Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 липня 2020 року м. Київ Справа № 910/14293/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Васьковського О.В. - головуючого, Погребняка В.Я., Ткаченко Н.Г., розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" на рішення Господарського суду міста Києва (суддя - С.О. Турчин) від 19.11.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду (головуючий - Г.П. Коробенко, судді: О.О. Євсіков, М.Г. Чорногуз) від 24.02.2020 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" до Моторного (транспортного) страхового бюро України про стягнення 15 927 грн 94 коп. 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. 11.10.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" (далі - Позивач) звернулося з позовом до Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - Відповідач) про стягнення з Відповідача на користь Позивача заборгованість за договором страхування цивільно-правової відповідальності № АІ/0663216 в сумі 15 927 грн 94 коп. 1.2. Позовна заява мотивована невиконанням Відповідачем в повному обсязі зобов`язань щодо відшкодування Позивачу шкоди на спірну суму (що складає суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені), завданої невиконанням (через недостатність коштів внаслідок банкрутства та ліквідації) Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" (далі - ПАТ "СК Україна") - учасником Відповідача зобов`язань перед Позивачем з виплати страхового відшкодування за договором страхування цивільно-правової відповідальності № АІ/0663216 (далі - Договір), право вимоги за яким Позивач набув після Товариства з обмеженою відповідальністю "Престижавтосервіс" (за договором про надання фінансових послуг факторингу), а зобов`язання за яким до Відповідача перейшли внаслідок банкрутства та ліквідації ПАТ "СК Україна". 1.3. 13.11.2019 Відповідач у відзиві на позовну заяву заявив про застосування до спірних правовідносин позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог до Відповідача. 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. 19.11.2019 Господарський суд міста Києва прийняв рішення (залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020) про відмову в задоволені позову. 2.2. Рішення судів мотивовані відсутністю підстав для сплати Відповідачем замість визнаного банкрутом та ліквідованого учасника Відповідача - Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна", спірних сум 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих на суму шкоди, що складає страхове відшкодування та підлягала відшкодуванню Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" як страховиком внаслідок настання страхового випадку (дорожньо-транспортної пригоди за участі особи, застрахованої Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна"), оскільки до Відповідача, який не є правонаступником Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" через визнання банкрутом та ліквідацію останнього як учасника Відповідача, в силу закону перейшли обов`язки відшкодувати шкоду замість цього учасника, спірні ж суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені не є шкодою, а Відповідач не допускав прострочення щодо сплати Позивачу суми шкоди, на яку нараховані спірні суми. Суди також виходили з преюдиції та відсутності необхідності доводити у цій справі встановленого у справі № 910/842/18 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" факту обґрунтованості грошової вимоги Позивача до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" на суму 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені через визнання цих вимог як кредиторських вимог у справі №910/842/18. 3. Встановлені судами обставини 3.1. Згідно з копією постанови Дніпровського районного суду міста Києва від 13.05.2015 у справі №755/7195/15-п, 27.03.2015 по Харківському шосе в м. Києві, ОСОБА_1 , керуючи транспортним засобом "Фольксваген" державний номерний знак НОМЕР_1 , не впорався з керуванням, виїхав на смугу зустрічного руху, внаслідок чого здійснив зіткнення з автомобілем "Деу Лачетті" держаний номерний знак НОМЕР_2 , в результаті якого транспортні засоби отримали механічні пошкодження. Станом на дату настання страхового випадку - дорожньо-транспортної пригоди, цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу "Фольксваген" державний номерний знак НОМЕР_1 була застрахована Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" на підставі полісу №АІ/0663216 від 29.04.2014. 08.04.2015 між власником транспортного засобу "Деу Лачетті", ТОВ "Престиж Авто Сервіс" та ТОВ Експертно-асистуюча компанія "Довіра" укладено договір про проведення автотоварознавчого дослідження колісного транспортного засобу державний номерний знак НОМЕР_2 . Відповідно до звіту № 11419 від 16.04.2015 матеріальний збиток власника транспортного засобу "Деу Лачетті" державний номерний знак НОМЕР_2 становить 26 360 грн. 40 коп. 27.05.2015 ТОВ "Престиж Авто Сервіс" подало до ПрАТ "СК "Україна" заяву про страхове відшкодування. 24.06.2015 ТОВ "Престиж Авто Сервіс" (клієнт) та Позивач (фактор) уклали договір про надання фінансових послуг факторингу № 1/24-06/2015 (договір), відповідності до пункту 1.1. якого клієнт передає фактору, а фактор приймає і зобов`язується оплатити клієнтові усі права вимоги за грошовими зобов`язаннями, що виникли у клієнта з договору (полісу) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів АІ/0663216 від 29 квітня 2014 року. В силу цього договору фактор займає місце клієнта (як кредитора) в зобов`язаннях, що виникли із вищезазначеного договору відносно усіх прав клієнта, у тому числі права одержання від боржника сум основного боргу, відсотків, неустойок у повному обсязі (пункт 1.2 договору). Згідно з пунктом 1.3 договору, характеристика прав, переданих фактору клієнтом за цим договором - загальна сума боргу 21436 грн. 06 коп. Пунктом 1.4 договору передбачено, що зобов`язаною особою (боржником) є ОСОБА_1 ; страхова компанія Приватне акціонерне товариство "СТРАХОВА КОМПАНІЯ "УКРАЇНА"; Моторне (транспортне) страхове бюро України у порядку, передбаченому Законом України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". ПрАТ "СК "Україна" на порушення умов договору (полісу) №АІ/0663216 від 29.04.2014 не здійснило виплату грошового зобов`язання. 3.2. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.03.2018 відкрито провадження у справі № 910/842/18 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна". Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва із заявою про грошові вимоги до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" за договорами факторингу на загальну суму 14 262 000 грн. 30 коп., в тому числі і за договором №1/24-06/2015 від 24.06.2015 на суму 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені, що ґрунтуються на невиконаних Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" зобов`язаннях з виплати страхового відшкодування потерпілим за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в якій просило визнати грошові вимоги Позивача до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" та включити грошові вимоги у вказаному розмірі до реєстру вимог кредиторів. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.06.2018 у справі № 910/842/18 Позивач визнаний кредитором Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна", в тому числі за договором 1/24-06/2015 від 24.06.2015. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.07.2019 у справі №910/842/18 затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс, постановлено ліквідувати ПрАТ "СК Україна" у зв`язку з неможливістю останнього виконати свої зобов`язання перед кредиторами, а також встановлено, що вимоги кредиторів, які визнані судом та включені до реєстру вимог кредиторів, не задоволені, у зв`язку з тим, що ліквідатором не виявлено достатньо майнових активів, що підлягають включенню до ліквідаційної маси для погашення кредиторських вимог 3.3. У зв`язку з ліквідацією Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" 13.08.2019 Позивач звернувся до Відповідача із заявою про виплату відшкодування в сумі 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені. 05.09.2019 Відповідач на підставі рішення МТСБУ № 3.1-05/28525 від 05.09.2019 згідно з копією платіжного доручення №1152391 від 05.09.2019 виплатив Позивачу 21 436 грн. 06 коп. як відшкодування шкоди, заподіяної в результаті дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 27.03.2015 за участю транспортного засобу "Деу" державний номерний знак НОМЕР_2 . 3.4. Матеріали справи не містять відомостей щодо прострочення Відповідачем виконання грошового зобов`язання перед Позивачем. 4. Короткий зміст вимог касаційної скарги 4.1. 16.03.2020 Відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги у справі задовольнити повністю. 4.2. Ухвалюючи про відкриття касаційного провадження за скаргою Відповідача з перегляду судових рішень у цій малозначній справі, Суд виходив з аргументів скаржника, зокрема, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. 5. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 5.1. Суди не застосували до спірних правовідносин норми пункту 20.3 статті 20 Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон) щодо виконання Відповідачем обов`язків страховика (який ліквідується, за недостатністю у нього коштів) за договорами обов`язкового страхування в повному обсязі. 5.2. Суди застосували до спірних правовідносин положення підпункту "ґ" пункту 41.1 статті 41 Закону без системного взаємозв`язку зі статтею 41 цього закону та з іншими статтями Закону, зокрема статтею 20 Закону. 5.3. Суди не мотивували підстави для невключення до шкоди, яка наведена в преамбулі статті 41 Закону, інфляційних збитків, пені та 3 % річних, які нараховуються у разі несвоєчасного здійснення (нездійснення) страховиком потерпілому виплати відшкодування за договорами обов`язкового страхування, не врахувавши встановлені статтею 29 Закону особливості відшкодування потерпілій особі витрат, пов`язаних з відновлювальним ремонтом пошкодженого в результаті ДТП транспортного засобу. 5.4. Порушені в касаційній скарзі питання стосуються питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики з огляду на відсутність єдиної правозастосовчої практики судів стосовно порушеного питання; а справа має виняткове значення для Позивача через легалізацію оскаржуваними рішеннями обмеження прав необмеженого кола потерпілих від ДТП на отримання відшкодування у повному обсязі. 6. Позиція Відповідача, викладена у відзиві на касаційну скаргу 6.1. Шкоду, яку має відшкодувати Відповідач замість страховика (що ліквідований) за договорами обов`язкового страхування, у розумінні положень статей 22, 1166 ЦК України, статей 22, 29, 41, 42 Закону, це вартість пошкодженого або втраченого майна потерпілого, або вартість відновлювального ремонту пошкодженого транспортного засобу, однак до цієї суми не включаються суми пені, 3 % річних та інфляційних втрат, як помилково вважає скаржник, оскільки ці нарахування не є шкодою. 6.2. У спірних правовідносинах слід відмовити у задоволені позовних вимог через сплив 27.03.2016 спеціальної позовної давності для вимог Позивача. 7. Касаційне провадження 7.1 Строк виготовлення Судом цього судового рішення обумовлений вирішенням Судом у цій справі питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. 8. Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права Щодо меж обов`язків Моторно (транспортного) страхового бюро України у разі недостатності коштів та майна ліквідованого страховика 8.1 Відповідно до пункту 9.1 статті 9 Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон) страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик зобов`язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування. Згідно з пунктом 22.1 статті 22 Закону у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи. Статтею 29 Закону передбачено, що у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки. Наслідки прострочення страховиком відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну, визначені нормами статті 36 Закону, згідно з пунктом 36.5 якої за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня. 8.2 Відповідно до вимог частини другої статті 530 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у разі, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк з дня пред`явлення вимоги. Грошовим зобов`язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов`язання. Зокрема, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 8.3 За змістом викладених норм правовідношення, в якому страховик, у разі настання страхового випадку, зобов`язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов`язанням, на суму якого у разі прострочення його виконання страховиком нараховуються суми, передбачені законом і договором страхування (зокрема, пеня, 3 % річних, інфляційні втрати). При цьому Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 30.01.2018 у справі № 910/17993/15, яка викладена з посиланням правову позицію Верховного Суду України у постанові від 01.06.2016 у справі №910/22034/15. 8.4 Суди першої і апеляційної інстанцій встановили обставини: - нездійснення страховиком - ПАТ "СК "Україна", у встановлений Законом строк страхового відшкодування страхувальнику за Договором (права вимоги за яким набув Позивач); - обставини звернення Позивача у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна" з кредиторськими вимогами, що складають як суму несплаченого за Договором страхового відшкодування (суму шкоди, заподіяної майну -транспортному засобу внаслідок ДТП), так і суми, нараховані внаслідок нездійснення страховиком виплати страхового відшкодування у встановлений Законом строк - пені, 3 % річних та інфляційних витрат, за весь період прострочення; - обставини визнання цих вимог на зазначені суми як кредиторських вимог у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна"; - обставини ліквідації страховика - ПАТ "СК "Україна", внаслідок банкрутства без здійснення у межах справи № 910/842/18 про банкрутство погашення Позивачу заборгованості на суму визнаних кредиторських вимог. 8.5 Правовідносини за договором страхування в процедурі ліквідації страховика і після її завершення врегульовані Законом та Законом про банкрутство. За загальним правилом, викладеним в пункті 3 статті 20 Закону України "Про страхування", при настанні страхового випадку страховик зобов`язаний здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування або законом. Норми статті 87 Закону про банкрутство (відповідно до приписів якого здійснювалось провадження у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна") не регулюють наслідки незадоволення вимог кредиторів в процедурі банкрутства страховика через недостатність у нього майна, а норма частини п`ятої статті 45 Закону про банкрутство встановлює, що вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. Натомість спеціальні норми Закону встановлюють виняток з цього правила щодо страховиків та визначають порядок задоволення вимог кредиторів страховика, що не були задоволені у процедурі банкрутства страховика через недостатність майна страховика. Зокрема, відповідно до пункту 20.3 статті 20 Закону у разі ліквідації страховика за рішенням визначених законом органів обов`язки за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності виконує ліквідаційна комісія. Обов`язки страховика за такими договорами, для виконання яких у страховика, що ліквідується, недостатньо коштів та/або майна, приймає на себе МТСБУ. Виконання обов`язків у повному обсязі гарантується коштами відповідного централізованого страхового резервного фонду МТСБУ на умовах, визначених цим Законом. Підпунктом "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону передбачено, що МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння, у разі недостатності коштів та майна страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов`язань за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 8.6 За змістом викладених норм, що регулюють правила переходу від ліквідованого страховика до МТСБУ обов`язків за договором страхування, МТСБУ виконує обов`язки цього страховика відповідно до умов договору страхування в повному обсязі. При цьому преамбула статті 41 Закону - щодо відшкодування МТСБУ шкоди на умовах, визначених цим Законом не може тлумачитись без взаємозв`язку із положеннями підпункту "ґ" пункту 41.1. цієї статті та із положеннями пункту 20.3 статті 20 Закону, пункту 3 статті 20 Закону України "Про страхування". Зазначені нормативні акти в цілому та наведені норми, зокрема, не передбачають винятків із загального правила про майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені) та відповідно до статті 625 ЦК України - сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми. Оскільки спірні відносини виникли з договірних відносин, і Позивач продовжує реалізовувати їх в межах договірних зобов`язань, має місце винятково договірний характер обов`язку чи то страховика, чи то МТСБУ щодо відшкодування шкоди потерпілому, у зв`язку з чим неправильним є застосування судами першої та апеляційної інстанції норми статті 1166 ЦК України, яка регулює позадоговірну (деліктну) відповідальність за завдану майнову шкоду. В спірних правовідносинах акцент потрібно ставити не на відшкодуванні шкоди, яка відшкодовується МТСБУ у випадках, передбачених статтею 41 Закону, а саме не переході до МТСБУ обов`язків за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності тих страховиків, які ліквідовані, що передбачено положеннями пункту 20.3 статті 20 та статтею 41 Закону. Отже МТСБУ не звільняється від обов`язку сплачувати за страховика, що допустив прострочення виплати суми страхового відшкодування, передбачені законом (частина друга статті 625 ЦК України та пункт 36.5 статті 36 Закону) суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих за прострочення ліквідованим страховиком виплати суми страхового відшкодування, оскільки ці нарахування в силу закону (частина друга статті 625 ЦК України та пункт 36.5 статті 36 Закону) є невід`ємною/складовою частиною боргу зі сплати страхового відшкодування за договором страхування. Правильність цієї позиції узгоджується із фактом визнання у справі про банкрутство кредиторських вимог Позивача до ПАТ "СК "Україна" як на суму страхового відшкодування, так і на спірні у цій справі суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, а також узгоджується з умовами в пункті 1.2 договору про надання фінансових послуг факторингу № 1/24-06/2015 від 24.06.2015 - щодо права Позивача (фактора та кредитора за Договором) одержати від боржника суми основного боргу, відсотки, неустойки у повному обсязі (пункт 3.1.). Дійшовши цього висновку, для вирішення спору про покладення на МТСБУ (відповідно до пункту 20.3 статті 20 та підпункту "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону) обов`язку сплачувати за ліквідованого страховика окрім суми страхового відшкодування також 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих в силу закону за прострочення виплати страхового відшкодування, допущене страховиком, обставини прострочення МТСБУ виплати страхувальнику цього страхового відшкодування не входять до предмету дослідження та доказування, як такі, що не мають значення. 8.7 Однак суди наведеного не врахували, неправильно застосувавши до спірних правовідносин норми пункту 20.3 статті 20 та підпункту "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону. Дійшовши цього висновку, Суд погоджується з аналогічними аргументами скаржника (пункти 5.1.-5.4.) та відхиляє протилежні аргументи Відповідача (пункти 6.1.). Суд виходить з того, що обставини правильності розрахунків спірних сум 3 % річних, інфляційних втрат та пені, які були визнані як кредиторські вимоги у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна", встановлені згідно з ухвалою від 15.06.2018 у справі № 910/842/18 (пункт 3.2.). 8.8 Водночас Суд зазначає про таке. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). За змістом норми цієї статті позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. Частинами 2, 3 статті 267 ЦК України передбачено, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. 8.9 Отже, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу України). 8.10 Враховуючи наведені норми ЦК України та висновки в пунктах 8.6, 8.7, суди між тим дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з підстав відсутності порушеного права у спірних правовідносинах, не надавши, всупереч нормам статті 86 ГПК України, оцінки зібраним у справі доказам, а саме заяві про застосування до спірних правовідносин позовної давності та викладеним в ній обставинам, що подана Відповідачем 13.11.2019 - до ухвалення місцевим судом рішення у цій справі (пункт 1.3). У зв`язку із викладеним Суд частково погоджується із аналогічним аргументом Відповідача (пункт 6.2.). 8.11 Допущені судами процесуальні порушення - недослідження зібраних у справі доказів, унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для вирішення питання про існування права на судовий захист у спірних правовідносинах, а саме: щодо почату перебігу та спливу позовної давності у спірних правовідносинах за вимогами Позивача, а також, у разі встановлення обставин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах - щодо наявності поважних причин її пропуску. Апеляційний суд вказаних помилок суду першої інстанції не виправив. 8.12 Згідно з приписами пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 8.13 Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 8.14 Враховуючи викладене, визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, та з урахуванням положень пункту 2 частини 1 статті 308 та пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України, Суд доходить висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані постанова апеляційного суду та ухвала суду першої інстанції - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд. 8.15 Дійшовши висновків у цій справі (пункт 8.6) та з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, Суд зазначає, що рішення касаційного суду у цій справі стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд П О С Т А Н О В И В : 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020 у справі № 910/14293/19 скасувати. 3. Справу № 910/14293/19 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя О.В. Васьковський Судді В.Я. Погребняк Н.Г. Ткаченко Джерело: ЄДРСР 90594594

09.08.2021 Справа № 756/16645/17 Справа № 756/16645/17 Провадження № 2/756/158/21 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2021 року Оболонський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді - Шевчука А.В.‚ за участю секретаря - Парфенчик К.В., Демченко І.В., за участю представника позивача - Пушок С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Вектор Плюс», про визнання договору про відступлення прав за іпотечними договорами частково недійсним, - ВСТАНОВИВ: Позивач ОСОБА_1 через свого представника 11.12.2017 року звернувся до суду з позовом до ТОВ " Кредитні ініціативи" про визнання договору про передачу прав за іпотечним договором частково недійсним, укладений 28.11.2012 року між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ "Кредитні ініціативи» в частині передачі ТОВ «Кредитні ініціативи» права за іпотечним договором 2633/0608/45-002-Z-1 від 10.06.2008 року, укладеним між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 . Свої вимоги позивач обґрунтовує, що 28.11.2012 року, на момент укладення договору про відступлення прав за іпотечним договором, укладеним між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи», ТОВ «ФК «Вектор Плюс» не було іпотекодержателем за іпотечним договором, оскільки, ТОВ «ФК «Вектор Плюс» зареєструвало свої права за переданим від ПАТ «Сведбанк» іпотечним договором в Державному реєстрі обтяжень тільки 06.12.2012 року, тобто після укладення з відповідачем договору про відступлення прав за іпотечним договором. В судовому засіданні залучено співвідповідача ТОВ «Фінансова компанія «Вектор Плюс». В судовому засіданні представник позивача, позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити з підстав викладених у позовній заяві. Представник ТОВ «Кредитні ініціативи» в судове засідання не з`явився, про час та дату судового засідання повідомлялися належним чином, свою позицію виклали в письмових запереченнях, крім іншого просили застосувати строки позовної давності і відмовити в позові. Представник ТОВ «Фінансова компанія «Вектор Плюс» в судове засідання не з`явився, про час та дату судового засідання повідомлялися належним чином, про причини неявки не повідомили. Суд, заслухавши пояснення представника позивача, вивчивши матеріали справи, приходить до висновку проводити розгляд даної справи за відсутності представників відповідачів які про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Із матеріалів справи вбачається, що 10.06.2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк» було укладено кредитний договір №2633/0608/45-002 (а.с.5-13). Відповідно до умов вищевказаного кредитного договору, банк зобов`язується надати позичальнику грошові кошти у розмірі 45 000 доларів США 00 центів на строк до 10.06.2038 року на умовах, передбачених у цьому договорі. З метою забезпечення належного виконання зобов`язання за кредитним договором, 10.06.2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», було укладено Іпотечний договір 2633/0608/45-002-Z-1, згідно з яким передано в іпотеку квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.14-18). 28.11.2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладено Договір факторингу №15. Відповідно до п. 2.1, 2.2. вказано договору, банк відступає Фактору свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Банку на підставі Документації. З моменту відступлення Банком Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов`язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов`язкових платежів (а.с.19-25). Крім того, 28.11.2012 року між ПАТ «Сведбанк» ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладено договір про відступлення прав за іпотечним договором (а.с.46). В той же день, 28.11.2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено Договір факторингу. Відповідно до п. 2.1, 2.2. Договору Клієнт (ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відступає Фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права Вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з Боржниками, право на вимогу якої належить Клієнту на підставі Документації. З моменту відступлення Клієнтом Фактору прав вимоги заборгованості від боржників, всі гарантії, надані боржниками щодо заборгованостей, стають дійсними для Фактора та вважаються наданими Фактору. Разом з правами вимоги до Фактора переходять всі пов`язані з ними права, зокрема права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених Боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов`язкових платежів (а.с.26-30). Крім того, 28.11.2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір про передачу прав за іпотечним договором (а.с.52). Відповідно до ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Сутність договору факторингу полягає у тому, що суб`єкт цивільних правовідносин (кредитор) маючи боржника, який з тих чи інших причин не сплачує належні першому кошти, все ж таки ці кошти отримує, хоча і не від боржника, а від третьої особи, шляхом укладання з нею договору факторингу. Факторинг - це спосіб кредитування однієї особи іншою з умовою платежу у формі правонаступництва ("покупки", або передачі прав вимоги до третьої особи). Відповідно до ч. 1 ст.1078 ЦК України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Предметом договору фінансування під відступлення грошової вимоги може бути: передача грошової вимоги фактору в обмін на надання клієнту грошових коштів; відступлення клієнтом фактору своєї грошової вимоги, як способу забезпечення виконання зобов`язання, що є у клієнта перед фактором (наприклад кредитний договір). Грошова вимога - це вимога клієнта до боржника на підставі будь-якого договору, за яким боржник повинен виплатити клієнту певну грошову суму. Відповідно ж до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» від 05 червня 2003 року (зі змінами), іпотека це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України «Про іпотеку», правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Із Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 07.12.2017 року вбачається, що 06.12.2012 року о 13 год. 04 хв. приватним нотаріусом Гречаною Р.Т. було внесено зміни у даний Реєстр, а саме змінено: - підставу обтяження: з договору внесення змін та доповнень до договору іпотеки, 1-1390, 29.04.2010. Друга Білоцерківська міська державна нотаріальна контора змінено на Договір про відступлення прав за іпотечними договорами, 6970, 28.11.2012. Заєць І.О. приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу - іпотеко держатель: ВАТ «СведБанк», Код: 19356840 змінено на ТОВ «Факторингова компанія «ВЕКТОР ПЛЮС». Код: 38004195. - підстава: договір про відступлення прав за іпотечними договорами. 6970, 28.11.2012, Заєць І.О. приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Таким чином, 28.11.2012 року, на момент укладення договору про відступлення прав за іпотечним договором, укладеним між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи», ТОВ «ФК «Вектор Плюс» не було іпотекодержателем за іпотечним договором, оскільки, ТОВ «ФК «Вектор Плюс» зареєструвало свої права за переданим від ПАТ «Сведбанк» іпотечним договором в державному реєстрі обтяжень тільки 06.12.2012 року, тобто після укладення з відповідачем договору про відступлення прав за іпотечним договором. У судовому засіданні встановлено, що обидва договори Факторингу укладені в один день 28.11.2012 року, але відповідачем (ТОВ «Кредитні ініціативи») як наступним фактором за другим договором Факторингу не надано доказів, що перший фактор в особі Факторингової компанії «Вектор Плюс» прийняв документацію від клієнта ПАТ «Сведбанк», зареєстрував свої права за переданими іпотечними договорами в Державному реєстрі обтяжень. За таких обставин, на думку суду, до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» не перейшло право вимоги за іпотечним договором та з цієї причини не могло відчужуватися в будь-який спосіб на користь інших осіб. Як встановлено частиною 3 статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). До того ж, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, як це встановлено статтею 217 ЦК України. В даному випадку, оспорюваний правочин не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину, що встановлені статтею 203 ЦК України, тому що угода була безтоварною, права, що передані за нею, були відсутні в наявності, а сам правочин, за цих підстав, не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Згідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого не майнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право та примусове виконання обов`язку в натурі. Відповідно до ст. 575 ЦК України, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Згідно до вимог ст. 585 ЦК України, право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з моменту його нотаріального посвідчення. Відповідно до вимог ст. 24 Закону України «Про іпотеку», правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності для звернення до суду не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні. За таких обставин, позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі. Відповідно до ст. 141 ЦПК України, суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір сплачений позивачем при подачі позовної заяви у сумі 640,00 грн. На підставі вищевикладеного та ст. ст. 11, 16, 203, 215 , 236, 575, 585, 1077, 1078 ЦК України , Закону України "Про іпотеку", і керуючись ст. ст. 12, 19, 81, 82, 89, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 280-282 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Вектор Плюс», про визнання договору про відступлення прав за іпотечними договорами частково недійсним, - задовольнити. Визнати частково недійсним договір про передачу прав за іпотечним договором, укладений 28.11.2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи» в частині передачі Товариству з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» права за іпотечним договором № 2633/0608/45-002-Z-1 від 10.06.2008 року, укладеним між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 . Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (ЄДРПОУ 35326253) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 320 (триста двадцять) гривень 00 копійок судового збору. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Вектор Плюс» (ЄДРПОУ 38004195) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 320 (триста двадцять) гривень 00 копійок судового збору. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду через Оболонський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення виготовлений 09.08.2021 року. Суддя А.В. Шевчук Джерело: ЄДРСР 98954358

Постанова Іменем України 06 серпня 2021 року м . Київ справа № 639/6370/18 провадження № 61-2747св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінстандарт», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Березовський Євген Валентинович, на рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 27 серпня 2019 року в складі судді Баркової Н. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року в складі колегії суддів: Піддубного Р. М., Котелевець А. В., Тичкової О. Ю., ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрфінстандарт» (далі - ТОВ «Укрфінстандарт»), третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В. А., про визнання недійсним договору. Позовна заява мотивована тим, що Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ «Укрсоцбанк»), назву якого змінено на Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), а у подальшому на Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк»), і ОСОБА_1 08 жовтня 2007 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 440 609 грн зі сплатою 15 % річних за користування кредитом з кінцевим терміном погашення 07 жовтня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між АКБ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 08 жовтня 2007 року укладено договір іпотеки, предметом якого є майнові права на об`єкт інвестування - квартиру з будівельним АДРЕСА _1 . Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 06 квітня 2011 року на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 474 007,21 грн, а рішенням цього ж суду від 14 січня 2015 року стягнуто заборгованість за вказаним договором у розмірі 216 520 грн. АТ «Укрсоцбанк» і Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та гарантія») 19 вересня 2018 року уклали договір факторингу, відповідно до умов якого останнє набуло право вимоги за вищевказаними договором кредиту та договором іпотеки. Того ж дня ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» відступило право вимоги за вказаними договорами на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінстандарт» (далі - ТОВ «ФК «Укрфінстандарт»), яке у подальшому уклало договір відступлення права вимоги від 19 вересня 2018 року щодо зазначених правочинів (кредитного та іпотечного договорів) на користь ОСОБА_2 . Позивач 26 жовтня 2018 року отримав від ОСОБА_2 заяву-вимогу, в якій останній повідомив про наявність заборгованості за кредитним договором у розмірі 822 304,94 грн та 260 456,34 грн, у разі непогашення якої у 30 денний строк буде здійснено задоволення вимог кредитора шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Вказував , що, заявивши до позичальника вимогу про стягнення коштів у більшому розмірі, ніж номінальна вартість відступленої ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» вимоги, відповідач має намір отримати винагороду у вигляді різниці між номінальною вартістю відступленої вимоги та її ринковою (дійсною) вартістю, тому договір від 19 вересня 2018 року за своєю правовою природою є договором факторингу, а відсутність у ОСОБА_2 ліцензії на право здійснення фінансових послуг виключає можливість укладення ним договорів факторингу. На підставі викладеного ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати укладений 19 вересня 2018 року між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» та ОСОБА_2 договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 08 жовтня 2007 року та про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 08 жовтня 2007 року недійсним. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх прийняття Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 27 серпня 2019 року позов задоволено. Визнано недійсним договір від 19 вересня 2018 року про відступлення права вимоги за кредитним договором від 08 жовтня 2007 року та відступлення права вимоги за іпотечним договором від 08 жовтня 2007 року, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» і ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» судовий збір у розмірі по 384,20 грн з кожного окремо. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що розмір грошової вимоги перевищує ціну відступлення вимоги, тому оспорюваний договір є договором факторингу, оскільки вказана різниця є платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за договором факторингу. Фактично відбулася заміна кредитодавця - банку, який є фінансовою установою та має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу ОСОБА_2 , який не є фінансовою установою у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і не може надавати фінансові послуги, зокрема й у формі факторингу. Права позивача як боржника укладенням оспорюваних правочинів порушені, ним правильно обрано спосіб захисту, позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі. Постановою Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що укладений 19 вересня 2018 року між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» і ОСОБА_2 договір є договором факторингу, останній не має ліцензії на здійснення фінансових послуг, тому наявні передбачені законом підстави для визнання договору про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки недійсним. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Березовський Є. В., просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність ознак договору факторингу та у повній мірі не дослідили правову природу укладеного між відповідачами правочину. Укладений між відповідачами договір відступлення прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки не містить характерних ознак договору факторингу. У спірних правовідносинах відбулася заміна кредитора у грошовому зобов`язанні, яке виникло з кредитного договору, а не заміна кредитодавця в кредитному договорі. Різниця між сумою відступленого боргу та сплачених ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» коштів за відступлення права вимоги є платою за надані нотаріусом послуги, який посвідчував спірний правочин. Оскільки ОСОБА_2 спірним договором набув статусу кредитора, то він має право на нарахування неустойки за затримку повернення боргу, розмір якої передбачений розділом 4 кредитного договору. Пеня не є сумою, яка в розумінні договору факторингу вважається додатково нарахованою сумою за користування кредитними коштами, а є лише забезпеченням виконання зобов`язання щодо повернення боргу, тому зазначена різниця між сумою боргу та сумою пені не може вважатися як додаткове благо, в зв`язку з чим її стягнення не підпадає під поняття факторингу. Позиція інших учасників справи ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Вказував, що суди дійшли правильного висновку щодо природи договору відступлення права вимоги, який є договором факторингу. Фактор для надання фінансової послуги повинен, зокрема, бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. Разом з тим, ОСОБА_2 не є особою, яка може надавати фінансові послуги. Доводи касаційної скарги, що надлишок коштів (11 010 грн), сплачених за договором відступлення права вимоги, був спрямований на оплату послуг нотаріуса, спростовані довідкою вказаного нотаріуса, відповідно до якої останнім прийнято плату за посвідчення спірного правочину 19 вересня 2018 року в розмірі 12 000 грн саме від ОСОБА_2 , а не ТОВ «ФК «Укрфінстандарт». Інші учасники справи відзиву на касаційні скарги не направили. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Березовський Є. В., 07 лютого 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи Суди встановили, що АКБ «Укрсоцбанк», назву якого змінено на ПАТ «Укрсоцбанк», а у подальшому на АТ «Укрсоцбанк», і ОСОБА_1 08 жовтня 2007 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 440 609 грн зі сплатою 15 % річних за користування кредитом з кінцевим терміном погашення 07 жовтня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між АКБ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 08 жовтня 2007 року укладено договір іпотеки, предметом якого є майнові права на об`єкт інвестування - квартиру з будівельним АДРЕСА _1 . Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 06 квітня 2011 року на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 474 007,21 грн, а рішенням цього ж суду від 14 січня 2015 року стягнуто заборгованість за вказаним договором у розмірі 216 520 грн. АТ «Укрсоцбанк» (клієнта) і ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» (фактор) 19 вересня 2018 року уклали договір факторингу, відповідно до умов якого фактор зобов`язується передати грошові кошти у розпорядження клієнта за плату, а клієнт зобов`язується відступити факторові свої права грошової вимоги до боржників за договором кредиту від 08 жовтня 2007 року, що укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 (основний договір). Згідно з пунктом 1.2 договору факторингу від 19 вересня 2018 року за основним договором відступаються наступні права: право вимоги повернення заборгованості за основною сумою кредиту відповідно до основного договору - 401 433,46 грн; право вимоги сплати процентів за користування кредитом в розмірі, встановленому основним договором нарахованих та несплачених станом на дату підписання цього договору, - 420 861,48 грн, а також право вимоги сплати процентів за користування кредитом, нарахованих в майбутньому; право вимоги сплати пені, що була нарахована та буде нарахована в майбутньому. Відповідно до пункту 1.4 договору факторингу від 19 вересня 2018 року в день підписання цього договору до фактора переходять також права, що виникають з іпотечного договору від 08 жовтня 2007 року, що укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 . Також 19 вересня 2018 року укладено договір про відступлення права вимоги за вищевказаним кредитним договором та договором іпотеки між ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» і ТОВ «ФК «Укрфінстандарт». Крім того, 19 вересня 2018 року між ОСОБА_2 (цесіонарій) і ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» (цедент) укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до пункту 1.1 якого на умовах, визначених цим договором, цедент передає, а цесіонарій приймає права вимоги за договором кредиту від 08 жовтня 2007 року, позичальником за яким є ОСОБА_1 , що укладений з АКБ «Укрсоцбанк», кредитором за яким є цедент на підставі договору факторингу від 19 вересня 2018 року, укладеного з ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» у межах боргу у розмірі 822 304,94 грн, з яких: право вимоги повернення заборгованості за основною сумою кредиту відповідно до основного договору - 401 443,46 грн; право вимоги сплати процентів за користування кредитом в розмірі, встановленому основним договором нарахованих та несплачених станом на дату підписання цього договору - 420 861,48 грн, а також право вимоги сплати процентів за користування кредитом, нарахованих в майбутньому; право вимоги сплати пені що була нарахована та буде нарахована в майбутньому. Згідно з пунктом 1.2 договору відступлення права вимоги від 19 вересня 2018 року відступлення прав вимоги за кредитним договором здійснюється на умовах оплати цесіонарієм цеденту вартості відступлених прав вимоги у порядку, визначеному розділом 2 цього договору. Пунктом 2.1 договору відступлення права вимоги від 19 вересня 2018 року визначено, що права вимоги за договором, вказаним у пункті 1.1 цього договору, вважаються переданими у день сплати цесіонарієм цеденту суми, визначеної у пункті 2.2 цього договору. У пункті 2.2 договору відступлення права вимоги від 19 вересня 2018 року передбачено, що вартість прав вимоги, що відступається, складає 833 304,94 грн. ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» (цедент) і ОСОБА_2 (цесіонарій) 19 вересня 2018 року уклали договір (цесії) передачі прав за іпотечним договором, який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Левковець О. Л. 08 жовтня 2007 року. ОСОБА _1 26 жовтня 2018 року надійшла заява-вимога ОСОБА_2 , посвідчена нотаріусом, відповідно до якої ОСОБА_2 повідомив про заборгованість у розмірі 822 304,94 грн і пенею - 260 456,34 грн, попередив, що у разі непогашення заборгованості у термін 30 днів буде здійснено задоволення його вимог шляхом набуття у власність предмета іпотеки. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (тут і далі в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що розмір грошової вимоги перевищує ціну відступлення вимоги, тому оспорюваний договір є договором факторингу, оскільки вказана різниця є платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за договором факторингу. Фактично відбулася заміна кредитодавця - банку, який є фінансовою установою та має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу ОСОБА_2 , який не є фінансовою установою у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і не може надавати фінансові послуги, зокрема й у формі факторингу. Отже, наявні передбачені законом підстави для визнання договору про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки недійсним. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів, враховуючи наступне. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України). Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 656 ЦК України). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги. Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. Отже , за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання. Разом з тим, відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Відповідно до частини першої статті 1078, статті 1079 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Договір факторингу має такі ознаки: предметом є надання фінансової послуги за плату; мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20). Згідно пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону). Разом з тим у статті 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність» визначено, що факторинг являється кредитною операцією. Таким чином, договір факторингу як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних з грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у статті 1077 ЦК України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов`язання під фінансування. Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов`язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними. Договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором. Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса - вони базуються на заміні кредитора у зобов`язанні (відступленні права вимоги). Виходячи з того, що правова природа договору визначається з огляду на його зміст, суд при його правовій оцінці повинен дослідити його умови, права та обов`язки сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і настання певних правових наслідків. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 761/44364/18 (провадження № 61-11248св20). Так , відповідачі уклали договір відступлення права вимоги у межах боргу у розмірі 822 304,94 грн. При цьому у пункті 2.2 договору передбачено, що вартість прав вимоги, що відступається, складає 833 304,94 грн. Крім того, пунктом 2.5 договору відступлення права вимоги передбачено, що з моменту відступлення права вимоги цесіонарій заміщує цедента у всіх правовідносинах, які склалися між ним і боржником на підставі договору, вказаного в пункті 1.1 цього договору (договору кредиту від 08 жовтня 2007 року). Таким чином суди правильно встановили, що з умов спірного правочину вбачається надання фінансової послуги за плату, а ОСОБА_2 фактично набув прав кредитора у правовідносинах за договору кредиту від 08 жовтня 2007 року. При цьому ОСОБА_2 у вимозі на адресу позивача зазначав про необхідність сплати як відступленого за спірним правочином боргу у розмірі 822 304,94 грн, так і нарахованої у подальшому пені - 260 456,34 грн. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). Згідно з частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу, який здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг, протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Отже , фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 752/13279/16-ц (провадження № 61-14199св19). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) дійшла висновку про те, що договір факторингу є правочином, який характеризується, зокрема, тим, що йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором). Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) вказувала, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (частина другої статті 1083 ЦК України). Іншими словами наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб`єктним складом його сторін (стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою. Фактично АТ «Укрсоцбанк», ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» та ОСОБА_2 уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу кредитного та іпотечного договорів від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін. На підставі викладеного, суди дійшли правильного висновку, що укладений 19 вересня 2018 року між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» і ОСОБА_2 договір є договором факторингу, останній не має ліцензії на здійснення фінансових послуг, тому наявні передбачені законом підстави для визнання договору про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки недійсним. Наведене свідчить, що судами правильно застосовані норми матеріального права, а саме положення частини третьої статті 512, статті 1054, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083 ЦК України, Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що укладений між відповідачами договір відступлення прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки не містить характерних ознак договору факторингу, враховуючи наступне. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) дійшла висновку про те, що договір факторингу є правочином, який характеризується, зокрема, тим, що йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором). У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) вказував, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (частина другої статті 1083 ЦК України). Іншими словами наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб`єктним складом його сторін (стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою. Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права. Фактично було укладено ряд угод, завдяки яким відбувся перехід права на вимогу кредитного та іпотечного договорів від банку до фізичної особи. Послідовність укладення договорів між банком та двома фінансовими юридичними особами свідчить про передачу прав, зокрема за фінансово послугою, якою є зокрема кредит. Добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є , зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. При цьому, зазначаючи про відсутність у ОСОБА_2 прав кредитора за договором кредиту, представник останнього також вказує на його право нарахувати неустойку за затримку повернення боргу, розмір якої передбачений розділом 4 кредитного договору. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року). Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції та не є достатніми для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду. При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Доводи касаційної скарги по суті зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Березовський Євген Валентинович, залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 27 серпня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді : І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук Джерело: ЄДРСР 98911408

