0720

Постановление ВСУ по пересмотру о подсудности споров с ФГВФЛ проистекающих и гражданско-правовых отношений в судах гражданской юрисдикции

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

14 сообщений в этой теме

 

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року,
 
в с т а н о в и л а:
 
У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди.

Позивач зазначав, що 3 липня 2014 року він видав публічному акціонерному товариству «Комерційний банк «Актив-банк» (далі – ПАТ «КБ «Актив-банк») письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Хрещатик» (далі – ПАТ «КБ «Хрещатик») (НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 

4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_1–3 від 4 липня 2014 року). 

Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив стягнути з Фонду: суму коштів, що надійшли на його рахунок під час здійснення тимчасової адміністрації, у розмірі 1 тис. 200 доларів США; упущену вигоду в розмірі 10,5 % річних з 9 вересня 2014 року на суму невиконаних розпоряджень про здійснення перерахувань грошових коштів відповідно до наданого розрахунку; 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; суму грошових коштів, яку позивач перерахував на свій рахунок з іншого банку, а саме: у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_ 1 від 3 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_2 від 4 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 100 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_3 від 4 липня 2014 року, а всього 3 тис. 500 доларів США.

Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 17 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. 

Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 9 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року скасував; провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди закрив.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення в частині закриття провадження у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 15 цього Кодексу, статей 17, 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). 

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 18 червня 2013 року, 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суд установив, що 3 липня 2014 року ОСОБА_1 видав ПАТ КБ «Актив-банк» письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжне доручення НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 

4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_ 1–3 від 4 липня 2014 року). 

Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-Банк» банк віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію.

Постановляючи ухвалу про закриття провадження у цій справі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку; Фонд є особою публічного права. При цьому суд вважав, що оскільки спір виник з приводу стягнення коштів з Фонду, тобто зі звернення до суб’єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, то він підлягає розгляду за правилами КАС України. 

Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:

- в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року зазначено, що спір за позовом банку в особі уповноваженої особи Фонду щодо стягнення з фізичної особи – боржника заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб’єктом господарювання та фізичною особою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

- в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року зауважено, що оскільки спір у справі виник з правовідносин між фізичною особою – вкладником та банком і Фондом щодо стягнення сум за поточним вкладом на підставі цивільно-правової угоди, а в силу вимог закону саме на Фонд покладено обов’язок відшкодувати ці кошти від імені сторони договору (банку), не здійснюючи при цьому владних повноважень, то вказаний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 

- у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2013 року зазначено, що у спорі між Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівської області та Чернігівським обласним військовим комісаріатом щодо визнання протиправною бездіяльності та відшкодування суми зайво сплаченої пенсії відповідач не виконував функцій суб’єкта владних повноважень, а виступав організацією, установою, яка мала надати документи, необхідні для перерахунку пенсії органами, що призначають пенсії, отже, спір не належить до компетенції адміністративних судів; 

- у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року та 16 лютого 2016 року висловлено правовий висновок про те, що спір, який виник між фізичною особою та Фондом із цивільних правовідносин, а саме із цивільно-правової угоди (зокрема, кредитного або депозитного договору), підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 

- у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року зазначено, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Закон установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. 

Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року.

Саме такий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року, наданих заявником для порівняння. 

Таким чином, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково вважав, що вимоги позивача про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, які виникли із цивільних відносин, належать до юрисдикції адміністративних, а не цивільних судів, та закрив провадження у справі, неправильно застосувавши норми статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі, та передачі справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-2735цс16

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. 

Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2735цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FF9629CF0AB77796C225809200398E73

 

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

этим постановлением ВСУ в очередной раз (после № 6-1521цс15 от 07.10.2015, № 6-2309цс16 от 09.11.2016) указал, что споры клиентов неплатежеспособного банка (вкладчиков, заемщиков) с Фондом гарантирования, возникшие из гражданско-правовых соглашений — подлежат рассмотрению в порядке гражданского судопроизводства

таким образом, к правовым заключениям ВСУ о гражданско-правовом характере правоотношений клиентов неплатежеспособных банков с Фондом гарантирования — добавилось ещё одно: № 6-2735цс16 от 14.12.2016

стоит заметить, что это правовое заключение Судебной палаты в гражданских делах ВСУ полностью согласуется с правовыми заключениями Судебной палаты в административных делах ВСУ по подобным спорам (№ 21-204а13 от 18.06.2013, № 21-4846а15 от 16.02.2016, № 21-286а16 от 15.06.2016) 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

некоторые замечания к этому постановлению  № 6-2735цс16 от 14.12.2016

1. В мотивировочной части судом допущены описки в части указания дат постановлений ВСУ, приведенных заявителем как пример неодинакового применения.

2. В этом кейсе есть ещё одна хитрая юридическая задачка на процессуальную диспозитивность. Обратите внимание, заявитель просил вернуть дело в первую инстанцию на новое рассмотрение, исходил при этом из того, что решение первой инстанции уже отменено апелляционным судом, и определение апелляционного суда в этой части — заявителем не обжалуется.

   То есть ВСУ здесь немножко перепрыгнул диспозицию, и отменил определение апелляционного суда полностью, — а не в части, как просил заявитель.

   Интересно мнение процессуалистов, правильно ли поступил ВСУ в этой части? Должен ли был ВСУ выходить за диспозитивные рамки заявления о пересмотре?

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 23.12.2016 в 21:03, 0720 сказал:

некоторые замечания к этому постановлению  № 6-2735цс16 от 14.12.2016

1. В мотивировочной части судом допущены описки в части указания дат постановлений ВСУ, приведенных заявителем как пример неодинакового применения.

2. В этом кейсе есть ещё одна хитрая юридическая задачка на процессуальную диспозитивность. Обратите внимание, заявитель просил вернуть дело в первую инстанцию на новое рассмотрение, исходил при этом из того, что решение первой инстанции уже отменено апелляционным судом, и определение апелляционного суда в этой части — заявителем не обжалуется.

   То есть ВСУ здесь немножко перепрыгнул диспозицию, и отменил определение апелляционного суда полностью, — а не в части, как просил заявитель.

   Интересно мнение процессуалистов, правильно ли поступил ВСУ в этой части? Должен ли был ВСУ выходить за диспозитивные рамки заявления о пересмотре?

ВСУ поступил правильно, это его право и он может выйти за пределы заявления, что он и делает постоянно.

И поздравляю с победой ;)

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ надеюсь поставил теперь точку в спорах с ФГВФЛ и указал, что подсудность дел по спорам с Фондом проистекающим из гражданско-правовых отношений подведомственна исключительно гражданской юрисдикции. Таким образом, если речь идет о взыскании средств с Фонда, то спор подведомствен гражданской или хозяйственной юрисдикции. Если же речь идет о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия, то спор подведомствен административной юрисдикции. 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 hours ago, ANTIRAID said:

ВСУ надеюсь поставил теперь точку в спорах с ФГВФЛ и указал, что подсудность дел по спорам с Фондом проистекающим из гражданско-правовых отношений подведомственна исключительно гражданской юрисдикции. Таким образом, если речь идет о взыскании средств с Фонда, то спор подведомствен гражданской или хозяйственной юрисдикции. Если же речь идет о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия, то спор подведомствен административной юрисдикции. 

Не могу согласиться.

Я думаю что теперь и споры о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия тоже подсудны гражданской юрисдикции —  поскольку всё равно возникают из гражданско-правовых соглашений.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, 0720 сказал:

Не могу согласиться.

Я думаю что теперь и споры о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия тоже подсудны гражданской юрисдикции —  поскольку всё равно возникают из гражданско-правовых соглашений.

Тут дело будет немного в другом. Здесь как раз оспаривается не действия банка или действительность депозитного договора, а бездействие ликвидатора Фонда. Хотя как по мне, так лучше бы были гражданские. Тогда бы уже давно порвали Фонд.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 hour ago, ANTIRAID said:

Тут дело будет немного в другом. Здесь как раз оспаривается не действия банка или действительность депозитного договора, а бездействие ликвидатора Фонда. Хотя как по мне, так лучше бы были гражданские. Тогда бы уже давно порвали Фонд.

так ведь нету никакого ликвидатора банка, кроме самого Фонда. 

