Постановление ВСУ по пересмотру о невозможности в судебном порядке по ипотечной оговорке признать право собственности на предмет ипотеки


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., 
Охрімчук Л.І., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, Державної реєстраційної служби України, третя особа – ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність та усунення перешкод у здійсненні права власності за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, 

в с т а н о в и л а:

У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 11 червня 2007 року між Акціонерним комерційним інвестиційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого останній отримав у кредит кошти в розмірі 42 тис. дол. США зі сплатою 13,50 % річних та умовою повернення до 11 червня 2014 року.

Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань за кредитним договором між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала банку в іпотеку належний їй на праві власності будинок за АДРЕСА_1.

8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу права вимоги, за яким ПАТ «Дельта Банк» набуло право вимоги за кредитним договором, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2.

Унаслідок неналежного виконання грошових зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 19 березня 2013 року складала 31 тис. 352 дол. США 58 центів, з яких заборгованість за кредитом – 24 тис. 757 тис. дол. США 68 центів, що еквівалентно 197 тис. 888 грн 14 коп.; заборгованість за процентами за користування кредитом – 6 тис. 594 дол. США 90 центів, що еквівалентно 52 тис. 713 грн 3 коп.

Вважаючи, що позичальник належним чином не виконав зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим виникла заборгованість, банк просив: у рахунок погашення цієї заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно; зобов’язати Державну реєстраційну службу України здійснити державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки; припинити право власності іпотекодавця на спірне майно; припинити право користування житловим приміщенням усіх мешканців, які зареєстровані та проживають у спірному будинку; виселити з будинку іпотекодавця та усіх мешканців, які проживають і зареєстровані в ньому; стягнути з іпотекодавця судові витрати.

Суди розглядали справу неодноразово.

Виноградівський районний суд Закарпатської області рішенням від 24 лютого 2014 року в задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 4 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову, постановив: у рахунок погашення заборгованості за договором споживчого кредиту, яка станом на 19 березня 2013 року складала 31 тис. 352 дол. США 58 центів, що еквівалентно 250 тис. 601 грн 17 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок за АДРЕСА_1 загальною площею 152,8 кв. м, житловою площею 96 кв. м шляхом передачі його ПАТ «Дельта Банк» у власність та визнання за банком права власності на цей будинок на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності; у решті позову відмовити; рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»; суд також вирішив питання про розподіл судових витрат.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішенням від 20 квітня 2016 року змінив рішення апеляційного суду, ухвалив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, яка станом на 19 березня 2013 року становила 31 тис. 352 тис. дол. США 58 центів, що еквівалентно 250 тис. 601 грн 17 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок за АДРЕСА_1 загальною площею 152,8 кв. м, шляхом передачі його ПАТ «Дельта Банк» у власність та визнання за банком права власності на цей будинок за початковою ціною, установленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії виконавчих дій; суд також вирішив питання про розподіл судових витрат.

У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення суду касаційної інстанції та ухвалення постанови про відмову в задоволенні позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37–39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») та статті 392 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 30 березня 2016 року (№ 6-1851цс15) у справі за позовом приватного підприємства «Юридичний департамент «Дікон ЮГ» до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Крім того, у заяві ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:

20 квітня 2016 року (№ 6-38536св15) у справі за позовом ПАТ «Дельта Банк» до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність іпотечного майна;

20 квітня 2016 року (№ 6-37632св15) у справі за позовом ПАТ «Дельта Банк» до фізичної особи про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення, зобов’язання вчинити дії;

27 квітня 2016 року (№ 490/10889/14) у справі за позовом ПАТ «Дельта Банк» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки, виселення та витребування документів.

Так, ухвалюючи постанову від 30 березня 2016 року (№ 6-1851цс15) та скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України виходив з того, що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 цього Закону договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). При вирішенні такої категорії справ суди повинні встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки.

В ухвалі від 20 квітня 2016 року (№ 6-38536св15) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що пунктами 12.2, 12.3.1 іпотечного договору передбачено прийняття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність у рахунок виконання основного зобов’язання. Зазначений іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса. Суди не встановили факту наявності чи відсутності згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також факту здійснення виконавчого напису нотаріусом, що передбачено умовами договору, як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя на іпотечне майно.

В ухвалі від 20 квітня 2016 року (№ 6-37632св15) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, керувався тим, що суд, ухвалюючи рішення, не звернув уваги на те, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань є позасудовим способом врегулювання такого питання, і відповідно не перевірив, чи належний спосіб захисту своїх прав обрав позивач.

