтня 2016 року за вх. N 6935/18, про що свідчить відмітка ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія". 2.13. Листом N 4078/18 від 30 листопада 2016 року відповідач повідомив ПрАТ "СК "АХА Страхування", що оскільки ДТП за участю автомобілів "Renault", реєстраційний номер НОМЕР_1 та "Mercedes", реєстраційний номер НОМЕР_3, відбулася 28 вересня 2015 року, а із заявою на виплату страхового відшкодування позивач звернувся 31 жовтня 2016 року, тобто після спливу одного року з моменту скоєння зазначеної ДТП, компанія (відповідач) прийняла рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". 2.14. У зв'язку з відмовою у виплаті страхового відшкодування, ПрАТ "СК "АХА Страхування" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з ПрАТ "Українська пожежно-страхова компанія" суми 50000,00 грн. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням від 10 липня 2017 року Господарський суд міста Києва в позові відмовив. 3.2. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки матеріали справи не містять доказів подання заяви на виплату страхового відшкодування за полісом N АІ/5179247 протягом року з моменту ДТП, відповідач правомірно відмовив у його виплаті на підставі підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". 3.3. Постановою від 18 жовтня 2017 року Київський апеляційний господарський суд рішення Господарського суду міста Києва від 10 липня 2017 року скасував та прийняв нове рішення про задоволення позову, стягнув з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодування витрат, пов'язаних зі сплатою страхового відшкодування 50000,00 грн. 1600,00 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 1760,00 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції. 3.4. Постанову апеляційного господарського суду мотивовано тим, що положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" закріплюють можливість відмови страховика у виплаті страхового відшкодування страхувальнику в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків, однак не містять підстав для відмови в задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування згідно з договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених ним фактичних сум у межах, визначених договором ОСЦПВВНТЗ, а тому вимоги позивача є правомірними і підлягають задоволенню. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. Відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року, в якій просив скасувати зазначену постанову, натомість залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 10 липня 2017 року. 4.2. Скаржник зазначає, що заміна сторони в зобов'язанні не змінює порядку виплати страхового відшкодування, зокрема і підстав відмови у його здійсненні, у зв'язку із чим вважає, що пропуск позивачем річного строку для подання заяви на виплату страхового відшкодування є підставою для відмови в здійсненні відповідної виплати. 5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 5.1. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 5.2. 16 квітня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу Господарського суду міста Києва N 910/7449/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначивши про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року в справі N 3-49гс15. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі 6.1. Згідно з положеннями статті 11 ЦК України заподіяння внаслідок ДТП шкоди зумовлює виникнення правовідносин, у яких право потерпілого на отримання відшкодування завданої шкоди кореспондується з обов'язком винуватця відшкодувати таку шкоду, а за наявності у винуватця договору (полісу) ОСЦПВВНТЗ, яким застраховано його цивільно-правову відповідальність за завдання шкоди майну третіх осіб внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу, такий обов'язок покладається також і на страховика у визначених законодавством межах його відповідальності, адже між винуватцем та його страховиком у такому випадку існують договірні відносини, в яких останній узяв на себе зобов'язання відшкодувати у визначених межах за винуватця завдану потерпілому шкоду з настанням обумовлених страхових випадків. 6.2. У такому випадку потерпілий виступає кредитором стосовно винуватця та страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ, які зі свого боку є боржниками у відповідному зобов'язанні згідно з визначеними законодавством межами їх відповідальності. 6.3. При цьому, визначаючи обов'язок страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ виплатити страхове відшкодування законодавцем у положеннях статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" було передбачено випадки, з настанням яких страховик набуває правових підстав для відмови у здійсненні такої виплати, зокрема, у випадку, коли потерпілим чи особою, яка має право на отримання відшкодування, не було протягом року з моменту скоєння ДТП подано заяви про виплату страхового відшкодування. 6.4. Тобто право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ узятих на себе зобов'язань не є безумовним, а пов'язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП. 6.5. За змістом статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); правонаступництва; виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обов'язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, установлених законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 6.6. Статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 ЦК України передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. 6.7. Отже, з виконанням страховиком на підставі договору добровільного майнового страхування свого обов'язку з відшкодування на користь потерпілого завданої йому внаслідок ДТП шкоди відповідно до приписів статті 512 ЦК України відбувається фактична заміна кредитора у таких зобов'язаннях: у деліктному зобов'язанні винуватця; у зобов'язанні страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ здійснити відшкодування завданої шкоди, адже відповідні права потерпілого як кредитора переходять до страховика за договором добровільного майнового страхування. 6.8. ВеликаПалата Верховного Суду зазначає, що в такому випадку перехід прав кредитора від потерпілого до страховика за договором добровільного майнового страхування не зумовлює виникнення нових зобов'язань винуватця та страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ, а відбувається виключно заміна кредитора як сторони у вже існуючих правовідносинах (в існуючих зобов'язаннях з відшкодування завданої шкоди: деліктному зобов'язанні винуватця; зобов'язанні страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ). 6.9. Відтак, у силу приписів статі 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора (потерпілого) у відповідному зобов'язанні саме на тих умовах, які існували в останнього, що в цьому випадку полягає в набутті права отримати відшкодування завданої шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ узятих на себе зобов'язань виключно за умови подання йому у визначений законодавством строк заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування) та пов'язаного з цим ризику, який полягає у можливості реалізації страховиком наданого йому положеннями підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" права на відмову у виплаті страхового відшкодування в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків. 6.10. При цьому, закріплюючи в положеннях указаної норми відповідні правові наслідки, законодавець не ставив їх настання в залежність від суб'єкта звернення із заявою до страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ про здійснення страхового відшкодування, а навпаки, презюмував те, що з відповідною заявою має звернутися потерпілий або інша особа, яка має право на отримання відшкодування, що закріплено в положеннях статті 35 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". 6.11. З огляду на викладене вбачається, що закріплене в положеннях підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" право страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про виплату страхового відшкодування не залежить від суб'єкта звернення з відповідною заявою, тобто підлягає застосуванню, в тому числі у випадку, коли з такою заявою звертається не безпосередньо потерпілий, а особа, яка здійснила відшкодування потерпілому завданого внаслідок пошкодження належного йому транспортного збитку на підставі договору добровільного майнового страхування. 6.12. Ураховуючи наведені правові норми та встановлені судами обставини неподання позивачем або третьою особою заяви на виплату страхового відшкодування за полісом N АІ/5179247 протягом одного року з моменту ДТП, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд помилково дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову та безпідставно скасував рішення суду першої інстанції, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції слід залишити в силі. 6.13. У постанові від 15 квітня 2015 року N 3?49гс15, переглядаючи судові рішення в аналогічному спорі, Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" визначають можливість відмови страховика у виплаті страхованого відшкодування страхувальнику в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків, однак не містять підстав для відмови в задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування згідно з договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених ним фактичних сум у межах, визначених договором ОСЦПВВНТЗ. З огляду на зазначене вище Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього правового висновку Верховного Суду України. 7. Щодо судових витрат 7.1. У зв'язку зі скасуванням рішення суду апеляційної інстанції та залишенням у силі рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позову відповідно до приписів 129 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат, а саме покласти витрати зі сплати судового збору за подання і розгляд касаційної скарги на ПрАТ "СК "АХА Страхування". 8. Висновок щодо застосування норм права 8.1. Закріплене в положеннях підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" право страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про його виплату не залежить від суб'єкта звернення з відповідною заявою та підлягає застосуванню, в тому числі у випадку, коли з такою заявою звертається не безпосередньо потерпілий, а особа, яка здійснила відшкодування потерпілому завданого внаслідок пошкодження належного йому транспортного засобу збитку на підставі договору добровільного майнового страхування. Керуючись статтями 308, 312, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року в справі N 910/7449/17 скасувати. 3. Рішення Господарського суду міста Києва від 10 липня 2017 року в справі N 910/7449/17 залишити в силі 4. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АХА Страхування" на користь Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" 1920 (одну тисячу дев'ятсот двадцять) гривень витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта», третя особа – Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення страхового відшкодування за заявою Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 16 листопада 2007 року в період дії договору страхування іпотечного майна НОМЕР_1 від 26 січня 2007 року, укладеного між ним та Відкритим акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Оранта» (далі – ВАТ «НАСК «Орната»), позивач повідомив відповідача про настання страхового випадку, однак на порушення умов договору страхування останній відмовився виплатити страхове відшкодування, у зв’язку із чим позивач просив стягнути на свою користь 88074,56 грн страхового відшкодування, 139026,30 грн пені за прострочення виконання зобов’язань, 189704,94 грн інфляційних витрат та 20247,45 грн - три відсотки річних. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року касаційну скаргу відповідача відхилено, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року залишено без змін. У вересні 2016 року Публічне акціонерне товариство «НАСК «Оранта» (далі – ПАТ «НАСК «Оранта»), яке є правонаступником ВАТ «НАСК «Оранта», звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, в якій, посилаючись на пункт 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) - невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 258 та 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), просить скасувати прийняті у справі рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року у справі № 6-100цс14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Суди розглядали справу неодноразово. У справі, яка переглядається, суди установили, що 26 січня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Райффазен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффазен Банк Аваль») та ОСОБА_2 на забезпечення кредитного зобов’язання укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого остання передала в іпотеку банку житловий будинок з господарськими спорудами АДРЕСА_1, що належить їй на праві власності. Того ж дня між ВАТ «НАСК «Оранта» та ОСОБА_1 (боржник за кредитним договором), та винагодонабувачем - ВАТ «Райфазен Банк Аваль» укладено договір страхування зазначеного будинку вартістю 161034 грн зі страховою сумою 10031 грн на строк до 26 січня 2008 року. До застрахованих ризиків договором віднесено стихійні явища (ураган, шторм, град, зливові дощі, тиск снігового шару, паводок, зсув, землетрус). Згідно з підпунктами 3.1, 3.2, 3.6 пункту 3 договору страхування виплата страхового відшкодування здійснюється страховиком відповідно до умов договору на підставі страхового акта. Страховий акт складається страховиком або уповноваженою ним особою протягом 15 днів після надання страхувальником усіх необхідних документів, що підтверджують розмір збитку. Зокрема розмір страхового відшкодування обчислюється у разі пошкодження застрахованого майна в розмірі витрат на його відновлення до стану, в якому воно перебувало до настання страхового випадку, за винятком франшизи, за умови, що страхова сума дорівнює дійсній вартості застрахованого майна на момент укладення договору. 16 листопада 2007 року внаслідок зсуву ґрунту будинок був пошкоджений, що є страховим випадком. Згідно з актом огляду застрахованого майна від 28 листопада 2007 року у всіх кімнатах будинку пошкоджені стіни, штукатурка; дверні коробки деформувались і погано зачиняються та відчиняються двері; у ванній кімнаті, в якій щойно було зроблено ремонт, з'явилися тріщини по кутах. 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 звернувся до страхової компанії із заявою про настання страхового випадку та виплату страхового відшкодування у розмірі 96422 грн. 30 січня 2008 року заступник голови Правління ПАТ «НАСК «Оранта» повідомив ОСОБА_1, що спірний будинок знаходиться поза межами виділених аномалій, тому відсутні підстави для виплати страхового відшкодування. Ухвалюючи рішення про задоволення позову в частині стягнення страхового відшкодування та пені, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зобов’язання за договором страхування з виплати страхового відшкодування відповідач не виконав, а тому таке відшкодування підлягає стягненню з урахуванням вимог статті 625 ЦК України та умов договору щодо стягнення пені в розмірі 0,1% за кожен день прострочення. Також суд зазначив, що відповідач не заявляв про застосування позовної давності. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року, на яку посилається заявник, міститься висновок про те, що за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється окремо за кожним днем нарахування пені, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Частиною третьою статті 551 ЦК України, зокрема передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами статей 258, 551 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За статтею 16 Закону України «Про страхування» договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору. Згідно зі статтею 979 ЦК України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про страхування», страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Оскільки страхова компанія належним чином не виконала своїх зобов’язань за договором, суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку про стягнення зі страхової компанії 88074,56 грн страхового відшкодування. Разом з тим, підставою, яка породжує обов’язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов’язання, визначеного статтею 610 ЦК України. Відповідно до вимог частини другої статті 551 ЦК України та умов договору (пункт 2.1.3) розмір пені за прострочення виконання грошового зобов’язання визначений в розмірі 0,1 % від простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення платежу,у разі несвоєчасного здійснення страхової виплати. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені , яка сплачується за кожен день прострочення, полягає в тому, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожним днем (місяцем)нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця) їх нарахування, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, а також принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, можливість застосування як загальної, так і спеціальної позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Заява сторони про застосування позовної давності може бути викладена як у письмовій, так і усній формі. Разом з тим суд не повинен занадто формально ставитись до подання стороною заяви про застосування позовної давності, оскільки така заява може бути зазначена як позиція щодо задоволення певних позовних вимог, що також є заявою про застосування позовної давності. Позивач, звертаючись до суду із заявою про збільшення позовних вимог, просив стягнути пеню, обчислену за період із 16 листопада 2007 року по 16 липня 2015 року. Стягнувши пеню за весь цей час прострочення, суд не надав оцінки позиції відповідача, викладеній у запереченнях на позов ( а.с. 66 том 2) про стягнення неустойки лише в межах річного строку позовної давності, зазначеного у пункті першому частини другої статті 258 ЦК України. Отже, у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про стягнення зі страхової компанії пені за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання за весь період прострочки виплати страхового відшкодування з 16 листопада 2007 року по 16 липня 2015 року, не взявши до уваги, що відповідачем у спорі було заявлено про застосування позовної давності до позовних вимог про стягнення неустойки. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у цій справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року задовольнити частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року в частині стягнення пені скасувати, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2410цс16 За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Правова природа пені , яка сплачується за кожен день прострочення, полягає в тому, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожним днем (місяцем)нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, а також принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, можливість застосування як загальної, так і спеціальної позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Заява сторони про застосування позовної давності може бути викладена як у письмовій, так і усній формі. Стягнувши пеню за весь цей час прострочення, суд не надав оцінки позиції відповідача, викладеній у запереченнях на позов про стягнення неустойки лише в межах річного строку позовної давності, зазначеного у пункті першому частини другої статті 258 ЦК України. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-2410цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FFCC0B85281C5D4DC22581C5003279C9

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Україна», ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариств «Страхова компанія «Україна» (далі – ПрАТ «СК «Україна»), ОСОБА_2 про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що 5 грудня 2012 року з вини водія ОСОБА_2, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», власником якого є ОСОБА_4 та який згідно з довіреністю перебуває у користуванні та розпорядженні ОСОБА_1. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована ПрАТ «СК «Україна», яке визнало майнову шкоду в розмірі 114 тис. 228 грн, проте страхового відшкодування не виплатило. ОСОБА_1 вважав, що ОСОБА_2 має сплатити різницю між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування, що становить 65 тис. 228 грн, а також сплатити суму боргу з урахуванням інфляційних втрат та трьох відсотків річних. У подальшому позивач збільшив позовні вимоги та просив стягнути на свою користь з ОСОБА_2 90 тис. грн моральної шкоди, а із ПрАТ «СК «Україна» 45 тис. 345 грн 15 коп. пені за прострочення виплати страхового відшкодування за період з 1 березня 2013 року по 22 березня 2016 року. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто на його користь із ПрАТ «СК «Україна» 94 тис. 345 грн страхового відшкодування, а з ОСОБА_2 – 65 тис. 228 грн різниці між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування та 5 тис. грн моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції в частині вимог до ПрАТ «СК «Україна» не оскаржувалося. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено: рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення майнової та моральної шкоди скасовано та в цій частині залишено в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 261, статей 395, 396 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року, 11 листопада 2015 року та 29 червня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 грудня 2012 року на автодорозі Київ – Чоп сталась ДТП, внаслідок якої автомобіль марки «Renault Megane», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, під керуванням водія ОСОБА_2. зіткнувся з автомобілем марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, під керуванням водія ОСОБА_3, що належить на праві власності ОСОБА_4. ДТП сталась з вини водія ОСОБА_2, внаслідок чого було пошкоджено автомобіль марки «Renault Magnum», тип транспортного засобу – сідловий тягач-Е. На момент ДТП цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована на підставі договору про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів у ПрАТ «СК «Україна». Згідно з висновком автотоварознавчого дослідження НОМЕР_1 від 29 січня 2013 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки «Renault Magnum» становить 552 тис. 311 грн 60 коп., а розмір матеріального збитку, заподіяного його власнику унаслідок виявлених пошкоджень, становить 114 тис. 228 грн. За довіреністю від 25 вересня 2012 року ОСОБА_4 уповноважив окремо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 представляти його інтереси при вчиненні правочинів щодо продажу автомобіля, обміну, передачі в оренду (найм), позики належного йому автомобіля марки «Renault Magnum», номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_2, та для цього надав їм право керувати згаданим автомобілем, представляти його інтереси в органах нотаріату, комісійних магазинах, органах Державтоінспекції, комісіях або в будь-яких інших підприємствах, установах та організаціях, незалежно від їх підпорядкування та форм власності з усіх без винятку питань, пов’язаних з експлуатацією, відчуженням автомобіля, його переобладнанням, ремонтом, проходженням державного технічного огляду; визначати на власний розсуд місце стоянки автомобіля, за необхідності зняти автомобіль з обліку, одержати транзитні номери; подавати та одержувати довідки та документи, включаючи заяви, дублікат реєстраційного документа, укладати від його імені договори цивільно-правового характеру щодо розпорядження та користування автомобілем, визначаючи на власний розсуд ціну та інші умови; одержувати належні за цими договорами грошові суми; укладати договори обов’язкового страхування цивільної відповідальності; у випадку спричинення автомобілю пошкодження іншими особами внаслідок ДТП чи заподіяння шкоди повіреною особою іншим транспортним засобам під час управління автомобілем як джерелом підвищеної небезпеки укладати, якщо в тому буде необхідність, від його імені угоди про відшкодування заподіяної шкоди, одержувати та сплачувати за такими угодами грошові суми у розмірах згідно з калькуляціями, актами, експертними висновками тощо; вчиняти інші юридично значимі дії, пов’язані із виконанням цієї довіреності. ОСОБА_2 в суді першої інстанції заявив про застосування позовної давності. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи з ОСОБА_2 в рахунок відшкодування шкоди, завданої ДТП, 65 тис. 228 грн майнової та 5 тис. грн. моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з вимог статті 1194 ЦК України, відповідно до якої особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). При визначенні розміру моральної шкоди суд виходив з ступеня вини відповідача та з урахуванням вимог розумності, справедливості та поміркованості. Cуд також керувався тим, що застосувати позовну даність у цьому спорі немає підстав, оскільки її перебіг починається не з дня скоєння ДТП, а з 2 жовтня 2013 року, коли Рівненський міський суд Рівненської області виніс постанову, якою відповідача визнано винним у ДТП. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині його позовних вимог до ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що пошкоджений транспортний засіб належить на праві власності ОСОБА_4, під час ДТП керував цим автомобілем ОСОБА_3, а ОСОБА_1 має лише право розпоряджатися ним на підставі довіреності від 25 вересня 2012 року і не має права вимагати відшкодування шкоди. Він також не довів понесення витрат на відновлення автомобіля. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог до ОСОБА_2 та залишаючи в цій частині в силі рішення суду першої інстанції про задоволення вимог ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив з того, що передача власником ОСОБА_4 права керування транспортним засобом ОСОБА_1 у процесі розгляду справи ніким не оспорювалась, на момент скоєння ДТП ОСОБА_1 мав право керувати зазначеним транспортним засобом на відповідній правовій підставі, а отже, має право вимоги до винної у ДТП особи. У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 3 грудня 2014 року міститься висновок про те, що пунктом 1 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння. За статтею 398 ЦК України право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, має також право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому майну. Отже, висновки щодо застосування статей 395, 396 ЦК України, зроблені судом, у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать висновкам, викладеним Верховним Судом України у постанові від 3 грудня 2014 року, на яку посилається заявник в своїй заяві. Разом з тим у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач після настання ДТП, у січні 2013 року, вже звернувся до страховика відповідача із заявою про виплату йому страхового відшкодування у зв’язку з ДТП, що сталася з вини ОСОБА_2, з якою страхувальник уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту відповідальності. 23 січня 2013 року за участю позивача та представника страхової компанії винної у ДТП особи відбулася оцінка пошкодженого транспортного засобу. Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП, ОСОБА_2), 5 грудня 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у ОСОБА_1 виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди. До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся 9 лютого 2016 року – зі спливом позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_2 звертався із заявою про сплив позовної давності та застосування наслідків її спливу (а.с. 89). Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного її вирішення, тому відповідно до частини другої статті 360-4 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2017 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1365цс17 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП), у грудні 2012 року, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу у позивача виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди. До суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся у лютому 2016 року – зі спливом позовної давності. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1365цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3BA8AB7EB34F2A8CC22581BE0053D6BD

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «УНІКА», третя особа – публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», про стягнення страхового відшкодування за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, на обґрунтування якого посилався на те, що відповідач неправомірно відмовив йому у виплаті страхового відшкодування за договором добровільного страхування квартири після завдання їй шкоди внаслідок пожежі. Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «УНІКА» (далі – ПрАТ «УНІКА») на користь позивача страхове відшкодування в сумі 81 тис. 149 грн, пеню за несвоєчасну виплату страхового відшкодування в сумі 53 тис. 773 грн 95 коп., судового збору в сумі 1 тис. 416 грн 59 коп., витрати на правову допомогу та витрати, пов’язані з проведенням експертизи, в сумі 4 тис. 591 грн 60 коп. У частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення неустойки – трьох відсотків річних за прострочення виконання грошового зобов’язання, відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року залишено без змін. У серпні 2016 року до Верховного Суду України надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 636, 979, 985 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 3, 16 Закону України «Про страхування». На підтвердження зазначеної підстави заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, 23 липня 2014 року та 23 листопада 2011 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди установили, що відповідно до кредитного договору від 15 серпня 2008 року, укладеного між позивачем та публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), позивач отримав кредитні кошти на суму 28 тис. 980 доларів США для придбання квартири АДРЕСА_1, яка перебуває в заставі банку згідно з договором іпотеки. 3 серпня 2011 року позивач уклав з ПрАТ «УНІКА» договір добровільного страхування квартири, яка є предметом іпотеки. За умовами договору добровільного страхування майна, що є предметом іпотеки, страховик зобов’язався за обумовлену плату (страховий платіж) при настанні зазначених у договорі подій (страхових випадків) виплатити страхувальнику і/або вигодонабувачу (банку) страхове відшкодування (пункт 1.3 умов). При цьому пунктом 5 договору пожежа відноситься до страхових випадків, які покриваються страховим відшкодуванням. У період дії договору добровільного страхування в квартирі виникла пожежа, що підтверджується актом про пожежу від 6 серпня 2012 року. Позивач звернувся до ПрАТ «УНІКА» із заявою і необхідними документами, але 05 жовтня 2012 року йому було відмовлено у виплаті страхового відшкодування з посиланням на висновок спеціаліста НДЕКЦ від 30 серпня 2012 року, відповідно до якого осередок пожежі в квартирі розташовано на покритті кухні, пожежа виникла внаслідок теплових проявів електричної енергії в тимчасовій електричній мережі через відсутність заземлення, що є порушенням власником квартири пунктом 5.1.9. Правил пожежної безпеки в Україні, згідно яких забороняється експлуатація та облаштування тимчасових електричних мереж у квартирах. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, оцінивши надані сторонами докази, на підставі положень статей 636 та 985 ЦК України виходив з права страхувальника укласти договір на користь третьої особи та вимагати виконання на свою користь при відмові цієї особи від страхового відшкодування, що також передбачено договором страхування. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивач не має права вимагати від страховика здійснення страхової виплати на свою користь, оскільки відповідно до пункту 3 укладеного між сторонами договору про добровільне страхування страхувальник призначив вигодонабувачем ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», яке відповідно до статі 985 ЦК України має право на отримання страхового відшкодування та не уповноважувало страховика на виплату такого відшкодування. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2011 року, 23 липня 2014 року та 10 лютого 2016 року, суд касаційної інстанції, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що саме позивач є страхувальником за договором добровільного страхування майна, а тому як власник такого майна має право на отримання страхового відшкодування при настанні страхового випадку. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 636, 979, 985 ЦК України та статей 3, 16 Закону України «Про страхування» Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України). Згідно зі статтею 16 цього Закону України «Про страхування» договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору. За змістом статті 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Таким породженням прав є укладання договору на користь третьої особи. Згідно із частиною другою статті 985 ЦК України страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування. Особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом. Аналогічне положення закріплене статтею 3 Закону України «Про страхування». Особливість правового стану вигодонабувача (третьої особи, на користь якої укладено договір страхування) полягає в тому, що йому належить право вимагати від страховика виконання обов’язків за укладеним договором. При цьому відповідно до частин третьої та четвертої статті 636 ЦК України якщо третя особа (вигодонабувач) відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може вимагати виконання договору на користь третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору. Предметом договору страхування у цій справі є майнові інтереси страхувальника щодо володіння, розпорядження та користування майном, яке є предметом іпотеки, а тому страхувальник є зацікавленою особою у збереженні цього майна не тільки як його власник, а й як особа, яка забезпечує цим майном виконання укладеного кредитного договору, оскільки предмет іпотеки не повинен зазнавати зменшення вартості. Суд першої інстанції, задовольняючи позов страхувальника, звернув увагу на те, що банк підтримав позов і не заявляв вимог на отримання ним самим суми страхового відшкодування, та, ухвалюючи