Поиск в системе

Постанова Іменем України 13 липня 2022 року м. Київ Справа № 363/1834/17 Провадження № 14-53цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - відповідач; банк) про визнання недійсними умов кредитного договору, визнання неправомірними дій та зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою позивача на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року, ухвалене суддею Рудюком О. Д., та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Поліщук Н. В., Андрієнко А. М. і Соколової В. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Позивач звернувся з позовом про визнання недійсними умов укладеного 6 грудня 2005 року кредитного договору про встановлення додаткової плати за управління кредитом та про надання кредиту в іноземній валюті. Вважав, що ці умови є несправедливими та мають ознаки нечесної підприємницької практики. Крім того, просив визнати дії банку зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати його перерахувати заборгованість позивача. 2. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд із цим рішенням у цілому погодився, але змінив мотиви суду першої інстанції, застосувавши ті приписи Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року (далі - Закон № 1023-XII), які були чинними на момент укладення кредитного договору. 3. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу позивача, мала вирішити, зокрема, такі питання: 3.1. Чи є недійсною (нікчемною) умова укладеного до 13 січня 2006 року кредитного договору про встановлення додаткової плати (комісії) за управління кредитом? Виснувала, що означена умова кредитного договору є оспорюваною згідно з частиною першою статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, та частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (далі - ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною на підставі приписів статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року (далі - Закон № 2121-III), частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції, пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 509 ЦК України. 3.2. Чи є ефективним способом захисту прав позивача вимога про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість? Вирішила, що така вимога є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) й ефективним способом захисту у спірних правовідносинах. (2) Короткий зміст позовної заяви 4. У травні 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (а. с. 64) просив: 4.1. Визнати недійсними пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 (далі - кредитний договір), укладеного з Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра»), та викласти пункт 1.1 у такій редакції: «Банк передає позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості платності та цільового характеру використання грошові кошти (далі - кредит) у сумі 169 680,00 грн у порядку і на умовах, визначених цим Договором». 4.2. Визнати дії відповідача щодо стягнення плати за управління кредитом неправомірними. 4.3. Зобов`язати відповідача перерахувати заборгованість позивача за кредитним договором. 5. Мотивував позов такими обставинами: 5.1. 6 грудня 2005 року позивач уклав із ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є відповідач, кредитний договір. Згідно з пунктом 1.1 останнього банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 33 600,00 дол. США у порядку і на умовах, визначених цим договором. 5.2. Пункт 1.3.2 кредитного договору передбачав, що плату за управління кредитом позичальник вносить щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник мав сплатити банку). Цю плату позичальник мав вносити у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів такого користування. 5.3. Умова кредитного договору, за якою позивач повинен сплатити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову щомісячну комісію, є несправедливою відповідно до статті 18 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній з 13 січня 2006 року) і такою, що суперечить частині третій статті 55 Закону № 2121-III. Тому згідно з частиною першою статті 203 і частиною першою статті 215 ЦК України таку умову треба визнати недійсною. 5.4. Позивач на момент укладення кредитного договору не був обізнаний з істотними умовами останнього (зокрема, з умовами кредитування), валютними ризиками під час його виконання, не мав інформації щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти під час погашення заборгованості за кредитом і процентами. 5.5. Відповідач приховав від позивача повну й об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, внаслідок чого ввів в оману стосовно реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту та кінцевої загальної суми кредиту, яку позивач мав би сплатити за умовами кредитного договору. 5.6. Оскільки умова кредитного договору щодо його ціни істотно змінилася, то є підстави її змінити у судовому порядку згідно зі статтею 652 ЦК України. (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 22 січня 2019 року Вишгородський районний суд Київської області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так: 6.1. Обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії. 6.2. Кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, передбачені законом, які сторони узгодили. 6.3. Позивач не довів, що умови кредитного договору мають ознаки нечесної підприємницької практики, а також, що цей договір укладений під впливом обману. (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 23 травня 2019 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення суду першої інстанції змінив у частині обґрунтування, а в іншій частині - залишив без змін. Мотивував постанову так: 7.1. Позивач не довів, що на час укладення кредитного договору існували інші умови кредитування, які би відповідали його очікуванням, а ті, що сторони фактично обрали, - не відповідали свідомому вибору, або що він помилився стосовно обставин, які мають істотне значення, або банк, зокрема, навмисно ввів позивача в оману. 7.2. Позивач виконував обов`язки за кредитним договором, що підтверджує його обізнаність і згоду з ними. Форми омани, на які він вказував, - відсутні. Доводи про необізнаність на момент укладення кредитного договору з його істотними умовами, валютними ризиками, інформацією щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти, приховування банком інформації стосовно кінцевої сукупної вартості кредиту, реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту не можуть вплинути на визнання умов кредитного договору недійсними та на викладення їх в іншій редакції. 7.3. Звертаючись до суду та під час провадження у справі позивач не надав доказів того, що одна зі сторін кредитного договору ініціювала питання зміни його умов, і це питання вони не врегулювали. 7.4. Згідно зі статтею 652 ЦК України суд може змінити умови договору лише тоді, якщо розірвання останнього суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, що значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. В інших випадках закон не наділяє суд повноваженнями втручатись у правовідносини сторін, але на підставі відповідного позову залишає право нагляду за реалізацією ними прав та обов`язків (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17). 7.5. Доводи позивача у позовній заяві й апеляційній скарзі ґрунтуються на приписах Закону № 1023-XII у редакції Закону України від 1 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 3161-IV), що діє з 13 січня 2006 року. Правовідносини сторін виникли 6 грудня 2005 року. Тому суд першої інстанції вказану редакцію Закону № 1023-XII застосував помилково. 7.6. Припис частини третьої статті 55 Закону № 2121-III забороняє банкам вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної з банком особи як обов`язкову умову надання банківських послуг. Проте пункт 1.3.2 кредитного договору не вказує на те, що передбачена у ньому умова є обов`язковою для надання банківських послуг. Тому зазначений припис Закону є незастосовним до спірних правовідносин. 7.7. Позивач необґрунтовано вказав на постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц і Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, оскільки правовідносини сторін у цих справах урегульовані Законом № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, на відміну від правовідносин сторін справи № 363/1834/17, які виникли раніше. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 5 липня 2019 року позивач подав касаційну скаргу. Просив скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позову. Скаржився на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права. (6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 9. 25 липня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відкрив касаційне провадження. 10. 31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду через наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Мотивував ухвалу так: 10.1. Виключна правова проблема полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики у спорах про стягнення кредитної заборгованості, визнання недійсним кредитного договору у частині вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про комісію (інші подібні платежі) за обслуговування кредиту у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набраннячинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. 10.2. Кредитний договір сторони уклали у грудні 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. Тому суд апеляційної інстанції виснував, що пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору не можна визнати недійсними через їх невідповідність приписам зазначених статей. 10.3. Застосовуючи висновки, викладені у постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17і від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, суди по-різному тлумачать дійсність (оспорюваність, нікчемність) відповідних умов кредитних договорів, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV: 10.3.1. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 вказав, що кредитний договір сторони уклали 5 травня 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. Тому правильним є висновок апеляційного суду про те, що цей договір не можна визнати недійсним через його невідповідність приписам вказаних статей. Умова кредитного договору, що передбачала комісію, не є нікчемною згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України (подібні висновки сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 6 листопада 2019 року у справі № 727/557/16-ц і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 3 грудня 2020 року у справі № 442/475/17). Кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін. Під час його укладення позичальниця ознайомилася з умовами договору, висловила волевиявлення її підписом, тривалий час (10 років) виконувала умови. Тобто прийняла їх і вчиняла дії, спрямовані на реальне настання юридичних наслідків. 10.3.2. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц не відступив від висновків, сформульованих у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, і виснував, що положення укладеного 28 травня 2008 року кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними. Вказані платежі є платою, встановлення якої забороняли приписи частини третьої статті 55 Закону № 2121-III(є незмінною з дати набрання ним чинності, тобто з 17 січня 2001 року), частини четвертої статті 11 Закону № 1023-XII і пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила № 168). Ці акти були чинними на час укладення зазначеного договору. Встановлення всупереч їх вимогам невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння коштами споживача як слабкої сторони, яка має право на особливий правовий захист у відповідних відносинах. Отже, такі умови договору порушують публічний порядок (стаття 228 ЦК України). Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 положення пунктів 22 і 23 статті 1 та статті 11 Закону № 1023-XII з наступними змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їхня дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем і позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання цього договору. Умова укладеного з 16 жовтня 2011 року договору про надання споживчого кредиту, що передбачає необхідність будь-яких платежів (зборів, відсотків, комісії) за дії, які не є послугою за Законом № 1023-XII, є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 цього Закону (у редакції Закону України від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» (далі - Закон № 3795-VI), що набрав чинності з 16 жовтня 2011 року,та до внесення змін на підставі Закону України «Про споживче кредитування» від 15 листопада 2016 року (далі - Закон № 1734-VIII)). 10.4. У постанові від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що пункт 1.5 кредитного договору, який сторони уклали 23 листопада 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, не можна визнати недійсним через його невідповідність зазначеному закону. Але з огляду на зміст приписів частин першої та другої статті 228 ЦК України умова кредитного договору про додаткову сплату позичальником на користь кредитора під час надання кредиту комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку є нікчемною. Вказаний платіж є платою за послугу банку, вимагати придбання якої забороняла частина третя статті 55 Закону № 2121-III. Тому така умова договору порушує публічний порядок. 10.5. У постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 Верховний Суд України виснував, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит стосовно зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою визнати такі положення недійсними. Тобто Верховний Суд України кваліфікував умову кредитного договору, що передбачала комісію, як оспорювану і залишив у силі рішення суду першої інстанції про визнання цієї умови недійсною (цей висновок застосував Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судуу постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц). 10.6. Із набранням 8 лютого 2020 року чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року (далі - Закон № 460-IX) судові рішення у вказаній категорії справ здебільшого не можна оскаржити у касаційному порядку, оскільки ціна позову у них, як правило, не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Тому розгляд справи Великою Палатою Верховного Суду є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики з урахуванням кількості подібних справ, які можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й у судах апеляційної та першої інстанцій, а також можуть виникнути у майбутньому. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 11.1. Чинна на час укладення кредитного договору редакція статті 18 Закону № 1023-XIIпередбачила право споживача на отримання необхідної, доступної, достовірної та повної інформації про товари (роботи, послуги) до моменту їх отримання для забезпечення можливості здійснити свідомий та виважений вибір. Крім того, у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг), які він придбаває. 11.2. Суд касаційної інстанції неодноразово досліджував кредитні договори (справи № 444/484/15-ц, № 666/4957/15-ц, № 6-1746цс16), виснував про несправедливість і тому недійсність умов щодо плати за управління кредитом чи за його обслуговування, бо банк фактично не надавав позичальникові жодних відмінних від кредитування платних послуг. 11.3. Уклавши кредитний договір, позивач сподівався на захист його прав і справедливість умов. Як позичальник він не міг знати та розуміти той факт, що передбачена пунктом 1.3.2 кредитного договору умова щомісячно вносити плату у розмірі 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом є «прихованими» відсотками за користування кредитом. Таку послугу як «управління кредитом» банк ніколи не надавав. Під час дії кредитного договору позивач сплачував щомісячний мінімальний платіж у розмірі 470 дол. США, який згідно з розрахунком заборгованості включав «прихований» відсоток за управління кредитом. 11.4. З 13 січня 2006 року банк продовжив недобросовісно стягувати з позивача плату за послуги, які фактично не надавав. Унаслідок цього позивач зазнав значних збитків у вигляді протиправного позбавлення права власності у сумі 9 991,20 дол. США (за період з січня 2006 року до лютого 2016 року включно). 11.5. Умови кредитного договору, за якими позивач має щомісячно вносити відповідачеві, крім відсотків за користування кредитом, ще й додаткову плату, є несправедливими та на момент укладення цього договору суперечили принципу добросовісності. Такі умови кредитного договору не відповідають частині третій статті 55 Закону № 2121-III, а тому їх треба визнати недійсними на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України. (2) Позиція відповідача 12. У вересні 2019 року надійшов відзив відповідача. У ньому він навів доводи про безпідставність позовних вимог, які аналогічні до висновків суду першої інстанції. На його думку, кредитний договір відповідає чинному законодавству, а твердження позивача про порушення його прав є суперечливими, неаргументованими, недоведеними. Суди попередніх інстанцій повністю з`ясували обставини справи, не порушили норм процесуального права, правильно застосували норми матеріального права. Відповідач просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін лише рішення суду першої інстанції (хоча за змістом відзиву погодився із висновками обох судів). ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо вимоги про визнання недійсною умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом 13. Позивач стверджував, що умова кредитного договору, за якою він повинен щомісячно вносити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову плату, є несправедливою в силу приписів статті 18 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 13 січня 2006 року. Ця умова суперечить частині третій статті 55 Закону України № 2121-III. Тому згідно з частиною першою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України її слід визнати недійсною. 14. Суд першої інстанції вважав, що для задоволення означеної вимоги відсутні підстави. Відповідач ці висновки у відзиві на касаційну скаргу підтримав. Апеляційний суд загалом із висновками суду першої інстанції погодився, проте вважав помилковим застосування до спірних правовідносин приписів статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, що набрав чинності тільки з 13 січня 2006 року. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору. 15. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України). 16. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України). 17. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга, третя статті 6 ЦК України). 18. Відповідно до статті 6 цього кодексусторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). 19. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). 20. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини: 6 грудня 2005 року ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», уклало з позивачем кредитний договір; відповідно до умов цього договору банк надав позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 33 600,00 дол. США у порядку і на умовах, визначених у вказаному договорі; у пункті 1.3.1 останнього сторони передбачили, що проценти за користування кредитом розраховуються банком на підставі відсоткової ставки у розмірі 12 % річних із розрахунку 360 днів на рік. 21. Суд першої інстанції мотивував відмову у задоволенні позову, зокрема тим, що кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, погоджені сторонами. 22. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки. 23. Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК Українивизначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити. 24. Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами. 25. Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 1 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)). 26. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що у пункті 1.3.2 кредитного договору сторони погодили плату за управління кредитом, яку позичальник мав вносити щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник має сплатити банку). У цьому ж пункті договору сторони визначили, що позичальник повинен вносити таку плату у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів такого користування. Велика Палата Верховного Суду вважає, що умову кредитного договору про таку плату слід визнати недійсною. 27. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). За змістом цього припису об`єктом зобов`язання не можуть бути лише дії, які одна зі сторін вчиняє на власну користь. 28. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язуєтьсяповернути кредит та сплатити відсотки (частина перша статті 1054 ЦК України). Отже, суть зобов`язання за кредитним договором полягає в обов`язку банку надати гроші (кредит) позичальникові та в обов`язку останнього їх повернути і сплатити за користування ними проценти. 29. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку. 30. Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб. 31. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства. 32. Тим не менше, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України. Ця умова є недійсною як оспорювана. 33. Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (частина перша цієї статті у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). 34. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). 35. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України). 36. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни: 36.1. На час укладення кредитного договору стаття 21 Закону № 1023-XII передбачала таке: «Умови договору, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, то вони повинні бути відшкодовані винною особою у повному обсязі. Споживач має право на відшкодування збитків, завданих йому виробником (виконавцем, продавцем) у зв`язку з використанням останнім переваг свого становища у виробничій чи торговельній діяльності». У вказаній редакції зазначена стаття діяла до 13 січня 2006 року, що є датою набрання чинності Законом № 3161-IV, згідно з яким Закон № 1023-XII виклали у новій редакції. 36.2. З 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції: статті 18 Закону № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача(частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті); статті 19 Закону № 1023-XII про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини другої статті 19). За змістом абзацу першого частини другої цієї статтіпідприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац восьмий частини другої вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). 36.3. 