• ×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

      Only 75 emoticons maximum are allowed.

    ×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      12 липня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Ємця А.А. 
      суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., 
      за участю представника: 
      Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., 
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі – Київська облдержадміністрація) до Ірпінської міської ради Київської області (далі – Ірпінська міськрада), товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі – ТОВ «БГМ ЛТД»), треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, витребування із незаконного володіння земельних ділянок, за зустрічним позовом ТОВ «БГМ ЛТД» до Київської облдержадміністрації, Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки,
      в с т а н о в и л и:
      У червні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД», треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V у частині передачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 земельних ділянок площами по 0,1000 га кожна; визнання недійсними державних актів серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2 та серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельні ділянки площею по 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, видані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, з відмітками про відчуження зазначених земельних ділянок ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ТОВ «БГМ ЛТД» та реєстрацію у відділі Держкомзему у місті Ірпені Київської області; витребування із незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської облдержадміністрації земельних ділянок, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, загальною вартістю 361 020 грн; визнання за державою в особі Київської облдержадміністрації права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6.
      Позов обґрунтовано тим, що власником і розпорядником спірних земельних ділянок на момент прийняття оспорюваного рішення Ірпінською міськрадою була і є Київська облдержадміністрація, оскільки ці земельні ділянки розташовані за межами міста Ірпеня, тому Ірпінська міськрада при прийнятті оспорюваного рішення вийшла за межі наданих їй повноважень; спірні земельні ділянки вибули із державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян, отже є всі правові підстави для витребування спірних земельних ділянок на користь держави та визнання права власності за державою в особі Київської облдержадміністрації.
      30 червня 2015 року ТОВ «БГМ ЛТД» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Київської облдержадміністрації та Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6 площею по 0,1000 га кожна, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3. В обґрунтування зустрічних позовних вимог ТОВ «БГМ ЛТД» посилалося на те, що воно є добросовісним набувачем, а витребувати земельні ділянки у добросовісного набувача неможливо. Крім того, на земельних ділянках за інвестиційні кошти фізичних осіб будується багатоквартирний будинок, що також унеможливлює витребування спірних земельних ділянок. 
      Рішенням Господарського суду Київської області від від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, у задоволенні позову та у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
      Заступник Генерального прокурора України у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 15, 16, 330, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 84, 116, 122, пункту 12 розділу Х «Перехідні положенння» Земельного кодексу України (далі – ЗК), статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), а також невідповідності постанови суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах відповідних матеріальних норм.
      На підтвердження підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 11116 ГПК, заступником Генерального прокурора України додано до заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року у справі № 488/5028/14-ц, від 6 червня 2016 року у справі № 488/5030/14-ц, а також копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16).
      Ухвалою Верховного Суду України від 24 лютого 2017 року справу № 911/2351/15 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у цій справі.
      У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року і рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 у частині відмови у задоволенні позову прокурора та прийняти у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, який просив усі рішення в цій справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
      Як встановлено судами, згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_1 в АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0, 1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.
      Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4765-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_3 в АДРЕСА_3, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_3 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_3. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3.
      Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4776-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_2 в АДРЕСА_2, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_2. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5, розташовану за адресою: АДРЕСА_2.
      На підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 лютого 2011 року ОСОБА_4 відчужила ОСОБА_5 земельні ділянки з кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6.
      17 вересня 2012 рору між ОСОБА_5 (як продавцем) і ТОВ «БГМ ЛТД» (як покупцем) укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок, за умовами яких продавець передав у власність покупцеві земельні ділянки площею 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6.
      На підставі зазначених договорів купівлі-продажу земельних ділянок на державних актах серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2, серії ІНФОРМАЦІЯ_3 зроблено відповідні відмітки про відчуження цих земельних ділянок і перехід права власності щодо них, зокрема, за останніми договорами до ТОВ «БГМ ЛТД».
      Крім того, судами установлено, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою рішень від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V спірні земельні ділянки були розташовані в межах Ірпінської міськради, але за межами населеного пункту міста Ірпеня.
      В обґрунтування позовних вимог перший заступник прокурора Київської області зазначив, зокрема, що згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Оскільки такого розмежування земель проведено не було, а спірні земельні ділянки перебували за межами міста Ірпеня, Ірпінська міськрада не мала права розпоряджатися ними та передавати у приватну власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. 
      Перший заступник прокурора Київської області послався на положення статті 388 ЦК і просив витребувати із володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави земельні ділянки, які вибули із державної власності незаконно, внаслідок перевищення повноважень органом місцевого самоврядування – Ірпінською міськрадою, без відома Київської облдержадміністрації як уповноваженого законом органу на розпорядження землею державної власності. 
      Відмовляючи у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, дійшов висновку про невідповідність чинному законодавству оспорюваних рішень Ірпінської міськради та наявність підстав для визнання недійсними державних актів про право власності на спірні земельні ділянки. Однак пославшись на положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК, Закон України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI (далі – Закон № 4176-VI) суд відмовив у задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності.
      Вищий господарський суд України залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, але навів інші мотиви.
      Так, суд касаційної інстанції застосував положення статей 12, 122, 81–84, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК і виходив із того, що доводи прокурора про належність спірних земельних ділянок до земель державної власності на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень є безпідставними. 
      На підтвердження цього висновку суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» розмежування земель державної та комунальної власності полягало лише у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» було скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого землі вважаються розмежованими відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК лише з 1 січня 2013 року. Тобто з 1 січня 2013 року спірні земельні ділянки законодавчо віднесено до земель приватної власності. 
      Вищий господарський суд України також зазначив, що враховує правову позицію, викладену Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. 
      Результатом урахування цього рішення ЄСПЛ став такий висновок Вищого господарського суду України.
      Прокурор фактично пред’явив позов не в інтересах громади Київської області, яка може уособлювати державу, а в інтересах органу розпорядження не розмежованими на час ухвалення спірних рішень земельними ділянками, розташованими за офіційними межами міста Ірпеня, хоча ці ділянки фактично мали і мають адресу цього міста. Прокурор не обґрунтував, як саме недотримання порядку користування нерозмежованими земельними ділянками порушило інтереси держави в особі позивача, а також не зазначено, чи можуть передані земельні ділянки відповідно до закону використовуватися з метою, зазначеною у спірних рішеннях, та як буде змінено цю ситуацію в бік державних/суспільних інтересів щодо використання земельних ділянок у разі задоволення позовних вимог. Разом із тим пред’явив позов у порушення прав тих членів громади (ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб), які сподівалися на легітимність добросовісних дій державного органу та не порушували законодавства.
      Суд касаційної інстанції також зазначив, що в разі задоволення позову прокурора відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірних земельних ділянках.
      Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки він дійшов до висновку про безпідставність заявленого первісного позову по суті його вимог, доводи касаційної скарги про неправомірне застосування судами наслідків спливу строків позовної давності не приймаються, оскільки не впливають на висновок про відмову в задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації. 
      На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД» про визнання недійсними рішення міської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння. 
      За результатами розгляду зазначеної справи суд касаційної інстанції задовольнив вимоги прокурора. Суд застосував положення статті 388 ЦК, урахував, що спірна земельна ділянка перебувала за межами міста Ірпеня на час прийняття Ірпінською міськрадою рішення про її передачу у приватну власність фізичній особі, та дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішенння Ірпінською міськрадою земельна ділянка перебувала у державній власності, розпоряджатися нею мала і має право Київська облдержадміністрація, а не Ірпінська міськрада, тому земельна ділянка вибула із володіння власника – держави – незаконно і поза його волею. 
      У справі № 911/3269/14, копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції також визнав помилковим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про те, що обставини у справі Стретча, яку розглядав ЄСПЛ, та у справі розглянутій судом касаційної інстанції, істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства та особи у кожній із цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення права заявника на мирне володіння майном у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним підтвердженням порушення прав відповідача при розгляді справи № 911/3269/14. 
      У справі № 488/5028/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції застосував положення статей 164, 181–184, 202–204 ЗК, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», статей 203 і 215 ЦК і, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішення міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу ділянки, державного акта на право власності на землю та про витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. 
      У справі № 488/5030/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішень міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської облдержадміністрації. 
      Зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачається неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Разом із тим зміст постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, статті 388 ЦК у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 
      У справі № 916/2129/15 (3-604гс16), копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в якій надано для порівняння, суд дійшов висновку, що розпорядження міськрадою майном на підставі прийнятого акта та укладеного договору, які в подальшому судовим рішенням визнано недійсними, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади на таке розпорядження, а відтак наявні підстави для витребування майна згідно із статтею 388 ЦК.
      Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого.
      Відповідно до частин 1–3 статті 78 ЗК право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. 
      Згідно зі статтею 80 ЗК суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності;в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.
      Згідно з частиною 1 статті 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
      За змістом статті 122 ЗК вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. 
      Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, який був чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. 
      Крім того, за змістом частини 4 статті 122 ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, облдержадміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами 3, 7 цієї статті.
      З огляду на викладене право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. 
      У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина 1 статті 84 ЗК). За загальним правилом статті 122 ЗК питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. 
      Крім того, згідно із законодавством, чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільські, селищні, міські ради були повноважні розпоряджатися нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади.
      У контексті наведеного з огляду на положення статті 13 Конституції України важливу роль у сфері земельних правовідносин відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності у поєднанні із додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). 
      Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави.
