• ×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

      Only 75 emoticons maximum are allowed.

    ×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      7 червня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П.,
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визнання права особистої приватної власності на майно, стягнення коштів та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення фактів спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, придбання квартири у період спільного проживання, належності на праві спільної сумісної власності подружжя грошових коштів, визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання права власності за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткового рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визнання права приватної власності на майно, стягнення коштів. 
      Позивач зазначав, що 11 вересня 2010 року він зареєстрував шлюб зі ОСОБА_2, від якого 13 вересня 2011 року у них народилася дочка. У жовтні 2013 року вони за взаємною згодою припинили сумісне проживання, з цього часу однією сім'єю не живуть, спільне господарство не ведуть, як вважає позивач, їх сім'ю зберегти неможливо. За час спільного проживання вони придбали автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; крім того, 3 липня 2012 року він за кошти, отримані від продажу придбаної до шлюбу квартири АДРЕСА_1, придбав квартиру АДРЕСА_2 та вважає, що йому належить 965/1000 частин квартири, а 35/1000 є спільною сумісною власністю подружжя, що складає 3 тис. 15 грн 50 коп. 
      Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив: розірвати шлюб; визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 з відповідним стягненням з нього вартості частки у спільній власності в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які внесені на депозит; визнати за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; стягнути зі ОСОБА_2 на його користь 1/2 частину вартості автомобіля в розмірі 32 тис. 500 грн.
      У жовтні 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про встановлення фактів спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, придбання квартири у період спільного проживання, належності на праві спільної сумісної власності подружжя грошових коштів, визнання квартири спільною сумісною власністю, визнання права власності.
      ОСОБА_2 зазначала, що з 1 жовтня 2008 року вона зі ОСОБА_1 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, мали спільний бюджет, вели спільне господарство. 17 грудня 2009 року вони придбали квартиру АДРЕСА_1, яку в подальшому з метою покращення житлових умов 2 липня 2012 року продали та 3 липня 2012 року придбали квартиру АДРЕСА_2.
      Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просила встановити факти: її спільного проживання зі ОСОБА_1 з 1 жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу – 11 вересня 2010 року, придбання квартири АДРЕСА_1 в період їх проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, належності сторонам на праві спільної сумісної власності подружжя цієї квартири і грошових коштів, отриманих від її продажу; визнати спільною сумісною власністю квартиру АДРЕСА_2 та визнати за сторонами право власності по 1/2 частині цієї квартири в порядку поділу майна.
      Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 17 лютого 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: розірвав шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, установив факт спільного проживання сторін з 1 жовтня 2008 року до 11 вересня 2010 року; установив факт придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу; установив факт належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, в розмірі 167 тис. 350 грн; визнав спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2; визнав у порядку поділу майна за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 по 1/2 частині цієї квартири; визнав за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна право власності по 1/2 частині автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску; повернув ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які знаходились на депозитному рахунку суду.
       
      Апеляційний суд Дніпропетровської області 11 листопада 2015 року рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про встановлення факту придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, установлення факту належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, в розмірі 167 тис. 350 грн, визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_2 та визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині квартири скасував. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у цій частині апеляційний суд відмовив. Рішення суду в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна права власності по 1/2 частині транспортного засобу – автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, апеляційний суд скасував; визнав за ОСОБА_1 право власності на цей автомобіль; стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію за 1/2 частину цього автомобіля в розмірі 42 тис. 687 грн 50 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. 
       
      Апеляційний суд Дніпропетровської області додатковим рішенням від 25 листопада 2015 року визнав за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_2; стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 вартість частки у праві спільної сумісної власності подружжя у розмірі 3 тис. 15 грн, внесеної на депозитний рахунок суду. 
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 вересня 2016 року рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року залишила без змін. 
       
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткового рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 365 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 60, 71, 74 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
       
      На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня, 1 квітня 2015 року, 16 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 30 березня 2016 року. 
       
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
       
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
       
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
       
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 грудня 2009 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбав квартиру АДРЕСА_1.
      11 вересня 2010 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2. 
      2 липня 2012 року ОСОБА_1 продав зазначену квартиру за договором купівлі-продажу за ціною 167 тис. 350 грн. 
      3 липня 2012 року (за час шлюбу) ОСОБА_1 за отримані від продажу квартири кошти купив квартиру АДРЕСА_2 за 173 тис. 381 грн; частка ОСОБА_2 у квартирі є незначною.
      За час шлюбу сторони також придбали автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску. 
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та задоволення позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції вважав, що із жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу (вересень 2010 року) сторони проживали у фактичних шлюбних відносинах і в цей час придбали квартиру АДРЕСА_1, та дійшов висновку про те, що вказана квартира була спільною сумісною власністю сторін, ОСОБА_1 не довів факту придбання цієї квартири за власні кошти. У зв’язку із цим грошові кошти, отримані від продажу зазначеної квартири, є також їхньою спільною сумісною власністю. Оскільки спірну квартиру АДРЕСА_2 було придбано в період шлюбу сторін частково за кошти сімейного бюджету й частково за грошові кошти, отримані від реалізації квартири АДРЕСА_1, суд дійшов висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, та визначив за кожним з них рівні частки в спільній власності відповідно до частини першої статті 70 СК України. Беручи також до уваги факт придбання спірного автомобіля під час шлюбу та доводи ОСОБА_2 про неможливість сплатити компенсацію розміру частки відповідача через відсутність грошових коштів, суд визначив ідеальні частки у спільному майні без проведення його поділу. Крім того, суд повернув ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 3 тис. 15 грн 50 коп., які знаходились на депозитному рахунку суду.
       