временным администратором и ликвидатором банка — является Фонд

с момента введения временной администрации банк утрачивает деликтоспособность, и с этого момента ответственность за все действия банка — несёт только и именно Фонд

поэтому, действительно, Фонд не является полным правопреемником неплатёжеспособного банка и не отвечает по его договорным обязательствам, возникшим до введения временной администрации — но Фонд отвечает по всем обязательствам банка, возникшим с момента введения временной администрации, а главное, Фонд отвечает по своим собственным обязательствам, в том числе и по обязательствам о гарантированной выплате вкладов

все эти обязательства (и обязательства банка до ВА, и обязательства банка после ВА, и обязательства Фонда в связи с вводом ВА) — возникли из гражданско-правовых соглашений (договоров вклада, договоров счёта) и споры по ним подлежат рассмотрению в порядке гражданского судопроизводства, как собственно и указал ВСУ в постановах № 6-1521цс15, № 6-2309цс16, и вот теперь ещё № 6-2735цс16

в этом контексте, в контексте юрисдикционной подсудности — не усматривается никаких отличий между исковыми требованиями о взыскании гарантированного возмещения с Фонда, и исковыми требованиями о принуждении Фонда к совершению определенных действий, это всего лишь разные способы защиты и восстановления нарушенных Фондом прав вкладчиков, и могут применяться на выбор истца, в том числе одновременно, в одном и том же иске

но на мой взгляд, более правильным выбором способа защиты нарушенного права является всё же взыскание вклада с Фонда, поскольку вкладчик не обязан разбираться во внутренних регламентах Фонда, распределении функций между работниками и структурами Фонда и в прочей связанной с этим правовой казуистике — закон гарантирует вкладчику именно выплату вклада Фондом (в пределах гарантированной суммы), а не включение его в какие-то там невнятные реестры какими-то там невнятными уполномоченными лицами (которые вообще не имеют самостоятельной правосубъектности и которые не могут быть надлежащими ответчиками ни в административном, ни в гражданском споре)

кроме того, иск о взыскании позволяет взыскать не только саму сумму вклада (изрядно похудевшую от инфляции за время судебного разбирательства), но также и суммы, предусмотренные ч.2 ст.625 ЦК, а также возмещение ущерба, нанесенного действиями (бездействием) Фонда, в том числе и морального

важно подчеркнуть, что гарантийное обязательство по выплате вклада — это обязательство Фонда, а не банка, хоть оно и возникло из договора клиента с банком, а не с Фондом, поскольку во всех банковских договорах вклада и договорах счета Фонд всегда участвует как гарант вклада в пределах гарантированной суммы

отличие такой (законной) гарантии от гарантии договорной только в её источнике, — законная возникает из закона (в данном случае ст.ст. 26-28 ЗУ о СГВ), а договорная из договора, в остальном же гарантийные правоотношения регулируются одинаково (ст.ст. 560-569 ЦК)

таким образом, установленная законом обязанность Фонда выплатить вкладчику его вклад — это обязательство в понимании ст.ст. 11, 509, 560-569 ЦК, возникшее из договора вклада (счета) и норм ЗУ о СГВ, — а значит и нарушение Фондом этого обязательства в силу ст.ст. 22, 611 ЦК порождает новое обязательство (уже деликтное) о возмещении нанесенного правонарушением ущерба

все такие правоотношения являются частно-правовыми, чисто гражданскими по своей сути, — и поэтому должны рассматриваться по правилам ЦПК

поэтому Фонд давно уже надо рвать, — и рвать именно в гражданке, а не в админке, где его внаглую хамски отмазывают на всех уровнях, вплоть до ВАСУ

прошу комментариев

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

У нас следующая ситуация.

Физик подал иск в хоз. суд с требованием обязать Уполномоченное лицо Фонда и сам Фонд включить его в реестр  вкладчиков для возмещения вкладов за счет Фонда. Хоз.суд отфутболил, отправил в общий суд,  Общий суд тоже отфутболил и отправил в админ.суд. Сейчас думаем, что делать дальше: обжаловать определение общего суда, подавать иск в админ.суд или сформулировать требования по-другому (не обязать выполнить действия, а сразу взыскать с Фонда) и подать снова в общий суд... Этот ВСУ со своими правовыми позициями просто сводит с ума.

Прошу поделиться своими соображениями по данной ситуации.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

У кого-то уже есть позитивная практика по взысканию средств именно с Фонда?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
15 hours ago, 0720 said:

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Спасибо, что отозвались! Буду думать.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
On 04.01.2017 at 8:14 PM, 0720 said:

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Все же остался вопрос по формулировке требований: на стадии ликвидации банка правильным будет просить внести в перечень вкладчиков для возмещения гарантированной суммы за счет Фонда, или внести в реестр акцептированных требований кредиторов, или просить взыскать деньги с Фонда?  Если просить все и сразу, то это повлияет на размер судебного сбора? Если просить включить в перечень (или реестр), то даже в случае включения в перечень (реестр) нет гарантии, что сумма будет выплачена. Если просить взыскать деньги с Фонда, то это уже имущественное требования и, соответственно судебный сбор больше, а вот положительных решений именно по взысканию с Фонда, которые выстояли бы кас. инстанцию, мне не попадалось. 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
40 minutes ago, pravo_ua said:

Все же остался вопрос по формулировке требований: на стадии ликвидации банка правильным будет просить внести в перечень вкладчиков для возмещения гарантированной суммы за счет Фонда, или внести в реестр акцептированных требований кредиторов, или просить взыскать деньги с Фонда?  Если просить все и сразу, то это повлияет на размер судебного сбора? Если просить включить в перечень (или реестр), то даже в случае включения в перечень (реестр) нет гарантии, что сумма будет выплачена. Если просить взыскать деньги с Фонда, то это уже имущественное требования и, соответственно судебный сбор больше, а вот положительных решений именно по взысканию с Фонда, которые выстояли бы кас. инстанцию, мне не попадалось. 

закон устанавливает гарантии Фонда не на внесение информации о вкладчике в какие-то там перечни и реестры, а закон устанавливает гарантии Фонда именно на выплату вкладов в пределах гарантированной суммы 

это денежное обязательство, возникшее из гражданских правоотношений — в понимании ст.ст. 2, 11, 14, 509, 560 ЦК

поэтому просить надо именно взыскать вклады с Фонда (хотя конечно можете добавить и требования о внесении в реестры, если очень хочется, но толку от этого ноль, всё равно принудить Фонд к исполнению решения в этой части исполнительная служба не сможет)

причём взыскание надо требовать сразу же с учетом инфляционных издержек и 3% годовых за время просрочки должника — обязательство, возникающее из статьи 625 ЦК входит в состав основного денежного обязательства и подлежит взысканию вместе с основным обязательством (правовые позиции ВСУ №6-40цс11, №6-49цс12, №6-113цс14 и др.)

что же касается судебного сбора, то он в данном споре вообще не подлежит уплате на основании ч.3 ст.22 ЗУ о ЗПП (и пунктов 1, 3, 6, 7 ПП ВССУ от 17.12.2014 №10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах", в действующей редакции от 25.09.2015)

отсутствие таких решений в реестре объясняется тем, что ВСУ только недавно определил подсудность таких споров (постановами от 09.11.2016 №6-2309цс16, от 14.12.2016 №6-2735цс16), и за такое короткое время этим решениям ещё попросту неоткуда взяться

за практикой не надо следовать, практику нужно формировать

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого судді-доповідача Короткевича М.Є.,
      cуддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Пошви Б.М., Школярова В.Ф.,
      при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О.,
      за участю: прокурора Генеральної прокуратури Курапова М.В.,
      захисника ОСОБА_1,
       