Постанова Іменем України 8 червня 2021 року м. Київ Справа № 346/1305/19 Провадження № 14-181цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до ОСОБА_2 (далі - позичальник) і Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - приватного виконавця виконавчого округу Івано-Франківської області Безрукого Олега Васильовича (далі - приватний виконавець) про звільнення майна з-під арешту за касаційною скаргою позивачки на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 серпня 2019 року, ухвалене суддею Веселовим В. М., і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 3 грудня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Фединяка В. Д., Мелінишин Г. П., Девляшевського В. А. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Позивачка уклала з банком, який перебував у процедурі ліквідації, договір купівлі-продажу майнових прав і договір відступлення права вимоги за іпотечним договором. Так вона набула права вимоги до позичальника банку за укладеними ними раніше кредитним договором і договором іпотеки. Іпотека на квартиру за банком була зареєстрована задовго до того, як позивачка придбала відповідне право вимоги. Але станом на час такого придбання у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі постанови приватного виконавця про арешт майна боржника було зареєстроване обтяження речових прав на квартиру для примусового виконання судового рішення про стягнення коштів з позичальника за іншим кредитним договором. Позивачка вважала, що наявність зареєстрованого арешту на квартиру є перешкодою у реєстрації за нею як іпотекодержателем права власності на цей предмет іпотеки. Тому звернулася до суду з позовом про звільнення квартири з-під арешту. 2. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що банк не міг відступити позивачці право вимоги за кредитним договором, а тому і за договором іпотеки, укладеним для забезпечення виконання основного зобов`язання, бо стороною кредитного договору може бути тільки банк або інша фінансова установа. З огляду на це суди вважали, що набуття позивачкою права вимоги до позичальника за кредитним договором і за договором іпотеки суперечить закону та відмовили у задоволенні позову. 3. Позивачка у касаційній скарзі наполягала на тому, що чинне цивільне законодавство та законодавство про банківську діяльність не передбачає заборони щодо відступлення права вимоги за кредитним договором фізичній особі.Тому вона вважала, що має право зареєструвати за собою як іпотекодержателем право власності на квартиру після усунення судом перешкоди у такій реєстрації, а саме після звільнення квартири з-під арешту, який наклав приватний виконавець. 4. Велика Палата Верховного Суду мала вирішити три ключові питання: 1) чи могла позивачка набути від банку, який перебував у процедурі ліквідації, права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки? 2) чи є підстави для відступу від висновків Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду щодо відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи? 3) чи є арешт квартири, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно після того, як банк зареєстрував за собою іпотеку, підставою для відмови позивачці у державній реєстрації права власності на предмет іпотеки? (2) Короткий зміст позовної заяви 5. 22 березня 2019 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, у якій просила звільнити квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира) з-під арешту, накладеного на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 40533618 від 6 квітня 2018 року і зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в спеціальному розділі 25631368 на підставі постанови приватного виконавця від 4 квітня 2018 року за номером 56109385 про арешт майна боржника. Мотивував позов такими обставинами: 5.1. 29 серпня 2007 року АКБ «ТАС-Комерцбанк» уклало з позичальником кредитний договір № 0805/0807/71-040 (далі - кредитний договір-1) про надання кредиту у вигляді невідновлюваної кредитної лінії з лімітом 21 000,00 доларів США. 5.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором-1 АКБ «ТАС-Комерцбанк» уклало з позичальником іпотечний договір за реєстровим номером 1-154 (далі - договір іпотеки), згідно з яким предметом іпотеки стала квартира. Приватний нотаріус Київського міського округу на підставі договору іпотеки відразу наклав заборону відчуження квартири, про що вніс запис у Державний реєстр іпотек. 5.3. Надалі АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ПАТ «Сведбанк» уклали договір купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором-1, а також договір про відступлення прав за договором іпотеки. 5.4. 25 лютого 2012 року ПАТ «Сведбанк» і ПАТ «Дельта банк» уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором-1 і договором іпотеки, а також договір про відступлення прав за договором іпотеки. 5.5. 4 квітня 2018 року на підставі виконавчого листа від 27 лютого 2017 року № 346/1545/16-ц, виданого Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області приватний виконавець відкрив виконавче провадження № 56109385. У ньому наклав арешт на все нерухоме майно позичальника, зокрема і на квартиру. Згідно з указаним виконавчим листом суд стягнув з позичальника на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії № 18-34.8/356 від 4 квітня 2008 року (далі - кредитний договір-2) за період з 4 березня 2008 року до 24 лютого 2016 року в сумі 3 409 736,71 грн. 5.6. 18 січня 2019 року позивачка уклала з ПАТ «Дельта банк» договір купівлі-продажу майнових прав № 1111/К (далі - договір купівлі-продажу майнових прав) і договір відступлення права вимоги за іпотечним договором. Згідно з цими договорами позивачка набула право вимоги до позичальника за кредитним договором-1 і за договором іпотеки. 5.7. Того ж дня приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Макарова О. П. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 45117258) про реєстрацію іпотеки у Державному реєстрі іпотек (номер запису про іпотеку в спеціальному розділі - 29914524; боржник - ОСОБА_2 , іпотекодержатель - ОСОБА_1 , об`єкт нерухомого майна - квартира). 5.8. Позичальник своєчасно не погасив кредит за кредитним договором-1 на користь позивачки, внаслідок чого станом на 18 січня 2019 року загальна сума його заборгованості без урахування штрафних санкцій склала 752 471,70 грн; позивачка є новим іпотекодержателем за договором іпотеки, про що позичальник письмово повідомлений 18 січня 2019 року. Тому арешт, накладений у виконавчому провадженні № 56109385 суперечить положенням Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку», а також перешкоджає позивачці реалізувати її права іпотекодержателя. (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 28 серпня 2019 року Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував рішення так: 6.1. 24 листопада 2016 року Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області ухвалив рішення, згідно з яким стягнув з позичальника на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором-2 у сумі 3 409 736,71 грн. 6.2. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості державної реєстрації (частина сьома статті 3 Закону України «Про іпотеку»). 6.3. Через заміну кредитора в зобов`язанні останнє зберігається, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора. Стаття 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначає перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями у кредитних правовідносинах, - банк або інша фінансова установа. За змістом пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фізична особа у будь-якому статусі не має права надавати фінансові послуги. Тому відступлення права вимоги за кредитним договором на користь такої особи суперечить положенням частини третьої статті 512 і статті 1054 ЦК України. Відступити право вимоги за кредитним договором можна лише банку або іншій фінансовій установі. Таке відступлення на користь фізичної особи суперечить закону (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11). 7. Оскільки право вимоги за кредитним договором-1 було відступлене позивачці, а не банку або іншій фінансовій установі, таке відступлення суперечить положенням частини третьої статті 512 і статті 1054 ЦК України. Тому у задоволенні позову необхідно відмовити. (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 8. 3 грудня 2019 року Івано-Франківський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. Мотивував так: 8.1. Позивачка не може бути кредитодавцем у кредитних правовідносинах. 8.2. Під час примусового виконання виданого Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області виконавчого листа від 27 лютого 2017 року № 346/1545/16-ц про стягнення з позичальника на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором-2 за період з 4 березня 2008 року до 24 лютого 2016 року у сумі 3 409 736,71 грн, приватний виконавець згідно з постановою від 4 квітня 2018 року правомірно наклав арешт на все майно позичальника у межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У грудні 2019 року позивачка подала касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 серпня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду й ухвалити нове рішення про задоволення позову. Скаржилася на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 9 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від її висновку та від висновків Верховного Суду України, а також через наявність виключної правової проблеми. Мотивував ухвалу так: 10.1. У практиці Верховного Суду України та Верховного Суду висловлювалися різні, зокрема взаємовиключні, підходи до застосування конструкції недійсності правочину з відступлення права вимоги за кредитним договором: 1) за допомогою конструкції «віртуальної» нікчемності, не визнаючи правочин про відступлення права вимоги недійсним, суд не застосовував умови цього правочину для регулювання відносин сторін (постанови Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15; постанова Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11); 2) суд вважав, що правочин про відступлення права вимоги є правомірним (стаття 204 ЦК України) і без визнання його недійсним породжує відповідні юридичні наслідки (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 916/2286/16; постанова Верховного Суду в складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16); 3) оскільки правочин про відступлення фізичній особі права вимоги за кредитним договором суперечить частині третій статті 512 і статті 1054 ЦК України, суд визнавав цей правочин недійсним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц); 10.2. Необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України (постанови від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15) та Великої Палати Верховного Суду (постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11). Сформульовані у цих рішеннях висновки не відповідають поняттю нікчемного правочину; ні у ЦК України, ні в іншому законі немає вказівки на нікчемність правочину про відступлення фізичній особі права вимоги за кредитним договором. 10.3. З огляду на наявність взаємовиключних підходів суду касаційної інстанції до застосування норм права у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором фізичній особі, у справі є виключна правова проблема, вирішення якої необхідне для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень і для формування єдиної правозастосовної практики. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Позивачка мотивувала касаційну скаргу так: 11.1. Чинне цивільне законодавство, а також законодавство, що регулює банківську діяльність, не передбачають заборону відступлення права вимоги за кредитними договорами іншим суб`єктам, ніж фінансові установи. 11.2. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальним нормативно-правовим актом щодо інших актів у відносинах з реалізації майна ПАТ «Дельта банк», який відчужив позивачці права вимоги за кредитним договором-1 і за договором іпотеки у процесі ліквідації. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб може самостійно визначити способи, порядок, склад та умови відчуження майна банку, до яких, зокрема, належать права вимоги до боржників. 11.3. Якщо не спростована презумпція правомірності правочину, всі права й обов`язки, які набули його сторони, слід реалізовувати безперешкодно. 11.4. Право вимоги за кредитними договорами та за договорами забезпечення виконання зобов`язання під час відкритого конкурсу можуть отримати не тільки банки та небанківські фінансові установи, але й інші юридичні особи, а також фізичні особи (пункт 5.11 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 5 липня 2012 року № 2 у редакції, чинній, з 21 січня 2017 року, далі - Положення). 11.5. 18 грудня 2018 року позивачка стала переможцем електронного аукціону щодо забезпеченого квартирою права вимоги за кредитним договором-1, що підтверджує відповідний протокол. На його підставі 18 січня 2019 року всі права вимоги до позичальника за кредитним договором-1 і за договором іпотеки ПАТ «Дельта банк» відступило позивачці. Договори купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором є правомірними, бо суд не визнав їх недійсними. 11.6. Реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відступлення прав за іпотечним договором суд не скасував. Це підтверджує витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки № 153166832 від 18 січня 2019 року. 11.7. У чинному законодавстві України немає норми, яка прямо вказує на недійсність/нікчемність договорів про відступлення права вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки, укладеними з фізичними особами. 11.8. Позбавлення права власності є неприпустимим. Накладання арешту на предмет іпотеки порушує права іпотекодержателя. Тому квартиру слід звільнити з-під арешту (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року у справі № 358/1118/16-ц). (2) Позиція інших учасників процесу 12. Інші учасники судового процесу відзиви на касаційну скаргу не подали. Відзив приватного виконавця Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 1 грудня 2020 року залишив без розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів позивачки та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Чи могла позивачка набути від банку, який перебував у процедурі ліквідації, права вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки? 13. Суди попередніх інстанцій зазначили, що відступлення права вимоги за кредитним договором-1 і за договором іпотеки на користь фізичної особи суперечить закону. Тому з урахуванням висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 і від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, позивачка не могла бути кредитором за кредитним договором-1. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком судів першої й апеляційної інстанцій не погоджується. 14. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України). 15. Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). 16. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг. 17. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом(частина третя статті 656 ЦК України). 18. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги. 19. Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункти 37, 38)). 20. Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 48)). 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі факти: 21.1. За умовами кредитного договору-1 банк надав позичальнику кредит у сумі 21 000,00 доларів США на строк з 29 серпня 2007 року до 27 серпня 2032 року включно; 21.2. Відповідно до договору купівлі-продажу майнових прав ПАТ «Дельтабанк» передало позивачці всі права вимоги до позичальника за кредитним договором-1 і за договором іпотеки. Позивачка оплатила 126 218,82 грн за купівлю майнових прав за кредитним договором-1; 21.3. Згідно з додатком № 1 до договору купівлі-продажу майнових прав загальна заборгованість позичальника за кредитним договором-1 на дату купівлі-продажу майнових прав становить 752 471,70 грн, з них: 419 935,61 грн (еквівалент 14 979,72 доларів США) - заборгованість за кредитом, 225 662,42 грн (еквівалент 8 049,71 доларів США) - заборгованість за процентами, 106 873,67 грн - штраф і пеня; 22. Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 51)). 23. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 57)). 24. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що договори купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором за їхніми ознаками є договорами, за якими банк у зобов`язаннях за кредитним договором-1 і договором іпотеки замінений на позивачку як нового кредитора. Позивачка не набула право здійснювати фінансові операції відносно боржника, оскільки за умовами договорів купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором у неї виникло лише право вимагати виконання зобов`язань за кредитним договором-1 і за договором іпотеки. Отже, такі договори не можна кваліфікувати як договори факторингу. Вони є змішаними, бо містять елементи різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України), зокрема ознаки договору купівлі-продажу права вимоги (за умовами якого продавець продав, а покупець придбав право вимоги на публічних торгах) і договору відступлення права вимоги (цесії) (за умовами якого первісний кредитор передав право вимоги новому кредитору). Тому помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що договір купівлі-продажу майнових прав містить ознаки договору факторингу. 25. Позивачка у касаційній скарзі зазначила, що у процедурі ліквідації ПАТ «Дельта банк» відбулись електронні торги з продажу його майна. За результатами торгів, переможцем яких стала позивачка, вона на підставі договору купівлі-продажу майнових прав та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором отримала майнове право вимоги виконання кредитного договору-1 і договору іпотеки. 26. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про те, що суб`єктний склад правочинів з відступлення права вимоги законом не обмежений, на відміну від договорів факторингу, однією зі сторін якого обов`язково має бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (пункти 51-52)). 27. Оскільки сторони договору купівлі-продажу майнових прав у процедурі ліквідації банку фактично уклали договір купівлі-продажу права вимоги, на виконання якого здійснена цесія, а її сторонами можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що відступлення права вимоги суперечить закону, є помилковим. 28. Крім того, положення нормативно-правових актів, які врегулювали процедуру ліквідації банку, допускають продаж на конкурсних засадах майна банку, що перебуває у стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та за договорами забезпечення виконання зобов`язання будь-яким суб`єктам правовідносин, зокрема і без статусу банку або іншої фінансової установи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19). 29. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи. Тому помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивачка як фізична особа в силу вимог закону не могла бути стороною договору купівлі-продажу майнових прав та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором. (1.2) Чи є підстави для відступу від висновків Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду щодо відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи? 30. В ухвалі від 9 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, формулюючи підстави для передання справи № 346/1305/19на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав про необхідність відступу від висновку, сформульованого у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15 (про те, що кредитна спілка як кредитодавець не має права відступати право вимоги за кредитним договором, укладеним з фізичною особою, оскільки такі зобов`язання тісно пов`язані з особою кредитора і згідно зі статтею 515 ЦК України заміна кредитора у них не допускається), а також у висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України). Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що такі висновки не відповідають розумінню нікчемного правочину за ЦК України; у нормативних актах відсутня вказівка на нікчемність правочину про відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним з фізичною особою. 31. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 32. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40). 33. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що висновки, сформульовані у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15 стосуються інших обставин, за яких спірні правовідносини не є подібними з правовідносинами сторін спору у справі № 346/1305/19. Спори у справах № 6-667цс15 і № 6-59цс15 стосувалися відступлення права вимоги кредитною спілкою, яка згідно із Законом України «Про кредитні спілки» не має повноважень на укладення з фізичною особою договору про відступлення права вимоги за кредитними договорами. Натомість у справі № 346/1305/19 спір виник щодо відступлення фізичній особі права вимоги за кредитним договором-1 і договором іпотеки на конкурсних засадах у процедурі ліквідації банку. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, викладеного у зазначених постановах Верховного Суду України. 34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 вона вже відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України. У зазначеній постанові від 16 березня 2021 року вона вказала, що за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ (пункт 62). (1.3) Чи є арешт квартири, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно після того, як банк зареєстрував за собою іпотеку, підставою для відмови позивачці у державній реєстрації права власності на предмет іпотеки? 35. Позивачка у позовній заяві, апеляційній і касаційній скаргах стверджувала, що накладення приватним виконавцем арешту на квартиру створило перешкоди їй як іпотекодержателю у реалізації права на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації за нею права власності на предмет іпотеки на підставі пункту 12.3.1 договору іпотеки. Тому просила звільнити квартиру з-під арешту. 36. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що позивачка не може бути кредитором у зобов`язанні щодо виконання кредитного договору-1, і що вона не набула прав іпотекодержателя за договором іпотеки. А тому виснували, що арешт квартири не порушує прав позивачки. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком про те, що накладення приватним виконавцем арешту на квартиру не порушило прав позивачки, проте з інших мотивів, ніж навели суди попередніх інстанцій. 37. Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» (абзац третій статті 1 цього Закону). 38. Обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно (частина перша статті 4 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки). 39. У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частина шоста та сьома статті 3 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду). 40. Однією з підстав для відмови у державній реєстрації прав є наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно (пункт 6 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV)). 41. 3 липня 2018 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» № 2478-VIII (далі - Закон № 2478-VIII). Згідно з пунктом 10 розділу І цього Закону частину четверту статті 24 Закону № 1952-IV парламент доповнив пунктом 7 про те, що відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі «державної реєстрації права власності на нерухоме майно іпотекодержателем - фінансовою установою в порядку, передбаченому статтями 33-38 Закону України «Про іпотеку». Наявність зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень, інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем». 42. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що іпотекодержатель, зокрема і новий кредитор, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи, може безперешкодно реалізувати право на задоволення своїх вимог до боржника переважно перед іншими його кредиторами, зокрема, шляхом реєстраціїправа власності за ним на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». За змістом зазначеного припису пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV обтяження предмета іпотеки, зареєстровані після державної реєстрації іпотеки за банком або іншою фінансовою установою, не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержателем та для державної реєстрації за ним (зокрема і за новим кредитором, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи) права власності на цей об`єкт. 43. Суди попередніх інстанцій встановили, зокрема, такі обставини: 43.1. 29 серпня 2007 року приватний нотаріус Коломийського міського нотаріального округу зареєстрував обтяження квартири іпотекою згідно з договором іпотеки у Державному реєстрі іпотек; 43.2. 4 квітня 2018 року приватний виконавець наклав арешт на все майно позичальника, в тому числі на предмет іпотеки, у межах виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення заборгованості з позичальника за кредитним договором-2. 43.3. 22 січня 2019 року позивачка заявила позичальнику вимогу № 0805/0807/71-040 про порушення зобов`язань за умовами виконання кредитного договору-1 (далі - вимога), яку він не виконав. Згідно з цією вимогою у разі невиконання не пізніш як у тридцятиденний строк з дня її отримання зобов`язань за умовами кредитного договору-1 позивачка зверне стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності на підставі пункту 12.3.1 договору іпотеки. 44. Суди попередніх інстанцій не встановили, що позивачка зверталася до нотаріуса з метою реалізації іпотечного застереження та реєстрації за нею права власності на квартиру. Вона звернулася до суду 22 березня 2019 року з метою захисту її права іпотекодержателя щодо реєстрації права власності на квартиру як предмет іпотеки, не обґрунтувавши станом на момент звернення наявність перешкод у реалізації такого права. 45. Закон № 2478-VIII застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону (пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2478-VIII). 46. Згідно з пунктом 1 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2478-VIII цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через три місяці з дня набрання чинності цим Законом. Він був опублікований 3 листопада 2018 року, набрав чинності 4 листопада того року та був введений у дію 4 лютого 2019 року. 47. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що іпотека за договором іпотеки була зареєстрована за АКБ «ТАС-Комерцбанк» ще 29 серпня 2007 року. Значно пізніше - 4 квітня 2018 року - приватний виконавець зареєстрував обтяження на предмет іпотеки. Той факт, що іпотека зареєстрована саме за позивачкою лише 18 січня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу майнових прав і договору відступлення права вимоги за іпотечним договором не змінює факту виникнення у банку права іпотеки на квартиру 29 серпня 2007 року. 48. Отже, за змістом пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV станом на день звернення до суду позивачки, яка набула від банку права іпотекодержателя щодо іпотеки, зареєстрованої за банком ще 29 серпня 2007 року, наявність обтяження речових прав на квартиру, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі постанови приватного виконавця про арешт майна боржника, не могло бути підставою для відмови позивачці у державній реєстрації права власності на квартиру у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Така підстава для відмови існувала до моменту введення в дію 4 лютого 2019 року Закону № 2478-VIII (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 755/5072/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 грудня 2019 року у справі № 923/880/18 (пункти 4.44-4.45)). 49. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивачка не довела порушення її права іпотекодержателя щодо реєстрації права власності на квартиру через накладення на неї арешту приватним виконавцем. 50. Накладення арешту на заставлене майно не позбавляє кредитора права задовольнити його вимоги в майбутньому і не скасовує для нього правил пріоритетності, передбачених Законом України «Про іпотеку» (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 листопада 2020 року у справі № 761/31581/19, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 331/3944/18). Наявність арешту, накладеного на предмет іпотеки, не порушує пріоритетного права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 березня 2021 року у справі № 2-6875/10, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року у справі № 686/1953/13-ц). 51. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що накладений на предмет іпотеки арешт є перешкодою для іпотекодержателя для звернення стягнення на це майно. Але обставини тієї справи, яку згадує у позовній заяві, апеляційній та касаційній скаргах позивачка, були відмінними від обставин справи № 346/1305/19. У тій справі позивач як іпотекодержатель дізнався про порушення свого права 30 червня 2016 року під час спроби у нотаріуса звернути стягнення на предмет іпотеки і у жовтні 2016 року звернувся до суду з вимогою про звільнення майна з-під арешту. Як на час, коли позивач дізнався про порушення свого права, так і на час звернення до суду, пункт 6 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV передбачав, що зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно є підставою для відмови в державній реєстрації прав. Не було припису, який би дозволяв державному реєстратору провести державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за наявності зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень. Таким приписом (пунктом 7) парламент доповнив частину четверту статті 24 Закону № 1952-IV на підставі Закону № 2478-VIII, введеного в дію 4 лютого 2019 року. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 52. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 53. Оскільки позивачка подала касаційну скаргу у грудні 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX. 54. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX). 55. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та четверта статті 412 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX). 56. З огляду на наведену оцінку доводів позивачки та висновків судів попередніх інстанцій, касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. (2.2) Щодо судових витрат 57. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивачку. (3) Висновки щодо застосування норм права 58. Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). 59. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг. 60. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом(частина третя статті 656 ЦК України). 61. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги. 62. Продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи. 63. Однією з підстав для відмови у державній реєстрації прав є наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно (пункт 6 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV). Відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі державної реєстрації права власності на нерухоме майно іпотекодержателем - фінансовою установою в порядку, передбаченому статтями 33-38 Закону України «Про іпотеку». Наявність зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень, інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем (пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV). 64. Обтяження предмета іпотеки, зареєстровані після державної реєстрації іпотеки за банком або іншою фінансовою установою, не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержателем та для державної реєстрації за ним (зокрема і за новим кредитором, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи)права власності на цей об`єкт у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». 65. Висновки щодо застосування пункту 6 частин першої, пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV, сформульовані у цій постанові, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують її своїй діяльності (частина п`ята статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 серпня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 3 грудня 2019 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах зазначені судові рішення залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік Л. Й. Катеринчук В. М. Сімоненко В. С. Князєв І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98524306

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2021 року м . Київ Справа № 906/1174/18 Провадження № 12-1гс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Власова Ю. Л., суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю: секретаря судового засідання Бутенка А. О., представників відповідачів: Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест» -Косигіна С. В., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб -Кібець Р. Р., Заплішної О. Д., розглянула в судовому засіданні касаційні скарги Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест» та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на рішення Господарського суду Житомирської області від 15 червня 2020 року (суддя Маріщенко Л. О.) та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року (головуючий суддя Демидюк О. О., судді Коломис В. В., Савченко Г. І.) у справі № 906/1174/18 за позовом Приватного вищого навчального закладу «Інститут підприємництва та сучасних технологій» до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» в особі голови комісії з припинення - ліквідатора Шевченка Олександра Володимировича, Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Скульської Т. А., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання договору про відступлення прав вимоги недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію прав і обтяжень. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2018 року Приватний вищий навчальний заклад «Інститут підприємництва та сучасних технологій» (далі - ПВНЗ «Інститут підприємництва та сучасних технологій») звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум») в особі голови комісії з припинення - ліквідатора Шевченка О. В., Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест» (далі - ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест»), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Скульської Т. А. (далі - приватний нотаріус), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про: - визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 24 січня 2018 року № 958-Ф, укладеного між ПАТ «Банк Форум» та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» (далі - договір № 958-Ф, спірний договір); -скасування рішення приватного нотаріуса від 24 січня 2018 року, індексний номер 39341218, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. 2. Позовні вимоги мотивовані тим, що договір № 958-Ф за своєю правовою природою є договором факторингу, а відсутність ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» у Державному реєстрі фінансових установ виключає можливість укладення ним договорів про надання фінансових послуг та порушує вимоги законодавства щодо форми, змісту і суб`єктного складу договору факторингу, що є підставою для визнання спірного договору недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 3. На думку позивача, договір № 958-Ф є договором факторингу, оскільки заявлена ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» грошова вимога до позивача перевищує номінальну вартість відступленої ПАТ «Банк Форум» вимоги, а отже, ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» має намір отримати винагороду у вигляді різниці між номінальною вартістю відступленої вимоги та її ринковою (дійсною) вартістю. 4. Вимогу про скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію іпотеки (номер запису 24515233), яким унесені відомості про нового іпотекодержателя - ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» за договором іпотеки від 19 серпня 2008 року № 15309, позивач обґрунтував тим, що запис про скасування державної реєстрації прав може бути внесено до Державного реєстру речових прав лише на підставі судового рішення про скасування попереднього рішення про державну реєстрацію. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5. 19 серпня 2008 року між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 0075/08/52-CLNv, за умовами якого зазначений банк надає позичальникові кредитні кошти в сумі 150 000 доларів США. 6. Цього ж дня, на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором, між ПАТ «Банк Форум» та третьою особою ОСОБА_2 укладено договір поруки, за яким ОСОБА_2 поручився за виконання основним боржником зобов`язань з повернення кредиту. 7. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 0075/08/52-CLNv, між ПАТ «Банк Форум» та ПВНЗ «Інститут підприємництва та сучасних технологій» укладено іпотечний договір, за умовами якого позивач передав в іпотеку банку нерухоме майно, що належить йому на праві власності, а саме: будівлю навчального корпусу та земельну ділянку загальною площею 0,9815 га, на якій розташована будівля ( м. Житомир, пров. Шкільний, 7 ). 8. У зв`язку з невиконанням позичальником зобов`язань ПАТ «Банк Форум» звернулось до Корольовського районного суду м. Житомира із позовом до ОСОБА_1 та його поручителя ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором та договором поруки в розмірі 168 668,30 долара США (1 335 464,99 грн), що утворилася станом на 02 листопада 2010 року. 9. Суди встановили, що відповідно до постанови Правління Національного банку України від 13 червня 2014 року № 355 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк Форум» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 16 червня 2014 року № 49 «Про початок ліквідації ПАТ «Банк Форум» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум». На момент укладання спірного договору ПАТ «Банк Форум» перебував у процедурі ліквідації, а тому реалізація його активів здійснювалась на відкритих торгах (аукціоні) шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання відповідно до норм Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-IV«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-IV), пункту 5.11 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку та нормативно-правових актів Фонду. 10. 26 грудня 2017 року ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест», шляхом перемоги на електронних торгах придбав право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором від 19 серпня 2008 року, за результатами яких укладений спірний договір № 985-Ф. 11. За умовами договору № 985-Ф ПАТ «Банк Форум» відступив шляхом продажу ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» права вимоги до позичальника ОСОБА_1 , поручителя ОСОБА_2 та іпотекодавця- ПВНЗ «Інститут підприємництва та сучасних технологій» відповідно за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором згідно з додатком № 1 у розмірізаборгованості - 4 693 985,11 грн, а новий кредитор сплатив банку ціну продажу (уступки) права вимоги - грошові кошти в розмірі 1 111 414,00 грн. 12. 24 січня 2018 року приватним нотаріусом як державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. 13. 15 травня 2018 року між ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Затишний хутір» укладено попередній договір про купівлю-продаж будівлі навчального корпусу. 14. Постановою приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Кузьміної Л. Л. від 03 жовтня 2018 року № 252 ПЮФ «Центр надання юридичної допомоги «Дігест» відмовлено у посвідченні договору купівлі-продажу. 15. Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 19 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 15 травня 2019 року у справі № 296/10107/18, відмовлено в задоволенні позову ПЮФ «Центр надання юридичної допомоги «Дігест» про визнання незаконною постанови приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Кузьміної Л. Л. про відмову у вчиненні нотаріальної дії. 16. На обґрунтування рішення у справі № 296/10107/18 судами зазначено, що позивач не здійснює примусову реалізацію майна, а діє відповідно до іпотечного договору від 19 серпня 2008 року, договору відступлення прав за іпотечним договором та Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» та виявив добровільний намір відчужити іпотечне майно через невиконання зобов`язань боржником ОСОБА_1 за основним кредитним договором від 19 серпня 2008 року. Отже, встановивши, що 29 жовтня 2014 року державним реєстратором було зареєстровано обтяження - податкову заставу на вказану будівлю навчального корпусу, а 30 вересня 2016 року на вимогу Корольовського відділу державної виконавчої служби на нього накладено арешт, іпотекодержателя було позбавлено права задовольнити свої вимоги шляхом позасудового врегулювання, а саме від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. 17. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 березня 2019 року № 161459909 будівля навчального корпусу загальною площею 3 073 кв. м, реєстраційний номер 10944522, що розташована за адресою: м. Житомир, пров. Шкільний, 7 , належить на праві приватної власності ПВНЗ «Інститут підприємництва та сучасних технологій». Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 18. Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 02 січня 2019 року залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні банку - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . 19. Справа судами розглядалася неодноразово. Господарський суд Житомирської області рішенням від 15 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року, позов задовольнив частково: визнав недійсним договір № 958-Ф; в іншій частині позову відмовив. 20. Судові рішення мотивовано тим, що ціна відступлення права грошової вимоги за умовами договору становила 1 111 414,00 грн, а розмір самої грошової вимоги становив 162 619,57 долара США, що еквівалентно 4 693 985,11 грн, тобто розмір грошової вимоги значно перевищує ціну відступлення вимоги. Окрім цього, уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором, банк отримав фінансування у розмірі 1 111 414,00 грн, а ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест», у свою чергу, укладаючи вказаний договір, набув право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором № 958-Ф. Укладений між ПАТ «Банк Форум» та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» спірний договір за своєю юридичною природою, незважаючи на його назву - договір про відступлення права вимоги, є договором факторингу. Суди також установили, що ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» не є фінансовою установою, доказів включення його до Державного реєстру фінансових установ суду не надано, а тому він не має права укладати договори факторингу. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 21. У жовтні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшли касаційні скарги ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» та Фонду. Скаржники просять скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 15 червня 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року у справі № 906/1174/18 та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 22. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 листопада 2020 року поновив ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» строк для подання касаційної скарги, відкрив касаційне провадження за його касаційною скаргою, призначив справу до розгляду, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Відмовив скаржнику в задоволенні клопотання про зупинення дії постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року. 23. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 грудня 2020 року Фонду поновлено строк для подання касаційної скарги, відкрито касаційне провадження за його касаційною скаргою, призначено справу до розгляду та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 24. 14 січня 2021 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав цю справу разом з касаційними скаргами на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин третьої, п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 25. У вказаній вище ухвалі суд касаційної інстанції зазначив про необхідність відступу від висновків, викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 295/3588/14-ц, від 16, 22 грудня 2020 року у справах № 640/14873/19, 761/20317/18 відповідно, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 910/4816/18, про застосування як пріоритетних норм Закону № 4452-IVта прийнятих на його виконання нормативно-правових актів Фонду, які не містять заборон щодо придбання фізичними та юридичними особами, які не є фінансовими установами, майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами. 26. Зазначену ухвалу також обґрунтовано тим, що справа № 906/1174/18 містить виключну правову проблему стосовно розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу з огляду на укладення договорів відступлення (купівлі-продажу) вимог за результатами електронних торгів з продажу активів банку, який ліквідується, за відсутності одного варіанта реалізації розсуду суду, який можна вважати правильним щодо застосування у системному зв`язку статей 512, 514, 1077, 1078, 1079 ЦК України та положень Закону № 4452-IVу співвідношенні із статтями 203, 215 ЦК України, нормативно-правовими актами Фонду, які не містять заборони щодо придбання фізичними та юридичними особами, які не мають статусу фінансової установи, майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення. 27. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 січня 2021 року цю справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 28. Касаційну скаргу ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. А саме: судами застосовані норми ЦК України та статтю 350 Господарського кодексу України (далі -ГК України) без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 906/1174/18 (також у справах № 910/4816/18, 908/2251/18, 910/974/18, 910/21040/17, 909/968/16); суди попередніх інстанцій мали застосувати до спірних правовідносин положення статей 3, 15, 16 ЦК України, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України (постанова від 30 листопада 2016 року у справі № 3-1125гс16). 29. На думку скаржника, провадження у справі підлягало закриттю на підставі підпункту 6 пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України, оскільки Фонд не є правонаступником ліквідованого ПАТ «Банк Форум». 30. Скаржник зазначає, що господарські суди неповно з`ясували обставини, які мають значення для справи, та помилково дійшли висновку, що цей договір є договором факторингу, а не правочином з відступлення права вимоги (цесії), що призвело до порушення статей 11, 14, 210, 236, 238, 316 ГПК України, оскільки ані за суб`єктним складом сторони не підпадають під ознаки договору факторингу, ані за предметом, ані за метою та ціною оспорюваний договір не є факторингом, зокрема тому, що на момент укладення оспорюваного договору у банку була відкликана банківська ліцензія і він не був фінансовою установою. 31. Фонд у поданій касаційній скарзі, із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. А саме: суд апеляційної інстанції застосував положення статей 203, 207, 215, 227, 512, 514, 656, 1077 - 1079 ЦК України, статті 1, 4 Закону України від 12 липня 2001 року №2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі -Закон № 2664-ІІІ), статтю 20 Закону України від 02 березня 2015 року № 222-VIII «Про ліцензування видів господарської діяльності» без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 31 липня 2019 року у справі № 910/4816/18. Застосував положення статей 16, 203, 215 ЦК України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 05 квітня 2018 року у справі № 405/20/15-ц та у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року та 11 травня 2016 року (справи № 6-78цс13, 6-806цс16 відповідно). Судами попередніх інстанцій помилково застосовано до спірних правовідносин статті 1077, 1079 ЦК України та не застосовано положення статей 512, 514 ЦК України, оскільки неправильно з`ясовано правову природу спірного договору. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 32. Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. 33. Відповідно до частини першої статті 510 ЦК України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор. 34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). 35. За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. 36. Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 37. Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов'язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов'язання. 38. Указані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) зобов'язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні. 39. Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. 40. Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається. 41. Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. 42. Згідно зі статтею 1048 ЦК України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, фактор зобов`язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов`язаний сплатити факторові залишок боргу. 43. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1, пункту 11 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Факторинг вважається фінансовою послугою. 44. Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 2664-ІІІ фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб`єктами господарювання на підставі договору. Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін. 45. Щоб краще зрозуміти природу факторингу доцільно вдатися до історії його появи. Факторинг виник тоді, коли ринки збуту були віддалені від місць виробництва продукції, і фактори відігравали роль зв`язкових між виробниками та кінцевими покупцями. Факторингом у ті часи була, зокрема, посередницька послуга у торговельній діяльності, за допомогою якої виробник (постачальник) товару швидко та гарантовано отримував від посередника (фактора) кошти за товар (навіть до його поставки покупцеві), а покупець (торговець) цього товару отримував відстрочку в його оплаті, завдяки чому міг його перепродати, отримати кошти від кінцевого покупця та розрахуватись ними з фактором. За цю посередницьку послугу фактор отримував винагороду від продавця або покупця (торгівця). 46. З часом розвитку факторинг набув різних видів та форм, перестав бути посередницькою торговельною послугою, а фактор втратив функцію дистриб'ютора продукції. 47. Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов'язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов`язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов`язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу. 48. Отже, договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом № 2664-ІІІ умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги. 49. З наведеного вбачається? що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються. 50. Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу. 51. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. 52. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак. 53. Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. 54. Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи. 55. Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами. 56. Право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України. 57. Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому. 58. Зміст зобов'язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу. 59. Судами встановлено, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» (первісний кредитор), який перебуває у процедурі ліквідації, та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» (новий кредитор) укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 958-Ф, за яким банк шляхом продажу відступив ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором. У пункті 1.2 договору сторони встановили, що жодне з положень договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором. 60. Із наведеного вбачається, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками зобов'язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації. 61. Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу. 62. У справі, що розглядається, попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії, перебував у процедурі ліквідації та розпродував свої активи з метою розрахунку зі своїми кредиторами. Ця обставина суттєво відрізняє справу № 906/1174/18 від справ № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), №465/646/11 (провадження № 14-222цс18), № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), в яких Велика Палата Верховного Суду прийняла постанови 11 вересня 2018 року, 31 жовтня 2018 року та 10 листопада 2020 року відповідно. Проте у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа. З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові у справі № 906/1174/18, слід відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг 63. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 64. Частинами першою - третьою статті 311 ГПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 65. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень з ухваленням нового рішення - про задоволення позовних вимог. Щодо судових витрат У зв`язку зі скасуванням рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції відповідно до приписів статті 129 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покласти на позивача. Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційні скарги Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест» та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнити. 2.Рішення Господарського суду Житомирської області від 15 червня 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року у справі № 906/1174/18 скасувати в частині визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 24 січня 2018 року № 958-Ф. 3. Прийняти у цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову Приватного вищого навчального закладу «Інститут підприємництва та сучасних технологій» про визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 24 січня 2018 року № 958-Ф. 4. В іншій частині рішення Господарського суду Житомирської області від 15 червня 2020 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року у справі № 906/1174/18 залишити без змін. 5. Стягнути з Приватного вищого навчального закладу «Інститут підприємництва та сучасних технологій» (410002, м. Житомир, майдан Путятинський, ЄДРПОУ 13566625)на користь Приватної юридичної фірми «Центр юридичної допомоги «Дігест» (10003, м. Житомир, вул. Покровська, 5/1, кв. 41, ЄДРПОУ 31231980) судового збору 2 643 (дві тисячі шістсот сорок три) гривні за подання апеляційної скарги та 3 524 (три тисячі п`ятсот двадцять чотири) гривні за подання касаційної скарги. 6. Стягнути з Приватного вищого навчального закладу «Інститут підприємництва та сучасних технологій» (10002, м. Житомир майдан Путятинський, 4, ЄДРПОУ 13566625) на користь Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 17, ЄДРПОУ21708016) судового збору 2 643 (дві тисячі шістсот сорок три) гривні за подання апеляційної скарги та 3 964 (три тисячі дев`ятсот шістдесят чотири) гривні 50 коп. за подання касаційної скарги. 7. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя - доповідач Ю. Л. Власов Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна І. В. Ткач О. С. Золотніков С. П. Штелик Г. Р. Крет Джерело: ЄДРСР 96342866

