0720

Постановление ВСУ по пересмотру о подсудности споров с ФГВФЛ проистекающих и гражданско-правовых отношений в судах гражданской юрисдикции

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

14 сообщений в этой теме

 

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року,
 
в с т а н о в и л а:
 
У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди.

Позивач зазначав, що 3 липня 2014 року він видав публічному акціонерному товариству «Комерційний банк «Актив-банк» (далі – ПАТ «КБ «Актив-банк») письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Хрещатик» (далі – ПАТ «КБ «Хрещатик») (НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 

4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_1–3 від 4 липня 2014 року). 

Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив стягнути з Фонду: суму коштів, що надійшли на його рахунок під час здійснення тимчасової адміністрації, у розмірі 1 тис. 200 доларів США; упущену вигоду в розмірі 10,5 % річних з 9 вересня 2014 року на суму невиконаних розпоряджень про здійснення перерахувань грошових коштів відповідно до наданого розрахунку; 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; суму грошових коштів, яку позивач перерахував на свій рахунок з іншого банку, а саме: у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_ 1 від 3 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_2 від 4 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 100 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_3 від 4 липня 2014 року, а всього 3 тис. 500 доларів США.

Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 17 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. 

Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 9 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року скасував; провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди закрив.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення в частині закриття провадження у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 15 цього Кодексу, статей 17, 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). 

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 18 червня 2013 року, 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суд установив, що 3 липня 2014 року ОСОБА_1 видав ПАТ КБ «Актив-банк» письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжне доручення НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 

4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_ 1–3 від 4 липня 2014 року). 

Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-Банк» банк віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію.

Постановляючи ухвалу про закриття провадження у цій справі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку; Фонд є особою публічного права. При цьому суд вважав, що оскільки спір виник з приводу стягнення коштів з Фонду, тобто зі звернення до суб’єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, то він підлягає розгляду за правилами КАС України. 

Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:

- в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року зазначено, що спір за позовом банку в особі уповноваженої особи Фонду щодо стягнення з фізичної особи – боржника заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб’єктом господарювання та фізичною особою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

- в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року зауважено, що оскільки спір у справі виник з правовідносин між фізичною особою – вкладником та банком і Фондом щодо стягнення сум за поточним вкладом на підставі цивільно-правової угоди, а в силу вимог закону саме на Фонд покладено обов’язок відшкодувати ці кошти від імені сторони договору (банку), не здійснюючи при цьому владних повноважень, то вказаний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 

- у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2013 року зазначено, що у спорі між Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівської області та Чернігівським обласним військовим комісаріатом щодо визнання протиправною бездіяльності та відшкодування суми зайво сплаченої пенсії відповідач не виконував функцій суб’єкта владних повноважень, а виступав організацією, установою, яка мала надати документи, необхідні для перерахунку пенсії органами, що призначають пенсії, отже, спір не належить до компетенції адміністративних судів; 

- у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року та 16 лютого 2016 року висловлено правовий висновок про те, що спір, який виник між фізичною особою та Фондом із цивільних правовідносин, а саме із цивільно-правової угоди (зокрема, кредитного або депозитного договору), підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 

- у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року зазначено, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Закон установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. 

Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року.

Саме такий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року, наданих заявником для порівняння. 

Таким чином, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково вважав, що вимоги позивача про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, які виникли із цивільних відносин, належать до юрисдикції адміністративних, а не цивільних судів, та закрив провадження у справі, неправильно застосувавши норми статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі, та передачі справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-2735цс16

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. 

Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2735цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FF9629CF0AB77796C225809200398E73

 

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

этим постановлением ВСУ в очередной раз (после № 6-1521цс15 от 07.10.2015, № 6-2309цс16 от 09.11.2016) указал, что споры клиентов неплатежеспособного банка (вкладчиков, заемщиков) с Фондом гарантирования, возникшие из гражданско-правовых соглашений — подлежат рассмотрению в порядке гражданского судопроизводства

таким образом, к правовым заключениям ВСУ о гражданско-правовом характере правоотношений клиентов неплатежеспособных банков с Фондом гарантирования — добавилось ещё одно: № 6-2735цс16 от 14.12.2016

стоит заметить, что это правовое заключение Судебной палаты в гражданских делах ВСУ полностью согласуется с правовыми заключениями Судебной палаты в административных делах ВСУ по подобным спорам (№ 21-204а13 от 18.06.2013, № 21-4846а15 от 16.02.2016, № 21-286а16 от 15.06.2016) 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

некоторые замечания к этому постановлению  № 6-2735цс16 от 14.12.2016

1. В мотивировочной части судом допущены описки в части указания дат постановлений ВСУ, приведенных заявителем как пример неодинакового применения.

