0720

Постановление ВСУ по пересмотру о подсудности споров с ФГВФЛ проистекающих и гражданско-правовых отношений в судах гражданской юрисдикции

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

14 сообщений в этой теме

 

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року,
 
в с т а н о в и л а:
 
У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди.

Позивач зазначав, що 3 липня 2014 року він видав публічному акціонерному товариству «Комерційний банк «Актив-банк» (далі – ПАТ «КБ «Актив-банк») письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Хрещатик» (далі – ПАТ «КБ «Хрещатик») (НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 

4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_1–3 від 4 липня 2014 року). 

Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив стягнути з Фонду: суму коштів, що надійшли на його рахунок під час здійснення тимчасової адміністрації, у розмірі 1 тис. 200 доларів США; упущену вигоду в розмірі 10,5 % річних з 9 вересня 2014 року на суму невиконаних розпоряджень про здійснення перерахувань грошових коштів відповідно до наданого розрахунку; 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; суму грошових коштів, яку позивач перерахував на свій рахунок з іншого банку, а саме: у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_ 1 від 3 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_2 від 4 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 100 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_3 від 4 липня 2014 року, а всього 3 тис. 500 доларів США.

Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 17 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. 

Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 9 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року скасував; провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди закрив.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення в частині закриття провадження у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 15 цього Кодексу, статей 17, 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). 

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 18 червня 2013 року, 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суд установив, що 3 липня 2014 року ОСОБА_1 видав ПАТ КБ «Актив-банк» письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжне доручення НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 

4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_ 1–3 від 4 липня 2014 року). 

Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-Банк» банк віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію.

Постановляючи ухвалу про закриття провадження у цій справі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку; Фонд є особою публічного права. При цьому суд вважав, що оскільки спір виник з приводу стягнення коштів з Фонду, тобто зі звернення до суб’єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, то він підлягає розгляду за правилами КАС України. 

Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:

- в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року зазначено, що спір за позовом банку в особі уповноваженої особи Фонду щодо стягнення з фізичної особи – боржника заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб’єктом господарювання та фізичною особою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

- в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року зауважено, що оскільки спір у справі виник з правовідносин між фізичною особою – вкладником та банком і Фондом щодо стягнення сум за поточним вкладом на підставі цивільно-правової угоди, а в силу вимог закону саме на Фонд покладено обов’язок відшкодувати ці кошти від імені сторони договору (банку), не здійснюючи при цьому владних повноважень, то вказаний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 

- у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2013 року зазначено, що у спорі між Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівської області та Чернігівським обласним військовим комісаріатом щодо визнання протиправною бездіяльності та відшкодування суми зайво сплаченої пенсії відповідач не виконував функцій суб’єкта владних повноважень, а виступав організацією, установою, яка мала надати документи, необхідні для перерахунку пенсії органами, що призначають пенсії, отже, спір не належить до компетенції адміністративних судів; 

- у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року та 16 лютого 2016 року висловлено правовий висновок про те, що спір, який виник між фізичною особою та Фондом із цивільних правовідносин, а саме із цивільно-правової угоди (зокрема, кредитного або депозитного договору), підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 

- у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року зазначено, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Закон установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. 

Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року.

Саме такий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року, наданих заявником для порівняння. 

Таким чином, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково вважав, що вимоги позивача про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, які виникли із цивільних відносин, належать до юрисдикції адміністративних, а не цивільних судів, та закрив провадження у справі, неправильно застосувавши норми статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі, та передачі справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-2735цс16

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. 

Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2735цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FF9629CF0AB77796C225809200398E73

 

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

этим постановлением ВСУ в очередной раз (после № 6-1521цс15 от 07.10.2015, № 6-2309цс16 от 09.11.2016) указал, что споры клиентов неплатежеспособного банка (вкладчиков, заемщиков) с Фондом гарантирования, возникшие из гражданско-правовых соглашений — подлежат рассмотрению в порядке гражданского судопроизводства

таким образом, к правовым заключениям ВСУ о гражданско-правовом характере правоотношений клиентов неплатежеспособных банков с Фондом гарантирования — добавилось ещё одно: № 6-2735цс16 от 14.12.2016

стоит заметить, что это правовое заключение Судебной палаты в гражданских делах ВСУ полностью согласуется с правовыми заключениями Судебной палаты в административных делах ВСУ по подобным спорам (№ 21-204а13 от 18.06.2013, № 21-4846а15 от 16.02.2016, № 21-286а16 от 15.06.2016) 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

некоторые замечания к этому постановлению  № 6-2735цс16 от 14.12.2016

1. В мотивировочной части судом допущены описки в части указания дат постановлений ВСУ, приведенных заявителем как пример неодинакового применения.

2. В этом кейсе есть ещё одна хитрая юридическая задачка на процессуальную диспозитивность. Обратите внимание, заявитель просил вернуть дело в первую инстанцию на новое рассмотрение, исходил при этом из того, что решение первой инстанции уже отменено апелляционным судом, и определение апелляционного суда в этой части — заявителем не обжалуется.

   То есть ВСУ здесь немножко перепрыгнул диспозицию, и отменил определение апелляционного суда полностью, — а не в части, как просил заявитель.

   Интересно мнение процессуалистов, правильно ли поступил ВСУ в этой части? Должен ли был ВСУ выходить за диспозитивные рамки заявления о пересмотре?

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
В 23.12.2016 в 21:03, 0720 сказал:

некоторые замечания к этому постановлению  № 6-2735цс16 от 14.12.2016

1. В мотивировочной части судом допущены описки в части указания дат постановлений ВСУ, приведенных заявителем как пример неодинакового применения.

2. В этом кейсе есть ещё одна хитрая юридическая задачка на процессуальную диспозитивность. Обратите внимание, заявитель просил вернуть дело в первую инстанцию на новое рассмотрение, исходил при этом из того, что решение первой инстанции уже отменено апелляционным судом, и определение апелляционного суда в этой части — заявителем не обжалуется.

   То есть ВСУ здесь немножко перепрыгнул диспозицию, и отменил определение апелляционного суда полностью, — а не в части, как просил заявитель.

   Интересно мнение процессуалистов, правильно ли поступил ВСУ в этой части? Должен ли был ВСУ выходить за диспозитивные рамки заявления о пересмотре?

ВСУ поступил правильно, это его право и он может выйти за пределы заявления, что он и делает постоянно.

И поздравляю с победой ;)

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ надеюсь поставил теперь точку в спорах с ФГВФЛ и указал, что подсудность дел по спорам с Фондом проистекающим из гражданско-правовых отношений подведомственна исключительно гражданской юрисдикции. Таким образом, если речь идет о взыскании средств с Фонда, то спор подведомствен гражданской или хозяйственной юрисдикции. Если же речь идет о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия, то спор подведомствен административной юрисдикции. 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 hours ago, ANTIRAID said:

ВСУ надеюсь поставил теперь точку в спорах с ФГВФЛ и указал, что подсудность дел по спорам с Фондом проистекающим из гражданско-правовых отношений подведомственна исключительно гражданской юрисдикции. Таким образом, если речь идет о взыскании средств с Фонда, то спор подведомствен гражданской или хозяйственной юрисдикции. Если же речь идет о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия, то спор подведомствен административной юрисдикции. 

Не могу согласиться.

Я думаю что теперь и споры о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия тоже подсудны гражданской юрисдикции —  поскольку всё равно возникают из гражданско-правовых соглашений.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
2 часа назад, 0720 сказал:

Не могу согласиться.

Я думаю что теперь и споры о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия тоже подсудны гражданской юрисдикции —  поскольку всё равно возникают из гражданско-правовых соглашений.

Тут дело будет немного в другом. Здесь как раз оспаривается не действия банка или действительность депозитного договора, а бездействие ликвидатора Фонда. Хотя как по мне, так лучше бы были гражданские. Тогда бы уже давно порвали Фонд.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 hour ago, ANTIRAID said:

Тут дело будет немного в другом. Здесь как раз оспаривается не действия банка или действительность депозитного договора, а бездействие ликвидатора Фонда. Хотя как по мне, так лучше бы были гражданские. Тогда бы уже давно порвали Фонд.

так ведь нету никакого ликвидатора банка, кроме самого Фонда. 

временным администратором и ликвидатором банка — является Фонд

с момента введения временной администрации банк утрачивает деликтоспособность, и с этого момента ответственность за все действия банка — несёт только и именно Фонд

поэтому, действительно, Фонд не является полным правопреемником неплатёжеспособного банка и не отвечает по его договорным обязательствам, возникшим до введения временной администрации — но Фонд отвечает по всем обязательствам банка, возникшим с момента введения временной администрации, а главное, Фонд отвечает по своим собственным обязательствам, в том числе и по обязательствам о гарантированной выплате вкладов

все эти обязательства (и обязательства банка до ВА, и обязательства банка после ВА, и обязательства Фонда в связи с вводом ВА) — возникли из гражданско-правовых соглашений (договоров вклада, договоров счёта) и споры по ним подлежат рассмотрению в порядке гражданского судопроизводства, как собственно и указал ВСУ в постановах № 6-1521цс15, № 6-2309цс16, и вот теперь ещё № 6-2735цс16

в этом контексте, в контексте юрисдикционной подсудности — не усматривается никаких отличий между исковыми требованиями о взыскании гарантированного возмещения с Фонда, и исковыми требованиями о принуждении Фонда к совершению определенных действий, это всего лишь разные способы защиты и восстановления нарушенных Фондом прав вкладчиков, и могут применяться на выбор истца, в том числе одновременно, в одном и том же иске

но на мой взгляд, более правильным выбором способа защиты нарушенного права является всё же взыскание вклада с Фонда, поскольку вкладчик не обязан разбираться во внутренних регламентах Фонда, распределении функций между работниками и структурами Фонда и в прочей связанной с этим правовой казуистике — закон гарантирует вкладчику именно выплату вклада Фондом (в пределах гарантированной суммы), а не включение его в какие-то там невнятные реестры какими-то там невнятными уполномоченными лицами (которые вообще не имеют самостоятельной правосубъектности и которые не могут быть надлежащими ответчиками ни в административном, ни в гражданском споре)

