• Введите текст жалобы (не обязательно).

    ×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

      Only 75 emoticons maximum are allowed.

    ×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    Зарузка...
  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 вересня 2013 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі:
      Головуючого Яреми А.Г.,
      Суддів: Барбари В.П., Гуменюка В.І., Потильчака О.І.,
      Патрюка М.В., Балюка М.І., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Ємця А.А.,
      Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Шицького І.Б.,
      розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2013 року у справі за скаргою публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк» на постанову державного виконавця,
      в с т а н о в и л и :
      У вересні 2012 року публічне акціонерне товариство «Західінкомбанк» (далі – ПАТ «Західінкомбанк») звернулося до суду зі скаргою на постанову державного виконавця. Заявник зазначав, що постановою головного державного виконавця Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції від 30 березня 2009 року було відкрито виконавче провадження про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 457 000 доларів США. Постановою державного виконавця від 8 квітня 2009 року зазначене виконавче провадження було приєднано до вже існуючого на той час зведеного виконавчого провадження стосовно стягнення боргів з ПАТ «Західінкомбанк». Постановою головного державного виконавця Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції від 31 травня 2012 року відкрито ще одне виконавче провадження про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 69 405,99 доларів США, яке постановою від 7 червня 2012 року також було приєднано до зазначеного вище зведеного виконавчого провадження.
      Постановою виконуючого обов’язки начальника управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області від 17 серпня 2012 року головного державного виконавця Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції зобов’язано в строк до 20 серпня 2012 року передати матеріали виконавчих проваджень про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 457 000 доларів США та 69 405,99 доларів США до відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області. Зазначену постанову було обґрунтовано тим, що згідно зі ст.ст. 21 та 33 Закону України «Про виконавче провадження» у разі відкриття в органі державної виконавчої служби кількох виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника вони об’єднуються у зведене виконавче провадження, а відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції в області підвідомчі виконавчі документи, суми зобов’язання за якими становлять від 3 до 10 000 000 грн.
      Оскаржуючи постанову про передачу матеріалів виконавчого провадження з відділу ДВС Луцького міського управління юстиції до відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області, ПАТ «Західінкомбанк» посилалося на те, що 30 березня 2009 року виконавче провадження головним державним виконавцем Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції було відкрито правомірно і це відповідало чинній на той час редакції ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження», а ст. 33 зазначеного Закону не регулює порядку передачі виконавчого провадження з одного відділу до іншого, а лише встановлює підстави об’єднання виконавчих проваджень в одному відділі, в якому вони відкритті.
      Посилаючись на зазначені обставини ПАТ «Західінкомбанк», просило визнати дії і постанову виконуючого обов’язки начальника управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області щодо передачі матеріалів виконавчих проваджень про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 457 000 доларів США та 69 405,99 доларів США незаконними. 
      Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 1 жовтня 2012 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 9 листопада 2012 року, скаргу ПАТ «Західінкомбанк» задоволено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2013 року касаційні скарги ОСОБА_1 та управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Волинській області відхилено, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. 
      У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_1 просить скасувати судове рішення касаційного суду та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційних інстанцій ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802.
      Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення заявника ОСОБА_1 на підтримання заяви та представника ПАТ «Західінкомбанк» ОСОБА_2 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає.
      Постановляючи ухвалу про визнання дій державного виконавця незаконними суд виходив із того, що після приєднань виконавчих проваджень до вже існуючого зведеного виконавчого провадження вони перестали існувати як окремі виконавчі провадження і передавати їх на виконання до іншого відділу державної виконавчої служби можливості не було, а можливість їх вилучення із зведеного виконавчого провадження законом не передбачена. До того ж до підвідомчості відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції в області віднесено виконання конкретного рішення, сума зобов’язань за яким перевищує встановлені ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» межі, а не сукупна сума зобов’язань за кількома рішеннями. 
      У постанові Вищого господарського суду України від 17 грудня 2008 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, зроблено висновок про те, що підстави передачі виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого регулюються не тільки Законом України «Про виконавче провадження», а й чинним на той час Порядком передачі матеріалів виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого або виконавчої групи, від одного державного виконавця до іншого, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 17 травня 2004 року № 38/5 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17 травня 2004 року за № 625/9224, відповідно до п. 2.2 якого передача виконавчих проваджень з одного відділу примусового виконання рішень до іншого може здійснюватися за рішенням керівника відділу примусового виконання рішень департаменту ДВС Міністерства юстиції України щодо будь-яких виконавчих проваджень, що перебувають в органах державної виконавчої служби. 