Постановляючи ухвалу від 27 квітня 2016 року (№ 490/10889/14) та залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів про те, що вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок задоволення його вимог у визначений ним спосіб, а саме шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, не підлягають задоволенню, оскільки цей спосіб є позасудовим способом врегулювання такого питання.

Натомість у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, змінюючи рішення апеляційного суду, ухвалив рішення про задоволення позову та постановив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за банком права власності на іпотечне майно.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (статей 37, 39 Закону України «Про іпотеку»), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 11 червня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого останній отримав у кредит кошти в розмірі 42 тис. дол. США зі сплатою 13,50 % річних та умовою повернення коштів до 11 червня 2014 року.

Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань за кредитним договором між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала банку в іпотеку належний їй на праві власності будинок за АДРЕСА_1.

8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу права вимоги, за яким ПАТ «Дельта Банк» набуло право вимоги за кредитним договором, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2.

Унаслідок неналежного виконання грошових зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 19 березня 2013 року складала 31 тис. 352 дол. США 58 центів, з яких заборгованість за кредитом – 24 тис. 757 тис. дол. США 68 центів, що еквівалентно 197 тис. 888 грн 14 коп.; заборгованість за процентами за користування кредитом – 6 тис. 594 дол. 90 центів США, що еквівалентно 52 тис. 713 грн 3 коп.

Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки звернення стягнення за рішенням суду та виконавчим написом нотаріуса здійснюються відповідно до Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до пункту 5.1 іпотечного договору сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі. Іпотекодержатель самостійно визначає один із зазначених способів звернення стягнення на предмет іпотеки: передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, установленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних Верховного Суду України виходить з такого. 

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. 

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У частинах першій, третій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. 

Разом з тим, порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. 

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, проаналізувавши положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України, можна зробити висновок, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення вимог кредитора на виконання забезпечених іпотекою зобов’язань шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. 

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1219цс16.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). 

У справі, яка переглядається, суди встановили, що позичальник не виконував умов кредитного договору, кредиту не погасив, у зв’язку із чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі йому права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, хоч і неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді Верховного Суду України: 
В.І. Гуменюк 
Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 26 жовтня 2016 року у справі
№ 6-1625цс16

Аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. 

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). 

Хоча, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою.

Постанова від 26 жовтня 2016 року №6-1625цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0E68DD523B46C4B4C22580600034EE19

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

ВСУ в очередной раз указал на невозможность и отсутствие правовых оснований для признания за ипотекодержателем права собственности на предмет ипотеки по ипотечной оговорке в судебном порядке. Также суды и не могут в судебном порядке предоставлять ипотекодержателю право от своего имени продавать предмет ипотеки. Однако ВСУ считает, что такие незаконные решения должны оставаться в силев связи с тем что они защищают права кредиторов. Абсурд.

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Теперь ВСУ считает, что если если решение и незаконное, но защищает права истца, то оно отмене не подлежит. Запишем, пригодится...

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

6 часов назад, logoped сказал:

Теперь ВСУ считает, что если если решение и незаконное, но защищает права истца, то оно отмене не подлежит. Запишем, пригодится...

Думаете поможет, думаете сработает для нас...))

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

В 06.11.2016 в 10:53, logoped сказал:

Теперь ВСУ считает, что если если решение и незаконное, но защищает права истца, то оно отмене не подлежит. Запишем, пригодится...

Истец истцу рознь! ))

ЗЫ - 8 лет (2008-2016) суды удовлетворяли иски Привата (это была и есть их идея) на предмет дать банку право продать похер кому похер почем от имени займыта.

Такое решение давало право ПБ получить дубликаты правоустанавливающих  док-тов у нотара и продать как бы по решению суда.

8 лет...

Хотя я давно писал про этот шуллерский ход банков (подмена внесудебного способа судебным решением) в возражениях, но дошло до ВСУ только сейчас. ))

8 лет . Тысячи решений. Если не сотни тысяч. Если бы ВСУ не сделал оговорку, что типа "вот теперь нельзя, а раньше - пусть будет как было" то открылся бы ящик (мешок) Падоры и купли продажи такого майна за 8 лет народ бы попытался отмотать назад... признавая недействительными дог.к/п.

Вот как бывает,если изначально херится закон на угоду банкам...