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині задоволення її позовних вимог про встановлення фактів придбання квартири АДРЕСА_1 в період проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, належності на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зазначеної квартири та грошових коштів, отриманих від її продажу, визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_2 та визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині цієї квартири та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, а також скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у порядку поділу майна права власності по 1/2 частині автомобіля та ухвалюючи в цій частині нове рішення про визнання за ОСОБА_1 права власності на цей автомобіль і стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 частину цього автомобіля, а також ухвалюючи додаткове рішення про визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 вартості частки у праві спільної сумісної власності подружжя у розмірі 3 тис. 15 грн, внесеної на депозитний рахунок суду, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав безпідставними й такими, що ґрунтуються на припущеннях, висновки суду першої інстанції щодо проживання сторін із жовтня 2008 року до часу реєстрації шлюбу у фактичних шлюбних відносинах та придбання у цей період квартири АДРЕСА_1. Отже, ця квартира відповідно до договору купівлі-продажу від 17 грудня 2009 року належала ОСОБА_1 і придбана до реєстрації шлюбу, жодних доказів того, що цю квартиру придбано за спільні сумісні кошти або за кошти, отримані від спільної праці сторін, суду не надано. За таких обставин суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на спірну квартиру АДРЕСА_2 та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 суми компенсації за її частку в квартирі, оскільки спірна квартира була придбана ОСОБА_1 за кошти, які належали йому особисто, частка ОСОБА_2 у квартирі є незначною. Крім того, суд дійшов висновку про визнання за ОСОБА_1 права власності на автомобіль та стягнення з останнього на користь ОСОБА_2 42 тис. 687 грн 50 коп. компенсації, що є 1/2 частиною вартості автомобіля, оскільки сторони не заперечували проти цього. 
       
      Разом з тим у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року міститься висновок про те, що згідно із частиною п’ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. 
      Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини п’ятої статті 71 СК України.
       
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
       
      Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
      Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). 
      За змістом частини четвертої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.
      Відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
      Згідно із частиною п'ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
      Наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником.
      Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою.
      Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
      За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (стаття 11 цього Кодексу) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.
      У разі коли жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
      Отже, якщо один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
      Саме такий по суті висновок міститься й у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року.
       
      У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції у рішенні від 11 листопада 2015 року зазначив, що ОСОБА_2 погодилась на присудження судом сплати грошової компенсації замість своєї частки у праві спільної сумісної власності на спірний автомобіль.
      Проте інший з подружжя (ОСОБА_1) відповідної грошової суми (42 тис. 687 грн 50 коп. компенсації, що є 1/2 частиною вартості автомобіля) на депозитний рахунок суду не вніс.
      Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі помилково не застосували частину п’яту статті 71 СК України, що призвело до неправильного вирішення спору в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний автомобіль та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 його частину.
      Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання в цьому разі ідеальних часток подружжя в спірному майні без його реального поділу і залишення майна в спільній частковій власності сторін. 
      Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 30 березня 2016 року, щодо застосування норм частини п'ятої статті 71 СК України, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у цій справі судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій у частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний автомобіль та стягнення з нього на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 його частину та залишення в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.
       
      Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 365 ЦК України, статей 60, 71, 74 СК України заявниця надала судові рішення суду касаційної інстанції, у яких містяться такі висновки: 
      - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року суд касаційної інстанції зазначив, що відсутність відповідачів у спірній квартирі та їх тривале непроживання в ній не можна вважати умовою припинення права співвласника на частку в спільному майні у порядку, передбаченому статтею 365 ЦК України, оскільки на зміст права власності не впливає вибір співвласником постійного місця проживання (частина друга статті 317 цього Кодексу), він володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а внесення грошової компенсації на депозитний рахунок суду вартості належних відповідачам часток не є безумовною підставою для позбавлення їх права на частку в спірному майні; 
      - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня 2015 року суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду з підстав допущення ним порушень норм ЦПК України, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи;
      - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які з урахуванням належних та допустимих доказів дійшли висновку про наявність правових підстав для встановлення факту проживання сторін однією сім’єю у період придбання спірного майна, що підлягає поділу між ними відповідно до положень статей 60, 70, 71, 74 СК України; 
      - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, який, установивши факт проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу та набуття ними в цей період майна, що є спільною сумісною власністю та підлягає поділу, дійшов висновку про визнання за позивачем права власності на частину спірної квартири.
      Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 25 листопада 2015 року скасувати в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на автомобіль марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, та стягнення зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсації за 1/2 частину цього автомобіля в розмірі 42 тис. 687 грн 50 коп., залишити в силі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права власності по 1/2 частині автомобіля марки «Daewoo Lanos», 2004 року випуску, у порядку поділу майна.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
       
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-2670цс16
       
      За змістом частини четвертої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.
      Згідно із частиною п'ятою цієї статті присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
      У разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 7 червня 2017 року № 6-2670цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6871B7FA20B37DCC22581480042F131
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      14 червня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Гуменюка В.І.,
      суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року та заявою Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи його тим, що внаслідок тривалої праці в шкідливих умовах на підземних роботах він отримав професійне захворювання. У 1995 році висновком лікарсько-трудової експертної комісії (далі – ЛТЕК) йому було первинно встановлено втрату професійної працездатності в розмірі 40 %, у 2004 році при повторному огляді згідно з висновком медико-соціальної експертної комісії – 50 % та встановлено ІІІ групу інвалідності безстроково. 
      Оскільки позивач вважає, що його щоденний фізичний біль та страждання спричинені професійним захворюванням, отриманим унаслідок тривалої роботи в умовах важкої фізичної праці та за наявності шкідливих виробничих факторів, що перевищують гранично допустимий рівень, то просив суд стягнути з Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ПАТ «Кривбасзалізрудком») відшкодування моральної шкоди в розмірі 701 тис. 568 грн.
      Тернівський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 11 січня 2016 року позов задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на користь ОСОБА_1 65 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Апеляційний суд Дніпропетровської області 11 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову: стягнув з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на користь ОСОБА_1 2 тис. грн на відшкодування моральної шкоди без утримання обов’язкових платежів; вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 жовтня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін. 
      У заяві ОСОБА_1 порушується питання про часткове скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року та зміну рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 440-1 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) та абзацу п’ятого пункту 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (далі – Правила).
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 травня 2012 року та 24 грудня 2014 року (справи № 6-156цс14, № 6-188цс14 і № 6-207цс14).
      У заяві ПАТ «Кривбасзалізрудком» порушується питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 466 ЦК УРСР (у редакції від 28 березня 1995 року), частини другої статті 5, частини шостої статті 34 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні», пункту 2.1 Положення про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України, Антимонопольного комітету України від 20 квітня 1994 року № 43/79/5 (далі – Положення).
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ «Кривбасзалізрудком» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2015 року.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заяви підлягають частковому задоволенню.
      За статтею 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суди встановили, що з 1975 року до складу Виробничого об’єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» (далі – ВО «Кривбасруда») входили 11 рудоуправлінь на правах структурних одиниць, серед них рудоуправління Першотравневе.
      Відповідно до наказів ВО «Кривбасруда» від 20 вересня 1989 року № 349 та від 1 листопада 1989 року № 423 з 1 жовтня 1989 року рудоуправління Першотравневе як структурну одиницю було ліквідовано та створено в складі ВО «Кривбасруда», зокрема структурну одиницю шахту «Першотравнева-1». 
      Згідно з наказом ВО «Кривбасруда» від 26 грудня 1994 року № 169 з 1 січня 1995 року шахту «Першотравнева-1» було ліквідовано та створено в складі ВО «Кривбасруда» як структурну одиницю шахту «Першотравнева» (пункти 1 та 2). 
      Відповідно до пункту 1 наказу ВО «Кривбасруда» від 5 січня 1998 року № 1 з 1 січня 1998 року шахту «Першотравнева» як структурну одиницю було ліквідовано.
      Згідно з наказом Міністерства промислової політики України (далі – Мінпромполітики) від 29 липня 1998 року № 263 Державне виробниче об’єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» (далі – ДВО «Кривбасруда») було перейменовано на «Криворізький державний залізорудний комбінат», що став правонаступником об’єднання (пункти 1 та 2).
      Відповідно до пункту 1 наказу Мінпромполітики від 12 липня 1999 року № 248 та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» (далі – ДАК «Укррудпром») від 31 грудня 1999 року № 347 Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» шляхом реорганізації було перетворено на Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» ДАК «Укррудпром». 
      У пункті 3 згаданого наказу ДАК «Укррудпром» указано, що зазначене дочірнє підприємство є правонаступником усіх майнових та немайнових прав та обов’язків реорганізованого Державного підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат».
      Згідно з пунктами 1 та 3.2 наказу ДАК «Укррудпром» від 30 липня 2001 року № 290 вказане дочірнє підприємство шляхом реорганізації було перетворено у Відкрите акціонерне товариство «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ВАТ «Кривбасзалізрудком»), яке стало правонаступником усіх майнових та немайнових прав та обов’язків дочірнього підприємства. 
      Відповідно до пункту 1.1 розділу «Загальні положення» Статуту ПАТ «Кривбасзалізрудком», що затверджений протоколом загальних зборів акціонерів ВАТ «Кривбасзалізрудком» від 30 березня 2011 року № 1/2011 та пройшов державну реєстрацію 4 квітня 2011 року, ВАТ «Кривбасзалізрудком» змінив найменування на ПАТ «Кривбасзалізрудком» та є правонаступником усіх прав та обов’язків ВАТ «Кривбасзалізрудком» (офіційний сайт ПАТ «Кривбасзалізрудком» у мережі Інтернет).
      ОСОБА_1 з 4 березня 1976 року по 10 серпня 1978 року та з 15 вересня 1978 року по 8 грудня 1980 року (4 роки 8 місяців) виконував роботу відповідно до трудового договору за спеціальністю підземний слюсар-монтажник у Першотравневому управлінні ВО «Кривбасруда», з 8 грудня 1980 року по 1 жовтня 1989 року (8 років 10 місяців) виконував роботу відповідно до трудового договору за спеціальностями підземний електрогазозварник, підземний гірничий робітник, підземний вибухівник, підземний роздавальник вибухових матеріалів на шахті «Першотравнева-1» у Першотравневому управлінні ВО «Кривбасруда», з 1 жовтня 1989 року по 27 червня 1994 року (4 роки 8 місяців) виконував роботу відповідно до трудового договору за спеціальністю підземний роздавальник вибухових матеріалів на шахті «Першотравнева-1» ВО «Кривбасруда».
      Працюючи протягом тривалого часу в умовах значної кількості пилу у рудничному повітрі, позивач набув хронічне професійне захворювання з відповідним діагнозом – пиловий бронхіт.
      Висновком ЛТЕК від 8 червня 1995 року позивачу первинно встановлено 40 % втрати професійної працездатності, яку при наступному огляді у квітні 2004 року збільшено до 50 % та встановлено безстроково.
      Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що правонаступником усіх прав та обов’язків ДВО «Кривбасруда» (у структурних одиницях якого працював позивач) є ПАТ «Кривбасзалізрудком». Тому, ураховуючи втрату працездатності ОСОБА_1, його фізичні і моральні страждання, їх тривалість і тяжкість, істотність вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках позивача та виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на відшкодування моральної шкоди підлягло стягненню 65 тис. грн. 
      Задовольняючи позов частково, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з положень пункту 11 Правил, згідно з яким розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян незалежно від інших будь-яких виплат (редакція від 3 жовтня 1997 року). Тому оскільки правонаступником підприємства, з яким позивач перебував у трудових відносинах під час виникнення професійного захворювання, є ПАТ «Кривбасзалізрудком», то з останнього на відшкодування моральної шкоди підлягає стягненню 2 тис. грн. При цьому суди виходили з розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (далі – НМДГ), що діяв на час виникнення права на відшкодування моральної шкоди.
      В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 листопада 2015 року, наданій ПАТ «Кривбасзалізрудком» для порівняння, указано, що підприємства, визнані винними у спричиненні позивачу професійного захворювання, ліквідовані, а ПАТ «Кривбасзалізрудком» не є правонаступником прав та обов’язків ДВО «Кривбасруда» щодо шахти «Першотравнева-Дренажна», до якої входили майнові комплекси шахт «Першотравнева» та «Першотравнева-1». Правонаступником майнових прав та обов’язків у цих шахтах було управління «Кривбасгідрозахист», яке в подальшому ліквідовано. 
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Наданою для порівняння ОСОБА_1 постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 травня 2012 року відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки наведені в цій заяві судові рішення не є прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Проте в постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року (справи № 6-156цс14, № 6-188цс14 та № 6-207цс14), які також надані ОСОБА_1 для порівняння, зазначено, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи НМДГ, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи НМДГ, що діють на час розгляду справи.
      Указане свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року (справи № 6-156цс14, № 6-188цс14 та № 6-207цс14) висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого.
      У частині першій статті 37 ЦК УРСР було передбачено, що юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання).
      Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) підприємство може бути створено в результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.
      Створення підприємств шляхом виділення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами.
      Згідно із частинами першою та шостою статті 34 цього Закону (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду. 
      При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов’язки реорганізованого підприємства.
      У пунктах 2.1 та 4.1 Положення (яке втратило чинність 25 серпня 2015 року) було закріплено, що відокремлення – це виділення зі складу підприємства (об’єднання) структурного підрозділу (одиниці) і створення на його базі самостійного підприємства або вихід підприємства із складу об’єднань, зазначених у підпункті «б» пункту 3.1 цього Положення. Об’єктами відокремлення є структурні підрозділи та структурні одиниці відповідно до пункту 2.1 цього Положення, а також підприємства, що входять до складу об’єднань.
      Тобто розподільчий баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов’язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи. 
      У пункті 32 Правил (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. 
      Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.
      У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування.
      Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. 
      Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», як правонаступника ДВО «Кривбасруда», не звернули увагу на таке.
      Згідно з пунктом 1 наказу ВО «Кривбасруда» від 20 січня 1998 року № 12 на базі, зокрема, шахти «Першотравнева» в складі цього об’єднання на правах структурної одиниці було створено шахту «Першотравнева-Дренажна». У подальшому в пункті 1 наказу ВО «Кривбасруда» від 11 вересня 1998 року № 139 було передбачено виключити зі складу структурних одиниць ВО «Кривбасруда», зокрема, шахту «Першотравнева-Дренажна» з моменту державної реєстрації Криворізького державного гірничорудного управління гідрозахисту.
      Відповідно до наказу Мінпромполітики України від 29 липня 1998 року № 262 на базі державного майна шахт «Гігант-Дренажна» та «Першотравнева-Дренажна» (структурних підрозділів ДВО «Кривбасруда») шляхом їх відокремлення було створено Криворізьке державне гірничорудне управління гідрозахисту (управління «Кривбасгідрозахист»). Відповідно до пунктів 3 та 5 цього наказу було створено комісії по передачі майна від ДВО «Кривбасруда» та прийняття його управлінням «Кривбасгідрозахист», шляхом складання акта приймання-передачі для подачі його в місячний строк до міністерства для затвердження. На підставі затвердженого акта приймання-передачі було передбачено складання розподільчого балансу та внесення змін до обліку майна. Правонаступником всіх майнових прав та обов’язків реорганізованого ДВО «Кривбасруда» у частині визначеній розподільчим балансом, було призначено управління «Кривбасгідрозахист», яке було ліквідовано 5 травня 2008 року відповідно до наказу Мінпромполітики від 17 березня 2006 року № 104.
      Таким чином, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили за розподільчим балансом обсягу майнових прав та обов’язків управління «Кривбасгідрозахист», яке в подальшому було ліквідоване, та ДВО «Кривбасруда», правонаступником якого є ПАТ «Кривбасзалізрудком», то суди дійшли передчасного висновку щодо задоволення позовних вимог про відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь ОСОБА_1.
      При цьому на час виникнення спірних правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, у пункті 11 Правил було закріплено, що моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі: домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення комісії по трудових спорах; рішення суду.
      Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат. 
      Відповідно до пункту 38 Правил право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення стійкої втрати професійної працездатності або виникнення необхідності у витратах на медико-соціальну допомогу.
      Згідно зі статтею 440-1 ЦК УРСР моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати.
      Таким чином, вирішуючи спір, суди, при визначенні розміру моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача, не звернули уваги на зазначені обставини та не врахували, що згідно зі статтею 440-1 ЦК УРСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди – не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та обмеження максимального розміру відшкодування моральної шкоди – не більше двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (пункт 11 Правил).
      Відповідно до статті 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата – це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці.
      Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці.
      Вищезазначені вимоги законодавства в поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи НМДГ, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи НМДГ, що діють на час розгляду справи, та враховувати засади розумності, виваженості й справедливості. 
      Такий підхід цілком узгоджується з положенням статті 83 ЦК УРСР про те, що позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом. 
      Суд касаційної інстанцій, залишивши без змін рішення суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не звернув уваги на те, що при визначенні розміру моральної шкоди було застосовано положення пункту 11 Правил у редакції від 3 жовтня 1997 року, а не час виникнення спірних правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, та враховано розмір мінімальної заробітної плати на час виникнення спірних правовідносин, що не відповідає вимогам законодавства. 
      Без надання оцінки судом першої інстанції вказаним обставинам ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. 
      Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяви ОСОБА_1 та Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» задовольнити частково.
      Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді 
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      Правова позиція
      у справі № 6-104цс17
      Розподільчий баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов’язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи. 
      Згідно зі статтею 440-1 ЦК УРСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди – не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та обмеження максимального розміру відшкодування моральної шкоди – не більше двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (пункт 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472).
      Відповідно до статті 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата – це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці.
      Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці.
      Вищезазначені вимоги законодавства в поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи НМДГ, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи НМДГ, що діють на час розгляду справи, та враховувати засади розумності, виваженості й справедливості. 
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 14 червня 2017 року № 6-104цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CEE6230970E71E7CC2258147004EAD2C
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      14 червня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
       
      за участю представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також прокурора Халанчук Олени Сергіївни,
       
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора Кам'янець-Подільського району Хмельницької області в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, ОСОБА_1, треті особи: Державна інспекція сільського господарства в Хмельницькій області, реєстраційна служба Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області, про визнання незаконними та скасування наказів, визнання договорів оренди землі недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права оренди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У липні 2015 року прокурор Кам'янець-Подільського району Хмельницької області (далі – прокурор) в інтересах держави звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що наказами Головного управління Держземагентства у Хмельницькій області (далі − Головного управління) від 17 лютого й 24 квітня 2015 року надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, затверджено цю документацію, а також передано в оренду ОСОБА_1 одинадцять земельних ділянок загальною площею S_1 з метою ведення фермерського господарства, у зв’язку із чим між ними 9 червня 2015 року укладено відповідні договори оренди земельних ділянок.
      Позивач зазначив, що оскаржувані накази прийнято з порушенням вимог земельного законодавства та всупереч установленій процедурі набуття права оренди на земельні ділянки з метою ведення фермерського господарства, зокрема: земельні ділянки надано не єдиним масивом, а на відстані від 10 до 150 км одна від одної за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам’янець-Подільського району Хмельницькій області; у заявах (клопотаннях) про надання земельних ділянок в оренду не обґрунтовано розмірів земельних ділянок з урахуванням можливості їх обробітку, необхідності отримання таких великих площ земельних ділянок, не зазначено перспектив діяльності фермерського господарства, не надано підтвердження наявності необхідної техніки для обробітку такої площі землі.
      Ураховуючи викладене, прокурор просив: визнати незаконними та скасувати накази Головного управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1 та від 24 квітня 2015 року за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, № НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12 згідно з переліком; визнати недійсними договори оренди спірних земельних ділянок загальною площею S_1, укладені 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1; скасувати рішення реєстраційної служби Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області (далі − реєстраційна служба Кам'янець-Подільського МРУЮ) про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на ці земельні ділянки.
      Кам'янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 16 грудня 2015 року відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора.
      Апеляційний суд Хмельницької області 22 лютого 2016 року рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнив: визнав незаконним та скасував накази Головного управління від 17 лютого та 24 квітня 2015 року; визнав недійсними договори оренди земельних ділянок загальною площею S_1, укладені 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1 за номерами записів про інше речове право: НОМЕР_13, НОМЕР_14, НОМЕР_15, НОМЕР_16, НОМЕР_17, НОМЕР_18, НОМЕР_19, НОМЕР_20, НОМЕР_21, НОМЕР_22, НОМЕР_23; скасував рішення реєстраційної служби Кам'янець-Подільського МРУЮ про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею S_1, а саме: НОМЕР_24 від 11 червня 2015 року, НОМЕР_25, НОМЕР_26, НОМЕР_27, НОМЕР_28, НОМЕР_29, НОМЕР_30, НОМЕР_31, НОМЕР_32, НОМЕР_33 від 12 червня 2015 року, НОМЕР_34 від 19 червня 2015 року.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року залишив без змін. 
      У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року та залишити в силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року.
      Для підтвердження своїх вимог заявник надав постанови Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року № 6-2902цс15, 11 травня 2016 року № 6-2903цс15.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також прокурора Халанчук О.С., дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цьго Кодексу.
      Суди установили, що ОСОБА_1 у лютому 2015 року звернувся до Головного управління з окремими заявами (клопотаннями) про надання йому в оренду одинадцяти земельних ділянок, різних за формою та розмірами, для ведення фермерського господарства.
      Кожне клопотання він обґрунтував тим, що має намір використовувати працю найманих робітників, має можливість для залучення коштів з метою придбання сільськогосподарської техніки, необхідної для обробітку земельних ділянок, має можливість інвестування коштів у сільськогосподарське виробництво з метою ефективної та перспективної діяльності фермерського господарства.
      Заявник зазначив, що земельні ділянки таких площ необхідні для ефективного ведення в подальшому господарської діяльності, вирощування зернових (озимої пшениці), технічних (сої, кукурудзи) та кормових культур, забезпечення ротації культур в основній сівозміні. Як перспективи діяльності фермерського господарства зазначив нарощування потужностей виробництва, оптимізацію структури посівних площ, широке використання органічних джерел живлення рослин, біологічних і агротехнічних методів їх захисту, використання сортів, що не уражуються шкідниками та хворобами, сортів, стійких проти бур’янів, тощо.
      До заяв ОСОБА_1 додав графічні матеріали із зазначенням місця розташування земельних ділянок, копію диплома про освіту та окремий лист з обґрунтуванням необхідності оренди земельних ділянок.
      Наказом Головного управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1 «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею S_1 та передано в оренду земельні ділянки зі зміною виду використання за основним цільовим призначенням «землі сільськогосподарського призначення», розташовані за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам᾽янець-Подільського району Хмельницькій області, для ведення фермерського господарства.
      У подальшому Головне управління прийняло накази від 24 квітня 2015 року за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, № НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12, якими затвердило документацію із землеустрою, розроблену на підставі наказу цього ж управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1, та передало в оренду ОСОБА_1 земельні ділянки державної власності загальною площею S_1.
      9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1 укладено одинадцять договорів оренди земельних ділянок загальною площею S_1.
      На підставі вказаних договорів оренди земельних ділянок реєстраційна служба Кам'янець-Подільського МРУЮ прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею S_1.
      Задовольняючи позовні вимоги прокурора апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 надано одинадцять окремих земельних ділянок, розташованих на значних відстанях одна від одної та за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам᾿янець-Подільського району Хмельницької області для ведення фермерського господарства з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема в заявах (клопотаннях) ОСОБА_1 не обґрунтував підстав можливого ведення фермерського господарства без сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку землі, не визначено кількості членів фермерського господарства та наявні інші порушення процедури передачі землі в оренду.
      У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 3 лютого та 11 травня 2016 року міститься висновок про те, що при вирішенні позовних вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства згідно зі статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України.
      Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
      Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      З огляду на положення статей 22, 31, 93, 124 ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди. За правилом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів.
      Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати інші, ніж установлені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу. 
      Разом з тим відносини, пов’язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України – загальним.
      Закон України «Про фермерське господарство» визначає обов’язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які дещо відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України, до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
      У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (абзац 2 частини першої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство»).
      Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону вимог та умов. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору – суд) повинен надати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. 
      За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду – виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб’єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов’язковою процедурою – без проведення земельних торгів.
      Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.
      Отже у справі, яка переглядається, висновок апеляційного суду, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про необхідність надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства єдиним масивом, а не у вигляді земельних ділянок, розташованих на відстані одна від одної, є помилковим.
      Крім того, апеляційний суд послався на те, що у заявах (клопотаннях) ОСОБА_1 не наведено відповідного обґрунтування підстав можливого ведення фермерського господарства без наявності сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку землі, не визначено кількості членів фермерського господарства та наявні інші порушення процедури передачі землі в оренду.
      Разом з тим у матеріалах справи міститься договір оренди, укладений 3 липня 2015 року між ОСОБА_1 (орендар) та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Селецька» (орендодавець), предметом якого є сільськогосподарська техніка та автотранспорт, необхідні для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва та перевезення зернової культури (т.1, а.с.128; т.2, а.с.13).
      Статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що фермерське господарство підлягає державній реєстрації після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації.
      У справі, яка є предметом перегляду, ОСОБА_1 набув право на спірні земельні ділянки у червні 2015 року, зокрема договір оренди укладено 9 червня 2015 року, а з позовними вимогами прокурор звернувся до суду 6 липня 2015 року.
      Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначеного вище не врахував.
      Суд першої інстанції, обґрунтовуючи рішення про відмову в задоволенні позову, дійшов висновку, що позивач не навів підстав для визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок як недійсних правочинів, натомість ОСОБА_1 дотримався передбаченого чинним законодавством порядку отримання громадянами земельних ділянок в оренду.
      Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.
      За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року і рішення Апеляційного суду Хмельницької області 22 лютого 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від
      16 грудня 2015 року, яке було помилково скасовано судом апеляційної інстанції.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року і рішення Апеляційного суду Хмельницької області 22 лютого 2016 року скасувати та залишити в силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді:
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-2354цс16
      Вирішення судами питання про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягають правила надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства згідно зі статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України. 
      За змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону вимог та умов. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору – суд) має давати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевіряти доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. 
      За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду – виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб’єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов’язковою процедурою – без проведення земельних торгів.
      Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.
      У справі, яка переглядається, висновок суду про необхідність надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства єдиним масивом, а не у вигляді земельних ділянок, розташованих на відстані одна від одної, є помилковим.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 14 червня 2017 року № 6-2354цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6114954D765C3BFC22581470047F75B
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      14 червня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Сімоненко В.М., 
      суддів: Берднік І.С.,
      Ємця А.А.,
      Гуменюка В.І.,
      Жайворонок Т.Є.,
      Лященко Н.П.,
      Охрімчук Л.І., 
      Романюка Я.М.
      розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Личаківський відділ державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, ОСОБА_2, про визнання дій неправомірними, скасування акта та постанови державного виконавця за заявами ОСОБА_2 та Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, 
      в с т а н о в и л и :
      У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі – Личаківський ВДВС Львівського МУЮ) ОСОБА_3, в якій просила визнати неправомірними дії головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 щодо складання акта від 26 лютого 2015 року про передачу стягувачу ОСОБА_2 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, за початковою ціною 184 800 грн; скасувати акт головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ про передачу стягувачу ОСОБА_2 вказаної частини квартири; скасувати постанову головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ про передачу стягувачу ОСОБА_2 вказаної квартири.
      Обґрунтовуючи свої вимоги, скаржниця посилалася на те, що постанова про передачу стягувачу 1/2 частини вказаної квартири винесена з порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження», оскільки підстави для передачі такого майна відпали внаслідок утрати чинності звіту про оцінку майна.
      Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року у задоволенні скарги відмовлено. 
      Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року скасовано: дії головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ щодо винесення постанови та складання акту визнані неправомірними; акт та постанова головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ від 26 лютого 2015 року про передачу стягувачу 1/2 квартири за початковою ціною скасовано.
      У липні 2016 року ОСОБА_2 та Личаківський ВДВС Львівського МУЮ звернулися до Верховного Суду України із заявами про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року і просять скасувати постановлені у справі ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини п’ятої статті 58 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606- XIV) та розділу VII ЦПК України в частині компетенції суду.
      На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявники посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня і 15 жовтня 2015 року, постанову Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-109цс16 і від 29 червня 2016 року у справі № 6-547цс16.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заяви підлягають задоволенню частково з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з положеннями пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Суди під час розгляду цієї справи встановили таке.
      На виконанні у Личаківському ВДВС Львівського МУЮ перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа НОМЕР_1, виданого Личаківським районним судом м. Львова 28 січня 2013 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в сумі 213150 грн.
      15 липня 2014 року головним державним виконавцем Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 проведено опис і арешт нерухомого майна боржника, а саме: 1/2 частини належної на праві власності ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1, яка складається з однієї кімнати та кухні і загальна площа якої становить 29,7 м2, з яких житлова - 20,1 м2, комора в підвалі - 18,8 м2.
      08 серпня 2014 року експертним бюро Товариства з обмеженою відповідальністю «Айстра» складено звіт про вартість вказаного нерухомого майна, згідно з яким ринкова вартість предмета оцінки становила 184800 грн .
      Електронні торги з реалізації арештованого майна боржника проводилися 11 листопада і 18 грудня 2014 року та 22 січня 2015 року, однак визнані такими, що не відбулися у зв'язку з відсутністю цінової пропозиції.
      Відповідно до вимог Закону № 606- XIV ОСОБА_2 було запропоновано вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна боржника.
      09 лютого 2015 року у Личаківському ВДВС Львівського МУЮ зареєстровано заяву ОСОБА_2 про те, що вона бажає скористатися правом залишити за собою нереалізоване на електронних торгах майно боржника – 1/2 частину квартири за вказаною адресою.
      Постановою головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 від 26 лютого 2015 року передано ОСОБА_2 нереалізоване майно боржника ОСОБА_1 за початковою ціною 184800 грн.
      Цього ж дня головним державним виконавцем Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 складено акт про передачу майна стягувачу – ОСОБА_2, який є підставою для оформлення права власності.
      Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що при складанні 26 лютого 2015 року акту та постанови про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні державний виконавець діяв у межах своїх повноважень відповідно до вимог чинного законодавства.
      Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи скаргу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що звіт про оцінку майна від 08 серпня 2014 року на час передачі майна стягувачу - 26 лютого 2015 року втратив свою чинність, а тому дії державного виконавця щодо передачі арештованого майна за ціною, визначеною на підставі вказаного звіту, проведені з порушенням положень статті 58 Закону № 606-XIV .
      Постанова Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-547цс16 не є належним прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у цій постанові, оскільки предметом перегляду у цій справі було рішення про визнання прилюдних торгів недійсними, тоді як у справі, рішення в якій переглядаються, встановлено, що прилюдні торги з реалізації будинку не відбулися. Отже, і спір, за вирішенням якого скаржниця звернулася до суду, законності процедури проведення прилюдних торгів як таких не стосується.
      Натомість у наданих заявниками ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня і 15 жовтня 2015 року зазначено, що акт та постанова державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні є актами, які забезпечують підстави для переходу права власності на майно, а тому спори, підставою яких є незгода з такими актами державного виконавця, мають розглядатися у позовному провадженні. 
      У постанові Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року вказано, що проведення електронних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, що втратив чинність, є підставою для визнання цих торгів недійсними за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Разом з цим суд зазначив, що проведення переоцінок (уцінок) спірного майна державним виконавцем у зв’язку з тим, що електронні торги не відбулися, не може вважатися новою оцінкою у розумінні частини п’ятої статті 58 Закону № 606- XIV. 
      У постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-109цс16 міститься висновок, відповідно до якого за змістом частини дев’ятої статті 62 Закону № 606- XIV оспорювані постанова та акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу фактично є правочинами, на підставі яких відбувається подальше оформлення стягувачем права власності на це майно, а тому такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження.
      Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій частини п’ятої статті 58 Закону № 606- XIV та розділу VII ЦПК України.
      Усуваючи розбіжності в застосуванні вказаних норм матеріального та процесуального права, колегія суддів судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно з правилами частин першої та третьої статті 62 Закону № 606-XIV в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону.
      За частиною першою статті 58 Закону № 606-XIV визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для оцінки нерухомого майна державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». 
      Відповідно до частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно. 
      Частиною п’ятою статті 62 Закону № 606-XIV, пунктом 7.1 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року №68/5 (далі – Тимчасове положення), абзацом третім підпункту 5.12.2 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за № 865/4158, передбачено підстави й порядок призначення повторних прилюдних торгів, а також порядок уцінки нереалізованого майна. Так, у разі відсутності покупців або наявності тільки одного покупця та з інших причин, визначених Тимчасовим положенням, прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися. У такому разі призначаються повторні прилюдні торги, на яких стартова ціна лота може бути зменшена, але не більше ніж на 30 відсотків. Уцінка майна проводиться державним виконавцем у десятиденний строк з дня визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, після чого реалізація майна за вказаною ціною повинна бути проведена впродовж місяця з дня проведення уцінки.
      За правилами проведення прилюдних торгів, передбачених Тимчасовим положенням, спеціалізована організація проводить прилюдні торги за заявкою державного виконавця, в якій зазначається початкова вартість майна, що виставляється на торги за експертною оцінкою, та інші відомості. Визначення стартової ціни лота здійснюється на підставі початкової вартості майна за результатами проведеної оцінки майна незалежним суб’єктом оціночної діяльності.
      Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV, пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення.
      Не реалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах майно підлягає уцінці державним виконавцем не більш як на 30 відсотків. У разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцінюється, але не більш як на 50 відсотків початкової вартості майна (частина п’ята статті 62 Закону № 606-XIV). 
      Якщо в місячний строк з дня проведення повторної уцінки майно не реалізовано на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах, державний виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV). 
      У разі бажання стягувача залишити за собою майно воно йому передається за ціною, що дорівнює початковій вартості, за якою це майно передавалося на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. За фактом такої передачі державний виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частини восьма та дев’ята статті 62 Закону № 606-XIV). 
      Суди у цій справі встановили, що прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна неодноразово призначалися, але тричі не відбулися у зв’язку з відсутністю заявок покупців. Майно не було реалізовано на прилюдних торгах, тому державний виконавець повідомив про це стягувача, запропонувавши йому залишити нереалізоване майно за собою згідно із частиною шостою статті 62 Закону № 606-XIV. 
      ОСОБА_2 письмово висловила згоду залишити за собою майно в рахунок погашення боргу, внаслідок чого державний виконавець прийняв відповідну постанову та склав акт від 26 лютого 2015 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. 
      Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. 
      Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
      Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).
      Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 цього Кодексу).
      За статтею 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 
      З огляду на приписи статей 32, 52 Закону № 606-XIV заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом (частина перша статті 62 Закону № 606-XIV) реалізація арештованого майна здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. 
      Послідовно дотримуючись висновку, наведеного в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року (справа № 6-116цс12), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів – це оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин. 
      Тому відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України. 
      Разом з тим Закон № 606-XIV допускає, що реалізація арештованого майна на прилюдних торгах може не відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача – учасника виконавчого провадження Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про те, що арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах після проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за собою (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV). 
      Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт. При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев’ята статті 62 цього Закону). 
      Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Крім визнання правочину недійсним, способами захисту цивільних прав та інтересів також можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). За приписами статті 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обов’язків суду. 
      Оскільки право на нерухоме майно вже оформлено на стягувача, то ефективним способом захисту прав боржника могло б стати пред’явлення до суду позову із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів. 
      Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16.
      Згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника. 
      Оскільки предметом розгляду за скаргою ОСОБА_1 були дії державного виконавця, пов’язані з реалізацією арештованого майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження), то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом пред’явлення цими особами позову, у зв’язку з чим у цій частині скаргу на дії державного виконавця суд мав залишити без розгляду і роз’яснити заявниці можливість вирішення спору в позовному провадженні.
      Ураховуючи зазначене, а також той факт, що подання боржником скарги на рішення та дії державного виконавця не забезпечує йому відновлення порушених прав на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення, суди неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття незаконного рішення.
      Отже, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням скарги ОСОБА_1 без розгляду. Також необхідно повідомити ОСОБА_1, що подання скарги на рішення та дії державного виконавця не забезпечує їй відновлення порушених прав на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення, а тому їй слід звернутися до суду за захистом своїх прав із відповідним позовом у порядку позовного провадження.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и :
      Заяви ОСОБА_2 та Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року скасувати, ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року скасувати; скаргу ОСОБА_1 залишити без розгляду.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді: І.С. Берднік
      В.І. Гуменюк
      А.А. Ємець
      Т.Є. Жайворонок
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      Постанова від 14 червня 2017 року № 6-1804цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/44DAD1E8B11AE6DCC2258146005A49D0
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      14 червня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «УНІКА», третя особа – публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», про стягнення страхового відшкодування за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 травня 2016 року,
       
      в с т а н о в и л а :
      У лютому 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, на обґрунтування якого посилався на те, що відповідач неправомірно відмовив йому у виплаті страхового відшкодування за договором добровільного страхування квартири після завдання їй шкоди внаслідок пожежі. 
      Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «УНІКА» (далі – ПрАТ «УНІКА») на користь позивача страхове відшкодування в сумі 81 тис. 149 грн, пеню за несвоєчасну виплату страхового відшкодування в сумі 53 тис. 773 грн 95 коп., судового збору в сумі 1 тис. 416 грн 59 коп., витрати на правову допомогу та витрати, пов’язані з проведенням експертизи, в сумі 4 тис. 591 грн 60 коп. У частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення неустойки – трьох відсотків річних за прострочення виконання грошового зобов’язання, відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року залишено без змін.
      У серпні 2016 року до Верховного Суду України надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 636, 979, 985 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 3, 16 Закону України «Про страхування».
      На підтвердження зазначеної підстави заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, 23 липня 2014 року та 23 листопада 2011 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Під час розгляду справи суди установили, що відповідно до кредитного договору від 15 серпня 2008 року, укладеного між позивачем та публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), позивач отримав кредитні кошти на суму 28 тис. 980 доларів США для придбання квартири АДРЕСА_1, яка перебуває в заставі банку згідно з договором іпотеки.
      3 серпня 2011 року позивач уклав з ПрАТ «УНІКА» договір добровільного страхування квартири, яка є предметом іпотеки.
      За умовами договору добровільного страхування майна, що є предметом іпотеки, страховик зобов’язався за обумовлену плату (страховий платіж) при настанні зазначених у договорі подій (страхових випадків) виплатити страхувальнику і/або вигодонабувачу (банку) страхове відшкодування (пункт 1.3 умов).
      При цьому пунктом 5 договору пожежа відноситься до страхових випадків, які покриваються страховим відшкодуванням.
      У період дії договору добровільного страхування в квартирі виникла пожежа, що підтверджується актом про пожежу від 6 серпня 2012 року.
      Позивач звернувся до ПрАТ «УНІКА» із заявою і необхідними документами, але 05 жовтня 2012 року йому було відмовлено у виплаті страхового відшкодування з посиланням на висновок спеціаліста НДЕКЦ від 30 серпня 2012 року, відповідно до якого осередок пожежі в квартирі розташовано на покритті кухні, пожежа виникла внаслідок теплових проявів електричної енергії в тимчасовій електричній мережі через відсутність заземлення, що є порушенням власником квартири пунктом 5.1.9. Правил пожежної безпеки в Україні, згідно яких забороняється експлуатація та облаштування тимчасових електричних мереж у квартирах. 
      Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, оцінивши надані сторонами докази, на підставі положень статей 636 та 985 ЦК України виходив з права страхувальника укласти договір на користь третьої особи та вимагати виконання на свою користь при відмові цієї особи від страхового відшкодування, що також передбачено договором страхування.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивач не має права вимагати від страховика здійснення страхової виплати на свою користь, оскільки відповідно до пункту 3 укладеного між сторонами договору про добровільне страхування страхувальник призначив вигодонабувачем ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», яке відповідно до статі 985 ЦК України має право на отримання страхового відшкодування та не уповноважувало страховика на виплату такого відшкодування. 
      Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2011 року, 23 липня 2014 року та 10 лютого 2016 року, суд касаційної інстанції, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що саме позивач є страхувальником за договором добровільного страхування майна, а тому як власник такого майна має право на отримання страхового відшкодування при настанні страхового випадку.
      Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 636, 979, 985 ЦК України та статей 3, 16 Закону України «Про страхування»
      Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
      За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України).
      Згідно зі статтею 16 цього Закону України «Про страхування» договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
      За змістом статті 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.
      Таким породженням прав є укладання договору на користь третьої особи.
      Згідно із частиною другою статті 985 ЦК України страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування. Особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом.
      Аналогічне положення закріплене статтею 3 Закону України «Про страхування».
      Особливість правового стану вигодонабувача (третьої особи, на користь якої укладено договір страхування) полягає в тому, що йому належить право вимагати від страховика виконання обов’язків за укладеним договором.
      При цьому відповідно до частин третьої та четвертої статті 636 ЦК України якщо третя особа (вигодонабувач) відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може вимагати виконання договору на користь третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.
      Предметом договору страхування у цій справі є майнові інтереси страхувальника щодо володіння, розпорядження та користування майном, яке є предметом іпотеки, а тому страхувальник є зацікавленою особою у збереженні цього майна не тільки як його власник, а й як особа, яка забезпечує цим майном виконання укладеного кредитного договору, оскільки предмет іпотеки не повинен зазнавати зменшення вартості.
      Суд першої інстанції, задовольняючи позов страхувальника, звернув увагу на те, що банк підтримав позов і не заявляв вимог на отримання ним самим суми страхового відшкодування, та, ухвалюючи рішення відповідно до положень статей 636, 985 ЦК України, виходив з того, що умовами договору страхування сторони узгодили обов’язок страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування страхувальнику і/або вигодонабувачу (банку), а тому висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо відсутності у страхувальника права на вимогу відшкодування на свою користь суперечать зазначеним нормам матеріального права та обставинам справи, встановленим судами.
      Суди апеляційної та касаційної інстанції неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі.
      Разом з тим суд першої інстанції зазначені норми матеріального права застосував правильно та відповідно до встановлених обставин справи, а тому судове рішення суду першої інстанції підлягає залишенню в силі.
      За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 травня 2016 року задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 січня 2016 року скасувати, рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 1 вересня 2015 року залишити в силі.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді: В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук 
      Я.М. Романюк
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
      у справі № 6-2112цс16
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
      За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України).
      Згідно зі статтею 16 цього Закону України «Про страхування» договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
      За змістом статті 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.
      Таким породженням прав є укладання договору на користь третьої особи.
      Згідно із частиною другою статті 985 ЦК України страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування. Особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом.
      Аналогічне положення закріплене статтею 3 Закону України «Про страхування».
      Особливість правового стану вигодонабувача (третьої особи, на користь якої укладено договір страхування) полягає в тому, що йому належить право вимагати від страховика виконання обов’язків за укладеним договором.
      При цьому відповідно до частин третьої та четвертої статті 636 ЦК України якщо третя особа (вигодонабувач) відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може вимагати виконання договору на користь третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.
      Предметом договору страхування у цій справі є майнові інтереси страхувальника щодо володіння, розпорядження та користування майном, яке є предметом іпотеки, а тому страхувальник є зацікавленою особою у збереженні цього майна не тільки як його власник, а й як особа, яка забезпечує цим майном виконання укладеного кредитного договору, оскільки предмет іпотеки не повинен зазнавати зменшення вартості.
      Суд першої інстанції, задовольняючи позов страхувальника, звернув увагу на те, що банк підтримав позов і не заявляв вимог на отримання ним самим суми страхового відшкодування, та, ухвалюючи рішення відповідно до положень статей 636, 985 ЦК України, виходив з того, що умовами договору страхування сторони узгодили обов’язок страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування страхувальнику і/або вигодонабувачу (банку), а тому висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо відсутності у страхувальника права на вимогу відшкодування на свою користь суперечать зазначеним нормам матеріального права та обставинам справи, встановленим судами.
      Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко
      Постанова від 14 червня 2017 року № 6-2112цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/435154390187DFACC22581460059F94B