Постановление ВСУ по пересмотру о недействительности ипотеки с Приватбанком в связи с нарушением прав детей

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

16 березня 2016 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Гуменюка В.І., 

суддів Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 

Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., 

 

за участю представника публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» ОСОБА_1,

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_4, третя особа – служба у справах дітей Черкаської районної державної адміністрації, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

У квітні 2015 року ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 6 липня 2007 року він отримав кредит у закритому акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ЗАТ «КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк»), та у рахунок забезпечення належного виконання взятих на себе обов’язків за кредитним договором передав в іпотеку житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, який розташовано за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею S_1 га, на якій розміщено цей житловий будинок, придбані ним за рахунок кредитних коштів.

 

Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено без дозволу органу опіки та піклування, тому порушено права малолітнього ОСОБА_3 на законне право на житло, ОСОБА_2 від імені неповнолітнього ОСОБА_3 просив задовольнити його позовні вимоги і визнати недійсним іпотечний договір, укладений 6 липня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» і ОСОБА_2. 

 

Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 18 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 24 липня 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 

 

7 грудня 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 405 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), частини другої статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права

 

ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі.

 

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «Приватбанк», дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

 

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

 

Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. 

 

Суди під час розгляду справи установили, що 6 липня 2007 року між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти на придбання нерухомості в розмірі 34 тис. 200 доларів США зі сплатою 12 процентів річних на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном повернення до 6 липня 2022 року.

 

З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1; іпотека поширюється також і на земельну ділянку площею S_1 га, на якій розташовано предмет іпотеки.

 

Будинок та земельна ділянка, передані в іпотеку, придбані ОСОБА_2 6 липня 2007 року на підставі договорів купівлі-продажу за рахунок кредитних коштів.

 

Згідно з договором іпотеки від 6 липня 2007 року та анкетою-заявою на час укладення кредитного договору і договору іпотеки ОСОБА_2 проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 9–14).

 

За цією ж адресою проживала й була зареєстрована дружина позивача – ОСОБА_5, що підтверджується копією паспорта останньої (а.с. 62–66).

 

Згідно з довідкою Степанківської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 1 липня 2007 року в будинку АДРЕСА_1 ніхто не зареєстрований.

 

31 жовтня 2007 року Черкаський районний відділ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області зареєстрував ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, а 12 листопада 2008 року – його дружину ОСОБА_5. (а.с. 7, 67). 

 

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з відсутності підстав для визнання іпотечного договору недійсним без дозволу органу опіки та піклування на його укладення, оскільки на час укладення цього договору іпотеки неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, був зареєстрований з матір’ю за іншою адресою, а в будинку, який передано в іпотеку, ніхто не проживав і не був зареєстрований, тому дитина іпотекодавця не мала права користування іпотечним майном. 

 

Відмовляючи у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ці судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

 

У заяві ОСОБА_2 від імені неповнолітнього ОСОБА_3 посилається на невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

Обґрунтовуючи обставини, визначені пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа № 6-158цс14) та Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна, підготовлений Верховним Судом України.

 

Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна, підготовлений Верховним Судом України, не є постановою Верховного Суду України, прийнятою в порядку, визначеному главою 3 розділу V ЦПК України, а тому на нього не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

 

У постанові Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа № 6-158цс14) міститься правовий висновок про те, що виходячи з положень частини першої статті 383, статті 391 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб та вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. У статті 405 ЦК України зазначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів її сім’ї.

 

Зазначений правовий висновок викладено в справі щодо захисту права власності від порушень, а не в справі щодо захисту прав малолітніх (неповнолітніх) дітей на користування житлом.

 

Правовий висновок суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, не суперечить викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, за результатами перегляду якої Верховним Судом України прийнято цю постанову, різні предмет та підстави позовів, зміст позовних вимог, а також різні фактичні обставини. 

 

ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 також зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

 

Для прикладу заявник надав ухвалу Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції. 