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою захисника ОСОБА_2 про перегляд судових рішень щодо засудженого ОСОБА_3,
      у с т а н о в и л а :
      вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 6 квітня 2015 року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, громадянина України, раніше не судимого, засуджено за частиною 1 статті 118 Кримінального кодексу України (далі – КК) до обмеження волі на строк три роки. 
      Вироком Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року вирок місцевого суду в частині кваліфікації та призначення покарання скасовано та ухвалено новий вирок, яким визнано ОСОБА_3 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 115 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років. В іншій частині вирок місцевого суду залишено без зміни.
      Вироком апеляційного суду ОСОБА_3 визнано винуватим у вчиненні злочину за таких обставин. Увечері 8 червня 2014 року АДРЕСА_1, де проживає ОСОБА_3, під час розпивання спиртних напоїв він довідався від ОСОБА_4, що співробітник останнього – ОСОБА_5 має перед ОСОБА_4. борг, із приводу чого між ними відбувались телефонні перемовини. З метою сприяння в поверненні боргу та вирішенні конфлікту ОСОБА_3 подзвонив ОСОБА_5 та домовився про зустріч. У цей час ОСОБА_5 перебував у домоволодінні сім’ї ОСОБА_6 на АДРЕСА_2. Приблизно о 00 год. 05 хв. 9 червня 2014 року ОСОБА_3 разом з ОСОБА_4 підійшов до в'їзних воріт вказаного домоволодіння. Туди ж із двору вийшов і ОСОБА_5. При цьому конфлікт, який розпочався зі словесної перепалки телефоном, переріс у бійку, під час якої ОСОБА_5 наносив удар кулаками в обличчя засудженого та ногою по його лівій нозі. Коли вони попадали на землю, під час боротьби ОСОБА_5 схопив ОСОБА_3 за шию, а той у цей час знайшов колюче-ріжучий предмет за типом ножа, яким умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій та бажаючи настання суспільно небезпечних наслідків у виді смерті потерпілого, наніс ОСОБА_5 чотири удари в різні частини тіла, спричинивши проникаюче сліпе колото-різане поранення грудної клітки зліва з пошкодженням серця, колото-різану рану лівої верхньої кінцівки, різані рани обличчя та лівої верхньої кінцівки та садна грудної клітки. У результаті проникаючого сліпого колото-різаного поранення грудної клітки зліва з пошкодженням серця настала смерть ОСОБА_5. ОСОБА_3 під час бійки було заподіяно легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
      Дії ОСОБА_3 кваліфіковано за частиною 1 статті 115 КК як умисне вбивство потерпілого ОСОБА_5, вчинене на ґрунті неприязних взаємовідносин, які переросли в обопільну бійку. 
      Касаційний суд – колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ – ухвалою від 30 березня 2016 року залишив вирок Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року щодо ОСОБА_3 без зміни.
      13 жовтня 2016 року Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) відмовила в задоволенні заяви захисників ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про перегляд вироку Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року щодо ОСОБА_3 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК).
      У заяві захисник ОСОБА_2 просить скасувати ухвали судів апеляційної і касаційної інстанцій на підставі неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм права, передбачених кримінальним процесуальним законом, а саме статтями 23, 94, 95, пунктом 3 частини 1 статті 409, 412, пунктом 1 частини 1 статті 438 КК, і направити справу на новий апеляційний розгляд. Захисник стверджує, що суд апеляційної інстанції, погодившись із встановленими місцевим судом фактичними обставинами справи та безпосередньо не дослідивши докази під час апеляційного перегляду кримінального провадження, не вправі був дати іншу юридичну кваліфікацію діям засудженого, однак, витлумачивши норми статей 23, 94 і 95 КПК у спосіб, який суперечить їх точному змісту, апеляційний суд зробив по суті переоцінку доказів, безпосередньо досліджених у суді першої інстанції, та дійшов хибного висновку про необхідність перекваліфікації дій ОСОБА_3 на частину 1 статті 115 КК, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. 
      Як приклад правильного застосування норм права, передбачених кримінальним процесуальним законом, заявник наводить висновки суду касаційної інстанції, що викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня та 18 і 25 жовтня 2016 року.
      Ухвалою від 18 жовтня 2016 року касаційний суд скасував рішення суду апеляційної інстанції на підставі істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. Таке рішення ухвалено у зв’язку з тим, що суд апеляційної інстанції, безпосередньо не дослідивши докази в судовому засіданні, однак надавши їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, безпідставно прийшов до переконання про необхідність виключення кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченого частиною 2 статті 121 КК, «вчинення способом, що має характер особливого мучення».
      В ухвалі від 25 жовтня 2016 року касаційний суд висловив правову позицію, яка полягала в тому, що апеляційний суд допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, оскільки, обмежившись допитом у судовому засіданні лише обвинуваченого та потерпілого і не досліджуючи безпосередньо інші докази, покладені місцевим судом в основу обвинувального вироку, прийшов до переконання про відсутність достатніх доказів винуватості особи і необхідність закриття кримінального провадження через відсутність складу злочину, за вчинення якого останнього було засуджено, тобто надав іншу оцінку дослідженим судом першої інстанції доказам без безпосереднього їх дослідження. 
      Аналогічна правова позиція висловлена касаційним судом і в ухвалі від 13 вересня 2016 року, де суд зазначив, що апеляційний суд без безпосереднього заслуховування показань та без дослідження матеріалів кримінального провадження надав доказам іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, та безпідставно дійшов до переконання про відсутність достатніх доказів доведеності винуватості.
      Також захисник у заяві зазначає, що апеляційний суд під час апеляційного перегляду вироку, безпосередньо не дослідивши докази і перекваліфікувавши дії ОСОБА_3 на частину 1 статті 115 КК, тобто погіршивши його становище, порушив пункти 1 і 3 «d» статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати показання свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше.
      Крім того, у своїх твердженнях захисник опирається на правову позицію Суду, викладену в постанові від 21 січня 2016 року у справі № 5-249кс15, про те, що дотримання правил щодо права на справедливий судовий розгляд, змагальності сторін, безпосередності дослідження доказів, їх допустимості вимагає від апеляційного суду забезпечення у повному обсязі повноти дослідження доказів, якщо постає питання про встановлення певного факту в інший спосіб, ніж це було здійснено в суді першої інстанції.
      Судова палата у кримінальних справах Суду заслухала суддю-доповідача, доводи захисника ОСОБА_1 на підтримання заяви, міркування прокурора, який вважав, що в задоволенні заяви слід відмовити, перевірила матеріали справи, вивчила науковий висновок фахівця Науково-консультативної ради при Суді, обговорила доводи заяви та дійшла висновку про таке.
      Справа про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року допущена до провадження Суду за заявою захисника ОСОБА_2 на підставі пункту 2 частини 1 статті 445 КПК, який підставою для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, передбачає неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.
      Предметом перегляду даної справи є неоднакове розуміння судом касаційної інстанції питання про те, чи вправі суд апеляційної інстанції, погодившись із встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами та не провівши судового слідства, дати іншу юридичну кваліфікацію діям засудженого, а також чи становлять такі дії апеляційного суду переоцінку доказів у справі з огляду на положення статей 23, 94, 95 КПК.
      При перегляді справи Суд виходить із такого. 
      Принцип безпосередності дослідження показань, речей і документів є однією із загальних засад кримінального провадження. Зміст цього принципу розкрито в статті 23 КПК, згідно з якою:
      1. Суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.
      2. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених КПК.
      3. Сторона обвинувачення зобов’язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом.
      Один із аспектів цього принципу відображено в частині 4 статті 95 КПК, на яку посилається заявник, у якій зазначено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. 
      Суд оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення (частина 1 статті 94 КПК).
      Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані в передбаченому КПК порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (частина 1 статті 84 КПК). 
      Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, сформульовані законодавцем у частині 1 статті 91 КПК. Згідно з частиною 2 цієї статті, доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. 
      На підставі результатів оцінки одних і тих же доказів (їхньої сукупності) щодо однієї і тієї ж події може бути зроблено висновок про наявність тих чи інших її обставин або, взагалі, про відсутність події. 
      Наявність підстав для зміни вироку або ухвалення апеляційним судом нового вироку не породжує для цього суду обов’язку досліджувати всю сукупність доказів з дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить докази, оцінені в суді першої інстанції. У частині 2 статті 23 КПК зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але у разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, то суду апеляційної інстанції немає потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції. Для прийняття рішення апеляційному суду достатньо перевірити докази, в тому числі прослухати запис судового засідання в суді першої інстанції. Касаційний суд, у свою чергу, не має повноважень оцінювати докази, але він вправі зробити висновок про неправильність застосування норм КК і змінити судове рішення (пункт 4 частини 1 статті 436 КПК), зазначивши в мотивувальній частині ухвали не докази, а обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій (абзац 4 пункту 2 частини 1 статті 442 КПК). Тобто зміна судових рішень судів нижчої ланки судами вищої ланки не вимагає як передумови повторного дослідження останніми усіх доказів.
