Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'ч.4 ст.559 ГК'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд та Антирейд
    • Рейдерське захоплення
    • Антиколеторські послуги, допомога позичальникам, повернення депозитів
    • Банки та кредитні спілки, які не виплачують депозити
    • Депозитні та кредитні договори
    • Юридична консультація - чати з юристом
    • Судові рішення за кредитними та депозитними договорами
    • Загальні питання та новини з сайту
    • Відеоконсультації та юридичні новини
  • IT - Розділ
    • Нововведення форуму
    • Біткоїни, блокчейн, майнінг, електронні платіжні системи

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2021 року м. Київ Справа № 904/2104/19 Провадження № 12-57гс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідачаКатеринчук Л. Й., суддівАнцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю: секретаря судового засідання Лавринчук О. Ю., представників: Північного інвестиційного банку (Nordic Investment Bank) - адвокатів Гришка С. Ю., Петренка Я. О., Публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат» - адвокатів Дробота Д. М., Келембета О. М., керуючого санацією - арбітражного керуючого Сокола О. Ю. (особисто), розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Північного інвестиційного банку (Nordic Investment Bank) на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 01 червня 2021 року (у складі колегії: головуючий суддя - Кузнецов В. О., судді Коваль Л. А., Чередко А. Є.) та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24 березня 2021 року (суддя Владимиренко І. В.) у справі № 904/2104/19 за заявою Північного інвестиційного банку (Nordic Investment Bank) до боржника - Публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат» про визнання грошових вимог у загальному розмірі 1 660 417 042,99 грн і В С Т А Н О В И Л А 1. Вступ 1.1. У справі, що розглядається, перед судом касаційної інстанції постало питання про те, чи є дійсними кредиторські вимоги, що виникли з договору поруки, стороною якого є нерезидент України, з визначенням права іноземної держави (права Англії) таким, що застосовується до правовідносин за договором поруки; чи підлягають застосуванню положення статті 14 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон № 2709-IV) за наявності імперативних приписів частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) про припинення поруки зі спливом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання та чи поширюються на спірні правовідносини положення статті 8 цього Закону щодо вибору норми права іноземної держави при розгляді грошових вимог банку - нерезидента України, заявлених у справі про банкрутство поручителя-резидента. 2. Короткий зміст вимог заяви з грошовими вимогами та її обґрунтування 2.1. 10 листопада 2020 року Північний інвестиційний банк (NordicInvestment Bank) (далі - Банк, кредитор) звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області в межах справи № 904/2104/19 про банкрутство Публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат» (далі - боржник)із заявою про визнання грошових вимог до боржника на суму 1 660 417 042,99 грн, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на дату подання цієї заяви - 10 листопада 2020 року було еквівалентом 59 065 191,70 долара США. 2.2. Заява кредитора обґрунтована наявністю у боржника невиконаних зобов`язань за договором поруки від 16 липня 2008 року, яким було забезпечено виконання Компанією «Лендмонт Лімітед» (LANDMONT LIMITED)на користь Банку основного зобов`язання за кредитним договором від 16 липня 2008 року, строк сплати за яким настав 17 червня 2015 року. Сторони цих договорів визначили право Англії як право іноземної держави, згідно з яким регулюються і тлумачаться зазначені договори (пункт 7.05 кредитного договору і пункт 6.05 договору поруки). 2.3. Кредитор доводив дійсність зобов`язань боржника-поручителя перед Банком з посиланням на пункт 6.04 договору поруки, яким визначено строк дії договору до повного виконання грошового (кредитного) зобов`язання, що забезпечене порукою, та на пункт 7.04 кредитного договору, згідно з якими цей договір зберігає чинність до моменту сплати усіх сум, що підлягають сплаті в повному обсязі відповідно до його положень. Невиконання позичальником обов`язку з повернення тіла кредиту та процентів за кредитом у визначений графіком погашення кредиту строк згідно з правом Англії, яке сторони зазначених договорів обрали задля врегулювання правовідносин між ними, та відповідно до статей 11, 525, 526, 610 ЦК України є підставою для покладення виконання цього обов`язку на поручителя. 2.4. До кредитної заборгованості Банком включено 40 000 000 доларів США тіла кредиту, 12 421 464,61 долара США нарахованих процентів за період з 17 грудня 2012 року по 10 листопада 2020 року та 6 643 727,09 долара США прострочених процентів за період з 19 грудня 2011 року по 10 листопада 2020 року, які не було сплачено ні позичальником, ні поручителем на вимогу Банку. 2.5. Спірні кредиторські вимоги заявлено на підставі частин першої, четвертої статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) як конкурсні, що виникли до моменту відкриття провадження у справі банкрутство фінансового поручителя ухвалою місцевого господарського суду від 31 травня 2019 року. 3. Рух справи про банкрутство та фактичні обставини справи, встановлені судами 3.1. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 31 травня 2019 року за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Технобудмонтаж Груп» відкрито провадження у справі № 904/2104/19 про банкрутство Публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат», про що в цей же день здійснено публікацію на офіційному вебсайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет за № 59961. 3.2. 14 листопада 2019 року Господарським судом Дніпропетровської області постановлено ухвалу за результатами попереднього засідання у цій справі. 3.3. Щодо боржника здійснюється процедура санації, яку введено ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 16 жовтня 2020 року із затвердженням плану санації боржника та з призначенням керуючим санацією арбітражного керуючого Сокола О. Ю. Скаржник звернувся з грошовими вимогами до боржника після затвердження реєстру вимог кредиторів під час санації боржника. 3.4. Розглядаючи спірні грошові вимоги, суди встановили, що 16 липня 2008 року між Компанією «Лендмонт Лімітед» (LANDMONT LIMITED) як позичальником та Банком укладено кредитний договір, пунктом 2.01 якого передбачено надання Банком позичальнику кредиту до 40 000 000 доларів США протягом періоду доступності. Згідно з підпунктами b, с пункту 2.02 кредитного договору кожна виплата коштів (крім останньої) здійснюється Банком на суму не менше 5 000 000 доларів США в банку міста Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, для подальшого зарахування на рахунок позичальника в банку Кіпру або на будь-який інший рахунок, що відповідає вимогам Банку, відповідно до вказівок позичальника у відповідному запиті про надання коштів. 3.5. Підпунктом (а) пункту 2.06 кредитного договору встановлено графік погашення кредиту із зобов`язанням позичальника повернути кредит у дати сплати процентів вісьмома платежами по 5 000 000 доларів США в період з 17 грудня 2011 року по 17 червня 2015 року. 3.6. Банк зазначив, що позичальник з дня настання строку оплати першого траншу тіла кредиту (17 грудня 2011 року) жодного разу не вносив платежів на погашення кредиту відповідно до графіка, встановленого підпунктом (а) пункту 2.06 кредитного договору. Згідно з пунктом 6.02 кредитного договору як випадок невиконання зобов`язань розуміють, зокрема, (а) несплату основної заборгованості чи процентів - (і) позичальник не сплатив у встановлений строк частину основного боргу за кредитом чи процентів за кредитом, і така несплата триває протягом п`яти днів. 3.7. Порушення позичальником графіка повернення кредиту згідно з підпунктом (а) пункту 2.06 кредитного договору є випадком невиконання зобов`язань згідно з пунктом 6.02 цього договору. Про таке порушення позичальником виконання кредитного зобов`язання Банку було відомо з 17 грудня 2011 року, а строк сплати останнього платежу за кредитним договором настав 17 червня 2015 року. 3.8. Кредитне зобов`язання позичальника перед Банком забезпечено порукою чотирьох солідарних фінансових поручителів: Корпорації «Індустріальна Спілка Донбасу», Відкритого акціонерного товариства «Алчевський металургійний комбінат», Відкритого акціонерного товариства «Алчевський коксохімічний завод» та Публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат» (боржник у цій справі), на підставі укладеного з Банком єдиного договору поруки від 16 липня 2008 року. 3.9. Згідно з пунктом 2.01 цього договору поручителі як солідарні боржники (а) поручаються і гарантують Банку належну та своєчасну сплату забезпечених зобов`язань у встановлені терміни, у випадку примусового дострокового погашення або в іншому порядку та (b) зобов`язуються перед Банком, що в будь-який час, коли позичальник своєчасно не сплатить будь-яку суму забезпечених зобов`язань, поручителі негайно та у будь-якому випадку одразу після того, як Банк висуне відповідну вимогу, сплатять таку суму Банку у доларах, як це передбачено в кредитному договорі або у відповідному документі фінансування Банку, та в інших аспектах в такий самий спосіб в усіх відношеннях, в який забезпечені зобов`язання мають бути сплачені позичальником за кредитним договором. 3.10. Пунктом (а) розділу 2.03 договору поруки визначено, що порука і гарантії відшкодування, які містяться в цьому договорі, є триваючим зобов`язанням поручителів, яке незалежно від проведення будь-яких розрахунків та виникнення будь-яких інших подій або обставин зберігатиме юридичну силу та чинність в повному обсязі до того часу, поки: (і) забезпечені зобов`язання не будуть сплачені в повному обсязі та у суворій відповідності до положень документів фінансування Банку, без урахування будь-яких проміжних платежів або виплат, що здійснюються в повному обсязі / частково; (іі) Банк остаточно не зарахує виконані зобов`язання поручителями та не звільнить їх від них. Договір поруки залишатиметься чинним до моменту, поки не будуть повністю сплачені всі грошові кошти, що повинні бути сплачені відповідно до його положень (пункт 6.04 договору поруки). 3.11. Скаржник надав докази письмового повідомлення позичальника та боржника-поручителя про триваюче порушення позичальником умов кредитного договору листом від 28 жовтня 2020 року та пред`явлення вимоги про повернення кредитної заборгованості на суму 58 950 660,50 долара США, з яких 40 000 000 доларів США основного боргу, 12 358 847,01 долара США процентів за користування кредитом за період з 17 грудня 2012 року по 23 жовтня 2020 року, 6 591 813,53 долара США прострочених процентів за період з 17 грудня 2012 року по 23 жовтня 2020 року, на підставі пункту 6.01 кредитного договору і розділу 2.01 договору поруки. Скаржник зазначив, що позичальник кредитних коштів та боржник-поручитель вимоги кредитора не виконали. 3.12. Заперечуючи визнання грошових вимог Банку, боржник стверджував, що зобов`язання боржника за договором поруки від 16 липня 2008 року припинилося на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України зі спливом шести місяців від дня настання 17 червня 2015 року строку виконання основного зобов`язання за кредитним договором згідно з графіком погашення кредиту, тому є безпідставними заявлені Банком у листопаді 2020 року кредиторські вимоги до боржника, які обґрунтовано правовідносинами з поруки за таким договором. 3.13. Боржник стверджував, що кредитор не довів належними та допустимими доказами факту виконання Банком зобов`язання з надання позичальнику кредитних коштів, бо він не надав доказів перерахування спірної суми кредиту на визначений у кредитному договорі рахунок позичальника - Компанії «Лендмонт Лімітед» (LANDMONT LIMITED). 3.14. Боржниктакож заперечував допустимість доказів на обґрунтування визнання позичальником умов кредитного договору та часткової сплати заборгованості за відсотками, стверджуючи, що зміст наданих банком SWIFT повідомлень не підтверджує здійснення платежів за процентами на виконання спірного кредитного договору. 3.15. Боржник звертав увагу, що в заяві з грошовими вимогами Банк - нерезидент України при визначенні понять поруки та основного зобов`язання послався на приписи статей 525, 526, 553, 554, 610, 612 ЦК України, тоді як аналогічних або схожих за своєю суттю норм права Англії кредитором не було зазначено. 3.16. Водночас при обґрунтуванні строку позовної давності на звернення з вимогами до боржника кредитор послався на статтю 8 Закону Великобританії про позовну давність 1980 року з наданням суду перекладу тексту цього нормативно-правового акта на українську мову. Разом з тим, на думку боржника, факт припинення правовідносин поруки між кредитором та боржником згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України виключає необхідність застосування до спірних правовідносин інституту позовної давності. 3.17. Боржник зазначив, що не є можливим встановити зміст норм права Англії з поданих кредитором із запереченнями від 16 лютого 2021 року витягів зі справи «Vossloh AG проти Alpha Trains (UK) Ltd» [2010] Високого суду Англії та Уельсу 2443, зі справи «Horton проти Sadler» [2007], витягів з підручників, а також документів, що їх подано разом із клопотанням кредитора від 22 березня 2021 року та на які покликається експерт у Другому висновку, - витягів з підручників та рішення у справі «IIG Capital LLC проти Van Der Merwe» [2008], оскільки такі документи не є діючими нормативно-правовими актами Англії. 3.18. За доводами боржника, надані кредитором суду два висновки експерта у галузі права пана Джона Мачелла [John Machell], королівського адвоката, щодо деяких питань англійського права від 22 січня 2021 року (Перший висновок) та від 17 березня 2021 року (Другий висновок) з урахуванням частини першої статті 109 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не є доказами у справі, а мають допоміжний (консультативний) характер і не є обов`язковими для суду. Водночас за змістом цих висновків експерта неможливо встановити дійсний зміст норми права Англії, оскільки таке здійснюється на підставі відповідного діючого нормативно-правого акта цієї іноземної держави. Разом з тим, посилаючись на англійське право в Першому (пункти 27, 30, 34) і Другому (пункти 5, 8) висновках, експерт не навів норм права Англії щодо поруки, не зазначив статей відповідних нормативно-правових актів, а в частині розгляду питання щодо строку дії договору поруки виходив з положень самого договору та змісту певних підручників без зазначення норм діючого нормативно-правового акта Англії та без посилання на офіційні джерела, зокрема судові рішення. З огляду на це є необґрунтованими доводи кредитора про те, що висновками експерта підтверджується зміст норм права Англії щодо чинності поруки боржника. 3.19. На думку боржника, кредитор не забезпечив установлення змісту норм права Англії згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування та доктриною у цій державі відповідно до діючого нормативно-правового акта Англії, який містив би аналогічні або схожі за своєю суттю норми із нормами права України щодо поруки та виконання зобов`язань. Відтак під час розгляду спірних вимог кредитора - нерезидента України до поручителя підлягають застосуванню норми статті 559 ЦК України, що визначають підстави припинення поруки, з огляду на приписи частини четвертої статті 8 Закону № 2709-IV. 4. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4.1. 24 березня 2021 року Господарський суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, згідно з якою відхилив грошові вимоги Банку до боржника на суму 1 660 417 042,99 грн та 4 204 грн судового збору. Мотивував ухвалу так. 4.2. До спірних правовідносин між Банком - нерезидентом України та боржником-поручителем, що виникли за договором поруки з вибором сторонами права Англії як права іноземної держави, яке застосовується при виконанні цього правочину, слід застосувати норми ЦК України про поруку, у зв`язку з тим, що кредитор не надав допустимих доказів, з яких би вбачалося можливим встановити дійсний зміст норм права Англії згідно з діючим нормативно-правовим актом, який є аналогічним або схожим за змістом із приписами ЦК України щодо поруки та підстав її припинення. При цьому суд послався на правовий висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений в постанові від 28 липня 2020 року у цій справі за результатом розгляду вимог Компанії Indumet Limited (Індумет Лімітед) із застосуванням законодавства України у правовідносинах з іноземним елементом щодо можливості встановлення дійсного змісту норм права Англії виключно з джерела права - на підставі відповідного діючого нормативно-правового акта. З огляду на таке місцевий суд, керуючись статтею 8 Закону № 2709-IV, застосував до спірних відносин право України. 4.3. Надаючи оцінку грошовим вимогам Банку, суд дійшов висновку, що зобов`язання боржника перед Банком за договором поруки від 16 липня 2008 року припинилося на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, тому заявлені Банком кредиторські вимоги у цій справі є необґрунтованими. Суд зауважив на тому, що строк виконання основного зобов`язання позичальником настав 17 червня 2015 року, однак Банк упродовж шести місяців від цієї дати не пред`явив до боржника-поручителя вимоги про виконання зобов`язання за кредитним договором, яке було забезпечено порукою. Судом ураховано правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постановах від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 та від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 щодо застосування приписів частини четвертої статті 559 ЦК України до правовідносин, які виникли з договору поруки з умовою щодо строку дії такого договору до повного виконання основного зобов`язання, забезпеченого порукою. 4.4. Зважаючи на те, що згідно з пунктом 2.01 договору поруки обов`язок поручителя виконати забезпечене зобов`язання виникає після пред`явлення вимоги Банком, місцевий суд дійшов висновку, що спірні грошові вимоги Банку, які ґрунтуються на зобов`язанні з поручительства, про виконання якого боржником Банк заявив 28 жовтня 2020 року (після порушення щодо поручителя справи про банкрутство ухвалою суду від 31 травня 2019 року), є поточними вимогами за своєю правовою природою, що виключає можливість їх визнання як конкурсних. 5. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5.1. 01 червня 2021 року Центральний апеляційний господарський суд прийняв постанову, згідно з якою змінив ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24 березня 2021 року, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Мотивував постанову так. 5.2. Апеляційний суд надав власну оцінку доводам Банку про неправильне застосування до спірних правовідносин статті 14 Закону № 2709-IVчерез вибір місцевим судом положень статті 559 ЦК України щодо підстав припинення поруки як імперативних норм та з огляду на недоведення кредитором допустимими доказами дійсного змісту норм права Англії про поруку погодився з висновками суду першої інстанції про те, що під час розгляду спірних грошових вимог Банку до боржника-поручителя в силу частини четвертої статті 8 Закону № 2709-IV підлягає застосуванню законодавство України, яким врегульовано поруку як забезпечувальне зобов`язання та встановлено гарантії виконання зобов`язань. 5.3. З огляду на визначені законодавцем у частині четвертій статті 559 ЦК України імперативні наслідки непред`явлення кредитором вимоги до поручителя впродовж шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про припинення поруки боржника за договором від 16 липня 2008 року, якою було забезпечено кредитне зобов`язання позичальника перед Банком, оскільки кредитор не реалізував право на звернення до боржника з вимогою про сплату боргу протягом шести місяців від дня настання 17 червня 2015 року строку погашення кредиту. 5.4. Суд апеляційної інстанції зазначив про обґрунтованість висновків місцевого суду про недоведення Банком належними та допустимими доказами факту виконання обов`язку з надання позичальнику кредиту за кредитним договором від 16 липня 2008 року, а також про недопустимість наданих кредитором SWIFT повідомлень як доказів погашення позичальником процентів за кредитом. 5.5. Водночас апеляційний суд спростував висновки суду першої інстанції про те, що спірні грошові вимоги є поточними та зауважив про їх правову природу як таких, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство боржника ухвалою суду від 31 травня 2019 року, та їх конкурсний характер в розумінні статей 1, 45 КУзПБ. Допущене місцевим судом неправильне застосування цих норм КУзПБ стало підставою для зміни оскаржуваної ухвали суду першої інстанції та викладення її мотивувальної частини в редакції постанови апеляційного суду. 6. Короткий зміст вимог касаційної скарги Банку-кредитора 6.1. У липні 2021 року Банк подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду та ухвалу суду першої інстанції, прийняти нове рішення - про визнання Банку конкурсним кредитором із грошовими вимогами до боржника на суму 1 660 417 042,99 грн та включення їх до реєстру вимог кредиторів боржника. Скарга мотивована так. 6.2. Оскаржувані судові рішення про відхилення кредиторських вимог Банку -нерезидента України прийняті з неправильним застосуванням статті 8 Закону № 2709-IV щодо порядку встановлення змісту норм права іноземної держави. Так, установлюючи зміст норм права Англії, що його сторони кредитного договору та договору поруки обрали як право іноземної держави, згідно з яким регулюються і тлумачаться зазначені договори, суди помилково вважали, що встановлення змісту норм іноземного права обмежується пошуком аналогічних або схожих по суті до норм права України. Судами не враховано правових висновків Верховного Суду в постановах від 19 травня 2021 року у справі № 501/1350/17 та від 16 вересня 2020 року у справі № 642/3886/18 щодо обов`язку суду застосовувати іноземне право і встановлювати його зміст ex officio, а також ураховувати принцип jura novit curia(«суд знає закони») при застосуванні норм права іноземної держави, про що зроблено правовий висновок Верховним Судом в постанові від 01 липня 2020 року у справі № 465/1164/16-ц. 6.3. Кредитор зауважив про необхідність відступу від висновків Верховного Суду в постанові від 28 липня 2020 року, прийнятій у цій справі, щодо застосування частини першої статті 6, статті 8 Закону № 2709-IV та статті 108 ГПК України щодо можливості встановлення дійсного змісту норм іноземного права (права Англії та Уельсу щодо поруки) виключно з джерела права, тобто на підставі відповідного діючого нормативно-правового акта, та неналежність висновку експерта в галузі іноземного права як інструмента з`ясування змісту норм іноземного права; про здійснення судом заходів щодо з`ясування змісту норм права іноземної держави виключно за клопотанням кредитора і на підставі поданих ним суду доказів, оскільки збирання доказів на підтвердження грошових вимог не є обов`язком суду; про встановлення винятку із принципу jura novit curia («суд знає закони») у висновках щодо обов`язку сторін доказувати в суді наявність та необхідність застосування норм іноземного права. 6.4. Кредитор зазначив, що врахування судами правової позиції Верховного Суду в постанові від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19 під час розгляду спірних грошових вимог Банку в цій же справі зумовило їх помилкові висновки про те, що кредитор не забезпечив встановлення судами змісту норм права Англії, у зв`язку із чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ЦК України щодо поруки та підстав її припинення. Кредитор наголосив на тому, що у праві Англії відсутній кодифікований нормативно-правовий акт, який би містив поняття таких інститутів, як основне та додаткове зобов`язання, порука, строки, а зазначені питання регулюються в Англії правовими прецедентами і правовими звичаями, які також викладаються у доктринальних працях визнаних науковців. Разом з тим місцевий та апеляційний суди не взяли до уваги надані Банком-кредитором документи на підтвердження змісту норм права Англії (повний текст Закону Великобританії про позовну давність (Limitation Act 1980), судові рішення (прецеденти) і правову доктрину) та необґрунтовано відхилили як докази у справі надані кредитором Перший і Другий висновки експерта у галузі англійського права Джона Мачела [John Machell] від 22 січня та від 17 березня 2021 року. 6.5. Кредитор доводив, що суди помилково застосували до спірних правовідносин приписи статті 14 Закону № 2709-IV та вважали імперативними визначені частиною четвертою статті 559 ЦК України наслідки припинення поруки у зв`язку з непред`явленням кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Суди безпідставно вдалися до кваліфікації періоду дії поруки на підставі норм ЦК України, оскільки в договорі поруки, стороною якого є Банк - нерезидент України, встановлено строк дії поруки згідно з правом Англії, норми якого не визначають спеціальних часових рамок для пред`явлення кредитором вимоги до поручителя, окрім тих, що вказані у Законі Великобританії про позовну давність 1980 року, зокрема у статті 8 цього Закону щодо строку позовної давності тривалістю 12 років до вимог щодо договорів, укладених у спеціальній формі (яким є договір поруки у цій справі). 6.6. Кредитор зазначив про те, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили приписи статті 79 ГПК України щодо їх обов`язку з оцінки наданих кредитором доказів на підтвердження його грошових вимог до боржника в їх сукупності з урахуванням їх взаємозв`язку та із застосуванням стандарту «вірогідності доказів», що дозволяє дійти висновку про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. При цьому судами не враховано правових висновків щодо застосування статті 79 ГПК України про вірогідність доказів, викладених у постановах Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 924/556/20 та від 12 січня 2021 року у справі № 910/3726/20. 6.7. Кредитор зауважив, що суди усунулися від обов`язку надати правову оцінку доказам, поданим Банком на підтвердження його грошових вимог до боржника, необґрунтовано відхиливши неодноразові заяви кредитора щодо встановлення факту надання Банком кредитних коштів позичальнику на підставі сукупності поданих документів (доказів) через їх взаємний зв`язок. Водночас інших договірних відносин між Банком і позичальником, за якого поручився боржник, не було, а боржник протилежного не довів, як і не довів існування інших позадоговірних відносин, у зв`язку з якими позичальником могли сплачуватися відповідні суми на користь Банку в період з грудня 2008 року по червень 2012 року. Висновки оскаржуваних судових рішень в частині оцінки доказів у їх сукупності не узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду в постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 927/645/19 про необхідність оцінки судом доказів з урахуванням їх вірогідності та взаємозв`язку. 7. Аргументи керуючого санацією боржника 7.1. Керуючий санацією Сокол О. Ю. у відзиві на касаційну скаргу Банку просив відмовити в її задоволенні, постанову апеляційного суду та ухвалу місцевого суду залишити без змін, обґрунтовуючи це правильністю висновків судів попередніх інстанцій про відхилення кредиторських вимог Банку як таких, що ґрунтуються на правовідносинах з поруки, яка є припиненою на момент заявлення кредитором спірних вимог до боржника на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України. 7.2. Керуючий санацією боржника зауважив про те, що суди не заперечували як права кредитора на подання доказів на підтвердження змісту норм права Англії в порядку статті 8 Закону № 2709-IV, так і висновку експерта в галузі права як інструмента з`ясування змісту норм іноземного права, однак дійшли обґрунтованого висновку про відхилення як доказів у справі, наданих кредитором Першого та Другого висновків експерта в галузі права, що не містять посилань на офіційні джерела права Англії, зокрема судові прецеденти і нормативно-правові акти, з яких би вбачалося можливим встановити зміст норм права Англії щодо поруки та підстав її припинення. 7.3. Керуючий санацією Сокол О. Ю. зазначив, що при розгляді спірних кредиторських вимог судами не було порушено принципу jura novit curia(«суд знає закони»), оскільки правова кваліфікація правовідносин, що склалися між Банком і боржником на підставі договору поруки, була здійснена місцевим та апеляційним судами відповідно до частини четвертої статті 8 Закону № 2709-IV із застосуванням чинних норм ЦК України про договори та поруку з огляду на недоведення кредитором належними і допустимими доказами змісту відповідних норм права Англії згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування та доктриною у цій іноземній державі. 7.4. Є помилковими доводи кредитора про те, що передбачена частиною четвертою статті 559 ЦК України підстава припинення поруки не є імперативною нормою, а суди при розгляді спірних вимог Банку не мали керуватися приписами частини першої статті 14 Закону № 2709-IV. Керуючий санацією доводив, що частиною четвертою статті 559 ЦК України не передбачено можливості зміни наслідків припинення дії поруки зі спливом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання у разі непред`явлення кредитором вимог до поручителя, у зв`язку із чим застосування таких наслідків судами є обов`язковим. Водночас арбітражний керуючий Сокол О. Ю. зауважив, що суди застосували до спірних правовідносин право України не на підставі частини першої статті 14 Закону № 2709-IV у зв`язку з імперативністю норми частини четвертої статті 559 ЦК України щодо припинення поруки, а зважаючи на приписи частини четвертої статті 8 Закону № 2709-IV внаслідок невстановлення в розумні строки змісту відповідних норм права Англії на підставі належних та допустимих доказів. 8. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 8.1. 08 вересня 2021 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України. Обґрунтовував ухвалу так. 8.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зауважив на наявності різної практики застосування Верховним Судом приписів статті 8 Закону № 2709-IV щодо інструментів, які можуть бути використані судом для встановлення змісту норм права іноземної держави під час розгляду спору у правовідносинах з іноземним елементом, зокрема у справах № 904/2104/19, № 501/1350/17, № 642/3886/18, № 465/1164/16-ц. Кредитор доводив необхідність відступу від висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19 щодо можливості встановлення дійсного змісту норм права Англії як права іноземної держави, що було обране сторонами правочину для застосування у правовідносинах з іноземним елементом, виключно з джерела права, тобто на підставі відповідного діючого нормативно-правового акта. 8.3. Також колегія суддів касаційного суду вбачала існування виключної правової проблеми щодо застосування положень статті 14 Закону № 2709-IV за наявності імперативних приписів частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки по закінченню шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання та чи поширюються на спірні правовідносини приписи статті 8 Закону № 2709-IV при виборі норми права іноземної держави під час розгляду спірних кредиторських вимог банку - нерезидента України, заявлених у справі про банкрутство боржника-резидента. 9. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Щодо вибору права, що підлягає застосуванню до правовідносин поруки 9.1. Спірні кредиторські вимоги заявлено Банком - нерезидентом України у справі про банкрутство боржника-резидента з обґрунтуванням їх виникнення на підставі договору поруки від 16 липня 2008 року, за яким боржник поручився перед іноземним банком за виконання третьою особою кредитних зобов`язань з визначенням сторонами в пункті 6.05 договору поруки права Англії як права іноземної держави, згідно з яким регулюються правовідносини, що виникли з договору поруки, а також тлумачаться умови цього правочину. 9.2. За змістом частин першої, шостої статті 2 КУзПБ провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України, а в разі участі у цих справах кредиторів-нерезидентів до процедури банкрутства застосовується КУзПБ, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 9.3. Відтак судами попередніх інстанцій правильно встановлено, що розгляд спірних грошових вимог Банку як кредитора-нерезидента здійснюється згідно з процесуальними правилами КУзПБ та ГПК України. 9.4. Водночас, визначаючи матеріальне право якої держави підлягає застосуванню в зобов`язальних правовідносинах між резидентом України (боржником) та нерезидентом України (кредитором), судам необхідно керуватися приписами Закону № 2709-IV, яким встановлено порядок урегулювання приватноправових відносин суб`єктів, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок. 9.5. Сфера застосування Закону № 2709-IV визначається переліком питань, що виникають у приватноправових відносинах з іноземним елементом, зокрема щодо визначення застосовуваного права (пункт 1 частини першої статті 2 цього Закону). Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 2709-IV право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України. 9.6. Пунктом 2 частини першої статті 1 Закону № 2709-IV визначено поняття іноземного елемента як ознаки, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: (1) хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; (2) об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; (3) юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави. 9.7. У статті 5 Закону № 2709-IV розкрито суть автономії волі (lex voluntatis) як принципу міжнародного приватного права. Так, у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин (частина перша статті 5 цього Закону). Вибір права згідно з частиною першою цієї статті має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом (частина друга статті 5 Закону № 2709-IV). 9.8. Аналіз положень частини першої статті 32, статті 33 Закону № 2709-IV дозволяє дійти висновку, що зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. Дійсність правочину, його тлумачення та правові наслідки недійсності правочину визначаються правом, що застосовується до змісту правочину. 9.9. Отже, у правовідносинах з іноземним елементом, які виникли на підставі правочину з вибором сторонами права іноземної держави, що підлягає застосуванню до таких правовідносин, як зміст правочину, так і його тлумачення визначаються іноземним правом, що сторони обрали за принципом автономії волі. 9.10. У справі, що розглядається, між боржником-поручителем та Банком-кредитором склались приватноправові відносини за договором поруки, у яких наявний іноземний елемент (стороною договору є іноземна юридична особа). Пунктом 6.05 договору поруки сторони визначили право Англії таким, що підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли на підставі цього правочину. 9.11. Визначаючи обсяг застосування права іноземної держави до правовідносин з іноземним елементом, законодавець у частині першій статті 6 Закону № 2709-IV передбачив, що застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини. 9.12. Відтак у спірних правовідносинах між кредитором та боржником право Англії підлягає застосуванню як щодо наслідків вчинення правочину поруки для його сторін, так і щодо строку дії поруки як забезпечувального зобов`язання, а також щодо строку позовної давності за вимогами кредитора до поручителя. 9.13. Статтею 8 Закону № 2709-IV перебачено порядок встановлення змісту норм права іноземної держави. Так, за приписами частини першої цієї статті вбачається обов`язок суду при застосуванні права іноземної держави встановити зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів (частина друга статті 8 Закону № 2709-IV). 9.14. Зважаючи на обов`язок суду застосовувати норми іноземного права при розгляді справ у правовідносинах з іноземним елементом, встановлення судом змісту норм іноземного права здійснюється ex officio (за офіційним принципом). Для реалізації цього обов`язку суд використовує такі способи здобуття інформації про іноземне право: (1) власне з`ясування змісту іноземного права суддею, у провадженні якого є справа; (2) використання експертних висновків; (3) дипломатичний порядок отримання такої інформації; (4) офіційний запит через Міністерство юстиції України; (5) отримання довідок через систему правової допомоги; (6) обмін правовою інформацією; (7) безпосередні зносини судів різних держав та з іншими компетентними органами; (8) встановлення іноземного права сторонами тощо. Такі правові висновки викладено Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах від 19 травня 2021 року у справі № 501/1350/17 та від 16 вересня 2020 року у справі № 642/3886/18 за результатом розгляду справ з іноземним елементом, від яких Велика Палата Верховного Суду не відступає при розгляді спірних кредиторських вимог нерезидента у цій справі. 9.15. Положеннями частини третьої статті 8 Закону № 2709-IV сторонам надано повноваження подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються на обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм. Однак законодавцем не визначено негативних наслідків для сторін, якщо ними не буде надано таких документів. 9.16. Отже, встановлення змісту норм іноземного права, що підлягають застосуванню до правовідносин з іноземним елементом, є обов`язком суду, який розглядає справу, в силу закону та здійснюється ex officio, тоді як учасники справи, які зацікавлені у застосуванні судом норм права відповідної іноземної держави, мають право сприяти суду у вжитті заходів щодо встановлення змісту норм іноземного права шляхом подання суду документів, що підтверджують зміст таких норм, на які вони посилаються на обґрунтування своїх вимог або заперечень. 9.17. Диспозиція частини четвертої статті 8 Закону № 2709-IV є відсильною та для цілісного розуміння її змісту має одночасно застосовуватися з частинами першою та другою цієї статті. Неможливість встановлення судом, який вжив передбачені частинами першою, другою статті 8 цього Закону способи здобуття інформації, змісту норм права іноземної держави може бути підставою для застосування судом права України для забезпечення розгляду такої справи в розумні строки. 9.18. Відтак ненадання учасником справи на вимогу суду витребуваних документів на підтвердження змісту норм права іноземної держави, на які він посилався у своїх доводах, не може бути самостійною підставою для настання передбаченого частиною четвертою статті 8 Закону № 2709-IV негативного наслідку у вигляді застосування до правовідносин з іноземним елементом відповідних норм права України, що регулюють спірні правовідносини, якщо судом не вживалися заходи, передбачені частинами першою та другою статті 8 Закону № 2709-IV. 9.19. У спірних приватноправових відносинах з іноземним елементом у формі участі в них іноземної юридичної особи (кредитор - нерезидент України та боржник-поручитель, що є зареєстрований в Україні) сторони обрали право Англії як таке, що має застосовуватися до укладеного ними договору поруки та щодо його тлумачення (пункт 6.05 договору поруки). З метою визначення допустимих способів здобуття судом інформації щодо змісту норм права Англії, які регулюють спірні правовідносини за договором поруки, необхідно з`ясувати, що є джерелами права у цій державі. Так, Англія є країною загального права та відноситься до англосаксонської системи права. Джерелами права в Англії є закони (статути), судові прецеденти та правові звичаї. Цивільне право в Англії не кодифіковане, а є так званим «писаним», «статутним» правом, коли закони та підзаконні акти відходять на другий план у порівнянні із прецедентним правом, яке базується на судових рішеннях (прецедентах). В Англії не існує спеціального писаного закону, який би передбачав зміст договору поруки та правові наслідки його укладення, а також підстави припинення поруки. Отже, при застосуванні національними судами права Англії допустимими інструментами встановлення дійсного змісту правового інституту поруки є насамперед судові рішення (прецеденти), правові звичаї, правова доктрина відповідної держави та норми кодифікованого законодавства, яке регулює окремі питання, зокрема про позовну давність. Зміст таких норм підлягає встановленню судами ex officioшляхом вжиття заходів, передбачених частинами першою, другою статті 8 Закону № 2709-IV, із залученням експертів та аналізу їх висновків у галузі права Англії. 9.20. Як убачається з Висновку експерта у галузі права пана Джона Мачелла [John Machell], королівського адвоката, щодо деяких питань англійського права від 22 січня 2021 року та його Другого висновку у галузі права щодо деяких питань англійського права від 17 березня 2021 року (том 4, а. с. 39-73, том 5, а. с. 3-8), зокрема, пан Джон Мачелл [John Machell] зазначив, що в англійському праві «сторони можуть на власний розсуд погоджувати скільки має тривати договір поруки та обумовити у договорі будь-які положення, які вони забажають, у зв`язку з цим. Сторони можуть вирішити вказати у договорі його тривалість і можуть за бажанням це зробити шляхом посилання на певну кількість днів, місяців або років, або ж встановити його дію до певної дати чи настання певної події. Також вони можуть встановити необмежену тривалість дії договору… В англійському праві не розрізняються поняття «строк» та «термін» таким чином, як, наскільки я зрозумів, вони розрізняються в українському законодавстві: в англійському праві обидва ці поняття є лише способами визначення тривалості дії договору. Крім того, у договорі поруки (гарантії, як вона зазвичай називається в англійському праві) не обов`язково має бути зазначено певний період часу або конкретна дата припинення його дії, і він може бути укладений на невизначений строк, тобто тривалість договору може бути необмежена у часі. Це чітко вказано в пунктах 1-011 та 6-008 у книзі Ендрюс та Міллет «Закон про гарантії» [Andrews andMillet, The Law ofGuarantees], 7-е видання.» (том 5, а. с. 6). 9.21. Також експертом наводиться прецедентне рішення у справі «Coles проти Pack» (1869-70), опубліковане у Збірнику судових рішень 5, загальні справи 65, яке підтверджує, що в англійському праві допускаються гарантії (поруки), які не обмежено в часі. Зокрема, в цій справі суддя Бовілл [Bovill] встановив: «На підставі тлумачення формулювання цього документа, тобто за його первинною суттю, та з огляду на супутні обставини я можу дійти лише одного висновку, що передбачалося, що гарантія буде необмеженою як у часі, так і щодо суми» (том 5, а. с. 6 - зворот, 7). 9.22. Аналізуючи спірний договір поруки, пан Джон Мачелл [John Machell] зазначив, що «Договір Поруки у цій справі не містить попередньо визначеної конкретної дати припинення, тобто він є необмеженим у своїй тривалості посиланням на певний період або дату. Натомість, він залишатиметься чинним до настання певної події. Розділ 2.03 (а) Договору Поруки вказує на поруку, яка є «безстроковою», і передбачає, що вона зберігатиме чинність до того часу, поки «Забезпечені зобов`язання не будуть сплачені в повному обсязі та у суворій відповідності до положень Документів Фінансування ПІБ [Північного інвестиційного банку], без урахування будь-яких проміжних платежів або виплат, що здійснюються у повному обсязі або частково». Розділом 6.04 передбачено: «Строк Договору. Цей Договір залишатиметься чинним до моменту, поки не будуть повністю сплачені всі грошові кошти, що повинні бути сплачені у відповідності до його положень». Положення такого виду, тобто такі, що встановлюють строк дії поруки шляхом посилання на погашення забезпечених порукою зобов`язань у повному обсязі, характерні для договорів поруки за англійським правом і повністю допускаються відповідно до його положень. Див., наприклад, умови гарантії у справі «IIG Capіtal LLC проти Van Der Merwe», викладені в [6(11)] [2008] Апеляційний суд Англії та Уельсу, цивільні справи 542.» (том 5, а. с. 7). 9.23. За висновком пана Джона Мачелла [John Machell]: «…англійським правом не встановлено жодних спеціальних передбачених законом часових рамок для пред`явлення кредитором вимоги до поручителя, окрім тих, що вказані у законі про позовну давність. Як було чітко вказано у моєму першому висновку, навіть якщо договір поруки не є обмеженим у часі, це ще не означає, що він не має жодних часових рамок, протягом яких кредитор повинен пред`явити вимогу до поручителя. Як я вже пояснював у своєму першому висновку, англійським правом передбачені визначені законом строки позовної давності, які встановлюють час, до спливу якого вимога має бути пред`явлена у суді, і для документів, що укладені як договір в особливій формі (Deed) (зокрема, Договір Поруки), цей строк становить 12 років. Див. пункти 16-22 мого першого висновку». Надаючи такий висновок, пан Джон Мачелл [John Machell] підтвердив, що він відповідає діючому праву Англії, усвідомлює свій обов`язок говорити правду та діє максимально об`єктивно як експерт (том 5, а. с. 7). 9.24. До висновку експерта у галузі права пана Джона Мачелла [John Machell] було надано документи, на які він покладався: витяги з підручника Чітті про договори [Chitty on Contracts], 33-є видання, і книги Ендрюс та Міллета «Закон про гарантії» [Andrews andMillett, The Law ofGuarantees], 7-е видання; рішення у справі «Coles проти Pack» (1869-70), Збірник судових рішень 5, загальні справи 65; рішення у справі «IIG Capital LLC проти Van Der Merwe», викладені в [6(11)] [2008] Апеляційний суд Англії та Уельсу, цивільні справи 542, з нотаріально посвідченим перекладом на українську мову (том 5, а. с. 9-38), та копію Закону Великобританії про позовну давність 1980 року (Limitation Act 1980) (том 3, а. с. 73-128). 9.25. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає достатнім обґрунтування про дійсність зобов`язань поручителя (боржника у цій справі) за договором поруки від 16 липня 2008 року, укладеним з іноземним елементом та щодо якого сторони обрали право Англії таким, що застосовується до укладення та тлумачення цього договору поруки. Протилежне правозастосування поставить під сумнів можливість реалізації учасниками приватноправових відносин з іноземним елементом принципу автономії волі при виборі права іноземної держави задля врегулювання відносин між ними, а також становитиме порушення національним судом обов`язку зі встановлення змісту норм права іноземної держави при розгляді спорів у правовідносинах з іноземним елементом. 9.26. Відтак застосування судами частини четвертої статті 8 Закону № 2709-IV та частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки з посиланням на неможливість встановлення норм права іноземної держави є помилковим. Щодо правової природи частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки в контексті застосування її як імперативної норми у спорах з іноземним елементом 9.27. Порука є видом забезпечення виконання зобов`язання (частина перша статті 546 ЦК України) та виникає на підставі договору поруки (стаття 553 цього Кодексу), що є різновидом цивільно-правового договору, який укладається сторонами на засадах свободи договору щодо вибору його умов і взаємних прав та обов`язків сторін таких приватноправових відносин (стаття 627 ЦК України). 9.28. Законодавцем у статті 559 ЦК України визначено підстави припинення поруки, зокрема у частині четвертій цієї статті - зі спливом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання, якщо впродовж цього строку кредитор не пред`явив до поручителя вимогу про виконання зобов`язання. 9.29. Частиною першою статті 14 Закону № 2709-IV передбачено, що правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. 9.30. Для правильного застосування положень частини першої статті 14 Закону № 2709-IV необхідно з`ясувати, які норми права України є імперативними, що зумовлює їх превалювання над іноземним правом, яке застосовується до правовідносин з іноземним елементом за вибором сторін. 9.31. У доктрині міжнародного приватного права до імперативних норм віднесено виняткові норми матеріального права, які мають настільки особливе значення для забезпечення прав та інтересів учасників приватноправових відносин, що можуть одержувати надімперативний характер у порівнянні з нормами іноземної держави, що були обрані сторонами правовідносин з іноземним елементом за принципом автономії волі в порядку статті 5 Закону № 2709-IV. 9.32. За змістом статті 9 Регламенту (ЄС) № 593/2008 Європейського Парламенту і Ради «Про право, яке підлягає застосуванню до договірних зобов`язань («Рим I»)» від 17 червня 2008 року при визначенні імперативних норм у міжнародному праві йдеться про норми, дотримання яких визнане настільки важливим для захисту публічних інтересів країни, що стосуються її політичного, соціального або економічного порядку, що вони підлягають застосуванню до будь-якої ситуації, яка потрапляє у сферу їх дії, незалежно від права, що підлягає застосуванню. 9.33. Відтак в розумінні статті 14 Закону № 2709-IV імперативними нормами є не будь-які норми права України, що прямо визначають правила поведінки та виражаються в категоричних розпорядженнях держави, а такі норми, які регулюють правовідносини, що мають виключне та особливе значення для держави чи суспільства, у зв`язку із чим держава Україна за жодних обставин не допускає підпорядкування таких правовідносин іноземному праву. 9.34. Однак норми ЦК України про поруку і підстави її припинення такими нормами не є. Порука як забезпечувальне зобов`язання виникає між учасниками цивільного обороту на підставі договору поруки, що укладається на засадах свободи договору, а визначені у статті 559 ЦК України підстави припинення поруки є особливістю національного законодавства, вони не встановлюють виключних правових наслідків для цивільного обороту, що б зумовлювало їх застосування переважно над нормами права іноземної держави у правовідносинах з іноземним елементом. Зокрема, вони не належать до правових норм, які регулюють публічний порядок у державі, ними не визначаються принципи та засади обороту майна, вони не впливають на основи існуючого ладу (незалежність держави, цілісність, самостійність і недоторканність), не обмежують конституційних прав і свобод особи. Щодо відступу від висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в подібних правовідносинах 9.35. За змістом оскаржуваних судових рішень у справі № 904/2104/19 вбачається, що місцевий та апеляційний суди при з`ясуванні дійсного змісту норм права Англії керувалися висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 28 липня 2020 року у цій же справі щодо допустимих джерел встановлення судом змісту норм права Англії. 9.36. Так, розглядаючи грошові вимоги Компанії IndumetLimited (Індумет Лімітед), заявлені у справі № 904/2104/19 про банкрутство цього ж боржника, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 28 липня 2020 року зауважив про те, що системний аналіз положень статті 8 Закону № 2709-IV дозволяє зробити висновок, що при розгляді заявлених у справі про банкрутство кредиторських вимог, в тому числі вимог кредиторів-нерезидентів, господарський суд здійснює заходи щодо з`ясування змісту норм права іноземної держави виключно за клопотанням такого кредитора і на підставі поданих ним доказів, оскільки з урахуванням принципів змагальності та диспозитивності збирання доказів на підтвердження грошових вимог не є обов`язком суду. 9.37. З огляду на таке і правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 916/4644/15 (постанова від 29 березня 2018 року) щодо покладення обов`язку з доведення кредиторських вимог саме на кредитора, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19 вказав на помилковість доводів кредитора про те, що встановлення змісту права іноземної держави є обов`язком суду. Касаційний господарський суд у зазначеній постанові виснував, що надання кредитором-нерезидентом документів, що підтверджують зміст норм права Англії, на які він посилається на обґрунтування своїх вимог і заперечень, та іншим чином сприяння суду в установленні змісту цих норм є необхідною передумовою доведення кредитором обґрунтованості своїх грошових вимог. 9.38. Щодо допустимих інструментів з`ясування судом змісту норм права Англії, яке було обране кредитором-нерезидентом та боржником до врегулювання правовідносин між ними, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 28 липня 2020 року в цій справі зазначив, що дійсний зміст норми права Англії можна встановити виключно з джерела права, тобто на підставі відповідного діючого нормативно-правового акта. 9.39. Також Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19 зауважив, що згідно з принципом jura novit curia(«суд знає закони») суд незалежно від наявності посилання сторін вирішує, які норми права повинні застосовуватися для вирішення спору, при цьому сторони не зобов`язані доказувати в суді наявність та необхідність застосування певної норми до спірних правовідносин за винятком правових звичаїв та положень іноземного права. Тобто обов`язок доказування дійсного змісту норм права іноземної держави у правовідносинах з іноземним елементом покладено на учасника справи, який посилається на відповідні іноземні норми у своїх доводах. 9.40. Велика Палата Верховного Суду вбачає підстави для відступу від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19, зміст яких викладено в пунктах 9.36-9.39 цієї постанови, з огляду на їх невідповідність положенням статей 6, 8 Закону № 2709-IV та статті 108 ГПК України щодо порядку встановлення змісту норм права іноземної держави у правовідносинах з іноземним елементом. 9.41. Так, у пунктах 9.13-9.18 цієї постанови зазначено висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що приписами частини першої статті 8 Закону № 2709-IV визначено обов`язок суду, який розглядає спір у правовідносинах з іноземним елементом, з`ясувати дійсний зміст норм права іноземної держави, яке сторони обрали задля врегулювання правовідносин між ними, згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. Водночас покладення судом такого обов`язку на учасника процесу, який посилається на відповідну іноземну норму у своїх аргументах чи запереченнях, не узгоджується з частиною третьою статті 8 Закону № 2709-IV, що передбачає право, а не обов`язок сторін встановлювати зміст норм права іноземної держави, у застосуванні якої вони зацікавленні при вирішенні спору судом. Інших особливостей щодо розгляду справ про банкрутство чинним законодавством не передбачено. 9.42. Отже, є помилковими висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19, про здійснення судом заходів щодо з`ясування змісту іноземних норм виключно за клопотанням кредитора та на підставі поданих ним доказів без можливості вжиття заходів щодо встановлення змісту цих норм господарським судом самостійно із застосуванням відповідних способів здобуття інформації про іноземне право. Велика Палата Верховного Суду відступає від таких висновків і зазначає, що встановлення судом змісту норм іноземного права здійснюється ex officio. 9.43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що право Англії, яке належить до англосаксонської системи права, не містить кодифікованого нормативно-правового акта, який би визначав поняття поруки, строків, а також основного та додаткового зобов`язань. Зазначені правові питання врегульовані правовими прецедентами та звичаями, що застосовуються в Англії як джерело права поряд із нормативно-правовими актами, які поширюються на певні правові відносини. 9.44. Згідно з частиною другою статті 8 Закону № 2709-IV суд вправі залучити експертів при з`ясуванні змісту норм іноземної держави, а в силу пункту 2 частини першої статті 108 ГПК України учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі. Отже, висновок експерта є допустимим способом здобуття судом інформації про іноземні норми, які застосовуються до правовідносин з іноземним елементом. 9.45. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду відступає від викладених у постанові від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19 висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо можливості встановлення дійсного змісту норм іноземного права, в тому числі права Англії та Уельсу, виключно з джерела права, яким, на думку колегії суддів, є тільки відповідний нормативно-правовий акт, та про неналежність висновку експерта в галузі іноземного права як доказу у справі на підтвердження змісту норм іноземного права. 9.46. Також Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19 про незастосування судами при розгляді спорів, що виникли з правовідносин з іноземним елементом, принципу jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким суд зобов`язаний застосувати ті норми матеріального та процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, незалежно від того, чи посилаються на них сторони. Такий висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не відповідає приписам статті 8 Закону № 2709-IV щодо встановлення змісту норм іноземного права безпосередньо судом через вжиття передбачених цією статтею заходів у розумні строки та за сприяння сторін у з`ясуванні цих норм судом шляхом подання документів на підтвердження змісту норм як їх вільного волевиявлення. Щодо розгляду справи по суті 9.47. Кредиторські вимоги Банку на суму 1 660 417 042,99 грн заявлено у справі про банкрутство Публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат» як конкурсні вимоги, що виникли на підставі договору поруки до моменту відкриття щодо боржника-поручителя справи про банкрутство та не є забезпеченими заставою. 9.48. Зі змісту частини першої статті 45 КУзПБ вбачається обов`язок конкурсних кредиторів подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Пропуск зазначеного строку має наслідком втрату кредитором права вирішального голосу на зборах та комітеті кредиторів, однак не позбавляє такі вимоги статусу конкурсних та не змінює черговості їх задоволення у четверту чергу (абзац третій частини четвертої статті 45 та пункт 4 частини першої статті 64 КУзПБ). 9.49. Відповідно до загальних правил розгляду конкурсних вимог кредиторів, які передбачено статтями 45, 47 КУзПБ, до повноважень суду віднесено розгляд спірних вимог кожного кредитора по суті з прийняттям ухвали про визнання таких вимог повністю або частково або про відмову у їх визнанні повністю (частково). За наслідком такого розгляду формується перелік як визнаних, так і не визнаних судом вимог кредиторів (абзац третій частини другої статті 47 КУзПБ). 9.50. Положеннями частини третьої статті 45 КУзПБ визначено вимоги до форми і змісту заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника, серед яких виклад обставин, що підтверджують вимоги до боржника, та їх обґрунтування; перелік документів, що додаються до заяви. До заяви в обов`язковому порядку додаються документи, що підтверджують грошові вимоги до боржника. 9.51. Розглядаючи спірні вимоги кредитора - нерезидента України, суди попередніх інстанцій встановили, що Банком заявлено вимоги на підставі договору поруки від 16 липня 2008 року, за яким боржник поручився перед Банком за виконання кредитних зобов`язань третьою особою. Правовідносини між кредитором та боржником є приватноправовими та містять іноземний елемент (кредитор є іноземною юридичною особою), з огляду на що при виборі норм матеріального права, які підлягають застосуванню судами при перевірці дійсності спірних кредиторських вимог, суди повинні враховувати положення статей 4, 6, 8, 32, 33 Закону № 2709-IV і тлумачити укладений договір поруки та всі дії сторін у межах цих правовідносин відповідно до права Англії. 9.52. Згідно із частиною четвертою статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зауважив, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення від 06 грудня 2007 року у справі «Воловік проти України» № 15123/03, § 45). 9.53. У мотивувальній частині рішення суду мають зазначатися висновки суду про те, які обставини, що є предметом доказування у справі, визнаються судом встановленими або спростованими з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів, мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду, та мотиви такого висновку (частина четверта статті 238 ГПК України). Висновки мотивувальної частини судового рішення не можуть бути взаємно суперечливими. Отже, у випадку відмови у визнанні грошових вимог кредитодавця до фінансового поручителя висновки суду про відмову у визнанні таких вимог не можуть одночасно ґрунтуватися на прийнятті доводів сторони про пропуск строку дії поруки за зобов`язаннями такого поручителя та доводів сторони про те, що ці зобов`язання не виникли внаслідок того, що кредит не був наданий стороною кредитного договору. 9.54. За змістом оскаржуваних рішень суди виснували, що зобов`язання за договором поруки припинилися внаслідок застосування преклюзивного строку згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України. Отже, такі зобов`язання були чинними певний період часу, що визнавалося боржником (поручителем у справі). 9.55. Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено добросовісність як стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 за своєю суттю застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), що ґрунтується ще на римській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium лежить принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. 9.56. Застосовуючи принцип добросовісності щодо поведінки боржника, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що, визнаючи факт існування своїх зобов`язань за укладеним ним договором поруки від 16 липня 2008 року та їх припинення по закінченню преклюзивного строку згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України, боржник діяв недобросовісно, заперечуючи в цілому факт перерахування Банком коштів за кредитним договором від 16 липня 2008 року Компанії «Лендмонт Лімітед» (LANDMONT LIMITED) та стверджуючи про неповноту наданих Банком доказів у справі про банкрутство щодо перерахування спірної суми грошових коштів - 40 000 000 доларів США. Зазначені висновки судів є помилковими і суперечать основному змісту мотивувальних частин рішень судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у визнанні спірних грошових вимог як таких, що припинилися внаслідок дії імперативної норми українського права (статті 559 ЦК України). 9.57. Також касаційний суд бере до уваги висновки апеляційного суду, який погодився із судом першої інстанції про те, що Банку відомо про порушення своїх прав та інтересів за кредитним договором від 16 липня 2008 року із 17 грудня 2011 року (перша дата сплати платежу по кредиту), при цьому кінцевою датою сплати останнього платежу по кредиту відповідно до умов кредитного договору є 17 червня 2015 року (том 6, а. с. 31 - зворот). Отже, суди фактично погодилися з тим, що в Банку існувала заборгованість за цим кредитним договором, а відтак у поручителя виникли зобов`язання з її погашення відповідно до укладеного ним договору поруки від 16 липня 2008 року. 9.58. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19). 9.59. З огляду на подання Банком у справі про банкрутство сукупності доказів про наявність дійсних грошових зобов`язань боржника за договором поруки від 16 липня 2008 року як фінансового поручителя Компанії «Лендмонт Лімітед» (LANDMONT LIMITED), які складають 59 065 191,70 долара США (з яких 40 000 000 доларів США основного боргу, 12 421 464,61 долара США процентів за користування кредитом за період із 17 грудня 2012 року по 10 листопада 2020 року, 6 643 727,09 долара США прострочених процентів за період з 19 грудня 2011 року по 10 листопада 2020 року), відсутність заперечень боржника щодо суми заявлених у справі про банкрутство кредиторських вимог, визнання судами фактичних обставин порушення прав Банку як кредитодавця, порушення судами норм процесуального права щодо оцінки фактичних обставин за їх сукупністю з наведенням у мотивувальних частинах судових рішень взаємовиключних висновків, установлення за змістом оскаржуваних судових рішень, що основною причиною відмови у визнанні вимог цього кредитора були помилкові висновки судів про припинення дії поруки з неправильним застосуванням норм національного законодавства України, - Велика Палата Верховного Суду вважає правильним скасувати постанову апеляційного суду та ухвалу місцевого суду про відмову Банку у визнанні його вимог та прийняти у справі нове рішення про визнання вимог Банку в заявленому ним розмірі на загальну суму 59 065 191,70 долара США, визначивши їх в еквіваленті до національної валюти України на день подання заяви Банку з кредиторськими вимогами (10 листопада 2020 року) згідно з абзацом четвертим частини другої статті 45 КУзПБ, яка була надіслана поштовим відправленням 10 листопада 2020 року (том 1, а. с. 1-255, том 2, а. с. 1-57 матеріалів грошових вимог Банку-кредитора). 9.60. Висновки судів про необхідність доведення кредитором за сукупністю доказів того, що кредит узагалі надавався його одержувачу за договором від 16 липня 2008 року, суперечать основним висновкам мотивувальних частин оскаржуваних рішень про припинення поруки за кредитним договором та виникнення кредитних зобов`язань за предметом спору, а тому не відповідають вимогам частини четвертої статті 238 ГПК України щодо належної мотивації судового рішення. Зазначена норма виключає можливість взаємно протилежних висновків щодо встановлених фактичних обставин справи при мотивації судового рішення. Тому такі висновки суд касаційної інстанції не бере до уваги. 9.61. Станом на дату подання заяви Банку з грошовими вимогами до боржника (10 листопада 2020 року) офіційний курс долара США до гривні за даними НБУ становив: 1 USD = 28,1116 грн, що підтверджується публічними даними із сайту НБУ (https://bank.gov.ua/ua/markets/exchangerates?date=10.11.2020.=daily). Отже, заявлені до боржника вимоги Банку на суму 59 065 191,70 долара США основного боргу станом на 10 листопада 2020 року в еквіваленті до національної валюти України складають 1 660 417 042,99 грн та підлягають внесенню керуючим санацією до реєстру вимог кредиторів боржника і задоволенню у четверту чергу. 10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 10.1. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 10.2. Частиною першою статті 311 ГПК України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 10.3. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду висновує про задоволення касаційної скарги Банку, скасування постанови апеляційного суду та ухвали суду першої інстанції про відмову у визнанні грошових вимог Банку та прийняття у справі нового рішення про визнання Банку конкурсним кредитором боржника з грошовими вимогами на суму 1 660 417 042,99 грн, включення їх до реєстру вимог кредиторів боржника у четверту чергу із зобов`язанням керуючого санацією боржника внести відповідні зміни до реєстру вимог кредиторів цього боржника. Щодо розподілу судових витрат 10.4. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про прийняття нового рішення у справі про визнання грошових вимог Банку до боржника у заявленому кредитором розмірі судові витрати, понесені Банком за подання заяви з грошовими вимогами, апеляційної та касаційної скарг на загальну суму 18 918 грн, у порядку статті 129 ГПК України покладаються на боржника із внесенням їх до реєстру вимог кредиторів щодо боржника у першу чергу. Керуючись статтями 240, 308, 311, 314, 315, 317, 326 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу Північного інвестиційного банку (Nordic InvestmentBank) задовольнити. 2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 01 червня 2021 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24 березня 2021 року у справі № 904/2104/19 скасувати, прийняти у справі нове рішення. Визнати Північний інвестиційний банк (Nordic Investment Bank) (Fabianinkatu34, FI-00171, Helsinki, Finland) конкурсним кредитором Публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат» (51925, Дніпропетровська область, місто Кам`янське, вулиця Соборна, будинок 18-Б, код ЄДРПОУ 05393043) з грошовими вимогами на суму 1 660 417 042,99 грн (один мільярд шістсот шістдесят мільйонів чотириста сімнадцять тисяч сорок дві гривні 99 копійок). Включити до реєстру вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат» грошові вимоги Північного інвестиційного банку (Nordic Investment Bank) на суму 1 660 417 042,99 грн (один мільярд шістсот шістдесят мільйонів чотириста сімнадцять тисяч сорок дві гривні 99 копійок) основного боргу в четверту чергу та на суму 18 918 грн (вісімнадцять тисяч дев`ятсот вісімнадцять гривень) судових витрат за подання заяви з грошовими вимогами, апеляційної та касаційної скарг у першу чергу. Зобов`язати керуючого санацією Публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат» - арбітражного керуючого Сокола Олексія Юрійовича внести відповідні зміни до реєстру вимог кредиторів щодо Публічного акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат». Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. Й. Катеринчук Судді: Т. О. Анцупова К. М. Пільков В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк І. В. Григор'єва Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков В. М. Сімоненко Г. Р. Крет І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 101990860