кроме того, иск о взыскании позволяет взыскать не только саму сумму вклада (изрядно похудевшую от инфляции за время судебного разбирательства), но также и суммы, предусмотренные ч.2 ст.625 ЦК, а также возмещение ущерба, нанесенного действиями (бездействием) Фонда, в том числе и морального

важно подчеркнуть, что гарантийное обязательство по выплате вклада — это обязательство Фонда, а не банка, хоть оно и возникло из договора клиента с банком, а не с Фондом, поскольку во всех банковских договорах вклада и договорах счета Фонд всегда участвует как гарант вклада в пределах гарантированной суммы

отличие такой (законной) гарантии от гарантии договорной только в её источнике, — законная возникает из закона (в данном случае ст.ст. 26-28 ЗУ о СГВ), а договорная из договора, в остальном же гарантийные правоотношения регулируются одинаково (ст.ст. 560-569 ЦК)

таким образом, установленная законом обязанность Фонда выплатить вкладчику его вклад — это обязательство в понимании ст.ст. 11, 509, 560-569 ЦК, возникшее из договора вклада (счета) и норм ЗУ о СГВ, — а значит и нарушение Фондом этого обязательства в силу ст.ст. 22, 611 ЦК порождает новое обязательство (уже деликтное) о возмещении нанесенного правонарушением ущерба

все такие правоотношения являются частно-правовыми, чисто гражданскими по своей сути, — и поэтому должны рассматриваться по правилам ЦПК

поэтому Фонд давно уже надо рвать, — и рвать именно в гражданке, а не в админке, где его внаглую хамски отмазывают на всех уровнях, вплоть до ВАСУ

прошу комментариев

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

У нас следующая ситуация.

Физик подал иск в хоз. суд с требованием обязать Уполномоченное лицо Фонда и сам Фонд включить его в реестр  вкладчиков для возмещения вкладов за счет Фонда. Хоз.суд отфутболил, отправил в общий суд,  Общий суд тоже отфутболил и отправил в админ.суд. Сейчас думаем, что делать дальше: обжаловать определение общего суда, подавать иск в админ.суд или сформулировать требования по-другому (не обязать выполнить действия, а сразу взыскать с Фонда) и подать снова в общий суд... Этот ВСУ со своими правовыми позициями просто сводит с ума.

Прошу поделиться своими соображениями по данной ситуации.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

У кого-то уже есть позитивная практика по взысканию средств именно с Фонда?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
15 hours ago, 0720 said:

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Спасибо, что отозвались! Буду думать.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
On 04.01.2017 at 8:14 PM, 0720 said:

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Все же остался вопрос по формулировке требований: на стадии ликвидации банка правильным будет просить внести в перечень вкладчиков для возмещения гарантированной суммы за счет Фонда, или внести в реестр акцептированных требований кредиторов, или просить взыскать деньги с Фонда?  Если просить все и сразу, то это повлияет на размер судебного сбора? Если просить включить в перечень (или реестр), то даже в случае включения в перечень (реестр) нет гарантии, что сумма будет выплачена. Если просить взыскать деньги с Фонда, то это уже имущественное требования и, соответственно судебный сбор больше, а вот положительных решений именно по взысканию с Фонда, которые выстояли бы кас. инстанцию, мне не попадалось. 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
40 minutes ago, pravo_ua said:

Все же остался вопрос по формулировке требований: на стадии ликвидации банка правильным будет просить внести в перечень вкладчиков для возмещения гарантированной суммы за счет Фонда, или внести в реестр акцептированных требований кредиторов, или просить взыскать деньги с Фонда?  Если просить все и сразу, то это повлияет на размер судебного сбора? Если просить включить в перечень (или реестр), то даже в случае включения в перечень (реестр) нет гарантии, что сумма будет выплачена. Если просить взыскать деньги с Фонда, то это уже имущественное требования и, соответственно судебный сбор больше, а вот положительных решений именно по взысканию с Фонда, которые выстояли бы кас. инстанцию, мне не попадалось. 

закон устанавливает гарантии Фонда не на внесение информации о вкладчике в какие-то там перечни и реестры, а закон устанавливает гарантии Фонда именно на выплату вкладов в пределах гарантированной суммы 

это денежное обязательство, возникшее из гражданских правоотношений — в понимании ст.ст. 2, 11, 14, 509, 560 ЦК

поэтому просить надо именно взыскать вклады с Фонда (хотя конечно можете добавить и требования о внесении в реестры, если очень хочется, но толку от этого ноль, всё равно принудить Фонд к исполнению решения в этой части исполнительная служба не сможет)

причём взыскание надо требовать сразу же с учетом инфляционных издержек и 3% годовых за время просрочки должника — обязательство, возникающее из статьи 625 ЦК входит в состав основного денежного обязательства и подлежит взысканию вместе с основным обязательством (правовые позиции ВСУ №6-40цс11, №6-49цс12, №6-113цс14 и др.)

что же касается судебного сбора, то он в данном споре вообще не подлежит уплате на основании ч.3 ст.22 ЗУ о ЗПП (и пунктов 1, 3, 6, 7 ПП ВССУ от 17.12.2014 №10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах", в действующей редакции от 25.09.2015)

отсутствие таких решений в реестре объясняется тем, что ВСУ только недавно определил подсудность таких споров (постановами от 09.11.2016 №6-2309цс16, от 14.12.2016 №6-2735цс16), и за такое короткое время этим решениям ещё попросту неоткуда взяться

за практикой не надо следовать, практику нужно формировать

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 липня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Жайворонок Т.Є., 
      суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., –
       