Постанова Іменем України 16 грудня 2020 року м. Київ справа № 461/2900/11 провадження № 61-2309св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Закрите акціонерне товариство «ОТП Банк» в особі філії Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк» у м. Львові, Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року у складі судді Юрківа О. Р. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 06 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк») в особі філії ЗАТ «ОТП Банк» у м. Львові, Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») про визнання недійсною частини договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», встановлення факту нікчемності договору в частині відступлення прав іпотекодержателя (заставодержателя) та визнання нового кредитора - ТОВ «ОТП Факторинг Україна» таким, що прострочив виконання зобов`язання боржником. Позовна заява мотивована тим, що 26 лютого 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» в особі філії ЗАТ «ОТП Банк» у м. Львові та нею укладено кредитний договір № СМ-SME600/022/2007, за умовами якого банк надав їй кредит у сумі 41 725,00 доларів США. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 26 лютого 2007 року між нею та ЗАТ «ОТП Банк» в особі філії ЗАТ «ОТП Банк» у м. Львові укладено іпотечний договір № РМ-SME600/022/2007, відповідно до якого вона передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення, загальною площею 46,1 кв. м, розташовані в підвалі будинку на АДРЕСА_1 . 22 квітня 2009 року між ПАТ «ОТП Банк» та нею укладено додатковий договір № 1 про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 26 лютого 2007 року № РМ-SME600/022/2007, предметом якого є викладення окремих термінів кредитного договору від 26 лютого 2007 року № СМ-SME600/022/2007 та пунктів 2.1.1 та 2.1.2 статті 2 договору іпотеки в новій редакції. Під час внесення чергового платежу до каси ПАТ «ОТП Банк» у грудні 2010 року їй стало відомо, що відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» як правонаступника ЗАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», право вимоги за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № СМ-SME600/022/2007 ПАТ «ОТП Банк» передало до ТОВ «ОТП Факторинг Україна». На момент укладення оспорюваного договору в ТОВ «ОТП Факторинг Україна» були відсутні генеральна та індивідуальна ліцензії Національного банку України, наявність яких є обов`язковою згідно з положеннями Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» для здійснення юридичною особою фінансових операцій з іноземною валютою. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права використовувати іноземну валюту як засіб платежу. Оскільки оплата за умовами кредитного договору повинна була відбуватись виключно у валюті кредиту - доларам США, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права виступати стороною оспорюваного договору. Крім того, протягом 2011-2012 років вона продовжувала здійснювати оплату кредитних зобов`язань у валюті кредиту вже на користь нового кредитора, але грошові кошти у розмірі 344,00 доларів США, сплачені нею на погашення кредиту, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не зарахувало, а повернуло їй у 2014 році. Також зазначала, що ПАТ «ОТП Банк» відступило на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» фактично право негрошової вимоги, тоді як статтею 1078 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено предмет договору факторингу як право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсною частину договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», встановити факт нікчемності договору в частині відступлення прав іпотекодержателя (заставодержателя) та визнати ТОВ «ОТП Факторинг Україна» як нового кредитора таким, що прострочив виконання зобов`язання боржником. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 769 «Переліку кредитних договорів, що входять до кредитного портфеля» додатка № 1 до договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», що стосується відступлення від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № СМ-SME600/022/2007, зі змінами та доповненнями, з моменту його укладення. Визнано нового кредитора - ТОВ «ОТП Факторинг Україна» таким, що прострочив виконання зобов`язання ОСОБА_1 . У задоволенні вимоги про встановлення факту нікчемності договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», в частині відступлення ТОВ «ОТП Факторинг Україна» всіх прав іпотекодержателя за договором іпотеки, що входять до кредитного портфеля, додатка № 1 до договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», з моменту його укладення без застосування наслідків недійсності, відмовлено за безпідставністю позовних вимог. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року (факторингу) в частині, що стосується відступлення від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № СМ-SME600/022/2007, із змінами та доповненнями, суперечить вимогам закону. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не видавались ліцензії на право здійснення операцій з іноземною валютою як засобом платежу. Зазначене унеможливлювало ТОВ «ОТП Факторинг Україна» використовувати іноземну валюту як засіб платежу при виконанні позивачем своїх зобов`язань за кредитним договором, оспорюваний правочин укладений відповідачами з порушенням вимоги частини третьої статті 512 ЦК України щодо суб`єктного складу сторін оспорюваного правочину. Крім того, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» (фактор) не могло набути право відступної вимоги до фізичної особи не суб`єкта господарювання, що узгоджується з пунктом 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного правочину, укладення договору між клієнтом ПАТ «ОТП Банк» та фінансовою установою ТОВ «ОТП Факторинг Україна», предметом якого було надання клієнту фінансової послуги факторингу, вважалося законним лише за умови, якщо набуття відступленого права грошової вимоги відбувалося по відношенню до боржників-суб`єктів господарювання, а не фізичної особи - громадянина, якою є позивач. Оскільки з моменту укладення відповідачами оспорюваного правочину ОСОБА_1 була позбавлена можливості виконувати кредитний договір з підстав відмови відповідачів зараховувати сплачені нею кошти у валюті кредиту на відповідний рахунок, то наявні підстави для визнання ТОВ «ОТП Факторинг Україна» таким кредитором, що прострочив виконання зобов`язання боржником. Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 у частині встановлення факту нікчемності договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд вважав, що доказів, які б вказували на порушення прав позивача під час укладення договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року в частині відступлення ТОВ «ОТП Факторинг Україна» всіх прав іпотекодержателя за договором іпотеки позивачем суду не надано та доводів про це не наведено. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 06 грудня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відхилено, рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції в повному обсязі встановив фактичні обставини справи, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року до Верховного Суду, ТОВ «ОТП Факторинг Україна», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 навмисно вносила кошти на поточний рахунок з призначенням платежу «поповнення поточного рахунку», а не «погашення кредиту», що спричинило розбіжність з порядком зарахування коштів. Суди не врахували наданий ТОВ «ОТП Факторинг Україна» розрахунок заборгованості, відповідно до якого ОСОБА_1 востаннє сплачувала заборгованість за кредитом 12 травня 2010 року, це спростовує доводи позивача про визнання саме ТОВ «ОТП Факторинг Україна» таким, що прострочило виконання зобов`язання. Умовами кредитного договору не передбачено обов`язок банку зі списання коштів із рахунка клієнта на вимогу ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин положення статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не видавало ОСОБА_1 кредит, а тому для укладення оспорюваного правочину ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не потребує генеральної чи індивідуальної ліцензії для кредитування. Посилання позивача на положення пункту 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231 також не є підставою для визнання договору недійсним, оскільки зазначеною нормою не обмежено, а конкретизовано фінансову операцію щодо права вимоги до боржників-суб`єктів господарювання. Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скарги, поданому до суду у березні 2018 року, ОСОБА_1 заперечувала проти доводів касаційної скарги, зазначивши, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 06 грудня 2017 року, витребувано із суду першої інстанції цивільну справу № 461/2900/11. Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2018 року справу за позовом ОСОБА_1 до ЗАТ «ОТП Банк» в особі філії ЗАТ «ОТП Банк» у м. Львові, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про визнання недійсною частини договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», встановлення факту нікчемності договору в частині відступлення прав іпотекодержателя (заставодержателя) та визнання нового кредитора - ТОВ «ОТП Факторинг Україна» таким, що прострочив виконання зобов`язання боржником, призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року касаційне провадження у справі № 461/2900/11 (провадження № 61-2309св18) зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20). Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року касаційне провадження у справі № 461/2900/11 (провадження № 61-2309св18) поновлено. Фактичні обставини, встановлені судами 26 лютого 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № CM-SME600/022/2007, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у сумі 41 725,00 доларів США. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № CM-SME600/022/2007 26 лютого 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ «ОТП Банк» укладено іпотечний договір № РМ-SME600/022/2007, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О. П. та зареєстрований в реєстрі за № 1039. Відповідно до умов іпотечного договору ОСОБА_1 передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення, загальною площею 46,1 кв. м, розташовані в підвалі будинку на АДРЕСА_1 . 22 квітня 2009 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір № 1 про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 26 лютого 2007 року № РМ-SME600/022/2007, предметом якого є викладення окремих термінів кредитного договору від 26 лютого 2007 року № СМ-SME600/022/2007 та пунктів 2.1.1 та 2.1.2 статті 2 договору іпотеки в новій редакції. 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк», який є правонаступником ЗАТ «ОТП Банк», та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до якого ПАТ «ОТП Банк» відступило на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» право вимоги за кредитними договорами, у тому числі, і за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № CM-SME600/022/2007 та договором іпотеки, укладеними між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 . Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року грошова вимога до боржника уступається кредитором (ПАТ «ОТП Банк») в обмін на грошові кошти, які новий кредитор (ТОВ «ОТП Факторинг Україна») зобов`язалося сплатити останньому. Суди встановили, що, починаючи з грудня 2010 року до 2012 року включно, під час внесення ОСОБА_1 до каси ЗАТ «ОТП Банк» грошових коштів у валюті кредиту - доларах США як банк, так і новий кредитор припинили зараховувати ОСОБА_1 такі щомісячні платежі в рахунок погашення кредитного зобов`язання, що підтверджується довідкою ТОВ «ОТП Факторинг Україна» від 02 серпня 2013 року № 1132 та роздруківкою руху коштів наданою до суду ЗАТ «ОТП Банк». У вказаних документах зазначено, що від 27 січня 2011 року (абзац другий стор. 4 роздруківки) всі платежі ОСОБА_1 проводилися ЗАТ «ОТП Банк» з призначенням платежу «поповнення поточного рахунку». До 27 січня 2011 року у призначенні платежів, отриманих від ОСОБА_1 , ЗАТ «ОТП Банк» зазначав «внесок готівки на поточний рахунок», «поповнення поточного рахунку для погашення кредиту» або «часткова оплата прострочених відсотків ОСОБА_1 за кредитним договором від 26 лютого 2007 року № CM-SME600/022/2007». Листом ПАТ «ОТП Банк» від 08 лютого 2011 року вих. № 600-01-11/217 ОСОБА_1 повідомлялась про передачу права вимоги від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та порядок подальшого обслуговування кредиту шляхом внесення грошових коштів на поточний (транзитний) рахунок, відкритий в банку. З матеріалів справи вбачається, що єдиний поточний рахунок для ОСОБА_1 був відкритий ЗАТ «ОТП Банк» на підставі укладеного між нею та ЗАТ «ОТП Банк» договору від 26 лютого 2007 року № 600/743/07 про відкриття поточного рахунку № НОМЕР_1 . Встановлено, що грошові кошти, сплачені ОСОБА_1 протягом 2011-2012 років у валюті кредиту в розмірі 344,00 доларів США для погашення кредиту ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняті не були, і 13 травня 2014 року ці кошти були повернуті ОСОБА_1 , що підтверджується заявою про виплату готівки № 600 T0012RK , виданою ЗАТ «ОТП Банк». Згідно з відповіддю Національного банку України від 23 травня 2011 року № 28-315/1902-6527, наданою на запит ОСОБА_1 , ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не видавались генеральна та/або індивідуальна ліцензії Національного банку України на право здійснення операцій з іноземною валютою. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ТОВ «ОТП Факторинг Україна» підлягає частковому задоволенню. Мотиви , з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Львівської області від 06 грудня 2017 року не повною мірою відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства. Щодо позовної вимоги про визнання недійсною частини договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що укладений 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» договір уступки права вимоги фактично є договором факторингу. Вирішуючи вказаний спір, суди встановили, що оспорюваний правочин є договором факторингу. Правові висновки щодо розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31 жовтня 2018 року в справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), від 10 листопада 2020 року в справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20). Пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Визначення факторингу як кредитної операції міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», відповідно до якої факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів. Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Таким чином, ЦК України проводить розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги. Це, зокрема, правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу. З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа. У постанові від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що договір факторингу є правочином, який характеризується, зокрема, тим, що йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором). Вичерпний перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями у кредитних правовідносинах, визначений у статті 1054 ЦК України. Такими є банк або інша фінансова установа. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 цього Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України)). Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України). У постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) Велика Палата Верховного Суду вказала на відсутність підстав для відступу від зазначених висновків. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо того, що оспорюваний правочин є договором факторингу. У цій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються. Щодо доводів касаційної скарги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про відсутність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки останнє не видавало ОСОБА_1 кредит, а тому для укладення договору факторингу не потребує генеральної чи індивідуальної ліцензії для кредитування, то колегія суддів Верховного Суду їх відхиляє. Згідно з пунктом 1.2 Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв`язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 09 серпня 2002 року № 297, небанківська фінансова установа має право здійснювати операції, передбачені статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», якщо вони є валютними операціями, тільки після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Відповідно до підпункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», факторинг належить до фінансових послуг. Таким чином, ведення діяльності з надання послуг факторингу, який передбачає проведення валютних операцій (передача права вимоги за кредитами в іноземній валюті), потребує отримання фінансовою установою ліцензії на вчинення операцій з валютними цінностями. Згідно з відповіддю Національного банку України від 23 травня 2011 року № 28-315/1902-6527, наданою на запит ОСОБА_1 , ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не видавались генеральна та/або індивідуальна ліцензії Національного банку України на право здійснення операцій з іноземною валютою. Отже, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не могло набути право вимоги за валютним кредитним договором. Водночас Верховний Суд не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо статусу божника у правовідносинах факторингу, яким обов`язково має бути суб`єкт господарювання. Главою 73 ЦК України не обмежено передачу прав кредитора у зобов`язанні за договором факторингу категорією боржників, право вимоги до яких відступається за таким договором. Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», на недотримання якого посилається позивач як на підставу недійсності договору факторингу, прийнято на підставі пункту 6 частини першої статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», за яким Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України дає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг. Підпунктом 2 пункту 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» операцію щодо набуття відступленого права грошової вимоги до боржників - суб`єктів господарювання віднесено до фінансової послуги факторингу (набуття відступленого права грошової вимоги до боржників-суб`єктів господарювання є фінансовою послугою факторингу, а не будь-якою іншою фінансовою послугою). Поняття факторингу не обмежується, а доповнюється вчиненням операцій з фінансовими активами, що визначені пунктом 1 вказаного розпорядження. Враховуючи викладене, розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» не встановлює вимог, які мали бути додержані сторонами спірних договорів факторингу при їх вчиненні, отже, не може впливати на правомірність вказаних правочинів. Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 758/4197/17 (провадження № 61-702св18), від 12 грудня 2018 року в справі № 344/6145/16 (провадження № 61-19981св18), від 09 липня 2018 року в справі № 369/5388/16 (провадження № 61-17154св18), від 24 квітня 2019 року в справі № 461/4267/15-ц (провадження № 61-13734св18), від 30 вересня 2020 року в справі № 522/15949/15-ц (провадження № 61-3074св19) та інших. За таких обставин посилання ОСОБА_1 на неможливість відступлення кредитором права вимоги за кредитним договором з огляду на те, що вона не має статусу суб`єкта господарювання як на одну з підстав для визнання недійсним договору відступлення права вимоги не знайшло свого підтвердження. Незважаючи на викладене, суди попередніх інстанцій правильно вирішили спір у частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсною частини договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Щодо визнання нового кредитора ТОВ «ОТП Факторинг Україна» таким, що прострочив виконання зобов`язання боржником Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 613 ЦК України встановлено, що кредитор вважається таким, що прострочив виконання зобов`язання боржником, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку. Обґрунтовуючи вимогу про визнання нового кредитора - ТОВ «ОТП Факторинг Україна» таким, що прострочив виконання зобов`язання відповідно до статті 613 ЦК України, ОСОБА_1 зазначила, що протягом 2011-2012 років вона продовжувала сплачувати кредит у валюті зобов`язання вже на користь нового кредитора, але грошові кошти у розмірі 344,00 доларів США, сплачені нею, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не зарахувало в погашення кредиту, а повернуло їй у 2014 році. Суди попередніх інстанцій погодились з тим, що заявлена позивачем вимога про визнання ТОВ «ОТП Факторинг Україна» новим кредитором, який відмовився прийняти виконання позивачем зобов`язань у валюті кредиту, таким, що прострочив виконання зобов`язання боржником, дозволяє захистити порушене право та інтерес позивача, які полягають у тому, що позивач має право розраховувати на добросовісне виконання ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зобов`язань, покладених на неї кредитним договором та чинним законодавством. Невиконання ТОВ «ОТП Факторинг Україна» своїх зобов`язань та відмова прийняти виконання зобов`язання позивачем спричинило штучне накопичення заборгованості у позивача перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та завдало шкоди законним інтересам позивача. Пред`явленню зазначеної вимоги передувала вимога ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від ПАТ «ОТП Банк» на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» як нового кредитора. За змістом статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. За таких обставин, встановивши недійсність договору про відступлення права вимоги від ПАТ «ОТП Банк» на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна», можна дійти висновку про те, що дійсним та єдиним кредитором у цій справі є первісний кредитор ПАТ «ОТП Банк», вимог до якого щодо прострочення зобов`язання ОСОБА_1 не пред`являла. Визначення відповідачів, предмета спору та підстав позову є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який виконується під час розгляду справи. Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), від 20 червня 2018 року в справі №308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18), від 21 листопада 2018 року в справі № 127/93/17-ц (провадження № 14-392цс18), від 12 грудня 2018 року в справі № 570/3439/16-ц (провадження № 14-512цс18), від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18), від 05 травня 2019 року в справі № 554/10058/17 (провадження № 14-20цс19). Підсумовуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору відступлення права вимоги недійсним, однак в частині визнання ТОВ «ОТП Факторинг Україна» таким, що прострочило виконання зобов`язання ОСОБА_1 , суди помилково вважали ТОВ «ОТП Факторинг Україна» належним відповідачем у справі і задовольнили позовну вимогу про визнання ТОВ «ОТП Факторинг Україна» як нового кредитора таким, що прострочив виконання зобов`язання боржником. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Перевіривши в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задовольнити частково, рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 06 грудня 2017 року в частині позовної вимоги про визнання недійсною частини договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», залишити без змін, а в частині позовної вимоги про визнання ТОВ «ОТП Факторинг Україна» як нового кредитора таким, що прострочив виконання зобов`язання боржником, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові з підстав обрання позивачем неналежного відповідача у справі. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» задовольнити частково. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 06 грудня 2017 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсною частини договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 10 грудня 2010 року, укладеного між Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», залишити без змін. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 06 грудня 2017 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» як нового кредитора таким, що прострочив виконання зобов`язання боржником, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» у частині визнання Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» як нового кредитора таким, що прострочив виконання зобов`язання боржником, відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Ю. В. Черняк Джерело: ЄДРСР 93749589

ПОСТАНОВА Іменем України 10 листопада 2020 року м. Київ Справа № 638/22396/14-ц Провадження № 14-16цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Ситнік О.М., Сімоненко В.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом акціонерного товариства закритого типу «Гея» до ОСОБА_1 , товариства з обмеженою відповідальністю «Арма Факторинг», публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль», третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Макушева Наталія Віталіївна, про визнання договору про відступлення прав недійсним, за касаційною скаргою акціонерного товариства закритого типу «Гея» на рішення апеляційного суду Харківської області від 17 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів Котолевець А.В., Піддубного Р.М., Пилипчук Н.П. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У грудні 2014 року акціонерне товариство закритого типу «Гея» (далі - АТЗТ «Гея») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , посилаючись на те, що 19 липня 2006 року, на забезпечення виконання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 умов кредитного договору, укладеного між АТЗТ «Гея» та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (далі - АППБ «Аваль»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Райффайзен банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен банк Аваль») було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого позивач передав в іпотеку нежитлову будівлю літера «А-2» загальною площею 2 232,4 кв.м по АДРЕСА_1 . Рішенням Господарського суду Харківської області від 24 січня 2013 року, яке набрало законної сили, звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах. 2. 28 листопада 2014 року ПАТ «Райффайзен банк Аваль» на підставі договору факторингу та договору цесії відступило право вимоги за вказаними вище договорами кредиту та іпотеки публічному акціонерному товариству «Комерційний банк «Хрещатик» (далі - ПАТ КБ «Хрещатик»), яке того ж дня відчужило це право вимоги товариству з обмеженою відповідальністю «Арма Факторинг» (далі - ТОВ «Арма Факторинг»). 3. ТОВ «Арма Факторинг» 28 листопада 2014 року відчужило право вимоги за цими кредитним договором та договором іпотеки ОСОБА_1 . 4. Посилаючись на те, що договір про відступлення прав вимоги за іпотечним договором ОСОБА_1 було укладено із порушенням вимог частини першої статті 203 та статті 215 ЦК України, позивач просив визнати цей договір недійсним та скасувати у Державному реєстрі іпотек запис про зміну іпотекодержателя. Короткий зміст судових рішень 5. Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 січня 2014 року до участі у справі в якості співвідповідачів було залучено ТОВ «Арма Факторинг» та ПАТ «Райффайзен банк Аваль». 6. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2016 року позов АТЗТ «Гея» задоволено частково. Визнано договір відступлення прав від 28 листопада 2014 року, укладений між ТОВ «Арма Факторинг» та ОСОБА_1 , недійсним. В іншій частині позову відмовлено. Розподілено судові витрати. 7. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскаржуваний договір про відступлення прав за своєю правовою суттю є договором факторингу, стороною якого не може бути фізична особа, відтак, цей договір слід визнати недійсним. Відмовляючи у задоволенні вимог про скасування запису в Державному реєстрі іпотек, суд виходив із того, що спір із цього приводу відсутній. 8. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 17 травня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову АТЗТ «Гея» відмовлено. 9. Апеляційний суд виходив із того, що договір відступлення права вимоги, укладений між ТОВ «Арма Факторинг» та ОСОБА_1 , не є договором факторингу, тому підстав для визнання його недійсним немає. Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. У червні 2017 року АТЗТ «Гея» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 11. Касаційна скарга мотивована тим, що фізична особа ОСОБА_1 не може бути стороною договору факторингу, оскільки він не є юридичною особою, не включений до реєстру фінансових або банківських установ, не має ліцензії на здійснення відповідної діяльності, зокрема щодо факторингових операцій. Відтак, на думку заявника, договір про відступлення відповідачеві права вимоги за договором іпотеки підлягає визнанню недійсним. 12. Крім того, скаржник посилається на те, що при укладенні оскарженого договору відступлення права вимоги було порушено положення статті 1083 ЦК України. Доводи інших учасників справи 13. У серпні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому посилаючись на те, що спірний договір не є договором факторингу, просив залишити касаційну скаргу АТЗТ «Гея» без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції 14. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. 15. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року вказану цивільну справу призначено до судового розгляду. 16. Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» та пункту 4 статті 403 ЦПК України. 18. Передаючи справу до Великої Палати Верховного Суду колегія суддів виходила із необхідності відступити від висновку щодо обов`язковості статусу фінансової установи у покупця права вимоги, викладеного у постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 та від 13 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18). 19. 22 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Верховного Суду 20. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 21. Судами встановлено, що 19 липня 2016 року між АППБ «Аваль» (правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен банк Аваль») та ФОП ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредитні кошти у розмірі 297 тис. доларів США. 22. На забезпечення виконання умов зазначеного договору банк того ж дня уклав із АТЗТ «Гея» договір іпотеки, предметом якого є нежитлова будівля літера «А-2» загальною площею 2 232,4 кв.м по АДРЕСА_1 . 23. Рішенням Господарського суду Харківської області від 24 січня 2013 року, яке набрало законної сили, звернуто стягнення на предмет іпотеки, що належить АТЗТ «Гея», та за рахунок грошових коштів, виручених від реалізації цього майна, вирішено погасили заборгованість, яка виникла у ФОП ОСОБА_2 за кредитним договором від 19 листопада 2016 року у розмірі 270 220,25 доларів США, що еквівалентно 2 159 870 грн 46 коп. 24. 27 листопада 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Арма Факторинг» було укладено договір комісії, відповідно до умов якого останнє взяло на себе зобов`язання вчинити правочини щодо придбання права вимоги за зазначеними вище кредитним договором та договором іпотеки за ціною не вищою за 2 100 000 грн у строк до 28 листопада 2014 року. 25. 28 листопада 2016 року ПАТ «Райффайзен банк Аваль» на підставі договору факторингу відступило право вимоги за вказаними вище договорами кредиту та іпотеки ПАТ «КБ «Хрещатик» за ціною 2 100 000 грн. 26. Того ж дня ПАТ «КБ «Хрещатик» на підставі договору факторингу відступило право вимоги за договорами кредиту та іпотеки ТОВ «Арма Факторинг» за ціною 2 105 000 грн, вказавши при цьому розмір заборгованості за договором кредиту у розмірі 353 604,79 доларів США, що еквівалентно 5 292 362 грн 25 коп. 27. Того ж дня ТОВ «Арма Факторинг» відчужило право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки ОСОБА_1 28. 01 грудня 2014 року ОСОБА_1 надіслав АТЗТ «Гея» повідомлення про порушення і вимогу про усунення порушеного основного зобов`язання, в якому вказав, що заборгованість за кредитним договором станом на 26 листопада 2014 року складає 352 914,40 доларів США, що еквівалентно 5 296 515 грн 39 коп. 29. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). 30. Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. 31. Заміна особи в окремих зобов`язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги) є різновидом правонаступництва та можлива на будь-якій стадії процесу. За змістом статей 512 ЦК України, статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на день укладення договорів факторингу), у разі вибуття кредитора в зобов`язанні він замінюється правонаступником. У разі передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) чи правонаступництва (припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення чи ліквідації, спадкування тощо) на стадії виконання судового рішення відбувається вибуття кредитора. Така заміна кредитора відбувається поза межами виконавчого провадження у разі смерті кредитора, припинення юридичної особи чи відступлення права вимоги. Тому рішення Господарського суду Харківської області від 24 січня 2013 року у справі № 5023/5239/12, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки, не було перешкодою для укладення договорів факторингу та договорів про відступлення прав. 32. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України). 33. Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. 34. Положення частини першої статті 1083 ЦК України регулюють питання наступного відступлення права грошової вимоги після укладення договору факторингу. 35. Так, наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу (частина перша статті 1083 ЦК України). 36. В обох договорах факторингу від 28 листопада 2014 року його сторони погодили, що фактор має право розпоряджатися правами вимоги на свій власний розсуд, в тому числі здійснювати наступне відступлення прав вимоги на користь третіх осіб за будь-яку ціну. 37. Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07 грудня 2000 року №2121-III «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів. 38. У статті 1077 Цивільного кодексу України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. 39. Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. 40. Зі статтей 1077 та 1079 Цивільного кодексу Українита частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що договір факторингу зачіпає інтереси трьох сторін: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактора, яким може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором. 41. Фінансова установа - це юридична особа, яка згідно із законом надає одну або декілька фінансових послуг і внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку (пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). 42. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 того ж Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Факторинг належить до фінансових послуг (пункт 11 частини 1 статті 4 Закону). 43. Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг є фінансовою послугою вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Вказана норма передбачає правило за яким фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб`єктами господарювання. 44. Юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу, який здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг, протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій (частини 1 та 2 статті 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). 45. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) дійшла висновку про те, що договір факторингу є правочином, який характеризується, зокрема, тим, що йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором). 46. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа. 47. Підстав для відступу від зазначених висновків Велика Палата Верховного Суду не вбачає. 48. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (частина другої статті 1083 ЦК України). Іншими словами наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб`єктним складом його сторін (стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою. 49. Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права. 50. Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін. 51. Крім того, відступлення прав за іпотечним договором ТОВ «Арма Факторинг» могло вчинити лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором) шляхом укладення договору факторингу, стороною якого ОСОБА_1 бути не міг. 52. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 53. Частиною першою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оспорюваний договір відступлення прав від 28 листопада 2014 року укладений з порушенням частини третьої статті 512, статті 1054, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083 ЦК України, статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а відтак правильно визнаний судом першої інстанції недійсним. 55. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 56. Ураховуючи те, що судові рішення в частині відмови в позові про скасування запису про зміну іпотекодавця в Державному реєстрі іпотек не оскаржені, тому в касаційному порядку не переглядаються. 57. Крім того, Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності вдаватись до вирішення питання про відступлення від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 та від 13 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) оскільки фактичні обставини у вказаних справах не подібні зі справою, що розглядається. 58. Пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 59. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (частина перша статті 413 ЦПК України). 60. Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм законодавства, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі як таке, що ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Щодо судових витрат 61. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 62. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 63. Ураховуючи задоволення касаційної скарги АТЗТ «Гея», Велика Палата Верховного Суду відшкодовує понесені заявником судові витрати за рахунок відповідачів. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 257, статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : Касаційну скаргу акціонерного товариства закритого типу «Гея» задовольнити. Рішення апеляційного суду Харківської області від 17 травня 2017 року скасувати. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2016 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ), на користь акціонерного товариства закритого типу «Гея» (ЄДРПОУ 14103904, адреса: 61010, м. Харків, вул. Гордієнківська, 23) судовий збір у розмірі 60 грн 90 коп. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Арма Факторинг» (ЄДРПОУ 32487273, адреса: 03045, місто Київ, вул. Новопирогівська, 50), на користь акціонерного товариства закритого типу «Гея» (ЄДРПОУ 14103904, адреса: 61010, м. Харків, вул. Гордієнківська, 23) судовий збір у розмірі 60 грн 90 коп. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк О.С. Золотніков С .В. Бакуліна О.Р. Кібенко В.В. Британчук В.С. Князєв Ю.Л. Власов Л.М. Лобойко М.І. Гриців О.М. Ситнік Д.А. Гудима В.М. Сімоненко В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 93217995

Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра, 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 26 грудня 2016 року 16 год. 50 хв. № 826/17720/16 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Данилишина В.М. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича, треті особи: публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", Національний банк України та ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: До Окружного адміністративного суду міста Києва (також далі - суд) надійшов позов товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" (далі - позивач, ТОВ "ФК "Плеяда") до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - відповідач-1, Фонд), треті особи: публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський" (далі - третя особа-1, ПАТ "Банк Михайлівський", банк) та Національний банк України (далі - третя особа-2, Національний банк), про: - визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду у ПАТ "Банк Михайлівський" щодо встановлення додаткових підстав нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда" (далі - оскаржуване рішення); - зобов'язання Фонду утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність вказаного договору. В обґрунтування позову зазначено, що Фондом протиправно прийнято оскаржуване рішення, чим порушено права та законні інтереси ТОВ "ФК "Плеяда". Відповідною ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі №826/17720/16 (далі - справа), яку призначено до розгляду у судовому засіданні. Іншою відповідною ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання законного представника ТОВ "ФК "Плеяда" про вжиття заходів забезпечення позову у справі. У відповідному судовому засіданні судом задоволено відповідні клопотання та залучено до участі у справі: - як співвідповідача - уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича (далі - відповідач-2, уповноважена особа Фонду); - як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_2 (далі - третя особа-3, ОСОБА_2). Крім того, до суду через канцелярію від представника ТОВ "ФК "Плеяда" надійшли письмові пояснення по суті позовних вимог, які, як з'ясовано судом у відповідному судовому засіданні, фактично є уточненням позовної вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення шляхом визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду від 12 жовтня 2016 року №108 (далі - оскаржуваний наказ). Вказані уточнені позовні вимоги судом, згідно з ч. 1 ст. 137 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), прийнято до розгляду та долучено до матеріалів справи для врахування під час прийняття у справі судового рішення по суті. У подальшому, відповідною ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання уповноваженої особи Фонду про зупинення провадження у справі до вирішення Вищим адміністративним судом України адміністративної справи №826/8273/16. Під час переходу до розгляду справи по суті представник позивача підтримав позов та просив задовольнити його повністю з підстав, зазначених у ньому та поясненнях по суті позовних вимог, на обґрунтування яких надано відповідні докази, а представник відповідача-1 не визнав позов та разом із представниками третіх осіб 1, 2 та третьою особою-3 просили відмовити у його задоволенні повністю з підстав, зазначених у письмових запереченнях проти позову та поясненнях по суті позовних вимог, наданих суду разом із відповідними доказами на їх обґрунтування. Представник відповідача-2 у відповідне судове засідання не прибув, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи відповідач-2 повідомлений належним чином, заява про розгляд справи за відсутності його представника до суду не надійшла. Поряд з цим до суду через канцелярію від уповноваженої особи Фонду надійшли письмові заперечення проти позову разом із доказами на їх обґрунтування, які судом також долучено до матеріалів справи для врахування при прийнятті у справі судового рішення по суті. Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, відповідно до ч.ч. 4, 6 ст. 128 КАС України, прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження. У подальшому, відповідною ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотань представників уповноваженої особи Фонду та Фонду ПАТ "Банк Михайлівський" про зупинення провадження у справі до вирішення Вищим адміністративним судом України адміністративної справи №826/8273/16. Крім того, до суду через канцелярію від представника уповноваженої особи Фонду надійшло письмове клопотання про вихід із письмового провадження та призначення справи до розгляду у судовому засіданні, яке суд вважає необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки наявних у матеріалах справи доказів достатньо для розгляду та вирішення справи без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання, тобто саме у порядку письмового провадження. Оцінивши у порядку письмового провадження належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд - ВСТАНОВИВ: 19 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" укладено договір факторингу №1905 (далі - договір №1905). Згідно з п.п. 2.1, 1.3, 4.1, 5.1.4 договору №1905, ТОВ "ФК "Плеяда" зобов'язалося передати грошові кошти (сума фінансування ТОВ "ФК "Плеяда" банку) у розпорядження ПАТ "Банк Михайлівський" за плату (винагорода банку), а банк зобов'язався відступати ТОВ "ФК "Плеяда" право вимоги, визначене у реєстрі(-ах) прав вимоги. Разом із правом вимоги до ТОВ "ФК "Плеяда" перейшли усі інші права та обов'язки банку як кредитора за кредитними договорами. Під "правом вимоги" у договорі розуміються усі права банку за кредитними договорами, у тому числі права грошових вимог до боржників по сплаті суми боргу за кредитними договорами, строк платежу за якими настав (наявна вимога), а також права вимоги, які виникнуть у майбутньому (майбутня вимога). Право вимоги переходить від банку до ТОВ "ФК "Плеяда" із моменту підписання між сторонами відповідного реєстру прав вимоги. На виконання умов договору №1905, 19 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" підписано реєстр прав вимоги №1, а 20 травня 2016 року - реєстр прав вимоги №2. Із моменту підписання сторонами відповідного реєстру прав вимоги банк зобов'язаний не пред'являти претензій та не подавати позовів до боржників щодо права вимоги. У подальшому, на підставі постанови Правління Національного банку від 23 травня 2016 року №14/БТ "Про віднесення ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "БАНК МИХАИЛІВСЬКИЙ" до категорії неплатоспроможних", виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 23 травня 2016 року №812 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "БАНК МИХАЙЛІВСЬКИЙ" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку". Відповідно до даного рішення, розпочато процедуру виведення ПАТ "Банк Михайлівський" із ринку шляхом запровадженням у ньому тимчасової адміністрації на один місяць, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано їй усі повноваження тимчасового адміністратора банку, визначені ст.ст. 37-39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 року №4452-VI (далі - Закон №4452-VI) на один місяць із 23 травня до 22 червня 2016 року включно. 13 червня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення №991, згідно з яким, продовжено строки тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський" із 23 червня до 22 липня 2016 року включно. Відповідно до даного рішення, продовжено повноваження уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у банку із 23 червня до 22 липня 2016 року включно. Відповідно до рішення Правління Національного банку від 12 липня 2016 року №124-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "БАНК МИХАЙЛІВСЬКИЙ", виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 12 липня 2016 року №1213 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "БАНК МИХАИЛІВСЬКИЙ" та делегування повноважень ліквідатора банку". Згідно із даним рішенням, розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Банк Михайлівський" із 13 липня 2016 року по 12 липня 2018 року включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано усі повноваження ліквідатора банку провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Ірклієнку Юрію Петровичу із 13 липня 2016 року по 12 липня 2018 року включно. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 01 вересня 2016 року №1702 змінено уповноважену особу Фонду, якій делегуються повноваження ліквідатора ПАТ "Банк Михайлівський". Відповідно до даного рішення, усі повноваження ліквідатора банку делеговано провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Волкову Олександру Юрійовичу із 05 вересня 2016 року. Наказом уповноваженої особи Фонду від 30 травня 2016 року №37 затверджено результати перевірки правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, викладені в акті №1 комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, за яким встановлено нікчемність укладеного між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" договору №1905 у відповідності до положень п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI. При цьому, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року в адміністративній справі №826/8273/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року, визнані протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду щодо встановлення нікчемності договору №1905 та скасовано вище вказаний наказ від 30 травня 2016 року №37. Однак, із огляду на прийняття 13 липня 2016 року уповноваженою особою Фонду Ірклієнком Ю.П. наказу №2 про продовження перевірки правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, протягом процедури ліквідації на строк 6 місяців із дня початку ліквідаційної процедури ПАТ "Банк Михайлівський", 12 жовтня 2016 року уповноваженою особою Фонду прийнято оскаржуваний наказ, яким затверджено результати проведення такої перевірки, викладені в акті №1 та акті №5-2 комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, за якими встановлено нікчемність договору №1905 у відповідності до положень п.п. 1, 2, 3, 7, 8, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI. У подальшому, на своїй офіційній веб-сторінці Фондом опубліковано повідомлення про виявлені додаткові ознаки нікчемності договору №1905 та зазначено, що ПАТ "Банк Михайлівський" залишається єдиним дійсним кредитодавцем за укладеними раніше договорами. У контексті вище викладеного суд зазначає наступне. Стосовно правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 та від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14, щодо того, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів, суд зазначає наступне. Так, згідно з ч. 1 ст. 244-2 КАС України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Однак, суд вважає за доцільне та необхідне відступити від правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 та від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14, виходячи із нижче викладених мотивів. Висновок Верховного Суду України у вище вказаних постановах зводиться до того, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на вище зазначені спірні правовідносини, які регулюються нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 року №2343-XII (далі - Закон №2343-XII), а тому спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, належить вирішувати у порядку, визначеному нормами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Нормами Закону №2343-XII визначено умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №2343-XII, банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Неплатоспроможність - неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності. Тобто, нормами Закону №2343-XII регулюються відносини щодо відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, які вирішуються у порядку, визначеному нормами ГПК України. Згідно з ч. 3 ст. 2 Закону №2343-XII, законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність. Суд звертає увагу на те, що у даній справі вирішуються спірні правовідносини у рамках норм Закону №4452-VI. Закон №4452-VI є спеціальним, нормами якого, як уже зазначено вище, регулюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком. Системний аналіз вище викладених норм Закону №4452-VI дає суду підстави дійти до висновку, що, у даному випадку, ліквідаційна процедура, яка застосовується при ліквідації банку у силу відмінного правового регулювання, відрізняється від процедури, передбаченої нормами Закону №2343-XII. Зокрема, відповідно до ст. 7 Закону №2343-XII, порядок ліквідації банкрута здійснюється шляхом застосування судових процедур банкрутства. Тобто, необхідною умовою для застосування до спірних правовідносин у частині задоволення кредиторських вимог у рамках норм Закону №2343-XII є безпосередня наявність порушення справи про банкрутство у господарському суді. У даному випадку, ліквідація банку здійснюється на підставі постанови Правління Національного банку України у рамках норм Закону №4452-VI, якими не передбачено порушення справи про банкрутство у господарському суді, а тому, у даному випадку, норми Закону №2343-XII до спірних правовідносин не застосовуються. Крім того, згідно з п. 17 ч. 1 ст. 2, ч.ч. 1, 2 ст. 3, ч. 1 ст. 34, ч. 8 ст. 36, ч. 1 ст. 54 Закону №4452-VI, уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Дія Закону №2343-XII на банки не поширюється. Рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Тобто, оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають вирішенню за правилами КАС України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" від 20 травня 2013 року №8. Вище вказані висновки також кореспондуються із позицією Вищого адміністративного суду України, що викладена в інформаційному листі №992/11/14-14 від 25 липня 2014 року. Отже, враховуючи у сукупності вище викладені норми та з'ясовані обставини, а також з метою дотримання вимог ст. 17 КАС України, суд приходить до висновку про наявність підстав для відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14 та вирішення даної справи саме у порядку адміністративного судочинства. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Так, відповідно до ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті. Отже, як вбачається із вище викладених норм, дії по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, мають бути вчинені виключно під час запровадження тимчасової адміністрації банку. Аналогічно дане питання врегульовано п. 2 розділу І Порядку виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, а також дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі їх виявлення, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 26 травня 2016 року №826, зареєстрованому у Міністерстві юстиції України 15 червня 2016 року за №863/28993 (далі - Порядок №826), яким встановлено, що протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними. Поряд з цим, у своїх запереченнях проти позову Фонд посилається на абз. 2 п. 5 розділу ІІ Порядку №826, згідно з яким, у разі необхідності проведення перевірки протягом процедури ліквідації банку така перевірка повинна бути завершена не пізніше шести місяців з дня початку процедури ліквідації банку. За рішенням виконавчої дирекції Фонду перевірку може бути продовжено, але не більше, ніж на шість місяців. Однак, суд звертає увагу на невідповідність вище викладеної норми ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, тобто вимогам нормативно-правового акту, що має вищу юридичну силу, та зазначає, що норми Закону №4452-VI або будь-якого іншого закону не дозволяють здійснювати процедури по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, після дня початку процедури ліквідації банку. Відповідно до ч. 4 ст. 9 КАС України, у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Враховуючи вище викладене, абз. 2 п. 5 розділу ІІ Порядку №826 не підлягає застосуванню при вирішенні справи, оскільки він не відповідає нормам Закону №4452-VI. Відповідно, суд приходить до висновку, що нормами чинного законодавства передбачено здійснення такої процедури по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, тільки під час запровадження тимчасової адміністрації банку. Отже, оскільки, як уже зазначено вище, оскаржуваний наказ уповноваженою особою Фонду прийнято 12 жовтня 2016 року, тобто після припинення здійснення тимчасової адміністрації ПАТ "Банк Михайлівський" та початку процедури його ліквідації (із 13 липня 2016 року на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду), то його прийнято із порушенням норм Закону №4452-VI, а отже протиправно, у зв'язку з чим суд приходить до висновку про обґрунтованість заявленої ТОВ "ФК "Плеяда" позовної вимоги про його скасування. Окремо необхідно зазначити, що питання наявності визначених п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав визнання укладеного між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" договору №1905 нікчемним уже було досліджено у межах розгляду адміністративної справи №826/8273/16, постанову суду першої інстанції у якій залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року. Згідно з ч. 5 ст. 254 КАС України, постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі. Тобто, постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року у справі №826/8273/16 набрала законної сили. Крім того, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 жовтня 2016 року, якою відкрито касаційне провадження щодо оскарження вище вказаних судових рішень першої та апеляційної інстанцій, відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення їх виконання. Так, при вирішенні адміністративної справи №826/8273/16 Окружним адміністративним судом міста Києва встановлено відсутність передбачених ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав вважати договір №1905 нікчемним. При цьому, судом досліджувалося питання наявності тільки підстав, визначених п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Отже, суд вважає встановленими та такими, що не потребують доказування обставини відсутності передбачених п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав вважати договір №1905 нікчемним. Поряд з цим, з аналізу оскаржуваного наказу вбачається, що уповноваженою особою Фонду у його основу покладено встановлені під час перевірки правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, обставини наявності й інших, а саме визначених п.п. 1 та 8 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, підстав визнання договору №1905 нікчемним. Так, згідно з п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, правочин неплатоспроможного банку є нікчемним, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. Відповідно до п. 2.1 договору №1905, у порядку та на умовах, визначених в цьому договорі, ТОВ "ФК "Плеяда" зобов'язалося передавати грошові кошти у розпорядження банку за плату, а банк зобов'язався відступати ТОВ "ФК "Плеяда" права вимоги. Також у пп. 3.1.1 п. 3.1 договору №1905 передбачено, що сума фінансування, належна до сплати банку, встановлюється у кожному реєстрі прав вимоги. Відповідні суми фінансування передбачені у п. 2 реєстру №1 та №2 до договору №1905. Із п. 5.2 договору №1905 вбачається, що ТОВ "ФК "Плеяда" зобов'язалося сплачувати банку суми фінансування. Відповідні суми фінансування сплачені ТОВ "ФК "Плеяда" банку, що підтверджується судовим рішенням у справі №826/8273/16, обставини встановлені у межах розгляду якої є преюдиційними для розгляду даної справи, а тому суд приходить до висновку про те, що ТОВ "ФК "Плеяда" належно виконало свої зобов'язання за договором №1905, у тому числі в частині оплати ціни такого договору. Відповідно, права вимоги за договором №1905 не були отримані ТОВ "ФК "Плеяда" безоплатно. Окрім того, посилання Фонду на нікчемність договору №1905 на підставі ч. 1 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI (безоплатність) суперечить посиланням самого Фонду на п. 3 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI (заниження ціни), оскільки ці дві обставини є взаємовиключними. Отже, суд вважає безпідставними посилання відповідачів на п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, оскільки договір №1905 встановлював обов'язок ТОВ "ФК "Плеяда" щодо вчинення відповідних майнових дій на користь банку, а саме у вигляді сплати суми фінансування за відступлення права вимоги, яку сплачено ТОВ "ФК "Плеяда". Згідно з п. 8 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, правочин неплатоспроможного банку є нікчемним, якщо банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. Статтею 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено, що пов'язаними з банком особами є: 1) контролери банку; 2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; 3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; 4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; 5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; 6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; 7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у п.п. 1 - 6 цієї частини; 8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; 9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини. Банк зобов'язаний подавати Національному банку України інформацію про пов'язаних із банком осіб у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України. Національний банк України при здійсненні банківського нагляду має право визначати пов'язаними з банком особами фізичних та юридичних осіб, зазначених у п.п. 1 - 9 ч. 1 цієї статті, за наявності ознак, визначених у нормативно-правових актах Національного банку України, з урахуванням характеру взаємовідносин, операцій та наявності інших зв'язків із банком. Про таке рішення Національний банк України не пізніше наступного робочого дня повідомляє відповідний банк. У такому разі особа вважається пов'язаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи пов'язаною з банком не доведе протилежного. Відповідно до п. 1 глави 1 розділу І Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку №315 від 12 травня 2015 року, банк визначає перелік пов'язаних із банком осіб, який затверджується правлінням банку, відповідно до вимог ст. 52 Закону та з урахуванням цього Положення. Згідно з п.п. 1, 2 глави 2 розділу II вказаного Положення, Національний банк може визначати пов'язаною із банком особу відповідно до вимог ст. 52 Закону із застосуванням зокрема ознак, зазначених у главі 3 цього розділу. Рішення про визначення юридичних або фізичних осіб пов'язаними з банком особами приймає Комісія з питань визначення пов'язаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами. Тобто, із вище викладених норм вбачається, що законодавчо передбачено тільки два випадки, коли особа вважається пов'язаною із банком: 1) банк визначає таку особу пов'язаною із банком шляхом внесення до відповідного переліку, який затверджений правлінням банку; 2) Національний банк визначає таку особу пов'язаною із банком шляхом прийняття відповідного рішення Комісію Національного банку з питань визначення пов'язаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами. При цьому, як вбачається із матеріалів справи та не заперечувалося відповідачами, ані комісією по перевірці правочинів, ані самою уповноваженою особою Фонду не встановлено наявність рішення правління ПАТ "Банк Михайлівський" або комісії Національного банку про визначення ТОВ "ФК "Плеяда" пов'язаною із банком особою. Отже, суд вважає, що у порушення вище викладених норм, комісія по перевірці правочинів на власний розсуд визначила ТОВ "ФК "Плеяда" пов'язаною із банком особою, тобто, безпідставними є посилання відповідачів на п. 8 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, оскільки ТОВ "ФК "Плеяда" не було у встановленому законом порядку визначено у якості пов'язаної з ПАТ "Банк Михайлівський" особою. Беручи до уваги вище викладене, суд приходить до висновку про відсутність передбачених п.п. 1, 2, 3, 7, 8, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав визнання укладеного між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" договору №1905 нікчемним, що додатково до вище викладеного вказує на протиправність оскаржуваного наказу. У наданих суду запереченнях проти позову Фонд зазначає, що оскаржуваний наказ не є рішенням суб'єкта владних повноважень, безпосередньо не породжує певних правових наслідків та жодним чином не обмежує та не порушує права, свободи чи інтереси ТОВ "ФК "Плеяда", отже, він не може бути предметом спору. Як уже зазначено вище, відповідно до ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті. Згідно з п.п. 1, 2, 7, 8 розділу II Порядку №826, протягом трьох робочих днів з дати запровадження Фондом тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду розпочинає перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними. За наслідками проведення перевірки Комісією складаються та подаються на розгляд уповноваженій особі Фонду пропозиції та висновки, які оформлюються відповідним актом(ами) перевірки. Уповноважена особа Фонду протягом двох робочих днів з дня подання відповідного акта перевірки розглядає пропозиції й висновки, викладені у ньому, та у разі згоди з висновками готує та підписує відповідний розпорядчий документ та вчиняє інші необхідні дії. Відповідно до ч. 1 ст. 54 Закону №4452-VI, рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації,' ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Згідно зі ст.ст. 2, 6, ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Як зазначено у п. 25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" від 20 травня 2013 року №8, відповідно до ч.ч 1, 2 ст. 3 Закону №4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права. Оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України. У контексті вище викладеного необхідно звернути увагу на те, що прийняття уповноваженою особою Фонду оскаржуваного наказу є юридично значимими для ТОВ "ФК "Плеяда", оскільки, як зазначено у п. 2 цього наказу, на підставі нього вживаються заходи по застосуванню наслідків нікчемності договору №1905, стороною якого є ТОВ "ФК "Плеяда". Відповідно, внаслідок безпідставного вжиття заходів по застосуванню наслідків нікчемності такого договору, ТОВ "ФК "Плеяда" може бути позбавлено майна (майнових прав), які ним правомірно набуті. Отже, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні норм КАС України та порушує права і законні інтереси ТОВ "ФК "Плеяда", відповідно, може бути оскаржений ним у порядку адміністративного судочинства, а тому суд вважає необґрунтованими протилежні доводи Фонду. Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 162 КАС України, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій. Враховуючи встановлені судом обставини обґрунтованості позовної вимоги ТОВ "ФК "Плеяда" у частині визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу, суд вважає такими, що підлягають задоволенню і похідні від вказаної вимоги позовні вимоги ТОВ "ФК "Плеяда" про зобов'язання Фонду утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність договору №1905. Поряд з цим, беручи до уваги, що відповідні повноваження Фонду, на підставі ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, щодо встановлення наявності обставин нікчемності укладених банком договорів є дискреційними повноваженнями такого органу, суд враховує положення обов'язкової до застосування судової практики Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі Олссон проти Швеції (Olsson v. Sweden) від 24 березня 1988 року. При вирішенні вказаної справи Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що яка-небудь норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію. Проте досвід показує, що абсолютна точність недосяжна і що необхідність уникати надмірної жорсткості формулювань і слідувати за обставин, що змінюються, веде до того, що багато законів неминуче викладені в термінах, які більшою чи меншою мірою є невизначеними. Фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципом верховенства права. Таким чином, мається на увазі, що у внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічних властей у здійснення прав, охоронюваних inter alia п. 1 статті 8. Закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання держави. Крім того, відповідно до п. 65 вказаного рішення Суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі. Також Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою Суду, під поняттям необхідності мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду. На підставі вище викладеного суд вважає за необхідне зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов'язаний відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Аналогічний підхід має бути застосований у разі, коли йдеться про зобов'язання суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій, які належать до сфери його дискреційних повноважень. А тому, оскільки судом встановлено протиправність оскаржуваного наказу, а тимчасову адміністрацію у ПАТ "Банк Михайлівський" припинено, що не дозволяє повторно ставити питання про нікчемність договору №1905 на підставах, визначених ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги ТОВ "ФК "Плеяда" щодо зобов'язання Фонду утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність договору №1905. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч.ч. 1, 2, 6 ст. 71 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів. Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича, треті особи: публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", Національний банк України та ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню повністю. Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа. На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 69-71, 86, 94, 128, 158-163, 167 КАС України, суд - ПОСТАНОВИВ: 1. Позов задовольнити повністю. 2. Визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича від 12 жовтня 2016 року №108. 3. Зобов'язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905, укладеного між публічним акціонерним товариством "Банк Михайлівський" та товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905. 4. Присудити на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" (код ЄДРПОУ 40210636) здійснений ним судовий збір у розмірі 2756,00 грн. (дві тисячі сімсот п'ятдесят шість гривень нуль копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (код ЄДРПОУ 21708016). Копії постанови направити сторонам та третім особам (вручити їх уповноваженим представникам) у порядку та строки, встановлені ст. 167 КАС України. Згідно зі ст.ст. 185, 186 КАС України, постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів із дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду. Відповідно до ст. 254 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Суддя В.М. Данилишин http://reyestr.court.gov.ua/Review/63718263

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2020 року м . Київ Справа № 815/4560/15 Провадження № 11-1046апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 815/4560/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Дасті» до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк», треті особи: Публічне акціонерне товариство «Імексбанк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фрегат», про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк» про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року (у складі колегії суддів Голяшкіна О. В., Донця О. Є., Мороза В. Ф.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У серпні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія Дасті» (далі - ТОВ «Компанія Дасті») звернулося до суду з адміністративним позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк» (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, АТ «Імексбанк» відповідно), треті особи: Публічне акціонерне товариство «Імексбанк» (далі - ПАТ «Імексбанк»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Фрегат» (далі - ТОВ «Фрегат»), у якому просило: - визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними укладених ПАТ «Імексбанк» із ТОВ «Фрегат» та ТОВ «Компанія Дасті» правочинів щодо відступлення прав вимоги за кредитними договорами, укладеними ПАТ «Імексбанк» з фізичними особами; - визнати протиправним і скасувати рішення уповноваженої особи Фонду від 03 березня 2015 року № 01-ТА; - визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо оприлюднення через офіційний вебсайт ПАТ «Імексбанк» повідомлення про нікчемність правочинів від 05 березня 2015 року; - зобов`язати уповноважену особу Фонду оприлюднити через офіційний вебсайт ПАТ «Імексбанк» інформацію про скасування рішення від 03 березня 2015 року № 01-ТА. 2.Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення відповідача є протиправним і підлягає скасуванню, оскільки прийняте за відсутності обставин, установлених статтею 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI). Позивач також вважає, що висновки комісії тимчасової адміністрації ПАТ «Імексбанк», викладені в акті перевірки від 03 березня 2015 року № 03/03, щодо наявності ознак нікчемності правочинів містять відомості, факт існування яких не підтверджений належними засобами доказування та допустимими доказами, не ґрунтуються на дійсних обставинах вчинення правочинів, є передчасними та упередженими. 3. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 05 жовтня 2015 року позовні вимоги задовольнив частково. Визнав протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними укладених ПАТ «Імексбанк» із ТОВ «Фрегат» і ТОВ «Компанія Дасті» правочинів щодо відступлення прав вимоги за кредитними договорами, укладеними ПАТ «Імексбанк» із фізичними особами. Визнав протиправним та скасував рішення уповноваженої особи Фонду від 03 березня 2015 року № 01-ТА. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. 4. Ухвалами Одеського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року постанова Одеського окружного адміністративного суду залишена без змін. 5. Не погодившись із таким рішенням касаційного суду, 29 червня 2017 року уповноважена особа Фонду подала до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року з підстав, установлених пунктами 1 та 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). 6. Ухвалою Верховного Суду України від 15 вересня 2017 року відкрито провадження за вказаною заявою. 7. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. 8. Згідно з підпунктом 1 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 9. На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року № 20/0/19-18 вказану заяву разом зі справою передано до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду. 10. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 24 вересня 2019 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) та на підпункт 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» цього Кодексу (у редакції Закону № 2147-VIII). 11. За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12.Оскільки справа за заявою уповноваженої особи Фонду згідно із частиною другою статті 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в адміністративних та господарських справах, то її відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» цього Кодексу (у редакції Закону № 2147-VIII) передано до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який за приписами підпункту 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС України здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою 15 жовтня 2019 року прийняла до розгляду заяву уповноваженої особи Фонду про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року і призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. 14.Станом на 29 квітня 2020 року відзиви або заперечення на заяву уповноваженої особи Фонду про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року не надходили. Фактичні обставини 15. Суди попередніх інстанцій установили, що 21 листопада 2014 року між ПАТ «Імексбанк» (первісний кредитор) і ТОВ «Фрегат» (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого первісний кредитор за плату передає/відступає, а новий кредитор одержує/набуває належні первісному кредитору права вимоги в сумі 312 237 465,66 грн за кредитними договорами в кількості 23 254 кредитів, що укладені з позичальниками банку - фізичними особами. За умовами цього договору новий кредитор одержав право (замість первісного кредитора) вимагати від позичальників банку належного виконання всіх зобов`язань за відповідними кредитними договорами, в тому числі зобов`язань щодо сплати заборгованості за кредитами, процентами, штрафами, пенею, а також витратами, понесеними первісним кредитором у зв`язку з невиконанням боржниками узятих на себе зобов`язань. 16. 26 грудня 2014 року між ПАТ «Імексбанк», ТОВ «Фрегат» і ТОВ «Компанія Дасті» укладено тристоронній договір про заміну сторони в зобов`язанні, предметом якого стала заміна сторони кредитора з ТОВ «Фрегат» на нового кредитора - ТОВ «Компанія Дасті». За умовами цього договору до нового кредитора - ТОВ «Компанія Дасті» перейшли всі права та обов`язки ТОВ «Фрегат», що існували на дату укладення вказаного правочину. До таких прав та обов`язків, зокрема, належали право на отримання кредиторських вимог, що виступали об`єктом продажу (права вимоги за кредитними договорами), обов`язок щодо проведення їх оплати. 17. Відповідно до акта від 14 січня 2015 року про виконання зобов`язань до договору про відступлення права вимоги від 21 листопада 2014 року новий кредитор - ТОВ «Компанія Дасті» сплатило первісному кредитору - ПАТ «Імексбанк» винагороду в повному обсязі на суму 28 260 000 грн. Первісний кредитор передав/відступив, а новий кредитор одержав/набув права вимоги за кредитними договорами на загальну суму 307 953 215,96 грн. Первісний кредитор передав, а новий кредитор прийняв усі оригінали документів та інформацію стосовно боржників. Сторони підтверджують, що права та обов`язки первісного та нового кредиторів виконані за договором у повному обсязі, сторони не мають претензій одна до одної. 18. На підставі постанови Правління Національного банку України від 26 січня 2015 року № 50 «Про віднесення ПАТ «Імексбанк» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 січня 2015 року № 16 «Про запровадження тимчасової адміністрації у АТ «Імексбанк», згідно з яким з 27 січня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Імексбанк». 19. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 23 квітня 2015 року № 84 продовжено здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Імексбанк» по 26 травня 2015 року. 20. 27 травня 2015 року виконавча дирекція Фонду відповідно до постанови Правління Національного банку України постанови від 21 травня 2015 року № 330 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Імексбанк» ухвалила рішення № 105 про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Імексбанк» та призначила уповноважену особу Фонду строком на 1 рік з 27 травня 2015 року до 26 травня 2016 року включно. 21. Наказом уповноваженої особи Фонду від 27 лютого 2015 року № 65-в «Про додаткову перевірку правочинів» створено комісія та призначено додаткову перевірку правочинів, вчинених ПАТ «Імексбанк» протягом одного року до запровадження тимчасової адміністрації. 22. За результатами проведеної перевірки комісією складено акт від 03 березня 2015 року № 03/03, в якому зазначено, що договори про відступлення права вимоги від 21 листопада 2014 року, про заміну сторони в зобов`язанні від 26 грудня 2014 року та про внесення змін до договору про відступлення права вимоги від 06 січня 2015 року є нікчемними й такими, що не породжують будь-яких правових наслідків, відповідно до підпунктів 3, 7 пункту 3 статті 38 Закону № 4452-VI. Зокрема, в акті зазначено, що договором цесії було обумовлено, що за відступлення права вимоги новий кредитор сплачує первісному кредитору грошові кошти в сумі 28 260 000 грн. Установлена договором цесії винагорода сплачується новим кредитором шляхом перерахування грошових коштів на рахунок первісного кредитора, визначений у пункті 2.3 договору цесії, а саме на рахунок № НОМЕР_1 у ПАТ «Імексбанк», МФО 328384. 23. Таким чином, належне виконання новим кредитором узятих на себе зобов`язань мало призвести до збільшення активів банку в результаті надходження відповідної суми грошових коштів і, як наслідок, зміни структури банківського балансу в дохідній його частині. Втім реальне виконання договору цесії не призвело до зазначеного результату, оскільки сплата встановленої цим договором винагороди за рахунок «реальних» надходжень у дійсності не проводилась. Виплата винагороди здійснювалась здебільшого за рахунок внутрішньобанківських проводок, оформлених та проведених банком на підставі складених ТОВ «Компанія Дасті» та пов`язаними з ним фізичними особами - клієнтами банку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідних платіжних доручень і не передбачала фактичного переміщення грошової маси. При цьому лише частина винагороди в сумі 2 075,34 грн оплачувалась реальними коштами. 24. Зазначені безготівкові операції здійснювалися з рахунку № НОМЕР_2 , належного гр. ОСОБА_1 , рахунку № НОМЕР_3 , належного гр. ОСОБА_2 , а також з рахунку TOB «Компанія Дасті» № НОМЕР_4 . 25. У зв`язку із цим комісія дійшла висновку, що, укладаючи договір цесії, а згодом і договір про заміну сторони в зобов`язанні, сторони цих правочинів прагнули до настання інших наслідків, реального продажу належного ПАТ «Імексбанк» майна (прав вимоги) за ринковими цінами (зокрема, розмір призначеної до сплати банку винагороди в процентному співвідношенні до відчужуваного портфеля склав лише 9,09 %, що свідчить про явну нерівноцінність визначеної договором цесії ціни та заниження на 20 і більше відсотків від звичайних цін). Допустивши укладення вищевказаних правочинів на подібних умовах, банк тим самим фактично надав нічим не обумовлену перевагу окремим кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і TOB «Компанія Дасті», на задоволення своїх кредиторських вимог (повернення заборгованості, вираженої у вигляді залишків коштів на їх рахунках). З огляду на фінансовий стан ПАТ «Імексбанк» ці правочини не могли бути задоволені через реальне виконання (тобто шляхом виплати залишків у готівковій формі чи здійснення зовнішніх безготівкових перерахувань). 26. 03 березня 2015 року на підставі акта перевірки № 03/03 уповноваженою особою Фонду прийнято рішення № 01-ТА «Про визнання правочинів нікчемними та застосування наслідків їх нікчемності», яким визнано нікчемними укладені ПАТ «Імексбанк» договори про відступлення права вимоги від 21 листопада 2014 року, про заміну сторони в зобов`язанні від 26 грудня 2014 року та про внесення змін до договору про відступлення права вимоги від 06 січня 2015 року. Департаменту правового забезпечення та захисту наказано вчинити необхідні дії, спрямовані на застосування наслідків нікчемності вказаних правочинів, у тому числі звернутися з позовом до господарського суду до ТОВ «Компанія Дасті» про визнання нікчемних правочинів недійсними та застосування наслідків їх недійсності, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України. 27. Вважаючи протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними укладених ПАТ «Імексбанк» із ТОВ «Фрегат» та ТОВ «Компанія Дасті» правочинів про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, позивач звернувся до суду із цим позовом. Оцінка судів попередніх інстанцій 28. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з протиправності дій та оскаржуваного рішення відповідача про визнання правочинів нікчемними. Такий висновок судів мотивований тим, що при вчиненні та прийнятті оскаржуваних дій і рішень уповноважена особа Фонду діяла без урахування усіх обставин, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані ці рішення (дії), без дотримання принципу верховенства права. 29.Вищий адміністративний суд України погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. 30. За висновками Вищого адміністративного суду України, відповідачем не надано доказів та не обґрунтовано наявності підстав, наведених у статті 38 Закону № 4452-VI, для визнання нікчемними правочинів. 31. Твердження уповноваженої особи Фонду щодо нікчемності договорів про відступлення права вимоги, заміну сторони в зобов`язанні та про внесення змін до договору про відступлення права вимоги є припущенням, яке не доведено належними доказами у встановленому законом порядку. 32. Водночас за висновками експерта про проведення дослідження оціночної (ринкової) вартості прав вимоги за кредитними договорами станом на 06 січня 2015 року ринкова вартість прав вимоги коливалась у межах від 10 778 362 до 23 096 491 грн, а ціна продажу вимоги, визначена в пункті 2.1 договору про відступлення прав вимоги від 21 листопада 2014 року, укладеного між ПАТ «Імексбанк» і ТОВ «Фрегат» та зміненого тристоронніми договорами, складала 28 260 000 грн, тобто була вищою від рівня звичайних цін. У відсотковому виразі визначена оціночна вартість прав вимоги за кредитними договорами відносно вартості пакета прав вимог за кредитними договорами станом на 06 січня 2015 року складала 10,8 %, що майже втричі перевищує ринкові пропозиції продажу прав вимоги кредитних портфелів фізичних осіб, про які було заявлено директором департаменту впровадження планів врегулювання і управління активами неплатоспроможних банків Фонду. Водночас жодних пільг або переваг перед іншими кредиторами - клієнтами ПАТ «Імексбанк» ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ТОВ «Компанія Дасті» не отримали, оскільки розпорядилися своїми правами вкладників шляхом виконання грошових зобов`язань позивача перед ПАТ «Імексбанк» ще до введення тимчасової адміністрації в банку. Також на момент вчинення спірних правочинів не діяло жодних обмежень щодо здійснення банківських операцій, у тому числі щодо переказу грошових коштів з рахунків фізичних осіб, відкритих у банку; не було встановлено й заборон на проведення безготівкових операцій. 33. У зв`язку із зазначеним Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про протиправність оскаржуваних дій та рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання правочинів нікчемними. Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві про перегляд судового рішення вимог 34. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року уповноважена особа Фонду посилається на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права у подібних правовідносинах, а саме статті 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III). 35. На обґрунтування заяви надано копії постанови Вищого господарського суду України від 05 серпня 2015 року (справа № 910/622/15-г), у якій суд по-іншому застосував одні й ті самі норми права у подібних правовідносинах. 36. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року уповноважена особа Фонду зазначає, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На переконання скаржника, на спори, які виникають на стадії ліквідації банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Оцінка Великої Палати Верховного Суду 37. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року доводи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 38. За правилами пунктів 1, 2 частини першої статті 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є: - неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; - неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. 39. Як свідчать матеріали справи, підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року Уповноважена особа Фонду зазначила про неоднакове, на його думку, застосування Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень статті 2 Закону № 2121-III. 40.Зокрема, у наданій для порівняння поставі Вищого господарського суду України від 05 серпня 2015 року (справа № 910/622/15-г) зазначено про відсутність у банку обов`язку щодо перерахування на рахунок позивача коштів зі сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з операції відчуження легкових автомобілів, оскільки Управління Пенсійного фонду України в Подільському районі міста Києва не є кредитором АТ «Брокбізнесбанк» у розумінні статті 2 Закону № 2121-III в спірних правовідносинах. 41.Водночас у рішенні, про перегляд якого подано заяву, Вищий адміністративний суд України погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав, передбачених статтею 38 Закону № 4452-VI, для визнання нікчемними правочинів про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, укладеними між позивачем і третіми особами у справі. 42.Аналіз рішення, про перегляд якого подано заяву, та рішення, на яке робиться посилання як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права, дає підстави вважати, що рішення суду касаційної інстанції, додане на обґрунтування заяви, ухвалене цим судом за інших фактичних обставин справи та не містить іншого, ніж в оскаржуваному рішенні, тлумачення норм матеріального права, про які йдеться у заяві уповноваженої особи Фонду. 43.Надане уповноваженою особою Фонду рішення Вищого господарського суду України від 05 серпня 2015 року (справа № 910/622/15-г) не містить висновку щодо застосування статті 38 Закону № 4452-VI при вирішенні спорів, пов`язаних із визнанням уповноваженою особою Фонду правочинів банку нікчемними. У цій справі не оскаржувалися рішення Фонду чи його уповноваженої особи щодо віднесення укладених правочинів до категорії нікчемних. 44.Наведене свідчить про те, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, установлених у справі, копію судового рішення в якій додано до заяви. Ухвалення різних за змістом судових рішень зумовлено наявністю різних обставин, які були встановлені судами при розгляді зазначених справ. 45.Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права при вирішенні спорів щодо законності визнання нікчемними правочинів, укладених з банком, який перебуває у стані ліквідації. 46. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість поданої уповноваженою особою Фонду заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року у справі № 815/4560/15. 47. Частиною першою статті 242 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) визначено, що за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову в задоволенні заяви. 48. Згідно із частиною першою статті 244 КАС України (у вказаній редакції) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися або норма права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосована правильно. Керуючись статтями 241, 242, 244 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» цього Кодексу (у редакції Закону № 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк» про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Дасті» до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк», треті особи: Публічне акціонерне товариство «Імексбанк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фрегат», про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Т. О. Анцупова Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська В. С. Князєв Джерело: ЄДРСР 89082869

Постанова Іменем України 11 грудня 2019 року м. Київ справа № 761/20611/17 провадження № 61-22261св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Кривцової Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гровінг Стейт», третя особа - Публічне акціонерне товариство «Фінбанк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 листопада 2017 року у складі судді Юзькової О. Л. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 22 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гровінг Стейт» (далі - ТОВ «ФК «Гровінг Стейт»), ОСОБА_2 , третя особа - Публічне акціонерне товариство «Фінбанк» (далі - ПАТ «Фінбанк»), про визнання недійсним договору відступлення права вимоги. Позовна заява мотивована тим, що 29 грудня 2011 року між ПАТ «Фінбанк» та ОСОБА_1 укладений договір надання невідновлювальної кредитної лінії № 56/12/11-К. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 грудня 2013 року у справі № 761/25639/13-ц вказаний договір розірвано та стягнуто заборгованість. У подальшому між ПАТ «Фінбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Авістар» (далі - ТОВ «ФК «Авістар») укладений договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 29 грудня 2011 року № 56/12/11-К та договорами забезпечення (з усіма додатковими договорами та угодами до них), до нового кредитора перейшли всі права первісного кредитора за кредитним договором та договорами забезпечення. У свою чергу ТОВ «Фінансова компанія «Авістар» уклало договір про відступлення права вимоги з ТОВ «ФК «Гровінг Стейт», а ТОВ «ФК «Гровінг Стейт» уклало договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 13 вересня 2016 року № 13/09/16 з ОСОБА_2 Вважала, що з моменту набрання чинності судового рішення щодо розірвання договору, всі зобов`язання сторін договору про надання невідновлювальної кредитної лінії від 29 грудня 2011 року № 56/12/11-К припинені та права вимоги не могли бути відступлені. Крім того, на її думку, договір про відступлення права вимоги за своєю природою є договором факторингу, тому ОСОБА_2 не мав права отримувати права та обов`язки фінансової компанії. Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 13 вересня 2016 року № 13/09/16, укладений між ТОВ «ФК «Гровінг Стейт» та ОСОБА_2 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 21 листопада 2017 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відсутні, оскільки розірвання договору не припиняє обов`язку боржника сплатити борг, розмір якого визначений судовим рішенням. Відповідно до частини третьої статті 653 ЦК України зобов`язання припиняються з моменту набрання рішенням законної сили про розірвання договору і припиняє його дію на майбутнє та не скасовує його дію до цього моменту. Крім того, сторони договору від 13 вересня 2016 року № 13/09/16 домовились про передачу прав вимоги щодо належного виконання зобов`язань боржника за кредитним договором, яке виникло між позивачем та банком, зокрема стягнення боргу за кредитним договором. При цьому угода не свідчить про те, що новий кредитор ОСОБА_2 набуває права надавати фінансові послуги та стає кредитодавцем. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Апеляційного суду м. Києва від 22 лютого 2018 року апеляційну скаргу позивача відхилено. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 листопада 2017 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оспорюваний договір не містить ознак факторингу, оскільки за умовами договору жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою судді Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У листопаді 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року вказану справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають обставинам справи. Судами не врахований той факт, що відступлення права вимоги за спірним договором здійснено з дисконтом, що є винагородою. За таких обставин відносини між сторонами носять оплатний характер, а договір про відступлення права вимоги від 13 вересня 2016 року № 13/09/16 за цією ознакою є договором факторингу. Відзив (заперечення) на касаційну скаргу учасниками справи не подано. Фактичні обставини справи, встановлені судами 29 грудня 2011 року між ПАТ «Фінбанк» та ОСОБА_1 укладений договір про надання відкличної невідновлювальної кредитної лінії № 56/12/11-К (а.с. 5-7). Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 грудня 2013 року у справі № 761/25639/13-ц позов ПАТ «Фінбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості задоволено, розірвано договір про надання невідновлювальної кредитної лінії від 29 грудня 2011 року № 56/12/11-К, укладений між ПАТ «Фінбанк» та ОСОБА_1 , а також стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_3 солідарно на користь ПАТ «Фінбанк» заборгованість за договором невідновлювальної кредитної лінії від 29 грудня 2011 року № 56/12/11-К у сумі 2 062 957,54 грн. Стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Фінбанк» судовий збір у розмірі по 1 720,50 грн з кожного (а.с. 81-84). Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 27 травня 2015 року у справі № 761/25639/13-ц рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 грудня 2013 року скасовано в частині солідарного стягнення із ОСОБА_1 , ОСОБА_3 заборгованості за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 29 грудня 2011 року № 56/12/11-К, а також стягненні судового збору з ОСОБА_3 , ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні таких вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін (а.с. 77-80). 02 березня 2016 року між ПАТ «Фінбанк» та ТОВ «ФК «Авістар» укладений договір про відступлення права вимоги за договором про надання відкличної невідновлювальної кредитної лінії від 29 грудня 2011 року № 56/12/11-К, за умовами якого первісний кредитор ПАТ «Фінбанк» відступає, а новий кредитор ТОВ «ФК «Авістар» набуває права вимоги за договором про надання відкличної невідновлювальної кредитної лінії від 29 грудня 2011 року № 56/12/11-К зі всіма договорами про внесення змін, укладеними між первісним кредитором та ОСОБА_1 . До нового кредитора переходять всі права первісного кредитора за кредитним договором в повному обсязі та на умовах, які існували на момент відступлення прав вимоги, включаючи, але не обмежуючись: право вимоги повернення отриманих коштів, право вимоги отримання нарахованих та не сплачених процентів в розмірі, передбаченому кредитним договором, інші платежі, передбачені умовами кредитного договору.(а.с. 14-16). 13 вересня 2016 року між ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Гровінг Стейт» укладений договір про відступлення права вимоги за договором про надання відкличної невідновлювальної кредитної лінії від 29 грудня 2011 року № 56/12/11-К, за умовами якого первісний кредитор ТОВ «ФК «Авістар» відступає, а новий кредитор ТОВ «ФК «Гровінг Стейт» набуває права вимоги за договором про надання відкличної невідновлювальної кредитної лінії від 29 грудня 2011 року № 56/12/11-К зі всіма договорами про внесення змін, укладеним між первісним кредитором та ОСОБА_1 . До нового кредитора переходять усі права первісного кредитора за кредитним договором у повному обсязі та на умовах, які існували на момент відступлення права вимоги, включаючи, але не обмежуючись: право вимоги повернення отриманих коштів, право вимоги отримання нарахованих та не сплачених процентів в розмірі, передбаченому кредитним договором, інші платежі, передбачені умовами кредитного договору (а.с. 17-19). 13 вересня 2016 року між ТОВ «Фінансова компанія «Гровінг Стейт» та ОСОБА_2 укладений договір про відступлення права вимоги № 13/09/16, за умовами якого первісний кредитор ТОВ «Фінансова компанія «Гровінг Стейт» відступає, а новий кредитор ОСОБА_2 набуває права вимоги за договором про надання відкличної невідновлювальної кредитної лінії від 29 грудня 2011 року № 56/12/11-К зі всіма договорами про внесення змін, укладеними між первісним кредитором та ОСОБА_1 . До нового кредитора переходять усі права первісного кредитора за кредитним договором у повному обсязі та на умовах, які існували на момент відступлення права вимоги, включаючи, але не обмежуючись: право вимоги повернення отриманих коштів, право вимоги отримання нарахованих та не сплачених процентів у розмірі, передбаченому кредитним договором, інші платежі, передбачені умовами кредитного договору (а.с. 20-22). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Указаним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів. У статті 1077 ЦК України зазначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, у ЦК України як вбачається зі змісту статей 512, 1077, цього Кодексу проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу. З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа. Разом з тим із частини першої статті 1077 ЦК України, та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором. У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України). Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою. Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України). Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається. Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. 13 вересня 2016 року між ТОВ «ФК «Гровінг Стейт» та ОСОБА_2 укладений договір про відступлення права вимоги № 13/09/16, за умовами якого первісний кредитор ТОВ «Фінансова компанія «Гровінг Стейт» відступає, а новий кредитор ОСОБА_2 набуває права вимоги за договором про надання відкличної невідновлювальної кредитної лінії від 29 грудня 2011 року № 56/12/11-К зі всіма договорами про внесення змін, укладеними між первісним кредитором та ОСОБА_1 . Відповідно до пункту 3 договору відступлення права вимоги від 13 вересня 2016 року № 13/09/16 до нового кредитора переходять усі права первісного кредитора за кредитним договором у повному обсязі та умовах, які існували на момент відступлення прав вимоги, включаючись однак не обмежуючись: право вимоги повернення отриманих коштів, право вимоги отримання нарахованих та несплачених процентів у розмірі передбачених кредитним договором, інші платежі передбачені умовами кредитного договору. Станом на день укладення та підписання даного договору заборгованість позичальника перед первісним кредитором згідно із умовами кредитного договору становить 1 972 437,42 грн. Розмір пені та штрафів розраховується відповідно до умов кредитного договору. Розмір основного зобов`язання позичальника, порядок його виконання, зокрема етапність повернення суми кредиту, порядок нарахування процентів, комісії та підстави нарахування штрафних санкцій визначаються кредитним договором. Згідно із пунктом 4 зазначеного договору сторони домовились, що за відступлені права вимоги за цим договором новий кредитор сплачує первісному кредитору грошову суму в розмірі 545 000,00 грн, зазначена сума сплачується протягом 10 робочих днів з дня підписання цього договору. Враховуючи положення наведених вище норм матеріального права та правову позицію щодо розмежування договорів цесії та факторингу, у справі, яка розглядається, ні суд апеляційної інстанції, ні суд першої інстанції не врахували, що спірний договір відступлення права вимоги від 13 вересня 2016 року містить умови, притаманні договору факторингу. Отже, уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором фінансова компанія отримала фінансування у розмірі 545 000,00 грн, а ОСОБА_2 , в свою чергу, укладаючи вказаний договір, набув право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги, тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. Наведене свідчить про те, що укладений між ТОВ «ФК «Гровінг Стейт» та ОСОБА_2 оспорюваний договір за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу. Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов`язкових елементів відносин факторингу. Проте сама по собі назва оспорюваного у даній справі договору не змінює його правової природи. За таких обставин та з огляду на те, що за змістом частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а оспорюваний правочин суперечить наведеним вище приписам цивільного законодавства України щодо суб`єктного складу договору факторингу, то він підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України. Вказаний висновок відповідає правовому висновку висловленому Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18). Отже, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору відступлення права вимоги недійсним. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Щодо судових витрат Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). При поданні позовної заяви ОСОБА_1 сплачено 640,00 грн, апеляційної скарги - 704, 00 грн, а касаційної скарги - 1 280,00 грн судового збору, а всього 2 624,00 грн, що підтверджується відповідними квитанціями, тому вказана сума коштів підлягає стягненню з ОСОБА_2 та ТОВ «ФК«Гровінг Стейт» на її користь у рівних частинах (по 1 312,00 грн з кожного), оскільки колегія суддів скасовує рішення судів попередніх інстанцій та задовольняє позовні вимоги ОСОБА_1 . Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 22 лютого 2018 року скасувати. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гровінг Стейт», третя особа - Публічне акціонерне товариство «Фінбанк», про визнання недійсним договору відступлення права вимоги задовольнити. Визнати недійсним договір відступлення права вимоги від 13 вересня 2016 року № 13/09/16, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гровінг Стейт» та ОСОБА_2 . Стягнути з ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) судові витрати за сплату судового збору за подання позовної заяви, апеляційної скарги та касаційної скарги у загальному розмірі 1 312,00 (одна тисяча триста дванадцять) гривень. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гровінг Стейт» (код ЄДРПОУ 40427198) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) судові витрати за сплату судового збору за подання позовної заяви, апеляційної скарги та касаційної скарги у загальному розмірі 1 312,00 (одна тисяча триста дванадцять) гривень. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Кривцова Р. А. Лідовець Джерело: ЄДРСР 86565456

Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 серпня 2019 року м. Київ Справа № 759/9650/19 Головуючий у суді першої інстанції: Ул`яновська О.В. № Апеляційного провадження: 22-ц/824/10400/2019 доповідач: Гаращенко Д.Р. Київський апеляційний суд. Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі: головуючого Гаращенка Д.Р. суддів Невідомої Т.О., Пікуль А.А. при секретарі Гавриленко М.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 28 травня 2019 року про забезпечення позову в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ ІННОВАЦІЯ», Товариство з обмеженою відповідальністю «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ», третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тверська Інесса Володимирівна про визнання недійсним договору купівлі - продажу нерухомого майна, ВСТАНОВИВ: У травні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ ІННОВАЦІЯ», ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ», третя особа: Приватний нотаріус КМНО Тверська І.В. про визнання недійсним договору купівлі - продажу нерухомого майна. Разом із позовною заявою, ОСОБА_2 подав заяву про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 , жилою площею 39,7 кв. м., загальною площею 64,4 кв. м; заборонити будь - яким третім особам, у тому числі, представникам ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІННОВАЦІЯ» та ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ» вчиняти будь - які дії щодо проникнення до зазначеної квартири; заборонити будь - яким третім особам, у тому числі, представникам ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІННОВАЦІЯ» та ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ» проводити ремонтні роботи, реконструкцію, перепланування, здавати в оренду, найм, піднайм, безоплатне користування, укладати договори застави( іпотеки) або іншим способом передавати третім особам у платне або безоплатне користування зазначену квартиру; заборонити будь - яким третім особам, у тому числі, представникам ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІННОВАЦІЯ» та ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ» вселятися та реєструватися в квартирі АДРЕСА_1 ; заборонити спеціально уповноваженому органу вносити до реєстраційного обліку відомості про реєстрацію місця проживання будь - яких третіх осіб в зазначеній квартирі, а також зняття зареєстрованих осіб з реєстрації. В обґрунтування заяви посилався на те, що 31 березня 2008 року між ВАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №014/10615/12423, відповідно до якого Банк зобов`язався надати позивачу грошові кошти в розмірі 78 409 доларів США зі сплатою 12% річних на термін до 20 березня 2025 року. В якості забезпечення виконання зобов`язань, між банком та позивачем було укладено договір іпотеки № 014/10615/2/12423/1, предметом якої є квартира АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право приватної власності від 12 березня 2009 року. В подальшому права кредитора за кредитним договором та права іпотекодержателя були відступлені на користь ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІННОВАЦІЯ». 26 квітня 2019 року позивачу стало відомо, що між ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІННОВАЦІЯ» та ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ» було укладено договір купівлі - продажу квартири, АДРЕСА_1 , який було посвідчено приватним нотаріусом КМНО Тверською І.В. Позивач вважає, відчуження квартири незаконним та безпідставним, яке відбулось всупереч нормам Закону України «Про іпотеку» та Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Тому, у разі не накладення арешту на спірне майно, ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ» буде вчиняти дії, пов`язані з реалізацією майна, набутого ним без достатніх правових підстав. Ухвалою Святошинського районного суду від 28 травня 2019 року, заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову було задоволено частково, вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру, у решті заяви відмовлено. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 , 21 червня 2019 року, подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на її незаконність та необґрунтованість, просила скасувати ухвалу суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні заяви про забезпечення позову. В обґрунтування апеляційних вимог посилалась на те, що 17 травня 2019 року між нею та ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ» було укладено договір оренди житла з правом викупу, який був посвідчений приватним нотаріусом КМНО Щвець Р.О. 25 травня 2019 року, ОСОБА_1 здійснила реєстрацію себе та її неповнолітньої дитини в квартирі АДРЕСА_1 , а також сплатила всю суму орендних платежів, що підтверджується відповідним актом і на теперішній час, права власності на спірну квартиру належать їй. Судом першої інстанції не було здійснено жодних заходів з метою з`ясування наявності прав інших осіб на спірну квартир. Спірна квартира є єдиним житлом з малолітнім ОСОБА_3 , що є інвалідом з дитинства та потребує постійного стаціонарного лікування у відповідних медичних установах м. Києва. Твердження суду, що арешт не спричиняє будь - яких збитків власнику є невірним, оскільки позбавлення права ОСОБА_1 зареєструвати за нею право власності на квартиру, призводить до виникнення збитків, що пов`язані з неможливістю реалізувати наміри на отримання позики на лікування дитини з переданням спірної квартири в якості забезпечення. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд не взяв до уваги інтереси осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Судом першої інстанції не було зазначено мотивів, з яких він виходив, задовольняючи заяву про забезпечення позову, що призвело до порушення права на справедливий суд та утворило негативні наслідки. В судовому засіданні представник апелянта підтримала апеляційну скаргу та просили ії задовольнити. Просила ухвалу суду першої інстанції скасувати, в задоволені заяви про забезпечення позову відмовити. Представник позивача заперечував проти апеляційної скарги, просив її відхилити, а ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову залишити без змін. Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного. Судом першої інстанції встановлено, що у провадженні Святошинського районного суду м. Києва перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІННОВАЦІЯ» та ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ», третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тверська Інеса Володимирівна про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 28.05.2019 року відкрито підготовче провадження. Разом із позовною заявою було подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , жилою площею 39,7 кв. м., загальною площею 64,4 кв. м; забороною будь-яким третім особам, у тому числі представникам ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІННОВАЦІЯ» та ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ», вчиняти будь-які дії щодо проникнення до квартири, жилою площею 39,7 кв. м., загальною площею 64,4 кв. м; забороною будь-яким третім особам, у тому числі представникам ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІННОВАЦІЯ» та ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ», проводити ремонтні роботи, реконструкцію, перепланування, здавати в оренду, найм, піднайом, безоплатне користування, укладати договори застави (іпотеки) або іншим способом передавати третім особам у платне або безоплатне користування спірну квартиру; забороною будь-яким третім особам, у тому числі представникам ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ІННОВАЦІЯ» та ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ», вселятися в спірну квартиру; забороною будь-яким третім особам реєструватися в спірній квартирі; забороною спеціально уповноваженому органу вносити до реєстраційного обліку відомості про реєстрацію місця проживання будь-яких третіх осіб в спірній квартирі; заборонити спеціально уповноваженому органу вносити до реєстраційного обліку відомості про зняття зареєстрованих осіб з реєстрації місця проживання за адресою квартиру АДРЕСА_1 . Задовольняючи частково заяву про забезпечення позову суд першої інстанції виходив з того, що для забезпечення позову достатньо такої міри забезпечення як арешт. Відносини, які виникли між сторонами спору, стосуються предмету позову, а тому за наявності наданих позивачем доказів є підстави допускати ймовірність спрямованих відповідачем дій на реалізацію наміру відчужити спірний об`єкт нерухомого майна, чим ускладнити чи зробити неможливим виконання прийнятого в майбутньому рішення суду, що зумовлює вжиття судом заходів забезпечення позову шляхом заборони приватизації квартири, Колегія суддів погоджується з висновком суд першої інстанції враховуючи наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь - якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Згідно з рекомендаціями визначеними у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» зазначено, що розглядають таку заяву, суддя має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Заходи до забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Колегія суддів не приймає доводи апелянта відносно того, вона є орендарем спірної квартири на підставі договору оренди від 17 травня 2019 року укладеному між нею та ТОВ «АКТІВ ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ» з правом викупу, та 25 травня 2019 року здійснила реєстрацію себе та її неповнолітньої дитини в квартирі АДРЕСА_1 , а також сплатила всю суму орендних платежів. Суд першої інстанції при наявності спору забезпечив позов позивача оскільки невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Апелянт не є учасником процесу, а тому суд першої інстанції повинен буде вирішити питання щодо ії прав та обов`язків відносно спору та притягнути до участі в справі. Враховуючи викладене колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Ухвала Святошинського районного суду м. Києва від 28 травня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови було складено 16 серпня 2019 року. Головуючий Д.Р. Гаращенко Судді Т.О. Невідома А.А. Пікуль http://reyestr.court.gov.ua/Review/83869535

Державний герб України ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/8191/13-ц провадження № 6/753/691/19 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "16" липня 2019 р. Дарницький районний суд м.Києва в складі: головуючого судді Комаревцевої Л.В. з секретарем Гаврилюк О.В. за участю представника заявника Семенюка Б.С. заінтересованої особи ОСОБА_2 представника заінтересованої особи Бабенко С.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» (04053, м. Київ, вул. Кловський узвіз, 5б), заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (04050, місто Київ, вул. Січових Стрільців, 60), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) про заміну сторони у справі шляхом заміни стягувача його правонаступником, ВСТАНОВИВ: У червні 2019 року до суду надійшла заява Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» (04053, м. Київ, вул. Кловський узвіз, 5б), заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (04050, місто Київ, вул. Січових Стрільців, 60), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) про заміну сторони у справі шляхом заміни стягувача його правонаступником. В обґрунтування заяви заявник посилався на те, що 20.03.2014 рішенням Дарницького районного суду м. Києва в справі № 753/8191/13-ц позов АТ «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості за кредитним договором - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_1 ) на користь АТ «Банк «Фінанси та кредит» (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) заборгованість за кредитним договором в розмірі 918071 (дев`ятсот вісімнадцять тисяч сімдесят одну) гривень 50 копійок, судові витрати в розмірі 3341 (три тисячі триста сорок один) грн. 00 коп. та витрати на виклик відповідача до суду в розмірі 420,00 грн. В задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до АТ «Банк «Фінанси та кредит» про визнання договору поруки припиненим - задоволено. Визнано припиненим договір поруки від 24 жовтня 2007 року № 09-409/07-Ап-А-П, укладений між ОСОБА_2 , АТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 . Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26.06.2014, скасовано рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 березня 2014 року та ухвалено нове наступного змісту. Позов АТ «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі Філії «Центральне РУ» АТ «Банк «Фінанси та Кредит» загальну суму заборгованості за Кредитним договором № 09-409/07-Ап від 24 жовтня 2007 року у сумі 338445.88 грн., яка включає: 161 768.36 грн. копійок - сума простроченої заборгованості за кредитним договором; 14 579.17 грн. - сума простроченої заборгованості по відсотках; 329.99 грн.- сума простроченої заборгованості по щомісячній комісії; 161 768.36 грн. - сума пені за прострочення заборгованості по основному боргу кредиту, відсоткам та комісії. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь АТ «Банк «Фінанси та Кредит», в особі Філії «Центральне РУ» АТ «Банк «Фінанси та Кредит» загальну суму судового збору за подання позовної заяви у розмірі 3 341.00 грн. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до АТ «Банк «Фінанси та кредит» про визнання договору поруки припиненим - відмовлено. 15.11.2018 між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ТОВ «Вердикт Капітал» було укладено Договір про відступлення прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» відступило ТОВ «Вердикт Капітал», а ТОВ «Вердикт Капітал» набуло право вимоги заборгованості за договорами кредиту, в тому числі за Договором кредиту «09-409/07-Ап, укладеного між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та боржником. Беручи до уваги обставини викладені в заяві, посилаючись на ст.ст. 512,514 ЦК та ст.ст. 18,442 ЦПК України, заявник просить замінити вибулого стягувача ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» на правонаступника ТОВ «Вердикт Капітал» в справі № 753/8191/13-ц за позовом АТ «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості. Ухвалою суду від 01.07.2019 прийнято до провадження заяву ТОВ «Вердикт Капітал», розгляд якої призначено на 16.07.2019. В судовому засіданні представник заявника підтримав вимоги заяви, яку просив задовольнити. Заінтересована особа ОСОБА_2 та її представник проти задоволення заяви заперечили, пославшись на обставини, викладені в письмових запереченнях. Суд розглядає заяву про заміну сторони її правонаступником у десятиденний строк з дня її надходження до суду у судовому засіданні з повідомленням учасників справи та заінтересованих осіб, неявка учасників справи та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження (ч. 3 ст. 442 ЦПК України). Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені заявником підстави для заміни сторони виконавчого провадження, суд приходить до наступного висновків. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20.03.2014 позов АТ «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості за кредитним договором - задоволено частково. Вирішено: стягнути з ОСОБА_3 на користь АТ «Банк «Фінанси та кредит» заборгованість за кредитним договором в розмірі 918071 грн. 50 коп., судові витрати в розмірі 3341 грн. 00 коп. та витрати на виклик відповідача до суду в розмірі 420,00 грн. В задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до АТ «Банк «Фінанси та кредит» про визнання договору поруки припиненим - задоволено. Визнатно припиненим договір поруки від 24 жовтня 2007 року № 09-409/07-Ап-А-П, укладений між ОСОБА_2 , АТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 . Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26.06.2014 скасовано рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20.03.2014 та ухвалено нове наступного змісту: позов AT «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь AT «Банк «Фінанси та Кредит» в особі Філії «Центральне РУ» AT «Банк «Фінанси та Кредит» загальну суму заборгованості за Кредитним договором № 09-409/07-Ап від 24.10.2007 у сумі 338445 грн. 88 коп. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь AT «Банк «Фінанси та Кредит», в особі Філії «Центральне РУ» AT «Банк «Фінанси та Кредит» загальну суму судового збору за подання позовної заяви у розмірі 3 341 грн. 00 коп. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до AT «Банк «Фінанси та кредит» про визнання договору поруки припиненим - відмовлено. Додатковим рішенням Апеляційного суду м. Києва від 10.07.2014 вирішено: постановити додаткове рішення по справі за позовом AT «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_2 до AT «Банк «Фінанси та кредит» про визнання договору поруки припиненим, яким стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь AT «Банк Фінанси та Кредит», в особі Філії «Центральне РУ» AT «Банк «Фінанси та Кредит» судові витрати позивача, що складаються з витрат на виклик відповідача до суду в розмірі 420 грн. 00 коп. та подачу апеляційної скарги у розмірі 1827 грн. 00 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 19.11.2014 касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення апеляційного суду м. Києва від 26.06.2014 в частині позовних вимог ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та в частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про визнання договору поруки припиненим - скасовано. У цій частині залишено в силі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20.03.2014. В частині вирішення позовних вимог ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без змін рішення апеляційного суду м. Києва від 26.06.2014. 15.11.2018 між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ТОВ «Вердикт Капітал» було укладено Договір про відступлення прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» відступило ТОВ «Вердикт Капітал», а ТОВ «Вердикт Капітал» набуло право вимоги заборгованості за договорами кредиту, в тому числі за Договором кредиту «09-409/07-Ап, укладеного між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та боржником. Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Таким чином, при зверненні з заявою про заміну позивача правонаступником, на ТОВ «Вердикт Капітал» покладається обов`язок доведення обставин, які в ній описані. З матеріалів справи вбачається, що до заяви про заміну стягувача його правонаступником заявник додає копію договору про відступлення права вимоги, а також власні правовстановлюючі документи. Жодних інших документів надано не було. Відповідно до п. 2.2 наданого договору, новий заставодержатель в день укладання цього договору, але в будь-якому випадку не раніше моменту отримання банком у повному обсязі коштів, відповідно до п. 4.1 цього договору, набуває усі права кредитора за основними договорами. Однак, жодних доказів здійснення такої оплати ТОВ «Вердикт Капітал» не надано, тому відсутні підстави вважати, що право вимоги за зазначеним договором перейшло до ТОВ «Вердикт Капітал». Відповідно до ч. 3 ст. 656 Цивільного кодексу України, предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. Предметом договору купівлі-продажу, на підставі якого відбувається відступлення права вимоги, є право майнової (негрошової) вимоги. Предметом договору факторингу згідно із частиною першою ст. 1077 Цивільного Кодексу України є виключно право грошової, а не будь-якої майнової вимоги. Окрім того, згідно із ч. 1 ст. 1084 Цивільного Кодексу України, договір факторингу розглядається як різновид купівлі фактором права грошової вимоги у клієнта. Це означає, що право грошової вимоги може бути предметом купівлі, але виключно за договором факторингу, а не загальної купівлі-продажу. За договором купівлі-продажу оплата майна (товару), за загальним правилом, здійснюється після передання товару продавцем покупцеві (ч. 1 ст. 655, ч. 1 ст. 692 Цивільного Кодексу України), тобто покупець сплачує грошову суму після того, як отримає товар. На підставі договору факторингу фінансування завжди відбувається під відступлення права грошової вимоги, тобто спочатку фактор передає грошові кошти, після чого клієнт відступає йому своє право грошової вимоги (ч. 1 ст. 1077 Цивільного Кодексу України). На підставі договору купівлі-продажу до нового кредитора переходить не повний обсяг прав та обов`язків сторони у зобов`язанні, а лише право вимоги боргу майнового (негрошового) характеру (ч. З ст. 656 Цивільного Кодексу України). За договором факторингу фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги (ч. 1 ст. 1084 Цивільного Кодексу України). Параграф 1 глави 54 Цивільного Кодексу України «Загальні положення про купівлю-продаж» не передбачає надання покупцем права вимоги її продавцю послуг додаткового характеру, пов`язаних із цією вимогою. За умовами договору про відступлення прав вимоги, укладеного між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ТОВ «Вердикт Капітал» фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. Згідно з умовами договору про відступлення права вимоги за кредитним договором ТОВ «Вердикт Капітал» набуло права вимоги виключно на всі грошові кошти, які можна одержати у зв`язку з отриманим правом вимоги за кредитним договором, що є також ознакою договору факторингу. Отже, аналіз істотних умов (змісту) оспорюваних договорів дає підстави стверджувати, що цей договір за своєю правовою природою є договором факторингу. Відповідно до ст. ст. 512, 514 Цивільного Кодексу України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Визначення факторингу міститься у ст. 49 Закону України від 07 грудня 2000 року №2121-111 «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів. У ст. 350 Господарського Кодексу України, факторинг визначений як передання чи зобов`язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони. У ст. 1077 Цивільного Кодексу України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від Об лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, у Цивільному Кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу. З аналізу статей 512-518 Цивільного Кодексу України можна зробити висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до ст. 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа. Разом з тим, із ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України та ч. 5 ст. 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 1079 Цивільного Кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ч. З ст. 1079 Цивільного Кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором. У п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру Фінансових установ. Разом з тим, інформація про ТОВ «Вердикт Капітал» не міститься в державному реєстрі фінансових установ. Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний Кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (ст. 515 Цивільного Кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (ст. 1078 Цивільного Кодексу України). Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За змістом п. 11 ч. 1 ст. 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (ч. З ст. 656 Цивільного Кодексу України). Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається. Згідно з ч. 1 ст. 1084 Цивільного Кодексу України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (ст. 513 Цивільного Кодексу України). Оскільки факторинг визначено п. З ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Відповідно до умов договорів про відступлення права вимоги, сторони підтвердили, що укладення цих договорів засвідчує те, що до нового кредитора перейшли усі права, пов`язані з кредитним договором. За таких обставин первісний кредитор уступив грошову вимогу до позичальника (боржника) в обмін на грошові кошти в сумі, визначеній договором які новий кредитор зобов`язався сплатити первісному кредитору, тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. Уклавши договори відступлення прав вимоги за кредитним договором, банк отримав фінансування у розмірі, визначеному договором а новий кредитор, в свою чергу, укладаючи вказаний договір набув право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги. Така різниця виразилася в отриманні новим кредитором від первісного кредитора таких прав щодо боржника: а) права вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких грошових нарахувань та вимог, у тому числі передбачених кредитним договором заходів відповідальності, які виникли у первісного кредитора до боржника до моменту укладення цього договору; б) права вимоги, які випливають з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, в тому числі право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов`язаних з цим сум; в) права будь-яких інших вимог згідно генерального договору та кредитного договору. Підтверджено, що саме новий кредитор отримав прибуток від обміну своїх грошових коштів на дебіторську заборгованість Позичальника перед банком. Наведене свідчить про те, що укладені між сторонами договори за своєю юридичною природою (незважаючи на їх назву як договір про відступлення права вимоги) є договорами факторингу. Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов`язкових елементів відносин факторингу. Проте сама по собі назва оспорюваних у даній справі договорів не змінює їх правової природи. З укладенням договору про відступлення права вимоги відбулася заміна кредитодавця - банку, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на іншу юридичну особу, - ТОВ «Вердикт Капітал», який не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», який може надавати фінансові послуги, у тому числі і у формі факторингу. За таких обставин та з огляду на те, що за змістом ч. 1 ст. 203 Цивільного Кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а оспорювані правочини суперечать наведеним вище приписам цивільного законодавства України щодо суб`єктного складу договору факторингу, то вони підлягають визнанню недійсними відповідно до частини першої статті 215 Цивільного Кодексу України. Все наведене вище повністю узгоджується з судовою практикою, зокрема з позицією Великої палати Верховного суду, яка висвітлена у постанові Великої палати Верховного суду від 11 вересня 2018 року по справі №909/968/16, яка в силу вимог процесуального законодавства, є обов`язковою для застосування судами України. Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Отже, суд позбавлений можливості вийти за межі заявлених вимог ТОВ «Вердикт Капітал». При цьому, як зазначається у ст. 512 Цивільного Кодексу України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); правонаступництва; виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обов`язку боржника третьою особою. Зі змісту зазначеної норми вбачається, що отримання прав кредитора внаслідок укладення правочину та правонаступництво - окремі підстави для заміни кредитора у зобов`язанні. Заявник просить замінити сторону у цивільній справі на правонаступника (п. 2 ч. 1 ст. 512 ЦК України). При цьому відсутні вимоги стосовно заміни сторони у цивільній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України. Прохальна частина заяви ТОВ «Вердикт Капітал» містить вимогу заміни сторони правонаступником (ч. 2 ст. 512 ЦК України), однак не містить вимоги заміни сторони внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (ч. 1 ст. 512 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ст. 81 ЦПК України). Отже, в силу вимог ст.ст. 2, 4, 12, 76-81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. В свою чергу, у ході розгляду даної справи заявником, у порядку статті 81 ЦПК України, не було надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження заявлених вимог, а також не було обґрунтовано наявність передбачених статтею 82 ЦПК України обставин, які б зумовлювали звільнення від доказування наявності наведених ним обставин. За таких обставини, суддя за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні всіх обставин справи та наданих в їх обґрунтування доказів, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у справі, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку вважає, що заява не підлягає задоволенню оскільки заявником в силу принципу змагальності сторін не доведено необґрунтованості вимог, відповідно до яких кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Керуючись ст. ст. 10, 12, 13, 81, 82, 141, 259, 263, 265, 279, 354 ,435 ЦПК України, суд У Х В А Л И В: Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕРДИКТ КАПІТАЛ» (04053, м. Київ, вул. Кловський узвіз, 5б), заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (04050, місто Київ, вул. Січових Стрільців, 60), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) про заміну сторони у справі шляхом заміни стягувача його правонаступником - залишити без задоволення. Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги протягом п`ятнадцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Повний текст ухвали виготовлено 16.07.2019 Суддя: Комаревцева Л.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83053307

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 465/646/11 Провадження N 14-222цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів, ВСТАНОВИЛА: У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів. У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, договір N 245/07 від 18 липня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_5 отримала кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. З метою забезпечення зобов'язань за зазначеними кредитними договорами між сторонами було укладено договір іпотеки та договори поруки, згідно з якими поручителями за зобов'язаннями ОСОБА_5 виступили ОСОБА_8 та ОСОБА_9 Водночас позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 є кредиторами КС "Християнська злагода", що підтверджується судовими рішеннями, однак кредитна спілка не має можливості виконати свої зобов'язання перед ними внаслідок невиконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитними договорами. КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум своєї заборгованості перед ними. З урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили: - стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп., на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане ОСОБА_5 в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1; - стягнути солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь КС "Християнська злагода" витрати за надання правової допомоги в сумі 23 тис. 666 грн. судовий збір у сумі 51 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп. на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як поручителі несуть солідарний обов'язок з виплати кредиту, однак лише в межах суми, за яку поручилися: ОСОБА_9 - 30 тис. грн. ОСОБА_8 - 605 тис. грн. Оскільки виконання зобов'язань за кредитом ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Згідно з договором про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед цими особами. Оскільки при заміні кредитора до нового кредитора переходять усі права в повному обсязі - як ті, що випливають зі змісту основного зобов'язання, так і ті, що забезпечують виконання вимоги кредитора, зокрема порука й іпотека, то позовні вимоги нових кредиторів є обґрунтованими в тій частині, що й вимоги кредитної спілки до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, та в розмірі, визначеному договором про відступлення права вимоги. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КС "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 задоволено частково: - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року; - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року; - стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1 (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. XCIV площею 2,6 кв. м); - у задоволенні позовних вимог КС "Християнська злагода" до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 23 тис. 666 грн відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, ОСОБА_8 виступила поручителем з виконання зобов'язань ОСОБА_5, передбачених кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року, тому відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Оскільки виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 168 кв. м) є обґрунтованими. Доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_8 про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості її правового статусу, визначеного законом, не мала права відступати право вимоги за кредитним договором ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, адже це не передбачено законом, суд відхилив як необґрунтовані. Недійсність укладеного договору про відступлення права вимоги прямо не встановлено законом, а відтак у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правомірність такого договору презюмується. У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції не містить положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами поруки. Рішення суду першої інстанції фактично виконане ще в 2012 році. Оскаржуване рішення апеляційної інстанції передбачає подвійне стягнення на користь кредитної спілки заборгованості в сумі 439 тис. 635 грн 84 коп. в порушення прав та інтересів інших стягувачів. Для повернення заборгованості кредитній спілці достатньо суми стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 Вказує, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_5 та поручителів за відповідними кредитними договорами (N 173/07 від 4 і 7 травня 2007 року та N 112/07 від 19 березня 2007 року) не врахував тієї обставини, що право вимоги за цими кредитними договорами кредитна спілка відступила іншим кредиторам. Крім того, рішенням апеляційної інстанції стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ОСОБА_9 за кредитним договором N 112/07 439 тис. 635 грн 84 коп., хоча остання за цим договором отримала кредитні кошти в сумі 30 тис. грн., лише в межах зазначеної суми виступив поручителем і ОСОБА_9 також посилається на неправильний висновок апеляційного суду щодо відмови у стягненні витрат на правову допомогу. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, які знали про існування оскаржуваного рішення від 6 травня 2011 року, оскільки їх представники брали участь у судовому засіданні і за цей час вчинялися виконавчі дії в межах виконавчого провадження. Скасування рішення через тривалий час порушує принцип юридичної визначеності і є втручанням у право мирно володіти майном. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. У грудні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що кредитна спілка з огляду на її правовий статус не має права відступати право вимоги за кредитним договором. ОСОБА_5 вказує, що такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15). Тому позивачі безпідставно набули право стягнення з неї заборгованості на підставі договору про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року. Крім того, безпідставно звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до договору іпотеки від 8 травня 2007 року, оскільки цей договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань саме за кредитним договором N 175/07 від 7 травня 2007 року, а докази про надання кредитних коштів за цим договором відсутні. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. У квітні 2017 року КС "Християнська злагода" надала заперечення на касаційні скарги, в яких просить рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заперечення мотивовано тим, що у кредитної спілки з огляду на її правовий статус немає права відступати право вимоги за кредитним договором. Також вважає неправильними висновки судів про задоволення вимог інших позивачів за рахунок іпотечного майна, оскільки прав за іпотечним договором вона не відступала. У листопаді 2017 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 надали заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просять відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Заперечення мотивовано тим, що посилання ОСОБА_5 на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15), безпідставні, оскільки КС "Християнська злагода" відступила не право кредитодавця, а право кредитора без отримання будь-якої компенсації (доходу), зменшивши таким чином свою заборгованість перед членами кредитної спілки, за депозитні кошти яких було надано кредит ОСОБА_5 Вважають, що укладений договір про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року є договором цесії, а не договором факторингу, тоді як зазначені правові позиції стосуються укладення саме договору факторингу. У листопаді 2017 року ОСОБА_7 надала додаткові заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просить відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 20 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором за участю кредитних спілок. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15) та від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки вона просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року з підстави невмотивованого поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, при цьому не порушує питання про скасування відповідної ухвали про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеним особам, а саме ухвали Апеляційного суду Львівської області від 15 липня 2016 року. Суди встановили, що 19 березня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 112/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 30 тис. грн строком до 19 березня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 1136 від 19 березня 2007 року та N 1192 від 21 березня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 5 тис. грн та 25 тис. грн відповідно. На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_9 було укладено договір поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року. 4 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 100 тис. грн строком до 4 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 2032 від 4 травня 2007 року та N 2064 від 5 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 70 тис. грн та 30 тис. грн відповідно. 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 505 тис. грн строком до 7 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 2647 від 10 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2772 від 15 травня 2007 року - 75 тис. грн., видаткового касового ордера N 2851 від 21 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2893 від 22 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2914 від 23 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2931 від 24 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 3126 від 2 червня 2007 року - 55 тис. грн. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_8 було укладено відповідні договори поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року. 27 червня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 222/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 25 тис. грн строком до 27 червня 2008 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 3614 від 27 червня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 25 тис. грн. 9 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 228/07-03, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 500 тис. грн строком до 9 липня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів: N 4106 від 16 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 55 тис. 500 грн. N 4219 від 20 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4243 від 23 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4330 від 26 липня 2007 року - 25 тис. 743 грн. N 4101 від 6 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4704 від 9 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4822 від 15 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4972 від 22 серпня 2007 року - 43 тис. 757 грн. 18 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 245/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 23 тис. 342 грн строком до 18 липня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 4172 від 18 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 23 тис. 342 грн. Таким чином, ОСОБА_5 за вищезазначеними договорами отримала кредитні кошти на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., які не повернула. 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 175/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 1 млн 515 тис. грн. строком до 7 травня 2010 року (вимоги про стягнення заборгованості за цим договором не є предметом спору у цій справі). 8 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_12, за умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку належне їй майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, що складається з чотирьох кімнат житловою площею 88,3 кв. м та кухні, загальна площа квартири 168 кв. м (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. "XCIV" площею 2,6 кв. м). Пунктом 1.3 вказаного договору іпотеки передбачено, що іпотека за цим договором забезпечує повне виконання позичальником зобов'язань перед іпотекодержателем, що виникають із кредитного договору N 175/07, інших договорів, які укладені та/або будуть укладені між сторонами, за умовами яких іпотекодатель зобов'язується перед іпотекодержателем повернути отримані кредитні кошти в розмірі 1 млн 515 тис. грн., що на день укладення договору еквівалентно 300 тис. дол. США. 7 грудня 2010 року між КС "Християнська злагода" (первісний кредитор) та ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (нові кредитори) укладено договір про відступлення права вимоги. Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що первісний кредитор передає частину належного йому права вимоги, а нові кредитори приймають на себе право часткової вимоги, що належить первісному кредитору до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 згідно кредитних договорів N 112/07 від 19 березня 2007 року, 173/07 від 4 травня 2007 року, 175/07 від 7 травня 2007 року, 222/07 від 27 червня 2007 року, 228/07-03 від 9 липня 2007 року, 245/07 від 18 липня 2007 року, договору іпотеки від 8 травня 2007 року в частині сум заборгованості первісного кредитора перед новими кредиторами згідно договорів про залучення внесків на депозитні рахунки, на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп. Пунктом 2.3 зазначеного договору встановлено, що нові кредитори мають право вимагати від боржників (ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9.) виконання зобов'язань даного договору на користь: ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн 02 коп., ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн 44 коп., ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн 72 коп., ОСОБА_3 - 400 тис. грн., на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп. Задовольняючи частково позовні вимоги у справі яка розглядається, суди виходили з того, що позичальник за кредитними договорами ОСОБА_5 допустила неналежне виконання їх умов щодо повернення кредиту, кредитор в особі КС "Християнська злагода" у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншим фізичним особам - позивачам у справі, які правомірно ставлять питання про стягнення заборгованості за кредитом в межах відступлених їм вимог. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та/або заставою. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. За змістом пункту 3.2 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, завданих кредитору невиконанням або неналежним виконанням боржником умов договору позики. Зазначеним пунктом договорів передбачено солідарну відповідальність боржника та поручителів. При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з кредитного договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 отримала кредит у сумі 30 тис. грн. Отже, ОСОБА_9 несе солідарний обов'язок з виплати вказаного кредиту в межах 30 тис. грн лише з ОСОБА_5 Також згідно з договорами поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року ОСОБА_8 виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5, передбаченими кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року відповідно. Загальна сума кредиту за вказаними кредитними договорами становить 605 тис. грн. Таким чином, ОСОБА_8 несе солідарний обов'язок з виплати зазначеного кредиту в межах 605 тис. грн лише з ОСОБА_5 Відтак відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У цій справі укладено різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники. Саме до цього зводяться висновки суду апеляційної інстанції щодо солідарної відповідальності боржника з кожним поручителем окремо за окремими договорами поруки в межах забезпечених сум заборгованості. При цьому рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає. Разом з тим, в порушення зазначених вище норм закону, апеляційний суд стягнув солідарно з боржника та поручителя ОСОБА_9 на користь кредитної спілки заборгованість за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року в розмірі 439 тис. 635 грн 84 коп., в той час як розмір заборгованості за цим договором становить 30 тис. грн. згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 взяв на себе обов'язок відповідати за цим зобов'язанням саме в такому розмірі. Статтею 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV, тут і на далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. У разі порушення іпотекодавцем зобов'язань, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право в разі невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки (стаття 12 Закону N 898-IV). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 в зазначеному розмірі та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди виходили з того, що КС "Християнська злагода" відступила їм в установленому законом порядку вимоги за іпотечним договором. Разом з тим, поза увагою судів залишились вимоги статті 24 Закону N 898-IV, відповідно до якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Проте будь-які докази про наявність нотаріально посвідченого договору в матеріалах справи відсутні. Підставою для передачі та прийняття цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України). При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора. Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним. У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг. З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права. Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа. Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа N 909/968/16). З огляду на викладене, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа № 758/4861/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Гребенюк В.В. провадження № 22-ц/824/2444/2019 Суддя-доповідач: Олійник В.І. ПОСТАНОВА Іменем України 13 березня 2019 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: Судді-доповідача: - Олійника В.І., суддів: Ігнатченко Н.В., Кулішенка Ю.М., при секретарі Бондаренко І.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційними скаргами Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» та Акціонерного товариства «УкрСиббанк» на рішення Подільського районного суду міста Києва області від 09 липня 2018 року у складі судді Гребенюка В.В. у справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договорів в частині недійсними, - в с т а н о в и в : У квітня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, який обґрунтовував тим, що 27 серпня 2008 року між позивачем та ПАТ «УкрСиббанк» укладено кредитний договір №11387766000, згідно із яким ПАТ «УкрСиббанк» надав йому (позивачу) кредит в іноземній валюті на суму 800 000 доларів США, кредитний договір укладено строком до 27.08.2018 року, і кредитні кошти надано на споживчі цілі. З метою забезпечення зобов'язання за кредитним договором 27.08.2008 року укладено договір іпотеки №92747. 13 лютого 2012 року між відповідачами укладено договір факторингу №2, згідно із яким ПАТ «УкрСиббанк» передано право вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 року ТОВ «Кей-Колект». Також, 13 лютого 2012 року між відповідачами укладено договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки, згідно з яким ПАТ «УкрСиббанк» відступлено право вимоги за договором іпотеки №92747 від 27.08.2008 року ТОВ «Кей-Колект». Позивач зазначав, що договір факторингу №2 та договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки укладені з порушенням вимог закону, оскільки ТОВ «Кей-Колект» є небанківською фінансовою установою, а тому не може бути фактором за правом вимоги до боржника фізичної особи. Тому позивач просив визнати недійсним договір факторингу №2 від 13.02.2012 року в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 року ТОВ «Кей-Колект» та недійсним договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 13.02.2012 року, згідно із яким ПАТ «УкрСиббанк» відступив право вимоги за договором іпотеки №92747 від 27.08.2008 року ТОВ «Кей-Колект». Рішенням Подільського районного суду міста Києва області від 09 липня 2018 року позов задоволено. Визнано недійсним договір факторингу №2 від 13.02.2012 року, який укладено між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект», в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 року. Визнано недійсним договір відступлення вимоги за договорами іпотеки від 13.02.2012 року, який укладено між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект», в частині передачі права вимоги за договором іпотеки №92747 від 27.08.2008 року. Стягнуто з ПАТ «УкрСиббанк» на корить ОСОБА_2 551 грн. 21 коп. судового збору. Стягнуто з ТОВ «Кей-Колект» на корить ОСОБА_2 551 грн. 21 коп. судового збору. В апеляційній скарзі ТОВ «Кей-Колект» з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у задоволенні позову. В апеляційній скарзі АТ «УкрСиббанк» з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким відмовити в задоволенні позовної заяви в повному обсязі. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що договір факторингу №2 від 13.02.2012 року в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 17.08.2008 року ТОВ «Кей-Колект» є недійсним, оскільки на час його укладення останній суперечив актам цивільного законодавства, а саме, розпорядженню Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України №231 від 03.04.2009 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.04.2009 року за №0373/16389 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг" зі змінами, внесеними згідно з розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг №1926 від 13.08.2015 року. Також визнання недійсним договору факторингу №2 від 13.02.2012 року в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 року ТОВ «Кей-Колект»тягне за собою визнання недійсним договору відступлення вимоги за договором іпотеки від 13.02.2012 року, укладеним із ОСОБА_3 27.08.2008 року за №92747. Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Встановлено, що 27.08.2008 року між позивачем та ПАТ «УкрСиббанк» укладено договір про надання споживчого кредиту № 1387766000, згідно з яким ТОВ «Кей-Колект» надав позивачеві споживчий кредит в іноземній валюті в сумі 80000 доларів США, що дорівнювало еквіваленту 387656 грн., і п.1.4. договору передбачено, що цільовим призначенням кредиту є особисті потреби позивача (а.с.5-8). 27.08.2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк», з метою забезпечення грошового зобов'язання за кредитним договором №11387766000 від 27.08.2008 року, укладено договір іпотеки №92747 (а.с.9-11). 13.02.2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу №2 і відповідно до п.1.5 цього договору передання прав клієнта за Договором Забезпечення, що були посвідчені нотаріально, відбувається на підставі окремого договору, що укладається сторонами одночасно з укладенням цього договору і підлягає нотаріальному посвідченню, згідно з п.3.5 договору клієнт зобов'язується за власний рахунок повідомити кожного боржника про відступлення прав вимоги за формою згідно з додатком 3 до цього договору протягом 30 робочих днів з дати відступлення (а.с.75-79). Як вбачається з виписки з додатку №1 «Перелік первинних договорів» договору факторингу №2 від 13.02.2012 року ПАТ «УкрСиббанк» відступив ТОВ «Кей-Колект» право вимоги за кредитним договором №11387766000 від 27.08.2008 року, укладеного з позивачем (а.с.80). 13.02.2012 року між відповідачами укладено та нотаріально посвідчено договір відступлення вимоги за договорами іпотеки, в тому числі, за договором іпотеки №92747 (а.с.82-87). За п.1 ч.1 ст.512 ЦК України підставою заміни кредитора у зобов'язанні є передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відповідно до ч.1 ст.1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Згідно з ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно зі ст.4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" до фінансових послуг належить договір факторингу і ст.21 цього Закону встановлено, що державне регулювання ринку фінансових послуг здійснюється щодо ринків фінансових послуг - Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, яка була створена після ліквідації Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (Указ Президента України №1070/2011 від 23.11.2011 року). Відповідно до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України №231 від 03.04.2009 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.04.2009 року за №0373/16389 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг" зі змінами, внесеними згідно з розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг №1926 від 13.08.2015 року, до фінансової послуги факторингу віднесено: - фінансування клієнтів суб'єктів господарювання, які уклади договір, з якого випливає право грошової вимоги; - набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; - отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом скошування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, на час укладення договору факторингу №2 вказане розпорядження було чинним і підлягало застосуванню фінансовими установами під час здійснення факторингових операцій. Крім того, ч.2 ст.1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг, до якої Україна приєдналася 11.01.2006 року, визначено, що договір факторингу означає договір, укладений між однією стороною (позичальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого позичальник відступає або може відступити право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання. Тобто, у фактора відсутнє право на придбання права відступної вимоги до фізичної особи, яка не є суб'єктом господарювання. Кошти за кредитним договором №11387766000 від 27.08.2008 року надані позивачу, як фізичній особі для задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності. З врахуванням вищенаведеного, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що договір факторингу №2 від 13.02.2012 року в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 17.08.2008 року ТОВ «Кей-Колект» є недійсним, оскільки на час його укладення останній суперечив актам цивільного законодавства, а саме, розпорядженню Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України №231 від 03.04.2009 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.04.2009 року за №0373/16389 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг" зі змінами, внесеними згідно з розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг за №1926 від 13.08.2015 року Згідно з ч.1 ст.24 Закону України "Про іпотеку" відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Отже, відступлення права за іпотечним договором здійснюється за умови одночасного відступлення права вимоги за основним зобов'язанням, а тому за таких обставин укладенню договору про відступлення права іпотеки має передувати укладення договору про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Відповідно до ч.2 ст.548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. На підставі викладеного, суд вірно вважав, що визнання недійсним договору факторингу №2 від 13.02.2012 року в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 року ТОВ «Кей-Колект» тягне за собою визнання недійсним договору відступлення вимоги за договором іпотеки від 13.02.2012 року, укладеним із ОСОБА_3 27.08.2008 року за №92747. Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційних скаргах. Таким чином, доводи апеляційних скарг про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні. Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційні скарги не містять. Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційних скарг та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и л а : Апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» та Акціонерного товариства «УкрСиббанк» залишити без задоволення. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 09 липня 2018 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 15 березня 2019 року. Суддя-доповідач: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/80488876

