ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о возможности игнорирования прав детей при заключении договора

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   9 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      6
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      4
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

109 сообщений в этой теме

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 листопада 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Херсонської області ОСОБА_5, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, треті особи: Суворовський районний відділ у м. Херсоні Управління державної міграційної служби в Херсонській області, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку за заявою ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, 

в с т а н о в и л а:

У вересні 2014 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, 2003 року народження, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень.

Зазначала, що з 27 вересня 2002 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, від шлюбу мають доньку ОСОБА_2, 2003 року народження. З 2007 року вона разом із своєю сім’єю проживає в житловому будинку за АДРЕСА_1, власником якого на підставі свідоцтва про право власності від 1 жовтня 2007 року є її чоловік – ОСОБА_4.

31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір безпроцентної позики, за яким останній отримав у борг 330 тис. грн. Цього ж дня на забезпечення виконання договору позики між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки житлового будинку та земельної ділянки.

Посилаючись на те, що на момент укладення договору іпотеки право користування будинком, переданим у іпотеку, мала неповнолітня дитина, а дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору отримано не було, ОСОБА_1 на підставі положень Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), пункту 3 частини першої статті 71 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) просила визнати недійсним вказаний іпотечний договір та скасувати накладені заборони у відповідних державних реєстрах.

У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку.

Зазначала, що відповідно до договору позики від 31 серпня 2012 року надала у борг ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 330 тис. грн зі строком повернення на першу вимогу позикодавця протягом 7 календарних днів від дня пред’явлення такої вимоги. Вимога про повернення позики була надіслана 2 вересня 2014 року та отримана позичальником 19 вересня 2014 року, проте свої зобов’язання за договором ОСОБА_4 не виконав, а тому станом на 8 жовтня 2014 року заборгованість становила 330 298 грн 36 коп., з яких 330 тис. грн. заборгованості за позикою, 298 грн 36 коп. 3 % річних за період з 28 вересня до 8 жовтня 2014 року.

На забезпечення виконання договору позики 31 серпня 2012 року між ними було укладено договір іпотеки житлового будинку за АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою. 18 вересня 2014 року на адресу боржника було надіслано вимогу про виселення, яку отримано ним 19 вересня 2014 року, однак спірний житловий будинок відповідачами не звільнено.

ОСОБА_3 просила суд звернути стягнення на належні ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, а також виселити з вказаного житлового будинку відповідачів без надання іншого житлового приміщення, зняти їх з реєстраційного обліку.

Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено: визнано дійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселено з житлового будинку за АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без надання іншого житлового приміщення зі зняттям їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; скасовано в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборону на відчуження нерухомого майна – житлового будинку за АДРЕСА_1, та земельної ділянки площею S_1 за цією ж адресою; скасовано обтяження в Державному реєстрі іпотек на житловий будинок за АДРЕСА_1, та на земельну ділянку площею S_1 за цією ж адресою.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 Сімейного кодексу України.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року та 20 січня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 27 вересня 2002 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, від шлюбу мають доньку - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.

22 жовтня 2007 року та 17 липня 2008 року ОСОБА_4 уклав із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договори кредиту, на забезпечення яких між тими ж сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого був спірний будинок за АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого 1 жовтня 2007 року Степанівською сільською радою м. Херсона. При укладенні договору іпотеки будинок був недобудований, тому сім’я не була в ньому зареєстрована, а їх донька була зареєстрована за місцем проживання матері у її батьків.

Після добудови будинку сім’я з дитиною 1 жовтня 2010 року зареєструвалися в ньому.

У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у ОСОБА_4 перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» виникла заборгованість в розмірі 41 тис. доларів США, яку банк вимагав погасити до кінця серпня 2012 року, вказуючи, що в іншому випадку зверне стягнення на предмет іпотеки.

З метою уникнення втрати будинку, подружжя вирішили позичити кошти, маючи намір в наступному сплатити борг, так як в цьому випадку вони сплачували би борг без сплати процентів за користування позикою, на що погодилася їх знайома ОСОБА_3, яка надала їм у борг 42 тис. доларів США. Цими коштами було погашено заборгованість за кредитом перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», договори кредиту та іпотеки з ним були припинені, всі обтяження зі спірного будинку було знято.

31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5.

При цьому подружжя в своїх заявах повідомило нотаріуса про те, що діють в інтересах сім’ї та в будинку не зареєстровані і не мають права користування малолітні і неповнолітні діти. Крім того, ними надано довідку від 31 серпня 2012 року про склад сім’ї та реєстрацію в будинку ОСОБА_4, яка підтверджує відсутність інших зареєстрованих членів сім’ї в даному будинку. Разом з тим згідно довідки від 10 липня 2014 року, в спірному будинку з 5 жовтня 2010 року зареєстрована неповнолітня донька ОСОБА_2.

Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову та відмову в первісному позові, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для визнання договору іпотеки недійсним відсутні, оскільки на час укладення договору іпотеки, який було вчинено хоча і без дозволу органів опіки та піклування, проте він відповідав інтересам дитини, а тому є дійсним, а оскільки умови договору позики належним чином не виконуються, вимога про повернення коштів залишилася без задоволення, зустрічний позов про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає задоволенню.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення первісного позову та відмову у зустрічному позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що договір іпотеки на підставі положень статей 203, 215, 224 ЦК України є недійсним, оскільки у порушення вимог статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» його укладено без попередньої згоди органу опіки та піклування, враховуючи, що на момент укладення цього договору право користування житловим будинком (предметом іпотеки) мала неповнолітня ОСОБА_2, 2003 року народження.

Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, рішення в яких надані заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. 

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. 

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. 

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої–четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. 

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право проживання дитини в жилому приміщенні, надавши недостовірну довідку та нотаріально посвідчену заяву про те, що укладення договору іпотеки відповідає інтересам сім’ї та не порушує прав їх малолітньої дитини.

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. 

Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка зазначила факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору.

За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої на користування житлом.

Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року та рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді: В.І. Гуменюк
Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 9 листопада 2016 року у справі
6-930цс16

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. 

Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-930цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C7A55481AB20865EC22580890048317C

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ в очередной раз признал возможным нарушения прав детей и передачи в ипотеку имущества правом пользования которым имеют дети без разрешения органов опеки. Для признания недействительным ипотеки в данном случае нужно по мнению ВСУ доказать в чем именно нарушены права ребенка не смотря на то, что это прямо запрещено законодательством.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
13 часов назад, ANTIRAID сказал:

ВСУ в очередной раз признал

что Закон для ВСУ не закон, а способ угодить банковским интересам... ну что тут сделаешь, пока Романюк и Ко не ушли такое кривосудие будет иметь место :-(

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 hours ago, west11 said:

что Закон для ВСУ не закон, а способ угодить банковским интересам... ну что тут сделаешь, пока Романюк и Ко не ушли такое кривосудие будет иметь место :-(

Их должны уйти вместе со статьей 360-7 ГПКУ, иначе через непродолжительное время все станет на свое место.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
29 минут назад, Лев сказал:

Их должны уйти вместе со статьей 360-7 ГПКУ, иначе через непродолжительное время все станет на свое место.