      У справі № 911/2351/15, яка розглядається, суди встановили, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року землі державної та комунальної власності в регіоні не були розмежовані. Спірні земельні ділянки розташовувалися за межами міста Ірпеня, але у приватну власність фізичним особам ці ділянки передала Ірпінська міськрада. 
      Беручи зазначене до уваги, Вищий господарський суд України неправильно застосував приписи статті 122 ЗК і пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, не звернув уваги на положення частини 1 статті 84 ЗК і безпідставно дійшов висновку, що спірні земельні ділянки не належали до земель державної власності, а прокурор не обґрунтував наявності порушення інтересів держави в особі Київської облдержадміністрації фактом розпорядження Ірпінською міськрадою нерозмежованими земельними ділянками за межами міста. 
      Сам лише факт, що спірні земельні ділянки мають поштову адресу міста Ірпеня, не свідчить про наявність в Ірпінської міськради повноважень передати ці ділянки в приватну власність фізичним особам. Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності.
      За результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора у частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». 
      Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. 
      Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. 
      Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).
      Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. 
      Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України погоджуються з тим, що при розгляді справи № 911/2351/15, яка розглядається, може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. 
      Разом із тим, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. 
      З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
      У справі № 911/2351/15, яка розглядається, Вищий господарський суд України послався на те, що враховує правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», у тому числі і його пункт 71. Однак суд касаційної інстанції, виходячи із висновку про безпідставність доводів прокурора щодо незаконності розпорядження Ірпінською міськрадою спірними земельними ділянками, фактично не оцінив додержання принципів «належного урядування» та «пропорційності». 
      Суд касаційної інстанції у постанові зазначив, що в разі задоволення позову про визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. Однак цих пояснень представника ТОВ «БГМ ЛТД» суди не перевірили, доказів на їх підтвердження не оцінили і самого факту наявності цього будинку на спірних земельних ділянках судами встановлено не було. 
      Крім того, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не звернув уваги на порушення у застосуванні норм закону, допущені цими судами. 
      Так, підставою відмови у задоволенні позову прокурора у справі № 911/3251/15, яка розглядається, для суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, послужив сплив позовної давності. Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 4176-VI, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Зазначеним Законом, що набрав чинності з 15 січня 2012 року, цей пункт було виключено, а пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» установлено, що протягом трьох років із дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, тобто до 15 січня 2015 року. Прокурор звернувся до суду з позовом 4 червня 2015 року (згідно з поштовим штемпелем на конверті, в якому надійшла позовна заява), поза межами встановленого законом строку (після 15 січня 2015 року).
      Наведене тлумачення є помилковим з огляду на таке.
      Пунктом 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
      У ЦК позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК).
      Відповідно до статті 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. 
      Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Положеннями статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема за змістом пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
      Однак пункт 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) за своєю суттю спрямований на захист прав власників та інших осіб від держави.
      Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
      Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
      На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК щодо загальної позовної давності, на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
      Разом із тим частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
      Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. 
      У порушення вимог статті 32 ГПК і наведеної правової позиції Верховного Суду України у справі, яка розглядається, суди не встановили початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, тому Верховний Суд України позбавлений можливості зробити висновок про правильність застосування судами матеріальних норм про позовну давність, що у свою чергу перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Крім того, з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2016 року № 3477-ІV, Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Суди першої та апеляційної інстанцій не навели у рішеннях власних висновків щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави у право власності ТОВ «БГМ ЛТД», зокрема не перевірили, чи нестиме ТОВ «БГМ ЛТД» індивідуальний надмірний тягар унаслідок витребування з його власності земельних ділянок з огляду на те, що правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішень органу місцевого самоврядування, на підставі яких земельні ділянки вибули із державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. 
      Наведене свідчить про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, тому судові рішення підлягають скасуванню. 
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. 
      Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. 
      Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені вище фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК.
      Ураховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Київської області.
      Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и:
      Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 задовольнити.
      Постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Київської області.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК.
      Головуючий А.А. Ємець
      Судді: 
      І.С. Берднік
      В.І. Гуменюк 
      Т.Є. Жайворонок
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      Постанова від 12 липня 2017 року № 3-109гс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5B39DCB383E7F483C2258177003A1F4C
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      5 липня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Ємця А.А., 
      суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., 
      Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М. та Сімоненко В.М., 
      за участю прокурора Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., 
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Ірпінської міської ради Київської області, товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (треті особи – ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання частково недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, витребування з незаконного володіння земельної ділянки; та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» до Київської обласної державної адміністрації, Ірпінської міської ради Київської області (треті особи – ОСОБА¬¬_1¬, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання права власності на земельну ділянку,
      в с т а н о в и л и:
      У серпні 2014 року заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі – Адміністрація) до Ірпінської міської ради Київської області (далі – Рада), товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі – ТОВ «БГМ ЛТД»), треті особи – ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання недійсним рішення Ради від 25 червня 2010 року № 4766-90-5 (далі – рішення Ради № 4766-90-5) у частині передачі земельної ділянки площею 0, 1 га ОСОБІ_2; визнання недійсним державного акта серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1 га із кадастровим номером ІНФОРМАЦІЯ_2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, виданий на користь ОСОБИ_2, з відмітками про відчуження зазначеної земельної ділянки ОСОБІ_1, ОСОБІ_3 та ТОВ «БГМ ЛТД» і про його реєстрацію у відділі Держкомзему у м. Ірпені Київської обл.; витребування з незаконного володіння у ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Адміністрації цієї земельної ділянки вартістю 120 340 грн; визнання за державою в особі Адміністрації права власності на зазначену земельну ділянку. 
      Позовні вимоги мотивовано тим, що рішення Ради № 4766-90-5 у частині передачі земельної ділянки площею 0, 1 га ОСОБІ_2 прийнято всупереч положенням частини другої статті 19 Конституції України, Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Земельного кодексу України (далі – ЗК України) у зв’язку з тим, що Рада перевищила свої повноваження, оскільки розпорядилася земельною ділянкою державної власності, розташованою за межами м. Ірпінь. Відтак, спірна земельна ділянка вибула з державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян. Тому є правові підстави для відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом витребування спірної земельної ділянки на користь держави та визнання права власності за державою в особі Адміністрації. 
      У подальшому, судом до участі у справі залучено ОСОБУ_4 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів.
      Водночас у липні 2015 року ТОВ «БГМ ЛТД» подало зустрічний позов до Ради та Адміністрації (треті особи – ОСОБА¬¬_1¬, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання права власності на цю земельну ділянку, оскільки товариство є добросовісним набувачем.
      Справа судами розглядалася неодноразово.
      Останнім рішенням Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, у задоволенні позову та у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
      Заступник Генерального прокурора України у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 15, 16, 330, 388 ЦК України, 84, 116, 122 ЗК України, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).
      В обґрунтування неоднаковості застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року у справі № 488/5028/14-ц, від 6 червня 2016 року у справі № 488/5030/14-ц.
      Ухвалою Верховного Суду України від 13 вересня 2016 року справу № 911/3285/14 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у цій справі.
      У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року і рішення Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року у справі № 911/3285/14 у частині відмови в задоволенні позову прокурора та прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши наведені заявником доводи, Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Як встановлено судами, рішенням Ради № 4766-90-5 вирішено передати у власність ОСОБІ_2 земельну ділянку площею 0, 1 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1.
      У вересні 2010 року на підставі цього рішення Радою та відділом Держкомзему у м. Ірпені Київської обл. Тмур А.Г. було видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_2, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1, що в подальшому було зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № ІНФОРМАЦІЯ_3. 
      Згідно з договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_2 продала зазначену земельну ділянку ОСОБІ_1. За договором від 18 лютого 2011 року ОСОБА_1 продала ділянку ОСОБІ_3. Останній у свою чергу відповідно до договору купівлі-продажу від 17 вересня 2012 року продав земельну ділянку ТОВ «БГМ ЛТД». На підставі договорів купівлі-продажу земельної ділянки на державному акті серії ІНФОРМАЦІЯ_1 було зроблено відповідні відмітки про відчуження зазначеної земельної ділянки і перехід щодо неї права власності, зокрема, за останнім договором – до ТОВ «БГМ ЛТД».
      Крім того, судами установлено, що станом на час прийняття Радою рішення № 4766-90-5 спірна земельна ділянка мала адресу м. Ірпеня, але знаходилася за межами міста, офіційно встановленими станом на 28 жовтня 1968 року. 
      В обґрунтування позовних вимог заступник прокурора Київської області зазначив, зокрема, що згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час прийняття Радою оспорюваного рішення, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Оскільки такого розмежування земель проведено не було, а спірна земельна ділянка перебувала за межами м. Ірпеня, Рада не мала права розпоряджатися нею та передавати в приватну власність ОСОБІ_2. 
      Заступник прокурора Київської області послався на положення статті 388 ЦК України та просив витребувати з володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави земельну ділянку, яка вибула з державної власності незаконно, внаслідок перевищення повноважень органом місцевого самоврядування – Радою, без відома Адміністрації як уповноваженого законом органу на розпорядження землею державної власності. 
      Відмовляючи в задоволенні позову заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, послався на положення статті 152 ЗК України, частини першої статті 21 ЦК України, рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та виходив із такого.
      Оспорюване рішення Ради № 4766-90-5 про передачу у власність ОСОБІ_2 земельної ділянки – ненормативний акт органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, тому обраний прокурором спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту, і, відповідно, рішення Ради не може бути визнано недійсним. Оскільки вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання за державою в особі Адміністрації права власності та ділянку та її витребування з володіння ТОВ «БГМ ЛТД» є похідними від вимоги про визнання недійсним рішення Ради, то й у цій частині позов задоволенню не підлягає. 