  2. ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ іменем України 16.11.2021 Справа № 761/39166/18 Суддя - Говорун О.В. Секретар судового засідання - Циктич А.Р. Позивач - Акціонерне товариство "ПроКредит Банк". Відповідач1 - ОСОБА_1 . Відповідач2 - ОСОБА_2 . Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фартнео". Про стягнення заборгованості в розмірі 1018297,93 грн з кожного з відповідачів. Представники учасників справи: від позивача - Хоміч А.А.; від відповідача 1 - Гладкий Р.В. від відповідача 2 - не з`явився; від третьої особи - не з`явився. Акціонерне товариство "ПроКредит Банк" (далі-позивач) звернулось до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідач1), ОСОБА_2 (далі-відповідач2), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фартнео" (далі - третя особа) про стягнення 1018297,93 грн з кожного з відповідачів. Ухвалою суду від 10.01.2019 матеріали справи направлено за підсудністю до Красноармійського міськрайонного суду Донецької області. Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11.12.2019 позов задоволено. Постановою Донецького апеляційного суду від 15.09.2020 рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11.12.2019 скасовано, у задоволенні позовних вимог АТ "ПроКредит Банк" відмовлено повністю. Постановою Верхового Суду у складі Касаційного цивільного суду від 21.04.2021 рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11.12.2019 та постанову Донецького апеляційного суду від 15.09.2020 скасовано, провадження у справі закрито. Повідомлено АТ "ПроКредит Банк", що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарських судів. Відповідно до ухвали Верховного Суду від 26.05.2021, справу №761/39166/18 за позовом Акціонерного товариства "ПроКредит Банк" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фартнео" про стягнення заборгованості в розмірі 1018297,93 грн з кожного з відповідачів передано для продовження розгляду до Господарського суду Донецької області. 08.06.2021 справа надійшла до Господарського суду Донецької області. Відповідно до ухвали суду від 14.06.2021 прийнято справу до розгляду. В обґрунтування вимог позивач зазначає, що між позивачем та третьою особою було укладено рамкову угоду №FW401/372 від 15.04.2011. 20.05.2014 між позивачем та третьою особою укладений договір про надання овердрафту №401.44439/FW401/372, згідно з яким третій особі був наданий кредит в розмірі 1000000 грн. В забезпечення виконання зобов`язань третьої особи за кредитним договором 15.04.2011 були укладені договори поруки з відповідачами. Враховуючи, що третя особа порушила умови договору кредиту, своєчасно не погасила кредит та відсотки, у зв`язку з чим утворилась заборгованість в розмірі 1018297,93 грн, позивач просить стягнути з кожного відповідача як солідарного з третьою особою боржника вказану заборгованість. 06.07.2021 надійшов відзив на позов в якому відповідач 1 зазначив, що позивачем пропущений строк звернення з вимогою до відповідачів як поручителів, у зв`язку з чим порука є припиненою, що є підставою для відмови в позові. 27.07.2021 від представника позивача надійшли пояснення в яких зазначено, що банк не оголошував вимогу про дострокове погашення кредиту, хоча й мав таке право відповідно до п.8.2.1. Рамкової угоди. Крім того, за змістом п.8.7 Рамкової угоди, кредитор вправі самостійно та без повідомлення позичальника приймати рішення про збільшення строків вказаних у пунктах 8.4 та 8.6 Рамкової угоди. Банк скористався своїм правом передбаченим п.8.7 Рамкової угоди та збільшив строки зазначені в п.8.6 Рамкової угоди та виніс борг по овердрафту на дострокове погашення 29.12.2015, а відтак банком не пропущений трирічний строк на звернення з вимогою до поручителів, оскільки позов до суду був поданий 10 жовтня 2018 року. Суд, дослідивши письмові докази у справі, встановив наступні факти та відповідні ним правовідносини. 15.04.2011 між Публічним акціонерним товариством "ПроКредитБанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фартнео" укладено Рамкову угоду № FW401/372 (далі - Рамкова угода) відповідно до п.2.1 якої, кредитор на підставі угоди зобов`язується здійснювати кредитування позичальника у межах лімітів умов кредитування у порядку і на умовах, визначених угодою та кредитними договорами, а позичальник зобов`язується належно виконати всі умови, необхідні для отримання кредитів, своєчасно і належно здійснювати погашення грошових зобов`язань, а також належно виконувати всі інші зобов`язання, передбачені угодою та кредитними договорами (т.1 а.с.5-7). 15.04.2011 між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "ПроКредитБанк" (далі - кредитор) укладено договір поруки № FIL.64577-ДП2 від 15.04.20211 (т.1 а.с.21-22). Також, 15.04.2011 між ОСОБА_2 та Публічним акціонерним товариством "ПроКредитБанк" (далі - кредитор) укладено договір поруки № FIL.64577-ДП2 від 15.04.20211 (т.1 а.с.19-20). Відповідно до п.4.1 договорів поруки від 15.04.2011, порука діє з моменту укладення договору протягом усього часу дії, встановленого Рамковою угодою ліміту строку кредитування та до моменту, що наступить пізніше: припинення строку дії Рамкової угоди чи належне виконання усіх вимог кредитора. Припинення окремих кредитних договорів чи погашення заборгованості позичальника на момент припинення строку дії Рамкової угоди, а також не пред`явлення кредитором вимоги про погашення поручителем заборгованості позичальника не тягне за собою припинення поруки. Кредитор вправі пред`явити вимогу поручителю про погашення заборгованості позичальника протягом 3 років з моменту виникнення існуючої на момент такої вимоги заборгованості позичальника. 20.05.2014 між АТ "Прокредитбанк" та ТОВ "Фартнео" укладено договір про надання овердрафту №401.44439/FW401/372 (далі-кредитний договір) відповідно до п.1 якого, кредитор на підставі та на умовах Рамкової угоди №FW401/372 від 15.04.2011 та цього договору зобов`язуються надати позичальнику кредит шляхом здійснення протягом строку дії овердрафту переказів грошей з вказаного у п.2 цього договору рахунку позичальника згідно з розрахунковими документами позичальника понад залишок коштів на даному рахунку у межах ліміту овердрафту встановлених цим договором. Розмір ліміту склав 1000000 гривень. Строк дії овердрафту з 20 травня 2014 по 20 травня 2016. Розмір процентів- 23% річних (т.1 а.с.8-9). Згідно п.15 кредитного договору, даний договір є невід`ємною частиною Рамкової угоди, умови якої вважаються умовами цього договору і регламентують усі відносини між сторонами, що виникли на підставі цього договору. Пунктом 4.1. Рамкової угоди передбачено, що за користування кредитом Позичальник сплачує Кредитору проценти у розмірі та порядку, визначених Угодою та Кредитними договорами у межах максимальних розмірів процентів, встановлених Угодою. Згідно п.4.2. Рамкової угоди проценти обчислюються у валюті кредиту за процентною ставкою, встановленою відповідним кредитним договором, від суми залишку кредиту за кожен день користування залишком кредиту, виходячи із 360 календарних днів у році до моменту. У випадку прострочення погашення кредиту, позичальник сплачує проценти за неправомірне користування кредитом у розмірі, що дорівнює визначеним відповідними Кредитними договорами процентами за користування даним кредитом за кожен день прострочення, які обчислюються за методом "факт/360" від суми залишку кредиту, строк погашення якого настав, з дати виникнення заборгованості до дати повного її погашення (п.4.4. Рамкової угоди). Відповідно до п.7.8. Рамкової угоди сторони погодились, що належним та достатнім доказом наявності, безспірності та розміру заборгованості Позичальника, наявності порушень договорів є письмова довідка Кредитора. Кредитор вправі вимагати дострокового погашення кредиту у разі прострочення погашення грошових зобов`язань за цим договором тривалістю більше ніж 3 банківські дні (п.8.2.1. кредитного договору). За змістом п.п.8.6., 8.7. Рамкової угоди, при простроченні погашення грошових зобов`язань за цим договором тривалістю більш ніж 30 календарних днів, Позичальник зобов`язаний повністю достроково погасити кредит не пізніше ніж через 3 банківські дні з дати настання тридцятого дня прострочення незалежно від того, чи Кредитор пред`явив йому вимогу, якщо інше не буде погоджено з Кредитором. При цьому, Кредитор вправі самостійно та без повідомлення Позичальника приймати рішення про збільшення строку прострочення, необхідного для такого дострокового погашення чи строку, в який має бути здійснено таке погашення. Даний кредитний договір набуває чинності з моменту його підписання Позичальником та однією уповноваженою особою Кредитора і діє протягом усього строку дії овердрафту та до моменту повного і належного виконання сторонами своїх зобов`язань і реалізації прав за цим договором (п.16 кредитного договору). Внаслідок неналежного виконання умов кредитного договору, у ТОВ "Фартнео", станом на 12.09.2018 виникла заборгованість перед позивачем в загальному розмірі 1018297,93 грн., з яких 1000000 гривень - капітал, 18022,37 гривень - відсотки, 275,56 гривень - відсотки за неправомірне користування кредитом. Відповідно до статті 526 ЦК України, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов`язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов`язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов`язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін. Згідно з ч.1,2 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч.1 ст. 1049 ЦК України). За змістом ч.2 ст.1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Виходячи з наданого позивачем розрахунку заборгованості, востаннє ТОВ "Фортнео" сплачені проценти 22.04.2015 (т.1 а.с.10 зворотний бік). Нарахування і погашення процентів здійснюється в перший банківський день кожного календарного місяця, а у випадку повного погашення овердрафту - у день повного погашення (п.8 договору кредиту). За змістом п.8.6. Рамкової угоди, у разі виникнення заборгованості позичальника тривалістю понад 30 календарних днів, позичальник зобов`язаний здійснити повне дострокове погашення кредиту, виданого на підставі кредитного договору, по якому існує прострочення не пізніше ніж через 3 банківських дні з моменту настання тридцятого календарного дня прострочення незалежно від того, чи кредитор пред`явив йому вимогу, якщо інше не буде погоджено з кредитором. Таким чином, сторони в Рамковій угоді погодили, що після спливу тридцяти днів з дня виникнення заборгованості, у позичальника виникає зобов`язання з дострокового погашення кредиту протягом 3 банківських днів незалежно від наявності вимоги кредитора, якщо інше не буде погоджено з кредитором. Доказів погодження позичальника з кредитором інших умов, аніж зазначених, до суду надано не було. Враховуючи, що починаючи з 06.05.2015 у третьої особи виникла заборгованість зі сплати відсотків, позичальник, виходячи з умов п.8.6. Рамкової угоди, зобов`язаний був достроково погасити отриманий кредит до 09.06.2015. Суд не приймає до уваги доводи позивача, що відповідно до п.8.7 Рамкової угоди, банк скористався своїм правом, збільшив строки зазначені в п.8.6 Рамкової угоди та виніс борг по овердрафту на дострокове погашення 29.12.2015 виходячи з наступного. За змістом п.8.7. Рамкової угоди, кредитор вправі самостійно та без повідомлення позичальника приймати рішення про збільшення строків, вказаних в п.8.4, 8.6 Угоди. Отже, за змістом вказаного пункту, підставою для збільшення строків вказаних в п8.6 Рамкової угоди є відповідне рішення кредитора. В той же час, позивачем не було надано доказів на підтвердження прийняття такого рішення кредитором. Сам факт винесення боргу по овердрафту на дострокове погашення 29.12.2015 не може бути розцінений судом як рішення кредитора про збільшення строків, вказаних в п.8.6 Рамкової угоди. Не свідчать про прийняття такого рішення і надані на підтвердження цієї обставини виписка по рахунку третьої особи та розрахунок заборгованості (т.1 а.с.10 а.с.11-18), оскільки позивачем не доведено, що відомості, які зазначені в цих документах, ґрунтуються на рішенні прийнятому особою банку, яка уповноважена на ухвалення рішень щодо збільшення строків погоджених сторонами в п.8.6. Рамкової угоди. Відповідно до ч.1 ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Згідно з статтею 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які за одним чи за декількома договорами поруки поручилися перед кредитором за виконання боржником одного і того самого зобов`язання, є солідарними боржниками і відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Виходячи зі змісту ч.4 ст. 559 ЦК України, порука припиняється після закінчення строку поруки, встановленого договором поруки. Позивачем та відповідачами у п.4.1. договорів поруки від 15.04.2011 було погоджено, що порука діє з моменту укладення договору протягом усього часу дії, встановленого Рамковою угодою ліміту строку кредитування та до моменту, що наступить пізніше: припинення строку дії Рамкової угоди чи належне виконання усіх вимог кредитора. Припинення окремих кредитних договорів чи погашення заборгованості позичальника до моменту припинення строку дії Рамкової угоди, а також пред`явлення кредитором вимоги про погашення поручителем заборгованості позичальника не тягне за собою припинення поруки. В той же час, відповідно до абзацу другого вказаного пункту договору, кредитор вправі пред`явити вимогу поручителю про погашення заборгованості позичальника протягом трьох років з моменту виникнення існуючої на момент такої вимоги заборгованості позичальника. Відповідно до ч.1 ст. 254 ЦК України, строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Входячи з того, що починаючи з 10.06.2015 у позивача виникло право вимагати від поручителів виконання забезпеченого порукою зобов`язання третьої особи за кредитним договором, то, враховуючи умови п.4.1. договорів поруки від 15.04.2011, позивач мав право пред`явити вимогу поручителям про погашення заборгованості третьої особи до 10.06.2018. Позивачем право на пред`явлення вимоги поручителям було реалізоване шляхом пред`явлення позову до суду 10.10.2018 (т.1 а.с.35). Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у першому реченні частини 4 статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення "порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки" слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом трьох років, як і зазначено у п.4.1. договорів поруки. Аналогічна правова позиція викладена Постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц. За таких обставин, враховуючи пропуск кредитором строку на пред`явлення вимоги до поручителів щодо виконання забезпеченого зобов`язання, що є підставою для припинення поруки, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Згідно з ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ч.ч.1,2 ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Судові витрати, за приписами статті 129 ГПК України, покладаються на позивача. На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст.129, 236-238 ГПК України, господарський суд ВИРІШИВ: Відмовити в позові повністю. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга подається до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне рішення складено 06.12.2021. Суддя О.В. Говорун Джерело: ЄДРСР 101933653
  3. Постанова Іменем України 8 червня 2021 року м. Київ Справа № 202/781/14-ц Провадження № 14-356цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (далі разом - фізичні особи-поручителі), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фактор» (далі - ТзОВ «Фактор»), Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк») про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року, ухвалене суддею Зосименко С. Г., й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Пономарь З. М., Петешенкової М. Ю., Черненкової Л. А. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Банк звернувся з позовом до чотирьох поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором і за договором комісії. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову до фізичних осіб-поручителів, а у частині вимог до юридичних осіб-поручителів закрив провадження у справі. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу банку, має вирішити, за правилами якої юрисдикції слід розглядати заявлену до 15 грудня 2017 року вимогу кредитора про стягнення заборгованості за означеними договорами з поручителів, а також має перевірити наявність підстав для припинення поруки фізичних осіб-відповідачів. (2) Короткий зміст позовних вимог 2. 17 січня 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив: 2.1. Стягнути солідарно з фізичних осіб-поручителів, ТзОВ «Фактор» і ПАТ «Акцент-Банк» (далі всі разом - поручителі) на користь позивача заборгованість за договором комісії № 0611/3589/impa від 27 грудня 2006 року (далі - договір комісії) у розмірі 550 961,39 євро, що за курсом Національного банку України станом на 3 січня 2014 року становить 6 083 456,72 грн, з яких: 163 663,72 євро - проценти, 387 298,02 євро - пеня. 2.2. Стягнути солідарно з поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором № 1/QY008Q від 16 серпня 2007 року (далі - кредитний договір) у розмірі 1 301 023,52 євро, що за курсом Національного банку України станом на 3 січня 2014 рокустановить 14 365 290,23 грн, з яких: 274 560 євро - заборгованість за кредитом, 352 202,34 євро - проценти, 674 261,18 євро - пеня. 3. Позов мотивував такими обставинами: 3.1. 27 грудня 2006 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, і «M&Toys Limited» (далі - позичальник) уклали договір комісії про відкриття акредитиву в розмірі 264 000,00 євро. 3.2. Позивач як комісіонер у повному обсязі виконав свої зобов`язання за договором комісії, відшкодувавши підтверджуючому банку оплату за поставлений позичальнику товар у розмірі 275 739,97 євро. Позичальник зобов`язання за цим договором не виконав, через що у нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 987 923,06 євро. 3.3. 16 серпня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» і позичальник уклали кредитний договір про надання кредиту у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом 457 600,00 євро на строк до 15 лютого 2011 року для поповнення оборотних активів, спрямованих на проведення платежу за акредитивом № 1607/4040/impa, відкритим на підставі контракту № 10072007 від 10 липня 2007 року (далі - акредитив № 1607/4040/impa), й акредитивом № 1607/4039/impa, відкритим на підставі контракту № 2006/3994/69 від 20 квітня 2007 року (далі - акредитив № 1607/4039/impa). 3.4. Позичальник не виконав зобов`язання за кредитним договором, через що у нього виникла заборгованість перед позивачем за кредитом, процентами та пенею у розмірі 1 533 125,63 євро. 3.5. 16 серпня 2007 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договори поруки з ТзОВ «Фактор», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 № 1-2, № 1-3 та № 1-4 відповідно. 3.6. 20 березня 2013 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк». 3.7. Згідно з договорами поруки поручителі відповідають перед позивачем за виконання зобов`язання у тому ж розмірі, що і позичальник. 3.8. 19 листопада 2010 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення у справі № 2-10331/10 про стягнення з поручителів заборгованості за договором комісії та кредитним договором. Це рішення набрало законної сили, але поручителі його не виконали. 3.9. Оскільки у вказаному рішенні суд уже стягнув з поручителів частину заборгованості за кредитним договором і за договором комісії, у цій справі з відповідачів необхідно стягнути решту, а саме: 550 961,39 євро боргу за договором комісії та 1 301 023,52 євро боргу за кредитним договором. (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 8 вересня 2015 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні вимог до фізичних осіб-поручителів відмовив, а у частині вимог до юридичних осіб-поручителів закрив провадження у справі. Мотивував рішення так: 4.1. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є преклюзивним. Його закінчення є підставою для припинення поруки. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати з підстав, передбачених статтями 263, 264, частиною п`ятою статті 267 ЦК України. Враховуючи те, що строк поруки не є строком порушеного права, а строком існування зобов`язання поруки, права кредитора й обов`язок поручителів після закінчення такого строку припиняються; кредитор не має права на задоволення позову, заявленого за межами передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України строку, бо з його закінченням припиняється матеріальне право. 4.2. Строк дії кредитного договору сплив 15 лютого 2011 року, а договору комісії - 31 грудня 2008 року. З позовом до суду позивач звернувся лише 17 січня 2014 року, а тому відсутні підстави для стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за кредитним договором і договором комісії. 4.3. Провадження в частині позовних вимог до юридичних осіб-поручителів необхідно закрити, оскільки такі вимоги до юридичних осіб слід розглядати за правилами господарського судочинства. (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 23 травня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, згідно з якою залишив рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року без змін. Мотивував ухвалу так: 5.1. Спірні правовідносини виникли у позивача-юридичної особи з поручителями, серед яких є юридичні та фізичні особи. Тому суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що справу у частині вимог до поручителів-юридичних осіб не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. 5.2. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що поручителі-юридичні особи та поручителі-фізичні особи діяли у спірних правовідносинах як солідарні боржники. Позивач уклав з кожним із поручителів окремий договір поруки. Тому відсутні спільність прав та обов`язків поручителів і підстави для об`єднання позовних вимог до фізичних та юридичних осіб в одне провадження. 5.3. Умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником взятих на себе зобов`язань не може розглядатися як умова, що встановлює строк дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України. 5.4. Встановлені у справі обставини підтверджують припинення поруки фізичних осіб. Тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог до фізичних осіб-поручителів. 5.5. Оскільки позов стосується стягнення заборгованості за новий період, необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що, подавши позов у 2010 році, позивач заявив передбачену частиною четвертою статті 559 ЦК України вимогу до поручителів. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. 13 червня 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просив скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. 17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржив рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 8. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 8.1. У рішенні від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10 Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська визнав чинними договори поруки, які позивач уклав з фізичними особами-поручителями та ТзОВ «Фактор». 8.2. Позивач направив поручителям вимоги про повернення заборгованості за кредитним договором і за договором комісії ще 20 січня 2010 року, тобто до того, як 17 січня 2014 року він звернувся з позовом до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з вимогами стягнути іншу суму заборгованості за вказаними договорами. 8.3. У договорах поруки сторони погодили, що порука припиняється з припиненням всіх зобов`язань боржника за кредитним договором і договором комісії, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин шестимісячного строку, визначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України у первинній редакції. 8.4. Оскільки у спорах, що виникають з кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи, то з урахуванням вимог статей 15-16, частини другої статті 118 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, визначаючи юрисдикцію, суди мають вважати, що такі справи слід розглядати за правилами цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов`язані, і окремий їх розгляд неможливий. 8.5. Поручителі у спірних правовідносинах «діють як солідарні боржники»; предметом спору є однорідні права й обов`язки; фізичні особи-поручителі є засновниками ТзОВ «Фактор». Тому необґрунтованими є висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі у частині вимог до поручителів-юридичних осіб. (2) Позиції інших учасників справи 9. 10 вересня 2016 року ТзОВ «Фактор» подало заперечення на касаційну скаргу. Просить відмовити в її задоволенні, а оскаржені рішення залишити без змін. Мотивувало заперечення так : 9.1. Ні закон, ні договори поруки не встановлюють солідарну відповідальність поручителів. Тому відсутні підстави для солідарного стягнення з них на підставі частини четвертої статті 554 ЦК України «кредитної заборгованості». 9.2. Вимоги до поручителів-юридичних осіб треба розглядати за правилами господарського судочинства з огляду на висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 11 березня 2015 року у справі № 6-35цс15 і від 1 липня 2015 року у справі № 6-745цс15. 9.3. У рішенні від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10 Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у повному обсязі стягнув заборгованість за кредитним договором і договором комісії, тоді як строк пред`явлення вимог до поручителів уже сплив. 10. Інші учасники справи позицію щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду у частині вимог до юридичних осіб-поручителів 11. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, 8 вересня 2015 року на підставі частин першої та другої статті 15 і статті 16 ЦПК України у чинній на той час редакції закрив провадження у справіу частині вимог до юридичних осіб-поручителів. Вважав, що ці вимоги треба розглядати за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується. 12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 13. ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 15. ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 16. Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред`явлено позовну вимогу (стаття 20 ГПК України у зазначеній редакції). 17. Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина перша статті 1 ГПК України у вказаній редакції). 18. Для віднесення справи до господарської юрисдикції суду необхідно визначити, чи правовідносини та спір є господарськими. Зокрема, господарський спір підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин і спору про право, що з цих відносин виникає; наявність у законі норми, що передбачала би вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що передбачала би вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункт 35)). 19. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, не допускала об`єднання в одне провадження вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. 20. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 ЦК України).Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (частина третя статті 554 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 21. Норми права, що регулювали інститут поруки на час виникнення спірних правовідносин, не передбачали солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого. 22. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини: 22.1. 27 грудня 2006 року позивач уклав з позичальником договір комісії №0611/3589/ІМРА про відкриття акредитиву. За умовами вказаного договору комітент (позичальник) доручив комісіонеру (Міжнародній банківській одиниці «ПриватБанк») інструктувати «ПриватБанк» (Дніпро, Україна), укласти за його рахунок акредитивну угоду з «ВОТО s.r.o.» (Словаччина) та доручити «Garantibank» (Амстердам, Нідерланди) надати безвідкличне підтвердження вказаному акредитиву. 22.2. 16 серпня 2007 року позивач уклав з позичальником кредитний договір, за умовами якого банк за рахунок міжбанківського кредиту «Komercni Banka» зобов`язався надати позичальнику кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом у сумі 457 600 євро для поповнення оборотних активів, призначених для проведення платежу за акредитивами № 1607/4040/ІМРА і № 1607/4039/ІМРА. 22.3. 16 серпня 2007 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договори поруки з ТзОВ «Фактор», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 № 1-2, № 1-3 та № 1-4 відповідно. 22.4. 20 березня 2013 року на виконання зобов`язань за кредитним договором і договором комісії позивач уклав договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк». 23. Оскільки позивач уклав з кожним із чотирьох поручителів окремий договір поруки, у якому не передбачена солідарна відповідальність поручителів між собою, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що спір в цілому треба розглядати за правилами цивільного судочинства. Солідарною є відповідальність поручителів перед позивачем разом із позичальником як з боржником,що передбачає пункт 2 кожного договору поруки, якідослідили суди першої й апеляційної інстанцій. А відповідальність поручителів між собою перед позивачем солідарною не є. 24. З огляду на вказане, а також враховуючи суб`єктний склад учасників спору, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичних осіб-поручителів, заявлених за правилами ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. На такі вимоги поширювалася юрисдикція господарських судів. (1.2) Щодо застосування норм матеріального права за вимогами до поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором 25. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зазначив, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука фізичних осіб-поручителів за кредитним договором припинилася, що є підставою для відмови у позові до цих відповідачів. У касаційній скарзі позивач стверджує про неможливість застосування до спірних правовідносин приписів зазначеної статті, оскільки у договорах поруки встановлено, що вони діють до повного виконання зобов`язань за кредитним договором, а такі зобов`язання невиконані. Велика Палата Верховного Суду з цими аргументами позивача не погоджується. 26. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки (речення перше частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 27. Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення (частина перша статті 251 ЦК України). Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). 28. Отже, умова договорів поруки про їхню дію до повного виконання зобов`язань за кредитним договором та договором комісії, не є строком, встановленим у договорі поруки, оскільки останній визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. З огляду на цей висновок слід застосувати припис, викладений у реченні другому частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 35)). 29. Зазначений шестимісячний строк є преклюзивним, тобто його сплив є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові до поручителя. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника. Однак і в такому разі кредитор може звернутися із зазначеною вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 61)). Тому аргумент касаційної скарги про те, що позивач пред`явив вимогу до поручителів про виконання зобов`язань за кредитним договором ще 20 січня 2010 року, тобто до того, як звернувся з позовом у справі № 2-10331/10, є неприйнятним. 30. З наведених міркувань Велика Палата Верховного Суду також не може погодитися і з доводами ТзОВ «Фактор» про те, що позивач мав направити поручителям окрему вимогу про прострочення сплати заборгованості у частині, яку не стягнув Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська згідно з рішенням від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10. 31. З відповідним позовом про стягнення кредитної заборгованості з поручителів кредитор може звернутися протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 64) та від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц). 32. Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до кредитного договору погашати кредит треба було з 30 травня 2008 року до 30 листопада 2012 року включно десятьма платежами по 45 760,00 євро, кожен з яких мав бути внесений не пізніше дати, визначеної для нього цим графіком. У додатковій угоді позивача з позичальником сторони погодили інший графік повернення кредиту, що відповідає змісту пункту 5.2 кредитного договору, згідно з яким погашення заборгованості за кредитом здійснюється з 15 серпня 2008 року до 15 лютого 2011 року включно шістьма платежами не пізніше дати, визначеної для них новим графіком, з яких перші п`ять - по 45 760,00 євро, а останній - 228 800,00 євро. Отже, сторони кредитного договору встановили порядок виконання позичальником окремих зобов`язань з внесення періодичних платежів, що входять до змісту зобов`язання за цим договором. 33. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги у зв`язку з припиненням поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12, від 20 червня 2018 року у справі № 758/6863/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц). 34. Тобто встановлений у частині четвертій статті 559 ЦК України у відповідній редакції шестимісячний строк слід обчислювати за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення, що є датою виконання основного зобов`язання. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу зазначеного шестимісячного строку слід визначати за датою сплати останнього платежу за кредитним договором. 35. Згідно з дослідженим судами першої й апеляційної інстанцій графіком погашення кредиту, наведеним у додатку № 1 до кредитного договору, позичальник мав внести черговий платіж до 15 серпня 2010 року, а останній платіж - до 15 лютого 2011 року. Отже, з вимогою до поручителів позивач міг звернутися впродовж шести місяців з дати, визначеної для погашення кожного чергового платежу, однак із позовом у справі № 202/781/14-ц звернувся лише 17 січня 2014 року. Тому Велика Палата Верховного Суду в цілому погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про припинення поруки фізичних осіб-поручителів за кредитним договором. 36. У запереченні на касаційну скаргу ТзОВ «Фактор» вказало, що весь розмір заборгованості стягнув Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська згідно з рішенням від 19 листопада 2010 року у справі № 2-10331/10. Це, на думку вказаного поручителя, унеможливлює стягнення тієї ж суми заборгованості у справі № 202/781/14-ц. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з тим, що у справі № 2-10331/10 суд з поручителів стягнув всю заборгованість за кредитним договором. 37. Як встановили суди попередніх інстанцій у справі № 202/781/14-ц, з поручителів - ТзОВ «Фактор Тойс», ТзОВ «Фактор», ТзОВ «Українське фінансове агентство «ВЕРУС», а також з фізичних осіб-поручителів - згідно з означеним судовим рішенням Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська стягнув не всю суму заборгованості за кредитним договором і договором комісії, а поточну заборгованість станом на 11 березня 2010 року (утворилася через несплату другого-четвертого періодичних платежів, передбачених графіком). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що стягнення з поручителів на підставі рішення суду поточної заборгованості не впливає на можливість звернення позивача з позовом про стягнення тієї частини заборгованості, що залишилася. 38. Наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості означає, що суд вважав строк виконання зобов`язання таким, що настав, причому саме за тією вимогою, яку цей суд задовольнив, і встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, зокрема з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення (характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними), додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання зобов`язання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 50-52)). 39. У касаційній скарзі позивач зазначив, що позовна давність за вимогами щодо виконання кредитного договору становить п`ять років. У запереченнях на касаційну скаргу ТзОВ «Фактор» стверджувало, що давність заявлення вимог до поручителя сплинула. 40. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо до вимог, заявлених до боржника, застосовується позовна давність, то до вимог, заявлених до поручителя, вказаний строк обмежується строком поруки відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц). Тому наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи про застосування позовної давності не мають значення з огляду на висновок суду про припинення поруки фізичних осіб-поручителів за кредитним договором. (1.3) Щодо застосування норм матеріального права за вимогами до поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за договором комісії 41. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що порука припинилася також за зобов`язаннями, що виникли на підставі договору комісії. З огляду на обставини, які встановили суди, та матеріали справи такі висновки Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними. 42. У справах про стягнення заборгованості з поручителів, у яких вони спростовують чинність поруки, важливо перевірити наявність обставин, з якими закон пов`язує припинення поруки. На підставі зібраних доказів суди першої й апеляційної інстанцій не вирішили питання відповідальності фізичних осіб-поручителів перед позивачем за виконання прострочених частин основного зобов`язання за договором комісії, не визначили, чи сплив шестимісячний строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів за цим договором. Суди не дослідили договір комісії (т. 1, а. с. 60-66) на предмет того, чи встановлений у ньому строк виконання основного зобов`язання, чи є у цьому договорі обов`язок комітента сплачувати на користь позивача як комісіонера періодичні платежі, чи обмежений строк нарахування комісії (пункти 2.2.2 і 2.2.3 договору комісії). Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 43. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 44. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX. 45. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2); скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3) (частина перша статті 409 ЦПК України). 46. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX). 47. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року слід скасувати в частині вирішення вимог про стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за договором комісії, а справу в цій частині направити до суду першої інстанції на новий розгляд. 48. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та четверта статті 412 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом №460-IX). 49. Ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що мотивувальну частину рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у частині позовних вимог про стягнення з фізичних осіб-поручителів заборгованості за кредитним договором і в частині вимог, заявлених до юридичних осіб-поручителів, слід змінити, виклавши її в редакції цієї постанови. (2.2) Щодо судових витрат 50. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 51. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 52. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором, у задоволенні якої суди першої й апеляційної інстанцій відмовили, судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом цієї вимоги, покладаються на позивача. А судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у частині вимоги про стягнення заборгованості за договором комісії, слід розподілити за результатами розгляду спору. Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом №460-IX, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» задовольнити частково. 2. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 вересня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року: 2.1. Змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови, щодо вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 й ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, а також щодо вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фактор» і Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором та договором комісії. 2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 й ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором комісії, а справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 2.3. В іншій частині залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік Л. Й. Катеринчук В. М. Сімоненко В. С. Князєв І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98524307
  4. Номер провадження 2/754/180/21 Справа №754/12757/18 РІШЕННЯ Іменем України (повне рішення суду виготовлено 08.04.2021) 08 квітня 2021 року м. Київ, Деснянський районний суд м. Києва, суддя: Грегуль О.В., секретар судового засідання: Дорошенко В.В., справа № 754/12757/18 Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» - позивач за первісним позовом і відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 - відповідач 1 за первісним позовом і третя особа за зустрічним позовом ОСОБА_2 - відповідач 2 за первісним позовом і позивач за зустрічним позовом Вимоги позивача за первісним позовом: стягнення заборгованості за кредитним договором Вимоги позивача за зустрічним позовом: припинення поруки Демчук О.В. - адвокат ПАТ «УкрСиббанк» Бабенко Я.В. - адвокат ОСОБА_1. і ОСОБА_2. ВСТАНОВИВ: Пред `явивши первісний позов, позивач за цим позовом посилаюсь на неналежне виконання відповідачами за цим позовом кредитних зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, просить стягнути з відповідачів солідарно визначену станом на 12.09.2018 заборгованість у сумі: 881207,60 грн. за кредитом, процентам і пенею, визначеною за період з 12.01.2018 по 12.09.2018, а також судовий збір у сумі: 13218,11 грн.. Пред`явивши зустрічний позов, позивач за зустрічним позовом просить визнати припиненим з 11.07.2018 договір поруки № 101738 від 16.03.2007, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 посилаючись на пропуск банком шестимісячного строку для пред`явлення вимоги до поручителя. У судовому засіданні адвокат Демчук О.В. первісний позов підтримав, а зустрічний позов не визнав. ОСОБА_1 у судовому засіданні первісний позов не визнала, а зустрічний позов вважає обґрунтованим. Адвокат Бабенко Я.В. первісний позов не визнав, а зустрічний позов підтримав. Вислухавши ОСОБА_1 та адвокатів, дослідивши матеріали справи, суд у судовому засіданні встановив наступне. 16.03.2007 між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11128323000/1, 13.01.2009 додаткову угоду № 1 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 26.01.2009 додаткову угоду № 2 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 22.01.2010 додаткову угоду № 3 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, 10.06.2011 додаткову угоду № 4 до договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 та за умовами яких ОСОБА_1 надано кредит у сумі: 131705 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно: 665120 грн. і який разом з процентами мав погашатись щомісячними платежами і бути повернутий не пізніше 16.03.2028. 16.03.2007 між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 укладено договір поруки № 101738, 22.01.2010 додаткову угода № 3 до договору поруки № 101738 від 16.03.2007, 10.06.2011 додаткову угода № 4 до договору поруки № 101738 від 16.03.2007 та за умовами яких ОСОБА_2 зобов`язався нести солідарну з ОСОБА_1 відповідальність у разі невиконання останньою своїх зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007. Як вказує позивач за первісним позовом, ОСОБА_1 не виконала належним чином взяті на себе перед банком зобов`язання щодо своєчасного погашення кредиту і процентів щомісячними платежами. Відповідно до умов кредитного договору кредитор має право за порушення умов договору щодо своєчасного повернення кредиту і процентів щомісячними платежами, достроково стягнути загальну заборгованість за кредитом, процентам і пенею. Визначена позивачем за первісним позовом станом на 12.09.2018 сума боргу за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 за кредитом, процентам і пенею становить: 881207,60 грн.. Саме станом на 12.09.2018 зазначену заборгованість позивач за первісним позовом просить стягнути з відповідачів за первісним позовом. Згідно ст. ст. 514, 541, 553, 554, 625, 1050 ч. 2, 1054 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007, відповідно до ст. ст. 525, 611 ЦК України сторони погодили, що у випадку настання обставин визначених у п. п. 2.3., 4.9., 5.3., 5.5., 5.6., 5.8., 5.10., 7.4., 9.2., 9.14. цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 календарного дня з дати одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. Відповідно до наданої банком виписки і кредитних документів по рахунку, останній платіж по погашенню кредитної заборгованості здійснено 10.11.2017. 18.07.2018 позичальнику і поручителю, кожному окремо банком направлено вимоги про повернення кредиту з процентами, які були направлені рекомендованими листами, що підтверджується списком згрупованих поштових відправлень рекомендованих листів, фіскальним чеком від 28.07.2018 про оплату поштових відправлень, зворотними поштовими повідомленнями та відповідно до яких вимога банку ОСОБА_1 не вручена і повернута за закінченням терміну зберігання, а ОСОБА_2 вимога банку вручена 30.07.2018. Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц, звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України "Про захист прав споживачів" порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором. Враховуючи положення п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 суд вважає, що банк набув право вимоги на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, а в позичальника виник обов`язок достроково повернути кошти за договором. Згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України (в редакції на час укладення договору поруки), 4. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 20.04.2016 у справі № 6-2662цс15, згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов`язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов`язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов`язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов`язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов`язання застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов`язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов`язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов`язання за договором поруки слід пред`явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем). Як зазначалось вище, останній платіж у погашення кредитної заборгованості здійснено 10.11.2017, а первісний позов підписано 13.09.2018 і цей позов надійшов до суду 18.09.2018, тобто, вимоги до поручителя пред`явлено з пропуском шестимісячного строку, що в свою чергу дає правові підстави для висновку про обґрунтованість позовних вимог за зустрічним позовом. Доводи банку про те, що до спірних правовідносин за договором поруки має застосовуватись остання редакція ч. 4 ст. 559 ЦК України, а не попередня, є безпідставними, оскільки Закон зворотної сили не має. Будь-яких конкретних правових доказів, які б повністю або частково спростовували позовні вимоги за первісним позовом в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості в сумі: 881207,60 грн. за кредитом, процентам і пенею, визначеною за період з 12.01.2018 по 12.09.2018, ОСОБА_1 та її адвокат суду не надали і судом таких доказів не здобуто. Посилання адвоката Бабенко Я.В. на те, що банком не надано достовірних доказів про направлення позичальнику вимоги про дострокове повернення кредитної заборгованості, зокрема, доказів про відправлення вимоги з описом відправлення, а з наданих банком письмових доказів щодо поштових відправлень неможливо встановити, що баком направлено саме вимогу про дострокове повернення кредитної заборгованості суд вважає безпідставними, оскільки самим же адвокатом Бабенко Я.В. не надано суду беззаперечних доказів, що банком 18.07.2018 позичальнику і поручителю було направлено будь-який інший документ, а не вимога про дострокове повернення кредитної заборгованості. Крім того, п. 11.1. договору про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 не передбачено направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту саме з описом поштового відправлення. За таких обставин, первісний позов задовольняється частково, а зустрічний позов задовольняється повністю. Згідно з ч. 1 і ч. 2 ст. 141 ЦПК України, 1. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 2. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Керуючись ст. ст. 263-265 ЦПК України, ВИРІШИВ: Первісний позов задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь публічного акціонерного товариства «УктСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750, адреси листування: м. Київ, вул. Мечнікова, 11 та м. Київ, вул. Ф. Пушиної, 21, каб. 313) за договором про надання споживчого кредиту № 11128323000/1 від 16.03.2007 року: 881207,60 грн. - заборгованості за кредитом, процента, пені та 13218,11 грн. - судового збору. У задоволенні іншої частини позовних вимог за первісним позовом відмовити. Зустрічний позов задовольнити. Визнати припиненим з 11.07.2018 року договір поруки № 101738 від 16.03.2007 року, укладений між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750) і ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ). Стягнути з публічного акціонерного товариства «УктСиббанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Андріївська, 2/12, ЄДРПОУ: 09807750, адреси листування: м. Київ, вул. Мечнікова, 11 та м. Київ, вул. Ф. Пушиної, 21, каб. 313) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) 768,40 грн. - судового збору. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. СУДДЯ: Джерело: ЄДРСР 96132735