2. В этом кейсе есть ещё одна хитрая юридическая задачка на процессуальную диспозитивность. Обратите внимание, заявитель просил вернуть дело в первую инстанцию на новое рассмотрение, исходил при этом из того, что решение первой инстанции уже отменено апелляционным судом, и определение апелляционного суда в этой части — заявителем не обжалуется.

   То есть ВСУ здесь немножко перепрыгнул диспозицию, и отменил определение апелляционного суда полностью, — а не в части, как просил заявитель.

   Интересно мнение процессуалистов, правильно ли поступил ВСУ в этой части? Должен ли был ВСУ выходить за диспозитивные рамки заявления о пересмотре?

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 23.12.2016 в 21:03, 0720 сказал:

некоторые замечания к этому постановлению  № 6-2735цс16 от 14.12.2016

1. В мотивировочной части судом допущены описки в части указания дат постановлений ВСУ, приведенных заявителем как пример неодинакового применения.

2. В этом кейсе есть ещё одна хитрая юридическая задачка на процессуальную диспозитивность. Обратите внимание, заявитель просил вернуть дело в первую инстанцию на новое рассмотрение, исходил при этом из того, что решение первой инстанции уже отменено апелляционным судом, и определение апелляционного суда в этой части — заявителем не обжалуется.

   То есть ВСУ здесь немножко перепрыгнул диспозицию, и отменил определение апелляционного суда полностью, — а не в части, как просил заявитель.

   Интересно мнение процессуалистов, правильно ли поступил ВСУ в этой части? Должен ли был ВСУ выходить за диспозитивные рамки заявления о пересмотре?

ВСУ поступил правильно, это его право и он может выйти за пределы заявления, что он и делает постоянно.

И поздравляю с победой ;)

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ надеюсь поставил теперь точку в спорах с ФГВФЛ и указал, что подсудность дел по спорам с Фондом проистекающим из гражданско-правовых отношений подведомственна исключительно гражданской юрисдикции. Таким образом, если речь идет о взыскании средств с Фонда, то спор подведомствен гражданской или хозяйственной юрисдикции. Если же речь идет о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия, то спор подведомствен административной юрисдикции. 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 hours ago, ANTIRAID said:

ВСУ надеюсь поставил теперь точку в спорах с ФГВФЛ и указал, что подсудность дел по спорам с Фондом проистекающим из гражданско-правовых отношений подведомственна исключительно гражданской юрисдикции. Таким образом, если речь идет о взыскании средств с Фонда, то спор подведомствен гражданской или хозяйственной юрисдикции. Если же речь идет о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия, то спор подведомствен административной юрисдикции. 

Не могу согласиться.

Я думаю что теперь и споры о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия тоже подсудны гражданской юрисдикции —  поскольку всё равно возникают из гражданско-правовых соглашений.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, 0720 сказал:

Не могу согласиться.

Я думаю что теперь и споры о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия тоже подсудны гражданской юрисдикции —  поскольку всё равно возникают из гражданско-правовых соглашений.

Тут дело будет немного в другом. Здесь как раз оспаривается не действия банка или действительность депозитного договора, а бездействие ликвидатора Фонда. Хотя как по мне, так лучше бы были гражданские. Тогда бы уже давно порвали Фонд.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 hour ago, ANTIRAID said:

Тут дело будет немного в другом. Здесь как раз оспаривается не действия банка или действительность депозитного договора, а бездействие ликвидатора Фонда. Хотя как по мне, так лучше бы были гражданские. Тогда бы уже давно порвали Фонд.

так ведь нету никакого ликвидатора банка, кроме самого Фонда. 

временным администратором и ликвидатором банка — является Фонд

с момента введения временной администрации банк утрачивает деликтоспособность, и с этого момента ответственность за все действия банка — несёт только и именно Фонд

поэтому, действительно, Фонд не является полным правопреемником неплатёжеспособного банка и не отвечает по его договорным обязательствам, возникшим до введения временной администрации — но Фонд отвечает по всем обязательствам банка, возникшим с момента введения временной администрации, а главное, Фонд отвечает по своим собственным обязательствам, в том числе и по обязательствам о гарантированной выплате вкладов

все эти обязательства (и обязательства банка до ВА, и обязательства банка после ВА, и обязательства Фонда в связи с вводом ВА) — возникли из гражданско-правовых соглашений (договоров вклада, договоров счёта) и споры по ним подлежат рассмотрению в порядке гражданского судопроизводства, как собственно и указал ВСУ в постановах № 6-1521цс15, № 6-2309цс16, и вот теперь ещё № 6-2735цс16