      На підтвердження своїх висновків суди першої та апеляційної інстанцій у рішеннях зазначили, що такої позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14. 
      Вищий господарський суд України залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, але навів інші мотиви. 
      Так, суд касаційної інстанції застосував положення статей 12, 122, 81-84, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України і виходив із того, що доводи прокурора про належність спірної земельної ділянки до земель державної власності на час прийняття Радою оспорюваного рішення є безпідставними. 
      На підтвердження цього висновку касаційний суд зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» розмежування земель державної та комунальної власності полягало лише у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» було скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого лише з 1 січня 2013 року вважаються розмежованими землі відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК України. Тобто з 1 січня 2013 року спірна земельна ділянка законодавчо віднесена до земель приватної власності. 
      Суд касаційної інстанції також зазначив, що враховує правову позицію, викладену Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Перший протокол, Ковенція), зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном. 
      Результатом урахування цього рішення ЄСПЛ став такий висновок Вищого господарського суду України.
      Прокурор фактично пред’явив позов не в інтересах громади Київської області, яка може уособлювати державу, а в інтересах органу розпорядження не розмежованою на час ухвалення спірного рішення земельною ділянкою, розташованою за офіційними межами м. Ірпеня, хоча фактично мала і має адресу цього міста. Прокурор не обґрунтував, як саме порушення порядку не розмежованою земельною ділянкою порушило інтереси держави в особі позивача, разом із тим пред’явив позов у порушення прав тих членів громади (ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб), як сподівалися на легітимність добросовісних дій державного органу та не порушували законодавства. 
      Суд касаційної інстанції також зазначив, що в разі задоволення позову прокурора відбудеться непропорційне втручання в майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб, а також в майнові права власників квартир 16-ти поверхового будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. 
      На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Адміністрації до Ради, ТОВ «БГМ ЛТД» про визнання недійсними рішення міської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння. 
      За результатами розгляду зазначеної справи суд касаційної інстанції задовольнив вимоги прокурора. Суд застосував положення статті 388 ЦК України, урахував, що спірна земельна ділянка перебувала за межами м. Ірпеня на час прийняття Радою рішення про її передачу у приватну власність фізичній особі, та дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішення Ради земельна ділянка перебувала в державній власності, розпоряджатися нею мала і має право Адміністрація, а не Рада, тому земельна ділянка вибула з володіння власника – держави – незаконно і поза його волею. 
      У наданій для порівняння копії постанови від 10 березня 2016 року Вищий господарський суд України також визнав помилковим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стреч проти Сполученого Королівства», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про те, що обставини в справі Стретча, яку розглядав ЄСПЛ, та в розглядуваній судом касаційної інстанцій справі, істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній із цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення права заявника на мирне володіння майном у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним підтвердженням порушення прав відповідача при розгляді справи, яка переглядається. 
      У наданій для порівняння копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції застосував положення статей 164, 181-184, 202-204 ЗК України, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», статей 203 і 215 ЦК України та, врахувавши встановлені судами факти про порушення міською радою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інтанцій про визнання незаконним і скасування рішення міської ради про передачу землі в приватну власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу ділянки, державного акта на право власності на землю та про витребування ділянки з володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. 
      У наданій для порівняння копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року суд касаційної інстанції, врахувавши встановлені судами факти порушення міською радою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інтанцій про визнання незаконним і скасування рішень міської ради про передачу землі в приватну власність, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування ділянки з володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. 
      Зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачається неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Разом із тим зміст постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, статті 388 ЦК України в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 
      Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого.
      Відповідно до частин першої – третьої статті 78 ЗК України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянкам. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. 
      Згідно зі статтею 80 ЗК України суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.
      Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
      За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. 
      Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, який був чинним на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. 
      Крім того, частина четверта статті 122 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року, також передачала, що обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.
      З огляду на викладене, право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. 
      У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. 
      Крім того, згідно з законодавством, чинним на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була повноважна розпоряджатся нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади.
      У цьому контексті, з огляду на положення статті 13 Конституції України, у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). 
      Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК України при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави. 
      У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що станом на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року землі державної та комунальної власності в регіоні не були розмежовані. Спірна земельна ділянка була розташована за межами м. Ірпеня, але в приватну власність ОСОБІ_2 цю ділянку передала Рада. 
      Беручи зазначене до уваги, Вищий господарський суд України неправильно застосував приписи статті 122 ЗК України та пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, не звернув уваги на положення частини першої статті 84 ЗК України і безпідставно дійшов до висновку, що спірна земельна ділянка не належала до земель державної власності, а прокурор не обґрунтував наявності порушення інтересів держави в особі Адміністрації фактом розпорядження Радою нерозмежованою земельною ділянкою за межами міста. 
      Той факт, що спірна земельна ділянка має поштову адресу м. Ірпеня, сам по собі не свідчить про наявність у Ради повноважень передати цю ділянку в приватну власність фізичній особі. Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК України, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Радою оспорюваного рішення, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності. 
      За результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора в частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року№ 475/97-ВР, та практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». 
      Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. 
      Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. 
      Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).
      Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. 
      Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України погоджуються із тим, що при розгляді справи, рішення в якій переглядаються, може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном. 
      Разом із тим, у пункті 71 рішення в справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. 
      З огляду на викладене, принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, в тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло з власності держави в незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави в право на мирне володіння майном. Додержання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що не має чіткого, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі обставин і фактів, безпосередньо встановлених.
      У справі, рішення в якій переглядаються, Вищий господарський суд України послався на те, що враховує правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», у тому числі і його пункт 71. Однак суд касаційної інстанції, виходячи з його висновку про безпідставність доводів прокурора щодо незаконності розпорядження Радою спірною земельною ділянкою, фактично не оцінив додержання принципів «належного урядування» та «пропорційності». 
      Суд касаційної інстанції в постанові зазначив, що в разі задоволення позову про визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування земельної ділянки відбудеться непропорційне втручання в майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб, а також в майнові права власників квартир 16-ти поверхового будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» в судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. Однак цих пояснень представника ТОВ «БГМ ЛТД» суди не перевірили, доказів на їх підтвердження не оцінили і факту наявності цього будинку на спірній земельній ділянці судами фактично встановлено не було. 
      Крім того, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не звернув уваги на порушення в застосуванні норм закону, допущені цими судами, у тому числі на помилкове тлумачення правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14. 
      Так, для суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правова позиція Верховного Суду України в справі № 21-405а14 слугувала підставою для відмови в задоволенні позову прокурора в справі, рішення в якій переглядаються. Суд першої інстанції зазначив, що оспорюване рішення Ради № 4766-90-5 про передачу у власність ОСОБІ_2 земельної ділянки – ненормативний акт органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, тому обраний прокурором спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту, і, відповідно, рішення Ради не може бути визнано незаконним. 
      Таке тлумачення є помилковим із огляду на наступне.
      Згідно з частинами першою та четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      Колегія суддів Судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду України за результатами розгляду справи № 21-405а14 за позовом заступника прокурора м. Києва до Київської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення прийняла постанову від 11 листопада 2014 року, в якій викладено такий правовий висновок: у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб’єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.
      Зазначений правовий висновок зроблено за результатами розгляду адміністративної справи, в якій заступник прокурора м. Києва оспорював виключно рішення міської ради про передачу кооперативу земельних ділянок і не порушував питання про захист права власності на землю. У цій справі Верховний Суд України не робив висновку про абсолютну відсутність підстав для скасування подібних рішень органів місцевого самоврядування за результатами розгляду спорів, які виникли в сфері приватноправових відносин, і розглядаються в порядку цивільного чи господарського судочинства. 
      Натомість із урахуванням правового висновку, викладеного в постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, та в розвиток цього висновку Верховний Суд України в постанові від 16 грудня 2015 року, прийнятій за результатами розгляду справи № 6-2510цс15 на спільному засіданні Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, сформулював такий правовий висновок.
      Із урахуванням висновків Конституційного Суду України в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та з огляду на положення статті 11 ЦК України, статей 78, 116, 122 ЗК України, у зв’язку з прийняттям суб’єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт є підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб приватного права. 
      Рішення суб’єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред’являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред’явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб’єкта владних повноважень. 
      Підставою для подачі позову заступником прокурора Київської області в справі, рішення в якій переглядаються, саме і послужила незаконність рішення Ради № 4766-90-5, в результаті реалізації якого та подальшого укладення низки договорів виникло цивільне речове право ТОВ «БГМ ЛТД» на земельну ділянку, яке прокурор оспорює одночасно з порушенням питання про визнання незаконним рішення міської ради. 
      Суди першої та апеляційної інстанцій помилково витлумачили правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, не врахували правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2510цс15, і відмовили в задоволенні позову заступника прокурора, фактично не перевіряючи його доводи про незаконність оспорюваного рішення Ради. 
      Крім того, суди першої та апеляційної інстанції послалися в рішеннях на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та на рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства», однак не застосували, а лише процитували їх. Суди не навели в рішеннях власних висновків щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави в право власності ТОВ «БГМ ЛТД», зокрема не перевірили, чи нестиме ТОВ «БГМ ЛТД» індивідуальний надмірний тягар унаслідок витребування з його власності земельної ділянки із огляду на те, що правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (у разі її встановлення судом) рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. 
      Наведене свідчить про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, а тому судові рішення підлягають скасуванню. 
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. 
      Відповідно до статті 11123 ГПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. 
      Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені вище фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, то справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК України.
      Ураховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Київської області.
      Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК України, Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и:
      Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 задовольнити частково.
      Постанову Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року та рішення Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року у справі № 911/3285/14 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Київської області.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України.
      Головуючий А.А. Ємець
      Судді:
      І.С. Берднік
      В.І. Гуменюк
      Т.Є. Жайворонок 
      Н.П. Лященко 
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      Постанова від 5 липня 2017 року № 3-911гс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/72089C325DF069E6C225815D0041A12B
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 жовтня 2015 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      Головуючого Романюка Я.М.,
      Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л.,
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
      Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за позовом третьої особи ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року,
      в с т а н о в и л а :
      У липні 2015 року публічне акціонерне товариство «Апекс-Банк» (далі – ПАТ «Апекс-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, мотивуючи свої вимоги тим, що 8 червня 2012 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого та з урахуванням додаткових договорів останній отримав кредит в розмірі 565 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 19 % на рік терміном до 5 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов’язань з повернення кредиту виникла заборгованість у розмірі 900 117 грн. 87 коп., яка складається із 564 615 грн. – заборгованість за кредитом, 79 357 грн. 84 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом, 297 778 грн. 32 коп. – пеня за прострочення сплати кредиту, 535 грн. 57 коп. – пеня за прострочення сплати процентів та 31 831 грн. 14 коп. – штрафу. Ураховуючи викладене, ПАТ «Апекс-Банк» просив стягнути на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. 
      Третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним, посилаючись на те, що спірний договір було укладено під час зареєстрованого шлюбу її з ОСОБА_1, проте згоди останньому на вчинення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, вона не надавала. Крім того, оспорюваний кредитний договір ставить її сім’ю у вкрай невигідне становище та призвело до погіршення матеріального становища. 
      Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року, позов ПАТ «Апекс-Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Апекс-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. 
      У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представників заявника ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_2 – ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
      Судом встановлено, що 8 червня 2012 року між ПАТ «Апекс-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику відкличну відновлювальну кредитну лінію на поточні потреби з лімітом кредитування в сумі 165 000 грн. зі сплатою 19 % річних за користування кредитними коштами, строком повернення кредиту до 5 червня 2014 року.
      17 квітня 2013 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_1 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, яким сторони погодили ліміт кредитування в розмірі 565 000 грн. 
      10 лютого 2014 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_2 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, відповідно до якого сторони погодили, що проценти за користування кредитом в січні 2014 року сплачуються на рахунок НОМЕР_3 в ПАТ «Апекс-Банк». 
      Як вбачається з заяв на видачу готівки позичальником за вказаним кредитним договором були отримані від позивача наступні грошові кошти: 8 червня 2012 року – 73 000 грн., 14 червня 2012 року – 16 270 грн., 26 червня 2012 року – 16 000 грн., 13 липня 2012 року – 59 730 грн., 17 квітня 2013 року – 366 615 грн. та 8 травня 2013 року – 33 000 грн., а всього на загальну суму 564 615 грн. 
      На підставі пункту 3.3.1 кредитного договору позичальник зобов’язується забезпечити повернення кредиту згідно умов кредитного договору, але не пізніше 5 червня 2014 року, щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом в сумах та в строки відповідно до умов пункту 1.2 цього договору, сплатити комісійну винагороду в сумі та в строки, передбачені пунктом 1.3 цього договору, сплачувати інші платежі відповідно до умов договору.
      Відповідно до пункту 4.1 кредитного договору за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору позичальник сплачує банку пеню в розмірі 0,2 % від суми простроченої заборгованості, за кожний день прострочення з дати виникнення простроченої заборгованості по дату погашення простроченої заборгованості, включаючи дату погашення). 
      Згідно пункту 4.2 кредитного договору при несвоєчасному погашенні кредиту, процентів за користування кредитом, комісій позичальник сплачує банку штраф в розмірі 5 % від суми непогашеного боргу. 
      ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, внаслідок чого позивачем відповідно до умов кредитного договору станом на 28 січня 2015 року нарахована заборгованість на загальну суму 900 117 грн. 87 коп., яка включає заборгованість: за кредитом у розмірі 564 615 грн., по процентах – 79 357 грн. 84 коп., пеню за період з 11 червня 2014 року по 11 грудня 2014 року за прострочення сплати кредиту – 207 778 грн. 32 коп. та за прострочення сплати процентів за період з 11 червня 2014 року по 28 січня 2015 року у розмірі 16 535 грн. 57 коп. і штраф, відповідно пункту 4.2 кредитного договору за період з 11 червня 2014 року по 13 січня 2015 року за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за користування кредитом в сумі 31 831 грн. 14 коп., що підтверджується розрахунком заборгованості. 
      Суд першої інстанції, задовольняючи позов ПАТ «Апекс-Банк», з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позичальник за спірним кредитним договором належним чином не виконав взяті на себе зобов’язання з повернення кредитних коштів, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягнення з боржника на користь кредитора. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 суди керувалися, зокрема, тим, що відсутня подвійна відповідальність позичальника при одночасному стягненні пені та штрафу на підставі пунктів 4.1 та 4.2 кредитного договору, оскільки застосування пені та штрафу передбачалося за різні види порушення умов кредитного договору, а тому це не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України.
      Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 року, 6 серпня 2014 року, 24 червня 2015 року та від 16 квітня 2014 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України посилається заявник, у справі з аналогічних правовідносин суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – порядку й строків погашення кредиту суперечить частині першій статті 61 Конституції України. 
      Наведені приклади свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 509, 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового.
      Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).
      Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
      За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
      Умовами спірного договору, а саме пунктом 4.1 передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення
      У той самий час, згідно з пунктами 4.2, 4.3, 4.4 та 4.5 кредитного договору сторонами передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за інші правопорушення: один із них – несвоєчасне повернення кредиту, процентів за користування кредитом та комісій.
      Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
      Однак у справі, яка переглядається, вищезазначеним положенням Кодексу та Конституції України судом належної правової оцінки надано не було, а тому відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити. 
      Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий
      Я.М. Романюк
      Судді
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Л.І. Охрімчук
      Ю.Л. Сенін
      В.М. Сімоненко
      А.Г. Ярема
      Правова позиція 
      у справі № 6-2003цс15
      Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового.
      Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).
      Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
      За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
      Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBBD24C9B900909EC2257EF300301653
       
    • Автор: 0720
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      5 липня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів:
      Волкова О.Ф.,
      Гриціва М.І.,
      Гуменюка В.І.,
      Кривенди О.В., 
      Лященко Н.П.,
      Охрімчук Л.І., 
      Прокопенка О.Б.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року,
      в с т а н о в и л и :
      У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва (далі – УДКС України у Солом’янському районі м. Києва) про стягнення з управління на свою користь пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», а також 3% річних у розмірі 1143,76 грн та інфляційні витрати в розмірі 6609,96 грн відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), мотивуючи свої вимоги тим, що в порушення вимог пункту 8.4 статі 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не виконало зобов’язання перед позивачем щодо перерахування коштів за розпорядженням державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Солом’янського районного управління юстиції в місті Києві (далі – ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві) у строк до трьох операційних днів. 
      Заочним рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року в позові відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з УДКС України в Солом’янському районі м. Києва на користь позивача 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн – 3% річних; у решті заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року скасовано, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишено без змін.
      У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України та статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від від 21 травня, 23 червня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року, 30 березня 2016 року.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Під час розгляду справи, що переглядається суди встановили, що на виконанні у ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві перебувало виконавче провадження на примусове виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Міський комерційний банк» про стягнення заборгованості за депозитним вкладом у розмірі 347892,83 грн. 
      7 жовтня 2014 року зазначена сума з рахунку боржника надійшла на рахунок депозитних сум ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві, який обслуговується УДКС України у Солом’янському районі м. Києва. 
      9 жовтня 2014 року державним виконавцем було оформлено та передано до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва розпорядження про перерахування відповідної суми на рахунок стягувача. 10 жовтня 2014 року вказане розпорядження було отримане відповідачем, а 13 жовтня 2014 року було оформлене відповідне платіжне доручення. Перерахування ж коштів на рахунок стягувача було проведено лише 24 листопада 2014 року. 
      Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, визнано протиправною бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів на рахунок ОСОБА_1 згідно з розпорядженням державного виконавця ВДВС Солом’янського районного управління юстиції в м. Києві НОМЕР_1 від 9 жовтня 2014 року та відповідно до платіжного доручення від 13 жовтня 2014 року НОМЕР_2 з 16 жовтня по 23 листопада 2014 року. 
      Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідальність за порушення строків на перерахування коштів, передбачена статтею 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не підлягає застосуванню, оскільки для органів Державної казначейської служби України не визначено строків для здійснення переказу коштів на виконання рішення суду, а правовідносини, що виникли між сторонами з примусового виконання рішення, не вважаються грошовими зобов’язаннями. 
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову в частині стягнення 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн 3% річних, апеляційний суд зазначив, що правовідносини, які виникли між сторонами вважаються саме грошовими зобов’язаннями, оскільки, отримавши платіжне доручення, відповідач зобов’язаний був перерахувати грошові кошти на рахунок позивача у строк не пізніше 16 жовтня 2014 року.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не погодився з висновком суду апеляційної інстанції, скасував рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишив без змін.
      Разом з тим в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 21 травня і 23 червня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки Державне казначейство України є учасником системи електронних платежів, то на нього поширюються норми Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», у тому числі й щодо обов’язку здійснити перерахунок коштів у триденний строк.
      Отже існує неоднакове застосування судами положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».