10 травня 2007 року Правління НБУ прийняло постанову, якою затвердило Правила № 168, що набрали чинності 5 червня 2007 року. Згідно з пунктом 3.6 цих Правил банки не мали права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Ці Правила втратили чинність 10 червня 2017 року. 36.4. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI. Згідно з абзацом дев`ятим пункту 8 розділу І цього Закону частину четверту статті 11 Закону № 1023-XII було доповнено новим абзацом третім такого змісту: «Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною». Наведені приписи у такій редакції діяли до 10 червня 2017 року, коли набрав чинності Закон № 1734-VIII. Згідно з останнім текст статті 11 Закону № 1023-XII виклали у новій редакції, що не передбачала нікчемності зазначених умов договору, а звужувала дію Закону № 1023-XII до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону № 1734-VIII. 36.5. Закон № 1734-VIII у редакції, чинній до 19 жовтня 2019 року (дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав споживачів фінансових послуг» від 20 вересня 2019 року), до загальних витрат за споживчим кредитом відносив витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту (пункт 4 частини першої статті 1). Цей же пункт з 19 жовтня 2019 року визначив, що до загальних витрат за споживчим кредитом належать витрати споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за супровідні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб. 37. Наведені вище приписи ЦК України, Закону № 1023-XII у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-IIIпрямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством. 38. Станом на час введення в дію Закону № 1023-XII (1 жовтня 1991 року), - частина перша статті 15 якого передбачала близькі за змістом приписи, як і редакція його частини першої статті 21, введена у дію з 15 січня 1994 року, - діяв Цивільний кодекс Української РСР. Він не встановлював інституту нікчемності правочину, який запровадили аж у ЦК України, що набрав чинності 1 січня 2004 року. Єдиним механізмом підтвердження недійсності угоди, що існував до появи вказаного інституту, було визнання такої недійсності за рішенням суду. Тому застосоване у чинній на час укладення кредитного договору редакції частини першої статті 21 Закону № 1023-XII формулювання «визнаються недійсними» потрібно розуміти як визнання саме судом недійсною умови договору, що обмежує права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, а не як її нікчемність, поняття якої запровадили значно пізніше, ніж зазначену редакцію Закону № 1023-XII. 39. Отже, припис частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та припис частини третьої статті 215 ЦК України, передбачають визнання умови договору (правочину) недійсною (недійсним). За історичного та системного тлумачення цих приписів таке визнання в обох випадках здійснює суд. 40. За змістом частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III оспорюваний пункт 1.3.2 кредитного договору зобов`язав позивача придбати платну послугу з управління кредитом, чим обмежив надані йому законодавством права, зумовлені забороною банку вимагати від клієнта придбання будь-яких послуг як обов`язкову умову, зокрема, для отримання кредиту.Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій, а також доводи відповідача, наведені у відзиві на касаційну скаргу, щодо відсутності підстав для задоволення вимоги про визнання недійсною умови кредитного договору про внесення позичальником на користь банку плати за управління кредитом слід є помилковими. Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України таку умову слід визнати недійсною. 41. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини перша і друга статті 228 ЦК України). 42. Умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним. 43. Позивач мотивував його вимоги, зокрема, приписами статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, який набрав чинності з 13 січня 2006 року. Частина третя вказаної статті у тій редакції визначала невичерпний перелік умов договорів, які слід вважати несправедливими, та які суд міг змінити або визнати недійсними (абзац перший частини четвертої, частина п`ята статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV). Крім того, позивач вважав застосовними до спірних правовідносин приписи абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3795-VI, який набрав чинності 16 жовтня 2011 року. За змістом вказаного абзацу кредитодавцю було заборонено встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні Закону № 1023-XII, а умова про такі платежі вважалась нікчемною. 44. Велика Палата Верховного Суду погоджується з судом апеляційної інстанції у тому, що приписи Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV незастосовні для визнання недійсними положень кредитного договору, який уклали сторони. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору. 45. Крім того, незастосовні до спірних правовідносин приписи Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3795-VI, якими позивач мотивував його вимоги. Ні на час укладення кредитного договору, ні на час звернення з позовом до суду відповідні приписи не діяли. За такої ситуації неможливим є урахування висновків Конституційного Суду України, сформульованих у рішенні від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 щодо застосування, зокрема, приписів статті 11 Закону № 1023-XII з наступними змінами. (1.2) Щодо відступу від висновків Верховного Суду стосовно вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про плату (комісію, інші подібні платежі) за управління кредитом (обслуговування кредиту, розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку тощо) в укладених до 13 січня 2006 року кредитних договорах 46. В ухвалі від 31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу на наявність виключної правової проблеми, що полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики у спорах про стягнення кредитної заборгованості, визнання недійсним кредитного договору у частині вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про комісію (інші подібні платежі) за обслуговування кредиту у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набраннячинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. 47. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 48. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29); від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21(пункт 45)). 49. З огляду на висновки, сформульовані у цій постанові, для забезпечення єдності судової практикищодо вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про плату (комісію, інші подібні платежі) за управління кредитом (обслуговування кредиту, розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку тощо) у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року (дати набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV), Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків, які сформулював Верховний Суд у подібних правовідносинах, а саме: 49.1. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц: про нікчемність на підставі частин першої та другої статті 228 ЦК України встановленої в укладеному 23 листопада 2005 року договорі про надання споживчого кредиту умови про додаткову сплату позичальником на користь кредитодавця комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку. 49.2. У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 727/557/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 грудня 2020 року у справі № 442/475/17: про те, що укладені 5 травня, 5 липня та 20 грудня 2005 року кредитні договори, які передбачали відповідно щомісячну комісію за розрахунково-касове обслуговування, комісію за користування та за управління кредитом, відповідають вимогам чинного на той час законодавства, а позивачки були ознайомлені з їх умовами, підписали договори і тривалий час їх виконували. 50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного до 13 січня 2006 року, щодо встановлення додаткової плати (комісії) за обслуговування споживчого кредиту є оспорюваною (частина перша статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, частина третя статті 215 ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною, зокрема через невідповідність частині першій статті 203 ЦК України (пункту 6 частини першої статті 3, частині третій статті 509 ЦК України, частині першій статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції, частині третій статті 55 Закону № 2121-III). 51. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21(пункт 67)). 52. В ухвалі від 31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду також звернув увагу на постанови Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц і Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16. Кредитні договори, стосовно яких виникли спори в обох цих справах, сторони уклали 27 травня та 26 червня 2008 року відповідно. Висновок Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 524/5152/15-ц про нікчемність комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів, а також висновок Верховного Суду України у справі № 6-1746цс16 про недійсність умови про комісію за обслуговування кредиту стосувалися іншого часу, ніж той, стосовно якого Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки уцій постанові.Тому для відступу від цих висновків у справі № 363/1834/17 немає підстав. 53. З аналогічних міркувань відсутні підстави для відступу від висновків, на які звернув увагу у касаційній скарзі позивач, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц (про недійсність у кредитному договорі від 23 березня 2007 року умови про встановлення щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту) і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц (про недійсність у кредитному договорі від 26 червня 2007 року умов про встановлення комісій за видачу кредиту, за дострокове повернення кредиту та за консультації за кредитними операціями). (1.3) Щодо вимог про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом і зобов`язання перерахувати заборгованість 54. Позивач просив визнати дії відповідача зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати його перерахувати заборгованість позивача за кредитним договором. Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні цих вимог. Відповідач висновки судів попередніх інстанцій у цій частині теж підтримав. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів і доводами відповідача погоджується лише частково, бо за визнання недійсною умови кредитного договору про плату за управління кредитом є підстави задовольнити вимогу про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість позивача. Така вимога є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України), а її задоволення ефективно захистить позивача у спірних правовідносинах. 55. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті). 56. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 рудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21)). 57. Принципи справедливості, добросовісності та розумності передбачають, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість і добросовісно вести переговори (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19 (пункт 6.20)). Отже, сторони повинні сумлінно та добросовісно співпрацювати з метою належного виконання укладеного договору. Кредитор у зобов`язанні має створити умови для виконання боржником свого обов`язку, для чого вчиняє не тільки дії, визначені договором, актами цивільного законодавства, але й ті, які випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту (див. частину першу статті 613 ЦК України). Відповідно до звичаїв ділового обороту у кредитних правовідносинах саме банк або інша фінансова установа розраховує заборгованість, маючи для цього необхідні технічні та професійні ресурси. Хоча такі дії кредитор вчиняє на власну користь, їх невчинення зумовлює стан юридичної невизначеності, неможливість припинення боржником зобов`язання виконанням, проведеним належним чином, за відсутності інформації про дійсну суму його заборгованості. Тому боржник може вимагати належного розрахунку заборгованості, а кредитор повинен виконати такий обов`язок (пункт 5 частини першої статті 16 ЦК України) задля задоволення інтересу боржника у юридичній визначеності. 58. Задоволення вимоги боржника зобов`язати кредитора перерахувати заборгованість за договором (аналогічно, як і списати якусь її частину, якої стосується спір) може бути способом захисту права боржника на мирне володіння майном. Якщо він не має наміру сплачувати борг, бо не згоден із визначеним кредитором розміром, а кредитор на вимогу боржника суму заборгованості не перераховує та не звертається до суду за її стягненням, то боржник надалі одержуватиме від кредитора вимоги про сплату боргу у розмірі, визначеному кредитором, із яким боржник не погоджується. Це може провокувати останнього помилково, всупереч волі сплатити суму боргу. 59. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, а також сформульовані у цій постанові висновки щодо недійсності пункту 1.3.2 кредитного договору вимогу про зобов`язання банку перерахувати заборгованість позивача слід задовольнити. Її задоволення з огляду на встановлення незаконності нарахування плати за управління кредитом унеможливить стягнення з позивача тієї суми заборгованості, з якою він підставно не погодився (зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 23-25, 102)). 60. Натомість задоволення вимоги про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом не призведе до захисту майнових прав позивача. Така вимога є неефективною у спірних правовідносинах, і тому в її задоволенні слід відмовити, тобто з інших мотивів, аніж ті, що навели суди першої й апеляційної інстанцій. (1.4) Щодо вимоги про визнання недійсною та зміну умови кредитного договору про його ціну 61. Позивач просив визнати недійсним пункт 1.1 кредитного договору та викласти його в іншій редакції, змінивши ціну договору з 33 600,00 дол. США на 169 680,00 грн. Тобто, формулюючи вимоги, позивач фактично поєднав два способи захисту, передбачені частиною другою статті 16 ЦК України: визнання правочину недійсним (пункт 2) та зміну правовідношення (пункт 6). Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні цих вимог. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу з цим висновком судів погодився. Велика Палата Верховного Суду теж вважає, що підстав для задоволення означених вимог не було. (1.4.1) Щодо визнання недійсною умови кредитного договору про його ціну 62. Таку недійсність позивач мотивував приписами статей 229 і 230 ЦК України. Стверджував, що на момент укладення кредитного договору не був обізнаний з істотними умовами договору, а саме з умовами кредитування, валютними ризиками під час виконання зобов`язань; банк не надав інформацію про використану для визнання валютного курсу методику, строки та комісії, пов`язані з конвертацією валюти платежу (гривні) у валюту зобов`язання (долар США) під час погашення заборгованості за кредитом і процентами за користування ним, приховав від позивача повну й об`єктивну інформацію про кінцеву сукупну вартість кредиту, чим ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми, яку він мав сплатити за кредитним договором. 63. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 64. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (частина перша статті 230 ЦК України). 65. Споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги) (абзац перший частини першої статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» від 10 січня 2002 року, чинній на час укладення кредитного договору). 66. Інформація про товари (роботи, послуги) повинна, зокрема, містити: дані про основні властивості товарів (робіт, послуг); дані про ціну (тариф), умови та правила придбання товарів (виконання робіт, надання послуг). (абзаци другий, п`ятий і восьмий частини першої статті 18 Закону № 1023-XII у зазначеній редакції). 67. За змістом абзацу першого частини другої статті 18 Закону № 1023-XII у вказаній редакції інформація, передбачена пунктом 1 цієї статті, доводиться до відома споживачів виконавцем у супровідній документації, що додається до наслідків послуг, чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів послуг. 68. За загальним правилом кредитний договір (окремі його умови) можна визнати недійсним (недійсними) через невідповідність закону, яка була на час його укладення. Позивач не довів, що на час укладення кредитного договору існували інші умови кредитування, які би відповідали його очікуванням, а ті, що фактично обрав, не відповідали на той час свідомому вибору, або що він помилився щодо обставин, які мають істотне значення, або банк, зокрема і навмисно, ввів його в оману. 69. Позивач вказав, що, укладаючи кредитний договір, не міг розуміти реальних валютних ризиків, бо не володів спеціальними знаннями у сфері фінансів, і не міг передбачити значне знецінення національної валюти, внаслідок чого обсяг його зобов`язань збільшився більш, ніж у п`ять разів (889 392,00 грн (33 600,00 дол. США х 26,47 грн) замість 169 680,00 грн (33 600,00 дол. США х 5,05 грн)). 70. Грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України. 71. Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов`язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов`язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти. 72. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України).Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України). 73. Як укладення, так і виконання договірних зобов`язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16). 74. Вираження у кредитному договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, на що позивач дав згоду, не тягне недійсність цього правочину з підстав, які він зазначив. Незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавство не передбачає. Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони брали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу. Отже, під час укладення такого договору у позивача не було законних підстав вважати, що встановлений на цей день валютний курс не зміниться, і що його зміна зумовить недійсність правочину у частині ціни договору. 75. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI, згідно з абзацами першим - третім пункту 8 розділу І якого у частину першу статті 11 Закону № 1023-XII додали абзац третій про те, що надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Проте сторони уклали кредитний договір 6 грудня 2005 року. На той час Закон № 1023-XII такої заборони не передбачав. 76. Підставою недійсності пункту 1.1 кредитного договору позивач також вважав те, що банк здійснює нечесну підприємницьку практику, заборонену згідно з приписами частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 13 січня 2006 року. Однак, оскільки цих приписів на час укладення договору не було, їх не можна застосувати до спірних правовідносин. (1.4.2) Щодо вимоги про зміну умови кредитного договору про його ціну 77. Позивач наполягав на тому, що внаслідок істотної зміни обставин, якими сторони керувалися, укладаючи кредитний договір (підвищення курсу іноземної валюти, внаслідок чого зросла сума боргу), потрібно викласти пункт 1.1 цього договору у новій редакції, змінивши ціну з 33 600,00 дол. США на 169 680,00 грн. 78. Підстави для зміни або розірвання договору визначені у статті 651 ЦК України. За загальним правилом зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша цієї статті). Про таку зміну або розірвання сторони вправі домовитися у будь-який час на свій розсуд, крім випадків, обумовлених договором або у законодавстві. Тоді як зміна чи розірвання договору у судовому порядку є, зокрема, юридичним наслідком істотного порушення зобов`язання іншою стороною (пункт 2 частини першої статті 611, абзац другий частини другої статті 651 ЦК України), тобто способом реагування та захисту права від такого порушення, яке вже відбулося. 79. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (частина друга статті 651 ЦК України). 80. З огляду на зміст припису абзацу першого вказаної частини інші випадки, ніж істотне порушення договору, для його зміни або розірвання у судовому порядку можуть бути встановлені законом або самим договором. Настання цих випадків зумовлює право сторони ініціювати у суді питання зміни чи розірвання відповідних правовідносин. 81. Порушення договору на предмет істотності суд оцінює виключно за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає зміни чи розірвання договору. У такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що допустила порушення договору, не має значення ні для оцінки істотності порушення, ні для виникнення права вимагати зміни чи розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України. 82. У кожному конкретному випадку істотність порушення договору треба оцінювати з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Поняття такої істотності закон розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору». Тобто критерієм істотного порушення договору закон визначив розмір завданої цим порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати те, на що вона очікувала, укладаючи договір. Мова йде не лише про грошовий вираз зазначеної шкоди, але й про випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Співвідношення завданої порушенням договору шкоди із тим, що могла очікувати від його виконання ця сторона, має вирішальне значення для оцінки істотності такого порушення. 83. Інакше кажучи, для застосування частини другої статті 651 ЦК України суд має встановити не лише наявність порушення договору, але й завдання цим порушенням шкоди (яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди), її розмір, а також те, чи дійсно суттєвою є різниця між тим, на що мала право розраховувати потерпіла сторона, укладаючи договір, і тим, що насправді вона змогла отримати (аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункти 117-120)). 84. У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона (частини перша та друга статті 652 ЦК України). 85. Зміна договору у зв`язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом (частина четверта статті 652 ЦК України). 