рішення відповідно до положень статей 636, 985 ЦК України, виходив з того, що умовами договору страхування сторони узгодили обов’язок страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування страхувальнику і/або вигодонабувачу (банку), а тому висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо відсутності у страхувальника права на вимогу відшкодування на свою користь суперечать зазначеним нормам матеріального права та обставинам справи, встановленим судами. Суди апеляційної та касаційної інстанції неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. Разом з тим суд першої інстанції зазначені норми матеріального права застосував правильно та відповідно до встановлених обставин справи, а тому судове рішення суду першої інстанції підлягає залишенню в силі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 травня 2016 року задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року скасувати, рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2112цс16 Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України). Згідно зі статтею 16 цього Закону України «Про страхування» договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору. За змістом статті 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Таким породженням прав є укладання договору на користь третьої особи. Згідно із частиною другою статті 985 ЦК України страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування. Особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом. Аналогічне положення закріплене статтею 3 Закону України «Про страхування». Особливість правового стану вигодонабувача (третьої особи, на користь якої укладено договір страхування) полягає в тому, що йому належить право вимагати від страховика виконання обов’язків за укладеним договором. При цьому відповідно до частин третьої та четвертої статті 636 ЦК України якщо третя особа (вигодонабувач) відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може вимагати виконання договору на користь третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору. Предметом договору страхування у цій справі є майнові інтереси страхувальника щодо володіння, розпорядження та користування майном, яке є предметом іпотеки, а тому страхувальник є зацікавленою особою у збереженні цього майна не тільки як його власник, а й як особа, яка забезпечує цим майном виконання укладеного кредитного договору, оскільки предмет іпотеки не повинен зазнавати зменшення вартості. Суд першої інстанції, задовольняючи позов страхувальника, звернув увагу на те, що банк підтримав позов і не заявляв вимог на отримання ним самим суми страхового відшкодування, та, ухвалюючи рішення відповідно до положень статей 636, 985 ЦК України, виходив з того, що умовами договору страхування сторони узгодили обов’язок страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування страхувальнику і/або вигодонабувачу (банку), а тому висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо відсутності у страхувальника права на вимогу відшкодування на свою користь суперечать зазначеним нормам матеріального права та обставинам справи, встановленим судами. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 14 червня 2017 року № 6-2112цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/435154390187DFACC22581460059F94B

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» про перегляд рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 5 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2015 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Провідна» (далі – ПрАТ «СК «Провідна») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 26 травня 2015 року на перехресті вул. Здолбунівської та вул. Тепловозної в м. Києві сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля «Хонда» під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Опель Омега» під керуванням ОСОБА_2. Зазначена ДТП сталася внаслідок порушення ОСОБА_1 Правил дорожнього руху. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_1 була застрахована в ПрАТ «СК «Провідна». 25 травня 2015 року до страхової компанії звернувся потерпілий ОСОБА_2 із заявою про виплату страхового відшкодування. Зазначену подію було визнано страховим випадком, про що складено страховий акт. Відповідно до звіту про оцінку вартості матеріального збитку від 7 липня 2015 року вартість відновлювального ремонту складала 72 тис. 724 грн 35 коп., ринкова вартість автомобіля до ДТП становила 70 тис. 779 грн 52 коп., а відповідно до звіту про оцінку вартості пошкодження транспортного засобу від 14 липня 2015 року вартість автомобіля після ДТП становила 24 тис. 400 грн. ПрАТ «СК «Провідна» виплатила потерпілому ОСОБА_2 страхове відшкодування в розмірі 46 тис. 379 грн 52 коп. (різницю між вартістю автомобіля до та після ДТП). Оскільки відповідач не повідомив страхову компанію про настання ДТП у строк і за умов, визначених Законом України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV), то в страхової компанії виникло право на звернення до суду з регресним позовом до страхувальника про стягнення з нього суми страхового відшкодування в розмірі 46 тис. 379 грн 52 коп., які були виплачені страховою компанією потерпілій у ДТП особі, а також сплачених судових витрат у розмірі 463 грн 80 коп. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 30 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 січня 2016 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, у задоволенні позову ПрАТ «СК «Провідна» відмовив. У заяві про перегляд судових рішень ПрАТ «СК «Провідна» просить про скасування ухвалених у справі судових рішень та постановлення нового судового рішення про задоволення позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV. На підтвердження зазначених підстав подання заяви ПрАТ «СК «Провідна» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 11 вересня 2013 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Українська охоронно-страхова компанія» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу (№ 6-21195св13); від 15 жовтня 2014 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Українська транспортна страхова компанія» до фізичної особи про стягнення коштів у порядку регресу (№ 6-5437св14); від 27 січня 2016 року у справі за позовом ПрАТ «СК «Провідна» до фізичної особи про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу (№ 6-38095св15). Крім того, у заяві про перегляд судових рішень ПрАТ «СК «Провідна» посилається на постанову Верховного Суду України у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» до фізичної особи про відшкодування шкоди в порядку регресу, завданої внаслідок ДТП (№ 6-2598цс15). Ухвалюючи рішення про відмову в задоволені позову у справі, яка переглядається суди виходили з того, що сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховика про настання страхового випадку не є підставою для покладення на нього відповідальності за спричинену шкоду. Однак за результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-21195св13, № 6- 5437св14 та № 6-38095св15 суд касаційної інстанції залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено позовні вимоги страхових компаній до винних у ДТП осіб про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідач на порушення вимог Закону № 1961-IV не повідомив страховика в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дня настання ДТП про страховий випадок, а тому з нього на користь страхової компанії в порядку регресу підлягає стягненню виплачена страховою компанією потерпілій особі сума страхового відшкодування згідно з положенням підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 цього Закону. Наведені висновки суду касаційної інстанції про застосування судом норм матеріального права (підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 та підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях у справах № 6-21195св13, № 6-5437св14 та № 6-38095св15. Зміст наданої для порівняння постанови Верховного Суду України від 23 березня 2016 року № 6-2598цс15 не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Суди встановили, що 26 травня 2015 року на перехресті вул. Здолбунівської та вул. Тепловозної в м. Києві сталася ДТП за участю автомобіля «Хонда» під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Опель Омега» під керуванням ОСОБА_2, в результаті якої був пошкоджений належний ОСОБА_3 автомобіль «Опель Омега». Постановою Дарницького районного суду м. Києва від 19 червня 2015 року ОСОБА_1 визнаний винним у скоєнні зазначеного ДТП у зв’язку з порушенням пункту 16.11 Правил дорожнього руху та притягнутий до адміністративної відповідальності згідно зі статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення з накладенням штрафу. Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_1 була застрахована в ПрАТ «СК «Провідна». 25 травня 2015 року потерпілий ОСОБА_2 звернувся до страхової компанії із заявою про виплату страхового відшкодування. Зазначену подію було визнано страховим випадком, про що складено страховий акт. Відповідно до звіту про оцінку вартості матеріального збитку від 7 липня 2015 року вартість відновлювального ремонту становила 72 тис. 724 грн 35 коп., ринкова вартість автомобіля до ДТП становила 70 тис. 779 грн 52 коп., а відповідно до звіту про оцінку вартості пошкодження транспортного засобу від 14 липня 2015 року вартість автомобіля після ДТП становила 24 тис. 400 грн. ПрАТ «СК «Провідна» виплатила потерпілому ОСОБА_2 страхове відшкодування в розмірі 46 тис. 379 грн 52 коп. (різницю між вартістю автомобіля до та після ДТП). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону. Із внесенням змін Законом України від 17 лютого 2011 року № 3045-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування» у статтю 33 Закону № 1961-IV було розширено перелік обов’язків учасників ДТП, у зв’язку із чим обов’язок вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів повідомлення страховика про настання ДТП було викладено уже в підпункті 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV. Проте вказані зміни щодо нумерації зазначеного підпункту до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 цього Закону, у якому міститься відсилання на відповідні номери пунктів та підпунктів статті 33 цього Закону щодо строків та умов обов’язкового повідомлення страховика про настання ДТП, внесено не було. Відповідно до підпункту 33.1.4 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) у разі настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов’язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - Моторне (транспортне) страхове бюро України; далі - МТСБУ), повідомлення про ДТП установленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначеного обов'язку, він має підтвердити це документально. Наведеними правовими нормами встановлено обов’язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов’язок установлений законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам. За змістом наведених правових норм можна зробити висновок, що в разі якщо страхувальник або водій забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, не повідомив у встановлені строки страховика про настання такої події, внаслідок чого в останнього виникли необґрунтовані виплати, то після виплати страхового відшкодування страховик має підстави для регресного позову до страхувальника. Разом з тим за наявності у страхувальника або водія документально підтверджених поважних причин невиконання свого обов’язку щодо повідомлення страховика про ДТП підстав для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу немає. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд касаційної інстанції при ухваленні судових рішень наданих для порівняння. Отже, ухвалюючи рішення про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу, суди повинні з’ясовувати чи було повідомлено страховика про ДТП, а в разі відсутності такого повідомлення – встановити з яких причин, чи можна вважати такі причини поважними та чи є документальне підтвердження цих причин. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо причин неповідомлення страховика та їх поважності, а відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи у цій частині позбавляє Верховний Суд України ухвалити судове рішення по суті спору, тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Провідна» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 30 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 січня 2016 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 31 травня 2017 року № 6-1613цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/534EF0EEE541EBB6C225814400489610