в этом контексте, в контексте юрисдикционной подсудности — не усматривается никаких отличий между исковыми требованиями о взыскании гарантированного возмещения с Фонда, и исковыми требованиями о принуждении Фонда к совершению определенных действий, это всего лишь разные способы защиты и восстановления нарушенных Фондом прав вкладчиков, и могут применяться на выбор истца, в том числе одновременно, в одном и том же иске

но на мой взгляд, более правильным выбором способа защиты нарушенного права является всё же взыскание вклада с Фонда, поскольку вкладчик не обязан разбираться во внутренних регламентах Фонда, распределении функций между работниками и структурами Фонда и в прочей связанной с этим правовой казуистике — закон гарантирует вкладчику именно выплату вклада Фондом (в пределах гарантированной суммы), а не включение его в какие-то там невнятные реестры какими-то там невнятными уполномоченными лицами (которые вообще не имеют самостоятельной правосубъектности и которые не могут быть надлежащими ответчиками ни в административном, ни в гражданском споре)

кроме того, иск о взыскании позволяет взыскать не только саму сумму вклада (изрядно похудевшую от инфляции за время судебного разбирательства), но также и суммы, предусмотренные ч.2 ст.625 ЦК, а также возмещение ущерба, нанесенного действиями (бездействием) Фонда, в том числе и морального

важно подчеркнуть, что гарантийное обязательство по выплате вклада — это обязательство Фонда, а не банка, хоть оно и возникло из договора клиента с банком, а не с Фондом, поскольку во всех банковских договорах вклада и договорах счета Фонд всегда участвует как гарант вклада в пределах гарантированной суммы

отличие такой (законной) гарантии от гарантии договорной только в её источнике, — законная возникает из закона (в данном случае ст.ст. 26-28 ЗУ о СГВ), а договорная из договора, в остальном же гарантийные правоотношения регулируются одинаково (ст.ст. 560-569 ЦК)

таким образом, установленная законом обязанность Фонда выплатить вкладчику его вклад — это обязательство в понимании ст.ст. 11, 509, 560-569 ЦК, возникшее из договора вклада (счета) и норм ЗУ о СГВ, — а значит и нарушение Фондом этого обязательства в силу ст.ст. 22, 611 ЦК порождает новое обязательство (уже деликтное) о возмещении нанесенного правонарушением ущерба

все такие правоотношения являются частно-правовыми, чисто гражданскими по своей сути, — и поэтому должны рассматриваться по правилам ЦПК

поэтому Фонд давно уже надо рвать, — и рвать именно в гражданке, а не в админке, где его внаглую хамски отмазывают на всех уровнях, вплоть до ВАСУ

прошу комментариев

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

У нас следующая ситуация.

Физик подал иск в хоз. суд с требованием обязать Уполномоченное лицо Фонда и сам Фонд включить его в реестр  вкладчиков для возмещения вкладов за счет Фонда. Хоз.суд отфутболил, отправил в общий суд,  Общий суд тоже отфутболил и отправил в админ.суд. Сейчас думаем, что делать дальше: обжаловать определение общего суда, подавать иск в админ.суд или сформулировать требования по-другому (не обязать выполнить действия, а сразу взыскать с Фонда) и подать снова в общий суд... Этот ВСУ со своими правовыми позициями просто сводит с ума.

Прошу поделиться своими соображениями по данной ситуации.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

У кого-то уже есть позитивная практика по взысканию средств именно с Фонда?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
15 hours ago, 0720 said:

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Спасибо, что отозвались! Буду думать.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
On 04.01.2017 at 8:14 PM, 0720 said:

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Все же остался вопрос по формулировке требований: на стадии ликвидации банка правильным будет просить внести в перечень вкладчиков для возмещения гарантированной суммы за счет Фонда, или внести в реестр акцептированных требований кредиторов, или просить взыскать деньги с Фонда?  Если просить все и сразу, то это повлияет на размер судебного сбора? Если просить включить в перечень (или реестр), то даже в случае включения в перечень (реестр) нет гарантии, что сумма будет выплачена. Если просить взыскать деньги с Фонда, то это уже имущественное требования и, соответственно судебный сбор больше, а вот положительных решений именно по взысканию с Фонда, которые выстояли бы кас. инстанцию, мне не попадалось. 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
40 minutes ago, pravo_ua said:

Все же остался вопрос по формулировке требований: на стадии ликвидации банка правильным будет просить внести в перечень вкладчиков для возмещения гарантированной суммы за счет Фонда, или внести в реестр акцептированных требований кредиторов, или просить взыскать деньги с Фонда?  Если просить все и сразу, то это повлияет на размер судебного сбора? Если просить включить в перечень (или реестр), то даже в случае включения в перечень (реестр) нет гарантии, что сумма будет выплачена. Если просить взыскать деньги с Фонда, то это уже имущественное требования и, соответственно судебный сбор больше, а вот положительных решений именно по взысканию с Фонда, которые выстояли бы кас. инстанцию, мне не попадалось. 