Согласен

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Уйти то уйдут, а кто буде на их месте?

Очередная носатая худая шмара в очках?

(все совпадения с деконаидзе, згуладзе, ебонидзе, деевой и проч мерилло случайны)

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
20 часов назад, ANTIRAID сказал:

ВСУ в очередной раз признал возможным нарушения прав детей и передачи в ипотеку имущества правом пользования которым имеют дети без разрешения органов опеки. Для признания недействительным ипотеки в данном случае нужно по мнению ВСУ доказать в чем именно нарушены права ребенка не смотря на то, что это прямо запрещено законодательством.

Считаю решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

Здесь проблема не в суде, а в юристах/адвокатах (плевать на этику, просто надоело наблюдать в практике законные решения по убогим исковым от горе – юристов) которые подготавливали исковые. Шаблонность и ограниченность защиты при отстаивании нарушенных прав привела к такому определению.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
46 минут назад, babaika сказал:

Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

А что по вашему истец должен был указать, чтобы решение было в его пользу для случая когда ребенок имеет только право на пользование квартирой родителя? Тем более, что как я понял, ВСУ говорит о нарушениях прав ребенка именно при заключении ипотеки, а не постфактум спустя годы.

ПС. если бы все делать по закону, то должно было бы быть обязательное решение органа опеки на основании уже только того, что у заемщика есть ребенок. И не важно, что говорит заемщик, орган опеки, я глубоко убежден, должен по любому давать свое решение, в котором должен указать где проживает ребенок и какими правами обладает по отношению к ипотеке, ну, и выдать в резолюционной части свои выводы - будут ли нарушены права или нет, или т.п. А так этот орган опеки, как орган защиты прав детей никому не нужен. И законы есть и обязанности есть у "органа", но все в пустую.

ПС2. ну, а если установлено судом, что заемщик-родитель обманул, то привлекайте его к ответственности, но не лишайте по его вине законных прав ребенка. Вот так было бы справедливо.B)
 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, ais сказал:

А что по вашему истец должен был указать, чтобы решение было в его пользу для случая когда ребенок имеет только право на пользование квартирой родителя? Тем более, что как я понял, ВСУ говорит о нарушениях прав ребенка именно при заключении ипотеки, а не постфактум спустя годы.

ПС. если бы все делать по закону, то должно было бы быть обязательное решение органа опеки на основании уже только того, что у заемщика есть ребенок. И не важно, что говорит заемщик, орган опеки, я глубоко убежден, должен по любому давать свое решение, в котором должен указать где проживает ребенок и какими правами обладает по отношению к ипотеке, ну, и выдать в резолюционной части свои выводы - будут ли нарушены права или нет, или т.п. А так этот орган опеки, как орган защиты прав детей никому не нужен. И законы есть и обязанности есть у "органа", но все в пустую.

ПС2. ну, а если установлено судом, что заемщик-родитель обманул, то привлекайте его к ответственности, но не лишайте по его вине законных прав ребенка. Вот так было бы справедливо.B)
 

Чем права ребёнка были нарушены? Где об этом упоминается? Орган должен, обязан и так далее, но кто этот орган привлекал? Кто указывал при совершении сделки о том, что существует малолетний ребёнок? Банк об этом не мог знать, нотариус не мог знать, никто кроме родителей хитроумных не мог знать. Вот и вопрос, чем права ребёнка были нарушены и где об этом в исковых упоминается и чем подтверждается? Нигде и ни чем. Отсюда вывод – решение справедливое.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
13 часов назад, west11 сказал:

ну что тут сделаешь, пока Романюк и Ко не ушли такое кривосудие будет иметь место :-(

Может я чего то не понимаю... А что будет... )))

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
11 часов назад, Bolt сказал:

А что будет...

Сказать, "что будет", со 100% достоверностью никто не может, но есть надежда, что изменится отношение к формированию судебной практики,и с другой стороны, пока компашка блюстителей банковских интересов будет рулить, - ничего не будет.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
23 минуты назад, west11 сказал:

Сказать, "что будет", со 100% достоверностью никто не может, но есть надежда, что изменится отношение к формированию судебной практики,и с другой стороны, пока компашка блюстителей банковских интересов будет рулить, - ничего не будет.

В том то и дело, по другому это не значит лучше... другие это не значит лучшие... Хорошо если ещё хоть не хуже будет, а так как сейчас есть... В том то и дело надежда, даже не уверенность... Как бы это отношение не изменилось в ещё худшую сторону... Неужели думаете банковские интересы не найдутся блюсти другие адепты... Как бы не было хуже... Милицию уже меняли на новых, для которых теперь закон вообще не писан, так как они его не учили и не знают... но замашки покруче милицейских... Так вот как бы эти новые судьи себя богами не посчитали с входа тоже...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
14 часов назад, babaika сказал:

Чем права ребёнка были нарушены? Где об этом упоминается?

Вы серйозно или шутите ?

В 17.12.2016 в 22:37, ANTIRAID сказал:

При укладенні договору іпотеки будинок був недобудований, тому сім’я не була в ньому зареєстрована, а їх донька була зареєстрована за місцем проживання матері у її батьків.

Після добудови будинку сім’я з дитиною 1 жовтня 2010 року зареєструвалися в ньому.

 

" Кто указывал при совершении сделки о том, что существует малолетний ребёнок? "  - Так ребенок был зарегистрирован в доме на момент укладення до позики..., а позднее дог. іпотеки.

При чем здесь банк ? Позивачем есть позикодавець ОСОБА_3 за укладененим 31.08.2012 року дог. іпотеки ( акцент на дате нового дог іпотеки).

В 17.12.2016 в 22:37, ANTIRAID сказал:

31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5.

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, west11 сказал:

Сказать, "что будет", со 100% достоверностью никто не может, но есть надежда, что изменится отношение к формированию судебной практики,и с другой стороны, пока компашка блюстителей банковских интересов будет рулить, - ничего не будет.

Откуда такая надежда? Одна компашка уйдет другая придет.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
21 минуту назад, machinist сказал:

Откуда такая надежда? Одна компашка уйдет другая придет.

Вот именно... Более лояльная, более ручная... Теперь то её Президент лично подбирать будет...)))

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

Вот именно... Более лояльная, более ручная... Теперь то её Президент лично подбирать будет...)))

Всё к тому идет.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
21 минуту назад, machinist сказал:

Всё к тому идет.

Именно... Я например никаких надежд не питаю по этому поводу, а наоборот очень скептически смотрю на всё это... И скорее всего будет хуже, чем есть... Нельзя ломать устоявшуюся систему...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
50 минут назад, machinist сказал:

Откуда такая надежда? Одна компашка уйдет другая придет.