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 грудня 2016 року у справі № 914/1319/16 за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» до приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» про стягнення суми, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «ПЗУ Україна» (далі – ПрАТ «СК «ПЗУ Україна») звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» (далі – ПрАТ АСК «Скарбниця») про стягнення 67 313,63 грн. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач за договором добровільного страхування наземних транспортних засобів від 30 квітня 2013 року № 059476 (далі – договір № 059476) у зв’язку з настанням страхового випадку (дорожньо-транспортна пригода, далі – ДТП) виплатив власнику застрахованого транспортного засобу, який було пошкоджено, страхове відшкодування в розмірі 67 313,63 грн. Цивільно-правову відповідальність винної у ДТП особи застраховано ПрАТ АСК «Скарбниця» за полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі – поліс № ІНФОРМАЦІЯ_1). Виплативши страхове відшкодування власнику пошкодженого транспортного засобу, ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» просило стягнути з ПрАТ АСК «Скарбниця» 67 313,63 грн реально сплаченого страхового відшкодування. Рішенням Господарського суду Львівської області від 5 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 1 листопада 2016 року, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ АСК «Скарбниця» на користь ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» 66 313,63 грн страхового відшкодування та 1 357,52 грн судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вищий господарський суд України постановою від 26 грудня 2016 року залишив без змін постанову Львівського апеляційного господарського суду від 1 листопада 2016 року. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 26 грудня 2016 року, поданої з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПрАТ АСК «Скарбниця», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про обов’язкове страхування цивільної-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», просить скасувати зазначену постанову Вищого господарського суду України, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції. На обґрунтування своїх доводів ПрАТ АСК «Скарбниця» посилається на постанови Вищого господарського суду України від 8 серпня 2016 року у справі № 910/32969/15, від 12 липня 2016 року у справі № 910/30737/15, від 15 листопада 2016 року у справі № 910/7240/16, від 16 листопада 2016 року у справі № 910/5587/16, від 2 лютого 2017 року у справі № 910/16335/16, від 15 лютого 2017 року у справі № 910/10111/16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 3 серпня 2013 року на автодорозі М-12 Стрий – Тернопіль – Кіровоград – Знам’янка (через Вінницю) близько 06:20 відбулося зіткнення автомобіля марки ІНФОРМАЦІЯ_1, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_1, під керуванням ОСОБА_1 (належить ОСОБА_1) та автомобіля марки ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, з напівпричепом KRONE під керуванням ОСОБА_2 (транспортний засіб належить товариству з обмеженою відповідальністю «Глобал юніверсал лоджистік лімітед», далі – ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед»). Постановою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 9 вересня 2013 року у справі № 456/4676/13-п ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено на цю особу адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 350,00 грн. 19 липня 2013 року між ПрАТ АСК «Скарбниця» (страховик) і ОСОБА_1 (страхувальник) оформлено поліс № ІНФОРМАЦІЯ_1, відповідно до якого страхова сума (ліміт відповідальності) на одного потерпілого за шкоду, заподіяну життю і здоров’ю, становить 100 000,00 грн, за шкоду, заподіяну майну, – 50 000,00 грн, розмір франшизи – 1 000,00 грн. Відповідно до умов полісу № ІНФОРМАЦІЯ_1 забезпечений транспортний засіб ІНФОРМАЦІЯ_1, рік випуску 2007, тип В2, номерний знак ІНФОРМАЦІЯ_1, номер кузова ІНФОРМАЦІЯ_1. Строк дії полісу – з 19 липня 2013 року до 10 липня 2014 року. 30 квітня 2013 року між ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» (страховик) і ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед» (страхувальник) укладено договір № 059476, відповідно до якого страхова сума становить 300 000,00 грн. За умовами договору № 059476 застрахований транспортний засіб – ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, номер кузова ІНФОРМАЦІЯ_2, рік випуску 2005. Строк дії договору – з 1 травня 2013 року по 30 квітня 2014 року. На час ДТП водій ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах із ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед», яке є власником автомобіля ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2. 22 серпня 2013 року складено звіт № 1361 про визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику автомобіля ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, внаслідок пошкодження у ДТП, станом на 8 серпня 2013 року та висновок експертного дослідження № 23. Вартість відновлювального ремонту пошкодженого внаслідок ДТП автомобіля ІНФОРМАЦІЯ_2, державний реєстраційний номер ІНФОРМАЦІЯ_2, становить 96 162,33 грн (ремонтна калькуляція від 26 серпня 2013 року). ТОВ «Глобал юніверсал лоджистік лімітед» звернулося до ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» із заявою про настання страхового випадку за договором № 059476. За наслідками розгляду ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» заяви потерпілої сторони страхова компанія кваліфікувала її як страховий випадок, а на підставі страхового акта від 18 вересня 2013 року № UA2013080300001/L03/03, розрахунку страхового відшкодування до цього страхового акта, звіту від 22 серпня 2013 року № 1361 та висновку експертного дослідження від 22 серпня 2013 року № 23 виплатила страхове відшкодування у розмірі 67 313,63 грн (платіжне доручення від 20 вересня 2013 року № 16189). Оскільки ПрАТ АСК «Скарбниця» не задовольнило вимогу ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» від 11 жовтня 2013 року № 6625-31 про відшкодування виплаченої позивачем за договором добровільного майнового страхування страхової суми, ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» звернулося до суду із зазначеним позовом. Вищий господарський суд України погодився з висновками судів апеляційної та першої інстанцій про те, що з відповідача підлягає стягненню страхове відшкодування витрат, пов’язаних із відновлювальним ремонтом транспортного засобу, зменшене на суму франшизи, без урахування ліміту відповідальності відповідно до Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». У справах № 910/32969/15, № 910/30737/15, № 910/7240/16, № 910/5587/16, № 910/16335/16, № 910/10111/16, копії постанов у яких надано для порівняння, при вирішенні спорів за позовом страховика, який виплатив страхове відшкодування, до страховика винної особи про стягнення виплаченого страхового відшкодування Вищий господарський суд України виходив із ліміту відповідальності відповідача, встановленого статтею 22 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (постанови від 8 серпня 2016 року, від 12 липня 2016 року, від 15 листопада 2016 року, від 16 листопада 2016 року, від 2 лютого 2017 року, від 15 лютого 2017 року). Таким чином, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. За змістом статті 980 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статті 4 Закону України «Про страхування» залежно від предмета договору страхування може бути особистим, майновим, а також страхуванням відповідальності. Згідно з положеннями статті 999 ЦК і статей 6, 7 Закону України «Про страхування» за вольовою ознакою страхування може бути добровільним і обов’язковим, тому кожен вид страхування має свої особливості правового регулювання. Статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 ЦК визначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Отже, у справі, що розглядається, ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» (позивач), здійснивши виплату страхового відшкодування за договором майнового страхування, набуло прав потерпілої особи у межах здійсненої виплати. Судами встановлено, що на час настання страхового випадку (ДТП) цивільно-правова відповідальність особи, винної у скоєнні ДТП, була застрахована відповідачем ПрАТ АСК «Скарбниця» на підставі полісу № ІНФОРМАЦІЯ_1. Згідно з частиною 2 статті 999 ЦК до відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. Водночас як передбачено частиною 3 статті 985 ЦК, особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом. Відносини у сфері обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Конституцією України, ЦК, Законом України «Про страхування», Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них. За змістом пункту 2.1 статті 2 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» якщо норми цього Закону передбачають інше, ніж положення інших актів цивільного законодавства України, то застосовуються норми цього Закону. За загальним правилом згідно з положеннями статті 1192 ЦК з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Однак спеціальні норми Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обмежують розмір шкоди (збитків), яка підлягає відшкодуванню страховиком особи, яка завдала цю шкоду, і яка застрахувала свою цивільну відповідальність, зокрема: межами ліміту відповідальності (пункт 22.1 статті 22); вартістю відновлювального ремонту транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством (стаття 29); відповідно до пунктів 32.4, 32.7 статті 32 страховик або МТСБУ не відшкодовує шкоду, заподіяну майну, яке знаходилося у забезпеченому транспортному засобі, який спричинив ДТП; шкоду, пов’язану із втратою товарного вигляду транспортного засобу; згідно з пунктом 12.1 статті 12 страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за правилами цього підпункту. Положеннями пункту 22.1 статті 22 зазначеного Закону передбачено, що у разі настання страхового випадку страховик відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі. Отже, виконання обов’язку з відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» покладено на страховика (винної особи), у межах, встановлених цим Законом та договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Разом