ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о необходимости получения уведомления о повышении процентов, отказа во взыскании при моратории и обязательности оценки при обращении взыскания на ипотеку

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

8 сообщений в этой теме

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М.
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., 
Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання частково недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, 

в с т а н о в и л а :

У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 19 вересня 2007 року, унаслідок чого станом на 15 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 17 020 доларів США 87 центів, у рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок АДРЕСА_1, та виселити відповідача і всіх інших мешканців з указаної квартири. 

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у березні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому просила визнати кредитний договір від 19 вересня 2007 року недійсним у частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом, визнати дії банку щодо односторонньої зміни відсоткової ставки неправомірними й зобов’язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентної ставки, яка діяла на момент укладення цього договору.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку, без повідомлення та її згоди зміненим розмір відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % до 13,08 %, а потім до 12,58 % річних.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зімни в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитом за договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року, яка станом на 15 жовтня 2013 року складала 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті складало 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 центи – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 доларів США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (відсоткова складова), звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1 шляхом продажу цього будинку ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем за ціною, визначеною суб‘єктом оціночної діяльності, але не менше встановленої договором іпотеки.

У задоволенні решти первісного позову та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року залишено без змін.

У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року і передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку».

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року (справа № 6-28172св13) та постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12), 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15), 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. 

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США на споживчі цілі та 2 тис. 428 доларів США 57 центів на сплату страхових внесків строком до 18 вересня 2007 року зі сплатою 11,04 % річних.

Через неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 15 жовтня 2013 року складав 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті становило 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 цент – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 долар США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (процентна складова). 

На забезпечення цього договору 20 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_1.

Відсоткова ставка за користування кредитом у подальшому була змінена банком, а саме 25 листопада 2008 року – з 11,04 % на 13,08 %, а 27 вересня 2010 року – з 13,08 % на 12,58% річних.

Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача не може бути примусово відчужене; вимоги про виселення є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того є недоведеними, тому також задоволенню не підлягають. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що банк порушив передбачену кредитним договором процедуру зміни процентної ставки за користування кредитними коштами, оскільки відсутні докази належного повідомлення відповідачки про зміну розміру процентів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати майно без згоди власника). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладеним між сторонами кредитним договором передбачено право банку за певних умов змінювати розмір процентної ставки, чим і скористався позивач, а відповідачка прийняла таку пропозицію, продовжуючи погашати кредит з урахуванням нових розмірів процентної ставки.

Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення попередніх судів та передаючи справу на новий розгляд, зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, що передбачено вимогами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснення платежів за підвищеною відсотковою ставкою не свідчить про його належне повідомлення.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12) суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про протиправність дій банку щодо нарахування заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної процентної ставки, оскільки банк допустив порушення умов кредитного договору в частині неналежного повідомлення боржника про зміну процентної ставки, адже факт відправлення повідомлення про підвищення процентної ставки за кредитним договором в односторонньому порядку, без належних доказів отримання боржником такого повідомлення, є недостатнім для того, щоб вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміну умов кредитного договору.

У постановах Верховний Суд України від 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15) зазначив про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цим Законом призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення; чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права, тому, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону, а не відмовляти в позові. 

У постанові Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15) зауважено, що суд на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив у рішенні загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону.

Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) та статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 628 цього Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

У пункті 2.3.1 укладеного 19 вересня 2007 року між сторонами кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більш ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України (далі – НБУ) на момент укладення цього договору; зміни облікової ставки НБУ; зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банками України у відповідній валюті (за статистикою НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати набуття чинності зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у зазначеному порядку можливе в межах кількості пунктів, на яку збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США.

Аналогічні вимоги містять Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808.

За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 19 вересня 2007 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила) рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.

Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. 

З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. 

Судом не встановлено, чи банк повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом.

Крім того, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. 

Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 

7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. 

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). 

Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. 

Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. 

Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, відповідно до статті 217 ЦПК України зупиняє стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляє в позові. 

Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно зазначив, що чинність Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права кредитора, проте на порушення вимог статті 217 ЦПК України не вирішив питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. 

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом.

При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».

За таких обставин суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосуванні статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого рішення суду касаційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим. 