Тогда встречный вопрос: откуда такой пессимизм ? Надежда всегда есть и умирает она последней. Конечно, перемены могут быть и к худшему, а могут...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
41 минуту назад, Bolt сказал:

Нельзя ломать устоявшуюся систему...

Болт, при всем уважении... Вы чуть ли не Януковича и Пшонку цитируете ::) АСТАНАВИТЕСЬ ! :)

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, west11 сказал:

Тогда встречный вопрос: откуда такой пессимизм ? Надежда всегда есть и умирает она последней. Конечно, перемены могут быть и к худшему, а могут...

Разве есть повод для оптимизма? Надеяться только на надежду которая тоже умирает хоть и последней это слишком и её смерть точно оптимизма не добавляет.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
39 минут назад, west11 сказал:

Болт, при всем уважении... Вы чуть ли не Януковича и Пшонку цитируете ::) АСТАНАВИТЕСЬ ! :)

Да скоро все его будем цитировать... Власть всё возможное и невозможное для этого делает...)))

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, west11 сказал:

Вы серйозно или шутите ?

 

" Кто указывал при совершении сделки о том, что существует малолетний ребёнок? "  - Так ребенок был зарегистрирован в доме на момент укладення до позики..., а позднее дог. іпотеки.

При чем здесь банк ? Позивачем есть позикодавець ОСОБА_3 за укладененим 31.08.2012 року дог. іпотеки ( акцент на дате нового дог іпотеки).

 

Совершенно серьёзно.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, west11 сказал:

Болт, при всем уважении... Вы чуть ли не Януковича и Пшонку цитируете ::) АСТАНАВИТЕСЬ ! :)

Разве цитировать уже тоже запрещено?:)

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
19 минут назад, babaika сказал:

Совершенно серьёзно.

Жаль, а я надеялся, что все-таки пошутили :)

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, west11 сказал:

Жаль, а я надеялся, что все-таки пошутили :)

Нет, не пошутил. Основную позицию выложил выше, вот цитирую повторно:

16 часов назад, babaika сказал:

Считаю решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

Суд защищает нарушенное право. Чем право малолетнего было нарушено? В иске об этом ни слова.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
              
      21 грудня 2016 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого    Гуменюка В.І.,        
      суддів:    Берднік І.С.,    Жайворонок Т.Є.,    Охрімчук Л.І.,
      Ємця А.А.,    Лященко Н.П.,    Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,
      за участю представників ОСОБА_1 – ОСОБА_2, ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5, ОСОБА_6,     
                           
      розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_7, ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_8, Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, приватне підприємство «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності, за позовом ОСОБА_7 до Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, третя особа – ОСОБА_8, про визнання прилюдних торгів недійсними, визнання недійсним протоколу проведення прилюдних торгів та скасування акта державного виконавця, 
      в с т а н о в и л и: 
      У жовтні 2012 року ОСОБА_7, ОСОБА_1 звернулися з позовом про витребування від добросовісного набувача ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», що розташовані за АДРЕСА_1, загальною площею P_1 частин від S_1 кв. м, у тому числі житловою площею P_1 частин від S_2 кв. м; визнання за ОСОБА_7 право власності на P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб»; визнання недійсними прилюдних торгів щодо продажу квартири АДРЕСА_2; скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, затвердженого начальником Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (далі – Друге Приморське ВДВС Одеського міського управління юстиції) 25 червня 2012 року; визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів НОМЕР_1 від 3 липня 2012 року; визнання недійсним протоколу НОМЕР_2 проведення прилюдних торгів щодо продажу квартири АДРЕСА_2, складеного Одеською філією приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція» (далі – Одеська філія ПП «СП «Юстиція») 8 червня 2012 року; витребування у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2; визнання за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру. 
      У серпні 2013 року ОСОБА_7 звернувся до суду із позовом до Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції про визнання прилюдних торгів недійсними, визнання недійсним протоколу проведення прилюдних торгів та скасування акта державного виконавця та просив: визнати недійсними прилюдні торги щодо продажу P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», що розташовані за АДРЕСА_1, загальною площею P_1 частини від S_1 кв. м, у тому числі житловою площею P_1 частини від S_2 кв. м.; визнати недійсним протокол НОМЕР_3 проведення прилюдних торгів щодо продажу P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», складений Одеською філією ПП «СП «Юстиція» 8 червня 2012 року; скасувати акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів з продажу P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», затверджений начальником Другого Приморського ВДВС Одеського міського управління юстиції 25 червня 2012 року.
      Вимоги позивачів обґрунтовано тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 25 травня 2010 року ОСОБА_7 придбав у ОСОБА_9 P_1 частин будівель та споруд «Яхт-клуб», а на підставі договору купівлі-продажу від 8 липня 2011 року – квартиру АДРЕСА_2.
      16 грудня 2011 року на підставі договору дарування ОСОБА_7 подарував квартиру ОСОБА_1.
      Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2011 року та заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2012 року за ОСОБА_13 визнано право власності на P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», а також квартиру АДРЕСА_2, які згодом вона відчужила на користь третіх осіб.
      У подальшому вказані судові рішення скасовані.
      Таким чином позивачі зазначають, що ОСОБА_13 не була уповноважена розпоряджатися спірною нерухомістю.
      На виконання виконавчих написів приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_14, виданих 26 березня і 13 квітня 2012 року, проведено прилюдні торги з реалізації арештованого майна, а саме P_1 частин будівель та споруд «Яхт-клуб» і квартири АДРЕСА_2.
      Переможцем торгів з реалізації P_1 частин будівель та споруд «Яхт-клуб» стала ОСОБА_8, з реалізації квартири АДРЕСА_2 – ОСОБА_4 (протоколи проведення прилюдних торгів НОМЕР_2, НОМЕР_3, затверджені заступником директора Одеської філії ПП «СП «Юстиція» 8 червня 2012 року).
      Позивачі вважають, що прилюдні торги з реалізації спірного нерухомого майна проведено з порушенням норм чинного законодавства.
      Справа розглядалася судами неодноразово.
      Останнім рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2015 року відмовлено в задоволенні позовів ОСОБА_7 і ОСОБА_1.
      Апеляційний суд Одеської області 23 грудня 2015 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_7 і ОСОБА_1 задовольнив, витребував у ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб» (об’єкт незавершеного будівництва), що розташовані за АДРЕСА_1, загальною площею P_1 частини від S_1 кв. м, у тому числі житловою площею P_1 частини від S_2 кв. м., і визнав за ОСОБА_7 право власності на вказаний об’єкт нерухомості; визнав прилюдні торги з реалізації квартири АДРЕСА_2 такими, що не відбулись; скасував акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів, затверджений начальником Другого Приморського ВДВС Одеського міського управління юстиції 25 червня 2012 року; визнав недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 3 липня 2012 року НОМЕР_1, засвідчене приватним нотаріусом ОСОБА_15; визнав недійсним протокол НОМЕР_2 проведення прилюдних торгів щодо продажу квартири АДРЕСА_2, складений Одеською філією ПП «СП «Юстиція» 8 червня 2012 року; витребував у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2, яка складається в цілому з восьми житлових кімнат житловою площею 135,1 кв. м., загальною площею 176,2 кв. м. і визнав за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 червня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_8 та ОСОБА_4 відхилив, а рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року залишив без змін.
      У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_4 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 215, 292, 388 ЦК України, пунктів 3.6, 3.9, 3.12, 4.14, 4.15 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (далі – Тимчасове положення), глави 12 Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5 (далі – Інструкція), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
      У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 про визнання прилюдних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_2 такими, що не відбулись, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення щодо квартири АДРЕСА_2, витребування квартири та визнання права власності на неї за ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині рішення про відмову в задоволенні таких вимог.
      Оскільки ОСОБА_4 просить Верховний Суд України переглянути судові рішення лише в частині позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 про визнання недійсними прилюдних торгів з продажу квартири АДРЕСА_2, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення, витребування квартири з чужого незаконного володіння та визнання права власності на неї за ОСОБА_1, то в іншій частині зазначені судові рішення Верховним Судом України не переглядаються. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      За змістом статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. 
      Суди встановили, що 8 липня 2011 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_7 придбав у ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_2.
      На підставі договору дарування від 16 грудня 2011 року ОСОБА_7 подарував ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2.
      Малиновський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 13 лютого 2012 року задовольнив позов ОСОБА_13 та визнав недійсним договір дарування квартири від 16 грудня 2011 року й визнав за ОСОБА_13 право власності на квартиру АДРЕСА_2.
      15 березня 2012 року між ОСОБА_13 і ОСОБА_11 укладено договір дарування зазначеної квартири.
      На підставі договору купівлі-продажу від 19 березня 2012 року ОСОБА_11 продала, а ОСОБА_10 придбав спірну квартиру.
      26 березня 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_14 видано виконавчий напис про стягнення з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_16 заборгованість за договором позики в сумі 10 тис. грн.
      8 червня 2012 року Одеською філією ПП «СП «Юстиція» проведено прилюдні торги з реалізації арештованого майна, а саме квартири АДРЕСА_2, переможцем яких стала ОСОБА_4.
      Малиновський районний суд м. Одеси ухвалою від 7 червня 2012 року заочне рішення цього ж суду від 13 лютого 2012 року скасував.
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_7, ОСОБА_1 та визнаючи прилюдні торги щодо продажу квартири АДРЕСА_2 такими, що не відбулись, скасовуючи акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнаючи недійсними свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протокол їх проведення, витребовуючи у ОСОБА_4 зазначену квартиру та визнаючи право власності на неї за ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що прилюдні торги з реалізації вказаного нерухомого майна проведено з порушенням порядку їх проведення. З огляду на те, що ОСОБА_1 був власником спірної квартири та позбавлений такого права на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано, то він має право витребувати це майно у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. 
      Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.
      На підтвердження підстав подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень заявниця надала рішення Верховного Суду України від 19 січня 2011 року, ухвалене ним як судом касаційної інстанції, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, постанову Вищого господарського суду України від 8 квітня 2010 року, постанови Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року (справа № 3-98гс11), 13 лютого 2013 (справа № 6-174цс12), 17 грудня 2014 року (справа № 6-143цс14), 24 червня 2015 року (справа № 6-251цс15), 16 вересня 2015 (справа № 6-1203цс15), 18 листопада 2015 року (справа № 6-1884цс15) та 2 березня 2016 року (справ № 6-3090цс16). 
      У наданому для порівняння рішенні від 19 січня 2011 року Верховний Суд України, як суд касаційної інстанції, відмовив в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння. При цьому суд зазначив, що оскільки позивач не був стороною оскаржуваного договору купівлі-продажу, то його порушені права не підлягають захисту шляхом застосування правового механізму, передбаченого статтями 203, 215 ЦК України. У такому разі майно може бути витребувано на підставі статті 388 ЦК України шляхом подання віндикаційного позову. Проте, суд апеляційної інстанції не встановив факт добросовісного чи недобросовісного набуття спірного майна, наслідком якого є витребування або відмова у витребуванні набутого ним майна відповідно до статті 388 ЦК України.
      Залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 13 липня 2016 року зазначив про те, що у разі наявності підстав для визнання публічних торгів недійсними у первісний стан шляхом реституції повертаються сторони договору – організатор та їх переможець, а майно підлягає повторному продажу з публічних торгів відповідно до порядку, встановленого для виконання судового рішення. У разі ухвалення рішення про витребування майна, таке рішення перешкоджатиме належному виконанню судового рішення про стягнення заборгованості з позивача.
      Вищий господарський суд України постановою від 8 квітня 2010 року скасував судові рішення попередніх інстанцій в частині задоволення позову про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та визнання права власності на спірне майно та відмовив в задоволенні позову в цій частині. Суд зазначив, що особі, яка вважає себе законним власником майна, і не є стороною правочинів з перепродажу цього майна, належить право захищати порушені права шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння відповідно до статті 387 ЦК України. Встановивши недійсність договору купівлі-продажу у зв’язку з відсутністю у продавця права на відчуження спірного майна, тим самим встановивши факт незаконного вибуття майна, яке належить позивачу на праві власності, з його володіння, суди попередніх інстанцій не врахували, що сукупність наведених обставин свідчить про наявність правових підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння, які не можуть бути задоволено одночасно з визнанням недійсними договорів, в яких позивач не є стороною.
      У постанові Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року (справа № 3-98гс11) викладено правовий висновок, що частина друга статті 388 ЦК України містить заборону витребування майна у добросовісного набувача, якщо це майно було продано у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень.
      Верховний Суд України у постанові від 13 лютого 2013 року (справа № 6-174цс12) виклав правовий висновок та зазначив про те, що виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, тому така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 цього Кодексу). При цьому підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 та зареєстрованим в указаному Міністерстві 2 листопада 1999 року за № 745/4038.
      У постановах від 17 грудня 2014 року (справа № 6-143цс14) і 18 листопада 2015 року (справа № 6-1884цс15) Верховний Суд України зазначив про те, що при розгляді питання про дотримання при проведення торгів положень пункту 3.11 Тимчасового положення суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується до продажу. При цьому під письмовим повідомленням слід розуміти не тільки направлення відповідних відомостей зазначеним особам у письмовому вигляді, а й отримання цими особами відомостей, які мають бути їм повідомлені. Сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких недійсними. Головна умова, яка повинна бути встановлена судами, це наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому окрім наявності порушення норм закону при проведенні прилюдних торгів повинно бути присутнє порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними. Наслідком визнання результату прилюдних торгів, яким фактично є оформлений у вигляді протоколу про результати торгів договір купівлі-продажу, недійсним є повернення сторін договору купівлі-продажу – продавця і покупця - до первісного стану, тобто реституція як спосіб захисту, що характерний для зобов’язальних відносин. 
      Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 24 червня 2015 року (справа № 6-251цс15), одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини 1 статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
      Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року (справа № 6-1203цс15) зазначив, що за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.
      У постанові від 2 березня 2016 року (справа № 6-3090цс15) Верховний Суд України виклав правовий висновок, згідно з яким за загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, cудові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. 
      Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. 
      Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
      Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
      Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
      За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
      Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
      Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
      У справі, яка переглядається, суд встановив, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_1 на підставі заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2012 року, яке в подальшому було скасовано.
      Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
      Оскільки спірна квартира вибула без волі її власника ОСОБА_1, то він має право витребувати це майно від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. 
      Судове рішення, яке заявниця просить переглянути, є обґрунтованим, суд правильно застосував положення статті 388 ЦК України.
      Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_4 і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 до ОСОБА_4, Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ПП «СП «Юстиція», про визнання недійсними прилюдних торгів з продажу квартири АДРЕСА_2, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення, витребування квартири з чужого незаконного володіння та визнання права власності на неї.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України 
       