      У постанові Вищого господарського суду України від 6 березня 2013 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми закону також посилається заявник, Вищий господарський суд України вказав, що згідно з пунктами 6.1, 6.3, 6.4 – 6.6. Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802, виконавче провадження може бути передано від одного органу державної виконавчої служби до іншого у випадках, визначених Законом, та в порядку, встановленому цією Інструкцією.
      Однак, зазначені висновки Вищого господарського суду України не суперечать висновку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі, що переглядається, і не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах
      За таких обставин слід дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви. 
      Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л и :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.
      Головуючий А.Г. Ярема
      Судді: В.П. Барбара
      М.В. Патрюк
      М.І. Балюк
      І.С. Берднік
      Л.І. Григор’єва
      В.С. Гуль
      В.І. Гуменюк
      А.А. Ємець
      Т.Є. Жайворонок
      Н.П. Лященко
      В.В. Онопенко
      Л.І. Охрімчук
      О.І. Потильчак
      Я.М. Романюк
      Ю.Л. Сенін
      І.Б. Шицький
      Постанова від 11 вересня 2013 року № 6-68цс13
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7FC299651883CE1FC2257C92003A6BF9
       
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Ухвала
      іменем україни
      20 січня 2016 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
      головуючого Мартинюка В.І.
      суддів: Гвоздика П.О., Завгородньої І.М., 
      розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», Богунського відділу Державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, орган опіки та піклування Житомирської міської ради, про визнання протоколу про проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна та торгів недійсними, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року,
      в с т а н о в и л а:
      У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція» (далі - ПП «СП «Юстиція»), Богунського відділу Державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції (далі - Богунського ВДВС Житомирського МУЮ), ОСОБА_2 про визнання недійсними протоколу № 14/781/12/А-1 від 15 лютого 2013 року про проведення прилюдних торгів та прилюдних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_1.
      В обґрунтування позову зазначала, що спірна квартира є спільним майном подружжя, оскільки придбана у 2002 році, в період її перебування в шлюбі з ОСОБА_4 Також вказувала про те, що її не було повідомлено про відчуження належного їй нерухомого майна. Крім того зазначала про порушення прав неповнолітньої дитини. Яка була зареєстрована у реалізованій з прилюдних торгів квартирі.
      Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 15 червня 2015 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
      Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року рішення Богунського районного суду м. Житомира від 15 червня 2015 рокускасовано й ухвалено нове рішення, яким визнано недійсними прилюдні торги від 15 лютого 2013 року та складений за результатом їх проведення протокол № 14/781/12/А-1 від 15 лютого 2013 року про проведення прилюдних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_1, загальною площею 45,04 кв. м, житловою площею 31,4 кв.м.
      Стягнуто з ПП «СП «Юстиція», Богунського ВДВС Житомирського МУЮ та ОСОБА_2 по 126,13 грн з кожного на користь ОСОБА_1 понесених судових витрат.
      У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року скасувати, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення у справі, яким відмовити у задоволені позову ОСОБА_1
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.
      Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позову, суд першої інстанції виходив із того, що право власності на належну ОСОБА_1 частину квартири не було зареєстроване у встановленому законом порядку, а тому не було порушено, а також із того, що у зв'язку з реалізацією спірного майна права малолітньої дитини не зачіпаються.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив із доведеності та обґрунтованості позову.
      Судом встановлено, що з 18 вересня 1999 року до 9 квітня 2009 року ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, в період якого, у 2002 році, була придбана спірна квартира.
      У серпні 2010 року державним виконавцем Богунського ВДВС Житомирського МУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_4 та інших осіб заборгованості за кредитним договором на користь кредитної спілки «Оберіг», описано та арештовано спірну квартиру.
      У подальшому з прилюдних торгів здійснено продаж вказаної квартири ОСОБА_2, яка згодом продала її ОСОБА_3
      Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, про те, що спірна квартира є спільною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4, як така, що придбана ними у період шлюбу.
      Право власності на квартиру зареєстровано в органах БТІ у 2002 році. Власником квартири зазначений ОСОБА_4, але сам по собі факт реєстрації спірного нерухомого майна на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише тій особі, на ім'я якої воно зареєстровано, майно і в цьому випадку є спільною сумісною власністю подружжя, відповідно до діючої на той час ст. 22 КпШС.
      Отже, відчуження належної позивачеві частки в квартирі на публічних торгах без її згоди порушило її право, як співвласника вказаного майна.