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. 

Ураховуючи викладене, ухвалені у справі рішення суду апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк

Правова позиція у справі № 6-82цс16

Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку.

Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. 

Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляти в позові.

Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повинна відповідати положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко

Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-82цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F7A5B07201AA7AB5C225808F003859D5

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

В этом решении ВСУ сделал сразу несколько выводов. Во-первых ВСУ в очередной раз указал, что для повышения процентной ставки по потребительскому кредиту, хоть такое условие и предусмотрено договором, однако необходимым условием является надлежащее уведомление стороны. При этом не только направление почтового уведомление, а необходимо его получение заемщиком. Во-вторых, ВСУ опять указал на невозможность исполнения решения относительно обращения взыскания на ипотеку даже путем продажи от своего имени во время действия моратория.В третьих, ВСУ вновь указал судам на необходимость предоставления в суд оценки и только исключительно согласно нее обязательного указания первоначальной цены продажи, если даже речь идет о продаже от имени ипотекодержателя любому лицу.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Хорошее решение.

Что-то последнее время часто начали попадаться боле-мене приличные постановы ВСУ.

Или у банков бабла стало меньше...или шото в лиси здохло...

ЗЫ- эти бы позиции с 2010 г. в практику...

А то пустили по миру туеву хучу народу, а через 8 лет раздуплились... Правознавци хреновы

Еще никто не дополз до ст.19 ЗУ об Ипотеке. Так по ходу 90% ипотек рухнет.

По сути, это аналог ч.1 ст.559 в плане имущесвтенного поручителя.

И по 4/559 ЦК, где в теч. года порука все. Ведь в 99% догворов порука - до выполнения. В КД - дейсвтие до полного исполнения.

Пленум от 30.3.2012 сделал первый шаг, напейсал что не бывает такого срока "до выполнения"... Но дальше дело не пошло, почему то...

А так по этому году ужеб все поручители гуляли.

Я то пишу это, но судьи в упор не видят написанного. По этому году у меня не получилось снести ни одну поруку. Сносим по другому, но обидно...да...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
43 минуты назад, Obelix сказал:

ЗЫ- эти бы позиции с 2010 г. в практику...

А то пустили по миру туеву хучу народу, а через 8 лет раздуплились... Правознавци хреновы

Вот вот, такое чувство, что они знают всё и понимают, но специально дают фору банкам в судах, а сейчас когда уже шквал спадать начинает по таким делам, они тут как тут с правовой позицией правильной....

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Вот вот.))


Это многим... как положить антибиотик в гроб умершему от пневмонии.

 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
26 минут назад, Obelix сказал:

Вот вот.))
Это многим... как положить антибиотик в гроб умершему от пневмонии.

Я всё жду когда они уже займутся оригиналами письменных доказательств по кредитным правоотношениям... Наверное когда уже все дела закончатся... )))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Я вытягиваю через экспертизу...

Ессно что вытягивается ))

. Пока ни разу не принесли чего просил эксперт.

 

При этом заметь, банку сходит с рук все - и отсутствие доказательсвт, и не явка в суд, и 150 ошибок в иске, и адреса хз какие...

Зато когда я подал иск, мне его завернули т.к. не был указан индекс третьей стороны ))

А потом еще раз, т.к. суду не была понятна суть спора ))

И суд три раза вызывал умершего на суд, хотя с первого раза адресный стол сказал что тот зажмурился ))

Карочи, цирк с конями)

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
53 минуты назад, Obelix сказал:

Я вытягиваю через экспертизу...

Я тоже... Это игра в ва-банк, но приходится на это идти, из-за невменяемости судей...

54 минуты назад, Obelix сказал:

При этом заметь, банку сходит с рук все - и отсутствие доказательсвт, и не явка в суд, и 150 ошибок в иске, и адреса хз какие...

Зато когда я подал иск, мне его завернули т.к. не был указан индекс третьей стороны ))

А потом еще раз, т.к. суду не была понятна суть спора ))

И суд три раза вызывал умершего на суд, хотя с первого раза адресный стол сказал что тот зажмурился ))

Карочи, цирк с конями)

Да такой же цирк и у меня... Он наверное повсеместно... Мне вот интересно у судей наверное какие то тренинги проводятся по этому поводу... Всё внимательно слушают и выносят решение какое задумали...