      постановили:
      У задоволенні заяви ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року в частині позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 до ОСОБА_4, Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, приватне підприємство «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», про визнання недійсними прилюдних торгів з продажу квартири АДРЕСА_2, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення, витребування квартири з чужого незаконного володіння та визнання права власності на неї відмовити. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, яка встановлена пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. 
       
      Головуючий: В.І. Гуменюк
      Судді:
      І.С. Берднік
      А.А. Ємець
      Т.Є. Жайворонок
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-2233цс16
      Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. 
      Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
      Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
      Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
      За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
      Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
      Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
      Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
      Суддя Верховного Суду України    В.І. Гуменюк
      Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2233цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/51AE1EBFC566E5F3C22580A700417CD5
    • Автор: 0720
      Новая позиция ВСУ 6-36цс15 прямо противоположна заключениям 6-39цс13 и 6-247цс14

      ВСУ действует явно в интересах банкиров. Растерянность 2014 года прошла и теперь снова можно дрючить клиентов банков как и раньше — как заемщиков, так и вкладчиков.
       
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 грудня 2016 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів:
      Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом комунального підприємства «Одесміськелектротранс» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про відшкодування шкоди в порядку регресу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 9 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 9 листопада 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У березні 2015 року Комунальне підприємство «Одесміськелектротранс» (далі – КП «Одесміськелектротранс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу.
      Позивач зазначав, що 25 березня 2004 року сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля марки «Мазда» під керуванням ОСОБА_1 та трамвая T-З під керуванням працівника КП «Одесміськелектротранс» ОСОБА_3. Унаслідок ДТП ОСОБА_2 зазнала ушкодження здоров’я.
      Вироком Приморського районного суду м. Одеси від 24 грудня 2004 року в ДТП визнана спільна вина ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (шкода ОСОБА_2 була завдана їх спільними винними діями.
      Оскільки ОСОБА_3 на час скоєння ДТП перебувала у трудових відносинах з КП «Одесміськелектротранс», відповідальність за шкоду завдану нею несе КП «Одесміськелектротранс». Обов’язок по відшкодуванню завданої ОСОБА_3 шкоди ним виконано, а тому на підставі статті 1191 ЦК України позивач має право регресної вимоги до іншого солідарного боржника – ОСОБА_1 за вирахуванням частки, що припадає на КП «Одесміськелектротранс», як особи, що відшкодовує шкоду завдану своїм працівником.
      Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 9 червня 2015 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 9 листопада 2015 року, позов задоволено: стягнуто зі ОСОБА_1 на користь КП «Одесміськелектротранс» в регресному порядку суму 43 536 грн 73 коп., яка включає 50 % від коштів, сплачених позивачем ОСОБА_2, в якості: компенсації втраченого заробітку за сімнадцять місяців починаючи з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 року на підставі рішення апеляційного суду Харківської області від 18 липня 2007 року, що складає 3 088 грн 10 коп.; витрат на спеціальний медичний догляд за період з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 рік, що складає 12 073 грн 50 коп.; витрат на постійний сторонній догляд за період з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 року, що складає 6 036 грн 75 коп.; витрат на побутове обслуговування за період з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 року, що складає 3 018 грн 36 коп.; витрат на придбання ліків за період з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 року, що складає 2 440 грн; витрат на придбання виробів медичного призначення з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 року, що складає 5 360 грн; витрат на придбання путівки на санаторно-курортного лікування, що складає 11 520 грн.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 1188 та 1190 ЦК України.
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року та 18 березня 2015 року.
      Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановленому цим Кодексом.
      За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 березня 2004 року сталася ДТП за участю автомобіля марки «Мазда» під керуванням ОСОБА_1 та трамвая T-З під керуванням працівника КП «Одесміськелектротранс» ОСОБА_3. Внаслідок ДТП ОСОБА_2 зазнала ушкодження здоров’я.
      Вироком Приморського районного суду м. Одеси від 24 грудня 2004 року в ДТП визнана спільна вина ОСОБА_1 та ОСОБА_3.
      Рішенням Малиновського районного суду від 9 липня 2012 року частково задоволено позов ОСОБА_2 до КП «Одесміськелектротранс», стягнуто на користь ОСОБА_2 з КП «Одесміськелектротранс» 3 900 грн витрат на спеціальний медичний догляд за період з 2 березня 2012 року по 19 червня 2012 року і надалі ухвалено стягувати щомісячно в розмірі однієї мінімальної заробітної плати; 1 950 грн витрат на постійний сторонній догляд з 2 березня 2012 року по 19 червня 2012 року і надалі стягувати щомісячно в розмірі 0,5 мінімальної заробітної плати; 975 грн витрат на побутове обслуговування з 2 березня 2012 року по 19 червня 2012 року і надалі стягувати щомісячно в розмірі 0,25 мінімальної заробітної плати; 876 грн витрат на придбання ліків з 2 березня 2012 року по 19 червня 2012 року і надалі стягувати щомісячно 244 грн, 536 грн витрат на придбання виробів медичного призначення з 2 березня 2012 року по 19 червня 2012 року і надалі щомісячно, 11 520 грн витрат на придбання путівки на санаторно-курортного лікування щорічно.
      Ухвалюючи рішення про задоволення позову КП «Одесміськелектротранс», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що шкоду третій особі було заподіяно унаслідок взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки, а тому відповідно до частини першої статті 1190 ЦК України вони несуть солідарну відповідальність перед потерпілою. Враховуючи, що остання пред’явила в суді вимоги лише до одного з них згідно зі статтею 543 ЦК України то на підставі частини першої статті 1191 ЦК України КП «Одесміськелектротранс» має право зворотної вимоги (регресу) до іншої винної особи (ОСОБА_1) у розмірі Ѕ частини від виплаченого постраждалій особі відшкодування.
      Разом з тим ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року та 18 березня 2015 року, на які посилається у своїй заяві ОСОБА_1, не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення та передав справу на новий розгляд, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. 
      За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. 
      Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. 
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палати у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 9 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 9 листопада 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді: 
      В.І. Гуменюк 
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко 
      Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-1075цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2FBB187CDDB97528C22580A0002FC11E
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      21 грудня 2016 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., 
      Сімоненко В.М., 
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з додатковою відповідальністю «Страхове товариство з додатковою відповідальністю «Глобус», про відшкодування шкоди за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У листопаді 2014 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Арсенал Страхування» (далі – ПрАТ «СК «Арсенал Страхування») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди. 
      Позивач зазначав, що 13 грудня 2012 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» та Державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі – ДП «НАЕК «Енергоатом») уклали договір добровільного страхування наземного транспортного засобу – автомобіля марки «Skoda Superb», власником якого є ДП «НАЕК «Енергоатом». 
      6 серпня 2013 року сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю вказаного транспортного засобу під керуванням ОСОБА_2 та автомобіля марки ВАЗ 21013 під керуванням ОСОБА_1, що призвела до пошкодження автомобіля марки «Skoda Superb», вартість відновлювального ремонту якого відповідно до рахунку-фактури від 27 серпня 2013 року становила 32 тис. 918 грн 23 коп. 
      25 вересня 2013 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» виплатило ДП «НАЕК» «Енергоатом» 32 тис. 918 грн 23 коп. страхового відшкодування.
      Цивільно-правова відповідальність водія автомобіля марки ВАЗ 21013 на момент ДТП була застрахована в товаристві з додатковою відповідальністю «Страхове товариство з додатковою відповідальністю «Глобус» (далі – ТДВ «Глобус»). 18 грудня 2013 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» направило ТДВ «Глобус» претензію щодо відшкодування збитків у порядку суброгації, на що отримало відповідь про те, що поліс обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності щодо автомобіля ВАЗ 21013 не діє. 
      З огляду на зазначене позивач просив стягнути з водія автомобіля ВАЗ 21013 ОСОБА_1 як винної в ДТП особи 32 тис. 918 грн 23 коп. у рахунок відшкодування збитків у порядку суброгації.
      Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 9 липня 2015 року в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» відмовив. 
      Апеляційний суд м. Києва 15 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» відмовив. 
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 липня 2016 року поновив ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» строк для касаційного оскарження рішення апеляційного суду та відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 
       