Державний герб України Справа № 758/4861/16-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 липня 2018 року м. Київ Подільський районний суд м. Києва в складі головуючого судді Гребенюк В.В., секретаря судового засідання Мишак І.Ю., за участю представника позивача - ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ТОВ «Кей-Колект», ПАТ «УкрСиббанк» про визнання договорів в частині недійсними, - ВСТАНОВИВ: У квітня 2016 року ОСОБА_2 (надалі за текстом - позивач) звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (надалі за текстом - відповідач 1) та Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" (надалі за текстом - відповідач 2), про визнання договорів в частині недійсними. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 27.08.2008 р. між позивачем та відповідачем 2 укладено кредитний договір № 11387766000, згідно із яким відповідач 2 надав позивачу кредит в іноземній валюті на суму 800000 дол. США, кредитний договір укладено строком до 27.08.2018 р., кредиті кошти надано на споживчі цілі. З метою забезпечення зобов'язання за кредитним договором 27.08.2008 р. укладено договір іпотеки № 92747. 13.02.2012 р. між відповідачем 2 та відповідачем 1 укладено договір факторингу №2, згідно із яким відповідачем 2 передано право вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 р. відповідачу 1, також, 13.02.2012 р. між відповідачем 2 та відповідачем 1 укладено договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки, згідно із яким відповідачем 2 відступлено право вимоги за договором іпотеки № 92747 від 27.08.2008 р. відповідачу 1. Позивач зазначає, що договір факторингу № 2 та договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки укладені з порушенням вимог закону, оскільки відповідач 1 є небанківською фінансовою установою, а тому не може бути фактором за правом вимоги до боржника фізичної особи. Позивач просить визнати недійсним договір факторингу № 2 від 13.02.2012 в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 р. відповідачу 1 та недійсним договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 13.02.2012 р., згідно із яким відповідач 2 відступив право вимоги за договором іпотеки № 92747 від 27.08.2008р. відповідачу 1. Ухвалою суду від 23.05.2016 р. відкрито провадження у справі, справу призначено до судового розгляду. 23.02.2018 р. на підставі повторного автоматизованого розподілу справ справу передано судді Гребенюку В.В. Ухвалою суду від 27.02.2018 р. справу прийнято до розгляду у загальному позовному провадженні та розпочато підготовче провадження. В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив суд їх задовольнити з підстав вказаних в позовній заяві. В поданих до суду запереченнях відповідач 2 заперечував проти задоволення позову з підстав його незаконності та необґрунтованості, оскільки в позовній заяві не зазначено цивільне право, яке було порушено укладенням спірних договорів, твердження позивача про укладення договору факторингу всупереч вимогам розпорядження Державної комісії, що здійснює регулювання у сфері фінансових послуг № 231 від 03.04.2009 р. та порушення вимог Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг є помилковим, ст. 1078 ЦК України не обмежує передачу прав кредитора у зобов'язанні за договором факторингу категорією боржників, право вимоги до яких відступається за цим договором. Також помилковим є твердження позивача, що факт визнання недійсним договору факторингу автоматично тягне за собою визнання недійсним права вимоги за договором іпотеки. Від відповідача 1 заперечення на позов до суду не надходили. В судове засідання представник відповідача 1 не з'явився, 09.06.2018 р. до суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника відповідача 1. В судове засідання представник відповідача 2 не з'явився, 09.07.2018 р. до суду надійшла заява про розгляд справи без участі представника відповідача 2. Дослідивши матеріали справи, вислухавши учасників даного судового розгляду, оцінивши в сукупності усі докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню виходячи з наступного. Як встановлено судом, 27.08.2008 р. між позивачем та відповідачем 2 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11387766000, згідно із яким відповідач 2 надав позивачеві споживчий кредит в іноземній валюті в сумі 80000 дол. США, що дорівнювало еквіваленту 387656 грн., п. 1.4. договору передбачено, що цільовим призначенням кредиту є особисті потреби позивача (а.с. 5-8). 27.08.2008 р. між ОСОБА_3 та відповідачем 2, з метою забезпечення грошового зобов'язання за кредитним договором № 11387766000 від 27.08.2008 р., укладено договір іпотеки № 92747 (а.с. 9-11). 13.02.2012р. між відповідачем 2 та відповідачем 1 укладено договір факторингу № 2, відповідно до п. 1.5 цього договору передання прав клієнта за Договором Забезпечення, що були посвідчені нотаріально, відбувається на підставі окремого договору, що укладається сторонами одночасно з укладенням цього договору і підлягає нотаріальному посвідченню, згідно із п. 3.5 договору клієнт зобов'язується за власний рахунок повідомити кожного боржника про відступлення прав вимоги за формою згідно із додатком 3 до цього договору протягом 30 робочих днів з дати відступлення (а.с. 75-79). Відповідно до виписки з додатку № 1 "Перелік первинних договорів" договору факторингу № 2 від 13.02.2012 р. відповідач 2 відступив відповідачу 1 право вимоги за кредитним договором № 11387766000 від 27.08.2008 р., укладеного з позивачем (а.с. 80). 13.02.2012 р. між відповідачем 2 та відповідачем 1 укладено та нотаріально посвідчений договір відступлення вимоги за договорами іпотеки, в тому числі, за договором іпотеки № 92747 (а.с. 82-87). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України підставою заміни кредитора у зобов'язанні є передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно із ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно із ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" до фінансових послуг належить договір факторингу ст. 21 цього Закону встановлено, що державне регулювання ринку фінансових послуг здійснюється щодо ринків фінансових послуг - Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, яка була створена після ліквідації Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (Указ Президента України № 1070/2011 від 23.11.2011 р.). Як вбачається із розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.04.2009 р. за № 0373/16389 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг" із змінами, внесеними згідно із розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг № 1926 від 13.08.2015 р., до фінансової послуги факторингу віднесено: - фінансування клієнтів суб'єктів господарювання, які уклади договір з якого випливає право грошової вимоги; - набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; - отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом скошування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Тобто, як встановлено судом на час укладення договору факторингу № 2 вказане розпорядження було чинним і підлягало застосуванню фінансовими установами під час здійснення факторингових операцій. Окрім того, ч. 2 ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг, до якої Україна приєдналась 11.01.2006 р., визначено, що договір факторингу означає договір, укладений між однією стороною (позичальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого позичальник відступає або може відступити право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі продажу товарів укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання. Отже, у фактора відсутнє право на придбання права відступної вимоги до фізичної особи, яка не є суб'єктом господарювання. Кошти за кредитним договором № 11387766000 від 27.08.2008 р. надані позивачу, як фізичній особі для задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності. З урахуванням викладеного, договір факторингу № 2 від 13.02.2012 р. в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 17.08.2008 р. відповідачу 1 є недійсним, оскільки на час його укладення останній суперечив актам цивільного законодавства, а саме, розпорядженню Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.04.2009 р. за № 0373/16389 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг" із змінами, внесеними згідно із розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг № 1926 від 13.08.2015 р. Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України "Про іпотеку" відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Із наведеної норми закону випливає, що відступлення права за іпотечним договором здійснюється за умови одночасного відступлення права вимоги за основним зобов'язанням, за таких обставин, укладенню договору про відступлення права іпотеки має передувати укладення договору про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Аналізуючи вищенаведені норми закону, можна прийти до висновку, що визнання недійсним договору факторингу № 2 від 13.02.2012 р. в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 р. відповідачу 1 тягне за собою визнання недійсним договору відступлення вимоги за договором іпотеки від 13.02.2012 р., укладеним із ОСОБА_3 27.08.2008 р. за № 92747. Заперечення відповідача 2 суд визнає безпідставними та необґрунтованими з підстав наведених вище. З огляду на наведене відповідно до ст. 203, 215 ЦК України, Закону України «Про іпотеку», Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг", розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.04.2009 р. за № 0373/16389 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг" та керуючись ст. ст. 141 - 142, 263 - 265, 268, 273, 352, 354 - 356 ЦПК України, - УХВАЛИВ: Позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» та Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк", про визнання договорів в частині недійсним - задовольнити; Визнати недійсним договір факторингу № 2 від 13.02.2012 р., який укладено між Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», в частині передачі права вимоги за кредитним договором №1138776600 від 27.08.2008 р.; Визнати недійсним договір відступлення вимоги за договорами іпотеки від 13.02.2012 р., який укладено між Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», в частині передачі права вимоги за договором іпотеки № 92747 від 27.08.2008 р.; Стягнути з Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" на корить ОСОБА_2 551 (п'ятсот п'ятдесят одну) гривню 21 копійку судового збору; Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на корить ОСОБА_2 551 (п'ятсот п'ятдесят одну) гривню 21 копійку судового збору; Повне найменування сторін: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, (АДРЕСА_1 реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1); Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»(04070, м. Київ, вул. Іллінська, 8, Код ЄДРПОУ 37825968); Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (04070, м. Київ, вул. Андріївська, 7, Код ЄДРПОУ 09807750); Рішення суду може бути оскаржене учасниками справи, а також особами, що не брали участі у справі (якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки) - повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду міста Києва у письмовій формі з дотриманням вимог ст. 356 ЦПК України, - протягом тридцяти днів з дня його проголошення; учасником справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - з дня отримання копії повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути поновлений в разі його пропуску й з інших поважних причин; Законної сили рішення суду набирає після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано; В разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду; Відповідно до п. п. 15.5 п. 15 ч. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди. Суддя В.В. Гребенюк http://reyestr.court.gov.ua/Review/77844881

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2017 року м. Рівне Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі: головуючий суддя: Хилевич С.В. судді: Ковальчук Н.М., Шеремет А.М. секретар судового засідання: Деркач І.М. за участі: представників осіб, які беруть участь у справі, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на рішення Костопільського районного суду від 26 січня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк"; про визнання частково недійсними договору відступлення прав вимоги від 17.12.2012 року та договору про передачу прав за договорами забезпечення від 17.12.2012 року в частині відступлення прав вимоги за кредитним договором №432\07 від 22.08.2007 року і передачу прав за іпотечним договором №433\07 від 22.08.2007 року, в с т а н о в и л а: Рішенням Костопільського районного суду від 26 січня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено: Визнано частково недійсним договір відступлення прав вимоги (факторингу) від 17.12.2012 року, який укладено між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), в частині відступлення права вимоги за кредитним договором №432\07 від 22.08.2007 року, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_1 Визнано частково недійсним договір про передачу прав за договорами забезпечення від 17.12.2012 року, який укладений між ПАТ "Промінвестбанк" і ТОВ "Кредитні ініціативи", в частині відступлення прав вимоги за іпотечним договором №433\07 від 22.08.2007 року, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Костопільського районного нотаріального округу Дідовець А.Г. і зареєстрованим у реєстрі за №140. На рішення суду відповідач подав апеляційну скаргу, де покликався на його незаконність та необґрунтованість через порушення норм матеріального і процесуального права. На її обґрунтування зазначалося про невідповідність оскаржуваного рішення вимогам ст. 213 ЦПК України щодо його законності та обґрунтованості. Вважав, що позивачем не доведено тих обставин, що оспорювані договори порушують його права. При цьому посилається на вимоги ст. 512 ЦК України щодо переходу до нового кредитора усіх прав та обов'язків первісного кредитора, які існували на момент їх переходу. Станом на день ухвалення оскаржуваного рішення іпотечне майно - 3-кімнатна квартира АДРЕСА_1 уже була реалізована Державним підприємством "Сетам" Міністерства юстиції України з електронних торгів. Тобто вважає, що ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 уже не були його власниками. Помилковими, на його думку, є і висновки суду про існування на момент 17 грудня 2012 року обмежень на укладення між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Кредитні ініціативи" договору відступлення права вимоги до фізичної особи. Позивачем не було надано, а судом не було здобуто належних і допустимих доказів про наявність підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними. Вважає, що оспорювані правочини укладено з додержанням положень ст.ст. 1077, 1079, 1081 ЦК України, а покликання суду на допущені порушення при їх укладенні щодо застосування підпункту "а" п. 2 ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг спростовуються тим, що її норми до спірних правовідносин не можуть застосовуватися через те, що контрагенти за договорами господарської діяльності на території інших держав не здійснювали. Також не заслуговують на увагу, на думку особи, яка подала апеляційну скаргу, і твердження суду про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг та міжнародний факторинг, що підтверджено відповідними Законами України. Окрім того, при пред'явленні зустрічного позову ОСОБА_1 сплачено судовий збір не в повному обсязі. З наведених міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове - про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог та стягнення понесених судових витрат. Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи ТОВ "Кредитні ініціативи", колегія суддів прийшла до висновку про відхилення апеляційної скарги. Задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції правильно виходив з доведеності та обґрунтованості позову, оскільки на момент укладення договору факторингу існували обмеження щодо виникнення договірних зобов'язальних відносин між сторонами в частині набуття фактором відступленого права грошової вимоги за договорами факторингу до боржників - фізичних осіб. Щодо оспорювання договору про передачу прав за договорами забезпечення, то суд обґрунтовано врахував недійсність основного договору і визнав недійсним правочин на забезпечення права вимоги за договором факторингу. Матеріалами справи встановлено, і ці обставини особами, які беруть участь у справі, не заперечуються, 22 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ "Промінвестбанк" укладено кредитний договір №432\07, за яким позивачу надано 130 000 гривень кредиту на умовах, передбачених договором. 22 серпня 2008 року між ними укладено додатковий договір №432\07-1, яким змінено графік погашення заборгованості за кредитом (а.с. 5-8; 10, т. 1). З метою повернення одержаних кредитних коштів того ж дня укладено іпотечний договір №433\07, за умовами якого ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 передали як співвласники належну 3-кімнатну квартиру АДРЕСА_1 в іпотеку як забезпечення права вимоги кредитодавця за даним кредитним договором (а.с. 15-18; 19; 20; 21, т. 1). 17 грудня 2012 року між ПАТ "Промінвестбанк" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір відступлення прав вимоги, яким передбачено позивач зобов'язався передати за плату грошові кошти в розпорядження ПАТ "Промінвестбанк", а останній зобов'язався відступити на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" свої права грошової вимоги до боржників за кредитними договорами, перелік яких зазначено в додатку №1 до цього договору, в т.ч. і за кредитним договором №432\07, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" і ОСОБА_1 (а.с. 25-35, зв.; 36, т. 1). Того ж дня між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір про передачу прав за договорами забезпечення, що укладені між ПАТ "Промінвестбанк" і клієнтами банку, в т.ч. і за іпотечним договором №433\07 від 22 серпня 2007 року, який укладений між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с. 37-40; 41, т. 1). Як правильно з'ясовано судом, умови договору відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012 року, що укладений між ПАТ "Промінвестбанк" і ТОВ "Кредитні ініціативи", містить безумовні ознаки договору факторингу і відповідає визначенню, даному у ст. 1077 ЦК України. Так, згідно із частиною першою цієї статті за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Відповідно до ч. 1 ст. 1078, ст. 1079 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Розпорядженням Нацкомфінпослуг від 06.02.2014 року №352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 3 квітня 2009 року №231" фінансову послугу факторингу визначено сукупністю таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів) як: -фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; -набуття відступленого права грошової вимоги, в тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; -отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Норми ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" вказують на право щодо здійснення операцій з надання фінансових послуг. Виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. Згідно зі ст. 23 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється: щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Тобто правильним є те, що виняткове право та\або обмеження щодо надання окремих фінансових послуг визначається законами та нормативно-правовими актами державного органу, який здійснює регулювання ринків фінансових послуг. Відповідно до п. 1 Положення про державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України (далі - Держфінпослуг), що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 року №157, Держфінпослуг є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством. Пункт 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, що затверджене розпорядженням Держфінспослуг №231 від 3 квітня 2009 року, встановлює, що до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Отже, на час укладення між ПАТ "Промінвестбанк" та ТОВ "Кредитні ініціативи" договору про відступлення права вимоги існували обмеження щодо укладення договорів факторингу, які встановлені п. 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, що затверджене розпорядженням Держфінпослуг №231 від 3 квітня 2009 року, в частині набуття фактором відступленого права грошової вимоги за договорами факторингу до боржників - фізичних осіб. Оскільки твердження суду про це ґрунтується на обставинах справи і вимогах закону, тому з ними погоджується й колегія суддів. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За таких обставин позов про визнання частково недійсним договору відступлення прав вимоги від 17.12.2012 року судом задоволено правильно. Щодо оспорювання договору про передачу прав за договорами забезпечення від 17.12.2012 року в частині відступлення прав вимоги за кредитним договором №432\07 від 22.08.2007 року і передачу прав за іпотечним договором №433\07 від 22.08.2007 року, то колегія суддів ураховує, що відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Згідно із ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Відповідно до ч. 5 ст. 3, ч. 1 ст. 24 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Таким чином, обґрунтовано задоволено і позов про визнання частково недійсним договору про передачу прав за договорами забезпечення. Доводи апеляційної скарги про відсутність обставин, які порушують права позивача, а тому і безпідставність вимог ОСОБА_1, на увагу не заслуговують. Так, відповідно до ч. 1 ст. 3, ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. З роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в абз. п'ятому п. 5 своєї постанови від 6 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", вбачається, що відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Оскільки позивач не був стороною оспорюваних правочинів, проте сам факт їх укладення очевидно стосується його цивільних прав та обов'язків, а порушено їх під час судового розгляду справи тим, що належне йому іпотечне майно було ТОВ "Кредитні ініціативи" було відчужене на користь третьої особи. Спростовуються правильністю та обґрунтованістю висновків суду першої інстанції покликання ТОВ "Кредитні ініціативи" на додержання положень ст.ст. 1077, 1079, 1081 ЦК України при укладенні оспорюваних договорів та відсутність підстав для визнання їх недійсними. Не можна погодитися і з твердженнями особи, яка подала апеляційну скаргу, про недодержання норм процесуального права. Так, згідно із ч. 3 ст. 309 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Між тим, доказів про такі процесуально-правові порушення, які потягли би помилкове розв'язання цивільно-правового спору, відповідачем не надано, а апеляційним судом не було здобуто. Не заслуговують на увагу й посилання ТОВ "Кредитні ініціативи" на помилковий розмір судового збору, що сплачений позивачем. Дана обставина жодним чином не впливає на судовий розгляд і ухвалення оскаржуваного рішення. Окрім того, положення п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК України передбачають у разі залишення без вирішення питання про судові витрати можливість суду ухвалити додаткове рішення. Колегія суддів погоджується лише з доводами автора скарги про неправильне застосування при вирішенні правовідносин підпункту "а" п. 2 ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг, оскільки там не міститься вказівки про придбання товарів для особистого, сімейного або домашнього користування виключно фізичними особами. Однак з урахуванням того, що ця обставина сама по собі не впливає на правильність вирішення справи, тому посилання суду на дану норму матеріального права не є підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, а є просто зайвим. Решта тверджень апеляційної скарги є необґрунтованими і до уваги колегією суддів не беруться. Повно і правильно з'ясувавши обставини справи та встановивши, що при вирішенні спірних правовідносин підлягають до застосування норми матеріального права, на застосуванні яких наполягав позивач, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги. Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003). Тому доводи особи, що подала апеляційну скаргу, на необхідність та вимушеність захисту її прав, порушуючи тим самим права позивача, є неприйнятними для апеляційного суду. Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України є його ухвалення судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 3, 303, 307, 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів у х в а л и л а: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" відхилити, а рішення Костопільського районного суду від 26 січня 2017 року залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65416132

ПОСТАНОВА Іменем України 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 826/8273/16 Провадження N 11-775ас18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження заяви Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про перегляд судових рішень у справі N 826/8273/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка ЮріяПетровича, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", ОСОБА_4, про визнання протиправними дій, скасування наказу та розпорядження, УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" (далі - ТОВ "ФК "Плеяда", Товариство) звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову просило: 1) визнати протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка Ю.П. (далі - Уповноважена особа) щодо: встановлення нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року N 1905 (далі - договір факторингу), укладеного між Публічним акціонерним товариством "Банк Михайлівський" (далі - ПАТ "Банк Михайлівський, Банк відповідно) з ТОВ "ФК "Плеяда"; поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу; 2) скасувати наказ Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними"; 3) скасувати розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку". На обґрунтування позовних вимог ТОВ "ФК "Плеяда" зазначило, що відсутні будь-які підстави вважати договір факторингу нікчемним на підставі п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI), оскільки внаслідок укладення такого договору ПАТ "Банк Михайлівський" не стало неплатоспроможним та виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами не стало неможливим, навпаки Банк отримав прибуток, який міг бути використаний для розрахунків з кредиторами, вартість права вимоги, відчужена за договором факторингу, відповідає ринковій вартості (звичайним цінам). Договір факторингу не передбачає платежу чи передачу Банком іншого майна з метою надання позивачу переваг (пільг), укладення такого договору відбулось без порушення норм законодавства та не призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням Банку з ринку. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 10 серпня 2016 року позов ТОВ "ФК "Плеяда" задовольнив. Визнав протиправними дії та рішення Уповноваженої особи про: встановлення нікчемності договору факторингу, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда"; поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу. Скасував наказ Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними", та розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку". Ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року залишена без змін. Не погодившись з рішенням касаційного суду, 11 квітня 2017 року ПАТ "Банк Михайлівський" подав до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року з підстав, установлених п. 5 ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду). Крім того, 11 квітня 2017 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО, Фонд відповідно) також подав до Верховного Суду України заяву про перегляд зазначеного вище судового рішення на підставі п. 1, 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду). Верховний Суд України ухвалою від 19 квітня 2017 року відкрив провадження за заявами ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО у цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Згідно з підп. 1 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 вказані заяви разом зі справою передано до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21 червня 2018 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) та на підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII). За приписами підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки справа за заявами ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО згідно із ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в адміністративних та господарських справах, то її відповідно до підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) передано до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який за приписами підп. 1 п. 1 зазначеного розділу КАС України здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 06 липня 2018 року прийняла до розгляду заяви ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року і призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. Дослідивши наведені в заявах доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 19 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" укладено договір факторингу, відповідно до п. 2.1 якого позивач зобов'язався передати грошові кошти (суму фінансування позивачем Банку) у розпорядження Банку за плату (винагорода Банку), а Банк зобов'язався відступити позивачу право вимоги, визначене у реєстрі (-ах) прав вимоги. Разом з правом вимоги до позивача перейшли всі інші права та обов'язки Банку, як кредитора за кредитним договором. Пунктом 4.1 договору факторингу передбачено, що право вимоги переходить від Банку до позивача з моменту підписання між сторонами відповідного реєстру прав вимоги. 19 травня 2016 року на виконання умов договору факторингу між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда" підписаний реєстр прав вимоги N 1, згідно з яким Банк відступив позивачу права вимоги до боржників на суму 679 861 696,07 грн. оціночною вартістю 479 814 366,00 грн. за що позивач сплачує Банку 480 600 001,70 грн. Розмір дисконту склав 199 261 694,37 грн. Така сума фінансування позивачем Банку за права вимоги, відступлені згідно з реєстром N 1, визначена сторонами з урахуванням оціночної ринкової вартості прав вимоги, визначеної у звіті від 18 травня 2016 року N 05/57 суб'єкта оціночної діяльності - Приватного підприємства "Дельта-Консалтінг". Також 20 травня 2016 року на виконання умов договору факторингу між позивачем та Банком підписаний реєстр прав вимоги N 2, згідно з яким ПАТ "Банк Михайлівський" відступив ТОВ "ФК "Плеяда" права вимоги до боржників на суму 2 436 158,80 грн. за що товариство сплачує Банку 2 436 158,80 грн. У зв'язку з відсутністю дисконту при відчуженні прав вимоги за реєстром N 2 проведення незалежної оцінки майнових прав не проводилось. Як убачається з актів приймання-передачі документів, що підтверджують право вимоги від 20 травня 2016 року N 1 та N 2, сторони виконали зобов'язання за цим договором. Відповідно до наявних у матеріалах справи виписок від 19 та 20 травня 2016 року з поточного рахунку позивача N 26505300589101, відкритого в ПАТ "Банк Михайлівський", здійснено оплату обумовленої договором факторингу суми грошових коштів. У подальшому, на підставі рішення Національного банку України (далі - НБУ) від 23 травня 2016 року N 14/БТ "Про віднесення ПАТ "Банк Михайлівський" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення від 23 травня 2016 року N 812 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", згідно з яким розпочато процедуру виведення Банку з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації на один місяць з 23 травня 2016 року до 22 червня 2016 року включно (у подальшому цей строк неодноразово продовжувався), призначено Уповноважену особу, якій делеговано всі повноваження тимчасового адміністратора ПАТ "Банк Михайлівський", визначені статтями 37-39 Закону N 4452-VI. 25 травня 2016 року Фонд на своєму офіційному веб-сайті розмістив інформацію, відповідно до якої ПАТ "Банк Михайлівський" залишається єдиним дійсним кредитодавцем за укладеними раніше договорами, і де зазначено, що 19 травня 2016 року відбулося переуступлення прав вимоги за кредитами від первісного кредитора ПАТ "Банк Михайлівський" іншим фінансовим компаніям, проте таке відступлення відбулося за значно нижчою ціною, що дає усі підстави відповідно до ст. 38 Закону N 4452-VI вважати ці правочини нікчемними. Також зазначено, що Банк залишається єдиним дійсним кредитодавцем за укладеними раніше договорами, у зв'язку з чим погашення усіх кредитів, виданих ПАТ "Банк Михайлівський", має здійснюватися на рахунки Банку за реквізитами, які наведені у такій інформації. З матеріалів справи також убачається, що Уповноважена особа наказом від 30 травня 2016 року N 37 затвердила результати проведеної перевірки, викладені в акті N 1, та вирішила застосувати до договору факторингу наслідки нікчемності на підставі ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Зокрема, зазначеним актом перевірки встановлено, що зазначений договір є нікчемним відповідно до п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI, а саме: банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства. 01 червня 2016 року Уповноваженою особою прийнято розпорядження N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку", відповідно до якого відновлено в ПО АБС Б2 Банку облік зазначених угод. Вважаючи неправомірними дії та рішення Фонду щодо встановлення нікчемності договору факторингу, позивач звернувся до суду за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заяви ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. За правилами п. 1, 2 та 5 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є: - неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; - неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів; - невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року ПАТ "Банк Михайлівський" зазначило невідповідність ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року висновку, викладеному в постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14. За позицією заявника, Верховний Суд України у зазначених постановах зробив висновок, що спори цієї категорії не відносяться до юрисдикції адміністративних судів. Однак зазначені постанови Верховного Суду України ухвалені у правовідносинах щодо оскарження рішень Уповноваженої особи, які були прийняті в період здійснення ліквідації банків. Натомість спір у справі N 826/8273/16 виник на стадії здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Банк Михайлівський" до запровадження процедури ліквідації Банку, яка розпочалась з 13 липня 2016 року. Крім того, у зазначених постановах Верховного Суду України вирішувались спори щодо включення позивачів до реєстру кредиторів (вкладників) та ґрунтувались на вимогах щодо виплати (повернення) позивачам коштів, розміщених ними у неплатоспроможних банках. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правовідносини у цій справі (N 826/8273/16) не є подібними до правовідносин у справах N 826/2043/15 та N 826/20410/14, а тому відсутні підстави вважати, що ухвала Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, у зв?язку з чим заява ПАТ "Банк Михайлівський" у цій частині не підлягає задоволенню. Також підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року ФГВФО зазначив про неоднакове, на його думку, застосування Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень ст. 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та ст. 38 Закону N 4452-VI. На підтвердження вказаного Фонд додав до заяви постанови Вищого господарського Суду України від 06 вересня 2016 року у справі N 914/3494/14, від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16. Дослідивши зазначені судові рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. У справі, яка розглядається, Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін судові рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновком щодо протиправності та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, а саме: наказу Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними" і розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку". Суди зазначили про відсутність правових підстав визнання договору факторингу нікчемним на підставі п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI. В оскаржуваному рішенні Уповноваженої особи про нікчемність договору факторингу не визначено, які саме обставини свідчать про порушення сторонами договору п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI, зокрема, щодо взяття банком на себе зобов'язань, внаслідок чого банк став неплатоспроможним, про відчуження банком прав вимоги за цінами, нижчими від звичайних, про надання позивачу переваг, про збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства. Натомість у судових рішеннях, які надані Фондом на підтвердження наведених у заяві доводів (у постановах Вищого господарського суду України від 06 вересня 2016 року у справі N 914/3494/14, від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16), не оскаржувалися рішення Фонду чи їх уповноважених осіб щодо віднесення укладених правочинів до категорії нікчемних. У постановах Вищого господарського суду України від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16 підставами для звернення до суду стали інші правовідносини, а саме позови Уповноважених осіб Фонду на здійснення ліквідації банків до різних фінансових компаній про визнання договорів недійсними та щодо застосування наслідків недійсності правочинів. Так, у справі N 910/3819/16 касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав нікчемності договору купівлі-продажу прав вимоги згідно з п. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI і визнав такий правочин недійсним, оскільки банк здійснив відчуження майнових прав за ціною, що більш ніж на 99 % відрізняється від вартості майнових прав, а у справі N 910/10163/16 - більш ніж на 95 % від балансової вартості майнових прав. У справі N 910/10365/16 Вищий господарський суд України зазначив, що уклавши правочин з кредитором за укладеним кредитним договором, відповідач отримав переваги щодо задоволення частини своїх майнових вимог перед іншими кредиторами банку. Справа N 910/6052/16 стосується безпідставності надання відповідачу переваг перед іншими кредиторами. У цій справі набувач прав вимоги (новий кредитор) був кредитором банку за договором банківського рахунку, а укладені з новим кредитором правочини ставили інших кредиторів банку з аналогічними вимогами у невигідне становище, у зв'язку з чим судом такі правочини були визнані недійсними. У справі N 914/3494/14 спір виник між банком (первісним кредитором) та боржником за кредитним договором, а ухвалене судове рішення стосується стягнення кредитної заборгованості. При цьому учасниками справи не оспорювалось рішення Фонду про віднесення договору відступлення прав вимоги до нікчемних. Натомість у справі N 826/8273/16, яка є предметом цього судового розгляду, Товариством оскаржуються дії та рішення Уповноваженої особи щодо віднесення договору про відступлення прав вимоги до нікчемних. Тобто правовідносини у цій справі та у справах N 914/3494/14, N 910/3819/16, N 910/10163/16, N 910/10365/16, N 910/6052/16, які розглядались Вищим господарським судом України, є відмінними, а підстави, з яких позивачі в зазначених справах звернулись до суду за захистом своїх порушених прав, відрізняються від цього спору. Надані для порівняння рішення Вищого господарського суду України не містять іншого, ніж в оскаржуваному рішенні, тлумачення норм матеріального права, про які зазначено в заяві Фонду, оскільки неоднакове застосування норм матеріального права зумовлено різними фактичними обставинами, які були встановлені судами при їх розгляді. Перевірка правильності встановлення таких обставин не входила до компетенції Верховного Суду України, й, відповідно, не є компетенцією ВеликоїПалати Верховного Суду. Таким чином, заява ФГВФО в частині наявності, на його думку, неоднакового застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. При цьому, за приписами п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставою перегляду Верховним Судом України (Великою Палатою Верховного Суду) ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року може бути неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. Водночас суди попередніх інстанцій, розглянувши позов у порядку адміністративного судочинства та задовольнивши вимоги ТОВ "ФК "Плеяда", залишили поза увагою питання про предметну юрисдикцію цього спору. Тому, ураховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 23 січня 2019 року у справі N 803/1273/16 та керуючись п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), суд вважає за необхідне переглянути судові рішення у цій справі з підстав порушення судами попередніх інстанції правил предметної юрисдикції. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує слідуюче. Зі змісту позовної заяви вбачається, що ТОВ "ФК "Плеяда" звернулося до суду за визнанням протиправними дій та рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу. Стаття 124 Конституції України (у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали суду) закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язане з процесуальним законодавством. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом). Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Законом N 4452-VI установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у ст. 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого, - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами. У цій справі правовідносини стосуються визнання протиправним та скасування рішення Уповноваженої особи про віднесення правочину до нікчемних. Згідно із ч. 1, 2, 10 ст. 38 Закону N 4452-VI Фонд (Уповноважена особа) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до ст. 38 Закону N 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними. Правочин є нікчемним не за рішенням Уповноваженої особи, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України та ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято Уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. Така позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі N 910/24198/16, від 04 липня 2018 року у справі N 819/353/16 та від 05 грудня 2018 року у справі N 826/23064/15. Оскільки наказ (рішення) про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який приймається особою, що здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому внаслідок прийняття цього рішення не можуть порушуватися будь-які права таких осіб. Із зазначеного можна зробити висновок, що права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. Отже, встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його протиправним, а тому вимога про визнання протиправними дій та скасування рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", не може бути розглянута у судах (у тому числі господарських). Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вимоги позивача про поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу та скасування наказу Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними" і розпорядження від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку", є похідними від вимог про скасування рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу, а тому також не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Водночас позивач як контрагент банку має інтерес у досягненні правової визначеності у питанні щодо того, кому саме належать вимоги до боржників - позивачу чи банку. Повідомлення банку означає, що банк оспорює права вимоги позивача до боржників, визначених у реєстрах права вимоги, і вважає їх належними банку. Належним способом захисту інтересу позивача у цьому разі є звернення до суду з вимогою про визнання його права вимоги до боржників (п. 1 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, абзац 2 ч. 2 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України). З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу, відповідно до підп. "б" п. 1 ч. 2 ст. 243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) усі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю. ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне також зазначити, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а тому суд першої інстанції правомірно не роз'яснив позивачу, до суду якої юрисдикції він має звертатися з таким позовом. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 241-243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), підп. 1, 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяви Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року скасувати. Провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка Юрія Петровича, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", ОСОБА_4, про визнання протиправними дій, скасування наказу та розпорядження закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська Кібенко О.Р.