      за участю представників:
      приватного акціонерного товариства «Колос.» – ОСОБА_1
      товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» – ОСОБА_2
      публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» – ОСОБА_3
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» (далі – ТОВ «Березовка») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанови Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року у справі № 922/2130/16 за позовом приватного акціонерного товариства «Колос.» (далі – ПрАТ «Колос.») до ТОВ «Березовка», третя особа – публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі – ПАТ «Українська залізниця»), про спонукання до укладення договору,
      в с т а н о в и л а:
      У липні 2016 року ПрАТ «Колос.» звернулося до суду із зазначеним позовом, в якому просило визнати укладеним між сторонами договір про експлуатацію залізничної під’їзної колії ТОВ «Березовка» при станції Шпаківка Південної залізниці у редакції позивача.
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач є власником маслоекстракційного заводу по насінню соняшника, до складу якого входить, зокрема, залізнична гілка (залізнична під’їзна колія), експлуатація та подача вагонів на яку здійснюється на підставі договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії від 27 вересня 2013 року № 3702, укладеного між позивачем і державним підприємством «Південна залізниця» (далі – ДП «Південна залізниця»). Сполучення залізничної гілки позивача із загальною мережею залізниць здійснюється через залізничну під’їзну колію, яка перебуває у власності ТОВ «Березовка», у зв’язку з чим позивач протягом січня – лютого 2016 року звертався до відповідача з пропозицією укласти договір про користування, однак це питання вирішено не було.
      Згідно з положеннями статті 181 Господарського кодексу України (далі – ГК) ПрАТ «Колос.» направило ТОВ «Березовка» підписаний позивачем проект договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії у двох примірниках (лист від 22 квітня 2016 року № 410). У відповідь ТОВ «Березовка» листом від 05 травня 2016 року № 01-05 повідомило про неможливість надання залізничної під’їзної колії в експлуатацію третім особам.
      Оскільки належна ПрАТ «Колос.» під’їзна колія примикає до під’їзної колії відповідача, позивач не може отримати залізничні вагони на свої колії до місць навантаження-вивантаження інакше, як шляхом проїзду через спірну залізничну під’їзну колію. ТОВ «Березовка» ухиляється від укладання договору, чим порушує права та законні інтереси позивача. 
      Рішенням Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року, позов ПрАТ «Колос.» задоволено. Визнано укладеним між ПрАТ «Колос.» і ТОВ «Березовка» договір про експлуатацію під’їзної колії ТОВ «Березовка» при станції Шпаківка Південної залізниці у редакції позивача, на умовах, викладених у резолютивній частині рішення.
      Постановою Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року зазначені судові рішення залишено без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 922/2130/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Березовка», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 179, 181, 187 ГК, пункту 73 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1998 року № 457 (далі – Статут залізниць України), просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року, а справу передати на новий розгляд до Вищого господарського суду України.
      В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 13 березня 2008 року у справі № 10/700-06, від 17 березня 2010 року у справі № 37/24, від 07 червня 2011 року у справі № 13/181(2010), в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ТОВ «Березовка» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ПрАТ «Колос.» є власником маслоекстракційного заводу по насінню соняшника загальною площею 11 740,2 кв. м, розташованого за адресою: Харківська область, Дергачівський район, смт Пересічна, вулиця Центральна, 1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим 17 лютого 2012 року на підставі рішення виконавчого комітету Пересічанської селищної ради від 16 лютого 2012 року № 22.
      Згідно з доповненням до свідоцтва про право власності до складу маслоекстракційного заводу входить, зокрема, залізнична гілка – залізнична під’їзна колія, технічні характеристики якої визначено в технічному паспорті залізничної під’їзної колії ПрАТ «Колос.» по станції Шпаківка Південної залізниці й технічному паспорті на з/д гілку смт Пересічна, вулиця Центральна, 1.
      Відповідно до розділу 2 технічного паспорту колійне господарство позивача складається із чотирьох колій №№ 1, 2, 3, 4 із п’ятьма стрілочними переводами; розгорнута довжина під’їзної колії становить 892,75 п. м; на колії № 1 установлено тензометричні двоплатформні 150-тонні ваги для статистичного повагонного (повізково) зважування продуктивних вантажів в односторонньому і двосторонньому напрямках; на заводі експлуатується маневровий тепловоз, який є власністю позивача та обслуговується змінними машиністами тепловоза і складачем поїздів позивача.
      На виконання Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21 листопада 2000 року № 644, та пунктів 64–77 Статуту залізниць України на залізничну гілку складено Інструкцію про порядок обслуговування і організації руху на під’їзній колії ПрАТ «Колос.», яка примикає по станції Шпаківка Південної залізниці, та місцеву інструкцію про порядок виїзду локомотива промислового підприємства ПрАТ «Колос.» та пересування по коліях станції Шпаківка відокремленого підрозділу «Харківська дирекція залізничних перевезень» ДП «Південна залізниця».
      Експлуатація під’їзної колії ПрАТ «Колос.», подача і забирання вагонів здійснюються на підставі договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії від 27 вересня 2013 року № 3702, укладеного між позивачем і ДП «Південна залізниця».
      ТОВ «Березовка» є власником під’їзних залізничних колій загальною довжиною 5 024,8 п. м, розташованих за адресою: Харківська область, Дергачівський район селище Березівське, вулиця Березівська, 1б, на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 08 жовтня 2013 року, реєстровий № 4197; право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08 жовтня 2013 року.
      Відповідно до розділу 1 технічного паспорту під’їзної залізничної колії ТОВ «Березовка» на станції Шпаківка Південної залізниці загальна довжина під’їзної колії становить 4 972,3 м, до складу якої входить, зокрема, під’їзна ходова залізнична колія 1, до якої примикає під’їзна залізнична колія ПрАТ «Колос.» стрілками № 1 і № 2, що є власністю позивача.
      Під’їзна колія ПрАТ «Колос.» безпосередньо не з’єднана із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, тому сполучення із загальною мережею залізниць здійснюється через залізничну під’їзну колію, що належить на праві власності ТОВ «Березовка».
      У листі від 22 січня 2016 року № 50 ПрАТ «Колос.» запропонувало ТОВ «Березовка» врегулювати відносини з користування залізничною під’їзною колією шляхом укладення прямого договору (оренди, сервітуту тощо).
      ТОВ «Березовка» у листі від 05 лютого 2016 року № 1-02 відмовило ПрАТ «Колос.» в укладенні договору у зв’язку з відсутністю, на думку відповідача, внутрішньої волі позивача на укладення будь-якого договору щодо користування залізничною під’їзною колією.
      У листі від 10 лютого 2016 року № 68 ПрАТ «Колос.» повторно запропонувало ТОВ «Березовка» врегулювати відносини з користування залізничною під’їзною колією шляхом укладення відповідного договору, однак на зазначену пропозицію відповідач не відреагував.
      ПрАТ «Колос.» у листі від 22 квітня 2016 року № 410 запропонувало повторно укласти відповідний договір і на підставі статті 181 ГК направило ТОВ «Березовка» проект договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії, підписаний позивачем, у двох примірниках.
      У листі від 05 травня 2016 року № 01-05 ТОВ «Березовка» повідомило ПрАТ «Колос» про те, що ним розпочато ремонтні роботи під’їзної залізничної колії, тому цей об’єкт тимчасово не придатний для надання у користування третім особам. Після завершення ремонтних робіт ТОВ «Березовка» планує розпочати фінансово-господарську діяльність, пов’язану зі значним товарооборотом на цьому об’єкті, що також унеможливить надання його у користування третім особам. У разі зміни напряму фінансово-господарської діяльності ТОВ «Березовка» у майбутньому ПрАТ «Колос» першочергово буде повідомлено про можливість надання цього об’єкта в експлуатацію. 
      Судові рішення у справі, яка розглядається, з посиланням на положення статей 15, 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 179, 181, 187 ГК, Закону України «Про залізничний транспорт», пунктів 64, 71, 73 Статуту залізниць України, Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, мотивовано тим, що оскільки власники залізничних під’їзних колій здійснюють транспортне обслуговування підприємств, і їх залізничні під’їзні колії з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, укладання власником під’їзної колії договору про транспортне обслуговування підприємств – контрагентів є обов’язковим. Позивач за умовами експлуатації власної залізничної під’їзної колії та за відсутності іншої (власної) залізничної під’їзної колії, з’єднаної із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, не може отримати залізничні вагони на свої колії до місць навантаження-вивантаження інакше, як шляхом проїзду через залізничну під’їзну колію, належну відповідачеві, а ухилення останнього від укладення договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії унеможливлює реалізацію позивачем права власності на об’єкти залізничної інфраструктури, які входять до складу маслоекстракційного заводу, та здійснення господарської діяльності;
      Разом із тим у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів у подібних правовідносинах дійшов висновків про те, що:
      – у справі № 10/700-06 суд касаційної інстанції залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов про встановлення на користь позивача безоплатного та безстрокового сервітуту щодо належної відповідачеві ділянки залізничної під’їзної колії з тих підстав, що позивач є підприємством, яке забезпечує споживачів скрапленим газом, тому без використання під’їзної колії відповідача, до якої примикає під’їзна колія, що використовується позивачем, останній позбавлений можливості отримати залізничні цистерни із скрапленим газом на свою під’їзну колію. Також суд зазначив, що пункт 73 Статуту залізниць України не є імперативною нормою, і не забороняє сторонам у разі, коли вони не скористалися передбаченою цією нормою можливістю укласти договір про розрахунки, пов’язані з амортизацією та утриманням під’їзної колії, укласти інший договір, передбачений законодавством (оренди, надання послуг, сервітуту, тощо);
      – у справі № 37/24 суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 13, 179, 181, 187 ГК, залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про спонукання відповідача укласти договір поставки природного газу з тих підстав, що нормативні акти, якими обґрунтовано позовні вимоги, не встановлюють обов’язку відповідача укладати відповідний договір, а тим більше у редакції і на умовах, запропонованих позивачем; відповідач не є монополістом у сфері постачання природного газу для потреб населення, а укладення такого договору не засноване на державному замовленні, виконання якого є обов’язковим для суб’єкта господарювання;
      – у справі № 13/181(2010) суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 179, 181, 187 ГК, залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у задоволенні позову про зобов’язання відповідача укласти договір про відшкодування витрат на технічне обслуговування зовнішніх газопроводів і споруд, із тих підстав, що за законом можливе спонукання до укладення договору за рішенням суду за умови виникнення переддоговірного спору з таких підстав: укладення договору необхідно у сфері державних закупівель; обов’язковість укладення договору прямо передбачена законом; укладення договору випливає із попереднього договору; укладення договору передбачене будь-яким іншим договором; укладення договору випливає з умов мирової угоди, затвердженої судом. 
      Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. 
      Згідно з частиною першою статті 187 ГК спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов’язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.
      Відповідно до загальних умов укладання договорів, що породжують господарські зобов’язання, визначених статтею 179 ГК, майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями (частина перша статті 179 ГК). Частиною шостою цієї статті передбачено, що суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв’язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов’язкові умови таких договорів.
      Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога позивача про спонукання відповідача до укладення договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії.
      Законодавство про залізничний транспорт загального користування складається із законів України «Про транспорт», «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», «Про залізничний транспорт», Статуту залізниць України, який затверджується Кабінетом Міністрів України, та інших актів законодавства України (стаття 3 Закону України «Про залізничний транспорт»).
