Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2020 року м. Київ Справа № 640/7788/19 Провадження № 11-117апп20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області (далі - ГУ Держпродспоживслужби) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Зара Україна» (далі - Товариство) про стягнення вартості відібраних зразків та витрат, пов`язаних з проведенням експертизи, за касаційною скаргою ГУ Держпродспоживслужби на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 травня 2019 року (суддя Катющенко В. П.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2019 року (судді Ганечко О. М., Кузьменко В. В., Кучма А. Ю.), УСТАНОВИЛА: У травні 2019 року ГУ Держпродспоживслужби звернулося до адміністративного суду з позовом, у якому просило стягнути з Товариства вартість відібраних зразків та витрат, пов`язаних з проведенням експертизи, у розмірі 39 339, 44 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач поніс витрати у вигляді вартості відібраних зразків, пов`язаних з проведенням експертизи, а відповідач добровільно відмовився їх відшкодувати, тому такі витрати мають бути стягнуті з Товариства в судовому порядку. Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 травня 2019 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2019 року, відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Роз`яснено, що розгляд цих позовних вимог віднесено до юрисдикції відповідного господарського суду. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що цей спір про стягнення вартості відібраних зразків та витрат, пов`язаних з проведенням експертизи, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов`язаний з вирішенням питання щодо відшкодування матеріальних збитків державі внаслідок проведення експертизи зразків нехарчової продукції, відібраних у суб`єкта господарювання. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, ГУ Держпродспоживслужби звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.Вважає, що спір виник саме з підстав реалізації ГУ Держпродспоживслужби своїх владних повноважень та функцій у сфері виявлення та запобігання порушенню вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, а тому відповідно до пункту 5 частини шостої статті 19 КАС справа підвідомча адміністративному суду. На час розгляду справи відзивів на касаційну скаргу не надходило. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 жовтня 2019 року відкрив касаційне провадження у справі, а 19 березня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, оскільки позивач оскаржує судові рішення з мотивів порушення судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС). Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС). Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом. Отже, зазначеними положеннями КАС визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. При віднесенні спору до тієї чи іншої юрисдикції важливо враховувати, що публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад, а участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий, проте сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. При цьому КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Під час визначення предметної юрисдикції справ необхідно виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Відповідно статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт. Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначені Законом України від 5 квітня 2007 року № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 877-V; у редакції, чинній на час проведення позивачем перевірки) та Законом України від 2 грудня 2010 року № 2735-VI «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції» (далі - Закон № 2735-VI; у редакції, чинній на час проведення позивачем перевірки). Закон № 2735-VI установлює правові та організаційні засади здійснення державного ринкового нагляду і контролю нехарчової продукції. Згідно зі статтею 1 цього Закону державний ринковий нагляд (далі - ринковий нагляд) - це діяльність органів ринкового нагляду з метою забезпечення відповідності продукції встановленим вимогам, а також забезпечення відсутності загроз суспільним інтересам; державний контроль продукції - діяльність органів доходів і зборів із забезпечення відповідності продукції, що ввозиться на митну територію України для вільного обігу, встановленим вимогам, а також забезпечення відсутності загроз від такої продукції суспільним інтересам. Відповідно до частини першої статті 10 Закону № 2735-VI ринковий нагляд здійснюється органами ринкового нагляду в межах сфер їх відповідальності. Органи ринкового нагляду становлять єдину систему. Приписами статті 23 Закону № 2735-VIвстановлено, що органи ринкового нагляду проводять планові та позапланові перевірки характеристик продукції. Планові перевірки характеристик продукції проводяться у розповсюджувачів цієї продукції, а позапланові - у розповсюджувачів та виробників такої продукції. Перевірка характеристик продукції може бути невиїзною (за місцезнаходженням органу ринкового нагляду) або виїзною. У разі потреби органи ринкового нагляду для перевірки характеристик продукції можуть поєднувати невиїзні та виїзні перевірки. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 44 Закону № 2735-VI до особи, яка ввела продукцію в обіг або відповідно до цього Закону вважається такою, що ввела продукцію в обіг, застосовуються штрафні санкції. Вказана норма передбачає відповідальність особи, яка саме ввела продукцію в обіг, за введення в обіг продукції, що не відповідає технічним регламентам, якщо при цьому на таку продукцію не нанесено знак відповідності технічним регламентам. Відбір зразків продукції і проведення їх експертизи (випробування) здійснюються відповідно до Закону № 877-Vна підставі вмотивованого письмового рішення керівника органу ринкового нагляду або його заступника. Експертиза (випробування) зразків продукції проводиться у випробувальних лабораторіях чи інших організаціях, акредитованих на право проведення таких робіт Національним органом з акредитації, на підставі договорів, укладених з ними органами ринкового нагляду. Статтею 27 Закону № 2735-VIпередбачена процедура відбору зразків продукції і проведення їх експертизи (випробування). Частиною восьмою статті 27 Закону № 2735-VIпередбачено, що витрати, пов`язані з відбором, доставкою та проведенням експертизи (випробування), у тому числі з оплатою зразків продукції, фінансуються за рахунок органу ринкового нагляду. Якщо за результатами експертизи (випробування) зразків продукції встановлено, що продукція є небезпечною, становить ризик та/або не відповідає встановленим вимогам, відповідний суб`єкт господарювання відшкодовує вартість відібраних зразків та проведення їх експертизи (випробування) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Частиною другою статті 17 Закону № 877-V встановлено, що посадові особи, які здійснюють державний нагляд (контроль), зобов`язані ознайомити суб`єкта господарювання з рішенням про призначення експертизи (випробування), а після її закінчення - з висновком експертизи (випробування). За приписами частини другої статті 16 цього ж Закону, у разі підтвердження результатами експертизи (випробування) факту порушення суб`єктом господарювання вимог законодавства суб`єкт господарювання відшкодовує витрати на проведення експертизи (випробування) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Механізм відшкодування суб`єктом господарювання вартості відібраних у нього зразків нехарчової продукції (далі - продукція) та проведення їх експертизи (випробування) (далі - експертиза) у разі, коли за результатами експертизи встановлено, що продукція є небезпечною, становить ризик та/або не відповідає вимогам, встановленим технічними регламентами, визначено Порядком відшкодування суб`єктом господарювання вартості відібраних зразків нехарчової продукції та проведення їх експертизи (випробування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2011 року № 921 (далі - Порядок № 921). Відповідно до пункту 2 Порядку № 921 орган державного ринкового нагляду в тижневий строк після ознайомлення суб`єкта господарювання з висновком експертизи, під час проведення якої встановлено, що продукція є небезпечною, становить ризик та/або не відповідає встановленим вимогам, готує документи, що підтверджують вартість відібраних зразків та витрати, пов`язані з проведенням експертизи, включаючи витрати на доставку зразків продукції до місця проведення експертизи, та надсилає їх суб`єкту господарювання рекомендованим листом з повідомленням про вручення або листом з оголошеною цінністю чи вручає під розписку. Суб`єкт господарювання в тижневий строк з моменту надходження зазначених документів відшкодовує органу державного ринкового нагляду вартість відібраних зразків та витрати, пов`язані з проведенням експертизи, шляхом перерахування коштів до державного бюджету. Суб`єкт господарювання відшкодовує вартість відібраних зразків продукції за умови оплати вартості таких зразків органом державного ринкового нагляду. У разі відмови суб`єкта господарювання від відшкодування органу державного ринкового нагляду вартості відібраних зразків та витрат, пов`язаних з проведенням експертизи, зазначені кошти стягуються в судовому порядку (пункт 4 Порядку № 921). З наведеного убачається, що вартість відібраних зразків та витрат, пов`язаних з проведенням експертизи, є не штрафною санкцією, а сумою відшкодування органу державного нагляду (контролю) понесених витрат під час здійснення заходів державного контролю. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір виник не у зв`язку зі здійсненням позивачем господарської діяльності в розумінні статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), оскільки здійснення органом державного нагляду (контролю) перевірки характеристик продукції відповідача, внаслідок якої проведено експертизу відібраних зразків продукції, є функцією органу державної влади, а не результатом його господарської діяльності. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір є публічно-правовим, що є визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції. Слід зазначити, що держава може вступати як у цивільні (господарські), так і в адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. У випадку, коли держава вступає в адміністративні правовідносини, вона діє через свої органи як суб`єкт владних повноважень. Отже, поведінка органів, через які діє держава у цивільних або адміністративних відносинах, розглядається як поведінка держави у цивільних або адміністративних відносинах. При цьому відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, як у цивільних, так і в адміністративних відносинах органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах. Метою участі держави в особі відповідних органів у адміністративних правовідносинах є публічний інтерес, тобто, вступаючи у такі відносини, держава в особі відповідного органу має на меті насамперед захист інтересів держави, громади, невизначеного кола осіб. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Отже, держава в особі відповідних органів може брати участь в судових процесах, в тому числі як позивач, за правилами цивільного, господарського або адміністративного судочинства виходячи, насамперед із суті правовідносин та з урахуванням, зокрема, суб`єктного складу сторін та інших чинників, які можуть впливати на визначення юрисдикції судів. Відповідно до частини першої статті 20 ГПК господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. За змістом цієї норми за правилами цивільного судочинства розглядаються спори про захист приватного права або інтересу. Частиною першою статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах. Таким чином, розгляд публічно-правових спорів віднесено до юрисдикції адміністративних судів, що унеможливлює їх розгляд за правилами іншого судочинства. Державу в судовому процесі, зокрема як позивача, може представляти орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Отже, враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір має вирішуватись за правилами адміністративного судочинства, оскільки він виник з підстав реалізації ГУ Держпродспоживслужби своїх владних повноважень та функцій у сфері виявлення та запобігання порушенню вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт і послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього середовища. Аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження 12-245гс18). Постановляючи оскаржувані рішення, суди першої та апеляційної інстанцій помилково керувалися тим, що цей спір, з урахуванням суб`єктного складу учасників справи, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов`язаний з вирішенням питання щодо відшкодування матеріальних збитків державі внаслідок проведення експертизи зразків нехарчової продукції, відібраних у суб`єкта господарювання. За викладених обставин ухвала Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 травня 2019 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2019 рокупідлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області задовольнити. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 травня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2019 рокускасувати. 3. Справу № 640/7788/19 за позовом Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Зара Україна» про стягнення вартості відібраних зразків та витрат, пов`язаних з проведенням експертизи, направити для продовження розгляду до Окружного адміністративного суду м. Києва. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. С. Золотніков Джерело: ЄДРСР 89289949

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 лютого 2020 року м . Київ Справа № 813/203/18 Провадження № 11-1013апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 813/203/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інститут геоінформаційних систем» до Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, третя особа - Львівська обласна рада, про визнання протиправним та скасування висновку, зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інститут геоінформаційних систем» на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2018 року (у складі колегії суддів Попка Я. С., Онишкевича Т. В., Сеника О. Ю.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У січні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Інститут геоінформаційних систем» (далі - ТОВ «Інститут геоінформаційних систем») звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило: - визнати протиправним та скасувати висновок державної експертизи землевпорядної документації (далі - державна експертиза) від 13 вересня 2017 року № 1427-17, наданий Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр); - зобов`язати Держгеокадастр провести повторну державну експертизу проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для збереження та використання земель Національного природного парку «Північне Поділля» (далі - НПП «Північне Поділля») на території Білокамінської, Великовільшанської, Колтівської, Підлипецької, Руда-Колтівської сільських рад Золочівського району Львівської області з урахуванням висновків суду. 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ТОВ «Інститут геоінформаційних систем» були дотримані вимоги законодавства при розробці проекту землеустрою на замовлення НПП «Північне Поділля», а порушення, вказані відповідачем в оскаржуваному висновку державної експертизи, є безпідставними. Позивач вважає, що у відповідача не було правових підстав для надання негативного висновку державної експертизи проекту землеустрою. 3. Львівський окружний адміністративний суд рішенням від 05 червня 2018 року відмовив ТОВ «Інститут геоінформаційних систем» у задоволенні позовних вимог. 4. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 27 листопада 2018 року рішення Львівського окружного адміністративного суду від 05 червня 2018 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки таку справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. 5. Не погодившись із таким судовим рішенням, ТОВ «Інститут геоінформаційних систем» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права при визначенні підсудності спору, просить скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2018 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. 6. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 14 лютого 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 7. 07 березня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від Львівської обласної ради надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому остання просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. 8. 02 квітня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Держгеокадастру, у якому відповідач просить залишити її без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін. 9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 вересня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України у зв`язку з тим, що позивач оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 10. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. Фактичні обставини 11. Суди попередніх інстанцій установили, що ТОВ «Інститут геоінформаційних систем» на замовлення НПП «Північне Поділля» розроблено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок для збереження та використання земель НПП «Північне Поділля» на території Білокамінської, Великовільшаницької, Колтівської, Підлипецької, Руда-Колтівської сільських рад Золочівського району Львівської області. 12. 16 серпня 2017 року ТОВ «Інститут геоінформаційних систем» подано клопотання № 22/17 з додатками до Держгеокадастру про проведення обов`язкової первинної державної експертизи проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для збереження та використання земель НПП «Північне Поділля» на території Білокамінської, Великовільшаницької, Колтівської, Підлипецької, Руда-Колтівської сільських рад Золочівського району Львівської області. 13. 13 вересня 2017 року Держгеокадастром надано висновок державної експертизи за № 1427-17, згідно з яким зазначений проект землеустрою не відповідає вимогам законодавства України, встановленим нормам і правилам, оцінюється негативно та не погоджується. Зокрема у пункті 10 цього висновку «Зауваження та пропозиції до землевпорядної документації» зазначено, що проект розроблено з порушенням статті 122 Земельного кодексу України, а саме: відсутній дозвіл на розробку проекту землеустрою, а також відсутні правовстановлюючі документи на Золочівське дочірнє лісогосподарське підприємство «Галсільліс». 14. 27 жовтня 2017 року ТОВ «Інститут геоінформаційних систем» звернулося до Держгеокадастру з клопотанням за № 31/17 про спростування висновку державної експертизи від 13 вересня 2017 року № 1427-17. 15. Листом від 17 листопада 2017 року № 28-28-0.23-17897/2-17 Держгеокадастр проінформовав позивача про відсутність підстав для спростування зазначеного висновку. Також позивачу роз`яснено право судового оскарження висновку. 16. Вважаючи висновок державної експертизи від 13 вересня 2017 року № 1427-17 протиправним, позивач звернувся до суду із цим позовом. Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій 17. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що проект землеустрою, який подавався відповідачу для проведення експертизи, не містить дозволу на його розроблення, наданого відповідними сільськими радами. До матеріалів справи не надано доказів того, що вказані земельні ділянки є землями спільної власності територіальних громад, також інших доказів, які б підтверджували погодження відведення відповідних земельних ділянок, визначених у рішенні Львівської обласної ради, відповідними сільськими радами. 18. Водночас суд першої інстанції визнав безпідставними зауваження Держгеокадастру, викладені в пункті 10 висновку державної експертизи, щодо відсутності в проекті землеустрою правовстановлюючих документів на Золочівське дочірнє лісогосподарське підприємство «Галсільліс». 19. Однак, оцінюючи вказаний висновок державної експертизи в цілому, суд не знайшов підстав для його скасування та необхідності зобов`язання відповідача провести повторну експертизу проекту землеустрою. 20. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження в адміністративній справі, Восьмий апеляційний адміністративний суд виходив з того, що оскаржуваний висновок державної експертизи є результатом практичної діяльності фахівців з визначених питань та не є рішенням, актом державного чи іншого органу, у зв`язку із чим цей спір не містить ознак публічно-правового та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 21. При цьому суд апеляційної інстанції зауважив, що первинний висновок державної експертизи взагалі не підлягає оскарженню в судовому порядку в будь-якому судочинстві. Право заінтересованих осіб на звернення до суду з позовом про скасування висновків державної експертизи може бути реалізоване лише у разі відмови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, в розгляді заяви про спростування висновків державної експертизи або незгоди з висновками повторної експертизи. І лише за таких умов у випадку подання позивачем позову до суду зазначений правовий спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 22. У касаційній скарзі скаржник зазначає про безпідставність висновку суду апеляційної інстанції про те, що первинний висновок державної експертизи взагалі не підлягає судовому оскарженню (у будь-якому судочинстві), оскільки ТОВ «Інститут геоінформаційних систем» у встановленому законом порядку подавало клопотання про спростування висновку державної експертизи, що вказує на вчинення всіх можливих дій для врегулювання спору в позасудовому порядку. Оцінка Великої Палати Верховного Суду 23. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судом апеляційної інстанції правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 24. Правові, організаційні і фінансові основи здійснення державної експертизи землевпорядної документації та порядок її проведення визначає Закон України від 17 червня 2004 року № 1808-IV «Про державну експертизу землевпорядної документації» (далі - Закон № 1808-IV). 25. Згідно зі статтею 1 Закону № 1808-IV державна експертиза землевпорядної документації - це діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка об`єктів експертизи на предмет їх відповідності вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам, а також підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо об`єктів експертизи. 26. Об`єктами державної експертизи є документація із землеустрою та документація з оцінки земель, види яких визначені законом, а також матеріали і документація державного земельного кадастру (стаття 6 Закону № 1808-IV). 27. Суб`єктами державної експертизи є замовники та виконавці (частина перша статті 7 Закону № 1808-IV). 28. Відповідно до частини третьої статті 7 Закону № 1808-IV виконавцями державної експертизи є експерти, які працюють у складі спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері державної експертизи і мають високу кваліфікацію та спеціальні знання, а також висококваліфіковані спеціалісти або наукові працівники, які залучаються цими органами до її проведення відповідно до закону. 29. Підпунктом 49 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15, та підпунктом 28 пункту 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29 вересня 2016 року № 333, Держгеокадастр та його територіальні органи проводять в установленому законодавством порядку державну експертизу програм і проектів з питань землеустрою. 