86. Позивач наполягав на зміні умови кредитного договору щодо його ціни не тому, що відповідач істотно порушив умови цього договору, а тому, що, укладаючи кредитний договір, вважав, що різка зміна курсу національної валюти не настане, усунути причини, якими зумовлена така зміна обставин, не міг, виконання договору позбавило би його тих майнових інтересів, на які він розраховував, а із суті кредитного договору не випливало, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона. 87. Справді, на стабільність договірних відносин можуть вплинути непередбачувані обставини, що виникають після укладення договору, істотно порушують баланс інтересів сторін і суттєво знижують для кожної з них очікуваний результат договору. Право змінити чи розірвати договір у разі істотної зміни обставин, які були визначальними на час його укладення, направлене на захист сторін договору від настання ще більш несприятливих наслідків, пов`язаних із подальшим його виконанням за існування обставин, що відповідають характеристикам, визначеним устатті 652 ЦК України. 88. За загальним правилом у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися, укладаючи договір, його можна змінити чи розірвати за згодою сторін. Можливість такої зміни або розірвання може бути обмежена, коли інше передбачає договір або випливає із суті зобов`язання (абзац перший частини першої статті 651 ЦК України). 89. Припис абзацу другого частини першої статті 652 ЦК України встановлює критерій, за яким для зміни чи розірвання договору на підставі цієї статті обставини, якими, укладаючи його, керувалися сторони, мають змінитися настільки, що, якби останні могли це передбачити, то б узагалі не уклали договір чи уклали б його на інших умовах. За відсутності істотної зміни обставин, зокрема за незначної їх зміни або за виникнення труднощів у виконанні договору, які сторони могли розумно передбачити, на підставі статті 652 ЦК України договір не можна змінити ні за згодою сторін, ні за рішенням суду. 90. Істотна зміна обставин, якими сторони керувалися, укладаючи договір, має бути не наслідком поведінки сторін, а бути зовнішньою щодо юридичного зв`язку між ними. Зміна договору у зв`язку з істотною зміною обставин за рішенням суду, виходячи з принципу свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, частина перша статті 627 ЦК України), є винятковим заходом. Для застосування судом відповідного повноваження потрібна як сукупність чотирьох умов, визначених у частині другій статті 652 ЦК України, так і встановлення того, що розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом (частина четверта цієї статті), тобто що таке розірвання буде необґрунтованим згідно з принципом «найменших негативних наслідків» для сторін договору (близькі за змістом висновки див. у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 вересня 2019 року у справі № 910/17469/18 (пункти 41 - 42), від 19 листопада 2019 рокуу справі № 910/9859/18 (пункти 37, 41 - 44), від 25 лютого 2020 року у справі № 922/2279/19 (пункти 8.8 - 8.12), від 19 липня 2022 року у справі № 910/14155/21 (пункт 8)). 91. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, підписуючи кредитний договір, позивач не міг не усвідомлювати можливість коливання курсу національної валюти щодо валюти кредиту, а також те, що еквівалент суми кредиту у національній валюті на час погашення кредитної заборгованості може не співпадати із сумою на момент укладення кредитного договору, тим паче з урахуванням 240 місяців (10 років) строку кредитування, про який домовились сторони. Інакше кажучи, позивач не мав підстав стверджувати ні про те, що на момент укладення кредитного договору сторони вважали, що зміна курсу національної валюти щодо валюти кредиту не відбудеться, ні про те, що він міг розраховувати на незмінність цього курсу. Вже з огляду навіть на вказане зміна умов договору за рішенням суду відповідно до статті 652 ЦК України неможлива. Висновок суду апеляційної інстанції про те, що зміна валютного курсу не є підставою ані для визнання оспорюваної умови договору недійсною, ані для її зміни, є правильним. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 92. Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень Закону № 460-IX, який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачив, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання ним чинності.Оскільки позивач подав касаційну скаргу 5 липня 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржені рішення судів попередніх інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, що діяла до 8 лютого 2020 року. 93. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 94. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК Україниу редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX). 95. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосування. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя та четверта статті 412 ЦПК України у вказаній редакції). 96. Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу позивача слід задовольнити частково: скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору та зобов`язання відповідача перерахувати заборгованість і прийняти щодо цих вимог нове рішення про їхнє задоволення; змінити оскаржені рішення судів у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом; щодо решти вимог (про визнання недійсним пункту 1.1 кредитного договору та викладення його в іншій редакції) залишити без змін рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції. (3) Висновки щодо застосування норм матеріального права 97. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III). 98. Умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними (речення перше частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній до 13 січня 2006 року). 99. Суд на підставі приписів статті 55 Закону № 2121-III, частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 3161-IV, пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 509 ЦК України може визнати недійсною умову про плату (комісію) за управління кредитом (обслуговування його), інші подібні платежі, встановлені у договорі про надання споживчого кредиту, укладеному до 13 січня 2006 року. Керуючись частиною четвертою статті 258, частинами першою статті 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою, третьою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року скасувати у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 і зобов`язання перерахувати заборгованість за цим договором. Ухвалити нове рішення про задоволення вказаних вимог: визнати недійсним пункт 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840; зобов`язати Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» з огляду на недійсність пункту 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 перерахувати заборгованість ОСОБА_1 . 3. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» щодо стягнення плати за управління кредитом змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. 4. У решті рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді: Т. О. АнцуповаК. М. Пільков В. В. БританчукО. Б. Прокопенко Ю. Л. ВласовЛ. І. Рогач І. В. Григор`єваО. М. Ситнік Ж. М. ЄленінаВ. М. Сімоненко І. В. ЖелєзнийІ. В. Ткач Л. Й. КатеринчукО. С. Ткачук Г. Р. КретС. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 105852863

Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: [email protected] РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 21.02.2018 Справа № 910/17686/17 Господарський суд міста Києва у складі судді Лиськова М.О. за участю секретаря судового засідання Бородині В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" До Національного банку України третя особа без самостійних вимог на предмет спору - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" про розірвання іпотечних договорів Представники учасників справи: від позивача: Осикіна Л.І., довіреність № 171220/2 від 20.12.17 від відповідача: Кузьменко Ю.С., довіреність № 18-0009/60158 від 19.07.16 від третьої особи: Терещук М.М., довіреність № 20.1.0.0.0/7-113123 від 21.09.17 ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (далі - відповідач) про розірвання іпотечних договорів. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Товариством з обмеженою відповідальністю «СКОРЗОНЕРА» та Національним банком України було укладено іпотечні договори: Іпотечний договір №109 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 511; Іпотечний договір №110 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 504; Іпотечний договір №112 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4744, 4745; Іпотечний договір №113 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4754, 4755; Іпотечний договір №115 від 25.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 25.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 532; Іпотечний договір №116 від 27.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 27.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4771; на підставі якого позивач виступив майновим поручителем за належне виконання Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" ) взятих себе зобов'язань перед Національним банком України за Кредитним договором №19 від 24.10.2008, однак станом на сьогоднішній день обставини, якими позивач керувався при укладені зазначеного іпотечного договору істотно змінилися, що зумовлено націоналізацією ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та зміною після цього спільної поведінки останнього і Національного банку України щодо виконання Кредитного договору №19 від 24.10.2008, а тому, на думку позивача, існують правові підстави для розірвання такого іпотечного договору відповідно до приписів ст. 652 Цивільного кодексу України. Крім того, позивач вказував на допущення Національним банком України істотних порушень умов зазначеного іпотечного договору, що є підставою для розірвання його відповідно до ст. 651 Цивільного кодексу України. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.10.2017 порушено провадження у справі № 910/17686/17, залучено третю особу без самостійних вимог на предмет спору Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" та призначено розгляд справи на 15.11.2017 року. В судове засідання призначене 15.11.2017 з'явились представники позивача та відповідача, надали пояснення по справі. В судове засідання призначене 15.11.2017 представник третьої особи не з'явився, однак через канцелярію Господарського суду міста Києва подав клопотання про відкладення розгляду справи. Представник позивача заявив клопотання про витребування документів, яке було задоволено судом частково. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.11.2017 розгляд справи було відкладено на 29.11.2017. В судове засідання призначене 29.11.2017 з'явились представники позивача та відповідача, надали пояснення по справі. В судове засідання, призначене 29.11.2017 представник третьої особи не з'явився, причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду був повідомлений належним чином. В судовому засіданні 29.11.2017 представник позивача заявив усне клопотання про витребування додаткових документів. Суд частково задовольнив вказане клопотання. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.11.2017 розгляд справи було відкладено на 13.12.2017. 11.12.2017 через канцелярію Господарського суду міста Києва представник відповідача надав витребувані документи. 12.12.2017 через канцелярію Господарського суду міста Києва представник позивача подав клопотання про відкладення розгляду справи. В судове засідання призначене 13.12.2017 з'явились представники відповідача та третьої особи, надали пояснення по справі. В судове засідання 13.12.2017 представник позивача не з'явився, однак через канцелярію Господарського суду міста Києва подав клопотання про відкладення розгляду справи. Ухвалою суду від 13.12.2017 розгляд справи відкладено на 17.01.2018. 17.01.2018 в судове засідання з'явились представники позивача, відповідача та третьої особи. Ухвалою суду від 17.01.18 постановлено розгляд справи № 910/17686/17 здійснювати у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 07.02.2018. В судове засідання з'явилися представники сторін, надали пояснення щодо всіх необхідних дій, передбачених ст. 182 Господарського процесуального кодексу України. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.02.2018 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу №910/17686/17 до судового розгляду по суті на 21.02.2018. В судове засідання, призначене на 21.02.2018, з'явилися представники сторін, надали пояснення по суті позовних вимог, представник позивача надав суду усні пояснення у справі, просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував, представник третьої особи у задоволенні позову просив відмовити. Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, Господарський суд міста Києва, - ВСТАНОВИВ: 24.10.2008 між Національним банком України (кредитор, НБУ) та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (позичальник, Банк, ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК") було укладено Кредитний договір №19 (далі - Кредитний договір). Для забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором №19, Товариством з обмеженою відповідальністю «СКОРЗОНЕРА» та Національним банком України було укладено наступні іпотечні договори (надалі - Договори іпотеки): 1. Іпотечний договір №109 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 511; 2. Іпотечний договір №110 від 17.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 17.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 504; 3. Іпотечний договір №112 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4744, 4745; 4. Іпотечний договір №113 від 23.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 23.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4754, 4755; 5. Іпотечний договір №115 від 25.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. 25.10.2014 p.. зареєстровано в реєстрі № 532; 6. Іпотечний договір №116 від 27.10.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. 27.10.2014 p., зареєстровано в реєстрі № 4771. Предметом іпотеки за вказаними Договорами іпотеки є належне Позивачеві нерухоме майно (земельні ділянки). Пункти 1 перелічених вище Договорів іпотеки містять однакові умови, згідно з якими «цей Договір забезпечує вимоги Іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору №19 від 24 жовтня 2008 року, із майбутніми змінами та доповненнями, або новаціями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним та продовжують строк користування кредитом, укладеного між Іпотекодержателем та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк". В пункті 3 названих Договорів іпотеки вказано, що іпотекою за цим Договором також забезпечуються вимоги Іпотекодержателя щодо відшкодування: витрат, пов'язаних з пред'явленням вимог за Кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки; витрат на утримання і збереження предмету іпотеки; витрат на страхування предмета іпотеки, якщо витрати на страхування предмету іпотеки зроблені Іпотекодержателем; збитків, завданих порушенням умов цього договору та Кредитного договору. Пунктом 25 Іпотечного договору №109, №110, №112, №113, №115, №116, погоджено, що термін дії договору - до повного виконання ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" зобов'язань за Кредитним договором, зазначеним в п. 1 цього договору, та усіма додатковими договорами до нього. Судом встановлено, що Листами від 18.08.2017 р. №41-0009/57443, №41-0009/57447, №41- 0009 57450, №41-0009/57453, №41-0009/57456 і №41-0009/57463 Національний банк України звернувся до позивача з вимогою щодо усунення порушень за Кредитним договором від 24.10.2014 №19, відповідно до якої вимагав сплатити заборгованість за вказаним Кредитним договором в загальній сумі 2 660 095 431,22 грн. у тридцятиденний строк та повідомляв, що у випадку невиконання цієї вимоги останній буде вимушений звернути стягнення на передане в іпотеку майном за Іпотечним договорами №№109, №110, №112, №113, №115, №116. Як визначено у Вимогах, станом на 01.08.2017 ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» взяті зобов'язання за Кредитним договором №19 не виконало, у зв'язку із чим виникла прострочка за основним зов'язанням у розмірі 2 603 952 426,02 грн. та не сплачено відсотків на суму 56 143 005,20 грн., що є порушенням умов договору та діючого законодавства. Проте, позивач стверджує, що до Вимог не додано жодних документів щодо стану виконання Кредитного договору №19 від 24 жовтня 2008 року, підтвердження розміру заборгованості, щодо заходів стягнення заборгованості ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за Кредитним договором №19 від 24 жовтня 2008 року, обставин порушення ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» Кредитного договору №19 від 24 жовтня 2008 року. Статтею 11 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням. При укладенні Договорів іпотеки сторони, в тому числі, керувалися такими обставинами, як наявна на момент укладення Договорів іпотеки ділова репутація, добросовісність, фінансова стійкість ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", стабільність, своєчасність виконання зобов'язань ПАТ КБ ' ПРИВАТБАНК" за своїми кредитними зобов'язаннями, склад органів управління та акціонерів ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" тощо. 18.12.2016 Радою національної безпеки і оборони України прийнято рішення "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників", введене в дію Указом Президента України від 18.12.2016 №560/2016, відповідно до якого запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій Національного банку України питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". 18.12.2016 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи", згідно якої, відповідно до статті 41 1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на підставі пропозиції Національного банку щодо капіталізації за участю держави, рішення Ради з фінансової стабільності, враховуючи зобов'язання власників істотної участі банку (лист від 16 грудня 2016 р.) та виходячи з необхідності забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, Кабінетом Міністрів України, зокрема, постановлено: прийняти пропозицію Національного банку щодо участі держави в особі Міністерства фінансів у виведенні з ринку ПАТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений пунктом 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; установлено, що держава в особі Міністерства фінансів придбає акції ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" у повному обсязі за одну гривню. 14.09.2017 листом №14/09-2 позивач звернувся до Національного банку України з пропозицією розірвати Іпотечний договір №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 з огляду на істотну зміну обставин, які пов'язані з переходом ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" у державну власність, та істотним порушенням умов такого договору з боку відповідача, при цьому матеріали справи містять фіскальні чеки та описи вкладень у цінні листи, які підтверджують направлення вказаної пропозиції як Національному банку України, так і ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". Відповіді від Національного банку України на зазначену пропозицію позивач не отримав, докази протилежного в матеріалах справи відсутні. За наведених обставин, Товариство з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" (позивач) звернулось з позовом про розірвання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 в судовому порядку. Згідно ч. 1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до част. 1, 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.. Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, визначено такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів як припинення правовідношення. Причиною виникнення спору, який є предметом розгляду у даній справі, стало питання щодо наявності або відсутності правових підстав для розірвання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. Відповідності до ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду. Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Приписами частини 1 статті 652 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Отже, при настанні таких обставин сторони за взаємною згодою можуть змінити умови договору або розірвати його. Водночас, частина друга наведеної статті Цивільного кодексу України передбачає випадки, коли договір може бути змінений або розірваний на вимогу однієї із сторін. Так, відповідно частини 2 статті 652 Цивільного кодексу України, якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона. Тобто, за змістом вказаної норми (ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України) законодавець пов'язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України, під час істотної зміни обставин. (Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 27.02.2012 №3-9гс12, від 11.12.2012 №3-63гс12). В даному випадку, як на істотну зміну обставин позивач вказує на перехід ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в державну власність, що зумовило об'єднання власників Національного банку України та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в одній особі - державі, та набуття останньою права повного контролю за діяльністю ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". Суд відзначає, що участь держави в особі Міністерства фінансів України у виведенні з ринку ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" у спосіб, визначений пунктом 5 частини 2 статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" шляхом придбання акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" державою в особі Міністерства фінансів України у повному обсязі за одну гривню є загальновідомою обставиною та підтверджується наявними в матеріалах справи документами. Крім того, той факт, що єдиним акціонером банку, якому належить 100% акцій Банку, є держава в особі Міністерства фінансів України, підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які розміщені для загального доступу на офіційній веб-сторінці Міністерства юстиції України за адресою - https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch. За змістом ст. 7 Закону України "Про банки і банківську діяльність" державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, встановлених цим Законом, іншими законами і статутом державного банку. Органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку. Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку, а також здійснює інші функції, визначені цим Законом. До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити представники органів виконавчої влади та інші особи, які відповідають вимогам, зазначеним у цій статті. Термін повноважень членів наглядової ради державного банку - п'ять років. Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (ст. 2 Закону України "Про Національний банк України"). З огляду на викладене, належним чином підтверджується факт набуття державою повного контролю за діяльністю ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" за наслідками націоналізації останнього, що, в свою чергу, зумовило поєднання власників Національного банку України (особливого центрального органу державного управління) та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в одній особі - державі. Однак, слід зазначити, що сам по собі факт зміни корпоративних прав боржника, наслідком чого стало об'єднання в одній особі власників боржника і кредитора, не може бути підставою для висновку про істотність зміни таких обставин у правовідносинах між кредитором і майновим поручителем (заставодавцем), а тому встановлюючи істотність відповідних змін слід виходити з їх наслідків. Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту. Суд відзначає, що у матеріалах справи наявне клопотання представника Національного банку України від 11.12.2017 про долучення до матеріалів справи меморіальних ордерів як доказів надання кредитних коштів за Кредитним договором №54 від 02.10.2014, довідки про суму заборгованості за Кредитним договором №54 від 02.10.2014, оборотно-сальдової відомості за Кредитним договором №54 від 02.10.2014 та виписки за Кредитним договором №54 від 02.10.2014. Проте, з огляду на те, що предметом позову у даній справі є розірвання Іпотечних договорів, на підставі яких позивач виступив майновим поручителем за належне виконання Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" взятих себе зобов'язань перед Національним банком України за Кредитним договором №19 від 24.10.2008. З огляду на викладене, судом встановлено, що додані докази не стосуються предмету доказування у даній справі, а тому не можуть бути належними та допустимими доказами у справі і тому не приймаються судом до уваги. Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Окрім того, матеріали справи не містять доказів погашення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" відповідної заборгованості за Кредитним договором у визначених обсязі та строки, а представниками учасників судового процесу не заперечується факт порушення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" визначених строків повернення кредиту, що підтверджується в т.ч. наданою представником ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" довідкою про суму заборгованості за Кредитним договором № 19 від 24.10.2008, відповідно до якої станом на 01.01.2018 заборгованість ПАТ КБ "Приватбанк" з повернення кредитних коштів за Кредитним договором становить 34351467.76 грн. Таким чином, має місце прострочення виконання взятого ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" на себе грошового зобов'язання, що зумовлює настання визначених законодавством наслідків цього. Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. За змістом ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Відтак, обов'язок іпотекодавця (майнового поручителя) виконати за боржника обов'язок перед кредитором з'являється у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником, а з огляду на встановлені судом обставин вбачається настання обумовлених ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" підстав для покладення обов'язку з виконання зобов'язання ПАТ КБ "Приватбанк" за Кредитним договором на позивача, як іпотекодавця згідно Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. При цьому, із наявного в матеріалах справи листа заступника Голови Національного банку України №41-00009/14703 від 24.02.2017, надісланого в якості відповіді на наміри ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", оформлені листом №20.1.0.0.0/7-20535 від 17.02.2017, відповідно до яких ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" повідомляв НБУ про свій намір частково погасити 28.02.2017 заборгованість, в т.ч. за Кредитним договором, та просив НБУ підтвердити розрахунок і погодити погашення кредитів згідно з графіком, вбачається, що НБУ висловив застереження щодо зменшення внаслідок погашення утвореного боргу обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за зобов'язаннями ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" перед НБУ, що, на думку останнього, може мати негативний вплив на спроможність ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" досягти прийнятних умов реструктуризації корпоративного кредитного портфелю та структури забезпечення. Таким чином, НБУ як кредитор за Кредитним договором, застеріг боржника (ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"), що належне виконання ним своїх грошових зобов'язань може призвести до зменшення обсягу відповідальності майнових поручителів, що прямо свідчить про небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника. Наведене, в свою чергу, дає підстави для висновку про обґрунтованість тверджень позивача щодо небажання кредитора (НБУ) за спірними правовідносинами прийняти належне виконання зобов'язання від боржника (ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК") з метою отримання виконання такого зобов'язання за рахунок майна заставодавця (позивача у справі). Крім того, судом враховано, що згідно із ст. 73 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк має переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення. Переважне і безумовне право реалізується Національним банком шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження. Національний банк здійснює відчуження майна, набутого у власність, у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності у визначеному ним порядку, без погодження з іншими органами державної влади. Відповідно до п. 5.3 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №327 від 13.07.2010, Національний банк має право реалізувати своє переважне і безумовне право відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України" шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває в заставі/іпотеці як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження, та/або вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором за наявності викладених у цьому пункті фактів. За змістом п.п. 1 п. 42 Технічного порядку проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №220 від 31.03.2016, у разі невиконання або неналежного виконання банком зобов'язань, передбачених кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування ним: заборгованість відображається в перший робочий день, що настає за днем закінчення строку виконання зобов'язань згідно з умовами кредитного договору/вимоги Національного банку щодо дострокового виконання банком зобов'язань за кредитним договором, за рахунками з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів. Положеннями п. 43 вказаного Технічного порядку передбачено, що департамент супроводження кредитів не пізніше наступного робочого дня після віднесення заборгованості банку на рахунки з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів, надсилає вимогу банку про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором не пізніше наступного робочого дня після отримання вимоги. Згідно із п. 44 наведеного Технічного порядку у разі невиконання банком вимоги Національного банку щодо сплати простроченої заборгованості у строки, визначені в пункті 43 розділу V цього Технічного порядку, сума простроченої заборгованості підлягає списанню у безспірному порядку відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України". Наведені приписи "Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України", затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 13 липня 2010 року № 327, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19 липня 2010 року № 540/17835, свідчать про можливість звернення стягнення на майно, яке було передано в заставу (іпотеку) в якості забезпечення виконання зобов'язання за Кредитним договором № 19 від 02.10.2014 виключно у випадку неможливості стягнення коштів з банківських рахунків боржника (третьої особи). Відповідно до інформації, що міститься в "Окремій проміжній скороченій фінансовій звітності за дев'ять місяців, що закінчились 30 вересня 2017 року ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", яка опублікована на офіційній сторінці ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в мережі Інтернет за посиланням https://static.privatbank.ua/files, а її роздруківка додана до матеріалів справи згідно клопотання про долучення доказів, поданого 29.11.2017 через відділ діловодства суду, залишок коштів на рахунку ПАТ КБ "Приватбанк" в НБУ станом на 31.12.2016 - 5 644 000 000,00 грн. З огляду на викладене вбачається, що за наявності грошових коштів у ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", зокрема, на рахунках в Національному банку України, у останнього були наявні всі правові підстави для списання у безспірному порядку таких коштів в рахунок погашення відповідної заборгованості за Кредитним договором. Більш того, в силу приписів ст. 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 15 Закону України "Про Національний банк України" на Національний банк України покладено обов'язок з прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у випадку виявлення факту невиконання банком своїх зобов'язань перед кредиторами. В той же час, доказів вчинення відповідачем дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" грошових коштів за Кредитним договором №19, чи прийняття рішення щодо визнання ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" неплатоспроможним матеріали справи не містять. Відтак, із наявних в матеріалах справи документів, загальновідомого факту про націоналізацію ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", тобто набуття державою у власність ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", що зумовило фактичне поєднання власника кредитора і боржника в одній особі, та встановленої поведінки сторін Кредитного договору у своїй сукупності суд дійшов висновку, що мають місце обставини, за яких НБУ, як центральний банк України, особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" та іншими законами України (ст. 2 Закону України "Про Національний банк України"), втратив фактичний інтерес у виконанні саме ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" (єдиним власником якого є держава в особі Міністерства фінансів України) взятих на себе за Кредитним договором зобов'язань, оскільки НБУ може здійснити погашення заборгованості за виданим кредитом за рахунок майна, переданого в іпотеку незалежно від можливості/неможливості ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" погасити такий кредит. Тобто, мають місце обставини, за яких спільна поведінка боржника і кредитора створює загрозу втрати позивачем як майновим поручителем належного йому на праві власності майна, в той час, як існує реальна можливість виконання боржником взятих на себе згідно Кредитного договору зобов'язань. Отже, з набуттям державою у власність ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та поєднанням власників Національного банку України та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в одній особі - державі, виникла обґрунтована загроза втрати позивачем як майновим поручителем за зобов'язаннями ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" перед Національним банком України належного йому на праві власності майна, зумовлена виключною поведінкою таких осіб, що, в свою чергу, в повній мірі підтверджує виникнення істотної зміни обставин у розумінні положень ст. 652 Цивільного кодексу України. Наведене, в свою чергу, підтверджує порушення Національним банком України та ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" закріплених в положеннях ст.ст. 13, 14 Цивільного кодексу України принципів реалізації особою наданих їй прав та набутих обов'язків по відношенню до позивача. Так, відповідно до приписів частин 1-3 статті 13 Цивільного кодексу України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Відповідно до ч. 1 ст. 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Щодо ж до умов такої зміни обставин, з існуванням яких положення ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України передбачають можливість розірвання відповідного договору в судовому порядку, суд відзначає наступне. Судом встановлено, що будь-яких обґрунтованих доказів того, що на момент укладення Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. його сторони (зокрема, позивач) могли передбачити націоналізацію ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" в майбутньому, що зумовить поєднання власників ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та НБУ в одній особі - державі, а більш того, що наслідком цього стане виникнення загрози безпідставної втрати позивачем,як майновим поручителем за спірним Іпотечним договором, належного йому на праві власності майна, у зв'язку із недобросовісною поведінкою кредитора і боржника, матеріали справи не містять. До того ж, обґрунтованим є посилання представників позивача на те, що за наявності інформації щодо настання відповідних обставин в майбутньому на момент укладення спірного Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 останній, з метою захисту позивачем своїх майнових прав, не було б вчинено. Судом враховано, що націоналізація ПАТ КБ "Приватбанк" шляхом визнання його неплатоспроможним та в послідуючому викупом державою здійснювалося уповноваженими на вчинення відповідних дій державними органами (Кабінетом міністрів України, Національним банком України, Фондом гарантування вкладів фізичних осіб) на підставі положень Закону (зокрема, ст.ст. 39, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") та без участі позивача, а тому цілком обґрунтованим є твердження останнього, що така зміна обставин зумовлена причинами, які він не міг усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності. Крім того, суд взяв до уваги, що в період часу з моменту укладення між позивачем та відповідачем Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. і до дати виведення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" з ринку за участю держави до положень законодавства, якими було врегульовано порядок виведення банку з ринку за участю держави були внесені зміни, відповідно до яких, зокрема, якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов'язань на акції додаткової емісії банку залишається від'ємним чи нульовим, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України у повному обсязі за одну гривню. Кошти від продажу неплатоспроможного банку спрямовуються на поповнення коштів Фонду (ч. 6 ст. 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" із змінами, внесеними згідно із Законом України від 28.12.2014 р. N 78-VIII, у редакції Закону України від 16.07.2015 р. N 629-VIII, який набрав чинності 12.08.2015). Відтак, істотною зміною обставин, якими сторони керувалися під час укладання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014, була зміна акціонерів ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та виведення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" з ринку за участю держави з переходом Банку у 100% власність держави за 1 гривню, що сталося за безпосередньою участю органів державної влади у формі прийняття нормативно-правового акту та рішень і дій, прийнятих/вчинених на виконання положень такого нормативно-правового акту, якими, на розсуд Національного банку України, як особливого центрального органу державного управління, який одночасно був кредитором у зобов'язанні (Кредитний договір № 19 від 24.10.2008, виконання якого забезпечувалося Іпотечним договором №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014.), в порушення статті 6 Господарського кодексу України, було здійснено безпосереднє втручання Національного банку України в господарські відносини за Іпотечним договором №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. В той же час, положеннями статті 6 Господарського кодексу України встановлені загальні принципи господарювання, відповідно до яких загальними принципами господарювання в Україні є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Аналогічні положення викладено у п.п. 1, 2 Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. Тобто, майновий поручитель відповідає перед кредитором не лише в розмірі основного зобов'язання, а й зобов'язаний відшкодувати суми процентів, неустойки, відшкодування збитків, які можуть виникнути на підставі відповідного договору у разі невиконання (неналежного виконання) боржником його умов. Отже, майновий поручитель відповідає перед кредитором певним матеріальним благом, яке може бути виражене в будь-якому активі (грошові кошти, рухоме/нерухоме майно, майнові права). В даному випадку, прострочення боржника призводить до зростання обсягу його зобов'язань перед Національним банком України, за виконання якого поручився позивач своїм майном, та таке зростання є обернено пропорційним можливості позивача виконати перед кредитором зобов'язання боржника з метою припинення зобов'язань іпотеки та збереження права власності на майно, а в подальшому взагалі може призвести до унеможливлення виконання позивачем зобов'язань боржника у зв'язку з його надмірним збільшенням та відповідно до унеможливлення зберегти позивачем своє право власності на предмет іпотеки. Суд відзначає, що оскільки майновий поручитель не є солідарним боржником, порядок пред'явлення вимоги кредитором відрізняється від того, що встановлений законом для відносин поруки. Так, кредитор не може заявити вимогу до іпотекодавця як до солідарного боржника за правилами ст. 555 Цивільного кодексу України. Виходячи із загальних положень про зобов'язання загалом та іпотеку зокрема, принципів добросовісності виконання договору кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання від боржника з тим, щоб звернути стягнення на предмет іпотеки. Водночас, у разі звернення кредитора до боржника із вимогою про виконання основного зобов'язання, боржник зобов'язаний його виконати, оскільки конструкція застави не передбачає не тільки солідарності боржників, але й заміни іпотекодавцем боржника у основному зобов'язанні. Частиною 1 статті 35 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Тобто, виходячи із змісту норм Цивільного кодексу України, Закону України "Про іпотеку" та призначення застави (іпотеки) як правового інституту, кредитор вправі надіслати письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання майновому поручителю, але при цьому обов'язок виконання основного зобов'язання до майнового поручителя не переходить і місце боржника він не заступає. Наведене цілком обґрунтовано дає підстави для висновку, що з укладенням договору іпотеки у майнового поручителя виникає інтерес щодо належного виконання боржником свого обов'язку перед кредитором, який за своєю суттю є майновим, адже стосується права власності майнового поручителя на власне майно (предмет іпотеки), і ґрунтується на легітимному очікуванні добросовісної та розумної поведінки сторін основного зобов'язання (кредитора і боржника), що у випадку виконання майновим поручителем обов'язку боржника перед кредитором гарантувало б останньому можливість відновлення своїх прав за рахунок набутих вимог до боржника. Тобто, укладаючи спірний Іпотечний договір №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 і передаючи належне йому на праві власності майно в заставу Національному банку України для забезпечення виконання зобов'язань приватного банку, фінансова звітність якого за 2013-2016 роки не давала жодних підстав для висновку про неможливість виконання ним забезпеченого зобов'язання, позивач цілком правомірно очікував добросовісної поведінки сторін основного зобов'язання. В той же час, судом встановлено, що з моменту набуття державою права власності на ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", тобто, фактичного поєднання кредитора і боржника в одній особі - державі, спільна поведінка останніх (боржника - невиконання зобов'язань за Кредитним договором; кредитора - небажання прийняти виконання зобов'язання за Кредитним договором, ігнорування наданих останньому прав щодо списання коштів та невиконання обов'язків щодо віднесення Банку до категорії неплатоспроможних) цілком обґрунтовано свідчить про намір звернути стягнення на майно позивача в рахунок погашення таких зобов'язань, що за наведених обставин недобросовісності може бути розцінено як безпідставне втручання у його право мирного володіння своїм майном. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним З огляду на приписи статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і частини 1 статті 3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування. Водночас, статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон) встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права. Отже, як звернув увагу Вищий господарський суд України у п. 2 Інформаційного листа від 22.04.2016 № 01-06/1444/16 "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, юрисдикцію та практику Європейського суду з прав людини" (далі - Інформаційний лист), у зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні. Згідно зі статтею 18 Закону для цілей посилання на практику Суду використовують переклади текстів його рішень, надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. Водночас у разі відсутності перекладу практики Суду суд користується оригінальним текстом. Тексти Конвенції та протоколів до неї, ратифікованих Україною, опубліковано в Офіційному віснику України, 1998, № 13 (16.04.98) та в газеті "Голос України" за 10 січня 2001 року № 3 (2503). Ці тексти розміщено також у пошукових системах "Законодавство" та "Ліга" (п. 8 Інформаційного листа). Так, згідно із ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Невід'ємною метою статті 1 Першого протоколу є забезпечення захисту особи від невиправданого втручання держави в мирне володіння цією особою своїм майном. Проте, з огляду на статтю 1 Конвенції, кожна Договірна держава має "гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції". Виконання цього загального обов'язку може означати виконання позитивних обов'язків, що випливають з необхідності забезпечення ефективної реалізації гарантованих Конвенцією прав. З контексту статті 1 Першого протоколу випливає, що ці позитивні обов'язки можуть вимагати від держави вжиття необхідних заходів для захисту права власності (п. 43 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі"). Згідно із практики Суду перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути "законним": у п. 2 встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення "законів". Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції. Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним (див.: п. 31 рішення від 06.11.2008 у справі "Ісмаїлов проти Росії", п. 39 рішення від 09.06.2005 №68443/01 у справі "Бакланов проти Росії"; п. 33 рішення від 24.03.2005 №58254/00 у справі "Фрізен проти Росії"). За змістом п.