      Однак якщо б висновки суду апеляційної інстанції, що є відмінними від висновків суду першої інстанції, стосувалися сутнісних ознак доказів – достовірності, належності, допустимості – і саме це зумовило б перекваліфікацію дій особи на іншу статтю (частину статті) КК, то тоді суд апеляційної інстанції зобов’язаний був би дослідити докази з дотриманням вимог статті 23 КПК.
      У справі ОСОБА_3 суд апеляційної інстанції не заперечив результатів оцінки кожного з доказів за ознаками допустимості, належності чи достовірності, а оцінки їх сукупності – за ознакою достатності та взаємозв’язку для прийняття рішення про винуватість ОСОБА_3 в умисному вбивстві потерпілого. У межах фактичних обставин, установлених судом першої інстанції, та використавши результати оцінки ним доказів у справі, апеляційний суд дійшов іншого правового висновку щодо обставин цього злочину, а саме про неперебування ОСОБА_3 в стані необхідної оборони, що й зумовило зміну кримінально-правової кваліфікації його діянь зі статті 118 на частину 1 статті 115 КК.
      У постанові від 21 січня 2016 року у справі № 5-249кс15 Суд зазначив, що апеляційний суд переоцінив докази у справі з порушенням вимог закону щодо безпосередності їх дослідження, оскільки одних свідків, попри клопотання сторін, не було допитано в апеляційному суді, тоді як інші, допитані свідки, дали показання, що відрізнялися від показань, наданих ними в суді першої інстанції. Це призвело до того, що весь розгляд справи набув несправедливого характеру, а право обвинуваченого на захист було обмежено.
      У висновках касаційного суду, що викладені в ухвалах від 13 вересня та 25 жовтня 2016 року, йдеться про безпосереднє дослідження апеляційним судом частини доказів, що зумовило переоцінку цих доказів з погляду допустимості, належності, достовірності. Переоцінка окремих (досліджених в апеляційному судовому розгляді) доказів зумовила переоцінку сукупності всіх доказів з погляду їхньої достатності: «нову» сукупність доказів суд апеляційної інстанції визнав недостатньою для висновку про винуватість особи. В цих ухвалах суд касаційної інстанції застосував «норму про переоцінку доказів» так, як це зазначено в постанові Суду від 21 січня 2016 року, але інакше, ніж в ухвалі, про перегляд якої подано заяву. 
      Між тим умови застосування цієї норми у справі ОСОБА_3 істотно відрізняються від тих, що викладені в ухвалах від 13 вересня та 25 жовтня 2016 року, бо суд апеляційної інстанції у справі ОСОБА_3 погодився з усіма доказами, на які суд першої інстанції послався у вироку, однак зробив свої висновки на основі їх сукупності. Докази, що покладені в основу вироку апеляційного суду, були досліджені безпосередньо в суді першої інстанції і перевірені судом апеляційної інстанції. Сукупність доказів у справі ОСОБА_3 залишалася стійкою і непорушною, тому зміна кваліфікації дій ОСОБА_3 судом апеляційної інстанції не є підставою для висновку про переоцінку ним доказів, оцінених судом першої інстанції.
      Із тексту наданої для порівняння ухвали від 18 жовтня 2016 року видно, що суд касаційної інстанції розцінив як «повторне дослідження доказів» повторне дослідження обставин діяння, що призвело до виключення з обвинувачення ознаки злочину «вчинення способом, що має характер особливого мучення». Однак, як Суд зазначав вище, переоцінка апеляційним судом обставин, встановлених судом першої інстанції, не є переоцінкою доказів, при цьому Суд вкотре зазначає, що висновок касаційного суду, наведений у порівнюваному рішенні, не завжди є прикладом правильного застосування кримінального процесуального законодавства.
      Отже, доводи, наведені у заяві захисника ОСОБА_2 в інтересах засудженого ОСОБА_3 про те, що суд касаційної інстанції допустив неоднакове застосування однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, не підтвердилися, а тому підстав для задоволення заяви захисника ОСОБА_2 немає.
      Керуючись статтями 453, 454, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      відмовити в задоволенні заяви захисника ОСОБА_2. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.
      Головуючий М.Є. Короткевич
      Судді:
      С.В. Вус
      Б.М. Пошва
      Г.В. Канигіна
      Є.І. Ковтюк
      В.Ф. Школяров
      Постанова від 20 квітня 2017 року № 5-465кс(15)16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0B7418B4CB940A10C225810E0049D633
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого судді ˗ доповідача Школярова В.Ф., 
      суддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Пошви Б.М., 
      при секретарях: Халявці О.М., Коваленко О.В.,
      за участю
      захисника Курапова М.В.,
      прокурора Генеральної прокуратури України Ліщук О.І.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за заявою захисника Ліщук О.І. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1,
      в с т а н о в и л а:
      Вироком Волочиського районного суду Хмельницької області від 11 серпня 2015 року засуджено: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше не судимого з огляду на статтю 89 Кримінального кодексу України (далі - КК), за частиною другою статті 307 КК із застосуванням статті 69 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років без конфіскації майна. На підставі статті 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням, із встановленням іспитового строку тривалістю три роки, та покладено на нього обов’язки, передбачені пунктами 2, 3, 4 частини першої статті 76 КК. Цим же вироком ОСОБА_1 виправдано за частиною першою статті 317 КК та за частиною другою статті 307 КК за епізодом незаконного збуту 29 вересня 2014 року особливо небезпечного наркотичного засобу;
      ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, раніше судимого: вироком Волочиського районного суду Хмельницької області від 02 березня 2007 року за частинами першою, другою статті 309 КК до позбавлення волі на строк два роки три місяці; вироком цього ж суду від 06 липня 2007 року за частиною другою статті 307, частиною другою статті 309, частиною другою статті 311, частиною другою статті 315, частиною другою статті 317 КК до позбавлення волі на строк п’ять років два місяці з конфіскацією майна. За обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 307 КК, – виправдано.
      Апеляційний суд Хмельницької області 16 листопада 2015 року апеляційну скаргу прокурора задовольнив частково ˗ зазначений вирок суду першої інстанції скасував та постановив свій вирок, яким засудив: 
      ОСОБА_1 за частиною другою статті 307 КК до позбавлення волі на строк шість років із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого, крім житла; за частиною першою статті 317 КК до позбавлення волі на строк три роки. На підставі частини першої статті 70 КК, за сукупністю злочинів, йому визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк шість років із конфіскацією всього майна, яке є його власністю, крім житла; 
      1 ОСОБА_2 за частиною другою статті 307 КК, із застосуванням статті 69 КК, до позбавлення волі на строк два роки із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого, крім житла.
      За вироком апеляційного суду, ОСОБА_1 визнано винним та засуджено за те, що 29 вересня 2014 року, приблизно о 17 годині, він, перебуваючи в квартирі ІНФОРМАЦІЯ_3, повністю розуміючи протиправний характер своїх дій, умисно надав вказане приміщення особі під вигаданим ім’ям (далі ˗ ОСОБА_3) для незаконного вживання наркотичного засобу – канабісу. Так, в одній із кімнат, взявши спеціальний пристрій для вживання наркотичного засобу, виготовлений із двох пластикових пляшок, поклав у нього особливо небезпечний наркотичний засіб – канабіс ˗ та вжив його разом із ОСОБА_3 шляхом куріння.
      Продовжуючи свої злочинні дії, 29 вересня 2014 року, приблизно о 17 годині 32 хвилин, ОСОБА_1 за попередньою змовою з ОСОБА_2, на порушення вимог статей 7, 12, 17 Закону України від 15 лютого 1995 року № 60/95˗ВР «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» (далі – Закон № 60/95˗ВР), з метою отримання матеріальної винагороди, на сходовій площадці, біля вхідних дверей квартири ІНФОРМАЦІЯ_3, незаконно, за 200 грн збув ОСОБА_3 особливо небезпечний наркотичний засіб ˗ канабіс, маса якого в перерахунку на висушену речовину становить 89,49 г.
      Пізніше, 14 січня 2015 року, приблизно о 14 години 48 хвилин, ОСОБА_1, на порушення вимог статей 7, 12, 17 Закону № 60/95-ВР, діючи умисно, з метою отримання матеріальної винагороди, ІНФОРМАЦІЯ_4, незаконно, за 100 грн збув ОСОБА_3 особливо небезпечний наркотичний засіб – канабіс, маса якого в перерахунку на висушену речовину становить 1,1 г.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 червня 2016 року за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_1, його захисника Ліщук О.І. та захисника Черевика С.С., який представляв інтереси засудженого ОСОБА_2, вирок апеляційного суду змінив – виключив з мотивувальної частини вироку вказівку на те, що ОСОБА_1 раніше притягувався до кримінальної відповідальності. У решті зазначене судове рішення залишив без зміни. 
      У заяві захисник Ліщук О.І. порушує питання про перегляд судового рішення Верховним Судом України зазначеної ухвали суду касаційної інстанції щодо ОСОБА_1 з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) у зв’язку з неоднаковим застосуванням цим судом однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Просить скасувати зазначене судове рішення, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
      Захисник вважає, що касаційний суд неоднаково застосував норми права, передбачені статтями 86, 246, 271, 290 КПК. Зазначає, що оперативна закупка, як вид оперативно-розшукових заходів, не може проводитися до внесення відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі ˗ ЄРДР), а отримані за її результатами матеріали, відповідно, не можуть визнаватися допустимими та належними доказами, оскільки одержані з порушенням вимог чинного кримінального процесуального законодавства. 
      На думку заявника, висновок касаційного суду, який підтвердив правильність рішення апеляційного суду про визнання допустимими доказів, отриманих у ході проведення оперативної закупки наркотичних засобів у засуджених 29 вересня 2014 року, яка проводилась у рамках оперативно-розшукової справи, до внесення відомостей до ЄРДР, не відповідає вимогам статей 86, 246, 271 КПК, а також висновкам цього ж суду щодо правозастосування зазначених норм при розгляді інших кримінальних проваджень. До того ж стверджує, що оперативна закупка наркотичних засобів повинна проводитись лише після внесення відомостей про злочин до ЄРДР і тільки за постановою прокурора. 