30. Відповідно до статті 32 Закону № 1808-IV державна експертиза проводиться шляхом розгляду документації та матеріалів, а за необхідності - шляхом проведення обстежень у натурі (на місцевості). При проведенні державної експертизи досліджуються, перевіряються, аналізуються та оцінюються: питання дотримання вимог законодавства та встановлених стандартів, норм і правил при прийнятті проектних рішень; відповідність передбачених документацією і матеріалами заходів завданням на проектування, вимогам раціонального використання та охорони земель, а також дотриманню законних прав та інтересів власників земельних ділянок та землекористувачів, держави і суспільства; еколого-економічна ефективність проектних рішень щодо запобігання їх негативному впливу на стан земельних ресурсів, суміжні земельні ділянки, ландшафт. 31. Аналіз указаних правових норм свідчить про те, що проведення державної експертизи проекту землевпорядної документації є компетенцією Держгеокадастру та його територіальних органів; предметом експертизи є відповідність землевпорядної документації визначеним вимогам законодавства, стандартам, нормам та правилам. 32. Згідно з положеннями частин першої та другої статті 35 Закону № 1808-IV результатом проведення державної експертизи є висновок державної експертизи. Висновки державної експертизи повинні містити оцінку допустимості та можливості прийняття рішення щодо об`єкта державної експертизи і враховувати соціально-економічні наслідки. 33. Об`єкт державної експертизи, який не відповідає вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам, оцінюється негативно і не погоджується. Негативна оцінка об`єкта державної експертизи повинна бути всебічно обґрунтована відповідно до вимог законодавства, встановлених стандартів, норм і правил (частина 7 статті 35 Закону № 1808-IV). 34. Суд першої інстанції встановив, що відповідачем під час проведення експертизи проекту землеустрою виявлено два недоліки поданого на експертизу проекту. 35. Разом з тим для оскарження (спростування) висновку державної експертизи проекту землевпорядної документації законодавством визначено певну процедуру. 36. Статтею 37 Закону № 1808-IV встановлено, що замовники або розробники об`єктів державної експертизи, заінтересовані у спростуванні висновків державної експертизи або їх окремих положень, подають обґрунтоване клопотання (заяву) про це до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, у місячний термін з дня отримання клопотання (заяви) розглядає його і за наявності підстав призначає проведення повторної державної експертизи. У разі спростування висновків державної експертизи, яку проводив центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, до проведення повторної державної експертизи залучаються незалежні експерти. У разі відмови в розгляді заяви про спростування висновків державної експертизи або незгоди з висновками повторної державної експертизи замовники або розробники об`єктів державної експертизи мають право звернутися до суду. Висновки державної експертизи можуть бути скасовані органом, який їх видав, у разі виявлення обставин, що могли вплинути на об`єктивність оцінки висновку. Позитивні висновки повторної державної експертизи є підставою для прийняття відповідним органом рішення або реалізації заходів, передбачених об`єктами державної експертизи, крім випадків оскарження їх у судовому порядку. 37. Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що заінтересовані особи, не згодні з висновком експертизи, повинні подати обґрунтоване клопотання до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, який відповідно до Закону № 1808-IV уповноважений розглядати такі клопотання. 38. Заінтересовані особи мають право на звернення до суду з позовом про скасування висновків державної експертизи лише в разі відмови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин в розгляді заяви про спростування висновків державної експертизи чи окремих їх положень або незгоди з висновками повторної експертизи. 39. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач, не погодившись із висновком державної експертизи від 13 вересня 2017 року № 1427-17, звернувся до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (Держгеокадастр), з клопотанням щодо спростування цього висновку. 40. Листом Держгеокадастру від 17 листопада 2017 року № 28-28-0.23-17897/2-17 ТОВ «Інститут геоінформаційних систем» повідомлено, що відповідач не вбачає підстав для спростування оскаржуваного висновку, та роз`яснено позивачу про його право звернення до суду. 41. За викладених обставин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позивач дотримався процедури передбаченої статтею 37 Закону № 1808-IV, шляхом звернення з клопотанням про спростування висновку державної експертизи, яке відповідач розглянув та відмовив у спростуванні висновку. Отже, у позивача виникло право звернення до суду з цим позовом. 42. Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції про те, що цей спір не містить ознак публічно-правового та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, є помилковими. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 43. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. 44. Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 45. За таких обставин постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2018 року підлягає скасуванню, а справа - передачі до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. 46. Щодо наведеної у касаційній скарзі ТОВ «Інститут геоінформаційних систем» вимоги про ухвалення нового рішення про задоволення позову, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вони не підлягають задоволенню, оскільки прийняття відповідного рішення можливе лише в разі апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції по суті, який у цій справі не відбувся у зв`язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав. Висновки щодо розподілу судових витрат 47. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 48. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інститут геоінформаційних систем» задовольнити частково. 2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2018 року скасувати, а справу направити до цього ж суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 87902095

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 грудня 2019 року м. Київ Справа № 522/1029/18 Провадження № 14-270цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробуд ЛТД», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна недійсними, визнання права власності на квартири, витребування їх із чужого незаконного володіння, зобов`язання не чинити перешкод у здійсненні права власності, виселення та вселення, за касаційними скаргами ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 на постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року, прийняту у складі суддів Сегеди С.М., Гірняк Л.А., Кононенко Н.А. Історія справи Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог 1. У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробуд ЛТД» (далі - ТОВ «Добробуд ЛТД»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому просила: -визнати недійсними договір купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_4 , та договір купівлі-продажу майнових прав від 18 листопада 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_3 ; -визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ; -витребувати із чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_1 вищевказану квартиру АДРЕСА_1 та зобов`язати ОСОБА_2 не чинити позивачу перешкоди у користуванні цією квартирою, а також виселити ОСОБА_2 із цієї квартири та вселити у неї ОСОБА_1 ; -витребувати із чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_1 вищевказану квартиру АДРЕСА_3 шляхом зобов`язання ОСОБА_5 усунути та не чинити позивачу перешкоди у користуванні вказаною квартирою, яка була відчужена на користь останнього ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, виселити ОСОБА_5 із цієї квартири та вселити у неї ОСОБА_1 . 2. Позовна заява мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 у встановленому законом порядку, зокрема згідно з договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року набула майнові права на зазначене спірне нерухоме майно у вигляді відповідної квартири, проте відповідачем ТОВ «Добробуд ЛТД» цю квартиру було розділено на дві квартири та перепродано, тому вона вважала свої права порушеними і просила позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 4. Рішення суду першої інстанції мотивовано наступним. 5. Позивачем не доведено, що майно, яке відчужувалось за вказаними спірними договорами купівлі-продажу майнових прав є ідентичним спірному майну, зазначеному у вищевказаному договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року (далі - договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року). 6. При цьому судом першої інстанції було встановлено, що індивідуальні ознаки (загальна розрахункова площа, поверхи, планування), якими наділена квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка зазначена у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, не відповідають індивідуальним ознакам притаманним квартирам із будівельним номером АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3) та будівельним номером АДРЕСА_2 (нині квартира АДРЕСА_2 ) . 7. Також, позивачем не доведено, що оскаржувані правочини не відповідають вимогам встановленим ст. 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), іншим вимогам закону, або порушують законні права та інтереси ОСОБА_1 . 8. Позивач не є і не була власником жодної із зазначених квартир (№ АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1)на які просить визнати право власності, а також не є власником майнових прав на ці квартири. 9. Крім того, суд першої інстанції констатував неможливість одночасного пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (щодо захисту права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння), оскільки віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. Крім того, суд першої інстанції посилався на те, що одна з умов застосування як віндикаційного, так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів. 10. При цьому судом було встановлено, що відповідно до обгрунтування позовної заяви, позивач вважає, що її права та інтереси порушені саме невиконанням ТОВ «Добробуд ЛТД» своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, оскільки цей відповідач не передав їй спірне новозбудоване майно та інших документи необхідні для реєстрації за нею права власності на нього. Таким чином, позивач стверджує про перебування із ТОВ «Добробуд ЛТД» у зобов`язальних відносинах, отже, права позивача повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права. При цьому, обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не передбачений інститутом зобов`язального права. 11. Також, судом встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання цього договору шляхом направлення відповідних повідомлень ОСОБА_1 , а отже вказаний договір вважається розірваним після повторного невручення зазначеного повідомлення позивачу із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД». 12. Таким чином, судом першої інстанції було встановлено правомірність розірвання договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року внаслідок неналежного виконання позивачем, передбачених цим договором обов'язків. 13. Відтак, суд першої інстанції вважав, що позивач не має прав щодо спірного нерухомого майна. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 14. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_4 , на підставі якого ТОВ «Добробуд ЛТД» відчужило майнові права на квартиру будівельний номер АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3 ), розрахунковою площею 115,5 кв. м, яка розташована на 22-23 поверхах будинку АДРЕСА_7 . Визнано недійсним договір купівлі - продажу майнових прав від 18 листопада 2010 року, укладений між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_3 , на підставі якого ТОВ «Добробуд ЛТД» відчужило майнові права на квартиру будівельний номер 175/1 (нині квартира АДРЕСА_3 ), розрахунковою площею 74 кв. м (нині фактична площа квартири складає 76,1 кв. м), яка розташована на 21 поверсі будинку АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_11 , загальною площею 115,5 кв. м, житловою площею 82,2 кв. м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_12 , загальною площею 76,1 кв. м, житловою площею 59 кв. м. Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_11 . Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_12 . В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. 15. Постанова Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року мотивована тим, що ОСОБА_1 , зокрема за договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року придбала майнові права на квартири АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1 , площею 76,1 кв. м та 115,5 кв . м (будівельний номер АДРЕСА_2 у м. Одесі , на 21-22-23 поверхах у житловому будинку АДРЕСА_7 . Позивач в подальшому внесена у відповідний реєстр власників майнових прав вказаного житлового будинку, а також набула права власності на обидві квартири, сплативши за вказане нерухоме майно грошові кошти у повному обсязі. Проте, ТОВ «Добробуд ЛТД», порушуючи свої зобов`язання за вказаним договором купівлі-продажу майнових прав, без згоди ОСОБА_1 , незаконно розділило її квартиру на дві квартири та незаконно перепродало майнові права на них іншим особам. 16. Крім того, суд апеляційної інстанції вважав, що ТОВ «Добробуд ЛТД» безпідставно посилалось на правомірність розірвання ним в односторонньому порядку вказаного договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року у зв`язку з несплатою позивачем членських внесків до ГО «АІ «Гагарін Плаза», визначених пунктом 7.3 цього договору, оскільки цей пункт договору є таким, що спрямований на порушення прав позивача і є нікчемним. 17. Крім того, суд апеляційної інстанції посилався на відсутність доказів того, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_6 сплачували грошові кошти за будь-якими договорами щодо спірного нерухомого майна. 18. Суд апеляційної інстанції вважав, що не підтверджені доказами і доводи ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_2 про те, що договори купівлі - продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 листопада 2010 року, які були укладені відповідно між цим товариством і ОСОБА_4 , а також із ОСОБА_6 , яка переуступила своє право ОСОБА_3 , стосуються інших квартир (а саме двох квартир: № АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1), а не спірної квартири з будівельним номером 176, яка мала бути передана у власність позивача. 19. Крім того, суд апеляційної інстанції посилаючись на технічний паспорт від 24 липня 2014 року, вважав встановленою ту обставину, що загальна площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,4 кв. м, а не 161,2 кв. м, як вказувало у своїй вимозі про внесення додаткових коштів ТОВ «Добробуд ЛТД». Крім того, апеляційний суд зазначив, що таке збільшення вказаної площі на 21,8 кв. м відбулось за рахунок того, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порушення умов договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року в односторонньому порядку змінило планування квартири АДРЕСА_1 , що на думку суду апеляційної інстанції підтверджується висновком будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 року. 20. Суд апеляційної інстанції також вважав, що оскільки ОСОБА_1 своєї згоди на вказані зміни площі спірної квартири не давала, то у ТОВ «Добробуд ЛТД» були відсутні правові підстави вимагати у позивача доплату за таку збільшену площу квартиру у розмірі 32 700 доларів США. 21. Суд апеляційної інстанції вважав доведеним і те, що у зв`язку з недійсністю вищевказаних договорів купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 березня 2010 року (які були укладені відповідно між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_4 , а також із ОСОБА_6 , яка переуступила своє право ОСОБА_3 ), є недійсними і договори купівлі-продажу квартири, укладені 14 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , а також 02 лютого 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , оскільки правовстановлюючі документи на вказане нерухоме майно у продавців за цими договорами також були недійсними. 22. Враховуючи наведені обставини, зважаючи на введення вказаного будинку в експлуатацію, суд апеляційної інстанції вважав, що майнові права позивача трансформувалися у право власності на спірне нерухоме майно, а отже належним способом захисту є і витребування його у добросовісних набувачів. Короткий зміст обгрунтування та вимог касаційних скарг 23. У січні 2019 року ОСОБА_2 , ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 подали до Верховного Суду касаційні скарги, у яких просять скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 січня 2018 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року, посилаючись на мотиви, якими обґрунтовано це рішення суду першої інстанції. 24. В тому числі, в усіх вказаних касаційних скаргах містяться доводи щодо наступного. 25. Договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року було розірвано на підставі його пункту 7.3 - у зв`язку з несплатою позивачем членських внесків на користь ГО «АІ «Гагарін Плаза». ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, шляхом направлення відповідного повідомлення позивачу, та повторним його не врученням позивачу (із поверненням цього повідомлення 03 квітня 2015 року) із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД» 26. Відтак, з 03 квітня 2015 року договір купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року є таким, що розірваний в односторонньому порядку, а отже, позивач не має майнових прав на спірне майно, а тому і не отримувала спірну квартиру за актом прийому-передачі. При цьому в оскаржуваній постанові апеляційним судом не було зазначено, яким саме законом встановлена нікчемність вищевказаного п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року. 27. Також, у касаційних скаргах вказано, що ТОВ «Добробуд ЛТД» не мало можливості здійснити реконструкцію квартири АДРЕСА_1 , зробивши з неї дві квартири за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1, оскільки ці квартири розташовані на різних поверхах та у сукупності мають більшу площу, ніж площа квартири № АДРЕСА_1 . 28. Висновок будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 року є неналежним доказом, в тому числі, оскільки ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року не було передбачено можливості складання такого висновку за зверненням учасника справи. 29. Крім того, у вказаному висновку будівельно-технічного експертного дослідження відсутні дані, щодо попередження експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. 30. А також, судом апеляційної інстанції не було враховано, що на вирішення вказаного будівельно-технічного експертного дослідження не ставилося питань щодо можливості відповідної реконструкції та утворення з однієї спірної квартири АДРЕСА_1 - двох вищевказаних квартир за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1. При цьому в оскаржуваній постанові апеляційним судом не було зазначено підстав, з яких цей суд на підставі технічного паспорту на спірну квартиру АДРЕСА_1 дійшов до висновку про те, що ця квартира АДРЕСА_1 була реконструйована у дві вищевказані квартири за № АДРЕСА_3 та № АДРЕСА_1 (технічні паспорти на які апеляційний суд не досліджував), а отже такий висновок зроблений судом апеляційної інстанції на припущеннях. 31. Крім того, ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, отримала лише право на набуття права власності на квартиру за будівельним АДРЕСА_1 розрахунковою площею 139,4 кв. м, розташовану за вищевказаною адресою, а не право власності на це нерухоме майно. Вимога про визнання за позивачем права власності на спірну квартиру на підставі положень ст. 392 ЦК України є безпідставною, оскільки таку вимогу має право заявляти виключно власник майна, проте позивач відповідне право власності у встановленому законом порядку не набула. Оскільки позивач не є власником спірного майна, тому положення ст. 387, 388 ЦК України про витребування майна із чужого незаконного володіння до спірних правовідносин не можуть бути застосовані. 32. При цьому у касаційних скаргах міститься посилання на судову практику Верховного Суду України з цього приводу, викладену у постановах від 05 лютого 2014 року у справі № 6-131цс13, від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, а також - Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справі № 761/4669/15-ц (провадження № 61-18542св18), від 20 червня 2018 року у справі № 447/3065/15-ц (провадження № 61-2106св18), від 18 липня 2018 року у справі № 761/23860/15-ц (провадження № 61-21875св18), від 01 серпня 2018 року (провадження № 61-21342св18). 33. Також мотивами касаційного оскарження є посилання на ту обставину, що позивачем не доведено невідповідність положенням законодавства договорів купівлі-продажу майнових прав від 19 березня 2010 року та від 18 березня 2010 року, які були укладені відповідно між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_4 , а також між ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_6 , яка переуступила своє майнове право ОСОБА_3 , і правові підстави для визнання їх недійсними відсутні з огляду на положення ст. 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину. 34. Також, у касаційних скаргах вказано, що відповідно до ст. 387 ЦК України та ч. 3 ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»). 35. При цьому у касаційних скаргах міститься посилання на судову практику Верховного Суду України з цього приводу, викладену у постановах від 05 лютого 2014 року у справі № 6-131цс13, від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15. 36. Крім того, у касаційних скаргах ОСОБА_5 та ОСОБА_2 зазначено, що ОСОБА_1 звернулась до суду з пропуском строку позовної давності, оскільки мала дізнатися про порушення її прав з 01 квітня 2014 року. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу 37. У лютому 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційні скарги, у якому посилалась на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою. Вказувала, що її незаконно було позбавлено права власності на спірну квартиру, оскільки вона у повному обсязі виконала взяті на себе зобов`язання за договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року. ТОВ «Добробуд ЛТД» в односторонньому порядку змінило планування спірної квартири, чим збільшило її площу, за яку незаконно вимагала у неї, позивача, доплату, що є порушенням умов цього договору. Обставини щодо збільшення вказаної площі підтверджуються висновком будівельно-технічного експертного дослідження від 18 серпня 2014 рокута технічним паспортом на спірну квартиру. У 2014 році будинок, в якому знаходиться спірна квартира, було введено в експлуатацію, проте ТОВ «Добробуд ЛТД» про такі обставини її не повідомило, вищевказану квартиру їй не передало, а розділило її на дві квартири, які передало у власність іншим особам. Рух справи у суді касаційної інстанції 38. Ухвалами Верховного Суду від 22 січня 2019 року та від 01 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі. 39. 08 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 5 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 40. 12 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Позиція Великої Палати Верховного Суду 41. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що вказані касаційні скарги підлягають задоволенню з огляду на таке. 42. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 43. Судами було встановлено, що 28 березня 2008 року між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Паралелі» (далі - ТОВ «Паралелі»), яке діяло від імені, за дорученням та в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Юг-Інвест» (далі - ТОВ «КУА «Юг-Інвест»), яке у свою чергу, діяло від імені в інтересах та за рахунок Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Перспективний» (далі - ПЗНВІФ «Перспективний») був укладений договір купівлі-продажу облігацій ТОВ «Добробуд ЛТД» (далі - договір купівлі - продажу облігацій). 44. У відповідності до п. 2.1 договору купівлі - продажу облігацій ТОВ «КУА «Юг-Інвест» зобов`язалось передати у власність ОСОБА_1 облігацію, а ОСОБА_1 зобов`язалась оплатити цю облігацію номінальною вартістю 293 987,48 грн та прийняти її у власність на умовах цього договору (базовий актив облігації - квартира АДРЕСА_2 багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 ). 45. 25 травня 2008 року між ТОВ «Паралелі», що діяло від імені та в інтересах ТОВ «КУА «Юг-Інвест», що в свою чергу, діяло від імені та в інтересах ПЗНВІФ «Перспективний», та ОСОБА_1 була укладена додаткова угода до договору купівлі-продажу облігацій. Згідно з умовами цієї додаткової угоди було змінено строк оплати ОСОБА_1 облігації, вказаний в п.3.3 договору купівлі-продажу облігації, та визначено його - до 01 грудня 2008 року. 46. 28 січня 2009 року між ТОВ «Паралелі» та ОСОБА_1 була також укладена додаткова угода до договору купівлі-продажу облігації. Згідно з умовами цієї додаткової угоди було змінено ціну облігації, яка має бути сплачена ОСОБА_1 та визначено її вартість у розмірі 744 000 грн. 47. Згідно з випискою ВАТ «Морський транспортний банк» від 17 березня 2009 року про стан рахунку у цінних паперах ОСОБА_1 , на її рахунок у цінних паперах була зарахована іменна безпроцентна облігація номінальною вартістю 293 987,48 грн, емітент - ТОВ «Добробуд ЛТД». 48. На виконання умов договору купівлі-продажу облігації, в період з квітня по жовтень 2008 року, ОСОБА_1 сплатила на користь ТОВ «КУА «Юг-Інвест» за іменну безпроцентну (цільову) облігацію грошові кошти в сумі 744 000 грн. 49. Таким чином, ОСОБА_1 набула право власності на вказану облігацію, оскільки у відповідності до умов договору купівлі-продажу облігації сплатила на користь ТОВ «КУА «Юг-Інвест» ціну облігації у сумі 744 000 грн та вказана облігація була зарахована на зазначений рахунок ОСОБА_1 у цінних паперах. 50. 28 березня 2008 року між ТОВ «Добробуд ЛТД» та ОСОБА_1 був укладений договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна (далі - договір про пайову участь у будівництві). 51. Відповідно до вказаного договору про пайову участь у будівництві ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язалось передати позивачу у власність пай - безумовне майнове право на квартиру, будівельний АДРЕСА_1, розрахунковою площею 128,22 кв. м, розташовану на 21-22 поверхах жилого будинку № 1 багатоповерхового житлового комплексу за адресою АДРЕСА_2 (далі - пай), а позивач зобов`язалась прийняти пай і передати ТОВ «Добробуд ЛТД» облігацію в обмін на пай. Згідно з Додатком № 1 до договору про пайову участь у будівництві, а також згідно з поверховим планом будинку від 05 лютого 2013 року, вищевказана квартира з будівельним АДРЕСА_1 складалась з 3-х рівнів загальною площею 128,22 кв. м. Загальна площа першого рівня складала 67,26 кв. м, загальна площа другого рівня - 35,34 кв. м, а загальна площа третього рівня - 23,97 кв. м. 52. Крім того, 25 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» укладено додаткову угоду до договору про пайову участь у будівництві, згідно з якою вказана квартира під будівельним АДРЕСА_1 має бути розташована не тільки на 21-22 поверхах, але і на 23 поверсі вказаного жилого будинку № 1. 53. 17 березня 2010 року ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» складено акт, в якому зазначено, що площа вищевказаної спірної квартири АДРЕСА_1 139,4 кв. м. 54 . 25 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» був укладений договір про припинення зобов`язань заліком зустрічних вимог. 29 березня 2010 року позивач, як розпорядник рахунку у цінних паперах, на виконання умов договору викупу емітентом цільових облігацій від 21 січня 2010 року, надала розпорядження до ВАТ «Морський транспортний банк» про списання вищевказаної облігації з її рахунку у цінних паперах із зарахуванням її на рахунок у цінних паперах ТОВ «Добробуд ЛТД», яке було виконане. 29 березня 2019 року позивач сплатила на користь ТОВ «Добробуд ЛТД» 133 321 грн 50 коп. 55. 25 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Добробуд ЛТД» був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, згідно з пунктом 3.1 якого ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язалось передати їй у власність об`єкт інвестування (безумовне майнове право на квартиру будівельний АДРЕСА_1 розрахунковою площею 139,40 кв. м, розташовану на 21-22-23-му поверхах жилого будинку № 1 багатоповерхового житлового комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_2 , Житловий комплекс «Гагарін Плаза - 1»), а позивач зобов`язалась прийняти об`єкт інвестування і сплатити за нього ТОВ «Добробуд ЛТД» інвестицію. Згідно з пунктом 4.2 вищевказаного договору купівлі-продажу майнових прав передача ТОВ «Добробуд ЛТД» позивачу об`єкту інвестування по акту прийому-передачі мала відбутись не пізніше 04 кварталу 2011 року. Пунктом 5.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року встановлено, що інвестиція, яку позивач зобов`язана сплатити ТОВ «Добробуд ЛТД» до 15 листопада 2010 року, з урахуванням податку на додану вартість, становить 427 308 грн 98 коп. Відповідно до додатку № 1 до договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, квартира будівельний АДРЕСА_1 у вищевказаному будинку складалась з 3-х рівнів, загальною площею 139,4 кв. м. Загальна площа першого рівня складала 75,5 кв. м, загальна площа другого рівня складала 33,37 кв. м, а загальна площа третього рівня складала 30,53 кв. м. При цьому вказаний житловий будинок було введено в експлуатацію у 2014 році. 56. Крім того, договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року передбачено, що з моменту набуття чинності цього договору, Договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна від 28 березня 2008 року, укладений між цими ж сторонами, втрачає свою силу (припиняється) за згодою сторін. 57. Проаналізувавши наведені обставини у їх сукупності, Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що судом першої інстанції зроблені вірні висновки щодо безпідставності вимог позивача про визнання недійсними вказаних договорів, з таких підстав. 58. Судом першої інстанції були встановлені наступні обставини. 59. Відповідно до договору купівлі продажу майнових прав № 1\22-23-АДРЕСА_3 від 19 березня 2010 року та акта приймання-передачі квартири № АДРЕСА_1 від 26 грудня 2014 року квартира з будівельним АДРЕСА_1 (нині квартира АДРЕСА_1) знаходиться на 22-23 поверхах і має розрахункову площу 115,5 кв.м. 60. Відповідно до договору купівлі продажу майнових прав № 1\21-175\1 від 18 листопада 2010 року та акта приймання-передачі квартири № АДРЕСА_2 від 17 грудня 2014 року квартира із будівельним № АДРЕСА_2 (нині квартира АДРЕСА_2) знаходиться на 21 поверсі і має розрахункову площу 76,1 кв.м. 61. Будівельні номери в зазначених договорах купівлі-продажу не співпадають із будівельним АДРЕСА_1 вказаним в договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, укладеним із позивачем. Договір купівлі - продажу майнових прав № 1\22-23-176\1 від 19 березня 2010 року був укладений раніше, ніж вказаний договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року. 62. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, щодо того, що інтереси позивача порушують саме оскаржувані договори. При цьому відсутні докази, що будь-яке невиконання договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року зумовлено саме укладанням ТОВ «Добробуд ЛТД» вказаних договорів купівлі-продажу майнових прав № 1\22-23-176\1 від 19 березня 2010 року та № 1\21-175\1 від 18 листопада 2010 року. 63. Крім того, такий висновок зроблено і з тих підстав, що сумарна площа двох, вищевказаних квартир (з будівельним АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3) є значно більшою ніж розрахункова площа майна, вказана в договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року. 64. При цьому відповідно до п. 5.8 договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року розрахункова площа новозбудованого майна визначається технічною документацією розробленою КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості». Ця умова погоджена обома сторонами договору. Наданий позивачем технічний паспорт від 24 липня 2014 року, складений ТОВ «Нове БТІ», тому не може вважатися належним доказом по справі з огляду і на ту обставину, що договором купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року визначено, суб'єкта, який визначає остаточну розрахункову площу новозбудованого майна. 65. Крім того, суд першої інстанції правильно зазначив, що висновок будівельно-технічного експертного дослідження 18 серпня 2014 року не може бути визнаний належним та допустимий доказом з огляду на наступне. 66. Так, ст. 106 ЦПК України, передбачено можливість проведення експертизи на замовлення учасників справи. 67. Частиною 6 ст. 106 ЦПК України зазначено, що експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду. Згідно з ч. 5 ст. 106 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. 68. Разом з тим, у висновку будівельно-технічного експертного дослідження 18 серпня 2014 року не зазначено, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та те, що висновок підготовлено для подання до суду. 69. Крім того, можливість складання висновку за зверненням учасника справи на момент складання вказаного висновку будівельно-технічного експертного дослідження передбачено ще не було, оскільки така можливість була передбачена з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності такими змінами до ЦПК України, в тому числі, в частині викладення ст. 106 цього Кодексу у вищевказаній редакції. 70. Відповідно до ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 71. Ураховуючи те, що висновок експерта не є належним та допустимим доказом, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що ОСОБА_1 не доведено, що майно, яке відчужувалось за вказаними спірними договорами купівлі продажу майнових прав, укладеними із відповідачами, є ідентичним майну, зазначеному в укладеному з нею договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року. 72. Крім того, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції зокрема складається з мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції. 73. Проте, рішення суду апеляційної інстанції містить суперечливі висновки щодо фактичної остаточної площі спірної квартири, право власності на яку визнано за ОСОБА_1 , зокрема одночасно зазначено розміри 155,2, 155,4 та 191,6 кв. м - без визначення конкретизації щодо розміру дійсної та остаточної площі спірного нерухомого майна, а отже такі висновки є взаємовиключними, і судом апеляційної інстанції вказані розбіжності проігноровані. 74. Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що виходячи з умов договору купівлі-продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, укладеним з ТОВ «Добробуд ЛТД», ОСОБА_1 придбала майнові права на квартиру з АДРЕСА_1, розрахунковою площею 139,4 кв. м на 21-22-23 поверхах у житловому будинку АДРЕСА_7 та була внесена у реєстр власників майнових прав на квартиру АДРЕСА_3 вказаного житлового будинку. При цьому, п. 5.8 цього договору купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року передбачено зміну розміру інвестиції пропорційно розрахункової площі новозбудованого майна у порядку, визначеному цим договором. Згідно з технічним паспортом від 24 липня 2014 року (який визнано судом апеляційної інстанції належним та допустимим доказом у справі) загальна площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,4 кв. м, а відповідно до висновку будівельно-технічного експертного дослідження №017/14 від 18 серпня 2014 року (який також визнано судом апеляційної інстанції належним та допустимим доказом по справі) площа квартири АДРЕСА_17 , становить 155,2 кв. м. 75. Також, апеляційний суд всупереч вимогам ч. 1 ст. 382 ЦПК України не навів доводів щодо незгоди з висновками суду першої інстанції та мотивів прийняття чи відхилення кожного аргументу. Зокрема, апеляційним судом не спростовано вищевказаний висновок суду першої інстанції щодо розбіжності у співвідношенні загальної площі квартир АДРЕСА_2 (яка згідно з рішенням суду першої інстанції становить 191,6 кв.м) у будинку АДРЕСА_2 , у порівнянні з вищевказаною площею квартири АДРЕСА_17 , а отже належним чином не обґрунтовані висновки апеляційного суду щодо того, що вказані квартири, яким було присвоєно № АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1, фактично і є спірною квартирою, якій раніше був присвоєний будівельний АДРЕСА_1. 76. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що питання щодо встановлення розміру дійсної фактичної площі спірної квартири вочевидь стосується безпосереднього предмету судового розгляду, в тому числі, в контексті визначення співвідношення вищевказаної квартири із будівельним номером АДРЕСА_1, визначеного у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, до квартир із будівельним номером АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_3) та будівельним номером АДРЕСА_1 (квартира АДРЕСА_2), на які суд апеляційної інстанції визнав право власності за ОСОБА_1 77. При цьому згідно із законом на ОСОБА_1 було покладено обов'язок щодо доведення цих обставин. 78. Так, з положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України, зокрема вбачається, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. 79. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає недоведеними твердження ОСОБА_1 що вищевказана квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка визначена договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, є тим самим нерухомим майном, на яке суд апеляційної інстанції визнав за нею право власності, проте, вже з іншими вищевказаними номерами. 80. Щодо вирішення питання визнання недійсними договорів Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного. 81. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, на момент вчинення правочину. Відповідно до ст. 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. 82. Позивачем не доведено, що оскаржувані правочини не відповідають вимогам встановленим ст. 203 ЦК України, іншим вимогам закону або порушують її законні права та інтереси. 83. Крім того, Велика Палата Верховного Суду погоджується і з рішенням суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності за позивачем, витребування майна із чужого незаконного володіння, зобов`язання усунути та не чинити перешкоди позивачу у користуванні квартирою, виселення вказаних відповідачів та вселення позивача у спірне житло, з огляду на наступне. 84. Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. 85. Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. 86. Згідно із ст. 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами. 87. Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. 88. Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах, визначених цивільним законодавством. 89. Згідно з нормами ЦК України до первинного способу набуття права власності, зокрема, належить набуття права власності на новостворену річ (в тому числі, на об`єкт незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене нічиє право власності (ст. 331 ЦК України). 90. Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є правопороджуючі юридичні факти, а для похідного - правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів. 91. Положеннями ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття. 92. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, зокрема, на об`єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації. 93. Право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін. 94. Для набуття набувачем права власності на майно передбачена наявність таких складових: укладення договору (в передбачених статтями 208, 209 ЦК України випадках - нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках - державна реєстрація. 95. При цьому сторони договору вправі встановити додаткові (відкладальні або скасувальні) умови, а при переході права власності на рухомі речі - самостійно визначати момент переходу права власності. 96. Тобто, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, позивач отримала обмежене речове право, за яким вона, як власник цього права, наділена певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому. 97. Так, умовами договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов'язалось передати у власність ОСОБА_1 безумовне майнове право на новозбудоване майно (після введення об'єкта будівництва в експлуатацію), що після державної реєстрації (за ініціативою та за рахунок позивача стає її правом власності на новозбудоване майно, як на нерухомість). Право власності на новозбудоване майно виникає в порядку, визначеному цивільним законодавством України. 98. Для отримання позивачем права власності саме на новозбудоване майно (квартиру з будівельним АДРЕСА_2 розрахунковою площею 139,4 кв. м, розташовану на 21-22-23 поверсі будинку № 1 багатоповерхового жилого комплексу із вбудованими приміщеннями обслуговування й підземним паркінгом за вищевказаною адресою) необхідна наявність ряду правопороджуючих фактів. Такі факти регламентовані п. 6.2 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року та діючим законодавством щодо порядку реєстрації речових прав на нерухоме майно, та такими фактами, зокрема, є: документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси; акт приймання-передачі об'єкта будівництва та новоствореного майна. 99. Факт підписання відповідного акта приймання-передачі об`єкта будівництва та новоствореного майна мав підтвердити належне виконання сторонами умов договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, але з огляду на те, що у позивача є заперечення щодо належного виконання умов договору з боку ТОВ «Добробуд ЛТД», це виявилося неможливим. 100. Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. 101. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. 102. Статтею 331 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. 103. На час укладення сторонами відповідного договору про фінансування будівництва правовідносини щодо залучення коштів фізичних осіб з метою фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулювалися Законами України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та «Про інвестиційну діяльність». 104. Судове рішення за загальним правилом не є підставою виникнення права власності. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Ні зазначеними вище нормами, ні нормою ст. 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об`єкт нерухомості на підставі судового рішення. 105. Отже, порядок оформлення права власності на об`єкт інвестування після прийняття такого об`єкта в експлуатацію визначено відповідними нормами. 106. Відповідно до ст. 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. 107. Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. 108. Беручи до уваги, що моментом виникнення майнових прав, а саме суб`єктивних прав учасників правовідносин, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності, яке позивачем на спірні квартири у втстановленому законом та договором порядку не набуте, вимоги ОСОБА_1 щодо визнання її власником квартир не ґрунтуються на законі. 109. Крім того, має місце пред`явлення позовів про визнання права власності на новостворене чи реконструйоване нерухоме майно, щоб спростити чи уникнути встановленої законодавством досить тривалої в часі та фінансово затратної процедури оформлення прав на це майно. 110. Оскільки набуття права власності регулюється окремими нормами і зазначені вище позови заявляються формально не для визнання, а для набуття права власності, задоволені вони бути не можуть. 111. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на те, що позивач не є і не була власником жодної із зазначених квартир (№ АДРЕСА_2 та № АДРЕСА_1),на які просить визнати право власності, а також не надала доказів, що є власником майнових прав на ці квартири, то суд першої інстанції правильно вважав, що позивач безпідставно звернувся із позовом з такими вимогами. 112. Крім того, судом першої інстанції правильно зазначено, що власник майна вправі звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов). 113. При цьому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неможливість одночасного пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого не власника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння). 114. Отже, віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. При цьому одна з умов застосування як віндикаційного , так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів. 115. Відповідно до ст. 387 ЦК України та ч. 3 ст. 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. 116. Об`єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. 117. Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень ЦК України. 118. Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ. Відповідно до положень ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. 119. При цьому, як вже зазначалося вище - індивідуальні ознаки (загальна розрахункова площа, поверхи, планування), якими наділена квартира із будівельним номером АДРЕСА_1, яка зазначена у договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, не відповідають індивідуальним ознакам притаманним квартирам із будівельним номером АДРЕСА_3 (нині квартира АДРЕСА_3 ) та будівельним номером АДРЕСА_2 (нині АДРЕСА_2 . 120. Крім того, судом першої інстанції було вірно встановлено, що відповідно до позовної заяви, позивач вважає, що її права та інтереси порушені саме невиконанням ТОВ «Добробуд ЛТД» своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, які стосуються передання їй новозбудованого майна та документів необхідних для реєстрації за нею права власності на нього. Отже, з огляду на те, що позивач стверджує про перебування із ТОВ «Добробуд ЛТД» у зобов`язальних відносинах, то права позивача повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права. 121. Також, судом першої інстанції було встановлено, що ТОВ «Добробуд ЛТД» у порядку визначеному п. 7.3 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року використало своє право на одностороннє розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року, шляхом направлення відповідних повідомлень позивачу, враховуючи, що останнє повторне повідомлення не було вручено позивачу із причин, що не залежали від ТОВ «Добробуд ЛТД». Отже, з 03 квітня 2015 року - з дати повторного повернення повідомлення кур`єрської служби про неможливість здійснити доставку поштових конвертів ОСОБА_1 , договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року є розірваним на підставі ст. 651 ЦК України, якою передбачено, що розірвання договорів здійснюється за згодою сторін, розірвання договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором. 122. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що судом апеляційної інстанції безпідставно, без посилання на норми права було констатовано нікчемність пункту 7.3 договору купівлі-продажу від 25 березня 2010 року, зокрема в контексті вимог законодавства, та співвідношення обставин щодо сплати інвестором ОСОБА_1 щомісячних членських внесків до ГО «АІ «Гагарін Плаза» до відповідних прав та обов`язків сторін по вказаному договору купівлі-продажу від 25 березня 2010 року, оскільки мотивувальна частина постанови Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року не містить аналізу вимог ЦК України або іншого законодавства релевантного до таких спірних правовідносин. 123. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції не обґрунтував висновок про те, що ОСОБА_1 не давала своєї згоди на збільшення площі спірної квартири. Так, у п. 6.1 договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно від 25 березня 2010 року визначено, що після введення об`єкта будівництва в експлуатацію, але не раніше завершення повного розрахунку між сторонами за цим договором, ТОВ «Добробуд ЛТД» зобов`язано передати ОСОБА_1 об`єкт інвестування та новозбудоване майно, а ОСОБА_1 зобов`язана прийняти його за актом прийому-передачі. У п. 5.5-5.10 цього договору передбачено, що розмір інвестиції підлягає зміні при настанні умов прямо передбачених цим договором або за згодою сторін; інвестор зобов`язаний своєчасно сплатити інвестицію у порядку, передбаченому цим договором; погоджено відповідну зміну розміру інвестиції пропорційно розрахункової площі новозбудованого майна у порядку, визначеному цим договором. 124. Наведених умов договору суд апеляційної інстанції не врахував та не проаналізував положень ст. 204, 526, 530 ЦК України, якими регламентовані умови правомірності правочину та правила належного виконання зобов`язання, зокрема в контексті зобов`язань ОСОБА_1 щодо виконання вищевказаних умов договору купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року, в тому числі і в частині, яка стосується відповідного збільшення розміру інвестиції. 125. Так, відповідно до приписів ст. 526, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином у відповідності з умовами договору і вимогами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов і вимог - у відповідності зі звичаями ділового обороту або іншими вимогами, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. 126. У відповідності до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. 127. Згідно з ч. 2 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. 128. Враховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ОСОБА_1 не було доведено і ті обставини, що вона належним чином виконала вищевказані зобов`язання за договором купівлі - продажу майнових прав від 25 березня 2010 року в частині щодо оплати у повному обсязі інвестиції пропорційно збільшенню розміру площі спірного нерухомого майна - в контексті вирішення питання щодо набуття відповідного майнового права щодо спірного нерухомого майна. 129. Разом з тим, ОСОБА_1 не позбавлена права на звернення на підставі ст. ст. 625, 653 ЦК України із позовом про відшкодування завданих їй збитків. 130. Щодо наявності виключної правової проблеми, для вирішення якої Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне. 131. В ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 травня 2019 року колегія суддів вказала на те, що ухвалюючи постанову у справі, яка переглядається, апеляційний суд виходив із того, що позивач, сплативши у повному обсязі кошти за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, стала власником прав на це майно, тому визнав за останньою право власності на об`єкт інвестування - нерухоме майно у будинку який було введено в експлуатацію. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 та від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15 зазначено, що визнання у судовому порядку права власності на новостворене майно за позовом, заявленим до будівельної компанії, суперечить вимогам ст. 15, 331 ЦК України. Колегія суддів вважала, що такі висновки Верховного Суду України свідчать про існування виключної правової проблеми, оскільки ними унеможливлено захист невизнаного та оспорюваного (а не лише порушеного) права, що є об`єктами цивільного права. При цьому колегія суддів звертала увагу на те, що за аналогічних фактичних обставин і тотожних правовідносин в інших постановах Верховний Суд України приходив до висновку про необхідність захисту прав позивачів, а саме у постановах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14 та від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15. 132. Враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про недоведеність позивачем наявності у неї майнового права на спірне новостворене майно, тому відсутні підстави для розгляду питання про наявність чи відсутність виключної правової проблеми, у тому числі, в контексті застосування положень ст. 392 ЦК України - щодо захисту інтересів ОСОБА_1 шляхом визнання за неї права власності на спірне майно. 133. Щодо доводів касаційної скарги про пропущення ОСОБА_1 строків позовної давностіВелика Палата Верховного Суду констатує наступне. 134. Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову. 135. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 136. Відповідно до ч. 1 ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 137. Згідно із ч. 4 ст. 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 138. Враховуючи вищевикладене, допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року,рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 рокузмінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови, в іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 року залишити без змін. Щодо судових витрат 139. Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 140. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 141. Судові витрати у виді судового збору за подання ОСОБА_1 позову та клопотань до суду першої інстанції, а також апеляційної скарги підлягають зарахуванню в дохід держави. 142. Судові витрати у виді судового збору, сплачені ОСОБА_2 , ТОВ «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 за подання касаційних скарг по 14184 грн 60 коп. кожний, належить стягнути з ОСОБА_1 . Керуючись ст. 400, 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» та ОСОБА_5 задовольнити частково. Скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2018 року. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 травня 2018 рокузмінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови, в іншій частині -залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_26 ) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут ЛТД» (ЄДРПОУ 32146472, адреса: Одеська область, м. Іллічівськ, вул. 1 травня, буд. 3) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_25 ) на користь ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_27 ) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 14184 (чотирнадцять тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 60 коп. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т .О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська О.С. Золотніков Джерело: ЄДРСР 87144996

Постанова Іменем України 20 листопада 2019 року м. Київ Справа № 669/930/16-ц Провадження № 14-486цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідачаТкачука О.С., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Україна 2001» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля», державного реєстратора Комунального підприємства «Ізяславське районне бюро технічної інвентаризації» про визнання недійсним договору оренди землі та скасування рішення про його державну реєстрацію за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля» на рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року, ухвалене суддею Давидюком О.І., та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року, постановлену у складі суддів Спірідонової Т.В., Купельського А.В., Янчук Т.О. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У вересні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Україна 2001» (далі - ТОВ «Україна 2001») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля» (далі - ТОВ НВА «Перлина Поділля»), державного реєстратора Комунального підприємства «Ізяславське районне бюро технічної інвентаризації» (далі - державний реєстратор КП «Ізяславське РБТІ») про визнання недійсним договору оренди землі та скасування рішення про його державну реєстрацію. 2. Позовна заява мотивована тим, що 16 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Україна 2001» було укладено договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, цільове призначення якої - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, строком на 10 років, який зареєстровано у Білогірському РВ ХТФДП «УДЗК» за № 040074800223. У період дії указаного договору 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля» укладено договір оренди на ту ж саму земельну ділянку, орендарем якої є ТОВ «Україна 2001». При цьому договір оренди з останнім не припинив свою дію, не був розірваний ні за згодою сторін, ні в судовому порядку. Право оренди земельної ділянки на підставі договору оренди між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля» зареєстровано державним реєстратором КП «Ізяславське РБТІ» згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 серпня 2016 року. Заявник вважав, що у зв`язку з укладенням ОСОБА_1 договору оренди з новим орендарем ТОВ НВА «Перлина Поділля» у період дії договору із попереднім орендарем, порушені права ТОВ «Україна 2001» як орендаря, які підлягають захисту в судовому порядку. 3. З урахуванням викладеного ТОВ «Україна 2001» просило суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078, укладений 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля» та скасувати рішення державного реєстратора КП «Ізяславське РБТІ» про його державну реєстрацію від 15 серпня 2016 року. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 4. Рішенням Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року, позов ТОВ «Україна 2001» задоволено. Визнано договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, укладений 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля», недійсним. Скасовано рішення державного реєстратора КП «Ізяславське РБТІ» про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 серпня 2016 року щодо державної реєстрації іншого речового права (права оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078), прийняте на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля». Вирішено питання про розподіл судових витрат. 5. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що укладенням ОСОБА_1 оспорюваного договору оренди з новим орендарем ТОВ НВА «Перлина Поділля», у період дії чинного договору оренди із попереднім орендарем ТОВ «Україна 2001», порушуються права останнього на належне користування землею. Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. У квітні 2017 року ТОВ НВА «Перлина Поділля» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення у справі про відмову в задоволенні позову, посилаючись на те, що судами попередніх інстанцій неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, належним чином не досліджено надані докази у їх сукупності. Зокрема, суди належним чином не перевірили доводи заявника про законність укладеного з ним договору оренди земельної ділянки і що при реєстрації цього договору, реєстратор вчинив реєстраційні дії відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», попередньо отримавши довідку від відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області з інформацією про відсутність зареєстрованих договорів оренди на земельну ділянку площею 3,1182 га. Право оренди земельної ділянки, належної ОСОБА_1 , яке начебто існувало у ТОВ «Україна 2001», не було зареєстроване належним чином відповідно до порядку, який діяв на час його реєстрації, а відтак у ТОВ «Україна 2001» відсутнє право оренди на спірну земельну ділянку. Крім того, вимога позивача щодо скасування державної реєстрації майнових прав є такою, що повинна оплачуватись судовим збором окремо і розглядатись у порядку адміністративного судочинства, а не цивільного судочинства, про що представником ТОВ НВА «Перлина Поділля» заявлялось клопотання, яке було відхилено. Позиція інших учасників справи 7. У жовтні 2017 року ТОВ «Україна 2001» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначило, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а тому підлягають залишенню без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції 8. 24 квітня 2017 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. 9. 05 жовтня 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу призначено до судового розгляду. 10. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII), яким ЦПК України викладений у новій редакції. 11. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12. 12 квітня 2018 року Верховний Суд отримав справу за касаційною скаргою ТОВ НВА «Перлина Поділля» на рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року. 13. 07 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Згідно з ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 15. Враховуючи те, що заявник оскаржує рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 16. 02 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду 17. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. 18. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 19. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 20. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 21. Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 22. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 зазначеної статті). 23. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України). 24. Пункт 7 ч. 1 ст. 3 КАС України визначав, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 25.Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України). 26. Для розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних та інших справ недостатньо застосування виключно формальних критеріїв - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин і предмета спору. Для правильного вирішення питання про юрисдикцію суду визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. 27. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17). 28. Отже, у публічно-правовому спорі сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні: одна зі сторін - суб`єкт владних повноважень - виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Зазначені функції суб`єкт владних повноважень має виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. 29. Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 30. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають, зокрема, з цивільних та земельних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ч. 1 ст. 15). 31. У позові ТОВ «Україна 2001» заявило вимогу щодо скасування рішення державного реєстратора КП «Ізяславське РБТІ», прийнятого на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного 05 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ НВА «Перлина Поділля», оскільки на думку заявника, відбулося порушення його права оренди земельної ділянки у зв`язку з укладенням орендодавцем оскаржуваного договору і реєстрацією на його підставі аналогічного права на ту ж саму земельну ділянку за іншою особою. 32. Вирішуючи питання юрисдикційності в частині цих позовних вимог, яке є одним із доводів касаційної скарги, слід зазначити, що державний реєстратор, приймаючи таке рішення, не мав з позивачем публічно-правових відносин. Оскаржуване рішення стосувалось реєстрації прав ТОВ НВА «Перлина Поділля», а не позивача. Оскільки ТОВ «Україна 2001» не було заявником стосовно реєстраційних дій, для вчинення яких за заявою ТОВ НВА «Перлина Поділля» було прийнято оскаржуване рішення, та спірні правовідносини щодо права оренди земельної ділянки існують у позивача з ТОВ НВА «Перлина Поділля» й орендодавцем, то такі правовідносини не є публічно-правовими і підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. 33. Аналогічні висновки також були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 та від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц. 34. Щодо суті заявлених позовних вимог Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне. 35.Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 172649 від 22 червня 2009 року орендодавець ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078, яка розташована на території Залузької сільської ради Білогірського району Хмельницької області (а. с. 56, т. 1). 16 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Україна 2001» укладено договір оренди земельної ділянки площею 3,1182 га, кадастровий номер 6820383500:07:004:0078, строком на 10 років (а. с. 4-5, т. 1). Згідно з актом приймання-передачі від 16 квітня 2010 року на виконання умов укладеного договору оренди орендодавець передав, а позивач ТОВ «Україна 2001» прийняв земельну ділянку у користування (а. с. 6, т. 1). 05 серпня 2016 року орендодавець уклав з ТОВ НВА «Перлина Поділля» договір оренди цієї ж земельної ділянки. 15 серпня 2016 року державний реєстратор КП «Ізяславське РБТІ» прийняв рішення за індексним номером 30945369 про державну реєстрацію права оренди вказаної земельної ділянки. 36. У позові ТОВ «Україна 2001» вказувало на те, що на час укладення оспорюваного договору від 05 серпня 2016 року, був чинним договір оренди тієї самої земельної ділянки, укладений орендодавцем з ним 16 квітня 2010 року. 37. За змістом положень ст. ст. 210, 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. 38. Відповідно до ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. 39. Згідно з ч. 5 ст. 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України, тут і далі - у редакції, чинній на час укладення договору оренди від 16 квітня 2010 року) право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. 40. Статті 18 і 20 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час укладення договору від 16 квітня 2010 року, передбачали, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. 41. Згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. 42. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною (п. «в» ч. 3 ст. 152 ЗК України). 43. Зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК України). 44. Згідно з абз. 4 ч. 2 ст. 24 Закону України «Про оренду землі» орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою. 45.Задовольняючи позов, суди виходили із того, що укладення оспорюваного договору у період дії договору від 16 квітня 2010 року щодо тієї самої земельної ділянки,порушує права позивача на користування нею. 46. Згідно зі ст. 202 ЗК України державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель. Державний реєстр земель складається з двох частин: а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок (далі - Книга записів); б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку. 47. Порядок державної реєстрації договору оренди земельної ділянки станом на 16 квітня 2010 рокурегулювався постановоюКабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року № 1021 «Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі» (далі - Порядок). 48. Записи до розділів Книги записів вносилися при видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку, яким, зокрема, був договір оренди землі (пункт 10 Порядку). Дата внесення запису до розділу Книги записів була датою державної реєстрації документа, що посвідчує право на земельну ділянку (пункт 11 Порядку). Згідно з пунктом 16-2 Порядку підставою для державної реєстрації договору оренди була заява власника або набувача права, подана до відповідного територіального органу Держземагентства разом з іншими, визначеними цим пунктом, документами. 49. Отже, на час укладення позивачем договору оренди від 16 квітня 2010 року, його державна реєстрація була пов`язана із датою внесення запису до відповідного розділу Книги записів. 50. Виконання Порядку на час укладення договорів оренди від 16 квітня 2010 року забезпечувалося функціонуванням Перехідної реєстраційної системи, що діяла у період з 03 серпня 2011 року до 30 грудня 2012 року включно й адміністраторами якої були підрозділи Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру». Факт державної реєстрації договору оренди земельної ділянки, якщо така відбулася, відображався у тексті цього договору відповідно до Типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року № 220. У тексті, зокрема, зазначалася інформація про орган, якийпровів державну реєстрацію договору та його посадову особу, а також дата вчинення та номер запису в Державному реєстрі земель. На підтвердження вказаної інформації державний реєстратор посвідчував напис своїм підписом та печаткою органу реєстрації за наявності (далі - реєстраційний напис). 51. Отже, реєстраційний напис на договорі оренди земельної ділянки є похідним від запису у Книзі записів. Державний реєстратор не був наділений правом проставити такий напис, поки не зробив відповідний запис у Книзі записів за певним номером. 52. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що на оригіналі договоруоренди землі від 16 квітня 2010 року є відмітка посадової особи із прикладенням «мокрої» гербової печатки про те, що цей договір зареєстрований у відділі Держкомзему Білогірського району Хмельницької області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 16 квітня 2010 року № 041074800223. 53. ТОВ НВА «Перлина Поділля» стверджувало, що згідно з листами відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області від 17 листопада 2016 року (а. с. 71, т. 1) і від 21 лютого 2017 року (а. с. 240, т. 1) та відповіддю Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 21 лютого 2017 року (а. с. 241, т. 1) запис про реєстрацію договору оренди від 16 квітня 2010 року у Державному реєстрі земель не вчинявся, а Книга записів на земельну ділянку не формувалася. 54. Суд першої інстанції не дослідивши зазначені докази та не спростувавши доводи ТОВ НВА «Перлина Поділля» щодо відсутності Книгизаписів на земельну ділянку,вказав на наявність реєстраційного напису на договоріоренди від 16 квітня 2010 року, що на думку суду, беззаперечно свідчить про державну реєстрацію цього договору. 55. Апеляційний суд також не надав оцінки листу відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області від 28 жовтня 2016 року (а. с. 44, т. 1), згідно з яким договір оренди від 16 квітня 2010 року був зареєстрований у Перехідній реєстраційній системі, а також листу цього ж відділу від 17 листопада 2016 року (а. с. 71, а. 1), в якому вказано про відсутність інформації щодо внесення записів про реєстрацію договору оренди від16 квітня 2010 року у Книгах записів і Поземельних книгах та про відсутність інформації про реєстрацію цього договору у Перехідній реєстраційний системі у зв`язку з припиненням її дії. 56. Натомість на підставі договору оренди від 16 квітня 2010 року, суд апеляційної інстанції встановив, що він був зареєстрований, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис № 041074800223 і вказав, що факт відсутності Книги записів щодо реєстрації цього договору також беззаперечно не свідчить про те, що такий договір не пройшов процедуру державної реєстрації відповідно до діючого на той час порядку. 57. Належно не дослідивши наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, не надавши оцінки договору оренди від 16 квітня 2010 року та листам відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області, апеляційний суд дійшов суперечливих висновків стосовно того, чи було внесено запис про державну реєстрацію договору оренди від 16 квітня 2010 року у Державний реєстр земель (Книги записів і Поземельні книги), а відтак, чи бувзареєстрований цей договір у встановленому на той час порядку. 58. Доводи ТОВ НВА «Перлина Поділля» про те, що є підстави вважати, що реєстраційний напис на договоріоренди від 16 квітня 2010 року вчинений не державним реєстратором, а іншою особою, суди першої й апеляційної інстанцій також не проаналізували. 59. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання ТОВ НВА «Перлина Поділля» про призначення судової почеркознавчої експертизи, що було подано до суду 07 грудня 2016 року (а. с. 180, т. 1). Це клопотання було обґрунтовано необхідністю встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме встановлення справжності підпису державного реєстратора та відбитку печатки у реєстраційному написі на договорі оренди від 16 квітня 2010 року. 60. Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, здійсненню особами, які беруть участь у справі, їхніх прав у випадках, встановлених цим кодексом. Частинами 1, 2 ст. 133 ЦПК України у вказаній редакції передбачено, що особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів. Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи. 61. Суд першої інстанції в ухвалі від 07 грудня 2016 року вказав єдиною підставою для відмови у задоволенні клопотання ТОВ НВА «Перлина Поділля» про призначення судової почеркознавчої експертизи те, що клопотання виходить за межі позовних вимог і не є предметом розгляду даної справи. При цьому суд не звернув уваги на те, що з огляду на зміст позовних вимог їх вирішення залежить, зокрема, від того, чи був чинним на момент укладення оспорюваного договору, договір оренди від 16 квітня 2010 року. 62. Крім того, суди першої й апеляційної інстанцій не врахували, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, а також не оцінили наявність або відсутність добросовісності ТОВ НВА «Перлина Поділля». 63. Згідно з ч. 1 ст. 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 64. Зважаючи на приписи ч. 1 ст. 400 ЦПК України доводи касаційної скарги, які стосуються встановлення фактичних обставин справи, не можуть бути перевірені судом касаційної інстанції. 65. Відповідно до пунктів 1-3 ч. 3 ст. 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. 66. Відповідно до ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 67. Оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та не встановили обставини, які мають вирішальне значення для розгляду цього спору, справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 68. Таким чином, касаційна скарга ТОВ НВА «Перлина Поділля»підлягає частковому задоволенню, а рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 року - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Щодо судових витрат 69. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 70. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича агрофірма «Перлина Поділля» задовольнити частково. Рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 31 березня 2017 рокускасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т .О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86105174