п. 147-148 рішення від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" Європейським судом з прав людини вказується на те, що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої уповноважує позбавлення майна лише "на умовах, передбачених законом", а в частині другій визнається, що держава має право здійснювати, шляхом ухвалення необхідних "законів", контроль за використанням майна. Будь-яке втручання в реалізацію проголошеного Конвенцією права чи свободи має передбачати легітимну мету. Суд повинен проаналізувати, чи дотримали органи влади розумний баланс між заходами, вжитими для забезпечення загальних інтересів суспільства, та потребою захищати право заявника на мирне володіння своїм майном, тобто, чи не стали вжиті заходи особистим та надмірним тягарем для заявника. За змістом п. 151 рішення Суду від 22.06.2004 у справі "Броньовський проти Польщі" оцінюючи, чи було дотримано вимоги статті 1 Першого протоколу, суд повинен провести всебічний аналіз різних інтересів, яких торкається ця справа, виходячи при цьому з того, що Конвенція покликана охороняти права, які є "практичними та ефективними". Суд повинен перевірити, що приховується за видимістю, та проаналізувати реальні чинники ситуації, яка оскаржується. Така оцінка може потребувати не лише розгляду відповідних умов компенсації - якщо ситуація схожа з тією, коли особу позбавляють майна, - а й аналізу дій сторін та механізмів, до яких вдалася і які впровадила держава. У цьому контексті слід наголосити, що, оцінюючи поведінку держави, слід враховувати такий чинник, як існування невизначеності - чи то внаслідок законодавчих або адміністративних заходів, чи то внаслідок підходів, які органи влади застосовують на практиці. Насправді, коли під загрозою опиняються загальні інтереси, саме органи державної влади зобов'язані вжити своєчасних, відповідних і послідовних заходів. Відтак, цілком правомірним є посилання позивача на те, що за обізнаності при укладенні спірного Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014 про настання даних обставин, які можуть створювати загрозу порушення закріпленого в ст. 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції права кожного на мирне володіння своїм майном та зумовлювати відсутність розумного балансу між інтересами держави та відповідними правами приватної особи, останній з метою захисту своїх майнових прав не укладав би його, адже навіть у випадку задоволення вимог кредитора за рахунок переданого в іпотеку майна та набуття позивачем права вимоги до боржника недобросовісність останніх викликає сумніви у можливості задоволення в подальшому таких вимог. Суд також відзначає, що ані положення Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014, ані звичаї ділового обороту, не дають підстав для висновку про те, що ризик набуття в майбутньому державою у власність ПАТ КБ "Приватбанк" та наслідки цього має нести саме позивач як іпотекодавець. Таким чином, позивачем доведено наявність всіх умов істотної зміни обставин, за яких положення ч. 2 ст. 652 Цивільного кодексу України передбачають можливість розірвання спірних іпотечних договорів в судовому порядку. При цьому судом враховано приписи частини 3 статті 653 Цивільного кодексу України, якими визначено, що у разі, зокрема, розірвання договору зобов'язання припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. За приписами частин 1, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Згідно з частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами, за визначенням частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. За висновками суду, всупереч викладеним вище нормам закону, відповідачем не було спростовано наданих позивачем доказів, зокрема, не надано до матеріалів справи будь-яких належних та допустимих доказів, якими б спростовувалися умови істотної зміни обставин, за яких положення чинного законодавства передбачають можливість розірвання спірних іпотечних договорів в судовому порядку. За таких обставин, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" про розірвання Іпотечного договору №109 від 17.10.2014, №110 від 17.10.2014, №112 від 23.10.2014, №113 від 23.10.2014, №115 від 25.10.2014, №116. від 27.10.2014. Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України судові витрати покладаються судом на відповідача. Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, - В И Р І Ш И В: 1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" задовольнити повністю. 2. Розірвати іпотечний договір №109, укладений 17.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №511. 3. Розірвати іпотечний договір №110, укладений 17.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №504. 4. Розірвати іпотечний договір №112, укладений 23.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4744, 4745. 5. Розірвати іпотечний договір №113, укладений 23.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4754, 4755. 6. Розірвати іпотечний договір №115, укладений 25.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Фріс П.Л. та зареєстрований в реєстрі за №532. 7. Розірвати іпотечний договір №116, укладений 27.10.2014 між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Скорзонера", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №4771. 8. Стягнути з Національного банку України (01601, м. Київ. вул. Інститутська. 9; ідентифікаційний код 00032106) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Скорзонера" (78593, Івано-Франківська обл., м. Яремче, с. Поляниця; ідентифікаційний код 31067573) судовий збір у розмірі 9 600 (дев'ять тисяч шістсот) грн. 00 коп. 9. Після набрання рішенням законної сили видати наказ. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Дата складання (підписання) повного тексту рішення: 02.03.2018 року. Суддя М.О. Лиськов http://reyestr.court.gov.ua/Review/72521769

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних. Позивачка зазначала, що 23 липня 2009 року між нею та відповідачкою було укладено договір позики, відповідно до умов якого вона надала в борг відповідачці грошові кошти в розмірі 270 тис. євро з терміном повернення – 30 грудня 2009 року. Апеляційний суд Київської області рішенням від 15 січня 2014 року стягнув з ОСОБА_2 на користь позивачки 2 млн 950 тис. 700 грн заборгованості за вказаним договором. Посилаючись на те, що зазначене судове рішення відповідачка не виконала, позивачка просила на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) стягнути з відповідачки 2 млн 188 тис. 222 грн 93 коп. інфляційних втрат та 3 % річних у розмірі 135 тис. 980 грн 6 коп. Вишгородський районний суд Київської області рішенням від 23 листопада 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд Київської області 20 січня 2016 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 листопада 2015 року скасував у частині відмови в стягненні інфляційних втрат та ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення цих позовних вимог: стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 млн 183 тис. 222 грн 93 коп. інфляційних втрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 червня 2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2016 року залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 625 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаної норми матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії: рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 і 29 червня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 липня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено та нотаріально посвідчено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 надала ОСОБА_2 у борг грошові кошти у розмірі 270 тис. євро з терміном повернення – 30 грудня 2009 року. Згідно з пунктом 2 зазначеного договору позика є безпроцентною. Апеляційний суд Київської області рішенням від 15 січня 2014 року стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 млн 950 тис. 700 грн заборгованості за договором позики від 23 липня 2009 року. Згідно з наданим позивачкою розрахунком інфляційні втрати внаслідок невиконання вказаного рішення суду за період з 15 січня 2014 року до 1 серпня 2015 року становлять 2 млн 183 тис. 222 грн 93 коп., 3 % річних – 135 тис. 980 грн 6 коп. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що в розумінні норм статті 625 ЦК України підставою для застосування цієї норми є визначення грошового зобов’язання саме в договорі, а не в рішенні суду; нарахування індексу інфляції на суму боргу поширюється лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, а не на випадки невиконання судового рішення, отже, оскільки предметом спірного договору позики є іноземна валюта (євро), то інфляційні втрати нарахуванню та стягненню не підлягають. Крім того, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки спірний договір позики є безпроцентним. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення цих вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу входить до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання згідно із частиною другою статті 625 ЦК України; виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Отже, позивачка має право на отримання інфляційних втрат за період користування відповідачкою коштами з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду (15 січня 2014 року), який визначив грошове зобов’язання у національній валюті – гривні, до часу пред’явлення позову (1 серпня 2015 року), оскільки внаслідок інфляційних процесів відбулося знецінення національної валюти України, що завдало шкоди позивачці. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Відповідно до частин першої, третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. Згідно із частинами першою, четвертою статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Положеннями статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. За змістом статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Правовий аналіз норм статей 525, 526, 599, 611, 625 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором позики, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання, передбаченої статтею 625 цього Кодексу. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що наявність судового рішення про стягнення боргу не позбавляє позивачку права на стягнення з відповідачки інфляційних втрат за користування грошовими коштами на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Разом з тим у наданому заявницею для порівняння рішенні від 13 липня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначила, що передбачена статтею 625 ЦК України норма не застосовується до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством. Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, регулюються Законом України «Про виконавче провадження», до них не можуть застосовуватись норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання (стаття 625 ЦК України). Аналогічний правовий висновок міститься й у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року. У наданих заявницею ухвалах від 8 і 29 червня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала судові рішення апеляційного суду з направленням справ на новий розгляд з тієї підстави, що порушення апеляційним судом вимог статей 10, 60, 179 ЦПК України унеможливили встановлення фактичних обставин справ, що мали значення для правильного їх вирішення. Таким чином, наведені судові рішення суду касаційної інстанції не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Зазначена постанова Верховного Суду України від 20 січня 2016 року не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, за результатами перегляду якої вона ухвалена, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини. Таким чином, підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2016 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Постанова від 22 березня 2017 року № 6-2311цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E433C00D8B7E5B09C22580F1002AB766

Дорогие (в хорошем смысле) наши юристы. Хочу обратиться к вам. Я сам не имею юридического образования и у меня нет банально денег чтобы оплатить ваши услуги, но судебную тяжбу с банком я уже начал (16 го будет первое заседание). Я осознаю что это мое первое гражданское заявление и я переживаю что накосячу с ним. В первый раз всегда где-нить да напортачишь.... Вообщем: может найдется кто-нить с добрым сердцем и юридическим опытом в гражданских спорах, кто поможет мне (готов рассмотреть вариант с вознаграждением в случае если "все получится" - т.к. в случае реституции банк должен будет мне некую сумму, если же "не получится" - то заплатить вам я не смогу, т.к. вероятность того что я вдуг стану богатым меньше 1%). Вообщем хелп. Отзовитесь кто может, (скорее всего бесплатно, хоть и не факт) помочь. зы: вкратце: Про визнання п.15.6 (прописано что все риски несет Позичальник), п.17.1(изменение процентной ставки в одну сторону) кредитного договору №014/0739/82/71875 недійсними. Як наслідок недійсності п.17.1 визнання кредитного договору неукладеним або розірвати кредитний договір згідно ст.652 ЦК України у зв’язку з істотною зміною обставин. Если кто заинтересуется или захочет поддержать (пусть даже удаленно), вышлю все документы на е-мейл. ---------------------------------------------------------------- из позовной заяви ________________________________________ ІІІ. Аргументи щодо п. 15.6 Договору В п. 15.6 зазначено: «Позичальник свідчить, що всі ризики, пов’язані з істотною зміною обставин, з яких Позичальник виходив при укладанні цього Договору, інших Договорів забезпечення, Позичальник приймає на себе, і такі обставини не є підставою для зміни або розірвання цього Договору, Договорів забезпечення, а також невиконання Позичальником зобов’язань за вищезазначеними договорами.» Закон України «Про захист прав споживачів», ст..18 передбачає, що: «Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. » В п.5 ст.18 зазначено «Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.» Пункт 15.6 Договору позбавляє Заявника (Позичальника в Договорі), можливості захистити свої права через суд згідно ст. 652 ЦКУ, що є обмеженням прав Заявника на правовий захист згідно ч.1 ст.3, ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України, ст..55 Конституції України та ст..6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З наведених вище підстав, Заявник просить суд визнати п.15.6 Договору недійсним. ІV. Аргументи щодо п.17.1 Договору В п.17.1 Договору зазначено, що договір вступає в силу з моменту його підписання Сторонами і діє до повного виконання ними прийнятих відповідно до цього Договору зобов’язань – це є строком договору. (Строк користування кредитом не є строком Договору, а являє собою строк зобов’язання – ст.530 ЦКУ). Вказане трактування строку кредитного договору (не строку зобов’язання) не відповідає ст..251, 252, та ч.1 ст.631 ЦКУ, відповідно до яких строк договору визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, тобто часу, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Вищезазначене узгоджується з практикою Верховного Суду України, а саме, в Ухвалі від 7 жовтня 2009 року, колегією суддів судової палати у цивільних справах було зазначено: «З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед Спілкою або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань (п. 6) не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам ст. 252 ЦК України. Згідно із цією нормою права строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Цього в договорі поруки не встановлено.» Ця ж умова щодо строку договору стосується і кредитного Договору. Наявність строку Договору є істотною умовою, оскільки ч.3 ст. 180 ГКУ (що кореспондується з ст.631 ЦКУ) встановлено, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Частиною 7 вказаної статті визначено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. (Відповідно до ст. 2 ГКУ, учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.) З вищевикладеного вбачається, що строк дії договору є істотною умовою договору (ст..638 ЦКУ), обов’язковість визначення якого передбачена положеннями як Цивільного кодексу України, так і положеннями Господарського кодексу України. Визнання недійсним п.17.1 Договору про строк, веде до визнання Договору НЕУКЛАДЕНИМ і як наслідок до реституції (повернення сторонами Договору всього отриманого ними в його виконання в разі визнання договору недійсним). V. Аргументи щодо статті 4 Договору Стаття 4 Договору «Коригування процентної ставки» містить перелік істотних обставин що впливають на вартість кредитних коштів що надаються згідно Договору (п.4.1). Відповідно й те, що дана стаття Договору є важливою задля встановлення баланса інтереса сторін згідно чинного законодавства. В п.4.1 Договору зазначено «Кредитор має право в односторонньому порядку на власний розсуд без згоди Позичальника, але не частіше одного разу в шість місяців, змінити процентну ставку за Кредитом у разі настання подій, які мають безпосередній вплив на вартість (збільшення вартості) кредитних ресурсів установи Кредитора та не залежать від волі Сторін. Зокрема, Кредитор має право змінити процентну ставку за Кредитом при настанні одного з таких випадків: 4.1.1 збільшення більш ніж на 5 процентних пункти ставки LIBOR строком на 6 місяців (або ставки EURIBORстроком на 6 місяців за кредитами в Евро);» Згідно п.1.4 «Визначення термінів» Договору, термін «процентний пункт» слід розуміти як «Значення, яке дорівнює десятій частині одного процента, тобто 0,1 процента». На день підписання Договору ставка LIBOR строком на 6 місяців мала значення: 3.075. Значення ставки LIBOR суттево змінилось ще з 2008 року і на сьогоднішній день ставка LIBOR строком на 6 місяців в доларах США має значення в 0.3305. Тобто, ставка LIBOR строком на 6 місяців змінилась на 27,445 процентних пункти, або зменшилась 10,75%, тим самим зменшивши вартість кредитних ресурсів для установи Кредитора, та збільшивши вартість для Заявника (ставка LIBOR – це середньозважена відсоткова ставка за міжбанківськими кредитами, на зміни якої впливають безліч чинників, в тому числі й єкономічні) й порушивши баланс інтересів сторін на користь Банку. Зменшенні вартості кредитних ресурсів для Банку одночасно означає її збільшення для Заявника як Позичальника Банку через зростання курсу долара США і як наслідок падіння національної валюти та доходів Заявника. При цьому Договором передбачено що зміна ставки LIBOR навіть на 5 процентних пункти (п.4.1.1 Договору) є істотною умовою для зміни процентів за Договором (що безпосередньо впливає на вартість кредитних коштів для Заявника). Тобто є факт настання істотних змін обставин Договору. В червні 2014 року Заявник звернувся письмово до Банку листом, в якому аргументував невідповідність п.4.1 діючому Законодавству та принципам рівності сторін, та пропонував Банку обговорення змін умов Договору (через порушення балансу інтересів сторін та настання істотних змін обставин для коригування процентної ставки) і підписання додаткового договору для приведення даного Договору до відповідності чинному законодавству (див. Додаток 5). Проте, Банк відмовився щодо зміни даного Договору (див. Додаток 3) при цьому посилаючись на Закон України від 12.12.2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», що ніяким чином не відноситься до запропонованого Заявником, оскільки не є процесом зміни в односторонньому порядку, оскільки пропозиція Заявника полягала в взаємному обговоренні змін. Крім вищенаведеного, Заявник хоче зазначити як істотну зміну обставин, факт зростання курсу долара США відносно гривні. Заявник отримує всі свої доходи в гривні, надходжень в іноземній валюті не має. На дату підписання Договору, курс гривні до долара США становив. 4,84 грн. за 1 долар. Останній платіж Заявника по зобов’язанням Договору було виплачено Банку в серпні 2014 року по курсу 13.55 грн. за 1 долар США. Знецінення національної валюти відносно долара США склало 279,96 %. Тобто Заявник отримав майже на 280% більше збитків, в той час як банк отримав майже 280% надприбутків. Це істотно порушує баланс інтересів на користь Банку. Всі види споживчого кредиту мають соціальний характер, оскільки вони сприяють вирішенню суспільних проблем – підвищенню життєвого рівня населення, утвердженню принципів соціальної справедливості. Проте настання істотних змін обставин при виконанні умов Договору призвело до падіння життєвого рівня Заявника нижче прожиткового мінімуму. Це порушує баланс сторін у кредитному договорі, та не відповідає засадам договору та принципу рівності сторін (ст..3 ЦКУ). Відповідно до ч.1 ст. 652 ЦК України, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладені договору, договір може бути розірваний. В ч.2 ст.652 ЦКУ йдеться про те, якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний. Заявник стверджує, що обставини (знецінення національної валюти на 279,96 % та суттєва зміна ставки LIBOR), що впливають на фінансову схему розрахунків за спірним кредитним договором є істотними настільки, що при їх існуванні в момент укладення договору, на існуючих умовах, позивач не зміг би погодитись на отримання кредитних коштів, а банківська установа - відповідач не зміг би прийняти рішення про оптимальний рівень кредитного ризику - гарантованість повернення, та винести рішення про надання кредиту з огляду на окупність і безпечність кредитної лінії. Тобто при укладанні данного Договору сторони мали впевненість, що жодна з цих двох змін істотних умов Договору не настане. Зважаючи на зазначене вище та згідно ч.1 ст.652 ЦК України, прошу суд розірвати Договір через настання істотних змін обставин та застосувати реституцію з взаємозарахуванням сплачених коштів. VI. Клопотання На підставі викладеного та керуючись положеннями ст.ст. 3, 15, 21, 110, 119-120 ЦПК України, Конституцією України, ст. ст. 3, 4, 10, 13, 203, 215, 236, 548, 652 Цивільного кодексу України, Законами України «Про національний банк України», «Про банки та банківську діяльність», Закон України від 12.12.2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Закону України «Про захист прав споживачів», ПРОШУ: Визнати п.15.6 кредитного договору №014/0739/82/71875 недійсним. (обґрунтування в пункті ІІІ. Аргументи щодо п. 15.6 Договору заяви) Визнати п.17.1 кредитного договору №014/0739/82/71875 недійсним. (обґрунтування в пункті ІV. Аргументи щодо п.17.1 Договору заяви) Як наслідок недійсності п.17.1 визнати кредитний договір №014/0739/82/71875 неукладеним або розірвати кредитний договір згідно ст.652 ЦК України у зв’язку з істотною зміною обставин (обґрунтування в пункті V. «Аргументи щодо статті 4 Договору» заяви). На підставі п.18 ст.4 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” № 7 -93 від 21.01.1993 р. звільнити мене від сплати зборів та державного мита (згідно Додатку 4).

Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 5011-61/11570-2012 11.02.13 Господарський суд міста Києва у складі колегії суддів Чебикіної С.О. (головуюча), Грєхової О.А. та Спичака О.М., розглянувши справу за позовом Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Призма Бета" про стягнення 9 360 218, 99 дол. США та зобов'язання передати право власності на майно та зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Призма Бета" до Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited), третя особа - Компанія "Ассофіт Холдінгс Лімітед" (Assofit Holdings Limited) про внесення змін до договорів позики, за участю представників позивача за первісним позовом - Пушка С.В., довіреність від 12.12.2012 року, відповідача за первісним позовом - Хорішка А.В., довіреність від 05.02.2013 року, третьої особи - Козлової Д.Д., довіреність від 17.10.2012 року, ВСТАНОВИВ: У серпні 2012 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення 7 568 747, 00 дол. США заборгованості щодо повернення позики, 1 469 230, 00 дол. США відсотків за користування позикою, 322 241, 99 дол. США 3 % річних та зобов'язання передати право власності на майно у зв'язку з неналежним виконанням останнім взятих на себе зобов'язань з повернення позики за договором позики від 01.03.2010 року. Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.08.2012 року порушено провадження у справі та призначено до розгляду з врахуванням ухвали про виправлення описки від 28.08.2012 року на 17.09.2012 року (суддя Івченко А.М.). Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.08.2012 року заяву позивача про вжиття заходів до забезпечення позову шляхом заборони вчиняти дії задоволено. Ухвалою господарського суду міста Києва від 11.10.2012 року прийнято до розгляду зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Призма Бета" до Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) про внесення змін до договорів позики до розгляду з первісним позовом. Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.10.2012 року повернуто апеляційну скаргу на ухвалу Господарського суду міста Києва від 11.10.2012 року по справі № 5011-61/11570-2012. Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 05.11.2012 року у зв'язку з відпусткою судді Івченка А.М. справу № 5011-61/11570-2012 передано для подальшого розгляду судді Чебикіній С.О. Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.11.2012 року справу №5011-61/11570-2012 прийнято до провадження та призначено до розгляду з врахуванням ухвали про виправлення описки від 05.11.2012 року на 12.11.2012 року (суддя Чебикіна С.О.). 05.11.2012 року відповідачем за зустрічним позовом через канцелярію суду подано відзив на зустрічну позовну заяву, відповідно до якого просив суд відмовити у задоволенні зустрічного позову. У судових засіданнях 12.11.2012 р., 16.11.2012 р., 20.11.2012 р., оголошувались перерви відповідно на 16.11.2012 р., 20.11.2012 р., 22.11.2012 р. Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.11.2012 року розгляд справи було відкладено на 28.11.2012 року та залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача (за первісним позовом) Компанію "Ассофіт Холдінгс Лімітед" (Assofit Holdings Limited). Представник позивача за первісним позовом у судовому засіданні 28.11.2012 року подав клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення пов'язаної з даною іншої справи. У судових засіданнях 28.11.2012 р., 30.11.2012 р., 10.12.2012 р., оголошувались перерви відповідно на 30.11.2012 р., 10.12.2012 р., 26.12.2012 р. Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.01.2013 року призначено колегіальний розгляд справи. Розпорядженням Голови господарського суду міста Києва від 16.01.2012 року розгляд справи № 5011-61/11570-2012 доручено здійснювати колегії суддів Чебикіної С.О. (головуюча), Грєхової О.А. та Спичака О.М. Ухвалою суду від 18.01.2013 року справу № 5011-61/11570-2012 прийнято до розгляду колегією суддів Чебикіної С.О. (головуюча), Грєхової О.А., Спичака О.М. та призначено до розгляду на 06.02.2013 року. У судовому засіданні 06.02.2013 року позивачем за первісним позовом подана заява про збільшення розміру позовних вимог, відповідно до якої останній просив суд про стягнення 7 568 747, 00 дол. США заборгованості щодо повернення позики, 544 598, 26 дол. США відсотків за користування позикою в період з 23.03.2010 року по 31.01.2011 року, 1 495 667, 35 дол. США відсотків за користування позикою в період з 01.02.2011 року по 05.02.2013 року, 457 857, 35 дол. США 3 % річних та зобов'язання передати право власності на майно. У судовому засіданні 06.02.2013 року оголошено перерву на 08.02.2013 року. У судовому засіданні 08.02.2013 року позивачем за первісним позовом надано усне клопотання про витребування додаткових доказів, письмове клопотання про залучення третьої особи без самостійних вимог на предмет спору, а також підтримано подане 28.11.2012 року клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення пов'язаної з даною іншої справи, які відхилено судом у зв'язку з їх безпідставністю та необгрутованістю. Зокрема, клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення пов'язаної з даною іншої справи залишено судом без задоволення, оскільки оскільки п. 3.16. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» встановлено, що іншим судом, про який йдеться у частині першій статті 79 ГПК, є будь-який орган, що входить до складу судової системи України згідно з статтею 3 та частиною другою статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Крім того, представник позивача за первісним позовом підтримав подану 06.02.2013 року заяву про збільшення розміру позовних вимог. У судовому засіданні 08.02.2013 року оголошено перерву на 11.02.2013 року. Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що у задоволенні первісних позовних вимог слід відмовити, зустрічні позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 30.09.2005 року між Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) (Позикодавець) і Закритим акціонерним товариством «Дніпровська пристань» (Позичальник) було укладено договір позики на суму 10 000 000 доларів США 00 центів, кінцевий строк погашення позики до 15.09.2008 року. Вказаний договір позики було зареєстровано в Головному управлінні Національного Банку України по м. Києву і Київській області 11.10.2005 року, на підтвердження чого видано реєстраційне свідоцтво № 4662. 01.12.2006 року між Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited), ЗАТ «Дніпровська пристань» (Первісний боржник), і ТОВ «Призма-Бета» (Новий боржник), укладено договір переведення боргу. Відповідно до п. 1 договору про переведення на ТОВ «Призма Бета» було переведено усі зобов'язання позичальника за договором позики від 30.09.2005 року у розмірі 15 000 000 доларів США 00 центів. Заміну боржника у договорі позики від 30.09.2005 року на підставі договору про переведення боргу від 01.12.2006 року було зареєстровано у Головному управлінні Національного Банку України по м. Києву і Київській області 21.05.2007 року, на підтвердження чого видано додаток № 3 до реєстраційного свідоцтва № 4662 від 11.10.2005 року. До договору позики від 30.09.2005 року укладено додаткові угоди від 24.11.2005 року, від 28.02.2006 року, від 01.07.2006 року, від 01.04.2007 року, від 03.09.2007 року, від 13.05.2008 року, від 17.11.2008 року, якими збільшено суму позики до 15 000 000 доларів США 00 центів, встановлено кінцевий строк погашення позики до 15.09.2013 року. 12.12.2006 року між Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) (Позикодавець) і ТОВ «Призма Бета» (Позичальник) було укладено договір позики на суму 30 000 000 доларів США 00 центів, кінцевий строк погашення позики до 12.12.2014 року. Вказаний договір позики було зареєстровано в Головному управлінні Національного Банку України по м. Києву і Київській області 11.01.2007 року, на підтвердження чого видано реєстраційне свідоцтво № 6382. До договору позики від 12.12.2006 року укладено додаткові угоди від 03.09.2007 року, від 13.05.2008 року, від 17.11.2008 року. 03.09.2007 року між Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) (Позикодавець) і ТОВ «Призма Бета» (Позичальник) було укладено договір позики на суму 30 000 000 доларів США 00 центів, кінцевий строк погашення позики до 31.12.2012 року. Вказаний договір позики було зареєстровано в Головному управлінні Національного Банку України по м. Києву і Київській області 02.10.2007 року, на підтвердження чого видано реєстраційне свідоцтво № 7819. До договору позики від 03.09.2007 року укладено додаткові угоди від 13.05.2008 року, від 01.09.2008 року, від 17.11.2008 року, якими збільшено суму позики до 50 000 000 доларів США 00 центів. 01.03.2010 року між Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) (Позикодавець) і ТОВ «Призма Бета» (Позичальник) було укладено договір позики на суму 25 000 000 доларів США 00 центів, кінцевий строк погашення позики до 01.11.2010 року. Вказаний договір позики було зареєстровано в Головному управлінні Національного Банку України по м. Києву і Київській області 16.03.2010 року, на підтвердження чого видано реєстраційне свідоцтво № 12183. До договору позики від 01.03.2010 року укладено додаткову угоду від 01.10.2010 року, якою встановлено кінцевий строк погашення позики до 01.02.2011 року. Згідно до п. 1.2. договорів позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року, 01.03.2010 року цільовим призначенням позики визначено поповнення обігових коштів і реалізація проектів будівництва, п. 4.1. вказаних договорів позики передбачено застосування до них законодавства України. 25.02.2010 року між Компанією Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) (Акціонер-1) і Компанією Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.) (Акціонер-2) було укладено угоду між акціонерами щодо управління Компанією Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited). Відповідно до п. 1.1. угоди між акціонерами від 25.02.2010 року бенефіціаром Акціонера-1 визначено Хіллер Тедер, фізичну особу, громадянина Естонії, п. 14.1. передбачає тлумачення і регулювання відносин за даною угодою правом Англії та Уельсу, п. 14.2. передбачає вирішення спорів за угодою арбітражем у відповідності до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у м. Лондон, Великобританія. Згідно до пунктів 3.3., 3.4. угоди між акціонерами від 25.02.2010 року його сторони погодилися, що заборгованість перед Акціонером-1 і його Афілійованими особами, а також накопичені проценти, штрафи і пені, не будуть підлягати виплаті Акціонером-2, Компанією Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited) або ТОВ «Призма Бета», ЗАТ «Дніпровська пристань» за винятком платежів, здійснюваних Афілійованими особами для погашення кредитної лінії, вказаної в п. 3.2.(с) угоди між акціонерами від 25.02.2010 року, а також процентів по кредитному договору між Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) и ТОВ «Призма Бета» на загальну суму, що не перевищує 100 мільйонів доларів США. Акціонер-1 гарантував Акціонеру-2, що він в максимально короткий строк, але не пізніше 15.04.2010 року, здійснить усі необхідні дії для відступлення заборгованості ТОВ «Призма Бета» перед Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) в межах ліміту 100 (сто) мільйонів доларів США на користь Фінансової компанії, створеної за законодавством Республіки Кіпр. Передача всіх зобов'язань Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited), які пов'язані с наданням кредиту ТОВ «Призма Бета», Фінансовій компанії має здійснюватися через компанії Акціонера-1 і Акціонера-2 для цих цілей, зареєстрованих на Британських Віргінських островах. Рішенням Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 року, винесеного у відповідності до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у м. Лондон, Великобританія, встановлено, що Компанія Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.) 08.11.2010 на законних підставах розірвала угоду між акціонерами від 25.02.2010 року. Вирішено, що Компанія Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) приймає заходи для передачі кредиту Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) перед ТОВ «Призма Бета» під спільний контроль Компанії Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) та Компанії Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.) за рахунок передачі кредиту Компанією Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) з Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) на кіпрську компанію, що прямо або опосередковано контролюється Компанією Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) (49,97%) та Компанією Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.) (50,03%); Компанія Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) приймає заходи аби передати право на земельну ділянку під проект ТРК «Скай Молл» ТОВ «Призма Бета», при цьому Компанія Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) та Компанія Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.) забезпечують продаж всіх акцій ЗАТ «Дніпровська пристань» на користь третьої сторони, що визначається Компанією Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited), за 1 долар США або за іншу вартість з огляду на забезпечення оптимальної ставки оподаткування. Компанії Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) та Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.), в якості акціонерів та номінальних власників Компанії Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited), несуть взаємні фідуціарні зобов'язання. Пунктами 5, 56, 58, 60, 215 рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 року, винесеного у відповідності до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у м. Лондон, Великобританія, встановлено, що фактичним власником Компанії Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) є громадянин Естонії Хіллер Тедер. ТОВ «Призма Бета» є дочірнім підприємством Компанії Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited). Хіллер Тедер має зацікавленість у Компанії Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited) через Компанію Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited), що, в свою чергу, володілась Компанією «Експерт Капітал С.А.», зареєстрованою на території Люксембургу. Група Хіллера Тедера потребувала суттєвого інвестування капіталу. До того як Компанія Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.) стала інвестором Компанії Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited), Компанія Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited), що опосередковано контролювалася Хіллером Тедером, надавала позики ТОВ «Призма Бета» на загальну суму приблизно 80 мільйонів доларів США, Компанії Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) та Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.) погодились, що такий кредит має бути переданий під контроль спільного підприємства. Як вбачається з сертифікату секретаря від 25.07.2012 року, Компанії Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) та Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.) залишаються акціонерами Компанії Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited), яким належать відповідно 49,97% та 50,03% акцій останньої. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Обов'язковою умовою судового захисту цивільного права є встановлення судом наявності такого цивільного права у позивача, порушення, невизнання або оспорювання такого права відповідачем, що з огляду на позовні вимоги Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) та зустрічні позовні вимоги ТОВ «Призма Бета», вимагає встановлення дійсних взаємовідносин між сторонами спору. Предметом спору між сторонами у справі за первісним позовом є стягнення з відповідача на користь позивача 7 568 747, 00 дол. США заборгованості щодо повернення позики, 544 598, 26 дол. США відсотків за користування позикою в період з 23.03.2010 року по 31.01.2011 року, 1 495 667, 35 дол. США відсотків за користування позикою в період з 01.02.2011 року по 05.02.2013 року, 457 857, 35 дол. США 3 % річних за договором позики від 01.03.2010 року та зобов'язання відповідача передати право власності на майно, а саме: на торговельно-розважальний центр, загальною площею 66 810,10 кв.м., який знаходиться за адресою: м. Київ, проспект Генерала Ватутіна, 2 Т. Предметом спору за зустрічним позовом є внесення змін до договорів позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року, 01.03.2010 року, до яких застосовується законодавство України. Предметом спору не охоплюється укладання і розірвання угоди між акціонерами від 25.02.2010 року, визнання і примусове виконання рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 року, винесеного у відповідності до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у м. Лондон, Великобританія. При цьому вимоги позивача за первісним позовом ґрунтуються на листі відповідача за первісним позовом №б/н від 14.03.2012 р., відповідно до якого ТОВ «Призма Бета» у разі невиконання своїх зобов'язань за договорами позики від 30.09.2005 р., від 01.03.2006 р., від 12.12.2006 р., від 03.09.2007 р., 01.03.2010 р. зобов'язалось передати у власність Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед торговельно-розважальний центр. Таким чином, в обґрунтування заявлених вимог позивач за первісним позовом посилається на неналежне виконання відповідачем за первісним позовом своїх зобов'язань не тільки за договором позики від 01.03.2010 р., але й за договорами позики від 30.09.2005 р., від 01.03.2006 р., від 12.12.2006 р. та від 03.09.2007 р. В свою чергу, за зустрічним позовом були заявлені вимоги про внесення змін до договорів позики від 30.09.2005 р., від 01.03.2006 р., від 12.12.2006 р., від 03.09.2007 р., 01.03.2010 р. в частині зміни позикодавця. Враховуючи те, що первісні та зустрічні позовні вимоги об'єднуються правовими підставами їх виникнення та поданими доказами, ґрунтуються на одних й тих самих договорах, а також є взаємовиключними (задоволення зустрічного позову виключатиме задоволення первісного позову), суд дійшов висновку про взаємопов'язаність первісного та зустрічного позовів та доцільність їх розгляду в межах однієї справи. Відповідно до ст.ст. 1, 3 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Загальними засадами цивільного законодавства є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність. Статтею 7 ЦК України передбачено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. У цивільних відносинах, пов'язаних із здійсненням інвестиційної діяльності у значних розмірах, на території інших країн або спільно інвесторами з різних країн, одним із звичаїв ділового обороту є опосередковане інвестування, яке виражається у вкладенні інвестором відповідних цінностей у об'єкти інвестування через залучених і підконтрольних осіб. Згідно до ч.ч. 2, 3 ст. 5 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Відповідно до ст. 1, ч. 12 ст. 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» контроль юридичної особи - пряме або опосередковане володіння фізичною особою самостійно чи спільно з близькими родичами часткою в юридичній особі, що відповідає еквіваленту 50 та більше відсотків статутного капіталу або голосів юридичної особи, або незалежна від формального володіння можливість здійснювати будь-яким чином вирішальний вплив на управління чи на діяльність юридичної особи; контролер - особа, яка здійснює контроль; істотна участь - пряме або опосередковане володіння часткою у розмірі 10 і більше відсотків статутного капіталу (фонду), 10 і більше відсотків акцій або прав голосу в юридичній особі, прямий або опосередкований вплив на неї; вигодоодержувач - особа, на користь або в інтересах якої проводиться фінансова операція. З метою ідентифікації нерезидентів суб'єкти первинного фінансового моніторингу встановлюють для юридичної особи - повне найменування, місцезнаходження та реквізити банку, в якому відкрито рахунок, номер банківського рахунку, з'ясовують відомості про органи управління та їх склад; дані, що ідентифікують осіб, які мають право розпоряджатися рахунками та майном; відомості про власників істотної участі в юридичній особі; відомості про контролерів юридичної особи. Відповідачем за зустрічним позовом до відзиву на зустрічну позовну заяву надано сертифікат про перелік його акціонерів, за яким його акціонерами є Компанія Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.), якій належить 4999 акцій (50%), Компанія ЛФС Ессет Менеджмент (LFS ASSET MANAGEMENT AG), якій належить 1 акція (0,01%), Компанія ДельтаМакс Груп ОЮ (Deltamax Group OU), якій належить 4998 акцій (49,99%). Позивачем за зустрічним позовом надано роздрукування з сайту Департаменту реєстрації та ліквідації компаній Кіпру відносно відповідача за зустрічним позовом, яким підтверджується, що станом на 25.02.2010 року його акціонерами були Компанія Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.), якій належало 4999 акцій (99,98%) і Компанія ЛФС Ессет Менеджмент (LFS ASSET MANAGEMENT AG), якій належала 1 акція (0,02%). Згідно з наданими позивачем за зустрічним позовом роздрукуваннями з офіційного сайту Антимонопольного комітету України, Антимонопольний комітет України 26.03.2009 року надав дозвіл Компанії «Expert Capital S.A.» (м. Люксембург, Люксембург) на придбання акцій компанії «Arricano Trading Limited» (м. Ларнака, Кіпр), що забезпечує покупцеві перевищення 50% голосів у вищому органі управління емітента; 01.03.2010 року надав дозвіл Компанії «Стокман Інтерхолд С.