      Крім цього, захисник вважає, що дані, які містяться у постановах про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року та про проведення контролю за вчиненням злочину шляхом проведення оперативної закупки від 16 грудня 2014 року, долучених до матеріалів провадження під час апеляційного розгляду справи за клопотанням прокурора, є недопустимими доказами з огляду на вимоги частини дванадцятої статті 290 КПК. Стверджує, що про існування зазначених матеріалів було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту, в зв’язку з чим суд, відповідно до вимог частини дванадцятої статті 290 КПК, не мав права допускати відомості, що містяться в них, як докази. Касаційний суд зазначені порушення закону не усунув, хоча про наведене йшлося в касаційних скаргах. 
      На обґрунтування іншої позиції суду касаційної інстанції у правозастосуванні зазначених норм права, які містяться у статтях 86, 246, 271 КПК, захисник долучила до заяви копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2015 року та 06 червня 2016 року, з яких, на її думку, вбачається, що касаційний суд інакше, ніж у провадженні щодо ОСОБА_1, застосував вищевказані норми процесуального закону. 
      Так, в ухвалі суду касаційної інстанції від 06 квітня 2015 року цей суд, погодившись із рішеннями нижчих судів про виправдання ОСОБА_1 за частиною другою статті 307 КК, дійшов висновку про те, що недопустимими є докази, зібрані, в ході проведення оперативної закупки наркотичних засобів у межах заведеної оперативно-розшукової справи з порушенням вимог статей 246, 271 КПК, однак до внесення відомостей про злочин до ЄРДР та не уповноваженою на те особою. При цьому касаційний суд зазначив, що оперативна закупка наркотичних засобів може проводитись за постановою прокурора тільки після внесення відомостей про злочин до ЄРДР і лише уповноваженою на те особою – слідчим або оперативним працівником за наявності відповідного доручення.
      Також захисник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2016 року, якою відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу апеляційного суду, яким залишено без зміни вирок суду першої інстанції про виправдання ОСОБА_1 за частиною другою статті 307, частиною першою статті 315 КК. У своїй ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що докази, одержані з порушенням вимог статей 246, 271 КПК, є недопустимими, зокрема: протоколи про проведення негласних слідчих дій, оскільки ці протоколи не містять письмової згоди залегендованої особи на проведення дій оперативного характеру та не вказано походження грошових коштів, що використовувались при оперативних закупках; матеріали аудіо - та відеофайлів, оскільки вони не містять інформації щодо технічних засобів, за допомогою яких здійснювалось фіксування оперативно-розшукових заходів.
      Як приклад неоднакового застосування норми права, передбаченої статтею 290 КПК, захисник Ліщук О.І. долучила до заяви копію ухвали суду касаційної інстанції від 02 лютого 2016 року щодо ОСОБА_6, відповідно до якої касаційний суд визнав законним рішення суду апеляційної інстанції, яким було дотримано вимоги вищезазначеної статті та відмовлено у задоволенні клопотання прокурора про долучення і додаткове дослідження протоколів про адміністративне затримання особи та про вчинення цією особою адміністративного правопорушення з огляду на те, що про існування цих протоколів було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до матеріалів кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту. 
      Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі ˗ Суд) заслухала суддю-доповідача, доводи захисника Ліщук О.І., стосовно задоволення її заяви, скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, доводи прокурора про відсутність підстав для задоволення заяви захисника, перевірила матеріали кримінального провадження і матеріали, додані до заяви, обговорила доводи заяви, дослідила наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України і дійшла висновку про таке.
      1. Згідно з вимогами статті 444 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Справа щодо ОСОБА_1 переглядається на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 445 КПК – неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми Кримінального процесуального кодексу, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.
      2. Суд звертає увагу на те, що зазначена норма закону не гарантує права на відновлення кримінального провадження та зазвичай не є застосовною до заяв щодо такого відновлення в порядку глави 33 КПК у завершених судових справах, якщо тільки природа, специфічні риси та обсяги провадження щодо певної скарги у чинній (чотириланковій) правовій системі не є такими, що охоплюються сферою застосування пункту другого частини першої статті 445 цього Кодексу та гарантіями справедливого суду, якими він наділяє сторони провадження.
      3. Орієнтуючись на свою практику, Суд нагадує, що пункт 2 частини першої статті 445 КПК, так само як і пункт 1 цієї статті закону, передбачає особливі вимоги та застереження для уможливлення процедури оцінки Судом норм права на предмет їх однаковості/неоднаковості застосування судом касаційної інстанції. У зв’язку з цим Суд повторює, що факт неоднакового застосування норми права судом касаційної інстанції повинен мати певний зовнішній вияв, знаходити відображення у фактичному процесуальному документі (рішенні). Про неоднакове застосування норми права свідчить неоднакове її розуміння судом у процесі правозастосування, що зумовлює ухвалення рішень, які мають різний зміст. Для уможливлення процедури оцінювання Судом норми права на предмет неоднаковості правозастосування така норма має бути реально застосована судом касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку. Неоднаковість у застосуванні положень норми права нерозривно пов’язана з предметом правозастосування – одна й та сама норма (її положення, припис) одного і того самого закону.
      4. Предметом перегляду судових рішень у зазначеній справі є неоднакове застосування норм, які регулюють умови/можливість визнання допустимими доказами фактичних даних, отриманих у ході проведення контрольованої і оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР, а також допустимість судом відомостей, що містяться у матеріалах кримінального провадження, як доказів, які в порядку статті 290 КПК не були відкриті іншій стороні як під час досудового розслідування, так і під час розгляду справи судом першої інстанції, проте були долучені апеляційним судом до матеріалів кримінального провадження за клопотанням прокурора, досліджені ним та враховані при ухваленні свого судового рішення.
      5. Зіставлення правових позицій суду касаційної інстанції щодо можливості визнання допустимими доказами фактичних даних, отриманих у ході оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей до ЄРДР, висловлених у рішенні, про перегляд якого порушено питання, та рішеннях, доданих до заяви для порівняння, дають підстави вважати, що має місце неоднакове правозастосування одних і тих самих процесуальних норм.
      6. Вирішуючи питання щодо предмета перегляду, необхідно взяти до уваги таке.
      Частиною другою статті 1 КПК встановлено, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. 
      Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 12рп/2011 від 20 жовтня 2011 року (справа № 1˗31/2011) положення статті 62 Конституції України спрямовані на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а саме: обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, тобто обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно ˗ розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України № 2135˗XII від 18 лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову діяльність» (далі ˗ Закон № 2135˗XII), особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності. 
      У вказаному рішенні Конституційного Суду України, визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально˗ процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина у кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.
      7. Оперативно-розшукова діяльність в Україні регулюється, зокрема, Законом № 2135˗XII, який є складовою кримінального процесуального законодавства. 
      Водночас, відповідно до положень частини третьої статті 9 КПК, закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу.
      Статтею 8 Закону № 2135˗XII встановлено права підрозділів, які крім іншого, здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Такі підрозділи мають право проводити контрольовану поставку та контрольовану і оперативну закупку товарів, предметів та речовин, у тому числі заборонених для обігу, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форми власності з метою виявлення та документування фактів протиправних діянь. Проведення контрольованої поставки, контрольованої та оперативної закупок здійснюється згідно з положеннями статті 271 КПК у порядку, визначеному нормативно-правовими актами Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, Служби безпеки України, погодженими з Генеральною прокуратурою України та зареєстрованими у Міністерстві юстиції України.
      8. Згідно з частиною першою статті 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
      Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (частина перша статті 84 КПК).
      Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (частина друга статті 84 КПК). 
      Відповідно до вимог частини другої статті 99 КПК матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону № 2135˗XII, за умови відповідності вимогам цієї статті, є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази. Ці вимоги належать і до фактичних даних, отриманих у ході проведення контрольованої та оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР.
      9. Порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), ˗ це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій. Першим кроком, спрямованим на проведення контрольованої і оперативної закупки товарів, предметів та речовин, є прийняття відповідного рішення прокурором. Прийняття останнього (постанови) є винятковим правом прокурора (частина четверта статті 246 КПК). Постанова прокурора про проведення зазначеної закупки в межах оперативно-розшукової справи має свої особливості: у ній не можуть бути зазначені найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер у зв’язку з невнесенням на цьому етапі відомостей про злочин до ЄРДР.