закон устанавливает гарантии Фонда не на внесение информации о вкладчике в какие-то там перечни и реестры, а закон устанавливает гарантии Фонда именно на выплату вкладов в пределах гарантированной суммы 

это денежное обязательство, возникшее из гражданских правоотношений — в понимании ст.ст. 2, 11, 14, 509, 560 ЦК

поэтому просить надо именно взыскать вклады с Фонда (хотя конечно можете добавить и требования о внесении в реестры, если очень хочется, но толку от этого ноль, всё равно принудить Фонд к исполнению решения в этой части исполнительная служба не сможет)

причём взыскание надо требовать сразу же с учетом инфляционных издержек и 3% годовых за время просрочки должника — обязательство, возникающее из статьи 625 ЦК входит в состав основного денежного обязательства и подлежит взысканию вместе с основным обязательством (правовые позиции ВСУ №6-40цс11, №6-49цс12, №6-113цс14 и др.)

что же касается судебного сбора, то он в данном споре вообще не подлежит уплате на основании ч.3 ст.22 ЗУ о ЗПП (и пунктов 1, 3, 6, 7 ПП ВССУ от 17.12.2014 №10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах", в действующей редакции от 25.09.2015)

отсутствие таких решений в реестре объясняется тем, что ВСУ только недавно определил подсудность таких споров (постановами от 09.11.2016 №6-2309цс16, от 14.12.2016 №6-2735цс16), и за такое короткое время этим решениям ещё попросту неоткуда взяться

за практикой не надо следовать, практику нужно формировать

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 березня 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Кривенди О.В.,
      суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., –
      розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Яблунівської селищної ради (далі – Селищна рада), третя особа – ОСОБА_3, про скасування рішення,
      в с т а н о в и л а:
      У липні 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Селищної ради, у якому просили:
      - визнати незаконними дії відповідача в частині незаконної передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_4 відповідно до рішення ІX сесії XXІ скликання Селищної ради від 24 грудня 1993 року без номера;
      - визнати незаконним рішення ІX сесії XXІ скликання Селищної ради від 24 грудня 1993 року без номера про передачу ОСОБА_4 у приватну власність земельної ділянки площею 0,4873 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель, споруд та ведення особистого підсобного господарства в селищі Яблунів по вул. Грушевського, 13, Косівського району Івано-Франківської області (далі – спірне рішення).
      На обґрунтування позовних вимог позивачі посилаються на те, що спірне рішення є незаконним і підлягає скасуванню, оскільки частина земельної ділянки перебуває у їхньому користуванні ще із 1993 року та на ній розміщені будинок та господарські споруди.
      Суди встановили, що рішенням Селищної ради від 25 серпня 1993 року розглянуто заяву ОСОБА_2 та закріплено за ним земельну ділянку розміром 0,15 га, розташовану за адресою: селище Яблунів, вул. Грушевського. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 виготовлено план-абрис земельної ділянки та генеральний план забудови садиби індивідуального забудовника. Вказані документи погоджені Селищною радою та районним архітектором, а також встановлено межі земельної ділянки. Після чого позивач розпочав будівництво житлового будинку та його господарських споруд, отримавши згідно з діючим на той час законодавством відповідні дозволи та погодження.
      Рішенням виконавчого комітету Селищної ради від 27 лютого 1996 року розглянуто заяву-погодження ОСОБА_2 на продовження будівництва житлового будинку та господарських споруд ОСОБА_1, яка є його дочкою. Вказаним рішенням заяву задоволено та надано дозвіл на переоформлення технічної документації на житловий будинок та земельну ділянку розміром 0,15 га, що знаходиться по вул. Грушевського, буд. 19, у селищі Яблунів, що межує із земельними ділянками ОСОБА_5 та ОСОБА_4. Це рішення виконано, оскільки позивачі представили будівельний паспорт на будівництво будинку, виданий на ім’я ОСОБА_1.
      Згідно з будівельним паспортом позивачі виготовили акт виносу меж земельної ділянки в натурі та розбивки споруд, а викопіровка із генерального плану свідчить про погодження цих меж із сусідніми межівниками.
      Проте, як встановили суди, щодо зазначеної земельної ділянки є інше рішення Селищної ради від 24 грудня 1993 року (спірне рішення), яким частину вказаної земельної ділянки (0,48 га) передано у приватну власність ОСОБА_4. На передану у власність ОСОБА_4 земельну ділянку видано державний акт на право приватної власності на землю. 
      Косівський районний суд Івано-Франківської області постановою від 21 жовтня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 1 квітня 2014 року, позов задовольнив.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 26 травня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.
      Не погоджуючись з цією ухвалою, ОСОБА_3 звернулася із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм процесуального права щодо визначення встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, надавши на підтвердження копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 26 липня 2016 року (справа № К/800/51985/15) та 28 липня 2016 року (справи №№ К/800/44181/15, К/800/16963/16). Просить скасувати всі судові рішення у цій справі та закрити провадження.
      Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_3 підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). 
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      Водночас, спір у справі, що розглядається, стосується права власності та користування ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельною ділянкою, тобто цивільного права, а отже, суди дійшли помилкового висновку щодо вирішення цього спору в порядку адміністративного судочинства.
      Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про надання у власність земельної ділянки (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання цього права власності має вирішуватися у порядку цивільного судочинства, оскільки виникає спір про цивільне право.
      Аналогічна правова позиція вже була висловлена, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року (справа № 21-3296а15).
      З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі – закриттю.
      Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_3 задовольнити.
      Постанову Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 жовтня 2013 року, ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 1 квітня 2014 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 26 травня 2016 року скасувати, а провадження у справі закрити.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
      Головуючий О.В. Кривенда
      Судді: О.Ф. Волков 
      М.І. Гриців 
      О.Б. Прокопенко
      І.Л. Самсін 
      Постанова від 29 березня 2017 року № 21-3412а16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/776E3B2F3DF2FB9BC22580F800436482
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 квітня 2017 року
      м. Київ
       