      У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року та 30 березня 2016 року міститься правова позиція, відповідно до якої зобов’язання виникають у випадках, встановлених законом, у тому числі і з рішення суду. Грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Таким чином, правовідношення, в якому передбачено передачу грошей, є грошовим зобов’язанням.
      Однак зазначені судові рішення ухвалені при встановленні судом інших фактичних обставин справ та в інших правовідносинах, а тому вони не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами статті 625 ЦК України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційних інстанцій положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого.
      Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами.
      Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем.
      Пунктом 1.43 статті 1 вказаного Закону встановлено, що учасник/член платіжної системи (далі - учасник платіжної системи) - юридична особа, що на підставі договору з платіжною організацією платіжної системи надає послуги користувачам платіжної системи щодо проведення переказу коштів за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має право надавати такі послуги.
      Згідно з пунктом 11.4 статті 11 цього Закону для проведення переказів через систему міжбанківських розрахунків Національного банку України банки-резиденти, Державна казначейська служба України, Розрахунковий центр з обслуговування договорів на фінансових ринках відкривають рахунки в Національному банку України. 
      Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011 затверджено Положення про Державну казначейську службу України (далі - Положення).
      Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. 
      Згідно з пунктом 1.8 Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 22 червня 2012 року № 758 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 липня 2012 року за № 1206/21518, розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється органами Казначейства відповідно до умов договорів та додаткових договорів між органом Казначейства і клієнтами (додатки 1 та 2 до цього Порядку).
      Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».
      Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки.
      Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках.
      Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС.
      Положеннями підпункту 12.12 пункту 12 зазначеної Інструкції закріплено, що у разі відсутності відомостей, яким чином проводити виплату коштів, державний виконавець повідомляє стягувача про наявність належних йому коштів та пропонує йому повідомити шляхи отримання ним коштів (через фінансові установи з обов’язковим зазначенням реквізитів для перерахування коштів або поштовим переказом із зазначенням повної адреси стягувача).
      Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. 
      Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС.
      Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем.
      Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22).
      Відповідно до пунктів 8.1, 8.4 статті 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. Міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів. 
      За приписами пункту 2.19 Інструкції №22 розрахункові документи (документи на паперовому носії, що містять доручення та/або вимогу про перерахування коштів з рахунку платника на рахунок отримувача), що надійшли до банку протягом операційного часу, банк виконує в день їх надходження. Розрахункові документи, що надійшли після операційного часу, банк виконує наступного операційного дня.
      Відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов'язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. В цьому випадку платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем. 
      За розрахунком позивача, який перевірений судом, сума пені за кожний день прострочення складає 13915,71 грн. (347892,83х01%х40 днів прострочення).
      За приписами частини першої статті 614 ЦК України відповідальність за порушення зобов’язання несе саме та особа, яка порушила зобов’язання, за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.
      Як установили суди попередніх інстанцій, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо своєчасного перерахування коштів стягувачу визнано протиправною. 
      Таким чином, вина УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів є доведеною.
      Отже, суди неправомірно не застосували до спірних правовідносин приписи вищенаведених законодавчих актів та безпідставно відмовили в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з УДКС України у Солом’янському районі м. Києва пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».
      З огляду на зазначене, оскільки судові рішення в частині вимог про стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України, не переглядаються Верховним Судом України, в зв’язку з відсутністю неоднакового застосування судами статті цієї норми права, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка є предметом перегляду, підлягають скасуванню в частині відмови у стягненні пені в розмірі 13915,71 грн з прийняттям у цій частині нового рішення про задоволення позову. 
      Ураховуючи те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, судові витрати відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України підлягають стягненню пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме: 156,44 грн зі сплати судового збору за подання до суду позовної заяви, 78,22 грн за подання апеляційної скарги, 187,72 грн за подання касаційної скарги та 203,37 грн за подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, тобто всього 625,75 грн, які підтверджені документально.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и :
      Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково.
      Заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасувати в частині відмови у стягненні пені.
      Ухвалити в цій частині нове рішення. 
      Позов ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва задовольнити частково.
      Стягнути з Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва на користь ОСОБА_1 13915,71 грн. пені, а також 625,75 грн у рахунок оплати судових витрат.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      О.Ф. Волков
      М.І. Гриців
      В.І. Гуменюк
      О.В. Кривенда
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      О.Б. Прокопенко
      Правова позиція
      у справі № 6-1329цс16
      Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами.
      Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем.
      Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. 
      Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки.
      Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках.
      Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС.
      Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. 
      Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС.
      Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем.
      Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22).
      Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко
      Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1329цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D9E3CF28C6211BD3C225816800471E57
    • Автор: ANTIRAID
      Про доповнення Інформаційного листа ВГСУ від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови ВСУ, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" (Інформаційний лист ВГСУ від 07.07.2017 № 01-06/1097/17) 
      На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249
      "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" доводимо до відома правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів у порядку, передбаченому розділом ХІІ2 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають:
      1) з договорів про надання банківських послуг:
      - вирішуючи спір про стягнення з відповідача заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору, який містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення грошової вимоги), слід враховувати таке.
      Згідно з частиною першою статті 1077 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
      При цьому якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК України).
      Водночас щодо суб’єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
      У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова установа визначена як юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.
      Фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”).
      За змістом пункту 11 частини першої статті 4 цього Закону факторинг є фінансовою послугою.
      При цьому частинами першою, другою статті 7 зазначеного Закону передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.
      У разі коли відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. 
      Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      Отже, вирішуючи спір про стягнення з відповідача заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору, який містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення грошової вимоги), слід з'ясувати правову природу такого договору, а також встановити, чи є юридична особа (фактор за договором) фінансовою установою, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу, саме у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 908/5508/14);
      2) з договорів найму (оренди):
      - вирішуючи спір про стягнення орендної плати за користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності (об’єкт нерухомості) на умовах оренди, слід враховувати таке. 
      Відповідно до частини першої статті 286 Господарського кодексу України (далі – ГК України) орендна плата – це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.
      Орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі (частина третя статті 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).
      Ухвалою Львівської міської ради від 05.03.2009 № 2451 затверджено Положення про оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності для розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення (далі – Положення) і форму договору на право тимчасового користування об’єктом.
      Зазначене Положення розроблено з метою визначення порядку справляння орендної плати за окремі конструктивні елементи благоустрою комунальної власності та встановлення відповідальності за несвоєчасну сплату орендної плати або ухилення від неї. Згідно з пунктом 1.6 Положення підставою для укладання договору оренди i набуття права на оренду окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власностi для розмiщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення є дозвiл, виданий управлінням архітектури департаменту містобудування або іншим уповноваженим органом. Пунктом 3.5 Положення встановлено, що орендна плата нараховується з часу видачі дозволу на розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення. 
      Львівська міська рада ухвалою від 03.12.2009 № 3087 (далі – Ухвала № 3087) внесла зміни до ухвал, якими затверджено Перспективну схему розміщення малих архітектурних форм як частини Програми комплексного благоустрою території міста, Правила розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності у місті Львові і порядок надання дозволів на розміщення об’єктів торгівлі, ресторанного господарства та сфери послуг у малих архітектурних формах, схеми та переліки розміщення малих архітектурних форм на території м. Львова. Згідно з цими змінами оформлення дозвільних документів на розміщення малих архітектурних форм на умовах оренди конструктивних елементів благоустрою комунальної власності здійснюється аналогічно до процедури оформлення дозвільних документів на малі архітектурні форми, для розміщення яких надаються в оренду земельні ділянки. Відповідно до додатка 1-Д до Ухвали № 3087 Перспективну схему розміщення малих архітектурних форм як частину Програми комплексного благоустрою території міста доповнено місцями розміщення малих архітектурних форм на умовах оренди окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності.
      Аналіз зазначених актів органу місцевого самоврядування та умов договору дає підстави для висновку, що Ухвалою № 3087, прийнятою міською радою до укладення договору, в якому наведено посилання на неї, фактично надано дозвіл орендарям, зокрема відповідачеві у справі, на розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення на умовах оренди окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності шляхом внесення відповідного об’єкта до Перспективної схеми розміщення малих архітектурних форм як частини Програми комплексного благоустрою території міста.
      Отже, після укладення договору оренди будь-якого окремого дозволу на розміщення об’єкта не вимагається.
      Крім того, слід враховувати, що визнання договору неукладеним може відбуватися на стадії укладення договору, а не за наслідками його виконання сторонами (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 914/4540/14);
      3) з договорів іпотеки:
      - вирішуючи питання щодо припинення іпотеки, якою забезпечувалося виконання основного зобов'язання за кредитним договором, у разі ліквідації боржника за кредитним договором внаслідок визнання його банкрутом, слід враховувати таке.
      Відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      Будь-які забезпечувальні зобов’язання, які випливають з основного зобов’язання, не повинні припиняти дію зобов’язань, які забезпечують основне зобов’язання, яке залишилося невиконаним.
      За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання, визначеного в межах вартості предмета іпотеки.
      Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного єдиного державного реєстру. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язку заставодавця (іпотекодавця) з несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення зазначеної особи від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. 
      Проаналізувавши наведені правові норми, можна дійти висновку, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником.
      Частинами першою, другою статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.
      Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Отже, саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи – боржника за основним зобов’язанням та виключення її з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, якщо до цього іпотекодержателем було реалізовано його право на звернення стягнення на іпотечне майно в зв'язку з тим, що боржник належним чином не виконував узяті на себе зобов'язання з погашення боргу (див. постанови ВСУ від 06.07.2016 у справі № 40/5005/7101/2011, від 06.07.2016 у справі № 918/545/13);
      4) у сфері земельних відносин:
      - положеннями частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" регламентовано переважне право орендаря перед іншими особами на укладення договору оренди землі, а положеннями частини шостої – підстави поновлення договору оренди у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди.
      Для застосування положень частини першої статті 33 зазначеного Закону та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов’язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення.
      А для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою названої статті Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; орендар належним чином виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди; сторони уклали додаткову угоду про поновлення договорів оренди.
      Крім того, вирішуючи питання про можливість зміни умов договору оренди землі та/або його поновлення у порядку, визначеному статтею 33 Закону України "Про оренду землі", слід враховувати, що відповідно до статті 15 цього Закону інформація про об’єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) є істотною умовою договору. Зміна такої умови договору тягне за собою наслідки, передбачені частиною десятою статті 33 зазначеного Закону, згідно з якою в разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється за правилами одержання земельної ділянки на праві оренди.
      Тобто зміна фактичних площ і меж земельних ділянок з присвоєнням їм нових кадастрових номерів унеможливлює пролонгацію укладеного раніше договору в порядку, передбаченому частинами першою, шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки такі зміни мають наслідком укладання договору оренди земельних ділянок із дотриманням вимог закону щодо одержання земельної ділянки на праві оренди (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 911/1707/15);
      - вирішуючи спір про стягнення збитків у вигляді неодержаних доходів (орендної плати за землю), завданих міській раді внаслідок користування юридичною особою земельною ділянкою, на якій розташоване належне їй на праві власності нерухоме майно, без укладення договору оренди, слід враховувати таке.
      Відповідно до статті 156 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні, зокрема, внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. 
      Статтею 157 ЗК України передбачено, що відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. 
      Згідно з пунктом 3 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.93 № 284, відшкодуванню підлягають збитки власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані.
      Вирішуючи такий спір, необхідно брати до уваги загальні положення статті 22, глави 82 ЦК України. 
      Статтею 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 
      Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
      Отже, відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача і вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.
      Для застосування такої відповідальності як відшкодування шкоди слід встановити наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки) та ступінь вини у розумінні статті 1193 ЦК України. 
      Крім того, слід враховувати правову позицію Верховного Суду України щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, викладену в постановах від 28.01.2015 у справі № 3-210гс14, від 18.05.2016 у справі № 3-194гс16 щодо необхідності встановлення під час вирішення такого спору обставин про те, чи здійснив відповідач передбачені законодавством заходи зі своєчасного оформлення права користування земельною ділянкою, на якій розташована споруда, що належить йому на праві приватної власності, та чи вжив він заходів, спрямованих на уникнення збитків (див. постанови ВСУ від 18.05.2016 у справах № 922/51/15, № 922/228/15, від 09.11.2016 у справі № 922/210/15, від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15);
      5) з питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності:
      - вирішуючи питання щодо застосування позовної давності за позовом про стягнення заборгованості з боржника, стосовно якого порушено провадження у справі про банкрутство і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, слід враховувати таке.
      Положеннями статей 263, 264 ЦК України передбачено обставини, за яких перебіг позовної давності переривається та зупиняється.
      Так, частиною першою статті 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку.
      До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред’явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а також прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника та кредитора акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора про гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. 
      Водночас перебіг позовної давності зупиняється у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).
      Згідно зі статтями 1, 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, чинній до 19.01.2013) мораторій на задоволення вимог кредиторів – це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у справі про банкрутство (див. постанову ВСУ від 27.04.2016 у справі № 916/1263/15-г); 
      - початок перебігу позовної давності визначається відповідно до положень статті 76 Цивільного кодексу УРСР (статті 261 ЦК України). 
      За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      При цьому суд повинен встановити момент не лише, коли особа довідалася, але і коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 
      Для юридичної особи як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (див. постанову ВСУ від 08.06.2016 у справі № 5011-7/1603-2012); 
      - вирішуючи питання пропуску позовної давності за позовом прокуратури, слід враховувати таке. 
       Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
      Частинами другою, четвертою статті 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) встановлено, що у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
      Аналіз положень статей 256, 257, 261, 263, 264 ЦК України та частин другої, четвертої статті 29 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. 
      При цьому Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури” не встановлює і не змінює строку позовної давності, підстав його зупинення або переривання для звернення прокурора до суду з відповідним позовом.
      Держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідає за прийняті її органами незаконні правові акти, а їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
      Для правильного застосування положень про позовну давність судам слід встановлювати початок перебігу строку позовної давності, наявність чи відсутність поважних причин його пропуску (див. постанову ВСУ від 11.05.2016 у справі № 910/3723/14);
      6) у зв’язку із застосуванням відповідальності за порушення зобов’язань:
      - щодо застосування положень статті 625 ЦК України у правовідносинах із відшкодування шкоди в порядку регресу слід керуватися таким. 
      Статтею 625 ЦК України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання.
      Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
      За змістом статей 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів.
      Статтею 979 ЦК України встановлено, що у разі настання страхового випадку страховик зобов’язаний виплатити страхувальнику грошову суму (страхову виплату).
      Отже, правовідношення, в якому страховик у разі настання страхового випадку зобов’язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов’язанням. А правовідношення з відшкодування шкоди в порядку регресу, які склалися між сторонами у справі, що розглядається, також є грошовим зобов’язанням.
      Стаття 625 розміщена в розділі "Загальні положення про зобов’язання" книги 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов’язань.
      Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, установлених статтею 11 ЦК України.
      Згідно зі статтею 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
      Тобто грошове зобов’язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема і факту завдання майнової шкоди іншій особі.
      Отже, на правовідносини з відшкодування шкоди в порядку регресу поширюється дія положень частини другої статті 625 ЦК України (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 910/22034/15); 
      - вирішуючи спір про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення сплати боржником стягнутої за рішенням суду суми основного боргу за період з дня видачі наказу на виконання судового рішення до дня подання позову, слід враховувати таке. 
      За змістом положень статей 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. 
      Стаття 625 розміщена в розділі "Загальні положення про зобов’язання" книги 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов’язань.
      Відповідно до положень статті 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, установлених статтею 11 ЦК України. 
      Згідно з приписами статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти. 
      Отже, на грошові зобов’язання поширюється дія положень частини другої статі 625 ЦК України, за якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Тобто грошове зобов’язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема і факту наявності боргу, встановленого рішенням суду. 
      При цьому припинення відповідного договору (на підставі якого виникла відповідальність за порушення грошового зобов’язання) жодним чином не свідчить про припинення нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних, оскільки факт порушення відповідачем зобов’язань в частині оплати основного боргу встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили (див. постанову ВСУ від 15.06.2016 у справі № 910/17078/15);
      7) з питань захисту економічної конкуренції:
      - відповідно до приписів Закону України "Про Антимонопольний комітет України" та Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 23.02.2001 № 32-р, територіальне відділення Антимонопольного комітету України в межах наданих йому повноважень має право витребовувати у юридичних осіб інформацію, необхідну для встановлення наявності чи відсутності порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а юридичні особи, у свою чергу, зобов'язані надавати інформацію у визначені строки. Невиконання розпоряджень, рішень та вимог органу Антимонопольного комітету України, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України згідно з частиною другою статті 22 зазначеного Закону тягне за собою передбачену законом відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 922/3180/15); 
      8) у розгляді справ про банкрутство: 
      - відповідно до частини третьої статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.
      Пунктом 11 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено після набрання чинності цим Законом. 
      Положення зазначеного Закону, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом. Положення Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
      Аналіз положень пункту 11 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI) дає підстави для висновку про те, що у разі коли провадження у справі порушено до набрання чинності цим Законом, а справа про банкрутство боржника на час подання товариством касаційної скарги перебуває на стадії санації і спірні правовідносини не стосуються продажу майна та ліквідаційної процедури, до цих правовідносин помилково застосовувати положення статті 8 названого Закону в редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI та слід керуватися нормами Закону в редакції від 14.05.92 № 2343-XII, що діяла до 19.01.2013 (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 17-7/355-10-3625); 
      9) у зв’язку з визнанням недійсними актів державних та інших органів:
      - вирішуючи спір про визнання недійсним розпорядження районної державної адміністрації, слід враховувати таке.
      Частиною першою статті 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.
      Згідно з частиною першою статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
      За змістом пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні і ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб’єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. 
      У зв’язку з прийняттям суб’єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб приватного права. 
      Ураховуючи викладене, не може бути задоволено позов, предметом якого є визнання недійсним розпорядження органу місцевого самоврядування, яким вирішено питання про передачу в оренду підприємствам земельних ділянок. Таке розпорядження органу місцевого самоврядування є ненормативним актом, який вичерпав свою дію внаслідок виконання, а тому його скасування не породжує наслідків для орендарів земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право володіння земельною ділянкою, яке ґрунтується на правовстановлюючих документах (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 916/876/13);
      10) у зв’язку з припиненням господарських зобов’язань:
      - відповідно до статті 606 ЦК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
      Аналогічну норму викладено в частині другій статті 204 ГК України, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.
      Проаналізувавши наведені норми матеріального права, можна дійти висновку, що наведена у статті 606 ЦК України підстава припинення цивільно-правового зобов'язання належить до групи підстав, що не стосуються правочинів і не залежать від волі сторін. 
      Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі відбувається у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної у законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. 
      Поєднання боржника і кредитора в одній особі може статися для юридичних осіб – у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб – у разі спадкового правонаступництва у випадку переходу майна кредитора до боржника і навпаки.
      Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, внаслідок чого і припиняється правовідношення. 
      Зважаючи на викладене, положення статті 606 ЦК України мають застосовуватися у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, і при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, визначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін. 
      Поєднання боржника і кредитора в одній особі у розумінні приписів статті 606 ЦК України не відбувається у разі, коли зобов’язання боржника перед кредитором за кредитним договором були забезпечені заставою майнових прав на підставі договору застави, укладеного між кредитором і третьою особою. Крім того, якщо на підставі договору відступлення права вимоги третя особа передала кредитору право вимоги на ці майнові права у разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором, тоді у кредитора та боржника, кредитора і третьої особи залишаються взаємні зобов’язання за договорами (кредиту, застави, відступлення права вимоги, банківського вкладу), що не може свідчити про припинення зобов’язання з цієї підстави. 
      Реалізація заставлених майнових прав відбувається у порядку, встановленому, зокрема, Законами України "Про заставу", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". 
      Звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора стосовно боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
      Якщо договором застави передбачено право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави у позасудовому порядку шляхом прийняття у власність відступлених майнових прав у порядку, встановленому чинним законодавством про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень, судам слід перевіряти, чи скористався кредитор (заставодержатель) своїм правом звернення стягнення на предмет застави відповідно до Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", оскільки реалізація такого права потребує певної послідовної сукупності дій (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № 910/5748/15-г);
      11) у зв'язку з оскарженням рішення третейського суду:
      - вирішуючи питання щодо наявності підстав для скасування рішення третейського суду через невідповідність складу третейського суду вимогам Закону України "Про третейські суди", слід враховувати таке.
      Згідно зі статтею 7 Закону України "Про третейські суди" в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc).
      За змістом положень статті 14 зазначеного Закону сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів. У постійно діючих третейських судах призначення чи обрання третейських суддів здійснюється із затвердженого відповідно до статті 8 названого Закону списку третейських суддів, який за регламентом цього постійно діючого третейського суду може мати обов'язковий чи рекомендаційний характер.
      У статті 17 Закону України "Про третейські суди" зазначено, що формування складу третейського суду в постійно діючому третейському суді здійснюється в порядку, встановленому регламентом третейського суду. Формування складу третейського суду в третейському суді для вирішення конкретного спору (суду ad hoc) здійснюється в порядку, погодженому сторонами.
      Статтею 20 названого Закону передбачено загальний порядок відводу чи самовідводу третейського судді з уточненням щодо особливостей його застосування у постійно діючих третейських судах. Так, за наявності підстав, визначених у статті 19 цього Закону, сторона може заявити про відвід обраного нею третейського судді лише у разі, якщо обставини, які є підставою для відводу призначеного чи обраного нею третейського судді, стали відомі цій стороні після його призначення чи обрання. Процедура відводу третейського судді у постійно діючому третейському суді визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог зазначеного Закону. Водночас згідно з частиною дев'ятою згаданої статті незалежно від заперечень сторони третейський суддя третейського суду для вирішення конкретного спору (суду ad hoc), якому заявлений відвід, не може брати участі у справі.
      З аналізу наведених норм матеріального права можна дійти висновку, що законодавець, розмежовуючи поняття постійно діючих третейських судів та третейських судів для вирішення конкретного спору (суди ad hoc), встановлює особливості застосування норм Закону України "Про третейські суди". Зокрема, такі особливості передбачено щодо відводу судді залежно від виду третейського суду: у постійно діючому третейському суді процедура відводу визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог названого Закону, а у третейському суді для вирішення конкретного спору лише факт заявлення відводу судді є безумовною підставою для неучасті цього судді у розгляді справи (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 920/1570/15);
      12) у зв’язку з визнанням правочинів недійсними:
      - вирішуючи спір про визнання недійсним договору іпотеки, предметом якого є нерухоме майно, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, слід враховувати таке.
      Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. 
      Отже, власник об’єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб’єктивне право на таке майно (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
      За правовим визначенням поняття іпотеки, наведеним у Законі України "Про іпотеку", іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      Статтею 9 Закону України "Про іпотеку" передбачено обмеження іпотекодавця в розпорядженні предметом іпотеки, однак він має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено названим Законом.
      З огляду на загальні положення названого Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов’язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця – власника архітектурної пам’ятки, погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно. Тому сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовною підставою для визнання договору недійсним.
      Крім того, припущення наявності недотримання процедури погодження з відповідним органом під час укладення оспорюваного договору дає змогу вважати, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним із зазначених підстав, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не боржник за кредитним договором (див. постанову ВСУ від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14);
      13) із захисту права власності:
      - вирішуючи спір щодо набуття права власності на об’єкти незавершеного будівництва в судовому порядку, слід враховувати таке.
      Згідно з частиною п’ятою статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.
      За змістом частин першої, другої статті 331, частини першої статті 182 ЦК України, розділу 8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5, чинним на час виникнення спірних правовідносин (втратив чинність згідно з наказом Міністерства юстиції України від 14.12.2012 № 1844/5), право власності на новостворене нерухоме майно виникає в особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об’єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності.
      Отже, до прийняття об’єкта новоствореного нерухомого майна в експлуатацію та його державної реєстрації право власності на цей об’єкт не виникає. 
      До виникнення права власності на новостворене нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використане в процесі будівництва (абзац перший частини третьої статті 331 ЦК України).
      Абзацом другим частини третьої статті 331 ЦК України встановлено право особи, яка створила об’єкт нерухомого майна зі своїх матеріалів чи набуває на нього право власності на підставі договору або закону, укладати договори щодо зазначеного об’єкта незавершеного будівництва.
      При цьому для реєстрації права власності набувача на об’єкт незавершеного будівництва надаються документи, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, дозвіл на виконання будівельних робіт, проектно-кошторисна документація, а також документи, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.
      Отже, статтею 331 ЦК України не передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку. Випадки виникнення права власності за рішенням суду обумовлено ЦК України лише у статтях 335 і 376. У решті випадків право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
      Зважаючи на викладене, неможливо здійснити захист прав інвестора на об’єкти незавершеного будівництва шляхом застосування правового механізму, встановленого статтею 392 ЦК України, якщо відповідно до умов інвестиційного договору та положень законодавства, яким урегульовано питання щодо набуття права власності на об'єкти незавершеного будівництва, право власності у інвестора на спірний об’єкт нерухомості не виникло (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 910/1891/14);
      14) у зв’язку з розірванням договорів:
      - вирішуючи спір про застосування наслідків розірвання договору про спільну діяльність (стягнення коштів), слід враховувати таке.
      Відповідно до статей 1130, 1131 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
      За змістом положень статті 3 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.
      Частиною другою статті 1141 ЦК України передбачено право учасників простого товариства самостійно визначити в договорі умови повернення їх вкладів у разі припинення товариства.
      Згідно зі статтями 1132, 1133 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками.
      Отже, у разі розірвання договору про спільну діяльність (простого товариства) у зв’язку зі зміною істотних обставин, якими сторони керувалися під час укладення договору, та виникнення обов’язку повернути стороні договору суму вкладу, внесеного нею на розрахунковий рахунок спільної діяльності, окрім загальних наслідків припинення договору простого товариства, визначених законом, слід враховувати також умови договору (див. постанову ВСУ від 06.07.2016 у справі № 910/16253/15);
      - вирішуючи спір про розірвання договору оренди земельної ділянки та договору оренди водного об’єкта з підстав забудови орендованих об’єктів без згоди орендодавця, слід враховувати таке.
       Статтею 24 Закону України "Про оренду землі" визначено право орендодавця вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати.
      Згідно зі статтею 25 зазначеного Закону орендар має право за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; здійснювати в установленому законодавством порядку за письмовою згодою орендодавця будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем. Водночас на орендаря покладається обов’язок виконувати встановлені щодо об'єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
      За змістом положень статті 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, визначених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.
      Нормами частин першої та другої статті 60 ЗК України встановлено, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари – 25 метрів. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг (стаття 61 ЗК України, стаття 89 Водного кодексу України).
      Положеннями статей 15, 24, 25 Закону України "Про оренду землі" визначено, що умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, є істотними умовами договору оренди, дотримання яких має право вимагати орендодавець, а орендар зобов’язаний їх виконувати. Відповідно до зазначених норм право на забудову наданої в оренду земельної ділянки виникає в орендаря за наявності письмової згоди орендодавця.
      Отже, невиконання орендарем покладених на нього договорами оренди земельної ділянки та водного об’єкта зобов’язань щодо заборони здійснення забудови орендованих об’єктів без згоди орендодавця є підставою для задоволення позову про їх розірвання (див. постанову ВСУ від 22.06.2016 у справі № 906/165/15);
      15) у сфері надання послуг з водовідведення:
      - вирішуючи спір щодо врегулювання розбіжностей в розрахунку об’єму стічних вод, які виникли під час укладення договору про надання послуг із централізованого питного водопостачання і водовідведення, слід враховувати таке.
      Згідно зі статтею 19 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" укладення між підприємством водопостачання та споживачем договору про надання послуг з водопостачання є обов’язковим. Порядок надання споживачам послуг з питного водопостачання встановлюється центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.
      Наказом Міністерства житлово-комунального господарства України від 27.06.2008 № 190 затверджено Правила користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України (далі – Правила № 190), які визначають порядок користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення населених пунктів України.
