ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о возможности игнорирования прав детей при заключении договора

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   9 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      6
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      4
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

111 сообщений в этой теме

babaika

 

пословицу о божьей росе знаете? Так вот, это о Вас. А что касается моей позиции и умения ее отстаивать, то уважая Ваше стремление учиться (Вы как то писали об этом);), осваивайте:  справа за № 6-405цс15, ВСУ. 

  • Активный участн
2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
15 часов назад, alex_s_2000 сказал:

babaika

 

пословицу о божьей росе знаете? Так вот, это о Вас. А что касается моей позиции и умения ее отстаивать, то уважая Ваше стремление учиться (Вы как то писали об этом);), осваивайте:  справа за № 6-405цс15, ВСУ. 

  • Активный участн

Хорошее решение и хорошая работа, - пройти три инстанции, которые явно не хотели принимать законное решение, которое было бы не в пользу банка, и заставить ВСУ пересмотреть...! Поздравляю ! Если не секрет, что сказал Ивано-Франковский миський суд ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
14 часов назад, alex_s_2000 сказал:

babaika

 

пословицу о божьей росе знаете? Так вот, это о Вас. А что касается моей позиции и умения ее отстаивать, то уважая Ваше стремление учиться (Вы как то писали об этом);), осваивайте:  справа за № 6-405цс15, ВСУ. 

  • Активный участн

Не хотел отвечать на очередное хамство и глупость, но при наличии некоторого свободного времени решил таки )))

Вы поговорку «що сіре, те й вовк.» знаете? Так это о вас и о тех кто так упорно вам лайкает не пытаясь вникнуть в суть вопроса (но то им считается).

Теперь по сути, -

Что такого прогрессивного или положительного в данном решении?

Отменили и вернули на пересмотр в части процессуального положения сторон. Мать подписывала договор, но была привлечена третьей стороной. Короче, хотели обхитрить, да не получилось. ВСУ усмотрел и вернул. Поскольку  в полномочия ВСУ не входит решение вопроса об изменении процессуального положения сторон и привлечение к участию в деле соответчиков.  Результаты пересмотра предсказуемы.

 

..пи...си.. на будущее. Надумаете кого - либо поучать попробуйте не просто выложить решение, а ещё и выразить свою мысль. Очень неплохо было бы, если бы вы ещё внимательно изучали не только резолютивную часть, а и как минимум описательную часть и мотивировочную часть решения, не говоря о преамбуле. Может быть, тогда и диалог состоится.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 17.12.2016 в 22:37, ANTIRAID сказал:

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 листопада 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Херсонської області ОСОБА_5, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, треті особи: Суворовський районний відділ у м. Херсоні Управління державної міграційної служби в Херсонській області, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку за заявою ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, 

в с т а н о в и л а:

У вересні 2014 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, 2003 року народження, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень.

Зазначала, що з 27 вересня 2002 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, від шлюбу мають доньку ОСОБА_2, 2003 року народження. З 2007 року вона разом із своєю сім’єю проживає в житловому будинку за АДРЕСА_1, власником якого на підставі свідоцтва про право власності від 1 жовтня 2007 року є її чоловік – ОСОБА_4.

31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір безпроцентної позики, за яким останній отримав у борг 330 тис. грн. Цього ж дня на забезпечення виконання договору позики між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки житлового будинку та земельної ділянки.

Посилаючись на те, що на момент укладення договору іпотеки право користування будинком, переданим у іпотеку, мала неповнолітня дитина, а дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору отримано не було, ОСОБА_1 на підставі положень Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), пункту 3 частини першої статті 71 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) просила визнати недійсним вказаний іпотечний договір та скасувати накладені заборони у відповідних державних реєстрах.

У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку.

Зазначала, що відповідно до договору позики від 31 серпня 2012 року надала у борг ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 330 тис. грн зі строком повернення на першу вимогу позикодавця протягом 7 календарних днів від дня пред’явлення такої вимоги. Вимога про повернення позики була надіслана 2 вересня 2014 року та отримана позичальником 19 вересня 2014 року, проте свої зобов’язання за договором ОСОБА_4 не виконав, а тому станом на 8 жовтня 2014 року заборгованість становила 330 298 грн 36 коп., з яких 330 тис. грн. заборгованості за позикою, 298 грн 36 коп. 3 % річних за період з 28 вересня до 8 жовтня 2014 року.

На забезпечення виконання договору позики 31 серпня 2012 року між ними було укладено договір іпотеки житлового будинку за АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою. 18 вересня 2014 року на адресу боржника було надіслано вимогу про виселення, яку отримано ним 19 вересня 2014 року, однак спірний житловий будинок відповідачами не звільнено.

ОСОБА_3 просила суд звернути стягнення на належні ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, а також виселити з вказаного житлового будинку відповідачів без надання іншого житлового приміщення, зняти їх з реєстраційного обліку.

Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено: визнано дійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселено з житлового будинку за АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без надання іншого житлового приміщення зі зняттям їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; скасовано в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборону на відчуження нерухомого майна – житлового будинку за АДРЕСА_1, та земельної ділянки площею S_1 за цією ж адресою; скасовано обтяження в Державному реєстрі іпотек на житловий будинок за АДРЕСА_1, та на земельну ділянку площею S_1 за цією ж адресою.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 Сімейного кодексу України.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року та 20 січня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 27 вересня 2002 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, від шлюбу мають доньку - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.

22 жовтня 2007 року та 17 липня 2008 року ОСОБА_4 уклав із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договори кредиту, на забезпечення яких між тими ж сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого був спірний будинок за АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого 1 жовтня 2007 року Степанівською сільською радою м. Херсона. При укладенні договору іпотеки будинок був недобудований, тому сім’я не була в ньому зареєстрована, а їх донька була зареєстрована за місцем проживання матері у її батьків.

Після добудови будинку сім’я з дитиною 1 жовтня 2010 року зареєструвалися в ньому.

У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у ОСОБА_4 перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» виникла заборгованість в розмірі 41 тис. доларів США, яку банк вимагав погасити до кінця серпня 2012 року, вказуючи, що в іншому випадку зверне стягнення на предмет іпотеки.

З метою уникнення втрати будинку, подружжя вирішили позичити кошти, маючи намір в наступному сплатити борг, так як в цьому випадку вони сплачували би борг без сплати процентів за користування позикою, на що погодилася їх знайома ОСОБА_3, яка надала їм у борг 42 тис. доларів США. Цими коштами було погашено заборгованість за кредитом перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», договори кредиту та іпотеки з ним були припинені, всі обтяження зі спірного будинку було знято.

31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5.

При цьому подружжя в своїх заявах повідомило нотаріуса про те, що діють в інтересах сім’ї та в будинку не зареєстровані і не мають права користування малолітні і неповнолітні діти. Крім того, ними надано довідку від 31 серпня 2012 року про склад сім’ї та реєстрацію в будинку ОСОБА_4, яка підтверджує відсутність інших зареєстрованих членів сім’ї в даному будинку. Разом з тим згідно довідки від 10 липня 2014 року, в спірному будинку з 5 жовтня 2010 року зареєстрована неповнолітня донька ОСОБА_2.

Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову та відмову в первісному позові, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для визнання договору іпотеки недійсним відсутні, оскільки на час укладення договору іпотеки, який було вчинено хоча і без дозволу органів опіки та піклування, проте він відповідав інтересам дитини, а тому є дійсним, а оскільки умови договору позики належним чином не виконуються, вимога про повернення коштів залишилася без задоволення, зустрічний позов про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає задоволенню.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення первісного позову та відмову у зустрічному позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що договір іпотеки на підставі положень статей 203, 215, 224 ЦК України є недійсним, оскільки у порушення вимог статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» його укладено без попередньої згоди органу опіки та піклування, враховуючи, що на момент укладення цього договору право користування житловим будинком (предметом іпотеки) мала неповнолітня ОСОБА_2, 2003 року народження.

Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, рішення в яких надані заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. 

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. 

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. 

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої–четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. 

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право проживання дитини в жилому приміщенні, надавши недостовірну довідку та нотаріально посвідчену заяву про те, що укладення договору іпотеки відповідає інтересам сім’ї та не порушує прав їх малолітньої дитини.

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. 

Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка зазначила факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору.

За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої на користування житлом.

Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року та рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді: В.І. Гуменюк
Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 9 листопада 2016 року у справі
6-930цс16

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. 

Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-930цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C7A55481AB20865EC22580890048317C

А когда уже разгонят этот состав ВСУ

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 19.12.2016 в 15:21, babaika сказал:

Вам третий раз повторяю свою позицию указывая на аргументы, для вас лично выделено черным:

Считаю решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

Суд защищает нарушенное право. Чем право малолетнего было нарушено? В иске об этом ни слова.

Статья 215 ГК Украины говорит о том, что основанием для определения договора недействительным есть несоблюдение в момент совершения сделки требований которые установлены ч.1-3 и 5,6 ст.203 этого Кодекса.

Теперь вернёмся к этой статьи. ч.1 - Содержание сделки не должно протеворечить этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам.

 

Как видим их этой нормы, разговор идёт не о нарушенных правах, а о нарушении законов.

И если ст.12 Закона  «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст.17  «Про охорону дитинства» , ст.177 СК Украины предусматривает обязательно разрешение соответствующего органа, а при его отсутствии  в соответствии со ст.224 ЦК такой договор уже есть никчемным.

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

И хотите сказать, что ВСУ об этом не знает.......конечно знает.....но интересы банков  важнеее.....

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 минуты назад, ремикс сказал:

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-396цс15

Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, ремикс сказал:

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

Вы обращаетесь в суд с какой целью? Видимо защитить нарушенное право не так ли?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, ремикс сказал:
2 часа назад, ремикс сказал:

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-396цс15



 

Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.



 

Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові.



 

Вот именно так и я оцениваю любую ситуацию связанную с ипотекой, в которой есть дети!

Не важно, что сделал противоправное ипотекодатель, главное, что при наличии детей есть определенный регламент, установленный ЗАКОНОМ, и как не хотите, но его надо выполнять! Нарушенное право ребенка, на самом деле, присутстует на втором плане, т.к. на первом плане был нарушен закон.

Пусть ребенок имел право пользования ипотечным жильем до и после заключения договора ипотеки, и как бы его права не нарушены, но вопрос стартует не от нарушения его прав, а с нарушения закона.

Например, человек является свиделем преступления, его права не нарушены, но он заявляет о чем? о проишествии, а читая между строк, о нарушении закона того или иного. Почему в ситуации ипотека+дети надо доказывать нарушение прав ребенка, а не исследовать нарушение гос.органами законодательства. Т.е. суды умышленно (вряд ли от не знания) переводят вектор в другое направление. Я точно не знаю, чем мои действия сегодня отольються мне завтра. Но я точно знаю, что вчера, сегодня и завтра при нарушении закона, я буду нести за это ответственность.

Так почему "опека", "банки" и суды в т.ч. съезжают и выдумывают всевозможные уловки, что виноваты все, но только не они. Да, Бог с ними с неграмотными или хитрыми родителями и/или опекунами, но ведь ЗАКОН стоин на защите прав детей! Так пусть он их и защищает! Пусть дети владеют и/или пользуются жильем, которое гарантирует и защищает им закон, а те кто "спокусился", нарушил закон, схитрил, "договорился" и т.д., и т.п. несут в установленном ЗАКОНОМ ответственность, не взирая на лица.

(вот разошелся...) Если это был родитель, скрывший наличие прав у ребенка - наказать по закону, если это банк, который закрыл глаза на то, что ему предоставили доки, что у заемщика есть дети с правами на ипотечное жилье - наказать банк, если "опека" дала неправомочно добро или проявила бездеятельность, то наказать их. НО дети тут причем!

ПС. Заключенный ипотечный договор априори подразумевает положения, которые в будущем обязательно могут нарушить права ребенка, если он имеет какие-то права на ипотеку. Поэтому край цинизма ВСУ требовать доказательств, что при заключении ДИ при наличии детей были нарушения. Они есть по ЗАКОНУ при его не соблюдении!


 

ПС2. прошу прощения за эмоции, но так "строить" правосудие в нашей стране в отношении детей - это просто.... даже не знаю как в рамках приличия сказать...

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 часа назад, ремикс сказал:

Как видим их этой нормы, разговор идёт не о нарушенных правах, а о нарушении законов.

Абсолютно точно...

 

3 часа назад, ремикс сказал:

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

Дык об этом и шла речь во всех спорах..но как же ВСУ выкрутился ? Как всегда - переставил все "с ног на голову"

 

2 часа назад, ais сказал:

Пусть ребенок имел право пользования ипотечным жильем до и после заключения договора ипотеки, и как бы его права не нарушены, но вопрос стартует не от нарушения его прав, а с нарушения закона.

Но как заставить этих Романюков и Ко видеть, использовать и чтить Закон, а не интересы толстосумов ? Как говорит один хороший специалист - в Украине нет правосудия, а есть вечные интересы !

2 часа назад, ais сказал:

Да, Бог с ними с неграмотными или хитрыми родителями и/или опекунами, но ведь ЗАКОН стоин на защите прав детей!

Сам по себе Закон в Украине не может защищать (пока, к сожалению), потому что в извращенной судебной системе право на использования Закона имеет не тот, для кого Закон создавался, а кучка гавн...дов,и эти гавн...ды, вместо того, чтобы стоять на страже соблюдения Закона, устроили аукцион - кто больше заплатит за "правильное" применение Закона ! Тут уже не цинизм, а преступление !

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, ais сказал:

так "строить" правосудие в нашей стране в отношении детей - это просто.

У нас так все строится, а не только правосудие :(

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Уважаемый west11, " Сам по себе Закон в Украине не может защищать (пока, к сожалению), потому что в извращенной судебной системе право на использования Закона имеет не тот, для кого Закон создавался, а кучка гавн...дов,и эти гавн...ды, вместо того, чтобы стоять на страже соблюдения Закона, устроили аукцион - кто больше заплатит за "правильное" применение Закона ! Тут уже не цинизм, а преступление ! " - ИСКЛЮЧИТЕЛЬНО ТОЧНО И ЁМКО. Но дело в том, что среди нас нимало babaika's. А это есть - БЕДА... Увы.

 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 часа назад, ремикс сказал:

Статья 215 ГК Украины говорит о том, что основанием для определения договора недействительным есть несоблюдение в момент совершения сделки требований которые установлены ч.1-3 и 5,6 ст.203 этого Кодекса.

