ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о возможности игнорирования прав детей при заключении договора

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   9 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      6
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      4
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

111 сообщений в этой теме

Только что, babaika сказал:

вот цитирую повторно:

для чего цитировать, ту все читать умеют,. Позиция в которой "я считаю потому что так считаю" ? Может стоит обсудить аргументы, которые Вы обходите своим вниманием и о которых я написал выше ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, west11 сказал:

для чего цитировать, ту все читать умеют,. Позиция в которой "я считаю потому что так считаю" ? Может стоит обсудить аргументы, которые Вы обходите своим вниманием и о которых я написал выше ?

Вам третий раз повторяю свою позицию указывая на аргументы, для вас лично выделено черным:

Считаю решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

Суд защищает нарушенное право. Чем право малолетнего было нарушено? В иске об этом ни слова.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

                                                                       babaika,

мне вот интересно, на Ваш взгляд, нарушение закона как такового, является нарушением прав? Это относится к п.2 ст. 177 СКУ. (Правда я тогда не совсем понимаю за что нас штрафуют при превышении скорости на пустой трассе, или проезду на красный на пустом перекрестке?)  

Далее, п.3 и п.4 ст.177 является охранными императивами прав ребенка? 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, alex_s_2000 сказал:

                                                                       babaika,

мне вот интересно, на Ваш взгляд, нарушение закона как такового, является нарушением прав? Это относится к п.2 ст. 177 СКУ. (Правда я тогда не совсем понимаю за что нас штрафуют при превышении скорости на пустой трассе, или проезду на красный на пустом перекрестке?)  

Далее, п.3 и п.4 ст.177 является охранными императивами прав ребенка? 

Вы говорите в общем, а необходимо говорить предметно.

ПДД – императивная норма, но для сравнения здесь не корректно применять. ПДД устанавливают единый порядок дорожного движения. Участники дорожного движения обязаны знать и неуклонно выполнять требования ПДД вне зависимости от того есть ли другой участник на проезжей части или нет. Без соблюдения ПДД недопустима эксплуатация тр/средства как такового, проще говоря – ехать нельзя (императив). Любое несоблюдение ПДД – нарушение, за которое предусмотрена ответственность в соответствии с законодательством.

Права ребёнка подлежат защите, в том числе защите нормами предусмотренными ст. 177 СК.

Но в отличии от ПДД (см.выше) само существование нормы в законе без соответственного применения не дает возможность защитить нарушенное право. Как минимум необходимо заявить о таком праве опираясь на данную норму закона и указать на существование тех обстоятельств, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего ребёнка (принцип диспозитивности сторон).

Мало в исковом заявлении просто сослаться на закон (как это было в разбираемом постановлении) и требовать удовлетворения своих требований руководствуясь только тем, что есть такое требование предусмотренное статьями такими-то. Необходимо свою позицию подкрепить обстоятельно, опираясь на доказательства. Вот тогда закон встанет на защиту, суд удовлетворит требование.

п. 3 ст.177 СК – диспозитивная норма, п. 4 ст.177 СК – императивная норма.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
7 часов назад, babaika сказал:

Вам третий раз повторяю свою позицию указывая на аргументы, для вас лично выделено черным:

Считаю решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

Суд защищает нарушенное право. Чем право малолетнего было нарушено? В иске об этом ни слова.

Ну как же Вы не любите признавать свои ошибки... Очевидно, Вы пытались упростить ситуацию, сводя анализ до того случая когда: 1. Кредит взят в банке ( в нашем случае - позика у физ. лица), 2. Ребенок был зарегистрирован после подписания ипотеки (в нашем случае - уже был зарегистрирован в ипотечном жилье) 3. Факт существования ребенка и его вещных прав не был известен позикодавцю ( в нашем случае - сама ф. 2 уже не давала шансов скрыть эту инфу)  и.т.д. :)

"В иске об этом ни слова" - прошу прощения, но как Вам удалось прочитать позовну заяву ? Вы телепат ?

Тогда, в третий раз указываю Вам на нестыковки Ваших выводов с конкретными обстоятельствами в этом деле:

 

В 17.12.2016 в 22:37, ANTIRAID сказал:

При укладенні договору іпотеки будинок був недобудований, тому сім’я не була в ньому зареєстрована, а їх донька була зареєстрована за місцем проживання матері у її батьків.

Після добудови будинку сім’я з дитиною 1 жовтня 2010 року зареєструвалися в ньому.

 

" Кто указывал при совершении сделки о том, что существует малолетний ребёнок? "  - Так ребенок был зарегистрирован в доме на момент укладення до позики..., а позднее дог. іпотеки.

При чем здесь банк ? Позивачем есть позикодавець ОСОБА_3 за укладененим 31.08.2012 року дог. іпотеки ( акцент на дате нового дог іпотеки).

В 17.12.2016 в 22:37, ANTIRAID сказал:

31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, west11 сказал:

Ну как же Вы не любите признавать свои ошибки... Очевидно, Вы пытались упростить ситуацию

Вы следите за своими ошибками, так будет проще для всех.

Я выразил своё мнение, по вашему настоянию выразил свое мнение несколько раз.

Желаете разобрать ситуацию - это другое дело.

..будем почитать ваши мысли вслух...:)

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 часа назад, alex_s_2000 сказал:

нарушение закона как такового, является нарушением прав? Это относится к п.2 ст. 177 СКУ.

Само собой. Это материальная норма ? Осмелюсь предположить, что да. Тогда работают основания для скасування судового рішення: " порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права ", ну или в исполнении ВСУ - не работает...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 минуты назад, babaika сказал:

Вы следите за своими ошибками, так будет проще для всех

Так человеку свойственно ошибаться :),  вот может не стоит от имени ВСЕХ заявлять, для кого "будет проще"  :)

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, west11 сказал:

Так человеку свойственно ошибаться :),  вот может не стоит от имени ВСЕХ заявлять, для кого "будет проще"  :)

Стоит. Под всеми я подразумеваю только вас и себя...:)

Пытаюсь осмыслить вашу мысль, готовлю ответ...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, babaika сказал:

Пытаюсь осмыслить вашу мысль, готовлю ответ...

Прошу прощения, но я себя не вижу уполномоченным заявлять от "имени всех", эту роль Вы уж для себя оставьте :)

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 минуты назад, babaika сказал:

готовлю ответ...

поздновато уже, будет же еще и завтра

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, west11 сказал:

 Очевидно, Вы пытались упростить ситуацию, сводя анализ до того случая когда: 1. Кредит взят в банке ( в нашем случае - позика у физ. лица), 2. Ребенок был зарегистрирован после подписания ипотеки (в нашем случае - уже был зарегистрирован в ипотечном жилье) 3. Факт существования ребенка и его вещных прав не был известен позикодавцю ( в нашем случае - сама ф. 2 уже не давала шансов скрыть эту инфу)  и.т.д. :)

"В иске об этом ни слова" - прошу прощения, но как Вам удалось прочитать позовну заяву ? Вы телепат ?