И решения и судебные приказы на умерших имеются...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Жайворонок Т.Є., 
      суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., –
      за участю представників:
       
      фізичної особи – підприємця 
      ОСОБА_1 –     Мастепанова О.В.,
      Генеральної прокуратури України –    Рудак О.В.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року, постанови Донецького апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року та рішення Господарського суду Донецької області від 04 серпня 2015 року у справі № 905/542/15 за позовом прокурора Приморського району м. Маріуполя в інтересах держави в особі виконавчого комітету Маріупольської міської ради до ФОП ОСОБА_1 про стягнення 170 208,71 грн,
      в с т а н о в и л а:
      У червні 2015 року прокурор Приморського району м. Маріуполя звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі виконавчого комітету Маріупольської міської ради до ФОП ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами за період з 10 квітня 2014 року по 10 червня 2015 року в розмірі 165 739,05 грн і пені в розмірі 4 469,66 грн у зв’язку з неналежним виконанням відповідачем грошових зобов’язань за договором від 22 березня 2013 року № 25, укладеним між виконавчим комітетом Маріупольської міської ради та ФОП ОСОБА_1.
      Рішенням Господарського суду Донецької області від 04 серпня 2015 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року, позов задоволено. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь виконавчого комітету Маріупольської міської ради заборгованість із внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами у розмірі 165 739,05 грн і пеню у розмірі 4 469,66 грн. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 у доход Державного бюджету України судовий збір у розмірі 2 551,13 грн.
      Постановою Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року зазначені судові рішення залишено без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 905/542/15 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ФОП ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Закону України «Про рекламу», частини другої статті 628 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 6, 7 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
      В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 905/3203/15, від 02 серпня 2016 року у справі № 905/1169/16, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ФОП ОСОБА_1 обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. 
      У справі, яка розглядається, судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 20 березня 2013 року № 128 «Про розгляд звернень суб’єктів господарської діяльності щодо розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами на території м. Маріуполя» ФОП ОСОБА_1 продовжено термін дії дозволів на розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами на 16 бігбордів терміном на 5 років згідно з додатком 4 із 16 квітня 2013 року до 16 квітня 2018 року.
      22 березня 2013 року між виконавчим комітетом Маріупольської міської ради (виконком) і ФОП ОСОБА_1 (розповсюджувач) укладено договір № 25 про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, за умовами якого виконком надає розповсюджувачу у тимчасове платне користування місця розташування рекламних засобів, зазначених у додатку 1, а розповсюджувач приймає вказані місця, використовує їх для розташування рекламних засобів та оплачує користування зазначеними місцями згідно з умовами цього договору. Пунктом 1.3 договору передбачено, що місця розташування рекламних засобів являють собою площу зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або території на відкритій місцевості у межах м. Маріуполя, перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Маріуполя, управління ними, в тому числі укладання договорів щодо них, здійснюється виконавчим комітетом Маріупольської міської ради; місця розташування рекламних засобів надаються розповсюджувачу виключно для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами, зазначених у дозволі, виданому на підставі відповідного рішення виконкому міської ради (пункт 1.4); місця розташування рекламних засобів вважаються переданими виконкомом і прийнятими розповсюджувачем з моменту укладення цього договору (пункт 1.6).
      Пунктом 2.3.1 договору передбачено, що розповсюджувач зобов’язується неухильно виконувати вимоги Закону України «Про рекламу», Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року № 2067, правових актів органів місцевого самоврядування м. Маріуполя, які регламентують розміщення зовнішньої реклами у м. Маріуполі.
      Плата за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів установлена в порядку, визначеному виконкомом (пункт 3.1); розмір плати за тимчасове користування місцями розташування рекламного засобу, наданими в користування розповсюджувачу, становить 13 872,29 грн на місяць (пункт 3.2); загальна сума договору за п’ять років після отримання розповсюджувачем відповідного дозволу на розміщення зовнішньої реклами становить 832 337,10 грн (пункт 3.3); плата зараховується до міського бюджету м. Маріуполя; внесення плати здійснюється розповсюджувачем: перший платіж – протягом п’яти робочих днів з дня укладення договору, наступні платежі – авансом до 10 числа місяця, що передує місяцю, за який здійснюється оплата (пункти 3.4, 3.5).