      Крім того, правочин з продажу спірної квартири вчинено без згоди на це органу опіки та піклування, що є порушенням прав малолітньої дитини, оскільки остання була зареєстрована та проживала на спірній житловій площі разом із батьками: ОСОБА_1 та ОСОБА_4
      Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції відповідає обставинам справи та ґрунтується на доказах, яким дана правильна оцінка.
      Під час вирішення спору апеляційним судом правильно визначено характер спірних правовідносин, правильно визначено норму права, яка регулює спірні правовідносини, та надано належну оцінку усім доказам, зібраним у справі.
      Наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують.
      Згідно з положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
      Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
      у х в а л и л а:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
      Рішення апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року залишити без змін. 
      Ухвала оскарженню не підлягає.
      Головуючий Судді:В.І. Мартинюк П.О. Гвоздик І.М. Завгородня
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/55252620
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 січня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М., 
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року,
      в с т а н о в и л а :
      У травні 2014 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на наявність заборгованості внаслідок неналежного виконання зобов‘язання за кредитним договором, укладеним 14 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1. У рахунок погашення заборгованості ПАТ «Ощадбанк» просило стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у сумі 455 тис. 079 грн 64 коп та звернути стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1, яку на забезпечення кредитного договору ОСОБА_3 передав в іпотеку банку на підставі договору поруки від 14 серпня 2008 року.
      Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Ощадбанк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій і задовольнити позовні вимоги банку в повному обсязі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку».
      На підтвердження своїх доводів ПАТ «Ощадбанк» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
      За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 14 серпні 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 348 тис. грн зі сплатою 20,5 % річних строком на 120 місяців і терміном остаточного повернення кредиту не пізніше 13 серпня 2018 року. Додатковим договором НОМЕР_1 від 19 жовтня 2011 року сторони змінили термін остаточного погашення кредиту до 30 жовтня 2011 року.
      З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором банк, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 того ж дня уклали договір поруки, згідно з яким поручителі зобов'язалися перед банком відповідати солідарно та в повному обсязі за своєчасне та повне виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором.
      Крім того, 14 серпня 2008 року банк та ОСОБА_3 уклали договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку банкові передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1.
      Судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року достроково стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 357 тис. 796 грн 51 коп.
      Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 23 грудня 2011 року розстрочено виконання судового наказу від 13 травня 2010 року до серпня 2018 року відповідно до графіку, який визначає щомісячний платіж у розмірі 2 тис. 935 грн 71 коп. 
      З матеріалів справи вбачається, що на виконання ухвали суду в частині розстрочення платежів за кредитним договором відповідач ОСОБА_1 здійснював і продовжує здійснювати оплату заборгованості, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями. Сукупний розмір внесених ним коштів свідчить не лише про належне погашення кредитної заборгованості відповідно до встановленого графіку, а й про внесення коштів у більшому розмірі, ніж це необхідно, за рахунок чого утворилась переплата. 
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок заборгованості, стягнутої судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року та розстроченої ухвалою цього ж суду від 23 грудня 2011 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник належним чином виконує ухвалу суду, якою було розстрочено виконання судового наказу про стягнення кредитної заборгованості, отже, свої зобов‘язання виконує, у зв’язку із чим правові підстави для стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні.
      Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15) суд касаційної інстанції, дійшовши висновків про скасування рішень судів попередніх інстанцій та передавши справи на новий розгляд, виходив з установленого судами факту невиконання зобов‘язань боржником перед кредитором і після ухвалення судових рішень про стягнення заборгованості.
      Отже, у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення в яких посилається заявниця, обґрунтовуючи свою заяву про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, встановлені судами при розгляді справ, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 ЦК України та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку». 
      За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року немає.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року відмовити. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк
      Постанова від 16 січня 2017 року № 6-492цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67698C0394DA29E7C22580CE0033CF52
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 лютого 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М.,
      за участю заявниці ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Фармацевтична фірма «Дарниця» до ОСОБА_1 про стягнення грошової суми за договором купівлі-продажу квартири за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У липні 2014 року приватне акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ПрАТ «ФФ «Дарниця») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 6 лютого 1997 року між закритим акціонерним товариством «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ЗАТ «ФФ «Дарниця»), правонаступником якого із 6 червня 2012 року є ПрАТ «ФФ «Дарниця», та ОСОБА_1, ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції становило 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на день укладення цього договору. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1.