Тогда, в третий раз указываю Вам на нестыковки Ваших выводов с конкретными обстоятельствами в этом деле:

 

 

" Кто указывал при совершении сделки о том, что существует малолетний ребёнок? "  - Так ребенок был зарегистрирован в доме на момент укладення до позики..., а позднее дог. іпотеки.

При чем здесь банк ? Позивачем есть позикодавець ОСОБА_3 за укладененим 31.08.2012 року дог. іпотеки ( акцент на дате нового дог іпотеки).

Опять за рыбу гроши...:) 

Ну тут все понятно. Ответ не заставил себя долго ждать ибо уже видимо в 5 или 6 раз встает вопрос: чем нарушено право малолетнего? Такой же вопрос задал себе суд и не нашел на него ответ. Я не суд, но блин тоже не вижу ответ. Может вы подскажете, чем нарушено право малолетнего.

То что есть форма 2 это хорошо, но право чем нарушено?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Уважаемый west11, попробуйте прочитать ответ который я давал alex_s_2000 (выше постом), может поймете, что я добиваюсь от вас…, почему согласен с решением вышки.

 

..подсказка.. «чем нарушено право».., это ключевое..

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
10 часов назад, babaika сказал:

..подсказка.. «чем нарушено право».., это ключевое..

Ну, вот если бы Вы представляли сторону в суде, чтобы Вы добавили в иск чтобы выиграть?

Какое нарушение права ребенка Вы бы указали? или Вы считаете, что здесь ни каких шансов выиграть не было, т.к. даже теоритически не может быть нарушенного права ребенка, которое надо было включить в иск?
 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
13 часов назад, babaika сказал:

подсказка.. «чем нарушено право».., это ключевое..

Я понимаю к чему Вы клоните...Действительно предмет доказывания здесь не так прост, потому что "право дитини на житло" передачей этого житла в ипотеку, непосредственно, как бы не нарушается. Мне кажется тут надо рассматривать последствия (которые уже наступили) такого договора ипотеки и применять ч.2 ст. 386 ЦК, указывая на причинно-следственную связь между дог. ипотеки и последствиями невыполнения одним из родителей дог позики, в обеспечения которого передана ипотека.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

...последствия которые могут наступить..

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
9 часов назад, ais сказал:

Ну, вот если бы Вы представляли сторону в суде, чтобы Вы добавили в иск чтобы выиграть?

Какое нарушение права ребенка Вы бы указали? или Вы считаете, что здесь ни каких шансов выиграть не было, т.к. даже теоритически не может быть нарушенного права ребенка, которое надо было включить в иск?
 

Право ребёнка было нарушено, но не доказано. Более того, об этом даже не упоминалось.

Суд как вы понимаете не будет самостоятельно доказывать право стороны. 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
13 часов назад, babaika сказал:

...последствия которые могут наступить..

Они (последствия) уже наступили: "заявлено позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в наслідок невиконання позичальником своїх зобов"язань..."

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

babaika говорит

"п. 3 ст.177 СК – диспозитивная норма, п. 4 ст.177 СК – императивная норма. Господин юрист, " 3. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування." , это диспозитив или императив? 

Далее, Ваш ход рассуждений: " ПДД устанавливают единый порядок дорожного движения. Участники дорожного движения обязаны знать и неуклонно выполнять требования ПДД вне зависимости от того есть ли другой участник на проезжей части или нет. "   Умник, (других слов уже просто нет!), а попробуйте в этот свой текст вместо ПДД подставить СКУ с соответствующим изменение названия субъектов правоприменения и законоисполнения. 

babaika, перестаньте умничать.

И еще: 177-я выдержана в строгом соответствие с принципом правовой определенности, чего так не любит наш так называемый Верховный суд - как же, возможность трактовать отбирается, беда... Она вся практически ИМПЕРАТИВ. Диспозитивность в этой статье присутствует только в п.п. 5,6.

И если будете отвечать,  не рвите в своих рассуждениях процесс слушания на отдельные части, которые как бы можно анализировать отдельно друг от друга, ЧТО ТАК ЛЮБИТ ДЕЛАТЬ НАШ ВЕРХОВНЫЙ, ТАК НАЗЫВАЕМЫЙ, СУД. Попробуйте воспринимать процесс и все его элементы как единое целое, как это принято в цивилизованном мире, и как того, в общем то, требует ЦПКУ.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, alex_s_2000 сказал:

babaika говорит

"п. 3 ст.177 СК – диспозитивная норма, п. 4 ст.177 СК – императивная норма. Господин юрист, " 3. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування." , это диспозитив или императив? 

Далее, Ваш ход рассуждений: " ПДД устанавливают единый порядок дорожного движения. Участники дорожного движения обязаны знать и неуклонно выполнять требования ПДД вне зависимости от того есть ли другой участник на проезжей части или нет. "   Умник, (других слов уже просто нет!), а попробуйте в этот свой текст вместо ПДД подставить СКУ с соответствующим изменение названия субъектов правоприменения и законоисполнения. 

babaika, перестаньте умничать.

И еще: 177-я выдержана в строгом соответствие с принципом правовой определенности, чего так не любит наш так называемый Верховный суд - как же, возможность трактовать отбирается, беда... Она вся практически ИМПЕРАТИВ. Диспозитивность в этой статье присутствует только в п.п. 5,6.

И если будете отвечать,  не рвите в своих рассуждениях процесс слушания на отдельные части, которые как бы можно анализировать отдельно друг от друга, ЧТО ТАК ЛЮБИТ ДЕЛАТЬ НАШ ВЕРХОВНЫЙ, ТАК НАЗЫВАЕМЫЙ, СУД. Попробуйте воспринимать процесс и все его элементы как единое целое, как это принято в цивилизованном мире, и как того, в общем то, требует ЦПКУ.

Вы не пробовали свою позицию отстаивать без упреков и оскорблений собеседников? Попробуйте, может продвинетесь в своих уморассуждениях на порядок, а если повезёт, то на два…, ну да ладно…

По сути:

Императивная норма – должен, обязан. Утвердительная, категорическая форма, обязательная для всех субъектов права.

Диспозитивная норма – имеет право, может и так далее. Имеет право/не имеет право, лишен такого права, право не настало. Может – не может. Существует возможность решать об объеме и характере прав. Отсутствует обязательная форма.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 18.12.2016 в 00:37, ANTIRAID сказал:

 

31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5.

При цьому подружжя в своїх заявах повідомило нотаріуса про те, що діють в інтересах сім’ї та в будинку не зареєстровані і не мають права користування малолітні і неповнолітні діти. Крім того, ними надано довідку від 31 серпня 2012 року про склад сім’ї та реєстрацію в будинку ОСОБА_4, яка підтверджує відсутність інших зареєстрованих членів сім’ї в даному будинку. Разом з тим згідно довідки від 10 липня 2014 року, в спірному будинку з 5 жовтня 2010 року зареєстрована неповнолітня донька ОСОБА_2.

 

В 18.12.2016 в 00:37, ANTIRAID сказал:

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої–четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. 

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право проживання дитини в жилому приміщенні, надавши недостовірну довідку та нотаріально посвідчену заяву про те, що укладення договору іпотеки відповідає інтересам сім’ї та не порушує прав їх малолітньої дитини.