 

 

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

А что мешает сейчас признавать договора купли-продажи с использованием этого постановления ( и подобных предыдущих)? Нормативная база не менялась за 8 лет, критично не менялась.

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

11 часов назад, babaika сказал:

А что мешает сейчас признавать договора купли-продажи с использованием этого постановления ( и подобных предыдущих)? Нормативная база не менялась за 8 лет, критично не менялась.

Ничего не мешает.

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

В останній постанові вже не так категорично.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

2 листопада  2016 року                                                                                     м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

 

головуючого

Лященко Н.П.,

 

 

суддів:

Гуменюка В.І.,

Сімоненко В.М.,

 

 

Охрімчук Л.І.,

 

 

 

 

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позивач зазначав, що 1 листопада 2011 року між ним та фізичною особою – підприємцем ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) було укладено договір кредитної лінії НОМЕР_1, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 464 тис. 985 грн на строк до 31 жовтня 2014 року зі сплатою 25,99 % річних за користування кредитом. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором цього ж дня між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передав в іпотеку банку належні йому на праві власності: садовий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_1 та земельну ділянку, на якій розташований цей будинок, загальною площею S_2, з цільовим призначенням – для ведення садівництва.

Посилаючись на те, що боржник порушив виконання зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість, розмір якої на 25 березня 2015 року становив 1 млн 165 тис. 676 грн 15 коп. і складався із: поточної заборгованості за кредитом у сумі 412 тис. 473 грн 84 коп. і простроченої заборгованості в сумі 42 тис. 564 грн 62 коп., пені за несвоєчасне повернення кредиту в сумі 456 тис. 488 грн 27 коп., заборгованості з відсотків за період з 1 по 25 березня 2015 року в сумі 8 тис. 100 грн 31 коп., заборгованості з прострочених відсотків в сумі 19 тис. 226 грн 48 коп., пені за несвоєчасне повернення відсотків у сумі 224 тис. 955 грн 66 коп., 3 % річних від суми простроченого кредиту в сумі 1 тис. 250 грн 65 коп. та 3 % річних від суми прострочених відсотків у сумі 616 грн 32 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 1 вересня 2015 року в задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ПАТ «Дельта Банк»: у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 перед банком у загальному розмірі 1 млн 165 тис. 676 грн 15 коп. звернуто стягнення на предмети іпотеки: садовий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_1, початковою вартістю 1 млн 424 тис. 316 грн, та земельну ділянку, на якій він розташований, загальною площею S_2, початковою вартістю 236 тис. 849 грн, шляхом визнання права власності на вищезазначене майно за ПАТ «Дельта Банк»; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень суду апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37–39 Закону України «Про іпотеку», статей 526 та 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, ухвали цього ж суду від 25 серпня 2011 року, 13 лютого та 21 серпня 2013 року, 20, 27 квітня, 18 травня, 15 червня, 27 липня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 30 березня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ОСОБА_1ОСОБА_3, ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 листопада 20011 року між ПАТ «Дельта Банк» та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір кредитної лінії НОМЕР_1, за умовами якого позичальнику було надано кредит у сумі 464 тис. 985 грн на строк до 31 жовтня 2014 року зі сплатою 25,99 % річних, а погашення кредиту повинне було здійснюватись шляхом сплати щомісячних платежів у розмірі та в порядку, визначеному договором (а. с. 5-12).

На забезпечення виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором 1 листопада 2011 року ОСОБА_1 передав ПАТ «Дельта Банк»  в іпотеку належні йому на праві власності: садовий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_1 та земельну ділянку, на якій він розташований, загальною площею S_2, з цільовим призначенням – для ведення садівництва (а. с. 19-25).

3 вересня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ФОП ОСОБА_2 було укладено додатковий договір НОМЕР_2 до кредитного договору, яким змінено порядок повернення кредиту та сплати процентів за користування ним, а також кінцевий термін повернення кредиту – до 2 вересня 2017 року (а. с. 15-17).

Відповідно до пункту 2.5 кредитного договору в разі вимоги кредитора достроково повернути кредитні ресурси, сплатити проценти позичальник зобов᾿язаний здійснити повне погашення заборгованості за цим договором, тобто повернути отримані кредитні ресурси, сплатити всі проценти протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту отримання вимоги кредитора. Кредитор може повідомляти позичальника телеграфом, за допомогою рекомендованих листів з повідомленням або шляхом доставки позичальнику за вказаною адресою.