      Цей договір набирає чинності з моменту його укладення, а укладеним договір вважається з дня його підписання сторонами (пункти 5.1, 5.2).
      Пунктом 6.4 цього договору передбачено, що за несвоєчасну або неповну сплату платежів за користування місцями розташування рекламних засобів розповсюджувач сплачує виконкому пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми простроченого платежу за кожний день прострочки.
      Додатковою угодою № 01 від 18 січня 2014 року пункти 3.2. і 3.3 договору від 22 березня 2013 року № 25 викладено в редакції, відповідно до якої розрахунок плати, від якої звільняється розповсюджувач зовнішньої реклами у зв’язку з розміщенням соціальної реклами протягом 2013 року, наведений у додатку 1. Розмір плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, наданими в користування розповсюджувачу зовнішньої реклами, становить 13 436,52 грн в місяць з урахуванням розміщення соціальної реклами протягом 2013 року. Загальна сума договору за п’ять років з урахуванням розміщення соціальної реклами протягом 2013 року становить 806 191,05 грн. Ця угода набирає чинності з моменту її підписання.
      20 березня 2014 року між сторонами була укладена додаткова угода № 02, відповідно до якої з моменту її підписання розмір щомісячного платежу з урахуванням заборгованості за період з 16 квітня 2013 року по 10 березня 2014 року у загальному розмірі 161 238,24 грн, та запровадження місячної плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів на рівні 7 690,14 грн на період з 10 квітня 2014 року по 10 березня 2018 року, починаючи з квітня 2014 року становитиме 11 049,27 грн. Загальна сума договору за п’ять років після отримання розповсюджувачем відповідного дозволу на розміщення зовнішньої реклами становить 530 364,96 грн.
      У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем зобов’язань за договором щодо внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами позивач 24 квітня 2015 року направив відповідачеві претензію від 22 квітня 2015 року № 37 із вимогою про погашення заборгованості, яка утворилася станом на 01 квітня 2015 року у розмірі 143 640,51 грн у десятиденний термін із дня отримання цієї претензії.
      Станом на 10 червня 2015 року заборгованість становила 165 739,05 грн.
      Судові рішення у справі, яка розглядається, з посиланням на положення статей 509, 525, 526, 610, 612 ЦК, мотивовано тим, що неналежне виконання відповідачем зобов’язань щодо внесення плати у строки та в розмірі, які передбачені умовами договору, призвело до виникнення заборгованості в розмірі 165 739,05 грн, яка правомірно заявлена до стягнення з відповідача. У зв’язку з порушенням відповідачем грошового зобов’язання суд також дійшов висновку про обґрунтоване нарахування пені в розмірі 4 469,66 грн.
      Суди апеляційної і касаційної інстанцій визнали безпідставними посилання відповідача на положення статті 7 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», відповідно до якої на період проведення антитерористичної операції скасовується орендна плата за користування державним і комунальним майном суб’єктам господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції. 
      У справі № 905/3203/15, копію постанови в якій надано для порівняння, при вирішенні спору про стягнення заборгованості з внесення плати за тимчасове користування місцями розміщення спеціальної рекламної конструкції зовнішньої реклами у м. Маріуполі суд касаційної інстанції дійшов висновку, що Закон України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» є спеціальним законом у спірних правовідносинах і підлягає обов’язковому застосуванню на території, на якій проводиться антитерористична операція, тому суб’єкти господарювання звільняються від орендної плати за користування державним та комунальним майном на період із 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану.
      У справі № 905/1169/16, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції при вирішенні спору про визнання недійсним договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів зазначив, що за своєю правовою природою оспорюваний договір у розумінні частини другої статті 628 ЦК є змішаним договором, оскільки містить елементи договору оренди комунального майна, отже норми Закону України «Про оренду державного і комунального майна» поширюються на спірні правовідносини сторін, оскільки регулюють відносини з передачі в оренду комунального майна, до якого належать зовнішні поверхні будинку, споруд, елементи вуличного обладнання та інші об’єкти в межах населених пунктів, які є місцями розміщення зовнішньої реклами.
      Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Забезпечуючи єдність судової практики в застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. 
      За змістом положень статті 193 Господарського кодексу України (далі – ГК) суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
      Аналогічні положення викладено у статтях 525, 526 ЦК.
      Як установлено судами, предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога прокурора в інтересах держави в особі виконавчого комітету Маріупольської міської ради про стягнення з відповідача заборгованості з внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами та пені у зв’язку з неналежним виконанням відповідачем грошових зобов’язань за договором від 22 березня 2013 року № 25 за період з 10 квітня 2014 року по 10 червня 2015 року.