 

У цій ухвалі Верховний Суд України, діючи як суд касаційної інстанції, зазначив, що оскаржувані судові рішення, на підставі яких визнано недійсним договір іпотеки з підстав неотримання згоди органу опіки та піклування на його укладення з огляду на те, що іпотечним майном мала право користування неповнолітня дитина, ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. При цьому суди встановили, що договір купівлі-продажу будинку, кредитний договір та договір іпотеки укладалися одночасно в один день, тому покупець будинку та його сім’я не були й не могли бути зареєстровані в ньому в той же день з об’єктивних причин; сторонам було відомо, що позивач брав кредит саме з метою купівлі житлового будинку для поліпшення житлових умов своєї сім’ї і що квартира, у якій проживала сім’я до цього, має бути продана, іншого житла його сім’я не мала, тому відбулась єдина операція, спрямована на зміну житлових умов сім’ї позивача, в тому числі і його неповнолітнього сина. Установивши зазначені обставини, суди дійшли висновку, що неповнолітня дитина іпотекодавця мала право на користування жилим приміщенням, що передавалося в іпотеку, у зв’язку із чим при укладенні спірного договору іпотеки необхідно було отримати дозвіл органу опіки та піклування.

 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

 

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів.

 

Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

 

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України).

 

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

 

Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою.

 

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

 

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

 

Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

 

Таким чином укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України.

 

Відповідно до статті 8 ЦПК України та статті 3 Конвенції «Про права дитини», прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, суд повинен надавати перевагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

 

Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів іпотеки, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405 ЦК України).

 

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. 

 

Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

 

За змістом цієї статті право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. 

 

Дійшовши висновку, що на час укладення іпотечного договору, у будинку, який є предметом цього договору, не проживав неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв’язку з чим дозвіл органу опіки та піклування на його укладення був не потрібен, суд відмовив у задоволенні позову про визнання спірного договору недійсним. 

 

Проте при розгляді справи встановлено, що кредитний договір, договори купівлі-продажу та договір іпотеки укладені в один день; під час їх укладення ОСОБА_2 не приховував, що має малолітню дитину.

 

Отже ні ОСОБА_2, ні його сім’я, в тому числі й неповнолітній ОСОБА_3, не були і не могли бути зареєстровані та проживати в будинку, що є предметом договору іпотеки, з об’єктивних причин.

 

Вирішуючи питання про визнання недійсним договору іпотеки та правильне застосування до спірних правовідносин статті 405 ЦК України, частини другої статті 177 СК України, статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» і статей 203, 215 ЦК України, необхідно установити з якою метою придбавався житловий будинок, який є предметом іпотеки (поліпшення житлових умов сім’ї), чи був цей будинок єдиним житлом його сім’ї, чи є у сім’ї інше житло, а також чи відчужено будинок, в якому сім’я проживала до цього. 

 

З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.

 

Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення.

 

Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

 

Тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а:

 

Заяву ОСОБА_2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 задовольнити частково.

 

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 липня 2015 року та рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 18 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 

 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий

В.І. Гуменюк

Судді:

Л.І. Охрімчук

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема

 

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

у справі за № 6-2918цс15

 

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимим є зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів.

 

Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

 

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України).

 

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

 

Отже у разі вчинення правочину щодо нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов’язковою.

 

Укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України.

 

Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

 

За змістом цієї статті право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї. 

 

Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів іпотеки, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (стаття 405 ЦК України).

 

Суддя

Верховного Суду України В.І. Гуменюк

 

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ED5E9E435EFD5721C2257F7F00364397

 

[ANTIRAID]

Похоже, что у судей ВСУ проснулась совесть. ВСУ указал на нарушение прав малолетних при заключении договора ипотеки без разрешения органов опеки и попечительства. При этом указано, что отсутствие регистрации родителей и ребенка, наличие которого не скрывали, в предмете ипотеки было объективно невозможным. Т.к. договор ипотеки и договор купли-продажи заключались одномоментно.

[Obelix]

Нащет совести...это канешно перебор ))

Может помощник Гуменюка начитался форума Антирейда...или ФБ...

А может его писарю пришло озарение, а Гуменюк подписал не читая...

Все может быть.

Но совесть - это точно не сюда )))

[у.zaporozhskiy]

Нащет совести...это канешно перебор ))

Может помощник Гуменюка начитался форума Антирейда...или ФБ...

А может его писарю пришло озарение, а Гуменюк подписал не читая...

Все может быть.

Но совесть - это точно не сюда )))

Частичное обсуждение данного решения здесь: http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=8206&page=2

[у.zaporozhskiy]

 

Похоже, что у судей ВСУ проснулась совесть. ВСУ указал на нарушение прав малолетних при заключении договора ипотеки без разрешения органов опеки и попечительства. При этом указано, что отсутствие регистрации родителей и ребенка, наличие которого не скрывали, в предмете ипотеки было объективно невозможным. Т.к. договор ипотеки и договор купли-продажи заключались одномоментно.

 

То над чем, так давно бились, наконец-то установлено.