А.» (м. Тортола, Британські Віргінські Острови) на набуття контролю разом зкомпанією «Експерт Капітал С.А.» (м. Люксембург, Люксембург) через компанію «Аррікано Трейдінг Лімітед» (м. Ларнака, Кіпр) над компанією «Ассофіт Холдінгс Лімітед» (м. Ларнака, Кіпр); 17.09.2010 року надав дозвіл компанії «DRAGON-UKRAINIAN PROPERTIES & DEVELOPMENT PLC» (м. Дуглас, Острів Мен) на придбання акцій компанії «Arricano Trading Limited» (м. Ларнака, Кіпр) та компанії «Lacecap Limited» (м. Дуглас, Острів Мен), що забезпечує покупцеві досягнення 50 % голосів у вищих органах управління емітентів. Також позивачем за зустрічним позовом надано копію рішення Антимонопольного комітету України від 01.03.2010 року № 67-р «Про надання дозволу на концентрацію», яке підтверджує достовірність відомостей, розміщених на офіційному сайті Антимонопольного комітету України щодо надання дозволу Компанії «Стокман Інтерхолд С.А.» (м. Тортола, Британські Віргінські Острови) на набуття контролю разом зкомпанією «Експерт Капітал С.А.» (м. Люксембург, Люксембург) через компанію «Аррікано Трейдінг Лімітед» (м. Ларнака, Кіпр) над компанією «Ассофіт Холдінгс Лімітед» (м. Ларнака, Кіпр). Позивачем за зустрічним позовом надано роздрукування з сайту Інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна» новини від 13.09.2010 року під назвою «DUPD приобрела 35% сети из 5 ТЦ Arricano Trading за $30 млн», у якій вказується на те, що до здійснення операції всі 100% Компанії «Arricano Trading Limited» належали Компанії «Expert Capital S.A.» (Люксембург), яка, в свою чергу, належить естонському приватному інвестору Хиллару Тедеру (Hillar Teder), що має значний досвід девелопменту в Східній Європі, після входу DUPD до складу акціонерів Компанія «Expert Capital S.A.» зберігає за собою 65% акцій Компанії «Arricano Trading Limited». Позивачем за зустрічним позовом надано роздрукування інформації з мережі Інтернет, розміщеної на сайті Економічні новини Естонії на російській мові 24.07.2009 року о 13:22, у якій вказано, що Компанія Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) входить до концерну Хіллера Тедера. Відповідно до п. 2.5. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Крім того, позивачем за зустрічним позовом надано реєстр акціонерів Компанії РІТЕЙЛ РІАЛ ЕСТЕЙТ ЕС-А, колишня назва ЕКСПЕРТ КАПІТАЛ ЕС-А, згідно з яким станом на 25.02.2010 року Хіллер Тедер був єдиним акціонером Компанії Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.), а також витягу з допиту Хіллера Тедера від 14.04.2011 року у Лондонському міжнародному арбітражному суді стосовно обставин надання позивачем позик на користь відповідача. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» контроль - вирішальний вплив однієї чи декількох пов'язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо або через інших осіб, зокрема завдяки: праву володіння чи користування всіма активами чи їх значною частиною; праву, яке забезпечує вирішальний вплив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління суб'єкта господарювання; укладенню договорів і контрактів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта господарювання; заміщенню посади керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи кілька із зазначених посад в інших суб'єктах господарювання; обійманню більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів суб'єкта господарювання особами, які вже обіймають одну чи кілька із зазначених посад в іншому суб'єкті господарювання. Пов'язаними особами є юридичні та/або фізичні особи, які спільно або узгоджено здійснюють господарську діяльність, у тому числі спільно або узгоджено чинять вплив на господарську діяльність суб'єкта господарювання. Суб'єкт господарювання - юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, що здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб'єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Згідно до ст. 23 Закону України «Про захист економічної конкуренції» учасниками концентрації визнаються: суб'єкти господарювання, стосовно яких здійснюється або має здійснитися злиття, приєднання; суб'єкти господарювання, які набувають або мають намір набути контроль над суб'єктом господарювання, та суб'єкти господарювання, щодо яких набувається або має набутися контроль; суб'єкти господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) яких набуваються у власність, одержуються в управління (користування), оренду, лізинг, концесію або мають набутися, та їх покупці (одержувачі), набувачі; суб'єкти господарювання, що є або мають намір стати засновниками (учасниками) новостворюваного суб'єкта господарювання. У разі коли одним із засновників є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, орган адміністративно-господарського управління та контролю, учасником концентрації вважається також суб'єкт господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) якого вносяться до статутного капіталу новостворюваного суб'єкта господарювання; фізичні та юридичні особи, пов'язані з учасниками концентрації, зазначеними в абзацах другому - п'ятому цієї статті, відносинами контролю, що дає підстави визнати відповідну групу осіб згідно із статтею 1 цього Закону єдиним суб'єктом господарювання. На підставі сертифікату про перелік акціонерів позивача за первісним позовом, угоди акціонерів від 25.02.2010 року, п.п. 5, 56, 58, 60, 215 рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 року, реєстру акціонерів Компанії РІТЕЙЛ РІАЛ ЕСТЕЙТ ЕС-А (колишня назва ЕКСПЕРТ КАПІТАЛ ЕС-А), витягу з допиту Хіллера Тедера від 14.04.2011 року у Лондонському міжнародному арбітражному суді, рішення Антимонопольного комітету України від 01.03.2010 року № 67-р, роздрукувань з сайту Департаменту реєстрації та ліквідації компаній Кіпру, інформації з мережі Інтернет з сайтів Антимонопольного комітету України, Інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна» і Економічні новини Естонії, суд приходить до висновку, що Хіллер Тедер через Компанію Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.) здійснює контроль над Компанією Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) і Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) і є їх контролером, а разом Хіллер Тедер, Компанія Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.), Компанія Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) і Компанія Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) є пов'язаною відносинами контролю групою осіб і в розумінні ст.ст. 1, 23 Закону України «Про захист економічної конкуренції» єдиним суб'єктом господарювання. Застосування до відносин між сторонами положень ст.ст. 1, 23 Закону України «Про захист економічної конкуренції» в частині визначення Компанії Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.) Компанії Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) і Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) як єдиного суб'єкта господарювання є допустимим, враховуючи надання Антимонопольним комітетом України у встановленому цим Законом порядку вказаним особам дозволу на здійснення ними концентрації відносно в тому числі позивача за зустрічним позовом і третьої особи на його стороні. За таких обставин, посилання позивача за первісним позовом на те, що Компанія Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) не має до нього жодного стосунку, не відповідає дійсності і відхиляється судом як безпідставне. Також суд відхиляє посилання позивача за первісним позовом і на положення ст. 55 Господарського кодексу України, яка містить визначення суб'єкта господарювання - юридичної особи, створеної за законодавством України, тоді як позивач за первісним позовом створений і існує за законодавством Республіки Кіпр. Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського кодексу України іноземні юридичні особи при здійсненні господарської діяльності в Україні мають такий самий статус, як і юридичні особи України, з особливостями, передбаченими цим Кодексом, іншими законами, а також міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, тому застосування до господарської діяльності позивача положень ст.ст. 1, 23 Закону України «Про захист економічної конкуренції» є правомірним в частині, яка стосується провадження ним господарської діяльності на території України. Як вбачається із договорів позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року, їх укладання для позивача за первісним позовом позбавлено економічного сенсу, оскільки вказані договори позики передбачають надання в позику значних грошових коштів на тривалі строки, пунктом 2.3. кожного з цих договорів передбачено виплату процентів лише при поверненні позики, відсутнє будь-яке забезпечення виконання грошових зобов'язань. За договором позики від 01.03.2010 року грошові кошти на користь відповідача за первісним позовом перераховувалися із банківської установи в Естонії, громадянином якої згідно угоди між акціонерами від 25.02.2010 року є Хіллер Тедер, у п. 2.3. договору позики від 01.03.2010 року передбачено обов'язок щомісячної сплати процентів, проте позивач за первісним позовом звернувся з позовом до суду лише у серпні 2012 року через 2,5 роки після першого прострочення сплати процентів та через 1,5 роки після спливу кінцевого терміну на повернення позики. Виходячи з цього, для Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) відносини за договорами позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року, 01.03.2010 року не засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, вона не була вільною в укладенні договорів, виборі контрагента та визначенні умов договорів, оскільки перебуває під контролем громадянина Естонії Хіллера Тедера і Компанії Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.), разом з ними і Компанією Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) входить до однієї групи осіб, яка є єдиним суб'єктом господарювання. З цих же підстав суд відхиляє твердження позивача за первісним позовом про порушення його права власності на майнові права за договорами позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року, 01.03.2010 року, адже Хіллер Тедер через Компанію Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.) як контролер над Компанією Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) і Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) та вигодоодержувач розпорядився вказаними майновими правами певним чином. Посилання позивача за первісним позовом про розірвання угоди між акціонерами від 25.02.2010 року та неможливість врахування її положень при розгляді зустрічного позову судом не приймаються до уваги, оскільки наслідки розірвання угоди між акціонерами від 25.02.2010 року мають визначатися відповідно до права Англії і Уельсу, встановлені рішенням Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 року, винесеного у відповідності до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у м. Лондон, Великобританія, і не є предметом спору у даній справі. Відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням положень цієї статті та статті 36. Позивач за зустрічним позовом посилається на обов'язковість рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 року, винесене у відповідності до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у м. Лондон, Великобританія, як на письмовий доказ, що підтверджує перебування Компанії Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) і Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) під контролем у Хіллер Тедер через Компанію Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.) у складі єдиного суб'єкта господарювання, та одну з підстав для внесення змін до договорів позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року, 01.03.2010 року, доводить ці обставини іншими доказами у вигляді копії рішення Антимонопольного комітету України, угоди між акціонерами від 25.02.2010 року тощо, і не порушує питання про визнання чи примусове виконання цього рішення на території України. Позивачем за первісним позовом не враховано, що Рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 за своєю суттю є таким, що не підлягає виконанню (не потребує вчинення будь-яких примусових заходів), а тому на вказане рішення арбітражного суду не поширюються вимоги щодо проходження обов'язкової процедури визнання на території України. Це, зокрема, підтверджується пунктом 17 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» від 24.12.1999 №12, в якому зазначено, що згідно з міжнародними договорами України рішення, які не потребують виконання (про визнання прав, оголошення банкрутом, визнання недійсними певних актів, визнання, оспорення чи позбавлення батьківства, розірвання шлюбу, встановлення фактів, що мають юридичне значення, усиновлення, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення померлим тощо), які постановлені судом однієї з Договірних Сторін і набрали законної сили, визнаються на територіях інших Договірних Сторін без спеціального провадження за умови, що установою юстиції запитуваної Договірної Сторони раніше в цій справі не було постановлено рішення, яке набрало законної сили, або якщо згідно з даним договором, а в не передбачених ним випадках - згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнано, справа не належить до виключної компетенції її установ юстиції. Компетентний суд вирішує питання про визнання рішення іноземного суду, яке не потребує виконання, лише за наявності заперечення проти нього з боку заінтересованої особи (інші такі рішення вважаються визнаними без судового розгляду чи будь-яких спеціальних процедур). До аналогічного висновку про надання доказової сили рішенню Лондонського міжнародного арбітражного суду без проходження процедури його визнання дійшов також ВГСУ у своїй Постанові від 29.12.2011 у справі №21-2/6-08-285. Виходячи з цього посилання позивача за первісним позовом на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 07.06.2012 року у справі № 2-к-6/12 та необхідність визнання або надання дозволу на примусове виконання рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 року, винесене у відповідності до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у м. Лондон, Великобританія, є безпідставним і відхиляється судом. Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини, інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Згідно до ст. 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Особа може відмовитися від свого майнового права. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. У разі перебування учасника цивільних відносин під контролем у певної особи у складі єдиного суб'єкта господарювання здійснення ним цивільних прав не є вільним, обумовлене вказівками контролера, включаючи відмову від майнового права, передачу такого права за безвідплатним договором іншій особі тощо. Статтями 13, 14, 19 ЦК України передбачено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Згідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 47 Закону України «Про міжнародне приватне право» право, що застосовується до договору, охоплює відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з договором. Відповідно до ч.ч. 3, 5 ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому або його окремої частини. Вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо. Вибір права або зміна раніше обраного права, які зроблені після вчинення правочину, мають зворотну дію і є дійсними з моменту вчинення правочину. Згідно до ч. 2 ст. 628 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Враховуючи, що ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» дозволяє сторонам правочину здійснювати вибір права щодо окремих частин правочину, а ч. 2 ст. 628 Цивільного кодексу України надає сторонам право укладати змішаний договір, суд відхиляє як безпідставні заперечення позивача проти можливості включення до тексту акціонерної угоди від 25.02.2010 року, яка регулюється правом Англії та Уельсу, положень договору відступлення права вимоги, що регулюється правом України. Як вбачається із угоди акціонерів між акціонерами від 25.02.2010 року і рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 року, винесеного у відповідності до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у м. Лондон, Великобританія, між Компанією Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) як учасником єдиного із Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) суб'єкта господарювання та Компанією Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.) було досягнуто вичерпну, безумовну і безвідкличну домовленість про укладання договору про відступлення права вимоги із набранням ним чинності не пізніше 15.04.2010 року за договорами позики між Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) і ТОВ «Призма Бета» на користь третьої особи, яка належить спільно Компанії Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) і Компанії Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.). Невиконання такого договору, як і розірвання угоди між акціонерами від 25.02.2010 року не спростовує факту укладання такого договору, його обов'язковості, такий договір відступлення права вимоги є частиною спільної домовленості щодо набуття Компанією Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) і Компанією Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.) спільного контролю над Компанією Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited), і рішенням Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 року, винесеного у відповідності до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у м. Лондон, Великобританія, підтверджено чинність такого договору про відступлення права вимоги і обов'язковість переходу права вимоги за договорами позики між Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) і ТОВ «Призма Бета» на користь третьої особи, яка належить спільно Компанії Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) і Компанії Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.) Відповідно до ст. 636 Цивільного кодексу України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. Позивачем за зустрічним позовом доведено, що Компанія Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited) відповідає вимогам, визначеним п. 3.4. угоди між акціонерами від 25.02.2010 року і п. 242.2. рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 року, винесеного у відповідності до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у м. Лондон, Великобританія, і на підставі ст. 636 ЦК України мала право 03.09.2012 року прийняти рішення про набуття усіх прав вимоги за договорами позики від 30.09.2005 року, 12.12.2006 року, 03.09.2007 року і 01.03.2010 року. Незважаючи на те, що договір позики від 01.03.2010 року укладено між позивачем і відповідачем після укладання угоди між акціонерами від 25.02.2010 року, суд погоджується із доводами відповідача за первісним позовом про укладання такого договору позики від 01.03.2010 року саме на виконання умов п. 3.1. угоди між акціонерами від 25.02.2010 року, і поширенням на нього домовленостей щодо відступлення права вимоги, враховуючи наданий самим позивачем до первісного позову лист відповідача від 14.03.2012 року, згідно з яким загальний розмір заборгованості з основного боргу за договором позики від 01.03.2010 року та іншими договорами не перевищує визначеного п. 3.4. угоди між акціонерами від 25.02.2010 року ліміту у 100 (сто) мільйонів доларів США. Враховуючи положення ст.