ПОСТАНОВА Іменем України 11 вересня 2018 року м. Київ Справа N 909/968/16 Провадження N 12-97гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Відкрите акціонерне товариство "Івано-Франківський птахокомбінат" (представник - Поронюк І.Б.), відповідачі - Публічне акціонерне товариство "Мегабанк" (представники: Кульбій-Кухар Ю.В., Шапошніков О.О.), Товариство з обмеженою відповідальністю "НІКІ" (представник - Нестеришин Т.С.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Семенова Ганна Володимирівна (представник - Бичек В.А.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 909/968/16 Господарського суду Івано-Франківської області за позовом Відкритого акціонерного товариства "Івано-Франківський птахокомбінат" до Публічного акціонерного товариства "Мегабанк", Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Семенова Ганна Володимирівна, про визнання недійсними договорів за касаційними скаргами Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ" та Публічного акціонерного товариства "Мегабанк" на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року (суддя Неверовська Л.М.) й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 року (головуючий суддя - Гриців В.М., судді Давид Л.Л., Кордюк Г.Т.). УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У листопаді 2016 року Відкрите акціонерне товариство "Івано-Франківський птахокомбінат" (далі - ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат") звернулося до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Мегабанк" (далі - ПАТ "Мегабанк") та Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ" (далі - ТОВ "НІКІ") про визнання недійсними: 1.1 договору про відступлення права вимоги від 13 березня 2015 року за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012; 1.2 договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 13 березня 2015 року N ГД-08-02/2012-з. 2. 13 грудня 2016 року представник позивача подав клопотання про зміну предмета позовних вимог, у якому просив суд прийняти до розгляду позовні вимоги, викладені в такій редакції: 2.1. визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 13 березня 2015 року за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012; 2.2. визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 13 березня 2015 року N ГД-08-02/2012-з; 2.3. скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. про державну реєстрацію за ТОВ "НІКІ" прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 28054465, від 03 лютого 2016 року, 11:30:27, щодо реєстрації права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га, цільове призначення - для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, та розташовані на цій земельній ділянці адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової площі. 3. Господарський суд Івано-Франківської області ухвалою від 10 січня 2017 року залучив до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача (ТОВ "НІКІ") - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенову Г.В. 4. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що спірний договір про відступлення права вимоги за генеральним та кредитним договорами, договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором укладені з порушенням чинного законодавства України, оскільки кредитодавцем за кредитним договором може бути виключно банк або інша фінансова установа. ТОВ "НІКІ" не є фінансовою установою і тому не має права надавати фінансові послуги, не може бути кредитодавцем за кредитним договором. Відповідно до статті 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. 5. Також позивач зазначив, що відповідно до частини третьої статті 656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. Предметом договору купівлі-продажу, на підставі якого відбувається відступлення права вимоги, є право майнової (негрошової) вимоги. Предметом договору факторингу згідно із частиною першою статті 1077 Цивільного кодексу України є виключно право грошової, а не будь-якої майнової вимоги. Окрім того, згідно із частиною першою статті 1084 Цивільного кодексу України договір факторингу розглядається як різновид купівлі фактором права грошової вимоги у клієнта. Це означає, що право грошової вимоги може бути предметом купівлі, але виключно за договором факторингу, а не загальної купівлі-продажу. 6. Позивач указував на те, що за договором купівлі-продажу оплата майна (товару), за загальним правилом, здійснюється після передання товару продавцем покупцеві (частина перша статті 655, частина перша статті 692 Цивільного кодексу України), тобто покупець сплачує грошову суму після того, як отримає товар. На підставі договору факторингу фінансування завжди відбувається під відступлення права грошової вимоги, тобто спочатку фактор передає грошові кошти, після чого клієнт відступає йому своє право грошової вимоги (частина перша статті 1077 Цивільного кодексу України). На підставі договору купівлі-продажу до нового кредитора переходить не повний обсяг прав та обов'язків сторони у зобов'язанні, а лише право вимоги боргу майнового (негрошового) характеру (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України). За договором факторингу фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги (частина перша статті 1084 Цивільного кодексу України). Параграф 1 глави 54 Цивільного кодексу України "Загальні положення про купівлю-продаж" не передбачає надання покупцем права вимоги її продавцю послуг додаткового характеру, пов'язаних із цією вимогою. 7. За умовами договору про відступлення права вимоги за кредитним договором від 13 березня 2015 року фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. Згідно з пунктом 2.1 договору про відступлення права вимоги за кредитним договором ТОВ "НІКІ" набуло права вимоги виключно на всі грошові кошти, які можна одержати у зв'язку з отриманим правом вимоги за кредитним договором, що є також ознакою договору факторингу. 8. Отже, як зазначив позивач, аналіз істотних умов (змісту) договору про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012, укладеним 13 березня 2015 року, дає підстави стверджувати, що цей договір за своєю правовою природою є договором факторингу. 9. Також позивач зазначив, що ПАТ "Мегабанк" не мав права укладати договір купівлі-продажу права вимоги, тому що укладення вказаного договору не є фінансовою послугою (або діяльністю, пов'язаною з наданням фінансових послуг, яку має право здійснювати ПАТ "Мегабанк"), натомість укладення договору купівлі-продажу є діяльністю у сфері торгівлі, яку заборонено здійснювати банкам. 10. Крім того, відповідно до пункту 4.5 генерального договору на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012, за яким було відступлено право вимоги, інформація за цим договором носить конфіденційний характер і розголошенню без згоди сторін не підлягає. Банк під час укладення договору про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012 неправомірно (без згоди ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат") розголосив інформацію за генеральним договором на здійснення кредитних операцій. Фактичні обставини справи, встановлені судами 11. 29 березня 2012 року ПАТ "Мегабанк" (кредитодавець) та ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" (позичальник) уклали генеральний договір на здійснення кредитних операцій N ГД-08-02/2012, яким визначаються загальні умови надання кредитодавцем послуг позичальнику для здійснення кредитних операцій. 12. Також 29 березня 2012 року ПАТ "Мегабанк" (кредитодавець) та ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" (позичальник) уклали кредитний договір N 08-02/2012/ГД-08-02/2012, на виконання умов якого позичальнику було надано кредит у розмірі 1 500 000 грн на строк з 29 березня 2012 року до 28 березня 2015 року для поповнення обігових коштів (оплату енергоносіїв, ПММ, виплату заробітної плати, платежів до бюджету та інших витрат, пов'язаних з основною діяльністю позичальника), а позичальник зобов'язався повернути кредит та сплатити 21 % (двадцять один процент) річних на умовах, передбачених договором. 13. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 08-02/2012/ГД-08-02/2012 ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" (іпотекодавець) та ПАТ "Мегабанк" (іпотекодержатель) 29 березня 2012 року уклали іпотечний договір N ГД-08-02/2012-з, посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Мачкур А.А. та зареєстрований у реєстрі за N 459, за умовами якого ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" передав у заставу ПАТ "Мегабанк" земельну ділянку, кадастровий номер 2610100000080020006, площею 5,6370 га, та розташовані на ній адміністративно-виробничі приміщення, що знаходяться за адресою: м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3. Згідно з пунктом 1.4 договору вартість предмета іпотеки становить 7 914 370 грн. у тому числі вартість земельної ділянки 4 724 370 грн. 14. 13 березня 2015 року ПАТ "Мегабанк" і ТОВ "НІКІ" уклали договір про відступлення права вимоги до боржника - ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012, а також договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором N ГД-08-02/2012-з, посвідченим 29 березня 2012 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу та зареєстрований за N 459. Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н.О. 13 березня 2015 року, зареєстрований в реєстрі за N 816. 15. На підставі цих договорів приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Семеновою Г.В. було здійснено державну реєстрацію за ТОВ "НІКІ" прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 28054465 від 03 лютого 2016 року, 11:30:27, щодо реєстрації права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га, цільове призначення - для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, та розташовані на цій земельній ділянці адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової площі. 16. Натомість ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" звернулося до суду з позовом про визнання недійсними укладених 13 березня 2015 року ПАТ "Мегабанк" з ТОВ "НІКІ" договорів про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій та кредитним договором і про відступлення права вимоги за іпотечним договором. Вважає оспорювані правочини такими, що вчинені з порушенням закону, а також указує на те, що ці правочини порушують його права та інтереси. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 17. Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року позов задоволено. Визнано недійсними: договір про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012, укладений між ПАТ "Мегабанк" і ТОВ "НІКІ" 13 березня 2015 року; договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором N ГД-08-02/2012-3, посвідчений 29 березня 2012 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Мачкур А.А. та зареєстрований у реєстрі за N 459, укладений між ПАТ "Мегабанк" і ТОВ "НІКІ" 13 березня 2015 року та посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н.О., зареєстрований у реєстрі за N 816.Скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. про державну реєстрацію за ТОВ "НІКІ" прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 28054465 від 03 лютого 2016 року, 11:30:27, щодо реєстрації права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га, цільове призначення - для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, та розташовані на цій земельній ділянці адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової площі. 18. Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсними оспорюваних договорів, місцевий господарський суд, урахувавши правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 06 липня 2015 року у справі N 6-301цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі N 3-238гс16, виходив з установлених ним обставин, згідно з якими розмір грошової вимоги значно перевищує ціну відступлення вимоги; балансова вартість майна, переданого в іпотеку, є значно більшою, ніж розмір заборгованості боржника, визначеного в повідомленні про порушення боржником основного зобов'язання за кредитним договором та договором іпотеки від 27 березня 2015 року, та дійшов висновку, що оспорювані договори є договорами факторингу, оскільки вказана різниця є дисконтом, тобто платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за договором факторингу. 19. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 року рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року залишено без змін. При цьому суд апеляційної інстанції указав на помилковість висновку суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором N ГД-08-02/2012-з є договором факторингу, але така позиція не вплинула на правильність висновку суду першої інстанції про недійсність договору про відступлення права вимоги за цим іпотечним договором. Короткий зміст вимог касаційної скарги 20. У серпні 2017 року ТОВ "НІКІ" та ПАТ "Мегабанк" подали до Вищого господарського суду України касаційні скарги на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 року, в яких просили оскаржувані судові рішення скасувати, прийняти нове, яким у позові відмовити в повному обсязі. 21. Скаржники вказують на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 3, 15, 16, 203, 215, 509, 510, 512, 1077, 1079 Цивільного кодексу України, статей 1, 4, 5, 7 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", статей 1, 2, 22, 54, 57 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 22. ТОВ "НІКІ" та ПАТ "Мегабанк" подали до Вищого господарського суду України касаційні скарги на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 року в порядку, встановленому статтею 109 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). 23. Вищий господарський суд України ухвалою від 07 листопада 2017 року касаційні скарги ТОВ "НІКІ" та ПАТ "Мегабанк" прийняв до касаційного провадження та призначив до розгляду. 24. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 25. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України вказані касаційні скарги разом зі справою передані до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 лютого 2018 року призначив до розгляду касаційні скарги ТОВ "НІКІ" та ПАТ "Мегабанк". 27. Відповідно до частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 28. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 квітня 2018 року передав цю справу разом з касаційними скаргами ТОВ "НІКІ" та ПАТ "Мегабанк" на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 29. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції зазначив, що правова проблема у цій справі зводиться до розмежування договору факторингу та інших способів відступлення права вимоги, оскільки суди, визначаючи правову природу оспорюваних договорів, вказують на певні їх особливості, чим створюють різну судову практику. 30. Так, суд касаційної інстанції зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі N 3-238гс16 викладено правовий висновок, згідно з якою плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається. 31. Також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 910/2489/17 викладено правову позицію, згідно з якою однією з відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення права вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження клієнта за плату, тобто взамін права вимоги клієнт отримує від фактора послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження клієнта, з обов'язком клієнта оплатити користування ними. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу (аналогічна правова позиція була викладена у постанові Верховного Суду України від 10 липня 2015 року у справі N 6-301цс15). 32. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду також зауважив, що в постановах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі N 3-226гс16 та від 25 травня 2016 року у справі N 3-254гс16 викладено правову позицію, згідно з якою якщо договір між сторонами передбачає передачу права грошової вимоги проти виплати коштів або обов'язку їх виплатити, то фактично має місце фінансування однієї сторони іншою. Такі відносини мають ознаки факторингу, а отже, новий кредитор повинен мати статус банку або фінансової установи, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. 33. Оскільки принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питань, які Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає виключною правовою проблемою, ухвалою від 16 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги, - ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" 34. Скаржники зазначають, що договір про відступлення права вимоги за кредитним договором є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що зумовлює відсутність передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України підстав для визнання цього договору недійсним. Вони вказують також на неправильне застосування судами попередніх інстанцій статей 509, 510, 512, 1077, 1079 цього Кодексу, статей 1, 4, 5, 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у частині кваліфікації договору про відступлення права вимоги за кредитним договором як договору факторингу, оскільки дія цього Закону за суб'єктним складом учасників є обмеженою й не поширюється на юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, та на фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності. 35. Крім того, скаржники зазначають, що стаття 216 Цивільного кодексу України не передбачає такого правового наслідку недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону, як скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що було прийняте, в тому числі, на підставі визнаного недійсним правочину. 36. Скаржники вважають, що суд першої інстанції, прийнявши клопотання позивача і нові позовні вимоги до провадження, фактично допустив одночасну зміну предмета та підстав позову, що заборонено статтею 22 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). 37. У судовому засіданні представники ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" надали усні пояснення щодо суті справи та підтримали наведені в касаційних скаргах доводи. (2) Позиція позивача - ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" 38. Позивач у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними, прийнятими в результаті всебічного, повного та об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності та винесеними з дотриманням матеріального та процесуального законодавства з огляду на те, що укладення договору про відступлення права вимоги за кредитним договором між ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ", який за своєю суттю є договором факторингу, суперечить вимогам статті 1079 Цивільного кодексу України, а тому такий договір є недійсним на підставі статей 203 та 215 цього Кодексу. Позивач наголошує, що усі попередні записи про державну реєстрацію іпотеки ПАТ "Мегабанк" як іпотекодержателя спірного майна є в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, отже, для реального захисту та відновлення його порушених прав необхідно скасувати рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, оскільки оскаржувані договори не створили жодних юридичних наслідків. 39. Представник позивача в судовому засіданні підтримав заперечення, викладені у відзиві та письмових поясненнях на касаційні скарги, та просив залишити їх без задоволення, а судові рішення у справі - без змін. (3) Позиція третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. 40. Семенова Г.В. у своїх письмових поясненнях по суті вимог касаційної скарги зазначила, що підтримує наведені в касаційних скаргах ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" доводи, оскільки вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно кваліфікували оспорюваний договір від 13 березня 2015 року про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012 як договір факторингу. Вона зазначає, що оспорюваний договір за своїм змістом є договором про відступлення права вимоги (купівлі-продажу права вимоги - статті 512-514, 656 Цивільного кодексу України). За цим договором відсутня будь-яка плата за користування грошовими коштами, наданими в розпорядження клієнта шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди тощо (вартість права вимоги та ціна за відступлення права вимоги - тотожні). Крім того, за цим договором одна сторона не фінансувала іншу, а грошова вимога, відступлена первісним кредитором новому кредитору, не може розглядатися як плата за надану послугу. До того ж за договором не надавалося будь-яких пов'язаних з відступленням права вимоги послуг. 41. У судовому засіданні представник приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. просив задовольнити касаційні скарги ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ". ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 42. Підставою для передачі та прийняття вказаної справи на розгляд Великої палати є необхідність розмежування договору факторингу та інших способів відступлення права вимоги. 43. Вказана правова проблема є нагальною у зв'язку з великою кількістю спорів, пов'язаних з правонаступництвом у кредитних договорах. 44. Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 45. Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги). 46. Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність", у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів. 47. У статті 350 Господарського кодексу України факторинг визначений як передання чи зобов'язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони. 48. У статті 1077 Цивільного кодексу України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. 49. Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року N 352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року N 231" до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. 50. Таким чином, у Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу. 51. З аналізу статей 512-518 Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа. 52. Разом з тим, із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п'ятої статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором. 53. У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. 54. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. 55. Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. 56. Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України). 57. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. 58. За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. 59. Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. 60. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. 61. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. 62. Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України). 63. Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. 64. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається. 65. Згідно з частиною першою статті 1084 Цивільного кодексу України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. 66. Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". 67. У даній справі суди попередніх інстанцій установили, що первісно між ПАТ "Мегабанк" та ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" укладено генеральний договір на здійснення кредитних операцій та кредитний договір від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012, згідно з умовами якого Банк передав Позичальнику кредит у розмірі 1 500 000 грн на поповнення обігових коштів, які Позичальник зобов'язувався повернути та сплатити 21 % річних. 68. За умовами договору про відступлення права вимоги від 13 березня 2015 року ТОВ "НІКІ" зобов'язалося сплатити ПАТ "Мегабанк" грошові кошти у сумі 1 693 908,74 грн. Натомість, відповідно до пункту 2.1 цього договору ПАТ "Мегабанк" передало ТОВ "НІКІ": право грошової вимоги до боржника (ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат") за генеральним договором на здійснення кредитних операцій та кредитним договором N 08-02/2012/ГД-08-02/2012 від 29 березня 2012 року, у тому числі право на стягнення (отримання) заборгованості боржника перед первісним кредитором, яка виникла станом на 13 березня 2015 року в сумі 1 693 908,74 грн. яка складається з: 1 450 000,00 грн - суми заборгованості за кредитом, 231 451,14 грн - суми заборгованості за простроченими процентами, 10 150,00 грн - суми заборгованості за нарахованими процентами, судові витрати у розмірі 2 307,60 грн. право вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких грошових нарахувань та вимог, у тому числі передбачених кредитним договором заходів відповідальності, які виникли у первісного кредитора до боржника до моменту укладення цього договору; права вимоги, які випливають з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, в тому числі право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов'язаних з цим сум; будь-які інші вимоги згідно з генеральним та кредитним договорами. 69. Згідно з пунктом 2.5 договору про відступлення права вимоги за кредитним договором у разі отримання після укладання цього договору від боржника коштів на виконання кредитного договору, зокрема коштів у рахунок повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, які нараховані після відступлення права вимоги, та за умови виконання новим кредитором зобов'язань, визначених підпунктом 2.6.1 цього договору, не пізніше дня, наступного за днем отримання коштів, перерахувати ці кошти новому кредитору як стороні у кредитному договорі й належному отримувачу коштів на виконання кредитного договору. 70. Також у пункті 5.2 договору про відступлення права вимоги за кредитним договором сторони підтвердили, що укладення цього договору засвідчує те, що до нового кредитора перейшли усі права, пов'язані зі здійсненням первісним кредитором повідомлення боржника про порушення боржником основного зобов'язання за кредитним договором та/або договором іпотеки (повідомлення від 29 травня 2014 року N 92-220). 71. За таких обставин ПАТ "Мегабанк" (первісний кредитор) уступив грошову вимогу до ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" (боржника) в обмін на грошові кошти в сумі 1 693 908,74 грн. які ТОВ "НІКІ" (новий кредитор) зобов'язався сплатити первісному кредитору, тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. 72. Уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором банк отримав фінансування у розмірі 1 693 908,74 грн. а ТОВ "НІКІ", в свою чергу, укладаючи вказаний договір набуло право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги. Така різниця виразилася в отриманні ТОВ "НІКІ" від первісного кредитора таких прав щодо боржника: а) права вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких грошових нарахувань та вимог, у тому числі передбачених кредитним договором заходів відповідальності, які виникли у первісного кредитора до боржника до моменту укладення цього договору; б) права вимоги, які випливають з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, в тому числі право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов'язаних з цим сум; в) права будь-яких інших вимог згідно генерального договору та кредитного договору. Підтверджено, що саме ТОВ "НІКІ" отримало прибуток від обміну своїх грошових коштів на дебіторську заборгованість ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" перед ПАТ "Мегабанк". 73. Наведене свідчить про те, що укладений між ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" оспорюваний договір за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу. Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов'язкових елементів відносин факторингу. Проте сама по собі назва оспорюваного у даній справі договору не змінює його правової природи. 74. З укладенням договору про відступлення права вимоги у генеральному договорі на здійснення кредитних операцій та кредитному договорі N 08-02/2012/ГД-08-02/2012 від 29 березня 2012 року відбулася заміна кредитодавця-банку, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на іншу юридичну особу, - ТОВ "НІКІ", яке не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги, у тому числі і у формі факторингу. 75. За таких обставин та з огляду на те, що за змістом частини першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а оспорюваний правочин суперечить наведеним вище приписам цивільного законодавства України щодо суб'єктного складу договору факторингу, то він підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України. 76. З урахуванням викладеного висновок судів першої та апеляційної інстанції щодо правової оцінки договору про відступлення права вимоги за договором на здійснення кредитних операцій, кредитним договором, як договору факторингу, і про його недійсність є правильним. 77. Стосовно вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. щодо реєстрації права власності на земельну ділянку та адміністративно-виробничі приміщення за ТОВ "НІКІ", Велика Палата Верховного суду зазначає таке. 78. Суди попередніх інстанцій установили, що спір між сторонами виник з цивільно-правових відносин та пов'язаний з позовною вимогою про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги за кредитними договорами та за іпотечним договором від 13 березня 2015 року, а отже, підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 79. Частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 80. Відповідно до статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" клієнт банку - це будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку. Саме як споживач банківських послуг (як позичальник та іпотекодавець) ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" звернулося до суду за захистом своїх порушених прав, оскільки заміна кредитодавця та іпотекодержателя, яким у договорах, стороною у яких виступав (брав участь) ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат", з фінансової установи - банку (ПАТ "Мегабанк") на іншу юридичну особу - ТОВ "НІКІ", а також перехід до останнього права власності на предмет іпотеки - нерухоме майно ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат", унеможливлюють оскарження останнім договорів, стороною у яких ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" не було, однак позбавлене можливості іншим способом захистити свої права. 81. Відносини банку з клієнтами та права клієнтів банку врегульовані главами 9 та 10 цього Закону та постановами правління Національного банку України. 82. Таким чином, укладення договорів відступлення права вимоги позбавило ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" усіх прав, які надані клієнтам банку як споживачам фінансових послуг, та які можуть бути захищені у судовому порядку. 83. Відповідно до частини другої статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання. 84. Відповідно до частини першої статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. 85. Установлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина перша статті 216 цього Кодексу). 86. За змістом статті 216 цього Кодексу наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину. Разом з тим частиною третьою цієї статті передбачено, що загальні наслідки недійсності правочину застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. 87. Такі особливості встановлено, зокрема, частиною другою статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", за змістом якої записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. 88. Відповідно до частини другої статті 31-1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна судова адміністрація України у день набрання законної сили рішенням суду, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно примірника такого судового рішення. 89. З наведеного вбачається, що Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено вичерпний перелік рішень суду, на підставі яких здійснюється державна реєстрація прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме набуття, зміна або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяження таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру речових прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора. 90. Таким чином, згідно із Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення суду щодо недійсності правочину не зумовлює виникнення обов'язку скасування рішення про державну реєстрацію права власності на відповідний об'єкт. 91. Запис про скасування державної реєстрації прав вноситься до Державного реєстру речових прав саме на підставі рішення суду про скасування рішення про державну реєстрацію прав. За відсутності такого рішення суду реалізувати рішення суду про визнання правочинів недійсними, тобто відновити порушені права позивача, буде неможливо. 92. З метою реального захисту та відновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів позивача суди попередніх інстанцій правильно зазначили про наявність правових підстав для скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. про державну реєстрацію за ТОВ "НІКІ" прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 28054465 від 03 лютого 2016 року, 11:30:27, щодо реєстрації права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га, цільове призначення - для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, та розташовані на цій земельній ділянці адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової площі. 93. Суди установили, що згідно з інформаційною довідкою від 08 лютого 2017 року N 79858712 у Державному реєстрі речових прав є усі попередні записи про державну реєстрацію іпотеки, права ПАТ "Мегабанк" як іпотекодержателя нерухомого майна ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" - земельної ділянки з кадастровим номером 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га та адміністративно-виробничих приміщень, що знаходяться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3. Тому скасування рішення про державну реєстрацію права власності ТОВ "НІКІ" на це майно не скасовує попередніх записів і не порушує прав ПАТ "Мегабанк" як іпотекодержателя зазначеного майна. 94. Тому для реального захисту та відновлення порушених прав позивача необхідно скасувати рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, оскільки оскаржувані договори не створили жодних юридичних наслідків. 95. Суд першої інстанції вважав, що земельна ділянка з кадастровим номером 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га, цільове призначення - для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд та розташовані на цій земельній ділянці адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової нерухомості, що знаходяться за адресою: м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, вибули із власності ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" та перейшли у власність ТОВ "НІКІ" згідно з рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28054465 від 03 лютого 2016 року, 11:30:27. Підставою прийняття рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 03 лютого 2016 року є договір про відступлення права вимоги N 816, виданий 13 березня 2015 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н.О., який є предметом оскарження у цій справі. 96. Відповідно до частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. 97. З огляду на викладене, рішення суду про визнання недійсним договору не є підставою для внесення запису про скасування прав на нерухоме майно без скасування відповідного рішення про державну реєстрацію прав. У разі визнання недійсним договору, що став підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію прав, слід одночасно заявляти вимогу про скасування вказаного рішення про державну реєстрацію прав. Такі вимоги є відповідним і законним способом судового захисту в даному випадку, оскільки за чинним Цивільним кодексом України право власності виникає з моменту його реєстрації. 98. Відповідно до статті 22 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви. 99. Суд першої інстанції установив, що представник позивача подав клопотання про зміну предмета позовних вимог до початку розгляду господарським судом справи по суті. Оскільки рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень було прийнято на підставі правочинів, які суд може визнати недійсними, суд обґрунтовано прийняв зміну предмета позову до розгляду. 100. Отже, суд першої інстанції відповідно до законодавства прийняв заяву про зміну предмета позову та дійшов правильного висновку щодо скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 03 лютого 2016 року у зв'язку з недійсністю оскаржуваних договорів. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 101. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 102. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 103. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційні скарги ПАТ "Мегабанк" і ТОВ "НІКІ" - без задоволення. Щодо судових витрат 104. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 105. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судових рішень у даній справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 106. Договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб'єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зумовлює його недійсність. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Мегабанк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 рокуу справі N 909/968/16- без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко

Державний герб України Справа № 758/1660/16-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2017 року Подільський районний суд міста Києва у складі: головуючого судді - Богінкевич С. М. , при секретарі - Потапьонок К. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним, - В С Т А Н О В И В : Позивач за первісним позовом звернувся до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи тим, що 10.07.2006 року між відповідачем ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Вказує, що відповідач за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Звертає увагу суду на те, що у порушення вимог п.1.1.1., 1.5.1., 1.5.1.1. частини №2 кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідач порушив взяті на себе зобов'язання щодо своєчасного та повного повернення кредиту, процентів за користування кредитом. Крім того, вказує, що за порушення строків повернення кредиту, відсотків за користування кредитом, відповідач зобов'язався сплатити пеню у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожний день прострочки, що передбачено п.4.1.1. частини № 2 кредитного договору. У зв'язку з вищевикладеним станом на 04.07.2014 року у відповідача за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року утворилась заборгованість перед банком в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 2 944 868,89 гривень, що складається з: залишку заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 743 949,64 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; заборгованості по відсоткам у розмірі 5308,94 доларів США, що еквівалентно 62 863,73 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пені за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 2 944 868,89 гривень. Зазначає, що 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. У зв'язку вищевикладеним, станом на 15.01.2016 року заборгованість за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року становить 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 1 631 925,20 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, пені за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 5 956 527,07 гривень, з яких: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; заборгованість по відсоткам у розмірі 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; пеня за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 5 956 527,07 гривень. Крім того, зазначає, що з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Також, за умовами договору іпотеки, а саме п. 2.1. іпотека забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов'язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено в кредитному договорі, з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну його дії. У зв'язку з вищевикладеним, враховуючи ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 як позичальник порушив вимоги умов кредитного договору та договору іпотеки (майнової поруки), не виконує взятих на себе зобов'язань змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року - нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, яка станом на 15.01.2016 р. складає: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; сума несплачених відсотків за користування кредитом - 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пеня за прострочення виконання зобов'язань за період з 15.01.2015 року по 15.01.2016 року в розмірі 5 956 527,07 гривень, що разом становить 7 588 452,27 гривень, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 заявив зустрічний позов до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Вказує, що 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. Зазначає, що з метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Вказує, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк», у зв'язку з чим змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить визнати вищезазначений договір недійсним. В судове засідання представник позивача за первісним позовом не з'явився, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, однак подав до суду заяву, у якій первісний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому, зустрічний позов не визнав та просив у його задоволенні відмовити, мотивуючи тим, що він необґрунтований та безпідставно заявлений. В судове засідання відповідачі за первісним позовом - ОСОБА_1, ОСОБА_2 та його представники не з'явились, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, однак один з його представників подав до суду заяву, у якій первісний позов не визнав та просив в його задоволенні відмовити повністю, посилаючись на його безпідставність та у зв'язку зі спливом трирічного строку позовної давності, зустрічний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому. Ознайомившись із матеріалами справи, суд, керуючись ст.ст.169,224 ЦПК України, ухвалив, справу розглянути без участі сторін на підставі наявних доказів. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що первісний позов є обґрунтованим на підставі ст.526 ЦК України, яка передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу та ст.1054 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Наряду з цим первісний позов задоволенню не підлягає, з урахуванням вимог ст.257 ЦК України, яка передбачає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три року та ст.261 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права та на підставі ст.267 ч.3,4 ЦК України, яка передбачає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленого до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Судом встановлено, що 10.07.2006 року між ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу ОСОБА_1 було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Відповідач ОСОБА_1 за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Як вбачається з матеріалів справи, 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Сумнівів у правильності зроблених розрахунків не виникає, а тому суд вважає їх вірними, однак, не дивлячись на зроблений судом висновок, позов задоволенню не підлягає по причині спливу строку позовної давності тривалістю у три роки, оскільки, як вбачається з позовної заяви, вона подана до суду 04.02.2016 року Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України встановлено загальної позовної давності тривалістю у три роки. Стаття 256 ЦК України визначає поняття позовної давності - це строк в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Відповідно до правового висновку Верховного суду України, викладе в ухвалі суду від 06.11.2013 року під час розгляду справи № 6-116 цс13, початок перебігу строку позовної давності відповідно до ст. 261 ЦК України співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Отже, перебіг строку позовної давності за вимогою позивача за первісним позовом про стяги суми кредиту, процентів та штрафних санкцій за кредитним договором розпочався в 2012 році, з моменту спливу тридцятиденного строку з моменту отримання відповідачем досудової вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором та у зв'язку з тим, що основна та додаткова вимоги можуть подаватися одночасно, у випадку подання позову виключно за основною вимогою, без подання позову за додатковою вимогою, який не перериває перебіг строку позовної давності за додатковою вимогою. Таким чином, початок перебігу позовної давності необхідно рахувати з 2012 року, а оскільки Банк звернувся до суду з позовом лише 14.01.2015 року, то трирічний строк позовної давності, передбачений ст.257 ЦК України сплинув, що є підставою для відмови у позові. Що стосується зустрічного позову ОСОБА_1 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, слід зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. З метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Позивач за зустрічним позовом в обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що відповідно до пункту 1 розпорядження Держфінпослуг від 03.04.2009 року №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали д якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, розпорядженням передбачено, що фінансова послуга з факторингу, зокрема, полягає у набутті відступленого права грошової вимоги до боржників, які є суб'єктами господарювання. Кошти за кредитним договором №ML - 006/2060/2008 було надано позичальнику, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, у зв'язку з чим укладання небанківською фінансовою установою договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням вимог підпункту 2 пункту 12 вищезазначеного розпорядження, а тому ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». У зв'язку з вищевикладеним, суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року та про задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». На підставі викладеного, ст.ст. 16, 512, 514, 525-526, 530, 610-612, 625, 629, 1050, 1054, 1077-1079, 1082, 1084 ЦК України, керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 57-60, 88, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовити. Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним - задоволити. Визнати недійсним договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 квітня 2012 року, укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за Кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Подільський районний суд м. Києва, шляхом подачі в десятиденний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя С. М. Богінкевич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67769594