      Порядок укладання договорів, організація та основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, основні положення експлуатації залізничних під'їзних колій, а також взаємовідносини залізниць з іншими видами транспорту регламентовано Статутом залізниць України.
      Згідно з пунктом 64 Статуту залізниць України до залізничних під’їзних колій належать колії, що з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією і які належать підприємствам, підприємцям, організаціям та установам незалежно від форм власності, а також громадянам – суб’єктам підприємницької діяльності (далі – підприємство). Під’їзні колії призначено для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств у взаємодії із залізничним транспортом загального користування.
      За змістом пункту 73 цього Статуту порядок обслуговування контрагентів – підприємств, що мають у межах залізничної під’їзної колії іншого підприємства свої склади або залізничні колії, які до неї примикають, встановлюється договорами, що укладаються без участі залізниці, безпосередньо між контрагентами і підприємством, якому належить залізнична під’їзна колія. Відповідальність перед залізницею за користування вагонами контрагентом, збереження вантажів та вагонів несе підприємство, якому належить залізнична під’їзна колія. Розрахунки, пов’язані з амортизацією залізничних під’їзних колій, за участь контрагента у ремонті та утриманні колії у всіх випадках здійснюються безпосередньо між підприємством і його контрагентом.
      Аналогічні положення наведено і в пункті 2.7 Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, відповідно до якого для під’їзних колій, які обслуговуються власними локомотивами, порядок обслуговування контрагентів – підприємств, що мають у межах залізничної під’їзної колії іншого підприємства свої склади або колії, які до неї примикають, встановлюється договорами, що укладаються безпосередньо між контрагентом і підприємством, якому належить залізнична під’їзна колія, без участі залізниці. 
      Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що оскільки залізничні під’їзні колії, з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, призначено для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств у взаємодії із залізничним транспортом загального користування, то відносини щодо транспортного обслуговування між підприємством, якому належать ці залізничні під’їзні колії, та контрагентами – підприємствами, що мають у межах цієї залізничної під’їзної колії свої залізничні колії, які до неї примикають, оформлюються відповідним договором. У разі виникнення ускладнення у договірному процесі як у вигляді ухилення або відмови в укладенні договору в цілому, так і у вигляді непогодження його окремих умов, можливість звернення до суду з метою вирішення такого спору між контрагентами прямо передбачена ГК.
      Разом із тим за змістом статті 180 ГК істотною умовою господарського договору є, зокрема, предмет договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу (Технічне регулювання у сфері господарювання), а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
      Відповідно до пункту 1.1 Правил обслуговування залізничних під’їзних колій під’їзні колії з усіма спорудами і пристроями, локомотиви і вагони повинні утримуватися в повній справності згідно з чинними Правилами технічної експлуатації (ПТЕ) залізниць України, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 16 січня 1995 року № 27, і ПТЕ підприємств.
      У справі, яка розглядається, відповідач, заперечуючи проти позову, упродовж розгляду справи в усіх судових інстанціях посилався на те, що належна йому залізнична під’їзна колія перебуває у непридатному для експлуатації стані, на підтвердження чого надано ряд документів, зокрема акт комісії обстеження залізничної під’їзної колії ТОВ «Березовка» від 17 листопада 2015 року, договір підряду від 17 березня 2016 року № 1703/2016 щодо проведення ремонтних робіт залізничної під’їзної колії, укладений між ТОВ «Березовка» і ПП «Владікос». На зазначені обставини відповідач звертав увагу позивача і в листі від 05 травня 2016 року № 01-05. Крім того, позивачем надано витяг від 15 серпня 2016 року із кримінального провадження № 12016220280000735, який містить інформацію про те, що у березні 2016 року невстановленими особами демонтовано колії станції Шпаківка на території Пересічанської селищної ради Дергачівського району Харківської області.
      Отже, суд визнав укладеним договір щодо експлуатації належної відповідачеві залізничної під’їзної колії, умови якого породжують для відповідача певні зобов’язання, які відповідно до вимог статті 193 ГК повинні виконуватися належним чином. 
      Проте вирішуючи спір, суди всіх інстанцій на зазначені вимоги чинного законодавства уваги не звернули, оскільки з урахуванням особливого статусу спірного об’єкта (об’єкт залізничної інфраструктури) не з’ясували технічного стану спірної залізничної під’їзної колії і можливості її експлуатації у подальшому згідно з умовами договору, визнаного укладеним за рішенням суду. Тобто, суди належним чином не з’ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, не дав відповідної правової оцінки запереченням відповідача та наданим ним доказам. 
      За таких обставин висновки судів усіх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову є передчасними, тому ухвалені судові рішення у справі, яка розглядається, підлягають скасуванню.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо.
      Відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, тому справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції. 
      Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» задовольнити частково.
      Постанову Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року у справі № 922/2130/16 скасувати, справу передати на розгляд до Господарського суду Харківської області.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. 
      Головуючий Т.Є. Жайворонок 
      Судді: І.С. Берднік
      А.А. Ємець
      Постанова від 12 липня 2017 року № 3-480гс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67029ABDB6D9DA65C2258161004C3336
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 червня 2017 року Справа № 910/23209/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
      Плюшка І.А. - головуючого,
      Самусенко С.С.,
      Малетича М.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні
      касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк"
      на рішення господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року
      та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року
      у справі № 910/23209/16
      господарського суду міста Києва
      за позовом Приватного підприємства "Оліяр"
      до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк"
      про відшкодування збитків в розмірі 1 258 228,00 грн.
      за участю представників:
      позивача: Вельгош Т.М.
      відповідача: Терещенко Т.М.
      ВСТАНОВИВ:
      У грудні 2016 року Приватне підприємство "Оліяр" звернулося до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про стягнення 1 258 228,00 грн., з яких: 1 042 579,00 грн. - збитки, 81 099,00 грн. - проценти за користування грошовими коштами на рахунку за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року та 134 550,00 грн. - пеня за порушення строків виконання платіжного доручення за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року.
      В обґрунтування вимог позивач зазначав, що відповідач в порушення умов договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року не виконав надане позивачем платіжне доручення на перерахування грошових коштів, внаслідок чого позивач порушив зобов'язання перед своїм контрагентом та поніс збитки у вигляді сплати штрафу за невиконання умов договору постави та третейських і судових витрат, які відповідач зобов'язаний відшкодувати, а також зобов'язаний сплатити проценти за користування коштами клієнта відповідно до ст. 1073 ЦК України. Крім того, має сплатити пеню за порушення банком строків виконання доручень клієнта згідно зі ст. 32.2. Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні".
      Рішенням господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року (суддя Лиськов М.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року (склад колегії суддів: Зубець Л.П. - головуючий, Мартюк А.І., Алданова С.О.) позов задоволено повністю. Стягнуто з ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на користь ПП "Оліяр" 1 042 578,00 грн. збитків, 81 099,00 грн. процентів за користування коштами, 134 550,00 грн. пені та судовий збір у розмірі 18 873,42 грн.
      Господарські суди попередніх інстанцій визнали доведеними обставини порушення відповідачем умов укладеного між сторонами у справі договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року та прострочення зобов'язання з виконання поданого позивачем платіжного доручення на перерахування грошових коштів з рахунку позивача в ПАТ "Промінвестбанк" на рахунок його контрагента. За висновком судів, відповідач не виконав подане позивачем платіжне доручення, що свідчить про неправомірну бездіяльність банку, внаслідок якої позивач поніс збитки, розмір яких є доведеними та які мають бути відшкодовані відповідачем. Суди дійшли висновку про те, що відповідач допустив порушення строків виконання доручень клієнта на переказ коштів та відповідно до вимог закону зобов'язаний сплатити позивачу пеню, а також проценти за користування чужими коштами, розрахунок яких, здійснений позивачем, є арифметично правильним. Крім того, суди зазначили про відсутність підстав для зменшення розміру пені з огляду на відсутність доказів наявності виняткових обставин, за яких суд міг би зменшити розмір штрафних санкцій, а зменшення розміру збитків, про що просив відповідач, чинним законодавством не передбачено.
      Не погодившись із зазначеними рішенням та постановою, Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 18 січня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
      Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 01 квітня 2011 року між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (банк, відповідач) та Приватним підприємством "Оліяр" (клієнт, позивач) було укладено договір банківського рахунку №227 (далі за текстом - договір банківського рахунку), відповідно до умов п.п. 1.1., 1.3. якого банк на підставі заяв(-и) клієнта, встановленої форми, зобов'язався відкрити клієнту поточні(-ий) рахунки(-ок) в національній та/або іноземній(-их) валюті(-ах) та здійснювати його розрахунково-касове обслуговування відповідно до статуту банку, тарифів, законодавства України, а також умов функціонування кореспондентських рахунків банку. Банк та клієнт домовились, що дія цього Договору рівною мірою поширюється на всі поточні рахунки, відкриті клієнтом у банку.
      На виконання умов зазначеного договору банківського рахунку банк відкрив позивачу кілька поточних рахунків, зокрема, рахунок №26004619968308 в гривні.
      03 березня 2016 року позивач надав банку платіжне доручення № 229 від 03 березня 2016 року на перерахування з поточного рахунку №26004619968308 грошових коштів у сумі 10 350 000,00 грн. на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю в ПАТ "Банк Січ" з призначенням платежу: "згідно договору № 26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року за олію соняшникову". Зазначене платіжне доручення було прийнято банком 03 березня 2016 року.
      Однак банк не виконав у встановлені чинним законодавством строки зазначене платіжне доручення та не здійснив перерахування грошових коштів позивача з рахунку останнього на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик", внаслідок чого позивач порушив строки здійснення розрахунків зі своїм контрагентом за договором купівлі-продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року, за що сплатив штрафні санкції згідно з рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" від 08 серпня 2016 року в розмірі 1 035 000,00 грн., а також сплатив 6 890,00 грн. третейського збору за розгляд справи в третейському суді та 689,00 грн. витрат на оплату судового збору, що разом складає 1 042 579,00 грн.
      Приватне підприємство "Оліяр" посилаючись на те, що сплачені ним штрафні санкції та третейський і судовий збори є його збитками, яких він зазнав внаслідок неправомірних дій банку, звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про їх стягнення, а також просив стягнути проценти за користування грошовими коштами на рахунку за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року в сумі 81 099,00 грн. та пеню за порушення строків виконання платіжного доручення за період з 11 березня 2016 року по 23 березня 2016 року в сумі 134 550,00 грн.
      Статтями 610, 611 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків.
      Статтею 224 ГК України передбачено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
      Відшкодування збитків є одним із видів господарсько-правової або цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки; шкідливого результату такої поведінки - збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності, хоча б одного з елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не наступає.
      Відповідно до ч. 1 ст. 1066 ЦК України за договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
      Частиною 3 статті 1068 ЦК України передбачено, що банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунку грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.
      Згідно з ч. 1 ст. 1071 ЦК України банк може списати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження.
      Відповідно до ч. 1 ст. 1089 ЦК України за платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту.