      Пунктом 1 частини сьомої статті 271 КПК на прокурора покладено обов’язок у постанові про проведення зазначеної дії викласти обставини, які свідчать про відсутність під час дії провокування особи на вчинення злочину. 
      Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) при вирішенні питання справедливості судового розгляду в цілому враховує, у тому числі, й спосіб отримання доказів. Не виключаючи можливості використання особливих слідчих методів – агентурних методів, що само по собі не порушує права на справедливий судовий розгляд, ЄСПЛ висловив позицію, що у зв’язку з ризиком підбурювання з боку поліції при використанні таких методів, їх використання має бути обмежено чіткими рамками (справа «Раманаускас проти Литви»).
      10. Так, у справі, що розглядається, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ визнав, що всі докази, якими суд апеляційної інстанції обґрунтував доведеність винуватості ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 307 і частиною першою статті 317 КК, є допустимими і отримані відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Зокрема, касаційний суд зазначив, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано послався як на доказ винуватості засуджених у вчиненні збуту наркотичної речовини на постанови про проведення оперативної закупки та про проведення контролю за вчиненням злочину, шляхом проведення оперативної закупки, незважаючи на те, що оперативна закупка наркотичних засобів у засуджених 29 вересня 2014 року проводилась у межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей до ЄРДР, що, в свою чергу, не зумовлює визнання зібраних доказів недопустимими. Крім того, вказав, що в межах оперативно-розшукової справи № 9276/14, заведеної стосовно ОСОБА_2, правоохоронним органам слідчим суддею надавався дозвіл на проведення негласних оперативно-розшукових дій, передбачених статтями 260, 263 КПК з 06 вересня по 06 листопада 2014 року та з 17 грудня 2014 року по 17 лютого 2015 року. 
      Втім, як убачається з рішення суду апеляційної інстанції, цей суд, на порушення положень статті 404 КПК, не переконався у відповідності зазначених доказів вимогам статті 86 КПК та не навів належних доводів, на підставі яких визнав їх такими, що отримані в порядку, встановленому КПК (зокрема, матеріали оперативно-розшукової діяльності повинні бути отримані уповноваженими на це суб’єктами та з відомого, що може бути перевірений, і не забороненого законом джерела; зібрані у встановленому законом порядку та з дотриманням встановленої форми, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян). 
      Так, постанова про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року, яка була долучена за клопотанням прокурора до матеріалів кримінального провадження під час апеляційного перегляду, була ухвалена щодо ОСОБА_2, а тому, правомірним було б використання доказової інформації, отриманої у такий спосіб, саме щодо нього. Водночас, відповідно до протоколу про результати здійснення оперативно-технічного заходу від 30 вересня 2014 року, оперативна закупка наркотичної речовини відбувалась одночасно у ОСОБА_2 і ОСОБА_1. 
      Крім цього, відповідно до наявної у матеріалах кримінального провадження інформації, наданої прокуратурою Хмельницької області, № 99˗381˗14 від 08 жовтня 2015 року, оперативно-розшукова справа стосовно ОСОБА_1 Волочиським РВ УМВС України в Хмельницькій області не заводилась. Дозвіл на проведення оперативно-розшукових заходів у виді аудіо ˗, відеоконтролю особи щодо нього апеляційним судом Хмельницької області не надавався, що також об’єктивно підтверджується інформацією, наданою Головою Апеляційного суду Хмельницької області № 08˗25д від 15 жовтня 2015 року.
      Підставами для проведення оперативно˗розшукової діяльності, відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 6 Закону № 2135˗XII, є наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно˗розшукових заходів і засобів, про: злочини, що готуються; осіб, що готують вчинення злочину. Інформація про те, що особа вчиняє або вже вчинила злочин, може бути перевірена лише шляхом проведення негласних слідчих (розшукових) дій після внесення відомостей до ЄРДР, тобто в межах кримінального провадження.
      З матеріалів кримінального провадження щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вбачається, що судом не було встановлено, яка саме достатня інформація, одержана в установленому законом порядку, стала підставою для заведення оперативно-розшукової справи, і, відповідно, чи були наявні законні підстави для проведення оперативно-розшукових заходів, результати яких визнані судом допустимими доказами у кримінальному провадженні.
      11. За змістом заяви, захисник також стверджує про неоднакове застосування судом касаційної інстанції в оспореному судовому рішенні однієї і тієї самої норми права, що міститься у статті 290 КПК. Зазначає, що цей суд, всупереч положенням зазначеної норми права, визнав постанови про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року, ухвалену в межах оперативно˗розшукової справи, та постанову про проведення контролю за вчиненням злочину шляхом проведення оперативної закупки від 16 вересня 2014 року, долучені за клопотанням прокурора до матеріалів провадження під час апеляційного розгляду, допустимими доказами, хоча про існування зазначених постанов було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до кримінального провадженні та їх не було відкрито стороні захисту.
      Відповідно до частини другої статті 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов’язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь˗які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом’якшенню покарання. Сторони кримінального провадження зобов’язані здійснювати відкриття одна одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду. Якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази ( частини одинадцята, дванадцята статті 290 КПК).
      Отже, з вищенаведених положень вбачається, що невідкриття матеріалів сторонами в порядку цієї статті є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими як докази. При цьому, відкриттю, окрім протоколів, у яких зафіксовано хід та результати проведення певних дій, в обов’язковому порядку підлягають і матеріали, які є правовою підставою проведення таких дій (ухвали, постанови, клопотання), що забезпечить можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів.
      Висловлюючи думку щодо правозастосування зазначеної норми права в оспореному судовому рішенні, касаційний суд наголосив на тому, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав допустимими доказами відомості, що містяться у вищезазначених постановах від 04 вересня 2014 року та від 16 грудня 2014 року, а також відповідну інформацію щодо їх проведення, які апеляційним судом були долучені до матеріалів кримінального провадження за клопотанням прокурора та досліджені під час перегляду рішення суду першої інстанції.
      Проте, згідно з частиною третьою статті 404 КПК, за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції неповністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
      Як убачається з даного кримінального провадження, прокурор не заявляв у суді першої інстанції клопотання про дослідження вищезазначених матеріалів, незважаючи на те, що ці матеріали стали відомі не після ухвалення судового рішення, що оскаржується, а були відомі від початку досудового розслідування.
      Суд зауважує, що чинний КПК не містить заборони для сторін кримінального провадження представляти в суді матеріали, не відкриті одна одній. Заборона адресована суду, який згідно з частиною дванадцятою статті 290 КПК, не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази. Надання стороною обвинувачення у суді матеріалів, до яких не було надано доступ стороні захисту, і долучення їх як доказів на стадіях судового розгляду порушує право обвинуваченого на захист, оскільки змушує його захищатися від так званих нових доказів без надання достатніх можливостей і часу для їх спростування.
      Отже, факт ознайомлення з матеріалами справи після закінчення розслідування не є достатнім для відстоювання стороною захисту своєї позиції у кримінальному процесуальному змаганні. За таких умов, коли стороні обвинувачення відомі всі докази, а сторона захисту не володіє інформацією про них до завершення розслідування, порушується баланс інтересів у кримінальному процесі. 
      Частина дванадцята статті 290 КПК фактично передбачає кримінальну процесуальну санкцію стосовно сторін кримінального провадження, яка реалізується в разі невиконання сторонами обв’язку щодо відкриття матеріалів, яка полягає в тому, що в майбутньому суд не має права допустити відомості як докази у невідкритих матеріалах. Так, невідкриття сторонами кримінального провадження одна одній матеріалів суттєво зменшує їх доказову базу, що, в свою чергу, може негативно вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судом рішення. 
      Із доданої до заяви захисника Ліщук О.І. копії ухвали від 02 лютого 2016 року вбачається, що у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_6 касаційний суд інакше застосував одні і ті самі норми права, визнавши неспроможними доводи прокурора щодо безпідставної відмови апеляційного суду в задоволенні його клопотання про долучення та додаткове дослідження процесуальних документів з огляду на те, що ці докази були відомі на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте не були долучені до матеріалів кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту відповідно до вимог статті 290 КПК.
      Неправильне застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, які містяться у статтях 86, 246, 271, 290 КПК, зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень і є підставою для задоволення заяви, в зв’язку з чим оскаржена ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції.
      12. За частиною п’ятою статті 453 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення у межах поданої заяви. Якщо задоволення заяви дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли заяви, Верховний Суд України зобов’язаний прийняти таке рішення.
      ОСОБА_1 постановлено за провину вчинення злочинів, які ним було вчинено за попередньою змовою з ОСОБА_2 Відповідно до вироку апеляційного суду, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 діяли як співвиконавці з єдиним умислом, узгоджено і без виокремлення ролі кожного з них, з усвідомленням про можливість досягнення злочинного результату шляхом спільних дій. 