  5. Постанова Іменем України 26 січня 2021 року м. Київ Справа № 522/1528/15-ц Провадження № 14-67цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Штелик С. П. - розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року, ухвалене суддею Сальниковою Н. М., та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів Барановської Л. В., Панченка М. М., Побірченко Т. І., та УСТАНОВИЛА Короткий зміст позовних вимог 1. У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк», банк) про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним. 2. Позов мотивовано тим, що 01 грудня 2007 року між банком та Приватним малим підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Влад» (далі - ПМП «ВКФ «Влад») був укладений договір банківського рахунку № 693/Ю01.-83, а 05 грудня 2007 року - додаткова угода № 1 про надання овердрафту в сумі 243 140,00 грн з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року (далі - кредитний договір). 3. 11 листопада 2008 року з метою забезпечення своїх зобов`язань між банком, ПМП «ВКФ «Влад» та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 06-09/2383 (далі - договір поруки), відповідно до якого поручитель зобов`язується перед банком у повному обсязі солідарно відповідати за виконання ПМП «ВКФ «Влад» зобов`язань щодо повернення овердрафту, сплати відсотків за користування овердрафтом та інших платежів у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором. 4. Позивачка вважала, що оскільки банк звертався до суду з позовом до позичальника та поручителів про повернення простроченої заборгованості 30 жовтня 2009 року, тоді як кінцевий термін, до якого мала бути повністю погашена заборгованість за овердрафтом, відповідно до умов кредитного договору визначено 04 грудня 2008 року, то порука була припинена у зв`язку з недотриманням банком строку звернення до суду з вимогами до поручителя. 5. ОСОБА_1 просила визнати припиненим договір поруки та визнати його недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційноїінстанцій 6. Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 03 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року, позов ОСОБА_1 задовольнив частково. 7. Визнано припиненою поруку за договором поруки; у задоволенні позовних вимог про визнання договору поруки недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки, відмовлено. 8. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов частково, керувалися тим, що строк повернення заборгованості встановлено до 04 грудня 2008 року або в інший термін погашення у випадках, передбачених кредитним договором. Проте сторонами договору інший термін погашення заборгованості не узгоджено, порука має акцесорний характер та припинилася після припинення забезпеченого нею зобов`язання. Третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. Тому немає підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору поруки недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки, адже на час виникнення спірних правовідносин закон не містив заборони на укладення третейської угоди. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 9. У серпні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просило оскаржені судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позову. Касаційна скарга, крім іншого, мотивована тим, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2013 року встановлено дійсність оспорюваного договору поруки, на підставі якого було стягнуто заборгованість із позивачки. Крім того, заборгованість не погашена, а порука припиняється із припиненням забезпеченого нею зобов`язання. ПАТ «Укрсоцбанк» також звертає увагу, що чинне законодавство не містить такого способу захисту, як визнання правочину припиненим. 10. Судові рішення оскаржуються в частині визнання поруки припиненою, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються. 11. Відзив іншим учасником справи на касаційну скаргу не подано. Рух справи в суді касаційної інстанції 12. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 вересня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 13. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані й розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією ЦПК України, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією ЦПК України. 14. Згідно із частиною першою статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 15. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 10 жовтня 2019 року справу призначив до судового розгляду. 16. 08 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів, передбачених частинами четвертою та п`ятою статті 403 ЦПК України. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначав, що між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ СР «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ПМП «ВКФ «Влад» був укладений кредитний договір з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року. 18. 30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості до ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . 19. Суворовський районний суд м. Одеси від 24 березня 2011 року заочним рішенням у справі № 2-262/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2013 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» задовольнив частково. З ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто солідарно заборгованість за кредитним договором у сумі 375 224,15 грн. 20. Відповідно до ухвали Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2013 року у справі № 2-262/11 заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2011 року оскаржив ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 це судове рішення не оскаржувала. Зі змісту зазначеного судового рішення відомо, що питання щодо припинення поруки відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договорами поруки з ОСОБА_2 і ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції вирішував та відповідні доводи відхилив. 21. Частина четверта статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) передбачала, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. 22. Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), враховуючи встановлену правову природу поручительства як додаткового (акцесорного) зобов`язання до основного договору та пряму залежність від його умов, Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року у справі № 307/2855/13 (провадження № 6-75цс14), від 03 лютого 2016 року у справі № 712/8206/14-ц (провадження № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року у справі № 127/4794/15-ц (провадження № 6-1199цс16), про презумпцію чинності поруки та неможливість її припинення з огляду на наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, оскільки таке рішення саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору. А тому на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлено договором поруки. 23. За змістом постанов Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 640/3422/16-ц (провадження № 61-21548св18), Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 646/5111/16-ц (провадження № 61-29904св18) та від 27 грудня 2019 року у справі № 752/5010/17 (провадження № 61-22429св18), із врахуванням правового висновку, який викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зроблено висновки, що позов щодо припинення поруки задоволенню не підлягає, якщо зазначені позивачем підстави такого припинення виникли до ухвалення судового рішення про стягнення кредитної заборгованості з поручителя. 24. Аналогічний висновок щодо відсутності підстав для застосування положень статті 559 ЦК України в разі наявності рішення суду, яке набрало законної сили та яким задоволено вимоги кредитора до поручителя, міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 23 листопада 2018 року у справі № 922/5787/15. 25. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 445/2564/13 (провадження № 6-172цс15), згідно з яким положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов`язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов`язок поручителя щодо виконання зобов`язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки. 26. Аналогічні по суті висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року у справі № 307/2855/13 (провадження № 6 - 75цс14), від 03 лютого 2016 року у справі № 712/8206/14-ц (провадження № 6-2017цс15) та від 06 липня 2016 року у справі № 127/4794/15-ц (провадження № 6-1199цс16), від яких відступила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18). 27. Водночас викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) висновок про те, що порука не поширюється на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, не повною мірою узгоджується з наведеним відступом, що призводить до його різного розуміння та тлумачення судами, у тому числі Верховним Судом у складі різних колегій Касаційного цивільного суду. 28. Зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 372/3/16-ц (провадження № 61-9064св18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року у справі № 757/306/17-ц (провадження № 61 -32050св18), також з урахуванням правового висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зроблено інший висновок: наявність судового рішення про стягнення кредитної заборгованості з позичальника та поручителя не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог щодо припинення поруки, якщо в судових рішеннях про стягнення заборгованості питання щодо припинення поруки не вирішувалося. 29. А за змістом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/1361/15-ц (провадження № 61-6978св18), яку ухвалено за тих самих, як і в справі № 522/1528/15-ц обставин, - щодо поручителя ОСОБА_2 , із врахуванням висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), колегія суддів зробила протилежний висновок - про те, що положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки може застосовуватись і у разі наявності рішення суду про стягнення кредитної заборгованості з поручителя, з підстав, що виникли до його ухвалення. При цьому, як уже зазначено, у справі про стягнення заборгованості між тими самими сторонами питання щодо припинення поруки судом вирішувалося. 30. Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), шляхом його уточнення та визначення, що в разі ухвалення рішення суду у справі про стягнення, у тому числі з поручителя, кредитної заборгованості, суд не може розглядати питання про визнання поруки припиненою повторно в іншій справі з тих самих підстав, правовідносин та зобов`язань, що виникли до ухвалення такого рішення, виходячи з принципу правової визначеності. 31. Такий підхід має застосовуватись незалежно від того, чи вирішувалося судом питання чинності поруки під час ухвалення рішення у справі про стягнення, у тому числі з поручителя, кредитної заборгованості, враховуючи, що це питання входить до предмета доказування у таких справах незалежно від доводів сторін. 32. 22 квітня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду 33. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. ТНЕ UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року). 34. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року). 35. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. 36. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 37. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16). 38. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок. 39. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 40. Водночас існує різний підхід до розуміння та тлумачення норм права під час розгляду аналогічних справ з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18). 41. Вирішуючи питання про відступлення від висновку, сформульованого у зазначеній постанові, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань. 42. Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 43. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). 44. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти. 45. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. 46. Виконання зобов`язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України). 47. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. 48. Частиною четвертою статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. 49. Закон не пов`язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов`язанням, забезпеченим порукою. 50. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. 51. Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. 52. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення. Щодо способу захисту в спірних правовідносинах 53. ПАТ «Укрсоцбанк» у касаційній скарзі посилається, серед іншого, на те, що чинне законодавство не містить такого способу захисту, як визнання правочину припиненим. 54. За висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року у справі 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність. 55. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками. 56. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. 57. Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема у таких випадках: кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку; особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником). 58. Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права. 59. Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов`язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним. 60. Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту. 61. Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання. 62. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений. 63. Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася. 64. Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите. 65. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту. 66. Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості. 67. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України» (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, §53). Тому задоволення позову про визнання поруки припиненою в одній справі не є ані підставою перегляду судового рішення в іншій справі за нововиявленими обставинами (частина друга статті 423 ЦПК України), ані підставою визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню (частина друга статті 432 ЦПК України). 68. Велика Палата Верховного Суду, дійшовши наведених вище висновків, звертає увагу, що правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права. Тому ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим може не обмежуватися випадками, наведеними в пункті 57 цієї постанови. 69. Так, відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)). 70. Отже, наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (Buchbesitz (нім.) - книжкове володіння). Якщо власник предмета іпотеки або інша зацікавлена особа вважає, що таке право іпотеки припинено або взагалі не існувало, то може звернутися з позовною вимогою про визнання права іпотеки припиненим чи про визнання відсутності права іпотеки, оскільки судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для державної реєстрації припинення права іпотеки (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 71. Отже, ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим має оцінюватися, виходячи з обставин справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Щодо суті спору 72. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 73. Оскільки ПАТ «Укрсоцбанк» подало касаційну скаргу в серпні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 74. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 01 грудня 2007 року між АКБ СР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ПМП «ВКФ «Влад» був укладений кредитний договір з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року. 75. 30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості з ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . 76. Вирішуючи спір у справі, що розглядається, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, зазначив, що умови додаткових угод до договору поруки свідчать про те, що встановлено строк повернення заборгованості до 04 грудня 2008 року, або в інший термін погашення у випадках, передбачених додатковою угодою; з матеріалів справи не вбачається, що сторони узгодили інший термін погашення заборгованості. Порука має акцесорний характер та припинилась після припинення забезпеченого нею зобов`язання. 77. При цьому суди попередніх інстанцій не врахували, що настання строку повернення заборгованості не тягне припинення зобов`язання. Висновок про припинення забезпеченого порукою зобов`язання суди не обґрунтували. 78. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судові рішення у цій справі зазначеній нормі не відповідають. 79. Крім того, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Водночас суди попередніх інстанцій не встановили, яке саме право позивача порушується чи оспорюється. 80. Отже, необхідною умовою задоволення позову є наявність спору. Зокрема, у справі про визнання поруки припиненою позивач має довести, що відповідач вважає наявним своє право вимоги і кореспондуючий обов`язок позивача, який не був установлений судовим рішенням або не є предметом розгляду в іншій справі. 81. Водночас позивач не довів, а суди не встановили, що відповідач вважає наявними будь-які свої права, крім тих, за захистом яких 30 жовтня 2009 року АКБ СР «УкрСоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості до ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . Отже, ОСОБА_1 мала захищати свій інтерес під час судового розгляду у справі за зазначеними позовними вимогами, а не ініціювати окрему судову справу. 82. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на важливість дотримання принципу процесуальної економії (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19; пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19), відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим. 83. У цій справі позивач не довів наявності окремого спору, а отже, і наявності свого правомірного інтересу в правовій визначеності. Натомість у діях позивача вбачається прагнення переглянути в межах цієї справи судові рішення, прийняті в іншій справі № 2-262/11, що є неприпустимим. 84. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач не довів порушення свого права або інтересу, у зв`язку із чим позов не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 85. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 86. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судові рішення в цій справі в оскарженій частині слід скасувати, а в позові - відмовити. Щодо судових витрат 87. За змістом частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, в разі відмови у позові покладаються на позивача. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування ухвали апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог з мотивів, наведених у цій постанові, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в судах касаційної та апеляційної інстанцій, покладаються на позивача. 88. Позовну заяву подано до суду першої інстанції у 2015 році. Судом першої інстанції позов задоволено частково: задоволено одну вимогу немайнового характеру. За подання позовної заяви немайнового характеру сплачується судовий збір у розмірі 0,2 розміру мінімальної заробітної плати відповідно до підпункту 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції на момент звернення з позовом). Мінімальна заробітна плата станом на 01 січня 2015 року - 1218 грн. Розмір судового збору становить 243,60 грн = 1218 *0,2. 89. У 2016 році ПАТ «Укрсоцбанк» оскаржило рішення суду першої інстанції в частині задоволеної позовної вимоги. Підпунктом 6 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення суду становить 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги (у редакції на момент звернення з апеляційною скаргою): 267,96 грн = 243,6 *110 % . 90. ПАТ «Укрсоцбанк» у 2016 році звернулось із касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції. Відповідно до підпункту 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги сплачується судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги: 292,32 грн = 243,60*120 %. 91. Оскільки Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк», ухвалу та рішення скасовано в частині задоволених вимог, то з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» належить стягнути 267,96 грн за подання апеляційної скарги та 292,32 грн - за подання касаційної скарги. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 412, 416, 417, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити. 2. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року в частині задоволення позовної вимоги про визнання припиненою поруку за договором № 06-09/2383 від 11 листопада 2008 року, укладеним між АКБ СР «Укрсоцбанк», Приватним малим підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Влад» та ОСОБА_1 , скасувати. 3. У позові в зазначеній частині відмовити. 4. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (ідентифікаційний код 00039019) 292 (двісті дев`яносто дві) грн 32 коп. судового збору за подання касаційної скарги та 267 (двісті шістдесят сім) грн 96 коп. - за подання апеляційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. В. Пророк Судді: Т. О. Анцупова Г. Р. Крет В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. М. Сімоненко Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач В. С. Князєв С. П. Штелик Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанову оформила суддя Данішевська В. І. Джерело: ЄДРСР 95509407
  6. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа 759/5757/15-ц Головуючий у І-й інстанції - Борденюк В.В. апеляційне провадження № 22-ц/824/12073/2020 Доповідач Заришняк Г.М ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 жовтня 2020 року Київський апеляційний суд в складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого - Заришняк Г.М. Суддів - Мараєвої Н.Є., Рубан С.М. при секретарі - Діденко А.С. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року в справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору поруки припиненим,- В С Т А Н О В И В : В квітні 2015 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулосяв суд із вказаним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості . В обґрунтування позову Товариство зазначало, що 07 липня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», укладено кредитний договір №26- 882/06/2006И, за умовами якого відповідачу ОСОБА_1 було надано кредитні кошти на суму 45 000 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користуванням кредитом -11,80 %. В той же день, 07 липня 2006 року, з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №26-87С/06-2006И, за яким ОСОБА_2 , як поручитель, зобов`язувалась перед кредитором відповідати за невиконання визначених кредитним договором зобов`язань. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов`язань своєчасно та у повному обсязі не виконував, у зв`язку з чим утворилася заборгованість в сумі 35619 дол. США, яка складається з: 29943,55 доларів США - заборгованість за кредитом, 5676,37 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; пені за несвоєчасне погашення заборгованості по кредиту та процентах за користування кредитом в розмірі 44 448 грн. 18 коп., з яких: 17 459 грн. 14 коп. - за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та 26 989 грн. 04 коп. - за несвоєчасне погашення заборгованості по процентам за користування кредитом, позивач просив стягнути кредитну заборгованість солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Не погоджуючись з таким позовом, представник ОСОБА_2 подав зустрічну позовну заяву, у якій просив визнати договір поруки, укладений між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 , припиненим, вказуючи на те, що Банк, в порушення вимог ч.4 ст. 559 ЦК України не звертався до поручителя із вимогою про виконання основного зобов`язання протягом строку, що перевищує шість місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року первісний позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором кредиту № 26-87G/06-2006И (№26-882/06-2006И) від 07.07.2006 року у розмірі 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривень. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» судовий збір у розмірі 3 654,00 грн. У задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення, як з поручителя, кредитної заборгованості-відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання припиненим договору поруки -задоволено. Визнано припиненим договір поруки № 26-87G/06-2006И від 07.07.2006 року, що був укладений між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 , з метою забезпечення виконання ОСОБА_1 кредитних зобов`язань за договором кредиту № 26-87G/06-2006И (№ 26-882/06-2006И від 07.07.2006 року). Стягнуто з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 243,60 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду в частині задоволення позовних вимог про стягнення з нього заборгованості скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовити в повному обсязі. В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10.02.2916 року просив залишити без змін. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу з підстав та доводів, викладених в ній. Представники ПАТ «УкрСиббанк» проти апеляційної скарги заперечували, вважаючи рішення суду законним. Відповідачка за первісним позовом ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність й обґрунтованість постановленого рішення суду в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов`язків. Згідно статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору відповідно до ч. 1 статті 638 ЦК України є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Статтею 639 ЦК України встановлено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України). Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що 07.07.2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №26-882/06/2006И, за умовами якого відповідачу було надано кредит в сумі 45 000,00 доларів США, на строк до 07 липня 2027 року, із процентною ставкою за користування кредитом - 11,80%. 07 липня 2006 року в рахунок забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №26-87G/06-2006И, за яким остання зобов`язувалась перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_1 усіх його зобов`язань перед АКІБ «УкрСиббанк» за вказаним кредитним договором. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч.1 ст. 509 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором. За правилом статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу. Судом встановлено, що узв`язку із неналежним виконанням зобов`язань за договором кредиту у ОСОБА_1 утворилась заборгованість за кредитним договором, яка станом на 31.03.2015 року склала 35 619,92 доларів США і 44 448,18 гривень; загальний розмір заборгованості позичальника складається із 29 943,55 доларів США -боргу за кредитом, 5 679,37 доларів США - боргу за відсотками за користування кредитом, 44 448,18 грн. пені. Звертаючись до суду з вказаним позовом, Банк зазначав, що в зв`язку з несвоєчасним виконанням взятих на себе зобов`язань 23 липня 2014 року відповідачам було направлено вимогу про погашення простроченої заборгованості за кредитним договором, що підтверджується реєстрами про відправку рекомендованих листів, однак, станом на день звернення з даним позовом до суду відповідачі свої зобов`язання щодо погашення заборгованості по наданому кредиту та сплаті процентів за користування ним, не виконали. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що наявні підстави для дострокового стягнення заборгованості за кредитом, оскільки вимога про погашення простроченої заборгованості була направлена боржнику 23 липня 2014 року, то датою дострокового повернення всього розміру кредиту слід вважати 03 вересня 2014 року. Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, виходячи з наступного. Пунктом 1.2.2. договору про надання споживчого кредиту визначено, що позичальник зобов`язався повернути кредит у повному обсязі в будь-якому випадку не пізніше07 липня 2027 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до визнаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 11 цього договору. В пункті 11.1 договору про надання споживчого кредиту зазначено, що у випадку настання обставин, визначених у підпунктах 2. 3, 4. 9, 5. 3, 5. 5, 5. 8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов цього договору протягом 31 календарного дня з дня одержання вищевказаного повідомлення (вимоги) від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси, без попереднього про це письмового повідомлення банку чи у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. У пункті 11.2 договору про надання споживчого кредиту № 26-87G/06-2006И від 07 липня 2006 року сторонами обумовлено, що зазначене у пункті 11.1 договору повідомлення (вимога) банку направляється листом (цінний з описом та повідомленням про вручення) або доставляється кур`єром на адресу позичальнику, що вказана у розділі 12 цього договору. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19) зазначено, «якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Наведені приписи дають підстави до висновку, що ч.10 ст. 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлено обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту. З матеріалів справи слідує, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, а тому до спірних правовідносин мають бути застосовані ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту». Крім того, ч.10 ст.11 «Про захист прав споживачів» передбачено, що 60-тиденний строк має відраховуватись саме з дати отримання, а не відправлення вимоги. Боржник вважається належним чином повідомлений про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, коли банком не лише відправлено на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року, справа №6-57цс12). В матеріалах справи відсутні докази про отримання відповідачем ОСОБА_1 вимоги про дострокове повернення кредиту. Сама по собі наявність вимоги про дострокове погашення кредитної заборгованості чи квитанції, яка підтверджує її відправку, не може бути доказом отримання позичальником цієї вимоги. Враховуючи наведене, висновок суду першої інстанції про те, що боржником була отримана вимога про дострокове погашення заборгованості за кредитом, в зв`язку з чим наявні підстави для задоволення позову, не можна вважати обґрунтованим, оскільки він спростовується зібраними по справі доказами. За таких обставин, рішення суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Також підлягає скасуванню рішення суду в частині стягнення судового збору, у відповідності до вимог ч.3 ст. 141 ЦПК України, за правилами якої, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. В частині вирішення позовних вимог Банку до ОСОБА_2 та в частині вирішення зустрічного позову судове рішення не оскаржувалося, тому судом апеляційної інстанції не переглядалося. Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року скасувати в частині стягнення заборгованості та судового збору з ОСОБА_1 та постановити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 - відмовити. В решті судове рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття й може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів. Повний текст постанови виготовлений 12 жовтня 2020 року. Головуючий Судді: Джерело: ЄДРСР 92184007
  7. Єдиний унікальний номер 761/39166/18 Номер провадження 22-ц/804/1044/20 Єдиний унікальний номер 761/39166/18 Головуючий у 1 інстанції Величко О.В. Номер провадження 22-ц/804/1044/20 Доповідач Корчиста О.І. ПОСТАНОВА Іменем України 15 вересня 2020 року Донецький апеляційний суд у складі: головуючого судді: Корчистої О.І. суддів: Канурної О.Д., Космачевської Т.В. за участю секретаря Гуляєва М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Донецького апеляційного суду в м. Бахмуті цивільну справу №761/39166/18 за позовом Акціонерного Товариства «Прокредитбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фартнео» про стягнення кредитної заборгованості, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_3 , на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року, встановив: КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ У жовтні 2018 року Акціонерне Товариство «Прокредитбанк» (далі за текстом АТ «Прокредитбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фартнео» (далі за текстом ТОВ «Фартнео») про стягнення кредитної заборгованості. В обґрунтування позовних вимог зазначало, що 15 квітня 2011 року між позивачем АТ «Прокредитбанк» та третьою особою по справі ТОВ «Фартнео» було укладено Рамкову угоду № FW401.372, відповідно до умов якої АТ «Прокредитбанк» здійснив кредитування ТОВ «Фартнео» шляхом укладення Договору про надання овердрафту №401.44439/FW401/372 від 20 травня 2014 року (далі за текстом кредитний договір), згідно до умов якого ТОВ «Фартнео» отримало кредит в розмірі 1 000 000 гривень під 23% річних строком з 20 травня 2014 року по 20 травня 2016 року. З метою забезпечення взятих на себе ТОВ «Фартнео» зобов`язань за вказаним договором, між АТ «Прокредитбанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 було укладено договори поруки № FIL.64577-ДП1 та №9771-ДП2 від 15 квітня 2011 року. В порушення умов кредитного договору ТОВ «Фартнео» не забезпечило своєчасне погашення кредиту, у зв`язку з чим перед позивачем утворилась кредитна заборгованість в розмірі 1 018 297,93 гривень, з яких 1 000 000 гривень - капітал, 18 022,37 гривень - відсотки, 275,56 гривень - відсотки за неправомірне користування кредитом. Просило стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як солідарних із ТОВ «Фартнео» боржників заборгованість за Договором про надання овердрафту 401.44439/FW401/372 від 20 травня 2014 року, який є невід`ємною частиною Рамкової угоди № FW401.372 від 15 квітня 2011 року, в розмірі 1 018 297,93 гривень з кожного та судовий збір в розмірі 15 274,47 гривень. КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року позовні вимоги АТ «Прокредитбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ТОВ «Фартнео» про стягнення кредитної заборгованості, задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 як солідарного із ТОВ «Фартнео» боржника на користь АТ «Прокредитбанк» заборгованість за кредитним договором № 401.44439/ FW401/372 від 20 травня 2014 року, який є невід`ємною частиною Рамкової угоди № FW401.372 від 15 квітня 2011 року - в розмірі 1 018 297,93 гривень. Стягнуто з ОСОБА_2 як солідарного із ТОВ «Фартнео» боржника, на користь АТ «Прокредитбанк» заборгованість за кредитним договором № 401.44439/ FW401/372 від 20 травня 2014 року, який є невід`ємною частиною Рамкової угоди №FW401.372 від 15 квітня 2011 року в розмірі 1 018 297,93 гривень. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «Прокредитбанк» в рівних частках судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 15274,47 гривень, по 7637,24 гривень з кожного. КОРОТКИЙ ЗМІСТ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_3 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року, постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову АТ «Прокредитбанк». Стягнути з АТ «Прокредитбанк» на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати на судовий збір та професійну правничу допомогу. УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОВОДІВ ОСОБИ, ЯКА ПОДАЛА АПЕЛЯЦІЙНУ СКАРГУ В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що за умовами договорів поруки, укладених між АТ «Прокредитбанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 № FIL.64577-ДП1 та №9771-ДП2 від 15 квітня 2011 року, встановлено строк, після якого порука припиняється (п. 4.1 Договору поруки), тому в цьому разі підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦК України про те, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. Згідно п. 4.1 Договору поруки кредитор вправі пред`явити вимогу поручителю про погашення заборгованості позичальника протягом 3 років з моменту виникнення існуючої на момент такої вимоги заборгованості позичальника. У договорі про надання овердафту №401.44439/АЦ401.372 строк дії овердрафту з 20 травня 2014 року по 20 травня 2016 року включно. Оскільки встановлений п.4.1 Договору поруки, строк, протягом якого кредитор може звернутися з вимогою до поручителів, та зважаючи на те, що кредитор звернувся з позовом лише у жовтні 2018 року, кредитор АТ «Прокредитбанк» пропустив строк звернення з вимогою до поручителів, а тому порука, яка виникла на підставі договору поруки, є припиненою. Суд першої інстанції проігнорував закріплені у договорах поруки умови щодо права кредитора звернутись з вимогою до поручителів про погашення заборгованості позичальника протягом 3 років з моменту виникнення існуючої на момент такої вимоги заборгованості позичальника, та дійшов протилежного висновку. УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОВОДІВ ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ До Донецького апеляційного суду від позивача АТ «Прокредитбанк» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року без змін. В обґрунтування відзиву вказує, що пунктами 8.4-8.7 Рамкової угоди передбачено, що позичальник зобов`язаний достроково погасити весь залишок кредиту протягом п`яти банківських днів з дня відправлення (вручення, якщо кредитор вручив вимогу) позичальнику чи поручителям вимоги, якщо інша сума чи строк дострокового погашення не вказані у такій вимозі. Кредитор вправі у будь-який час прийняти рішення про відкликання вимоги. У такому випадку погашення кредиту здійснюється у порядку, що діяв до пред`явлення вимоги, якщо інше не буде визначено кредитором. Кредитор вправі самостійно та без повідомлення позичальника приймати рішення про збільшення строків, вказаних у пунктах 8.4, 8.6 Рамкової угоди. Після виникнення прострочення платежу по процентам, позивач мав намір, але не мав об`єктивної можливості надіслати вимогу про дострокове погашення кредиту чи рішення про зміну строків дострокового погашення ані до позичальника, ні до поручителів. Це було зумовлено проведенням антитерористичної операції на Сході України. Водночас, позичальник та поручителі не повідомляли банк про своє місцезнаходження/зміну місцезнаходження та фактичний стан справ в бізнесі, розуміючи при цьому, що їх кредитна заборгованість залишилась не погашеною. Враховуючи наведені обставини, 29 грудня 2015 року банк визначив як дату винесення на прострочення суми заборгованості по овердрафту. Отже 29 грудня 2015 року строк дії договору про надання овердрафту № 401.44439 ще тривав. Але трохи згодом в цей же день банк змінив строк дії договору, встановивши вимогу про його дострокове повернення та встановив всю суму заборгованості на прострочення. Банк зазначає, що ним було допущено описку в розрахунку заборгованості, а саме замість 29 грудня 2015 року вказано 25 грудня 2015 року. Отже, банк не пропустив строк в три роки, що передбачений п. 4.1 Договору поруки. ПОЯСНЕННЯ СТОРІН У СУДОВОМУ ЗАСІДАННІ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ В судовому засіданні апеляційного суду представники ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 доводи, викладені в апеляційній скарзі, підтримали та просили її задовольнити. В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача АТ «Прокредитбанк» Позняк І.С. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін. В судове засідання апеляційного суду відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та третя особа ТОВ «Фартнео» не з`явились, повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи. Відповідно до положень частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ Судом першої інстанції встановлено, що 20 травня 2014 року між АТ «Прокредитбанк» та ТОВ «Фартнео» укладено Договір про надання овердрафту №401.44439/FW401/372 від 20 травня 2014 року (далі-кредитний договір), згідно з яким ТОВ «Фартнео» отримало від АТ «Прокредитбанк» кредит в розмірі 1 000 000 гривень з 20 травня 2014 року по 20 травня 2016 рік, зі сплатою відсотків в розмірі 23% річних, з цільовим призначенням - поповнення обігових коштів, зобов`язавшись погасити використаний ліміт овердрафту не пізніше дня закінчення строк дії овердрафту та сплачувати проценти за користування овердрафтом у встановлений кредитним договором строк. Рамковою угодою встановлено ліміт строку кредитування - 120 місяців. Також судом встановлено, що Рамковою угодою встановлено ліміт строку кредитування - 120 місяців. Крім цього, судом встановлено, що п. 8.7 Рамкової угоди кредитор вправі самостійно та без повідомлення позичальника приймати рішення про збільшення строків, вказаних у п. 8.4, 6.6 Угоди. Відповідно до п. 8.4 Угоди позичальник зобов`язаний достроково погасити весь залишок кредиту протягом п`яти днів з дня направлення позичальнику чи поручителям вимоги, якщо інша сума чи строк дострокового погашення не будуть вказані у такій вимозі. Відповідно до п. 8.6 Угоди у разі виникнення заборгованості позичальника тривалістю понад 30 календарних днів позичальник зобов`язаний здійснити повне дострокове погашення кредиту, виданого на підставі кредитного договору, по якому існує прострочення не пізніше ніж через 3 банківських дні з моменту настання тридцятого календарного дня прострочення незалежно від того, чи кредитор пред`явив йому вимогу, якщо інше не буде погоджено з кредитором. Також судом встановлено, що за невиконання ТОВ «Фартнео» усіх зобов`язань за кредитним договором, укладеним на підставі та в межах Рамкової угоди, відповідати перед банком в повному обсязі як солідарний із позичальником боржник зобов`язались відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про що 15.04.2011 року між ними та Банком укладено договори поруки № FIL.64577-ДП1 та №9771-ДП2. Внаслідок порушення умов договору у третьої особи перед Банком станом на 12 вересня 2018 року виникла заборгованість, яка дорівнює 1 018 297,93 гривень, з яких 1 000000 гривень - капітал, 18022,37 гривень - відсотки, 275,56 гривень - відсотки за неправомірне користування кредитом. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Апеляційна скарга ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_3 , підлягає задоволенню. МОТИВИ, З ЯКИХ ВИХОДИВ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД, ТА ЗАСТОСОВАНІ НОРМИ ПРАВА Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою, другою та п`ятою стаття 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Задовольняючи позовні вимоги АТ «Прокредитбанк» суд першої інстанції виходив з того, що зібрані у справі докази вказують на наявність заборгованості у ТОВ «Фартнео» перед позивачем в сумі 1018297,93 гривень і на право кредитора звернутися до поручителів. Порука, згідно умов договору, діє з 15 квітня 2011 року по 15 квітня 2021 року (ліміт строку кредитування), тобто є діючою, при цьому суд першої інстанції виходив з того, що згідно з умовам Договору поруки непред`явлення кредитором вимоги про погашення поручителем заборгованості позивальника, на що посилається представник позивача, не тягне за собою припинення поруки. Зміна кредитором строку погашення овердрафту до 25 грудня 2015 року не змінює обсягу відповідальності боржника,тому також не є підставою для визнання поруки припиненою. При цьому, суд першої інстанції не прийняв доводи представника відповідача про застосування строків позовної давності, оскільки останній платіж щодо погашення кредиту був здійснений 22 квітня 2015 року, банком встановлено дату дострокового повного погашення овердрафту - 25 грудня 2015 року, а у Договорах поруки №9771-ДП2 та № FIL.64577-ДП1 від 15 квітня 2011 року встановлена позовна давність у 5 років, включаючи вимоги, щодо яких законодавством встановлена спеціальна чи обмежена позовна давність. З такими висновками суду першої інстанції не можна погодитись за наступних підстав. Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків. Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення виконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Правові наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Встановлено, що 15 квітня 2011 року між АТ «Прокредитбанк» та ТОВ «Фартнео» було укладено Рамкову угоду №FW401.372, відповідно до умов якої АТ «Прокредитбанк» здійснив кредитування ТОВ «Фартнео» шляхом укладення Договору про надання овердрафту №401.44439/FW401/372 від 20 травня 2014 року (далі за текстом кредитний договір), згідно до умов якого ТОВ «Фартнео» отримало кредит в розмірі 1 000 000 гривень під 23% річних строком з 20 травня 2014 року по 20 травня 2016 року. (т.І, а.с.5-7, 8-9) Для забезпечення взятих на ТОВ «Фартнео» зобов`язань за вказаним договором, між АТ «Прокредитбанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 укладено договори поруки №FIL.64577-ДП1 та №9771-ДП2 від 15 квітня 2011 року. (т.І, а.с.19-20, 21-22) Встановлено та не заперечувалось сторонами, що останній черговий платіж за кредитним договором ТОВ «Фартнео» сплачений 22 квітня 2015 року. (т.І, а.с.10 (зворотний бік)) Згідно п.8.6. Рамкової угоди у разі виникнення заборгованості позичальника тривалістю понад 30 календарних днів позичальник зобов`язаний здійснити повне дострокове погашення кредиту, виданого на підставі кредитного договору, по якому існує прострочення не пізніше ніж через 3 банківських дні з моменту настання тридцятого календарного дня прострочення незалежно від того, чи кредитор пред`явив йому вимогу, якщо інше не буде погоджено з кредитором. Отже, після спливу 30-ти денного терміну з моменту нездійснення ТОВ «Фартнео» чергового платежу за кредитним догочовром, право АТ «Прокредитбанк» було порушено та виникло право вимоги повернення кредитних коштів. Відповідно до частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. Зі спливом строку, визначеного договором поруки, або зі спливом строку, визначеного законом, порука та відповідне право вимоги кредитора припиняються. Відповідно до п. 4.1. Договорів поруки порука діє з моменту укладення договору протягом усього часу дії, встановленого Рамковою угодою ліміту строку кредитування та до моменту, що наступить пізніше: припинення строку дії Рамкової угоди чи належне виконання усіх вимог кредитора. Припинення окремих кредитних договорів чи погашення заборгованості позичальника до моменту припинення строку дії Рамкової угоди, а також пред`явлення кредитором вимоги про погашення поручителем заборгованості позичальника не тягне за собою припинення поруки. Згідно частини 1 статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). А календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). З огляду на вказане у договорах поруки сторони не встановили її строк у розумінні статті 251 ЦК України. В абзаці 2 пункту 4.1. Договорів поруки також визначено, що кредитор вправі пред`явити вимогу поручителю про погашення заборгованості позичальника протягом 3 років з моменту виникнення існуючої на момент такої вимоги заборгованості позичальника. Тому, у цьому випадку підлягав застосуванню припис частини 4 статті 559 ЦК України, згідно якого порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у першому реченні частини 4 статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки» слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом трьох років, як і зазначено у п.4.1. договорів поруки, які були укладені з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .. Аналогічна правова позиція викладена Постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц. За п.8.6. Рамкової угоди від 15 квітня 2011 року позичальник ТОВ «Фартнео», прострочивши оплату чергового платежу, мав обов`язок здійснити повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором протягом 30-ти календарних днів не пізніше ніж через 3 банківських дні з моменту настання тридцятого календарного дня прострочення, тобто не пізніше 08 червня 2015 року. З огляду на вказане апеляційний суд приходить до висновку, що позивач реалізував право на пред`явлення вимоги до поручителів шляхом подання позову до суду 12 жовтня 2018 року, тобто після спливу трирічного терміну, визначеного у п.4.1 Договорів поруки. Разом з тим, колегія суддів апеляційного суду враховує п.8.6. кредитного договору щодо обов`язку позичальника у разі виникнення заборгованості понад 30 календарних днів здійснити повне дострокове погашення кредиту. Враховуючи, що пунктом 8.6. Рамкової угоди сторонами визначено обов`язок позичальника у разі виникнення заборгованості понад 30 календарних днів здійснити повне дострокове погашення кредиту, тобто без обов`язкового пред`явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором, а тому з часу виникнення у банку такого права змінюється строк виконання основного зобов`язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом 3 років (як визначено у договорах поруки) від зміненої дати виконання основного зобов`язання. Зазначені обставини залишились поза увагою суду першої інстанції у зв`язку з чим сід дійшов помилкового висновку про обґрунтованість позовних вимог АТ «Прокредит банк» та їх задоволення. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до пунктів 3 та 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням матеріального та процесуального права, апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог АТ «Прокредитбанк». Керуючись ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_3 , задовольнити. Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2019 року скасувати. У задоволенні позовних вимог Акціонерного Товариства «Прокредитбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фартнео» про стягнення кредитної заборгованості відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий О.І. Корчиста Судді: О.Д. Канурна Т.В. Космачевська Повний текст постанови складений 16 вересня 2020 року. Головуючий О.І. Корчиста Джерело: ЄДРСР 91586654
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 травня 2020 року м. Київ Справа № 910/23028/17 Провадження № 12-286гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., представника відповідача - Огулькової А. М., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Атланта Інвест Енд Девелопмент» (далі - ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент») на постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року (судді Власов Ю. Л., Буравльов С. І., Андрієнко В. В.) у справі № 910/23028/17 за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») до ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент», за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 , про стягнення 206 378, 93 дол. США та 3 725 526, 53 грн. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. 14 грудня 2017 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент», за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 , про стягнення 206 378, 93 дол. США та 3 725 526, 53 грн. 1.2. Позов мотивовано тим, що сторони у справі уклали договір поруки, за яким відповідач (поручитель) зобов`язався відповідати за виконання боржником (третьою особою) своїх зобов`язань за договором відновлювальної кредитної лінії. Боржник (третя особа) своїх зобов`язань за договором кредиту не виконав, у зв`язку із чим у нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 77 341 688,79 грн. Позивач звертався до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки - нерухоме майно, належне відповідачу, в рахунок часткового погашення заборгованості, який рішенням від 18 липня 2014 року у справі № 54/315 задоволено в повному обсязі. 1.3. Ураховуючи, що заборгованість за договором кредиту залишилась частково непогашеною, позивач звернувся з цим позовом про стягнення заборгованості за донарахованими з 11 травня по 10 листопада 2017 року відсотками у розмірі 206 378,93 дол. США, що згідно з курсом Національного Банку України (далі - НБУ) станом на 10 листопада 2017 року становило 5 481 130,17 грн, а також 3 725 526,53 грн пені за несвоєчасне повернення відсотків за кредитним договором. 1.4. Відповідач проти задоволення позову заперечив у повному обсязі з тих підстав, що порука за договором поруки № 44.02-13-109/П є припиненою, оскільки минув шестимісячний строк звернення позивача до відповідача як до поручителя з вимогою відповідно до статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 18 квітня 2018 року в задоволенні позову відмовив повністю з тих підстав, що в разі неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором строк пред`явлення кредитором вимоги до поручителя повинен обчислюватися або з моменту настання строку виконання зобов`язання за основним договором або у зв`язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. 2.2. За змістом рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2014 року у справі № 54/315, строк виконання боржником на користь позивача основного зобов`язання станом на 11 липня 2014 року настав. Водночас доказів звернення до відповідача як поручителя з вимогою протягом 6 місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання відповідно до положень частини четвертої статті 559 ЦК України позивач суду не надав, з огляду на що порука є припиненою. 2.3. Київський апеляційний господарський суд постановою від 11 вересня 2018 року рішення суду першої інстанції скасував, прийняв нове рішення, яким позов задовольнив повністю. Вирішив стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за відсотками в сумі 206 378,93 дол. США, що еквівалентно 5 481 130,17 грн, пеню за відсотками у сумі 3 725 526,53 грн, а також вирішив питання про розподіл судового збору. 2.4. Апеляційний господарський суд указав на те, що строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов`язанням, а стягнення заборгованості за кредитним договором не припиняє дії кредитного договору та не позбавляє позивача права нараховувати відсотки на суму заборгованості за договором до моменту її фактичного погашення. 2.5. Таким чином, сплата процентів є окремим зобов`язанням третьої особи, строк виконання якого настав не пізніше останніх шести місяців до дати звернення позивача до суду з відповідним позовом, тобто в межах шестимісячного строку, визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України, а відтак договір поруки на момент звернення позивача до суду з цим позовом у частині забезпечення виконання третьою особою зобов`язання зі сплати спірних процентів не є припиненим. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. 12 жовтня 2018 року ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року, у якій просило скасувати вказану постанову та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 18 квітня 2018 року. 3.2. У касаційній скарзі товариство зазначило про те, що умовами кредитного договору було передбачено, що в разі невиконання позичальником обов`язків за цим договором протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування вважається таким, що сплив, а позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитом та нараховані штрафні санкції, тож саме з цими обставинами пов`язаний початок перебігу шестимісячного строку для можливості звернення позивача з вимогами до поручителя на підставі договору поруки, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою. 3.3. Крім того, скаржник посилався на неврахування судом фактичних обставин, зокрема щодо порушення стосовно основного боржника справи про банкрутство, що також є підставою для настання строку виконання ним основного зобов`язання. 3.4. Серед іншого, у касаційній скарзі зазначено про необхідність з`ясування належної юрисдикції у цьому спорі, що виник з правочину, укладеного для забезпечення зобов`язання, стороною якого є фізична особа, виходячи із суб`єктного складу основного зобов`язання. При цьому скаржник посилається на правові позиції, викладені Великою Палатою Верховного Суду у справі № 415/2542/15-ц. 3.5. Ухвалою від 3 грудня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» на постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року, справу № 910/23028/17 разом із касаційною скаргою ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 3.6. Ухвалою від 17 грудня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу № 910/23028/17 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4.1. ПАТ «Укрсоцбанк» надав відзив на касаційну скаргу та письмові пояснення, в яких проти задоволення касаційної скарги заперечував, зазначав, що: 1) у разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 599 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватись з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу; 2) посилання скаржника на неврахування судом обставин щодо банкрутства боржника є неспроможним, оскільки зазначені обставини не були предметом дослідження суду першої та апеляційної інстанцій; 3) враховуючи вимоги частини другої статті 310 ГПК України, скаржник повинен був довести, що не заявив про непідсудність цієї справи у суді першої інстанції з поважних причин, однак жодних поважних причин товариство не навело, крім того, за предметним та суб`єктним критеріями ця справа підлягає розгляду судом господарської юрисдикції. 4.2. Скаржник надав додатково письмові пояснення, в яких покликався на постанови Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема у справах № 202/4494/16-ц, № 444/9519/12, та вказав на те, що позивач (кредитодавець) звертався з вимогою про дострокове повернення кредиту в порядку статті 1050 ЦК України у червні 2011 року, що підтверджується, зокрема, додатком 6 до позовної заяви у справі № 54/315 та було предметом оцінки у межах цієї справи. 4.3. У судовому засіданні представник скаржника доводи, викладені у касаційній скарзі та письмових поясненнях підтримав, просив постанову у справі скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції. 5. Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 5.1. Суди встановили, що 7 лютого 2008 року Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк» (кредитор), та ОСОБА_1 (позичальник) уклали договір відновлювальної кредитної лінії № 44.29-48-80/П (кредитний договір), за умовами якого кредитор зобов`язався надати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. 5.2. Пунктом 1.1.1 кредитного договору встановлено, що надання кредиту буде здійснюватись окремими частинами, зі сплатою 13 % річних та комісій, у розмірі та в порядку, визначеному цим договором, у межах максимального ліміту заборгованості до 3 150 000,00 дол. США, з наступним зниженням максимального ліміту заборгованості з 10 березня 2008 року, кожного 10-го числа місяця ліміт зменшується на 26 250,00 дол. США з кінцевим терміном повернення основної заборгованості до 6 лютого 2018 року, на умовах, визначених цим договором. 5.3. Згідно з пунктом 2.5 кредитного договору боржник зобов`язався сплачувати кредитору проценти в розмірі, передбаченому пунктом 1.1.1 цього договору, з таким порядком сплати процентів за користування кредитом: у валюті кредиту щомісячно до 10 (десятого) числа місяця, наступного за місяцем, у якому нараховані проценти, а також в день повернення заборгованості за кредитом у повній сумі, на визначений сторонами банківський рахунок. 5.4. Пунктом 3.3.9 кредитного договору встановлено, що боржник зобов`язався здійснювати погашення кредиту відповідно до графіка змін максимального ліміту заборгованості, визначеного в пункті 1.1.1 цього договору, в сумі різниць між максимальним лімітом заборгованості, що діяв у попередньому періоді, та максимальним лімітом заборгованості, що діятиме в наступному періоді, в строк не пізніше останнього дня попереднього періоду, а також у кінцевий термін повернення заборгованості за кредитом, що визначений у пункті 1.1.1 цього договору. 5.5. Пунктом 4.1 кредитного договору обумовлено, що в разі прострочення позичальником сплати процентів, визначених у пункті 2.4 цього договору, а також прострочення строків повернення кредиту та сплати відсотків, визначених у підпунктах 1.1, 2.6, 3.2.3, 2.12.3, 3.3.18, 3.3.19, 4.3, 5.4 цього договору, позичальник сплачує кредиторові пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення, що діє у цей період. 5.6. Також установлено, що з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 7 лютого 2008 року Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк» (кредитор), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 (позичальник) та ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» (поручитель) уклали договір поруки № 44.02-13-109/П, за умовами якого поручитель зобов`язався перед кредитором відповідати за виконання позичальником умов щодо сплати суми кредиту, відсотків за користування кредитом а також можливих штрафних санкцій у розмірі та у випадках, передбачених договором відновлювальної кредитної лінії № 44.29-48-80/П від 7 лютого 2008 року, а також за відшкодування витрат кредитора, пов`язаних з пред`явленням вимог і отриманням виконання за договором кредиту, та збитків кредитора, завданих порушенням позичальником своїх обов`язків за договором кредиту в порядку черговості, встановленої договором кредиту. 5.7. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18 липня 2014 року у справі № 54/315 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до компанії «Родел Трейдінг Лімітед», ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 , про звернення стягнення на предмет іпотеки - позов задоволено повністю та в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_1 . перед ПАТ «Укрсоцбанк» за договорами про надання відновлювальної кредитної лінії від 7 лютого 2008 року № 44.29-48-79/П та № 44.29-48-80/П, яка станом на 11 липня 2014 року складає 77 341 688,79 грн., а саме: за договором № 44.29-48-79/П - за кредитом у сумі 14 714 433,00 грн та за відсотками в сумі 14 022 412,76 грн; за договором № 44.29-48-80/П - 4 155 772,86 дол. США. що за курсом НБУ становить 48 604 843,03 грн, а саме: за кредитом 33 916 924,47 грн та за відсотками в сумі 14 687 918,57 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки, що належить на праві власності компанії «Родел Трейдінг Лімітед» (Дрейк Чамбес , П. С. 3321, Роад Таун, Тортола, Британські Віргінські Острови) та ТОВ «Атланта Інвест Енд Девелопмент» шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на нерухоме майно. 5.8. Предметом позову у справі № 910/23028/17 є вимоги позивача про стягнення з відповідача як поручителя 206 378,93 дол. США заборгованості за відсотками та 3 725 526,53 грн пені за відсотками за кредитним договором № 44.29-48-80/П від 07 лютого 2008 року на підставі договору поруки № 44.02?3-109/П від цієї ж дати. Позивач вважає, що оскільки вартості іпотечного нерухомого майна, на яке було за рішенням суду звернено стягнення для погашення заборгованості за кредитним договором № 44.29?48-80/П від 7 лютого 2008 року, виявилось недостатньо для повного задоволення вимог ПАТ «Укрсоцбанк», то відтак основне зобов`язання боржника (третьої особи) не припинилось, на борг, що залишився, нараховуються відсотки відповідно до умов та строків, визначених кредитним договором, і строк звернення до відповідача як поручителя за такими строковими платежами не сплив. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Щодо юрисдикції 6.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 6.3. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 6.4. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. 6.5. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 6.6. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VІІІ), яким ГПК України викладено в новій редакції. 6.7. За змістом розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України в редакції цього Закону зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей. Так, підпунктом 11 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України передбачено, що заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не порушено на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 6.8. Як убачається зі штампа Укрпошти на конверті відправлення, позов у цій справі було надіслано банком до Господарського суду міста Києва 14 грудня 2017 року, тобто до набрання чинності Законом № 2147-VІІІ. 6.9. За статтею 1 ГПК України (в редакції, чинній станом на момент звернення з позовом)підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 6.10. Відповідно до змісту частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; і справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 6.11. За статтею 21 ГПК України (у відповідній редакції) сторонами в судовому процесі є позивач і відповідач. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу. 6.12. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що позов банку до товариства про стягнення коштів за договором поруки поданий з додержанням вимог процесуального закону, який діяв до набрання чинності Законом № 2147-VІІІ, відповідає як суб`єктним так і предметним критеріям наведених вище норм, а відтак правильно прийнятий до розгляду судом та розглянутий за правилами, що діють після набрання чинності Законом № 2147-VІІІ, відповідно до приписів підпункту 11 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України (в редакції цього Закону). 6.13. Посилання на правові позиції, викладені Великою Палатою Верховного Суду у справі № 415/2542/15-ц (провадження № 14-40), є помилковим, оскільки у цій постанові йдеться про правила, які підлягають застосуванню з 15 грудня 2017 року у випадку об`єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов`язання. Втім у справі, що переглядається, позовні вимоги заявлені 14 грудня 2017 року щодо поручителя та не об`єднані з вимогами щодо виконання кредитного договору. Щодо суті спору 6.14. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України). 6.15. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 6.16. Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України). 6.17. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). 6.18. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 6.19. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). 6.20. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 6.21. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. 6.22. Одним із видів забезпечення виконання зобов`язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). Правові наслідки порушення зобов`язання, забезпеченого порукою, визначені у статті 554 цього Кодексу. 6.23. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 6.24. Відповідно до части другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. 6.25. За пунктом 4.4 договору відновлювальної кредитної лінії № 44.29-48-80/П у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених у пунктах 3.3.8 - 3.3.10 цього договору, протягом більше ніж 90 (дев`яносто) календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час користування кредитом та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). 6.26. Як зазначалось вище, рішенням суду у справі № 54/315 стягнута заборгованість за кредитним договором, яка нарахована станом на 11 липня 2014 року, цим рішенням суду з іпотекодавця стягнуто заборгованість за кредитним договором шляхом звернення стягнення на іпотечне нерухоме майно, вартості якого виявилось недостатньо для повного задоволення вимог позивача, внаслідок чого станом на 1 грудня 2014 року за третьою особою значилась строкова заборгованість у сумі 1 023 750,00 дол. США та прострочена заборгованість у сумі 1 876 188,06 дол. США. 6.27. Таким чином, банквикористав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України та положень пункту 4.4 договору відновлювальної кредитної лінії, змінивши на власний розсуд умови основного зобов`язання щодо строку дії договору та періодичності платежів, а відтак строк виконання зобов`язань - як основного, так і акцесорних - є таким, що настав. 6.28. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала позицію про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. 6.29. Саме такі висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року (провадження № 14-10цс18), від 4 липня 2018 року (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року (провадження № 14-318цс18). 6.30. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. 6.31. Питання правильного застосування частини четвертої статті 559 ЦК України було також предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18) та у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), за наслідками розгляду яких Велика Палата Верховного Суду в постановах від 13 червня та 31 жовтня 2018 року виклала правовий висновок про відсутність підстав для відступлення від сталої практики Верховного Суду України й Верховного Суду та вказала, що з огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання, в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. 6.32. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). 6.33. З огляду на викладене, встановивши, що позивач звернувся з цим позовом до поручителя лише у грудні 2017 року, тобто поза межами шестимісячного строку з моменту настання строку виконання основного зобов`язання, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що порука за договором № 44.02-13-109/П від 7 лютого 2008 року є припиненою на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, а відтак у позові відмовив. Натомість суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, помилково скасувавши законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. 7. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Пунктом 4 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 7.2. За правилами статті 312 цього ж Кодексу суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 7.3. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. Суд першої інстанції ухвалив по суті правильне судове рішення, яке відповідає закону. Тому постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року слід скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 18 квітня 2018 року у цій справі залишити в силі. 8. Щодо судового збору 8.1. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача. 8.2. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування постанови апеляційного господарського суду та залишення в силі рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. Керуючись статтями 308, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Атланта Інвест Енд Девелопмент» задовольнити. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року скасувати. Рішення Господарського суду міста Києва від 18 квітня 2018 року у справі № 910/23028/17 залишити в силі. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (03150, м. Київ, вул. Ковпака, 29, код 00039019) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Атланта Інвест Енд Девелопмент» (01014, м. Київ, вул. Мічуріна, 54-А, прим. 2, код 33603182) 276 199 (двісті сімдесят шість тисяч сто дев`яносто дев`ять) гривень 70 копійок судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 90021621