У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., ШтеликС.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 8 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року в с т а н о в и л а: У листопаді 2010 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ УкрСиббанк») звернулося до суду з указаним вище позовом, посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов'язань за кредитним договором від 27 грудня 2007 року, згідно з умовами якого вона отримала кредит у сумі 265 тис. доларів США строком до 26 грудня 2014 року зі сплатою 12,9 % річних, унаслідок чого станом на 2 липня 2010 року утворилася заборгованість у розмірі 2 404 880 грн 97 коп., що підлягає стягненню в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4, який згідно з договором поруки від 27 грудня 2007 року зобов'язався відповідати за виконання позичальником усіх його зобов'язань перед банком у повному обсязі. 12 грудня 2011 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») та ПАТ УкрСиббанк» укладено договір факторингу за зобов'язаннями, які виникли у ОСОБА_3, у зв'язку з чим до ТОВ «Кей-Колект» перейшли всі права нового кредитора, яке у судовому засіданні після заміни позивача у справі у порядку процесуального правонаступництва, підтримало позов у повному обсязі. Справа судами розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 8 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року, позов ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість за кредитним договором від 27 грудня 2007 року станом на 2 липня 2010 року у розмірі 2 404 880 грн 97 коп., з яких: кредитна заборгованість у розмірі 257 637 доларів 37 центів США, що еквівалентно 2 037 576 грн 67 коп., заборгованість по процентах у розмірі 41 764 доларів 36 центів США, що еквівалентно 330 301 грн 79 коп., пеня у розмірі 36 502 грн 51 коп. і 500 грн. У задоволенні позову до ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині вимог до ОСОБА_3 скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект» відмовити. Отже, судові рішення в частині відмови в задоволенні позову до ОСОБА_4 не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються (ст. 335 ЦПК України). Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи частково позов ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка порушила умови кредитного договору, допустила кредитну заборгованість. Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також про те, що ОСОБА_3 не довела, що кредит не отримувала, оскільки згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи саме нею підписано договір про надання споживчого кредиту, отже, договір є укладеним з цієї дати, а не з моменту передачі грошей, у зв'язку з чим цей же висновок експертизи про те, що вона не підписувала додаткову угоду до кредитного договору та заявку на видачу готівки у графі «отримувач коштів» значення немає, оскільки вона як позичальник частково виконувала умови договору. Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судами встановлено, що 27 грудня 2007 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав відповідачу споживчий кредит у сумі 265 тис. доларів США зі сплатою 12,9 % річних із кінцевим терміном повернення - 26 грудня 2014 року. Того ж дня на забезпечення належного виконання зобов'язань за вказаним договором між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, згідно з яким він поручився за належне виконання позичальником усіх зобов'язань за кредитним договором перед банком у повному обсязі. 12 грудня 2011 року між ТОВ «Кей-Колект» та ПАТ УкрСиббанк» укладено договір факторингу за зобов'язаннями, які виникли у ОСОБА_3, у зв'язку з чим до ТОВ «Кей-Колект» перейшли всі права нового кредитора (ст. 512 ЦК України), яке у судовому засіданні після заміни позивача у справі у порядку процесуального правонаступництва, підтримало позов у повному обсязі. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених кредитним договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до положень ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. Апеляційний суд не врахував, що згідно з ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи. Скасовуючи попередні судові рішення, суд касаційної інстанції в ухвалі від 13 серпня 2014 року зазначив про необхідність перевірки фактичних обставин, які стосуються як укладення кредитного договору, так і отримання грошових коштів.При цьому також вказував на необхідність встановити дійсний розмір кредитної заборгованості з урахуванням заперечень відповідача, дослідити первинну бухгалтерську документацію. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 зазначала, що кредит вона мала намір взяти для розвитку бізнесу її батька, уклала договір, проте її батько помер, тому в подальшому кредитні кошти фактично не отримувала й підписи у заявках про їх отримання та квитанціях їй не належать, кредит не погашала. Відповідно до ч. 1 ст. 10, ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК України. Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 143 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи від 4 червня 2015 року, призначеної після скасування попередніх судових рішень судом касаційної інстанції, експертами встановлено, що підписи від імені ОСОБА_3 у договорі про надання споживчого кредиту від 27 грудня 2007 року виконані самою ОСОБА_3, а підписи від її імені в додатковій угоді до кредитного договору від 10 березня 2009 року та в заявках на видачу готівки і графах «підпис отримувача» виконані не ОСОБА_3, а іншою особою. Згідно з вимогами ч. 6 ст. 147 ЦПК України висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 цього Кодексу; висновок експерта не має переваг перед іншими засобами доказування, також підлягає дослідженню і перевірці. У порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212-214 ЦПК України суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів та заперечень сторін, не дав правової оцінки висновку проведеної у справі експертизи, не оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, взявши за основу висновок експертизи лише в частині підписання кредитного договору, проте правових висновків в іншій частині висновку експертизи належним чином не зробив, унаслідок чого дійшов суперечливих висновків та основаних на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України. На порушення вимог ст. ст. 10, 11, 60, 212-214, 315 ЦПК України апеляційний суд не сприяв всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішенні, допустив неповноту у з'ясуванні таких обставин, не встановив дійсній розмір кредитної заборгованості, якщо дійшов висновку про укладеність договору, і з урахуванням заперечень відповідачки не дослідив первинну бухгалтерську документацію на підтвердження видачі готівки позичальнику, а також погашення кредиту; не вказав, які докази підтверджують часткове виконання нею умов договору. Також апеляційний суд не дав належної правової оцінки твердженням представника ТОВ «Кей-Колект» про втрату первинної бухгалтерської документації, оскільки відсутні підтвердження цих доводів, а, крім того, факт видачі кредиту та розмір кредитної заборгованості згідно з вимогами ст. ст. 10, 60 ЦПК України має довести саме позивач. Встановлення зазначених обставин має важливе юридичне значення, оскільки саме цими обставинами, докази чого на їх підтвердження позивач не надав, він та суд обґрунтували те, що відповідач частково виконувала умови кредитного договору, що вона заперечувала. Посилання апеляційного суду на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові № 6-63 цс 12 від 11 липня 2012 року, безпідставне, оскільки у зазначеній постанові відмовлено в задоволенні заяви про перегляд ухвали суду касаційної інстанції з підстав відсутності неоднакового застосування судами норм права, а тому вона не може бути покладена в основу судових рішень як правова позиція, яка обов'язкова до застосування (ст. 360-7 ЦПК України). Крім того, у вказаній справі, яка була предметом перегляду Верховним Судом України, встановлено, що позичальник кошти отримала шляхом перерахування банком готівки на її позичковий рахунок, які вона у той же день зняла з рахунку. У цій справі фактичні обставини зовсім інші, на що апеляційний суд уваги не звернув. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені, судове рішення апеляційного суду в частині вимог до ОСОБА_3 не може вважатись законним й обґрунтованим, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 2 листопада 2015 року в частині позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько О.В.Закропивний С.Ф.Хопта С.П.Штелик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/55795311

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 725/5630/15-ц Провадження N 14-341цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Виконавчий комітет Чернівецької міської ради (далі - виконком Чернівецької міськради), ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Половінкіної Н.Ю., Кулянди М.І., Перепелюк Л.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до виконкому Чернівецької міськради, ОСОБА_4 про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, визнання будівництва самочинним, усунення перешкод у користуванні власністю, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила: визнати незаконними та скасувати рішення виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку", від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23", містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2 визнати незавершений будівництвом індивідуальний житловий будинок за вказаною адресою самочинним будівництвом; усунути перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - указаного житлового будинку. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_3 є власником АДРЕСА_1 ОСОБА_4 є власником земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, виданого на підставі рішення виконкому Чернівецької міськради від 05 жовтня 1999 року. Рішеннями виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку", від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 7853/23" ОСОБА_4 надано містобудівні умови та обмеження будівництва АДРЕСА_2 Посилаючись на те, що будівництво здійснюється з істотним порушенням будівельних норм і правил, та на порушення її права власності, ОСОБА_3 просила позов задовольнити. Представники відповідача ОСОБА_4 у судовому засіданні позову не визнали, посилаючись на те, що підстав для знесення самочинного будівництва немає, оскільки будівництво здійснювалося відповідно до рішень та дозволів виконкому Чернівецької міськради. Представник відповідача виконкому Чернівецької міськради позову не визнав, вказуючи на те, що оскаржувані рішення стосуються попередніх дій відповідача, тому не можуть бути предметом спору. Ухвалою суду від 03 березня 2016 року за клопотанням представника позивача у справі призначено судову будівельно-технічну експертизу. Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 червня 2016 року (суддя Стоцька Л.А.) позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку". Визнано незаконним та скасовано рішення виконкому Чернівецької міськради від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23". Визнано незаконними та скасовано містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2. Визнано незавершений будівництвом індивідуальний житловий АДРЕСА_2 об'єктом самочинного будівництва. Усунуто ОСОБА_3 перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - незавершеного індивідуального житлового АДРЕСА_2. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що незавершений будівництвом двоповерховий цегляний житловий АДРЕСА_2 не відповідає вимогам Державних будівельних норм України (далі - ДБН) та Правил використання та забудови територій м. Чернівці, чим порушуються права ОСОБА_3 як власника АДРЕСА_1 Отже, оскаржувані акти органу місцевого самоврядування і містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 не відповідають вимогам чинного законодавства. Додатковим рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 30 червня 2016 року стягнуто з ОСОБА_4, виконкому Чернівецької міськради на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати а саме: судовий збір у розмірі 487,20 грн та витрати за проведення судової експертизи у розмірі 3 435 грн. Стягнуто з ОСОБА_4, виконкому Чернівецької міськради в дохід держави судовий збір у розмірі 974,40 грн. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 червня 2016 року скасовано у частині визнання незаконними та скасування рішень виконкому Чернівецької міськради: від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку"; від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23". Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до виконкому Чернівецької міськради про визнання незаконними та скасування указаних рішень органу місцевого самоврядування закрито. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що відповідно до статті 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки предметом спору є законність рішень органу місцевого самоврядування, тому вказаний позов з урахуванням вимог статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у зв'язку з чим провадження необхідно закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 205, частини другої статті 206 ЦПК України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали). Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 червня 2016 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_3 до виконкому Чернівецької міськради, ОСОБА_4 про визнання містобудівнихумов і обмежень забудовиземельної ділянкинезаконними, їх скасування, визнання будівництвасамочинним, усуненняперешкод у користуванні власністювідмовлено. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що вирішення вимог щодо знесення спірного незавершеного будівництвом індивідуального житлового будинку є неналежним способом захисту порушеного права позивача відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Крім того, висновки суду першої інстанції про невідповідність вимогам закону, містобудівним умовами та обмеженням на завершення будівництва індивідуального житлового будинку від 10 квітня 2015 року N 990/15 не відповідають обставинам справи. У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення та ухвалу апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд встановив, що вимоги ОСОБА_3 пов'язані із здійсненням органом місцевого самоврядування владних управлінських функцій щодо здійснення контролю у сфері містобудування у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва та містобудування, однак такий висновок апеляційного суду суперечить статті 393 ЦК України. Крім того, спір позивачки не є публічно-правовим, а стосується захисту порушених прав позивачки унаслідок проведення будівельних робіт. Зазначені позовні вимоги є спільними, оскільки містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки видані ОСОБА_4 на підставі рішень виконкому Чернівецької міськради, тобто позовні вимоги нерозривно пов'язані між собою, оскільки від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таким чином, вирішення вказаних позовних вимог належить до судів цивільної юрисдикції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 22 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду. У грудні 2016 року ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи, що при винесенні оскаржуваних рішень орган місцевого самоврядування діяв як суб'єкт владних повноважень, спір є публічно-правовим, а тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Крім того, знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. На підставі наведеного ОСОБА_4 просив касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, а судові рішення апеляційного суду залишити без змін. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що однокімнатна АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 Зазначена квартира загальною площею 49,3 кв. м є єдиним та постійним місцем проживання позивачки, розташована на першому поверсі будинку. Згідно з технічним паспортом на вказану квартиру вікно її житлової кімнати виходить до земельної ділянки, на якій здійснено будівництво АДРЕСА_2 Будинок, в якому знаходиться ця квартира, розташований на межі земельних АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 Власником земельної ділянки по АДРЕСА_2 площею 0,0213 га, є ОСОБА_4 На зазначеній земельній ділянці ОСОБА_4 здійснює будівництво. Також установлено, що у травні 2011 року ОСОБА_3 уже зверталася до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, яким надано ОСОБА_4 дозвіл на будівництво індивідуального житлового АДРЕСА_2 Постановою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 05 квітня 2012 року позов ОСОБА_3 задоволено з тих підстав, що оскаржуваним рішенням порушуються її права як власника суміжного будинковолодіння, містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки по АДРЕСА_2 надані з порушенням будівельних норм, оскаржуване рішення прийняте без згоди позивачки, а будівництво житлового АДРЕСА_2 здійснюється впритул до АДРЕСА_3. У подальшому рішенням виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 дозволено Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міськради надати містобудівні умови та обмеження на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 за умови отримання згоди ОСОБА_3 - співвласниці АДРЕСА_1 10 грудня 2013 року рішенням виконкому Чернівецької міськради N 667/21 внесено зміни до зазначеного рішення від 27 листопада 2012 року N 753/23 та пункт 1 викладено у наступній редакції: "Дозволити Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради надати містобудівні умови та обмеження на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2 за умовою дотримання розриву між будинками не менше 1 метра та рекомендувати отримати згоду сусіда". 14 жовтня 2014 року повторно внесено зміни до рішення від 27 листопада 2012 року N 753/23 та пункт 1 викладено у остаточній редакції: "Дозволити Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради надати ОСОБА_4 містобудівні умови та обмеження на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2". Таким чином, в остаточній редакції оскаржуваного рішення дозволено відповідачу завершити будівництво будинку без отримання згоди ОСОБА_3 та дотримання розриву між будинками не менше 1 метра. На підставі вказаних рішень органу місцевого самоврядування 10 квітня 2015 року ОСОБА_4 складені та надані містобудівні умови та обмеження N 990/15. Відповідно до оглянутих судом у судовому засіданні містобудівних умов та обмежень N 990/15, у них зазначено площу земельної ділянки по АДРЕСА_2 - 0,02213 га та 0,0175 га, що не відповідає державному акту на землю від 06 лютого 2001 року, відповідно до якого у приватній власності відповідача перебуває земельна ділянка площею 0,0213 га. Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 09 червня 2016 року N 315 пункт 5 розділу "загальні дані" містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15 не відповідає державному акту на право приватної власності на земельну ділянку від 06 лютого 2001 року НОМЕР_1. Фактична площа земельної ділянки 0,0213 га, на якій проводиться будівництво незавершеного індивідуального житлового АДРЕСА_2 згідно з цим державним актом не відповідає пункту 6 містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15. Робочий проект на будівництво індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 не відповідає вимогам будівельних норм і правил, правилам ДБН, а розташування за цим проектом нового незавершеного будівництвом двоповерхового цегляного житлового будинку, який будується впритул до житлового двоповерхового дерев'яного житлового АДРЕСА_3, призведе до порушення експлуатації останнього та АДРЕСА_1, яка в ньому розташована. Будівництво здійснено без дотримання протипожежних вимог, не забезпечено безпечної експлуатації житлового АДРЕСА_3, порушено норми інсоляції, забезпечення належним природним освітленням АДРЕСА_1, які не відповідають нормам. Стіна збудованого незавершеного двоповерхового житлового АДРЕСА_2 фактично збудована по межі суміжної АДРЕСА_3 таким чином, що стікання атмосферних опадів з покрівлі та карнизу АДРЕСА_2 буде на територію земельної АДРЕСА_3. При будівництві та проектуванні індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 мають місце порушення будівельних норм і правил, які не відповідають вимогам ДБН. У поданому позові ОСОБА_3 вказує, що здійснене ОСОБА_4 незавершене будівництво житлового будинку порушує її права як власника квартири у будинку, що розташований на суміжній земельній ділянці. ОСОБА_3 заявила такі позовні вимоги: визнати незаконними та скасувати рішення виконкому Чернівецької міськради від 27 листопада 2012 року N 753/23 "Про надання містобудівних умов та обмежень для завершення будівництва житлового будинку", від 14 жовтня 2014 року N 518/17 "Про внесення змін до рішення виконавчого комітету міської ради від 27 листопада 2012 року N 753/23", містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2; визнати незавершений будівництвом індивідуальний житловий будинок за вказаною адресою самочинним будівництвом; усунути перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - указаного житлового будинку. Відповідачами вказала виконком Чернівецької міськради та ОСОБА_4 Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак суд апеляційної інстанції зазначив, що позовні вимоги у частині визнання незаконними та скасування оспорюваних рішень виконкому Чернівецької міськради підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Стосовно посилання заявника у касаційній скарзі на порушення судами правил предметної юрисдикції, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе у тому числі таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, що покликаний розмежувати як компетенцію різних ланок судової системи так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) під цивільною юрисдикцією розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, і це правило є загальним. Завданням адміністративного судочинства відповідно до статті 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. За логікою законодавця, адміністративне судочинство за своєю сутністю покликане надавати можливість фізичній чи юридичній особі ефективно захищати свої права чи інтереси, з урахуванням того, що протилежна сторона є суб'єктом владних повноважень, який апріорі має у своєму розпорядженні значно більше ресурсів як для утвердження своєї позиції у правовідносинах, так і щодо представництва та відстоювання власних інтересів у судовому розгляді. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. З огляду на положення статей 3, 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб'єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Таким чином, до адміністративної юрисдикції відносяться ті справи, які виникають зі спорів в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один із його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Публічно-правовий спір має свою особливість суб'єктного складу - участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб'єкта владних повноважень. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. Згідно з частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. У даній справі орган місцевого самоврядування надавав містобудівні умови та обмеження, які містять дані, що не відповідають фактичним обставинам, проектна документація складена з порушенням вимог ДБН (А.22.-3-2014), а будинок зведено таким чином, що порушуються права одного із власників квартири на нормальні умови проживання, а саме інсоляцію. Тобто, як рішення органу місцевого самоврядування, так і дії власника земельної ділянки, який зводить житловий будинок, взаємопов'язані і, на думку позивачки, порушують її цивільні права. Розгляд єдиного спору у судах двох юрисдикцій створює перешкоди для захисту прав позивачки і ускладнює судові розгляди. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки у справі, що розглядається, апеляційний суд постановив незаконну ухвалу про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування оскаржуваних рішень виконкому Чернівецької міськради, то ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне її скасувати та направити справу в цій частині до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Стосовно оскаржуваного рішення апеляційного суду Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Визнаючи незаконними та скасовуючи містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2; визнаючи незавершений будівництвом індивідуальний житловий АДРЕСА_2 об'єктом самочинного будівництва; усуваючи ОСОБА_3 перешкоди у користуванні АДРЕСА_1 шляхом знесення ОСОБА_4 самочинного будівництва - незавершеного індивідуального житлового АДРЕСА_2, місцевий суд керувався тим, що права позивача як власника нерухомого майна порушені й підлягають відновленню в зазначений нею спосіб. У частині позовних вимог щодо знесення самочинного будівництва суд вважав, що навіть ймовірна наявність згоди ОСОБА_4 на проведення перебудови не свідчить про можливість іншого способу усунення порушення прав позивача, крім знесення самочинного будівництва. При цьому суд урахував роз'яснення експерта про неможливість приведення будівництва по вул. Боярка, 16 у м. Чернівці у відповідність до норм ДБН, оскільки у даному випадку необхідне капітальне руйнування частин приміщень, що призведе до повної руйнації приміщень. Однак з такими висновками не погодився апеляційний суд, вказуючи, зокрема, на те, що позовні вимоги у частині визнання незавершеного будівництвом індивідуального житлового АДРЕСА_2 об'єктом самочинного будівництва не є захистом порушеного права, не усуває порушення права власності ОСОБА_3 на АДРЕСА_1 Однак рішення апеляційного суду щодо вказаних позовних вимог ОСОБА_3 не оскаржується, касаційна скарга не містить таких доводів, тому згідно з частною першою статті 400 ЦПК України оскаржуване рішення не переглядається судом касаційної інстанції у цій частині. Крім того, суд зазначив, що у справі відсутні будь-які докази того, що містобудівними умовами та обмеженнями від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 порушується право власності ОСОБА_3 на АДРЕСА_1 та ДБН. При цьому апеляційний суд вважав, що саме по собі зазначення площі земельної ділянки у загальних даних містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 не встановлює та не змінює прав чи інтересів ОСОБА_3, які пов'язані з правом власності на АДРЕСА_1 Також суд установив, що наявні у справі містобудівні умови та обмеження від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 містять лише посилання на дотримання вимог ДБН. Крім того, висновки судової будівельно-технічної експертизи від 29 квітня 2016 року N 315 не містять відомостей про невідповідність вимогам ДБН вказаних містобудівних умов та обмежень. Посилаючись на викладене, апеляційний суд вважав такими, що не підтверджуються обставинами справи, висновки місцевого суду про невідповідність вимогам закону містобудівних умов та обмежень від 10 квітня 2015 року N 990/15 на завершення будівництва індивідуального житлового АДРЕСА_2 Крім того, дійшовши висновку щодо необхідності знесення самочинного будівництва, місцевий суд, на переконання апеляційного суду, не встановив передбачених диспозицією частини сьомої статті 376 ЦК України обставин про те, чи є можливість проведення перебудови спірного об'єкта та чи відмовляється ОСОБА_4 від її проведення, оскільки знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно зі статтею 4 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно із статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. У рішенні у справі "Рисовський проти України" (N 29979/04) від 20 жовтня 2011 року Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик їх помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Також зазначено, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен накладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Зокрема, відповідно до частин четвертої, п'ятої, шостої, сьомої статті 376 ЦК України, якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Юридичними фактами, які складають правову підставу знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проекту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення. При вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, необхідно з'ясовувати, зокрема, як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо. Під істотним порушенням будівельних норм і правил з огляду на положення Законів України "Про основи містобудування"; "Про архітектурну діяльність"; "Про регулювання містобудівної діяльності"; постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт" від 13 квітня 2011 року N 466 необхідно розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність та загрожує життю й здоров'ю людини, тощо. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Частиною 4 статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Згідно зі статтею 179 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів. Згідно з частиною першою статті 143 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам) (стаття 150 ЦПК України). Відмовивши у задоволенні позовних вимог про знесення самочинного будівництва з тих підстав, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, а місцевий суд не встановив чи є можливість проведення перебудови спірного об'єкта та чи відмовляється ОСОБА_4 від її проведення, апеляційний суд порушив тим самим норми процесуального права, адже в силу вимог ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) апеляційний суд міг встановлювати обставини справи, досліджувати нові докази у справі, у тому числі й вирішувати питання щодо призначення у справі повторної або додаткової експертизи. Невстановлення обставини щодо можливості проведення перебудови об'єкта самочинного будівництва не може бути підставою для відмови у захисті порушених прав позивачки, за захистом яких вона звернулася до суду з цим позовом, зважаючи на указані вище принципи і завдання цивільного судочинства. Крім того, завстановлених судом обставин справи щодо неодноразового внесення змін до рішення виконкому Чернівецької міськради, внаслідок чого остаточною редакцією оскаржуваного рішення дозволено відповідачу завершити будівництво будинку без отримання згоди ОСОБА_3 та дотримання розриву між будинками не менше 1 м, на підставі чого 10 квітня 2015 року ОСОБА_4 складені та надані містобудівні умови та обмеження N 990/15, які згідно з матеріалами справи є додатком до рішення виконкому Чернівецької міськради, не є безспірним висновок апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог у частині визнання незаконними та скасування вказаних містобудівних умов та обмежень N 990/15. Отже, апеляційний суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановив достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки апеляційний суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржуване рішення апеляційного суду у частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом знесення самочинного будівництва - скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року скасувати, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 19 жовтня 2016 року у частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування містобудівних умов та обмежень, усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом знесення самочинного будівництва скасувати, справу направити на розгляд до апеляційного суду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 760/21151/15-ц Провадження N 14-142цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року (суддя Коробенко С.В.), ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (судді Поліщук Н.В., Соколова В.В., Пікуль А.А.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року (Кадєтова О.В., Ізмайлова Т.Л., Карпенко С.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення про реєстрацію знака для товарів та послуг, визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг, зобов'язання вчинити певні дії і ВСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - Служба), ОСОБА_1, в якому просив суд: визнати незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнати недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1 та опубліковане 12 квітня 2010 року у бюлетені "Промислова власність" N 7; зобов'язати Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та здійснити публікацію таких відомостей в офіційному бюлетені "Промислова власність". Позовну заяву мотивовано тим, що 15 серпня 2006 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" видано свідоцтво України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за 29, 30, 31 та 43 класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП). 12 квітня 2010 року зареєстровано знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", на посвідчення чого ОСОБА_1 видане свідоцтво України на знака для товарів і послуг НОМЕР_2 за 43 класом МКТП. 01 березня 2012 року між ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" і ТОВ "Фаетон-С" укладено ліцензійний договір на використання цього знаку із терміном дії договору до 01 березня 2016 року. 27 липня 2015 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" продовжило дію позначення та отримало нове свідоцтво НОМЕР_4. Позивач зазначає, що 29 липня 2015 року він придбав майнові права на цей знак для товарів та послуг, відомості про що опубліковані в офіційному бюлетені "Промислова власність" за N 19. ОСОБА_2 стверджував, що існування знака для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" порушує його права та інтереси, оскільки є схожим зі знаком, права на які належать йому та який зареєстрований раніше, а відтак цей знак не може перебувати під правовою охороною. Зазначав, що Служба при встановленні правової охорони неповно з'ясувала ці обставини та неправомірно видала свідоцтво. Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнано недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1; зобов'язано Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та опублікувати відповідні відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність". Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. 23 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1,2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час звернення із заявою). На підтвердження зазначених підстав для подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13, від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13, від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц, ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670, від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15, від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16. Ухвалою Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу). Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу другого частини другої статті 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення із заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права судами касаційної інстанції різних юрисдикцій (цивільної, адміністративної та господарської). Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін у справі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. При цьому як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 серпня 2006 року Служба зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" та видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_3. 12 квітня 2010 року Служба зареєструвала за класом 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" і видала ОСОБА_1 свідоцтво України НОМЕР_2. 21 серпня 2014 року дія свідоцтва НОМЕР_3 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" припинилася. 27 липня 2015 року Служба в порядку статті 22 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" і видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_4. 29 липня 2015 року позивач придбав у власність майнові права на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4 у ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" на підставі договору про передачу майнових прав власності. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 20 січня 2016 року по справі було призначено судову експертизу об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої було доручено судовим експертам Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Національної академії правових наук України. Відповідно до висновку комісійної судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 23 червня 2016 року N 1081 знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 був схожим настільки, що його можна сплутати зі знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_3 на день подання заявки до Служби. Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2, застосовано до закладу громадського харчування "ІНФОРМАЦІЯ_1", є схожим настільки, що його можна сплутати із зареєстрованим за свідоцтвом України НОМЕР_3 знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 може ввести в оману споживачів щодо особи, яка надає послуги. Послуги, щодо яких зареєстровано знак за свідоцтвом України НОМЕР_2, є тотожними з послугами, щодо яких зареєстрований знак "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4. Свідоцтво України НОМЕР_2 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" було видано у період дії свідоцтва України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2", чим порушено норми статей 5, 6 статті 6 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (в редакції від 10 квітня 2008 року), оскільки наявність зареєстрованого як знак позначення, яке є тотожними або схожими настільки, що його можна сплутати із знаком, раніше зареєстрованим чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ним товарів і послуг, є підставою для відмови в наданні правової охорони. Суд наголошував, що оспорюване свідоцтво видане на ті ж самі послуги, що і належне позивачу свідоцтво, а тому надання послуг ОСОБА_1 під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" може призвести до того, що споживачі можуть плутати його із послугами, які надає позивач під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_2". Суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом у межах строку позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його права 29 липня 2015 року - під час укладення договору про передачу майнових прав на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2". Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 вересня 2017 року у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовив, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін. Ухвалу мотивував тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що рішення Служби за заявкою m 2008 20544 від 19 листопада 2008 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" суперечить закону, оскільки встановлено невідповідність цього знака умовам, за яких йому могла бути встановлена правова охорона. Суди також не встановили підстав для застосування строків позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться за межами компетенції суду касаційної інстанції та не дають підстав вважати, що при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору. На підтвердження підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права, а саме статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній на час розгляду справи), заявником надано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц. В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 касаційний суд, залишаючи без змін постанову окружного адміністративного суду та ухвалу апеляційного адміністративного суду, погодився з висновками цих судів про часткове задоволення позову до Служби про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, виходячи з того, що предметом спору в правовідносинах є рішення суб'єкта владних повноважень, а позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг є похідними від спірного рішення органу владних повноважень, тобто зазначений спір має адміністративно-правовий характер. Отже, має місце неоднакове застосування норм процесуального права, а саме статей 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи). Усуваючи розбіжності в застосуванні норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та в наступному отримання заявником свідоцтва України на знак для товарів і послуг подальше оспорювання права власності на вказаний знак має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Саме такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року у справі N 826/8805/14, провадження N 21-227а15. Підстав відступати від нього Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Отже, у справі, що переглядається, спір стосується речового права -права власності на товарний знак, тому суди дійшли правильного висновку, що вирішення такого спору повинне здійснюватися за правилами цивільного судочинства та безпомилково застосували положення статей 15 ЦПК України та статті 17 КАС України. Разом з тим ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року N 760/20866/15-ц постановлена у справі, в якій позивач вважав протиправною відмову Служби у реєстрації знаків для товарів і послуг та просив визнати за ним право інтелектуальної власності на знаки для товарів та послуг, тобто у справі з іншим предметом і підставами позову, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права. В постанові Вищого господарського Суду України від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16, наданій для підтвердження підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 7 Закону України від 25 лютого 1994 року N 4038-XII "Про судову експертизу", касаційний суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про задоволення позову щодо визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг. Касаційний суд виходив з того, що суди допустили неправильне застосування вимог частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Водночас касаційний суд зазначав, що, приймаючи висновок судової експертизи як належний доказ у справі, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що проведення судової експертизи було доручено судом саме Інституту, тобто недержавній спеціалізованій установі, а не безпосередньо атестованому судовому експерту Коваленко Т.В. (яка не є працівником державної спеціалізованої установи). Отже, у справі, що переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для підтвердження неоднакового застосування касаційними судам статті 7 Закону України "Про судову експертизу", встановлено різні фактичні обставини справи, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права. У постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, наданій на обґрунтування підстави подання заяви про перегляд судових рішень, визначеної пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час вчинення відповідної процесуальної дії), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в позові в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з пропуском позовної давності, при цьому суд виходив із того, що позивач є власником свідоцтва України НОМЕР_5 від 15 березня 2004 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_3" відносно товарів 29, 30, 31, 32, 33 класу та послуг 42 класу МКТП, зареєстрованого на підставі заявки від 04 липня 2001 року N 2001074133, при цьому публікація про видачу спірного свідоцтва України на знак товарів і послуг здійснена 15 травня 2006 року, суд також зазначив, що позивач не навів жодних причин обґрунтування пропуску позовної давності. Отже, у зазначеній вище справі та справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимог, в тому числі і про визнання недійсним свідоцтва на знаки для товарів та послуг, та направив справу на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13 за позовом про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити діїрішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасував, а справу передав на розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 6 та 19 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", пункту 4 частини другої статті 129 Конституції України. На підтвердження неоднакового застосування касаційними судами статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", статті 2 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 року, Закону України від 01 червня 2000 року N 1762-III "Про приєднання України до Ніццької угоди про Міжнародну класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків", пункту 4 статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13 та постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15. У зазначених судових рішеннях та рішеннях у справі, що переглядається, суди виходили з того, що при вирішенні питання про недійсність свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з тим, що вже зареєстровано знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, потрібно брати до уваги не клас товарів чи послуг, за якими видано свідоцтво, а безпосередньо перелік товарів і послуг, щодо яких зареєстровано знак. Тому немає підстав стверджувати про неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційних інстанцій. На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням статті 22 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, якою касаційний суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання протиправним рішення щодо відмови в реєстрації знака та рішень про видачу свідоцтв на знаки для товарів і послуг, суди виходили з того, що заявлений за заявкою N m 2008 22032 знак не є тотожним зі знаком за свідоцтвом НОМЕР_6, оскільки вони не збігаються один з одним в усіх елементах. Отже, зазначена ухвала суду касаційної інстанції постановлена у справі з іншим предметом позову та фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. З урахуванням зазначеного вважати заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень обґрунтованою немає підстав. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 904/2194/17 Провадження N 12-79гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенкоО.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Петренко Н.Е., Назаренко Н.Г., Ліпинського О.В. та постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Науменка І.М., Білецької Л.М., Кузнецова В.О., у справі Господарського суду Дніпропетровської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" до ОСОБА_9 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Аудиторська фірма "Профіт" про стягнення витрат на проведення аудиту Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У березні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" (далі - ТОВ "НЗМС") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_9 (далі - ОСОБА_9), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Аудиторська фірма "Профіт" (далі - ТОВ "АФ "Профіт") про стягнення витрат на проведення аудиторської перевірки річної фінансової звітності позивача за 2014, 2015 роки у розмірі 67 000 грн. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що за вимогою ОСОБА_9 на підставі абзацу 2 частини четвертої статті 146 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності ТОВ "НЗМС" із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з позивачем чи його учасниками, а тому відповідач зобов'язаний відшкодувати витрати на її проведення, що передбачено приписами абзацу 3 частини четвертої статті 146 цього ж Кодексу. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 3. Відповідно до статуту ТОВ "НЗМС", затвердженого загальними зборами товариства (протокол N 84 від 14 жовтня 2014 року, державна реєстрація змін до установчих документів 28 жовтня 2014 року, номер запису 12241050027001282), статутний капітал товариства склав 300 000 грн., учасниками товариства є: ОСОБА_10 з часткою у статутному капіталі 50 % (150 000 грн.) та ОСОБА_9 з часткою у статутному капіталі 50 % (150 000 грн.). 4. Статтею 9 цього ж статуту ТОВ "НЗМС" передбачено, що учасник має право сам чи через свого представника брати участь в керуванні справами товариства у порядку, передбаченому цим статутом; одержувати частину прибутку (дивіденди) від діяльності товариства; одержувати повну інформацію про діяльність товариства; вийти в установленому законом порядку з товариства. 5. 02 березня 2016 року ОСОБА_9 звернулася до ТОВ "НЗМС" із заявою про проведення у строк до 18 березня 2016 року аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства за 2013, 2014, 2015 роки із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи його учасниками, та зазначила, що витрати, пов'язані з проведенням даної перевірки, зобов'язується відшкодувати особисто власним коштом як учасник товариства, на вимогу якого проводиться аудиторська перевірка. 6. За договором N 15.49 від 27 липня 2016 року, укладеним між ТОВ "НЗМС" та ТОВ "АФ "Профіт", останнім здійснено замовлену позивачем за вимогою відповідача аудиторську перевірку, про що складено акт здачі - прийняття робіт N 12/16-23.1, вартість яких склала 67 000 грн. 7. 07 лютого 2017 року ТОВ "НЗМС" звернулось до ОСОБА_9 з вимогою оплатити вартість здійсненої аудиторської перевірки, яка залишена останньою без задоволення. 8. Предметом спору у справі є відшкодування відповідачем грошових коштів, що складають вартість проведеної позивачем аудиторської перевірки. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 9. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року, залишеною без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2017 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в редакції, чинній на час прийняття ухвали, провадження у справі припинено у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, а належить розглядати в порядку цивільного судочинства. 10. Припиняючи провадження у справі, господарський суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що проведення аудиту не пов'язано із створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності ТОВ "НЗМС". Витрати позивача на проведення аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства за 2014, 2015 роки із залученням професійного аудитора не пов'язані з майновими інтересами цього товариства або його учасників. Оскільки спірні стосунки не впливають на відносини сторін щодо виникнення, зміни та припинення корпоративних прав, даний спір не є корпоративним та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відповідачем у даній справі є фізична особа. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. ТОВ "НЗМС" у касаційній скарзі просить скасувати рішення господарських судів попередніх інстанцій і передати справу на розгляд до господарського суду Дніпропетровської області. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Скаржник вказав на підвідомчість цього спору господарським судам і послався на неправильне застосування місцевим і апеляційним господарськими судами пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час вирішення спору, оскільки даний спір виник з корпоративних відносин у спорі між юридичною особою та її учасником, пов'язаний із діяльністю й управлінням справами товариства, правами й обов'язками учасника цієї особи у вигляді здійснення оплати проведеного на його вимогу аудиту. Доводи інших учасників справи 13. Відповідач не надав суду відзиву на касаційну скаргу. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 14. Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 15. Оскільки скаржник оскаржив судові рішення господарських судів попередніх інстанцій з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду. 16. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 17. Отже, висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 18. Відповідно до статей 124, 125 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 19. Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частина перша статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). 20. Як зазначено вище, припиняючи провадження у даній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в редакції, чинній на час прийняття ухвали, внаслідок того, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, а належить до компетенції цивільних судів, місцевий та апеляційний господарські суди виходили з того, що проведення аудиту не пов'язано із створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності ТОВ "НЗМС". Витрати позивача на проведення аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства за 2014, 2015 роки із залученням професійного аудитора не пов'язані з майновими інтересами цього товариства або його учасників. Стягнення заявленого розміру витрат на підставі абзацу 3 частини четвертої статті 146 ЦК України не можна віднести до корпоративного спору, оскільки спірні стосунки не впливають на відносини сторін щодо виникнення, зміни та припинення корпоративних прав. 21. ВеликаПалата Верховного Суду, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 22. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. 23. Пунктом "г" частини першої статті 10 Закону України "Про господарські товариства" передбачено, що учасники товариства мають право одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів. 24. Згідно із статтею 88 Господарського кодексу України (далі - ГК України) учасники господарського товариства мають право одержувати інформацію про товариство. На вимогу учасника товариство зобов'язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо. 25. Порядок пред'явлення учасниками вимоги про проведення аудиторської перевірки визначається статутом товариства і законом (частина четверта статті 146 ЦК України). За відсутності відповідних положень у статуті товариства, організаційне забезпечення аудиторської перевірки діяльності та звітності товариства на вимогу його учасників, зокрема укладення договору з аудитором (аудиторською фірмою), надання аудиторові необхідних документів тощо, здійснюється товариством в особі виконавчого або іншого органу, уповноваженого на це статутом. 26. Статут ТОВ "НЗМС" передбачає здійснення контролю за діяльністю товариства ревізійною комісією і не передбачає порядку перевірки товариства аудитором. 27. Однак, таке право участі в управлінні справами товариства, як звернення про проведення аудиторської перевірки, надано учаснику (учасникам) товариства з обмеженою відповідальністю законом. При цьому, закон не пов'язує проведення аудиторської перевірки із перевірками товариства податковими та іншими контролюючими органами. 28. Отже, ОСОБА_9, як учасник товариства, мала право вимагати проведення аудиторської перевірки діяльності ТОВ "НЗМС", що здійснено позивачем у справі. 29. У розумінні частин другої - п'ятої статті 3 Закону України "Про аудиторську діяльність" аудит - перевірка даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності суб'єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про її достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів) бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб'єктів господарювання) згідно із вимогами користувачів. Суттєвою є інформація, якщо її пропуск або неправильне відображення може вплинути на економічні рішення користувачів, прийняті на основі фінансових звітів. Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб'єктами господарювання на його проведення. Аудит може проводитися з ініціативи суб'єктів господарювання, а також у випадках, передбачених законом (обов'язковий аудит). 30. Підстави для обов'язкового проведення аудиту передбачені у статті 8 цього ж Закону, в якій зокрема передбачено, що проведення аудиту є обов'язковим також в інших випадках, передбачених законами України. 31. Відповідно до частини першої статті 17 та статті 18 Закону України "Про господарські товариства" перевірки фінансової діяльності товариства здійснюються державними податковими інспекціями, іншими державними органами у межах їх компетенції, ревізійними органами товариства та аудиторськими організаціями. Товариство веде бухгалтерський облік, складає і подає статистичну інформацію та адміністративні дані у порядку, встановленому законодавством. Достовірність та повнота річної фінансової звітності товариства повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою). Обов'язкова аудиторська перевірка річної фінансової звітності товариств з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки. 32. Згідно із вимогами частин третьої, четвертої статті 146 ЦК України для здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом і законом товариства, може призначатися аудиторська перевірка. Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності та звітності товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється статутом товариства і законом. На вимогу будь-кого з учасників товариства може бути проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності товариства із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи з його учасниками. Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки, покладаються на учасника, на вимогу якого проводиться аудиторська перевірка, якщо інше не встановлено статутом товариства. 33. Частиною 1 статті 167 ГК України визначено що, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що визначають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частини прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. 34. У вирішенні спорів за позовами учасників товариств з обмеженою відповідальністю про спонукання товариства провести аудиторську перевірку діяльності та звітності товариства згідно із статтею 146 ЦК України належить враховувати, що передбачене зазначеною статтею право учасників спрямоване на контроль діяльності виконавчого органу, а тому є складовою права на управління товариством у передбаченому законом і установчими документами порядку. 35. Укладаючи такий договір, ТОВ "НЗМС" з ТОВ "АФ "Профіт" діяло з метою реалізації передбаченого законом права учасника, яке не залежить від волі самого товариства (його посадових осіб) щодо проведення перевірки, а також від доцільності чи недоцільності її проведення. 36. Отже, вимога ОСОБА_9 про проведення аудиторської перевірки ТОВ "НЗМС" заявлена в межах захисту корпоративних прав відповідача як учасника ТОВ "НЗМС" та здійснена з метою контролю діяльності останнього. 37. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК Українив редакції, чинній на час вирішення спору, господарським судам підвідомчі справи, зокрема, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасником, пов'язаним із діяльністю й управлінням справами товариства, правами й обов'язками учасника цієї особи, в даному випадку у вигляді здійснення оплати проведеного на вимогу останнього аудиту з метою здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства. 38. Таким чином, ОСОБА_9 як учасник ТОВ "НЗМС" шляхом пред'явлення до товариства вимоги про проведення аудиторської перевірки реалізувала своє корпоративне право, пов'язане із діяльністю й управлінням справами товариства. 39. ТОВ "НЗМС", в свою чергу, задовольнивши вимоги учасника товариства про проведення цієї перевірки, на підставі абзацу 3 частини 4 статті 146 ЦК України звернулось за належною підвідомчістю до господарського суду про відшкодування витрат, пов'язаних з проведенням такої перевірки. 40. Враховуючи викладене, господарські суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм процесуального права і дійшли помилкового висновку про те, що цей спір підлягає розгляду у судах цивільної юрисдикції, оскільки спірні правовідносини тісно пов'язані із реалізацією учасником своїх корпоративних прав, зокрема права на управління товариством і права на отримання інформації про товариство, тому вирішення даного спору підлягає розгляду господарським судом. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 41. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу для продовження розгляду. 42. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України). 43. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню з направленням справи до господарського суду Дніпропетровської області для продовження розгляду. Щодо судових витрат 44. Оскільки в даному випадку справа направляється для продовження розгляду до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється. Висновки про правильне застосування норм права 45. Спори, що виникають між товариством та його учасником на підставі частини четвертої статті 146 ЦК України про відшкодування витрат товариства, пов'язаних із проведенням на вимогу учасника аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства, належать до юрисдикції господарських судів, оскільки спірні правовідносини тісно пов'язані із реалізацією учасником своїх корпоративних прав, зокрема права на управління товариством і права на отримання інформації про товариство. Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" задовольнити. 2. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2017 року у справі N 904/2194/17 скасувати. 3. Справу N 904/2194/17 направити для продовження розгляду до Господарського суду Дніпропетровської області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська Л.М. Лобойко О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА Іменем України 13 березня 2018 року м. Київ Справа N 914/881/17 Провадження N 12-18гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю помічника судді Брінцова А.І., який за дорученням головуючого судді здійснює повноваження секретаря судового засідання, учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз", відповідач - фізична особа - підприємець Лободинець Людмила Михайлівна, Прокуратура Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Перемишлянська районна рада Львівської області, розглянула в судовому засіданні справу N 914/881/17 за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" до фізичної особи - підприємця Лободинець Людмили Михайлівни, за участю Прокуратури Львівської області та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Перемишлянської районної ради Львівської області, про визнання недійсним звіту про оцінку майна, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" на ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року (суддя Кітаєва С.Б.) та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року (головуючий - Бонк Т.Б., судді Бойко С.М., Якімець Г.Г.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У травні 2017 року Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" (далі - ПАТ "Львівгаз", позивач) звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до фізичної особи - підприємця Лободинець Л.М. (далі - ФОП Лободинець Л.М., відповідач) про визнання недійсним звіту про оцінку майна. Позовні вимоги обґрунтовано такими обставинами. 2. 23 грудня 2016 року між Перемишлянською районною радою Львівської області (замовник) та ФОП Лободинець Л.М. (суб'єкт оціночної діяльності, виконавець) укладено договір N 840/16 про проведення експертної грошової оцінки майна, відповідно до пункту 1.1 якого замовник доручає, а виконавець приймає на себе обов'язки з виконання робіт щодо оцінки майна - комплексу будівель, розташованих за адресою: Львівська обл., м. Перемишляни, вул. Борщівська, 39 А. Метою оцінки є визначення ринкової вартості об'єкта оцінки для укладання цивільно-правових угод. 3. На виконання п. 1.2 договору N 840/16 від 23 грудня 2016 року про проведення експертної грошової оцінки майна ФОП Лободинець Л.М. складено звіт про оцінку майна (комплексу будівель), розташованого за адресою: Львівська обл., м. Перемишляни, вул. Борщівська, 39 а, відповідно до якого ринкова вартість об'єкта оцінки на 30 липня 2016 року становила 3 284 980,00 грн. Водночас зазначений звіт містить запис, що власником об'єкта оцінки є Перемишлянська районна рада Львівської області. 4. У подальшому ПАТ "Львівгаз" звернулося до суду із зазначеним позовом. 5. Позов обґрунтовано тим, що оскаржуваний звіт про оцінку майна порушує права позивача, є незаконним і прийнятим з порушенням вимог Закону України від 12 липня 2001 року N 2658-III "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (далі - Закон N 2658-III) та частини другої статті 20 Господарського кодексу України, оскільки оцінене майно належить позивачу на праві приватної власності, доступ відповідача до такого майна власник не забезпечував та проведення його оцінки не замовляв; крім того дата складення самого звіту не збігається з датою проведення оцінки майна, що, на думку ПАТ "Львівгаз", є підставами для визнання цього звіту про оцінку майна недійсним. 6. ПАТ "Львівгаз" також указало, що дізналося про наявність оскаржуваного звіту з позовної заяви прокурора в інтересах держави в особі Перемишлянської районної ради Львівської області до ПАТ "Львівгаз" про витребування майна, розташованого за адресою: Львівська обл., м. Перемишляни, вул. Борщівська, 39 а, із незаконного володіння. За твердженням позивача, цей звіт порушує його права, оскільки об'єкт оцінки насправді належить ПАТ "Львівгаз", а тому зазначений звіт є втручанням у його господарську діяльність. Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій 7. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року провадження у справі N 914/881/17 припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 8. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року залишено без змін. 9. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновками про те, що оспорюваний звіт є результатом практичної діяльності фахівця-оцінювача з визначених питань і не вважається юридичним, нормативно-правовим актом, чи актом ненормативного характеру (індивідуальним актом), тому позивач фактично оскаржує дії оцінювача, що виходить за межі підвідомчості, встановленої статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а звідси провадження у цій справі підлягає припиненню. Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. У серпні 2017 року ПАТ "Львівгаз" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення судів попередніх інстанцій з огляду на порушення ними норм процесуального права. 11. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року та передати справу N 914/881/17 на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Мотивуючи касаційну скаргу, ПАТ "Львівгаз" зазначило, що відповідно до приписів статті 33 Закону N 2658-III та статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) спори, пов'язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку, а господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів, тому цей спір підлягає розгляду в господарському суді. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 13. 14 листопада 2017 року до Вищого господарського суду України надійшло заперечення (відзив) Перемишлянської районної ради Львівської області на касаційну скаргу, в якому зазначено, що рішення судів попередніх інстанцій у цій справі є обґрунтованими та законними, оскільки оспорюваний звіт є результатом практичної діяльності фахівця-оцінювача і не може вважатися юридичним актом державного чи іншого органу або нормативно-правовим актом, тому його оскарження виходить за межі підвідомчості, встановленої статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 14. Аналогічна до попередньої позиція викладена в запереченні (відзиві) на касаційну скаргу, надісланому на адресу суду Прокуратурою Львівської області, відповідно до якого справи у спорах про визнання недійсним звіту про оцінку майна непідвідомчі господарським судам України, тому в цій справі суди правомірно припинили провадження, керуючись пунктом 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 15. Ухвалою Вищого господарського суду України від 10 жовтня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "Львівгаз" прийнято до провадження та призначено справу до розгляду на 24 жовтня 2017 року. Надалі ухвалами Вищого господарського суду України розгляд касаційної скарги неодноразово відкладався. 16. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2018 року справу N 914/881/17 разом із касаційною скаргою ПАТ "Львівгаз" передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 17. Зазначену ухвалу Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду мотивував тим, що підставою оскарження ухвали Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року й постанови Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року є порушення судами правил предметної юрисдикції. 18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року справу N 914/881/17 прийнято та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій 19. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вважає, що вказані рішення прийняті з повним установленням усіх обставин справи, правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 20. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 21. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац 2 частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)). 22. Підвідомчість господарських справ встановлено статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), за змістом частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами); справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю); справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство. 23. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII, яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 24. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього кодексу). 25. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач висловив твердження, що оскільки приписами статті 33 Закону N 2658-III установлено, що спори, пов'язані з оцінкою майна й майнових прав, вирішуються в судовому порядку, то ця справа у спорі щодо визнання недійсним звіту про оцінку майна підлягає розгляду в господарському суді. Проте Велика Палата Верховного Суду критично оцінює ці доводи скаржника, з приводу чого зазначає таке. 26. Правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначені Законом N 2658-III. 27. Згідно із частиною четвертою статті 3 цього Закону процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону. 28. Підставою проведення оцінки майна є, зокрема, договір між суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання та замовником оцінки, який укладається в письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім (за змістом частини першої статті 10 і частини першої статті 11 Закону N 2658-III). 29. Відповідно до статті 33 Закону N 2658-III спори, пов'язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку. 30. Статтею 32 Закону N 2658-III передбачена відповідальність оцінювачів та суб'єктів оціночної діяльності, частиною другою якої визначено, що оцінювачі та суб'єкти оціночної діяльності - суб'єкти господарювання несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, зокрема, за недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна, відповідно до умов договору та закону. 31. Відтак, чинним законодавством України передбачені підстави відповідальності суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання в разі неналежного виконання (зокрема, недостовірність чи необ'єктивність оцінки майна) ним своїх обов'язків. 32. Водночас звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності (частина перша статті 12 Закону N 2658-III). 33. Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що звіт по оцінку майна є документом, який фіксує дії суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов'язків, визначених законом і встановлених відповідним договором. 34. Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності. 35. Отже, встановлена правова природа звіту про оцінку майна унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків, пов'язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів. 36. Тому, наведені в касаційній скарзі доводи про можливість розгляду справи у спорі про визнання недійсним звіту про оцінку майна в господарському суді Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані. 37. Також Велика Палата Верховного Суду зазначає, що спори про визнання недійсним звіту про оцінку майна не можуть бути розглянуті й у порядку іншого (ніж господарське) судочинства. 38. За таких обставин суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильних і обґрунтованих висновків про припинення провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Висновок за результатами розгляду касаційної скарги 39. З огляду на викладене та з урахуванням меж розгляду справи в суді касаційної інстанції касаційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін. Щодо судових витрат 40. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. Висновок про правильне застосування норм права 41. За змістом статей 12, 33 Закону України від 12 липня 2001 року N 2658-III "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання висновки та його дії стосовно реалізації своєї практичної діяльності з визначених питань, що унеможливлює здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання такого звіту недійсним. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 240, 300, 301, 302, 304, 308, 309, 314, 315, 317Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" на ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року у справі N 914/881/17 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Господарського суду Львівської області від 27 червня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24 липня 2017 року у справі N 914/881/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 19 березня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

Категорія справи Начало формы №6-12547св13 Конец формы : не визначено. У Х В А Л А іменем україни 26 червня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Сведбанк» до ОСОБА_3, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Елітком», ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2013 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2011 року публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 23 квітня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», товариством з обмеженою відповідальністю «Елітком» (далі - ТОВ «Елітком») та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, за яким їм було відкрито кредитну лінію з лімітом у розмірі 450 тис. доларів США терміном до 22 квітня 2015 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 14 % річних. У цей же день на забезпечення виконання зобовґязань за вказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, за яким вона передала в іпотеку банку належну їй чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Позичальники зобовґязання за кредитним договором належним чином не виконували, унаслідок чого у них виникла заборгованість, яка станом на 15 лютого 2011 року складала 4 958 119 грн 19 коп. Незважаючи на вимоги банку щодо погашення заборгованості за кредитним договором та попередження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки, позичальники та майновий поручитель у добровільному порядку її не погасили. У звґязку з цим позивач просив звернути стягнення на вказаний предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження для задоволення вимог банку. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2013 року, позов ПАТ «Сведбанк» задоволено. Звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 23 квітня 2008 року на чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 134,7 кв. м, жилою площею 77 кв. м, що належить на праві власності ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 28 травня 2004 року, право власності зареєстровано у реєстровій книзі № 375-232 за реєстровим № 43666 від 04 червня 2004 року. Встановлено спосіб реалізації вказаного предмету іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження. Встановлено початкову ціну для реалізації предмету іпотеки на рівні ціни, не нижчої за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної субґєктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчого провадження. За рахунок коштів, отриманих від реалізації зазначеної вище квартири, вирішено задовольнити вимоги ПАТ «Сведбанк» за кредитним договором від 23 квітня 2008 року в розмірі 4 958 119 грн 19 коп. Вирішено питання розподілу судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального й процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позичальники не виконують зобов’язання за кредитним договором про щомісячне погашення кредиту та сплату відсотків за користування кредитом, а іпотекодавцем отримана вимога про можливе звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання боржниками зобов’язань за кредитним договором, відтак банк має право не лише на стягнення заборгованості, а і на дострокове стягнення всієї суми кредиту. Проте з такими висновками судів погодитись не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судом встановлено, що 23 квітня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», ТОВ «Елітком» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, за яким їм було відкрито кредитну лінію з лімітом у розмірі 450 тис. доларів США терміном до 22 квітня 2015 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 14 % річних. У цей же день на забезпечення виконання зобовґязань за вказаним кредитним договором між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, за яким вона передала в іпотеку банку належну їй чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Унаслідок неналежного виконання умов договору ТОВ «Елітком» та ОСОБА_4 мають заборгованість за кредитним договором, яка згідно розрахунку банку станом на 15 лютого 2011 року складала 4 958 119 грн. 19 коп. Про наявність вказаної заборгованості за кредитним договором, необхідність її погашення банк повідомив ОСОБА_3 та попередив її про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку непогашення заборгованості. Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Апеляційний суд, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України, залишаючи без змін рішення районного суду, належним чином не перевірив доводів представника відповідача стосовно визначення розміру заборгованості за кредитним договором, його посилань на рішення господарського суду м. Києва від 20 лютого 2012 року, яким заборгованість за вказаним кредитним договором станом на 25 січня 2012 року встановлена в сумі 1 337 493 грн. 17 коп., тоді як за рішенням суду розмір заборгованості за кредитним договором визначено в сумі 4 958 119 грн 19 коп. При цьому, відхиливши як доказ надану незавірену копію рішення господарського суду м. Києва, апеляційний суд не виконав вимоги ст. 303 ЦПК України, фактично усунувся від виконання своїх процесуальних повноважень та обов'язків, не усунув недоліків суду першої інстанції, не виконав вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України. Причини такої значної розбіжності у розмірі кредитної заборгованості суди не усунули. Крім того, в силу положень ст. 146 ЦПК України у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Шевченківської районного суду м. Києва від 26 березня 2012 року за клопотанням представника ОСОБА_5 було призначено судово-економічну експертизу для визначення розміру заборгованості за кредитним договором станом на 26 березня 2012 року, яка не була проведена в зв’язку з ненадходженням коштів за її проведення до експертної установи. Ухвалюючи рішення про задоволення вимог позивача щодо звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог банку, районний суд на підставі положень ст. 146 ЦПК України визнав, що заборгованість позичальника за кредитним договором станом на 15 лютого 2011 року становить 4 958 119 грн 19 коп., так як сторона відповідача відмовилася здійснити попередню сплату вартості проведення експертизи. Разом з тим, суд не врахував роз’яснень, наданих в постанові Пленуму Верховного суду України від 12 червня 2009 року № 5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» про те, що під час обговорення в попередньому судовому засіданні питання про призначення експертизи, а також в ухвалі про її призначення суд повинен роз'яснити наслідки ухилення від участі в експертизі (стаття 146 ЦПК України). Застосування таких наслідків можливе лише після постановлення ухвали про призначення експертизи та підтвердження факту ухилення особи від участі в експертизі(ч. 2 п. 17 вказаної постанови). Матеріали справи не містять доказів на підтвердження факту ухилення відповідача від участі в експертизі. Враховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. ст. 212 - 214 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/32147446

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 травня 2017 року Справа № 910/11780/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді суддів Кролевець О.А., Губенко Н.М., Іванова Л.Б., розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2017 у справі №910/11780/16 Господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" до 1. Виробничо-енергетичного об'єднання "Вітроенергопром", 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фурлендер Віндтехнолоджі" про стягнення грошових коштів за зустрічним позовом Виробничо-енергетичного об'єднання "Вітроенергопром" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача за зустрічним позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Фурлендер Віндтехнолоджі" про зобов'язання підписати договір за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фурлендер Віндтехнолоджі" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про визнання договору припиненим за участю представників: від ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк": Суденко Р.В., від ВЕО "Вітроенергопром":не з'явився, від ТОВ "Фурлендер Віндтехнолоджі": не з'явився, ВСТАНОВИВ: Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 у справі № 910/11780/16 (суддя Цюкало Ю.В.) призначено судову економічну експертизу. Іншою ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 зупинено провадження у справі №910/11780/16 до повернення матеріалів справи до суду після проведення Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз судової експертизи (або до дачі висновку чи повідомлення про неможливість її проведення), що призначена ухвалою господарського суду міста Києва від 18.01.2017. Матеріали даної справи направлено до Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2017 у справі № 910/11780/16 (колегія суддів у складі: Пономаренко Є.Ю., Руденко М.А., Дідиченко М.А.) відмовлено ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі № 910/11780/16. Відновлено ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" строк на подання апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про зупинення провадження у справі №910/11780/16; прийнято апеляційну скаргу ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про зупинення провадження у справі № 910/11780/16 до провадження; витребувано від Київського науково-дослідного інституту судових експертиз матеріали справи № 910/11780/16; провадження за апеляційною скаргою ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 у справі № 910/11780/16 зупинено до одержання судом матеріалів справи № 910/11780/16. Не погодившись з вказаною ухвалою суду апеляційної інстанції в частині відмови у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16, ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить у вказаній частині її скасувати, а справу направити до Київського апеляційного господарського суду для розгляду. Ухвалою Вищого господарського суду України від 25.04.2017 у справі № 910/11780/16 касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" прийнято до провадження у складі колегії суддів: Кролевець О.А. - головуючий, Демидова А.М., Шевчук С.Р. Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 27.04.2017 у зв'язку з запланованою відпусткою суддів Демидової А.М., та Шевчук С.Р., призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи №910/11780/16. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.04.2017 у справі №910/11780/16 визначено наступний склад колегії суддів: Кролевець О.А. - головуючий, Губенко Н.М., Іванова Л.Б. ВЕО "Вітроенергопром" подано заперечення на касаційну скаргу, у якому просить оскаржувану ухвалу апеляційного господарського суду залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. ВЕО "Вітроенергопром" подано клопотання про відкладення розгляду справи судом касаційної інстанції, посилаючись на складність справи, а також на те, що єдиний повноважний представник ВЕО "Вітроенергопром" перебуває у відрядженні. Порадившись, колегія суддів відмовила в його задоволенні, оскільки неявка повноважних представників сторін не перешкоджає розгляду касаційної скарги. Учасники судового процесу згідно з приписами ст. 1114 ГПК України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач-1 та відповідач-2 за первісним позовом не скористався передбаченим законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією. Заслухавши пояснення представника позивача за первісним позовом, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши згідно з ч. 1 ст. 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових актах, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного. Так, відмовляючи ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16, апеляційний господарський суд виходив з того, що ухвала про призначення експертизи не підлягає оскарженню. Колегія суддів касаційної інстанції вважає помилковими вказані висновки апеляційного господарського суду, враховуючи наступне. Згідно з частиною 1 статті 41 ГПК України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу. У пунктах 2, 5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" № 4 від 23.03.2012 зазначено, що судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмету доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи. Питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення. Відповідно до пункту 12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" № 4 від 23.03.2012 недотримання порядку призначення та проведення судової експертизи має наслідком затягування судового процесу і призводить до порушення вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку. Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України), що передбачає можливість перевірки в апеляційному порядку судових рішень. Це конституційне положення реалізовано у розділі ХІІ ГПК України, де врегульовано питання апеляційного оскарження судових рішень. Зокрема, у статті 106 ГПК України наведено перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. При цьому приписи ст. 106 ГПК України не містять заборони стосовно оскарження ухвал. Водночас і стаття 41 ГПК України, якою врегульовано питання призначення і проведення судової експертизи, не містить положень, які б встановлювали заборону на оскарження ухвал про призначення судової експертизи. Відсутність у Господарському процесуальному кодексі України прямих вказівок на можливість оскарження ухвал, які суттєво впливають на права та обов'язки учасників судового процесу, не може бути підставою для відмови у прийнятті апеляційної скарги, оформленої згідно з вимогами господарського процесуального законодавства, за відсутності прямої заборони в Законі на їх оскарження. Ця відмова розглядається як порушення конституційного права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене. Колегія суддів керуючись статтею 55 Конституції України, правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у пункті 9 мотивувальної частини Рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003, пп. 3.2 п. 3 Рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012 у справі № 1-12/2012 дійшла висновку, що відсутність законодавчого закріплення можливості оскарження ухвали про призначення судової експертизи не є перешкодою для її перегляду в апеляційному порядку. Враховуючи зазначене, апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку щодо відмови скаржнику у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу про призначення експертизи у справі. Таким чином ухвала Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2017 у справі №910/11780/16 підлягає скасуванню в частині відмови ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16, а справа - передачі до Київського апеляційного господарського суду для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16 до провадження Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11113 ГПК України, Вищий господарський суд України П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" задовольнити частково. Ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 06.03.2017 у справі №910/11780/16 скасувати в частині відмови Публічному акціонерному товариству "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16. Справу №910/11780/16 передати до Київського апеляційного господарського суду для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.01.2017 про призначення експертизи у справі №910/11780/16 до провадження. Головуючий суддя О. Кролевець Судді Н. Губенко Л. Іванова Справа № 910/11780/16

УХВАЛА 22 лютого 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши заяву приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» до приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про стягнення суми та за зустрічним позовом приватного акціонерного товариства «Корум Україна» до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» про внесення змін до договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії, в с т а н о в и л а: Ухвалою Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року зупинено провадження у справі № 905/1688/15 на підставі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України на строк проведення судової експертизи. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 2016 року зазначену ухвалу про зупинення провадження у справі залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року ухвалу Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 2016 року у цій справі скасовано, а справу передано до Господарського суду Донецької області для розгляду по суті. Зокрема, суд касаційної інстанції звернув увагу на недотримання порядку призначення та проведення судової експертизи, що в свою чергу є наслідком затягування судового процесу і призводить до порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку. Отже, безпідставне призначення судової експертизи та зупинення у зв’язку із цим провадження у справі перешкоджає її подальшому розгляду. Як місцевий, так і апеляційний суди не навели належного обґрунтування необхідності призначення у справі судової експертизи, зазначивши лише те, що для визначення розміру заборгованості, стягнення якої є предметом спору, потрібні спеціальні знання. Ухвалою Верховного Суду України від 19 січня 2017 року справу № 905/1688/15 за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 допущено до провадження Верховного Суду України з відкриттям провадження та вчиненням підготовчих дій. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню, а провадження у Верховному Суді України – слід припинити з наступних підстав. Згідно з ч. 2 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ. Матеріали справи свідчать, що постановою Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року ухвалу Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 2016 року у цій справі скасовано, а справу передано до господарського суду Донецької області для розгляду по суті. Таким чином, постанова Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у цій справі не перешкоджає подальшому провадженню у справі та не є такою, що прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ у розумінні ч. 2 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України. Враховуючи викладене, колегія суддів Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що провадження у Верховному Суді України за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у зазначеній справі підлягає припиненню. Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11116, 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України: у х в а л и л а: Припинити провадження у Верховному Суді України за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» до приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про стягнення суми та за зустрічним позовом приватного акціонерного товариства «Корум Україна» до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» про внесення змін до договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Ухвала від 22 лютого 2017 року № 3-1677гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/23D2A9EB8E7C50A6C22580D50042C242