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про стягнення грошових коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      18 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») про стягнення грошових коштів, посилаючись на те, що 11 листопада 2012 року між ним та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір банківського рахунку фізичної особи, відповідно до якого позивач в січні та у лютому 2015 року розпорядився перерахувати кошти в розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. на рахунок у іншому банку, про що відповідачу було подано відповідні заяви разом із платіжними дорученнями, проте ПАТ «Дельта Банк» зазначені розпорядження не виконав. 
      Окрім того ОСОБА_1 посилався на те, що 23 травня 2013 року між сторонами було укладено договір банківського рахунку фізичної особи, відповідно до якого позивач 30 грудня 2014 року розпорядився перерахувати кошти в розмірі 137 392 доларів США на рахунок у іншому банку, проте банк зазначене розпорядження не виконав. 
      Враховуючи зазначене, позивач просив стягнути з ПАТ «Дельта Банк» на свою користь грошові кошти у розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. за договором банківського рахунку від 1 листопада 2012 року; пеню у розмірі 11 264 грн. за порушення термінів перерахування грошових коштів; 100 000 грн. на відшкодування моральної шкоди; 137 392 доларів США, що в еквіваленті становить 3 410 069 грн. 44 коп., за договором банківського рахунку фізичної особи від 23 травня 2013 року. 
      Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року позов задоволено частково, стягнуто з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 1 614 107 грн. 64 коп. за договором банківського рахунку від 11 листопада 2012 року та 138 807, 44 доларів США, що еквівалентно 2 951 046 грн. 17 коп., за договором банківського рахунку від 23 травня 2013 року. У решті позову відмовлено. 
      Рішенням апеляційного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2015 року скасовано, в задоволенні позову відмовлено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. 
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а справу направити на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 36, 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.
      Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      Суд встановив, що на підставі умов укладеного договору про відкриття банківського рахунку фізичної особи від 1 листопада 2012 року ОСОБА_1 23 січня та 13 лютого 2015 року подав до ПАТ «Дельта Банк» заяви про здійснення перерахунку грошових коштів в розмірі 1 100 000 грн. та 497 000 грн. з його поточного рахунку НОМЕР_1 на поточний рахунок НОМЕР_2, відкритих на підставі зазначеного договору, а у подальшому просив перерахувати грошові кошти на поточний рахунок у публічному акціонерному товаристві «Радикал Банк» (далі – ПАТ «Радикал Банк»), про що банком прийняті відповідні заяви та платіжні доручення, а позивачем сплачено банку винагороду за проведення вказаних транзакцій. 
      30 грудня 2014 року позивачем, на підставі умов укладеного договору про відкриття банківського рахунку фізичної особи від 23 травня 2013 року, було подано заяву до ПАТ «Дельта Банк» про перерахунок грошових коштів у розмірі 138 807, 44 доларів США на поточний рахунок в іншому банку. 
      Розпорядження позивача про перерахунок коштів до інших банків виконано не було. 
      3 березня 2015 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), на підставі постанови Правління Національного банку України від 2 березня 2015 року про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних, запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку.
      Згідно виписки від 27 серпня 2015 року на поточному рахунку ОСОБА_1, відкритого на підставі укладеного договору від 1 листопада 2012 року, наявний залишок грошових коштів в розмірі 1 613 111, 8 грн. та 996, 56 грн., а на поточному рахунку, відкритого на підставі укладеного договору від 23 травня 2013 року, наявний залишок грошових коштів в розмірі 138 807, 44 доларів США. 
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що ПАТ «Дельта Банк» ухиляється від виконання визначених законодавством та взятих на себе за укладеними між сторонами договорами зобов’язань, оскільки з листопада 2014 року і до цього часу порушує право на вільне користування належних позивачу грошових коштів, що полягає у відмові перерахунку та видачі готівкою грошових коштів з поточного рахунку, належного позивачу. 
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у позові суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що з 3 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку, а тому захист інтересів позивача повинен відбуватися виходячи з положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Окрім того, суд касаційної інстанції зазначив, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним і підлягає застосуванню при вирішенні вказаного спору. 
      Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідач, всупереч умовам та порядку укладеного з ОСОБА_4 депозитного договору, не виконав свого обов’язку по виплаті прийнятих від вкладника грошових сум (вкладів) на першу його вимогу, чим порушено майнові права позивача на належні йому кошти та передані банку за договором банківського вкладу, тому неповернуті суми коштів за договором банківського вкладу підлягають стягненню з ПАТ «Дельта Банк» у судовому порядку. 
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня та 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку, - його закінчення із надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Саме таким чином і у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів, а не шляхом відмови у позові вкладника до банку і у разі встановлення порушення, невизнання чи оспорення його прав та позбавлення останнього права на судовий захист. 
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      3 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних Фонд запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку.
      Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
      Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
      Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
      Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
      Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси.