  9. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2019 року м. Черкаси провадження № 22-ц/821/22/19справа 712/7536/16ц категорія 304090000 Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів: головуючого: Єльцова В. О. суддів: Бородійчука В. Г., Нерушак Л. В. секретаря: Анкудінова О. І. учасники справи: позивач: Акціонерне товариство "Укрсоцбанк" відповідач: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 представник відповідачів - адвокат Шимановський А. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Бабенка Сергія Сергійовича на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року (прийняте суддею Романенко В. А.) у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и в : 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Свою позовну заяву обґрунтовують тим, що 23.08.2005 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 895/06-034-563, відповідно до якого ПАТ «Укрсоцбанк» надав ОСОБА_1 у тимчасове користування грошові кошти в сумі 73500 доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 22.08.2025 року. Додатковою угодою № 1 сторони встановили нову відсоткову ставку за кредитом на рівні 14% річних починаючи з 20.10.2008 року. В якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов`язань за договором кредиту № 895/06-034-563, 23 серпня 2005 року було укладено між ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір поруки № 895/06-034-563, відповідно до якого поручитель зобов`язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту. Позивачем виконано свої зобов`язання, визначені в п.п. 3.1.1 договорів кредиту, ОСОБА_1 відкрито позичковий рахунок в Черкаській обласній філії АКБ «Укрсоцбанк» та надано суму кредиту. Згідно з п.п. 3.3.9, 3.3.10 договору кредиту ОСОБА_1 зобов`язана сплачувати проценти за використання кредиту та своєчасно і в повному обсязі погашати кредит та можливі штрафні санкції в порядку та в розмірі, визначених цим договором. ОСОБА_1 не виконує умови договору кредиту, порушуючи строки повернення кредиту та сплати процентів. Відповідно до п. 4.2 договору кредиту у разі прострочення ОСОБА_1 строків погашення кредиту та сплати процентів, вона сплачує позивачу пеню в розмірі подвійної ставки НБУ, що діє у цей період, від несвоєчасної суми за кожен день прострочення. Неналежне виконання взятих на себе зобов`язань ОСОБА_1 за договором кредиту призвели до виникнення заборгованості, яка станом на 30.05.2016 року згідно з розрахунками заборгованості складає: 160 278,77 доларів США, що еквівалентно 4 029 601,92 грн., яка складається: сума заборгованості за кредитом - 61 527 доларів США, що еквівалентно 1 546 544,21 грн.; сума заборгованості за відсотками - 64 886,81 доларів США, що еквівалентно 1 630 996,48 грн.; розмір пені за несвоєчасне повернення відсотків - 12 489,58 доларів США, що еквівалентно 313 938,40 грн.; суми пені за несвоєчасне повернення відсотків - 21 375,38 доларів США, що еквівалентно 537 292,09 грн.; сума заборгованості за комісіями 830,75 грн. Просили суд стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту № 895/06-034-563 від 23.08.2005 року за тілом кредиту та відсотками в розмірі 126 413,81 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентно 3 177 540,69 грн., пеню та за комісіями в розмірі 852 061,23 грн. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» витрати по сплаті судового збору в сумі 60 444, 03 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року позов задоволено частково. Вирішено стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Публічного Акціонерного Товариства «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором в сумі 71 253, 09 доларів США, що за офіційним курсом НБУ, станом на день винесення рішення суду, еквівалентно 1 901 054, 05 грн., пеню в розмірі 10 000 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного Акціонерного Товариства «Укрсоцбанк» сплачений судовий збір в розмірі 15 111 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Публічного Акціонерного Товариства «Укрсоцбанк» сплачений судовий збір в розмірі 15 111 грн. Короткий зміст вимог апеляційної скарги У травні 2019 року представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Бабенко С. С. оскаржив рішення суду в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року, постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу В апеляційній скарзі представник відповідача вказує, що сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто, зміни строку виконання основного зобов`язання та визначили умови такого повернення коштів. Апелянт вказує, що перша прострочка по сплаті за кредитним договором виникла у відповідача ОСОБА_1 22.05.2008, а тому за визначення пункту 4.5. Кредитного договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через 60 днів після прострочення чергового платежу. Вважає, що позивач пропустив строк позовної давності, а тому вважає що в позові необхідно взагалі відмовити. Крім того апелянт зазначає, що після того як були внесені зміни до кредитного договору, яким збільшено обсяг відповідальності поручителя без його узгодження, що є підставою для визнання поруки такою, що припинилася у відповідності до частини 1 статті 559 Цивільного кодексу України. Відзив на апеляційну скаргу на апеляційну скаргу не надходив. Надходження апеляційної скарги Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 10 червня 2019 року відкрито апеляційне провадження. Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 18 червня 2019 року справу призначено до розгляду на 2 липня 2019 року. Указом Президента України від 29 грудня 2017 № 452/2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» апеляційний суд Черкаської області ліквідовано, утворено Черкаський апеляційний суд. Відповідно до ч. 5 ст 31 ЦПК України у разі ліквідації суду справи, що перебували у його провадженні, невідкладно передаються до суду, визначеного відповідним законом. 26 липня 2019 року розпочав свою роботу Черкаський апеляційний суд, у зв`язку з чим було передано дана цивільна справа для розгляду. Ухвалою Черкаського апеляційного суду в особі судді Єльцова В. О. від 06.08.2019 вказану цивільну справу прийнято до свого провадження. Ухвалою Черкаського апеляційного суду в складі колегії суддів від 12 серпня 2019 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції 23.08.2005 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 895/06-034-563, відповідно до якого ПАТ «Укрсоцбанк» надав ОСОБА_1 у тимчасове користування грошові кошти в сумі 73500 доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 22.08.2025 року. Додатковою угодою № 1 сторони встановили нову відсоткову ставку за кредитом на рівні 14% річних починаючи з 20.10.2008 року. В якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов`язань за договором кредиту № 895/06-034-563, 23 серпня 2005 року було укладено між ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір поруки № 895/06-034-563, відповідно до якого поручитель зобов`язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов`язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту Позивачем виконано свої зобов`язання, визначені в п.п. 3.1.1 договорів кредиту, ОСОБА_1 відкрито позичковий рахунок в Черкаській обласній філії АКБ «Укрсоцбанк» та надано суму кредиту. Згідно з п.п. 3.3.9, 3.3.10 договору кредиту ОСОБА_1 зобов`язана сплачувати проценти за використання кредиту та своєчасно і в повному обсязі погашати кредит та можливі штрафні санкції в порядку та в розмірі, визначених цим договором. ОСОБА_1 не виконала умови договору кредиту, порушуючи строки повернення кредиту та сплати процентів. 28 лютого 2017 року ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси призначено по даній справі судово-економічну експертизу, за клопотанням представника відповідача ОСОБА_2 Відповідно до висновку експерта Жукової О. В. за результатами проведення судово-економічної експертизи № СЕ2017/081 від 30 січня 2019 року, враховуючи трирічний строк позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 17.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13 заборгованість ОСОБА_1 по договору кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковій угоді № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 року, станом на 30.05.2016 року становила 37 356,90 доларів США, зокрема: - по тілу кредиту 11052,00 доларів США; - по процентах за користування кредитом 26304,90 доларів США. Строкова заборгованість позичальника по тілу кредиту (термін погашення якої настане 22 серпня 2025 року) за період з 30.05.2016 року по 22.08.2025 року становить 33897,00 доларів США. Копія виписки по руху коштів на рахунку обліку нарахованих та сплачених комісій № НОМЕР_1 за період з 31.08.2006 року по 30.01.2009 року та копія виписки по руху коштів на рахунку обліку прострочених комісій за цей же період банком для проведення дослідження не надана, що унеможливлює дослідити суму нарахованих і сплачених комісій та наявність заборгованості у сумі 830,75 грн. Враховуючи трирічний строк позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 17.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13 пеня за несвоєчасність погашення ОСОБА_1 заборгованості по тілу кредиту та по процентах за користування кредитом за договором кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковою угодою № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 за період з 30.05.2015 року по 29.05.2016 року становила 80731,63 грн., зокрема: - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по тілу кредиту 23644,45 гривень; - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по процентах за користування кредитом 57087,18 гривень. 2. Мотивувальна частина Позиція Черкаського апеляційного суду Відповідно до п. 8 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Справа підлягає розгляду Черкаському апеляційному суді у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням та викликом сторін для розгляду справи. Згідно до вимог ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. При цьому, за загальним правилом встановленим вказаною нормою права, розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії. Розгляд апеляційної скарги проводився за участі представника відповідачів адвоката Шимановського А. В. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідачів, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення частково, виходячи з наступних підстав. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає. Задовольняючи позовні вимоги частково та стягуючи солідарно суму боргу з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції посилався на висновок експерта № СЕ2017/081 від 30.01.2019, згідно якого зроблено висновок, що з урахуванням трирічного строку позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 17.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13 заборгованість ОСОБА_1 по договору кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковій угоді № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 року, станом на 30.05.2016 року становила 37 356,90 доларів США, зокрема: по тілу кредиту 11052,00 доларів США; по процентах за користування кредитом 26304,90 доларів США. Строкова заборгованість позичальника по тілу кредиту (термін погашення якої настане 22 серпня 2025 року) за період з 30.05.2016 року по 22.08.2025 року становить 33897,00 доларів США. Копія виписки по руху коштів на рахунку обліку нарахованих та сплачених комісій № НОМЕР_1 за період з 31.08.2006 року по 30.01.2009 року та копія виписки по руху коштів на рахунку обліку прострочених комісій за цей же період банком для проведення дослідження не надана, що унеможливлює дослідити суму нарахованих і сплачених комісій та наявність заборгованості у сумі 830,75 грн. Враховуючи трирічний строк позовної давності, дату звернення ПАТ «Укрсоцбанк» з позовом до суду 24.06.2016 року та Постанову ВСУ від 06.11.2013 року № 6-116цс13, пеня за несвоєчасність погашення ОСОБА_1 заборгованості по тілу кредиту та по процентах за користування кредитом за договором кредиту від 23.08.2005 року № 895/06-034-563 та додатковою угодою № 1 без дати, якою збільшено процентну ставку з 20.10.2008 за період з 30.05.2015 по 29.05.2016 становила 80731,63 грн., зокрема: пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по тілу кредиту 23644,45 гривень; пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по процентах за користування кредитом 57087,18 гривень. Згідно із статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України, відповідно до якої зобов`язання це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу» (рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року, «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Статтею 266 ЦК України передбачено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність сплила і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Під час апеляційного перегляду справи встановлено, що пунктом 4.4. Кредитного договору № 895/06-034-563 від 23.08.2005, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 , передбачено, що у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.2.-3.3.8., 3.3.12.-3.3.14., та 3.3.19. цього договору, порушення позичальником умов договору, визначених п. 1.3. більше, ніж п`ять днів, строк користування Кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити Кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту, а також нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Згідно із пунктом 4.5 кредитного договору, у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, визначених пунктами 3.3.9. та 3.3.10 (сплата кредиту й процентів) цього договору, протягом більше ніж 60 (шістдесят) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню). Аналогічні положення містить пункт 7.4. Кредитного договору. (а.с. 12-13 том 1). Таким чином сторони у такий спосіб урегулювали питання дострокового повернення кредитних коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення. Як вбачається з розрахунку заборгованості, останній платіж на погашення кредиту у розмірі 596 дол. США ОСОБА_1 здійснила 07 квітня 2009 року, (а.с. 20 звор. сторона т. 1), і після цього жодних платежів на виконання умов договору відповідачем не здійснювалося. Отже, ураховуючи положення пункту 4.5. кредитного договору, строк кредитування вважається таким, що сплив через шістдесят днів після внесення останнього платежу, тобто 7 червня 2009 року, відтак саме з цього моменту у позивача виникло право на звернення до суду за захистом порушеного права. Проте з позовом до суду ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося лише 24 червня 2016 року, що свідчить про пропуск ним строку позовної давності, що з урахуванням заяви відповідача про його застосування та відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України, є підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором, нарахованої до 7 червня 2013 року. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 6-719цс16 та неодноразово був підтриманий у постановах Верховного Суду в схожих справах за участю ПАТ «Укрсоцбанк». Разом з тим, вирішуючи питання щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за відсотками та пені за несвоєчасне повернення кредиту і відсотків, нарахованої за період з 2008 року по 30 травня 2016 року, колегія суддів не вбачає правових підстав для застосування строку позовної давності, адже нарахування зазначеної заборгованості є неправомірним з огляду на таке. В судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 23 серпня 2005 року між ПАТ «Укрсоцбанк»» та ОСОБА_1 був укладений договір кредиту, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит в сумі 73500 доларів США, які позичальник зобов`язався повернути, сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 13 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості до 22 серпня 2025 року. Пунктом 1.2 укладеного договору встановлено, що кредит надається на придбання нерухомого майна - двохкімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 2.2 днем надання кредиту, вважається день видачі Позичальнику готівкових коштів в сумі Кредиту (73 500 доларів США). З договору Кредиту випливає, що в день укладення цього Договору з Позичальником, Кредитор (банк) уклав іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала банку заставне нерухоме майно у вигляді двохкімнатної квартири у АДРЕСА_1 . Додатковою угодою № 1 про внесення змін до договору кредиту № 895/06-034-563 від 22.08.2005 збільшена процентна ставка за користування кредитом до 14 процентів річних з 20.10.2008 року (а.с. 14 т. 1) Крім того, 23 серпня 2005 року між позивачем, ОСОБА_1 та поручителем ОСОБА_2 був укладений договір поруки від № 895/06-034-563 (а.с. 15-17 т. 1). Частиною 1 статті 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Позивач виконав взяті за договором зобов`язання та надав кредитні кошти, що підтверджується видатковим касовим ордером № 14-01 від 23 серпня 2005 року на суму 73 500 доларів США, що в еквіваленті складає 371 175 грн. (т. 1, а.с. 18). ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань не виконувала внаслідок чого утворилась заборгованість. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема зміна умов зобов`язання. Виконавчим написом приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Соколовим Ю. Є. від 29 грудня 2010 року, у зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань по погашенню кредиту і сплаті відсотків, що передбачені п.п. 3.3.9, 3.3.10, та на підставі ст. 4 Договору кредиту та ст. 4 Іпотечного договору, задоволено вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» в особі Київської міської філії ПАТ «Укрсоцбанк» та звернуто стягнення на предмет іпотеки в розмірі 95 487 доларів США 28 центів, що згідно курсу НБУ станом на 24.11.2010 року становить 757 949, 38 грн., в тому числі 61 527, 00 доларів США сума заборгованості за кредитом, 16 075, 40 дол. США сума заборгованості за відсотками, 1001, 77 дол. США - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 2183,11 дол. США - пеня за несвоєчасне повернення відсотків, 14 700 дол. США - штрафи, передбачені кредитним договором, тому у зв`язку з стягненням заборгованості на адресу відповідача ОСОБА_1 були надіслані вимоги про повне погашення кредитної заборгованості, які не були виконані (т.1 а.с. 70, 72-73). Виданий виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Соколова Ю. Є. від 29 грудня 2010 року про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартири в АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , вказує на те, що банк змінив умови договору з цієї дати, а відтак право вимагати повернення кредитних коштів та процентів у нього припиняється. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом, вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Виконавчий напис нотаріуса від 29.12.2010 року щодо звернення стягнення на заставне майно засвідчує такі зміни. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену у договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18 та від 04 липня 2018 року у справі № 14-154цс18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, а тому перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові у зв`язку з його необґрунтованістю. У разі встановлення судом порушеного права, але позовна давність за такими вимогами сплила, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, на які посилався позивач. Аналогічний правовий висновок, висловлений у постанові Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц. Враховуючи, що право позивача нараховувати відсотки за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування, то починаючи з 8 червня 2009 року позивач не мав права нараховувати проценти за користування кредитними коштами, а тому до вимоги позивача про стягнення відсотків позовна давність не може бути застосована, оскільки така вимога є необґрунтованою. З огляду на положення частин другої та третьої статті 549 ЦК України, відповідно до яких штраф та пеня є неустойкою, яка обчислюється у процентах від суми несвоєчасного виконаного грошового зобов`язання, за відсутності правових підстав для нарахування процентів після 7 червня 2009 року, відсутні й правові підстави для нарахування пені за несвоєчасне повернення тіла кредиту та пені за несвоєчасне повернення відсотків за указаний період. Крім того, колегія суддів погоджується з апеляційними доводами щодо вимог апеляційної скарги, які стосуються стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_2 . Суд першої інстанції необґрунтовано задовольнив вимоги банку щодо стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_2 з наступних підстав. Укладеними договорами про внесення змін до кредитного договору № 1 та 2 між банком та ОСОБА_1 , сторони збільшили процентну ставку за користування кредитними коштами, що відповідно збільшило обсяг зобов`язання боржника, а також обсяг відповідальності поручителя, згоди на яке остання не надавала. Відповідно до частини першої статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (стаття 554 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом (частина четверта статті 559 ЦК України). Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв`язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов`язання не встановлено або встановлено моментом пред`явлення вимоги), якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України). Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов`язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред`явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов`язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, провадження № 6-53цс14, та у постанові Верховного суду № 61-29692ск18 від 26.09.2019 року. У разі неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за основним договором строк пред`явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов`язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов`язання або у зв`язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. За умови пред`явлення банком боржнику й поручителю вимог про дострокове виконання зобов`язання з повернення кредиту, змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов`язання й порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року, провадження № 6-106цс14. Крім того, правильне застосування частини четвертої статті 559 ЦК України було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18), яка у постанові від 13 червня 2018 року виклала правовий висновок про відсутність підстав для відступлення від сталої практики Верховного Суду України й Верховного Суду та вказала, що з огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором, повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. У справі, що переглядається, поряд з установленням строку дії кредитного договору сторони визначили й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів) у вигляді платежів до дати, встановленої у графіку, що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на основі договору. Враховуючи наведене, банк не пред`явив до поручителя ні вимоги, ні позову у строк протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання. При цьому, такий строк відповідно до п. 4.4. кредитного договору настав на п`ятий день після виникнення прострочки позичальника у 2009 році. Частина 2 ст. 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом третім вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, ст. 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Водночас кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. У свою чергу суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Крім того ч. 2 ст. 13 ЦПК України, яка регламентує диспозитивність цивільного судочинства, визначено, що збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У відповідності до ч. 7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумнів у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до положень ст. 83 ЦПК України позивач повинен подати докази разом з поданням позовної зави. Якщо докази не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасники справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Згідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Згідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення, зокрема, є неправильне застосування норм матеріального права. З урахуванням викладеного, колегія суддів доходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення частково, рішення суду першої інстанції, як ухвалене при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм процесуального права, до скасування та ухвалення нового про відмову в задоволенні позову повністю. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Бабенка Сергія Сергійовича задовольнити частково. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 квітня 2019 року скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором кредиту відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови в порядку та за умов, визначених цивільно-процесуальним законом. Повний текст постанови виготовлений 02 грудня 2019 року. Головуючий Судді http://reyestr.court.gov.ua/Review/86032550
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 408/8040/12 Провадження N 14-145цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року у складі суддів Митрофанової Л.В., Бондар Я.М., Соколан Н.О. в цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта банк" про визнання поруки припиненою ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2012 року ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду із зазначеним позовом посилаючись на те, що 3 липня 2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" (далі - ТОВ "Укрпромбанк") та ОСОБА_3 (позичальник) укладено кредитний договір N 444/ФКВ-07 (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав позичальнику 39 200 доларів США зі сплатою за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних на строк до 2 липня 2027 року. Того ж дня з метою своєчасного і належного виконання позичальником узятих на себе зобов'язань між ТОВ "Укрпромбанк", ОСОБА_5 (поручитель) та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 444/Zфпор-07 (далі - Договір поруки), за яким поручитель зобов'язалася відповідати за повне та своєчасне виконання боржником зобов'язань за Кредитним договором. 30 червня 2010 року між ПАТ "Дельта банк", ТОВ "Укрпромбанк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів і кредитних зобов'язань, за умовами якого ТОВ "Укрпромбанк" передало (відступило) ПАТ "Дельта банк" право вимоги, зокрема, за вказаними Кредитним договором та Договором поруки. ОСОБА_3 належним чином не виконувала узятих на себе зобов'язань, у зв'язку із чим у неї станом на 8 січня 2015 року виникла заборгованість за тілом кредиту в розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами -16 647,48 доларів США, що еквівалентно 262 690,01 грн та за комісією - 21 896,59 грн. яку позивач після збільшення позовних вимог просив стягнути на свою користь солідарно з відповідачів. ОСОБА_3, заперечуючи проти позову, послалась на те, що ПАТ "Дельта банк" не підтвердило обставин щодо набуття ним права вимоги до відповідачів за договором про передачу активів та кредитних зобов'язань, а також щодо поширення цього договору на Кредитний договір і Договір поруки, належно і своєчасно не повідомив відповідачів про перехід прав вимоги до ПАТ "Дельта банк" у кредитному зобов'язанні перед ТОВ "Укрпромбанк". ПАТ "Дельта банк" не довело, що воно є правонаступником ТОВ "Укрпромбанк". Позов не містить розрахунків суми, яку просить стягнути банк. Позивач не надав документів для перевірки і з'ясування дійсної суми заборгованості боржника, у зв'язку із чим неможливо встановити момент виникнення заборгованості та період нарахування процентів, штрафів, комісій. Банк після першої несплати позичальником установленого платежу знав про порушення, мав змогу звернутися до суду з вимогою про стягнення заборгованості за Кредитним договором, але своїм правом не скористався, у зв'язку із чим пропустив позовному давність. У грудні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою. На обґрунтування зустрічних позовних вимог послалася на те, що Договір поруки припинив свою дію, оскільки кредитор протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням не пред'явив вимоги до неї як до поручителя. Посилаючись на викладене, ОСОБА_5 просила визнати поруку припиненою. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 4 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року, первісний позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь ПАТ "Дельта банк" 561 273,32 грн заборгованості за тілом кредиту, 262 690,01 грн заборгованності за процентами, 21 896,59 грн заборгованості за комісією і 3 654 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з доведеності факту невиконання боржником та поручителем своїх зобов'язань за Кредитним договором та Договором поруки. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, місцевий суд дійшов висновку про його недоведеність та безпідставність. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_5 задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2015 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд не визначився з датою спливу шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для звернення кредитора з вимогою про виконання основного зобов'язання з огляду на те, що ОСОБА_3 останній платіж за Кредитним договором здійснила у червні 2010 року, а вимогу про стягнення кредитної заборгованості до ОСОБА_5 банк пред'явив лише у серпні 2012 року. Оскільки коштів за Кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача в межах позовної давності. Проте апеляційний суд зазначеного не врахував та не встановив, з якого часу позичальник не сплачував проценти за договором. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 4 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким первісний позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта банк" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 798 156,24 грн. яка складається із заборгованості за тілом кредиту в розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами - 13 624,35 доларів США, що еквівалентно 214 986,33 грн. за комісією - 21 896,59 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта банк" судовий збір у розмірі 3 654 грн. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості. Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ПАТ "Дельта банк", апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_3 належним чином не виконувала умов Кредитного договору, у зв'язку із чим у неї виникла заборгованість у розмірі 798 156,24 грн. яка підлягає стягненню за період з липня 2010 року по січень 2015 року. Відмовляючи ПАТ "Дельта банк" у стягненні з боржника заборгованості за процентами у розмірі 3 023,13 доларів США, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не обґрунтував природи походження цієї заборгованості. Відмовляючи у задоволенні вимог ПАТ "Дельта банк" у частині стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_5, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач на неодноразові запити суду не надав розрахунків заборгованості в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення. У вересні 2016 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині стягнення з неї грошових коштів і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову ПАТ "Дельта банк" у задоволенні позову, в іншій частині рішення апеляційного суду залишити без змін. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не врахував відсутності у матеріалах справи доказів передачі ПАТ "Дельта банк" права вимоги за Кредитним договором саме до неї як боржника, а наявна копія витягу з договору про передачу активів та кредитних зобов'язань від 30 червня 2010 року не містить інформації про факт такої передачі. Усупереч вимогам статей 516, 517, 1082 ЦК України вона не була належним чином повідомлена про заміну кредитора в зобов'язанні. Суд не взяв до уваги тієї обставини, що позивач не надав доказів на підтвердження загальної суми заборгованості із зазначенням часу її утворення помісячно до передачі активів. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта банк" подало касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок апеляційного суду про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу, не відповідає нормам матеріального права, оскільки такий строк повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права повернення кредиту достроково. Посилання в рішенні апеляційного суду на те, що позивач не обґрунтував природи походження заборгованості за процентами в розмірі 3 023,13 доларів США є неправильним, оскільки в матеріалах справи наявний розрахунок заборгованості за процентами. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада та 6 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ПАТ "Дельта банк" відповідно, витребувано справу із суду першої інстанції та надано особам, які беруть у ній участь, строк для подачі заперечень на касаційні скарги. Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі? ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справпередав, а Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав зазначену справу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 квітня 2018 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстави, передбаченої підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. 16 квітня 2018 року справа надійшла до ВеликоїПалати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Під час розгляду справи суди встановили, що 3 липня 2007 року між ТОВ "Укрпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта банк", та ОСОБА_3 укладено Кредитний договір, за яким банк надав позичальнику 39 200 доларів США зі сплатою за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних. За умовами цього договору повернення кредиту здійснюється щомісячно частинами у розмірі не менш як 163,33 доларів США, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту. З метою своєчасного і належного виконання ОСОБА_3 узятих на себе зобов'язань 3 липня 2007 року між ТОВ "Укрпромбанк", ОСОБА_5 (поручитель) і ОСОБА_3 укладено Договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався відповідати за повне та своєчасне виконання боржником його боргових зобов'язань перед банком за Кредитним договором у повному обсязі. 30 червня 2010 року між ПАТ "Дельта банк", ТОВ "Укрпромбанк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів і кредитних зобов'язань, за яким ТОВ "Укрпромбанк" передало (відступило) ПАТ "Дельта банк" право вимоги, що включає в себе кредитні договори, в тому числі й Кредитний договір, укладений між банком та ОСОБА_3 Пунктом 5.1 Кредитного договору визначено, що сторони несуть відповідальність за невиконання та/або неналежне виконання умов цього Договору в порядку, передбаченому чинним законодавством України. ОСОБА_3 не виконувала належним чином узятих на себе зобов'язань за Кредитним договором, здійснивши останній платіж у червні 2010 року, у зв'язку із чим у неї станом на 8 січня 2015 року утворилася заборгованість, яка складається із заборгованості за тілом кредиту у розмірі 35 569,63 доларів США, що еквівалентно 561 273,32 грн. за процентами - 16 647,48 доларів США, що еквівалентно 262 690,01 грн. за комісією - 21 896,59 грн. що підтверджується наданим позивачем розрахунком. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог? відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 цього Кодексу). Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до поручителя про стягнення заборгованості за Кредитним договором, апеляційний суд виходив з того, що банк не надав розрахунку заборгованості за Кредитним договором у межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що у разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Такий висновок суду відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі N 6- 3087цс16 та в інших. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком і не вбачає підстав для відступлення від нього. З огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, за релевантністю судових рішень, прийнятих Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в аналогічних справах, свідчить про те, що суд касаційної інстанції дотримується правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16 та в інших. Так, і у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і в аналогічних справах, які переглядалися Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, прийнято рішення, які свідчать про відсутність розходжень у судовій практиці (справи N 756/12263/15-ц, 522/10828/15-ц, 377/471/15-ц, 127/8315/16-ц, 285/1462/15-ц, 2-1283/11, 569/3799/14-ц, 756/4514/16-ц, 750/4903/14 та багато інших). В усіх зазначених справах суд касаційної інстанції виходив із того, що строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов'язанням. Більш того, у цих судових рішеннях містяться посилання на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України у справах N 6-53цс14, 6-3087цс16 та інших аналогічних справах. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень ("що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності"). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Христовпроти України" (рішення від 19 лютого 2009 року, заява N 24465/04) наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії"). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Як зазначено в Доповіді щодо верховенства права Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеціанської комісії), правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Існування суперечливих рішень, що їх виніс верховний чи конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, що надають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість їхньої судової практики. ЄСПЛ зазначав, що сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи (рішення від 24 липня 2003 року у справі "Рябих проти Росії", заява N 52854/99). Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, які ґрунтуються на сталій практиці щодо застосування положень статті 559 ЦК України як Верховного Суду України, так і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційних скарг, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"), які з огляду на положення статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовуються судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Таким чином, наведені у касаційних скаргах доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статей 411, 413 ЦПК України, оскільки Велика Палата Верховного Суду не вправі встановлювати обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій, і досліджувати докази, подані на підтвердження цих обставин. Судом касаційної інстанції не встановлено фундаментальних порушень судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді спору у цій справі. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Судувважає, що під час розгляду справи апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права й не допустив порушень норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору, а тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційні скарги - без задоволення, оскільки наведені в них доводи не спростовують висновків судів. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська О.С. Золотніков
  11. ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2019 року м. Чернівці справа № 726/1652/18 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю. секретар Ковальчук Н.О. позивач за первісним позовом Державна іпотечна установа відповідачі за первісним позовом ОСОБА_1 Брунович, ОСОБА_2 позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 відповідачі за зустрічним позовом Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит», Державна іпотечна установа апеляційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , та Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє ОСОБА_5 Валерій Михайлович, на рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Асташев С.А. ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог В серпні 2018 року Державна іпотечна установа звернулася до суду з позовом. Позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на користь позивача 1 307 979 гривень 66 копійок. Посилався на те, що 10 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ВАТ «Банк «Фінанси та кредит») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 1710 pv21-07. Відповідно до умов вказаного договору відповідачу був наданий кредит в сумі 60 000 Євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року. Зобов`язання за договором були забезпечені іпотечним договором та договором поруки. 11 лютого 2015 року між Державною іпотечною установою та ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» був укладений договір відступлення права вимоги. Згідно умов вказаного договору банк передав позивачу всі права вимоги за зобов`язаннями відповідачів. Станом на 31 липня 2018 року заборгованість за кредитним договором становила 1 307 979 гривень 66 копійок, в тому числі по сумі основного боргу 753 706 гривень 75 копійок, інфляційні втрати 96 895 гривень 06 копійок, пеня в сумі 149 907 гривень 37 копійок, прострочені відсотки в сумі 307 470 гривень 48 копійок. У жовтня 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічною позовною заявою. Просила визнати припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2017 року, укладеного між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 Посилалася на те, що в забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. 2 жовтня 2014 року між Акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду, відповідно до умов якої процентна ставка за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року була збільшена з 13 до 14 відсотків річних. ОСОБА_2 вказана додаткову угоду не підписувала. Також звертала увагу суду на те, що позивач за первісним позовом звернувся до суду з пропуском строку встановленого для звернення до суду з вимогами до поручителя. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року первісним позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок. В решті первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2007 року, укладеного між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 . Ухвалюючи рішення в частині часткового задоволення первісного позову, суд виходив з того, що боржник свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, натомість позивач, отримавши право вимоги до боржника, мав достатні підстави на звернення до суду із вказаним позовом про стягнення заборгованості. Ухвалюючи рішення в частині задоволення зустрічного позову, суд виходив з того, що на момент укладення додаткового договору до договору поруки, ОСОБА_2 перебувала за межами України, що свідчить про те, що вона фізично не могла його підписати, а тому існують підстави для визнання припиненою поруку у зв`язку із збільшенням обсягу відповідальності поручителя без його згоди. Також суд вважав припиненою поруку у зв`язку із непред`явленням банком вимоги до поручителя про виконання ним зобов`язання за договором поруки у встановлений законом шестимісячний строк з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням. Короткий зміст вимог апеляційних скарг В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , просить рішення суду першої інстанції в частині стягнення з нього заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок скасувати та ухвалити нове судове рішення, який в первісному позові в цій частини відмовити. В апеляційній скарзі Державна іпотечна установа просить рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вказаних вимог. Також Державна іпотечна установа просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки та ухвалити нове судове рішення, яким в зустрічному позові відмовити. Узагальнені доводи осіб, які подали апеляційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 Р ОСОБА_7 , в своїй апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині задоволених первісних позовних вимог з порушенням норм матеріального та процесуального права. Розрахунок, наданий позивачем по первісному позову, є необґрунтованим і недоведеним. В розрахунках заборгованості та в додатку № 2 до кредитного договору, відсутня інформація з відображенням сум, які відповідач ОСОБА_3 сплачував згідно умов кредитного договору, а також періоди, за які були сплачені вказані кошти. Відсутні підстави для стягнення з нього інфляційних втрат, оскільки кредитні кошти надавались йому у іноземній валюті, а індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня. В частині вимог про стягнення пені підлягає застосуванню строк позовної давності. Позивач не має правових підстав для стягнення з нього заборгованості, оскільки ним не доведено факт відступлення прав вимоги за кредитним договором, який було укладено з позичальником. Державна іпотечна установа в своїй апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги та в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки з порушенням норм матеріального та процесуального права. Судом першої інстанції не було перевірено документи представника відповідачів – ОСОБА_8 . щодо законності надання ним правової допомоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Запит адвоката Бабенко Ю.С. до Адміністрації Державної прикордонної служби щодо відомостей про перетин кордону ОСОБА_2 не повинен був братися до уваги судом, оскільки в матеріалах справи відсутні документи на підтвердження того, що між ОСОБА_9 та відповідачами за первісним позовом укладався договір про надання правничої допомоги. Представником відповідачів не надано жодного доказу на підтвердження того, що додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07 від 02 жовтня 2014 року було підписано не ОСОБА_2 , а іншою особою. Строк пред`явлення позовних вимог до поручителя не сплив. Відповідачі не надали детального опису наданих робіт (послуг) та здійснених ними витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги. Акт виконаних робіт не було надано до суду першої інстанції. Узагальнені доводи та заперечень інших учасників справи Державна іпотечна установа подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 . Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення в частині, яка оскаржується, залишити без змін. Посилається на те, що рішення про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги є безпідставними. ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про відступлення права вимоги і обізнаний про негативні для нього наслідки не виконання зобов`язань на користь первісного кредитора. Кошти, які були перераховані на дострокове погашення кредиту, на рахунок нового кредитора – Державної іпотечної установи не надходили, а тому позика не вважається повернутою. У Державної іпотечної установи не було підстав вказувати у розрахунку дати погашення відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування, оскільки сам розрахунок заборгованості здійснюється, починаючи з 17 вересня 2015 року, тобто з моменту, коли у позивача виникло право вимоги. Власного розрахунку заборгованості при розгляді в суді першої інстанції відповідачем не надано. Відповідно до договору відступлення права вимоги, позивач отримав право вимоги до відповідачів за грошовим зобов`язанням визначеного в гривнях, а тому правомірно просить стягнути інфляційні втрати за весь період прострочення виконання зобов`язання за кредитним договором. ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_8 , подав відзив на апеляційну скаргу Державної іпотечної установи. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення в частинах, які оскаржуються, залишити без змін. Посилається на те, що рішення в частині стягнення з Державної іпотечної установи виплат на надання правничої допомоги та в частині задоволених зустрічних позовних вимог про припинення договору поруки є законним та обґрунтованим, а аргументи апеляційної скарги є безпідставними. ОСОБА_10 .В вказує, що ним надано до суду першої інстанції всі необхідні документів на підтвердження його повноважень як адвоката відповідачів за первісним позовом. Матеріали справи не містять доказів того, що його свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю є зупиненим, скасованим або визнаним в судовому порядку недійсним. Вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не повинен був братися до уваги запит адвоката Бабенко Ю.С. до Адміністрації Державної прикордонної служби щодо відомостей про перетин кордону ОСОБА_2 , оскільки до вказаного запиту ОСОБА_11 було надано всі необхідні документи на підтвердження її повноважень щодо представництва інтересів ОСОБА_2 ОСОБА_2 не підписувала додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07 від 02 жовтня 2014 року, оскільки в цей час перебувала за межами України. Порука є припиненою відповідно до укладеного договору поруки з моменту збільшення процентної ставки, а саме з 02 жовтня 2014 року. Позивач за первісним позовом звернувся до суду з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя. Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 10 жовтня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 1710 pv21-07, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 60 000 Євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року. Відповідно до пункту 4.3 вказаного кредитного договору позичальник сплачує відсотки щомісяця, у термін до 10 числа кожного місяця. У зазначений термін сплачуються відсотки, нараховані за попередній календарний місяць Відповідно до пункту 2.1 іпотечного договору № 1710 pv21-07, укладеного 10 жовтня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» (іпотекодержателем) та ОСОБА_3 (іпотекодавцем), з метою забезпечення виконання позичальником вказаних зобов`язань, іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно - житловий будинок АДРЕСА_1 з належними до нього будівлями та спорудами загальною площею 93,50 кв.м, що знаходиться в АДРЕСА_2 . АДРЕСА_3 . Того ж дня, між ВАТ « Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 1710 pv21-07, згідно з умовами якого ОСОБА_2 як поручитель поручається за виконання ОСОБА_3 обов`язків, що виникли на підставі основного кредитного договору. 02 жовтня 2014 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду до кредитного договору № 1710 pv21-07, відповідно до умов якої відсоткова ставка за користування кредитними коштами, починаючи з 02 жовтня 2014 року, встановлюється в розмірі 14 процентів на рік. 02 жовтня 2014 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07, пунктом 1.1 якої передбачено, що поручитель зобов`язується перед кредитором відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобов`язань за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, укладеним між кредитором та боржником, відповідно до умов якого боржникові ОСОБА_3 наданий кредит у розмірі 34 123 євро 81 євроцент зі сплатою 14 процентів річних терміном до 09 жовтня 2022 року. 11 лютого 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та Державною іпотечною установою було укладено договір відступлення права вимоги №17/4-В, відповідно до умов якого банк відступив, а Державна іпотечна установа набула всі права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення по ним, вказаними у додатках до цього договору, в тому числі і за кредитним договором № 1710 pv21-07. Згідно з пунктом 2.1 договору відступлення права вимоги пункт 1.2 договору набирає чинності у день прийняття Національним Банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. 17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного Банку України № 612 «Про віднесення ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 17 вересня 2015 року № 171 «Про затвердження тимчасової адміністрації в АТ «Банк Фінанси та Кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку». З наданих позивачем розрахунків вбачається, що станом на 31 липня 2018 року заборгованість за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року становить 1 307 979 гривень 66 копійок та складається з основної заборгованості по кредиту в розмірі 753 706 гривень 75 копійок, інфляційних втрат в розмірі 96 895 гривень 06 копійок, пені в розмірі 149 907 гривень 37 копійок та прострочених відсотків за користування кредитом в розмірі 307 470 гривень 48 копійок. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 Р ОСОБА_12 В. слід задовольнити, апеляційну скаргу Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє Тодосієнко Валерій Михайлович задовольнити частково з наступних підстав. Частиною 1 статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною 1 статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин 1 та 2 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. За частиною 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина 1 статті 553 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). У частині 1 статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 514 ЦК України). Суд першої інстанцій, частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованості за кредитним договором, виходив з того, що позичальник не виконує взятих на себе зобов`язань за кредитним договором та має прострочену заборгованість у розмірі 1 307 979 гривень 66 копійок. Однак з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він зроблений ним без належного з`ясування дійсних обставин справи. Відповідно до частини 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду в частині вимог про стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованості за кредитним договором не відповідає. Обґрунтовуючи доводи позовної заяви, Державна іпотечна установа посилалася на те, що ОСОБА_3 не виконував належним чином умови кредитного договору, допустив заборгованість за кредитом, надавши на підтвердження вказаних обставин розрахунки основної суми боргу, процентів, пені та інфляційних втрат станом на 31 липня 2018 року. Також в матеріалах справи міститься довідка про стан заборгованості ОСОБА_3 за договором про іпотечний кредит 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, з якої вбачається, що вказана заборгованість станом на 31 липня 2018 року становить 1 307 979 гривень 66 копійок та складається з основної заборгованості по кредиту в розмірі 753 706 гривень 75 копійок, інфляційних втрат в розмірі 96 895 гривень 06 копійок, пені в розмірі 149 907 гривень 37 копійок та прострочених процентів за користування кредитом в розмірі 307 470 гривень 48 копійок (а.с. 12 т. 1). Як вбачається із вищевказаних розрахунків, позивачем наданий щомісячний розрахунок заборгованості за кредитним договором, починаючи із 17 вересня 2015 року, при цьому не надано розрахунку заборгованості за кредитним договором за період з 10 жовтня 2007 року по 16 вересня 2015 року, в який, за твердженням позивача, утворилась заборгованість у розмірі 753 706 гривень 75 копійок, на яку в подальшому Державною іпотечною установою, як новим кредитором? і нараховувалась заборгованість, про стягнення якої вона просить в позовній заяві, за процентами, пенею та інфляційними втратами. Позивач посилається також на те, що підставою для нарахування вищевказаної заборгованості на суму 753 706 гривень 75 копійок став лист Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит» Чернявської О.С. від 23 листопада 2015 року № 3-242100/22658 та доданий до нього додаток 2 - довідка про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, що були надані в забезпечення Державній іпотечній установі згідно договору застави майнових прав № 17/14 від 11 лютого 2015 року, згідно якої вбачається, що залишок основних зобов`язань божника ОСОБА_3 за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року станом на 17 вересня 2015 року становить 753 706 гривень 75 копійок.( а.