Відповідно до пункту 8.2 кредитного договору в разі невиконання позичальником будь-яких своїх зобов’язань за цим договором та/або умов іпотечного договору/договору застави, зазначених у пункті 1.4. цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 1,1, 1.3 та 3.3 цього договору, кредитор має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов’язаний виконати зазначені зобов’язання в порядку, передбаченому пунктами 8.3, 8.4 цього договору.

Згідно з пунктом 8.3 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню в повному обсязі протягом тридцяти календарних днів з моменту її надіслання кредитором за адресою позичальника, зазначеною в реквізитах цього договору, або адресою, повідомленою позичальником відповідно до пункту 5.7 цього договору. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається кредитору відділенням зв’язку під час відправлення позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення.

Відповідно до пункту 8.4 кредитного договору, в разі невиконання позичальником зазначеної у пункті 8.3 цього договору письмової вимоги кредитора про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 8.3. договору, кредитор має право звернути стягнення на предмет іпотеки/застави будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки/застави, скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов᾿язань за цим договором та/або пред᾿явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають з цього договору, з будь-якого майна позичальника.

За пунктом 7.2 договору іпотеки звернення стягнення на заставлене за цим договором майно здійснюється на розсуд іпотекодержателя: або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса, або шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов᾿язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» та умовами вказаного договору, або за допомогою продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону та умовами цього договору.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду будь-яких доказів на підтвердження дотримання ним вищезазначених вимог договору щодо повідомлення позичальника про дострокове повернення кредиту, а тому строк вимоги за кредитним договором, термін дії якого до 2 вересня 2017 року, не настав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що унаслідок неналежного виконання боржником своїх зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, а тому в рахунок її погашення необхідно звернути стягнення на предмети іпотеки –  спірні садовий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_1 та земельну ділянку, на якій він розташований, загальною площею S_2, з цільовим призначенням – для ведення садівництва шляхом визнання за позивачем права власності на предмети іпотеки.

Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, 27 квітня, 18 травня 2016 року міститься висновок про те, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», а передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки, і суд не наділений повноваженнями вирішувати цепитання в такий спосіб.

У постанові від 30 березня 2016 року Верховний Суд України зробив висновок про те, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті  328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37–39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Крім того, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 серпня 2011 року та 15 червня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які встановивши, що позивач порушив умови укладених з відповідачами договорів щодо порядку дострокового повернення кредиту відмовили в задоволенні вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Отже, існує також неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм статей 526 та 1050 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37–39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У частинах першій, третій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалюючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку».

Усуваючи розбіжності в застосуванні норм статей 526 та 1050 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов’язання виникають з договорів та інших правочинів. Відповідно до вимог статті 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею  526 ЦК України зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

За статтею  527 ЦК України боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор – прийняти виконання зобов’язання.

Згідно зі статтею 530 цього Кодексу, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Згідно із частиною першою статті 549 цього Кодексу в разі порушення зобов’язання боржник зобов’язаний сплатити неустойку (штраф, пеню).

Відповідно до вимог статті 612 ЦК України боржник, який прострочив виконання зобов’язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

Статтею 623 ЦК України встановлено, що боржник який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані збитки.

Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором  встановлений обов᾿язок позичальника повернути позику частинами (з  розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Сторони кредитного договору в пункті 8.3 встановили порядок, за умови недотримання якого в позичальника виникає обов’язок дострокового повернення боргу.

Проте, скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове, апеляційний суд не встановив, чи дотримався позивач цього порядку та чи виникло у зв’язку із цим у позичальника зобов’язання дострокового виконання кредитного договору.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року підлягають скасуванню.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий

 

 

Н.П. Лященко

 

Судді:                                        В.І. Гуменюк

 

 

В.М. Сімоненко

Л.І. Охрімчук

 

 

 

 

 

 

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 листопада 2016 року у справі

 № 6-2457цс16

 

Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором  встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Сторони кредитного договору в пункті 8.3 встановили порядок, за умови недотримання якого в позичальника виникає обов’язок дострокового повернення боргу.

Проте, скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове, апеляційний суд не встановив, чи дотримався позивач цього порядку та чи виникло у зв’язку із цим у позичальника зобов’язання дострокового виконання кредитного договору.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті  328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалюючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку».

 

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Гость
Ответить в этой теме...

×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

  Only 75 emoji are allowed.

×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Зарузка...