      Посилаючись на те, що відповідачка сплатила кошти за договором у неналежному розмірі, оскільки сума боргу мала бути визначена за офіційним курсом національної валюти до долара США, установленим НБУ на день платежу, позивач під час розгляду справи збільшив позовні вимоги та просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 288 тис. 643 грн 50 коп. заборгованості за укладеним договором з урахуванням 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), а також судові витрати.
      Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 29 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року, позов ПрАТ «ФФ «Дарниця» задовольнив частково: стягнув на користь останнього з ОСОБА_1 214 тис. 941 грн 22 коп. за договором купівлі-продажу квартири; вирішив питання розподілу судових витрат.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції залишила без змін.
      27 липня 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень статті 99 Конституції України, статей 48, 60 та 169 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) та вимог Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження своїх доводів заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2015 року.
      У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі рішення та ухвалити нове рішення.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно зі статтею 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.
      Суди під час розгляду справи встановили, що 31 серпня 1995 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» та ОСОБА_1, ОСОБА_4 уклали договір про дольове будівництво будинку АДРЕСА_1, за умовами якого ЗАТ «ФФ «Дарниця» зобов’язувалося після закінчення будівництва передати у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_4 квартиру, а останні – сплатити вартість житла.
      На виконання умов укладеного договору про дольове будівництво ОСОБА_1 сплатила ЗАТ «ФФ «Дарниця» внесок за квартиру в сумі 369 млн 585 тис. крб.
      Після введення будинку в експлуатацію 6 лютого 1997 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» (продавець) та ОСОБА_1, ОСОБА_4 (покупці) уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 6–7).
      У пункті 4 цього договору сторони узгодили, що продаж квартири здійснено за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції складає 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом НБУ на день укладення договору.
      Покупець повинен був сплатити продавцю повну вартість квартири протягом 15 років з моменту укладення договору, тобто до 6 лютого 2012 року (пункт 5 договору).
      На виконання умов укладеного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 сплатила 32 тис. 200 грн, з яких 9 тис. 876 грн – до 30 листопада 2000 року та 22 тис. 324 грн – 7 вересня 2011 року (т.1, а.с. 117; т.2, а.с. 139–148).
      Відповідно до свідоцтва про смерть ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с. 85).
      17 грудня 2014 року ОСОБА_1 подала заяву про прийняття спадщини після смерті сина ОСОБА_4 (т.1, а.с. 135–146).
      Задовольняючи позовні вимоги ПрАТ «ФФ «Дарниця», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, дійшов висновку про наявність заборгованості ОСОБА_1 перед позивачем за спірним договором купівлі-продажу.
      Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками, зауваживши, що належним виконанням зобов’язань за договором купівлі-продажу є внесення грошових коштів у національній валюті України в сумі, що на день здійснення платежу відповідає еквіваленту визначеної вартості квартири, зазначеній у договорі в умовних одиницях, перерахованого в гривню за офіційним курсом НБУ долара США до гривні.
      Наданою для порівняння ухвалою від 21 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «ФФ «Дарниця», установивши повне виконання відповідачами зобов’язань з оплати вартості квартири.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
      Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.
      Тобто закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.
      Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
      Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).
      Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
      За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ПрАТ «ФФ «Дарниця» послалося на пункт 4 укладеного з відповідачкою договору купівлі-продажу та положення статті 526 ЦК України.
      Установивши, що в спірному договорі купівлі-продажу сторони визначили грошовий еквівалент в умовних одиницях здійснюваної в національній валюті операції, суди не звернули уваги на те, що в пункті 4 цього договору зазначено еквівалент вартості квартири на день укладення договору, тобто 21 лютого 1997 року.
      За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, передчасно стягнув з відповідачки кошти, обчисливши суму заборгованості в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу.
      Судам слід з’ясувати порядок обчислення суми, що підлягає сплаті за укладеним сторонами договором, зокрема встановити: чи є належним виконанням зобов’язання зі сплати суми в розмірі 32 тис. 200 грн, що відповідає еквіваленту вартості квартири на день укладення договору; чи сума заборгованості визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу.
      Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
      Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді:
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-1905цс16
      Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
      Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет) валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.
      Закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.
      Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
      Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).
      Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
      За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 8 лютого 2017 року № 6-1905цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1553BFB1003370C3C22580C6004257BB
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 лютого 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Державного підприємства обслуговування повітряного руху України до ОСОБА_1, третя особа – Всеукраїнська профспілка «Федерація профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв’язку України», про стягнення одноразової грошової допомоги за заявою Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У жовтні 2015 року Державне підприємство обслуговування повітряного руху України (далі – ДП «Украерорух») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа – Всеукраїнська профспілка «Федерація профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв’язку України», про стягнення одноразової грошової допомоги в розмірі 157 тис. грн. 