      Відповідно до п. 8.1. ст. 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження, а у разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня.
      Однак, як встановлено судами попередніх інстанцій, платіжне доручення № 229 від 03 березня 2016 року не було виконано відповідачем у визначені чинним законодавством строки, відповідач не перерахував грошові кошти в сумі 10 350 000,00 грн. на користь контрагента позивача за договором купівлі-продажу - Товариства з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик". Будь-яких зауважень щодо форми складання платіжного доручення № 229 від 03 березня 2016 року, які б могли бути підставою для невиконання банком платіжного доручення, відповідачем позивачу не заявлялось, станом на дату подання платіжного доручення на рахунку позивача, як клієнта ПАТ "Промінвестбанк", було достатньо грошових коштів для виконання платіжного доручення. Доказів відсутності на рахунках позивача достатньої суми грошових коштів матеріали справи не містять, як і не містять доказів погодження між сторонами продовження строків виконання банком розрахункових документів позивача.
      Врахувавши наведене, суди дійшли вірного висновку про те, що такі дії відповідача з невиконання платіжного доручення позивача, як клієнта банку, є неправомірними, а наявність протиправної поведінки відповідача є доведеною.
      Судами також встановлено, що внаслідок таких неправомірних дій банку позивач не здійснив розрахунків з контрагентом за договором купівлі- продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року - Товариством з обмеженою відповідальністю "Експрес Логістик", у зв'язку з чим останній звернувся до постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" з позовом про стягнення з позивача штрафу за порушення зобов'язань за зазначеним договором.
      Рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнська інвестиційна асоціація" від 08 серпня 2016 року стягнуто з позивача на користь ТОВ "Експрес Логістик" 1 035 000,00 грн. штрафу, 6 890,00 грн. третейського збору за розгляд справи в третейському суді та 689,00 грн. витрат на оплату судового збору, що разом складає 1 042 579,00 грн.
      Стягнуті за рішенням третейського суду грошові кошти в зазначеній сумі були сплачені позивачем 30 листопада 2016 року на користь ТОВ "Експрес Логістик", що підтверджується банківськими виписками по рахунку позивача.
      Встановивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що саме внаслідок неправомірних дій відповідача позивач порушив грошове зобов'язання за договором купівлі- продажу №26/02/16-1/1 від 26 лютого 2016 року та сплатив штрафні санкції і третейські/судові витрати (причинно-наслідковий зв'язок), які є збитками позивача, розмір яких підтверджується як рішенням третейського суду, так і банківськими виписками, чим спростовуються безпідставні твердження відповідача про відсутність доказів фактичного понесення позивачем збитків.
      Відповідно до ч. 1 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
      Таким чином, під час вирішення спору про відшкодування шкоди слід виходити з презумпції вини заподіювача шкоди, тобто позивач не повинен доводити наявність вини відповідача, навпаки, відповідач повинен довести, що шкоду завдано не з його вини, або ж у діях його працівників відсутня вина у заподіянні шкоди.
      Однак, відповідач не довів обставин відсутності його вини у спричинені збитків позивачу. При цьому, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив посилання відповідача на неможливість виконання ним в березні 2016 року платіжного доручення позивача у зв'язку з встановленими в ПАТ "Промінвестбанк" обмеженнями згідно з постановою правління НБУ № 74/БТ від 15 лютого 2016 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" до категорії проблемних", з огляду на те, що такі доводи не підтверджені жодними доказами, зазначена постанова відсутня в матеріалах справи. Крім того, слід зазначити, що відповідно до ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею та, відповідно, позивач не міг бути обізнаним про наявність жодних обмежень Національного банку України щодо виконання відповідачем платіжних доручень позивача.
      З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що у спірних правовідносинах, що склалися між сторонами у даній справі, наявні всі складові елементи складу правопорушення, з якими законодавство пов'язує застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, у зв'язку з чим вважає, що суди правильно та обґрунтовано задовольнили позовну вимогу про стягнення з відповідача 1 042 579,00 грн. збитків, завданих позивачу внаслідок порушення відповідачем умов укладеного між сторонами у справі договору банківського рахунку № 227 від 01 квітня 2011 року та прострочення зобов'язань з виконання поданого позивачем в березні 2016 року платіжного доручення на переказ коштів в національній валюті.
      Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
      Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
      Відповідно до ст. 1073 Цивільного кодексу України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.
      Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання він зобов'язаний сплатити штрафні санкції (неустойку, штраф, пеню).
      Відповідно до п. 32.2. ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.
      З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відповідач за порушення строків виконання платіжного доручення клієнта банку (позивача) на переказ грошових коштів зобов'язаний відповідно до вимог закону сплатити позивачу проценти за користування грошовими коштами клієнта та пеню, а позовні вимоги про стягнення зазначених сум у даній справі є обґрунтованими.
      За відсутності визначення договором банківського рахунку розміру процентів за користування банком грошовими коштами клієнта та у разі неприйняття банком вкладів на вимогу, банк відповідно до ч.1 ст. 1061 Цивільного кодексу України зобов'язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки Національного банку України (аналогічна правова позиція викладена в Листі Верховного Суду України від 01 квітня 2012 року з посиланням на постанови Верховного Суду України у справі №3-58г10 від 13 грудня 2010 року, у справі №3-13гс11 від 14 березня 2011 року та у справі №3-51гс11 від 06 червня 2011 року).
      Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем заявлено до стягнення з відповідача 81 099,00 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами та 134 550,00 грн. пені за порушення банком строків виконання доручення клієнта, проведені позивачем розрахунки зазначених сум є арифметично правильними: сума процентів розрахованими позивачем, виходячи з розміру облікової ставки НБУ від суми невиконаного платіжного доручення № 229 від 03 березня 2016 року та пеня розрахована виходячи зі встановлено ст. 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" розміру 0,1 відсотка від суми простроченого платежу, а період прострочення визначено до дати фактичного закриття поточного рахунку (23 березня 2016 року).
      Колегія суддів також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для зменшення розміру пені за неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань з огляду на те, що зменшення розміру санкцій в розумінні п. 3 ч. 1 ст. 83 ГПК України є правом суду, а не обов'язком та відповідачем в свою чергу не доведено та судами не встановлено наявності виняткових обставин, які могли бути підставою для зменшення розміру заявленої позивачем неустойки, зокрема доказів на підтвердження скрутного майнового стану відповідача, тощо.
      Крім того, як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, зменшення розміру збитків, про що просив відповідач в прохальній частині відзиву на позов з посиланням на положення ст. 233 ГК України, чинним законодавством не передбачено.
      З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій правильно та обґрунтовано задовольнила позовні вимоги у даній справі. Місцевий господарський суд всебічно, повно і об'єктивно дослідив матеріали справи в їх сукупності, дав вірну юридичну оцінку обставинам справи та прийняв рішення, яке відповідає вимогам закону та обставинам справи. Господарський суд апеляційної інстанції правильно залишив прийняте місцевим господарським судом рішення без змін. Постанова апеляційного господарського суду відповідає вимогам закону, прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а посилання скаржника на порушення норм матеріального та процесуального права під час винесення оскаржуваних рішення та постанови не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування зазначених судових актів колегія суддів не вбачає.
      Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
      ПОСТАНОВИВ:
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" залишити без задоволення.
      2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року у справі № 910/23209/16 залишити без змін.
      Головуючий суддя І.А. Плюшко
      Судді С.С. Самусенко
      М.М. Малетич
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/67424814
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 червня 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Прокопенка О.Б.,
      суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В.,
      при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,
      за участю представників:
      позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2,
      Національного банку України (далі – НБУ) – Рудалєвої Л.В., Сапальова В.В., Григорчука В.І., Коренчука А.О.,
      Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) – Шевченка Ю.А., Костюкова Д.І.,
      третьої особи – публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Банк) – Бруска О.В., Качанової Т.І., – 
      розглянувши у закритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до НБУ та Фонду, третя особа – Банк, про визнання протиправними і скасування постанови та рішення, зобов’язання вчинити певні дії, 
      в с т а н о в и л а:
      У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до НБУ та Фонду, у якому просив:
      – визнати протиправною та скасувати постанову Правління НБУ від 15 березня 2016 року № 162/БТ «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Постанова НБУ);
      – визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 15 березня 2016 року № 343 «Про початок процедури ліквідації АТ «КБ «Союз» та делегування повноважень ліквідатора банку» (далі – Рішення Фонду);
      – зобов’язати НБУ (в особі його відповідальних осіб, до повноважень яких відноситься вчинення відповідних дій) вчинити всі необхідні дії щодо відновлення функціонування Банку як банківської установи – в обсязі та стані, який існував до прийняття Постанови НБУ (в тому числі, але не виключно – дозволити всі початкові платежі Банку у системі електронних платежів (СЕП) та відновити роботу Банку у системі обміну інформацією та виконання платежів SWIFT. НБУ повідомити усі банки про відновлення роботи Банку в зазначених вище системах).
      На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 послався на те, що: Банк не допускав систематичного порушення законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення; оскаржувані рішення порушують передбачені, зокрема, статтею 41 Конституції України, статтями 316, 319 Цивільного кодексу України, статтями 3, 25 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» права позивача на отримання дивідендів, участь в управлінні справами Банку, розпорядження своїми акціями, отримання у разі ліквідації банку частини його майна або вартості частини його майна тощо та інтереси акціонера.
      Суд установив, що ОСОБА_1 є власником простих іменних акцій Банку в кількості 1 343 849 800 штук номінальною вартістю 0,25 грн загальною номінальною вартістю 335 962 450 грн, що складає 99,9888 % частки у статутному капіталі Банку.
      26 лютого 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 77-р «Про проведення позапланової виїзної перевірки АТ «КБ «Союз»» (далі – розпорядження № 77-р), яким зобов’язав департамент фінансового моніторингу НБУ здійснити з 29 лютого до 12 березня 2016 року позапланову виїзну перевірку Банку (м. Київ, вул. Суворова, буд. 4) стосовно дотримання окремих вимог законодавства з питань фінансового моніторингу за період діяльності з 25 квітня 2015 року до 12 березня 2016 року.
      9 березня 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 99-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р», яким у зв’язку з виробничою потребою змінено «12 березня» на «9 березня».
      За результатами перевірки складено довідку про позапланову перевірку від 9 березня 2016 року, у якій вказано про порушення вимог:
      - абзацу першого частини першої статті 6 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі – Закон № 1702-VII) в частині неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу;
      - пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації «відмиванню» доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та розповсюдження зброї масового знищення (затвердженого постановою Правління НБУ від 20 червня 2011 року № 197, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 липня 2011 року за № 852/19590; далі – Положення № 197) в частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу.
      Розглянувши інформацію департаменту фінансового моніторингу НБУ, Правління НБУ встановило, що Банк допустив систематичне порушення вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, внаслідок чого прийнято спірну у цій справі Постанову НБУ.