Теперь вернёмся к этой статьи. ч.1 - Содержание сделки не должно протеворечить этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам.

Разве содержание договора ипотеки противоречит этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 часа назад, ремикс сказал:

Как видим их этой нормы, разговор идёт не о нарушенных правах, а о нарушении законов.

И если ст.12 Закона  «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст.17  «Про охорону дитинства» , ст.177 СК Украины предусматривает обязательно разрешение соответствующего органа, а при его отсутствии  в соответствии со ст.224 ЦК такой договор уже есть никчемным.

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

Вы в гражданском процессе. Вам нужно не «закон защищать», а оспаривать нарушенное право с применением закона, который такое право защищает. Необходимо создать спор о праве.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, ais сказал:

Вот именно так и я оцениваю любую ситуацию связанную с ипотекой, в которой есть дети!

Не важно, что сделал противоправное ипотекодатель, главное, что при наличии детей есть определенный регламент, установленный ЗАКОНОМ, и как не хотите, но его надо выполнять! Нарушенное право ребенка, на самом деле, присутстует на втором плане, т.к. на первом плане был нарушен закон.

Пусть ребенок имел право пользования ипотечным жильем до и после заключения договора ипотеки, и как бы его права не нарушены, но вопрос стартует не от нарушения его прав, а с нарушения закона.

Например, человек является свиделем преступления, его права не нарушены, но он заявляет о чем? о проишествии, а читая между строк, о нарушении закона того или иного. Почему в ситуации ипотека+дети надо доказывать нарушение прав ребенка, а не исследовать нарушение гос.органами законодательства. Т.е. суды умышленно (вряд ли от не знания) переводят вектор в другое направление. Я точно не знаю, чем мои действия сегодня отольються мне завтра. Но я точно знаю, что вчера, сегодня и завтра при нарушении закона, я буду нести за это ответственность.

Так почему "опека", "банки" и суды в т.ч. съезжают и выдумывают всевозможные уловки, что виноваты все, но только не они. Да, Бог с ними с неграмотными или хитрыми родителями и/или опекунами, но ведь ЗАКОН стоин на защите прав детей! Так пусть он их и защищает! Пусть дети владеют и/или пользуются жильем, которое гарантирует и защищает им закон, а те кто "спокусился", нарушил закон, схитрил, "договорился" и т.д., и т.п. несут в установленном ЗАКОНОМ ответственность, не взирая на лица.

(вот разошелся...) Если это был родитель, скрывший наличие прав у ребенка - наказать по закону, если это банк, который закрыл глаза на то, что ему предоставили доки, что у заемщика есть дети с правами на ипотечное жилье - наказать банк, если "опека" дала неправомочно добро или проявила бездеятельность, то наказать их. НО дети тут причем!

ПС. Заключенный ипотечный договор априори подразумевает положения, которые в будущем обязательно могут нарушить права ребенка, если он имеет какие-то права на ипотеку. Поэтому край цинизма ВСУ требовать доказательств, что при заключении ДИ при наличии детей были нарушения. Они есть по ЗАКОНУ при его не соблюдении!


 

ПС2. прошу прощения за эмоции, но так "строить" правосудие в нашей стране в отношении детей - это просто.... даже не знаю как в рамках приличия сказать...

 

От души, очень эмоционально, но не более чем порассуждать на кухне.

Родители/опекуны умышленно нарушая закон с целью получения выгоды/благ предоставляют неправдивую/ложную информацию вводя в обман кредитора, гос/службы , нотариуса/госрегистратора и в завершении всего суд. При этом обращаются в суд не предоставляя ни единого доказательства, которым подтверждено нарушенное право малолетнего, которое они же сами и нарушили (по их мнению). Это верх цинизма. Оказывается, по мнению некоторых достаточно тыкнуть пальцев в норму и все права защищены. Ох как просто.  Все рассуждения построены на «мне так хочется» и все должны так думать и плевать на то, что нет доказательств, нет спора о праве. Судьи плохие, юристы плохие, все плохое , но главное что мы хорошие. Всех надули (так думали) и не получилось (суды тыкают носом и спускают с небес на землю).

Не на суды нужно пенять, а верно оспаривать нарушенное право, применяя тот самый закон, который был нарушен при совершении сделки.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Общая картина споров на которые суды тыкают носом. Краткие примеры.

 

Прошу суд признать договор  ипотеки недействительным  на том простом основании, что моя жена милая и порядочная женщина передала в ипотеку недвижимость в которой уже лет 20-ть проживает Иван Иванович (времена тяжелые сдаем в аренду), но которая принадлежит моей жене. Малолетний всю дорогу проживает вместе с нами одной семьёй в другой недвижимости, которая принадлежит нашей маме (докази додаються). Прошу суд обратить внимание, что на момент подписания договора и регистрации мы конечно же умолчали о наличии малолетнего. Иначе нам бы никто и нихрена не дал. Но суд, вы должны потому что есть закон который тра…та…та и так далее..

Или прошу  (тоже самое )….. на том основании, что мой муж передал вместе со мной, а я не возражала в ипотеку недвижимость право пользования которой имеет наш малолетний который на момент передачи ещё не родился, но теперь тут проживает.

Или …тоже самое…на основании того, что мы передали недвижимость в ипотеку проживая в ней семьей с малолетним, но при регистрации скрыли от кредитора, нотариуса и в нарушении закона от ООП этот факт. Но мы действовали в интересах семьи и малолетнего.

Или…. Являясь бабушкой малолетнего и представляя его интересы прошу (тоже самое)….на основании того что мой сын (урод) и его жена (сука) передали в ипотеку недвижимость путем введения в обман кредитора, ООП, нотариуса умышленно сокрыв факт права пользования/владения малолетнего на недвижимое имущество. Прошу их расстрелять, а договор признать незаконным.  И прочий подобный бред….

 Суды тыкают носом, но народу это не нра…., значит суды козлы банкирами проплаченные, а мы такие все «белые и пушистые».

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Нужно понимать, что право защищено законом и если законом «вытерли ноги» то соответственно нарушили право и свободы.

И самое важное. Само по себе нарушение или оспаривание гражданских прав еще не влечет спора о праве.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

babaika 

тоже ярко картинки набросали, что все заемщики негодяи, а банки, нотари, опека и суды - белые и пушистые. Только Вы забыли о том, что ипотечный договор - это договор оферты или присосединения, что заемщик в большинстве своем человек не имеющий специальных знаний ни финансовых, ни юридических, а значит им можно манипулировать в свою пользу.

Ну, и конечно, вы рассматривая вопрос односторонне, полностью исключили тех заемщиков, которые все указали (есть дети, документы об их правах), но банки и нотари не обращались за разрешением в опеку, т.к. получили бы отказ. А как в этих случаях ваше виденье справедливости в суде?

ПС. в любом ДИ есть пункт, который приводит к потере прав собственности или пользования ипотечным жильем, поэтому при наличии детей этот договор уже есть нарушение закона. Повторюсь, этот договор составил не заемщик, а банк, заведомо зная, умышленно.

ПС2. а может надо в админ.суд подавать на бездействие службы опеки, приведшее к тому, что банк и нотарь превысив свои полномочия оформили ДИ без решения опеки, когда заемщик подал все доки при заключении ДИ, включая сведения о детях? Мое мнение, что если даже в паспорте у одного из родителей есть запись о наличии детей, без каких либо других доков, банк, согласно закона, должен был обратиться в опеку за разрешением на осуществлении сделки.