      Отже, колегія суддів вважає, що новий касаційний розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 має проводитися стосовно них обох. Відновлення судового розгляду тільки щодо ОСОБА_1 не узгоджуватиметься з положеннями частини п’ятої статті 453 КПК і створюватиме реальні передумови для можливого визнання нового касаційного розгляду таким, що відбувався з істотними порушеннями вимог кримінального процесу, які завадили ухвалити законне та обґрунтоване рішення. 
      13. На виконання вимог частини другої статті 456 КПК, Суд формулює висновок про те, як саме повинні застосовуватися норми права, що були неоднаково застосовані. 
      Фактичні дані, отримані в результаті проведення оперативної закупки до внесення відомостей до ЄРДР, можуть бути визнані належними та використані як докази, а саме як документи, у кримінальному провадженні за умови, якщо вони були отримані в порядку, передбаченому КПК, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність».
      Невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку статті 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими як докази.
      Керуючись статтями 453, 454, 455, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву захисника Ліщук О.І. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасувати, а кримінальне провадження направити на розгляд до суду касаційної інстанції.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.
      Головуючий В.Ф. Школяров
      Судді: 
      С.М. Вус
      Г.В. Канигіна
      Є.І. Ковтюк
      М.Є. Короткевич 
      Б.М. Пошва 
      Постанова від 16 березня 2017 року № 5-364кс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/46445E8A79A386EFC225810D00532653
    • Автор: ANTIRAID
      УХВАЛА
      22 лютого 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Ємця А.А., 
      суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., 
      розглянувши заяву приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» до приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про стягнення суми та за зустрічним позовом приватного акціонерного товариства «Корум Україна» до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» про внесення змін до договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії, 
      в с т а н о в и л а:
      Ухвалою Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року зупинено провадження у справі № 905/1688/15 на підставі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України на строк проведення судової експертизи.
      Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 2016 року зазначену ухвалу про зупинення провадження у справі залишено без змін.
      Постановою Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року ухвалу Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 
      2016 року у цій справі скасовано, а справу передано до Господарського суду Донецької області для розгляду по суті.
      Зокрема, суд касаційної інстанції звернув увагу на недотримання порядку призначення та проведення судової експертизи, що в свою чергу є наслідком затягування судового процесу і призводить до порушення вимог статті 
      6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку. Отже, безпідставне призначення судової експертизи та зупинення у зв’язку із цим провадження у справі перешкоджає її подальшому розгляду. Як місцевий, так і апеляційний суди не навели належного обґрунтування необхідності призначення у справі судової експертизи, зазначивши лише те, що для визначення розміру заборгованості, стягнення якої є предметом спору, потрібні спеціальні знання. 
      Ухвалою Верховного Суду України від 19 січня 2017 року справу № 905/1688/15 за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 допущено до провадження Верховного Суду України з відкриттям провадження та вчиненням підготовчих дій. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню, а провадження у Верховному Суді України – слід припинити з наступних підстав.
      Згідно з ч. 2 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ.
       Матеріали справи свідчать, що постановою Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року ухвалу Господарського суду Донецької області від 6 квітня 2016 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 2016 року у цій справі скасовано, а справу передано до господарського суду Донецької області для розгляду по суті.
      Таким чином, постанова Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у цій справі не перешкоджає подальшому провадженню у справі та не є такою, що прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ у розумінні ч. 2 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України.
      Враховуючи викладене, колегія суддів Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що провадження у Верховному Суді України за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у зазначеній справі підлягає припиненню. 
      Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11116, 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України:
      у х в а л и л а:
      Припинити провадження у Верховному Суді України за заявою приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 4 липня 2016 року у справі № 905/1688/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» до приватного акціонерного товариства «Корум Україна» про стягнення суми та за зустрічним позовом приватного акціонерного товариства «Корум Україна» до публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський банк розвитку» про внесення змін до договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії.
      Ухвала оскарженню не підлягає. 
      Головуючий А.А. Ємець
      Судді: І.С. Берднік
      Т.Є. Жайворонок 
      Ухвала від 22 лютого 2017 року № 3-1677гс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/23D2A9EB8E7C50A6C22580D50042C242
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 травня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Київенерго», Структурного відокремленого підрозділу «Київські теплові мережі» Публічного акціонерного товариства «Київенерго», третя особа – директор Структурного відокремленого підрозділу «Київські теплові мережі» Публічного акціонерного товариства «Київенерго» ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування наказу про позбавлення премії та повернення коштів за заявою Публічного акціонерного товариства «Київенерго» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Київенерго» (далі – ПАТ «Київенерго»), Структурного відокремленого підрозділу «Київські теплові мережі» (далі – СВП «Київські теплові мережі») ПАТ «Київенерго» про визнання протиправним та скасування наказу НОМЕР_1 від 9 листопада 2015 року в частині позбавлення його премії за листопад 2015 року, зобов’язання адміністрації СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» повернути належну йому премію, а також покласти на директора СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» ОСОБА_2 обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну ПАТ «Київенерго» його незаконними діями.
      ОСОБА_1 зазначав, що оспорюваний наказ прийнято з порушенням вимог статті 252 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», зокрема без попередньої згоди виборного профспілкового органу, членом якого він є.
      Позивач вважав наказ безпідставним, оскільки не вчиняв жодних порушень, а відповідач не проводив службового розслідування відносно нього, не складав відповідного акта за результатами його проведення, пояснень від нього та згоди профспілки, членом якої він є, не отримував.
      Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 5 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано протиправним та скасовано пункт 2 наказу директора СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» ОСОБА_2 від 9 листопада 2015 року НОМЕР_1 в частині позбавлення позивача премії за листопад 2015 року за виробничо-господарські показники. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ «Київенерго» на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) відмовлено.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Київенерго» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статі 97 КЗпП України, статі 15 Закону України «Про оплату праці».
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Київенерго» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, 27 жовтня 2016 року.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі наказу НОМЕР_2 ОСОБА_1 з 7 травня 2013 року переведений на посаду майстра виробничої дільниці І групи квартальних котелень НОМЕР_3 РТМ «Голосієво» філіалу «ЖитлотеплоенергоКиївенерго» ПАТ «Київенерго». 
      Пунктом 2 наказу НОМЕР_1 від 9 грудня 2015 року, виданого директором СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» ОСОБА_2., визначено, що майстру І групи виробничої дільниці квартальних котелень НОМЕР_3 РТМ «Голосієво» ОСОБА_1 за порушення вимог пунктів 2.4, 2.50, 4.2, 4.24 посадової інструкції майстра виробничої дільниці І групи дільниці квартальних котелень НОМЕР_3 РТМ «Голосієво» НОМЕР_4, пункту 5.18 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України та згідно з пунктом 5 таблиці 2 Положення про преміювання працівників ПАТ «Київенерго» за виконання виробничо-господарських показників вирішено премію за виробничо-господарські показники за листопад 2015 року не нараховувати.
      Ухвалюючи рішення про визнання протиправним та скасування наказу в частині позбавлення ОСОБА_1 премії за листопад 2015 року за виробничо-господарські показники, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідно до статті 2 Закону України «Про оплату праці» премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань, входять до структури заробітної плати. Згідно з частиною четвертою статті 97 КЗпП України відповідач не мав права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством.
      Крім того, зміна умов праці позивача, який є членом виборного профспілкового органу, відбулася без попередньої згоди виборного профспілкового органу.
      Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 27 жовтня 2016 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок про те, що преміювання працівників є правом, а не обов’язком роботодавця і здійснюється з урахуванням показників у роботі працюючих на підставі відповідного наказу керівника підприємства. 