      15 березня 2016 року виконавча дирекція Фонду прийняла оскаржуване Рішення. 
      Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 28 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив. 
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 вересня 2016 року постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року залишив без змін.
      У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), НБУ зазначає, що в доданих до заяви (та доповненнях до неї) ухвалах Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року, 16 липня 2015 року та 9 червня 2016 року (справи №№ К/9991/19230/11, К/800/15389/15 (К/800/15168/15), К/800/4153/16 відповідно) по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано одні й ті ж самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Просить скасувати всі рішення у справі та ухвалити нове, яким позовну заяву залишити без розгляду. 
      Перевіривши наведені у заяві та доповненнях до неї доводи, заперечення на них, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. 
      У справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їхнім висновком про те, що відповідач у справі не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатом перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ. Оскільки передумовою початку процедури ліквідації Банку є прийняття НБУ постанови про відкликання ліцензії та ліквідацію Банку, то суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування Рішення Фонду як похідного. 
      Крім того, касаційний суд погодився з доводами суду апеляційної інстанції про те, що відповідно до вимог статті 6 КАС ОСОБА_1 вправі звертатися в порядку адміністративного судочинства для захисту своїх прав, оскільки вважав, що оскаржуваними Постановою НБУ та Рішенням Фонду були порушені його права.
      Натомість у наданій на обґрунтування заяви ухвалі Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року цей суд дійшов висновку про відсутність у позивача адміністративної процесуальної дієздатності, оскільки така особа не має права оскаржувати рішення НБУ, що не стосуються цієї особи як такої, що охоплюється наглядовою діяльністю НБУ.
      В ухвалі від 9 червня 2016 року Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з останніми, що невиконання керівництвом фінансової установи вимог щодо організації, розроблення, впровадження, функціонування, моніторингу, перегляду, підтримання та вдосконалення системи управління інформаційною безпекою призвело до заниження рівня інформаційної безпеки та збільшення інформаційної небезпеки банку; застосування до банку заходів впливу шляхом прийняття рішення про віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного, навіть якщо ці порушення безпосередньо не призвели до погіршення фінансового стану банку, але несуть загрозу інтересам вкладників та кредиторів, є правомірними; права та інтереси фізичної особи – акціонера акціонерного товариства в аспекті господарських правовідносин, на які вказує позивач, не є тотожними правам та інтересам акціонерного товариства у спірних правовідносинах. Позивач не має належним чином оформленого повноваження представляти інтереси товариства, членом якого він є, звертатися до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства. 
      Ухвалою від 16 липня 2015 року Вищий адміністративний суд України рішення судів попередніх інстанцій скасував і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди при вирішенні спору не дослідили сукупність ознак, які свідчили б про систематичність порушень, вчинених банком; обсяг та характер порушених прав позивачів оскаржуваними рішеннями, у зв’язку з чим не надав правової оцінки співрозмірності обраного позивачами способу захисту порушених прав. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
      Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
      Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. 
      Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
      Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.
      Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. 
      Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.
      Отже, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. 
      Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. 
      Статтею 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі – Закон № 2121-ІІІ) передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб.
      Відповідно до частини першої статті 72 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк.
      Згідно з частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп.
      Водночас згідно з пунктом 13 частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об’єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.
      Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону № 2121-ІІІ до суб’єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків віднесено й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді – як наділення таких суб’єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження.
      Крім того, зі змісту статті 79 Закону № 2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ.
      Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом № 2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду. 
      У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції.
      Так, відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон № 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.
      Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.
      Згідно зі статтею 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону № 4452-VI).
      Пунктом 7 статті 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства. 
      Частиною першою статті 35 Закону № 4452-VI встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду.
      Крім того, статтею 55 Закону № 4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ.
      Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI, виходячи із спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ.
      Водночас згідно з положеннями частини першої статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв’язку з ліквідацією банку.
      Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації – припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду за захистом порушених прав банку (його акціонерів) з метою оскарження відповідного рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Водночас Фонд чи уповноважена особа Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), в силу норм Закону № 4452-VI у своїй діяльності діє в інтересах НБУ та спрямована на співпрацю з НБУ, а не на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень.
      Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – Суд) як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику Суду та Європейської комісії з прав людини.
      Суд зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania).
      Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта.
      Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права».
      Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria Суд зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб’єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або – у випадку ліквідації або банкрутства – через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece).
      За таких обставин Суд вважає, що через конфлікт інтересів між «ДКБ АД» та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до Суду. Більше того, Суд нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg).
      Таким чином, Суд встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права «ДКБ АД».
      Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права.
      Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів.
      Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості.
      За викладених обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що Суд, ухвалюючи рішення у зазначеній справі, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав. 
      Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від 8 березня 2011 року № 306, внаслідок ліквідації Банку ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв’язку з чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення статті 8 Конвенції. 
      На підставі викладеного колегія суддів виходячи з принципу верховенства права та практики Суду вважає, що ОСОБА_1, який є акціонером, до того ж і власником істотної участі в Банку, мав право звертатись до суду у зв’язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції. 
      Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправною та скасування Постанови НБУ, суди дійшли висновку, що НБУ, приймаючи оскаржувану Постанову, діяв не на підставі, поза межами повноважень та у спосіб, що суперечить Конституції та законам України. 
      Також суди зазначили, що скасування оскаржуваної Постанови НБУ тягне і скасування Рішення Фонду, оскільки останнє прийняте виключно на підставі Постанови НБУ. 
      Проте зазначені висновки суду, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, є передчасними.
      Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України [стаття 6 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі – Закон № 679-XIV)].
      Згідно зі статтею 7 Закону № 679-XIV НБУ виконує й інші функції, зокрема здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.
      Банківський нагляд – це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац п’ятий частини першої статті 1 Закону № 679-XIV).
      Статтею 55 Закону № 679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду – це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. 
      Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.
      Відповідно до статті 3 Закону № 2121-ІІІ цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. 
      Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків. 
      Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов’язаних з банком осіб, визначених статтею 52 Закону № 2121-ІІІ. 
      Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов’язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов’язана з функціонуванням банків.
      Частиною другою статті 63 Закону № 2121-III передбачено, що НБУ при здійсненні нагляду за діяльністю банків проводить перевірку банків з питань дотримання ними вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, та достатності заходів для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.
      Правління НБУ згідно з вимогами абзацу дев’ятнадцятого пункту 1 статті 15 Закону № 679-XIV приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України.
      За змістом частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ відповідно до цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких належить, зокрема, відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.
      Підстави відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку визначені у статті 77 Закону № 2121-III, за змістом частин першої та другої якої банк може бути ліквідований:
      1) за рішенням власників банку;
      2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду.
      НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо:
      1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію;
      2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії;
      3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.
      Відповідно до пункту 1.2 розділу ІІІ Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку приймає Правління НБУ.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 11 розділу ІІ Положення № 197 національний банк за наявності обґрунтованих підстав, зокрема, інформації інших підрозділів НБУ, державних органів, органів нагляду іноземних держав про факти, що свідчать/можуть свідчити про порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, може прийняти рішення про проведення позапланової виїзної перевірки банку/установи. 
      Згідно з пунктом 12 розділу ІІ цього Положення позапланова виїзна перевірка призначається за окремим дорученням Голови НБУ або уповноваженої ним особи, що оформляється розпорядженням, у якому зазначаються найменування банку/установи, що перевіряється, підстава (підстави), передбачена (передбачені) пунктом 11 цього розділу для проведення виїзної перевірки, строки проведення виїзної перевірки (дати початку і закінчення), період, що підлягає виїзній перевірці, склад інспекційної групи та її керівник (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, посади), перелік питань, які підлягають виїзній перевірці, інше (за потреби).
      Пунктом 16 розділу ІІ Положення № 197 керівник або заступник керівника інспекційної групи під час проведення виїзної перевірки має право подавати банку/установі запити в письмовій формі про надання необхідних для виїзної перевірки інформації, матеріалів (у тому числі в електронному вигляді у визначених структурі та форматі), документів (їх копій та/або витягів з них) та письмових пояснень щодо проведених фінансових операцій і з інших питань діяльності банку/установи (далі – запит інспекційної групи).