с. 375-378 т. 1). Проте зазначені лист та довідка не можуть братися до уваги апеляційним судом, як належні та допустимі докази підтвердження наявності за ОСОБА_3 станом на 17 вересня 2015 року вищевказаної заборгованості, оскільки із вказаних документів не можливо встановити, за який період та в якому розмірі відповідачем ОСОБА_3 вносилися платежі на погашення заборгованості за кредитним договором, з якого часу у позичальника виникла прострочка по сплаті зазначеного боргу та з яких розрахунків виходило Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», визначаючи розмір залишкової заборгованості на момент відступлення Державній іпотечній установі право вимоги за кредитним договором 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року в сумі 753 706 гривень 75 копійок. На спростування такого розміру заборгованості ОСОБА_3 надав суду копії квитанцій, з яких вбачається, що позичальник протягом тривалого часу сплачував щомісячні чергові платежі за вищевказаним кредитним договором, в тому числі і після укладення Акціонерним товариство «Банк «Фінанси та Кредит» та Державною іпотечною установою договору відступлення прав вимоги. Вимоги статей 81, 229, 263, 264, 365 ЦПК України зобов`язують суд з`ясувати обставини, що обґрунтовують заявлені вимоги, на підставі наданих на їх підтвердження доказів. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (стаття 81 ЦПК України). Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із вказаною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Відповідно до пункту 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75 (чинного на момент розгляду справи судом першої інтонації), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Проте позивачем не надано жодної виписки з особових рахунків позичальника ОСОБА_3 за період із 10 жовтня 2007 року (дати укладення кредитного договору) по 16 вересня 2015 року із зазначенням внесених ОСОБА_3 проплат в рахунок повернення кредиту. Апеляційним судом в протокольній ухвалі від час судового засідання 04 вересня 2019 року було запропоновано Державній іпотечній установі надати детальний розрахунок щодо структури суми заборгованість за кредитом, проценти , пеня) станом на 17 вересня 2015 року по кредитному договору 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року, яку позивач отримав по договору відступлення прав вимоги в розмірі 753 706 гривень 75 копійок. Проте детальний розрахунок Державною іпотечною установою суду не був наданий, а було лише надано пояснення про те, що згідно довідки про залишки заборгованості по іпотечним кредитам вбачається, що сума заборгованості, на яку здійснювалися нарахування заборгованості позивачем, в розмірі 30 760 євро 51 євроцент, що є еквівалентом 753 706 гривень 75 копійок, є тілом кредиту. В матеріалах справи міститься лист Державної іпотечної установи від 08 квітня 2016 року № 1668/11/2 , в якому позивач повідомляв ОСОБА_3 про те, що станом на 05 квітня 2016 року залишок заборгованості за кредитним договором № 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року без врахування процентів за користування кредитом становить 30 149 євро 29 євроцент , що суперечить розміру заборгованості, зазначеному в довідці про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, наданої Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Акціонерному товаристві «Банк «Фінанси та Кредит» Чернявською О.С. (а.с. 212 т.1). В ході апеляційного розгляду справи суд роз`яснив сторонам про їх право звернутися до суду з клопотанням про призначення судово-економічної експертизи для встановлення фактичного розміру боргу відповідача ОСОБА_3 перед позивачем. Після цього представник Державної іпотечної установи пояснив, що, на його думку, немає необхідності призначати таку експертизу і він не бажає заявляти клопотання про її призначення. Отже позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність у боржника ОСОБА_3 заборгованості в розмірі 1 307 979 гривень 66 копійок, що є його процесуальним обов`язком. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 524/4318/15. За таких обставин апеляційний суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування такої заборгованості, підстав для задоволення позову в частині стягнення з ОСОБА_3 вищевказаної заборгованості апеляційним судом не вбачається. Щодо зустрічних вимог про припинення поруки, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції посилався на те, що на момент укладення додаткового договору № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року ОСОБА_2 перебувала за межами України, а тому фізично не могла його підписати, що свідчить про те, що збільшення обсягу її відповідальності у зв`язку із підвищенням згідно умов додаткової угоди до кредитного договору від 02 жовтня 2014 року відсоткової ставки за користування кредитом відбулося без її згоди. Проте такі посилання суду є помилковими, оскільки перебування ОСОБА_2 за кордоном не є безумовною підставою для висновку про те, що вказаною особою такий договір не міг підписуватися. ОСОБА _2 клопотань про призначення експертизи на спростування факту підписання нею додаткового договору № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року не заявлялося. Окрім того, у відповідності до положень статті 204 ЦК України, діє презумпція правомірності правочину, згідно якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що додатковий договір № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року визнавався судом недійсним. Відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Частиною 1 статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. За змістом частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі не встановлення такого строку порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення, розстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов`язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки та періоду її нарахування навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або без відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком. Умови договору поруки про її дію до повного виконання зобов`язань за кредитним договором не означають установлення строку припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України, тому у такому разі підлягають застосуванню норми частини 4 статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. З положень частини 4 статті 559 ЦК України вбачається, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору. Такий висновок викладено Верховним Судом у правовій позиції, висловленій у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 285/1829/17 та від 16 вересня 2019 року у справі № 201/8164/16-ц. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18) зазначила, що у разі пред`явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Відповідно до пункту 3.6 кредитного договору, у разі виникнення заборгованості з боку позичальника по сплаті відсотків за користування кредитом більше-3-х місяців, термін дії договору припиняється, а банк набуває право у відповідності до чинного законодавства звернути стягнення на заставне майно. Отже сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такої зміни. З матеріалів справи вбачається, що останній платіж за кредитним договором № 1710 pv21-07 від 10 жовтня 2007 року ОСОБА_3 здійснив 16 жовтня 2015 року. Наступний платіж, нарахований за жовтень 2015 року, згідно пункту 4.3 кредитного договору та пункту 3.2 додаткової угоди від 02 жовтня 2014 року, позичальник повинен був здійснити у строк до 10 листопада 2015 року. 11 січня 2016 року у позичальника виникла заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом більше-3-х місяців, а тому відповідно до пункту 3.6 кредитного договору термін його дії припинився. Отже, у зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору щодо погашення заборгованості, змінився строк виконання основного зобов`язання (пункт 3.6 договору), а тому перебіг передбаченого частиною 4 статті 559 ЦК України шестимісячного строку для звернення із вимогою до поручителя почався 11 січня 2016 року та тривав по 10 липня 2016 року включно. Протягом вказаного періоду вимога до поручителя чи основного боржника банком пред`явлена не була; дії, що переривають перебіг вказаного строку, банком, боржником, поручителем не вчинялись. Позивач звернувся з позовом до поручителя 21 серпня 2018 року, тобто з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя щодо сплати щомісячних платежів та суми заборгованості, яка виникла після припинення дії кредитного договору. Щодо вимог Державної іпотечної установи про стягнення з боржника ОСОБА_3 інфляційних втрат у розмірі 96 895 гривень 6 копійок, апеляційний суд вважає звернути увагу на таке. Як вбачається з умов кредитного договору від 10 жовтня 2007 року № 1710 pv21-07 кредитні кошти надавалися позичальнику в іноземній валюті-євро. Додатковою угодою до кредитного договору від 02 жовтня 2014 року валюту кредитування не було змінено. Частиною 2 статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Норми частини 2 статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. З огляду на викладене вимоги Державної іпотечної установи про відшкодування інфляційних втрат за прострочення виконання зобов`язання, у якому сторони визначили грошовий еквівалент у євро, не можна визнати законними й обґрунтованими. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі 757/46015/15-ц. В частині первісних вимог про стягнення з ОСОБА_3 прострочених відсотків та пені, апеляційний виходить з наступного. За змістом статті 526, частини 1 статті 530, статті 610 та частини 1статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини 1 статті 1048 та частини 1статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини 2 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився. З огляду на те, що строк дії договору припинився 11 січня 2016 року, необґрунтованими є вимоги позивача про стягнення відсотків за кредитним договором та пені після зазначеної дати. Щодо стягнення з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу, апеляційний суд виходить з наступного. Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. Згідно з частинами 1 - 4 статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. На підтвердження розміру понесених відповідачами за первісним позовом витрат на правничу допомогу, наданих адвокатами Адвокатського обєднання «Кравець і партнери», ОСОБА_8 надав розрахунок від 16 травня 2019 року на суму 37 159 гривень 23 копійки, у якому зазначено найменування юридичних послуг та вартість таких послуг, рахунки на оплату від 14 травня 2019 року № 130, від 19 квітня 2019 року, від 01 лютого 2019 року, 11 березня 2019 року, від 01 квітня 2019 року, платіжне доручення від 14 травня 2019 року № Р24А607114917А79307, дублікати квитанцій від 20 квітня 2019 року № 0.0.1332609067.1, від 01 лютого 2019 року №0.0.1256512398.1, від 12 березня 2019 року № 0.0.1291837794.1, від 05 квітня 2019 року № 0.0.11316983257.1, від 01 жовтня 2018 року № 0.0.1148358090.1. Ураховуючи недоведеність заявлених Державною іпотечною установою позовних вимог, наявність укладених між Адвокатським обєднанням «Кравець і партнери» договору про надання правової допомоги від 06 вересня 2018 року, документально підтверджених витрат відповідачів за первісним позовом на його виконання з наданням відповідного розрахунку, апеляційний суд з урахуванням складності, обсягу та характеру наданої правової допомоги, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з Державної іпотечної установи на користь відповідачів за первісним позовом витрат на правничу допомогу у розмірі 37 159 гривень 23 копійки. Доводи апеляційної скарги Державної іпотечної установи про безпідставне стягнення витрат на правову допомогу, з посиланням на недотримання порядку допуску до участі у справі особи, що надає правову допомогу є безпідставними, оскільки участь у судових засіданнях ОСОБА_8 , факт надання ним правової допомоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та понесених ними витрат підтверджено належними і допустимими доказами. Щодо аргументів апеляційної скарги про те, що в Єдиному реєстрі адвокатів України відсутні відомості про те, що ОСОБА_8 є адвокатом, а тому не є можливим встановити чи була вказана особа адвокатом на момент розгляду справи у суді першої інстанції, то вони є безпідставними, адже повноваження ОСОБА_8 на представлення інтересів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підтверджуються ордером на надання правової допомоги серії КВ № 376236 від 04 жовтня 2018 року. Також в матеріалах справи відсутні докази щодо припинення права ОСОБА_8 на заняття адвокатською діяльністю у порядку передбаченому законом. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції ухвалив рішення в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід в цій частині скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові в цій частині. Щодо судових витрат Відповідно до правил статті 141 ЦПК України слід змінити розподіл судових витрат. З мотивувальної частини постанови вбачається, що апеляційний суд приходить до висновку про скасування рішення в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості на користь Державної іпотечної установи за кредитним договором та ухвалення нового судового рішення про відмову у позові. З квитанції від 19 липня 2019 року № 9196 вбачається, що ОСОБА_3 за подання до суду апеляційної скарги сплатив судовий збір в сумі 29 429 гривень 55 копійок. Отже, з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 слід стягнути 29 429 гривень 55 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги. З квитанції від 04 жовтня 2018 року № 4102 вбачається, що ОСОБА_2 за подання до суду зустрічної позовної заяви сплатила судовий збір в сумі 704 гривні 80 копійок. Отже, з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 слід стягнути 704 гривні 80 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду зустрічної позовної заяви. Щодо витрат на правничу допомогу, із розрахунку від 16 травня 2019 року вбачається, що за надання послуг з написання позовної заяви ОСОБА_3 було сплачено 4000 гривень, а за написання зустрічної позовної ОСОБА_2 заяви було сплачено 3000 гривень. Всі інші послуги надавалися адвокатами Адвокатським об`єднанням «Кравець і партнери» вказаним особам без розподілу нарахованих сум за надані послуги між зазначеними вище особами. Виходячи з загальної суми понесених відповідачами витрат на правничу допомогу у розмірі 37 159 гривень 23 копійки, сума, яка підлягає стягненню з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_3 за мінусом послуг з написання позовної заяви ОСОБА_3 у розмірі 4000 гривень та написання зустрічної позовної ОСОБА_2 становить 30159 гривень 62 копійки.( 37159, 23 -7000= 30159, 62). Отже , з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в розмірі 19079 гривень 62 копійки (30159, 62:2+4000= 19079, 62). З Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 слід стягнути витрати на правничу допомогу у розмірі 18079 гривень 62 копійки (30159, 62:2+3000= 18079, 62). Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу Державної іпотечної установи, в інтересах якої діє Тодосієнко Валерій Михайлович, залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , задовольнити. Рішення Садгірського районного суду міста Чернівці від 16 травня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором в сумі 1 307 979 гривень 66 копійок скасувати. В позові Державної іпотечної установи до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Рішення суду в частині визнання припиненою поруки, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2007 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_2 , змінити в мотивувальній частині з підстав зазначених в цій постанові. В решті рішення залишити без змін. Розподіл судових витрат змінити. Стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_3 48 509 гривень (сорок вісім тисяч п`ятсот дев`ять ) гривень 17 копійок в рахунок відшкодування судових витрат. Стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_2 18 784 ( вісімнадцять тисяч сімсот вісімдесят чотири) гривні 42 копійки в рахунок відшкодування судових витрат. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена 11 жовтня 2019 року. Головуючий О.О. Одинак Судді : М.І. Кулянда Н.Ю. Половінкіна Джерело: ЄДРСР 84909693
  12. Постанова Іменем України 19 червня 2019 року м. Київ Справа N 523/8249/14-ц Провадження N 14-70 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д.А., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л. Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" (далі також - позивач, банк) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробнича-комерційна фірма "Прометей-Південь" (далі також - позичальник), ОСОБА_1, ОСОБА_2 (далі разом - поручителі) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Драгомерецького М.М., Громіка Р.Д., Черевка П.М., та за касаційною скаргою ОСОБА_2 на це ж рішення у частині задоволення позовних вимог. Учасники справи: позивач: ПАТ "УкрСиббанк", відповідачі: ТзОВ "Виробнича-комерційна фірма "Прометей-Південь", ОСОБА_1, ОСОБА_2. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 24 грудня 2012 року позивачзвернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з позичальника та поручителів заборгованість за кредитним договором N 11186465000 від 20 липня 2007 року (далі - кредитний договір) у розмірі 400 073,18 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 5 грудня 2012 року становило 3 197 784,93 грн. і пеню у розмірі 118 033,05 грн. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. 20 липня 2007 року позичальник уклав з Акціонерним комерційним інноваційним банком (після зміни найменування - Публічне акціонерне товариство) "УкрСиббанк" кредитний договір, згідно з яким позивач надав позичальникові кредит у сумі 320 000,00 доларів США зі сплатою 12,8 % річних на строк до 20 липня 2018 року, а позичальник зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути кредит і сплатити проценти за користування ним у повному обсязі. 2.2. Того ж дня з метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позивач уклав з ОСОБА_1 договір поруки N 230590, а з ОСОБА_2 - договір поруки N 128515 (далі також - договори поруки). 2.3. З листопада 2009 року позичальник зобов'язань за кредитним договором не виконував, внаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 400 073,18 доларів США, що за курсом НБУ станом на 5 грудня 2012 року становило 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 266 666,29 доларів США, що еквівалентно 648 032,48 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 133 406,89 доларів США, що еквівалентно 173 976,12 грн. пеня - 118 033,05 грн. з них: 50 310,83 грн - за несвоєчасне повернення кредиту, а 67 722,22 грн - за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 3. 4 квітня 2013 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив заочне рішення, яким задовольнив позовні вимоги: стягнув солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у сумі 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 2 131 463,66 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 1 066 321,27 грн. пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 50 310,83 грн. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками- 67 722,22 грн. 4. 4 червня 2014 року Суворовський районний суд м. Одеси задовольнив заяву позичальника та скасував заочне рішення від 4 квітня 2013 року. 5. 5 серпня 2014 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив заочне рішення (далі - заочне рішення), яким задовольнив позовні вимоги: стягнув солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у сумі 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 2 131 463,66 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 1 066 321,27 грн. пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 50 310,83 грн. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками- 67 722,22 грн. 6. Суд встановив, що позичальник не виконав належно обов'язки за кредитним договором, внаслідок чого виникла заборгованість, і не надав суду доказів на спростування зазначених у позові обставин. Вважав, що позичальник і поручителі мають нести солідарну відповідальність, передбачену Цивільним кодексом (далі - ЦК) України. Короткий зміст апеляційних скарг і судових рішень суду апеляційної інстанції 7. 18 листопада 2014 року позичальник подав до Апеляційного суду Одеської області апеляційну скаргу на заочне рішення. 8. Мотивував її так: 8.1. Суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання позичальника про відкладення розгляду справи, а також неналежно повідомив інших відповідачів про час і місце судового розгляду справи; 8.2. Вимогу позивача до позичальника має розглядати господарський суд, оскільки відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одному провадженні вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства; 8.3. До цих правовідносин не може застосовуватись частина третя статті 554 ЦК України, оскільки поручителі, не давши спільну поруку, не несуть солідарної відповідальності; 8.4. Порука є припиненою, оскільки кредитор пропустив шестимісячний строк пред'явлення вимоги до поручителя, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України. 9. 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника постановив ухвалу, якою залишив без змін заочне рішення. Доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для закриття провадження у справі апеляційний суд визнав необґрунтованими. 10. У лютому 2017 року ОСОБА_2 подала до Апеляційного суду Одеської області апеляційну скаргу на заочне рішення. 11. Мотивувала апеляційну скаргу так: 11.1. Суд першої інстанції неналежно повідомив її про час і місце судового розгляду справи та прийняте рішення; 11.2. Вимогу позивача до позичальника має розглядати господарський суд, оскільки відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одному провадженні вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства; 11.3. Порука є припиненою, оскільки кредитор пропустив шестимісячний строк пред'явлення вимоги до поручителя, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України. 12. 22 червня 2017 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким скасував заочне рішення в частині вимоги до позичальника та закрив у цій частині провадження у справі. В іншій частині вказане рішення суду першої інстанції змінив, виклавши його резолютивну частину у новій редакції: стягнув солідарно з поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 197 784,93 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 2 131 463,66 грн. заборгованість за простроченими відсотками - 1 066 321,27 грн. пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 50 310,83 грн. пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками- 67 722,22 грн. 13. Мотивував рішення так: 13.1. Позовні вимоги юридичної особи-позивача до юридичної особи-позичальника мають розглядатися за правилами господарського судочинства та не можуть розглядатися спільно з вимогами до фізичних осіб-поручителів, які виникли з окремих договорів кредиту та поруки і можуть бути самостійними й окремими предметами позову; 13.2. Поручителі не звільняються від обов'язку відповідати як солідарні боржники за зобов'язаннями, що виникли з кредитного договору; 13.3. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини між позивачем і поручителями, перевірив усі докази, якими позивач обґрунтовував позовні вимоги, навів у рішенні встановлені під час розгляду справи фактичні обставини та дійшов правильного висновку про задоволення вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів. Короткий зміст вимог касаційних скарг 14. 12 липня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій вказує на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року в частині задоволення вимоги до поручителів та ухвалити нове рішення про відмову в позові у цій частині. 15. 10 серпня 2017 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року та залишити в силі заочне рішення. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 16. 4 вересня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2. 17. 5 вересня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив провадження за касаційною скаргою позивача. 18. 30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував її тим, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року оскаржене, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги 19. ОСОБА_2 мотивує касаційну скаргу так: 19.1. Апеляційний суд не оцінив докази та доводи ОСОБА_2, наведені в її апеляційній скарзі; 19.2. Позивач мав право пред'явити вимогу до ОСОБА_2 як поручителя та солідарного з позичальником боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором до 15 січня 2011 року, однак звернувся з позовом лише 28 грудня 2012 року; 19.3. Суд має врахувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 17 вересня 2014 року у справі N 6-170цс13 та від 20 квітня 2016 у справі N 6-2662цс15. 20. Позивач мотивує касаційну скаргу так: 20.1. 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника постановив ухвалу, якою залишив заочне рішення без змін. У вказаній апеляційній скарзі позичальник просив закрити щодо нього провадження та відмовити у задоволенні вимоги до поручителів. Натомість, апеляційний суд доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для закриття провадження у справі тоді вважав необґрунтованими; 20.2. Через 2 роки та 5 місяців після ухвалення заочного рішення його оскаржила в апеляційному порядкуОСОБА_2, якій суд апеляційної інстанції поновив строк на апеляційне оскарження й ухвалив 22 червня 2017 року рішення за її апеляційною скаргою, не скасувавши свою ж ухвалу від 10 березня 2015 року, постановлену за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника; 20.3. Апеляційний суд порушив приписи статей 14 і 318 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та принцип остаточності судового рішення, гарантований Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, і з урахуванням якого Європейський суд з прав людини 24 липня 2003 року ухвалив рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia, заява N 52854/99); 20.4. Суд першої інстанції також вирішував клопотання позичальника про закриття провадження у справі, але ухвалою від 3 липня 2014 року відмовив у його задоволенні; 20.5. Згідно з наявними у матеріалах справах повідомленнями про вручення поштових відправлень та інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань апеляційний суд безпідставно поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, оскільки вона знала про існування заочного рішення як керівник позичальника, але не оскаржила це рішення у межах встановленого законом строку. (2) Позиції учасників справи щодо касаційних скарг 21. 6 жовтня 2017 року ОСОБА_2 подала заперечення на касаційну скаргу позивача, які мотивує так: 21.1. Питання поновлення їй строку на апеляційне оскарження було вирішене в ухвалі Апеляційного суду Одеської області від 13 березня 2017 року, яку позивач міг оскаржити, але не оскаржив у встановленому законом порядку. 21.2. ОСОБА_2 не знала про ухвалене заочне рішення, оскільки його копію та судові повістки у справі не отримувала. 21.3. Відсутність посилання у рішенні Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року на статтю 318 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, як і те, що цей суд не скасував свою ухвалу від 10 березня 2015 року, не змінюють суті справи та не впливають на ухвалене рішення. 22. У листопаді 2017 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_2, які мотивував доводами, наведеними у його касаційній скарзі. 23. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів позивача та висновків суду апеляційної інстанції (1.1) Щодо позовних вимог до позичальника (1.1.1) Щодо юрисдикції суду 24. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час подання позову, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 25. ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 26. Суд апеляційної інстанції 22 червня 2017 року на підставі частин першої та другої статті 15 і статті 16 ЦПК України, а також статті 12 ГПК України у редакціях, чинних на час звернення позивача до суду, закрив провадження у справів частині вимоги до юридичної особи-позичальника, оскільки її не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. 27. Стаття 16 ЦПК України у вказаній редакції не допускала об'єднання в одне провадження вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. 28. Заявлена у цій справі вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки статті 15 ЦПК України та 12 ГПК України у редакціях, чинних на час звернення позивача до суду, не встановлювали відповідної заборони. 29. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся до судуу грудні 2012 року з вимогами про стягнення заборгованості до юридичної особи-позичальника, якийдопустив неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором, а також до фізичних осіб-поручителів. Тобто, позивач заявив вимоги до позичальника за кредитним договором, а також до його поручителів, кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. 31. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не належали спори щодо виконання умов кредитного договору між юридичною особою-кредитором, юридичною особою-позивальником і фізичними особами-поручителями. 32. Натомість, ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 33. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині вимоги до позичальника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині вимоги до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну відповідальність з позичальником, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у зазначеній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 34. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду, зроблені у рішенні від 22 червня 2017 року, про закриття провадження у справі в частині вимоги до позичальника, який є юридичною особою. 35. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову. 36. Стаття 554 ЦК України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. 37. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого. 38. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав окремі договори поруки з фізичними особами-поручителями. Ці договори не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою. Тому вказані особи не несуть солідарної відповідальності перед позивачем. 39. Відповідальність поручителів перед позивачем є солідарною разом з позичальником як з боржником за основним зобов'язанням. Вказане випливає з пунктів 1.4 договорів поруки, якідослідили суди першої й апеляційної інстанцій. 40. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 41. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором позичальника-боржника за основним зобов'язанням і поручителів кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 42. У цій справі позивач заявив однакову вимогу до кожного з відповідачів про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів. 43. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Спільний розгляд позовних вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням і кількох поручителів не створює солідарного обов'язку для останніх. 44. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. 45. Отже, цей спір слід в цілому розглядати за правилами цивільного судочинства. 46. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (пункти 54-64), від 27 червня 2018 року у справі N 534/1898/14-ц (пункти 23-39). (1.1.2) Щодо протилежних судових рішень апеляційного суду 47. Позивач у касаційній скарзі вказав, що Апеляційний суд Одеської області у рішенні від 22 червня 2017 року не скасував свою ухвалу від 10 березня 2015 року. Тому чинними залишаються два взаємовиключні судові рішення щодо вимоги до позичальника. 48. Згідно з частиною другою статті 318 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, залежно від обґрунтованості скарги, зазначеної в частині першій цієї статті, суд ухвалює рішення або постановляє ухвалу відповідно до статті 307 цього кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано рішення або ухвалу апеляційного суду (близькі за змістом приписи передбачені частинами першою - третьою статті 370 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 49. 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області, розглянувши апеляційну скаргу позичальника на заочне рішення, ухвалою залишив останнє без змін. А 22 червня 2017 року цей же суд, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2 на те саме заочне рішення, ухвалив рішення, яким скасував заочне рішення щодо позовних вимог до позичальника та закрив провадження у цій частині, авіншій частині заочне рішення змінив, стягнувши на користь позивача заборгованість солідарно з поручителів. 50. Відповідно до частини другої статті 318 ЦПК України у вказаній редакції у разі встановлення за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 на заочне рішення підстав для ухвалення рішення, відмінного за змістом від ухвали апеляційного суду, постановленої 10 березня 2015 року за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника на те саме заочне рішення, апеляційний суд був зобов'язаний скасувати цю ухвалу. 51. Оскільки апеляційний суд 10 березня 2015 року та 22 червня 2017 року ухвалив різні судові рішення щодозаочного рішення у частині вимоги позивача до позичальника, обидва з яких є чинними, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим аргумент касаційної скарги позивача щодо порушення норм процесуального права, яке допустив суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення 22 червня 2017 року. Апеляційний суд має усунути вищевказані порушення та вирішити питання щодо чинності його ухвали від 10 березня 2015 року. (1.2) Щодо позовних вимог до поручителів (1.2.1) Щодо порядку оскарження заочного рішення 52. Позивач у касаційній скарзі заперечує обґрунтованість дій суду апеляційної інстанції про поновлення через 2 роки і 5 місяців строку на апеляційне оскарження заочного рішення. Вказує на те, що підставою для поновлення строку на подання апеляційної скарги згідно зі статтею 318 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції, є відсутність особи, яка подала апеляційну скаргу під час розгляду справи. Проте ОСОБА_2 брала участь у розгляді справи в суді першої інстанції, що підтверджує, зокрема, ухвала Суворовського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2013 року про залишення без задоволення заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення. Крім того, ОСОБА_2 була присутня на судовому засіданні 17 жовтня 2013 року, що підтверджує відповідний журнал судового засідання. 53. Відповідно до частини першої статті 318 ЦПК України у зазначеній редакції, якщо апеляційні скарги на рішення або ухвалу суду першої інстанції були подані в установлені цим кодексом строки, але надійшли до суду після закінчення апеляційного розгляду справи або коли строки на подання апеляційної скарги у зв'язку з пропущенням їх з поважних причин були поновлені або продовжені, і особа, яка подала апеляційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи, апеляційний суд розглядає цю скаргу за правилами цієї глави. 54. Згідно з частиною першою статті 292 ЦПК України у тій же редакції сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. 55. Суд апеляційної інстанції, постановляючи 13 березня 2017 року ухвалу про поновлення ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження, вказав про обґрунтованість підстав для поновлення цього строку, оскільки скаржник не отримала копію заочного рішення. 56. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді (частина третя статті 222 ЦПК України у редакції, чинній на момент ухвалення заочного рішення). 57. Заочне рішення разом із супровідним листом від 5 серпня 2014 року у відповідному поштовому конверті (т. 1, а. с. 161-162) суд першої інстанції направив ОСОБА_2 на адресу: АДРЕСА_1. Проте, відповідно до інформації, витребуваної цим судом у Відділу адресно-довідкової роботи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (т. 1, а. с. 49) ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2. Вказану адресу ОСОБА_2 зазначала у поданій 17 липня 2013 року заяві про перегляд іншого заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси, ухваленого у цій справі 4 квітня 2013 року (яке цей же суд скасував 4 червня 2014 року за заявою позичальника про перегляд заочного рішення). 58. Надіслання копії судового рішення на іншу адресу, ніж зазначена ОСОБА_2 та Відділом адресно-довідкової роботи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, не є належним виконанням судом відповідно до частини дев'ятої статті 6 ЦПК України у редакції, чинній на момент вчинення зазначеної процесуальної дії, обов'язку щодо повідомлення сторони про результати розгляду справи. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції в ухвалі від 13 березня 2017 року дійшов правильного висновку щодо вручення ОСОБА_2 копії заочного рішення. 59. Згідно з частиною першою статті 224 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення заочного рішення, у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. 60. Судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим кодексом, разом із копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі (частина п'ята статті 74 ЦПК України у вказаній редакції). 61. Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 грудня 2018 року у справі N 752/11896/17, приписи ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення заочного рішення, не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи. Тому повернення поштової кореспонденції з повістками про виклик до суду ОСОБА_2 на 3 липня 2014 року та на 5 серпня 2014 року з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" не свідчить про належне інформування цього відповідача про час і місце розгляду справи. 62. Доводи позивача про те, що ОСОБА_2 як керівнику позичальника стало відомо про прийняття заочного рішення у 2015 році Велика Палата Верховного Суду також вважає необґрунтованими.Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_2 стала керівником позичальника з 25 квітня 2015 року, тобто після того як 10 березня 2015 року Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу за результатами розгляду апеляційної скарги позичальника на заочне рішення. У матеріалах справи відсутні будь-які докази отримання учасниками справи цієї ухвали як до того, як ОСОБА_2 стала керівником позичальника, так і після цього. Тому Велика Палата Верховного Суду не може бути переконаною у тому, що ОСОБА_2, могла дізнатись або дізналася про заочне рішення, ставши у квітні 2015 року керівником позичальника, як це стверджує позивач. 63. Аргументи позивача про те, що ОСОБА_2 могла дізнатись про заочне рішення під час участі у розгляді справ N 522/10127/14-ц та N 523/7321/14-ц Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними. У цих справах позичальник оскаржував виконання виконавчого листа N 1527/20078/12 від 14 травня 2013 року, виданого Суворовським районним судом м. Одеси на підставі іншого заочного рішення, ухваленого у справі N 523/8249/14-ц (попередній N 1527/20078/12) 4 квітня 2013 року. Тому у справах N 522/10127/14-ц і N 523/7321/14-ц були встановлені обставини щодо заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 4 квітня 2013 року, яке цей же суд скасував 4 червня 2014 року за заявою позичальника про перегляд заочного рішення. 64. З огляду на наведене з метою усунення порушень процесуального закону та забезпечення рівності сторін Велика Палата Верховного Суду вважає, що поновлення апеляційним судом строку на апеляційне оскарження заочного рішення є втручанням у принцип res judicata, але таке втручання цей суд належно мотивував тим, що заочне рішення було ухвалене без участі ОСОБА_2, останній не вручили копію цього рішення, а представник зазначеного відповідача ознайомився з матеріалами справи тільки 8 лютого 2017 року (див. mutatismutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справах "Осовська та інші проти України" (Osovska and Others v. Ukraine), заява N 2075/13 та 4 інші заяви, § 27, від 28 червня 2018 року; "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява N 52854/99, § 52, 24 липня 2003 року). (1.2.2) Щодо інших доводів ОСОБА_2 у касаційній скарзі 65. ОСОБА_2 вказує, що зобов'язання перед кредитором за договором поруки є припиненим на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України через пропуск шестимісячного строку пред'явлення вимоги до поручителя. 66. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали дійсними зобов'язання ОСОБА_2 як поручителя перед позивачем за умовами договору поруки. 67. Одним із видів забезпечення виконання зобов'язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). 68. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частини перша статті 554 ЦК України). 69. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України). 70. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав з поручителями договори поруки, згідно з умовами яких поручителі зобов'язалися перед позивачем як кредитором за виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, а у випадку їх невиконання позивач мав право звернутися з письмовою вимогою про виконання зобов'язань за кредитним договором до позичальника та кожного з поручителів. 71. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 72. Позивач у позові зазначав, що відповідно до пунктів 2.2 договорів поруки у випадку невиконання боржником зобов'язань за основним договором кредитор має право пред'явити вимоги безпосередньо до поручителя, які останній зобов'язаний виконати протягом десяти робочих днів з дати відправлення йому такої вимоги (рекомендованим листом). 73. Згідно з пунктами 3.1 договорів поруки останні набрали чинності з моменту їх підписання обома сторонами та діють до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителями зобов'язань боржника за основним договором. 74. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). 75. Отже, умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин, про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимоги до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 24?вересня 2014?року у справі N 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц, а також висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у пункті 60 постанови від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11). 76. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. З огляду на вказане, враховуючи зумовлене цим припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов'язання, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред'явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15). 77. Позивач реалізував право на пред'явлення вимоги до поручителів шляхом подання позову до суду 24 грудня 2012 року. 78. У пункті 1.3.5 кредитного договору, як зазначив суд першої інстанції у заочному рішенні, сторони погодили, що позичальник зобов'язується сплачувати проценти з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступного за тим, в якому були нараховані банком такі проценти. 79. Суд першої інстанції вказав, що у пункті 1.2.2 кредитного договору передбачений обов'язок позичальника повернути кредит у повному обсязі не пізніше 20 липня 2018 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або вказаного терміну (достроково) відповідно до умов цього договору на підставі будь-якого з пунктів 2.3, 5.3, 5.5, 5.6, 5.9, 5.10, 5.11, 7.4 договору. 80. Позивач у позові вказував, що згідно з додатком N 1 до кредитного договору (Графік погашення кредиту) погашення кредиту відбувається щомісячно, не пізніше визначеного цим Графіком числа кожного місяця протягом всього строку дії договору. 81. Отже, сторони кредитного договору встановили, що основне зобов'язання позичальник виконує шляхом виконання окремих зобов'язань з внесення щомісячних платежів за цим договором згідно з додатком N 1 до нього. 82. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. 83. Отже, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред'явлення кредитором вимог до поручителів про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов'язаний згідно з умовами кредитного договору вносити періодично, має обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. 84. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов'язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред'явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання частини основного зобов'язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги у зв'язку з припиненням поруки за відповідною частиною основного зобов'язання. 85. Натомість, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою аргумент апеляційної скарги ОСОБА_2 про припинення поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, і вважав, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме через недодержання графіку повернення кредиту та процентів за кредитом, поручителі мають нести відповідальність перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов'язання, визначених періодичними платежами. Питання про те, чи сплив строк, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, щодо частини з таких платежів, апеляційний суд на підставі наявних у справі доказів не дослідив. 86. Отже, не надавши оцінку доводам апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо припинення поруки та не дослідивши в цій частині докази (договори поруки -т. 1, а. с. 20-21, 22-23, розрахунок заборгованості - т. 1, а. с. 24-39), суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 87. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 88. Оскільки позивач і ОСОБА_2 не просять переглянути заочне рішення, останнє, виконавши припис частини першої статті 417 ЦПК України, має переглянути під час нового розгляду справи суд апеляційної інстанції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг (2.1) Щодо суті касаційних скарг 89. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 90. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 91. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої зазначеної статті). 92. Відповідно до частини четвертої цієї статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. 93. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційні скарги позивача та ОСОБА_2 частково обґрунтованими і доходить висновку, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року слід скасувати в цілому (зокрема і щодо задоволених позовних вимог до ОСОБА_1, який є солідарним з ОСОБА_2 боржником), а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. (2.2) Щодо судових витрат 94. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою, четвертою та шостою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скаргиОСОБА_2 та Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв Т.О. Анцупова Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 05 червня 2019 року м. Київ справа N 523/3082/14-ц провадження N 14-243цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс", ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк", треті особи: Закрите акціонерне товариство "Сканінтертранс", ОСОБА_1, про визнання договору поруки таким, що припинив свою дію, за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року, ухвалену колегією суддів Вадовською Л.М., Ващенко Л.Г., Колесніковим Г.Я., та касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року, ухвалене суддею Сувертак І.В. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року, ухвалену колегією суддів Вадовською Л.М., Ващенко Л.Г., Колесніковим Г.Я., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У серпні 2011 року заступник прокурора Суворовського району м. Одеси звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" (далі - ПАТ "Родовід Банк") до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс" (далі - ЗАТ "Сканінтертранс"), ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому, з урахуванням збільшення позовних вимог, просив стягнути солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь держави в особі ПАТ "Родовід Банк" кредитну заборгованість за кредитним договором, яка станом на 01 жовтня 2014 року становить 2 966 346,69 грн. 1.1. Позовна заява мотивована тим, що за умовами кредитного договору від 21 грудня 2007 року, укладеного між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс", останнє для ведення господарської діяльності в межах ліміту кредитної лінії 120 тис. євро отримало кредитні кошти на загальну суму 84 600 євро на строк до 20 грудня 2011 року. У подальшому, до вказаного договору було укладено ряд додаткових угод. 1.2. Виконання умов кредитного договору забезпечено договорами поруки від 21 грудня 2007 року, укладеними між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_1 і ОСОБА_2, з кожним окремо. 1.3. Крім того, виконання умов кредитного договору також забезпечено договорами застави транспортного засобу, укладеними між ЗАТ "Сканінтертранс" та ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року та 27 листопада 2008 року, за умовами яких ЗАТ "Сканінтертранс" передало в заставу сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_1, напівпричіп марки "Kogel" SN 24P, державний номерний знак НОМЕР_2, та вантажний сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_3. 1.4. Ураховуючи те, що ЗАТ "Сканінтертранс" допустило утворення заборгованості, яка в добровільному порядку сплачена не була, прокурор просив задовольнити позов. 2. У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом до ПАТ "Родовід Банк", в якому просила на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України визнати укладений між нею та банком договір поруки від 21 грудня 2007 року припиненим. Позов обґрунтовано тим, що банк в односторонньому порядку та без її як поручителя згоди підвищив відсоткову ставку за кредитним договором, у результаті чого збільшив обсяг її відповідальності. Короткий зміст судових рішень 3. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2011 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 06 квітня 2012 року, позов задоволено. Стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ "Родовід Банк" заборгованість у розмірі 1 187 656,38 грн. 4. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 14 жовтня 2013 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2011 року змінено, стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "Родовід Банк" заборгованість у розмірі 1 098 242,77 грн. 5. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. 6. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року позов заступника прокурора Суворовського району м. Одеси, діючого в інтересах держави в особі ПАТ "Родовід Банк", задоволено частково. Стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс" та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором станом на 01 жовтня 2014 року на загальну суму 2 592 008 грн. стягнуто солідарно із ЗАТ "Сканінтертранс" та ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором станом на 01 жовтня 2014 року на загальну суму 2 592 008 грн. Зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без задоволення. Вирішено питання розподілу судових витрат. 7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" виникли кредитні зобов'язання. Позичальник належним чином не виконав кредитні зобов'язання, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з нього та його поручителів. При цьому місцевий суд зменшив розмір пені в порядку частини третьої статті 551 ЦК України. 8. Відмовляючи ОСОБА_2 у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності нею факту непідписання додаткової угоди N 1 до договору поруки від 27 лютого 2009 року, яким було збільшено процентну ставку за кредитним договором. 9. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат та в частині стягнення з ЗАТ "Сканінтертранс" на користь держави судового збору в сумі 1 218 грн скасовано. Провадження у справі в цій частині закрито. 9.1. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року в частині позовних вимог заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах ПАТ "Родовід Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат; зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ "Родовід Банк", за участю третіх осіб: ЗАТ "Сканінтертранс", ОСОБА_1 про визнання договору поруки таким, що припинив дію, - скасовано. 9.2. У задоволенні позовних вимог заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах ПАТ "Родовід Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, 3 % річних, інфляційних втрат, - відмовлено. 9.3. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ПАТ "Родовід Банк" про визнання договору поруки таким, що припинив дію, задоволено частково. Визнано припиненою з моменту підвищення процентної ставки поруку ОСОБА_2 за договором поруки N 40.3/05.1-П-07 від 21 грудня 2007 року, укладеним між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_2 10. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спір між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" є спором між юридичними особами, вирішення якого можливе незалежно від інших позовних вимог, зокрема до поручителів, якими є фізичні особи. Відтак, вимоги до ЗАТ "Сканінтертранс" про стягнення кредитної заборгованості не підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки розгляд таких вимог віднесено до юрисдикції господарських судів. 11. Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про припинення поруки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відповідно до положень ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки вимогу про погашення кредитної заборгованості було пред'явлено 16 березня 2009 року, а позов до суду подано лише 18 серпня 2011 року, тобто після спливу шестимісячного строку, встановленого законом для пред'явлення вимог до поручителів. 12. Також суд послався на те, що відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи встановлено факт непідписання ОСОБА_2 додаткової угоди до договору поруки, зокрема щодо згоди на підвищення відсоткової ставки за основним договором. Враховуючи зазначені обставини суд апеляційної інстанції дійшов висновку про припинення договорів поруки, укладених банком з ОСОБА_2 та ОСОБА_1, на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України через ненадання згоди на підвищення відсоткової ставки за основним договором. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. У травні 2018 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк" подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову прокурора. 14. Касаційна скарга мотивована тим, що місцевим судом невірно здійснено розрахунок заборгованості, а апеляційний суд безпідставно застосував норму ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки позов пред'явлено до закінчення строку дії кредитного договору. Крім того, суд апеляційної інстанції не визначив конкретний строк, із якого порука вважається припиненою, не встановив строк прострочення чергового платежу, з якого можливо розпочати обчислення шестимісячного строку для звернення до суду із вимогою про стягнення заборгованості з поручителів. 15. Аргументом касаційної скарги також указано те, що апеляційний суд дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" та віднесення цих вимог до господарської юрисдикції, оскільки співвідповідачами є фізичні особи, вимоги є взаємопов'язаними між собою і окремий їх розгляд є неможливим, а тому спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Також зауважено, що зміна юрисдикції після спливу майже 7 років розгляду справи у судах різної інстанції буде порушувати принцип юридичної визначеності. 16. У червні 2018 року прокурор Суворовського району м. Одеси, який діє в інтересах держави в особі ПАТ "Родовід Банк", також звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий апеляційний розгляд. 17. Касаційна скарга заступника прокурора Суворовського району м. Одеси мотивована тим, що закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ЗАТ "Сканінтертранс", апеляційний суд не врахував суб'єктний критерій, оскільки позов пред'явлено як до позичальника - юридичної особи, так і до поручителів - фізичних осіб, які не мають між собою солідарного обов'язку, а також тим, що позовні вимоги є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. При цьому прокурор зазначив, що апеляційний суд не врахував правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц. Позиція інших учасників справи 18. У вересні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в задоволенні касаційної скарги уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк". При цьому ОСОБА_1 посилався на те, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що поручителі не надали згоди на підвищення відсоткової ставки за кредитним договором, у результаті чого збільшилися їхні обов'язки, а також про те, що банк пропустив шестимісячний строк звернення із позовом до поручителів і обидві ці підстави відповідно до положень ч. 1 та 4 ст. 559 ЦК України мають наслідком припинення поруки. Рух справи в суді касаційної інстанції 19. Ухвалами Верховного Суду від 16 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Одеської області на постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року та касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Родовід Банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2015 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року. 20. У тексті касаційної скарги прокурор просив касаційний розгляд справи провести у судовому засіданні за участю Генеральної прокуратури України. 21. Крім того, 13 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із клопотанням про розгляд справи за його участі. 22. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2019 року у задоволенні зазначених вище клопотань прокурора та ОСОБА_1 відмовлено. 23. 17 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 24. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 25. 06 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Короткий опис обставин справи 26. 21 грудня 2007 року між ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" було укладено кредитний договір (далі - Договір), відповідно до умов якого для ведення поточної господарської діяльності надано кредит (траншами) у межах загальної суми 120000 євро під 15 % річних на основі додаткових угод про видачу (надання) кредиту (траншу) до цього Договору, які є його невід'ємною частиною, який підлягав погашенню у строки, вказані в додатку N 1 до цього Договору, але не пізніше 20 грудня 2011 року. 27. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року уклало із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 окремі договори поруки. 28. Відповідно до додаткових угод від 24 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року ЗАТ "Сканінтертранс" видано кредитні кошти на загальну суму 84 600 євро. 29. Згідно додаткової угоди N 4 від 07 жовтня 2008 року п. 2.6 кредитного договору викладено у новій редакції та встановлено процентну ставку за користування кредитами у розмірі 15,5 %, що підлягає коригуванню в односторонньому порядку. 30. 07 жовтня 2008 року ПАТ "Родовід Банк" та ЗАТ "Сканінтертранс" уклали додаткову угоду N 4 до кредитного договору, якою п. 2.6. виклали в новій редакції та встановили відсоткову ставку за користування кредитом на рівні 15,5 %, що підлягає коригуванню в односторонньому порядку банком при збільшенні офіційного курсу Національного банку України на 5 грн 10 коп. за 1 долар США на користь збільшення (т. 1 а. с. 15). 31. Крім того, виконання умов кредитного договору також забезпечено договорами застави транспортного засобу, укладеними між ЗАТ "Сканінтертранс" та ПАТ "Родовід Банк" 21 грудня 2007 року та 27 листопада 2008 року, за умовами яких ЗАТ "Сканінтертранс" передало в заставу сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_1, напівпричіп марки "Kogel" SN 24P, державний номерний знак НОМЕР_2, та вантажний сідловий тягач марки "Renault Magnum", державний номерний знак НОМЕР_3. 32. 16 березня 2009 року та 21 грудня 2009 року ПАТ "Родовід Банк" надіслало ЗАТ "Сканінтертранс" вимоги про погашення простроченої заборгованості у розмірі 3 903,58 євро та 28 401,09 євро відповідно. 33. У подальшому, 23 квітня 2010 року, банк надіслав ЗАТ "Сканінтертранс" вимогу про дострокове повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісії та пені (т. 1 а. с. 29). Позиція Верховного Суду 34. Перевіривши наведені у касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. 35. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі в частині вимог до ЗАТ "Сканінтертранс" з огляду на наступне. 36. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 37. При визначенні юрисдикційності спору слід ураховувати, що критеріями розмежування між цивільною та іншими юрисдикціями є, по-перше, характер спору про право (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами інших видів судочинства), по-друге, однією зі сторін у спорі є, як правило, але не виключно, фізична особа. 38. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є як суб'єктний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин. 39. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 40. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства. 41. ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. 42. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі. 43. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. 44. Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. 45. Згідно з ч. 1 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. 46. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. 47. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. 48. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. 49. Відповідно до ч. 1 ст. 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. 50. З аналізу вимог ч. 1 ст. 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими ч. 1 ст. 542 та ст. 543 ЦК України, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. 51. У п. 1 ч. 2 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 52. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених ч. 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 53. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. 54. Суди установили, що прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах юридичної особи - ПАТ "Родовід банк" про стягнення заборгованості з іншої юридичної особи - ЗАТ "Сканінтертранс", яке уклало з банком кредитний договір, а також до поручителів, якими є фізичні особи - ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Вказані особи є відповідачами у зв'язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Родовід банк" уклав із ними договори поруки. 55. Закриваючи провадження у справі в частині вимог до юридичної особи, суд апеляційної інстанції керувався вимогами ст. 15 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) та ч. 1 ст. 19 ЦПК України (у редакції від 15 грудня 2017 року). 56. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 57. Разом з тим позов був пред'явлений до боржника за кредитним договором та поручителів, які зобов'язались солідарно відповідати із ним за наслідки невиконання зобов'язання за кредитним договором. 58. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є юридичними, а частина - фізичними особами. 59. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 60. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. 61. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення. 62. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту ч. 4 ст. 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 63. Отже, позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. 64. Відповідна правова позиція вже висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54 цс 18), від 25 квітня 2018 року у справі N 1522/18417/12-ц (провадження N 14-74цс18), від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18), від 12 вересня 2018 року у справі N 759/10401/15 (провадження N 14-269цс18), від 23 січня 2019 року у справі N 464/3790/16-ц (провадження N 14-468цс18), від 27 березня 2019 року у справі N 200/15135/14 (провадження N 14-23цс19), і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. 65. Щодо відмови в задоволенні позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 слід відзначити наступне. 66. За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. 67. Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, чи встановлено договором строк її дії, сплив цього строку - припиняє суб'єктивне право кредитора. 68. Відповідно до умов кредитного договору боржник ЗАТ "Сканінтертранс" (а відтак і поручителі ОСОБА_1 та ОСОБА_2) узяли на себе зобов'язання сплачувати обумовлені платежі за кредитним договором рівними частинами щомісяця згідно з графіком платежів. 69. Тобто, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. 70. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. 71. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. 72. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. 73. Отже, в разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. 74. У разі пред'явлення вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, в силу положень ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється в частині відповідних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. 75. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. 76. Така правова позиція вже висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18), від 13 червня 2018 року у справі N 408/8040/12 (провадження N 14-145цс18), і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. 77. Ураховуючи те, що 16 березня 2009 року банк пред'явив вимогу до боржника про погашення поточної заборгованості, а не дострокового повернення суми кредиту, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок апеляційного суду про початок обчислення шестимісячного строку, встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України, для припинення поруки в цілому саме з цього строку. 78. Разом з тим банк 23 жовтня 2010 року все ж надіслав ЗАТ "Сканінтертранс" вимогу про дострокове повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісії та пені, і саме з цієї дати слід починати відлік шестимісячного строку пред'явлення позову до поручителів (т. 1 а. с. 29). 79. Ураховуючи те, що позов до поручителів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пред'явлено 18 серпня 2011 року, прокурор пропустив шестимісячний строк, визначений ч. 4 ст. 559 ЦК України, відтак у задоволенні позову до них слід відмовити. 80. Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2, проте виходив при цьому із неправильних мотивів. 81. Пунктом 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 82. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 1, 2 та 4 ст. 412 ЦПК України). 83. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. 84. Отже, порука припиняється за наявності факту зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. При цьому для припинення поруки достатнім є встановлення таких змін в основному зобов'язанні. При цьому подальше фактичне виконання зобов'язання, в тому числі фактичний строк його виконання, відмова кредитора від вимоги щодо виконання зобов'язання в зміненому обсязі, не свідчать про збереження поруки, оскільки відбулися після настання правоприпиняючого факту (збільшення обсягу відповідальності). 85. Збільшення вказаної відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов'язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення строку повернення кредиту. 86. Аналогічний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15 та у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі N 522/9232/14-ц (провадження N 61-1106св18), від 20 червня 2018 року у справі N 161/11866/15-ц (провадження N 61-6894св18), від 07 листопада 2018 року у справі N 203/2907/16-ц (провадження 61-9260св18). 87. За таких обставин суд апеляційної інстанції, встановивши, що додаткова угода від 27 лютого 2009 року до договору поруки, укладена між ПАТ "Родовід Банк" та ОСОБА_2, останньою не підписана, дійшов обґрунтованого висновку про припинення поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України з огляду на те, що вона не надала згоду на збільшення обсягу її відповідальності. 88. Інші доводи касаційних скарг не можуть бути предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що апеляційний суд не розглядав справу в частині позову до ЗАТ "Сканінтертранс" по суті, тому суд касаційної інстанції відповідно до ст. 400 ЦПК України також позбавлений цієї можливості. 89. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати в частині закриття провадження за вимогами до ЗАТ "Сканінтертранс", а в іншій частині залишити без змін у резолютивній частині, змінивши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови Великої Палати Верховного Суду. Щодо судових витрат 90. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 91. Оскільки справа направляється для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись ст. ст. 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Родовід Банк" задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року в частині закриття провадження щодо вимог до Закритого акціонерного товариства "Сканінтертранс" скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Одеського апеляційного суду. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року стосовно позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року залишити без змін. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк В.С Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  14. Постанова Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 2-1169/11 Провадження N 14-265 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Дельта Банк" (далі також - позивач) до ОСОБА_3, фізичної особи-підприємця (далі також - ФОП) ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5 (далі разом - відповідачі) про стягнення заборгованості за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, ухвалене колегією суддів у складі Оніпко О.В., Хилевича С.В. і Рожина Ю.М. Учасники справи: - позивач: ПАТ "Дельта Банк", - відповідачі: ОСОБА_3, ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_5 ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 18 червня 2010 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 21 липня 2008 року N 11374131000 (далі - кредитний договір), договорами поруки від 21 липня 2008 року N 218541 і N 218542 (далі - договори поруки) у розмірі 55 991,11 доларів США, що станом на 4 червня 2010 року за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 443 746,34 грн. неустойку у розмірі 500 грн. пеню - 3 242,16 грн. 2. ПАТ "УкрСиббанк" мотивувало позов такими обставинами: 2.1. 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з ОСОБА_3 (далі також - позичальник) кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у сумі 52 500, 00 дол. США зі сплатою 14,35 % річних. 2.2. Цей кредит позичальник мала повернути у повному обсязі згідно з графіком погашення кредиту, але не пізніше 20 липня 2023 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або згідно з умовами кредитного договору достроково, якщо ПАТ "УкрСиббанк" визнає (з моменту отримання позичальником відповідної письмової вимоги, але не пізніше 41 календарного дня з дати її відправлення) термін повернення кредиту таким, що настав, а кредит - обов'язковим до повернення. 2.3. 21 липня 2008 року з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором ПАТ "УкрСиббанк" уклало з ФОП ОСОБА_4 і ФОП ОСОБА_5 (далі разом - поручителі) договори поруки, за якими поручителі у разі порушення позичальником зобов'язань за кредитним договором несуть з ним солідарну відповідальність. 2.4. Позичальник не дотримувалася графіку погашення як кредиту, так і процентів за кредитом, і разом з поручителями ухилялася від виконання договірних зобов'язань. 2.5. 17 липня 2009 року ПАТ "УкрСиббанк" відправило позичальникові та поручителям письмову вимогу, в якій вказало, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, і потрібно погасити заборгованість до 15 серпня 2009 року. Проте позичальник і поручителі цю вимогу так і не виконали. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 3. 26 грудня 2011 року Рівненський міський суд Рівненської області замінив позивача у справі з ПАТ "УкрСиббанк" на ПАТ "Дельта Банк", яке 8 грудня 2011 року придбало за договором купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором. 4. 5 серпня 2013 року Рівненський міський суд Рівненської області ухвалив рішення, яким задовольнив позов частково: 4.1. Стягнув з позичальника на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 443 746,34 грн. неустойку у розмірі 500 грн. пеню у розмірі 3 242,16 грн; 4.2. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. 5. Мотивував задоволення позовних вимог тим, що позичальник, яка підтвердила, що 21 липня 2009 року поштою та 22 липня 2009 року особисто у відділенні ПАТ "УкрСиббанк" отримала вимогу про погашення заборгованості до 15 серпня 2009 року, цей обов'язок не виконала. 6. Відмовляючи у задоволенні позову до поручителів, суд першої інстанції вважав, що порука припинилася на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки позивач не надав суду доказів відправлення поручителям вимог від 17 липня 2009 року, а до суду звернувся лише 18 червня 2010 року, тобто, пропустив шестимісячний строк звернення до поручителів з дня настання строку виконання основного зобов'язання. Короткий зміст рішень суду апеляційної інстанції 7. 31 жовтня 2013 року Апеляційний суд Рівненської області ухвалив рішення за апеляційною скаргою позивача, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог: 7.1. Стягнув з позичальника та ОСОБА_4 солідарно на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становило 443 746,34 грн. неустойку в розмірі 500 грн. пеню у розмірі 3 242,16 грн; 7.2. Стягнув з позичальника та ОСОБА_5 солідарно на користь позивача заборгованість у розмірі 55 991,11 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становить 443 746,34 грн. неустойку в розмірі 500 грн. пеню в розмірі 3 242,16 грн. 8. Мотивував рішення такими обставинами: 8.1. Позичальник зобов'язання за кредитним договором не виконала. 8.2. Днем настання строку виконання основного зобов'язання за цим договором, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителів, є 20 липня 2023 року або визначений вказаним договором день його одностороннього розірвання банком, або одностороннього внесення до цього договору змін. 8.3. Днем припинення поруки є 20 липня 2023 року або день після спливу шести місяців з дня одностороннього розірвання банком кредитного договору, або з дня внесення до нього змін. Тому відсутні передбачені частиною четвертою статті 559 ЦК України підстави вважати договори поруки припиненими. 9. Дійшовши у мотивувальній частині рішення висновку про необхідність задоволення позову у повному обсязі, у резолютивній частині рішення суд апеляційної інстанції вказав про часткове задоволення позову. 10. 26 грудня 2016 року Апеляційний суд Рівненської області ухвалами відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами поручителів, поданими 2 листопада 2016 року, оскільки визнав причини пропуску строку на апеляційне оскарження неповажними. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 24 березня 2017 року ФОП ОСОБА_5 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до цього ж суду. Скаржиться на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 12. 13 червня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ поновив ФОП ОСОБА_5 строк на касаційне оскарження рішення суду апеляційної інстанції та відкрив касаційне провадження у справі. 13. 7 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. ФОП ОСОБА_5 вважає, що строк повернення кредиту за кредитним договором настав 15 серпня 2009 року. Протягом шести місяців з цього дня позивач вимогу про виконання обов'язку за кредитним договором замість позичальника до ФОП ОСОБА_5 не пред'явив. З огляду на це вважає, що його порука за кредитним договором припинилася 16 лютого 2010 року, тобто до звернення з позовом у цій справі, поданим 18 червня 2010 року. 15. Стверджує, що суди помилково прийняли до розгляду позовні вимоги до поручителів за правилами цивільного судочинства, оскільки такі вимоги, адресовані фізичним особам-підприємцям мають розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Позиції інших учасників справи 16. 14 серпня 2018 року до суду надійшли письмові пояснення позичальника, в яких вона вказала на те, що позивач не долучив до позовної заяви доказів (платіжних доручень, меморіальних ордерів, чеків тощо) надання їй кредитних коштів. На підтвердження доводів звертається до приписів частин першої та другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління НБУ N 254 від 18 червня 2003 року, й Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою НБУ від 21 січня 2004 року N 22. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року, а справу направити на новий розгляд до цього суду. 17. Позивач і відповідач-ФОП ОСОБА_4 позицію щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших првовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 20. Отже, за правилами цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 21. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 22. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 1 частини першої статті 20). 23. Тобто, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду: спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами такого основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Така юрисдикція визначається, враховуючи склад сторін основного зобов'язання. 24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позов до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий дофізичної особи-позичальника, яка допустила неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а також до поручителів, які є ФОП, і кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. 25. У касаційній скарзі ФОП ОСОБА_5 звертається до приписів статті 16 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, і вказує на те, що позовні вимоги до поручителів мали розглядатися за правилами господарського, а не цивільного судочинства. 26. Стаття 16 ЦПК України у зазначеній редакції передбачала, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 27. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 28. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 29. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору, укладеного між юридичною особою-кредитором, фізичною особою-боржником за основним зобов'язанням і поручителями, які є суб'єктами господарювання. 30. Натомість, ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, не встановлював обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 31. Крім того, вирішення такого спору за правилами цивільного судочинства в частині позовних вимог до боржника за основним зобов'язанням, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є суб'єктами господарювання та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 32. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову. 33. Стаття 554 ЦК України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. 34. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого. 35. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав з поручителями окремі договори поруки. Ці договори не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою. Відповідальність кожного з поручителів перед позивачем є солідарною з позичальником як боржником за основним зобов'язанням. 36. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 37. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням з поручителями, кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 38. У цій справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів. 39. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Спільний розгляд позовних вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням і кількох поручителів не створює солідарного обов'язку для останніх між собою. 40. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язані з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. 41. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 42. Близьких за змістом висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах, зокрема, від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (відступивши від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 1 березня 2017 року у справі N 6-923цс16), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (відступивши від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 1 липня 2015 року у справі N 6-745цс15) і від 30 травня 2018 року у справі N 569/2749/15-ц. 43. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими мотивовані, зокрема, висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 1 липня 2015 року у справі N 6-745цс15, доводи касаційної скарги про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами-підприємцями. (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги 44. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. 45. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). 46. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з позичальником кредитний договір, за яким позичальник отримала кредит у сумі 52 500, 00 дол. США зі сплатою 14,35 % річних. 47. За статтею 526 ЦК Українизобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 48. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України). 49. Одним із видів забезпечення виконання зобов'язання є порука (частина перша статті 546 ЦК України). 50. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). 51. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частини перша статті 554 ЦК України). 52. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України). 53. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 21 липня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з поручителями договори поруки, згідно з умовами яких поручителі зобов'язалися перед ПАТ "УкрСиббанк" як кредитором за виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, а у випадку їх невиконання кредитор мав право звернутися з письмовою вимогою про виконання зобов'язань за кредитним договором до позичальника та кожного з поручителів. 54. Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. 55. Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. 56. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє відповідне право кредитора. 57. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до пункту 2.2 договорів поруки у випадку невиконання боржником зобов'язань за основним договором кредитор має право пред'явити вимоги безпосередньо до поручителя, які останній зобов'язаний виконати протягом десяти робочих днів з дати відправлення йому такої вимоги (рекомендованим листом) шляхом переказу/перерахування коштів на вказані кредитором рахунки у розмірі, визначеному пунктом 1.3 договору поруки. 58. Суд апеляційної інстанції вказав, що згідно з пунктом 3.1 договорів поруки вони набрали чинності з моменту їх підписання обома сторонами та діють до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій. 59. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Натомість, календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України). 60. Отже, умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 24?вересня 2014?року у справі N 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц). 61. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові в позові у разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов'язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов'язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15). 62. З огляду на преклюзивний характер строку поруки та зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов'язання застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред'явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15). 63. Отже, досліджені судами умови договорів поруки про можливість ПАТ "УкрСиббанк" звернутися з письмовою вимогою про виконання зобов'язань за кредитним договором до кожного з поручителів (суд першої інстанції встановив, що позивач не надав суду доказів відправлення поручителям вимог від 17 липня 2009 року) не звільняє ПАТ "УкрСиббанк" від обов'язку виконати припис частини четвертої статті 559 ЦК України щодо подання позову до поручителів у межах шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. 64. Такий позов слід пред'явити протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем) (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постанові від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2662цс15). 65. Під виконанням сторонами зобов'язання слід розуміти реалізацію ними прав і обов'язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. 66. У пункті 1.3.4 кредитного договору, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, сторони погодили, що позичальник зобов'язується сплачувати проценти з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступним за тим, за яким були нараховані банком такі проценти. 67. Апеляційний суд вказав, що у пункті 1.2.2 кредитного договору передбачено обов'язок позичальника повернути кредит у повному обсязі в терміни та розмірах, що встановлені графіком погашення кредиту згідно з додатком N 1 до договору (якщо сторони визначили такий графік погашення й уклали додаток N 1 до договору), але в будь-якому випадку не пізніше 20 липня 2023 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту відповідно до умов цього договору (пункту 1.2.2 і розділу 6) та/або умов відповідної угоди сторін. 68. Згідно з додатком N 1 до кредитного договору, дослідженим судами першої й апеляційної інстанцій, позичальник зобов'язується повернути банку кредит у таких розмірах, щоби станом на вказану нижче дату сума заборгованості за кредитом не перевищувала такий розмір: 21 липня 2008 року - 52 500,00 доларів США; 10 вересня 2008 року - 52 208,00 доларів США і так далі. 69. Отже, сторони кредитного договору встановили, зокрема, строк виконання позичальником окремих зобов'язань з внесення щомісячних платежів, що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. 70. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. 71. Якщо умовами кредитного договору передбачені окремі зобов'язання боржника щодо повернення боргу щомісяця частинами та встановлена самостійна відповідальність боржника за невиконання таких обов'язків, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованості повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. 72. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то з урахуванням змісту частини четвертої статті 559 цього кодексу зазначені вище правила мають застосовуватися і до поручителя (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц). 73. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Якщо банк пред'явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, то згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення коштів поза межами цього строку (висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 27 січня 2016 року у справі N 6-990цс15, від 29 червня 2016 року у справі N 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі N 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі N 644/6558/15-ц). 74. Проте, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме недодержання нею графіку погашення як тіла кредиту, так і процентів за користування кредитними коштами, 17 липня 2009 року позивач направив позичальникові вимогу, в якій повідомив про те, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, а кредитну заборгованість потрібно погасити до 15 серпня 2009 року. 75. Вказану вимогу позичальник отримала 21 липня 2009 року у відділенні "Укрпошти" за місцем проживання та повторно - 22 липня 2009 року - у приміщенні ПАТ "УкрСиббанк". 76. Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 "Позика" Глави71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 "Кредит" і не випливає із суті кредитного договору. 77. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). 78. Оскільки ПАТ "УкрСиббанк" відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України пред'явив 17 липня 2009 року позичальникові вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором і вказав у вимозі, що ця заборгованість має бути погашена до 15 серпня 2009 року, кредитор змінив строк виконання основного зобов'язання, яке згідно з цим договором мало виконуватися за графіком погашення кредиту. 79. Тому помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що днем настання строку виконання основного зобов'язання за цим договором, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителів, є 20 липня 2023 року або визначений вказаним договором день його одностороннього розірвання банком, або одностороннього внесення до цього договору змін. 80. За умови пред'явлення банком до боржника та поручителя вимог про дострокове виконання зобов'язання повернути кредит змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов'язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов'язання (див. також висновок Верховного Суду України, викладений, зокрема, у постановах від 21 січня 2015 року у справі N 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі N 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі N 6-368цс16, від 24?вересня 2014?року у справі N 6-106цс14). 81. З огляду на це, беручи до уваги встановлені судами факти направлення позивачем 17 липня 2009 року позичальникові вимоги з вказівками на те, що строк повернення кредиту вважається таким, що настав, а кредитну заборгованість потрібно погасити до 15 серпня 2009 року, позивач мав звернутися до поручителів з позовом у межах шести місяців від цієї дати, а звернувся лише 18 червня 2010 року. 82. Відтак, помилковими є висновки апеляційного суду про те, що днем настання строку виконання основного зобов'язання, з якого починається відлік шестимісячного строку для пред'явлення кредитором вимоги до поручителів, буде 20 липня 2023 року або визначений договором день одностороннього розірвання банком цього договору, або одностороннього внесення змін до договору, а припинення поруки відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України та пункту 1.2 договору поруки - 20 липня 2023 року або день після спливу шести місяців після дня одностороннього розірвання банком договору, чи внесення змін до нього. 83. Встановивши, що ПАТ "УкрСиббанк" відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило строк виконання основного зобов'язання та звернулося з позовними вимогами 18 червня 2010 року, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів. 84. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги та висновками суду першої інстанції про те, що позивач пропустив строк для звернення до суду з вимогою до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором. 85. Згідно зі статтею 611 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. 86. Враховуючи те, що позичальник, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, належно не виконала її обов'язок з погашення заборгованості за кредитним договором, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову до цього відповідача. 87. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 88. Доводи позичальника, наведені у письмових поясненнях, поданих 10 серпня 2018 року стосуються встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судами першої й апеляційної інстанцій. Крім того, позичальник рішення суду апеляційної інстанції у касаційному порядку не оскаржила. А тому з огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України вказані доводи не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 89. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 90. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 91. Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, а саме: скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року та залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 5 серпня 2013 року. (2.2) Щодо судових витрат 92. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 1020 грн. понесені ФОП ОСОБА_5 у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 4 частини першої статті 409, статтями 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуфізичної особи-підприємця ОСОБА_5 задовольнити частково. 2. Скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 жовтня 2013 року та залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 5 серпня 2013 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 604/156/14-ц Провадження N 14-644цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк), відповідачі: Фермерське господарство "Барселона" (далі - ФГ "Барселона"), ОСОБА_3, Товариство з обмеженою відповідальністю "Приват Лізинг" (далі - ТОВ "Приват Лізинг"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ФГ "Барселона" на рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 червня 2014 року у складі судді Могачевської В.Й. та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 04 вересня 2014 року у складі колегії суддів Демковича Ю.Й., Загорського О.О., Козака І.О. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ФГ "Барселона", ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", ТОВ "Приват Лізинг" про визнання недійсними кредитного договору, договорів застави і поруки, купівлі-продажу, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У січні 2014 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 21 червня 2012 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ФГ "Барселона" уклали кредитний договір N DNH2LOS02021 про надання останньому кредитного ліміту у розмірі 3 845 266,65 грн на оплату сільськогосподарської техніки, внесення страхових платежів, судових витрат за умови сплати 22 % річних та винагороди в обумовлені договором терміни, з кінцевим строком повернення кредиту відповідно до графіка погашення - 25 червня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором 21 червня 2012 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 уклали договір поруки N DNH2LOS02021/DР, відповідно до якого поручитель взяв на себе зобов'язання відповідати перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів для відшкодування збитків. ПАТ КБ " ПриватБанк" свої зобов'язання за кредитним договором виконало належним чином, однак ФГ "Барселона" порушило свої зобов'язання зі своєчасного повернення отриманих кредитних коштів, сплати процентів, що потягло утворення заборгованості. Згідно з наданим позивачем розрахунком станом на 20 січня 2014 року заборгованість ФГ "Барселона" за кредитним договором становила 4 984 599,81 грн. із яких: заборгованість за кредитом - 345 524,00 грн. у тому числі прострочена заборгованість за кредитом - 103 668,00 грн. заборгованість за процентами - 1 343 687,31 грн. у тому числі прострочена заборгованість за процентами - 1 305 043,42 грн. пеня - 185 388,50 грн. Строк прострочення зі сплати кредиту станом на 20 січня 2014 року становив 574 дні, а тому Банк відповідно до умов кредитного договору нарахував штраф у розмірі 193 263,33 грн. У зв'язку з невиконанням ФГ "Барселона" взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, з урахуванням договору поруки ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути солідарно з ФГ "Барселона" та ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у розмірі 5 177 863,14 грн (4 984 599,81 + 193 263,33 = 5 177 863,14). ОСОБА_3 подав до суду зустрічний позов, у якому просив визнати недійсними правочини, а саме: кредитний договір від 21 червня 2012 року N DNH2LOS02021, договори застави від 21 червня 2012 року N DNH2LOS02021/DZ та поруки N DNH2LOS02021/DP, укладені ПАТ КБ "ПриватБанк" та ФГ "Барселона", ОСОБА_3 відповідно, як такі, що вчинені під впливом тяжких обставин, а також договір купівлі-продажу від 01 вересня 2011 року N 1122, укладений ФГ "Барселона" та ТОВ "Приват Лізинг", як такий, що вчинений під впливом обману. Зустрічний позов мотивовано тим, що на час укладення кредитного договору Банк був обізнаний з тим, що стосовно директора ФГ "Барселона" ОСОБА_3 порушено кримінальну справу. Договори кредиту, застави і поруки укладено під впливом тяжкої обставини, якою, на думку ОСОБА_3, є порушена стосовно нього кримінальна справа за статтями 205, 209 та 191 Кримінального кодексу України, які передбачають покарання за особливо тяжкі злочини із позбавленням волі більше 10 років та можливого банкрутства ФГ "Барселона". ПАТ КБ "ПриватБанк" скористалося вказаною обставиною, бо достеменно знало про положення бізнесових і ділових стосунків ФГ "Барселона" і його директора ОСОБА_3, які уклали договори на вкрай невигідних умовах, зокрема в частині сплати 44 % річних за будь-яке невиконання умов договору. Також ПАТ КБ "ПриватБанк" було відомо і те, що взятий у нього інший кредит за договором від 13 жовтня 2008 року N КБ-357Г ще не сплачений. Договір купівлі-продажу комбайну укладено ФГ "Барселона" та ТОВ "Приват Лізинг" під впливом обману з боку продавця (ТОВ "Приват Лізинг"), який не повідомив про те, що комбайн на той час перебував у власності третіх осіб, у заставі із забороною відчуження. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 червня 2014 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. Стягнуто з ФГ "Барселона" та ОСОБА_3 солідарно на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 21 червня 2012 року N DNH2LOS02021 у розмірі 4 984 599,81 грн. у тому числі: 3 455 524,00 грн - заборгованість за кредитом, із яких 1 036 681,00 грн - прострочена заборгованість за кредитом; 1 343 687,31 грн - заборгованість за процентами, у тому числі 1 305 043,42 грн - прострочена заборгованість за процентами; 193 263,33 грн - штраф, а також 3 654 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Задовольняючи позов ПАТ КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції керувався тим, що позовні вимоги Банку доведені й обґрунтовані, наявні правові підстави для стягнення заборгованості за кредитним договором, що утворилася у зв'язку з невиконанням позичальником належним чином взятих за договором зобов'язань щодо своєчасного погашення кредиту та процентів за користування кредитними коштами, тому Банк має право достроково заявляти вимоги про погашення такої заборгованості. Оскільки зобов'язання позичальника ФГ "Барселона" за кредитним договором забезпечені порукою ОСОБА_3, а за договором поруки поручитель відповідає перед Банком у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, винагород, відшкодування збитків, то суд стягнув солідарно з відповідачів заборгованість, розмір якої підтверджено наданим позивачем розрахунком та не спростований відповідачами. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, суд керувався тим, що не надано безспірних доказів на підтвердження заявлених ним вимог, які б свідчили, що оспорювані договори кредиту, застави і поруки укладені під впливом тяжких обставин, або ж на вкрай невигідних на момент їх укладення умовах, а договір купівлі-продажу вчинений під впливом обману з боку продавця. Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 04 вересня 2014 року рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 червня 2014 року залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд керувався тим, що суд дотримався норм процесуального права щодо оцінки доказів, зробив правильні висновки за результатами розгляду справи, правильно застосував норми матеріального права, а тому відсутні підстави для скасування цього рішення. Зокрема, у частині зустрічного позову апеляційний суд доповнив, що ОСОБА_3 не є стороною укладеного ФГ "Барселона" та ТОВ "Приват Лізинг" договору купівлі-продажу, і цим договором не порушуються жодні його права чи інтереси. ОСОБА_3 не надав доказів на підтвердження того, що ФГ "Барселона" уповноважило його на представництво своїх інтересів у суді за такими позовними вимогами, більше того, ФГ "Барселона" не є ініціатором зустрічних позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ФГ "Барселона" просило скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій, провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ФГ "Барселона" закрити з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), а в частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3 ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ФГ "Барселона" пов'язаний з виконанням господарського договору, укладеного цими юридичними особами, який мав розглядатися в порядку господарського судочинства, а тому провадження у справі в цій частині первісного позову підлягає закриттю. Стосовно вирішення первісного позову ПАТ КБ "ПриватБанк" у частині вимог до ОСОБА_3, то на момент звернення до суду з позовом (січень 2014 року) його порука відповідно до вимог частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) припинена (липень 2013 року), оскільки Банк направляв поручителю у січні 2013 року вимогу про дострокове погашення всієї заборгованості за кредитом. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. У листопаді 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало заперечення на касаційну скаргу, в яких просило касаційну скаргу відхилити, посилаючись на те, що умовами договору поруки передбачено строк, у межах якого сторони можуть звертатися до суду, - 5 років (пункт 5.1 договору поруки). Крім того, позовні вимоги виникли з одних і тих самих правовідносин - отримання кредиту, забезпеченого порукою, вимоги взаємопов'язані і їх окремий розгляд неможливий, тому спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 18 грудня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, слід зазначити таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства. ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителя, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій), визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. З позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення солідарно заборгованості з юридичної особи - ФГ "Барселона", яке уклало з позивачем кредитний договір, а також до фізичної особи ОСОБА_3, який є поручителем за відповідним договором, укладеним на зебезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором. За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку посилалося ФГ "Барселона" у касаційній скарзі, не допускалося об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки статті 15 ЦПК України та 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими наведені в касаційній скарзі доводи щодо необхідності розгляду справи у частині позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до ФГ "Барселона" у порядку господарського судочинства та у зв'язку з цим закриття провадження у справі в цій частині позову. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, 21 березня 2018 року N 14-41цс18, 25 квітня 2018 року N 14-74цс18, 20 червня 2018 року N 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року N 14-269цс18, і підстав для відступу від них не вбачається. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору слід зазначити таке. Суди встановили, що 21 червня 2012 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ФГ "Барселона" уклали кредитний договір N DNH2LOS02021, предметом якого було надання позичальнику строкового кредиту з лімітом 3 845 266,65 грн на оплату сільськогосподарської техніки, страхових платежів, судових витрат в обмін на зобов'язання позичальника повернути кредит, сплатити проценти у розмірі 22 % річних, винагороду в обумовлені договором терміни, з кінцевим строком повернення кредиту відповідно до графіка погашення - 25 червня 2017 року. У пунктах 2.2.2, 2.2.3 кредитного договору визначено, що позичальник зобов'язується сплатити проценти за користування кредитом та повернути кредит у терміни, встановлені пунктами 1.2, 2.2.16, 2.2.17, 2.3.2 договору. Пунктами 4.2, 4.10 договору визначено, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов'язань щодо погашення кредиту, передбачених пунктами 1.2, 2.2.3, 2.2.16, 2.2.17, 2.3.2, 2.4.1 цього договору, він сплачує Банку проценти за користування кредитом у розмірі 44 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості. Згідно з пунктами 5.1, 5.4, 5.7 договору при порушенні позичальником будь-якого із зобов'язань щодо сплати процентів за користування кредитом, передбачених пунктами 2.2.2, 4.1, 4.2, 4.3 цього договору; термінів повернення кредиту, передбачених пунктами 1.2, 2.2.3, 2.2.16, 2.3.2 договору; винагороди, передбаченої пунктами 2.2.5, 4.4., 4.5, 4.6 цього договору, позичальник сплачує Банку за кожний випадок порушення пеню у розмірі подвійної ставки Національного Банку України, що діяла на період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу. Нарахування неустойки за кожен випадок порушення, передбаченого пунктами 5.1, 5.2, 5.3, здійснюється протягом 3-х років з дня, коли відповідне зобов'язання повинно бути виконано клієнтом. Відповідно до пункту 2.3.2 кредитного договору при порушенні позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених умовами договору, Банк на свій розсуд має право змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати процентів за його користування, виконання інших зобов'язань за договором у повному обсязі шляхом відправлення повідомлення. Пунктом 5.8 договору передбачено, що у разі порушення позичальником термінів платежів за будь-яким з грошових зобов'язань, передбачених цим договором, більш ніж на 30 днів, що спричинило звернення Банку до суду, позичальник виплачує Банку штраф, розрахований за формулою: 1 000,00 грн + 5 % від суми встановленого ліміту на цілі, відмінні від сплати страхових платежів і платежів для сплати за реєстрацію предметів застави у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. На забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором 21 червня 2012 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 уклали договір поруки N DNH2LOS02021/DР, відповідно до якого поручитель взяв на себе зобов'язання відповідати перед кредитором за кредитним договором N DNH2LOS02021 у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Відповідно до пункту 5.1 договору поруки сторони дійшли згоди, що строк, у межах якого вони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або інтересу за договором, встановлюється протягом 5-ти років. Свої зобов'язання за кредитним договором ПАТ КБ "ПриватБанк" виконало і надало ФГ "Барселона" обумовлений договором кредит, однак останнє не виконує належним чином взяті за договором зобов'язання зі своєчасного повернення отриманих кредитних коштів, сплати процентів, що призвело до утворення заборгованості. ПАТ КБ "ПриватБанк" направляло ФГ "Барселона" та ОСОБА_3 претензію від 08 січня 2013 року про дострокове повернення кредиту, сплату процентів, пені та штрафів у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань, однак відповідачі не погасили заборгованості за кредитним договором. Згідно з наданим позивачем розрахунком станом на 20 січня 2014 року заборгованість ФГ "Барселона" за кредитним договором N DNH2LOS02021 становить 4 984 599,81 грн. із яких: заборгованість за кредитом - 3 455 524 грн. у тому числі прострочена заборгованість за кредитом - 1 036 681,00 грн. заборгованість за процентами - 1 343 687,31 грн. у тому числі прострочена заборгованість за процентами - 1 305 043,42 грн. пеня - 185 388,50 грн. Оскільки станом на 20 січня 2014 року прострочення сплати кредиту становить 574 дні, то відповідно до пункту 5.8 кредитного договору Банк нарахував позичальнику штраф у розмірі 193 263,33 грн за розрахунком: 1 000,00 грн + 5 % (від 3 845 266,65 грн. = 193 263,33 грн. Велика Палата Верховного Суду вважає обгрунтованими наведені у касаційній скарзі доводи щодо припинення поруки ОСОБА_3 з огляду на таке. У пункті 4.1 договору поруки сторони передбачили, що цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання зобов'язань за кредитним договором (т. 1, а. с. 16 - зворот). Разом з тим у пункті 5.1 договору поруки передбачено, що строк, у межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або інтересу за договором, встановлюється протягом 5-ти років (т. 1, а. с. 17). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку та поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). Частинами першою, другою статті 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Отже, умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові в позові у разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов'язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов'язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Тому і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, у тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах, зокрема від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11 (провадження N 14-265цс18) та від 20 березня 2019 року у справі N 1411/3467/12 (провадження N 14-594цс18). Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється з дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов'язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обчисленню від цієї дати. Установлено, що ПАТ КБ "ПриватБанк" направляло у тому числі й ОСОБА_3 претензію від 08 січня 2013 року про дострокове повернення кредиту, сплату процентів, пені та штрафів у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань (т. 1, а. с. 20). На а. с. 21, т. 1 міститься копія опису вкладення у цінний лист та фіскального чека про поштове відправлення. Таким чином, направленням указаної письмової вимоги про дострокове погашення заборгованості за кредитом, Банк змінив строк виконання основного зобов'язання. У такому випадку підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Отже, станом на час звернення позивача до суду з цим позовом (січень 2014 року) та розгляду справи в судах порука ОСОБА_3 за вказаним договором припинилася відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України. Таким чином, не є законним та обґрунтованим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про стягнення з поручителя ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанцій у частині позову до ОСОБА_3 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову Банку до ОСОБА_3 відмовити. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору у частині позову до ФГ "Барселона" слід зазначити наступне. Частиною першою статті 627 ЦК України установлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 202, частини першої статті 626 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договором є домовленість двох або більше сторін на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. За змістом статей 629, 525, 612, 611 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. У разі порушення зобов'язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом. За правилами частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (стаття 4 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах; стаття 12 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). За приписами статті 57 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Такі ж вимоги передбачені у статті 89 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ФГ "Барселона" не містить заперечень щодо розрахунку заборгованості за кредитом та процентами, тому Велика Палата Верховного Суду уцій частині оскаржувані судові рішення не перевіряє. Дослідивши зібрані у справі докази й надавши їм належну оцінку, застосувавши відповідні норми матеріального права, суд зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для стягнення з ФГ "Барселона" заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ним належним чином зобов'язань за цим договором. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з указаними висновками судів, оскільки вони підтверджуються матеріалами справи та не спростовані відповідачем. За таких обставин та з підстав, передбачених зазначеними нормами матеріального права, законними й обґрунтованими є висновки судів про задоволення первісного позову в частині вимог до ФГ "Барселона" та наявність правових підстав для стягнення з нього заборгованості за кредитним договором. Оскільки касаційна скарга не містить мотивів стосовно висновків судів у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3, то судові рішення у цій частині не переглядаються у касаційному порядку. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення у частині вирішення первісного позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до ФГ "Барселона" ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України їх необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У порядку розподілу судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України, оскільки ухвалюється нове рішення у частині позову Банку до ОСОБА_3, яким відмовляється у задоволенні позову в цій частині, то з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 827,00 грн за подання апеляційної скарги, сплата якого підтверджується відповідною квитанцією (т. 1, а. с. 177). Керуючись статтями 141, 259, 265, 400, 402, 409, 410, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуФермерського господарства "Барселона" задовольнити частково. Рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 04 вересня 2014 року у частині позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення. У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. В іншій частині рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 04 вересня 2014 року залишити без змін. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (код - 14360570; адреса: вул. Набережна Перемоги, 50, м. Дніпро, 49094) на користь ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1; адреса: АДРЕСА_1) судовий збір у розмірі 1 827,00 (одна тисяча вісімсот двадцять сім) гривень. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2019 року м. Київ Справа N 1411/3467/12 Провадження N 14-594цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк"), відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Газбудкомлект" (далі - ТОВ ВКФ "Газбудкомлект"), ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ПАТ "Дельта Банк" на постанови Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року у складі колегії суддів Кушнірової Т.Б., Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М. у цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ ВКФ "Газбудкомлект", ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, та УСТАНОВИЛА: У жовтні 2012 року Публічне акціонерне товариство "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк", звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило стягнути солідарно з ТОВ ВКФ "Газбудкомлект", ОСОБА_3, ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором у розмірі 9 333 544,67 грн. Позов обґрунтовано тим, що 27 листопада 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ВАТ "Кредитпромбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого в свою чергу є ПАТ "Дельта Банк", та ТОВ ВКФ "Газбудкомлект" укладено кредитний договір, згідно з умовами якого, а також з урахуванням укладеної 31 серпня 2010 року додаткової угоди до цього кредитного договору, банк надав позичальнику, перерахувавши на поточний рахунок ТОВ ВКФ "Газбудкомлект", грошові кошти (транші) у межах загальної суми 9 933 989,67 грн на строк до 26 листопада 2010 року, а позичальник зобов'язався повернути отримані в кредит кошти, сплатити проценти за користування кредитними коштами у розмірі 23 % річних у строки, передбачені договором. 27 лютого 2009 року між банком з однієї сторони та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з іншої сторони, укладено з кожним окремо договори поруки, а також 31 серпня 2010 року додаткові угоди до цих договорів, згідно із якими поручителі зобов'язалися відповідати солідарно кожен окремо з ТОВ ВКФ "Газбудкомлект" перед кредитором за виконання позичальником умов кредитного договору від 27 листопада 2007 року. Станом на 10 жовтня 2012 року утворилася заборгованість за кредитним договором, яку ПАТ "Дельта Банк" просило стягнути солідарно з ТОВ ВКФ "Газбудкомлект", ОСОБА_3, ОСОБА_4 Судом першої інстанції справа розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 07 грудня 2017 року позов ПАТ "Дельта Банк" задоволено. Стягнуто солідарно з ТОВ ВКФ "Газбудкомлект", ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором від 27 листопада 2007 року у розмірі 9 333 544,67 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки позичальник порушив взяті за кредитним договором, забезпеченим порукою, зобов'язання щодо своєчасного погашення кредиту, тому є підстави для солідарного стягнення з боржника та поручителів заборгованості за кредитним договором. Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 07 грудня 2017 року скасовано в частині вирішення позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" про стягнення заборгованості за кредитним договором та закрито провадження у справі в цій частині. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції на порушення вимог статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції), а також статті 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) щодо віднесення розгляду в порядку господарського судочинства спорів між юридичними особами та недопущення об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, не врахував, що спір між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині вирішення позовних вимог про стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Вказана постанова апеляційного суду мотивована тим, що пред'явлення, в тому числі й до поручителів у жовтні 2012 року вимог про солідарне стягнення в судовому порядку кредитної заборгованості, відбулося після спливу встановленого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України; в редакції, чинній на момент звернення до суду із позовом) строку дії поруки, у зв'язку із чим порука за укладеними з ОСОБА_3, ОСОБА_4 27 лютого 2009 року договорами порукиприпинилася. У травні 2018 року ПАТ "Дельта Банк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" та направити справу в цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ ВКФ "Газбудкомлект" про стягнення заборгованості за кредитним договором Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідно до вимог статей 543, 554 ЦК України кредитору надано можливість пред'явити в порядку цивільного судочинства свої вимоги одночасно до всіх солідарних боржників, зокрема як до фізичної особи - позичальника, так і до юридичної особи - поручителя чи навпаки, як таких, що взаємопов'язані між собою і їх окремий розгляд є неможливий. У травні 2018 року ПАТ "Дельта Банк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року, якою скасовано рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 07 грудня 2017 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та ухвалено нове рішення про відмову в позові в цій частині, у якій просило скасувати зазначену постанову та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про відмову в позові ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що у договорах поруки встановлені строки їх виконання тривалістю три роки, тому порука припиняється саме зі спливом цього строку. За таких обставин, правові підстави для застосування до спірних правовідносин частини четвертої статті 559 ЦК України та припинення поруки відсутні. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 29 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою цього ж суду від 14 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи, наведені в касаційних скаргах та матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_3, ОСОБА_4 не підлягає задоволенню з огляду на таке. Перевіряючи законність постанови апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" про стягнення заборгованості за кредитним договором, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Апеляційний суд вважав, що справа в частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а тому закрив провадження у справі в цій частині позову. ОднакВелика Палата Верховного Суду не погоджується з указаними висновками з огляду на таке. У поданому у жовтні 2012 року до суду позові ПАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк", заявило вимоги до таких відповідачів: позичальника за кредитним договором, яким є юридична особа - ТОВ ВКФ "Газбудкомплект", та поручителів, якими є фізичні особи - ОСОБА_3, ОСОБА_4 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення правовідносин передбачав спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договорів поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений в частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції, визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку послався апеляційний суд, не допускалося об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони щодо предмета спору. Однак, стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у суді першої інстанції обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України на час розгляду справи у суді першої інстанцій не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Умовою розгляду спорів до таких відповідачів була лише наявність єдності предмета і підстав позовних вимог. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - у частині позовних вимог до двох інших поручителів, які є фізичними особами та кожен з них несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими наведені в касаційній скарзі ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" доводи щодо необхідності розгляду справи в частині позовних вимог до юридичної особи у порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд помилково закрив провадження у справі в частині позовних вимог до юридичної особи, адже порука є похідною від основного зобов'язання, позовні вимоги взаємопов'язані між собою і не можуть розглядатися за правилами різних видів судочинства. ВеликаПалата Верховного Суду робить висновок, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, 21 березня 2018 року N 14-41цс18, 25 квітня 2018 року N 14-74цс18, 20 червня 2018 року N 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року N 14-269цс18, від 31 жовтня 2018 року N 14-409цс18 та інших, і підстав для відступу від них не вбачається. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, розглянутий судом на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою. Апеляційний суд не врахував особливостей правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначився з юрисдикцією вказаного спору та застосував норми процесуального права, оскільки підстави для закриття провадження у справі в частині вимог до боржника - юридичної особи відсутні. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" прийнято з порушенням норм процесуального права, а тому відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України оскаржуване судове рішення необхідно скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Що стосується висновків суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог до поручителів ОСОБА_3, ОСОБА_4, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Суди установили, що 27 листопада 2007 року між ВАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого в свою чергу є ПАТ "Дельта Банк", та ТОВ ВКФ "Газбудкомлект" укладено кредитний договір N 02/206/07-КЛТ, яким, зокрема встановлена процедура та умови надання банком у майбутньому кредитів (траншів) позичальнику в межах загальної суми 6 000 000,00 грн та повернення ним отриманих кредитів, нарахування і сплати процентів за отриманими кредитами із розрахунку 16,5 процентів річних, нарахування і сплати комісій за надання кредитів (пункт 1.1 цього договору). Пунктом 2.3 вказаного кредитного договору визначено, що підставою надання кредитів за цим договором є додаткові угоди. Згідно з пунктом 3.4.5 кредитного договору від 27 листопада 2007 року позичальник зобов'язується повністю погасити заборгованість за кредитами у терміни, визначені відповідними додатковими угодами, але у будь-якому разі не пізніше 26 листопада 2010 року. Усі зміни та доповнення до кредитного договору дійсні лише в тому разі, якщо вони здійснені в письмовій формі і підписані уповноваженими представниками обох сторін (пункт 5.2 цього договору). Додатковою угодою від 31 серпня 2010 року N 14 до кредитного договору від 27 листопада 2007 року N 02/206/07-КЛТ передбачено, що банк надає позичальнику кредит згідно з цією додатковою угодою в сумі 9 933 989,67 грн. які позичальник зобов'язується повернути не пізніше 26 листопада 2010 року. Процентна ставка за кредитом, який надається за цією додатковою угодою, встановлюється у розмірі 23 % річних (пункт 1.1 вказаної додаткової угоди). 27 лютого 2009 року між ВАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого в свою чергу є ПАТ "Дельта Банк" з однієї сторони, та ОСОБА_3, ОСОБА_4 з другої, з кожним окремо, укладено договори поруки N 02/02/206/07-КЛТ/ПО1/09-КЛТ та N 02/02/206/07-КЛТ/ПО2/09-КЛТ відповідно, за умовами яких останні зобов'язалися солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" за кредитним договором N 02/206/07-КЛТ від 27 листопада 2007 року (пункти 1.1 спірних договорів поруки). Змістом пункту 4 (строк дії договору) договорів поруки від 27 лютого 2009 року передбачено, що договір втрачає чинність після повного погашення позичальником та/або поручителем заборгованості за кредитним договором. Продовження строку виконання зобов'язань за кредитним договором означає автоматичне (без додаткової угоди) продовження строку дії цього договору. Про факт продовження строку повернення заборгованості за кредитним договором банк письмово або факсом повідомляє поручителя. Укладенням додаткових угод від 31 серпня 2010 року N 1 до вказаних вище договорів поруки, з кожним із поручителів окремо, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 підтвердили, що вони ознайомлені з умовами кредитного договору, в частині, що стосується, в тому числі й розміру ліміту траншової кредитної лінії - 9 950 000,00 грн. процентної ставки за користування кредитами в розмірі 23 % річних та строку повного погашення заборгованості за траншовою кредитною лінією - 26 листопада 2010 року. Позичальник порушив умови виконання кредитного договору, у зв'язку з чим станом на 10 жовтня 2012 року утворилась заборгованість в розмірі 9 333 544,67 грн. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку (частина перша статті 553 ЦК України). Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України). Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду із вказаним позовом, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов'язання. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її діївідноситься до преклюзивних, як строк існування самого зобов'язання поруки, а його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). За таких обставин, суд апеляційної інстанції, встановивши на підставі досліджених доказів ті факти, що спірними договорами поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, а наявний в цих договорах пункт 4.1, яким установлено, що вони втрачають чинність після повного погашення заборгованості за основним договором, не може вважатися строком їх дії, оскільки не відповідає змісту статей 251, 252 ЦК України, де визначено, що настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається саме календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати, обґрунтовано зробив висновок, що у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором строк пред'явлення кредитором до поручителів вимог про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами (26 листопада 2010 року), тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі (пункт 1.1 додаткової угоди від 31 серпня 2010 року N 14 до кредитного договору від 27 лютого 2007 року N 02/206/07-КЛТ; пункт 1.2 додаткових угод від 31 серпня 2010 року N 1 до договорів поруки від 27 лютого 2009 року N 02/02/206/07-КЛТ/ПО1/09-КЛТ та N 02/02/206/07-КЛТ/ПО2/09-КЛТ). Таким чином, з'ясувавши, що підтвердження продовження строку виконання зобов'язань за кредитним договором (продовження строку дії цього договору)в обумовленому сторонами порядку (пункт 5.2 кредитного договору від 27 лютого 2007 року N 02/206/07-КЛТ;пункт 4.2 договорів поруки від 27 лютого 2009 року N 02/02/206/07-КЛТ/ПО1/09-КЛТ та N 02/02/206/07-КЛТ/ПО2/09-КЛТ) відсутні, банк пред'явив позов до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором лише у жовтні 2012 року, тобто після спливу зазначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України строку для звернення з відповідною вимогою до поручителів, апеляційний суд, зробив правильний висновок, що їх порука за укладеними договорами від 27 лютого 2009 року на час пред'явлення цього позову була припинена, як того вимагає закон, у результаті чого обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про відмову в позові в цій частині. Посилання у касаційній скарзі ПАТ "Дельта Банк", що договорами поруки встановлений строк їх виконання тривалістю п'ять років є безпідставними та спростовуються змістом самих договорів поруки, пунктом 4.4 яких передбачено, що строк позовної давності за цим договором встановлюється в межах трьох років. Тобто вказаним пунктом сторони не встановили, що порука припиняється зі спливом п'яти років з дня настання строку повернення кредиту, а передбачили позовну давність для звернення до суду за захистом порушеного права або законного інтересу в межах трьох років. Як уже було зазначено вище, договорами поруки від 27 лютого 2009 року не встановлено строку, після якого порука припиняється, при цьому строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Тому ПАТ "Дельта Банк" помилково ототожнено визначений у договорах строк позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права чи законного інтересу зі строком дії поруки, який не є строком захисту порушеного права, та його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Зважаючи на викладене, ВеликаПалата Верховного Суду зробила висновок про залишення касаційної скарги ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року, якою у відмовлено задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, без задоволення, а оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції - без змін. Оскільки за наслідками розгляду однієї касаційної скарги ПАТ "Дельта Банк" розгляд справи не закінчено, а інша його скарга залишається без задоволення, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Газбудкомлект" про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про відмову в позові Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, залишити без задоволення. Постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Газбудкомлект" про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, передати справу в цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про відмову в позові Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  17. Державний герб України Постанова Іменем України 19 грудня 2018 року м. Київ справа № 370/391/16-ц провадження № 61-11525св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), СімоненкоВ. М., Фаловської І. М., Штелик С. П., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (у зв'язку зі зміною типу акціонерного товариства змінено найменування - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»), представник позивача - Хитрова Любов Володимирівна, відповідач - ОСОБА_5, представник відповідача - ОСОБА_6, відповідач - ОСОБА_7, представник відповідача - ОСОБА_8, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду Київської області від 02 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Білоконь О. В., Верланова С. М., Савченко С. І., ВСТАНОВИВ: Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості. Позовна заява мотивована тим, що 08 грудня 2005 року ОСОБА_5 отримав у банку кредит у розмірі 77 490,00 грн на термін до 08 грудня 2012 року, виконання зобов'язань за кредитним договором забезпечувалось договором поруки від 08 грудня 2005 року, укладеним з ОСОБА_7 Позичальник не виконував взятих на себе зобов'язань, як наслідок станом на 30 грудня 2015 року за кредитним договором існувала заборгованість за кредитом у розмірі 56 850,57 грн, за процентами за користування кредитом у розмірі 112 390,18 грн, за комісією за користування кредитом у розмірі 17 173,15 грн та пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором у розмірі 343 721,52 грн. Кредитор направляв боржнику та поручителю письмову вимогу, яка залишилась без задоволення. З огляду на викладене ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути солідарно з відповідачів 530 135,42 грн заборгованості за кредитним договором. У квітні 2016 року ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_7 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», за участю третьої особи - ОСОБА_5, про визнання поруки припиненою. Позовна заява мотивована тим, що з 01 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку підвищив процентну ставку з 15 до 21,12 % річних, у договорі поруки не встановлено строку його припинення, а позов пред'явлений банком після спливу шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. На підставі зазначеного ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_7 просив визнати поруку припиненою з 01 лютого 2009 року. Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 02 вересня 2016 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Позов ОСОБА_7 задоволено. Визнано поруку за договором від 08 грудня 2005 року № К3А0АК22783921, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_7, припиненою. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що банк надав до суду розрахунок заборгованості, з якого неможливо встановити суми несплачених процентів за користування кредитом та формулу, за якою здійснено нарахування пені; не зазначено залишку заборгованості на початок та кінець кожного періоду, суму грошових коштів, сплачених позичальником у рахунок погашення заборгованості, та порядок їх зарахування. Крім того, банк не надав до суду доказів направлення позичальнику та поручителю повідомлення по збільшення з 01 лютого 2009 року розміру процентів за кредитом. Також суд дійшов висновку, що розмір пені - 0,15 % від простроченої суми за кожен день прострочення - є несправедливим і суперечить принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника, оскільки встановлює непропорційно велику суму компенсації в разі невиконання зобов'язань, тому ця умова кредитного договору є нікчемною. Крім того, банк не пред'явив вимог до поручителя у строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 02 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано. Позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 08 грудня 2005 року № К3А0АК22783921 у розмірі 262 237,78 грн, яка складається з: 56 850,57 грн - тіло кредиту, 85 872,83 грн - проценти за користування кредитом, 17 173,15 грн - комісія, 102 341,23 грн - пеня. У решті позовних вимог банку та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» по 4 129,66 грн у рахунок відшкодування судових витрат зі сплати судового збору. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що розмір заборгованості за тілом кредиту підтверджений позивачем та не спростований відповідачами. Проте щодо нарахованих процентів суд апеляційної інстанцій дійшов висновку, що банк безпідставно змінив (збільшив) в односторонньому порядку розмір процентів за користування кредитом, тому суд провів власний розрахунок нарахування процентів за період з 01 лютого 2009 року до 30 грудня 2015 року виходячи з 15,0 % річних. У частині вимог щодо стягнення неустойки суд виходив з того, що пеня підлягає стягненню лише у межах одного року. Також суд апеляційної інстанції мотивував рішення тим, що звернення стягнення на предмет застави на підставі рішення Макарівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2012 року, яке залишається невиконаним, не позбавляє банк права скористатись іншим способом захисту, не заміняє основне зобов'язання та не є подвійним стягненням. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив з того, що умови договору поруки визначають припинення поруки після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту, тобто договір поруки діє до 08 грудня 2017 року. У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до суду касаційної інстанції, ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Апеляційного суду Київської області від 02 лютого 2017 року у частині відмови у задоволенні зустрічного позову та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення цих вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що пов'язання у договорі поруки терміну припинення поруки із датою повернення кредиту не дає підстави для незастосування частини четвертої статті 559 ЦК України. На думку ОСОБА_8, в силу закону порука вважається припиненою попри те, що договір поруки не передбачає повідомлення поручителя про збільшення процентної ставки за користування кредитом. Зазначає, що суд апеляційної інстанції не досліджував повною мірою ці обставини справи, прийняв необґрунтоване та незаконне рішення. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У лютому 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Суди встановили, що 08 грудня 2005 року закрите акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_5 уклали кредитний договір № КЗА0АК22783921 (далі - кредитний договір), за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 77 490,00 грн на строк до 08 грудня 2012 року зі сплатою 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом та комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,49 % від суми виданого кредиту, період сплати - з 08 до 12 числа кожного місяця. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 08 грудня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_7 було укладено договір поруки № КЗА0АК22783921 (далі - договір поруки), відповідно до якого вона взяла на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, включаючи сплату кредиту, процентів за користування кредитом, комісій, штрафів, пеней та інших платежів. Умовами договору поруки встановлено строк її дії - до повного виконання зобов'язань за кредитним договором, крім того, передбачено, що порука припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором (пункти 11, 12 договору поруки). У 2009 році у зв'язку зі зміною типу акціонерного товариства змінено найменування ЗАТ КБ «ПриватБанк» на ПАТ КБ «ПриватБанк». Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Частинами першою та другою статті 553 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого зобов'язання. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Суди встановили, що ПАТ КБ «ПриватБанк» у січні 2012 року зверталось до суду з позовом до відповідача ОСОБА_5 про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет застави. Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2012 року звернуто стягнення на автомобіль Opel Astra, державний номерний знак НОМЕР_1, який належить на права власності ОСОБА_5, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 129 344,63 грн. Також зазначеним рішенням суду встановлено юридичний факт, що 09 вересня 2011 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направив ОСОБА_5 вимогу про дострокове повернення кредиту у строк не пізніше 30 календарних днів з дати одержання повідомлення. Такими діями банк на власний розсуд використав право вимагати дострокове повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, процентів, комісії і пені за порушення умов договору та змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії кредитного договору і договору поруки як додаткового (акцесорного) способу забезпечення виконання зобов'язань щодо припинення поруки після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором. Отже, висновок суду першої інстанції про те, що порука є припиненою відповідно до частини четвертої статті 554 ЦК України, є правильним, оскільки банк протягом шести місяців з дня настання зміненого строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимог до поручителя. Рішення суду апеляційної інстанції у частині задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення з ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором учасники справи не оскаржують, тому у цій частині не переглядається Верховним Судом. За викладених обставин рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором і судових витрат та в частині відмови у задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_7 про визнання поруки припиненою слід скасувати відповідно до статті 413 ЦПК України, а рішення суду першої інстанції у цій частині - залишити в силі. При поданні касаційної скарги ОСОБА_7 сплатила судовий збір у сумі 661,45 грн. У такому разі з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_7 підлягає стягненню відшкодування витрат зі сплати судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Керуючись статтями 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_7 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Київської області від 02 лютого 2017 року у частині стягнення з ОСОБА_7 заборгованості за кредитним договором і судових витрат та в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 скасувати, залишити в силі в цій частині рішення Макарівського районного суду Київської області від 02 вересня 2016 року. Стягнути з акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_7 відшкодування судових витрат за подання касаційної скарги у сумі 661,45 грн. У решті рішення Апеляційного суду Київської області від 02 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:С. Ю. Мартєв В. М. Сімоненко І. М. Фаловська С. П. Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/78715464
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2015 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») про визнання поруки припиненою. Позивач зазначав, що 8 вересня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП Банк» було укладено договір про надання споживчого кредиту на споживчі цілі, згідно з яким банк надав ОСОБА_2 кредит у розмірі 50 000 доларів США, а той прийняв його на умовах сплати відсотків за його користування на умовах, визначених кредитним договором. З метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_2 за кредитним договором між ОСОБА_1 та банком було укладено договір поруки. 23 грудня 2008 року ПАТ «ОТП Банк» звернувся до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з вимогою про дострокове повернення частини кредиту, що залишилася, у зв’язку з невиконанням позичальником ОСОБА_2 своїх обов’язків по поверненню кредиту. В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилається на частину 4 статті 559 УК України, зазначаючи, що порука припинилася, оскільки банк протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явив позову до нього. Рішенням Вінницького міського суду від 10 листопада 2014 року позов задоволено частково. Визнано припиненою поруку як зобов’язання за договором поруки від 8 вересня 2008 року, укладеним між ОСОБА_1 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк». У задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору поруки відмовлено. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 29 січня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині визнання поруки припиненою скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові. В решті рішення залишено без змін. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1. У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду Вінницької області від 29 січня 2015 року та ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2015 року та залишити в силі рішення Вінницького міського суду від 10 листопада 2014 року, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: частини 4 статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 8 вересня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір за умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит в розмірі 50 000 доларів США із строком повернення до 8 вересня 2023 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_2 за зазначеним кредитним договором між ОСОБА_1 та банком було укладено договір поруки від 8 вересня 2008 року. Згідно п. 1.1 договору поруки поручитель зобов’язується відповідати за повне та своєчасне виконання боржником його боргових зобов’язань перед кредитором за кредитним договором в повному обсязі таких зобов’язань. Відповідно до п. 3.2 договору поруки поручитель приймає на себе зобов’язання у випадку невиконання боржником боргових зобов’язань перед кредитором за кредитним договором здійснити виконання боргових зобов’язань в обсязі, заявленому кредитором, протягом трьох банківських днів з дня отримання відповідного письмово повідомлення кредитора. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_2 своїх зобов’язань за кредитним договором ЗАТ «ОТП Банк» надіслав позичальнику та поручителю вимогу про дострокове повернення частини кредиту, що залишилася, протягом 30 календарних днів з дати отримання вимоги. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог щодо припинення поруки, суд першої інстанції виходив з того, що вимогою про дострокове повернення частини кредиту, що залишилася ЗАТ «ОТП Банк» змінив строк виконання основного зобов’язання. Оскільки позичальник за таких обставин повинен був повернути кредит до кінця лютого 2009 року, однак не зробив цього, то банк міг пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців, тобто до кінця липня 2009 року, однак фактично звернувся до суду з таким позовом до поручителя лише в березні 2012 року. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частинні задоволення позовних вимог щодо припинення поруки, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що ЗАТ «ОТП Банк» скористалось своїм правом на дострокове повернення позики у відповідності до ч. 2 ст. 1050 ЦК України і такі дії не можуть змінити умов укладеного 8 вересня 2008 року договору поруки, яким встановлено кінцеву дату його закінчення. Вимога про погашення заборгованості за кредитним договором від 23 грудня 2008 року, яка була направлена банком ОСОБА_2 та ОСОБА_1, не змінила строк виконання основного зобов’язання. Крім того, зазначену вище позовну заяву про визнання поруки припиненою ОСОБА_1 подав до суду після набрання законної сили інших судових рішень, якими стягнуто існуючу заборгованість за кредитом солідарно з позичальника та поручителя і тим самим визнано, що порука не припинилася. У наданих для порівняння: - постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року суд дійшов висновку про те, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором, та що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, який був змінений ним відповідно до пункту 1.9.1 кредитного договору, не пред’явив протягом шести місяців вимоги до поручителя про виконання зобов’язання, тому зобов’язання за договором поруки припинилися. - постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року суд дійшов висновку про те, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від цієї дати. Отже, наявна невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором, строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту порушення позичальником строку виконання зобов’язання згідно з такими умовами або у зв’язку із застосуванням банком права на вимогу про повернення кредиту достроково порушення встановленого банком строку дострокового повернення позичальником кредиту. Пред’явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплати відсотків за користування ним кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й міг пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Таким чином, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором, та що кредитор протягом шести місяців від дня порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту не пред’явив позову до поручителя дійшов правильного висновку про те, що зобов’язання ОСОБА_1 за договором поруки припинилися. Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками апеляційного суду, неправильно застосував частину четверту статті 559 ЦК України. Щодо посилання апеляційного суду на існуюче рішення суду про солідарне стягнення заборгованості з позичальника ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_1, яким визнано, що порука не припинена, то це судове рішення скасоване ухвалою касаційного суду від 18 лютого 2015 року. За таких обставин рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Керуючись п. 1, 4 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення апеляційного суду Вінницької області від 29 січня 2015 року та ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2015 року скасувати і залишити в силі рішення Вінницького міського суду від 10 листопада 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція Верховного Суду України в справі № 6-1077 цс 15 Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором, строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту порушення позичальником строку виконання зобов’язання згідно з такими умовами або у зв’язку із застосуванням банком права на вимогу про повернення кредиту достроково порушення встановленого банком строку дострокового повернення позичальником кредиту. Пред’явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплати відсотків за користування ним кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й міг пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3A040017EFFE3D88C2257EC10020CC66
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 490/5224/14-ц Провадження N 14-304цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Марфін Банк" (далі - ПАТ "Марфін Банк", банк), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_6, Товариство з обмеженою відповідальністю "Вольга-Україна" (далі - ТОВ "Вольга-Україна"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Марфін Банк" на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року, ухвалу цього ж суду від 13 жовтня 2016 року в складі судді Мамаєвої О.В. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 рокув складі колегії суддів Коломієць В.В., Данилової О.О., Шиманської Н.О. у цивільній справі за позовом ПАТ "Марфін Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_6, ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення заборгованості; за позовом ОСОБА_6 до ПАТ "Марфін Банк" про визнання договору поруки припиненим та УСТАНОВИЛА: У квітні 2014 року ПАТ "Марфін Банк" звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 728 101,64 євро та 8 974 400,46 грн. Позов ПАТ "Марфін Банк" мотивовано тим, що 23 березня 2011 року між ним та ТОВ "Вольга-Україна" укладено договір кредиту N 00196/N, на підставі якого позивач надав ТОВ "Вольга-Україна" грошові кошти у вигляді поновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом заборгованості у розмірі 700 000 євро, а починаючи з 30 вересня 2011 року - з лімітом у розмірі 600 000 євро. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_6 23 березня 2011 року укладено договори поруки N 846, N 847 та N 848 відповідно, згідно з умовами яких відповідачі поручилися перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором від 23 березня 2011 року N 00196/N. За період із 29 березня 2011 року по 20 листопада 2012 року позичальником ТОВ "Вольга-Україна" отримано від банку транші на загальну суму 3 576 380 євро, з яких у період із 01 листопада 2011 року по 16 листопада 2012 року повернуто 2 976 380 євро, непогашеною залишилася сума основного боргу за кредитом у розмірі 600 000 євро. У липні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати договір поруки від 23 березня 2011 року, укладений між ним та ПАТ "Марфін Банк", припиненим на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Позов ОСОБА_6 мотивовано тим, що ПАТ "Марфін Банк" звернулося до суду з позовом до нього як поручителя після спливу шестимісячного строку від настання строку виконання основного зобов'язання. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 листопада 2015 року зазначені позови об'єднано в одне провадження. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Марфін Банк" відмовлено. Позов ОСОБА_6 задоволено, визнано припиненою поруку за договором поруки від 23 березня 2011 року, укладеним між цим банком та ОСОБА_6 Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" закрито. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року, з урахуванням ухвали цього суду від 26 січня 2017 року про виправлення описки, рішення та ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року залишено без змін. Судові рішення мотивовано тим, що порука ОСОБА_3 та ОСОБА_6 припинилася згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на день ухвалення оскаржуваних судових рішень), суди керувалися тим, що позовні вимоги банку до ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб'єктами господарювання, не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства. У лютому 2017 року ПАТ "Марфін Банк" звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов ПАТ "Марфін Банк" задовольнити повністю. Доводи, наведені в касаційній скарзі Заявник не погоджується з висновками судів про те, що моментом виникнення зобов'язання є 22 березня 2013 року та що позивач повинен був звернутися з позовом до поручителів у шестимісячний строк від цієї дати до 22 вересня 2013 року, тобто не погоджується ні з визначенням моменту настання строку виконання основного зобов'язання, ні з таким тлумаченням поняття "вимога" у статті 559 ЦК України, та вважає, що ці висновки суперечать положенням статті 555 цього Кодексу. На думку заявника, висновок суду повністю знівелював інститут позовної давності з урахуванням вимог статті 256 ЦК України. Крім того, на переконання заявника, висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" є помилковими. Так, вимоги банку до боржника та поручителів пов'язані між собою, випливають з одного правовідношення, їх окремий розгляд неможливий, тому вони підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання (кредитного договору) характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно із частиною першою статті 554 ЦК України відповідає перед кредитором солідарно з позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Крім цього, неможливість окремого розгляду справи щодо стягнення боргу за кредитним договором та договором поруки прямо пов'язана зі складністю визначення суми боргу. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою цього суду від 10 травня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 18 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 23 березня 2011 року ПАТ "Марфін Банк" та ТОВ "Вольга-Україна" уклали кредитний договір N 00196/N, згідно з умовами якого позивач надав останньому грошові кошти у вигляді поновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом заборгованості у сумі 700 000 євро; починаючи з 30 вересня 2011 року ліміт кредитної лінії встановлювався у розмірі 600 000 євро. Банк відкрив позичальнику кредитну лінію на строк із 23 березня 2011 року по 22 березня 2012 року. У пункті 2.5.2 договору передбачено, що за відсутності станом на 21 березня 2012 року порушень позичальником термінів та строків повернення кредиту, та/або окремого траншу, та/або сплати процентів, та/або комісії більш ніж на 90 календарних днів, термін погашення кредиту автоматично продовжується до 22 березня 2013 року. У цьому випадку додаткова угода до цього договору про продовження терміну погашення кредиту не укладається, а банк письмово сповіщає позичальника про продовження терміну погашення кредиту на умовах цього пункту. У пункті 2.5.3 договору передбачено, що за відсутності станом на 20 березня 2013 року порушень позичальником термінів та строків повернення кредиту, термін погашення кредиту за цим договором автоматично продовжується до 21 березня 2014 року (т. 1, а. с. 5?10). 23 березня 2011 року на забезпечення виконання ТОВ "Вольга-Україна" своїх зобов'язань щодо погашення кредиту та інших платежів, передбачених кредитним договором, ПАТ "Марфін Банк" та ОСОБА_3 уклали договір поруки, відповідно до умов якого остання поручається перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором N 00196/N зі всіма додатковими угодами до нього в повному обсязі (т. 1, а. с. 11, 12). Також 23 березня 2011 року на забезпечення виконання ТОВ "Вольга-Україна" своїх зобов'язань щодо погашення кредиту та інших платежів, передбачених кредитним договором, ПАТ "Марфін Банк" та ОСОБА_6 уклали договір поруки, відповідно до умов якого останній поручається перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором N 00196/N зі всіма додатковими угодами до нього в повному обсязі (т. 1, а. с. 13-15). На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 23 березня 2011 року ПАТ "Марфін Банк" і ТОВ "Вольга-Україна" уклали: договір застави обладнання, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Машковою С.М. за реєстровим N 845; договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Машковою С.М. за реєстровим N 843, за яким в іпотеку банку передано нежитловий об'єкт за адресою: АДРЕСА_1; договір застави майнових прав N 055999-СН. Також установлено, що свої обов'язки за кредитним договором ТОВ "Вольга-Україна" виконувало неналежним чином. Згідно з наданим банком розрахунком станом на 25 серпня 2015 року заборгованість ТОВ "Вольга-Україна" за кредитним договором склала 728 101,64 євро та 8 974 400,46 грн. з яких: 600 000 євро - заборгованість за кредитом; 128 101,64 євро - заборгованість за відсотками; 8 240 782,50 грн - пеня за неповернення основного боргу; 733 611,37 грн - пеня за несплату відсотків за користування кредитом; 6,94 грн - пеня за несплату комісії (т. 2, а. с. 215?217). Висновком судово-економічної експертизи від 29 квітня 2016 року встановлено, що розрахунок заборгованості ТОВ "Вольга-Україна" перед банком частково відповідає умовам укладеного між сторонами кредитного договору та розрахунковим документам щодо видачі та погашення кредиту за цим кредитним договором, а саме: підтверджено правильність розрахунку банком розміру заборгованості за кредитом та відсотками. Документально та розрахунково не підтверджується здійснення позивачем нарахування пені та штрафних санкцій за кредитним договором, у зв'язку з чим висновком експертизи встановлено, що станом на 25 серпня 2015 року заборгованість ТОВ "Вольга-Україна" складає 728 101,64 євро та 5 387 218,97 грн. з яких: 600 000 євро - заборгованість за кредитом (14 958 000 грн); 128 101,64 євро - заборгованість за відсотками (3 193 573,89 грн); 5 387 218,97 грн - пеня (т. 4, а. с. 128-139). Перевіряючи законність постановленої судом першої інстанції ухвали про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи, яку залишив без змін апеляційний суд, Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Разом з тим у статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства. Позивачем ПАТ "Марфін Банк" заявлено вимоги до трьох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є юридична особа - ТОВ "Вольга-Україна", та поручителів, якими виступили фізичні особи: ОСОБА_3 та ОСОБА_6 ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договорів поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Так, згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок місцевого суду, із яким помилково погодився й апеляційний суд, про закриття провадження у справі у частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Такий правовий висновок вже висловлений неодноразово Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, 21 березня 2018 року N 14-41цс18, 25 квітня 2018 року N 14-74цс18, а також 20 червня 2018 року N 14-224цс18 і підстав для відступу від такого висновку не вбачається. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки у справі, що розглядається, суд першої інстанції постановив ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а апеляційний суд на це уваги не звернув та не виправив допущених місцевим судом порушень норм матеріального та процесуального права, то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника - юридичної особи та направити справу в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду. Стосовно судових рішень по суті вирішеного спору в частині позовних вимог до поручителів, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). Суди установили, що укладеними між ПАТ "Марфін Банк" та поручителями ОСОБА_3 і ОСОБА_6 договорами поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється. З огляду на це суд правильно вважав, що умова договору поруки (пункт 5.1) про його дію до повного виконання зобов'язань за кредитним договором з усіма додатковими угодами до нього не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. Разом з тим позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо порука припинилася (у тому числі й на підставі непред'явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання), інститут позовної давності не застосовується, тому що право кредитора на пред'явлення вимоги до поручителя та обов'язок поручителя відповідати перед кредитором за порушене позичальником зобов'язання припинилися. Отже, непред'явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення акцесорного зобов'язання, а отже, й обов'язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом з боржником за основним зобов'язанням. Строк дії поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, й обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Оскільки ТОВ "Вольга-Україна" порушило зобов'язання щодо повернення кредиту, то банк скористався наданим йому згідно з пунктом 3.2.8 кредитного договору правом не подовжувати дію кредитної лінії, внаслідок чого відповідно до пункту 2.5.3 кредитного договору позичальник був зобов'язаний погасити існуючу заборгованість до 22 березня 2013 року включно. Суд правильно установив, що строк виконання зобов'язання щодо повернення кредитних коштів настав 22 березня 2013 року, таким чином, у банку виникло право пред'явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов'язання боржника щодо повернення кредиту з 22 березня 2013 року і протягом наступних шести місяців, але до суду з цим позовом банк звернувся 22 квітня 2014 року, тобто з пропуском зазначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України шестимісячного строку. Доказів направлення поручителю вимоги в шестимісячний строк, який закінчився 23 вересня 2013 року, позивач суду не надав. Крім того, Вищий господарський суд України у своїй постанові від 12 травня 2015 року у справі N 915/1345/14 за позовом ПАТ "Марфін Банк" до ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення штрафів за невиконання умов договорів (т. 2, а. с. 174-176; т. 3, а. с. 89-92) зазначив про дату закінчення дії кредитного договору - 22 березня 2013 року, з чим був обізнаний позивач ПАТ "Марфін Банк". Відповідно до вимог статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини. Аналогічне положення міститься й у частині четвертій статті 82 ЦПК України (у редакції, чинній на теперішній час). За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду про відмову в задоволенні позовних вимог банку до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителів, а також про задоволення позову поручителя про визнання припиненою поруки за договором поруки від 23 березня 2011 року. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Судувважає, що оскаржувані рішення по суті вирішеного спору, тобто в частині позовних вимог банку до поручителів про стягнення кредитної заборгованості та позовні вимоги поручителя про припинення поруки ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України судові рішення в цій частині необхідно залишити без змін. Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409 - 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Марфін Банк" задовольнити частково. Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року в частині залишення без змін ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року скасувати, справу в цій частині передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року в частині залишення без змін рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  20. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ справа N 727/7077/15-ц провадження N 61-13285св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В.С., суддів: Лесько А.О. (суддя-доповідач), Мартєва С.Ю., Пророка В.В., Штелик С.П., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 23 грудня 2015 року у складі судді Волошина С.О. та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Одинака О.О., Владичана А.І., Кулянди М.І., та за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" на рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 16 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Одинака О.О., Владичана А.І., Кулянди М.І., ВСТАНОВИВ: У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", Банк) звернулося з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 06 березня 2008 року відкрите акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ВАТ "Райффайзен Банк Аваль"), правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та ОСОБА_5 уклали генеральний кредитний договір N 014/05/614, відповідно до умов якого Банк зобов'язувався надавати позичальнику кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених в кредитних договорах, укладених в рамках цього генерального договору. Відповідно до пункту 1.2 зазначеного договору загальний розмір усіх позик, що підлягатимуть погашенню, не може перевищувати 70 000,00 дол. США. Згідно з пунктом 6.8 генерального кредитного договору банк має право достроково стягнути заборгованість за всіма кредитами, які надані згідно з цим генеральним договором, включаючи нараховані відсотки за користування кредитом та штрафні санкції у разі невиконання позичальником умов цього договору. Відповідно до пункту 10.2 генерального кредитного договору за порушення строків повернення кредитів, відсотків за користування кредитом, передбачених кредитними договорами, позичальник сплачує банку пеню від суми простроченого платежу в розмірі 0,1 % за кожен день прострочення. 31 березня 2010 року між банком та позичальником укладено додаткову угоду N 014/05/614/1 до генерального кредитного договору, якою внесено зміни в частині умов надання кредиту та його забезпечення, а 31 жовтня 2011 року - додаткову угоду N 014/05/614/2, згідно з якою сторони домовилися продовжити строк користування кредитними коштами до 02 березня 2022 року. 06 березня 2008 року ПАТ "РайффайзенБанк Аваль" та ОСОБА_5 уклали кредитний договір N 014/05/614/3, на підставі якого позичальнику було надано кредит у сумі 20 000,00 дол. США строком на 84 місяці з процентною ставкою 14,0 % річних. Відповідно до пункту 5.1 цього кредитного договору позичальник зобов'язався використати кредит на зазначені цілі і забезпечити повернення одержаного кредиту та сплатити нараховані відсотки на умовах, передбачених цим договором та генеральною угодою, тобто відповідно до графіка погашення, що є додатком до цього договору. Банк виконав свої зобов'язання перед позичальником, надавши йому кредит в сумі, строки та на умовах, що передбачені кредитним договором. Того ж дня банк уклав з ОСОБА_6 та ОСОБА_7, з кожним окремо, договори поруки N N 014/05/614/163, 014/05/614/164, згідно з умовами яких кожен із поручителів зобов'язався відповідати перед банком за виконання зобов'язань ОСОБА_5 за генеральним кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614 у повному обсязі. 16 січня 2009 року банк та ОСОБА_5 уклали додаткову угоду N 1 до кредитного договору N 014/05/614/3, якою погоджено новий графік погашення щомісячних платежів; 30 жовтня 2009 року - додаткову угоду N 014/05/614/3/2, якою позичальнику встановлено тимчасово, на період з 23 листопада 2009 року до 23 квітня 2010 року, кредитні канікули, внаслідок чого розмір щомісячного обов'язкового платежу було зменшено на період дії кредитних канікул; 31 березня 2010 року - додаткову угоду N 014/05/614/3/3, якою позичальнику змінено розмір відсоткової ставки за кредитом до 15 % річних та встановлено тимчасово, на період з 15 квітня 2010 року до 14 травня 2010 року, кредитні канікули, внаслідок чого розмір щомісячного обов'язкового платежу було зменшено на період дії кредитних канікул; 31 жовтня 2011 року - додаткову угоду N 014/05/614/3/4, якою позичальнику встановлено пільгову процентну ставку в розмірі 12,00 % річних на строк з 08 листопада 2011 року до 31 березня 2012 року включно та погоджено новий графік погашення; 19 червня 2013 року - додаткову угоду N 014/05/614/3/5, відповідно до умов якої з 20 червня 2013 року фактична заборгованість за сумою кредиту збільшується на суму заборгованості за процентами, при цьому відбувається зміна строку погашення кредиту. ОСОБА_5 припинив належним чином виконувати свої зобов'язання щодо погашення заборгованості за кредитом в сумах та строки, передбачені графіками, внаслідок чого за кредитом виникла прострочена заборгованість. 20 травня 2015 року позичальнику та поручителям направлено вимоги про дострокове погашення грошових зобов'язань за кредитним договором та про виконання грошових зобов'язань за договорами поруки за N N 114-0-0-00/15-32151, 114-0-0-00/15-32149, однак заборгованість не погашено. Загальна сума заборгованості ОСОБА_5 перед банком на 12 травня 2015 року становить 18 845,87 дол. США, що еквівалентно 388 033,86 грн. з яких заборгованість за кредитом - 16 496,89 дол. США (339 668,69 грн); заборгованість за відсотками - 1 359,49 дол. США (27 991,71 грн); пеня - 989,49 дол. США (20 373,46 грн). На підставі викладеного ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" просило стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на його користь заборгованість за кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 у розмірі 18 845,87 дол. США, що еквівалентно 388 033,86 грн. а також судові витрати. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 23 грудня 2015 року позов задоволено. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Чернівецької обласної дирекції ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 в розмірі 18 845,87 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на 12 травня 2015 року еквівалентно 388 033,86 грн. При цьому поручителі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не несуть солідарної відповідальності між собою. Вирішено питання судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі взяті на себе зобов'язання за кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 та договорами поруки від 06 березня 2008 року N N 014/05/614/163, 014/05/614/164 добровільно не виконують і кредитні кошти не повертають, тому з них необхідно стягнути в солідарному порядку на користь позивача заборгованість, яка утворилася в ОСОБА_5 Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 16 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 23 грудня 2015 року скасовано. Позов ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором (за кредитом та відсотками за користування кредитом) в сумі 17 856,38 дол. США та пеню в сумі 4 392,09 грн. У позові ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Вирішено питання судового збору. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_5 не виконав взяті на себе зобов'язання за кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість. Однак висновки суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення кредитної заборгованості солідарно з боржника та поручителів суд апеляційної інстанції визнав помилковими, мотивуючи це тим, що позивач пропустив встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячний строк для звернення до суду з позовом до поручителів ОСОБА_6, ОСОБА_7 Крім того, апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про необхідність стягнення пені в доларах США, оскільки це суперечить вимогам статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", згідно з якою розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, яка встановлюється в національній валюті. Разом із цим апеляційний суд посилався на те, що ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" пред'явило позов до боржника ОСОБА_5 в межах строку позовної давності, оскільки такий строк переривався у зв'язку із вчиненням боржником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу або іншого обов'язку. 23 березня 2017 року ОСОБА_5подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_5 мотивована тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав, надавши позичальнику кошти в сумі 20 000,00 дол. США, є помилковими, оскільки немає належних та допустимих доказів цього, таких як заява про видачу готівки та оригінал меморіального ордера. До того ж під час розгляду справи позивач визнав, що документи, які підтверджують факт отримання відповідачем кредитних коштів знищені. При цьому ОСОБА_5 стверджував, що на підставі кредитного договору від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 отримав від позивача лише 2 500,00 дол. США через касу банку. Разом із тим у касаційній скарзі зазначено, що банк звернувся з позовом з пропуском трирічного строку позовної давності, оскільки позичальник порушив графік погашення заборгованості ще у квітні 2008 року, а позов пред'явлено у вересні 2015 року. Вказано, що під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій позивач порушував питання застосування наслідків спливу позовної давності, однак суди дійшли помилкового висновку про переривання строку позовної давності. Водночас ОСОБА_5 зазначав, що позивач надав до суду апеляційної інстанції копії наведених договорів уже без надпису по діагоналі на кожному аркуші "Електронний архів Райффайзен Банк Аваль", а отже, такі документи є новими доказами, які суд першої інстанції не досліджував. Тобто ці докази отримані апеляційним судом з порушенням встановленого законом порядку, однак суд усупереч вимогам статті 59 ЦПК України 2004 року взяв їх до уваги. Крім того, ОСОБА_5 посилався на те, що суди взяли до уваги недопустимі докази, які позивач додав до позовної заяви. Зокрема, стверджував, що надані ПАТ "РайффайзенБанк Аваль" копії генерального кредитного договору від 06 березня 2008 року N 014/05/614 та копії додаткових угод до нього, копії кредитного договору від 06 червня 2008 року з додатками та додаткових угод до нього, а також копії договорів поруки є фальшивими, оскільки містять надпис по діагоналі на кожному аркуші "Електронний архів Райффайзен Банк Аваль", а відповідач не підписував зазначених договорів із такими надписами. При цьому оригіналів таких документів не існує. 25 березня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, банк просив рішення апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Касаційна скарга ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" мотивована тим, що позичальник за кредитним договором від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 зобов'язувався погашати заборгованість згідно з графіком погашення. Пунктом 1.1 зазначеного договору (в редакції додаткової угоди від 31 жовтня 2011 року N 014/05/614/3/4) сторони визначили кінцевий термін повернення кредитних коштів до 02 березня 2022 року включно. Згідно з пунктом 9.1 цього договору сторони передбачили і те, що кредитний договір діє до повного погашення кредитної заборгованості. Таким чином, сторони встановили строк як дії договору та повернення кредиту, так і строки виконання зобов'язань за щомісячним платежами. При цьому банк посилався на частину другу статті 1050 ЦК України, якою передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" стверджувало, що висновки суду про те, що порука, якою забезпечено виконання зобов'язань ОСОБА_5, припинена на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, є помилковими, оскільки встановлений цією нормою шестимісячний строк у цьому випадку необхідно обраховувати з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації передбаченого частиною другою статті 1050 України права. Надіславши відповідачам 20 травня 2015 року письмові вимоги про дострокове повернення всієї суми кредиту та пов'язаних із ним платежів у строк 60 календарних днів, банк змінив строк виконання основного зобов'язання, у зв'язку з чим мав право пред'явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителів - протягом шести місяців від дати порушення боржником встановленого строку для дострокового повернення кредиту, тобто після спливу 60 календарних днів від дати вимоги, а саме 20 липня 2015 року. У зв'язку з викладеним позивач вважав, що вчасно звернувся з позовом як до боржника, так і до поручителів. Заперечень на касаційні скарги не надходило. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 12 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2018 року касаційне провадження у цій справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи N 408/8040/12-ц за позовом публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_9, ОСОБА_10 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом ОСОБА_10 до публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання поруки припиненою. 13 червня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі N 408/8040/12-ц. Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року касаційне провадження у справі, що переглядається, відновлено. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Судами встановлено та матеріали справи свідчать про те, що 06 березня 2008 року ОСОБА_5 та ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є позивач, уклали генеральний кредитний договір N 014/05/614, відповідно до умов якого банк зобов'язувався надавати позичальнику кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених в кредитних договорах, укладених в рамках цього генерального договору. Відповідно до пункту 1.2 зазначеного договору загальний розмір усіх позик, що підлягатимуть погашенню, не може перевищувати 70 000,00 дол. США. Цього ж дня в рамках згаданого генерального кредитного договору ОСОБА_5 та ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" уклали кредитний договір N 014/05/614/3, згідно з умовами якого ОСОБА_5 отримав кредит в сумі 20 000,00 дол. США строком на 84 місяці з процентною ставкою 14 % річних. Пунктом 6.5.2 кредитного договору N 014/05/614/3 передбачено, що в разі порушення позичальником встановленого графіка погашення заборгованості або прострочення сплати процентів та основного боргу без письмового дозволу кредитора більше ніж на 10 днів сторони погодились, що зазначений графік погашення заборгованості втрачає свою силу, та терміном остаточного погашення заборгованості позичальника по кредитному договору вважається 10-те число місяця, наступного за тим, в якому було порушено графік. На забезпечення зобов'язань ОСОБА_5 06 березня 2008 року банк, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 уклали договори поруки N N 014/05/614/163, 014/05/614/164. У пункті 4 вказаних договорів поруки сторони встановили, що договори вступають в силу з моменту їх підписання сторонами та втрачають свою дію з моменту закінчення забезпеченого ними зобов'язання. У подальшому до зазначеного кредитного договору від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_5 уклали додаткові угоди від 16 січня 2009 року N 1, від 30 жовтня 2009 року N 014/05/614/3/2, від 31 березня 2008 року N 014/05/614/3/3, від 31 жовтня 2011 року N 014/05/614/3/4, від 19 червня 2013 року N 014/05/614/3/5. Зокрема, зі змісту додаткової угоди від 19 червня 2013 року N 014/05/614/3/5 відомо, що сторони дійшли згоди щодо розміру фактичної заборгованості позичальника за кредитним договором станом на дату укладення угоди, а саме 16 064,07 дол. США. 26 червня 2013 року ОСОБА_5 без згоди банку не сплатив місячний платіж з погашення тіла кредиту, чим порушив встановлений сторонами графік погашення заборгованості. До лютого 2015 року ОСОБА_5 вносив платежі на погашення заборгованості за кредитним договором. Унаслідок неналежного виконання зобов'язань у ОСОБА_5 утворилася заборгованість, яка на 12 травня 2015 року становила 18 845,87 дол. США, з яких 16 496,89 дол. США - заборгованість за кредитом, 1 359,49 дол. США - заборгованість за відсотками, 989,49 дол. США - пеня. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтями 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Розглядаючи справу по суті, суд апеляційної інстанції на підставі поданих сторонами доказів, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_5 належним чином не виконував зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість. При цьому апеляційний суд правильно визначив розмір заборгованості, що підлягає стягненню з ОСОБА_5, зокрема, і в частині необхідності стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язань в національній валюті України. Доводи та обставини, на які посилався ОСОБА_5в касаційній скарзі, зокрема, про відсутність доказів отримання ним кредитних коштів та фальшивість доданих до позовної заяви договорів і додаткових угод, були предметом дослідження суду апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться виключно до переоцінки доказів, що не належить до повноважень Верховного Суду. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності з огляду на таке. Згідно зі статтею 257 ЦК Українизагальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Частиною третьою цієї статті передбачено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново. Укладаючи з позивачем до кредитного договору від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 додаткові угоди від 16 січня 2009 року N 1, від 30 жовтня 2009 року N 014/05/614/3/2, від 31 березня 2008 року N 014/05/614/3/3, від 31 жовтня 2011 року N 014/05/614/3/4, від 19 червня 2013 року N 014/05/614/3/5, ОСОБА_5 вчиняв дії, що свідчать про визнання ним свого боргу та обов'язку його сплатити, а тому на підставі наведених норм ЦК України строк позовної давності за вимогами банку переривався та починався заново. Оскільки після припинення дії графіка погашення боргу за кредитним договором, яке мало місце 10 серпня 2013 року, та настання строку виконання основного зобов'язання ОСОБА_5 визнавав борг перед банком та вносив платежі на його погашення до лютого 2015 року, позов до нього про стягнення кредитної заборгованості пред'явлено в межах встановленого статтями 257, 258 ЦК України строку позовної давності. Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки належить до преклюзивних строків. Непред'явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов'язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов'язанням. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Зазначений висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1451цс15. З договорів поруки від 06 березня 2008 року N N 014/05/614/163, 014/05/614/164 випливає, що в них не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договорів поруки (пункт 4) про те, що вони втрачають свою дію з моменту закінчення забезпеченого ними зобов'язання, не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України. Таким чином, правильними є висновки апеляційного суду про те, що до спірних правовідносин між ПАТ "РайффайзенБанк Аваль" та поручителями ОСОБА_6, ОСОБА_7 необхідно застосувати норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Як уже зазначалося, на підставі кредитного договору від 06 березня 2008 року N 014/05/614/3 ОСОБА_5 отримав кредит строком на 84 місяці. Водночас пунктом 6.5.2 зазначеного кредитного договору передбачено, що в разі порушення позичальником встановленого графіка погашення заборгованості або прострочення сплати процентів та основного боргу без письмового дозволу кредитора більше ніж на 10 днів, зазначений графік погашення заборгованості втрачає свою силу, та терміном остаточного погашення заборгованості позичальника за кредитним договором вважається 10-те число місяця, наступного за тим, в якому було порушено графік. Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_5 порушив встановлений графік погашення заборгованості 26 червня 2013 року, а тому на підставі пункту 6.5.2 кредитного договору змінено строк виконання основного зобов'язання за цим правочином на 10 серпня 2013 року. З огляду на викладені обставини Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що початок перебігу встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку починається з 10 серпня 2013 року. Оскільки позов до поручителів пред'явлено 31 серпня 2015 року, тобто після спливу встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку, надана ОСОБА_6 та ОСОБА_7 порука на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань за кредитним договором припинилася. Отже, висновки суду апеляційної інстанції відповідають обставинамсправи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які суд правильно застосував. Висновки апеляційного суду також узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі N 408/8040/12. Доводи касаційної скарги ПАТ "РайффайзенБанк Аваль" зазначених висновків апеляційного суду не спростовують. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_5 та публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 16 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Висоцька В.С. Судді: Лесько А.О. Мартєв С.Ю. Пророк В.В. Штелик С.П.