      З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовано правильно, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. 
      Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-350цс17 
      Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
      Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
      Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
      Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
      Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси.
      З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-350цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B6504493282327A3C225810900316DA6
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      5 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів: 
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши у судовому засіданні справу за позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України до ОСОБА_1 про відшкодування в порядку регресу витрат, пов’язаних з регламентною виплатою, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У серпні 2015 року Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі – МТСБУ) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування в порядку регресу витрат, пов’язаних з регламентною виплатою.
      Позивач зазначав, що 12 липня 2012 року на перехресті АДРЕСА_1 з вини ОСОБА_1, який керував автомобілем «Аudi В4», сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП), внаслідок якої було пошкоджено автомобіль «Chevrolet» під керуванням ОСОБА_2. 
      Вина відповідача у скоєнні зазначеної ДТП підтверджується постановою Миколаївського районного суду Львівської області від 3 вересня 2012 року.
      Відповідно до звіту про оцінку автомобіля від 30 жовтня 2012 року вартість відновлювального ремонту автомобіля марки «Chevrolet» становить 14 тис. 652 грн 46 коп. 
      Винна у ДТП особа не відшкодувала зазначеної шкоди потерпілій особі. 
      Потерпілий з метою отримання відшкодування звернувся до МТСБУ з відповідною заявою, до якої було додано копію поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів терміном дії з 18 серпня 2011 року до 17 серпня 2012 року та інші документи, необхідні для отримання регламентної виплати. 
      МТСБУ здійснило регламентну виплату потерпілій особі в розмірі 14 тис. 652 грн 46 коп. 
      Посилаючись на те, що відповідач у добровільному порядку не відшкодував МТСБУ сплачених у порядку регламенту коштів, та що після сплати страхового відшкодування МТСБУ має право подати регресний позов до водія транспортного засобу, який не застрахував своєї відповідальності, позивач просив стягнути з відповідача 14 тис. 652 грн 46 коп. регламентної виплати, 755 грн витрат на послуги аварійних комісарів, 243 грн 60 коп. судового збору та 2 тис. грн витрат на правову допомогу.
      Миколаївський районний суд Львівської області рішенням від 19 жовтня 2015 року у задоволенні позовних вимог МТСБУ відмовив.
      Апеляційний суд Львівської області 3 березня 2016 року рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 19 жовтня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги МТСБУ задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_1 на користь МТСБУ 14 тис. 652 грн 46 коп. регламентної виплати.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року залишила без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», статті 27 Закону України «Про страхування», статей 257, 261, 262, 512, 993, 1191 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, 11 травня, 2 червня, 13 липня 2016 року та копію постанови Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 липня 2012 року АДРЕСА_1 відбулася ДТП за участю автомобіля «Аudi В4» під керуванням ОСОБА_1 та автомобіля «Chevrolet» під керуванням ОСОБА_2. 
      Миколаївський районний суд Львівської області постановою від 3 вересня 2012 року визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та наклав адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340 грн. Постанова не оскаржувалася та набрала законної сили.
      Станом на час ДТП цивільно-правова відповідальність винуватця ДТП – ОСОБА_1 забезпечена не була, тому потерпілий ОСОБА_2 звернувся до МТСБУ із заявою, в якій просив відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок ДТП. У зазначеній заяві вказував, що пошкодження належного йому транспортного засобу «Chevrolet» відбулося під час ДТП 12 липня 2012 року з вини водія транспортного засобу «Аudi В4» ОСОБА_1, який не мав поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, чинного на дату ДТП. 
      Згідно з полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів страхувальник ОСОБА_2 застрахував транспортний засіб «Chevrolet» у Приватному акціонерному товаристві «Страхова компанія «Альфа страхування» (далі – ПрАТ «СК «Альфа страхування») строком на один рік з 18 серпня 2011 року до 17 серпня 2012 року. 
      Відповідно до звіту від 30 жовтня 2012 року, складеного оцінювачем (дата оцінки – 30 липня 2012 року), вартість відновлювального ремонту автомобіля «Chevrolet» становила 14 тис. 652 грн 46 коп.
      Згідно з актом виконаних робіт від 14 вересня 2012 року, складеним Публічним акціонерним товариством «Галичина-Авто», та квитанцією від 12 вересня 2012 року, ремонт автомобіля «Chevrolet» здійснено за 20 тис. 665 грн 8 коп.
      Згідно з платіжним дорученням від 6 грудня 2012 року МТСБУ здійснило регламентну виплату ОСОБА_2 у розмірі 14 тис. 652 грн 46 коп.
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог МТСБУ, суд першої інстанції виходив з того, що у спірному зобов'язанні відбулася заміна кредитора: страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки. При цьому позовна давність у страховому зобов'язанні є загальною (три роки) та її перебіг починається від дня настання страхового випадку. 
      Отже, застосувавши до спірних правовідносин норми статей 257, 262, 512, 993 ЦК України, суд вважав, що в даному випадку має місце суброгація, а не регрес і позовна давність повинна обчислюватися не з моменту проведення виплати, а з моменту вчинення ДТП. Оскільки позов до суду подано засобами поштового зв'язку 31 серпня 2015 року, а ДТП трапилась 12 липня 2012 року, суд дійшов висновку, що позивач пропустив позовну давність для звернення до суду з цим позовом і не подав клопотання про поновлення цього строку. 