      Банк/установа зобов’язаний(а) своєчасно та в повному обсязі надати у визначених форматі, структурі та вигляді на запит інспекційної групи/вимогу керівника НБУ достовірну інформацію, матеріали, документи (їх копії та/або витяги з них), у яких можна прочитати всі написані в них відомості, а також не створювати перешкод проведенню перевірки та надати на першу вимогу доступ керівнику та членам інспекційної групи до всіх оригіналів документів, матеріалів та інформації, у тому числі до тих, що становлять інформацію з обмеженим доступом, що містить захищену законом таємницю, зокрема банківську, комерційну, таємницю фінансового моніторингу, іншу таємницю, та конфіденційну інформацію, необхідних для перевірки, до системи автоматизації банківських операцій, ресурсів автоматизованих банківських систем/автоматизованих систем, що забезпечують здійснення фінансового моніторингу банку/установи, інформаційних ресурсів, до всіх приміщень банку/установи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 9 КАС суд при вирішенні справи керується принципом законності, згідно з яким вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а згідно з частиною першою статті 159 КАС судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. 
      Частина третя статті 2 КАС регламентує, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
      У цій справі висновки судів про задоволення позову в основному мотивовані тим, що НБУ не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатами перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак – про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ та Рішення Фонду, тобто жодний факт порушення Банком з питань фінансового моніторингу не був пов’язаний саме з легалізацією (відмиванням) доходів, фінансуванням тероризму та розповсюдженням зброї масового знищення. Доказів на підтвердження факту наявності вказаних суспільно небезпечних дій у діяльності Банку та його клієнтів сторони не надали. Натомість раніше виявлені порушення стосуються порушень різних норм законодавства, що мають здебільшого технічний характер і не мають жодних ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення.
      В оскаржуваних судових рішеннях наводяться окремі міркування щодо визнання протиправними та скасування Постанови НБУ і Рішення Фонду, проте суди не дослідили всі обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, які стосуються суті спірних правовідносин, зокрема: рішення судів не містять належного обґрунтування відсутності у НБУ підстав для ухвалення розпорядження № 77-р та розпорядження від 4 березня 2016 року № 90-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р» і проведення відповідної перевірки Банку; не у повній мірі з’ясовано та належним чином не визначено обсяг і характер встановлених Постановою НБУ порушень Банку, що підлягав судовому захисту, у тому числі й обставини щодо порушення Банком вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу II Положення № 197 у частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу. Водночас ненадання під час перевірки необхідних документів унеможливлювало подальше проведення зазначеної перевірки та могло створити перешкоду для забезпечення виконання НБУ своїх функцій щодо здійснення нагляду за діяльністю Банку, адже саме зазначені обставини стали причиною дострокового закінчення перевірки. 
      Крім того, зі змісту Постанови НБУ вбачається, що детальний опис виявленого порушення Банку міститься в доповідній записці департаменту фінансового моніторингу НБУ, а також у довідці перевірки від 9 березня 2016 року, проте зазначені обставини залишилися не дослідженими і не з’ясованими судами, у тому числі – стан організації та функціонування 
      ІТ-систем, процесів та ІТ-інфраструктури банку, дотримання ним вимог стандартів СУІБ, виконання вимог інформаційного забезпечення операційної діяльності банку (у тому числі відповідності програмного забезпечення) щодо захисту інформації та документів від підроблення, викривлення та знищення, а також обставини щодо неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу відповідно до абзацу першого частини першої статті 6 Закону № 1702-VII.
      Таким чином, лише після встановлення цих та інших обставин, які мають суттєве значення для вирішення справи, зокрема і щодо систематичного порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, можна дійти висновку щодо обґрунтованості застосування статей 73, 77 Закону № 2121-III, тобто застосування заходу впливу у вигляді ліквідації Банку за систематичне порушення законодавства з питань фінансового моніторингу та висновку щодо співмірності його застосування при встановленні порушень вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення № 197.
      Враховуючи зазначене, суди без належного з’ясування фактичних обставин справи передчасно дійшли висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є обґрунтованими.
      Водночас для ухвалення рішення по суті позовних вимог з урахуванням наведеного вище правового висновку Верховного Суду України необхідно повно, всебічно та об’єктивно дослідити всі докази у справі та дати їм належну оцінку. 
      Верховний Суд України, розглядаючи справу у межах визначеної главою 3 розділу IV КАС компетенції, позбавлений можливості встановлювати необхідні обставини у цій справі та усувати ті порушення, які можуть бути усунуті лише під час нового судового розгляду.
      У зв’язку з цим постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. 
      Під час нового розгляду суду слід вжити передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, та постановити законне й обґрунтоване рішення.
      Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву Національного банку України задовольнити частково.
      Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 21 вересня 2016 року скасувати.
      Справу направити на новий розгляд до окружного адміністративного суду міста Києва.
      Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
      Головуючий О.Б. Прокопенко
      Судді: О.Ф. Волков
      М.І. Гриців 
      О.В. Кривенда
      Постанова від 27 червня 2017 року № 21-3739а16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2A973BCA49C8FCFBC2258164002D613A
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 липня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Жайворонок Т.Є., 
      суддів: Берднік І.С., 
      Ємця А.А., 
      за участю представників: 
      позивача – ОСОБА_1,
      відповідачів – ОСОБА_2, –
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року у справі № 910/31610/15 за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Саломандри» (далі – ТОВ «Саломандри»), товариства з обмеженою відповідальністю «Укоінвест» (далі – ТОВ «Укоінвест») про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,
      в с т а н о в и л а:
      У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між ТОВ «Укоінвест» як продавцем і ТОВ «Саломандри» як покупцем укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, який є незаконним і таким, що порушує корпоративні права та інтереси ОСОБА_3 як учасника ТОВ «Укоінвест». У неправомірний спосіб позивача було позбавлено статусу керівника та учасника цієї юридичної особи внаслідок прийняття загальними зборами засновників відповідних рішень про звільнення ОСОБА_3 з посади директора, про виключення його зі складу учасників, про зміну місцезнаходження і припинення діяльності товариства. Після звільнення позивача та виключення його зі складу учасників на загальних зборах учасників ТОВ «Укоінвест» було погоджено вчинення правочину з відчуження нерухомого майна, визначено уповноважену на підписання відповідної угоди особу, укладено з ТОВ «Саломандри» і нотаріально посвідчено оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу нерухомого майна. Неправомірність звільнення позивача і рішень вищого органу ТОВ «Укоінвест» підтверджено судовими рішеннями. Відтак, договір укладено від імені ТОВ «Укоінвест» особою без необхідного обсягу цивільної дієздатності. ОСОБА_3 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 15 травня 2015 року, укладений між ТОВ «Укоінвест» і ТОВ «Саломандри».
      Відповідачі проти позову заперечували, посилаючись на те, що в момент вчинення оспорюваного правочину не існувало обставин, з якими закон пов’язує визнання його недійсним; договір виконано його сторонами в повному обсязі.
      Рішенням Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.
      Постановою Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року постанову апеляційного суду залишено без змін.
      У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме ст. 92 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16 та від 30 листопада 2016 року у справі № 6-2362цс16.
      В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 25 лютого 2015 року у справі № 911/2710/14 та від 5 грудня 2016 року у справі № 910/28084/14, правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню.
      У справі, яка розглядається, судами встановлено та із матеріалів справи вбачається, що згідно з п.п. 2.1, 2.2, 7.1, 7.2 статуту ТОВ «Укоінвест» у редакції від 23 листопада 2006 року статутний фонд (капітал) товариства становить 40 000,00 грн, його учасниками є: 
      – ОСОБА_3 із часткою внеску у сумі 16 400,00 грн, що становить 41 % статутного фонду; 
      – ОСОБА_4 із часткою внеску у сумі 12 000,00 грн, що становить 30 % статутного фонду; 
      – ОСОБА_5 із часткою внеску у сумі 8 000,00 грн, що становить 20 % статутного фонду; 
      – ОСОБА_6 із часткою внеску у сумі 3 600,00 грн, що становить 9 % статутного фонду.
      26 березня 2012 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест» прийнято рішення, оформлене протоколом № 2, про призначення на посаду директора ОСОБА_3.
      12 грудня 2014 року загальними зборами засновників прийнято рішення, оформлене протоколом № 3, яким ОСОБА_3 звільнено з посади директора товариства за власним бажанням на підставі ст. 38 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) із 12 грудня 2014 року. З 15 грудня 2014 року директором товариства призначено ОСОБА_7. У протоколі зазначено, що на загальних зборах присутні такі учасники товариства: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6. Протокол зареєстровано приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8 у реєстрі за № 5116.
      4 лютого 2015 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест» прийнято рішення, оформлене протоколом № 5, яким продовжено діяльність юридичної особи на підставі модельного статуту товариства з обмеженою відповідальністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2011 року № 1182, і затверджено порядок складення та підписання протоколу загальних зборів, згідно з яким протокол загальних зборів складається секретарем загальних зборів у день проведення загальних зборів, підписується головою загальних зборів і секретарем загальних зборів. Це правило підлягає застосуванню при складенні та підписанні всіх наступних протоколів загальних зборів учасників товариства.
      4 лютого 2015 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест» прийнято рішення, оформлене протоколом № 6, яким виключено ОСОБА_3 зі складу учасників товариства за систематичне невиконання обов'язків, покладених на учасника, та вчинення перешкод у досягненні товариством мети його створення.
      24 квітня 2015 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест», оформленими протоколом № 9, прийнято рішення про відчуження ТОВ «Саломандри» нерухомого майна, що належить на праві власності ТОВ «Укоінвест», а саме: нежитлового будинку, розташованого за адресою: м. Київ, пр-т Перемоги, 48А, загальною площею 201 кв. м, шляхом укладення договору купівлі-продажу. Визначено ціну продажу нерухомого майна у розмірі 157 941,00 грн. Зобов'язано директора ТОВ «Укоінвест» ОСОБА_7 уповноважити ОСОБА_5 на проведення необхідних підготовчих дій та укладення між ТОВ «Укоінвест» і ТОВ «Саломандри» договору купівлі-продажу нежитлового будинку; повноваження оформити шляхом нотаріального посвідчення довіреності на представництво інтересів ТОВ «Укоінвест» перед третіми особами.
      Зі статуту ТОВ «Саломандри» від 21 квітня 2015 року та виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань вбачається, що засновниками ТОВ «Саломандри» є ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6; директором – ОСОБА_7. (т. 1, а.с.151–170).
      15 травня 2015 року директором ТОВ «Укоінвест» ОСОБА_7 видано та нотаріально посвідчено довіреність, якою уповноважено ОСОБА_5 укласти та підписати від імені товариства спірний договір.
      15 травня 2015 року між ТОВ «Укоінвест» в особі ОСОБА_5, який діяв на підставі довіреності (продавець) і ТОВ «Саломандри» в особі директора ОСОБА_7 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, що було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_9 і зареєстровано у реєстрі за № 789 (далі – Договір).
      Згідно з п. 1.1 Договору продавець передає, а покупець приймає у власність зазначене майно та сплачує за нього ціну, визначену цим Договором. 
      Експертну грошову оцінку нерухомого майна, що відчужується, проведену товариством з обмеженою відповідальністю «АКР-Консалт». Відповідно до цієї оцінки вартість майна становить 157 941,00 грн (п. 1.3 Договору).
      Нерухоме майно розташовано на земельній ділянці площею 0,02 га, кадастровий номер 800000000:88:093:0049 (п. 1.4 Договору). 
      Відповідно до п. 2.1 Договору ціна нерухомого майна, що купується за цим договором, становить 157 941,00 грн (без урахування ПДВ). 
      Кошти, зазначені у п. 2.1 Договору, за взаємною згодою сторін перераховуються покупцем на розрахунковий рахунок продавця не пізніше 22 травня 2015 (п. 2.2 Договору).
      За умовами п. 4.1 Договору право власності на нерухоме майно виникає у покупця з моменту державної реєстрації цього Договору.
      Договір виконано сторонами у повному обсязі. Зокрема, покупцем сплачено його вартість, що підтверджується платіжним дорученням від 19 травня 2015 року № 2, а продавцем передано майно за актом приймання-передачі від 19 травня 2015 року, право власності на яке зареєстроване 15 травня 2015 року за ТОВ «Саломандри».