ПС3. у меня складывается такое впечатление, что мы стоим по разные стороны "баррикады", т.к. нарушения со стороны банков, нотарей, опеки и судов воспринимается Вами как должное, что нарушения прав беззащитного по сути ребенка, как справедливое. Почему ребенок должен страдать от того даже, если его родители (опекуны) поступили не правильно либо неосозновая, что делают правонарушение?  В конце концом их вину надо еще доказать, но этого никто не делает. Почему не работает у Вас схема по аналогии "о защите детей от насильства родителей"? Это ведь похожая ситуация - родители превысили свои полномочия, покусились на права ребенка. Там ребенка защищают, а здесь нет. Ответ прост: здесь процесс связан с банками, а там бытовуха, на которую по большому счету тоже насрать, но опека проявляет неслыханный интузиазм и забирает ребенка в приют. Почему бы здесь недобросовестные стороны по ДИ не наказать бы, а ребенка защитить и оставить жить в своем жилье.

Ну, да ладно, что то меня опять "порвало" на эмоции....:)

 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Почему эмоции это плохо ? А разве односторонний и необьектиный подход ВСУ не есть закономерная причина таких эмоций? ВСУ в особи Романюков работает на систему а не на закон, поэтому Украина имеет долг 450 млрд. Эвро по решениям ЭСПЧ в пользу граждан Украины. Что тоже не аргумент в пользу "качества" деятельности ВСУ-ков? Что же это за Высший суд который не способен защитить ПРАВА своих граждан?! Наверное тоже из-за "недосказанности" нарушения таковых ? :-)

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

БАБАЙКА, КОНЧАЙТЕ ЗВИЗДЕТЬ (уже просто смотреть тошнит) Вы, наверное, прежде чем разразиться своей писаниной на счет "прав" детально консультируетесь с определенными ублюдками из ВСУ. Подход у вас поразительно напоминает ёйний. Я имею ввиду следующее: для них главное в определенного характера делах не установить законность и правомерность применения закона, а найти какую-то не совсем абсурдную схему обойти закон. Бабайка, Закон охраняет и гарантирует права, а значит само нарушение Закона есть нарушением права. Ибо права неотделимы от закона и нарушение закона в любом виде нарушает целостность и устойчивость конструкции. У нас ЭТО происходит сейчас. Попробуйте, если в состоянии (без консультаций :-))) проанализировать к чему привело нарушение закона, повлекшего нарушение прав заемщиков в 2006-2007 годах. Или Вы думаете курс 26, - 50% банков (хотя туда им и дорога - главное что б деньги вернули), нарушение прав детей, 200-ти миллиардный офшорный "отток", создание фонда гарантирования, да то же постановление 483 НБУ и п.  11 пленума №5 ВССУ, ВСУшные махинации со сроками исковой давности (ст. 266 ГКУ)  и так далее, и так далее, и так далее - не оттуда произрастают?. А это, дорогуша, жизнь миллионов людей.  Да, кстати, я Вас спрашивал, а как быть с классификацией нарушений ПДД на пустынных перекрестках (чьи права нарушаются). Помните? Вы мне ахинею накалякали. Помните? Так что, если у Вас возникнет желание "полялякать" на счет уважения, к Вам, то Вы уж оглянитесь на все. Ок?  

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 07.01.2017 в 00:40, babaika сказал:

Разве содержание договора ипотеки противоречит этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам?

ДА, да и ещё раз ДА, за отсутствием соответствующего разрешения в соответствии со ст.224 ЦК такой договор уже есть никчемным - никчемным 

И далеко ходить не надо ведь ВСУ до этого вызнавал факт нарушения  ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-396цс15. И таких решений достаточно много.

Здесь просто проявление бля...ва со стороны ВСУ. 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
8 часов назад, ремикс сказал:

Здесь просто проявление бля...ва со стороны ВСУ.

Прошу прощения за дубляж... но не мог отказать себе ( и другим участникам Форума) в удовольствии еще раз дать лицезреть крик души юридического сообщества вызванный волной правового нигилизма от ВСУ  :rolleyes:

И когда все наши труды, наработки, конструкции от количества перейдут в качество...

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 08.01.2017 в 21:12, alex_s_2000 сказал:

БАБАЙКА, КОНЧАЙТЕ ЗВИЗДЕТЬ (уже просто смотреть тошнит) Вы, наверное, прежде чем разразиться своей писаниной на счет "прав" детально консультируетесь с определенными ублюдками из ВСУ. Подход у вас поразительно напоминает ёйний. Я имею ввиду следующее: для них главное в определенного характера делах не установить законность и правомерность применения закона, а найти какую-то не совсем абсурдную схему обойти закон. Бабайка, Закон охраняет и гарантирует права, а значит само нарушение Закона есть нарушением права. Ибо права неотделимы от закона и нарушение закона в любом виде нарушает целостность и устойчивость конструкции. У нас ЭТО происходит сейчас. Попробуйте, если в состоянии (без консультаций :-))) проанализировать к чему привело нарушение закона, повлекшего нарушение прав заемщиков в 2006-2007 годах. Или Вы думаете курс 26, - 50% банков (хотя туда им и дорога - главное что б деньги вернули), нарушение прав детей, 200-ти миллиардный офшорный "отток", создание фонда гарантирования, да то же постановление 483 НБУ и п.  11 пленума №5 ВССУ, ВСУшные махинации со сроками исковой давности (ст. 266 ГКУ)  и так далее, и так далее, и так далее - не оттуда произрастают?. А это, дорогуша, жизнь миллионов людей.  Да, кстати, я Вас спрашивал, а как быть с классификацией нарушений ПДД на пустынных перекрестках (чьи права нарушаются). Помните? Вы мне ахинею накалякали. Помните? Так что, если у Вас возникнет желание "полялякать" на счет уважения, к Вам, то Вы уж оглянитесь на все. Ок?  

Трогательный спич, с уклоном на истерику...))))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 07.01.2017 в 14:48, ais сказал:

babaika 

тоже ярко картинки набросали, что все заемщики негодяи, а банки, нотари, опека и суды - белые и пушистые. Только Вы забыли о том, что ипотечный договор - это договор оферты или присосединения, что заемщик в большинстве своем человек не имеющий специальных знаний ни финансовых, ни юридических, а значит им можно манипулировать в свою пользу.

Ну, и конечно, вы рассматривая вопрос односторонне, полностью исключили тех заемщиков, которые все указали (есть дети, документы об их правах), но банки и нотари не обращались за разрешением в опеку, т.к. получили бы отказ. А как в этих случаях ваше виденье справедливости в суде?

ПС. в любом ДИ есть пункт, который приводит к потере прав собственности или пользования ипотечным жильем, поэтому при наличии детей этот договор уже есть нарушение закона. Повторюсь, этот договор составил не заемщик, а банк, заведомо зная, умышленно.

ПС2. а может надо в админ.суд подавать на бездействие службы опеки, приведшее к тому, что банк и нотарь превысив свои полномочия оформили ДИ без решения опеки, когда заемщик подал все доки при заключении ДИ, включая сведения о детях? Мое мнение, что если даже в паспорте у одного из родителей есть запись о наличии детей, без каких либо других доков, банк, согласно закона, должен был обратиться в опеку за разрешением на осуществлении сделки.

ПС3. у меня складывается такое впечатление, что мы стоим по разные стороны "баррикады", т.к. нарушения со стороны банков, нотарей, опеки и судов воспринимается Вами как должное, что нарушения прав беззащитного по сути ребенка, как справедливое. Почему ребенок должен страдать от того даже, если его родители (опекуны) поступили не правильно либо неосозновая, что делают правонарушение?  В конце концом их вину надо еще доказать, но этого никто не делает. Почему не работает у Вас схема по аналогии "о защите детей от насильства родителей"? Это ведь похожая ситуация - родители превысили свои полномочия, покусились на права ребенка. Там ребенка защищают, а здесь нет. Ответ прост: здесь процесс связан с банками, а там бытовуха, на которую по большому счету тоже насрать, но опека проявляет неслыханный интузиазм и забирает ребенка в приют. Почему бы здесь недобросовестные стороны по ДИ не наказать бы, а ребенка защитить и оставить жить в своем жилье.

Ну, да ладно, что то меня опять "порвало" на эмоции....:)

 

Вы видимо забыли, что банк вносит данные в договор на основании полученных данных от заемщика, а не сам себе придумывает.

Приведите пример, которым подтвердите, что некий заемщик добросовестно и честно указал о наличии малолетних и при этом подтвердил это документально, а негодяи нотариусы во главе с банками взяли и заключили такие договора, проигнорировав ООП. Если такие единичные примеры и существуют, что маловероятно, то они скорее всего были по договорняку за откаты и нотариусу придется не сладко. Но я например не встречал ни единого подобного случая.

Банк ничего не обязан, кроме как выдать кр/средства (но мы не об этом). Это обязанность родителя/опекуна подавать достоверные данные. Но одной записи в паспорте мало. В Органах ОиП тоже не ясновидящие и яснослышащие сидят. Откуда там знают, что совершают родители в обход закона, нарушая права малолетних?

Верно. Мы стоим по разные стороны в данном вопросе. Я  рассматриваю ситуацию с позиции норм морали и действующего законодательства, но вы как я предполагаю, рассматриваете с позиции личной выгоды попирая закон, при совершении сделки имея умысел в дальнейшем уйти от обязательств опираясь исключительно на закон, т.е. на недействительность, которую сами собственно и инициировали. Вину доказать не сложно, вопрос в другом, кому это нужно. Права ребёнка/малолетнего необходимо защищать в любом случае, но защищать, а не заниматься популизмом. Я в начале темы писал, что ВСУ прав и сейчас считаю, что прав и только на том основании, что защита ограниченная и бездарная. ВСУ очередной раз на это тыкает носом. Вопрос серьезный и подходить к нему необходимо не шаблонно как тут некоторые активные пользователи считают, а очень подготовлено и очень часто креативно. Пока шаблонно будете отстаивать права, такие и результаты будете получать.

Знаете, так и вертится написать «нечего на зеркало пенять, коли рожа кривая» (с). Сразу оговорюсь, данная поговорка ни к кому лично из участников обсуждения и ни на кого не намекая из участников обсуждения. Это красноречивое выражение применительно ко всем без исключения движущимся по шаблонам,  тупо обвиняя во всех своих бедах и неудачах всех, но не себя.

Вот из решения ВСУ:  Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

По этим обстоятельствам считаю данное решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Суд защищает нарушенное право.

В 07.01.2017 в 14:48, ais сказал:

Почему бы здесь недобросовестные стороны по ДИ не наказать бы, а ребенка защитить и оставить жить в своем жилье.
 

Привлекайте, кто мешает. Только не забывайте, что практически во всех случаях привлекать придется родителей/опекунов.

В 07.01.2017 в 14:48, ais сказал:

 В конце концом их вину надо еще доказать, но этого никто не делает. Почему не работает у Вас схема по аналогии "о защите детей от насильства родителей"? Это ведь похожая ситуация - родители превысили свои полномочия, покусились на права ребенка. Там ребенка защищают, а здесь нет. Ответ прост: здесь процесс связан с банками, а там бытовуха, на которую по большому счету тоже насрать, но опека проявляет неслыханный интузиазм и забирает ребенка в приют.

 

Доказать вину не сложно, при желании.

Вы приводите в сравнение на мой взгляд совершенно разные категории правонарушений.

Оставить на попечении кого? Родителя/опекуна нарушившего право малолетнего? Но дело даже не в этом, проблема в том, что право не доказано.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Я прошу прощения за свои 5 копеек, но 

babaika сказал " Приведите пример, которым подтвердите, что некий заемщик добросовестно и честно указал о наличии малолетних и при этом подтвердил это документально, а негодяи нотариусы во главе с банками взяли и заключили такие договора, проигнорировав ООП. Если такие единичные примеры и существуют, что маловероятно, то они скорее всего были по договорняку за откаты и нотариусу придется не сладко. Но я например не встречал ни единого подобного случая"

у меня такой случай, в залог дали квартиру, прописаны там не были жена с ребёнком,так как сказали что ребёнка надо выписать,  но о существовании ребёнка все знали, он же записан у нас в паспортах, жена собственник квартиры, 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 часа назад, babaika сказал:

Доказать вину не сложно, при желании.

Увы, Бабайка обсуждает только то, что, как ему кажется, имеет более выгодную правовою позицию, при этом абсолютно игнорируя контраргументы:

 

В 07.01.2017 в 00:40, babaika сказал:
В 06.01.2017 в 18:32, ремикс сказал:

Статья 215 ГК Украины говорит о том, что основанием для определения договора недействительным есть несоблюдение в момент совершения сделки требований которые установлены ч.1-3 и 5,6 ст.203 этого Кодекса.

Теперь вернёмся к этой статьи. ч.1 - Содержание сделки не должно протеворечить этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам.

Разве содержание договора ипотеки противоречит этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам?

Вам привели законодательное обоснование предусматривающее признание недействительным договора  - ст. 203, 215 ЦК, а в ответ - вопрос !?  Вся тактика Бабайки сводится к тому, чтобы провоцировать самого оппонента доказывать свои же аргументы, а самому (Бабайке) "парить" над процессом. В тех случаях, когда "парить" не получается, происходит  вбрасывание никчемных аргументов или отсылочных реплик ("вы не дочитали", "вы не разобрались", "я уже это доказал", "это все эмоции" и т.п. - наработки из судебных процессов) и провоцировать оппонентов на их опротестование. Результат - аргументов нет, позиция слабая или отсутствует, но зато остается  "эго" непобедимого в дискуссии. Только что дает такая дискуссия ? 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 вересня 2013 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі:
      Головуючого Яреми А.Г.,
      Суддів: Барбари В.П., Гуменюка В.І., Потильчака О.І.,
      Патрюка М.В., Балюка М.І., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Ємця А.А.,
      Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Шицького І.Б.,
      розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2013 року у справі за скаргою публічного акціонерного товариства «Західінкомбанк» на постанову державного виконавця,
      в с т а н о в и л и :
      У вересні 2012 року публічне акціонерне товариство «Західінкомбанк» (далі – ПАТ «Західінкомбанк») звернулося до суду зі скаргою на постанову державного виконавця. Заявник зазначав, що постановою головного державного виконавця Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції від 30 березня 2009 року було відкрито виконавче провадження про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 457 000 доларів США. Постановою державного виконавця від 8 квітня 2009 року зазначене виконавче провадження було приєднано до вже існуючого на той час зведеного виконавчого провадження стосовно стягнення боргів з ПАТ «Західінкомбанк». Постановою головного державного виконавця Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції від 31 травня 2012 року відкрито ще одне виконавче провадження про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 69 405,99 доларів США, яке постановою від 7 червня 2012 року також було приєднано до зазначеного вище зведеного виконавчого провадження.
      Постановою виконуючого обов’язки начальника управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області від 17 серпня 2012 року головного державного виконавця Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції зобов’язано в строк до 20 серпня 2012 року передати матеріали виконавчих проваджень про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 457 000 доларів США та 69 405,99 доларів США до відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області. Зазначену постанову було обґрунтовано тим, що згідно зі ст.ст. 21 та 33 Закону України «Про виконавче провадження» у разі відкриття в органі державної виконавчої служби кількох виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника вони об’єднуються у зведене виконавче провадження, а відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції в області підвідомчі виконавчі документи, суми зобов’язання за якими становлять від 3 до 10 000 000 грн.
      Оскаржуючи постанову про передачу матеріалів виконавчого провадження з відділу ДВС Луцького міського управління юстиції до відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області, ПАТ «Західінкомбанк» посилалося на те, що 30 березня 2009 року виконавче провадження головним державним виконавцем Першого відділу ДВС Луцького міського управління юстиції було відкрито правомірно і це відповідало чинній на той час редакції ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження», а ст. 33 зазначеного Закону не регулює порядку передачі виконавчого провадження з одного відділу до іншого, а лише встановлює підстави об’єднання виконавчих проваджень в одному відділі, в якому вони відкритті.
      Посилаючись на зазначені обставини ПАТ «Західінкомбанк», просило визнати дії і постанову виконуючого обов’язки начальника управління ДВС Головного управління юстиції у Волинській області щодо передачі матеріалів виконавчих проваджень про стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» на користь ОСОБА_1 457 000 доларів США та 69 405,99 доларів США незаконними. 
      Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 1 жовтня 2012 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 9 листопада 2012 року, скаргу ПАТ «Західінкомбанк» задоволено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2013 року касаційні скарги ОСОБА_1 та управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Волинській області відхилено, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. 
      У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_1 просить скасувати судове рішення касаційного суду та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційних інстанцій ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802.
      Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення заявника ОСОБА_1 на підтримання заяви та представника ПАТ «Західінкомбанк» ОСОБА_2 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає.
      Постановляючи ухвалу про визнання дій державного виконавця незаконними суд виходив із того, що після приєднань виконавчих проваджень до вже існуючого зведеного виконавчого провадження вони перестали існувати як окремі виконавчі провадження і передавати їх на виконання до іншого відділу державної виконавчої служби можливості не було, а можливість їх вилучення із зведеного виконавчого провадження законом не передбачена. До того ж до підвідомчості відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції в області віднесено виконання конкретного рішення, сума зобов’язань за яким перевищує встановлені ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження» межі, а не сукупна сума зобов’язань за кількома рішеннями. 
      У постанові Вищого господарського суду України від 17 грудня 2008 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, зроблено висновок про те, що підстави передачі виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого регулюються не тільки Законом України «Про виконавче провадження», а й чинним на той час Порядком передачі матеріалів виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого або виконавчої групи, від одного державного виконавця до іншого, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 17 травня 2004 року № 38/5 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17 травня 2004 року за № 625/9224, відповідно до п. 2.2 якого передача виконавчих проваджень з одного відділу примусового виконання рішень до іншого може здійснюватися за рішенням керівника відділу примусового виконання рішень департаменту ДВС Міністерства юстиції України щодо будь-яких виконавчих проваджень, що перебувають в органах державної виконавчої служби. 
      У постанові Вищого господарського суду України від 6 березня 2013 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми закону також посилається заявник, Вищий господарський суд України вказав, що згідно з пунктами 6.1, 6.3, 6.4 – 6.6. Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802, виконавче провадження може бути передано від одного органу державної виконавчої служби до іншого у випадках, визначених Законом, та в порядку, встановленому цією Інструкцією.
      Однак, зазначені висновки Вищого господарського суду України не суперечать висновку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі, що переглядається, і не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах
      За таких обставин слід дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви. 
      Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л и :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.
      Головуючий А.Г. Ярема
      Судді: В.П. Барбара
      М.В. Патрюк
      М.І. Балюк
      І.С. Берднік
      Л.І. Григор’єва
      В.С. Гуль
      В.І. Гуменюк
      А.А. Ємець
      Т.Є. Жайворонок
      Н.П. Лященко
      В.В. Онопенко
      Л.І. Охрімчук
      О.І. Потильчак
      Я.М. Романюк
      Ю.Л. Сенін
      І.Б. Шицький
      Постанова від 11 вересня 2013 року № 6-68цс13
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7FC299651883CE1FC2257C92003A6BF9
       
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Ухвала
      іменем україни
      20 січня 2016 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
      головуючого Мартинюка В.І.
      суддів: Гвоздика П.О., Завгородньої І.М., 
      розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція», Богунського відділу Державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, орган опіки та піклування Житомирської міської ради, про визнання протоколу про проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна та торгів недійсними, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року,
      в с т а н о в и л а:
      У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція» (далі - ПП «СП «Юстиція»), Богунського відділу Державної виконавчої служби Житомирського міського управління юстиції (далі - Богунського ВДВС Житомирського МУЮ), ОСОБА_2 про визнання недійсними протоколу № 14/781/12/А-1 від 15 лютого 2013 року про проведення прилюдних торгів та прилюдних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_1.
      В обґрунтування позову зазначала, що спірна квартира є спільним майном подружжя, оскільки придбана у 2002 році, в період її перебування в шлюбі з ОСОБА_4 Також вказувала про те, що її не було повідомлено про відчуження належного їй нерухомого майна. Крім того зазначала про порушення прав неповнолітньої дитини. Яка була зареєстрована у реалізованій з прилюдних торгів квартирі.
      Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 15 червня 2015 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
      Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року рішення Богунського районного суду м. Житомира від 15 червня 2015 рокускасовано й ухвалено нове рішення, яким визнано недійсними прилюдні торги від 15 лютого 2013 року та складений за результатом їх проведення протокол № 14/781/12/А-1 від 15 лютого 2013 року про проведення прилюдних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_1, загальною площею 45,04 кв. м, житловою площею 31,4 кв.м.
      Стягнуто з ПП «СП «Юстиція», Богунського ВДВС Житомирського МУЮ та ОСОБА_2 по 126,13 грн з кожного на користь ОСОБА_1 понесених судових витрат.
      У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року скасувати, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення у справі, яким відмовити у задоволені позову ОСОБА_1
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.
      Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позову, суд першої інстанції виходив із того, що право власності на належну ОСОБА_1 частину квартири не було зареєстроване у встановленому законом порядку, а тому не було порушено, а також із того, що у зв'язку з реалізацією спірного майна права малолітньої дитини не зачіпаються.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив із доведеності та обґрунтованості позову.
      Судом встановлено, що з 18 вересня 1999 року до 9 квітня 2009 року ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, в період якого, у 2002 році, була придбана спірна квартира.
      У серпні 2010 року державним виконавцем Богунського ВДВС Житомирського МУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_4 та інших осіб заборгованості за кредитним договором на користь кредитної спілки «Оберіг», описано та арештовано спірну квартиру.
      У подальшому з прилюдних торгів здійснено продаж вказаної квартири ОСОБА_2, яка згодом продала її ОСОБА_3
      Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, про те, що спірна квартира є спільною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4, як така, що придбана ними у період шлюбу.
      Право власності на квартиру зареєстровано в органах БТІ у 2002 році. Власником квартири зазначений ОСОБА_4, але сам по собі факт реєстрації спірного нерухомого майна на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише тій особі, на ім'я якої воно зареєстровано, майно і в цьому випадку є спільною сумісною власністю подружжя, відповідно до діючої на той час ст. 22 КпШС.
      Отже, відчуження належної позивачеві частки в квартирі на публічних торгах без її згоди порушило її право, як співвласника вказаного майна.
      Крім того, правочин з продажу спірної квартири вчинено без згоди на це органу опіки та піклування, що є порушенням прав малолітньої дитини, оскільки остання була зареєстрована та проживала на спірній житловій площі разом із батьками: ОСОБА_1 та ОСОБА_4
      Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції відповідає обставинам справи та ґрунтується на доказах, яким дана правильна оцінка.
      Під час вирішення спору апеляційним судом правильно визначено характер спірних правовідносин, правильно визначено норму права, яка регулює спірні правовідносини, та надано належну оцінку усім доказам, зібраним у справі.
      Наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують.
      Згідно з положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
      Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
      у х в а л и л а:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
      Рішення апеляційного суду Житомирської області від 22 липня 2015 року залишити без змін. 
      Ухвала оскарженню не підлягає.
      Головуючий Судді:В.І. Мартинюк П.О. Гвоздик І.М. Завгородня
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/55252620
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 січня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М., 
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року,
      в с т а н о в и л а :
      У травні 2014 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на наявність заборгованості внаслідок неналежного виконання зобов‘язання за кредитним договором, укладеним 14 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1. У рахунок погашення заборгованості ПАТ «Ощадбанк» просило стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у сумі 455 тис. 079 грн 64 коп та звернути стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1, яку на забезпечення кредитного договору ОСОБА_3 передав в іпотеку банку на підставі договору поруки від 14 серпня 2008 року.
      Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Ощадбанк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій і задовольнити позовні вимоги банку в повному обсязі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку».
      На підтвердження своїх доводів ПАТ «Ощадбанк» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
      За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 14 серпні 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 348 тис. грн зі сплатою 20,5 % річних строком на 120 місяців і терміном остаточного повернення кредиту не пізніше 13 серпня 2018 року. Додатковим договором НОМЕР_1 від 19 жовтня 2011 року сторони змінили термін остаточного погашення кредиту до 30 жовтня 2011 року.
      З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором банк, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 того ж дня уклали договір поруки, згідно з яким поручителі зобов'язалися перед банком відповідати солідарно та в повному обсязі за своєчасне та повне виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором.
      Крім того, 14 серпня 2008 року банк та ОСОБА_3 уклали договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку банкові передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1.
      Судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року достроково стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 357 тис. 796 грн 51 коп.
      Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 23 грудня 2011 року розстрочено виконання судового наказу від 13 травня 2010 року до серпня 2018 року відповідно до графіку, який визначає щомісячний платіж у розмірі 2 тис. 935 грн 71 коп. 
      З матеріалів справи вбачається, що на виконання ухвали суду в частині розстрочення платежів за кредитним договором відповідач ОСОБА_1 здійснював і продовжує здійснювати оплату заборгованості, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями. Сукупний розмір внесених ним коштів свідчить не лише про належне погашення кредитної заборгованості відповідно до встановленого графіку, а й про внесення коштів у більшому розмірі, ніж це необхідно, за рахунок чого утворилась переплата. 
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок заборгованості, стягнутої судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року та розстроченої ухвалою цього ж суду від 23 грудня 2011 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник належним чином виконує ухвалу суду, якою було розстрочено виконання судового наказу про стягнення кредитної заборгованості, отже, свої зобов‘язання виконує, у зв’язку із чим правові підстави для стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні.
      Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15) суд касаційної інстанції, дійшовши висновків про скасування рішень судів попередніх інстанцій та передавши справи на новий розгляд, виходив з установленого судами факту невиконання зобов‘язань боржником перед кредитором і після ухвалення судових рішень про стягнення заборгованості.
      Отже, у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення в яких посилається заявниця, обґрунтовуючи свою заяву про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, встановлені судами при розгляді справ, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 ЦК України та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку». 
      За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року немає.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року відмовити. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк
      Постанова від 16 січня 2017 року № 6-492цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67698C0394DA29E7C22580CE0033CF52
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      8 лютого 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М.,
      за участю заявниці ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Фармацевтична фірма «Дарниця» до ОСОБА_1 про стягнення грошової суми за договором купівлі-продажу квартири за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У липні 2014 року приватне акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ПрАТ «ФФ «Дарниця») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 6 лютого 1997 року між закритим акціонерним товариством «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ЗАТ «ФФ «Дарниця»), правонаступником якого із 6 червня 2012 року є ПрАТ «ФФ «Дарниця», та ОСОБА_1, ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції становило 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на день укладення цього договору. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1.
      Посилаючись на те, що відповідачка сплатила кошти за договором у неналежному розмірі, оскільки сума боргу мала бути визначена за офіційним курсом національної валюти до долара США, установленим НБУ на день платежу, позивач під час розгляду справи збільшив позовні вимоги та просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 288 тис. 643 грн 50 коп. заборгованості за укладеним договором з урахуванням 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), а також судові витрати.
      Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 29 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року, позов ПрАТ «ФФ «Дарниця» задовольнив частково: стягнув на користь останнього з ОСОБА_1 214 тис. 941 грн 22 коп. за договором купівлі-продажу квартири; вирішив питання розподілу судових витрат.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції залишила без змін.
      27 липня 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень статті 99 Конституції України, статей 48, 60 та 169 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР) та вимог Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження своїх доводів заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2015 року.
      У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі рішення та ухвалити нове рішення.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно зі статтею 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.
      Суди під час розгляду справи встановили, що 31 серпня 1995 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» та ОСОБА_1, ОСОБА_4 уклали договір про дольове будівництво будинку АДРЕСА_1, за умовами якого ЗАТ «ФФ «Дарниця» зобов’язувалося після закінчення будівництва передати у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_4 квартиру, а останні – сплатити вартість житла.
      На виконання умов укладеного договору про дольове будівництво ОСОБА_1 сплатила ЗАТ «ФФ «Дарниця» внесок за квартиру в сумі 369 млн 585 тис. крб.
      Після введення будинку в експлуатацію 6 лютого 1997 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» (продавець) та ОСОБА_1, ОСОБА_4 (покупці) уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 6–7).
      У пункті 4 цього договору сторони узгодили, що продаж квартири здійснено за 32 тис. 200 грн, що на момент здійснення операції складає 17, 003 тис. умовних одиниць за курсом НБУ на день укладення договору.
      Покупець повинен був сплатити продавцю повну вартість квартири протягом 15 років з моменту укладення договору, тобто до 6 лютого 2012 року (пункт 5 договору).
      На виконання умов укладеного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 сплатила 32 тис. 200 грн, з яких 9 тис. 876 грн – до 30 листопада 2000 року та 22 тис. 324 грн – 7 вересня 2011 року (т.1, а.с. 117; т.2, а.с. 139–148).
      Відповідно до свідоцтва про смерть ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с. 85).
      17 грудня 2014 року ОСОБА_1 подала заяву про прийняття спадщини після смерті сина ОСОБА_4 (т.1, а.с. 135–146).
      Задовольняючи позовні вимоги ПрАТ «ФФ «Дарниця», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, дійшов висновку про наявність заборгованості ОСОБА_1 перед позивачем за спірним договором купівлі-продажу.
      Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками, зауваживши, що належним виконанням зобов’язань за договором купівлі-продажу є внесення грошових коштів у національній валюті України в сумі, що на день здійснення платежу відповідає еквіваленту визначеної вартості квартири, зазначеній у договорі в умовних одиницях, перерахованого в гривню за офіційним курсом НБУ долара США до гривні.
      Наданою для порівняння ухвалою від 21 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «ФФ «Дарниця», установивши повне виконання відповідачами зобов’язань з оплати вартості квартири.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
      Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.
      Тобто закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.
      Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
      Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).
      Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
      За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ПрАТ «ФФ «Дарниця» послалося на пункт 4 укладеного з відповідачкою договору купівлі-продажу та положення статті 526 ЦК України.
      Установивши, що в спірному договорі купівлі-продажу сторони визначили грошовий еквівалент в умовних одиницях здійснюваної в національній валюті операції, суди не звернули уваги на те, що в пункті 4 цього договору зазначено еквівалент вартості квартири на день укладення договору, тобто 21 лютого 1997 року.
      За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, передчасно стягнув з відповідачки кошти, обчисливши суму заборгованості в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу.
      Судам слід з’ясувати порядок обчислення суми, що підлягає сплаті за укладеним сторонами договором, зокрема встановити: чи є належним виконанням зобов’язання зі сплати суми в розмірі 32 тис. 200 грн, що відповідає еквіваленту вартості квартири на день укладення договору; чи сума заборгованості визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу.
      Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
      Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді:
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-1905цс16
      Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 
      Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет) валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.
      Закон передбачає обов’язкове здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не забороняє використання в обчисленні розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.
      Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
      Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).
      Такими випадками є статті 193, 524 та 533 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
      За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 8 лютого 2017 року № 6-1905цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1553BFB1003370C3C22580C6004257BB
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 лютого 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Державного підприємства обслуговування повітряного руху України до ОСОБА_1, третя особа – Всеукраїнська профспілка «Федерація профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв’язку України», про стягнення одноразової грошової допомоги за заявою Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У жовтні 2015 року Державне підприємство обслуговування повітряного руху України (далі – ДП «Украерорух») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа – Всеукраїнська профспілка «Федерація профспілок авіапрацівників радіолокації, радіонавігації і зв’язку України», про стягнення одноразової грошової допомоги в розмірі 157 тис. грн. 
      Зазначало, що з 2010 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДП «Украерорух», у ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників. На виконання вимог статті 44 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) та умов колективного договору ОСОБА_1 було виплачено вихідну допомогу.
      Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2015 року, яке набрало законної сили, наказ про звільнення ОСОБА_1 було визнано незаконним та поновлено його на посаді, яку він займав до звільнення, а також сплачено середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Посилаючись на вказані обставини позивач вважає, що відповідач втратив правові підстави для набуття одноразової грошової допомоги у розмірі 157 тис грн. виплаченої йому на підставі колективного договору, а тому згідно статті 1212 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та пункту 2.3.3 додатку 17 до пункту 6.25 колективного договору виплачена ОСОБА_1 допомога в сумі 157 тис. грн підлягає поверненню.
      Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ДП «Украерорух» відхилено, судові рішення залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ДП «Украерорух» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та направити справу на новий розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1212, 1215 ЦК України та статті 44 КЗпП України.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ДП «Украерорух» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня, 14 вересня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року.
      Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ДП «Украерорух» - ОСОБА_2, представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДП «Украерорух».
      Наказом НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, та виплачено йому одноразову грошову допомогу в розмірі 200 тис. грн згідно з додатком 17 до пункту 6.25 колективного договору та в розмірі одного середньомісячного заробітку на підставі статті 44 КЗпП України.
      Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2015, яке набрало законної сили, зазначений наказ про звільнення ОСОБА_1 було визнано незаконним та поновлено відповідача на посаді заступника начальника служби безпеки ДП «Украерорух», а також стягнуто з позивача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 81 тис. 915 грн 03 коп.
      На виконання зазначеного рішення суду ДП «Украерорух» 23 червня 2015 року видало наказ НОМЕР_2, згідно з яким відповідача поновлено на роботі, виплачено йому середній заробіток за час вимушеного прогулу та відповідно до пункту 5 цього наказу запропоновано ОСОБА_1 повернути до бухгалтерії виплачену йому на підставі додатку 17 до пункту 6.25 колективного договору одноразову грошову допомогу у зв’язку зі скасуванням наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 (том 1 а.с. 84).
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що грошова допомога була виплачена ОСОБА_1 відповідно до умов колективного договору у зв’язку зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Оскільки відповідача було поновлено на роботі, а наказ про його звільнення був скасований, тобто підстава, на якій було виплачено допомогу, відпала, зазначена допомога поверненню не підлягає з огляду на положення статті 1215 ЦК України.
      Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня, 14 вересня, 30 листопада 2016 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, за аналогічних обставин суд дійшов висновку про те, що наказ про звільнення працівників скасовано, трудові відносини з ними було продовжено, отже, відпали підстави для виплати їм одноразової грошової допомоги, оскільки відповідно до умов колективного договору виплата зазначених грошових коштів передбачена лише у разі звільнення працівника у зв’язку зі скороченням штату, а тому відповідно до статті 1212 ЦК України отримані суми підлягають поверненню.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      У постанові Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року міститься висновок про те, що в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов’язання повернути майно позивачу. 
      Отже, зазначена постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, в якій вона ухвалена, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана поверну потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. 
      Зі змісту цієї норми матеріального права вбачається, що зобов’язання у зв’язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом. 
      Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу па військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) – не менше двомісячного середнього заробітку; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38, 39) – у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
      За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав.
      Так, відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті:
      1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, але за умови відсутності:
      а) рахункової помилки зі сторони платника;
      б) недобросовісності з боку набувача;
      2) інше майно, якщо це встановлено законом.
      Суди зазначених вимог закону не врахували, належним чином не з’ясували та не дали оцінки діям відповідача, який отримавши грошову допомогу, оскаржив наказ, на підставі якого вона була виплачена.
      Зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
      У справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 1212, 1215 ЦК України та статті 44 КЗпП України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву Державного підприємства обслуговування повітряного руху України задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 лютого 2017 року у справі
      № 6-2711цс16
      Зобов’язання у зв’язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом. 
      За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав.
      Так, відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, але за умови відсутності: а) рахункової помилки зі сторони платника; б) недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом.
      Суди зазначених вимог закону не врахували, належним чином не з’ясували та не дали оцінки діям відповідача, який отримавши грошову допомогу, оскаржив наказ, на підставі якого вона була виплачена.
      Постанова від 1 лютого 2017 року № 6-2711цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/25891198A75510EFC22580C9002BA9AF