      Зазначало, що з 2010 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДП «Украерорух», у ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників. На виконання вимог статті 44 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) та умов колективного договору ОСОБА_1 було виплачено вихідну допомогу.
      Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2015 року, яке набрало законної сили, наказ про звільнення ОСОБА_1 було визнано незаконним та поновлено його на посаді, яку він займав до звільнення, а також сплачено середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Посилаючись на вказані обставини позивач вважає, що відповідач втратив правові підстави для набуття одноразової грошової допомоги у розмірі 157 тис грн. виплаченої йому на підставі колективного договору, а тому згідно статті 1212 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та пункту 2.3.3 додатку 17 до пункту 6.25 колективного договору виплачена ОСОБА_1 допомога в сумі 157 тис. грн підлягає поверненню.
      Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ДП «Украерорух» відхилено, судові рішення залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ДП «Украерорух» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та направити справу на новий розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1212, 1215 ЦК України та статті 44 КЗпП України.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ДП «Украерорух» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня, 14 вересня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року.
      Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ДП «Украерорух» - ОСОБА_2, представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДП «Украерорух».
      Наказом НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, та виплачено йому одноразову грошову допомогу в розмірі 200 тис. грн згідно з додатком 17 до пункту 6.25 колективного договору та в розмірі одного середньомісячного заробітку на підставі статті 44 КЗпП України.
      Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2015, яке набрало законної сили, зазначений наказ про звільнення ОСОБА_1 було визнано незаконним та поновлено відповідача на посаді заступника начальника служби безпеки ДП «Украерорух», а також стягнуто з позивача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 81 тис. 915 грн 03 коп.
      На виконання зазначеного рішення суду ДП «Украерорух» 23 червня 2015 року видало наказ НОМЕР_2, згідно з яким відповідача поновлено на роботі, виплачено йому середній заробіток за час вимушеного прогулу та відповідно до пункту 5 цього наказу запропоновано ОСОБА_1 повернути до бухгалтерії виплачену йому на підставі додатку 17 до пункту 6.25 колективного договору одноразову грошову допомогу у зв’язку зі скасуванням наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 (том 1 а.с. 84).
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що грошова допомога була виплачена ОСОБА_1 відповідно до умов колективного договору у зв’язку зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Оскільки відповідача було поновлено на роботі, а наказ про його звільнення був скасований, тобто підстава, на якій було виплачено допомогу, відпала, зазначена допомога поверненню не підлягає з огляду на положення статті 1215 ЦК України.
      Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня, 14 вересня, 30 листопада 2016 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, за аналогічних обставин суд дійшов висновку про те, що наказ про звільнення працівників скасовано, трудові відносини з ними було продовжено, отже, відпали підстави для виплати їм одноразової грошової допомоги, оскільки відповідно до умов колективного договору виплата зазначених грошових коштів передбачена лише у разі звільнення працівника у зв’язку зі скороченням штату, а тому відповідно до статті 1212 ЦК України отримані суми підлягають поверненню.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      У постанові Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року міститься висновок про те, що в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов’язання повернути майно позивачу. 
      Отже, зазначена постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, в якій вона ухвалена, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана поверну потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. 
      Зі змісту цієї норми матеріального права вбачається, що зобов’язання у зв’язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом. 
      Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу па військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) – не менше двомісячного середнього заробітку; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38, 39) – у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
      За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав.
      Так, відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті:
      1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, але за умови відсутності:
      а) рахункової помилки зі сторони платника;
      б) недобросовісності з боку набувача;
      2) інше майно, якщо це встановлено законом.
      Суди зазначених вимог закону не врахували, належним чином не з’ясували та не дали оцінки діям відповідача, який отримавши грошову допомогу, оскаржив наказ, на підставі якого вона була виплачена.
      Зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
      У справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 1212, 1215 ЦК України та статті 44 КЗпП України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву Державного підприємства обслуговування повітряного руху України задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 лютого 2017 року у справі
      № 6-2711цс16
      Зобов’язання у зв’язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом. 
      За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав.
      Так, відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, але за умови відсутності: а) рахункової помилки зі сторони платника; б) недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом.
      Суди зазначених вимог закону не врахували, належним чином не з’ясували та не дали оцінки діям відповідача, який отримавши грошову допомогу, оскаржив наказ, на підставі якого вона була виплачена.
      Постанова від 1 лютого 2017 року № 6-2711цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/25891198A75510EFC22580C9002BA9AF