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» просить скасувати зазначене судове рішення та прийняти нове рішення про задоволення його позовних вимог з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 993, 1194 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 27 Закону України «Про страхування».
      На обґрунтування заяви ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» надало копії постанов Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року та 20 січня 2016 року.
       
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
       
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
       
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 грудня 2012 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» та ДП «НАЕК «Енергоатом» уклали договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, предметом якого є майнові інтереси, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням застрахованим транспортним засобом «Skoda Superb». 
      6 серпня 2013 року на вул. Ізюмській, 5 у м. Києві сталася ДТП за участю транспортного засобу марки «Skoda Superb» під керуванням ОСОБА_2 та автомобіля марки ВАЗ 21013 під керуванням ОСОБА_1.
      ОСОБА_2 є водієм третього класу автотранспортної служби у ВП «Управління справами» ДП «НАЕК «Енергоатом» та керував автомобілем марки «Skoda Superb» на підставі подорожнього листа службового легкового автомобіля від 6 серпня 2013 року.
      ОСОБА_1 керував автомобілем марки ВАЗ 21013 на підставі довіреності на володіння, користування і розпорядження цим автомобілем, посвідченої приватним нотаріусом 9 березня 2013 року, та довіреності на володіння, користування і розпорядження цим автомобілем, посвідченої приватним нотаріусом 27 березня 2013 року. 
      Голосіївський районний суд м. Києва постановою від 13 вересня 2013 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення та притягнув його до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу.
      Автомобіль марки «Skoda Superb» унаслідок ДТП отримав механічні пошкодження, що підтверджується довідкою Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України від 6 серпня 2013 року.
      На виконання умов договору добровільного страхування наземного транспортного засобу від 13 грудня 2012 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» виплатило ДП «НАЕК «Енергоатом» 32 тис. 918 грн 23 коп. страхового відшкодування, розмір якого розрахований на підставі рахунку-фактури від 27 серпня 2013 року, розрахунку страхового відшкодування та страхового акта від 19 вересня 2013 року.
      Автомобіль ВАЗ 21013 – це забезпечений транспортний засіб за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності згідно з полісом від 5 вересня 2012 року, строк дії якого з 6 вересня 2012 року до 5 вересня 2013 року; страховиком за цим полісом є ТДВ «Глобус»; страхувальником – ОСОБА_3. 
      У листі від 6 серпня 2014 року ТДВ «Глобус» зазначило, що на момент укладення договору страхування від 5 вересня 2012 року транспортний засіб марки ВАЗ 21013 уже був забезпеченим транспортним засобом у приватному акціонерному товаристві «Страхова компанія «Лафорт», тому вважає, що новий договір страхування є нікчемним.
       
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування», суд першої інстанції виходив з того, що цивільно-правова відповідальність відповідача на момент ДТП була застрахована ТДВ «Глобус», чинність полісу від 5 вересня 2013 року позивач не спростував, тому суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 не є належним відповідачем у цій справі і не повинен відшкодовувати збитки, понесені позивачем. 
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» з інших правових підстав, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що власником автомобіля марки «Skoda Superb» є ОСОБА_4, яка на підставі довіреності від 9 березня 2013 року уповноважила ОСОБА_5 на володіння, користування і розпорядження цим автомобілем, який зі свого боку 27 березня 2013 року на підставі довіреності уповноважив ОСОБА_1 на володіння та користування вказаним автомобілем. На підставі полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страховик – ТДВ «Глобус») у період із 6 вересня 2012 року до 5 вересня 2013 року було забезпечено цивільно-правову відповідальність страхувальника ОСОБА_3 щодо транспортного засобу марки «Skoda Superb»; цим страховим полісом не передбачено забезпечення (страхування) цивільно-правової відповідальності інших осіб, що можуть використовувати вказаний автомобіль. Оскільки доказів на підтвердження того, що забезпечений транспортний засіб марки «Skoda Superb» є власністю винної у ДТП особи – ОСОБА_1, немає, останнього не можна вважати особою, що може бути наділена правами чи обов’язками страхувальника на підставі договору страхування від 5 вересня 2012 року; крім того, страхувальником у полісі визначено лише ОСОБА_3, проте правовідносин між ним і ОСОБА_1 немає. 
       
      Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обрати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.
      У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року, також наданій заявником для порівняння, зроблено висновок про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним і суд не має права відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована. У разі задоволення такого позову заподіювач шкоди не позбавлений можливості пред’явити майнові вимоги до страхової компанії, з якою він уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 
       
      Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 993, 1194 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування».
       
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні до подібних правовідносин зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      За змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
      Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
      За статтею 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, зокрема, шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України).
       
      Згідно зі статтею 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.
      Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
      Згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана оплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
      З огляду на зазначені положення ЦК України факт завдання шкоди майну потерпілого джерелом підвищеної небезпеки, якщо ця особа (потерпілий) не перебуває в договірних правовідносинах з особою, яка завдала шкоди, та/або якщо завдання такого роду шкоди не пов’язане з виконанням цими особами обов’язків за договором, породжує виникнення позадоговірного, деліктного зобов’язання. 
      Воно виникає з факту завдання шкоди й припиняється належним виконанням у момент відшкодування потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Сторонами деліктного зобов’язання класично виступають потерпілий (кредитор) і особа, яка завдала шкоди (боржник). 
      За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України). 
      Разом з тим правила регулювання деліктних зобов’язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, якщо законом передбачено такий обов’язок.
      Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають з обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
      До сфери обов’язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV). 
      Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон № 1961-IV (стаття 3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV). 
      Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого.
      За змістом Закону № 1961-IV (статті 9, 22–31, 35, 36) настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов’язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на його отримання, подає страховику заяву про страхове відшкодування. Таке відшкодування повинне відповідати розміру оціненої шкоди, але якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.
      З огляду на зазначене сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу. 
      Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому право потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі кореспондується з відповідним обов’язком боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в якому потерпілий так само має право вимоги до боржника – в договірному зобов’язанні ним є страховик. 
      Разом з тим зазначені зобов’язання не виключають одне одного. Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування – виплата, яка здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах страхової суми та в разі, якщо подія, внаслідок якої завдано шкоди, буде кваліфікована як страховий випадок. 
      Неодержання потерпілим страхового відшкодування за договором (або його одержання, якщо страхового відшкодування недостатньо для повного покриття шкоди) не обов’язково припиняє деліктне зобов’язання, й особа, яка завдала шкоди, залишається зобов’язаною. 
      При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за договором: на його, третьої особи, користь страховик зобов’язаний виконати обов’язок зі здійснення страхового відшкодування. 
      Особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України). Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (частина друга статті 14 цього Кодексу).
      Відповідно до статті 511 ЦК України зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору. 
      З огляду на зазначене право на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов’язує одержувати його. При цьому відмова від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє права на відшкодування шкоди в деліктному зобов’язанні. 
      Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в частині другій статті 16 ЦК України.
      Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.
      Оскільки суди встановили вину відповідача у вчиненні ДТП та факт сплати ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» суми страхового відшкодування, то вимоги позивача до ОСОБА_1 є обґрунтованими. 
       
      Аналогічні правові висновки Верховний Суд України висловив у постановах від 23 грудня 2015 року та 20 січня 2016 року, наданих заявником для порівняння. 
       
      Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 993, 1194 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі, та прийняття нового рішення про задоволення позовних вимог.
       
      Відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
      Керуючись частиною першою статті 88, пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
       
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2016 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва 9 липня 2015 року скасувати.
      Стягнути з ОСОБА_1 на користь приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» 32 тис. 918 грн 23 коп. страхового відшкодування, а також судові витрати в розмірі 3 тис. 291 грн. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      В.М. Сімоненко 
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-2097цс16
      За змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
      Право на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов’язує одержувати його. При цьому відмова від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє права на відшкодування шкоди в деліктному зобов’язанні. 
      Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в частині другій статті 16 ЦК України.
      Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2097цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B15F495B627B0036C225809F0039188B
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      21 грудня 2016 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., 
      Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, неповнолітньої ОСОБА_4, ОСОБА_5, неповнолітнього ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа – Сумська міська рада, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та виселення; за зустрічним позовом ОСОБА_8 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_4 до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг групп», відділу державної виконавчої служби Сумського міського управління юстиції, приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_9, треті особи: Сумська міська рада, служба у справах дітей Сумської міської ради, про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, визнання недійсним акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону) за заявою ОСОБА_4 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року та рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року,
      в с т а н о в и л а:
       