      21 травня 2015 року відбулися загальні збори учасників ТОВ «Укоінвест», оформлені протоколом № 10, на яких прийнято рішення про вхід до складу учасників товариства ОСОБА_10 та про вихід зі складу учасників товариства ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6; про продаж частки статутного капіталу товариства ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_10, про звільнення з посади директора товариства ОСОБА_7, про призначення на посаду директора товариства ОСОБА_10, про зміну місцезнаходження товариства.
      25 серпня 2015 року відбулися загальні збори учасників ТОВ «Укоінвест», оформлені протоколом № 11, на яких прийнято рішення про припинення товариства за рішенням власника.
      Рішенням Господарського суду м. Києва від 13 липня 2015 року у справі № 910/2932/15-г, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13 жовтня 2015 року, позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» задоволено частково: визнано недійсними рішення, прийняті загальними зборами засновників ТОВ «Укоінвест» від 12 грудня 2014 року, оформлені протоколом № 3 (про звільнення ОСОБА_3 із посади директора товариства за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП з 12 грудня 2014 року).
      Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 вересня 2015 року у справі № 910/12670/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 лютого 2016 року, задоволено позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест»: визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест» від 4 лютого 2015 року, оформлені протоколом № 6 (про виключення ОСОБА_3 зі складу учасників ТОВ «Укоінвест») і від 21 травня 2015 року, оформлені протоколом № 10 (про зміну місцезнаходження та складу учасників ТОВ «Укоінвест»).
      Постановою Вищого господарського суду України від 20 квітня 2016 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 3 лютого 2016 року та рішення Господарського суду м. Києва від 24 вересня 2015 року у справі № 910/12670/15 у частині визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест» від 21 травня 2015 року, оформлених протоколом № 10 скасовано, в цій частині справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині судові рішення залишено без змін.
      Рішенням Господарського суду м. Києва від 13 липня 2016 року у справі № 910/12670/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_3 в частині, переданій на новий розгляд, задоволено: визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест» від 21 травня 2015 року, оформлені протоколом № 10 (про зміну місцезнаходження та складу учасників ТОВ «Укоінвест»).
      Рішенням Господарського суду Черкаської області від 1 грудня 2015 року у справі № 925/1761/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 лютого 2016 року, позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» задоволено: визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест», оформлені протоколом від 24 квітня 2015 року № 9 (про вчинення правочину з відчуження майна) та протоколом від 25 серпня 2015 року № 11 (про припинення товариства за рішенням власника).
      Рішенням Господарського суду Черкаської області від 25 лютого 2016 року у справі № 925/2026/15 позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» задоволено: визнано недійсним рішення загальних зборів ТОВ «Укоінвест» від 4 лютого 2015 року, оформлені протоколом № 5 (про продовження діяльності товариства на підставі модельного статуту).
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 жовтня 2015 року у справі № 761/4531/15-ц позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» про поновлення на посаді та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково: змінено дату та підставу звільнення ОСОБА_3 із 12 грудня 2014 року на 22 жовтня 2015 року та визнано його звільненим з посади директора на підставі ч. 1 ст. 40 КЗпП у зв'язку з ліквідацією підприємства; стягнуто 26 999,70 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 липня 2016 року у справі № 761/4531/15-ц рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про поновлення на посаді скасовано, у цій частині прийнято нове рішення про поновлення ОСОБА_3 на посаді директора ТОВ «Укоінвест» із 12 грудня 2014 року.
      Відмовляючи у задоволенні позову, у справі, що розглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що оспорюваний договір містить усі істотні умови, необхідні для такого виду договорів, його вчинено з дотриманням передбаченої законодавством форми, договір виконано сторонами, право власності на нерухоме майно зареєстровано за покупцем. З огляду на положення ст. 241 ЦК у разі встановлення судом факту укладання договору від імені однієї зі сторін неповноважною на те особою, у суду відсутні підстави для визнання його недійсним, якщо наявні в матеріалах справи докази свідчитимуть про наступне схвалення такого правочину. Наявність судових рішень, на які послався позивач в обґрунтування своїх вимог, не є підставою для визнання недійсним Договору, оскільки такі рішення були прийняті та набрали законної сили після його укладення, а питання дійсності чи недійсності оспорюваного правочину згідно з положеннями ст. 215 ЦК має вирішуватися судом з огляду на обставини, які мали місце в момент його вчинення. Таким чином, Договір був укладений від імені продавця (ТОВ «Укоінвест») уповноваженою на те особою і не суперечить положенню ч. 2 ст. 203 ЦК. Позивач не надав суду доказів на підтвердження наявності станом на час укладення Договору обставин, з якими законодавство пов’язує недійсність оспорюваного правочину. Укладення Договору не є прямим порушенням прав позивача на участь у товаристві та на управління ним, а є наслідком господарської діяльності товариства та результатом розпорядження юридичною особою власним майном, а визнання у судовому порядку недійсним рішення загальних зборів товариства, на підставі якого уповноваженою особою було укладено Договір, не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки не спростовує факту законності дій керівника товариства та уповноваженої ним особи щодо виконання дійсного на той час рішення загальних зборів.
      Разом із тим у справі № 911/2710/14 за позовом учасника товариства про визнання недійсними рішення загальних зборів цього товариства про продаж нерухомого майна і договорів купівлі-продажу цього майна, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов такого висновку. Судовими рішеннями, які набрали законної сили, визнано недійсним рішення загальних зборів про виключення позивача, якому належить 70 % статутного капіталу, зі складу учасників товариства. Відтак проведення загальних зборів, на яких вирішувалося питання про продаж майна товариства (які відбулися після виключення позивача зі складу учасників), без повідомлення та участі позивача позбавляє його майнових прав у діяльності та управлінні товариством. Оспорювані загальні збори учасників товариства проведено за відсутності належного кворуму, вони не мали права приймати будь-яких рішень, тому рішення неповноважних зборів, оформлені протоколом, слід визнати недійсними. Під час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу майна від імені товариства діяв директор на підставі рішення неповноважних зборів учасників, що призвело до порушення прав позивача як учасника товариства та є підставою для визнання недійсними цих договорів. 
      У справі № 910/28084/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» до товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» про визнання договору купівлі-продажу недійсним суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову з огляду на таке. Між позивачем як продавцем і відповідачем як покупцем укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна. Від імені продавця договір підписано особою на підставі довіреності, виданої директором товариства-продавця, не уповноваженим на такі дії зборами учасників, як це передбачено статутом товариства, оскільки рішення загальних зборів учасників товариства-продавця, яким директору було надано такі повноваження, визнано в судовому порядку недійсним. Відтак, директор позивача не мав достатнього обсягу повноважень на вчинення оспорюваного договору, а отже і не міг надати відповідні повноваження іншій особі.
      Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень ст. 92 ЦК, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. 
      Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (ст.ст. 2, 80, 91, 92 ЦК). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч. 1 ст. 92 ЦК). 
      Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи ст. 237 ЦК утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи у правовідносини з третіми особами.
      Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням приписів ст.ст. 203, 215 ЦК дає підстави для висновку, що договір, укладений від імені юридичної особи її виконавчим органом (директором) з третьою особою, може бути визнаний недійсним із підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, якщо відповідні обмеження існували на момент укладення оспорюваного договору. У разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, яким визначено повноваження виконавчого органу, це рішення є недійсним з моменту його прийняття. Для вирішення у подальшому спору про визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства в той період, коли рішення загальних зборів учасників товариства було дійсне, зазначена обставина має правове значення. Вона підтверджує, що станом на час укладення оспорюваного договору повноваження щодо представництва юридичної особи були відсутні чи обмежені. 
      У справі, яка розглядається, суди, встановивши, що судовими рішеннями, які набрали законної сили, визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест», зокрема, оформлені протоколом від 24 квітня 2015 року № 9 (про вчинення правочину з відчуження майна та зобов’язання директора товариства на надання відповідних повноважень представникові для його укладення), дійшли передчасного висновку, що такі обставини не є підставою для визнання недійсним Договору, мотивуючи це тим, що такі рішення були прийняті та набрали законної сили після його укладення. 
      Крім того, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, у тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною 3 ст. 92 ЦК передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. 
      Тобто для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Разом з тим ч. 3 ст. 92 ЦК встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (ст.ст. 203, 241 ЦК). 
      Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. 
      Отже, сам факт визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору. Проте такий договір може бути визнано недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно.
      Закон не встановлює вичерпного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах з юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (ст. 12 ЦК) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, обумовлених договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема необхідно встановити, чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором майном, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно.
      У справі, яка розглядається, установивши, що оспорюваний правочин укладено між ТОВ «Укоінвест» в особі ОСОБА_5, який діяв на підставі довіреності, виданої директором ТОВ «Укоінвест» ОСОБА_7, і ТОВ «Саломандри» в особі директора ОСОБА_7, суди зазначеній обставині оцінки не надали, не проаналізували поведінку покупця (ТОВ «Саломандри») за оспорюваним правочином: чи діяв покупець при укладенні Договору добросовісно і розумно; чи є обґрунтовані підстави для висновку, що участь ТОВ «Саломандри» в укладенні Договору була формальною, спрямованою на протиправне позбавлення ТОВ «Укоінвест» майна, не перевірили установчих документів продавця і покупця з метою встановлення обставин, з якими закон пов’язує визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень для третьої особи, що необхідно для правильного застосування положень ст. 92 ЦК.
      Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 6-2362цс16 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, на які посилається суб’єкт звернення в обґрунтування заяви про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року у справі № 910/31610/15.
      Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції допустив неоднакове і неправильне застосування норм матеріального права, а тому ухвалені судові рішення підлягають скасуванню.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів.
      Водночас відповідно до ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. 
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, в якому необхідно дати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень. 
      Зважаючи на викладене, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК.
      Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_3 задовольнити.
      Рішення Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року у справі № 910/31610/15 скасувати.
      Справу № 910/31610/15 передати на розгляд до Господарського суду м. Києва.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. 
      Головуючий Т.Є. Жайворонок 
      Судді:
      І.С. Берднік
      А.А. Ємець
      Постанова від 12 липня 2017 року № 3-537гс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CD6009C2456CC647C2258161004C58C1