ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о возможности игнорирования прав детей при заключении договора

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   9 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      6
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      4
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

111 сообщений в этой теме

babaika

 

пословицу о божьей росе знаете? Так вот, это о Вас. А что касается моей позиции и умения ее отстаивать, то уважая Ваше стремление учиться (Вы как то писали об этом);), осваивайте:  справа за № 6-405цс15, ВСУ. 

  • Активный участн
2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
15 часов назад, alex_s_2000 сказал:

babaika

 

пословицу о божьей росе знаете? Так вот, это о Вас. А что касается моей позиции и умения ее отстаивать, то уважая Ваше стремление учиться (Вы как то писали об этом);), осваивайте:  справа за № 6-405цс15, ВСУ. 

  • Активный участн

Хорошее решение и хорошая работа, - пройти три инстанции, которые явно не хотели принимать законное решение, которое было бы не в пользу банка, и заставить ВСУ пересмотреть...! Поздравляю ! Если не секрет, что сказал Ивано-Франковский миський суд ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
14 часов назад, alex_s_2000 сказал:

babaika

 

пословицу о божьей росе знаете? Так вот, это о Вас. А что касается моей позиции и умения ее отстаивать, то уважая Ваше стремление учиться (Вы как то писали об этом);), осваивайте:  справа за № 6-405цс15, ВСУ. 

  • Активный участн

Не хотел отвечать на очередное хамство и глупость, но при наличии некоторого свободного времени решил таки )))

Вы поговорку «що сіре, те й вовк.» знаете? Так это о вас и о тех кто так упорно вам лайкает не пытаясь вникнуть в суть вопроса (но то им считается).

Теперь по сути, -

Что такого прогрессивного или положительного в данном решении?

Отменили и вернули на пересмотр в части процессуального положения сторон. Мать подписывала договор, но была привлечена третьей стороной. Короче, хотели обхитрить, да не получилось. ВСУ усмотрел и вернул. Поскольку  в полномочия ВСУ не входит решение вопроса об изменении процессуального положения сторон и привлечение к участию в деле соответчиков.  Результаты пересмотра предсказуемы.

 

..пи...си.. на будущее. Надумаете кого - либо поучать попробуйте не просто выложить решение, а ещё и выразить свою мысль. Очень неплохо было бы, если бы вы ещё внимательно изучали не только резолютивную часть, а и как минимум описательную часть и мотивировочную часть решения, не говоря о преамбуле. Может быть, тогда и диалог состоится.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 17.12.2016 в 22:37, ANTIRAID сказал:

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 листопада 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Херсонської області ОСОБА_5, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, треті особи: Суворовський районний відділ у м. Херсоні Управління державної міграційної служби в Херсонській області, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку за заявою ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, 

в с т а н о в и л а:

У вересні 2014 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, 2003 року народження, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень.

Зазначала, що з 27 вересня 2002 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, від шлюбу мають доньку ОСОБА_2, 2003 року народження. З 2007 року вона разом із своєю сім’єю проживає в житловому будинку за АДРЕСА_1, власником якого на підставі свідоцтва про право власності від 1 жовтня 2007 року є її чоловік – ОСОБА_4.

31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір безпроцентної позики, за яким останній отримав у борг 330 тис. грн. Цього ж дня на забезпечення виконання договору позики між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки житлового будинку та земельної ділянки.

Посилаючись на те, що на момент укладення договору іпотеки право користування будинком, переданим у іпотеку, мала неповнолітня дитина, а дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору отримано не було, ОСОБА_1 на підставі положень Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), пункту 3 частини першої статті 71 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) просила визнати недійсним вказаний іпотечний договір та скасувати накладені заборони у відповідних державних реєстрах.

У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку.

Зазначала, що відповідно до договору позики від 31 серпня 2012 року надала у борг ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 330 тис. грн зі строком повернення на першу вимогу позикодавця протягом 7 календарних днів від дня пред’явлення такої вимоги. Вимога про повернення позики була надіслана 2 вересня 2014 року та отримана позичальником 19 вересня 2014 року, проте свої зобов’язання за договором ОСОБА_4 не виконав, а тому станом на 8 жовтня 2014 року заборгованість становила 330 298 грн 36 коп., з яких 330 тис. грн. заборгованості за позикою, 298 грн 36 коп. 3 % річних за період з 28 вересня до 8 жовтня 2014 року.

На забезпечення виконання договору позики 31 серпня 2012 року між ними було укладено договір іпотеки житлового будинку за АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою. 18 вересня 2014 року на адресу боржника було надіслано вимогу про виселення, яку отримано ним 19 вересня 2014 року, однак спірний житловий будинок відповідачами не звільнено.

ОСОБА_3 просила суд звернути стягнення на належні ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, а також виселити з вказаного житлового будинку відповідачів без надання іншого житлового приміщення, зняти їх з реєстраційного обліку.

Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено: визнано дійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселено з житлового будинку за АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без надання іншого житлового приміщення зі зняттям їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; скасовано в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборону на відчуження нерухомого майна – житлового будинку за АДРЕСА_1, та земельної ділянки площею S_1 за цією ж адресою; скасовано обтяження в Державному реєстрі іпотек на житловий будинок за АДРЕСА_1, та на земельну ділянку площею S_1 за цією ж адресою.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 Сімейного кодексу України.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року та 20 січня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 27 вересня 2002 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, від шлюбу мають доньку - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.

22 жовтня 2007 року та 17 липня 2008 року ОСОБА_4 уклав із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договори кредиту, на забезпечення яких між тими ж сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого був спірний будинок за АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого 1 жовтня 2007 року Степанівською сільською радою м. Херсона. При укладенні договору іпотеки будинок був недобудований, тому сім’я не була в ньому зареєстрована, а їх донька була зареєстрована за місцем проживання матері у її батьків.

Після добудови будинку сім’я з дитиною 1 жовтня 2010 року зареєструвалися в ньому.

У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у ОСОБА_4 перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» виникла заборгованість в розмірі 41 тис. доларів США, яку банк вимагав погасити до кінця серпня 2012 року, вказуючи, що в іншому випадку зверне стягнення на предмет іпотеки.

З метою уникнення втрати будинку, подружжя вирішили позичити кошти, маючи намір в наступному сплатити борг, так як в цьому випадку вони сплачували би борг без сплати процентів за користування позикою, на що погодилася їх знайома ОСОБА_3, яка надала їм у борг 42 тис. доларів США. Цими коштами було погашено заборгованість за кредитом перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», договори кредиту та іпотеки з ним були припинені, всі обтяження зі спірного будинку було знято.

31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5.

При цьому подружжя в своїх заявах повідомило нотаріуса про те, що діють в інтересах сім’ї та в будинку не зареєстровані і не мають права користування малолітні і неповнолітні діти. Крім того, ними надано довідку від 31 серпня 2012 року про склад сім’ї та реєстрацію в будинку ОСОБА_4, яка підтверджує відсутність інших зареєстрованих членів сім’ї в даному будинку. Разом з тим згідно довідки від 10 липня 2014 року, в спірному будинку з 5 жовтня 2010 року зареєстрована неповнолітня донька ОСОБА_2.

Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову та відмову в первісному позові, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для визнання договору іпотеки недійсним відсутні, оскільки на час укладення договору іпотеки, який було вчинено хоча і без дозволу органів опіки та піклування, проте він відповідав інтересам дитини, а тому є дійсним, а оскільки умови договору позики належним чином не виконуються, вимога про повернення коштів залишилася без задоволення, зустрічний позов про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає задоволенню.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення первісного позову та відмову у зустрічному позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що договір іпотеки на підставі положень статей 203, 215, 224 ЦК України є недійсним, оскільки у порушення вимог статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» його укладено без попередньої згоди органу опіки та піклування, враховуючи, що на момент укладення цього договору право користування житловим будинком (предметом іпотеки) мала неповнолітня ОСОБА_2, 2003 року народження.

Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, рішення в яких надані заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. 

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. 

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. 

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої–четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. 

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право проживання дитини в жилому приміщенні, надавши недостовірну довідку та нотаріально посвідчену заяву про те, що укладення договору іпотеки відповідає інтересам сім’ї та не порушує прав їх малолітньої дитини.

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. 

Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка зазначила факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору.

За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої на користування житлом.

Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року та рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді: В.І. Гуменюк
Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 9 листопада 2016 року у справі
6-930цс16

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. 

Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-930цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C7A55481AB20865EC22580890048317C

А когда уже разгонят этот состав ВСУ

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 19.12.2016 в 15:21, babaika сказал:

Вам третий раз повторяю свою позицию указывая на аргументы, для вас лично выделено черным:

Считаю решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

Суд защищает нарушенное право. Чем право малолетнего было нарушено? В иске об этом ни слова.

Статья 215 ГК Украины говорит о том, что основанием для определения договора недействительным есть несоблюдение в момент совершения сделки требований которые установлены ч.1-3 и 5,6 ст.203 этого Кодекса.

Теперь вернёмся к этой статьи. ч.1 - Содержание сделки не должно протеворечить этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам.

 

Как видим их этой нормы, разговор идёт не о нарушенных правах, а о нарушении законов.

И если ст.12 Закона  «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст.17  «Про охорону дитинства» , ст.177 СК Украины предусматривает обязательно разрешение соответствующего органа, а при его отсутствии  в соответствии со ст.224 ЦК такой договор уже есть никчемным.