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог МТСБУ, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, застосувавши норми підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», згідно з яким МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП і не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім осіб, зазначених у пункті 13.1 статті 13 цього Закону, вважав, що при регресі перебіг позовної давності починається з того моменту, коли МТСБУ виплатило страхове відшкодування, а тому установленого статтею 257 ЦК України строку позивач не пропустив і підстави для застосування частини четвертої статті 267 ЦК України відсутні. При цьому суд виходив з того, що позивач відшкодував потерпілому завдану відповідачем майнову шкоду відповідно до положень підпункту «а» пункту 41.1 статті 41 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», оскільки цивільно-правова відповідальність відповідача, який є винуватцем ДТП та повинен нести відповідальність за завдану шкоду, не була забезпечена полісом. 
      Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, 11 травня, 2 червня, 13 липня 2016 року, наданих заявником для порівняння, зазначено, що при вирішенні спорів про право зворотної вимоги страховика суди повинні розрізняти поняття «регрес» та «суброгація». Наприклад, у випадку суброгації відбувається лише заміна осіб у вже наявному зобов'язанні (заміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. У такому разі страхувальник передає свої права страховикові на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. У випадку регресу одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається. При цьому регрес регулюється загальними нормами цивільного права (зокрема, статтею 1191 ЦК України) та статтею 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», а для суброгації відповідно до статті 993 ЦК України і статті 27 Закону України «Про страхування» встановлено особливий правовий режим. При суброгації перебіг позовної давності починає обчислюватися з моменту виникнення страхового випадку, а при регресі – з того моменту, коли страховик виплатив страхове відшкодування.
      У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року міститься правовий висновок про те, що відповідно до положень статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» від дня страхового випадку внаслідок заміни кредитора у зобов’язанні з відшкодування шкоди до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат і в межах загальної позовної давності переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані страхувальнику збитки.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», статті 27 Закону України «Про страхування», статей 257, 261, 262, 512, 993, 1191 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно зі статтею 41 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі.
      Відповідно до підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 цього Закону МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність.
      Деліктне зобов’язання виникає з факту завдання шкоди (зокрема, майнової) і триває до моменту її відшкодування потерпілому в повному обсязі особою, яка завдала шкоди (статті 11, 599, 1166 ЦК України). Сторонами деліктного зобов’язання зазвичай виступають потерпілий (кре-дитор) і заподіювач шкоди (боржник). Разом з тим правила регулювання таких зобов’язань допускають можливість відшкодування завда¬ної потерпілому шкоди не безпосередньо заподіювачем, а іншою особою за умови, що зако¬ном передбачено такий обов’язок іншої особи, хоч вона шкоди й не заподіювала. При цьому за статтею 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, зав¬дану іншою особою, має право зворотної вимо¬ги (регресу) до винної особи у розмірі випла¬ченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
      Таким чином, після виконання особою, що не завдавала шкоди, свого обов’язку з відшкодування потерпілому шкоди, завданої іншою особою, потерпілий одержує повне задоволення своїх вимог, і тому первісне деліктне зобов’язання припиняється його належним виконан¬ням (стаття 599 ЦК України).
      Первісне (основне) деліктне зобов’язання та зобов’язання, що виникло з регресної вимоги, не можуть виникати та існувати одночасно.
      Спеціальний Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» регулює відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів і спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.
      За змістом цього Закону стра¬хове відшкодування, яке за дого¬вором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідаль¬ності страховик виплатив третій особі, а не своєму страхувальнику, є одночасно й від-шкодуванням шкоди третій особі (потер¬пілому) в деліктному зобов’язанні, оскіль¬ки страховик у договірних правовідносинах обов’язкового страхування відповідальності є одночасно боржником у цьому деліктному зобов’язанні.
      Отже, з урахуванням зазначеного та з огляду на положення частини шостої статті 261 ЦК України моментом початку позовної давності для регресної вимоги страховика в правовідносинах буде день виконання основного зобов’язання і фактично день припинення цього зобов’язання належним виконанням – день проведення страховиком виплати страхового відшкодування третій особі (потерпілому в деліктному зобов’язанні). 
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що на день скоєння ДТП ОСОБА_1 не мав чинного договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, його вина встановлена постановою Миколаївського районного суду Львівської області від 3 вересня 2012 року.
      Згідно із частиною шостою статті 261 ЦК України за регресним зобов’язанням перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання. 
      У справі, яка переглядається, суди також установили, що основне зобов’язання позивач виконав 6 грудня 2012 року, що підтверджено копією платіжного доручення, а згідно з відбитком штемпеля відділення поштового зв’язку з позовом він звернувся до суду 31 серпня 2015 року, тобто у межах трирічного строку, встановленого частиною шостою статті 261 ЦК України. 
      Ураховуючи зазначене та встановлені фактичні обставини, суди апеляційної та касаційної інстанцій правильно визначились із характером спірних правовідносин та дійшли обґрунтованого висновку про поширення на спірні правовідносини положень статті 1191 ЦК України та відповідно частини шостої статті 261 цього Кодексу.
      Тому підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року немає.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
       