із тим порядок відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, встановлено статтею 1194 ЦК, згідно з якою особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Таким чином, відповідач як страховик відповідальності винної у ДТП особи на підставі спеціальної норми пункту 22.1 статті 22 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» здійснює відшкодування витрат, пов’язаних з відновлювальним ремонтом транспортного засобу в межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, а різницю між реальними збитками і сумами в межах ліміту відповідальності на підставі статті 1194 ЦК відшкодовує особа, яка завдала збитків. Ураховуючи наведене, у справі, що розглядається, у відповідача у зв’язку з настанням страхового випадку (ДТП) виник обов’язок відшкодувати позивачеві шкоду в межах ліміту його відповідальності за страховим випадком, право на вимогу якої перейшло до позивача у зв’язку з виплатою страхового відшкодування, за мінусом франшизи. За таких обставин суди всіх інстанцій у справі, яка розглядається, неправильно застосували норми матеріального права, не врахували обсягу відповідальності страховика за полісом обов’язкового страхування перед третіми особами у випадку завдання його страхувальником шкоди цим третім особам і дійшли помилкового висновку про обов’язок відповідача відшкодувати позивачеві шкоду без урахування ліміту його відповідальності, виходячи із розміру фактично здійснених позивачем витрат із виплати страхового відшкодування. У зв’язку з наведеним всі судові рішення, постановлені у справі, підлягають скасуванню. Відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо правильності здійснення розрахунків грошових вимог, заявлених до стягнення, перешкоджає ухваленню нового рішення, тому справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства акціонерної страхової компанії «Скарбниця» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 26 грудня 2016 року, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 1 листопада 2016 року, рішення Господарського суду Львівської області від 5 липня 2016 року у справі № 914/1319/16 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Львівської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік Судді: А.А. Ємець Т.Є.Жайворонок Постанова від 14 червня 2017 року № 3-467гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B19ACF38919668D4C2258146005A67B9

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди за заявою Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» (далі – ПрАТ «СК «Оранта-Січ») про стягнення страхового відшкодування, моральної шкоди, пені, 3 % річних та інфляційних втрат. ОСОБА_1 зазначав, що 11 листопада 2011 року близько 20 год. 49 хв. на 128 км автошляху Київ – Одеса поблизу смт Ставище Ставищанського району Київської області сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля марки Mitsubishi Lancer, державний НОМЕР_1, що належить йому на праві власності та що перебував під його керуванням, та автомобіля марки Mazda Е 2200, державний НОМЕР_2, яким на підставі доручення керував ОСОБА_2. Унаслідок зіткнення автомобіль Mitsubishi Lancer отримав механічні пошкодження. Вироком Ставищанського районного суду Київської області від 29 травня 2012 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Цивільно-правова відповідальність власника автомобіля марки Mazda Е 2200 ОСОБА_4 на час скоєння ДТП була застрахована у ПрАТ «СК «Оранта-Січ». Позивач неодноразово звертався до страхової компанії із заявами про виплату йому страхового відшкодування, проте відповідач не виконав зобов’язання, передбаченого умовами договору страхування й безпідставно відмовив у його виплаті. Ураховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь страхове відшкодування в сумі 36 тис. 637 грн 91 коп., 5 тис. грн моральної шкоди, пеню в сумі 20 тис. 683 грн 85 коп., 3 % річних, що становить 1 тис. 791 грн 75 коп., та 26 тис. 965 грн 50 коп. інфляційних втрат. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні страхового відшкодування, пені, 3 % річних та інфляційних втрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ПрАТ «СК «Оранта-Січ» на користь ОСОБА_1 33 тис. 439 грн 27 коп. страхового відшкодування, 18 тис. 823 грн 10 коп. пені, 1 тис. 635 грн 31 коп. – 3 % річних, 24 тис. 143 грн 15 коп. інфляційних втрат, вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «СК «Оранта-Січ» відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «СК «Оранта-Січ» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 29 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та статей 625, 1188 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПрАТ «СК «Оранта-Січ» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та 21 вересня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що винним у ДТП було визнано ОСОБА_2, який керував транспортним засобом і цивільно-правова відповідальність якого була застрахована власником у ПрАТ «СК «Оранта-Січ», а тому страхова компанія неправомірно відмовила у виплаті страхового відшкодування, яке підлягає стягненню разом з пенею, 3 % річних та інфляційними втратами у зв’язку з невиконанням грошового зобов’язання. Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду та передав справу на новий апеляційний розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі цього ж суду від 9 грудня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що положення статті 625 ЦК України не застосовуються до правовідносин з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, оскільки відшкодування шкоди є відповідальністю, а не грошовим зобов'язанням. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. У частині другій статті 625 ЦК України передбачено обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 8 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон № 85/96-ВР) страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Згідно зі статтею 16 цього Закону договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору. Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. За статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Відповідно до частини першої статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Таким чином, грошовим зобов’язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. У частині третій статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Отже, грошовим слід вважати зобов’язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов’язок боржника сплатити кошти на користь кредитора. Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням. Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору – страхову суму. Сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу. Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик. При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування. З огляду на викладене можна зробити висновок, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між ОСОБА_4 та ПрАТ «СК «Оранта-Січ» договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, є грошовим зобов’язанням. Таким чином, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання. Отже, у справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення суми страхового відшкодування, пені, 3% річних та інфляційних нарахувань, дійшли правильного висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі, є грошовим зобов’язанням, оскільки відповідно до приписів статті 16 Закону № 85/96-ВР в разі настання страхового випадку страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі. А тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 625 ЦК України. Відповідно до статті 3605 Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. З огляду на викладене заява ПрАТ «СК «Оранта-Січ» про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року задоволенню не підлягає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 червня 2017 року у справі № 6-282цс17 Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням. Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик. При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування. З огляду на викладене можна зробити висновок, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між особою та страховою компанією договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, є грошовим зобов’язанням. Таким чином, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання. Постанова від 7 червня 2017 року № 6-282цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/55484297CAC31395C2258140003F404B

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., за участю представника Публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» ОСОБА_1, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» до ОСОБА_2, третя особа – Відкрите акціонерне товариство «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта», про відшкодування шкоди в порядку регресу за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Страхова компанія «Країна» (далі – ПАТ «СК «Країна») звернулося до суду з указаним позовом, на обґрунтування якого зазначило, що 19 березня 2013 року сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля Nissan Armada, державний номерний знак НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_3, та автомобіля марки Subaru, державний номерний знак НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_2. Подільський районний суд м. Києва постановою від 22 квітня 2013 року визнав ОСОБА_2 винним у вказаній ДТП. Унаслідок ДТП застрахований автомобіль ОСОБА_3 отримав механічні пошкодження. На час вчинення ДТП транспортний засіб Nissan Armada, державний номерний знак НОМЕР_1, що належить потерпілому ОСОБА_3, був застрахований у ПАТ «СК «Країна» на підставі договору добровільного страхування від 25 червня 2012 року НОМЕР_3. Посилаючись на те, що ПАТ «СК «Країна» сплатило потерпілому страхове відшкодування в розмірі 31 тис. 755 грн, а Відкрите акціонерне товариство «Національна акціонерна страхова компанія «Оранта» (далі ‒ ВАТ «НАСК «Оранта»), в якому застрахував свою цивільно-правову відповідальність ОСОБА_2, сплатило позивачеві страхове відшкодування лише на суму 16 тис. 23 грн 7 коп., позивач просив стягнути з відповідача в порядку регресу 15 тис. 732 грн. Суди розглядали справу неодноразово. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 4 лютого 2015 року в задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд м. Києва 29 червня 2016 року рішення Подільського районного суду м. Києва від 4 лютого 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив: стягнув з ОСОБА_2 на користь ПАТ «СК «Країна» матеріальну шкоду в розмірі 15 тис. 732 грн; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 8 вересня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження. У заяві ОСОБА_2 порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2016 року та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 1194 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 27 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування», статей 993, 1194 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2015 року, постанови Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року, 2 грудня 2015 року, 24 лютого та 18 травня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «СК «Країна» ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди встановили, що 19 березня 2013 року сталася ДТП за участю автомобіля Nissan Armada, державний номерний знак НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_3, та автомобіля марки Subaru, державний номерний знак НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_2. Унаслідок пригоди автомобіль ОСОБА_3 отримав механічні пошкодження. Подільський районний суд м. Києва постановою від 22 квітня 2013 року визнав ОСОБА_2 винним у вказаній ДТП. На час скоєння ДТП транспортний засіб Nissan Armada, державний номерний знак НОМЕР_1, що належить потерпілому ОСОБА_3, був застрахований у ПАТ «СК «Країна» на підставі договору добровільного страхування від 25 червня 2012 року НОМЕР_3. З метою визначення вартості відновлювального ремонту застрахованого транспортного засобу Nissan Armada, державний номерний знак НОМЕР_1, Товариство з обмеженою відповідальністю «Аскольд ЛЦ» (далі – ТОВ «Аскольд ЛЦ») склало рахунок-фактуру від 22 березня 2013 року НОМЕР_4, відповідно до якого вартість ремонту становила 32 тис. 555 грн. 1 квітня 2013 року страхувальник ОСОБА_3 подав до ПАТ «СК «Країна» заяву про виплату страхового відшкодування. З метою визначення вартості збитку, заподіяного пошкодженням у ДТП застрахованого транспортного засобу Nissan Armada, державний номерний знак НОМЕР_1, було складено звіт від 3 квітня 2013 року НОМЕР_5 про незалежну оцінку з визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу, та калькуляцію НОМЕР_6 до нього, відповідно до яких вартість відновлювального ремонту складала 32 тис. 566 грн 32 коп. з ПДВ (без урахування фізичного зносу), розмір збитку – 16 тис. 23 грн 7 коп. з ПДВ (з урахування фізичного зносу). У зв’язку з настанням страхової події, на виконання умов договору страхування від 25 червня 2012 року НОМЕР_3 ПАТ «СК «Країна» склало страховий акт від 22 квітня 2013 року НОМЕР_7, в якому містився, зокрема, розрахунок суми страхового відшкодування: вартість відновлювального ремонту становила 32 тис. 555 грн; франшиза – 800 грн, тому виплаті підлягало страхове відшкодування в розмірі 31 тис. 755 грн. Відповідно до платіжного доручення від 25 квітня 2013 року НОМЕР_8 ПАТ «СК «Країна» виплатила страхове відшкодування в розмірі 31 тис. 755 грн на рахунок ТОВ «Аскольд ЛЦ». Згідно з полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 10 жовтня 2012 року НОМЕР_9 цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована у ВАТ «НАСК «Оранта» з лімітом за шкоду, заподіяну майну, в розмірі 50 тис. грн з нульової франшизою. 29 серпня 2013 року ВАТ НАСК «Оранта» сплатило позивачеві страхове відшкодування на суму 16 тис. 23 грн 7 коп. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що сума матеріальної шкоди знаходиться в межах ліміту відповідальності за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, а рахунок-фактура не підтверджує розміру реально понесених витрат на ремонт автомобіля. Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до звіту від 3 квітня 2013 року НОМЕР_5 про незалежну оцінку з визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу Nissan Armada, державний номерний знак НОМЕР_1, вартість відновлювального ремонту з урахуванням зносу становила 16 тис. 23 грн 7 коп. Саме цю суму й сплатило ВАТ НАСК «Оранта» позивачеві. У свою чергу, оскільки позивач сплатив потерпілому страхове відшкодування в розмірі 31 тис. 755 грн, то на підставі статті 1194 ЦК України з ОСОБА_2 на користь ПАТ «СК «Країна» було стягнуто різницю між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням, виплаченим ВАТ НАСК «Оранта» у розмірі 15 тис. 732 грн. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 квітня 2015 року, наданою заявником для порівняння, відмовив у відкритті касаційного провадження. Скасовуючи частково рішення суду першої інстанції в цій справі та відмовляючи в задоволенні позову в частині вимог до винуватця ДТП про відшкодування ним різниці між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням, виплаченим його страховиком, суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції, задовольняючи позов в частині вимог до винуватця ДТП, помилково посилався на статтю 1194 ЦК України. У наданій для порівняння постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року зазначено, що у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що від дня страхового випадку внаслідок заміни кредитора в зобов’язанні з відшкодування шкоди до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат та в межах загального строку позовної давності переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані страхувальнику збитки. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 2 грудня 2015 року, наданою заявником на підтвердження своїх вимог, відмовила в задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю, адже ухвала суду касаційної інстанції про залишення в силі рішення суду першої інстанції постановлена законно. У своєму рішенні суд першої інстанції ухвалив стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю на користь позивача різницю між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням, як і у справі, яка переглядається. При цьому розрахунок вартості майнової шкоди, завданої власнику транспортного засобу, проводився з урахуванням того, що на момент виникнення ДТП модель автомобіля позивача вже була знята з виробництва. Постановою судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року, зокрема відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки наведені заявником судові рішення не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 993, 1166, 1194 ЦК України, статті 27 Закону України «Про страхування» та статті 29 Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV). У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2016 року, на яку також посилається заявник, зазначено, що оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку. Викладене свідчить про те, що наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судом положень статті 1194 ЦК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, різняться з висновками, зробленими в указаній для прикладу й наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2015 року. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. За статтею 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, зокрема, шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України). Згідно зі статтею 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. З огляду на зазначені положення ЦК України факт завдання шкоди майну потерпілого джерелом підвищеної небезпеки, якщо ця особа (потерпілий) не перебуває в договірних правовідносинах з особою, яка завдала шкоди, та/або якщо завдання такого роду шкоди не пов’язане з виконанням цими особами обов’язків за договором, породжує виникнення позадоговірного, деліктного зобов’язання. Воно виникає з факту завдання шкоди й припиняється належним виконанням у момент відшкодування потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Сторонами деліктного зобов’язання класично виступають потерпілий (кредитор) і особа, яка завдала шкоди (боржник). За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України). Разом з тим правила регулювання деліктних зобов’язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, якщо законом передбачено такий обов’язок. Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають з обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. До сфери обов’язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом № 1961-IV. Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон № 1961-IV (стаття 3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5). Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю та/або майну потерпілого. За змістом статей 9, 22-28, 35 Закону № 1961-IV настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов’язана з пошкодженням чи фізичним знищенням транспортного засобу. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування. При цьому в Законі № 1961-IV визначено порядок розрахунку шкоди, пов’язаної з пошкодженням транспортного засобу. Так, відповідно до статті 29 цього Закону у зв’язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов’язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством. Такий розрахунок здійснюється згідно з Методикою товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092 (далі – Методика). Відповідно до пунктів 1.6, 8.1 та 8.3 Методики відновлювальний ремонт (або ремонт) – це комплекс операцій щодо відновлення справності або роботоздатності колісного транспортного засобу чи його складника(ів) та відновлення їхніх ресурсів. Ремонт здійснюється методами відновлення чи заміни складових частин. Для визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу, застосовуються витратний підхід і метод калькуляції вартості відновлювального ремонту. Вартість матеріального збитку визначається як сума вартості відновлювального ремонту з урахуванням значення коефіцієнта фізичного зносу складників колісного транспортного засобу та величини втрати товарної вартості. Тому вартість відновлювального ремонту пошкодженого у ДТП транспортного засобу більша за вартість матеріального збитку, а вартість матеріального збитку – це та сума, яку за Законом № 1961-IV має сплатити страховик як страхове відшкодування. З огляду на зазначене сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу. Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому право потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі кореспондується з відповідним обов’язком боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника – в договірному зобов’язанні ним є страховик. Разом з тим зазначені зобов’язання не виключають одне одного. Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування шкоди, пов’язаної з пошкодженням транспортного засобу, – це виплата, яка здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах страхової суми, з урахуванням зносу транспортного засобу та в разі якщо подія, внаслідок якої завдано шкоди, буде кваліфікована як страховий випадок. Також згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана оплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Тобто з метою захисту інтересів потерпілого на страхувальника (зокрема, винуватця ДТП) покладається додаткова (субсидіарна) відповідальність. При цьому страховик, який виплатив страхове відшкодування потерпілому, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого відшкодування. Такий правовий висновок викладено в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року. Отже, якщо страхової виплати (страхового відшкодування) недостатньо для повного відшкодування завданої потерпілому шкоди, то страховик, який виплатив страхове відшкодування, на підставі статті 1194 ЦК України має право звернутися безпосередньо до страхувальника з вимогою про відшкодування різниці між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Таким чином, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, врахувавши вимоги зазначених норм матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову. Судові рішення, які заявник просить переглянути, є законними й обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального права. За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_2 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2016 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603 та 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 вересня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2969цс16 Вартість відновлювального ремонту пошкодженого у ДТП транспортного засобу більша за вартість матеріального збитку, а вартість матеріального збитку – це та сума, яку за Законом № 1961-IV має сплатити страховик як страхове відшкодування. Згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана оплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Тобто з метою захисту інтересів потерпілого на страхувальника (зокрема, винуватця ДТП) покладається додаткова (субсидіарна) відповідальність. При цьому страховик, який виплатив страхове відшкодування потерпілому, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого відшкодування. Отже, якщо страхової виплати (страхового відшкодування) недостатньо для повного відшкодування завданої потерпілому шкоди, то страховик, який виплатив страхове відшкодування, на підставі статті 1194 ЦК України має право звернутися безпосередньо до страхувальника з вимогою про відшкодування різниці між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 31 травня 2017 року № 6-2969цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/53ECE66B8EC05E6AC2258139003055DA