      Відповідно до пункту 5.1 Правил № 190 облік відпущеної питної води та прийнятих стоків здійснюється виробником і споживачами засобами вимірювальної техніки, які занесені до Державного реєстру або пройшли державну метрологічну атестацію.
      Як зазначено в пункті 3.14 Правил № 190, у разі відсутності у споживача засобів обліку на каналізаційних випусках кількість стічних вод визначається за кількістю води, що надходить з мереж центрального водопостачання та з інших джерел.
      Пунктом 5.29 Правил № 190 встановлено, що у разі відсутності засобів обліку стічних вод їх облік здійснюється такими методами:
      1) за допомогою засобів обліку на водозаборах;
      2) за паспортною продуктивністю насосів на водозаборах;
      3) за паспортним дебітом усіх свердловин та проектною потужністю поверхневого водозабору;
      4) на підставі витрат води на технологічні потреби;
      5) на підставі замірів кількості стічних вод, що надходять до мереж водовідведення.
      Метод визначення кількості стічних вод встановлюється виробниками.
      Якщо кількість стічних вод визначається одним із перелічених методів, що зафіксовано договором або двостороннім актом між виробником і споживачем на обумовлений термін, то споживач протягом цього терміну може не надавати виробнику таких даних.
      Наведена норма Правил № 190 містить вичерпний перелік способів визначення кількості стічних вод, який розширеному тлумаченню не підлягає. 
      Отже, укладаючи договір про надання послуг із централізованого питного водопостачання і водовідведення, підприємство водопостачання може передбачити перелік методів визначення кількості стічних вод у межах, визначених підпунктами 1–5 пункту 5.29 Правил № 190 (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № 917/164/15);
      16) з питань, пов’язаних із здійсненням виконавчого провадження:
      - вирішуючи питання щодо виведення в окреме виконавче провадження постанови державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору у разі повернення виконавчого документа за заявою стягувача, слід виходити з такого. 
      Згідно з частиною першою статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII) державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, зокрема за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.
      За змістом положень частин першої, третьої, сьомої статті 28 названого Закону в разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 % суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника – фізичної особи і в розмірі вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника – юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
       Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю. При наступних пред'явленнях до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута при попередньому виконанні.
      У разі завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та в разі закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених статтею 49 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII), якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору (частина сьома статті 28 Закону).
      Статтею 47 зазначеного Закону визначено підстави повернення виконавчого документа стягувачу. Зокрема, виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу за наявності письмової заяви стягувача. При цьому повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (частини перша, п’ята названої статті).
      Підстави закінчення виконавчого провадження встановлено статтею 49 Закону. Зокрема, пунктом 1 частини першої цієї статті регламентовано, що у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду таке виконавче провадження підлягає закінченню і у такому випадку виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.
      Отже, Закон України "Про виконавче провадження" (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 12.02.2015 № 191-VIII) передбачав виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та відкриття виконавчого провадження за постановою про стягнення виконавчого збору лише у двох випадках: завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та закінчення виконавчого провадження з підстав, визначених статтею 49 цього Закону. Вчинення відповідних процесуальних дій у разі повернення без виконання виконавчого документа, виданого на виконання рішення майнового характеру, за письмовою заявою стягувача зазначений Закон не встановлював (див. постанову ВСУ від 18.05.2016 у справі № 927/1219/13);
      17) з питань представництва за довіреністю: 
      - вирішуючи питання, пов’язане з правом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у випадку ліквідації банку на підписання довіреності від імені банку на представництво його інтересів у суді, слід враховувати таке.
      Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (стаття 246 ЦК України).
      Згідно з частинами першою та третьою статті 28 ГПК України справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності).
      Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником (частина перша статті 54 ГПК України).
      Відповідно до частини третьої статті 57 ГПК України до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.
      Отже, у представника за довіреністю від імені юридичної особи, підписаною особою, уповноваженою на це законом або установчими документами, виникає право на представництво інтересів саме юридичної особи, від імені якої видано довіреність.
      За змістом частини першої статті 35 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд). Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду, яка має високі професійні та моральні якості, бездоганну ділову репутацію, повну вищу освіту в галузі економіки, фінансів чи права (не нижче кваліфікаційного рівня "спеціаліст") та професійний досвід, необхідний для виконання заходів у межах здійснення тимчасової адміністрації.
      Аналіз положень статей 2, 37, 47, 48 зазначеного Закону дає підстави для висновку, що уповноважена особа Фонду з дня початку процедури ліквідації банку набуває повноважень органів управління та контролю неплатоспроможного банку, тобто крім повноважень, визначених Законом, вона здійснює повноваження керівництва банку, а отже, наділена правом видачі та підписання довіреностей від імені банку як юридичної особи на представництво інтересів банку (див. постанову ВСУ від 08.06.2016 у справі № 922/5071/15);
      18) з питань відновлення пропущеного процесуального строку:
      - вирішуючи питання щодо відновлення пропущеного процесуального строку, слід виходити з такого.
      Частиною першою статті 53 ГПК України визначено, що за заявою сторони, прокурора чи зі своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених ГПК України. 
      Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
      На розширення цього положення Конституції України в статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права. 
      Пунктом першим статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
      Порушення пункту першого статті 6 Конвенції констатував ЄСПЛ у справі “Устименко проти України”.
      Зокрема, ЄСПЛ вказав на те, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (пункт 46 рішення у справі “Рябих проти Росії” (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99).
      ЄСПЛ постановив, що у разі коли звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (пункт 47 рішення у справі “Пономарьов проти України” (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03).
      Зі змісту пункту 52 рішення ЄСПЛ у справі “Пономарьов проти України” випливає: якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача “поважних причин” для поновлення пропущеного строку оскарження, то, отже, він (суд) не зазначив чітких причин такого рішення. 
      Суди, вирішуючи поновити пропущений строк на оскарження судових рішень у справі без наведення мотивів, за якими визнають поважними причини пропуску процесуального строку, порушують принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. постанову ВСУ від 13.07.2016 у справі № Б29/162-10);
      19) з питань підвідомчості спорів господарським судам:
      - вирішуючи спір про стягнення до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях (далі – Фонд) заборгованості зі сплати державного збору за послуги з перевезень пасажирів і вантажів, слід враховувати таке.
      Системний аналіз положень статті 12 Повітряного кодексу України, статті 29 Бюджетного кодексу України, статті 10 Закону України “Про Державний бюджет України на 2014 рік”, Положення про Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.09.93 № 819 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.98 № 889), дає підстави для висновку, що державний збір, який надходить до Фонду, формує загальнодержавні витрати на авіаційну діяльність, здійснення яких проводиться відповідно до Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України, та є обов’язковим для всіх суб’єктів авіаційної діяльності платежем за надання певних видів державних послуг, який перераховується до Державного бюджету України та є його складовою частиною. 
       Водночас згідно з наведеними нормами контроль за забезпеченням надходження та використання таких коштів Фонду покладено на уповноважений орган з питань цивільної авіації.
      Відповідно до пункту 1 Положення про Державну авіаційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 № 398/2011, Державна авіаційна служба України є центральним органом виконавчої влади, який входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері цивільної авіації.
      Пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) визначено, що суб’єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Отже, за ознаками, наведеними у зазначеній нормі, Державна авіаційна служба України охоплюється визначенням суб’єкта владних повноважень, здійснення яким владних управлінських функцій в межах наданих повноважень призводить до виникнення правовідносин, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      За змістом положень статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у названих у цій нормі спорах, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб’єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського та цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; відсутність у законі норми, що безпосередньо передбачає вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. При цьому згідно із зазначеною нормою господарським судам не підвідомчі справи у спорах, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів.
      Натомість відповідно до частини першої, пункту 5 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється саме на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.
      Отже, у разі коли предметом спору в справі є стягнення суми державного збору, що є обов’язковим платежем до Державного бюджету України, позивач у правовідносинах, які склалися між сторонами у справі, виконує владну управлінську функцію з організації надходження цього платежу до відповідного бюджету, а тому немає підстав вважати, що цей спір є таким, що виник з господарських відносин та підвідомчий господарським судам.
      Помилковим також є застосування судами до спірних правовідносин положень статті 526 ЦК України та статті 193 ГК України, якими врегульовано загальні умови виконання цивільних та, відповідно, господарських зобов’язань.
      Частиною другою статті 1 ЦК України передбачено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
      Відповідно до положень частини першої статті 4 ГК України не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, фінансові відносини за участі суб’єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів. 
      Оскільки державний збір, стосовно якого заявлено вимогу про стягнення, є платежем до Державного бюджету України, а отже, доходом державного бюджету, відносини між сторонами спору є такими, що виникли із бюджетного законодавства, і тому вони не можуть регулюватися нормами ЦК України і ГК України. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України (див. постанову ВСУ від 18.05.2016 у справі № 910/25212/14);
      20) з питань, пов’язаних з правом на звернення до господарського суду:
      - аналіз частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 1 ГПК України дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
      З огляду на приписи частин четвертої – шостої статті 26, частин першої, другої та дев’ятої статті 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у разі, коли позивача визнано кредитором у провадженні у справі про банкрутство боржника, участь у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, що не відповідає вимогам закону, є порушенням майнових інтересів позивача. 
      За таких обставин позивач, який не є стороною спірного договору, має право на звернення з позовом про визнання такого договору недійсним, а обраний позивачем спосіб захисту своїх прав як кредитора не суперечить вимогам чинного законодавства (див. постанову ВСУ від 25.05.2016 у справі № 910/6279/15-г).
      Голова Вищого господарського суду України Б. Львов
      http://www.arbitr.gov.ua/news/3277/