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 3 березня 2016 року відмовити.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
       
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Я.М. Романюк 
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-2806цс16
      Згідно зі статтею 41 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі.
      Відповідно до підпункту 38.2.1 пункту 38.2 статті 38 цього Закону МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність.
      Деліктне зобов’язання виникає з факту завдання шкоди (зокрема, майнової) і триває до моменту її відшкодування потерпілому в повно¬му обсязі особою, яка завдала шкоди (статті 11, 599, 1166 ЦК України). Сторонами деліктного зобов’я¬зання зазвичай виступають потерпілий (кре-дитор) і заподіювач шкоди (боржник). Разом з тим правила регулювання таких зобов’язань допускають можливість відшкодування завда¬ної потерпілому шкоди не безпосередньо заподіювачем, а іншою особою за умови, що зако¬ном передбачено такий обов’язок іншої особи, хоч вона шкоди й не заподіювала. При цьому за статтею 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, зав¬дану іншою особою, має право зворотної вимо¬ги (регресу) до винної особи у розмірі випла¬ченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
      Таким чином, після виконання особою, що не завдавала шкоди, свого обов’язку з відшкоду¬вання потерпілому шкоди, завданої іншою осо¬бою, потерпілий одержує повне задоволення своїх вимог, і тому первісне деліктне зобов’я¬зання припиняється його належним виконан¬ням (стаття 599 ЦК України).
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-2806цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/66AE943240EF6DA7C2258107004E753E