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

И хотите сказать, что ВСУ об этом не знает.......конечно знает.....но интересы банков  важнеее.....

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 минуты назад, ремикс сказал:

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-396цс15

Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, ремикс сказал:

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

Вы обращаетесь в суд с какой целью? Видимо защитить нарушенное право не так ли?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, ремикс сказал:
2 часа назад, ремикс сказал:

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-396цс15



 

Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.



 

Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові.



 

Вот именно так и я оцениваю любую ситуацию связанную с ипотекой, в которой есть дети!

Не важно, что сделал противоправное ипотекодатель, главное, что при наличии детей есть определенный регламент, установленный ЗАКОНОМ, и как не хотите, но его надо выполнять! Нарушенное право ребенка, на самом деле, присутстует на втором плане, т.к. на первом плане был нарушен закон.

Пусть ребенок имел право пользования ипотечным жильем до и после заключения договора ипотеки, и как бы его права не нарушены, но вопрос стартует не от нарушения его прав, а с нарушения закона.

Например, человек является свиделем преступления, его права не нарушены, но он заявляет о чем? о проишествии, а читая между строк, о нарушении закона того или иного. Почему в ситуации ипотека+дети надо доказывать нарушение прав ребенка, а не исследовать нарушение гос.органами законодательства. Т.е. суды умышленно (вряд ли от не знания) переводят вектор в другое направление. Я точно не знаю, чем мои действия сегодня отольються мне завтра. Но я точно знаю, что вчера, сегодня и завтра при нарушении закона, я буду нести за это ответственность.

Так почему "опека", "банки" и суды в т.ч. съезжают и выдумывают всевозможные уловки, что виноваты все, но только не они. Да, Бог с ними с неграмотными или хитрыми родителями и/или опекунами, но ведь ЗАКОН стоин на защите прав детей! Так пусть он их и защищает! Пусть дети владеют и/или пользуются жильем, которое гарантирует и защищает им закон, а те кто "спокусился", нарушил закон, схитрил, "договорился" и т.д., и т.п. несут в установленном ЗАКОНОМ ответственность, не взирая на лица.

(вот разошелся...) Если это был родитель, скрывший наличие прав у ребенка - наказать по закону, если это банк, который закрыл глаза на то, что ему предоставили доки, что у заемщика есть дети с правами на ипотечное жилье - наказать банк, если "опека" дала неправомочно добро или проявила бездеятельность, то наказать их. НО дети тут причем!

ПС. Заключенный ипотечный договор априори подразумевает положения, которые в будущем обязательно могут нарушить права ребенка, если он имеет какие-то права на ипотеку. Поэтому край цинизма ВСУ требовать доказательств, что при заключении ДИ при наличии детей были нарушения. Они есть по ЗАКОНУ при его не соблюдении!


 

ПС2. прошу прощения за эмоции, но так "строить" правосудие в нашей стране в отношении детей - это просто.... даже не знаю как в рамках приличия сказать...

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 часа назад, ремикс сказал:

Как видим их этой нормы, разговор идёт не о нарушенных правах, а о нарушении законов.

Абсолютно точно...

 

3 часа назад, ремикс сказал:

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

Дык об этом и шла речь во всех спорах..но как же ВСУ выкрутился ? Как всегда - переставил все "с ног на голову"

 

2 часа назад, ais сказал:

Пусть ребенок имел право пользования ипотечным жильем до и после заключения договора ипотеки, и как бы его права не нарушены, но вопрос стартует не от нарушения его прав, а с нарушения закона.

Но как заставить этих Романюков и Ко видеть, использовать и чтить Закон, а не интересы толстосумов ? Как говорит один хороший специалист - в Украине нет правосудия, а есть вечные интересы !

2 часа назад, ais сказал:

Да, Бог с ними с неграмотными или хитрыми родителями и/или опекунами, но ведь ЗАКОН стоин на защите прав детей!

Сам по себе Закон в Украине не может защищать (пока, к сожалению), потому что в извращенной судебной системе право на использования Закона имеет не тот, для кого Закон создавался, а кучка гавн...дов,и эти гавн...ды, вместо того, чтобы стоять на страже соблюдения Закона, устроили аукцион - кто больше заплатит за "правильное" применение Закона ! Тут уже не цинизм, а преступление !

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, ais сказал:

так "строить" правосудие в нашей стране в отношении детей - это просто.

У нас так все строится, а не только правосудие :(

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Уважаемый west11, " Сам по себе Закон в Украине не может защищать (пока, к сожалению), потому что в извращенной судебной системе право на использования Закона имеет не тот, для кого Закон создавался, а кучка гавн...дов,и эти гавн...ды, вместо того, чтобы стоять на страже соблюдения Закона, устроили аукцион - кто больше заплатит за "правильное" применение Закона ! Тут уже не цинизм, а преступление ! " - ИСКЛЮЧИТЕЛЬНО ТОЧНО И ЁМКО. Но дело в том, что среди нас нимало babaika's. А это есть - БЕДА... Увы.

 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 часа назад, ремикс сказал:

Статья 215 ГК Украины говорит о том, что основанием для определения договора недействительным есть несоблюдение в момент совершения сделки требований которые установлены ч.1-3 и 5,6 ст.203 этого Кодекса.

Теперь вернёмся к этой статьи. ч.1 - Содержание сделки не должно протеворечить этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам.

Разве содержание договора ипотеки противоречит этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 часа назад, ремикс сказал:

Как видим их этой нормы, разговор идёт не о нарушенных правах, а о нарушении законов.

И если ст.12 Закона  «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст.17  «Про охорону дитинства» , ст.177 СК Украины предусматривает обязательно разрешение соответствующего органа, а при его отсутствии  в соответствии со ст.224 ЦК такой договор уже есть никчемным.

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

Вы в гражданском процессе. Вам нужно не «закон защищать», а оспаривать нарушенное право с применением закона, который такое право защищает. Необходимо создать спор о праве.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, ais сказал:

Вот именно так и я оцениваю любую ситуацию связанную с ипотекой, в которой есть дети!

Не важно, что сделал противоправное ипотекодатель, главное, что при наличии детей есть определенный регламент, установленный ЗАКОНОМ, и как не хотите, но его надо выполнять! Нарушенное право ребенка, на самом деле, присутстует на втором плане, т.к. на первом плане был нарушен закон.

Пусть ребенок имел право пользования ипотечным жильем до и после заключения договора ипотеки, и как бы его права не нарушены, но вопрос стартует не от нарушения его прав, а с нарушения закона.

Например, человек является свиделем преступления, его права не нарушены, но он заявляет о чем? о проишествии, а читая между строк, о нарушении закона того или иного. Почему в ситуации ипотека+дети надо доказывать нарушение прав ребенка, а не исследовать нарушение гос.органами законодательства. Т.е. суды умышленно (вряд ли от не знания) переводят вектор в другое направление. Я точно не знаю, чем мои действия сегодня отольються мне завтра. Но я точно знаю, что вчера, сегодня и завтра при нарушении закона, я буду нести за это ответственность.

Так почему "опека", "банки" и суды в т.ч. съезжают и выдумывают всевозможные уловки, что виноваты все, но только не они. Да, Бог с ними с неграмотными или хитрыми родителями и/или опекунами, но ведь ЗАКОН стоин на защите прав детей! Так пусть он их и защищает! Пусть дети владеют и/или пользуются жильем, которое гарантирует и защищает им закон, а те кто "спокусился", нарушил закон, схитрил, "договорился" и т.д., и т.п. несут в установленном ЗАКОНОМ ответственность, не взирая на лица.

(вот разошелся...) Если это был родитель, скрывший наличие прав у ребенка - наказать по закону, если это банк, который закрыл глаза на то, что ему предоставили доки, что у заемщика есть дети с правами на ипотечное жилье - наказать банк, если "опека" дала неправомочно добро или проявила бездеятельность, то наказать их. НО дети тут причем!

ПС. Заключенный ипотечный договор априори подразумевает положения, которые в будущем обязательно могут нарушить права ребенка, если он имеет какие-то права на ипотеку. Поэтому край цинизма ВСУ требовать доказательств, что при заключении ДИ при наличии детей были нарушения. Они есть по ЗАКОНУ при его не соблюдении!


 

ПС2. прошу прощения за эмоции, но так "строить" правосудие в нашей стране в отношении детей - это просто.... даже не знаю как в рамках приличия сказать...

 

От души, очень эмоционально, но не более чем порассуждать на кухне.

Родители/опекуны умышленно нарушая закон с целью получения выгоды/благ предоставляют неправдивую/ложную информацию вводя в обман кредитора, гос/службы , нотариуса/госрегистратора и в завершении всего суд. При этом обращаются в суд не предоставляя ни единого доказательства, которым подтверждено нарушенное право малолетнего, которое они же сами и нарушили (по их мнению). Это верх цинизма. Оказывается, по мнению некоторых достаточно тыкнуть пальцев в норму и все права защищены. Ох как просто.  Все рассуждения построены на «мне так хочется» и все должны так думать и плевать на то, что нет доказательств, нет спора о праве. Судьи плохие, юристы плохие, все плохое , но главное что мы хорошие. Всех надули (так думали) и не получилось (суды тыкают носом и спускают с небес на землю).

Не на суды нужно пенять, а верно оспаривать нарушенное право, применяя тот самый закон, который был нарушен при совершении сделки.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Общая картина споров на которые суды тыкают носом. Краткие примеры.

 

Прошу суд признать договор  ипотеки недействительным  на том простом основании, что моя жена милая и порядочная женщина передала в ипотеку недвижимость в которой уже лет 20-ть проживает Иван Иванович (времена тяжелые сдаем в аренду), но которая принадлежит моей жене. Малолетний всю дорогу проживает вместе с нами одной семьёй в другой недвижимости, которая принадлежит нашей маме (докази додаються). Прошу суд обратить внимание, что на момент подписания договора и регистрации мы конечно же умолчали о наличии малолетнего. Иначе нам бы никто и нихрена не дал. Но суд, вы должны потому что есть закон который тра…та…та и так далее..

Или прошу  (тоже самое )….. на том основании, что мой муж передал вместе со мной, а я не возражала в ипотеку недвижимость право пользования которой имеет наш малолетний который на момент передачи ещё не родился, но теперь тут проживает.

Или …тоже самое…на основании того, что мы передали недвижимость в ипотеку проживая в ней семьей с малолетним, но при регистрации скрыли от кредитора, нотариуса и в нарушении закона от ООП этот факт. Но мы действовали в интересах семьи и малолетнего.

Или…. Являясь бабушкой малолетнего и представляя его интересы прошу (тоже самое)….на основании того что мой сын (урод) и его жена (сука) передали в ипотеку недвижимость путем введения в обман кредитора, ООП, нотариуса умышленно сокрыв факт права пользования/владения малолетнего на недвижимое имущество. Прошу их расстрелять, а договор признать незаконным.  И прочий подобный бред….

 Суды тыкают носом, но народу это не нра…., значит суды козлы банкирами проплаченные, а мы такие все «белые и пушистые».

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Нужно понимать, что право защищено законом и если законом «вытерли ноги» то соответственно нарушили право и свободы.

И самое важное. Само по себе нарушение или оспаривание гражданских прав еще не влечет спора о праве.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

babaika 

тоже ярко картинки набросали, что все заемщики негодяи, а банки, нотари, опека и суды - белые и пушистые. Только Вы забыли о том, что ипотечный договор - это договор оферты или присосединения, что заемщик в большинстве своем человек не имеющий специальных знаний ни финансовых, ни юридических, а значит им можно манипулировать в свою пользу.

Ну, и конечно, вы рассматривая вопрос односторонне, полностью исключили тех заемщиков, которые все указали (есть дети, документы об их правах), но банки и нотари не обращались за разрешением в опеку, т.к. получили бы отказ. А как в этих случаях ваше виденье справедливости в суде?

ПС. в любом ДИ есть пункт, который приводит к потере прав собственности или пользования ипотечным жильем, поэтому при наличии детей этот договор уже есть нарушение закона. Повторюсь, этот договор составил не заемщик, а банк, заведомо зная, умышленно.

ПС2. а может надо в админ.суд подавать на бездействие службы опеки, приведшее к тому, что банк и нотарь превысив свои полномочия оформили ДИ без решения опеки, когда заемщик подал все доки при заключении ДИ, включая сведения о детях? Мое мнение, что если даже в паспорте у одного из родителей есть запись о наличии детей, без каких либо других доков, банк, согласно закона, должен был обратиться в опеку за разрешением на осуществлении сделки.

ПС3. у меня складывается такое впечатление, что мы стоим по разные стороны "баррикады", т.к. нарушения со стороны банков, нотарей, опеки и судов воспринимается Вами как должное, что нарушения прав беззащитного по сути ребенка, как справедливое. Почему ребенок должен страдать от того даже, если его родители (опекуны) поступили не правильно либо неосозновая, что делают правонарушение?  В конце концом их вину надо еще доказать, но этого никто не делает. Почему не работает у Вас схема по аналогии "о защите детей от насильства родителей"? Это ведь похожая ситуация - родители превысили свои полномочия, покусились на права ребенка. Там ребенка защищают, а здесь нет. Ответ прост: здесь процесс связан с банками, а там бытовуха, на которую по большому счету тоже насрать, но опека проявляет неслыханный интузиазм и забирает ребенка в приют. Почему бы здесь недобросовестные стороны по ДИ не наказать бы, а ребенка защитить и оставить жить в своем жилье.

Ну, да ладно, что то меня опять "порвало" на эмоции....:)

 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Почему эмоции это плохо ? А разве односторонний и необьектиный подход ВСУ не есть закономерная причина таких эмоций? ВСУ в особи Романюков работает на систему а не на закон, поэтому Украина имеет долг 450 млрд. Эвро по решениям ЭСПЧ в пользу граждан Украины. Что тоже не аргумент в пользу "качества" деятельности ВСУ-ков? Что же это за Высший суд который не способен защитить ПРАВА своих граждан?! Наверное тоже из-за "недосказанности" нарушения таковых ? :-)

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

БАБАЙКА, КОНЧАЙТЕ ЗВИЗДЕТЬ (уже просто смотреть тошнит) Вы, наверное, прежде чем разразиться своей писаниной на счет "прав" детально консультируетесь с определенными ублюдками из ВСУ. Подход у вас поразительно напоминает ёйний. Я имею ввиду следующее: для них главное в определенного характера делах не установить законность и правомерность применения закона, а найти какую-то не совсем абсурдную схему обойти закон. Бабайка, Закон охраняет и гарантирует права, а значит само нарушение Закона есть нарушением права. Ибо права неотделимы от закона и нарушение закона в любом виде нарушает целостность и устойчивость конструкции. У нас ЭТО происходит сейчас. Попробуйте, если в состоянии (без консультаций :-))) проанализировать к чему привело нарушение закона, повлекшего нарушение прав заемщиков в 2006-2007 годах. Или Вы думаете курс 26, - 50% банков (хотя туда им и дорога - главное что б деньги вернули), нарушение прав детей, 200-ти миллиардный офшорный "отток", создание фонда гарантирования, да то же постановление 483 НБУ и п.  11 пленума №5 ВССУ, ВСУшные махинации со сроками исковой давности (ст. 266 ГКУ)  и так далее, и так далее, и так далее - не оттуда произрастают?. А это, дорогуша, жизнь миллионов людей.  Да, кстати, я Вас спрашивал, а как быть с классификацией нарушений ПДД на пустынных перекрестках (чьи права нарушаются). Помните? Вы мне ахинею накалякали. Помните? Так что, если у Вас возникнет желание "полялякать" на счет уважения, к Вам, то Вы уж оглянитесь на все. Ок?  

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 07.01.2017 в 00:40, babaika сказал:

Разве содержание договора ипотеки противоречит этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам?

ДА, да и ещё раз ДА, за отсутствием соответствующего разрешения в соответствии со ст.224 ЦК такой договор уже есть никчемным - никчемным 

И далеко ходить не надо ведь ВСУ до этого вызнавал факт нарушения  ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-396цс15. И таких решений достаточно много.

Здесь просто проявление бля...ва со стороны ВСУ. 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
8 часов назад, ремикс сказал:

Здесь просто проявление бля...ва со стороны ВСУ.

Прошу прощения за дубляж... но не мог отказать себе ( и другим участникам Форума) в удовольствии еще раз дать лицезреть крик души юридического сообщества вызванный волной правового нигилизма от ВСУ  :rolleyes:

И когда все наши труды, наработки, конструкции от количества перейдут в качество...

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 08.01.2017 в 21:12, alex_s_2000 сказал:

БАБАЙКА, КОНЧАЙТЕ ЗВИЗДЕТЬ (уже просто смотреть тошнит) Вы, наверное, прежде чем разразиться своей писаниной на счет "прав" детально консультируетесь с определенными ублюдками из ВСУ. Подход у вас поразительно напоминает ёйний. Я имею ввиду следующее: для них главное в определенного характера делах не установить законность и правомерность применения закона, а найти какую-то не совсем абсурдную схему обойти закон. Бабайка, Закон охраняет и гарантирует права, а значит само нарушение Закона есть нарушением права. Ибо права неотделимы от закона и нарушение закона в любом виде нарушает целостность и устойчивость конструкции. У нас ЭТО происходит сейчас. Попробуйте, если в состоянии (без консультаций :-))) проанализировать к чему привело нарушение закона, повлекшего нарушение прав заемщиков в 2006-2007 годах. Или Вы думаете курс 26, - 50% банков (хотя туда им и дорога - главное что б деньги вернули), нарушение прав детей, 200-ти миллиардный офшорный "отток", создание фонда гарантирования, да то же постановление 483 НБУ и п.  11 пленума №5 ВССУ, ВСУшные махинации со сроками исковой давности (ст. 266 ГКУ)  и так далее, и так далее, и так далее - не оттуда произрастают?. А это, дорогуша, жизнь миллионов людей.  Да, кстати, я Вас спрашивал, а как быть с классификацией нарушений ПДД на пустынных перекрестках (чьи права нарушаются). Помните? Вы мне ахинею накалякали. Помните? Так что, если у Вас возникнет желание "полялякать" на счет уважения, к Вам, то Вы уж оглянитесь на все. Ок?  

Трогательный спич, с уклоном на истерику...))))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 07.01.2017 в 14:48, ais сказал:

babaika 

тоже ярко картинки набросали, что все заемщики негодяи, а банки, нотари, опека и суды - белые и пушистые. Только Вы забыли о том, что ипотечный договор - это договор оферты или присосединения, что заемщик в большинстве своем человек не имеющий специальных знаний ни финансовых, ни юридических, а значит им можно манипулировать в свою пользу.

Ну, и конечно, вы рассматривая вопрос односторонне, полностью исключили тех заемщиков, которые все указали (есть дети, документы об их правах), но банки и нотари не обращались за разрешением в опеку, т.к. получили бы отказ. А как в этих случаях ваше виденье справедливости в суде?

ПС. в любом ДИ есть пункт, который приводит к потере прав собственности или пользования ипотечным жильем, поэтому при наличии детей этот договор уже есть нарушение закона. Повторюсь, этот договор составил не заемщик, а банк, заведомо зная, умышленно.

ПС2. а может надо в админ.суд подавать на бездействие службы опеки, приведшее к тому, что банк и нотарь превысив свои полномочия оформили ДИ без решения опеки, когда заемщик подал все доки при заключении ДИ, включая сведения о детях? Мое мнение, что если даже в паспорте у одного из родителей есть запись о наличии детей, без каких либо других доков, банк, согласно закона, должен был обратиться в опеку за разрешением на осуществлении сделки.

ПС3. у меня складывается такое впечатление, что мы стоим по разные стороны "баррикады", т.к. нарушения со стороны банков, нотарей, опеки и судов воспринимается Вами как должное, что нарушения прав беззащитного по сути ребенка, как справедливое. Почему ребенок должен страдать от того даже, если его родители (опекуны) поступили не правильно либо неосозновая, что делают правонарушение?  В конце концом их вину надо еще доказать, но этого никто не делает. Почему не работает у Вас схема по аналогии "о защите детей от насильства родителей"? Это ведь похожая ситуация - родители превысили свои полномочия, покусились на права ребенка. Там ребенка защищают, а здесь нет. Ответ прост: здесь процесс связан с банками, а там бытовуха, на которую по большому счету тоже насрать, но опека проявляет неслыханный интузиазм и забирает ребенка в приют. Почему бы здесь недобросовестные стороны по ДИ не наказать бы, а ребенка защитить и оставить жить в своем жилье.

Ну, да ладно, что то меня опять "порвало" на эмоции....:)

 

Вы видимо забыли, что банк вносит данные в договор на основании полученных данных от заемщика, а не сам себе придумывает.

Приведите пример, которым подтвердите, что некий заемщик добросовестно и честно указал о наличии малолетних и при этом подтвердил это документально, а негодяи нотариусы во главе с банками взяли и заключили такие договора, проигнорировав ООП. Если такие единичные примеры и существуют, что маловероятно, то они скорее всего были по договорняку за откаты и нотариусу придется не сладко. Но я например не встречал ни единого подобного случая.

Банк ничего не обязан, кроме как выдать кр/средства (но мы не об этом). Это обязанность родителя/опекуна подавать достоверные данные. Но одной записи в паспорте мало. В Органах ОиП тоже не ясновидящие и яснослышащие сидят. Откуда там знают, что совершают родители в обход закона, нарушая права малолетних?

Верно. Мы стоим по разные стороны в данном вопросе. Я  рассматриваю ситуацию с позиции норм морали и действующего законодательства, но вы как я предполагаю, рассматриваете с позиции личной выгоды попирая закон, при совершении сделки имея умысел в дальнейшем уйти от обязательств опираясь исключительно на закон, т.е. на недействительность, которую сами собственно и инициировали. Вину доказать не сложно, вопрос в другом, кому это нужно. Права ребёнка/малолетнего необходимо защищать в любом случае, но защищать, а не заниматься популизмом. Я в начале темы писал, что ВСУ прав и сейчас считаю, что прав и только на том основании, что защита ограниченная и бездарная. ВСУ очередной раз на это тыкает носом. Вопрос серьезный и подходить к нему необходимо не шаблонно как тут некоторые активные пользователи считают, а очень подготовлено и очень часто креативно. Пока шаблонно будете отстаивать права, такие и результаты будете получать.

Знаете, так и вертится написать «нечего на зеркало пенять, коли рожа кривая» (с). Сразу оговорюсь, данная поговорка ни к кому лично из участников обсуждения и ни на кого не намекая из участников обсуждения. Это красноречивое выражение применительно ко всем без исключения движущимся по шаблонам,  тупо обвиняя во всех своих бедах и неудачах всех, но не себя.

Вот из решения ВСУ:  Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

По этим обстоятельствам считаю данное решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Суд защищает нарушенное право.

В 07.01.2017 в 14:48, ais сказал:

Почему бы здесь недобросовестные стороны по ДИ не наказать бы, а ребенка защитить и оставить жить в своем жилье.
 

Привлекайте, кто мешает. Только не забывайте, что практически во всех случаях привлекать придется родителей/опекунов.

В 07.01.2017 в 14:48, ais сказал:

 В конце концом их вину надо еще доказать, но этого никто не делает. Почему не работает у Вас схема по аналогии "о защите детей от насильства родителей"? Это ведь похожая ситуация - родители превысили свои полномочия, покусились на права ребенка. Там ребенка защищают, а здесь нет. Ответ прост: здесь процесс связан с банками, а там бытовуха, на которую по большому счету тоже насрать, но опека проявляет неслыханный интузиазм и забирает ребенка в приют.

 

Доказать вину не сложно, при желании.

Вы приводите в сравнение на мой взгляд совершенно разные категории правонарушений.

Оставить на попечении кого? Родителя/опекуна нарушившего право малолетнего? Но дело даже не в этом, проблема в том, что право не доказано.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Я прошу прощения за свои 5 копеек, но 

babaika сказал " Приведите пример, которым подтвердите, что некий заемщик добросовестно и честно указал о наличии малолетних и при этом подтвердил это документально, а негодяи нотариусы во главе с банками взяли и заключили такие договора, проигнорировав ООП. Если такие единичные примеры и существуют, что маловероятно, то они скорее всего были по договорняку за откаты и нотариусу придется не сладко. Но я например не встречал ни единого подобного случая"

у меня такой случай, в залог дали квартиру, прописаны там не были жена с ребёнком,так как сказали что ребёнка надо выписать,  но о существовании ребёнка все знали, он же записан у нас в паспортах, жена собственник квартиры, 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 часа назад, babaika сказал:

Доказать вину не сложно, при желании.

Увы, Бабайка обсуждает только то, что, как ему кажется, имеет более выгодную правовою позицию, при этом абсолютно игнорируя контраргументы:

 

В 07.01.2017 в 00:40, babaika сказал:
В 06.01.2017 в 18:32, ремикс сказал:

Статья 215 ГК Украины говорит о том, что основанием для определения договора недействительным есть несоблюдение в момент совершения сделки требований которые установлены ч.1-3 и 5,6 ст.203 этого Кодекса.

Теперь вернёмся к этой статьи. ч.1 - Содержание сделки не должно протеворечить этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам.

Разве содержание договора ипотеки противоречит этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам?

Вам привели законодательное обоснование предусматривающее признание недействительным договора  - ст. 203, 215 ЦК, а в ответ - вопрос !?  Вся тактика Бабайки сводится к тому, чтобы провоцировать самого оппонента доказывать свои же аргументы, а самому (Бабайке) "парить" над процессом. В тех случаях, когда "парить" не получается, происходит  вбрасывание никчемных аргументов или отсылочных реплик ("вы не дочитали", "вы не разобрались", "я уже это доказал", "это все эмоции" и т.п. - наработки из судебных процессов) и провоцировать оппонентов на их опротестование. Результат - аргументов нет, позиция слабая или отсутствует, но зато остается  "эго" непобедимого в дискуссии. Только что дает такая дискуссия ? 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 березня 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Кривенди О.В.,
      суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., –
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Яблунівської селищної ради (далі – Селищна рада), третя особа – ОСОБА_3, про скасування рішення,
      в с т а н о в и л а:
      У липні 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Селищної ради, у якому просили:
      - визнати незаконними дії відповідача в частині незаконної передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_4 відповідно до рішення ІX сесії XXІ скликання Селищної ради від 24 грудня 1993 року без номера;
      - визнати незаконним рішення ІX сесії XXІ скликання Селищної ради від 24 грудня 1993 року без номера про передачу ОСОБА_4 у приватну власність земельної ділянки площею 0,4873 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель, споруд та ведення особистого підсобного господарства в селищі Яблунів по вул. Грушевського, 13, Косівського району Івано-Франківської області (далі – спірне рішення).
      На обґрунтування позовних вимог позивачі посилаються на те, що спірне рішення є незаконним і підлягає скасуванню, оскільки частина земельної ділянки перебуває у їхньому користуванні ще із 1993 року та на ній розміщені будинок та господарські споруди.
      Суди встановили, що рішенням Селищної ради від 25 серпня 1993 року розглянуто заяву ОСОБА_2 та закріплено за ним земельну ділянку розміром 0,15 га, розташовану за адресою: селище Яблунів, вул. Грушевського. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 виготовлено план-абрис земельної ділянки та генеральний план забудови садиби індивідуального забудовника. Вказані документи погоджені Селищною радою та районним архітектором, а також встановлено межі земельної ділянки. Після чого позивач розпочав будівництво житлового будинку та його господарських споруд, отримавши згідно з діючим на той час законодавством відповідні дозволи та погодження.
      Рішенням виконавчого комітету Селищної ради від 27 лютого 1996 року розглянуто заяву-погодження ОСОБА_2 на продовження будівництва житлового будинку та господарських споруд ОСОБА_1, яка є його дочкою. Вказаним рішенням заяву задоволено та надано дозвіл на переоформлення технічної документації на житловий будинок та земельну ділянку розміром 0,15 га, що знаходиться по вул. Грушевського, буд. 19, у селищі Яблунів, що межує із земельними ділянками ОСОБА_5 та ОСОБА_4. Це рішення виконано, оскільки позивачі представили будівельний паспорт на будівництво будинку, виданий на ім’я ОСОБА_1.
      Згідно з будівельним паспортом позивачі виготовили акт виносу меж земельної ділянки в натурі та розбивки споруд, а викопіровка із генерального плану свідчить про погодження цих меж із сусідніми межівниками.
      Проте, як встановили суди, щодо зазначеної земельної ділянки є інше рішення Селищної ради від 24 грудня 1993 року (спірне рішення), яким частину вказаної земельної ділянки (0,48 га) передано у приватну власність ОСОБА_4. На передану у власність ОСОБА_4 земельну ділянку видано державний акт на право приватної власності на землю. 
      Косівський районний суд Івано-Франківської області постановою від 21 жовтня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 1 квітня 2014 року, позов задовольнив.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 26 травня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.
      Не погоджуючись з цією ухвалою, ОСОБА_3 звернулася із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм процесуального права щодо визначення встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, надавши на підтвердження копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 26 липня 2016 року (справа № К/800/51985/15) та 28 липня 2016 року (справи №№ К/800/44181/15, К/800/16963/16). Просить скасувати всі судові рішення у цій справі та закрити провадження.
      Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_3 підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). 
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      Водночас, спір у справі, що розглядається, стосується права власності та користування ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельною ділянкою, тобто цивільного права, а отже, суди дійшли помилкового висновку щодо вирішення цього спору в порядку адміністративного судочинства.
      Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про надання у власність земельної ділянки (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання цього права власності має вирішуватися у порядку цивільного судочинства, оскільки виникає спір про цивільне право.
      Аналогічна правова позиція вже була висловлена, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року (справа № 21-3296а15).
      З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі – закриттю.
      Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_3 задовольнити.
      Постанову Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 жовтня 2013 року, ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 1 квітня 2014 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 26 травня 2016 року скасувати, а провадження у справі закрити.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
      Головуючий О.В. Кривенда
      Судді: О.Ф. Волков 
      М.І. Гриців 
      О.Б. Прокопенко
      І.Л. Самсін 
      Постанова від 29 березня 2017 року № 21-3412а16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/776E3B2F3DF2FB9BC22580F800436482
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 квітня 2017 року
      м. Київ
       
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про стягнення грошових коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      18 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») про стягнення грошових коштів, посилаючись на те, що 11 листопада 2012 року між ним та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір банківського рахунку фізичної особи, відповідно до якого позивач в січні та у лютому 2015 року розпорядився перерахувати кошти в розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. на рахунок у іншому банку, про що відповідачу було подано відповідні заяви разом із платіжними дорученнями, проте ПАТ «Дельта Банк» зазначені розпорядження не виконав. 
      Окрім того ОСОБА_1 посилався на те, що 23 травня 2013 року між сторонами було укладено договір банківського рахунку фізичної особи, відповідно до якого позивач 30 грудня 2014 року розпорядився перерахувати кошти в розмірі 137 392 доларів США на рахунок у іншому банку, проте банк зазначене розпорядження не виконав. 
      Враховуючи зазначене, позивач просив стягнути з ПАТ «Дельта Банк» на свою користь грошові кошти у розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. за договором банківського рахунку від 1 листопада 2012 року; пеню у розмірі 11 264 грн. за порушення термінів перерахування грошових коштів; 100 000 грн. на відшкодування моральної шкоди; 137 392 доларів США, що в еквіваленті становить 3 410 069 грн. 44 коп., за договором банківського рахунку фізичної особи від 23 травня 2013 року. 
      Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року позов задоволено частково, стягнуто з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 1 614 107 грн. 64 коп. за договором банківського рахунку від 11 листопада 2012 року та 138 807, 44 доларів США, що еквівалентно 2 951 046 грн. 17 коп., за договором банківського рахунку від 23 травня 2013 року. У решті позову відмовлено. 
      Рішенням апеляційного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року скасовано, в задоволенні позову відмовлено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. 
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а справу направити на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.
      Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      Суд встановив, що на підставі умов укладеного договору про відкриття банківського рахунку фізичної особи від 1 листопада 2012 року ОСОБА_1 23 січня та 13 лютого 2015 року подав до ПАТ «Дельта Банк» заяви про здійснення перерахунку грошових коштів в розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. з його поточного рахунку НОМЕР_1 на поточний рахунок НОМЕР_2, відкритих на підставі зазначеного договору, а у подальшому просив перерахувати грошові кошти на поточний рахунок у публічному акціонерному товаристві «Радикал Банк» (далі – ПАТ «Радикал Банк»), про що банком прийняті відповідні заяви та платіжні доручення, а позивачем сплачено банку винагороду за проведення вказаних транзакцій. 
      30 грудня 2014 року позивачем, на підставі умов укладеного договору про відкриття банківського рахунку фізичної особи від 23 травня 2013 року, було подано заяву до ПАТ «Дельта Банк» про перерахунок грошових коштів у розмірі 138 807, 44 доларів США на поточний рахунок в іншому банку. 
      Розпорядження позивача про перерахунок коштів до інших банків виконано не було. 
      3 березня 2015 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), на підставі постанови Правління Національного банку України від 2 березня 2015 року про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних, запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку.
      Згідно виписки від 27 серпня 2015 року на поточному рахунку ОСОБА_1, відкритого на підставі укладеного договору від 1 листопада 2012 року, наявний залишок грошових коштів в розмірі 1 613 111, 8 грн. та 996, 56 грн., а на поточному рахунку, відкритого на підставі укладеного договору від 23 травня 2013 року, наявний залишок грошових коштів в розмірі 138 807, 44 доларів США. 
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що ПАТ «Дельта Банк» ухиляється від виконання визначених законодавством та взятих на себе за укладеними між сторонами договорами зобов’язань, оскільки з листопада 2014 року і до цього часу порушує право на вільне користування належних позивачу грошових коштів, що полягає у відмові перерахунку та видачі готівкою грошових коштів з поточного рахунку, належного позивачу. 
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у позові суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що з 3 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку, а тому захист інтересів позивача повинен відбуватися виходячи з положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Окрім того, суд касаційної інстанції зазначив, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним і підлягає застосуванню при вирішенні вказаного спору. 
      Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідач, всупереч умовам та порядку укладеного з ОСОБА_4 депозитного договору, не виконав свого обов’язку по виплаті прийнятих від вкладника грошових сум (вкладів) на першу його вимогу, чим порушено майнові права позивача на належні йому кошти та передані банку за договором банківського вкладу, тому неповернуті суми коштів за договором банківського вкладу підлягають стягненню з ПАТ «Дельта Банк» у судовому порядку. 
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня та 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку, - його закінчення із надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Саме таким чином і у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів, а не шляхом відмови у позові вкладника до банку і у разі встановлення порушення, невизнання чи оспорення його прав та позбавлення останнього права на судовий захист. 
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      3 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних Фонд запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку.
      Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
      Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
      Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
      Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
      Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси.
      З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовано правильно, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. 
      Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-350цс17 
      Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
      Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
      Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
      Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
      Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси.
      З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-350цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B6504493282327A3C225810900316DA6
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      5 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів: 
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши у судовому засіданні справу за позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України до ОСОБА_1 про відшкодування в порядку регресу витрат, пов’язаних з регламентною виплатою, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У серпні 2015 року Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі – МТСБУ) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування в порядку регресу витрат, пов’язаних з регламентною виплатою.
      Позивач зазначав, що 12 липня 2012 року на перехресті АДРЕСА_1 з вини ОСОБА_1, який керував автомобілем «Аudi В4», сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої було пошкоджено автомобіль «Chevrolet» під керуванням ОСОБА_2. 
      Вина відповідача у скоєнні зазначеної ДТП підтверджується постановою Миколаївського районного суду Львівської області від 3 вересня 2012 року.
      Відповідно до звіту про оцінку автомобіля від 30 жовтня 2012 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки «Chevrolet» становить 14 тис. 652 грн 46 коп. 
      Винна у ДТП особа не відшкодувала зазначеної шкоди потерпілій особі. 
      Потерпілий з метою отримання відшкодування звернувся до МТСБУ з відповідною заявою, до якої було додано копію поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів терміном дії з 18 серпня 2011 року до 17 серпня 2012 року та інші документи, необхідні для отримання регламентної виплати. 
      МТСБУ здійснило регламентну виплату потерпілій особі в розмірі 14 тис. 652 грн 46 коп. 
      Посилаючись на те, що відповідач у добровільному порядку не відшкодував МТСБУ сплачених у порядку регламенту коштів, та що після сплати страхового відшкодування МТСБУ має право подати регресний позов до водія транспортного засобу, який не застрахував своєї відповідальності, позивач просив стягнути з відповідача 14 тис. 652 грн 46 коп. регламентної виплати, 755 грн витрат на послуги аварійних комісарів, 243 грн 60 коп. судового збору та 2 тис. грн витрат на правову допомогу.
      Миколаївський районний суд Львівської області рішенням від 19 жовтня 2015 року у задоволенні позовних вимог МТСБУ відмовив.
      Апеляційний суд Львівської області 3 березня 2016 року рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 19 жовтня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги МТСБУ задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_1 на користь МТСБУ 14 тис. 652 грн 46 коп. регламентної виплати.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року залишила без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», статті 27 Закону України «Про страхування», статей 257, 261, 262, 512, 993, 1191 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, 11 травня, 2 червня, 13 липня 2016 року та копію постанови Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 липня 2012 року АДРЕСА_1 відбулася ДТП за участю автомобіля «Аudi В4» під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Chevrolet» під керуванням ОСОБА_2. 
      Миколаївський районний суд Львівської області постановою від 3 вересня 2012 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та наклав адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340 грн. Постанова не оскаржувалася та набрала законної сили.
      Станом на час ДТП цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП – ОСОБА_1 забезпечена не була, тому потерпілий ОСОБА_2 звернувся до МТСБУ із заявою, в якій просив відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок ДТП. У зазначеній заяві вказував, що пошкодження належного йому транспортного засобу «Chevrolet» відбулося під час ДТП 12 липня 2012 року з вини водія транспортного засобу «Аudi В4» ОСОБА_1, який не мав поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, чинного на дату ДТП. 
      Згідно з полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів страхувальник ОСОБА_2 застрахував транспортний засіб «Chevrolet» у Приватному акціонерному товаристві «Страхова компанія «Альфа страхування» (далі – ПрАТ «СК «Альфа страхування») строком на один рік з 18 серпня 2011 року до 17 серпня 2012 року. 
      Відповідно до звіту від 30 жовтня 2012 року, складеного оцінювачем (дата оцінки – 30 липня 2012 року), вартість відновлювального ремонту автомобіля «Chevrolet» становила 14 тис. 652 грн 46 коп.
      Згідно з актом виконаних робіт від 14 вересня 2012 року, складеним Публічним акціонерним товариством «Галичина-Авто», та квитанцією від 12 вересня 2012 року, ремонт автомобіля «Chevrolet» здійснено за 20 тис. 665 грн 8 коп.
      Згідно з платіжним дорученням від 6 грудня 2012 року МТСБУ здійснило регламентну виплату ОСОБА_2 у розмірі 14 тис. 652 грн 46 коп.
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог МТСБУ, суд першої інстанції виходив з того, що у спірному зобов'язанні відбулася заміна кредитора: страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки. При цьому позовна давність у страховому зобов'язанні є загальною (три роки) та її перебіг починається від дня настання страхового випадку. 
      Отже, застосувавши до спірних правовідносин норми статей 257, 262, 512, 993 ЦК України, суд вважав, що в даному випадку має місце суброгація, а не регрес і позовна давність повинна обчислюватися не з моменту проведення виплати, а з моменту вчинення ДТП. Оскільки позов до суду подано засобами поштового зв'язку 31 серпня 2015 року, а ДТП трапилась 12 липня 2012 року, суд дійшов висновку, що позивач пропустив позовну давність для звернення до суду з цим позовом і не подав клопотання про поновлення цього строку. 
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог МТСБУ, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, застосувавши норми підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», згідно з яким МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП і не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім осіб, зазначених у пункті 13.1 статті 13 цього Закону, вважав, що при регресі перебіг позовної давності починається з того моменту, коли МТСБУ виплатило страхове відшкодування, а тому установленого статтею 257 ЦК України строку позивач не пропустив і підстави для застосування частини четвертої статті 267 ЦК України відсутні. При цьому суд виходив з того, що позивач відшкодував потерпілому завдану відповідачем майнову шкоду відповідно до положень підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», оскільки цивільно-правова відповідальність відповідача, який є винуватцем ДТП та повинен нести відповідальність за завдану шкоду, не була забезпечена полісом. 
      Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, 11 травня, 2 червня, 13 липня 2016 року, наданих заявником для порівняння, зазначено, що при вирішенні спорів про право зворотної вимоги страховика суди повинні розрізняти поняття «регрес» та «суброгація». Наприклад, у випадку суброгації відбувається лише заміна осіб у вже наявному зобов'язанні (заміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. У такому разі страхувальник передає свої права страховикові на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. У випадку регресу одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається. При цьому регрес регулюється загальними нормами цивільного права (зокрема, статтею 1191 ЦК України) та статтею 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», а для суброгації відповідно до статті 993 ЦК України і статті 27 Закону України «Про страхування» встановлено особливий правовий режим. При суброгації перебіг позовної давності починає обчислюватися з моменту виникнення страхового випадку, а при регресі – з того моменту, коли страховик виплатив страхове відшкодування.
      У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року міститься правовий висновок про те, що відповідно до положень статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» від дня страхового випадку внаслідок заміни кредитора у зобов’язанні з відшкодування шкоди до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат і в межах загальної позовної давності переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані страхувальнику збитки.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», статті 27 Закону України «Про страхування», статей 257, 261, 262, 512, 993, 1191 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно зі статтею 41 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі.
      Відповідно до підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 цього Закону МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність.
      Деліктне зобов’язання виникає з факту завдання шкоди (зокрема, майнової) і триває до моменту її відшкодування потерпілому в повному обсязі особою, яка завдала шкоди (статті 11, 599, 1166 ЦК України). Сторонами деліктного зобов’язання зазвичай виступають потерпілий (кре-дитор) і заподіювач шкоди (боржник). Разом з тим правила регулювання таких зобов’язань допускають можливість відшкодування завда¬ної потерпілому шкоди не безпосередньо заподіювачем, а іншою особою за умови, що зако¬ном передбачено такий обов’язок іншої особи, хоч вона шкоди й не заподіювала. При цьому за статтею 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, зав¬дану іншою особою, має право зворотної вимо¬ги (регресу) до винної особи у розмірі випла¬ченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
      Таким чином, після виконання особою, що не завдавала шкоди, свого обов’язку з відшкодування потерпілому шкоди, завданої іншою особою, потерпілий одержує повне задоволення своїх вимог, і тому первісне деліктне зобов’язання припиняється його належним виконан¬ням (стаття 599 ЦК України).
      Первісне (основне) деліктне зобов’язання та зобов’язання, що виникло з регресної вимоги, не можуть виникати та існувати одночасно.
      Спеціальний Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» регулює відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів і спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.
      За змістом цього Закону стра¬хове відшкодування, яке за дого¬вором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідаль¬ності страховик виплатив третій особі, а не своєму страхувальнику, є одночасно й від-шкодуванням шкоди третій особі (потер¬пілому) в деліктному зобов’язанні, оскіль¬ки страховик у договірних правовідносинах обов’язкового страхування відповідальності є одночасно боржником у цьому деліктному зобов’язанні.
      Отже, з урахуванням зазначеного та з огляду на положення частини шостої статті 261 ЦК України моментом початку позовної давності для регресної вимоги страховика в правовідносинах буде день виконання основного зобов’язання і фактично день припинення цього зобов’язання належним виконанням – день проведення страховиком виплати страхового відшкодування третій особі (потерпілому в деліктному зобов’язанні). 
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що на день скоєння ДТП ОСОБА_1 не мав чинного договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, його вина встановлена постановою Миколаївського районного суду Львівської області від 3 вересня 2012 року.
      Згідно із частиною шостою статті 261 ЦК України за регресним зобов’язанням перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання. 
      У справі, яка переглядається, суди також установили, що основне зобов’язання позивач виконав 6 грудня 2012 року, що підтверджено копією платіжного доручення, а згідно з відбитком штемпеля відділення поштового зв’язку з позовом він звернувся до суду 31 серпня 2015 року, тобто у межах трирічного строку, встановленого частиною шостою статті 261 ЦК України. 
      Ураховуючи зазначене та встановлені фактичні обставини, суди апеляційної та касаційної інстанцій правильно визначились із характером спірних правовідносин та дійшли обґрунтованого висновку про поширення на спірні правовідносини положень статті 1191 ЦК України та відповідно частини шостої статті 261 цього Кодексу.
      Тому підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року немає.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
       
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
       
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Я.М. Романюк 
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-2806цс16
      Згідно зі статтею 41 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі.
      Відповідно до підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 цього Закону МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність.
      Деліктне зобов’язання виникає з факту завдання шкоди (зокрема, майнової) і триває до моменту її відшкодування потерпілому в повно¬му обсязі особою, яка завдала шкоди (статті 11, 599, 1166 ЦК України). Сторонами деліктного зобов’я¬зання зазвичай виступають потерпілий (кре-дитор) і заподіювач шкоди (боржник). Разом з тим правила регулювання таких зобов’язань допускають можливість відшкодування завда¬ної потерпілому шкоди не безпосередньо заподіювачем, а іншою особою за умови, що зако¬ном передбачено такий обов’язок іншої особи, хоч вона шкоди й не заподіювала. При цьому за статтею 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, зав¬дану іншою особою, має право зворотної вимо¬ги (регресу) до винної особи у розмірі випла¬ченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
      Таким чином, після виконання особою, що не завдавала шкоди, свого обов’язку з відшкоду¬вання потерпілому шкоди, завданої іншою осо¬бою, потерпілий одержує повне задоволення своїх вимог, і тому первісне деліктне зобов’я¬зання припиняється його належним виконан¬ням (стаття 599 ЦК України).
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-2806цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/66AE943240EF6DA7C2258107004E753E
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      5 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року,
      в с т а н о в и л а : 
      У травні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ПАТ «АБ «Укргазбанк») звернувся до суду з указаним позовом, зазначаючи, що 28 липня 2008 року між ним та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала в кредит грошові кошти в розмірі 480 тис. доларів США зі сплатою процентів за їх користування виходячи із 14,3% річних на строк до 27 липня 2023 року. У рахунок забезпечення виконання кредитних зобов’язань того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_2 передала в іпотеку банку нерухоме майно – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, що розташовані за АДРЕСА_1. Комінтернівський районний суд м. Харкова 29 січня 2013 року ухвалив рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором у розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 центи та пені в розмірі 1 млн 960 тис. 817 грн 74 коп. Проте судове рішення не виконано, сума заборгованості не погашена. Господарський суд Харківської області постановою від 2 червня 2011 року визнав фізичну особу – підприємця ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру й скасував арешти, накладені на майно боржника, та інші обтяження щодо розпорядження майном боржника. 30 листопада 2011 року між ліквідатором боржника арбітражним керуючим ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, розташованих за АДРЕСА_1. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 11 квітня 2012 року припинено провадження в справі про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_2 та скасовано мораторій на задоволення вимог кредиторів. На підставі договору купівлі-продажу від 16 серпня 2013 року ОСОБА_4 відчужив спірні нежитлові приміщення ОСОБА_1. 
      Посилаючись на те, що судове рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором не виконане, право власності на іпотечне майно перейшло від іпотекодавця до ОСОБА_1, яка згідно зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» стала іпотекодавцем такого майна, ПАТ «АБ «Укргазбанк» просило у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором у розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 центи та пені в розмірі 1 млн 982 тис. 565 грн 97 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, що розташовані за АДРЕСА_1, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченого Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. 
      Орджонікідзевський районний суд м. Харкова рішенням від 28 вересня 2015 року відмовив у задоволенні позову ПАТ «АБ «Укргазбанк».
      Апеляційний суд Харківської області 1 грудня 2015 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «АБ «Укргазбанк» задовольнив, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 28 липня 2008 року в розмірі 745 тис. 846 доларів США 32 центи та 1 млн 982 тис. 565 грн 97 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки – нежитлові приміщення, що розташовані за АДРЕСА_1 та належать на праві власності ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; вирішив питання про розподіл судових витрат. 
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року залишив без змін.
      У червні 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 586, статей 575, 589, 590 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 17, 23, 33, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 5, 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.
      У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року, а рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2015 року залишити без змін. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу 
      Суди встановили, що 28 липня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Акціонерний банк «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 480 тис. доларів США зі сплатою процентів за його користування, виходячи із 14,3% річних на строк до 27 липня 2023 року.
      З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, розташовані за АДРЕСА_1.
      Господарський суд Харківської області постановою від 2 червня 2011 року ФОП ОСОБА_2 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, скасував арешти, накладені на майно боржника й інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, та призначив ліквідатором боржника арбітражного керуючого ОСОБА_3.
      На підставі договору купівлі-продажу від 30 листопада 2011 року арбітражний керуючий ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 придбав нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, розташовані за АДРЕСА_1.
      Господарський суд Харківської області ухвалою від 11 квітня 2012 року припинив провадження в справі про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_2 та скасував мораторій на задоволення вимог кредиторів, уведений ухвалою цього ж суду від 26 квітня 2011 року.
      Комінтернівський районний суд м. Харкова рішенням від 29 січня 2013 року, що набрало законної сили, стягнув солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 на користь ПАТ «АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором від 28 липня 2008 року в розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 цента та пеню в розмірі 1 млн 960 тис. 817 грн 74 коп. 
      Державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Харківській області винесено постанову від 2 серпня 2013 року про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа від 23 липня 2013 року про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором.
      Проте судове рішення не виконане, заборгованість за кредитним договором не погашена.
      16 серпня 2013 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, предметом якого є нежитлові приміщення підвалу, розташовані за АДРЕСА_1.
      Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «АБ «Укргазбанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки ОСОБА_2 належним чином не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, то іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, який на даний час на праві власності належить ОСОБА_1. При цьому суд зазначив про те, що на порушення частини другої статті 586 ЦК України, частини другої статті 17 Закону України «Про заставу» та статті 9 Закону України «Про іпотеку» банк як іпотекодержатель не давав згоди на відчуження предмета іпотеки. Крім того, спірне майно, що перебувало в іпотеці банку, було відчужене в період банкрутства, але судове рішення, що стало підставою для реалізації майна боржника, скасоване, тому втрачають силу ті наслідки, які з нього виникають. 
      Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.
      На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, 8 квітня, 7 жовтня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 26 червня 2013 року, 24 грудня 2014 року, 23 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року.
      В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року зазначено, що реалізація майна, що є предметом застави, проведена в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень, припиняє заставу, тому застава не зберігає чинності при переході права власності на предмет застави до іншої особи, у зв’язку з чим на неї не може бути звернуте стягнення. При цьому суд встановив, що спірне майно реалізоване в межах ліквідаційної процедури боржника з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», на підставі судового рішення про визнання фізичної особи - підприємця банкрутом, яке не скасоване. 
      В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини, що не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права.
      У постанові від 23 грудня 2015 року (справа № 3-1135гс15) Верховний Суд України зазначив про те, що виходячи з положень Закону України «Про банкрутство» задоволення вимог кредиторів, у тому числі забезпечених заставою майна боржника, може відбуватись тільки на стадії ліквідаційної процедури в порядку та у спосіб, передбачені цим Законом.
      У постанові від 30 березня 2016 року (справа № 6-2684цс15) Верховний Суд України виклав правовий висновок, в якому зазначено про те, що особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця, і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України «Про іпотеку».
      У зазначених постановах Верховного Суду України встановлено, що спірне майно було реалізоване в межах ліквідаційної процедури боржників з припиненням обтяження на підставі чинних судових рішень про визнання їх банкрутами. 
      Порівняння змісту зазначених постанов Верховного Суду України зі змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Проте у наданій для порівняння ухвалі від 26 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що у разі реалізації предмета іпотеки в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», іпотека припиняється, а скасування в подальшому судового рішення про визнання боржника банкрутом не зумовлює автоматичного поновлення іпотеки.
      В ухвалі від 7 жовтня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувались вимогами статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» і положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і дійшли висновку про відсутність у позивача права вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки в останнього набувача майна у зв’язку з тим, що предмет іпотеки реалізовано в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і на момент укладення договору купівлі-продажу не було заборони відчуження в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна.
      У постанові Верховного Суду України від 26 червня 2013 року (справа № 6-58цс13) викладено правовий висновок, згідно з яким відчуження майна переданого в іпотеку під час проведення ліквідаційної процедури боржника здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною з 15 лютого до 16 червня 2010 року). Положеннями цього Закону не передбачено згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство. Права третіх осіб на повернення майна не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача майна з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в набувача. Разом з тим право на звернення до суду з віндикаційним позовом має власник майна.
      Верховний Суд України в постанові від 24 грудня 2014 року (справа № 6-201цс14) зазначив про те, що згідно зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. У справі, що переглядалась, установивши, що рішенням суду договір іпотеки визнано недійсним і на його підставі запис про обтяження майна іпотекою виключено з Реєстру, Верховний Суд України скасував судове рішення суду касаційної інстанції, направивши справу на новий розгляд. При цьому суд зазначив про помилковість висновку судів попередніх інстанцій щодо застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку», оскільки під час переходу права власності на спірне майно до відповідача воно предметом іпотеки не було.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права та відступаючи від правової позиції щодо застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку», викладеної у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року в справі № 6-201цс14, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
      Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. 
      Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
      Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов’язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх.
      Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. 
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що строк дії кредитного договору визначено до 27 липня 2023 року. 
      Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 ЦК України). 
      Суди встановили, що строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув і на час ухвалення рішення боржник не виконав основного зобов’язання.
      Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
      Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.
      Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
      Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.
      Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.
      Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 року). 
      Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. 
      У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
      Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.
      За таких умов у разі скасування судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису.
      Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.
      Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
      Таким чином, якщо презумпцію правомірності договору не спростовано (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) то всі права, набуті сторонами за цим правочином, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.
      Отже, суд дійшов правильного висновку про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування постанови Господарського суду Харківської області від 2 червня 2011 року про визнання ФОП ОСОБА_2 банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури та скасування арештів на майно боржника й інших обмежень щодо розпорядження його майном, а також про поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до неї перейшло право власності на нерухоме майно – предмет іпотеки.
      При цьому суд урахував, що кредитор не оспорює дій попереднього іпотекодавця з відчуження спірного майна під час зняття судовим рішенням обтяження та права власності ОСОБА_1 на це майно.
      За таких обставин з огляду на тлумачення сутності іпотеки та змісту правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин слід вважати, що ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування процедури звернення стягнення на іпотечне майно, передбаченої угодою сторін як однієї з умов надання (отримання) кредиту.
      Дійшовши правильного висновку про поширення статті 23 Закону України «Про іпотеку» на спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, разом з тим не застосував статтю 39 цього Закону.
      Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Згідно із частиною першою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
      Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні статті 39 цього Закону суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. 
      У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не врахував вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» та не визначив і не зазначив у рішенні початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні для його подальшої реалізації на прилюдних торгах. 
      Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
      Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий: В.І. Гуменюк
      Судді:
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
       
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-1534цс16
      Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
      Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.
      Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.
      Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку». 
      Записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (частини перша та друга статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 
      У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
      Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.
      За таких умов у разі скасування судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі рішення суду, яке скасовано, оскільки відпала підстава виключення цього запису.
      Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.
      Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
      У разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.
      Положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні статті 39 цього Закону суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. 
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-1534цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/17FD23AAFC44A60EC2258107003D4FFB
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      5 квітня 2017 року м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М.,
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2015 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі − ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 4 червня 2007 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний та іпотечний договори, за умовами яких останній отримав кредит у сумі 74 тис. 55 доларів США 14 центів строком до 1 червня 2017 року, а також передав в іпотеку нерухоме майно – будівлю магазину загальною площею 179 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1.
      24 червня 2011 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» укладено договір про переведення боргу, згідно з яким за договором від 4 червня 2007 року НОМЕР_1 та додатковим договором до нього було замінено боржника ОСОБА_3 на ОСОБА_1, який зобов’язався надалі виконувати умови зазначених договорів.
      З метою забезпечення належного виконання ОСОБА_1 кредитних зобов’язань 24 червня 2011 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено додатковий договір до іпотечного договору, відповідно до умов яких останні передали в іпотеку будівлю магазину загальною площею 178,4 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1 та належить відповідачам на праві спільної часткової власності.
      Уточнивши позовні вимоги та посилаючись на зазначені обставини, а також неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка складала станом на 15 грудня 2014 року 54 тис. 484 долари США 87 центів, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 637 тис. 666 грн 52 коп., – позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки.
      Шевченківський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 4 лютого 2015 року позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив частково: в рахунок погашення заборгованості у розмірі 49 тис. 241 долар США 73 центи, що еквівалентно 637 тис. 666 грн 52 коп., за кредитним договором, укладеним 4 червня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1, звернув стягнення на предмет іпотеки – будівлю магазину загальною площею 178,40 кв.м, що знаходиться за АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, по S_1 частині кожному, із застосуванням процедури продажу, передбаченої статтею 38 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон), з правом продажу предмета іпотеки ПАТ «КБ «Приватбанк» на підставі іпотечного договору від 4 червня 2007 року та додаткового договору до нього від 24 червня 2011 року, з укладенням від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у цьому Реєстрі, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив; вирішив питання розподілу судових витрат.
      Апеляційний суд Запорізької області рішенням від 20 січня 2016 року рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2015 року змінив у частині визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки, встановивши її на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності – незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, але не меншою ніж 505 тис. грн, що зазначено в іпотечному договорі; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 6 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилила, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2016 року залишила без змін.
      15 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 38, 39 Закону, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Обґрунтовуючи свої доводи, заявниця надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, 21 січня, 10 лютого, 30 березня 2016 року.
      У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «КБ «Приватбанк».
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За змістом пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.
      Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 4 червня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір НОМЕР_1, зміни до якого внесені додатковим договором від 24 червня 2011 року, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 74 тис. 55 доларів США 14 центів, а останній зобов’язався повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором, а саме до 1 червня 2017 року (т.1, а.с. 9–17).
      Того ж дня між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку будівлю магазину загальною площею 179 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1 та належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 4 червня 2007 року.
      У пункті 18.8.3 іпотечного договору сторони передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов’язань за кредитним договором у випадках: порушення позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов’язань, передбачених цим договором, тощо.
      Вартість предмета іпотеки складає 505 тис. грн (пункт 12 договору іпотеки).
      24 червня 2011 року між ПАТ «КБ «Приватбанк», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір про переведення боргу ОСОБА_3, згідно з яким за договором від 4 червня 2007 року НОМЕР_1 та додатковим договором до нього було замінено боржника на ОСОБА_1, який зобов’язався надалі виконувати умови зазначених договорів (т.1, а.с. 25–26).
      З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 24 червня 2011 року ПАТ «КБ «Приватбанк», ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали додатковий договір до іпотечного договору, відповідно до умов якого останні передали в іпотеку будівлю магазину загальною площею 178,40 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1 та належить їм на праві спільної часткової власності на підставі договору купівлі-продажу від 24 червня 2011 року (т.1, а.с. 23 зворот–24).
      ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконує, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка на 15 грудня 2014 року становила 54 тис. 484 долари США 87 центів і складалась із 49 тис. 241 долара США 73 центів суми кредиту, 1 тис. 953 доларів США 89 центів заборгованості за процентами за користування кредитом, 613 доларів США 78 центів пені за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором, 85 доларів США штрафу (фіксована частина) та 2 тис. 590 доларів США штрафу (процентна складова).
      22 травня 2014 року ПАТ «КБ «Приватбанк» направило іпотекодавцям ОСОБА_1 і ОСОБА_2 письмове повідомлення щодо простроченої заборгованості та передбаченого статтею 33 Закону права звернути стягнення на предмет іпотеки (т.1, а.с. 6).
      Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, дійшов висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки суди установили наявність заборгованості, яка утворилась внаслідок неналежного виконання кредитних зобов’язань.
      Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції в частині визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки, зазначивши, що відповідно до статті 39 Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, а в пункті 12 іпотечного договору сторони узгодили, що вартість предмета іпотеки складає 505 тис. грн.
      Наданою для порівняння ухвалою від 21 січня 2016 року суд касаційної інстанції залишив без змін ухвалене в справі рішення суду апеляційної інстанції, яким задоволено позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що апеляційний суд відповідно до вимог статті 39 Закону зазначив у рішенні всі вимоги, необхідні для реалізації предмета іпотеки в обраний позивачем спосіб.
      Зазначене судове рішення не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
      Ухвалою від 28 жовтня 2015 року, на яку також посилається заявниця, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що обраний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки суперечить умовам договору іпотеки та приписам Закону, оскільки пунктом 29 укладеного договору визначено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку: шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки або шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу в порядку статті 38 Закону, з метою чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною і на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від свого імені.
      Наданою для порівняння ухвалою від 30 березня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на висновок Верховного суду України, викладений у постанові від 23 грудня 2015 року № 6-1205цс15, скасував рішення апеляційного суду в частині вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та передав справу на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, оскільки апеляційний суд не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону та дійшов помилкового висновку про визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки з огляду на вказану в іпотечному договорі його оціночну вартість.
      В ухвалі від 10 лютого 2016 року, на яку також посилається заявниця, суд касаційної інстанції погодився з апеляційним судом, який, керуючись положеннями статті 38 Закону, дійшов висновку про те, що всі необхідні дії відносно продажу предмета іпотеки та укладення договору купівлі-продажу іпотечного майна іпотекодержатель здійснює від свого імені, а не від імені іпотекодавців, а умовами договору та положеннями Закону не передбачено наділення іпотекодержателя додатковими повноваженнями щодо отримання витягу з Державного реєстру прав власності, отримання дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, здійснення банком усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 38, 39 Закону, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до частини третьої статті 33 Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      У частині першій статті 36 Закону зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. 
      Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. 
      Отже, аналіз положень статей 33, 36–39 Закону дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      У справі, яка переглядається, умовами договору іпотеки сторони узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених умовами договору, відповідно до розділу V Закону на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що містяться в договорі (пункт 24 договору іпотеки).
      Таким чином, в укладеному іпотечному договорі сторони визначили три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: на підставі рішення суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що узгоджується з положеннями Закону.
      Разом з тим обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
      Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону.
      Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві.
      За змістом частини першої статті 39 Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначається, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
      Відповідно до частини шостої статті 38 Закону ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. 
      Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону, резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України, і в ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
      Однак у справі, яка переглядається, апеляційний суд не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону та не зазначив початкової ціни продажу предмета іпотеки.
      Суд касаційної інстанції, погодившись із такими висновками апеляційного суду, допустив неоднакове застосування норм матеріального права.
      Згідно із частиною п’ятою статті 38 Закону дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.
      У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції, зазначив про право іпотекодержателя укладати договори і здійснювати всі необхідні дії від імені іпотекодавців, що не узгоджується з вимогами частини п’ятої статті 38 Закону.
      Суди апеляційної і касаційної інстанцій, погодившись із такими висновками суду першої інстанції, на вказані недоліки застосування судом статті 38 Закону уваги не звернули й не виправили їх шляхом правильного застосування відповідних норм Закону.
      З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.
      Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.
      Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
      З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2016 року та рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді:
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-3034цс16
      Аналіз положень статей 33, 36–39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон) дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      У справі, яка переглядається, умовами договору іпотеки сторони визначили три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: на підставі рішення суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що узгоджується з положеннями Закону.
      Разом з тим обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
      Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
      У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону, резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України, і в ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
      За змістом частини п’ятою статті 38 Закону дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-3034цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/04E7ECF39B66BDECC22581060046F8C2