 

 

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

babaika говорит: "Императивная норма – должен, обязан. Утвердительная, категорическая форма, обязательная для всех субъектов права. "

Послушайте, а форма "не должен" это куда? К белым или к пушистым? Вынужден повторить: НЕ УМНИЧАЙТЕ.

Это Вы с ВСУ на Вашей платформе... Что до " упреков и оскорблений". Вы наверное имели ввиду  "умничать" (другого вроде нет). Я помогу Вам разобрать в этом. 

Толковый словарь Ушакова

У́МНИЧАТЬ, умничаю, умничаешь, несовер. (к сумничать) (разг.). Говорить, стараясь выказать свой ум(ирон.).

 

Простите, но вынужден констатировать, что Вы стараетесь уходить от целостности предмета спора. Увы. 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, alex_s_2000 сказал:

babaika говорит: "Императивная норма – должен, обязан. Утвердительная, категорическая форма, обязательная для всех субъектов права. "

Послушайте, а форма "не должен" это куда? К белым или к пушистым? Вынужден повторить: НЕ УМНИЧАЙТЕ.

Это Вы с ВСУ на Вашей платформе... Что до " упреков и оскорблений". Вы наверное имели ввиду  "умничать" (другого вроде нет). Я помогу Вам разобрать в этом. 

Толковый словарь Ушакова

У́МНИЧАТЬ, умничаю, умничаешь, несовер. (к сумничать) (разг.). Говорить, стараясь выказать свой ум(ирон.).

 

Простите, но вынужден констатировать, что Вы стараетесь уходить от целостности предмета спора. Увы. 

Я свою позицию выразил. Если вы не желаете её понимать и как следствие принимать, то это дает вам право (диспозитив) выразить свою позицию для дискуссии или спора в другом процессе с другими требованиями к другим участникам. Поскольку вы дискуссию вести не в состоянии, что подтверждает очередное сообщение с требованиями о яко бы обязательном разъяснении вам того, что вы не желаете принимать, но не выкладкой своей позиции (диспозитив права, который вы не применяете). Засим дело закрыто, решение получите у секретаря когда нибудь…)))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Слабый Вы, однако, бабайка. Да и пожалуй скользкий. Пойду ка помою руки... ;)

 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Приятно иметь дело с сильным, недвусмысленным и шершавым оппонентом, при этом неспособным хоть как-то внятно без оскорблений (см.выше) изложить и отстаивать свою позицию.

Лучше сразу всему ополоснуться…)))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 грудня 2016 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., 
      Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а:
       
      У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» (далі – ПрАТ «СК «УСГ») про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди. 
      Позивачка зазначала, що 22 вересня 2013 року на автошляху Бориспіль–Дніпропетровськ у напрямку м. Києва, а саме АДРЕСА_1, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля марки ВАЗ-21011 під керуванням ОСОБА_3 та автомобіля марки Fiat Qubo, який відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу належить ОСОБА_1, під керуванням ОСОБА_2.
      Між позивачкою та ПрАТ «СК «Українська страхова група» укладено: договір добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажирами на транспорті від 19 квітня 2013 року, за яким застраховано транспортний засіб – автомобіль марки Fiat Qubo, та договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності від 19 квітня 2013 року.
      ДТП сталося з вини ОСОБА_2, внаслідок чого водій ОСОБА_3 отримав тілесні ушкодження. 
      Після настання ДТП позивачка повідомила ПрАТ «СК «УСГ» про настання страхового випадку та надала всі необхідні документи для виплати страхового відшкодування, проте страхова компанія відмовилася провести виплату страхового відшкодування в розмірі вартості відновлювального ремонту автомобіля, визнавши такий ремонт недоцільним, а автомобіль конструктивно загиблим. 
      Посилаючись на те, що вартість відновлювального ремонту не перевищує дійсної вартості застрахованого транспортного засобу, а також що несвоєчасна виплата страхового відшкодування спричинила душевні страждання у зв'язку з неможливістю використання автомобіля за призначенням, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивачка просила стягнути з ПрАТ «СК «УСГ» 93 тис. 783 грн 25 коп. страхового відшкодування, 20 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, 28 тис. 50 грн 6 коп. штрафних санкцій та компенсації за порушення грошового зобов’язання за несвоєчасну виплату страхового відшкодування та витрати на правову допомогу.
      Суди розглядали справу неодноразово.
      Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області рішенням від 22 січня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: стягнув з ПрАТ «СК «УСГ» на користь ОСОБА_1 93 тис. 783 грн 25 коп. страхового відшкодування; 28 тис. 50 грн 6 коп. штрафних санкцій та компенсації за порушення грошового зобов’язання за несвоєчасну виплату страхового відшкодування; 20 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.
      Цей же суд додатковим рішенням від 19 лютого 2015 року стягнув з ПрАТ «СК «УСГ» на користь ОСОБА_1 8 тис. грн витрат на правову допомогу та 175 грн 80 коп. витрат на проведення судової автотоварознавчої експертизи.
       
      Апеляційний суд Київської області рішенням від 19 травня 2015 року рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 січня 2015 року скасував у частині стягнення з ПрАТ «СК «УСГ» на користь ОСОБА_1 штрафних санкцій та компенсації за порушення грошового зобов’язання за несвоєчасну виплату страхового відшкодування, моральної шкоди та витрат на правову допомогу та ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог; у решті рішення залишив без змін. 
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 листопада 2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 19 травня 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення страхового відшкодування та витрат на правову допомогу скасувала, справу в цій частині направила на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій частині рішення апеляційного суду залишила без змін.
      Апеляційний суд Київської області 25 січня 2016 року скасував рішення суду першої інстанції у частині стягнення страхового відшкодування та витрат на правову допомогу, ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув з ПрАТ «СК «УСГ» на користь ОСОБА_1 65 тис. 568 грн 47 коп. страхового відшкодування та 3 тис. 680 грн витрат на правову допомогу; в іншій частині рішення суду залишив без змін.
       
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 28 березня 2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2016 року залишила без змін. 
       