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 310/11534/13-ц Провадження N 14-154цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" (далі - ПАТ "Омега Банк") розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року у складі судді Ревуцького С.І. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року у складі колегії суддів Дзярука М.П., Крилової О.В., Трофимової Д.А. у цивільній справі за позовом ТОВ "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кредитні ініціативи", ПАТ "Омега Банк" про визнання договору поруки припиненим УСТАНОВИЛА: У жовтні 2013 року ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 070/0308/45-006 у розмірі 771 555,98 грн. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 12 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), та ОСОБА_3 укладений кредитний договір N 070/0308/45-006, за яким банк надав відповідачу кредит у сумі 51 200 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевою датою повернення 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС-Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС-Комерцбанк"), та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ ФК "Вектор Плюс") укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Того ж дня між ТОВ ФК "Вектор Плюс" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 12 липня 2013 року склалась: із заборгованості за кредитом - 37 169,08 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 297 092,46 грн. заборгованості за відсотками за користування кредитом - 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ становило 178 119,13 грн. пеня - 37 075,49 доларів США, що за курсом НБУ становило 296 344,39 грн. а всього - 771 555,98 грн. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь борг за кредитним договором у розмірі 771 555, 98 грн. У грудні 2013 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов до ТОВ "Кредитні ініціативи" про визнання договору поруки припиненим. На обґрунтування позову зазначив, що 12 березня 2008 року він уклав договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1 з ВАТ "Сведбанк", який повністю виконав, оскільки кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив до нього як до поручителя право вимоги. ОСОБА_3 вважав, що кредитор відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у 6-ти місячний строк, тобто у 2010 році повинен був звернутися до суду та пред'явити свої вимоги до поручителя, оскільки кредитор звернувся з позовом про дострокове стягнення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки до суду, за яким 27 серпня 2010 року прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-Р-1, що укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року позов ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006 у розмірі 524 495,67 грн. з яких: 37 169,08 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 297 092,46 грн - заборгованість за кредитом; 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 178 119,13 грн - заборгованість за відсотками та пеня у розмірі 49 284,08 грн. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-P-l, укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Задовольняючи частково первісний позов ТОВ "Кредитні ініціативи", суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві. При цьому суд вирахував розмір пені виходячи зі строку позовної давності в один рік та додав суму пені, стягнуту за судовим рішенням від 27 вересня 2010 року. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що договір поруки був укладений 12 березня 2008 року, строк дії договору поруки та основного зобов'язання не вказаний, протягом року кредитор не пред'явив позову до поручителя, отже, порука припинилася 13 березня 2009 року. Крім того, реалізувавши право на дострокове повернення кредиту та звернувшись із позовом до суду, яким 27 серпня 2010 року було прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання, кредитор повинен був відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України протягом шести місяців звернутися до суду з вимогами до поручителя, проте цього не зробив. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, указав на те, що рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року виконане, проте сума, що була перерахована від реалізації предмета іпотеки, не покриває заборгованості за кредитним договором, тому наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про дострокове стягнення боргу за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, яке не задовольнило в повному обсязі грошові вимоги кредитора, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а отже, позивач має право на отримання процентів за користування грошовими коштами до моменту повернення заборгованості та пені. Таким чином, апеляційний суд, посилаючись на частину першу статті 1048 ЦК України, дійшов висновку, що проценти за кредитом мають сплачуватися до моменту фактичного повернення позичальником грошових коштів, а за наявності судового рішення про стягнення боргу - до його фактичного виконання. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15. У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" відмовити. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що з 27 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку змінив умови договору та зобов'язання щодо строку його дії шляхом направлення досудової вимоги про дострокове повернення кредитних коштів. Оскільки законодавством не передбачено нарахування відсотків за користуванням кредитом поза строком його дії, стягнення з відповідача 22 284,39 доларів США (178 119,13 грн), як відсотків за користування кредитом є незаконним. Крім того, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року вже було достроково стягнуто заборгованість за кредитним договором. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконано в повному обсязі. Суди не перевірили правомірності та можливості нарахування ТОВ "Кредитні ініціативи" відсотків за користуванням кредитом та пені за період із 28 листопада 2012 року по 21 липня 2013 року в іноземній валюті. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що прийняття судом рішення за позовом кредитора про стягнення з позичальника всієї суми заборгованості за кредитним договором достроково змінює зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту частинами до певної дати на обов'язок з виконання судового рішення та повернення достроково всієї суми заборгованості за кредитним договором. Унаслідок такого рішення залишаються зобов'язання зі сплати боргу, визначеного судовим рішенням, та право кредитора на нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, за час невиконання такого рішення. Аналогічної позиції дотримувався Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвала: від 10 грудня 2014 року у справі N 6-35797св14, від 14 січня 2015 року у справі N 6-41128св14 та від 21 січня 2015 року у справі N 6-42315св15) до прийняття Верховним Судом України 23 вересня 2015 року постанови N 6-1206цс15, якою усталену судову практику у цивільних справах цієї категорії було змінено та розтлумачено положення ЦК України таким чином, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій та процентів, передбачених умовами договору та цього Кодексу. Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постановах від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15 та 21 вересня 2016 року у справі N 6-2631цс15, не була врахована судами нижчих інстанцій, які продовжували вирішувати спори між кредитором та боржником про дострокове повернення кредитних коштів, виходячи з того, що після ухвалення рішення про дострокове задоволення вимог кредитора банк має право на отримання сум, передбачених лише частиною другою статті 625 ЦК України. З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Крім того, колегія суддів зазначила, що разом із застосуванням закону має бути забезпечено особливий захист людини як більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносин шляхом застосування визначених особливостей правовідносин у сфері споживчого кредитування. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчоїпрактики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 0705/0308/45-006, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 51 200,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк", та ТОВ ФК "Вектор Плюс" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 У той же день між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора та ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 Крім того, суди встановили, що ПАТ "Сведбанк" у 2010 році зверталося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_3 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_3 За рахунок коштів, отриманих від реалізації квартири, вирішено задовольнити вимоги ПАТ "Сведбанк" у сумі 464 709,94 грн та заборгованість із пені за прострочення сплати заборгованості в розмірі 6 520,88 грн. На виконання вказаного судового рішення звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 45 кв. м, яку було реалізовано шляхом продажу за ціною 171 969,05 грн. Сума коштів, отриманих від продажу з прилюдних торгів предмета іпотеки, який належав на праві власності ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на підставі судового рішення, була недостатньою для задоволення вимог кредитора в повному обсязі. У зв'язку з існуванням частини непогашеної заборгованості за кредитним договором ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з указаним позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя неповернутої суми тіла кредиту та передбачених кредитним договором процентів за користування коштами, а також пені за несвоєчасне виконання його умов. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, з огляду на таке. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору суд дійшов висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Такого ж самого висновку дійшов Верховний Суд України і в постановах N 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року, N 6-1047цс16 від 06 липня 2016 року, N 6-1412цс16 від 07 вересня 2016 року, N 6-2096цс16 від 27 вересня 2016 року. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У пункті 9.1 кредитного договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником будь-яких своїх зобов'язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначених у пункті 2.1 цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 3.1, 3.3 цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов'язаний виконати зазначені зобов'язання в порядку, передбаченому пунктами 9.2, 9.3 цього договору. Згідно з пунктом 9.2 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту та процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника. Сторони досягли згоди, що датою, якою починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення. Відповідно до пункту 9.3 кредитного договору, у випадку невиконання позичальником зазначеної у пункті 9.2 цього договору письмової вимоги банку про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 9.2 договору, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки чи скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов'язаньза цим договором та/або пред'явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають із цього договору, з будь-якого майна позичальника. Згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов'язання в обумовлений сторонами строк ПАТ "Сведбанк", правонаступником якого є позивач, використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ "Сведбанк". У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою статті 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення, і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі. У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору. Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення. Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разіпорушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується.Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання. З огляду на зазначене можна зробити такі висновки. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції достовірно не з'ясували розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірили періоду за який вона нарахована, а також не встановили періоду нарахованих ОСОБА_3 процентів за користування кредитними коштами. Крім того, суди залишили поза увагою заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 72, 73, 73 зворот), унаслідок чого не перевірили її дотримання позивачем за заявленим 05 жовтня 2013 року позовом, з урахуванням частини третьої статті 264 ЦК України та її переривання, у тому числі шляхом пред'явлення позову ПАТ "Сведбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки (справа N 2-1953/2010 р.). Установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, тому рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в частині, що стосується первісного позову, підлягають скасуванню, оскільки суди попередніх інстанцій усунулися від виконання своїх обов'язків, що стало причиною передчасного та необґрунтованого їх висновку про наявність правових підстав для стягнення зі ОСОБА_3 кредитної заборгованості у заявленому банком розмірі за наведених вище підстав. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються. Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року в частині позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  22. ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 202/33292/13-ц Провадження N 14-42цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") та ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2015 року в цивільній справі за позовом ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства "Акцент-банк" (далі - ПАТ "А-Банк") про стягнення заборгованості за кредитним договором ВСТАНОВИЛА: У вересні 2013 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 9 червня 2008 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 232588-CRED (далі - Кредитний договір) на суму 35 000 грн зі сплатою за користування кредитом 32 % на рік на суму залишку заборгованості строком до 9 грудня 2009 року. На забезпечення виконання умов цього договору в той же день між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Крім того, на забезпечення виконання боржником умов Кредитного договору в розмірі 10 000 грн 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "Приватбанк" і ПАТ "А-Банк" укладено договір поруки. Боржник зобов'язань за Кредитним договором не виконував, у зв'язку із чим станом на 17 липня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 96 126,71 грн. з яких: 25 174,55 грн - заборгованість за кредитом, 66 136,60 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 250 грн - штраф (фіксована частина), 4 565,56 грн - штраф (процентна складова). Посилаючись на зазначені обставини, ПАТ КБ "Приватбанк" просило суд стягнути на свою користь з ОСОБА_3, ОСОБА_4 заборгованість за Кредитним договором у розмірі 86 126,71 грн., а з усіх відповідачів солідарно? 10 000 грн. Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2013 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованість за Кредитним договором у сумі 86 126,71 грн. яка складається з 15 174,55 грн заборгованості за кредитом, 66 136,60 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, 250 грн штрафу (фіксована частина), 4 565,56 грн штрафу (процентна складова). Стягнуто з ПАТ "А-Банк" на користь ПАТ КБ "Приватбанк" 10 000 грн. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 лютого 2015 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення задоволено. Заочне рішення цього ж суду від 29 жовтня 2013 року скасовано й призначено справу до розгляду в загальному порядку. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ "Приватбанк" відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2015 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2015 року скасовано та позов ПАТ КБ "Приватбанк" задоволено частково. Стягнуто на користь ПАТ КБ "Приватбанк" з ОСОБА_3 заборгованість за Кредитним договором за період з 13 серпня по 9 грудня 2009 року в розмірі 36 098 грн. з яких заборгованість за кредитом - 25 174,60 грн та заборгованість за процентами за користування кредитом - 10 924,20 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ПАТ "А-Банк" закрито. 28 грудня 2015 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд не визначився з характером спірних правовідносин, установивши, що між сторонами виникли правовідносини щодо виконання рішення суду, а не кредитного договору. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору і законом. Крім того, банк пред'явив вимогу до поручителя в строки, визначені законом, що підтверджується рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року у справі N 2-648 та виключає припинення поруки. Також ПАТ КБ "Приватбанк" зазначало, що позичальником є фізична особа, а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 27 квітня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року вже стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 33 740,77 грн. у тому числі заборгованість по тілу кредиту в сумі 25 174,55 грн. а тому ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого та 18 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 відповідно, витребувано матеріали справи та надано учасникам справи строк для подання заперечень на касаційні скарги, а ухвалою від 9 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Учасники справи передбаченим процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За правилами частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 ЦПК України (частина четверта статті 404 цього Кодексу). Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що касаційна скарга ПАТ КБ "Приватбанк" містить доводи про порушення апеляційним судом правил суб'єктної юрисдикції. 8 лютого 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та її передано судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ПАТ КБ "Приватбанк" підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 - частковому задоволенню. Під час розгляду справи судами встановлено, що 9 червня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" і ОСОБА_3 укладено Кредитний договір на суму 35 000 грн зі сплатою за користування кредитом 32 % на рік на суму залишку заборгованості строком до 9 грудня 2009 року. На забезпечення виконання умов зазначеного договору в той же день між банком і ОСОБА_4 укладено договір поруки. Крім того, на забезпечення виконання боржником умов Кредитного договору в розмірі 10 000 грн 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "Приватбанк" і ПАТ "А-Банк" укладено договір поруки. Рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року у справі N 2-648, яке набрало законної сили, задоволено позов ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за Кредитним договором у розмірі 33 740,77 грн (25 174,55 грн - заборгованість за кредитом, 6 721,42 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 250 грн - штраф (фіксована частина), 1 594,80 грн - штраф (процентна складова)), яка утворилася станом на 13 серпня 2009 року. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ КБ "Приватбанк" 33 740,77 грн. Позивачем до суду першої інстанції надано розрахунок заборгованості за Кредитним договором у розмірі 96 126,71 грн за період з 9 червня 2008 року до 17 липня 2013 року, у тому числі 25 174,55 грн заборгованості за кредитом. Крім того, на запит апеляційного суду позивачем надано розрахунок заборгованості за Кредитним договором у розмірі 36 098,80 грн за період з 13 серпня 2009 року до 9 грудня 2009 року, з яких 25 174,60 грн - заборгованість за кредитом, 10 924,20 грн - заборгованість за процентами. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року з ОСОБА_3, ОСОБА_4 стягнуто в солідарному порядку на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 33 740,77 грн. а позивач не надав доказів виконання або невиконання зазначеного судового рішення, тому суд позбавлений можливості визначити наявний розмір заборгованості. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що боржник належним чином не виконував своїх зобов'язань за кредитним договором, а тому за період з 13 серпня по 9 грудня 2009 року виникла заборгованість, яку відповідачі не спростували. Заявлені до стягнення суми заборгованості, штрафних санкцій та витрат на правову допомогу за період до 13 серпня 2009 року задоволенню не підлягають, оскільки вже були стягнуті з боржника та поручителя рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року; на вимогу суду позивачем не надано розрахунку штрафних санкцій та доказів здійснених витрат на правову допомогу, заявлених до стягнення за період після ухвалення зазначеного рішення; законом не передбачено нарахування та стягнення процентів за користування кредитом після закінчення строку дії договору. Щодо вимог до поручителя ОСОБА_4 зазначено, що кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами строку дії поруки. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ПАТ "А-Банк", апеляційний суд виходив із того, що вимоги про стягнення заборгованості, заявлені банком до юридичної особи, підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Перевіряючи законність постановленої апеляційним судом ухвали про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних. Трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі яка переглядається, до боржника та поручителя, які пов'язані солідарним обов'язком. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 ГПК України, в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, у редакції Закону України N 2147-//ІІІ, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці Отже, за правилами ГПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договору поруки. Зі змісту статті 15 ЦПК України у редакції, яка діяла на час розгляду справи, можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства. У зв'язку з зазначеним Верховний Суд у своїх постановах від 13 березня 2018 року (справа N 415/2542/15-ц), 21 березня 2018 року (справа N 2-1990/11) та інших зробив висновок про можливість відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень статті 16 ЦПК України. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-//ІІІ господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Відтак, з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок апеляційного суду про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до одного з поручителів, який є юридичною особою. Крім того, не можна погодитись із висновком апеляційного суду про те, що за період з 13 серпня по 9 грудня 2009 року в боржника виникла заборгованість за Кредитним договором, яка складається з тіла кредиту та процентів за користування ним у підвищеному розмірі й підлягає стягненню з позичальника. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов'язання міститься в частині першій статті 509 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як "строк договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. Згідно з частиною першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Однак вищезазначені вимоги закону залишились поза увагою суду. Суд апеляційної інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, якими вони регулюються. Установивши, що строк дії Кредитного договору сплинув, рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заборгованість за тілом кредиту, проценти за користування ним та штраф станом на 13 серпня 2009 року, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність у банку права на повторне стягнення заборгованості за тілом кредиту, нарахування процентів у заявленому розмірі за користування кредитом та припинення поруки. З огляду на викладене, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню як в частині вирішення позовних вимог до боржника за основним зобов'язанням, так і в частині вирішення позовних вимог до поручителів. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду та на те, що апеляційний суд не перевірив й не встановив ті фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення позовних вимог, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити, касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  23. Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 758/6863/14-ц Провадження N 14-224цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - ПАТ "Альфа-Банк"), відповідачі - ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватне підприємство "Ананда Україна" (далі - ПП "Ананда Україна"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПП "Ананда Україна" на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року у складі суддів: Махлай Л.Д., Андрієнко А.М., Музичко С.Г., у справі за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4,ПП "Ананда Україна" про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У червні 2014 року ПАТ "Альфа-Банк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Ананда Україна" про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 239 569,41 грн. з яких 1 195 664,44 грн - заборгованість за тілом кредиту, 30 375,81 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитними коштами та 13 529,16 грн - пеня за порушення умов кредитного договору. Позовна заява мотивована тим, що 02 липня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "Альфа-Банк" (далі - ЗАТ "Альфа-Банк"), правонаступником якого є ПАТ "Альфа-банк" та ОСОБА_3, укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 138 000 доларів США, який зобов'язалася повернути у строк до 02 липня 2022 року та сплатити проценти за користування кредитом. На забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором між ЗАТ "Альфа-Банк", правонаступником якого є ПАТ "Альфа-банк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки від 02 липня 2007 року, а також із ПП "Ананда Україна" від 16 березня 2010 року. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором від 02 липня 2007 року, станом на 12 листопада 2013 року виникла заборгованість у розмірі 105 024,38 доларів США, що за курсом Національного банку України на дату розрахунку становить - 1 195 664,44 грн., за відсотками - 2 668,14 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на дату розрахунку становить - 30 375,81 грн. а також неустойку за невиконання умов договору в розмірі 1 188,37 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на дату розрахунку становить 13 529,16 грн. яку позивач просив солідарно стягнути з відповідачів. Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 травня 2015 року у задоволенні позову ПАТ "Альфа-Банк" відмовлено. Заочне рішення місцевого суду мотивоване тим, що ПАТ "Альфа-Банк" не надано підтверджень порушення відповідачами умов укладених із ним договорів і існування простроченої заборгованості у ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ПП "Ананда Україна" у заявленому позивачем розмірі відповідно до вимог статей 10, 60 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на момент розгляду та вирішення справи судом першої інстанції. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 травня 2015 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ "Альфа-Банк" задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 і ОСОБА_3 на користь ПАТ "Альфа-Банк" 1 195 664,44 грн заборгованості за тілом кредиту, 30 375,81 грн заборгованості за відсотками за користування кредитними коштами і 13 529,16 грн пені за порушення умов кредитного договору. Стягнуто солідарно з ПП "Ананда Україна" та ОСОБА_3 на користь ПАТ "Альфа-Банк" 1 195 664,44 грн заборгованості за тілом кредиту, 30 375,81 грн заборгованості за відсотками за користування кредитними коштами і 13 529,16 грн пені за порушення умов кредитного договору. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ПАТ "Альфа-Банк", апеляційний суд, виходив із того, що у зв'язку із невиконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору, утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з позичальника та поручителів у солідарному порядку; правові підстави для припинення поруки відсутні, оскільки після звернення у 2010 році ПАТ "Альфа-Банк" до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, позов було залишено без розгляду у зв'язку із мирним врегулюванням спору та сплатою частини суми простроченої заборгованості, що свідчить про те, що позичальник та поручитель ОСОБА_4 визнали той факт, що кредитний договір та договір поруки є діючими та строк виконання не настав; 16 березня 2010 року між ПП "Ананда Україна" в особі ОСОБА_4 та ПАТ "Альфа-Банк" укладено ще один договір поруки; після узгодження питань щодо продовження дії кредитного договору та договору поруки з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у березні 2010 року банк з вимогами про дострокове погашення кредиту, до подачі вказаного позову не звертався. У квітні 2017 року ПП "Ананда Україна" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що провадження в указаній справі у частині вимог ПАТ "Альфа-Банк" до ПП "Ананда Україна" про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягає закриттю, оскільки спір згідно із частиною першою статті 1, статями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанції, підлягає розгляду господарським судом, а не в порядку цивільного судочинства. Крім того, заявник стверджує, що правовідносини ОСОБА_4 за укладеним із банком договором поруки від 02 липня 2007 року та ПП "Ананда Україна" за укладеним із ПАТ "Альфа-Банк" договором поруки від 16 березня 2010 року припинилися з огляду на положення частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Судом апеляційної інстанції питання щодо виникнення часу прострочення ОСОБА_3 сплати чергових платежів та направлення вимог про дострокове погашення заборгованості, не досліджувалися у зв'язку із чим, вважає, що відсутні правові підстави для стягнення заборгованості за кредитним договором із поручителів. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 03 травня 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану касаційну скаргу разом із матеріалами справи передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 31 травня 2018 року вказану справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Разом з тим, при визначенні юрисдикції, суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Суди установили, що з позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ "Альфа-Банк" про стягнення заборгованості з фізичної особи - ОСОБА_3, яка уклала з позивачем кредитний договір, а також до поручителів, якими є фізична особа - ОСОБА_4 та юридична особа - ПП "Ананда Україна". Вказані особи є відповідачами у зв'язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором ПАТ "Альфа-Банк" уклав такі договори: 02 липня 2007 року - договір поруки з ОСОБА_4 та 16 березня 2010 року - договір поруки з ПП "Ананда Україна", кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є юридичними, а частина - фізичними особами. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично - значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення. Крім того, вирішення за правилами цивільного судочинства господарського спору в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою та поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки апеляційного суду про наявність правових підстав для розгляду справи у порядку цивільного судочинства в частині позовних вимог кредитора до поручителя, які є юридичними особами. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Така правова позиція вже висловлена неодноразово Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року від 14-40цс18, від 21 березня 2018 року N 14-41цс18, а також від 25 квітня 2018 року N 14-74цс18 і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції правильно визначився з юрисдикцією вказаного спору, у зв'язку із чим підстави для закриття провадження у справі в частині вимог ПАТ "Альфа-Банк" до ПП "Ананда Україна" відсутні. Однак Велика Палата Верховного Суду не може погодитися із висновками суду апеляційної інстанції щодо вирішення по суті вказаного спору до поручителів з огляду на таке. Суди встановили, що 02 липня 2007 року між ЗАТ "Альфа-Банк", правонаступником якого є ПАТ "Альфа-Банк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 800000427, за умовами якого банк надав останній кредит в розмірі 138 000 доларів США, зі сплатою 12 % річних строком до 02 липня 2022 року. Пунктом 10.2 цього договору встановлено, що він діє до повного виконання позичальником зобов'язань за договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 02 липня 2007 року між позивачем та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Крім того, 16 березня 2010 року між ЗАТ "Альфа-Банк", правонаступником якого є ПАТ "Альфа-Банк" та ПП "Ананда Україна" укладено договір поруки. За умовами договорів поруки поручителі, кожен окремо зобов'язалися відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне і повне виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором (пункти 3.1. спірних договорів поруки). Пунктами 5.3, 6.3. договорів поруки визначено, що ці договори діють до повного виконання зобов'язань боржника за основним договором. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, чи встановлено договором строк її дії, сплив цього строку - припиняє суб'єктивне право кредитора. З умов спірного кредитного договору вбачається, що боржник ОСОБА_3 (а відтак і поручителі) узяли на себе зобов'язання повертати суму кредиту рівними частинами щомісяця, шляхом внесення платежів до 02 числа кожного календарного місяця (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Тобто, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежа. Як убачається з додатку N 1 до кредитного договору від 02 липня 2007 року позичальник, починаючи з 02 липня 2007 року зобов'язується повертати кредит шляхом щомісячної сплати платежів в розмірі 1 656,00 доларів США 02 числа кожного календарного місяця строку кредитування. Пунктами 3.1. спірних договорів поруки поручитель та боржник відповідають перед банком як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед банком у тому ж обсязі, що і боржник. Оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 02 числа кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник за всіма зобов'язаннями останнього за основним договором, тому з часу несплати кожного з платежів починається обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителя. У разі пред'явлення вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. З аналізу частини четвертої статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов'язання. Закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред'явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, суди не надали оцінки усім встановленим обставинам, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов'язань щомісяця, рівними частинами (шляхом здійснення щомісячних платежів згідно з графіком), а за договорами поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник за всіма зобов'язаннями останнього за основним договором, та не з'ясували, за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє, чи пред'явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем. Разом з тим відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК Україниу разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цих договорів (пункти 3.1) встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов'язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Якщо кредитним договором не визначено інших умов виконання основного зобов'язання, то в разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів потрібно обчислювати з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання в повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Положеннями кредитного договору (пункт 5.1) передбачено, що банк має право вимагати (у тому числі й у судовому порядку) від позичальника дострокового виконання зобов'язань за договором, у разі, зокрема й затримання сплати частини кредиту та/або процентів за його користування, щонайменше на один календарний місяць. Згідно із пунктом 9.1 цього кредитного договору, у разі набуття кредитором на підставах передбачених договором права вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, кредитор направляє письмову вимогу на адресу позичальника рекомендованим листом про дострокове повернення кредиту, сплату нарахованих процентів за користування кредитом, нарахованої неустойки та інших платежів та нарахувань за цим договором та/або про усунення порушення (виконання зобов'язання) у не менш ніж тридцятиденний термін. Лист про вимогу про усунення порушення та виконання порушеного зобов'язання та дострокове повернення кредиту в будь-якому випадку вважається отриманим позичальником після спливу семи днів з дня відправлення відповідного листа. Застосовуючи вимоги статті 599 ЦК України днем настання основного зобов'язання у спірних правовідносинах є наступний день після спливу 30 календарного дня з дати відправлення банком на адресу позичальника вимоги про дострокове виконання боргових зобов'язань. Наступні дії боржника не змінюють та не впливають на день настання строку виконання основного зобов'язання. Однак суд апеляційної інстанцій не звернув уваги на зазначені обставини та не надав оцінки доводам відповідачів про направлення ПАТ "Альфа-Банк" вимог про зміну терміну виконання основного зобов'язання від 02 липня 2007 року (т. 2, а. с. 47-50). Пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України визначено, що судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою. Частиною першою статті 158 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом, встановлено, що розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Частиною третьою статті 74 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом, передбачено, що судові повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а судові повістки-повідомлення - особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою. Статтею 76 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом встановлено, визначено, що судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. При повідомленні або виклику до суду телефонограмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку необхідною умовою є забезпечення фіксації такого повідомлення або виклику. Вважається недостатнім наявність у справі лише довідки секретаря судового засідання (чи іншої уповноваженої особи) про повідомлення особи, яка бере участь у справі, так як слід забезпечити фіксацію такого повідомлення та його отримання. Відповідно до частини першої статті 305 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом встановлено, апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними. Всупереч зазначених вимог процесуального закону апеляційний суд розглянув справу за відсутності ПП "Ананда Україна", щодо якого були відсутні відомості про вручення судової повістки. В матеріалах справи містяться дані про те, що 23 червня 2015 року, 08 липня 2015 року, 26 серпня 2015 року та 17 вересня 2015 року апеляційний суд надсилав судову повістку-повідомлення заявнику про розгляд справи в приміщенні Апеляційного суду міста Києва, проте докази отримання вказаного повідомлення ПП "Ананда Україна" відсутні. За таких обставин відсутні підстави вважати, що заявник належним чином повідомлений про розгляд справи у суді апеляційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, таке право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. У зв'язку із цим, розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки є порушенням статті 129 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Зі змісту касаційної скарги вбачається, що заявник не міг реалізувати своє право на подачу доказів у суді апеляційної інстанції, оскільки не був повідомлений про час та місце розгляду справи в апеляційному суді згідно із статтями 74, 76 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом. До повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє ВеликуПалату Верховного Суду процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвалене в справі оскаржуване рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2016 року (провадження N 6-34269св15) відхилено, а оскаржуване рішення апеляційного суду залишено без змін, однак за результатами розгляду касаційної скарги ПП "Ананда Україна" Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про його незаконність, тому з огляду на положення частини третьої статті 405 ЦПК України, підлягає скасуванню й раніше постановлена ухвала суду касаційної інстанції. Враховуючи те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 405, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного підприємства "Ананда Україна" задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено і підписано 25 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  24. Державний герб України Номер провадження 2/754/2394/15 Справа №754/3586/15-ц РІШЕННЯ Іменем України 23 липня 2015 року Деснянський районний суд міста Києва під головуванням судді Бабко В.В. за участю секретаря Базік А.В. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И В: Позивач ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29.11.2007року був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014 з відповідачем ОСОБА_1 та з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором, були укладені договори поруки № К2НСАЕ00000014/2 з відповідачем ОСОБА_2, і № К2НСАЕ00000014/1 з відповідачем ОСОБА_3 Відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконує, до цього часу кошти не повернула, крім того, у зв'язку з невиконанням умов договору, боржник зобов'язаний сплатити суму боргу, процент за користування кредитом, а також пеню, в зв'язку з чим має заборгованість у сумі 44084,20доларів США, що еквівалентно 695207,83грн. Тому позивач просять стягнути суму боргу та сплачені судові витрати солідарно з відповідачів. Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без участі представника, позов підтримують з викладених в ньому підстав. Представник відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти його задоволення, оскільки звернення позивач до суду з даним позовом має на меті подвійне стягнення заборгованості з відповідача ОСОБА_1, адже у 2011році Деснянський районний суд м.Києва виніс рішення за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № К2НСАЕ00000014, а тому мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився. Крім того, зазначив, що вимога до поручителів протиправна, оскільки позивач не пред'явив до поручителів вимоги протягом встановлених шести місяців, також матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надавали згоду на зміну зобов'язання, передбаченого кредитним договором щодо збільшення обсягу відповідальності, а саме збільшення процентної ставки по кредиту. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з'явились, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином, причину неявки суду не повідомили. Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, приходить до слідуючого. В судовому засіданні встановлено, що 29.11.2007року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014, предметом даного договору, відповідно до п.7.1договору, є надання кредиту в розмірі 21107,00доларів США на наступні цілі: 14000,00 доларів США для купівлі автомобіля, 6,75доларів США для сплати за реєстрацію Предмету застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна шляхом перерахування на сплату страхових платежів за договором страхування від 29.11.2007року, договором особистого страхування від 29.11.2007року на строк до 28.11.2008року у сумі 1114,00 доларів США, а також у розмірі 5566,00доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 відсотків річних і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 відсотків щомісяця від суми виданого кредиту, з терміном дії договору по 28.11.2012року включно. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/2. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007року. Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За розрахунком банку загальна заборгованість станом на 15.01.2015р. за кредитним договором № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року становить 144084,20дол.США, з яких: 10451,31доларів США - заборгованість за кредитом; 2,40 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 33630,49доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Разом з тим, судом встановлено та не заперечувалось представником ПАТ КБ «ПриватБанк» та представником відповідача ОСОБА_1, що Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18.10.2011 року позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задоволено, яким стягнуто з ОСОБА_1 суму заборгованості за кредитом в розмірі 15589,88дол.США, з яких: 11148,79доларів США - заборгованість за кредитом; 1564,85доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 587,44доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 2288,80доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили. Тобто, мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Отже, не можна погодитись з поясненнями представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що оскільки рішення суду, яким стягнуто кредитну заборгованість з відповідача ОСОБА_1, невиконане, то договір продовжує діяти, проценти по кредиту правомірно продовжують нараховуватись до повного погашення кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст.530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч.1 ст.598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки відповідальність, яка може бути застосована до відповідача ОСОБА_1 це лише на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, якщо про це заявлено позовні вимоги. Відповідно до ст.42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організації споживачів. Положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985року №39/248, наголошує: визнаючи,що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачі мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Стаття 10 ЦПК України, закріпивши принцип змагальності сторін, гарантує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні процесуальні можливості з метою захисту їхніх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав та законних інтересів, зокрема й щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Відповідно до цієї норми кожна сторона та інша особа, яка бере участь у справі, повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а у випадку неможливості стороною подати докази з поважних причин, суд сприяє особі в їх витребуванні, тим самим сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 1 ст. 137 ЦПК України). Таким чином, беручи до уваги встановлені обставини справи, суд вважає необґрунтованими також позовні вимоги позивача щодо стягнення суми заборгованості з поручителів, і тому суд вважає слід відмовити в задоволенні останніх вимог позову, з наступних підстав. Відповідно ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Частиною 1 ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частина 4 ст. 559 ЦК України, встановлює правило згідно якого порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Як встановлено судом, Банк з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором до поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до винесення та після рішення Деснянським районним судом м.Києва від 18.10.2011р. не звертався. Правом на пред'явлення позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором та договорами поруки ПАТ КБ «ПриватБанк» у строк протягом шести місяців не скористався, наслідком чого є припинення поруки у відповідності ч. 4 ст. 559 ЦПК України, спростовуючих доказів Банком суду не надано. Таким чином, порука за договорами поруки № К2НСАЕ00000014/2 та №К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007 року припинилась, ще 31.11.2011 року, а Банк звернувся до суду з позовом до поручителів лише 11.03.2015р. Крім того, судом встановлено, що договір поруки №К2НСАЕ00000014/2 не містить дату укладання договору, що не надає можливості встановлення цивільної дієздатності поручителя ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 під час укладання договору поруки, оскільки станом на 29.11.2007 року він ще не досяг повноліття, а отже не набув повної цивільної дієздатності, відповідно до ч. 2 ст.203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Отже, суд звертає увагу, що якщо, поручитель на час укладення договору поруки був неповнолітнім, а ст.ст. 31 і 32 ЦК України обмежують можливість вчиняти правочини фізичними особами, які мають часткову та неповну цивільну дієздатність, то при укладенні таких правочинів повинна бути письмова згода батьків або органу опіки та піклування. Також, відповідно до п. 24 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., передбачено, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Між тим, обставин щодо наявності таких цивільних правовідносин між сторонами, на що як на правову підставу позову посилався представник позивача, судом не встановлено, у зв'язку з чим обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не відповідає встановленим обставинам. Крім того, суд вважає за потрібним зазначити, що зміст позовної заяви стосовно предмету договору про надання кредитивних коштів не співпадає зі змістом самого кредитного договору (п.7.1 договору) № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року, який був предметом дослідження та на який як на доказ посилався представник позивача. Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.ст. 24 та 129). Відповідно до ст.ст. 59, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача необґрунтовані та не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано суду доказів, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача, як це передбачено ст.60 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. А оскільки суд відмовив в задоволенні позову, всі судові витрати покладаються на позивача. Враховуючи викладене і керуючись Конституцією України, Постановою №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., ст.ст. 22, 203, 230, 252, 509, 526, 530, 553, 554, 559, 598-601, 610, 611, 631, 625, 629, 1048, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 58-61,169, 212-215ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: В позові Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Суддя Бабко В.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47757049
  25. Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа N 545/1014/15-ц Провадження N 14-54 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Експобанк" (далі також - ПАТ "КБ "Експобанк", позивач) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Експобанк" до Приватного підприємства "ПМДК-19" (далі також - ПП "ПМДК-19", боржник), ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (далі разом - поручителі) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Кривчун Т.О., Карнауха П.М., Чумак О.В. Учасники справи: позивач: ПАТ "КБ "Експобанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Експобанк", відповідачі: ПП "ПМДК-19", ОСОБА_3, ОСОБА_4. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 30 березня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до боржника і поручителів про стягнення з них заборгованості за кредитним договором N 17-КР від 20 липня 2011 року (далі - кредитний договір) у сумі 4 305 819,58 грн. яка складається із: заборгованості за простроченим кредитом - 2 441 176,75 грн. пені за несвоєчасну сплату кредиту - 843 995,57 грн. пені за простроченими відсотками - 26 355,96 грн. штрафу за несвоєчасну сплату кредиту - 740 700,00 грн. штрафу за несвоєчасну сплату процентів - 253 591,30 грн. 2. Позовна заява мотивована неналежним виконанням боржником зобов'язань за кредитним договором, внаслідок чого станом на 18 березня 2015 року виникла вказана заборгованість, за погашення якої солідарно з боржником відповідають поручителі, які уклали відповідні договори поруки: N 14-П від 20 липня 2011 року - з ОСОБА_3 і N 15-П від 20 липня 2011 року - з ОСОБА_4 (далі - договори поруки). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 3 грудня 2015 року Полтавський районний суд Полтавської області ухвалив рішення закрити провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, а в задоволенні позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовив. 4. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги до юридичної особи про стягнення заборгованості не підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки їх слід розглядати за правилами господарського судочинства. Суд вказав, що заявлені позовні вимоги не є взаємопов'язаними, і їх окремий розгляд не впливає на вирішення спору по суті. 5. Відмовляючи у задоволенні позову до поручителів, суд вказав, що в укладених з ними договорах поруки не визначений строк, після спливу якого порука припиняється. А тому застосовується частина четверта статті 559 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, відповідно до якої порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки, а у разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, коли кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. 6. Суд першої інстанції з посиланням на правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постанові від 17 вересня 2014 року у справі N 6-6цс14, дійшов висновку, що оскільки термін виконання основного зобов'язання чітко визначений - 27 серпня 2013 року, то з цього часу позивач міг упродовж 6 місяців пред'явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов'язання боржника щодо повернення кредиту. А відтак, на момент звернення позивача до суду порука припинилася. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 18 лютого 2016 року Апеляційний суд Полтавської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив: стягнув солідарно з боржника та поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором на загальну суму 4 305 819,58 грн. 8. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що договір поруки має додатковий до основного зобов'язання характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель за загальним правилом відповідає перед кредитором солідарно з боржником. Зазначені позовні вимоги взаємопов'язані між собою, окремий їх розгляд неможливий, а тому відсутні підстави для закриття провадження в частині позовних вимог до боржника. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У березні 2016 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргудо Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. 10. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 3 грудня 2015 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 11. 6 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що ОСОБА_3 оскаржує рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. ОСОБА_3 вважає, що провадження у справі в частині позовних вимог до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором має бути закрито, оскільки ці вимоги слід розглядати в порядку господарського судочинства. 14. Крім того, на момент звернення до суду з позовом порука припинилась, а тому суд апеляційної інстанції безпідставно стягнув заборгованість за кредитом з поручителів. Позиція позивача й інших відповідачів 15. Позивач й інші відповідачі відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 16. Цивільний процесуальний кодекс (далі -ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 17. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 18. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 19. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 1 частини першої статті 20). 20. Тобто, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Така юрисдикція визначається, враховуючи суб'єктний склад основного зобов'язання. 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся з позовом до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки боржник допустив неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а інші відповідачі є поручителями за кредитним договором. 22. Полтавський районний суд Полтавської області 3 грудня 2015 року ухвалив рішення закрити провадження у справі в частині позовних вимог до боржника. 23. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до юридичної особи, суд першої інстанції констатував, що позовні вимоги до боржника про стягнення заборгованості не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки їх слід розглядати в порядку господарського судочинства. Суд вказав, що заявлені позовні вимоги не є взаємопов'язаними, і їх окремий розгляд не впливає на вирішення спору по суті. 24. Апеляційний суд Полтавської області 18 лютого 2016 року рішенням скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив: стягнув солідарно з боржника і поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором на загальну суму 4 305 819,58 грн. 25. Ухвалюючи рішення, апеляційний суд вважав, що договір поруки має додатковий до основного зобов'язання характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель за загальним правилом відповідає перед кредитором солідарно з боржником. Позовні вимоги, на думку суду, взаємопов'язані між собою, окремий їх розгляд неможливий, а тому відсутні підстави для закриття провадження в частині позовних вимог до боржника. 26. Так, стаття 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) вказувала на те, щоне допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 27. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) та стаття 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не встановлювали відповідної заборони. 28. Проте поряд з предметним критерієм при визначенні юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 29. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі до юридичної особи-боржника за вказаним договором, а також до фізичних осіб-поручителів, кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із боржником за наслідки невиконання ним зобов'язання за кредитним договором. 30. Вирішення в межах господарського судочинства цього спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а в межах цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься різними судами за правилами різних видів судочинства. 31. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором і боржником за основним зобов'язанням, які є юридичними особами, та поручителями, які є фізичними особами. 32. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містить обмежень щодо розгляду вказаного предмету в залежності від суб'єктного складу учасників процесу. 33. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду про необхідність розгляду позовних вимог до боржника та поручителів-фізичних осіб в порядку цивільного судочинства. 34. Відповідно до статті 126 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача. 35. Відтак, позовні вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, коли відсутня спільність предмета позову. 36. Стаття 554 ЦК України передбачає, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. 37. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого. 38. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав окремі договори поруки з поручителями.Відтак, останні не дали спільно поруку, а тому не несуть солідарної відповідальності перед позивачем. Відповідальність поручителів перед позивачем є солідарною разом з боржником. Вказане випливає з пункту 1.2 договорів поруки. 39. За таких обставин кредитор, керуючись статтею 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред'явити вимогу до боржника та кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі чи частково, але поручитель, що виконав зобов'язання, не вправі пред'явити вимогу до іншого поручителя на предмет розподілу відповідальності перед кредитором. Відтак, в силу солідарного обов'язку боржника з поручителями перед кредитором, останній має право вибору на звернення до боржника та поручителів разом чи до будь-кого з них окремо. Тому якщо процесуальний закон не обмежує кредитора предметним чи суб'єктним критерієм щодо розгляду спору, такий спір підлягає розгляду в порядку того судочинства, яке обрав кредитор. 40. У цьому спорі предмет позову є однаковим щодо кожного з відповідачів і стосується стягнення заборгованості за кредитним договором з боржника та поручителів солідарно. Позовна вимога є однорідною щодо кожного відповідача та нерозривно пов'язана з обов'язком щодо належного виконання умов кредитного договору. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача, зокрема належне виконання рішення суду, буде можливим за умов розгляду спору в межах однієї справи одним судом. 41. Велика Палата Верховного Суду враховує, що позов до боржника та поручителів стосовно стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року. З огляду на те, що ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спору з вказаними предметом і суб'єктним складом за правилами цивільного судочинства, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір за позовом кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 42. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пунктах 23, 31-34, 44-48, 56-64 постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40 цс 18). 43. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи ОСОБА_3 щодо необхідності розгляду позовних вимог до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором за правилами господарського судочинства. (1.2) Щодо припинення поруки 44. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. 45. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. 46. З огляду викладені приписи порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений її строк договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб'єктивне право кредитора. 47. Верховний Суд України у постанові від 17 вересня 2014 року у справі N 6-6цс14 вказав на те, що строк поруки не є строком для захисту порушеного права, а є строком існування зобов'язання поруки. Право кредитора й обов'язок поручителя після спливу строку поруки припиняються. А тому кредитор не може вчиняти жодних дій щодо реалізації його права, зокрема і застосування примусових заходів захисту в судовому порядку.Навіть якщо в межах строку поруки була пред'явлена претензія, і поручитель не виконав вказані у ній вимоги, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами строку поруки, оскільки із його закінченням відповідне право припинилося. 48. Відповідно до пункту 1.4 договорів поруки порука припиняється лише у разі належного виконання кредитного договору. Проте ця умова договорів поруки не встановлює у розумінні статті 251 ЦК України строк, зі спливом якого порука припиняється. 49. У кредитному договорі (зі змінами відповідно до угоди N 26/17-КР від 8 жовтня 2012 року) визначений строк виконання основного зобов'язання. 50. З огляду на це необхідно застосовувати припис частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки у разі, якщо у договорі не встановлений строк її дії і якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. 51. Після спливу строку виконання основного зобов'язання у позивача виникло право протягом наступних шести місяців пред'явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов'язання боржника. І після спливу цих шести місяців порука припинилася. 52. Позивач у листі до поручителів від 18 серпня 2014 року N 1104/3107 (отриманому 27 серпня 2014 року) пред'явив вимогу поза межами строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України, а до суду звернувся аж 30 березня 2015 року. Відтак, позивач не може просити про захист у судовому порядку його права на виконання основного зобов'язання поручителями. 53. На цій підставі Полтавський районний суд Полтавської області у рішенні від 3 грудня 2015 року у задоволенні позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовив. 54. З таким висновком суду першої інстанції Велика Палата Верховного Суду погоджується та вважає, що рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог до поручителів не відповідає нормам матеріального права. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 55. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 56. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 57. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою, та скасовує рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог до поручителів; у цій частині залишає в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог до поручителів, а в іншій частині рішення апеляційного суду залишає без змін. (2.2) Щодо судових витрат 58. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, покладені на поручителів за результатами перегляду справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на позивача. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 4 частини першої статті 409, статтями 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 скасувати. У цій частині залишити в силі рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 3 грудня 2015 року про відмову у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4. В іншій частині рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 10 травня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська