ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о возможности игнорирования прав детей при заключении договора

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   9 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      6
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      4
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

111 сообщений в этой теме

babaika

 

пословицу о божьей росе знаете? Так вот, это о Вас. А что касается моей позиции и умения ее отстаивать, то уважая Ваше стремление учиться (Вы как то писали об этом);), осваивайте:  справа за № 6-405цс15, ВСУ. 

  • Активный участн
2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
15 часов назад, alex_s_2000 сказал:

babaika

 

пословицу о божьей росе знаете? Так вот, это о Вас. А что касается моей позиции и умения ее отстаивать, то уважая Ваше стремление учиться (Вы как то писали об этом);), осваивайте:  справа за № 6-405цс15, ВСУ. 

  • Активный участн

Хорошее решение и хорошая работа, - пройти три инстанции, которые явно не хотели принимать законное решение, которое было бы не в пользу банка, и заставить ВСУ пересмотреть...! Поздравляю ! Если не секрет, что сказал Ивано-Франковский миський суд ?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
14 часов назад, alex_s_2000 сказал:

babaika

 

пословицу о божьей росе знаете? Так вот, это о Вас. А что касается моей позиции и умения ее отстаивать, то уважая Ваше стремление учиться (Вы как то писали об этом);), осваивайте:  справа за № 6-405цс15, ВСУ. 

  • Активный участн

Не хотел отвечать на очередное хамство и глупость, но при наличии некоторого свободного времени решил таки )))

Вы поговорку «що сіре, те й вовк.» знаете? Так это о вас и о тех кто так упорно вам лайкает не пытаясь вникнуть в суть вопроса (но то им считается).

Теперь по сути, -

Что такого прогрессивного или положительного в данном решении?

Отменили и вернули на пересмотр в части процессуального положения сторон. Мать подписывала договор, но была привлечена третьей стороной. Короче, хотели обхитрить, да не получилось. ВСУ усмотрел и вернул. Поскольку  в полномочия ВСУ не входит решение вопроса об изменении процессуального положения сторон и привлечение к участию в деле соответчиков.  Результаты пересмотра предсказуемы.

 

..пи...си.. на будущее. Надумаете кого - либо поучать попробуйте не просто выложить решение, а ещё и выразить свою мысль. Очень неплохо было бы, если бы вы ещё внимательно изучали не только резолютивную часть, а и как минимум описательную часть и мотивировочную часть решения, не говоря о преамбуле. Может быть, тогда и диалог состоится.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 17.12.2016 в 22:37, ANTIRAID сказал:

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 листопада 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Херсонської області ОСОБА_5, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, треті особи: Суворовський районний відділ у м. Херсоні Управління державної міграційної служби в Херсонській області, служба у справах дітей виконавчого комітету Суворовської районної у м. Херсоні ради, про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку за заявою ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, 

в с т а н о в и л а:

У вересні 2014 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, 2003 року народження, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним, скасування реєстрації обтяжень.

Зазначала, що з 27 вересня 2002 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, від шлюбу мають доньку ОСОБА_2, 2003 року народження. З 2007 року вона разом із своєю сім’єю проживає в житловому будинку за АДРЕСА_1, власником якого на підставі свідоцтва про право власності від 1 жовтня 2007 року є її чоловік – ОСОБА_4.

31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір безпроцентної позики, за яким останній отримав у борг 330 тис. грн. Цього ж дня на забезпечення виконання договору позики між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки житлового будинку та земельної ділянки.

Посилаючись на те, що на момент укладення договору іпотеки право користування будинком, переданим у іпотеку, мала неповнолітня дитина, а дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору отримано не було, ОСОБА_1 на підставі положень Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), пункту 3 частини першої статті 71 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) просила визнати недійсним вказаний іпотечний договір та скасувати накладені заборони у відповідних державних реєстрах.

У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання договору іпотеки дійсним, звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з житлового будинку.

Зазначала, що відповідно до договору позики від 31 серпня 2012 року надала у борг ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 330 тис. грн зі строком повернення на першу вимогу позикодавця протягом 7 календарних днів від дня пред’явлення такої вимоги. Вимога про повернення позики була надіслана 2 вересня 2014 року та отримана позичальником 19 вересня 2014 року, проте свої зобов’язання за договором ОСОБА_4 не виконав, а тому станом на 8 жовтня 2014 року заборгованість становила 330 298 грн 36 коп., з яких 330 тис. грн. заборгованості за позикою, 298 грн 36 коп. 3 % річних за період з 28 вересня до 8 жовтня 2014 року.

На забезпечення виконання договору позики 31 серпня 2012 року між ними було укладено договір іпотеки житлового будинку за АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою. 18 вересня 2014 року на адресу боржника було надіслано вимогу про виселення, яку отримано ним 19 вересня 2014 року, однак спірний житловий будинок відповідачами не звільнено.

ОСОБА_3 просила суд звернути стягнення на належні ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, а також виселити з вказаного житлового будинку відповідачів без надання іншого житлового приміщення, зняти їх з реєстраційного обліку.

Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено: визнано дійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором позики в розмірі 330 298 грн 36 коп., шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселено з житлового будинку за АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без надання іншого житлового приміщення зі зняттям їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним іпотечний договір, укладений 31 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; скасовано в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборону на відчуження нерухомого майна – житлового будинку за АДРЕСА_1, та земельної ділянки площею S_1 за цією ж адресою; скасовано обтяження в Державному реєстрі іпотек на житловий будинок за АДРЕСА_1, та на земельну ділянку площею S_1 за цією ж адресою.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 Сімейного кодексу України.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року та 20 січня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 27 вересня 2002 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, від шлюбу мають доньку - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.

22 жовтня 2007 року та 17 липня 2008 року ОСОБА_4 уклав із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договори кредиту, на забезпечення яких між тими ж сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого був спірний будинок за АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого 1 жовтня 2007 року Степанівською сільською радою м. Херсона. При укладенні договору іпотеки будинок був недобудований, тому сім’я не була в ньому зареєстрована, а їх донька була зареєстрована за місцем проживання матері у її батьків.

Після добудови будинку сім’я з дитиною 1 жовтня 2010 року зареєструвалися в ньому.

У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у ОСОБА_4 перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» виникла заборгованість в розмірі 41 тис. доларів США, яку банк вимагав погасити до кінця серпня 2012 року, вказуючи, що в іншому випадку зверне стягнення на предмет іпотеки.

З метою уникнення втрати будинку, подружжя вирішили позичити кошти, маючи намір в наступному сплатити борг, так як в цьому випадку вони сплачували би борг без сплати процентів за користування позикою, на що погодилася їх знайома ОСОБА_3, яка надала їм у борг 42 тис. доларів США. Цими коштами було погашено заборгованість за кредитом перед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», договори кредиту та іпотеки з ним були припинені, всі обтяження зі спірного будинку було знято.

31 серпня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики на суму 330 тис. грн. (фактично позика надавалася в сумі 42 тис. доларів США та була домовленість про погашення боргу саме в цій валюті) та договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_4 передав в іпотеку ОСОБА_3 спірний житловий будинок на забезпечення виконання боргових зобов'язань за договором позики, який було посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_5.

При цьому подружжя в своїх заявах повідомило нотаріуса про те, що діють в інтересах сім’ї та в будинку не зареєстровані і не мають права користування малолітні і неповнолітні діти. Крім того, ними надано довідку від 31 серпня 2012 року про склад сім’ї та реєстрацію в будинку ОСОБА_4, яка підтверджує відсутність інших зареєстрованих членів сім’ї в даному будинку. Разом з тим згідно довідки від 10 липня 2014 року, в спірному будинку з 5 жовтня 2010 року зареєстрована неповнолітня донька ОСОБА_2.

Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову та відмову в первісному позові, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для визнання договору іпотеки недійсним відсутні, оскільки на час укладення договору іпотеки, який було вчинено хоча і без дозволу органів опіки та піклування, проте він відповідав інтересам дитини, а тому є дійсним, а оскільки умови договору позики належним чином не виконуються, вимога про повернення коштів залишилася без задоволення, зустрічний позов про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає задоволенню.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення первісного позову та відмову у зустрічному позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що договір іпотеки на підставі положень статей 203, 215, 224 ЦК України є недійсним, оскільки у порушення вимог статті 177 СК України, статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» його укладено без попередньої згоди органу опіки та піклування, враховуючи, що на момент укладення цього договору право користування житловим будинком (предметом іпотеки) мала неповнолітня ОСОБА_2, 2003 року народження.

Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, рішення в яких надані заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу. 

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. 

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення. 

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої–четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. 

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди не врахували, що іпотекодавець не визнавав право проживання дитини в жилому приміщенні, надавши недостовірну довідку та нотаріально посвідчену заяву про те, що укладення договору іпотеки відповідає інтересам сім’ї та не порушує прав їх малолітньої дитини.

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. 

Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка зазначила факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору.

За таких обставин у суду не було підстав для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої на користування житлом.

Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 березня 2015 року та рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 22 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді: В.І. Гуменюк
Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 9 листопада 2016 року у справі
6-930цс16

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору. 

Постанова від 9 листопада 2016 року № 6-930цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C7A55481AB20865EC22580890048317C

А когда уже разгонят этот состав ВСУ

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 19.12.2016 в 15:21, babaika сказал:

Вам третий раз повторяю свою позицию указывая на аргументы, для вас лично выделено черным:

Считаю решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

Суд защищает нарушенное право. Чем право малолетнего было нарушено? В иске об этом ни слова.

Статья 215 ГК Украины говорит о том, что основанием для определения договора недействительным есть несоблюдение в момент совершения сделки требований которые установлены ч.1-3 и 5,6 ст.203 этого Кодекса.

Теперь вернёмся к этой статьи. ч.1 - Содержание сделки не должно протеворечить этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам.

 

Как видим их этой нормы, разговор идёт не о нарушенных правах, а о нарушении законов.

И если ст.12 Закона  «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст.17  «Про охорону дитинства» , ст.177 СК Украины предусматривает обязательно разрешение соответствующего органа, а при его отсутствии  в соответствии со ст.224 ЦК такой договор уже есть никчемным.

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

И хотите сказать, что ВСУ об этом не знает.......конечно знает.....но интересы банков  важнеее.....

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 минуты назад, ремикс сказал:

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-396цс15

Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, ремикс сказал:

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

Вы обращаетесь в суд с какой целью? Видимо защитить нарушенное право не так ли?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, ремикс сказал:
2 часа назад, ремикс сказал:

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-396цс15



 

Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.



 

Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові.



 

Вот именно так и я оцениваю любую ситуацию связанную с ипотекой, в которой есть дети!

Не важно, что сделал противоправное ипотекодатель, главное, что при наличии детей есть определенный регламент, установленный ЗАКОНОМ, и как не хотите, но его надо выполнять! Нарушенное право ребенка, на самом деле, присутстует на втором плане, т.к. на первом плане был нарушен закон.

Пусть ребенок имел право пользования ипотечным жильем до и после заключения договора ипотеки, и как бы его права не нарушены, но вопрос стартует не от нарушения его прав, а с нарушения закона.

Например, человек является свиделем преступления, его права не нарушены, но он заявляет о чем? о проишествии, а читая между строк, о нарушении закона того или иного. Почему в ситуации ипотека+дети надо доказывать нарушение прав ребенка, а не исследовать нарушение гос.органами законодательства. Т.е. суды умышленно (вряд ли от не знания) переводят вектор в другое направление. Я точно не знаю, чем мои действия сегодня отольються мне завтра. Но я точно знаю, что вчера, сегодня и завтра при нарушении закона, я буду нести за это ответственность.

Так почему "опека", "банки" и суды в т.ч. съезжают и выдумывают всевозможные уловки, что виноваты все, но только не они. Да, Бог с ними с неграмотными или хитрыми родителями и/или опекунами, но ведь ЗАКОН стоин на защите прав детей! Так пусть он их и защищает! Пусть дети владеют и/или пользуются жильем, которое гарантирует и защищает им закон, а те кто "спокусился", нарушил закон, схитрил, "договорился" и т.д., и т.п. несут в установленном ЗАКОНОМ ответственность, не взирая на лица.

(вот разошелся...) Если это был родитель, скрывший наличие прав у ребенка - наказать по закону, если это банк, который закрыл глаза на то, что ему предоставили доки, что у заемщика есть дети с правами на ипотечное жилье - наказать банк, если "опека" дала неправомочно добро или проявила бездеятельность, то наказать их. НО дети тут причем!

ПС. Заключенный ипотечный договор априори подразумевает положения, которые в будущем обязательно могут нарушить права ребенка, если он имеет какие-то права на ипотеку. Поэтому край цинизма ВСУ требовать доказательств, что при заключении ДИ при наличии детей были нарушения. Они есть по ЗАКОНУ при его не соблюдении!


 

ПС2. прошу прощения за эмоции, но так "строить" правосудие в нашей стране в отношении детей - это просто.... даже не знаю как в рамках приличия сказать...

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 часа назад, ремикс сказал:

Как видим их этой нормы, разговор идёт не о нарушенных правах, а о нарушении законов.

Абсолютно точно...

 

3 часа назад, ремикс сказал:

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

Дык об этом и шла речь во всех спорах..но как же ВСУ выкрутился ? Как всегда - переставил все "с ног на голову"

 

2 часа назад, ais сказал:

Пусть ребенок имел право пользования ипотечным жильем до и после заключения договора ипотеки, и как бы его права не нарушены, но вопрос стартует не от нарушения его прав, а с нарушения закона.

Но как заставить этих Романюков и Ко видеть, использовать и чтить Закон, а не интересы толстосумов ? Как говорит один хороший специалист - в Украине нет правосудия, а есть вечные интересы !

2 часа назад, ais сказал:

Да, Бог с ними с неграмотными или хитрыми родителями и/или опекунами, но ведь ЗАКОН стоин на защите прав детей!

Сам по себе Закон в Украине не может защищать (пока, к сожалению), потому что в извращенной судебной системе право на использования Закона имеет не тот, для кого Закон создавался, а кучка гавн...дов,и эти гавн...ды, вместо того, чтобы стоять на страже соблюдения Закона, устроили аукцион - кто больше заплатит за "правильное" применение Закона ! Тут уже не цинизм, а преступление !

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, ais сказал:

так "строить" правосудие в нашей стране в отношении детей - это просто.

У нас так все строится, а не только правосудие :(

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Уважаемый west11, " Сам по себе Закон в Украине не может защищать (пока, к сожалению), потому что в извращенной судебной системе право на использования Закона имеет не тот, для кого Закон создавался, а кучка гавн...дов,и эти гавн...ды, вместо того, чтобы стоять на страже соблюдения Закона, устроили аукцион - кто больше заплатит за "правильное" применение Закона ! Тут уже не цинизм, а преступление ! " - ИСКЛЮЧИТЕЛЬНО ТОЧНО И ЁМКО. Но дело в том, что среди нас нимало babaika's. А это есть - БЕДА... Увы.

 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 часа назад, ремикс сказал:

Статья 215 ГК Украины говорит о том, что основанием для определения договора недействительным есть несоблюдение в момент совершения сделки требований которые установлены ч.1-3 и 5,6 ст.203 этого Кодекса.

Теперь вернёмся к этой статьи. ч.1 - Содержание сделки не должно протеворечить этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам.

Разве содержание договора ипотеки противоречит этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 часа назад, ремикс сказал:

Как видим их этой нормы, разговор идёт не о нарушенных правах, а о нарушении законов.

И если ст.12 Закона  «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст.17  «Про охорону дитинства» , ст.177 СК Украины предусматривает обязательно разрешение соответствующего органа, а при его отсутствии  в соответствии со ст.224 ЦК такой договор уже есть никчемным.

То-есть исходя из правового анализа наведённых норм нет необходимости доказывать в чём нарушены были права ребёнка, если априори они уже нарушены за отсутствием разрешения.

Вы в гражданском процессе. Вам нужно не «закон защищать», а оспаривать нарушенное право с применением закона, который такое право защищает. Необходимо создать спор о праве.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, ais сказал:

Вот именно так и я оцениваю любую ситуацию связанную с ипотекой, в которой есть дети!

Не важно, что сделал противоправное ипотекодатель, главное, что при наличии детей есть определенный регламент, установленный ЗАКОНОМ, и как не хотите, но его надо выполнять! Нарушенное право ребенка, на самом деле, присутстует на втором плане, т.к. на первом плане был нарушен закон.

Пусть ребенок имел право пользования ипотечным жильем до и после заключения договора ипотеки, и как бы его права не нарушены, но вопрос стартует не от нарушения его прав, а с нарушения закона.

Например, человек является свиделем преступления, его права не нарушены, но он заявляет о чем? о проишествии, а читая между строк, о нарушении закона того или иного. Почему в ситуации ипотека+дети надо доказывать нарушение прав ребенка, а не исследовать нарушение гос.органами законодательства. Т.е. суды умышленно (вряд ли от не знания) переводят вектор в другое направление. Я точно не знаю, чем мои действия сегодня отольються мне завтра. Но я точно знаю, что вчера, сегодня и завтра при нарушении закона, я буду нести за это ответственность.

Так почему "опека", "банки" и суды в т.ч. съезжают и выдумывают всевозможные уловки, что виноваты все, но только не они. Да, Бог с ними с неграмотными или хитрыми родителями и/или опекунами, но ведь ЗАКОН стоин на защите прав детей! Так пусть он их и защищает! Пусть дети владеют и/или пользуются жильем, которое гарантирует и защищает им закон, а те кто "спокусился", нарушил закон, схитрил, "договорился" и т.д., и т.п. несут в установленном ЗАКОНОМ ответственность, не взирая на лица.

(вот разошелся...) Если это был родитель, скрывший наличие прав у ребенка - наказать по закону, если это банк, который закрыл глаза на то, что ему предоставили доки, что у заемщика есть дети с правами на ипотечное жилье - наказать банк, если "опека" дала неправомочно добро или проявила бездеятельность, то наказать их. НО дети тут причем!

ПС. Заключенный ипотечный договор априори подразумевает положения, которые в будущем обязательно могут нарушить права ребенка, если он имеет какие-то права на ипотеку. Поэтому край цинизма ВСУ требовать доказательств, что при заключении ДИ при наличии детей были нарушения. Они есть по ЗАКОНУ при его не соблюдении!


 

ПС2. прошу прощения за эмоции, но так "строить" правосудие в нашей стране в отношении детей - это просто.... даже не знаю как в рамках приличия сказать...

 

От души, очень эмоционально, но не более чем порассуждать на кухне.

Родители/опекуны умышленно нарушая закон с целью получения выгоды/благ предоставляют неправдивую/ложную информацию вводя в обман кредитора, гос/службы , нотариуса/госрегистратора и в завершении всего суд. При этом обращаются в суд не предоставляя ни единого доказательства, которым подтверждено нарушенное право малолетнего, которое они же сами и нарушили (по их мнению). Это верх цинизма. Оказывается, по мнению некоторых достаточно тыкнуть пальцев в норму и все права защищены. Ох как просто.  Все рассуждения построены на «мне так хочется» и все должны так думать и плевать на то, что нет доказательств, нет спора о праве. Судьи плохие, юристы плохие, все плохое , но главное что мы хорошие. Всех надули (так думали) и не получилось (суды тыкают носом и спускают с небес на землю).

Не на суды нужно пенять, а верно оспаривать нарушенное право, применяя тот самый закон, который был нарушен при совершении сделки.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Общая картина споров на которые суды тыкают носом. Краткие примеры.

 

Прошу суд признать договор  ипотеки недействительным  на том простом основании, что моя жена милая и порядочная женщина передала в ипотеку недвижимость в которой уже лет 20-ть проживает Иван Иванович (времена тяжелые сдаем в аренду), но которая принадлежит моей жене. Малолетний всю дорогу проживает вместе с нами одной семьёй в другой недвижимости, которая принадлежит нашей маме (докази додаються). Прошу суд обратить внимание, что на момент подписания договора и регистрации мы конечно же умолчали о наличии малолетнего. Иначе нам бы никто и нихрена не дал. Но суд, вы должны потому что есть закон который тра…та…та и так далее..

Или прошу  (тоже самое )….. на том основании, что мой муж передал вместе со мной, а я не возражала в ипотеку недвижимость право пользования которой имеет наш малолетний который на момент передачи ещё не родился, но теперь тут проживает.

Или …тоже самое…на основании того, что мы передали недвижимость в ипотеку проживая в ней семьей с малолетним, но при регистрации скрыли от кредитора, нотариуса и в нарушении закона от ООП этот факт. Но мы действовали в интересах семьи и малолетнего.

Или…. Являясь бабушкой малолетнего и представляя его интересы прошу (тоже самое)….на основании того что мой сын (урод) и его жена (сука) передали в ипотеку недвижимость путем введения в обман кредитора, ООП, нотариуса умышленно сокрыв факт права пользования/владения малолетнего на недвижимое имущество. Прошу их расстрелять, а договор признать незаконным.  И прочий подобный бред….

 Суды тыкают носом, но народу это не нра…., значит суды козлы банкирами проплаченные, а мы такие все «белые и пушистые».

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Нужно понимать, что право защищено законом и если законом «вытерли ноги» то соответственно нарушили право и свободы.

И самое важное. Само по себе нарушение или оспаривание гражданских прав еще не влечет спора о праве.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

babaika 

тоже ярко картинки набросали, что все заемщики негодяи, а банки, нотари, опека и суды - белые и пушистые. Только Вы забыли о том, что ипотечный договор - это договор оферты или присосединения, что заемщик в большинстве своем человек не имеющий специальных знаний ни финансовых, ни юридических, а значит им можно манипулировать в свою пользу.

Ну, и конечно, вы рассматривая вопрос односторонне, полностью исключили тех заемщиков, которые все указали (есть дети, документы об их правах), но банки и нотари не обращались за разрешением в опеку, т.к. получили бы отказ. А как в этих случаях ваше виденье справедливости в суде?

ПС. в любом ДИ есть пункт, который приводит к потере прав собственности или пользования ипотечным жильем, поэтому при наличии детей этот договор уже есть нарушение закона. Повторюсь, этот договор составил не заемщик, а банк, заведомо зная, умышленно.

ПС2. а может надо в админ.суд подавать на бездействие службы опеки, приведшее к тому, что банк и нотарь превысив свои полномочия оформили ДИ без решения опеки, когда заемщик подал все доки при заключении ДИ, включая сведения о детях? Мое мнение, что если даже в паспорте у одного из родителей есть запись о наличии детей, без каких либо других доков, банк, согласно закона, должен был обратиться в опеку за разрешением на осуществлении сделки.

ПС3. у меня складывается такое впечатление, что мы стоим по разные стороны "баррикады", т.к. нарушения со стороны банков, нотарей, опеки и судов воспринимается Вами как должное, что нарушения прав беззащитного по сути ребенка, как справедливое. Почему ребенок должен страдать от того даже, если его родители (опекуны) поступили не правильно либо неосозновая, что делают правонарушение?  В конце концом их вину надо еще доказать, но этого никто не делает. Почему не работает у Вас схема по аналогии "о защите детей от насильства родителей"? Это ведь похожая ситуация - родители превысили свои полномочия, покусились на права ребенка. Там ребенка защищают, а здесь нет. Ответ прост: здесь процесс связан с банками, а там бытовуха, на которую по большому счету тоже насрать, но опека проявляет неслыханный интузиазм и забирает ребенка в приют. Почему бы здесь недобросовестные стороны по ДИ не наказать бы, а ребенка защитить и оставить жить в своем жилье.

Ну, да ладно, что то меня опять "порвало" на эмоции....:)

 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Почему эмоции это плохо ? А разве односторонний и необьектиный подход ВСУ не есть закономерная причина таких эмоций? ВСУ в особи Романюков работает на систему а не на закон, поэтому Украина имеет долг 450 млрд. Эвро по решениям ЭСПЧ в пользу граждан Украины. Что тоже не аргумент в пользу "качества" деятельности ВСУ-ков? Что же это за Высший суд который не способен защитить ПРАВА своих граждан?! Наверное тоже из-за "недосказанности" нарушения таковых ? :-)

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

БАБАЙКА, КОНЧАЙТЕ ЗВИЗДЕТЬ (уже просто смотреть тошнит) Вы, наверное, прежде чем разразиться своей писаниной на счет "прав" детально консультируетесь с определенными ублюдками из ВСУ. Подход у вас поразительно напоминает ёйний. Я имею ввиду следующее: для них главное в определенного характера делах не установить законность и правомерность применения закона, а найти какую-то не совсем абсурдную схему обойти закон. Бабайка, Закон охраняет и гарантирует права, а значит само нарушение Закона есть нарушением права. Ибо права неотделимы от закона и нарушение закона в любом виде нарушает целостность и устойчивость конструкции. У нас ЭТО происходит сейчас. Попробуйте, если в состоянии (без консультаций :-))) проанализировать к чему привело нарушение закона, повлекшего нарушение прав заемщиков в 2006-2007 годах. Или Вы думаете курс 26, - 50% банков (хотя туда им и дорога - главное что б деньги вернули), нарушение прав детей, 200-ти миллиардный офшорный "отток", создание фонда гарантирования, да то же постановление 483 НБУ и п.  11 пленума №5 ВССУ, ВСУшные махинации со сроками исковой давности (ст. 266 ГКУ)  и так далее, и так далее, и так далее - не оттуда произрастают?. А это, дорогуша, жизнь миллионов людей.  Да, кстати, я Вас спрашивал, а как быть с классификацией нарушений ПДД на пустынных перекрестках (чьи права нарушаются). Помните? Вы мне ахинею накалякали. Помните? Так что, если у Вас возникнет желание "полялякать" на счет уважения, к Вам, то Вы уж оглянитесь на все. Ок?  

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 07.01.2017 в 00:40, babaika сказал:

Разве содержание договора ипотеки противоречит этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам?

ДА, да и ещё раз ДА, за отсутствием соответствующего разрешения в соответствии со ст.224 ЦК такой договор уже есть никчемным - никчемным 

И далеко ходить не надо ведь ВСУ до этого вызнавал факт нарушения  ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-396цс15. И таких решений достаточно много.

Здесь просто проявление бля...ва со стороны ВСУ. 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
8 часов назад, ремикс сказал:

Здесь просто проявление бля...ва со стороны ВСУ.

Прошу прощения за дубляж... но не мог отказать себе ( и другим участникам Форума) в удовольствии еще раз дать лицезреть крик души юридического сообщества вызванный волной правового нигилизма от ВСУ  :rolleyes:

И когда все наши труды, наработки, конструкции от количества перейдут в качество...

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 08.01.2017 в 21:12, alex_s_2000 сказал:

БАБАЙКА, КОНЧАЙТЕ ЗВИЗДЕТЬ (уже просто смотреть тошнит) Вы, наверное, прежде чем разразиться своей писаниной на счет "прав" детально консультируетесь с определенными ублюдками из ВСУ. Подход у вас поразительно напоминает ёйний. Я имею ввиду следующее: для них главное в определенного характера делах не установить законность и правомерность применения закона, а найти какую-то не совсем абсурдную схему обойти закон. Бабайка, Закон охраняет и гарантирует права, а значит само нарушение Закона есть нарушением права. Ибо права неотделимы от закона и нарушение закона в любом виде нарушает целостность и устойчивость конструкции. У нас ЭТО происходит сейчас. Попробуйте, если в состоянии (без консультаций :-))) проанализировать к чему привело нарушение закона, повлекшего нарушение прав заемщиков в 2006-2007 годах. Или Вы думаете курс 26, - 50% банков (хотя туда им и дорога - главное что б деньги вернули), нарушение прав детей, 200-ти миллиардный офшорный "отток", создание фонда гарантирования, да то же постановление 483 НБУ и п.  11 пленума №5 ВССУ, ВСУшные махинации со сроками исковой давности (ст. 266 ГКУ)  и так далее, и так далее, и так далее - не оттуда произрастают?. А это, дорогуша, жизнь миллионов людей.  Да, кстати, я Вас спрашивал, а как быть с классификацией нарушений ПДД на пустынных перекрестках (чьи права нарушаются). Помните? Вы мне ахинею накалякали. Помните? Так что, если у Вас возникнет желание "полялякать" на счет уважения, к Вам, то Вы уж оглянитесь на все. Ок?  

Трогательный спич, с уклоном на истерику...))))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 07.01.2017 в 14:48, ais сказал:

babaika 

тоже ярко картинки набросали, что все заемщики негодяи, а банки, нотари, опека и суды - белые и пушистые. Только Вы забыли о том, что ипотечный договор - это договор оферты или присосединения, что заемщик в большинстве своем человек не имеющий специальных знаний ни финансовых, ни юридических, а значит им можно манипулировать в свою пользу.

Ну, и конечно, вы рассматривая вопрос односторонне, полностью исключили тех заемщиков, которые все указали (есть дети, документы об их правах), но банки и нотари не обращались за разрешением в опеку, т.к. получили бы отказ. А как в этих случаях ваше виденье справедливости в суде?

ПС. в любом ДИ есть пункт, который приводит к потере прав собственности или пользования ипотечным жильем, поэтому при наличии детей этот договор уже есть нарушение закона. Повторюсь, этот договор составил не заемщик, а банк, заведомо зная, умышленно.

ПС2. а может надо в админ.суд подавать на бездействие службы опеки, приведшее к тому, что банк и нотарь превысив свои полномочия оформили ДИ без решения опеки, когда заемщик подал все доки при заключении ДИ, включая сведения о детях? Мое мнение, что если даже в паспорте у одного из родителей есть запись о наличии детей, без каких либо других доков, банк, согласно закона, должен был обратиться в опеку за разрешением на осуществлении сделки.

ПС3. у меня складывается такое впечатление, что мы стоим по разные стороны "баррикады", т.к. нарушения со стороны банков, нотарей, опеки и судов воспринимается Вами как должное, что нарушения прав беззащитного по сути ребенка, как справедливое. Почему ребенок должен страдать от того даже, если его родители (опекуны) поступили не правильно либо неосозновая, что делают правонарушение?  В конце концом их вину надо еще доказать, но этого никто не делает. Почему не работает у Вас схема по аналогии "о защите детей от насильства родителей"? Это ведь похожая ситуация - родители превысили свои полномочия, покусились на права ребенка. Там ребенка защищают, а здесь нет. Ответ прост: здесь процесс связан с банками, а там бытовуха, на которую по большому счету тоже насрать, но опека проявляет неслыханный интузиазм и забирает ребенка в приют. Почему бы здесь недобросовестные стороны по ДИ не наказать бы, а ребенка защитить и оставить жить в своем жилье.

Ну, да ладно, что то меня опять "порвало" на эмоции....:)

 

Вы видимо забыли, что банк вносит данные в договор на основании полученных данных от заемщика, а не сам себе придумывает.

Приведите пример, которым подтвердите, что некий заемщик добросовестно и честно указал о наличии малолетних и при этом подтвердил это документально, а негодяи нотариусы во главе с банками взяли и заключили такие договора, проигнорировав ООП. Если такие единичные примеры и существуют, что маловероятно, то они скорее всего были по договорняку за откаты и нотариусу придется не сладко. Но я например не встречал ни единого подобного случая.

Банк ничего не обязан, кроме как выдать кр/средства (но мы не об этом). Это обязанность родителя/опекуна подавать достоверные данные. Но одной записи в паспорте мало. В Органах ОиП тоже не ясновидящие и яснослышащие сидят. Откуда там знают, что совершают родители в обход закона, нарушая права малолетних?

Верно. Мы стоим по разные стороны в данном вопросе. Я  рассматриваю ситуацию с позиции норм морали и действующего законодательства, но вы как я предполагаю, рассматриваете с позиции личной выгоды попирая закон, при совершении сделки имея умысел в дальнейшем уйти от обязательств опираясь исключительно на закон, т.е. на недействительность, которую сами собственно и инициировали. Вину доказать не сложно, вопрос в другом, кому это нужно. Права ребёнка/малолетнего необходимо защищать в любом случае, но защищать, а не заниматься популизмом. Я в начале темы писал, что ВСУ прав и сейчас считаю, что прав и только на том основании, что защита ограниченная и бездарная. ВСУ очередной раз на это тыкает носом. Вопрос серьезный и подходить к нему необходимо не шаблонно как тут некоторые активные пользователи считают, а очень подготовлено и очень часто креативно. Пока шаблонно будете отстаивать права, такие и результаты будете получать.

Знаете, так и вертится написать «нечего на зеркало пенять, коли рожа кривая» (с). Сразу оговорюсь, данная поговорка ни к кому лично из участников обсуждения и ни на кого не намекая из участников обсуждения. Это красноречивое выражение применительно ко всем без исключения движущимся по шаблонам,  тупо обвиняя во всех своих бедах и неудачах всех, но не себя.

Вот из решения ВСУ:  Истец не указал на обстоятельства, которые привели к уменьшению/ограничению/сужению объема  существующего права малолетнего на пользование жильем.

По этим обстоятельствам считаю данное решение законным. Суд справедливо указал на отсутствие оснований для удовлетворения иска. Суд защищает нарушенное право.

В 07.01.2017 в 14:48, ais сказал:

Почему бы здесь недобросовестные стороны по ДИ не наказать бы, а ребенка защитить и оставить жить в своем жилье.
 

Привлекайте, кто мешает. Только не забывайте, что практически во всех случаях привлекать придется родителей/опекунов.

В 07.01.2017 в 14:48, ais сказал:

 В конце концом их вину надо еще доказать, но этого никто не делает. Почему не работает у Вас схема по аналогии "о защите детей от насильства родителей"? Это ведь похожая ситуация - родители превысили свои полномочия, покусились на права ребенка. Там ребенка защищают, а здесь нет. Ответ прост: здесь процесс связан с банками, а там бытовуха, на которую по большому счету тоже насрать, но опека проявляет неслыханный интузиазм и забирает ребенка в приют.

 

Доказать вину не сложно, при желании.

Вы приводите в сравнение на мой взгляд совершенно разные категории правонарушений.

Оставить на попечении кого? Родителя/опекуна нарушившего право малолетнего? Но дело даже не в этом, проблема в том, что право не доказано.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Я прошу прощения за свои 5 копеек, но 

babaika сказал " Приведите пример, которым подтвердите, что некий заемщик добросовестно и честно указал о наличии малолетних и при этом подтвердил это документально, а негодяи нотариусы во главе с банками взяли и заключили такие договора, проигнорировав ООП. Если такие единичные примеры и существуют, что маловероятно, то они скорее всего были по договорняку за откаты и нотариусу придется не сладко. Но я например не встречал ни единого подобного случая"

у меня такой случай, в залог дали квартиру, прописаны там не были жена с ребёнком,так как сказали что ребёнка надо выписать,  но о существовании ребёнка все знали, он же записан у нас в паспортах, жена собственник квартиры, 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
3 часа назад, babaika сказал:

Доказать вину не сложно, при желании.

Увы, Бабайка обсуждает только то, что, как ему кажется, имеет более выгодную правовою позицию, при этом абсолютно игнорируя контраргументы:

 

В 07.01.2017 в 00:40, babaika сказал:
В 06.01.2017 в 18:32, ремикс сказал:

Статья 215 ГК Украины говорит о том, что основанием для определения договора недействительным есть несоблюдение в момент совершения сделки требований которые установлены ч.1-3 и 5,6 ст.203 этого Кодекса.

Теперь вернёмся к этой статьи. ч.1 - Содержание сделки не должно протеворечить этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам.

Разве содержание договора ипотеки противоречит этому Кодексу, другим актам законодательства, а также интересам государства и общества и моральным  основам?

Вам привели законодательное обоснование предусматривающее признание недействительным договора  - ст. 203, 215 ЦК, а в ответ - вопрос !?  Вся тактика Бабайки сводится к тому, чтобы провоцировать самого оппонента доказывать свои же аргументы, а самому (Бабайке) "парить" над процессом. В тех случаях, когда "парить" не получается, происходит  вбрасывание никчемных аргументов или отсылочных реплик ("вы не дочитали", "вы не разобрались", "я уже это доказал", "это все эмоции" и т.п. - наработки из судебных процессов) и провоцировать оппонентов на их опротестование. Результат - аргументов нет, позиция слабая или отсутствует, но зато остается  "эго" непобедимого в дискуссии. Только что дает такая дискуссия ? 

3 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого судді-доповідача Короткевича М.Є.,
      cуддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Пошви Б.М., Школярова В.Ф.,
      при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О.,
      за участю: прокурора Генеральної прокуратури Курапова М.В.,
      захисника ОСОБА_1,
       
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою захисника ОСОБА_2 про перегляд судових рішень щодо засудженого ОСОБА_3,
      у с т а н о в и л а :
      вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 6 квітня 2015 року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, громадянина України, раніше не судимого, засуджено за частиною 1 статті 118 Кримінального кодексу України (далі – КК) до обмеження волі на строк три роки. 
      Вироком Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року вирок місцевого суду в частині кваліфікації та призначення покарання скасовано та ухвалено новий вирок, яким визнано ОСОБА_3 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 115 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років. В іншій частині вирок місцевого суду залишено без зміни.
      Вироком апеляційного суду ОСОБА_3 визнано винуватим у вчиненні злочину за таких обставин. Увечері 8 червня 2014 року АДРЕСА_1, де проживає ОСОБА_3, під час розпивання спиртних напоїв він довідався від ОСОБА_4, що співробітник останнього – ОСОБА_5 має перед ОСОБА_4. борг, із приводу чого між ними відбувались телефонні перемовини. З метою сприяння в поверненні боргу та вирішенні конфлікту ОСОБА_3 подзвонив ОСОБА_5 та домовився про зустріч. У цей час ОСОБА_5 перебував у домоволодінні сім’ї ОСОБА_6 на АДРЕСА_2. Приблизно о 00 год. 05 хв. 9 червня 2014 року ОСОБА_3 разом з ОСОБА_4 підійшов до в'їзних воріт вказаного домоволодіння. Туди ж із двору вийшов і ОСОБА_5. При цьому конфлікт, який розпочався зі словесної перепалки телефоном, переріс у бійку, під час якої ОСОБА_5 наносив удар кулаками в обличчя засудженого та ногою по його лівій нозі. Коли вони попадали на землю, під час боротьби ОСОБА_5 схопив ОСОБА_3 за шию, а той у цей час знайшов колюче-ріжучий предмет за типом ножа, яким умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій та бажаючи настання суспільно небезпечних наслідків у виді смерті потерпілого, наніс ОСОБА_5 чотири удари в різні частини тіла, спричинивши проникаюче сліпе колото-різане поранення грудної клітки зліва з пошкодженням серця, колото-різану рану лівої верхньої кінцівки, різані рани обличчя та лівої верхньої кінцівки та садна грудної клітки. У результаті проникаючого сліпого колото-різаного поранення грудної клітки зліва з пошкодженням серця настала смерть ОСОБА_5. ОСОБА_3 під час бійки було заподіяно легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
      Дії ОСОБА_3 кваліфіковано за частиною 1 статті 115 КК як умисне вбивство потерпілого ОСОБА_5, вчинене на ґрунті неприязних взаємовідносин, які переросли в обопільну бійку. 
      Касаційний суд – колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ – ухвалою від 30 березня 2016 року залишив вирок Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року щодо ОСОБА_3 без зміни.
      13 жовтня 2016 року Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) відмовила в задоволенні заяви захисників ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про перегляд вироку Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року щодо ОСОБА_3 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК).
      У заяві захисник ОСОБА_2 просить скасувати ухвали судів апеляційної і касаційної інстанцій на підставі неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм права, передбачених кримінальним процесуальним законом, а саме статтями 23, 94, 95, пунктом 3 частини 1 статті 409, 412, пунктом 1 частини 1 статті 438 КК, і направити справу на новий апеляційний розгляд. Захисник стверджує, що суд апеляційної інстанції, погодившись із встановленими місцевим судом фактичними обставинами справи та безпосередньо не дослідивши докази під час апеляційного перегляду кримінального провадження, не вправі був дати іншу юридичну кваліфікацію діям засудженого, однак, витлумачивши норми статей 23, 94 і 95 КПК у спосіб, який суперечить їх точному змісту, апеляційний суд зробив по суті переоцінку доказів, безпосередньо досліджених у суді першої інстанції, та дійшов хибного висновку про необхідність перекваліфікації дій ОСОБА_3 на частину 1 статті 115 КК, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. 
      Як приклад правильного застосування норм права, передбачених кримінальним процесуальним законом, заявник наводить висновки суду касаційної інстанції, що викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня та 18 і 25 жовтня 2016 року.
      Ухвалою від 18 жовтня 2016 року касаційний суд скасував рішення суду апеляційної інстанції на підставі істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. Таке рішення ухвалено у зв’язку з тим, що суд апеляційної інстанції, безпосередньо не дослідивши докази в судовому засіданні, однак надавши їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, безпідставно прийшов до переконання про необхідність виключення кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченого частиною 2 статті 121 КК, «вчинення способом, що має характер особливого мучення».
      В ухвалі від 25 жовтня 2016 року касаційний суд висловив правову позицію, яка полягала в тому, що апеляційний суд допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, оскільки, обмежившись допитом у судовому засіданні лише обвинуваченого та потерпілого і не досліджуючи безпосередньо інші докази, покладені місцевим судом в основу обвинувального вироку, прийшов до переконання про відсутність достатніх доказів винуватості особи і необхідність закриття кримінального провадження через відсутність складу злочину, за вчинення якого останнього було засуджено, тобто надав іншу оцінку дослідженим судом першої інстанції доказам без безпосереднього їх дослідження. 
      Аналогічна правова позиція висловлена касаційним судом і в ухвалі від 13 вересня 2016 року, де суд зазначив, що апеляційний суд без безпосереднього заслуховування показань та без дослідження матеріалів кримінального провадження надав доказам іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, та безпідставно дійшов до переконання про відсутність достатніх доказів доведеності винуватості.
      Також захисник у заяві зазначає, що апеляційний суд під час апеляційного перегляду вироку, безпосередньо не дослідивши докази і перекваліфікувавши дії ОСОБА_3 на частину 1 статті 115 КК, тобто погіршивши його становище, порушив пункти 1 і 3 «d» статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати показання свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше.
      Крім того, у своїх твердженнях захисник опирається на правову позицію Суду, викладену в постанові від 21 січня 2016 року у справі № 5-249кс15, про те, що дотримання правил щодо права на справедливий судовий розгляд, змагальності сторін, безпосередності дослідження доказів, їх допустимості вимагає від апеляційного суду забезпечення у повному обсязі повноти дослідження доказів, якщо постає питання про встановлення певного факту в інший спосіб, ніж це було здійснено в суді першої інстанції.
      Судова палата у кримінальних справах Суду заслухала суддю-доповідача, доводи захисника ОСОБА_1 на підтримання заяви, міркування прокурора, який вважав, що в задоволенні заяви слід відмовити, перевірила матеріали справи, вивчила науковий висновок фахівця Науково-консультативної ради при Суді, обговорила доводи заяви та дійшла висновку про таке.
      Справа про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року допущена до провадження Суду за заявою захисника ОСОБА_2 на підставі пункту 2 частини 1 статті 445 КПК, який підставою для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, передбачає неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.
      Предметом перегляду даної справи є неоднакове розуміння судом касаційної інстанції питання про те, чи вправі суд апеляційної інстанції, погодившись із встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами та не провівши судового слідства, дати іншу юридичну кваліфікацію діям засудженого, а також чи становлять такі дії апеляційного суду переоцінку доказів у справі з огляду на положення статей 23, 94, 95 КПК.
      При перегляді справи Суд виходить із такого. 
      Принцип безпосередності дослідження показань, речей і документів є однією із загальних засад кримінального провадження. Зміст цього принципу розкрито в статті 23 КПК, згідно з якою:
      1. Суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.
      2. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених КПК.
      3. Сторона обвинувачення зобов’язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом.
      Один із аспектів цього принципу відображено в частині 4 статті 95 КПК, на яку посилається заявник, у якій зазначено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. 
      Суд оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення (частина 1 статті 94 КПК).
      Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані в передбаченому КПК порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (частина 1 статті 84 КПК). 
      Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, сформульовані законодавцем у частині 1 статті 91 КПК. Згідно з частиною 2 цієї статті, доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. 
      На підставі результатів оцінки одних і тих же доказів (їхньої сукупності) щодо однієї і тієї ж події може бути зроблено висновок про наявність тих чи інших її обставин або, взагалі, про відсутність події. 
      Наявність підстав для зміни вироку або ухвалення апеляційним судом нового вироку не породжує для цього суду обов’язку досліджувати всю сукупність доказів з дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить докази, оцінені в суді першої інстанції. У частині 2 статті 23 КПК зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але у разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, то суду апеляційної інстанції немає потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції. Для прийняття рішення апеляційному суду достатньо перевірити докази, в тому числі прослухати запис судового засідання в суді першої інстанції. Касаційний суд, у свою чергу, не має повноважень оцінювати докази, але він вправі зробити висновок про неправильність застосування норм КК і змінити судове рішення (пункт 4 частини 1 статті 436 КПК), зазначивши в мотивувальній частині ухвали не докази, а обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій (абзац 4 пункту 2 частини 1 статті 442 КПК). Тобто зміна судових рішень судів нижчої ланки судами вищої ланки не вимагає як передумови повторного дослідження останніми усіх доказів.
      Однак якщо б висновки суду апеляційної інстанції, що є відмінними від висновків суду першої інстанції, стосувалися сутнісних ознак доказів – достовірності, належності, допустимості – і саме це зумовило б перекваліфікацію дій особи на іншу статтю (частину статті) КК, то тоді суд апеляційної інстанції зобов’язаний був би дослідити докази з дотриманням вимог статті 23 КПК.
      У справі ОСОБА_3 суд апеляційної інстанції не заперечив результатів оцінки кожного з доказів за ознаками допустимості, належності чи достовірності, а оцінки їх сукупності – за ознакою достатності та взаємозв’язку для прийняття рішення про винуватість ОСОБА_3 в умисному вбивстві потерпілого. У межах фактичних обставин, установлених судом першої інстанції, та використавши результати оцінки ним доказів у справі, апеляційний суд дійшов іншого правового висновку щодо обставин цього злочину, а саме про неперебування ОСОБА_3 в стані необхідної оборони, що й зумовило зміну кримінально-правової кваліфікації його діянь зі статті 118 на частину 1 статті 115 КК.
      У постанові від 21 січня 2016 року у справі № 5-249кс15 Суд зазначив, що апеляційний суд переоцінив докази у справі з порушенням вимог закону щодо безпосередності їх дослідження, оскільки одних свідків, попри клопотання сторін, не було допитано в апеляційному суді, тоді як інші, допитані свідки, дали показання, що відрізнялися від показань, наданих ними в суді першої інстанції. Це призвело до того, що весь розгляд справи набув несправедливого характеру, а право обвинуваченого на захист було обмежено.
      У висновках касаційного суду, що викладені в ухвалах від 13 вересня та 25 жовтня 2016 року, йдеться про безпосереднє дослідження апеляційним судом частини доказів, що зумовило переоцінку цих доказів з погляду допустимості, належності, достовірності. Переоцінка окремих (досліджених в апеляційному судовому розгляді) доказів зумовила переоцінку сукупності всіх доказів з погляду їхньої достатності: «нову» сукупність доказів суд апеляційної інстанції визнав недостатньою для висновку про винуватість особи. В цих ухвалах суд касаційної інстанції застосував «норму про переоцінку доказів» так, як це зазначено в постанові Суду від 21 січня 2016 року, але інакше, ніж в ухвалі, про перегляд якої подано заяву. 
      Між тим умови застосування цієї норми у справі ОСОБА_3 істотно відрізняються від тих, що викладені в ухвалах від 13 вересня та 25 жовтня 2016 року, бо суд апеляційної інстанції у справі ОСОБА_3 погодився з усіма доказами, на які суд першої інстанції послався у вироку, однак зробив свої висновки на основі їх сукупності. Докази, що покладені в основу вироку апеляційного суду, були досліджені безпосередньо в суді першої інстанції і перевірені судом апеляційної інстанції. Сукупність доказів у справі ОСОБА_3 залишалася стійкою і непорушною, тому зміна кваліфікації дій ОСОБА_3 судом апеляційної інстанції не є підставою для висновку про переоцінку ним доказів, оцінених судом першої інстанції.
      Із тексту наданої для порівняння ухвали від 18 жовтня 2016 року видно, що суд касаційної інстанції розцінив як «повторне дослідження доказів» повторне дослідження обставин діяння, що призвело до виключення з обвинувачення ознаки злочину «вчинення способом, що має характер особливого мучення». Однак, як Суд зазначав вище, переоцінка апеляційним судом обставин, встановлених судом першої інстанції, не є переоцінкою доказів, при цьому Суд вкотре зазначає, що висновок касаційного суду, наведений у порівнюваному рішенні, не завжди є прикладом правильного застосування кримінального процесуального законодавства.
      Отже, доводи, наведені у заяві захисника ОСОБА_2 в інтересах засудженого ОСОБА_3 про те, що суд касаційної інстанції допустив неоднакове застосування однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, не підтвердилися, а тому підстав для задоволення заяви захисника ОСОБА_2 немає.
      Керуючись статтями 453, 454, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      відмовити в задоволенні заяви захисника ОСОБА_2. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.
      Головуючий М.Є. Короткевич
      Судді:
      С.В. Вус
      Б.М. Пошва
      Г.В. Канигіна
      Є.І. Ковтюк
      В.Ф. Школяров
      Постанова від 20 квітня 2017 року № 5-465кс(15)16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0B7418B4CB940A10C225810E0049D633
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого судді ˗ доповідача Школярова В.Ф., 
      суддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Пошви Б.М., 
      при секретарях: Халявці О.М., Коваленко О.В.,
      за участю
      захисника Курапова М.В.,
      прокурора Генеральної прокуратури України Ліщук О.І.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за заявою захисника Ліщук О.І. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1,
      в с т а н о в и л а:
      Вироком Волочиського районного суду Хмельницької області від 11 серпня 2015 року засуджено: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше не судимого з огляду на статтю 89 Кримінального кодексу України (далі - КК), за частиною другою статті 307 КК із застосуванням статті 69 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років без конфіскації майна. На підставі статті 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням, із встановленням іспитового строку тривалістю три роки, та покладено на нього обов’язки, передбачені пунктами 2, 3, 4 частини першої статті 76 КК. Цим же вироком ОСОБА_1 виправдано за частиною першою статті 317 КК та за частиною другою статті 307 КК за епізодом незаконного збуту 29 вересня 2014 року особливо небезпечного наркотичного засобу;
      ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, раніше судимого: вироком Волочиського районного суду Хмельницької області від 02 березня 2007 року за частинами першою, другою статті 309 КК до позбавлення волі на строк два роки три місяці; вироком цього ж суду від 06 липня 2007 року за частиною другою статті 307, частиною другою статті 309, частиною другою статті 311, частиною другою статті 315, частиною другою статті 317 КК до позбавлення волі на строк п’ять років два місяці з конфіскацією майна. За обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 307 КК, – виправдано.
      Апеляційний суд Хмельницької області 16 листопада 2015 року апеляційну скаргу прокурора задовольнив частково ˗ зазначений вирок суду першої інстанції скасував та постановив свій вирок, яким засудив: 
      ОСОБА_1 за частиною другою статті 307 КК до позбавлення волі на строк шість років із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого, крім житла; за частиною першою статті 317 КК до позбавлення волі на строк три роки. На підставі частини першої статті 70 КК, за сукупністю злочинів, йому визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк шість років із конфіскацією всього майна, яке є його власністю, крім житла; 
      1 ОСОБА_2 за частиною другою статті 307 КК, із застосуванням статті 69 КК, до позбавлення волі на строк два роки із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого, крім житла.
      За вироком апеляційного суду, ОСОБА_1 визнано винним та засуджено за те, що 29 вересня 2014 року, приблизно о 17 годині, він, перебуваючи в квартирі ІНФОРМАЦІЯ_3, повністю розуміючи протиправний характер своїх дій, умисно надав вказане приміщення особі під вигаданим ім’ям (далі ˗ ОСОБА_3) для незаконного вживання наркотичного засобу – канабісу. Так, в одній із кімнат, взявши спеціальний пристрій для вживання наркотичного засобу, виготовлений із двох пластикових пляшок, поклав у нього особливо небезпечний наркотичний засіб – канабіс ˗ та вжив його разом із ОСОБА_3 шляхом куріння.
      Продовжуючи свої злочинні дії, 29 вересня 2014 року, приблизно о 17 годині 32 хвилин, ОСОБА_1 за попередньою змовою з ОСОБА_2, на порушення вимог статей 7, 12, 17 Закону України від 15 лютого 1995 року № 60/95˗ВР «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» (далі – Закон № 60/95˗ВР), з метою отримання матеріальної винагороди, на сходовій площадці, біля вхідних дверей квартири ІНФОРМАЦІЯ_3, незаконно, за 200 грн збув ОСОБА_3 особливо небезпечний наркотичний засіб ˗ канабіс, маса якого в перерахунку на висушену речовину становить 89,49 г.
      Пізніше, 14 січня 2015 року, приблизно о 14 години 48 хвилин, ОСОБА_1, на порушення вимог статей 7, 12, 17 Закону № 60/95-ВР, діючи умисно, з метою отримання матеріальної винагороди, ІНФОРМАЦІЯ_4, незаконно, за 100 грн збув ОСОБА_3 особливо небезпечний наркотичний засіб – канабіс, маса якого в перерахунку на висушену речовину становить 1,1 г.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 червня 2016 року за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_1, його захисника Ліщук О.І. та захисника Черевика С.С., який представляв інтереси засудженого ОСОБА_2, вирок апеляційного суду змінив – виключив з мотивувальної частини вироку вказівку на те, що ОСОБА_1 раніше притягувався до кримінальної відповідальності. У решті зазначене судове рішення залишив без зміни. 
      У заяві захисник Ліщук О.І. порушує питання про перегляд судового рішення Верховним Судом України зазначеної ухвали суду касаційної інстанції щодо ОСОБА_1 з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) у зв’язку з неоднаковим застосуванням цим судом однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Просить скасувати зазначене судове рішення, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
      Захисник вважає, що касаційний суд неоднаково застосував норми права, передбачені статтями 86, 246, 271, 290 КПК. Зазначає, що оперативна закупка, як вид оперативно-розшукових заходів, не може проводитися до внесення відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі ˗ ЄРДР), а отримані за її результатами матеріали, відповідно, не можуть визнаватися допустимими та належними доказами, оскільки одержані з порушенням вимог чинного кримінального процесуального законодавства. 
      На думку заявника, висновок касаційного суду, який підтвердив правильність рішення апеляційного суду про визнання допустимими доказів, отриманих у ході проведення оперативної закупки наркотичних засобів у засуджених 29 вересня 2014 року, яка проводилась у рамках оперативно-розшукової справи, до внесення відомостей до ЄРДР, не відповідає вимогам статей 86, 246, 271 КПК, а також висновкам цього ж суду щодо правозастосування зазначених норм при розгляді інших кримінальних проваджень. До того ж стверджує, що оперативна закупка наркотичних засобів повинна проводитись лише після внесення відомостей про злочин до ЄРДР і тільки за постановою прокурора. 
      Крім цього, захисник вважає, що дані, які містяться у постановах про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року та про проведення контролю за вчиненням злочину шляхом проведення оперативної закупки від 16 грудня 2014 року, долучених до матеріалів провадження під час апеляційного розгляду справи за клопотанням прокурора, є недопустимими доказами з огляду на вимоги частини дванадцятої статті 290 КПК. Стверджує, що про існування зазначених матеріалів було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту, в зв’язку з чим суд, відповідно до вимог частини дванадцятої статті 290 КПК, не мав права допускати відомості, що містяться в них, як докази. Касаційний суд зазначені порушення закону не усунув, хоча про наведене йшлося в касаційних скаргах. 
      На обґрунтування іншої позиції суду касаційної інстанції у правозастосуванні зазначених норм права, які містяться у статтях 86, 246, 271 КПК, захисник долучила до заяви копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2015 року та 06 червня 2016 року, з яких, на її думку, вбачається, що касаційний суд інакше, ніж у провадженні щодо ОСОБА_1, застосував вищевказані норми процесуального закону. 
      Так, в ухвалі суду касаційної інстанції від 06 квітня 2015 року цей суд, погодившись із рішеннями нижчих судів про виправдання ОСОБА_1 за частиною другою статті 307 КК, дійшов висновку про те, що недопустимими є докази, зібрані, в ході проведення оперативної закупки наркотичних засобів у межах заведеної оперативно-розшукової справи з порушенням вимог статей 246, 271 КПК, однак до внесення відомостей про злочин до ЄРДР та не уповноваженою на те особою. При цьому касаційний суд зазначив, що оперативна закупка наркотичних засобів може проводитись за постановою прокурора тільки після внесення відомостей про злочин до ЄРДР і лише уповноваженою на те особою – слідчим або оперативним працівником за наявності відповідного доручення.
      Також захисник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2016 року, якою відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу апеляційного суду, яким залишено без зміни вирок суду першої інстанції про виправдання ОСОБА_1 за частиною другою статті 307, частиною першою статті 315 КК. У своїй ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що докази, одержані з порушенням вимог статей 246, 271 КПК, є недопустимими, зокрема: протоколи про проведення негласних слідчих дій, оскільки ці протоколи не містять письмової згоди залегендованої особи на проведення дій оперативного характеру та не вказано походження грошових коштів, що використовувались при оперативних закупках; матеріали аудіо - та відеофайлів, оскільки вони не містять інформації щодо технічних засобів, за допомогою яких здійснювалось фіксування оперативно-розшукових заходів.
      Як приклад неоднакового застосування норми права, передбаченої статтею 290 КПК, захисник Ліщук О.І. долучила до заяви копію ухвали суду касаційної інстанції від 02 лютого 2016 року щодо ОСОБА_6, відповідно до якої касаційний суд визнав законним рішення суду апеляційної інстанції, яким було дотримано вимоги вищезазначеної статті та відмовлено у задоволенні клопотання прокурора про долучення і додаткове дослідження протоколів про адміністративне затримання особи та про вчинення цією особою адміністративного правопорушення з огляду на те, що про існування цих протоколів було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до матеріалів кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту. 
      Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі ˗ Суд) заслухала суддю-доповідача, доводи захисника Ліщук О.І., стосовно задоволення її заяви, скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, доводи прокурора про відсутність підстав для задоволення заяви захисника, перевірила матеріали кримінального провадження і матеріали, додані до заяви, обговорила доводи заяви, дослідила наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України і дійшла висновку про таке.
      1. Згідно з вимогами статті 444 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Справа щодо ОСОБА_1 переглядається на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 445 КПК – неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми Кримінального процесуального кодексу, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.
      2. Суд звертає увагу на те, що зазначена норма закону не гарантує права на відновлення кримінального провадження та зазвичай не є застосовною до заяв щодо такого відновлення в порядку глави 33 КПК у завершених судових справах, якщо тільки природа, специфічні риси та обсяги провадження щодо певної скарги у чинній (чотириланковій) правовій системі не є такими, що охоплюються сферою застосування пункту другого частини першої статті 445 цього Кодексу та гарантіями справедливого суду, якими він наділяє сторони провадження.
      3. Орієнтуючись на свою практику, Суд нагадує, що пункт 2 частини першої статті 445 КПК, так само як і пункт 1 цієї статті закону, передбачає особливі вимоги та застереження для уможливлення процедури оцінки Судом норм права на предмет їх однаковості/неоднаковості застосування судом касаційної інстанції. У зв’язку з цим Суд повторює, що факт неоднакового застосування норми права судом касаційної інстанції повинен мати певний зовнішній вияв, знаходити відображення у фактичному процесуальному документі (рішенні). Про неоднакове застосування норми права свідчить неоднакове її розуміння судом у процесі правозастосування, що зумовлює ухвалення рішень, які мають різний зміст. Для уможливлення процедури оцінювання Судом норми права на предмет неоднаковості правозастосування така норма має бути реально застосована судом касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку. Неоднаковість у застосуванні положень норми права нерозривно пов’язана з предметом правозастосування – одна й та сама норма (її положення, припис) одного і того самого закону.
      4. Предметом перегляду судових рішень у зазначеній справі є неоднакове застосування норм, які регулюють умови/можливість визнання допустимими доказами фактичних даних, отриманих у ході проведення контрольованої і оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР, а також допустимість судом відомостей, що містяться у матеріалах кримінального провадження, як доказів, які в порядку статті 290 КПК не були відкриті іншій стороні як під час досудового розслідування, так і під час розгляду справи судом першої інстанції, проте були долучені апеляційним судом до матеріалів кримінального провадження за клопотанням прокурора, досліджені ним та враховані при ухваленні свого судового рішення.
      5. Зіставлення правових позицій суду касаційної інстанції щодо можливості визнання допустимими доказами фактичних даних, отриманих у ході оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей до ЄРДР, висловлених у рішенні, про перегляд якого порушено питання, та рішеннях, доданих до заяви для порівняння, дають підстави вважати, що має місце неоднакове правозастосування одних і тих самих процесуальних норм.
      6. Вирішуючи питання щодо предмета перегляду, необхідно взяти до уваги таке.
      Частиною другою статті 1 КПК встановлено, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. 
      Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 12рп/2011 від 20 жовтня 2011 року (справа № 1˗31/2011) положення статті 62 Конституції України спрямовані на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а саме: обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, тобто обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно ˗ розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України № 2135˗XII від 18 лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову діяльність» (далі ˗ Закон № 2135˗XII), особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності. 
      У вказаному рішенні Конституційного Суду України, визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально˗ процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина у кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.
      7. Оперативно-розшукова діяльність в Україні регулюється, зокрема, Законом № 2135˗XII, який є складовою кримінального процесуального законодавства. 
      Водночас, відповідно до положень частини третьої статті 9 КПК, закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу.
      Статтею 8 Закону № 2135˗XII встановлено права підрозділів, які крім іншого, здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Такі підрозділи мають право проводити контрольовану поставку та контрольовану і оперативну закупку товарів, предметів та речовин, у тому числі заборонених для обігу, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форми власності з метою виявлення та документування фактів протиправних діянь. Проведення контрольованої поставки, контрольованої та оперативної закупок здійснюється згідно з положеннями статті 271 КПК у порядку, визначеному нормативно-правовими актами Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, Служби безпеки України, погодженими з Генеральною прокуратурою України та зареєстрованими у Міністерстві юстиції України.
      8. Згідно з частиною першою статті 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
      Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (частина перша статті 84 КПК).
      Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (частина друга статті 84 КПК). 
      Відповідно до вимог частини другої статті 99 КПК матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону № 2135˗XII, за умови відповідності вимогам цієї статті, є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази. Ці вимоги належать і до фактичних даних, отриманих у ході проведення контрольованої та оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР.
      9. Порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), ˗ це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій. Першим кроком, спрямованим на проведення контрольованої і оперативної закупки товарів, предметів та речовин, є прийняття відповідного рішення прокурором. Прийняття останнього (постанови) є винятковим правом прокурора (частина четверта статті 246 КПК). Постанова прокурора про проведення зазначеної закупки в межах оперативно-розшукової справи має свої особливості: у ній не можуть бути зазначені найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер у зв’язку з невнесенням на цьому етапі відомостей про злочин до ЄРДР.
      Пунктом 1 частини сьомої статті 271 КПК на прокурора покладено обов’язок у постанові про проведення зазначеної дії викласти обставини, які свідчать про відсутність під час дії провокування особи на вчинення злочину. 
      Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) при вирішенні питання справедливості судового розгляду в цілому враховує, у тому числі, й спосіб отримання доказів. Не виключаючи можливості використання особливих слідчих методів – агентурних методів, що само по собі не порушує права на справедливий судовий розгляд, ЄСПЛ висловив позицію, що у зв’язку з ризиком підбурювання з боку поліції при використанні таких методів, їх використання має бути обмежено чіткими рамками (справа «Раманаускас проти Литви»).
      10. Так, у справі, що розглядається, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ визнав, що всі докази, якими суд апеляційної інстанції обґрунтував доведеність винуватості ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 307 і частиною першою статті 317 КК, є допустимими і отримані відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Зокрема, касаційний суд зазначив, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано послався як на доказ винуватості засуджених у вчиненні збуту наркотичної речовини на постанови про проведення оперативної закупки та про проведення контролю за вчиненням злочину, шляхом проведення оперативної закупки, незважаючи на те, що оперативна закупка наркотичних засобів у засуджених 29 вересня 2014 року проводилась у межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей до ЄРДР, що, в свою чергу, не зумовлює визнання зібраних доказів недопустимими. Крім того, вказав, що в межах оперативно-розшукової справи № 9276/14, заведеної стосовно ОСОБА_2, правоохоронним органам слідчим суддею надавався дозвіл на проведення негласних оперативно-розшукових дій, передбачених статтями 260, 263 КПК з 06 вересня по 06 листопада 2014 року та з 17 грудня 2014 року по 17 лютого 2015 року. 
      Втім, як убачається з рішення суду апеляційної інстанції, цей суд, на порушення положень статті 404 КПК, не переконався у відповідності зазначених доказів вимогам статті 86 КПК та не навів належних доводів, на підставі яких визнав їх такими, що отримані в порядку, встановленому КПК (зокрема, матеріали оперативно-розшукової діяльності повинні бути отримані уповноваженими на це суб’єктами та з відомого, що може бути перевірений, і не забороненого законом джерела; зібрані у встановленому законом порядку та з дотриманням встановленої форми, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян). 
      Так, постанова про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року, яка була долучена за клопотанням прокурора до матеріалів кримінального провадження під час апеляційного перегляду, була ухвалена щодо ОСОБА_2, а тому, правомірним було б використання доказової інформації, отриманої у такий спосіб, саме щодо нього. Водночас, відповідно до протоколу про результати здійснення оперативно-технічного заходу від 30 вересня 2014 року, оперативна закупка наркотичної речовини відбувалась одночасно у ОСОБА_2 і ОСОБА_1. 
      Крім цього, відповідно до наявної у матеріалах кримінального провадження інформації, наданої прокуратурою Хмельницької області, № 99˗381˗14 від 08 жовтня 2015 року, оперативно-розшукова справа стосовно ОСОБА_1 Волочиським РВ УМВС України в Хмельницькій області не заводилась. Дозвіл на проведення оперативно-розшукових заходів у виді аудіо ˗, відеоконтролю особи щодо нього апеляційним судом Хмельницької області не надавався, що також об’єктивно підтверджується інформацією, наданою Головою Апеляційного суду Хмельницької області № 08˗25д від 15 жовтня 2015 року.
      Підставами для проведення оперативно˗розшукової діяльності, відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 6 Закону № 2135˗XII, є наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно˗розшукових заходів і засобів, про: злочини, що готуються; осіб, що готують вчинення злочину. Інформація про те, що особа вчиняє або вже вчинила злочин, може бути перевірена лише шляхом проведення негласних слідчих (розшукових) дій після внесення відомостей до ЄРДР, тобто в межах кримінального провадження.
      З матеріалів кримінального провадження щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вбачається, що судом не було встановлено, яка саме достатня інформація, одержана в установленому законом порядку, стала підставою для заведення оперативно-розшукової справи, і, відповідно, чи були наявні законні підстави для проведення оперативно-розшукових заходів, результати яких визнані судом допустимими доказами у кримінальному провадженні.
      11. За змістом заяви, захисник також стверджує про неоднакове застосування судом касаційної інстанції в оспореному судовому рішенні однієї і тієї самої норми права, що міститься у статті 290 КПК. Зазначає, що цей суд, всупереч положенням зазначеної норми права, визнав постанови про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року, ухвалену в межах оперативно˗розшукової справи, та постанову про проведення контролю за вчиненням злочину шляхом проведення оперативної закупки від 16 вересня 2014 року, долучені за клопотанням прокурора до матеріалів провадження під час апеляційного розгляду, допустимими доказами, хоча про існування зазначених постанов було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до кримінального провадженні та їх не було відкрито стороні захисту.
      Відповідно до частини другої статті 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов’язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь˗які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом’якшенню покарання. Сторони кримінального провадження зобов’язані здійснювати відкриття одна одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду. Якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази ( частини одинадцята, дванадцята статті 290 КПК).
      Отже, з вищенаведених положень вбачається, що невідкриття матеріалів сторонами в порядку цієї статті є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими як докази. При цьому, відкриттю, окрім протоколів, у яких зафіксовано хід та результати проведення певних дій, в обов’язковому порядку підлягають і матеріали, які є правовою підставою проведення таких дій (ухвали, постанови, клопотання), що забезпечить можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів.
      Висловлюючи думку щодо правозастосування зазначеної норми права в оспореному судовому рішенні, касаційний суд наголосив на тому, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав допустимими доказами відомості, що містяться у вищезазначених постановах від 04 вересня 2014 року та від 16 грудня 2014 року, а також відповідну інформацію щодо їх проведення, які апеляційним судом були долучені до матеріалів кримінального провадження за клопотанням прокурора та досліджені під час перегляду рішення суду першої інстанції.
      Проте, згідно з частиною третьою статті 404 КПК, за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції неповністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
      Як убачається з даного кримінального провадження, прокурор не заявляв у суді першої інстанції клопотання про дослідження вищезазначених матеріалів, незважаючи на те, що ці матеріали стали відомі не після ухвалення судового рішення, що оскаржується, а були відомі від початку досудового розслідування.
      Суд зауважує, що чинний КПК не містить заборони для сторін кримінального провадження представляти в суді матеріали, не відкриті одна одній. Заборона адресована суду, який згідно з частиною дванадцятою статті 290 КПК, не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази. Надання стороною обвинувачення у суді матеріалів, до яких не було надано доступ стороні захисту, і долучення їх як доказів на стадіях судового розгляду порушує право обвинуваченого на захист, оскільки змушує його захищатися від так званих нових доказів без надання достатніх можливостей і часу для їх спростування.
      Отже, факт ознайомлення з матеріалами справи після закінчення розслідування не є достатнім для відстоювання стороною захисту своєї позиції у кримінальному процесуальному змаганні. За таких умов, коли стороні обвинувачення відомі всі докази, а сторона захисту не володіє інформацією про них до завершення розслідування, порушується баланс інтересів у кримінальному процесі. 
      Частина дванадцята статті 290 КПК фактично передбачає кримінальну процесуальну санкцію стосовно сторін кримінального провадження, яка реалізується в разі невиконання сторонами обв’язку щодо відкриття матеріалів, яка полягає в тому, що в майбутньому суд не має права допустити відомості як докази у невідкритих матеріалах. Так, невідкриття сторонами кримінального провадження одна одній матеріалів суттєво зменшує їх доказову базу, що, в свою чергу, може негативно вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судом рішення. 
      Із доданої до заяви захисника Ліщук О.І. копії ухвали від 02 лютого 2016 року вбачається, що у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_6 касаційний суд інакше застосував одні і ті самі норми права, визнавши неспроможними доводи прокурора щодо безпідставної відмови апеляційного суду в задоволенні його клопотання про долучення та додаткове дослідження процесуальних документів з огляду на те, що ці докази були відомі на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте не були долучені до матеріалів кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту відповідно до вимог статті 290 КПК.
      Неправильне застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, які містяться у статтях 86, 246, 271, 290 КПК, зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень і є підставою для задоволення заяви, в зв’язку з чим оскаржена ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції.
      12. За частиною п’ятою статті 453 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення у межах поданої заяви. Якщо задоволення заяви дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли заяви, Верховний Суд України зобов’язаний прийняти таке рішення.
      ОСОБА_1 постановлено за провину вчинення злочинів, які ним було вчинено за попередньою змовою з ОСОБА_2 Відповідно до вироку апеляційного суду, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 діяли як співвиконавці з єдиним умислом, узгоджено і без виокремлення ролі кожного з них, з усвідомленням про можливість досягнення злочинного результату шляхом спільних дій. 
      Отже, колегія суддів вважає, що новий касаційний розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 має проводитися стосовно них обох. Відновлення судового розгляду тільки щодо ОСОБА_1 не узгоджуватиметься з положеннями частини п’ятої статті 453 КПК і створюватиме реальні передумови для можливого визнання нового касаційного розгляду таким, що відбувався з істотними порушеннями вимог кримінального процесу, які завадили ухвалити законне та обґрунтоване рішення. 
      13. На виконання вимог частини другої статті 456 КПК, Суд формулює висновок про те, як саме повинні застосовуватися норми права, що були неоднаково застосовані. 
      Фактичні дані, отримані в результаті проведення оперативної закупки до внесення відомостей до ЄРДР, можуть бути визнані належними та використані як докази, а саме як документи, у кримінальному провадженні за умови, якщо вони були отримані в порядку, передбаченому КПК, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність».
      Невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку статті 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими як докази.
      Керуючись статтями 453, 454, 455, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву захисника Ліщук О.І. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасувати, а кримінальне провадження направити на розгляд до суду касаційної інстанції.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.
      Головуючий В.Ф. Школяров
      Судді: 
      С.М. Вус
      Г.В. Канигіна
      Є.І. Ковтюк
      М.Є. Короткевич 
      Б.М. Пошва 
      Постанова від 16 березня 2017 року № 5-364кс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/46445E8A79A386EFC225810D00532653
    • Автор: ANTIRAID
      УХВАЛА
      22 лютого 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Ємця А.А., 
      суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., 
      розглянувши заяву приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» до приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про стягнення суми та за зустрічним позовом приватного акціонерного товариства «Корум Україна» до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» про внесення змін до договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії, 
      в с т а н о в и л а:
      Ухвалою Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року зупинено провадження у справі № 905/1688/15 на підставі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України на строк проведення судової експертизи.
      Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 2016 року зазначену ухвалу про зупинення провадження у справі залишено без змін.
      Постановою Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року ухвалу Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 
      2016 року у цій справі скасовано, а справу передано до Господарського суду Донецької області для розгляду по суті.
      Зокрема, суд касаційної інстанції звернув увагу на недотримання порядку призначення та проведення судової експертизи, що в свою чергу є наслідком затягування судового процесу і призводить до порушення вимог статті 
      6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку. Отже, безпідставне призначення судової експертизи та зупинення у зв’язку із цим провадження у справі перешкоджає її подальшому розгляду. Як місцевий, так і апеляційний суди не навели належного обґрунтування необхідності призначення у справі судової експертизи, зазначивши лише те, що для визначення розміру заборгованості, стягнення якої є предметом спору, потрібні спеціальні знання. 
      Ухвалою Верховного Суду України від 19 січня 2017 року справу № 905/1688/15 за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 допущено до провадження Верховного Суду України з відкриттям провадження та вчиненням підготовчих дій. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню, а провадження у Верховному Суді України – слід припинити з наступних підстав.
      Згідно з ч. 2 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ.
       Матеріали справи свідчать, що постановою Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року ухвалу Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 2016 року у цій справі скасовано, а справу передано до господарського суду Донецької області для розгляду по суті.
      Таким чином, постанова Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у цій справі не перешкоджає подальшому провадженню у справі та не є такою, що прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ у розумінні ч. 2 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України.
      Враховуючи викладене, колегія суддів Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що провадження у Верховному Суді України за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у зазначеній справі підлягає припиненню. 
      Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11116, 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України:
      у х в а л и л а:
      Припинити провадження у Верховному Суді України за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» до приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про стягнення суми та за зустрічним позовом приватного акціонерного товариства «Корум Україна» до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» про внесення змін до договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії.
      Ухвала оскарженню не підлягає. 
      Головуючий А.А. Ємець
      Судді: І.С. Берднік
      Т.Є. Жайворонок 
      Ухвала від 22 лютого 2017 року № 3-1677гс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/23D2A9EB8E7C50A6C22580D50042C242
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 травня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Київенерго», Структурного відокремленого підрозділу «Київські теплові мережі» Публічного акціонерного товариства «Київенерго», третя особа – директор Структурного відокремленого підрозділу «Київські теплові мережі» Публічного акціонерного товариства «Київенерго» ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування наказу про позбавлення премії та повернення коштів за заявою Публічного акціонерного товариства «Київенерго» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Київенерго» (далі – ПАТ «Київенерго»), Структурного відокремленого підрозділу «Київські теплові мережі» (далі – СВП «Київські теплові мережі») ПАТ «Київенерго» про визнання протиправним та скасування наказу НОМЕР_1 від 9 листопада 2015 року в частині позбавлення його премії за листопад 2015 року, зобов’язання адміністрації СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» повернути належну йому премію, а також покласти на директора СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» ОСОБА_2 обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну ПАТ «Київенерго» його незаконними діями.
      ОСОБА_1 зазначав, що оспорюваний наказ прийнято з порушенням вимог статті 252 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», зокрема без попередньої згоди виборного профспілкового органу, членом якого він є.
      Позивач вважав наказ безпідставним, оскільки не вчиняв жодних порушень, а відповідач не проводив службового розслідування відносно нього, не складав відповідного акта за результатами його проведення, пояснень від нього та згоди профспілки, членом якої він є, не отримував.
      Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 5 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано протиправним та скасовано пункт 2 наказу директора СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» ОСОБА_2 від 9 листопада 2015 року НОМЕР_1 в частині позбавлення позивача премії за листопад 2015 року за виробничо-господарські показники. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ «Київенерго» на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) відмовлено.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Київенерго» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статі 97 КЗпП України, статі 15 Закону України «Про оплату праці».
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Київенерго» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, 27 жовтня 2016 року.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі наказу НОМЕР_2 ОСОБА_1 з 7 травня 2013 року переведений на посаду майстра виробничої дільниці І групи квартальних котелень НОМЕР_3 РТМ «Голосієво» філіалу «ЖитлотеплоенергоКиївенерго» ПАТ «Київенерго». 
      Пунктом 2 наказу НОМЕР_1 від 9 грудня 2015 року, виданого директором СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» ОСОБА_2., визначено, що майстру І групи виробничої дільниці квартальних котелень НОМЕР_3 РТМ «Голосієво» ОСОБА_1 за порушення вимог пунктів 2.4, 2.50, 4.2, 4.24 посадової інструкції майстра виробничої дільниці І групи дільниці квартальних котелень НОМЕР_3 РТМ «Голосієво» НОМЕР_4, пункту 5.18 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України та згідно з пунктом 5 таблиці 2 Положення про преміювання працівників ПАТ «Київенерго» за виконання виробничо-господарських показників вирішено премію за виробничо-господарські показники за листопад 2015 року не нараховувати.
      Ухвалюючи рішення про визнання протиправним та скасування наказу в частині позбавлення ОСОБА_1 премії за листопад 2015 року за виробничо-господарські показники, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідно до статті 2 Закону України «Про оплату праці» премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань, входять до структури заробітної плати. Згідно з частиною четвертою статті 97 КЗпП України відповідач не мав права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством.
      Крім того, зміна умов праці позивача, який є членом виборного профспілкового органу, відбулася без попередньої згоди виборного профспілкового органу.
      Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 27 жовтня 2016 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок про те, що преміювання працівників є правом, а не обов’язком роботодавця і здійснюється з урахуванням показників у роботі працюючих на підставі відповідного наказу керівника підприємства. 
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно із частинами другою, третьою статті 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Якщо колективний договір на підприємстві, в установі, організації не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а в разі його відсутності – з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.
      Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вимог, передбачених частиною другою цієї статті.
      Відповідно до змісту статті 2 Закону України «Про оплату праці» у структуру заробітної плати входить основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
      Отже, при вирішенні спорів про виплату премій необхідно виходити з нормативно-правових актів, якими визначено умови та розмір цих виплат. Працівники, на яких поширюються зазначені нормативно-правові акти, можуть бути позбавлені таких виплат (або розмір останніх може бути зменшено) лише у випадках і за умов, передбачених цими актами.
      На підприємствах можуть затверджуватися положення про преміювання.
      Частина третя статті 97 КЗпП України тільки зобов’язує власника встановлювати конкретні розміри премій з урахуванням вимог колективного договору, зміст якого повинен відповідати законодавству та угодам.
      Законодавство не вимагає, щоб власник реалізував свої повноваження збільшувати, зменшувати розміри премій, які виплачуються конкретним працівникам, повноваження повністю або частково позбавляти конкретного працівника премій обов’язково за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації. Власник має право самостійно вирішувати ці питання, якщо інше не передбачено положенням про преміювання (колективним договором).
      Частина четверта статті 97 КЗпП України, яка забороняє власникові приймати одностороннє рішення з питань оплати праці, що погіршує умови, встановлені у відповідному порядку, не стосується випадків, коли власник застосовує встановлені на підприємстві відповідно до законодавства умови оплати праці. Прийняття керівником підприємства на основі положення про преміювання і в межах своєї компетенції рішення про зменшення розміру премій, позбавлення працівників премій повністю або частково, не можна кваліфікувати як погіршення умов оплати праці, про яке працівник повинен бути заздалегідь попереджений.
      Разом з тим у справі, судові рішення в якій переглядаються, суди не з’ясували, які нормативно-правові акти діють у відповідача, якими визначено умови та порядок виплати премій, та чи дотримано їх при виданні оспорюваного наказу про невиплату премії позивачу.
      Беручи до уваги наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що рішення, які переглядаються з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, в частині визнання протиправним та скасування пункту 2 наказу директора СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» ОСОБА_2 від 9 листопада 2015 року НОМЕР_1 в частині ненарахування ОСОБА_1 премії за листопад 2015 року за виробничо-господарські показники, є незаконними.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу в зазначеній частині слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву публічного акціонерного товариства «Київенерго» задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2016 року та рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 5 квітня 2016 року в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування пункту 2 наказу директора Структурного відокремленого підрозділу «Київські теплові мережі» Публічного акціонерного товариства «Київенерго» ОСОБА_2 від 9 листопада 2015 року НОМЕР_1 у частині ненарахування ОСОБА_1 премії за листопад 2015 року за виробничо-господарські показники скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Я.М. Романюк
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 15 травня 2017 року у справі
      № 6-2790цс16
      Згідно із частинами 2, 3 статті 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
      Відповідно до змісту статті 2 Закону України «Про оплату праці» у структуру заробітної плати входить основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
      На підприємствах можуть затверджуватися положення про преміювання.
      Частина 3 статті 97 КЗпП України тільки зобов’язує власника встановлювати конкретні розміри премій з урахуванням вимог колективного договору, зміст якого повинен відповідати законодавству та угодам.
      Законодавство не вимагає, щоб власник реалізував свої повноваження збільшувати, зменшувати розміри премій, які виплачуються конкретним працівникам, повноваження повністю або частково позбавляти конкретного працівника премій обов’язково за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації. Власник має право самостійно вирішувати ці питання, якщо інше не передбачено положенням про преміювання (колективним договором).
      Частина 4 статті 97 КЗпП України, яка забороняє власникові приймати одностороннє рішення з питань оплати праці, що погіршує умови, встановлені у відповідному порядку, не стосується випадків, коли власник застосовує встановлені на підприємстві відповідно до законодавства умови оплати праці. Прийняття керівником підприємства на основі положення про преміювання і в межах своєї компетенції рішення про зменшення розміру премій, позбавлення працівників премій повністю або частково, не можна кваліфікувати як погіршення умов оплати праці, про яке працівник повинен бути заздалегідь попереджений.
      Разом з тим у справі, судові рішення в якій переглядаються, суди не з’ясували, які нормативно-правові акти діють у відповідача, якими визначено умови та порядок виплати премій, та чи дотримано їх при виданні оспорюваного наказу про невиплату премії позивачу.
      Постанова від 15 травня 2017 року 6-2790цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FCC56AA8A60A1AE6C225812B00462F7C
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 травня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк», уповноваженого Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у тимчасовій адміністрації публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк» про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У вересні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк» (надалі – ПАТ «КБ «Актив-банк») про зобов’язання укласти додаткову угоду до договору банківського вкладу НОМЕР_1.
      Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 5 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2016 року, провадження у справі закрито у зв’язку з тим, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвали попередніх судових інстанцій залишені без змін.
      14 червня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції, а саме пункту 1 частини першої статті 205 цього Кодексу.
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 8 липня, 25 листопада, 23 грудня 2015 року, в яких, на її думку, по-іншому застосована зазначена норма процесуального права. 
       Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив з того, що заявлені позовні вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 8 липня, 25 листопада, 23 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвали судів попередніх інстанцій та передаючи справи до судів першої інстанції для продовження розгляду по суті, виходив з безпідставності застосування судами положень пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України, оскільки спір у частині вимог до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) не носить ознак публічно-правового спору.
      Отже, наявне неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих положень пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у подібних правовідносинах.
      Усуваючи неоднакове застосування одних і тих самих норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об’єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб’єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.
      Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є захист прав свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Частиною другою статті 4 цього Кодексу визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      Частиною 2 статті 37 цього Закону визначено, що уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом.
      На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (частина четверта статті 37 цього Закону).
      Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними.
      Аналіз навдених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо управління банком, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, є по суті керівником банківської установи, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, а в правовідносинах банку, які випливають з договорів, ним укладених, уповноважена особа Фонду діє як представник сторони договірних відносин.
      Разом з тим, Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права. (частини перша і друга статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
      Отже, юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається виходячи зі змісту правовідносин та функцій Фонду або його уповноваженої особи.
      Згідно зі статтею 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ПАТ «КБ «Актив-банк»», а також до уповноваженої особи Фонду у тимчасовій адміністрації ПАТ «КБ «Актив-Банк», суди не звернули уваги на зазначені норми закону, не врахували, що за змістом правовідносин спір не носить ознак публічно-правового як у частині вимог до банку, так і в частині вимог до уповноваженої особи Фонду, оскільки виник з приводу виконання умов договору банківського вкладу щодо укладення додаткової угоди до договору. 
      Саме до цього зводяться висновки, викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми процесуального права.
      Відповідно до частини другої статті 3604 за наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підсудності справ або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ має право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції.
      За таких обставин відповідно до статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню, а справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 5 листопада 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 скасувати, справу передати до суду першої інстанції для розгляду справи по суті.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
       
      Постанова від 15 травня 2017 року 6-1489цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B847EB06F8B361DFC225812A004B7169