      У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, неповнолітньої ОСОБА_4, ОСОБА_5, неповнолітнього ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та виселення.
      Позивач зазначав, що після придбання ним у власність квартири АДРЕСА_1 право відповідачів на користування нею припинилось. 
      Посилаючись на те, що він та його родина не мають можливості користуватися придбаною квартирою для власного проживання, оскільки в ній зареєстровані та проживають відповідачі, позивач просив визнати їх такими, що втратили право користування зазначеною квартирою, і виселити їх із цієї квартири. 
      ОСОБА_8 як законний представник неповнолітньої ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг групп» (далі – ТОВ «Укрспецторг групп»), відділу державної виконавчої служби Сумського міського управління юстиції (далі – ВДВС Сумського МУЮ), приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_9 про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, визнання недійсним акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону).
      Посилаючись на те, що вимоги ОСОБА_1 порушують право неповнолітньої дитини на житло; під час продажу спірної квартири не було додержано вимог чинного законодавства в частині отримання дозволу на такий продаж органу опіки та піклування, ОСОБА_8 просила визнати недійсними: прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, проведені ТОВ «Укрспецторг групп» 9 вересня 2013 року, яке належить ОСОБА_2, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону).
      Зарічний районний суд м. Суми рішенням від 7 грудня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_8 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_4 відмовив.
      Апеляційний суд Сумської області 8 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 скасував та ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення його позовних вимог: виселив ОСОБА_2, ОСОБА_3, неповнолітню ОСОБА_4, ОСОБА_5, неповнолітнього ОСОБА_6, ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1; рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_4 залишив без змін. 
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 квітня 2016 року рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року в нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року залишила без змін. 
      У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року та рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року ОСОБА_4 просить скасувати зазначені судові рішення касаційного та апеляційного судів, а також рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, прийняти нове рішення в цій частині про задоволення вказаних позовних вимог та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК Української РСР) у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме під час вирішення спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів, та невідповідності згаданого судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. 
      На обґрунтування заяви ОСОБА_4 надала копії: ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 серпня 2015 року, постанов Верховного Суду України від 3 лютого й 2 березня 2016 року.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_4 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що квартиру АДРЕСА_1 придбано ОСОБА_2 не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. 
      18 червня 2013 року відповідно до заявки державного виконавця між ВДВС Сумського МУЮ та Сумською філією ТОВ «Укрспецторг групп» було укладено договір про надання послуг з організації й проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки). 
      За результатом проведених торгів квартиру було реалізовано ОСОБА_1 за 222 тис. 374 грн 79 коп. 
      10 жовтня 2013 року державним виконавцем було складено акт про реалізацію предмета іпотеки. 
      ОСОБА_1 видано свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону), згідно з яким останньому на праві власності належить майно, що складається з чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_1. Загальна вартість нерухомого майна становить 202 тис. 158 грн 90 коп., яке придбано ОСОБА_1 за 222 тис. 374 грн 79 коп., що раніше належало ОСОБА_2. Відсутність заборони відчуження, відсутність відомостей щодо перебування нерухомого майна в іпотеці підтверджується витягами за результатами пошуку інформації про зареєстровані речові права, їх обтяження на об’єкт нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованими приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_9 24 листопада 2014 року.
      За довідками ТОВ «Тех-Комсервіс» від 15 січня 2015 року та від 27 березня 2015 року в спірній квартирі особистий рахунок відкритий на ім’я ОСОБА_1, зареєстровані та проживають 6 осіб: ОСОБА_2 – колишній власник; ОСОБА_3 – син колишнього власника; ОСОБА_7 – син колишнього власника; ОСОБА_4 – онука колишнього власника; ОСОБА_5 – онук колишнього власника; ОСОБА_6 – правнук колишнього власника.
      2 лютого 2015 року ОСОБА_1 направив вимоги про виселення зазначених осіб. 
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі не підлягають виселенню із спірного жилого приміщення без надання іншого житла. Крім того, позивач за первісним позовом придбав указану квартиру з існуючими обтяженнями, оскільки в ній були зареєстровані та проживали відповідачі. Отже, реалізація його права власника може бути обмежена необхідністю захисту конституційного права відповідачів на житло, передбаченого частиною третьою статті 47 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Тобто рішення суду також має бути постановлене виключно на підставі закону, а не внутрішнього переконання щодо способів реалізації права власника. Крім того, посилаючись на норми статті 13 Конституції України, суд дійшов висновку, що власник житла зобов’язаний забезпечити права мешканців належної йому квартири на житло в будь-який спосіб, який не суперечить закону, при цьому сам власник не позбавлений можливості зареєструватися та проживати в належній йому квартирі, а також вселити в неї інших осіб з дотриманням умов чинного законодавства.
      Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що позивач за зустрічним позовом не довів порушення прав та охоронюваних законом інтересів неповнолітніх осіб, що мешкають у спірній квартирі. За рішенням суду неповнолітні особи мають за наслідками виселення отримати інше житло. Крім того, у матеріалах справи відсутні докази того, що прилюдні торги з продажу спірної квартири проведені з порушенням вимог законів України «Про іпотеку» та «Про виконавче провадження». Щодо посилання позивача на відсутність дозволу органу опіки та піклування на звернення стягнення на нерухоме майно, то ця обставина вже була предметом судового розгляду, а саме: Зарічний районний суд м. Суми рішенням від 12 червня 2014 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_2 до ТОВ «Укрспецторг групп», ВДВС Сумського МУЮ про визнання прилюдних торгів недійсними; рішення набрало законної сили; суд не встановив порушень під час проведення прилюдних торгів на виконання рішення суду про звернення стягнення на нерухоме майно; також суд під час розгляду вказаної справи досліджував питання щодо висновку органу опіки та піклування й стосовно прав неповнолітньої особи ОСОБА_4 і не встановив порушення її прав.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови взадоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення його позовних вимог, апеляційний суд вважав, що право члена сім’ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно. Виникнення права членів сім’ї власника будинку (квартири) на користування цим будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку (квартири) права власності на цей будинок, а відтак припинення права власності особи на будинок припиняє право членів її сім’ї на користування цим будинком (квартирою). Права членів сім’ї власника будинку (квартири) на об’єкт власності є похідними від прав самого власника. Закон передбачає право власника житлового будинку (квартири) на відчуження цих об’єктів, але не передбачає при цьому переходу прав і обов’язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом (житлового сервітуту) членів сім’ї колишнього власника у випадку зміни власника будинку (квартири) (на відміну від договору найму (оренди) житла – статті 810, 814 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)). Частина четверта статті 156 ЖК Української РСР передбачає збереження такого права користування житлом лише для членів сім’ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку, при умові збереження права власності на будинок цього ж власника, тобто при незмінності власника майна. З огляду на ці обставини суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 як власника спірної квартири про виселення з неї колишнього власника та членів його сім’ї.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_4, апеляційний суд виходив з того, що під час відчуження спірної квартири не було порушено права малолітньої особи – ОСОБА_4, яка проживає в цій квартирі, ураховуючи положення пункту 4.5.9 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802, згідно з якими в разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Згадана норма не регулює правовідносини, що склалися під час виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. 
      Суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду та суду першої інстанції в нескасованій частині.
      Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 серпня 2015 року, наданій заявницею для порівняння, міститься правовий висновок про те, що спірні правовідносини регулюються нормами частини другої статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення; постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
      У постановах Верховного Суду України від 3 лютого і 2 березня 2016 року, наданих заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Оскільки у справах, які переглядалися, нерухоме майно (квартира та жилий будинок), що було предметом договорів іпотеки, було придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів, то немає передбачених законом підстав для виселення мешканців із цих жилих приміщень без надання їм іншого постійного житла.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку» під час вирішення спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів, та невідповідність висновків, викладених у судовому рішенні суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
      Вирішуючи питання про правильність застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.
      Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. 
      Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплено в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».
      Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою цієї статті в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення. 
      Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. 
      Нормою, яка визначає порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачено підстави виселення.
      Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.
      За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
      Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
      Отже, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
      Аналіз згаданих правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
      Таким чином, згідно зі змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло вказується в рішенні суду.
      Під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
      Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК Української РСР). 
      Саме до цього зводяться правові висновки, викладені Верховним Судом України в постановах від 3 лютого й 2 березня 2016 року, наданих заявницею для порівняння.
      З огляду на те, що у справі, яка переглядається, квартиру, що була предметом договору іпотеки, придбано відповідачами не за рахунок отриманого кредиту, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для виселення колишнього власника та членів його сім’ї із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, без надання їм іншого постійного жилого приміщення, неправильно застосувавши частину другу статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи в частині позовних вимог про виселення відповідачів, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій у цій частині та залишення в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.
      Підстав перегляду судових рішень у цій справі в частині вирішення зустрічних позовних вимог заявниця не обґрунтувала та не надала копій відповідних різних за змістом судових рішень (постанов Верховного Суду України).
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року в частині вирішення вимог про виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, неповнолітньої ОСОБА_4, ОСОБА_5, неповнолітнього ОСОБА_6, ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого постійного жилого приміщення скасувати, залишити в силі в цій частині рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
       
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк 
      Н.П. Лященко
      В.М. Сімоненко
       
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-1731цс16
       
      За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) – предмета іпотеки у зв’язку зі зверненням стягнення на нього іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.
      Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР).
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-1731цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/85C7708DA57E242DC225809E00527B7D