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно із частинами другою, третьою статті 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Якщо колективний договір на підприємстві, в установі, організації не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а в разі його відсутності – з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.
      Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вимог, передбачених частиною другою цієї статті.
      Відповідно до змісту статті 2 Закону України «Про оплату праці» у структуру заробітної плати входить основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
      Отже, при вирішенні спорів про виплату премій необхідно виходити з нормативно-правових актів, якими визначено умови та розмір цих виплат. Працівники, на яких поширюються зазначені нормативно-правові акти, можуть бути позбавлені таких виплат (або розмір останніх може бути зменшено) лише у випадках і за умов, передбачених цими актами.
      На підприємствах можуть затверджуватися положення про преміювання.
      Частина третя статті 97 КЗпП України тільки зобов’язує власника встановлювати конкретні розміри премій з урахуванням вимог колективного договору, зміст якого повинен відповідати законодавству та угодам.
      Законодавство не вимагає, щоб власник реалізував свої повноваження збільшувати, зменшувати розміри премій, які виплачуються конкретним працівникам, повноваження повністю або частково позбавляти конкретного працівника премій обов’язково за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації. Власник має право самостійно вирішувати ці питання, якщо інше не передбачено положенням про преміювання (колективним договором).
      Частина четверта статті 97 КЗпП України, яка забороняє власникові приймати одностороннє рішення з питань оплати праці, що погіршує умови, встановлені у відповідному порядку, не стосується випадків, коли власник застосовує встановлені на підприємстві відповідно до законодавства умови оплати праці. Прийняття керівником підприємства на основі положення про преміювання і в межах своєї компетенції рішення про зменшення розміру премій, позбавлення працівників премій повністю або частково, не можна кваліфікувати як погіршення умов оплати праці, про яке працівник повинен бути заздалегідь попереджений.
      Разом з тим у справі, судові рішення в якій переглядаються, суди не з’ясували, які нормативно-правові акти діють у відповідача, якими визначено умови та порядок виплати премій, та чи дотримано їх при виданні оспорюваного наказу про невиплату премії позивачу.
      Беручи до уваги наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що рішення, які переглядаються з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, в частині визнання протиправним та скасування пункту 2 наказу директора СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго» ОСОБА_2 від 9 листопада 2015 року НОМЕР_1 в частині ненарахування ОСОБА_1 премії за листопад 2015 року за виробничо-господарські показники, є незаконними.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу в зазначеній частині слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву публічного акціонерного товариства «Київенерго» задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2016 року та рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 5 квітня 2016 року в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування пункту 2 наказу директора Структурного відокремленого підрозділу «Київські теплові мережі» Публічного акціонерного товариства «Київенерго» ОСОБА_2 від 9 листопада 2015 року НОМЕР_1 у частині ненарахування ОСОБА_1 премії за листопад 2015 року за виробничо-господарські показники скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Я.М. Романюк
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 15 травня 2017 року у справі
      № 6-2790цс16
      Згідно із частинами 2, 3 статті 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
      Відповідно до змісту статті 2 Закону України «Про оплату праці» у структуру заробітної плати входить основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
      На підприємствах можуть затверджуватися положення про преміювання.
      Частина 3 статті 97 КЗпП України тільки зобов’язує власника встановлювати конкретні розміри премій з урахуванням вимог колективного договору, зміст якого повинен відповідати законодавству та угодам.
      Законодавство не вимагає, щоб власник реалізував свої повноваження збільшувати, зменшувати розміри премій, які виплачуються конкретним працівникам, повноваження повністю або частково позбавляти конкретного працівника премій обов’язково за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації. Власник має право самостійно вирішувати ці питання, якщо інше не передбачено положенням про преміювання (колективним договором).
      Частина 4 статті 97 КЗпП України, яка забороняє власникові приймати одностороннє рішення з питань оплати праці, що погіршує умови, встановлені у відповідному порядку, не стосується випадків, коли власник застосовує встановлені на підприємстві відповідно до законодавства умови оплати праці. Прийняття керівником підприємства на основі положення про преміювання і в межах своєї компетенції рішення про зменшення розміру премій, позбавлення працівників премій повністю або частково, не можна кваліфікувати як погіршення умов оплати праці, про яке працівник повинен бути заздалегідь попереджений.
      Разом з тим у справі, судові рішення в якій переглядаються, суди не з’ясували, які нормативно-правові акти діють у відповідача, якими визначено умови та порядок виплати премій, та чи дотримано їх при виданні оспорюваного наказу про невиплату премії позивачу.
      Постанова від 15 травня 2017 року 6-2790цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FCC56AA8A60A1AE6C225812B00462F7C
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 травня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк», уповноваженого Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у тимчасовій адміністрації публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк» про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У вересні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Актив-банк» (надалі – ПАТ «КБ «Актив-банк») про зобов’язання укласти додаткову угоду до договору банківського вкладу НОМЕР_1.
      Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 5 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2016 року, провадження у справі закрито у зв’язку з тим, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвали попередніх судових інстанцій залишені без змін.
      14 червня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції, а саме пункту 1 частини першої статті 205 цього Кодексу.
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 8 липня, 25 листопада, 23 грудня 2015 року, в яких, на її думку, по-іншому застосована зазначена норма процесуального права. 
       Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив з того, що заявлені позовні вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня, 8 липня, 25 листопада, 23 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвали судів попередніх інстанцій та передаючи справи до судів першої інстанції для продовження розгляду по суті, виходив з безпідставності застосування судами положень пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України, оскільки спір у частині вимог до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) не носить ознак публічно-правового спору.
      Отже, наявне неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих положень пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у подібних правовідносинах.
      Усуваючи неоднакове застосування одних і тих самих норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об’єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб’єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.
      Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є захист прав свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Частиною другою статті 4 цього Кодексу визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
      Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      Частиною 2 статті 37 цього Закону визначено, що уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом.
      На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (частина четверта статті 37 цього Закону).
      Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними.
      Аналіз навдених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо управління банком, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, є по суті керівником банківської установи, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, а в правовідносинах банку, які випливають з договорів, ним укладених, уповноважена особа Фонду діє як представник сторони договірних відносин.
      Разом з тим, Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права. (частини перша і друга статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
      Отже, юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається виходячи зі змісту правовідносин та функцій Фонду або його уповноваженої особи.
      Згідно зі статтею 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ПАТ «КБ «Актив-банк»», а також до уповноваженої особи Фонду у тимчасовій адміністрації ПАТ «КБ «Актив-Банк», суди не звернули уваги на зазначені норми закону, не врахували, що за змістом правовідносин спір не носить ознак публічно-правового як у частині вимог до банку, так і в частині вимог до уповноваженої особи Фонду, оскільки виник з приводу виконання умов договору банківського вкладу щодо укладення додаткової угоди до договору. 
      Саме до цього зводяться висновки, викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми процесуального права.
      Відповідно до частини другої статті 3604 за наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підсудності справ або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ має право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції.
      За таких обставин відповідно до статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню, а справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 5 листопада 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 скасувати, справу передати до суду першої інстанції для розгляду справи по суті.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
       
      Постанова від 15 травня 2017 року 6-1489цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B847EB06F8B361DFC225812A004B7169