Постанова Іменем України 21 серпня 2018 року м. Київ справа N 206/4903/15-ц провадження N 61-2528 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Мартєва С.Ю., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Фаловської І.М., Штелик С.П., учасники справи: позивач-Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції",відповідач-ОСОБА_6,третя особа-Публічне акціонерне товариство "Кредобанк", розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська у складі судді Зайченко С.В. від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі суддів: Рудь В.В., Ткаченко І.Ю., Повєткіна В.В., від 24 травня 2016 року. ВСТАНОВИВ: У грудні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" (далі - ТОВ "ФК "Приватні інвестиції") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Кредобанк" (далі - ПАТ "Кредобанк"), про стягнення кредитної заборгованості. Позовна заява ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" мотивована тим, що 03 листопада 2005 року між Акціонерним товариством "Кредит Банк", правонаступником якого є ПАТ "Кредобанк", та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 28 900 дол. США на строк до 02 листопада 2020 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит в повному обсязі та в термін, передбачений договором і додатками до нього. Зобов'язання з повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредитом та сплаті комісії за управління кредитом ОСОБА_6 не виконав. 29 листопада 2011 року ПАТ "Кредобанк" і ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" уклали договір факторингу шляхом купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором від 03 листопада 2005 року з усіма змінами та доповненнями, що були укладені між ПАТ "Кредобанк" та ОСОБА_6 Відповідно до договору факторингу ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" набуло права вимоги кредитора до ОСОБА_6 14 грудня 2011 року сторони підписали акт приймання-передачі портфеля заборгованостей і договір набув чинності. 20 жовтня 2014 року ОСОБА_6 було направлено лист-вимогу б/н, в якому була вказана сума простроченої заборгованості за кредитним договором, вимога про сплату боргу, але цей лист повернуто з відміткою "за закінченням терміну зберігання". Умови кредитного договору позичальник належним чином не виконував, порушено строки погашення заборгованості за кредитом і строки виплати процентів за користування кредитом, у зв'язку з чим станом на 25 вересня 2014 року заборгованість становила 32 787,64 дол. США та 500 грн. що еквівалентно 285 640 грн 79 коп. На підставі наведеного ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" просило суд стягнути із ОСОБА_6 на свою користь заборгованість за кредитним договором у сумі 32 787,64 дол. США та 500 грн. що становить 285 640 грн 79 коп., з яких 23 265,29 дол. США - заборгованість за кредитом; 4 778,81 дол. США - заборгованість за відсотками; 4 743,83 дол. США - сума штрафних санкцій; 500 грн - заборгованість за комісією, та стягнути сплачений судовий збір в сумі 2 856 грн 41 коп. Справу суди слухали неодноразово. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" заборгованість за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що становить 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня за простроченими відсотками - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" судовий збір у розмірі 526 грн 39 коп. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що строк виконання основного зобов'язання за кредитним договором було змінено на 28 серпня 2009 року, і тому саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав. ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" звернулося до суду з цим позовом 10 грудня 2014 року, тобто поза межами основного і спеціального строку позовної давності. Наведені позивачем причини пропуску відповідного строку суд визнав безпідставними та відмовив у його поновленні. Оскільки строк позовної давності позивач пропустив, а відповідач заявив клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності за вимогами цього позову, то районний суд вважав за необхідне відмовити в позові з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Разом з тим, пославшись на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги в частині стягнення процентів за користування кредитом та пені в межах строку позовної давності, а саме: (з грудня 2011 року) прострочених процентів у розмірі 4 778,81 дол. США, (еквівалент 38 120 грн 57 коп.); (з грудня 2013 року) пені за простроченими процентами в розмірі 1 121,12 дол. США (еквівалент 14 518 грн 04 коп.). Також суд дійшов висновків про безпідставність доводів відповідача, що позивач не має права вимоги до позичальника за кредитним договором, оскільки було встановлено, що позивач належним чином повідомив боржника про заміну сторони в зобов'язанні шляхом надіслання йому письмового повідомлення-вимоги N 111, в якому зазначено про відступлення права грошової вимоги факторові (позивачу) за кредитним договором від 03 листопада 2005 року, з усіма змінами та доповненнями, що були укладені між Відкритим акціонерним товариством "Кредобанк" та ОСОБА_6, і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Водночас відповідач ніяких дій, спрямованих на отримання відомостей, що відступлення права вимоги мало місце, не вчиняв. Починаючи з початку 2009 року і до тепер відповідач не виконав обов'язку щодо сплати кредиту ні первісному кредиторові, ні позивачу в справі. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року залишено без змін в частині задоволених позовних вимог про стягнення процентів за користування кредитом та пені. З ухвали апеляційного суду відомо, що в іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалося і по суті не переглядалося в апеляційному порядку. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильних по суті та законних висновків про доведеність і обґрунтованість позову в задоволеній судом першої інстанції його частині. У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що становить 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня за простроченими відсотками - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. В іншій частині рішення районного суду залишити без змін. А також скасувати ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в позові у повному обсязі, стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати у розмірі 6 569 грн 74 коп., у тому числі за подання апеляційної скарги - 3 142 грн 05 коп.; за подання касаційної скарги - 3 427 грн 69 коп. Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що: суди першої та апеляційної інстанцій помилково зробили висновки про належне повідомлення відповідача про заміну первісного кредитора у зобов'язанні позивачем у справі, оскільки такі висновки ґрунтуються на припущеннях, і тому відповідач не зобов'язаний виконувати вимоги нового кредитора у зобов'язанні щодо сплати боргу на підставі статті 517 ЦК України; позивач не надав детального розрахунку заборгованості за основним платежем по кредиту, і це унеможливлює перевірку розрахунку розміру прострочених процентів та пені; у судових рішеннях не зазначено залишку суми кредиту і тому не зрозуміло, з якої суми суди розраховували стягнуті проценти і пеню; матеріали справи не містять допустимих доказів на підтвердження того, що кредитні кошти позичальник не сплачував, і тому висновки судів про наявність непогашеного кредитного боргу ґрунтуються на припущеннях, що ПАТ "Кредобанк" у 2009 році звертався до суду з позовом до відповідача про стягнення кредитної заборгованості, і суд залишив цей позов без розгляду з підстав, передбачених статтею 207 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) 2004 року; суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки порушенню умов договору факторингу про необхідність повідомлення іпотекодавця про передання прав вимоги; останній платіж по кредиту відповідач здійснив на початку 2009 року, і позов 10 грудня 2014 року подано з пропуском строку позовної давності. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року крім іншого відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу. Правом на подання відзиву (заперечень) на касаційну скаргу учасники справи не скористалися. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до вимог статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 18 січня 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Зі змісту касаційної скарги і її вимог випливає, що ОСОБА_6 не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про необхідність задоволення позовних вимог в частині стягнення з нього на користь позивача заборгованості за процентами за користування кредитом і пені за прострочені проценти в межах терміну дії загального і спеціального строку позовної давності, розподілу судових витрат у справі. В іншій частині ухвалені у справі судові рішення не оспорюються, а тому не є предметом касаційного розгляду. Висновки судів попередніх інстанцій щодо стягнення процентів та пені обґрунтовані необхідністю дотримання при розгляді цієї справи правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15. Аналізуючи правильність відповідних посилань судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується таким. Суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді цієї справи встановили, що строк виконання основного зобов'язання було змінено - на 28 серпня 2009 року, тому саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак позивач звернувся до суду із цим позовом лише 10 грудня 2014 року, тобто зі спливом трирічного строку позовної давності. За правилами статті 400 ЦПК України Верховний Суд не може переоцінювати цих встановлених обставин справи, а тому вважає їх достовірними та обґрунтованими. У постанові від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, Верховний Суд України дійшов правового висновку, згідно з яким проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача в межах строку позовної давності, оскільки кошти за кредитним договором у належному розмірі не було повернуто, а позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Разом з тим 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу N 444/9519/12-ц та у постанові від 28 березня 2018 року з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року в справі N 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про правильне застосування норм права, зокрема, що відповідно до статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А отже, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу в межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з унесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Таким чином, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). Колегія суддів Верховного Суду при перегляді цієї справи (N 206/4903/15-ц) не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року, справа N 444/9519/12. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Оскільки у цій справі (N 206/4903/15-ц) ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення, в тому числі, процентів та пені більше ніж через три роки після настання строку виконання основного зобов'язання, і відповідачем заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності, то наслідки, передбачені частиною четвертою статті 267 ЦК України мали бути застосовані судами попередніх інстанцій також і до вимог позову про стягнення процентів та пені, чого помилково зроблено не було. Отже, посилання касаційної скарги про необхідність скасування ухвалених у справі судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволених позовних вимог і ухвалення у скасованій частині нового рішення суду про відмову в позові є обґрунтованими і підлягають задоволенню з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України. З огляду на зазначене, керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, статтями 257, 258, 267 ЦК України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково. Скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що складає 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня з прострочених відсотків - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. У скасованій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: Висоцька В.С. Мартєв С.Ю. Пророк В.В. Фаловська І.М. Штелик С.П.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 310/11534/13-ц Провадження N 14-154цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" (далі - ПАТ "Омега Банк") розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року у складі судді Ревуцького С.І. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року у складі колегії суддів Дзярука М.П., Крилової О.В., Трофимової Д.А. у цивільній справі за позовом ТОВ "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кредитні ініціативи", ПАТ "Омега Банк" про визнання договору поруки припиненим УСТАНОВИЛА: У жовтні 2013 року ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 070/0308/45-006 у розмірі 771 555,98 грн. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 12 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), та ОСОБА_3 укладений кредитний договір N 070/0308/45-006, за яким банк надав відповідачу кредит у сумі 51 200 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевою датою повернення 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС-Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС-Комерцбанк"), та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ ФК "Вектор Плюс") укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Того ж дня між ТОВ ФК "Вектор Плюс" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 12 липня 2013 року склалась: із заборгованості за кредитом - 37 169,08 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 297 092,46 грн. заборгованості за відсотками за користування кредитом - 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ становило 178 119,13 грн. пеня - 37 075,49 доларів США, що за курсом НБУ становило 296 344,39 грн. а всього - 771 555,98 грн. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь борг за кредитним договором у розмірі 771 555, 98 грн. У грудні 2013 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов до ТОВ "Кредитні ініціативи" про визнання договору поруки припиненим. На обґрунтування позову зазначив, що 12 березня 2008 року він уклав договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1 з ВАТ "Сведбанк", який повністю виконав, оскільки кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив до нього як до поручителя право вимоги. ОСОБА_3 вважав, що кредитор відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у 6-ти місячний строк, тобто у 2010 році повинен був звернутися до суду та пред'явити свої вимоги до поручителя, оскільки кредитор звернувся з позовом про дострокове стягнення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки до суду, за яким 27 серпня 2010 року прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-Р-1, що укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року позов ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006 у розмірі 524 495,67 грн. з яких: 37 169,08 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 297 092,46 грн - заборгованість за кредитом; 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 178 119,13 грн - заборгованість за відсотками та пеня у розмірі 49 284,08 грн. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-P-l, укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Задовольняючи частково первісний позов ТОВ "Кредитні ініціативи", суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві. При цьому суд вирахував розмір пені виходячи зі строку позовної давності в один рік та додав суму пені, стягнуту за судовим рішенням від 27 вересня 2010 року. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що договір поруки був укладений 12 березня 2008 року, строк дії договору поруки та основного зобов'язання не вказаний, протягом року кредитор не пред'явив позову до поручителя, отже, порука припинилася 13 березня 2009 року. Крім того, реалізувавши право на дострокове повернення кредиту та звернувшись із позовом до суду, яким 27 серпня 2010 року було прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання, кредитор повинен був відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України протягом шести місяців звернутися до суду з вимогами до поручителя, проте цього не зробив. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, указав на те, що рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року виконане, проте сума, що була перерахована від реалізації предмета іпотеки, не покриває заборгованості за кредитним договором, тому наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про дострокове стягнення боргу за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, яке не задовольнило в повному обсязі грошові вимоги кредитора, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а отже, позивач має право на отримання процентів за користування грошовими коштами до моменту повернення заборгованості та пені. Таким чином, апеляційний суд, посилаючись на частину першу статті 1048 ЦК України, дійшов висновку, що проценти за кредитом мають сплачуватися до моменту фактичного повернення позичальником грошових коштів, а за наявності судового рішення про стягнення боргу - до його фактичного виконання. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15. У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" відмовити. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що з 27 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку змінив умови договору та зобов'язання щодо строку його дії шляхом направлення досудової вимоги про дострокове повернення кредитних коштів. Оскільки законодавством не передбачено нарахування відсотків за користуванням кредитом поза строком його дії, стягнення з відповідача 22 284,39 доларів США (178 119,13 грн), як відсотків за користування кредитом є незаконним. Крім того, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року вже було достроково стягнуто заборгованість за кредитним договором. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконано в повному обсязі. Суди не перевірили правомірності та можливості нарахування ТОВ "Кредитні ініціативи" відсотків за користуванням кредитом та пені за період із 28 листопада 2012 року по 21 липня 2013 року в іноземній валюті. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що прийняття судом рішення за позовом кредитора про стягнення з позичальника всієї суми заборгованості за кредитним договором достроково змінює зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту частинами до певної дати на обов'язок з виконання судового рішення та повернення достроково всієї суми заборгованості за кредитним договором. Унаслідок такого рішення залишаються зобов'язання зі сплати боргу, визначеного судовим рішенням, та право кредитора на нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, за час невиконання такого рішення. Аналогічної позиції дотримувався Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвала: від 10 грудня 2014 року у справі N 6-35797св14, від 14 січня 2015 року у справі N 6-41128св14 та від 21 січня 2015 року у справі N 6-42315св15) до прийняття Верховним Судом України 23 вересня 2015 року постанови N 6-1206цс15, якою усталену судову практику у цивільних справах цієї категорії було змінено та розтлумачено положення ЦК України таким чином, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій та процентів, передбачених умовами договору та цього Кодексу. Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постановах від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15 та 21 вересня 2016 року у справі N 6-2631цс15, не була врахована судами нижчих інстанцій, які продовжували вирішувати спори між кредитором та боржником про дострокове повернення кредитних коштів, виходячи з того, що після ухвалення рішення про дострокове задоволення вимог кредитора банк має право на отримання сум, передбачених лише частиною другою статті 625 ЦК України. З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Крім того, колегія суддів зазначила, що разом із застосуванням закону має бути забезпечено особливий захист людини як більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносин шляхом застосування визначених особливостей правовідносин у сфері споживчого кредитування. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчоїпрактики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 0705/0308/45-006, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 51 200,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк", та ТОВ ФК "Вектор Плюс" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 У той же день між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора та ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 Крім того, суди встановили, що ПАТ "Сведбанк" у 2010 році зверталося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_3 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_3 За рахунок коштів, отриманих від реалізації квартири, вирішено задовольнити вимоги ПАТ "Сведбанк" у сумі 464 709,94 грн та заборгованість із пені за прострочення сплати заборгованості в розмірі 6 520,88 грн. На виконання вказаного судового рішення звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 45 кв. м, яку було реалізовано шляхом продажу за ціною 171 969,05 грн. Сума коштів, отриманих від продажу з прилюдних торгів предмета іпотеки, який належав на праві власності ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на підставі судового рішення, була недостатньою для задоволення вимог кредитора в повному обсязі. У зв'язку з існуванням частини непогашеної заборгованості за кредитним договором ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з указаним позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя неповернутої суми тіла кредиту та передбачених кредитним договором процентів за користування коштами, а також пені за несвоєчасне виконання його умов. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, з огляду на таке. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору суд дійшов висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Такого ж самого висновку дійшов Верховний Суд України і в постановах N 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року, N 6-1047цс16 від 06 липня 2016 року, N 6-1412цс16 від 07 вересня 2016 року, N 6-2096цс16 від 27 вересня 2016 року. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У пункті 9.1 кредитного договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником будь-яких своїх зобов'язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначених у пункті 2.1 цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 3.1, 3.3 цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов'язаний виконати зазначені зобов'язання в порядку, передбаченому пунктами 9.2, 9.3 цього договору. Згідно з пунктом 9.2 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту та процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника. Сторони досягли згоди, що датою, якою починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення. Відповідно до пункту 9.3 кредитного договору, у випадку невиконання позичальником зазначеної у пункті 9.2 цього договору письмової вимоги банку про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 9.2 договору, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки чи скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов'язаньза цим договором та/або пред'явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають із цього договору, з будь-якого майна позичальника. Згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов'язання в обумовлений сторонами строк ПАТ "Сведбанк", правонаступником якого є позивач, використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ "Сведбанк". У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою статті 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення, і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі. У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору. Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення. Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разіпорушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується.Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання. З огляду на зазначене можна зробити такі висновки. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції достовірно не з'ясували розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірили періоду за який вона нарахована, а також не встановили періоду нарахованих ОСОБА_3 процентів за користування кредитними коштами. Крім того, суди залишили поза увагою заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 72, 73, 73 зворот), унаслідок чого не перевірили її дотримання позивачем за заявленим 05 жовтня 2013 року позовом, з урахуванням частини третьої статті 264 ЦК України та її переривання, у тому числі шляхом пред'явлення позову ПАТ "Сведбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки (справа N 2-1953/2010 р.). Установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, тому рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в частині, що стосується первісного позову, підлягають скасуванню, оскільки суди попередніх інстанцій усунулися від виконання своїх обов'язків, що стало причиною передчасного та необґрунтованого їх висновку про наявність правових підстав для стягнення зі ОСОБА_3 кредитної заборгованості у заявленому банком розмірі за наведених вище підстав. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються. Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року в частині позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

Державний герб України Справа № 310/9135/17 2/310/745/18 РІШЕННЯ Іменем України 03 серпня 2018 року м.Бердянськ Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі: головуючого судді Дубровської Н.М. за участю секретаря судового засідання Гоноболіної О.І. представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в місті Бердянськ цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» до ОСОБА_3, треті особи Публічне акціонерне товариство «ОСОБА_4 ОСОБА_5», Публічне акціонерне товариство «Комерційний ОСОБА_6», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим» про визнання права власності,- ВСТАНОВИВ: 26 грудня 2017 року позивач в особі Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» (далі ТОВ «Міроіл») звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 про визнання права власності на предмет іпотеки. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 31 серпня 2007 року між ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» та відповідачем укладений кредитний договір № 010/17-22/549, за яким останньому надані кредитні кошти у розмірі 176000 доларів США зі строком остаточного повернення до 30 серпня 2017 р. зі сплатою 12,5 відсотків річних на залишок заборгованості по кредиту. Виконання зобовязань за вищевказаним кредитним договором було забезпечено договором іпотеки за № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р., предметом якого Банком та ОСОБА_3 визначене нерухоме майно, а саме ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташоване за адресою: вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області. Відповідач зобовязання по своєчасному поверненню кредиту та відсотків за користування не виконав і станом на 28 листопада 2014 р. виникла заборгованість по кредиту в сумі 87707,71 доларів США. Для стягнення вказаної заборгованості застосувавши своє право вимоги дострокового повернення кредиту АТ ОСОБА_4 ОСОБА_5» звернувся до суду. На підставі рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 14 квітня 2015 року, позов задоволений повністю та з ОСОБА_3 стягнута заборгованість за кредитним договором, станом на 28 листопада 2014 року в сумі 87707,71 доларів США. 10 листопада 2017 року, відповідно до договору факторингу АТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по вказаному вище кредитному договору та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6 банк». У свою чергу, 10 листопада 2017 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6 банк» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору та договору іпотеки ТОВ «Фінстрим», яка є фінансовою компанією та діяла як комісіонер в інтересах та за рахунок ТОВ «Міроіл», виконуючи його доручення на підставі договору комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки від 10 листопада 2017 року. Придбане право вимоги за кредитним договором до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору № 010/17-22/549 від 31 серпня 2007 р. та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. стало власністю ТОВ «Міроіл» відповідно до п.2.5. вищевказаного договору комісії. Станом на час переходу до ТОВ «Міроіл» право вимоги за кредитним договором загальна сума заборгованості відповідача за розрахунком заборгованості, проведеного АТ ОСОБА_4 ОСОБА_5» на момент передачі прав становить 115088,19 доларів США. Позивач - ТОВ «Міроіл» як іпотекодержатель бажаючи скористатися своїм правом, передбаченим ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та п. 6.5.1 договору іпотеки, щодо набуття права власності на предмет іпотеки, звернулося до державного реєстратора Виконавчого комітету Бердянської міської ради з заявою про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Міроіл» на ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого по вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області. Своїм рішенням від 21 листопада 2017 р. за № 38247193 державний реєстратор відмовив у державній реєстрації права власності з огляду на наявність в державному реєстрі прав обтяжень № 22468302 від 22 вересня 2017 р. у вигляді арешту на спірне майно, накладеного постановою Бердянського мвськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області № 47866603 від 22 вересня 2017 р.; обтяження № 10248182 від 02 липня 2015 р. у вигляді арешту на спірне майно, зареєстрованого на підставі Ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області по справі № 310/5457/15-ц від 23 червня 201 5р.; наявності в єдиному реєстрі боржників запису щодо стягнення коштів з відповідача згідно виконавчого провадження № 53308465 на підставі наказу Господарського суду Запорізької області (згідно пошуків в автоматизованій системі виконавчого провадження, провадження відкрито 30 січня 2017 р.); відсутності письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві, та документу який підтверджує наявність факту завершення 30 денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги. Вважає, що наявність вищевказаних обтяжень, які перешкоджають реєстрації права власності спірного майна за ТОВ «Міроіл, порушують права позивача щодо переведення на нього права власності на предмет іпотеки. Представник позивача ТОВ «Міроіл» - ОСОБА_1, у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити. Просила суд звернути увагу, що відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Тому з огляду на вказане ТОВ «Міроіл» просить визнати право власності на спірний предмет іпотеки. Представник відповідача ОСОБА_2 позов не визнав ґрунтуючи свої заперечення викладені у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях проти позову про передачу права власності на предмет іпотеки (а.с. 152- 156, 182, 184). У судовому засіданні пояснив, що між сторонами є спір про заборгованість та її складових. Наголосив на тому, що можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, тому вимога про задоволення вимог іпотекодержателя повинна вирішуватися виключно у позасудовому порядку. Представник третьої особи ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» у судове засідання не зявився, з листа, що надійшов на адресу суду 23 лютого 2018 року вбачається прохання слухати справу без участі представника, з огляду на те, що даний спір між сторонами не впливає на прав та обовязки третьої особи. (а.с.149). Належним чином повідомлені треті особи, які не заявляють самостійних вимог ПАТ «Комерційний ОСОБА_6», ТОВ «Фінстрим» у судове засідання не зявилися, про причини неявки не сповістили, суд виходячи зі смислу ст. 223 ЦПК, розглядає справу по суті. Суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 31 серпня 2007 року між ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 010/17-22/549, за яким відповідачу надані кредитні кошти у розмірі 176000,00 доларів США зі строком остаточного повернення до 30 серпня 2017 р. зі сплатою 12,5 відсотків річних на залишок заборгованості по кредиту.(а.с. 9- 14) Виконання зобовязань за вищевказаним кредитним договором № 010/17-22/549 було забезпечено договором іпотеки за № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007р., посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_7 Предметом договору іпотеки Банком та ОСОБА_3 визначене нерухоме майно - ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташоване за адресою: вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області (а.с.21 -23). Відповідач зобовязання по своєчасному поверненню кредиту та відсотків за користування не виконав і станом на 28 листопада 2014р. виникла заборгованість по кредиту в сумі 87707,71 доларів США. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 28 січня 2015 р., що набрало законної сили 11 квітня 2015 р. , позовні вимоги ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» задоволені, з ОСОБА_8 стягнута заборгованість за кредитним договором № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. станом на 28 листопада 2014 р. у сумі 87707,71 доларів США (а.с.25,26) Наразі в провадженні Бердянського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області перебуває виконавче провадження № 47866603 по примусовому виконанню виконавчого листа № 310/7764/14-ц, виданого Бердянським міськрайонним судом Запорізької області 20 травня 2015 р. про стягнення вказаної вище заборгованості з відповідача ОСОБА_3 (а.с.96,97) 10 листопада 2017 р. згідно договору факторингу АТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору та по договору іпотеки АТ «Комерційний ОСОБА_6» (а.с.27-31 ) В свою чергу , 10 листопада 2017 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору № 010/17-22/549 від 31 серпня 2007 р. та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. ТОВ «Фінстрім», яка є фінансовою компанією та діяла як комісіонер в інтересах та за рахунок ТОВ «Міроіл», виконуючи його доручення на підставі договору комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки від 10 листопада 2017 р.(а.с. 41-45, 53, 54) Відповідач ОСОБА_3, як боржник та іпотекодавець був повідомлений про відступлення прав вимоги (а.с.63 66). З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «Міроіл» за вих.. № 159/07 від 21 листопада 2017 р., відповідачеві направлена вимога про виконання зобовязань (а.с.67, 68). Виходячи з розрахунку оцінювача ОСОБА_5 від 20 листопада 2017 р., ринкова вартість обєкту оцінювання - цілого убудованого нежитлового приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого по вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області, станом на 20 листопада 2017 р. складає 1056300 ( один мільйон пятдесят шість тисяч триста грн. без НДС. (а.с.71- 93). З огляду на те, що відповідач ОСОБА_3 не виконував взяті на себе зобов'язання, позивач ТОВ «Міроіл» просить суд визнати за товариством право власності на предмет іпотеки, за ринковою вартістю визначеною оцінювачем, яка складає 1056300 ( один мільйон пятдесят шість тисяч триста грн. 00 коп. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України"Проіпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України"Проіпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні даної категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Відповідна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, і в Постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-38цс18. Розділом 6.4 вищевказаного Договору іпотеки врегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки у порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно п.6.5.1 цього договору, у відповідності до ст. 36 Закону України «Про іпотеку» цей договір є договором про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі якого, останній на власний розсуд може: згідно статті 37 Закону України «Про іпотеку» набути права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобовязань іпотекодавця за кредитним договором. В цьому випадку цей Договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Так, за Договором іпотеки від 31 серпня 2007 року, сторони засвідчили, що право Іпотекодержателя зареєструвати право власності на Предмет іпотеки є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій Іпотекодержателя. Судом встановлено та не спростовується сторонами, що ОСОБА_3 не надав згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем. Доказів того, що відповідач своїми діями або бездіяльністю унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку матеріали справи не містять і не встановлено таких судом. Як вбачається, з рішення від 21 листопада 2017 р. за № 38247193 державний реєстратор відмовив у державній реєстрації права власності з огляду на наявність в державному реєстрі прав обтяжень № 22468302 від 22 вересня 2017 р. у вигляді арешту на спірне майно, накладеного постановою Бердянського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області № 47866603 від 22 вересня 2017 р.; обтяження № 10248182 від 02 липня 2015 р. у вигляді арешту на спірне майно, зареєстрованого на підставі Ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області по справі № 310/5457/15-ц від 23 червня 2015 р.; наявності в єдиному реєстрі боржників запису щодо стягнення коштів з відповідача згідно виконавчого провадження № 53308465 на підставі наказу Господарського суду Запорізької області (згідно пошуків в автоматизованій системі виконавчого провадження, провадження відкрито 30 січня 2017 р.); відсутності письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві, та документу який підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги.(а.с.69) Наведене рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень ТОВ «Міроіл» не оскаржено. Проаналізувавши вказані положення Договору та норм законодавства, суд приходить до висновку, що реєстрація права власності на предмет іпотеки як один з способів звернення стягнення на предмет іпотеки можлива на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя виключно в позасудовому порядку. Крім наведеного, у судовому засіданні встановлено про наявність спору між сторонами, оскільки відповідач не погоджується з розрахованою сумою заборгованості. Належні обрахування заборгованості та її складових позивачем не надано. Суд критично ставиться до обґрунтувань позовних вимог з посиланням на те, що наявність вищевказаних обтяжень, перешкоджає реєстрації права власності майна за ТОВ «Міроіл, що порушують права останнього щодо переведення на нього права власності на предмет іпотеки, оскільки наведене може бути усунуто у встановленому законом порядку. Також недоречно обґрунтовані позовні вимоги з посиланням на ст. 392 ЦК України, оскільки наразі ТОВ «Міроіл» не є власником майна, а є іпотекодержателєм. Оскільки сторони визначили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності Іпотекодержателем, Законом не передбачено визнання за Іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду, суд, з урахуванням висновків правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-38цс18 дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Керуючись ст.ст. ст.ст.10,12,13,15, 212,263-265ЦПК , суд, - В И Р І Ш И В: У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» до ОСОБА_3, треті особи Публічне акціонерне товариство «ОСОБА_4 ОСОБА_5», Публічне акціонерне товариство «Комерційний ОСОБА_6», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим», про визнання права власності на ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого за адресою: Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Горького, 45 за ринковою вартістю, визначеною на підставі оцінки, виконаною субєктом оціночної діяльності станом на 20 листопада 2017 року, у розмірі 1056300 грн. 00 коп. відмовити. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Запорізької області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення складений 10 серпня 2018 року. Суддя ОСОБА_9 http://reyestr.court.gov.ua/Review/76274326

Вот на форуме doroshal поделился ссылкой на "Хорошее решение ВС где Приватбанк "прокатили" по строкам иск.давности (карточка)" Теперь собственно вопрос: можно ли признать недействительным договор уступки прав требования в части кредитного договора отдельного заемщика на основании того, что на момента уступки уже прошел срок исковой давности по этому требованию? Т.е. Банк не воспользовался вовремя своим правом взыскать долг, т.к. наверное понимал, что срок исковой давности уже вышел и ему будет отказано судом, поэтому продал (уступил) право требование с истекшим сроком фин. установе. Возможно надо не "недействительным" признавать, а например "мнимым" или как то иначе. У кого какое мнение о подаче такого иска и его перспективе?

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 803/1125/17 Провадження N 11-425апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N 803/1125/17 за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор Плюс"), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни (далі - Приватний нотаріус) про визнання протиправним та скасування рішення та запису за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвали Волинського окружного адміністративного суду від 5 вересня 2017 року (суддя Ксензюк А.Я.) та Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Качмара В.Я., Ніколіна В.В., Рибачука А.І.), УСТАНОВИЛА: У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Приватного нотаріуса та ТОВ "ФК "Вектор Плюс", у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса від 9 червня 2015 року про державну реєстрацію прав власності за ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на квартиру АДРЕСА_1 (далі - Рішення) та запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 9 червня 2015 року N НОМЕР_1 про право власності ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на вищезазначену квартиру, що вчинений Приватним нотаріусом (далі - Запис). Волинський окружний адміністративний суд ухвалою від 5 вересня 2017 року відмовив у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), чинного до 15 грудня 2017 року. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, пославшись на висновки Верховного Суду України, наведені у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, виходив із того, що правовідносини, пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди, не є публічно-правовими, оскільки випливають із договірних відносин, а відтак мають вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства, а не адміністративного. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 7 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. У свою чергу, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вимоги позивача спрямовані на скасування Рішення, яким фактично порушено його право власності на майно (квартиру), а тому скасування цього Рішення є способом захисту права власності на певне майно шляхом усунення перешкод у здійсненні позивачеві права користування та розпорядження своїм майном. За таких обставин висновки суду першої інстанції щодо неможливості розгляду цього спору в порядку адміністративного судочинства з підстав наявності у спірних відносинах невиконання умов цивільно-правової угоди є правильними, а тому з урахуванням вимог статті 15 Цивільного процесуального кодексу України такий спір, незважаючи на участь у ньому суб'єкта владних повноважень, підлягає до розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спрямований на відновлення порушеного цивільного права (права власності на майно), яке виникло при укладенні ряду цивільно-правових угод (договорів кредиту, іпотеки, факторингу) та порушенні умов однієї із цих угод, що, на думку позивача, і стало наслідком прийняття Рішення. Крім того, вимога про скасування Рішення уже заявлялась позивачем у справі N 161/3201/16-ц та була розглянута в порядку цивільного судочинства Луцьким міськрайонним судом Волинської області, який рішенням від 6 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 7 грудня 2016 року, відмовив у задоволенні позову, а ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 3 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 9 серпня 2017 року, провадження у справі закрито. Не погодившись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_3 28 листопада 2017 року подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить ухвали Волинського окружного адміністративного суду від 5 вересня 2017 року та Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 листопада 2017 року скасувати, а справу повернути до суду першої інстанції для продовження розгляду. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 посилається на те, що, звертаючись до суду із цим позовом, він заявляв вимоги до Приватного нотаріуса як до спеціального суб'єкта, на якого покладено функції державного реєстратора, які обґрунтовані порушенням Приватним нотаріусом як державним реєстратором положень Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (який був чинним на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 1952-IV) та вчиненням Приватним нотаріусом дій поза межами повноважень, визначених законодавством. При цьому будь-яких матеріально-правових вимог він не заявляв, а тому в зазначеному випадку має місце спір між ним та Приватним нотаріусом як суб'єктом, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, і цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. До того ж ОСОБА_3 зазначає, що суди безпідставно не взяли до уваги ухвали Луцького міськрайонного суду Волинської області від 3 липня 2017 року та Апеляційного суду Волинської області від 9 серпня 2017 року, якими провадження у справі за його позовом до ТОВ "ФК "Вектор Плюс", Приватного нотаріуса про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права на нерухоме майно закрито та роз'яснено позивачу, що його позовні вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки у справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії Приватного нотаріуса, який у межах правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. Крім того, на думку ОСОБА_3, посилання апеляційного суду на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 6 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 7 грудня 2016 року є помилковим, оскільки у цій справі він звернувся до суду з позовом до ТОВ "ФК "Вектор Плюс" та Приватного нотаріуса, в якому просив визнати договір недійсним в частині відступлення права грошової вимоги та скасування реєстрації на нерухоме майно. Тобто позовні вимоги були різними, а відтак це не може слугувати підставою для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_3 4 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ОСОБА_3 у касаційній скарзі серед інших доводів зазначає й про те, що спірні правовідносини є публічно-правовими і підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Із матеріалів справи вбачається, що увересні 2017 року ОСОБА_3 подав позов до суду, у якому просив визнати протиправним та скасувати Рішення та Запис. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Частиною першою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішення судом першої інстанції) передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. У справі, що розглядається, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим, оскільки спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок помилковим з огляду на те, що, як убачається з позовної заяви, обставини виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди не є безпосередньою підставою для звернення до адміністративного суду. Як убачається зі змісту позовної заяви, 16 квітня 2008 року між ОСОБА_3 та Відкритим акціонерним товариством "Комерційний банк "Сведбанк" (у подальшому - Публічне акціонерне товариство "Сведбанк"; далі - ПАТ "Сведбанк", Банк) було укладено кредитний договір N 0201/0408/71-032, відповідно до умов якого Банк надав ОСОБА_3 кредит на суму 58 000 доларів США на строк до 16 квітня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань між Банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір від 16 квітня 2008 року (далі - іпотечний договір). На забезпечення виконання основного зобов'язання позивач передав Банку належну йому на праві власності квартиру за вказаною вище адресою. 28 листопада 2012 року між Банком і ТОВ "ФК "Вектор Плюс" укладено договір факторингу N 15 (далі - договір факторингу), відповідно до якого Банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками. На підставі договору факторингу приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. вніс запис до державного реєстру іпотек про зміну іпотекодержателя з ПАТ "Сведбанк" на ТОВ "ФК "Вектор Плюс". 9 червня 2015 року Приватний нотаріус прийняв Рішення - про державну реєстрацію права власності на зазначену вище квартиру, індексний номер НОМЕР_1 від 9 червня 2015 року. ОСОБА_3 вважає, що при прийнятті Рішення Приватний нотаріус вийшла за межі наданих їй законодавством повноважень, оскільки прийняття рішення щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, які виникли на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, належить до повноважень державних реєстраторів прав на нерухоме майно Укрдержреєстру, а не нотаріуса. Крім того, ОСОБА_3 зазначає, що на порушення вимог статті 15 Закону N 1952-IV та пункту 2 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868, чинного на час виникнення спірних відносин, Приватний нотаріус провела державну реєстрацію права власності на нерухоме майно без вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном. Посвідчення факту виникнення, переходу або припинення права власності на нерухоме майно не вчинялося. Отже, за наведених вище обставин можна дійти висновку, що позовна заява ОСОБА_3 не містить вимог щодо виконання цивільно-правових угод, як помилково вважали суди першої та апеляційної інстанцій, натомість позивач просить визнати протиправним та скасувати Рішення Приватного нотаріуса та Запис, вчинений Приватним нотаріусом. Тобто у цій справі дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії Приватного нотаріуса, який у межах спірних правовідносин діє як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно відповідно до Закону N 1952-IV. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суд першої інстанції належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду, з чим помилково погодився й суд апеляційної інстанції. Враховуючи наведене, недоречним є посилання суду першої інстанції у його рішенні на постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, який, закриваючи провадження в адміністративній справі, мотивував своє рішення тим, що спірні правовідносини у ній пов'язані із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди. Крім того, недоречним є посилання й суду апеляційної інстанції на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 6 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 7 грудня 2016 року, оскільки у цій справі, зокрема, оспорювався договір факторингу з підстав відсутності прав у ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на придбання відступної грошової вимоги до фізичної особи, яка не є суб'єктом господарювання. Водночас Луцький міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 3 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 9 серпня 2017 року, закрив провадження в цивільній справі N 161/1810/17 за позовом ОСОБА_3 про визнання незаконним і скасування Рішення Приватного нотаріуса та запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на згадану вище квартиру, вказавши на непідвідомчість цього спору судам цивільної юрисдикції. До того ж, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалась щодо застосування норм права у спірних правовідносинах у цій категорії спорів, зокрема, у справі N 826/9928/15 (постанова від 4 квітня 2018 року N 11-211апп18), у справі N 817/567/16 (постанова від 4 квітня 2018 року N 11-195апп18). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з частиною першою статті 353 КАС (у цій же редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Неправильне застосування Волинським окружним адміністративним судом статей 3, 17 КАС (у редакції, яка діяла на час прийняття судового рішення) призвело до безпідставної відмови у відкритті провадження в цій адміністративній справі, а тому касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню, а оскаржувані ухвали - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження її розгляду. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, статтями 345, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвали Волинського окружного адміністративного суду від 5 вересня 2017 року та Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 листопада 2017 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанова складена й підписана 18 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко В.С. Князєв О.Г. Яновська

Постанова Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа N 554/14813/15-ц Провадження N 14-66 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича (далі також - нотаріус), Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності, відповідного запису в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та повернення сторін у первинний стан за касаційною скаргою ТзОВ "Кей-Колект" на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року, ухвалене суддею Андрієнко Г.В., й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Буленка О.О., Дорош А.І. й Омельченко Л.М. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3 (представник - ОСОБА_8), - відповідачі: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Борис Михайлович, ТзОВ "Кей-Колект". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2015 року позивач звернулась з позовом про: - скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний N 23302570) від 31 липня 2015 року щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності (N запису 10626555) на квартиру загальною площею 80,5 кв. м і житловою площею 49,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира, предмет іпотеки); - скасування запису N 10626555 у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; - повернення сторін у первинний стан шляхом застосування реституції. 2. Позовна заява мотивована тим, що нотаріус порушив вимоги чинного законодавства України, зареєструвавши право власності на належну позивачеві квартиру, яка була її єдиним житлом, та не мав права проводити таку реєстрацію за іншою особою, оскільки відповідно до умов Договору іпотеки від 10 липня 2008 року (далі - договір іпотеки) для задоволення вимог кредитора у позасудовому порядку необхідно було укласти окремий договір. 3. Позивач також вказала, що нотаріус мав право зареєструвати право власності на предмет іпотеки, якщо іпотекодержатель надав йому копію письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, яка була надіслана іпотекодавцю і не була виконана у строк, що не міг бути меншим 30 днів з моменту її одержання. Проте, за твердженням позивача, іпотекодержатель таку вимогу не надсилав. 4. Крім того, позивач стверджувала, що нарахована їй заборгованість не була безспірною на момент вчинення нотаріусом оскаржених дій. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 24 травня 2016 року Октябрський районний суд м. Полтави ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив: скасував рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний N 23302570 від 31 липня 2015 року, про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; скасував запис у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; повернув сторони у первинний стан: поновив за позивачем право власності на квартиру. 6. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі порушили право власності позивача, оскільки для передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання згідно з умовами договору іпотеки необхідним є укладення окремого договору між позивачем і ТзОВ "Кей-Колект". А оскільки такий договір не укладений, то рішення нотаріуса є протиправним. 7. Крім того, суд першої інстанції вказав, що 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 30 серпня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 9. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, розглядаючи справу, не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що сторони договору іпотеки дійшли згоди, що право власності на заставне майно виникає лише на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку". А у матеріалах справи відсутні докази укладання договору між іпотекодавцем й іпотекодержателем про задоволення вимог останнього. З огляду на це протиправним є прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. 10. Крім того, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про безпідставність посилання представника ТзОВ "Кей-Колект" на необхідність розгляду позовних вимог про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію та повернення сторін у первинний стан за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 20 вересня 2016 року ТзОВ "Кей-Колект" подало касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 12. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року та ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 8 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Ухвала мотивована тим, що ТзОВ "Кей-Колект" оскаржує рішення суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. ТзОВ "Кей-Колект" вказує на те, що обов'язок позивача погасити заборгованість зберігається незалежно від підписання договору факторингу та договору про відступлення прав за договором іпотеки. 16. ТзОВ "Кей-Колект" вважає, що, зауважившивідсутність додатків до договору факторингу, суд недостатньо з'ясував обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, а також порушив вимоги статей 15 і 16 ЦПК України, оскільки спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 17. На думку особи, яка подала касаційну скаргу, суди не взяли до уваги, що рішення про державну реєстрацію права власності на нерухомість було прийняте нотаріусом як спеціальним суб'єктом, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. А тому оскарження дій нотаріуса має відбуватися за правилами адміністративного судочинства. 18. Крім того, відповідно до частини другої статті 36 Закону України "Про іпотеку" визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Позиція інших учасників справи 19. У відзиві на касаційну скаргу позивач стверджує, що у нотаріуса були відсутні документи, необхідні для реєстрації права власності на предмет іпотеки згідно з Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України N 868 від 17 жовтня 2013 року, а також що така реєстрація згідно з Порядком взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2013 року N 607/5, могла проводитися лише державним реєстратором Міністерства юстиції України. 20. Позивач звертає увагу, що Октябрський районний суд м. Полтави, який рішенням від 25 вересня 2012 року відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановив відсутність акта приймання-передачі права вимоги за формою згідно з додатком N 2 до договору факторингу N 1 від 12 грудня 2011 року, укладеного Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" з ТзОВ "Кей-Колект" щодо зобов'язань, які виникли у позивача на підставі кредитного договору. 21. Крім того, позивач заперечує можливість розгляду справи за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір випливає з договірних відносин. Зазначає, що аналогічна позиція була висловлена у постанові судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16. 22. Нотаріус відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.2) Щодо юрисдикції суду 23. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 24. Згідно з частиною першою статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 25. Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 26. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. 27. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 28. Спір виник між сторонами з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій ТзОВ "Кей-Колект" і нотаріуса щодо реєстрації такого права на неї за ТзОВ "Кей-Колект". 29. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права позивача та з належністю виконання договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. 30. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані аргументи ТзОВ "Кей-Колект" щодо необхідності розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. 31. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на її позицію щодо спору про юрисдикцію суду, висловлену у постановах від 4 квітня 2018 року у справах N 826/9928/15 і N 817/567/16. У цих справах позови були обґрунтовані незаконністю дій приватного нотаріуса як суб'єкта, наділеного владними управлінськими функціями державного реєстратора. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вказані справи мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 32. Так, у справі N 826/9928/15 позов був обґрунтований незаконністю дій приватного нотаріуса з прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки, а не з невиконанням умов договору. Позивач доводив таку незаконність з огляду, зокрема, на те, що державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки мала здійснити Державна реєстраційна служба, а не приватний нотаріус, який не вчиняв нотаріальних дій. Визнання права власності на предмет іпотеки позивач не вимагав. 33. У справі N 817/567/16 позивач доводив, що приватний нотаріус перевищив повноваження при внесенні запису до Державного реєстру іпотек про зміну умов обтяження предмета іпотеки, оскільки за Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" на час внесення вказаного запису не мав відповідних повноважень. А тому вказаний спір не стосувався виконання умов договору. 34. Натомість, обставини справи N 554/14813/15-ц щодо захисту права власності позивача відрізняються від наведених і стосуються належності виконання умов договору іпотеки. (1.2) Щодо підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки 35. В обґрунтування позовних вимог позивач вказала, що нотаріус діяв з порушенням вимог законодавства, чинного на той момент (іпотекодержатель не надіслав вимогу іпотекодавцю про усунення порушень), вимоги ТзОВ "Кей-Колект" позивач заперечує і вважає їх передчасними, оскільки термін повернення кредиту настане 8 липня 2022 року. 36. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке: 36.1. Позивач і Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - банк), уклали Договір про надання споживчого кредиту (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами позивач отримала кредит у сумі 99 000,00 доларів США для купівлі квартири з терміном погашення кредиту - 8 липня 2022 року. 36.2. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки, за умовами якого іпотекодержатель (банк) забезпечив свою вимогу до іпотекодавця (позивача) квартирою останнього. 36.3. 12 грудня 2011 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 1. 36.4. 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовив. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. 37. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" є три різні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. 38. Згідно з частинами першою та другою статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим нотаріально посвідченим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог останнього, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку". Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає останньому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. 39. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що сторони за договором іпотеки погодили можливість виникнення в іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя та у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку" (підпункти 5.2.1 і 5.2.2 пункту 5.2 договору іпотеки).Проте, як встановили суди, докази укладення такого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у матеріалах справи відсутні.А тому прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, є протиправним. 40. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів погоджується. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 41. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 42. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 43. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року є правильними по суті і законними, а тому залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 44. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені ТзОВ "Кей-Колект" у зв'язку з поданням касаційної скарги, покладаються на ТзОВ "Кей-Колект". З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" залишити без задоволення. 2. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 5червня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська