• ×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

      Only 75 emoticons maximum are allowed.

    ×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 2 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У травні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 22 червня 2007 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 59 тис. 262 грн 52 коп. зі строком повернення до 22 червня 2014 року.
      Посилаючись на зазначені обставини та неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 15 травня 2015 року утворилася заборгованість у сумі 216 тис. 78 грн 48 коп., з яких: 37 тис. 170 грн 64 коп. – заборгованість за кредитом, 56 тис. 661 грн 25 коп. – відсотки за користування кредитом, 2 тис. 417 грн 76 коп. – комісія за користування кредитом, 119 тис. 828 грн 23 коп. – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, – позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості.
      Артемівський міськрайонний суд Донецької області рішенням від 20 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» відмовив.
      Апеляційний суд Донецької області 2 березня 2016 року рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 20 січня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» задовольнив: стягнув на його користь із ОСОБА_1 заборгованість у сумі 216 тис. 78 грн 48 коп., з яких: 37 тис. 170 грн 64 коп. – заборгованість за кредитом, 56 тис. 661 грн 25 коп. – відсотки за користування кредитом, 2 тис. 417 грн 76 коп. – комісія за користування кредитом, 119 тис. 828 грн 23 коп. – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, а також вирішив питання розподілу судових витрат.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 серпня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Донецької області від 2 березня 2016 року залишила без змін.
      1 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування норм матеріального права, а саме положень статті 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (далі – Закон № 1669-VII), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, а також на постанову Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року.
      У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області 2 березня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.
      Суд апеляційної інстанції установив, що 22 червня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 59 тис. 262 грн 52 коп. зі строком повернення до 22 червня 2014 року.
      ОСОБА_1 не виконав своїх зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ «Приватбанк» утворилася заборгованість.
      Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з наявності підстав для стягнення з ОСОБА_1 в судовому порядку заборгованості за кредитним договором, у тому числі відсотків, комісії та інших платежів.
      У постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року (№ 6-2003цс15) міститься висновок про те, що відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
      У наданій для порівняння ухвалі від 11 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог банку в частині стягнення пені та штрафів, нарахованих за кредитним договором, посилаючись на те, що боржник проживає у місті, яке належить до переліку населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція, а відповідно до вимог статті 2 Закону № 1669-VII на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов’язань за кредитними договорами та договорами позики.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 2 Закону № 1669-VII у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам – підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція.
      Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції.
      Звертаючись до суду з позовом ПАТ КБ «Приватбанк» просило стягнути заборгованість за кредитним договором з ОСОБА_1, який проживає у м. Артемівську (нині – Бахмут) Донецької області.
      Місто Артемівськ входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року № 1053-р, дію якого призупинено розпорядженням від 5 листопада 2014 року № 1079-р, а також визнано таким, що втратило чинність, розпорядженням від 2 грудня 2015 року № 1275-р.
      Крім того, місто Артемівськ входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 року № 1275-р.
      Згідно з позовними вимогами та розрахунком заборгованості за кредитним договором, укладеним 22 червня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк», останній просив стягнути суму заборгованості за цим договором, яка складається з тіла кредиту, відсотків і комісії за користування кредитом та пені за несвоєчасність виконання зобов’язань.
      При цьому позивач обчислив заборгованість у період з 2007 до 2015 року.
      Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, при обчисленні розміру стягуваної заборгованості за кредитним договором не врахував вимог статті 2 Закону № 1669-VII.
      З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.
      Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.
      Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
      З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області 2 березня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді: Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-2879цс16
      Відповідно до статті 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам – підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція.
      Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції.
      Отже, при обчисленні розміру стягуваної заборгованості за кредитними договорами з громадян України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, суди повинні враховувати вимоги статі 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 13 березня 2017 року № 6-2879цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E02AD071463CA531C22580E60052FF69
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого  Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П.,
      Романюка Я.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальність «Н2О», про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року,
      в с т а н о в и л а :
      У лютому 2011 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Бізнес Стандарт» (далі – ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Таскомбанк» (далі – ПАТ «Таскомбанк»), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. 
      Позивач зазначав, що 28 грудня 2007 року між Акціонерним банком «ТАС-Бізнесбанк» (далі – АБ «ТАС-Бізнесбанк»), правонаступником якого є ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт», і товариством з обмеженою відповідальністю «Н2О» (далі – ТОВ «Н2О») укладено кредитний договір, за яким банк надав товариству кредит у розмірі 2 млн 995 тис. грн та 205 тис. 900 доларів США зі сплатою 14,5 % річних у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором, строком до 25 грудня 2009 року.
      З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальником за кредитним договором між АБ «ТАС-Бізнесбанк» і ОСОБА_1 28 грудня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким вона передала банку в іпотеку адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів АДРЕСА_1 вартістю 4 млн 359 тис. грн. 
      Посилаючись на те, що ТОВ «Н2О» зобов’язання за кредитним договором не виконало, унаслідок чого станом на 1 жовтня 2010 року виникла заборгованість у розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки – зазначений адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів шляхом реалізації його на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», а отримані від реалізації грошові кошти спрямувати на погашення заборгованості за кредитним договором.
      Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 1 червня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року, позовні вимоги ПАТ «Таскомбанк» задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки, а саме адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів загальною площею 887,30 кв. м АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження»; отримані від реалізації предмета іпотеки грошові кошти спрямував на погашення заборгованості за кредитним договором від 28 грудня 2007 року в розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп. на користь ПАТ «Таскомбанк». 
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 березня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року ОСОБА_1 просить скасувати ці судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку». 
       
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію постанови Верховного Суду України від 8 червня 2016 року.
       
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
       
      За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
       
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 грудня 2007 року між АБ «ТАС-Бізнесбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт», і ТОВ «Н2О» укладено кредитний договір, за яким банк надав товариству кредит у розмірі 2 млн 995 тис. грн та 205 тис. 900 доларів США зі сплатою 14,5% річних у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором, строком до 25 грудня 2009 року.
      З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальником за кредитним договором між АБ «ТАС-Бізнесбанк» і ОСОБА_1 28 грудня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким вона передала банку в іпотеку адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів АДРЕСА_1 вартістю 4 млн 359 тис. грн. 
      ТОВ «Н2О» зобов’язання за кредитним договором не виконало, унаслідок чого станом на 1 жовтня 2010 року виникла заборгованість у розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп. 
      Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Таскомбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник не виконав узятих на себе зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість, тому іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до положень статей 12, 33, 39, 41 Закону України «Про іпотеку». При цьому суд звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження». 
       
      Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року міститься висновок про те, що посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.
       
      Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку». 
       
      Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
       
      Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
      Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.
      За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.
      Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.
      Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». 
      Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15).
      У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». 
      Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».
       
      З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.
       
      Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». 
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Стосовно інших наведених у заяві ОСОБА_1 доводів, зокрема щодо нікчемності кредитного договору від 28 грудня 2007 року; відсутності повноважень у позивача на здійснення валютних операцій з надання коштів в іноземній валюті в позику, у тому числі на умовах кредиту; неповідомлення ОСОБА_1 рекомендованим листом про невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, слід зазначити, що ці доводи не вважаються підставою для перегляду судових рішень, оскільки заявниця не навела передбачених статтею 355 ЦПК України підстав для подання заяви про перегляд судових рішень у частині вказаних доводів та не надала копій відповідних різних за змістом судових рішень або постанов Верховного Суду України. 
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
       
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої 
      статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук
      Судді
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-2284цс16
       
      Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
      Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.
      За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.
      Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.
      Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». 
      Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15).
      У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». 
      Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 1 березня 2017 року № 6-2284цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F54B1B6919D39C0BC22580E300344064
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Сантей Плюс» про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересована особа: прокурор Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Макарівської селищної ради Макарівського району Київської області за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Сантей Плюс» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У червні 2008 року ТОВ «Сантей Плюс» звернулося до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту передачі у власність ТОВ «Сантей Плюс» земельної ділянки загальною площею S_1, що знаходиться за АДРЕСА_1, який дає право отримати ТОВ «Сантей Плюс» державний акт на право власності на земельну ділянку.
      Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 24 червня 2008 року позов задоволено та встановлено вищезазначений факт.
      Прокурор Макарівського району Київської області у березні 2011 року звернувся із апеляційною скаргою в інтересах Макарівської селищної ради Київської області, в якій просив скасувати рішення та закрити провадження у справі.
      Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 грудня 2011 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, заяву ТОВ «Сантей Плюс» залишено без розгляду, оскільки із заяви ТОВ «Сантей Плюс» вбачається спір про право.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ «Сантей Плюс» на підставі частини третьої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – у зв’язку з пропуском без поважної причини строку на касаційне оскарження.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ТОВ «Сантей Плюс» просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу для розгляду до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частини другої статті 325 цього Кодексу.
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ТОВ «Сантей Плюс» посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 7 вересня та 5 жовтня 2016 року.
      Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ТОВ «Сантей Плюс» - ОСОБА_1 та прокурора, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      Відмовляючи ТОВ «Сантей Плюс» у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції виходив з відсутності поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження ухвали суду апеляційної інстанції.
      Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях міститься висновок про те, що однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Несвоєчасне отримання судового рішення є поважною причиною пропуску строку на його оскарження.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
      Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частино першої цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.
      За змістом абзацу другого частини третьої статті 328 ЦПК України якщо заяву не подано особою у зазначений строк або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження.
      Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинне бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. 
      Згідно зі статтею 313, частиною першою статті 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.
      Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді.
      Представник ТОВ «Сантей Плюс» не був присутній в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, докази про його належне повідомлення про день та час слухання справи в матеріалах справи відсутні.
      На порушення вимог частини третьої статті 222 ЦПК України копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином, а саме рекомендованим листом з повідомленням про вручення, позивачу направлено не було, оскільки в матеріалах справи відсутні як зворотне повідомлення про вручення, так і сам не вручений рекомендований лист з відміткою про причини його невручення.
      Отже, доводи представника ТОВ «Сантей Плюс» про те, що товариство не отримувало копію оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції заслуговують на увагу.
      Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема не направленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня у судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.
      Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, суд не звернув уваги на те, що з вини суду апеляційної інстанції ТОВ «Сантей Плюс» не отримало вчасно копію оскаржуваного судового рішення, у зв’язку із чим було позбавлене права на подання касаційної скарги, а тому касаційний суд дійшов передчасного висновку щодо відмови у відкритті касаційного провадження.
      Ураховуючи зазначене, ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Сантей Плюс» задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року скасувати, справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді: В.І. Гуменюк 
      Я.М. Романюк
      Л.І. Охрімчук 
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 березня 2017 року у справі
      № 6-2818цс16
      Згідно із частиною першою статті 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.
      Відповідно до положень частини першої статті 73, частини другої статті 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частино першої цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.
      Відповідно до статті 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді.
      Представник заявника не був присутній в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, докази про його належне повідомлення про день та час слухання справи в матеріалах справи відсутні, копію ухвали суду апеляційної інстанції належним чином позивачу направлено не було.
      Якщо недотримання строків на касаційне оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема не направленням належним чином у передбачений законом спосіб копії ухвали особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня у судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.
      Постанова від 1 березня 2017 року № 6-2818цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B7AFBF20440B9203C22580E300348E7E
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М.,
      за участю представника товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Елавус ЛТД» ОСОБА_3,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю фірма «Елавус ЛТД», третя особа − ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та компенсації за втрату частини доходу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «Елавус ЛТД» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що він з 1 липня 2010 року працював у відповідача на посаді водія автомобіля товариства з обмеженою відповідальністю фірма «Елавус ЛТД» (далі – ТОВ фірма «Елавус ЛТД»), а ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений із займаної посади на підставі статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) за згодою сторін. Судовим наказом від 5 травня 2014 року з відповідача на його користь стягнено заборгованість із заробітної плати в розмірі 9 тис. 662 грн 14 коп., яка була виплачена в повному обсязі 3 грудня 2015 року.
      Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив стягнути на свою користь із ТОВ фірма «Елавус ЛТД» 44 тис. 242 грн 51 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку, а саме з 22 березня 2014 року до
      2 грудня 2015 року, а також 32 тис. 77 грн 5 коп. компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати, з урахуванням індексу інфляції.
      Харківський районний суду Харківської області рішенням від 13 травня 2016 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув на його користь з ТОВ фірма «Елавус ЛТД» 44 тис. 242 грн 51 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку, 17 тис. 309 грн 98 коп. компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати, а також вирішив питання розподілу судових витрат.
      Апеляційний суд Харківської області рішенням від 7 липня 2016 року рішення Харківського районного суду Харківської області від 13 травня 2016 року змінив: зменшив розмір стягуваної компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків виплати із 17 тис. 309 грн 98 коп. до 7 тис. 5 грн 5 коп., а також зменшив розмір стягуваного судового збору; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 серпня 2016 року відмовив ТОВ фірма «Елавус ЛТД» у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
      У листопаді 2016 року до Верховного Суду України звернулось ТОВ фірма «Елавус ЛТД» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2016 року з підстави неоднакового застосування норм матеріального права, а саме статті 117 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також із підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року, а також на постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року.
      У зв’язку із цим ТОВ фірма «Елавус ЛТД» просить скасувати ухвалені у справі рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ фірма «Елавус ЛТД» ОСОБА_3, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.
      Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що ОСОБА_1 з 1 липня 2010 року працював у ТОВ фірма «Елавус ЛТД» на посаді водія автомобіля.
      ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 звільнився із займаної посади на підставі статті 36 КЗпП України за згодою сторін.
      Судовим наказом Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 березня 2014 року з ТОВ фірма «Елавус ЛТД» стягнуто на користь позивача заборгованість із заробітної плати (а.с. 4).
      Зазначена в судовому наказі сума заборгованості була виплачена ОСОБА_1 3 грудня 2015 року.
      Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що затримка у виплаті заробітної плати допущена з вини відповідача, а тому згідно зі статтею 117 КЗпП України підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Керуючись положеннями Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі – Порядок), суд обчислив середній заробіток шляхом множення середньоденного заробітку на число календарних днів у періоді затримки. При цьому, суд апеляційної інстанції зменшив розмір стягуваної компенсації з огляду на величину приросту індексу споживчих цін за період невиплати сум.
      Наданою для порівняння ухвалою від 10 червня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, посилаючись на відсутність вини роботодавця в такій затримці.
      У наданому для порівняння судовому рішенні та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, встановлено різні фактичні обставини справ, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у побідних правовідносинах.
      У постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року (№ 6-195цс14) міститься висновок про те, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої частиною першою статті 117 цього Кодексу. Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком. При цьому слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана виплата.
      Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Вирішуючи питання усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
      Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
      За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком.
      Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
      Згідно з абзацом першим пункту 8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
      Середньоденна (середньогодинна) заробітна визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – календарних днів за цей період. 
      З огляду на викладене при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку.
      Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року.
      У справі, яка є предметом перегляду, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, при нарахуванні загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку обчислив її шляхом множення середньоденної заробітної плати на число календарних, а не робочих днів у періоді затримки, що суперечить змісту зазначених вище норм права та практиці їх застосування.
      З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.
      Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.
      Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
      З огляду на викладене, ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву товариства з обмеженою відповідальністю фірма «Елавус ЛТД» задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2016 року, рішення Апеляційного суду Харківської області від 7 липня 2016 року та рішення Харківського районного суду Харківської області від 13 травня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті
      355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк 
      Судді: Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-2807цс16
      Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
      Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. При обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку, якщо іншого непередбачено чинним законодавством.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 1 березня 2017 року № 6-2807цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2E0A5855F1C4D9ADC22580E300346C42
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Сміла енергоінвест» до ОСОБА_1, третя особа – об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «Артема 134», про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення місць загального користування за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У лютому 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Сміла енергоінвест» (далі – ТОВ «Сміла енергоінвест») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа – об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «Артема 134» (далі – ОСББ «Артема 134»), про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення місць загального користування.
      Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідач є власником квартири за АДРЕСА_1, в якій встановлено індивідуальне (автономне) опалення та яку від’єднано від системи центрального теплопостачання. ТОВ «Сміла енергоінвест» є виконавцем житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку НОМЕР_1 за зазначеною вище адресою на підставі рішення виконавчого комітету Смілянської міської ради від 21 червня 2007 року НОМЕР_2.
      Позивач посилався на те, що свої зобов’язання з теплопостачання зазначеного жилого будинку він виконує належним чином, але відповідач не оплачує отриманих ним комунальних послуг з централізованого опалення місць загального користування, у зв’язку з чим виникла заборгованість, яку позивач просив стягнути із ОСОБА_1 на свою користь.
      Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 30 березня 2016 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Сміла енергоінвест» відмовлено. 
      Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 16 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Сміла енергоінвест» 707 грн 61 коп. заборгованості за послуги з централізованого опалення місць загального користування та 1 тис. 759 грн 40 коп. судових витрат.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення касаційної та апеляційної інстанцій у частині стягнення з нього судового збору та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у цій частині з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2014 року, 16 травня 2016 року та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, 18 лютого 2015 року.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири за АДРЕСА_1, в якій встановлено індивідуальне (автономне) опалення та яку у визначеному законом порядку від’єднано від системи центрального теплопостачання. 
      ТОВ «Сміла енергоінвест» є виконавцем житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку НОМЕР_1 за зазначеною вище адресою на підставі рішення виконавчого комітету Смілянської міської ради від 21 червня 2007 року НОМЕР_2. Свої зобов’язання з теплопостачання цього жилого будинку позивач виконує належним чином, але ОСОБА_1 не сплачує за отримані ним комунальні послуги з централізованого опалення місць загального користування.
      Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «Сміла енергоінвест», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 своїх зобов’язань щодо сплати вартості послуг з централізованого опалення місць загального користування будинку, які надає позивач, належним чином не виконує, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню. При цьому суд стягнув з відповідача судові витрати (судовий збір) у розмірі 1 тис. 759 грн 40 коп., незважаючи на те, що ОСОБА_1 є інвалідом II групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати.
      Разом з тим, у справах, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2014 року, 16 травня 2016 року та рішення цього ж суду від 5 лютого 2014 року, 18 лютого 2015 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, суди, задовольняючи позовні вимоги в частині основних позовних вимог та відмовляючи в частині стягнення судового збору з відповідачів, виходили з того, що відповідачі є інвалідами II групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до частин першої, другої статті 79 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
      Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
      Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті).
      Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
      Суд установив, що відповідно до посвідчення НОМЕР_3 від 28 липня 2006 року та довідки до акту огляда МСЕК НОМЕР_4 від 28 липня 2006 року ОСОБА_1 є інвалідом II групи.
      Проте суд апеляційної інстанції на наведене належної уваги не звернув та безпідставно задовольнив позовні вимоги в частині стягнення судового збору з відповідача, який є інвалідом II групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. 
      Ураховуючи зазначене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, в частині позовних вимог про стягнення судових витрат є незаконними.
      Оскільки неправильне застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до її неправильного вирішення, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення в частині позовних вимог про стягнення судових витрат підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в стягненні судового збору.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 16 травня 2016 року в частині стягнення із ОСОБА_1 судових витрат у розмірі 1 тис. 759 грн 40 коп. скасувати.
      Відмовити товариству з обмеженою відповідальністю «Сміла енергоінвест» у стягненні із ОСОБА_1 судових витрат.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді: В.І. Гуменюк
      Я.М. Романюк
      Л.І. Охрімчук
       
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 березня 2017 року у справі
      № 6-152цс17
      Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
      Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України, зокрема якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті).
      Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
      Встановивши, що відповідно до посвідчення та довідки до акту огляду МСЕК відповідач є інвалідом II групи, суди безпідставно задовольнили вимоги в частині стягнення судового збору з відповідача, який відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати.
      Постанова від 1 березня 2017 року № 6-152цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/35343B2DF2D39C35C22580E30033F2BC