      У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 529, частини першої статті 537, статей 621, 623–625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого, 24 грудня 2015 року, 3 лютого 2016 року; ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 травня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 11 березня 2015 року.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
       
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
       
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 22 вересня 2013 року на автошляху Бориспіль–Дніпропетровськ у напрямку м. Києва, а саме АДРЕСА_1, сталася ДТП за участю автомобіля марки ВАЗ-21011 під керуванням ОСОБА_3 та автомобіля марки Fiat Qubo, який відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу належить ОСОБА_1, під керуванням ОСОБА_2.
      Згідно з договором добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажирами на транспорті від 19 квітня 2013 року транспортний засіб Fiat Qubo застраховано в ПрАТ «СК «УСГ». 
      Відразу після настання ДТП позивачка повідомила ПрАТ «СК «УСГ» про настання страхового випадку та надала всі необхідні документи для виплати страхового відшкодування.
      Відповідно до умов договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажирами на транспорті від 19 квітня 2013 року страховик повинен був прийняти рішення про виплату страхового відшкодування протягом 5 робочих днів з моменту отримання ним усіх необхідних документів згідно з розділом 11 частини 2 цього договору та виплатити страхове відшкодування протягом 14 робочих днів з моменту прийняття рішення про виплату страхового відшкодування.
      Проте страховик відмовився провести виплату страхового відшкодування в розмірі вартості відновлювального ремонту автомобіля, визнавши такий ремонт недоцільним, а автомобіль конструктивно загиблим, і лише 2 березня 2016 року виплатив позивачці страхове відшкодування в розмірі 69 тис. 248 грн 47 коп. 
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов висновку про доцільність проведення ремонту належного їй автомобіля та про наявність підстав для стягнення страхового відшкодування у розмірі вартості відновлювального ремонту зазначеного автомобіля, моральної шкоди, витрат на правову допомогу, а також відповідно до статті 625 ЦК України інфляційних втрат за період із грудня 2013 року до жовтня 2014 року, 3 % річних за період з 12 грудня 2013 року до 4 грудня 2014 року та пені за період з 12 грудня 2013 року до 15 квітня 2014 року.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення страхового відшкодування та витрат на правову допомогу та ухвалюючи в цій частині нове рішення, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення суми страхового відшкодування в розмірі вартості відновлювального ремонту відповідно до цін на час настання страхового випадку, як це передбачено умовами договору страхування, а не на момент проведення судової автотоварознавчої експертизи. 
      При цьому суд не перевірив законності рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення з ПрАТ «СК «УСГ» на користь ОСОБА_1 штрафних санкцій та компенсації за порушення грошового зобов’язання за несвоєчасну виплату страхового відшкодування та моральної шкоди, оскільки Апеляційний суд Київської області 19 травня 2015 року рішення суду першої інстанції в цій частині скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог, а колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 листопада 2015 року зазначене рішення апеляційного суду в цій частині залишила без змін.
       
      Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого, 24 грудня 2015 року та ухвалі цього ж суду від 12 травня 2015 року, наданих заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що в разі прострочення боржником (страховою компанією) виконання грошового зобов’язання, передбаченого договором страхування, зокрема виплати суми страхового відшкодування, страхова компанія зобов’язана на підставі частини другої статті 625 ЦК України сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що нормами Закону України «Про захист прав споживачів» регулюються, зокрема, відносини, які виникають при укладенні договору страхування. Одночасно законодавством, що регулює правовідносини у сфері страхування, визначено, що в разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов'язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом (статті 992 ЦК України). А згідно із частиною четвертою статті 16 Закону України «Про страхування» однією з істотних ознак договору страхування є визначення в ньому відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору. На підставі викладеного можна зробити висновок, що положення щодо відповідальності страховика, закріплені в Законі України «Про страхування» та главі 67 ЦК України, є спеціальними нормами права, а в Законі України «Про захист прав споживачів» – загальними. У договорі страхування має бути визначено розмір неустойки як відповідальність страховика за таким договором. Якщо ж сторони не визначили розмір неустойки в договорі страхування, то до спірних правовідносин застосовується частина п’ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», за умови, що укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи. Отже, на підставі наведених правових приписів, принципу заборони притягати особу двічі за те саме правопорушення, а також правил застосування конкуренції правових норм, за умови, що укладений договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої особи, страховик несе відповідальність у вигляді розміру неустойки, визначеного в договорі страхування (за відсутності визначеного розміру в договорі – у розмірі, встановленому в Законі України «Про захист прав споживачів»). 
      Страховик також несе відповідальність, передбачену статтею 625 ЦК України. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника (страховика) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора (застрахованої особи) від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредитору (застрахованій особі). 
      В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року, наданій заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що за положеннями частини другої статті 1192 ЦК України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Тобто, визначаючи розмір страхового відшкодування, суд повинен виходити з вартості відновлювальних робіт на час розгляду справи або виконання цих робіт, а не на момент настання страхового випадку. 
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 625 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права.
       
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
       
      Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов’язання.
      За частиною другою цієї статті боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. 
      За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).
      Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про страхування» страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. 
      Згідно зі статтею 16 цього Закону договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
      За пунктом 3 частини першої статті 20 Закону України «Про страхування» при настанні страхового випадку страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування або законом. 
      Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
      За статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Згідно зі статтею 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.
       
      Проаналізувавши норми статей 524, 533–535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів. 
      Таким чином, грошовим зобов’язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      У частині третій статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. 
      Отже, грошовим слід вважати зобов’язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов'язок боржника сплатити кошти на користь кредитора.
      Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.
      Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору – страхову суму.
      Отже, можна зробити висновок, що правовідносини з виплати страхового відшкодування, які склалися між сторонами у справі на підставі договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажирами на транспорті від 19 квітня 2013 року, є грошовим зобов’язанням. 
      Таким чином, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.
      Такого ж по суті висновку дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявницею для порівняння. 
      Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявницею на підтвердження своїх вимог. 
      Отже, у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог щодо стягнення штрафних санкцій та компенсації за порушення грошового зобов’язання за несвоєчасну виплату страхового відшкодування, неправильно застосував норми статті 625 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для часткового скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131, 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову.
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи (щодо строку, в межах якого страхова компанія мала виплатити позивачці страхове відшкодування, і залежно від цього – періоду, за який підлягають стягненню штрафні санкції за несвоєчасну виплату страхового відшкодування) перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
       
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2016 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення страхового відшкодування, а також ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 19 травня 2015 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення штрафних санкцій та компенсації за несвоєчасну виплату страхового відшкодування скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк 
      Н.П. Лященко
      В.М. Сімоненко
       
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-1003цс16
      Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов’язання.
      За частиною другою цієї статті боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Грошовим зобов'язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов'язанням.
      Саме до таких грошових зобов'язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору – страхову суму.
      Отже, можна зробити висновок, що правовідносини з виплати страхового відшкодування, які склалися між сторонами у справі на підставі договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажирами на транспорті від 19 квітня 2013 року, є грошовим зобов'язанням. 
      Таким чином, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання.
       