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 травня 2017 року Справа № 910/30090/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Стратієнко Л.В. суддів Ємельянова А.С. Кондратової І.Д. за участі представників: позивача: не з'явився відповідача: Денисенко О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" на рішення та постанову Господарського суду міста Києва від 06 жовтня 2016 року Київського апеляційного господарського суду від 14 лютого 2017 року у справі № 910/30090/15 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" до комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" про стягнення 25 544,16 грн. ВСТАНОВИВ: 26.11.2015 р. позивач звернувся в суд з позовом до відповідача про відшкодування збитків в порядку регресу в розмірі 25 544,16 грн, посилаючись на те, що страхувальнику ОСОБА_4 було завдано майнової шкоди внаслідок падіння на автомобіль брили снігу з льодом з даху будинку № 51-Б по вулиці Б. Хмельницького в місті Києві. Вказана сума була виплачена йому ТДВ "Страхова компанія Наста", з яким у нього 19.04.2012 укладено договір добровільного страхування наземного транспорту № 205.0088636. 25.03.2014 між ТДВ "Страхова компанія "Наста" та позивачем було укладено договір про відступлення права вимоги № 2503, за яким останні отримав право вимоги відшкодування в порядку регресу збитків, завданих страхувальнику за вищевказаним договором страхування. Справа розглядалася господарськими судами неодноразово. Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.10.2016 (суддя - Сівакова В.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.02.2017 (головуючий - Буравльов С.І., судді - Андрієнко В.В., Шапран В.В.), у задоволенні позову відмовлено. В касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постановлені у справі судові рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Заслухавши пояснення представника відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами, 19.04.2012 між ТДВ "Страхова компанія "Наста" та ОСОБА_4 було укладено договір добровільного страхування наземного транспортного засобу № 205.0088636, предметом якого є майнові інтереси страхувальника пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням автомобілем "Honda Pilot", державний реєстраційний номер НОМЕР_1. 06.12.2012 в м. Києві по вул. Б. Хмельницького 51-Б, внаслідок падіння бурульки з даху будинку за вказаною адресою, було пошкоджено автомобіль Honda Pilot, д. р. н. НОМЕР_1, що підтверджується висновком, виданим органом Шевченківського РУ ГУ МВС України. Відповідно до протоколу огляду місця події від 06.12.2012, складеного інспектором ДАІ з обслуговування адміністративної території Шевченківського району Деменом С.П. за участю двох понятих, при огляді дворової частини території по вул. Б. Хмельницького, 51-Б у м. Києві та автомобіля Honda Pilot, д. р. н. НОМЕР_1, виявлено: вм'ятину даху автомобіля та верхньої частини заднього правого крила; пошкодження спричинено обледенілим снігом, що впав з даху будинку 51-Б по вул. Б. Хмельницького у м. Києві. 06.12.2012 ОСОБА_4 звернувся до ТДВ "Страхова компанія "Наста" з заявою про настання страхового випадку. Заява ґрунтувалась на тому, що 06.12.2012 на його автомобіль впала глиба снігу з льодом з даху будинку № 51Б по вул. Б. Хмельницького, м. Києва. Відповідно до рахунку ПАТ "Дніпро Мотор Інвест" ТДВ "Страхова компанія "Наста" прийняла рішення про виплату ОСОБА_4 страхового відшкодування в розмірі 25 544,16 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 139 від 10.01.2013. 25.03.2014 між ТДВ "Страхова компанія" "Наста" (первісний кредитор) та ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" (новий кредитор) було укладено договір відступлення права вимоги № 2503, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає (передає), а новий кредитор отримує право вимоги відшкодування в порядку регресу збитків, завданих страхувальникам первісного кредитора за договором добровільного страхування, а новий кредитор набуває права вимоги первісного кредитора за укладеним договором добровільного страхування та сплачує первісному кредитору за відступлення права вимоги грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору у порядку та строки встановлені цим договором. Згідно з п. 2.1. договору відступлення права вимоги загальний розмір заборгованості боржників права вимоги до яких відступаються згідно з цього договору складає 6 117 843,17 грн. Відповідно до акту приймання-передачі права вимоги від 27.03.2014 року, позивач набув права вимоги за договором добровільного страхування наземного транспорту № 205.0088636, укладеного 19.04.2012 року між ТОВ "СК" "Наста" (страховик) та ОСОБА_4(страхувальник). 03.09.2015 відповідач, отримав вимогу позивача про відшкодування збитків в порядку регресу, але залишив її без задоволення. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилався на те, що оскільки пошкодження автомобіля Honda Pilot, д. р.н. НОМЕР_1, сталось внаслідок падіння брили снігу з льодом з будинку за адресою: вул. Б. Хмельницького, 51-Б, який обліковується на балансі відповідача, то відповідач повинен відшкодувати позивачу в порядку регресу 25 544,16 грн. Відповідно ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України "Про страхування", відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Тобто у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов'язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого у деліктному зобов'язанні. Положеннями ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відповідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Загальні умови відшкодування шкоди визначені ст. 1166 ЦК України, яка передбачає, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини. Цивільно-правова відповідальність юридичної або фізичної особи за завдану майнову шкоду на підставі цієї статті настає за умови доведеності всіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме наявності шкоди, протиправності дій заподіювача шкоди, причинного зв'язку між шкодою та протиправною поведінкою і вини в заподіянні шкоди. За загальним правилом, відсутність хоча б одного елемента складу цивільного правопорушення, виключає настання цивільної відповідальності. При цьому, на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. Згідно з п. 1.10. Правил дорожнього руху стоянка - припинення руху транспортного засобу на час, більший ніж 5 хвилин, з причин, не пов'язаних з необхідністю виконання вимог цих Правил, посадкою (висадкою) пасажирів, завантаженням (розвантаженням) вантажу. Відповідно до п. 17.2. Правил благоустрою міста Києва, затверджених рішенням Київської міської ради № 1051/1051 від 25.12.2008, паркування транспортних засобів - тимчасова стоянка транспортних засобів у відведених або спеціально обладнаних місцях для паркування автотранспорту без відповідальності за збереження транспортного засобу або з такою відповідальністю, якщо можливе оснащення місць для паркування необхідним обладнанням. Спеціально обладнаними місцями є місця для паркування транспортних засобів, розміщені на проїжджій частині доріг чи за її межами, визначені відповідними дорожніми знаками, можуть мати дорожню розмітку, можуть бути оснащені спеціальними пристроями для контролю часу і способу паркування, сплати збору і послуг паркування, необхідним технічним обладнанням для запобігання викраденню транспортних засобів (огорожею, в'їзними та виїзними бар'єрами, шлагбаумами, приміщеннями для охоронців тощо). Пунктом 26.2. Правил дорожнього руху встановлено, що у житловій зоні забороняється, зокрема, стоянка транспортних засобів поза спеціально відведеними місцями і таке їх розташування, яке утруднює рух пішоходів і проїзд оперативних чи спеціальних транспортних засобів. Як було встановлено судами, страхувальник припаркував вказаний автомобіль у дворі біля будинку 51-Б по вул. Б. Хмельницького в м. Києві. При цьому, позивачем не надано доказів, які підтверджують, що територія біля будинку № 51-Б на вул. Б. Хмельницького у м. Києві відведена для стоянки автомобілів та, що автомобіль Honda Pilot, д. р. н. НОМЕР_1, знаходився у спеціально обладнаному місці для паркування автотранспорту. Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з ч. 4 ст. 319 та ст. 322 ЦК України власність зобов'язує. Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 323 ЦК України). Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Стаття ст. 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, оскільки захисту підлягає саме порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес, а позивачем не було доведено, що його право було порушено, адже саме страхувальник - ОСОБА_4, як власник автомобіля, з метою збереження свого майна у відповідному стані мав подбати про нього шляхом врахування погодних умов та дотримуватись при паркуванні автомобіля допустимої відстані від небезпечних об'єктів (в т.ч. і при умові можливого падіння брили снігу з льодом з дахів будинків), то суди прийшли до правильного висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 25 544,16 грн. Щодо доводів позивача в касаційній скарзі на те, що саме балансоутримувач, який повинен був здійснювати очищення даху від снігу, є відповідальною особою за заподіяні збитки позивачу, то вони є безпідставними та були предметом розгляду судів, які прийшли до правильного висновку, що до обов'язків балансоутримувача не входить збереження, схоронність автомобілів, припаркованих в пішохідній зоні (на прибудинковій території), належних третім особам, а крім того, на балансі відповідача перебуває лише частина будинку, а докази того, що брила снігу з льодом впала саме з цієї частини будинку, відсутні. Посилання відповідача в касаційній скарзі на те, що судами було враховано лише доводи відповідача, то вони є безпідставними, адже судами були досліджені і оцінені докази, що надані обома сторони і на підставі належної правової оцінки прийнятті обґрунтовані і мотивовані рішення. Решта доводів касаційної скарги висновків судів не спростовують і підстав для скасування постановлених у справі судових рішень не вбачається. Відповідно до ст. 49 ГПК України витрати за подання касаційної скарги покладаються на позивача. На підставі викладеного, керуючись статтями 1115, 1117, 1119- 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 06 жовтня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 лютого 2017 року у справі за № 910/30090/15 - без змін. Головуючий, суддя Л. Стратієнко Суддя А. Ємельянов Суддя І. Кондратова Справа № 910/30090/15 http://reyestr.court.gov.ua/Review/66407671