ст. 11-14, 512, 514 ЦК України, ст.ст. 1, 23 Закону України «Про захист економічної конкуренції», угоди між акціонерами від 25.02.2010 року і рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду від 09.06.2011 року, винесене у відповідності до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ у м. Лондон, Великобританія, суд приходить до висновку про припинення у позивача права вимоги за договорами позики з 15.04.2010 року згідно п. 3.4. угоди між акціонерами від 25.02.2010 року, та правомірність набуття Компанією Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited) з 03.09.2012 року прав вимоги до ТОВ «Призма Бета» за договорами позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року, 01.03.2010 року. При вирішенні питання про розмір прав вимоги і їх грошове вираження, які перейшли до Компанії Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited), суд враховує положення п.п. 3.3., 3.4. угоди між акціонерами від 25.02.2010 року щодо визначення заборгованості як основного боргу за договорами позики без включення нарахованих на основний борг процентів, штрафів, пені, і погоджений перехід до нового кредитора прав вимоги заборгованості за основним боргом в межах ліміту у 100 (сто) мільйонів доларів США та усіх нарахованих на нього процентів, штрафів, пені, а також наданий самим позивачем до первісного позову лист відповідача від 14.03.2012 року, згідно з яким загальний розмір заборгованості з основного боргу за договором позики від 01.03.2010 року та іншими договорами не перевищує визначеного п. 3.4. угоди між акціонерами від 25.02.2010 року ліміту у 100 (сто) мільйонів доларів США Згідно до ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Згідно до ст. 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона. Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. Відповідачем за первісним позовом дотримано визначений ст. 188 Господарського кодексу України порядок зміни договорів позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року, 01.03.2010 року, позивачу за первісним позовом направлялася письмова пропозиція про внесення змін, яка залишена останнім без відповіді. З пояснень відповідача за первісним позовом вбачається, що при укладанні і виконанні договорів позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року останньому не було і не могло бути відомо про можливість погодженої передачі Хіллером Тедером опосередковано через Компанію Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.) і Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) контролю над Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited) і Компанією Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) іншим особам, та невиконання в добровільному порядку взятих на себе зобов'язань. Щодо договору позики від 01.03.2010 року, то він укладався на виконання угоди між акціонерами від 25.02.2010 року, і відповідачу за первісним позовом не було і не могло бути відомо про ухилення від виконання взятих на себе зобов'язань щодо відступлення права вимоги, та порушення умов угоди між акціонерами від 25.02.2010 року. ТОВ «Призма Бета» до укладання угоди між акціонерами від 25.02.2010 року перебувала під опосередкованим контролем Хіллера Тедера через Компанію Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.), Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited) і Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited), а тому і не могло усунути причини, які зумовили зміну обставин. При укладанні договорів позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року, 01.03.2010 року передбачалося перебування позичальника і позикодавця під спільним контролем у певних осіб, що дозволяло вести нормальну господарську діяльність, завершувати будівництво і забезпечувати прибуткове використання саме ТОВ «Призма Бета» як відповідачем за первісним позовом побудованих внаслідок внесення інвестицій об'єктів нерухомого майна, тоді як у разі виконання зазначених договорів позики відповідач за первісним позовом буде позбавлений права власності та може припинити свою діяльність. Відповідач за первісним позовом також наголошує, що саме за ініціативи Хіллера Тедера, який опосередковано через Компанію Експерт Капітал С.А. (Expert Capital S.A.) контролює Компанію Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited) і Аррікано Трейдінг Лімітед (Arricano Trading Limited), контролював Компанію Ассофіт Холдінгс Лімітед (Assofit Holdings Limited) і ТОВ «Призма Бета», відбулася зміна обстановки у вигляді необхідності здійснення спільного контролю за участі Компанії Стокман Інтерхолд С.А. (Stockman Interhold S.A.), і на таку зміну обставин відповідач за первісним позовом не міг вплинути жодним чином. Суд знаходить надані відповідачем за первісним позовом обґрунтування наявності визначених ст. 652 ЦК України підстав для внесення змін до договорів позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року, 01.03.2010 року достатніми, вважає неприпустимим розривати вказані договори позики, наслідком чого має бути сплата грошових коштів на користь Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited), та відхиляє доводи позивача за первісним позовом з цього приводу. Враховуючи, що відповідно до ст. 652 ЦК України позов про внесення змін до договору може заявити лише заінтересована сторона договору, подання зустрічного позову ТОВ «Призма Бета» як особою, зацікавленою у збереженні у своїй власності відповідного нерухомого майна, є обґрунтованим. Наведені відповідачем за зустрічним позовом у тексті відзиву на зустрічний позов, письмових пояснень цитати із рішень Європейського суду з прав людини, постанов Вищого господарського суду України і ухвали Вищого адміністративного суду України за наслідками касаційного перегляду, постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 мають загальний характер відносно предмета спору у справі, та не спростовують доводи позивача за зустрічним позовом, а також не можуть бути застосовані з огляду на Господарський процесуальний кодекс України та Закон України «Про судоустрій і статус суддів», які вимагають обов'язкового врахування правових позицій Верховного Суду України, забезпечення однакового застосування норм права на підставі узагальнень пленумом Вищого господарського суду України практики застосування відповідної судової юрисдикції. Частина 1 статті 33 ГПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Враховуючи викладене, позивач за первісним позовом не надав суду доказів наявності умов та доказів для стягнення з відповідача за первісним позовом 7 568 747, 00 дол. США заборгованості щодо повернення позики, 1 469 230, 00 дол. США відсотків за користування позикою, 322 241, 99 дол. США 3 % річних та зобов'язання передати право власності на майно, і тому первісні позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, а тому в первісному позові слід відмовити. Зустрічні позовні вимоги про внесення змін до договорів позики від 30.09.2005 року, 01.12.2006 року, 03.09.2007 року, 01.03.2010 року, до яких застосовується законодавство України є обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи та підлягають задоволенню. Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати за первісним та зустрічним позовами покладаються на відповідача за зустрічним позовом. Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 22, 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: В задоволенні позовних вимог за первісним позовом відмовити. Позовні вимоги за зустрічним позовом задовольнити. Внести зміни до договору позики від 30.09.2005 року, укладеного між Компанією Філгейт Кредит Ентерпрайзес Лімітед (Filgate Credit Enterprises Limited) і ЗАТ «Дніпровська пристань», шляхом викладення преамбули і Розділу 7 в наступній редакції: преамбула«Ассофит Холдигс Лимитед» (Assofit Holding limited), юридическим лицом Зарегистрированным по законодательству Кипра, Регистрационный код в Коммерческом регистре № 220610, ул. Арх. Макариу и Калагреон №4, 9 этаж, квартира/офис 903-904, блок А-Б г. Ларнака, 6016, Кипр, в лице директора Грановского Александра, действующего на основании Устава и законодательства (в дальнейшем Заимодатель),«Assofit Holding limited», legal entity registered under the laws of Cyprus, registration code in Commercial Registry No. 220610, with its registered address at: Arch. Makariou & Kalogreon, 4, NICOLAIDES SEA VIEW CITY, 9th floor, flat/office 903-904 block A-B, Larnaca, Cyprus, represented by Director Alexander Granovskyi acting in accordance with the Statute and relevant legislation (hereinafter referred to as Moneylender),и Общество с ограниченной ответственностью «Призма Бета», юридическим лицом, зарегистрированным по законодательству Украины, идентификационный код 34001316, которое находится по адресу: 02660 г. Киев, Днепровский район, ул. Генерала Ватутина, дом 2Т, в лице исполнительного директора Ткаченко Ольги Сергеевны и финансового директора Жуковой Ирины Николаевны, которые действуют на основании Устава (в дальнейшем Заемщик).And Limited Liability Company «Prizma Beta», legal entity registered under the legislation of Ukraine, EGRPOU (registration code) No. 34001316 with its official address at: 2T Generala Vatutina Str.Kiev, 02660, Ukraine, represented by its Executive director Tkachenko Olga and Financial director Zhukova Iryna, acting in accordance with the Statute (hereinafter referred to as Borrower)7. Подписи и реквизиты сторон:Заемщик: Общество с ограниченной ответственностью «Призма Бета» 02660 г. Киев, Днепровский район, ул. Генерала Ватутина, дом 2Т Идентификационный код 34001316 Банк получателя: Филиал Уникредит Банка ПАО в г. Киеве Украина, г. Киев, Пр-кт Героев Сталинграда, 24 SWIFT: DEKRUA22K1E Получатель: ООО «Призма Бета» Счет №26008010003321 МФО 300744Займодатель: «Ассофит Холдигс Лимитед» ул. Арх. Макариу и Калагреон №4, 9 этаж, квартира/офіс 903-904, блок А- Б, г. Ларнака, 6016, Кипр Регистрационный код в Коммерческом регистре №220610 Borrower: Prizma Beta Limited Liability Company 2T Generala Vatutina Str., Kiev, 02660, Ukraine,Registration code: 34001316 Beneficiary bank: Branch of UNICREDIT BANK OF UKRAINE РАО of Kiev, 01033, Ukraine, Kyiv, 24 Geroyiv Stalingrada blvrd. SWIFT: DEKRUA22KIE Beneficiary: Prizma Beta, LLC ACC№ 26008010003321 MFO 300744Moneylender: «Assofit Holding limited» Arch. Makariou & Kalogreon, 4, NICOLAIDES SEA VIEW CITY, 9th floor, flat/office 903-904 block A-B, Larnaca, Cyprus registration code in Commercial Registry No. 220610 4. Внести зміни до договору позики від 12.12.2006 року, укладеного між Компанією Філгейт Кредит Ентерпрайзес Лімітед (Filgate Credit Enterprises Limited) і Товариством з обмеженою відповідальністю «Призма Бета», шляхом викладення преамбули і Розділу 7 в наступній редакції: преамбула«Ассофит Холдигс Лимитед» (Assofit Holding limited), юридическим лицом зарегистрированным по законодательству Кипра, Регистрационный код в Коммерческом регистре № 220610, ул. Арх. Макариу и Калагреон №4, 9 этаж, квартира/офис 903-904, блок А-Б г. Ларнака, 6016, Кипр, в лице директора Грановского Александра, действующего на основании Устава и законодательства (в дальнейшем Заимодатель),«Assofit Holding limited», legal entity registered under the laws of Cyprus, registration code in Commercial Registry No. 220610, with its registered address at: Arch. Makariou & Kalogreon, 4, NICOLAIDES SEA VIEW CITY, 9th floor, flat/office 903-904 block A-B, Larnaca, Cyprus, represented by Director Alexander Granovskyi acting in accordance with the Statute and relevant legislation (hereinafter referred to as Moneylender), и Общество с ограниченной ответственностью «Призма Бета», юридическим лицом зарегистрированным по законодательству Украины, идентификационный код 34001316, которое находится по адресу: 02660 г. Киев, Днепровский район, ул. Генерала Ватутина, дом 2Т, в лице исполнительного директора Ткаченко Ольги Сергеевны и финансового директора Жуковой Ирины Николаевны, которые действуют на основании Устава (в дальнейшем Заемщик).And Limited Liability Company «Prizma Beta», legal entity registered under the legislation of Ukraine, EGRPOU (registration code) No. 34001316 with its official address at: 2T Generala Vatutina Str.Kiev, 02660, Ukraine, represented by its Executive director Tkachenko Olga and Financial director Zhukova Iryna, acting in accordance with the Statute (hereinafter referred to as Borrower)7. Подписи и реквизиты сторон:Заемщик: Общество с ограниченной ответственностью «Призма Бета» 02660 г. Киев, Днепровский район, ул. Генерала Ватутина, дом 2Т Идентификационный код 34001316 Банк получателя: Филиал Уникредит Банка ПАО в г. Киеве Украина, г. Киев, Пр-кт Героев Сталинграда,24 SWIFT: DEKRUA22K1E Получатель: ООО «Призма Бета» Счет №26008010003321 МФО 300744Займодатель: «Ассофит Холдигс Лимитед» ул. Арх. Макариу и Калагреон №4, 9 этаж, квартира/офіс 903-904, блок А- Б, г. Ларнака, 6016, Кипр Регистрационный код в Коммерческом регистре №220610 Borrower: Prizma Beta Limited Liability Company 2T Generala Vatutina Str., Kiev, 02660, Ukraine,Registration code: 34001316 Beneficiary bank: Branch of UNICREDIT BANK OF UKRAINE РАО of Kiev, 01033, Ukraine, Kyiv, 24 Geroyiv Stalingrada blvrd. SWIFT: DEKRUA22KIE Beneficiary: Prizma Beta, LLC ACC№ 26008010003321 MFO 300744Moneylender: «Assofit Holding limited» Arch. Makariou & Kalogreon, 4, NICOLAIDES SEA VIEW CITY, 9th floor, flat/office 903- 904 block A-B, Larnaca, Cyprus registration code in Commercial Registry No. 220610 5. Внести зміни до договору позики від 03.09.2007 року, укладеного між Компанією Філгейт Кредит Ентерпрайзес Лімітед (Filgate Credit Enterprises Limited) і Товариством з обмеженою відповідальністю «Призма Бета», шляхом викладення преамбули і Розділу 7 в наступній редакції: преамбула«Ассофит Холдигс Лимитед» (Assofit Holding limited), юридическим лицом зарегистрированным по законодательству Кипра, Регистрационный код в Коммерческом регистре № 220610, ул. Арх. Макариу и Калагреон №4, 9 этаж, квартира/офис 903-904, блок А-Б г. Ларнака, 6016, Кипр, в лице директора Грановского Александра, действующего на основании Устава и законодательства (в дальнейшем Заимодатель),«Assofit Holding limited», legal entity registered under the laws of Cyprus, registration code in Commercial Registry No. 220610, with its registered address at: Arch. Makariou & Kalogreon, 4, NICOLAIDES SEA VIEW CITY, 9th floor, flat/office 903- 904 block A-B, Larnaca, Cyprus, represented by Director Alexander Granovskyi acting in accordance with the Statute and relevant legislation (hereinafter referred to as Moneylender), и Общество с ограниченной ответственностью «Призма Бета», юридическим лицом зарегистрированным по законодательству Украины, идентификационный код 34001316, которое находится по адресу: 02660 г. Киев, Днепровский район, ул. Генерала Ватутина, дом 2Т, в лице исполнительного директора Ткаченко Ольги Сергеевны и финансового директора Жуковой Ирины Николаевны, которые действуют на основании Устава (в дальнейшем Заемщик).And Limited Liability Company «Prizma Beta», legal entity registered under the legislation of Ukraine, EGRPOU (registration code) No. 34001316 with its official address at: 2T Generala Vatutina Str.Kiev, 02660, Ukraine, represented by its Executive director Tkachenko Olga and Financial director Zhukova Iryna, acting in accordance with the Statute (hereinafter referred to as Borrower)7. Подписи и реквизиты сторон:Заемщик: Общество с ограниченной ответственностью «Призма Бета» 02660 г. Киев, Днепровский район, ул. Генерала Ватутина, дом 2Т Идентификационный код 34001316 Банк получателя: Филиал Уникредит Банка ПАО в г. Киеве Украина, г. Киев, Пр-кт Героев Сталинграда,24 SWIFT: DEKRUA22K1E Получатель: ООО «Призма Бета» Счет №26008010003321 МФО 300744Займодатель: «Ассофит Холдигс Лимитед» ул. Арх. Макариу и Калагреон №4, 9 этаж, квартира/офіс 903-904, блок А-Б, г. Ларнака, 6016, Кипр Регистрационный код в Коммерческом регистре №220610 Borrower: Prizma Beta Limited Liability Company 2T Generala Vatutina Str., Kiev, 02660, Ukraine,Registration code: 34001316 Beneficiary bank: Branch of UNICREDIT BANK OF UKRAINE РАО of Kiev, 01033, Ukraine, Kyiv, 24 Geroyiv Stalingrada blvrd. SWIFT: DEKRUA22KIE Beneficiary: Prizma Beta, LLC ACC№ 26008010003321 MFO 300744Moneylender: «Assofit Holding limited» Arch. Makariou & Kalogreon, 4, NICOLAIDES SEA VIEW CITY, 9th floor, flat/office 903-904 block A-B, Larnaca, Cyprus registration code in Commercial Registry No. 220610 6. Внести зміни до договору позики від 01.03.2010 року, укладеного між Компанією Філгейт Кредит Ентерпрайзес Лімітед (Filgate Credit Enterprises Limited) і Товариством з обмеженою відповідальністю «Призма Бета», шляхом викладення преамбули і Розділу 7 в наступній редакції: преамбула«Ассофіт Холдигс Лімітед» (Assofit Holding limited), юридичною особою, що зареєстрована 6016, Кіпр, м. Ларнака, вул. Арх. Макариу і Калагреон №4, 9 пов., кв./офіс 903-904, блок А-Б реєстраційний код в комерційному регістрі №220610, в особі директора Грановського Олександра який діє на підставі статуту та законодавства (далі - Позикодавець),«Assofit Holding limited», legal entity registered under the laws of Cyprus, registration code in Commercial Registry No. 220610, with its registered address at: Arch. Makariou & Kalogreon, 4, NICOLAIDES SEA VIEW CITY, 9th floor, flat/office 903-904 block A-B, Larnaca, Cyprus, represented by Director Alexander Granovskyi acting in accordance with the Statute and relevant legislation (hereinafter referred to as Moneylender),та Товариство з обмеженою відповідальністю «Призма Бета», юридичною особою, що зареєстрована за законодавством України, ідентифікаційний код 34001316, що знаходиться за адресою 02660, м. Київ, Дніпровський район, пр. Генерала Ватутіна, буд. 2Т, в особі виконавчого директора Ткаченко Ольги Сергіївни і фінансового директора Жукової Ірини Миколаївни, що діють на підставі Статуту (далі - Позичальник).And Limited Liability Company «Prizma Beta», legal entity registered under the legislation of Ukraine, EGRPOU (registration code) No. 34001316 with its official address at: 2T Generala Vatutina Str.Kiev, 02660, Ukraine, represented by its Executive director Tkachenko Olga and Financial director Zhukova Iryna, acting in accordance with the Statute (hereinafter referred to as Borrower)7. Підписи та реквізити сторін:Позичальник: Товариство з обмеженою відповідальністю «Призма Бета», ідентифікаційний код 34001316, що знаходиться за адресою 02660, м. Київ, Дніпровський район, пр. Генерала Ватутіна, буд. 2Т Банк отримувача: Філія Унікредит Банку ПАТ в м. Києві Україна, м. Київ, пр. Героїв Сталінграду, 24 SWIFT: DEKRUA22K1E Получатель: ООО «Призма Бета» Счет №26008010003321 МФО 300744Позикодавець: «Ассофит Холдигс Лимитед» 6016, Кіпр, м. Ларнака, вул. Арх. Макариу і Калагреон №4, 9 пов., кв./офіс 903-904, блок А-Б реєстраційний код в комерційному регістрі №220610Borrower: Prizma Beta Limited Liability Company 2T Generala Vatutina Str. Kiev, 02660, Ukraine, Registration code: 34001316 Beneficiary bank: Branch of UNICREDIT BANK OF UKRAINE РАО of Kiev, 01033, Ukraine, Kyiv, 24 Geroyiv Stalingrada blvrd. SWIFT: DEKRUA22KIE Beneficiary: Prizma Beta, LLC ACC№ 26008010003321 MFO 300744Moneylender: «Assofit Holding limited» Arch. Makariou & Kalogreon, 4, NICOLAIDES SEA VIEW CITY, 9th floor, flat/office 903-904 block A-B, Larnaca, Cyprus registration code in Commercial Registry No. 220610 Стягнути з Компанії Філгейт Кредіт Ентерпрайзіс Лімітед (Filgate Credit Entеrprises Limited), юридичної особи за законодавством Кіпр (Арх. Макарюс Авеню (Arch. Makariou avenue), 82-А, офіс 301, м. Нікосія, 1077, Республіка Кіпр; код державної реєстрації НЕ 145899) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Призма Бета" (02660, м. Київ, проспект Генерала Ватутіна, будинок 2Т; код 34001316) 1 073 (одна тисяча сімдесят три) грн. 00 коп. судового збору. Після вступу рішення в законну силу видати наказ. Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 85 Господарського процесуального кодексу України. Повне рішення складено 14.02.2013р. Судді С.О.Чебикіна (головуюча) О.А. Грєхова О.М. Спичак http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29319470