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
       
      Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-1003цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B4D29620F0BC8FA3C22580AC00524BF8
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
              
      21 грудня 2016 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого    Гуменюка В.І.,        
      суддів:    Берднік І.С.,    Жайворонок Т.Є.,    Охрімчук Л.І.,
      Ємця А.А.,    Лященко Н.П.,    Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,
      за участю представників ОСОБА_1 – ОСОБА_2, ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5, ОСОБА_6,     
                           
      розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_7, ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_8, Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, приватне підприємство «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності, за позовом ОСОБА_7 до Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, третя особа – ОСОБА_8, про визнання прилюдних торгів недійсними, визнання недійсним протоколу проведення прилюдних торгів та скасування акта державного виконавця, 
      в с т а н о в и л и: 
      У жовтні 2012 року ОСОБА_7, ОСОБА_1 звернулися з позовом про витребування від добросовісного набувача ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», що розташовані за АДРЕСА_1, загальною площею P_1 частин від S_1 кв. м, у тому числі житловою площею P_1 частин від S_2 кв. м; визнання за ОСОБА_7 право власності на P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб»; визнання недійсними прилюдних торгів щодо продажу квартири АДРЕСА_2; скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, затвердженого начальником Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (далі – Друге Приморське ВДВС Одеського міського управління юстиції) 25 червня 2012 року; визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів НОМЕР_1 від 3 липня 2012 року; визнання недійсним протоколу НОМЕР_2 проведення прилюдних торгів щодо продажу квартири АДРЕСА_2, складеного Одеською філією приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція» (далі – Одеська філія ПП «СП «Юстиція») 8 червня 2012 року; витребування у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2; визнання за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру. 
      У серпні 2013 року ОСОБА_7 звернувся до суду із позовом до Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції про визнання прилюдних торгів недійсними, визнання недійсним протоколу проведення прилюдних торгів та скасування акта державного виконавця та просив: визнати недійсними прилюдні торги щодо продажу P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», що розташовані за АДРЕСА_1, загальною площею P_1 частини від S_1 кв. м, у тому числі житловою площею P_1 частини від S_2 кв. м.; визнати недійсним протокол НОМЕР_3 проведення прилюдних торгів щодо продажу P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», складений Одеською філією ПП «СП «Юстиція» 8 червня 2012 року; скасувати акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів з продажу P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», затверджений начальником Другого Приморського ВДВС Одеського міського управління юстиції 25 червня 2012 року.
      Вимоги позивачів обґрунтовано тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 25 травня 2010 року ОСОБА_7 придбав у ОСОБА_9 P_1 частин будівель та споруд «Яхт-клуб», а на підставі договору купівлі-продажу від 8 липня 2011 року – квартиру АДРЕСА_2.
      16 грудня 2011 року на підставі договору дарування ОСОБА_7 подарував квартиру ОСОБА_1.
      Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2011 року та заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2012 року за ОСОБА_13 визнано право власності на P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб», а також квартиру АДРЕСА_2, які згодом вона відчужила на користь третіх осіб.
      У подальшому вказані судові рішення скасовані.
      Таким чином позивачі зазначають, що ОСОБА_13 не була уповноважена розпоряджатися спірною нерухомістю.
      На виконання виконавчих написів приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_14, виданих 26 березня і 13 квітня 2012 року, проведено прилюдні торги з реалізації арештованого майна, а саме P_1 частин будівель та споруд «Яхт-клуб» і квартири АДРЕСА_2.
      Переможцем торгів з реалізації P_1 частин будівель та споруд «Яхт-клуб» стала ОСОБА_8, з реалізації квартири АДРЕСА_2 – ОСОБА_4 (протоколи проведення прилюдних торгів НОМЕР_2, НОМЕР_3, затверджені заступником директора Одеської філії ПП «СП «Юстиція» 8 червня 2012 року).
      Позивачі вважають, що прилюдні торги з реалізації спірного нерухомого майна проведено з порушенням норм чинного законодавства.
      Справа розглядалася судами неодноразово.
      Останнім рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2015 року відмовлено в задоволенні позовів ОСОБА_7 і ОСОБА_1.
      Апеляційний суд Одеської області 23 грудня 2015 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_7 і ОСОБА_1 задовольнив, витребував у ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 P_1 частини будівель та споруд «Яхт-клуб» (об’єкт незавершеного будівництва), що розташовані за АДРЕСА_1, загальною площею P_1 частини від S_1 кв. м, у тому числі житловою площею P_1 частини від S_2 кв. м., і визнав за ОСОБА_7 право власності на вказаний об’єкт нерухомості; визнав прилюдні торги з реалізації квартири АДРЕСА_2 такими, що не відбулись; скасував акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів, затверджений начальником Другого Приморського ВДВС Одеського міського управління юстиції 25 червня 2012 року; визнав недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 3 липня 2012 року НОМЕР_1, засвідчене приватним нотаріусом ОСОБА_15; визнав недійсним протокол НОМЕР_2 проведення прилюдних торгів щодо продажу квартири АДРЕСА_2, складений Одеською філією ПП «СП «Юстиція» 8 червня 2012 року; витребував у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2, яка складається в цілому з восьми житлових кімнат житловою площею 135,1 кв. м., загальною площею 176,2 кв. м. і визнав за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 червня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_8 та ОСОБА_4 відхилив, а рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року залишив без змін.
      У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_4 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 215, 292, 388 ЦК України, пунктів 3.6, 3.9, 3.12, 4.14, 4.15 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (далі – Тимчасове положення), глави 12 Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5 (далі – Інструкція), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
      У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 про визнання прилюдних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_2 такими, що не відбулись, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення щодо квартири АДРЕСА_2, витребування квартири та визнання права власності на неї за ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині рішення про відмову в задоволенні таких вимог.
      Оскільки ОСОБА_4 просить Верховний Суд України переглянути судові рішення лише в частині позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 про визнання недійсними прилюдних торгів з продажу квартири АДРЕСА_2, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення, витребування квартири з чужого незаконного володіння та визнання права власності на неї за ОСОБА_1, то в іншій частині зазначені судові рішення Верховним Судом України не переглядаються. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      За змістом статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. 
      Суди встановили, що 8 липня 2011 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_7 придбав у ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_2.
      На підставі договору дарування від 16 грудня 2011 року ОСОБА_7 подарував ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2.
      Малиновський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 13 лютого 2012 року задовольнив позов ОСОБА_13 та визнав недійсним договір дарування квартири від 16 грудня 2011 року й визнав за ОСОБА_13 право власності на квартиру АДРЕСА_2.
      15 березня 2012 року між ОСОБА_13 і ОСОБА_11 укладено договір дарування зазначеної квартири.
      На підставі договору купівлі-продажу від 19 березня 2012 року ОСОБА_11 продала, а ОСОБА_10 придбав спірну квартиру.
      26 березня 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_14 видано виконавчий напис про стягнення з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_16 заборгованість за договором позики в сумі 10 тис. грн.
      8 червня 2012 року Одеською філією ПП «СП «Юстиція» проведено прилюдні торги з реалізації арештованого майна, а саме квартири АДРЕСА_2, переможцем яких стала ОСОБА_4.
      Малиновський районний суд м. Одеси ухвалою від 7 червня 2012 року заочне рішення цього ж суду від 13 лютого 2012 року скасував.
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_7, ОСОБА_1 та визнаючи прилюдні торги щодо продажу квартири АДРЕСА_2 такими, що не відбулись, скасовуючи акт державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнаючи недійсними свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протокол їх проведення, витребовуючи у ОСОБА_4 зазначену квартиру та визнаючи право власності на неї за ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що прилюдні торги з реалізації вказаного нерухомого майна проведено з порушенням порядку їх проведення. З огляду на те, що ОСОБА_1 був власником спірної квартири та позбавлений такого права на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано, то він має право витребувати це майно у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. 
      Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.
      На підтвердження підстав подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень заявниця надала рішення Верховного Суду України від 19 січня 2011 року, ухвалене ним як судом касаційної інстанції, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, постанову Вищого господарського суду України від 8 квітня 2010 року, постанови Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року (справа № 3-98гс11), 13 лютого 2013 (справа № 6-174цс12), 17 грудня 2014 року (справа № 6-143цс14), 24 червня 2015 року (справа № 6-251цс15), 16 вересня 2015 (справа № 6-1203цс15), 18 листопада 2015 року (справа № 6-1884цс15) та 2 березня 2016 року (справ № 6-3090цс16). 
      У наданому для порівняння рішенні від 19 січня 2011 року Верховний Суд України, як суд касаційної інстанції, відмовив в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння. При цьому суд зазначив, що оскільки позивач не був стороною оскаржуваного договору купівлі-продажу, то його порушені права не підлягають захисту шляхом застосування правового механізму, передбаченого статтями 203, 215 ЦК України. У такому разі майно може бути витребувано на підставі статті 388 ЦК України шляхом подання віндикаційного позову. Проте, суд апеляційної інстанції не встановив факт добросовісного чи недобросовісного набуття спірного майна, наслідком якого є витребування або відмова у витребуванні набутого ним майна відповідно до статті 388 ЦК України.
      Залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 13 липня 2016 року зазначив про те, що у разі наявності підстав для визнання публічних торгів недійсними у первісний стан шляхом реституції повертаються сторони договору – організатор та їх переможець, а майно підлягає повторному продажу з публічних торгів відповідно до порядку, встановленого для виконання судового рішення. У разі ухвалення рішення про витребування майна, таке рішення перешкоджатиме належному виконанню судового рішення про стягнення заборгованості з позивача.
      Вищий господарський суд України постановою від 8 квітня 2010 року скасував судові рішення попередніх інстанцій в частині задоволення позову про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та визнання права власності на спірне майно та відмовив в задоволенні позову в цій частині. Суд зазначив, що особі, яка вважає себе законним власником майна, і не є стороною правочинів з перепродажу цього майна, належить право захищати порушені права шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння відповідно до статті 387 ЦК України. Встановивши недійсність договору купівлі-продажу у зв’язку з відсутністю у продавця права на відчуження спірного майна, тим самим встановивши факт незаконного вибуття майна, яке належить позивачу на праві власності, з його володіння, суди попередніх інстанцій не врахували, що сукупність наведених обставин свідчить про наявність правових підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння, які не можуть бути задоволено одночасно з визнанням недійсними договорів, в яких позивач не є стороною.
      У постанові Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року (справа № 3-98гс11) викладено правовий висновок, що частина друга статті 388 ЦК України містить заборону витребування майна у добросовісного набувача, якщо це майно було продано у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень.
      Верховний Суд України у постанові від 13 лютого 2013 року (справа № 6-174цс12) виклав правовий висновок та зазначив про те, що виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, тому така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 цього Кодексу). При цьому підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 та зареєстрованим в указаному Міністерстві 2 листопада 1999 року за № 745/4038.
      У постановах від 17 грудня 2014 року (справа № 6-143цс14) і 18 листопада 2015 року (справа № 6-1884цс15) Верховний Суд України зазначив про те, що при розгляді питання про дотримання при проведення торгів положень пункту 3.11 Тимчасового положення суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується до продажу. При цьому під письмовим повідомленням слід розуміти не тільки направлення відповідних відомостей зазначеним особам у письмовому вигляді, а й отримання цими особами відомостей, які мають бути їм повідомлені. Сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких недійсними. Головна умова, яка повинна бути встановлена судами, це наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому окрім наявності порушення норм закону при проведенні прилюдних торгів повинно бути присутнє порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними. Наслідком визнання результату прилюдних торгів, яким фактично є оформлений у вигляді протоколу про результати торгів договір купівлі-продажу, недійсним є повернення сторін договору купівлі-продажу – продавця і покупця - до первісного стану, тобто реституція як спосіб захисту, що характерний для зобов’язальних відносин. 
      Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 24 червня 2015 року (справа № 6-251цс15), одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини 1 статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
      Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року (справа № 6-1203цс15) зазначив, що за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.
      У постанові від 2 березня 2016 року (справа № 6-3090цс15) Верховний Суд України виклав правовий висновок, згідно з яким за загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, cудові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. 
      Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. 
      Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
      Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
      Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
      За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
      Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
      Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
      У справі, яка переглядається, суд встановив, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_1 на підставі заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2012 року, яке в подальшому було скасовано.
      Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
      Оскільки спірна квартира вибула без волі її власника ОСОБА_1, то він має право витребувати це майно від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. 
      Судове рішення, яке заявниця просить переглянути, є обґрунтованим, суд правильно застосував положення статті 388 ЦК України.
      Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_4 і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 до ОСОБА_4, Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ПП «СП «Юстиція», про визнання недійсними прилюдних торгів з продажу квартири АДРЕСА_2, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення, витребування квартири з чужого незаконного володіння та визнання права власності на неї.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України 
       
      постановили:
      У задоволенні заяви ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2015 року в частині позовних вимог ОСОБА_7, ОСОБА_1 до ОСОБА_4, Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, приватне підприємство «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», про визнання недійсними прилюдних торгів з продажу квартири АДРЕСА_2, скасування акту державного виконавця про проведення прилюдних торгів, визнання недійсними свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та протоколу їх проведення, витребування квартири з чужого незаконного володіння та визнання права власності на неї відмовити. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, яка встановлена пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. 
       
      Головуючий: В.І. Гуменюк
      Судді:
      І.С. Берднік
      А.А. Ємець
      Т.Є. Жайворонок
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-2233цс16
      Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. 
      Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
      Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
      Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
      За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
      Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
      Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
      Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
      Суддя Верховного Суду України    В.І. Гуменюк
      Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2233цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/51AE1EBFC566E5F3C22580A700417CD5
    • Автор: 0720
      Новая позиция ВСУ 6-36цс15 прямо противоположна заключениям 6-39цс13 и 6-247цс14

      ВСУ действует явно в интересах банкиров. Растерянность 2014 года прошла и теперь снова можно дрючить клиентов банков как и раньше — как заемщиков, так и вкладчиков.
       
       
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 грудня 2016 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів:
      Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом комунального підприємства «Одесміськелектротранс» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про відшкодування шкоди в порядку регресу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 9 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 9 листопада 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У березні 2015 року Комунальне підприємство «Одесміськелектротранс» (далі – КП «Одесміськелектротранс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу.
      Позивач зазначав, що 25 березня 2004 року сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля марки «Мазда» під керуванням ОСОБА_1 та трамвая T-З під керуванням працівника КП «Одесміськелектротранс» ОСОБА_3. Унаслідок ДТП ОСОБА_2 зазнала ушкодження здоров’я.
      Вироком Приморського районного суду м. Одеси від 24 грудня 2004 року в ДТП визнана спільна вина ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (шкода ОСОБА_2 була завдана їх спільними винними діями.
      Оскільки ОСОБА_3 на час скоєння ДТП перебувала у трудових відносинах з КП «Одесміськелектротранс», відповідальність за шкоду завдану нею несе КП «Одесміськелектротранс». Обов’язок по відшкодуванню завданої ОСОБА_3 шкоди ним виконано, а тому на підставі статті 1191 ЦК України позивач має право регресної вимоги до іншого солідарного боржника – ОСОБА_1 за вирахуванням частки, що припадає на КП «Одесміськелектротранс», як особи, що відшкодовує шкоду завдану своїм працівником.
      Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 9 червня 2015 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 9 листопада 2015 року, позов задоволено: стягнуто зі ОСОБА_1 на користь КП «Одесміськелектротранс» в регресному порядку суму 43 536 грн 73 коп., яка включає 50 % від коштів, сплачених позивачем ОСОБА_2, в якості: компенсації втраченого заробітку за сімнадцять місяців починаючи з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 року на підставі рішення апеляційного суду Харківської області від 18 липня 2007 року, що складає 3 088 грн 10 коп.; витрат на спеціальний медичний догляд за період з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 рік, що складає 12 073 грн 50 коп.; витрат на постійний сторонній догляд за період з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 року, що складає 6 036 грн 75 коп.; витрат на побутове обслуговування за період з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 року, що складає 3 018 грн 36 коп.; витрат на придбання ліків за період з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 року, що складає 2 440 грн; витрат на придбання виробів медичного призначення з 2 вересня 2013 року по 31 квітня 2015 року, що складає 5 360 грн; витрат на придбання путівки на санаторно-курортного лікування, що складає 11 520 грн.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 1188 та 1190 ЦК України.
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року та 18 березня 2015 року.
      Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановленому цим Кодексом.
      За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 березня 2004 року сталася ДТП за участю автомобіля марки «Мазда» під керуванням ОСОБА_1 та трамвая T-З під керуванням працівника КП «Одесміськелектротранс» ОСОБА_3. Внаслідок ДТП ОСОБА_2 зазнала ушкодження здоров’я.
      Вироком Приморського районного суду м. Одеси від 24 грудня 2004 року в ДТП визнана спільна вина ОСОБА_1 та ОСОБА_3.
      Рішенням Малиновського районного суду від 9 липня 2012 року частково задоволено позов ОСОБА_2 до КП «Одесміськелектротранс», стягнуто на користь ОСОБА_2 з КП «Одесміськелектротранс» 3 900 грн витрат на спеціальний медичний догляд за період з 2 березня 2012 року по 19 червня 2012 року і надалі ухвалено стягувати щомісячно в розмірі однієї мінімальної заробітної плати; 1 950 грн витрат на постійний сторонній догляд з 2 березня 2012 року по 19 червня 2012 року і надалі стягувати щомісячно в розмірі 0,5 мінімальної заробітної плати; 975 грн витрат на побутове обслуговування з 2 березня 2012 року по 19 червня 2012 року і надалі стягувати щомісячно в розмірі 0,25 мінімальної заробітної плати; 876 грн витрат на придбання ліків з 2 березня 2012 року по 19 червня 2012 року і надалі стягувати щомісячно 244 грн, 536 грн витрат на придбання виробів медичного призначення з 2 березня 2012 року по 19 червня 2012 року і надалі щомісячно, 11 520 грн витрат на придбання путівки на санаторно-курортного лікування щорічно.
      Ухвалюючи рішення про задоволення позову КП «Одесміськелектротранс», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що шкоду третій особі було заподіяно унаслідок взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки, а тому відповідно до частини першої статті 1190 ЦК України вони несуть солідарну відповідальність перед потерпілою. Враховуючи, що остання пред’явила в суді вимоги лише до одного з них згідно зі статтею 543 ЦК України то на підставі частини першої статті 1191 ЦК України КП «Одесміськелектротранс» має право зворотної вимоги (регресу) до іншої винної особи (ОСОБА_1) у розмірі Ѕ частини від виплаченого постраждалій особі відшкодування.
      Разом з тим ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року та 18 березня 2015 року, на які посилається у своїй заяві ОСОБА_1, не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення та передав справу на новий розгляд, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. 
      За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. 
      Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. 
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палати у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 9 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 9 листопада 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді: 
      В.І. Гуменюк 
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко 
      Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-1075цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2FBB187CDDB97528C22580A0002FC11E
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      21 грудня 2016 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., 
      Сімоненко В.М., 
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з додатковою відповідальністю «Страхове товариство з додатковою відповідальністю «Глобус», про відшкодування шкоди за заявою приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У листопаді 2014 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Арсенал Страхування» (далі – ПрАТ «СК «Арсенал Страхування») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди. 
      Позивач зазначав, що 13 грудня 2012 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» та Державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі – ДП «НАЕК «Енергоатом») уклали договір добровільного страхування наземного транспортного засобу – автомобіля марки «Skoda Superb», власником якого є ДП «НАЕК «Енергоатом». 
      6 серпня 2013 року сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю вказаного транспортного засобу під керуванням ОСОБА_2 та автомобіля марки ВАЗ 21013 під керуванням ОСОБА_1, що призвела до пошкодження автомобіля марки «Skoda Superb», вартість відновлювального ремонту якого відповідно до рахунку-фактури від 27 серпня 2013 року становила 32 тис. 918 грн 23 коп. 
      25 вересня 2013 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» виплатило ДП «НАЕК» «Енергоатом» 32 тис. 918 грн 23 коп. страхового відшкодування.
      Цивільно-правова відповідальність водія автомобіля марки ВАЗ 21013 на момент ДТП була застрахована в товаристві з додатковою відповідальністю «Страхове товариство з додатковою відповідальністю «Глобус» (далі – ТДВ «Глобус»). 18 грудня 2013 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» направило ТДВ «Глобус» претензію щодо відшкодування збитків у порядку суброгації, на що отримало відповідь про те, що поліс обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності щодо автомобіля ВАЗ 21013 не діє. 
      З огляду на зазначене позивач просив стягнути з водія автомобіля ВАЗ 21013 ОСОБА_1 як винної в ДТП особи 32 тис. 918 грн 23 коп. у рахунок відшкодування збитків у порядку суброгації.
      Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 9 липня 2015 року в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» відмовив. 
      Апеляційний суд м. Києва 15 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» відмовив. 
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 липня 2016 року поновив ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» строк для касаційного оскарження рішення апеляційного суду та відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 
       
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» просить скасувати зазначене судове рішення та прийняти нове рішення про задоволення його позовних вимог з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 993, 1194 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 27 Закону України «Про страхування».
      На обґрунтування заяви ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» надало копії постанов Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року та 20 січня 2016 року.
       
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
       
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
       
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 грудня 2012 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» та ДП «НАЕК «Енергоатом» уклали договір добровільного страхування наземного транспортного засобу, предметом якого є майнові інтереси, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням застрахованим транспортним засобом «Skoda Superb». 
      6 серпня 2013 року на вул. Ізюмській, 5 у м. Києві сталася ДТП за участю транспортного засобу марки «Skoda Superb» під керуванням ОСОБА_2 та автомобіля марки ВАЗ 21013 під керуванням ОСОБА_1.
      ОСОБА_2 є водієм третього класу автотранспортної служби у ВП «Управління справами» ДП «НАЕК «Енергоатом» та керував автомобілем марки «Skoda Superb» на підставі подорожнього листа службового легкового автомобіля від 6 серпня 2013 року.
      ОСОБА_1 керував автомобілем марки ВАЗ 21013 на підставі довіреності на володіння, користування і розпорядження цим автомобілем, посвідченої приватним нотаріусом 9 березня 2013 року, та довіреності на володіння, користування і розпорядження цим автомобілем, посвідченої приватним нотаріусом 27 березня 2013 року. 
      Голосіївський районний суд м. Києва постановою від 13 вересня 2013 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення та притягнув його до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу.
      Автомобіль марки «Skoda Superb» унаслідок ДТП отримав механічні пошкодження, що підтверджується довідкою Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України від 6 серпня 2013 року.
      На виконання умов договору добровільного страхування наземного транспортного засобу від 13 грудня 2012 року ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» виплатило ДП «НАЕК «Енергоатом» 32 тис. 918 грн 23 коп. страхового відшкодування, розмір якого розрахований на підставі рахунку-фактури від 27 серпня 2013 року, розрахунку страхового відшкодування та страхового акта від 19 вересня 2013 року.
      Автомобіль ВАЗ 21013 – це забезпечений транспортний засіб за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності згідно з полісом від 5 вересня 2012 року, строк дії якого з 6 вересня 2012 року до 5 вересня 2013 року; страховиком за цим полісом є ТДВ «Глобус»; страхувальником – ОСОБА_3. 
      У листі від 6 серпня 2014 року ТДВ «Глобус» зазначило, що на момент укладення договору страхування від 5 вересня 2012 року транспортний засіб марки ВАЗ 21013 уже був забезпеченим транспортним засобом у приватному акціонерному товаристві «Страхова компанія «Лафорт», тому вважає, що новий договір страхування є нікчемним.
       
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування», суд першої інстанції виходив з того, що цивільно-правова відповідальність відповідача на момент ДТП була застрахована ТДВ «Глобус», чинність полісу від 5 вересня 2013 року позивач не спростував, тому суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 не є належним відповідачем у цій справі і не повинен відшкодовувати збитки, понесені позивачем. 
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» з інших правових підстав, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що власником автомобіля марки «Skoda Superb» є ОСОБА_4, яка на підставі довіреності від 9 березня 2013 року уповноважила ОСОБА_5 на володіння, користування і розпорядження цим автомобілем, який зі свого боку 27 березня 2013 року на підставі довіреності уповноважив ОСОБА_1 на володіння та користування вказаним автомобілем. На підставі полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страховик – ТДВ «Глобус») у період із 6 вересня 2012 року до 5 вересня 2013 року було забезпечено цивільно-правову відповідальність страхувальника ОСОБА_3 щодо транспортного засобу марки «Skoda Superb»; цим страховим полісом не передбачено забезпечення (страхування) цивільно-правової відповідальності інших осіб, що можуть використовувати вказаний автомобіль. Оскільки доказів на підтвердження того, що забезпечений транспортний засіб марки «Skoda Superb» є власністю винної у ДТП особи – ОСОБА_1, немає, останнього не можна вважати особою, що може бути наділена правами чи обов’язками страхувальника на підставі договору страхування від 5 вересня 2012 року; крім того, страхувальником у полісі визначено лише ОСОБА_3, проте правовідносин між ним і ОСОБА_1 немає. 
       
      Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обрати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.
      У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року, також наданій заявником для порівняння, зроблено висновок про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним і суд не має права відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована. У разі задоволення такого позову заподіювач шкоди не позбавлений можливості пред’явити майнові вимоги до страхової компанії, з якою він уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 
       
      Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 993, 1194 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування».
       
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні до подібних правовідносин зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      За змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
      Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
      За статтею 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
      Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, зокрема, шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України).
       
      Згідно зі статтею 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.
      Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
      Згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана оплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
      З огляду на зазначені положення ЦК України факт завдання шкоди майну потерпілого джерелом підвищеної небезпеки, якщо ця особа (потерпілий) не перебуває в договірних правовідносинах з особою, яка завдала шкоди, та/або якщо завдання такого роду шкоди не пов’язане з виконанням цими особами обов’язків за договором, породжує виникнення позадоговірного, деліктного зобов’язання. 
      Воно виникає з факту завдання шкоди й припиняється належним виконанням у момент відшкодування потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Сторонами деліктного зобов’язання класично виступають потерпілий (кредитор) і особа, яка завдала шкоди (боржник). 
      За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України). 
      Разом з тим правила регулювання деліктних зобов’язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, якщо законом передбачено такий обов’язок.
      Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають з обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
      До сфери обов’язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV). 
      Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон № 1961-IV (стаття 3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV). 
      Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого.
      За змістом Закону № 1961-IV (статті 9, 22–31, 35, 36) настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов’язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на його отримання, подає страховику заяву про страхове відшкодування. Таке відшкодування повинне відповідати розміру оціненої шкоди, але якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.
      З огляду на зазначене сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу. 
      Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому право потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі кореспондується з відповідним обов’язком боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в якому потерпілий так само має право вимоги до боржника – в договірному зобов’язанні ним є страховик. 
      Разом з тим зазначені зобов’язання не виключають одне одного. Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування – виплата, яка здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах страхової суми та в разі, якщо подія, внаслідок якої завдано шкоди, буде кваліфікована як страховий випадок. 
      Неодержання потерпілим страхового відшкодування за договором (або його одержання, якщо страхового відшкодування недостатньо для повного покриття шкоди) не обов’язково припиняє деліктне зобов’язання, й особа, яка завдала шкоди, залишається зобов’язаною. 
      При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за договором: на його, третьої особи, користь страховик зобов’язаний виконати обов’язок зі здійснення страхового відшкодування. 
      Особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України). Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (частина друга статті 14 цього Кодексу).
      Відповідно до статті 511 ЦК України зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору. 
      З огляду на зазначене право на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов’язує одержувати його. При цьому відмова від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє права на відшкодування шкоди в деліктному зобов’язанні. 
      Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в частині другій статті 16 ЦК України.
      Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.
      Оскільки суди встановили вину відповідача у вчиненні ДТП та факт сплати ПрАТ «СК «Арсенал Страхування» суми страхового відшкодування, то вимоги позивача до ОСОБА_1 є обґрунтованими. 
       
      Аналогічні правові висновки Верховний Суд України висловив у постановах від 23 грудня 2015 року та 20 січня 2016 року, наданих заявником для порівняння. 
       
      Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 993, 1194 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі, та прийняття нового рішення про задоволення позовних вимог.
       
      Відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
      Керуючись частиною першою статті 88, пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
       
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2016 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва 9 липня 2015 року скасувати.
      Стягнути з ОСОБА_1 на користь приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» 32 тис. 918 грн 23 коп. страхового відшкодування, а також судові витрати в розмірі 3 тис. 291 грн. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      В.М. Сімоненко 
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-2097цс16
      За змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
      Право на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов’язує одержувати його. При цьому відмова від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє права на відшкодування шкоди в деліктному зобов’язанні. 
      Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в частині другій статті 16 ЦК України.
      Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2097цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B15F495B627B0036C225809F0039188B