      Вирішуючи питання щодо правомірності нарахування та стягнення з відповідача цієї заборгованості в контексті положень статей 6, 7 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», слід виходити із такого.
      За змістом статей 6, 7 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який набрав чинності 15 жовтня 2014 року (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом), на період проведення антитерористичної операції суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, звільнено від плати за користування земельними ділянками державної та комунальної власності, а також скасовано для цих суб’єктів орендну плату за користування державним і комунальним майном.
      Зазначеними нормами для суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, скасовано орендну плату за користування виключно державним та комунальним майном, отже для застосування цієї норми права необхідно враховувати характер спірних правовідносин сторін та їх правове регулювання. 
      За умовами договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, укладеного між сторонами у справі, що розглядається, позивач надав відповідачеві (розповсюджувачу) у тимчасове платне користування місця розташування рекламних засобів, а розповсюджувач прийняв ці місця і зобов’язаний був оплачувати користування зазначеними місцями згідно з умовами договору. Пунктом 1.3 договору передбачено, що місця розташування рекламних засобів являють собою площу зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або території на відкритій місцевості у межах м. Маріуполя, перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Маріуполя, управління ними, в тому числі укладання договорів щодо них, здійснюється виконавчим комітетом Маріупольської міської ради; місця розташування рекламних засобів надаються розповсюджувачу виключно для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами, зазначених у дозволі, виданому на підставі відповідного рішення виконкому міської ради.
      Засади рекламної діяльності в Україні, регулювання відносин, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами регламентовано Законом України «Про рекламу».
      За визначенням термінів, наведених у статті 1 цього Закону, зовнішня реклама – це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях – рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг.
      Розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів – на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим – Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 16 Закону України «Про рекламу»).
      Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року № 2067 затверджено Типові правила розміщення зовнішньої реклами, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами (далі – Правила).
      Згідно з пунктом 2 цих Правил місце розташування рекламного засобу – це площа зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або відведеної території на відкритій місцевості у межах населеного пункту, що надається розповсюджувачу зовнішньої реклами в тимчасове користування власником або уповноваженим ним органом (особою); спеціальні конструкції – тимчасові та стаціонарні рекламні засоби (світлові та несвітлові, наземні та неназемні (повітряні), плоскі та об'ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички, короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі, тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі тощо), які використовуються для розміщення реклами.
      Зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил. Видача (відмова у видачі, переоформлення, видача дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами здійснюється відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». Справляння плати за видачу зазначених дозволів виконавчими органами сільських, селищних, міських рад забороняється (пункт 3 Правил).
      Відповідно до пункту 4 Правил на територіях, будинках і спорудах зовнішня реклама розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб) з урахуванням архітектурних, функціонально-планувальних, історико-культурних чинників, типології елементів місцевого середовища та з додержанням правил благоустрою територій населених пунктів.
      За змістом пунктів 24, 32 Правил виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов'язаних з розташуванням рекламного засобу. Плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, – на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).
      Порядок внесення плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності, визначено в Положенні про порядок розміщення зовнішньої реклами на території м. Маріуполя, затвердженому рішенням виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 15 червня 2011 року № 178. Згідно з пунктом 6.1 цього Положення плата за користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному виконкомом міської ради, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, – на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою). 
      Разом із тим передача в оренду майна, яке є комунальною власністю, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання такого майна, регулюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна». Особливість таких відносин полягає у відповідній процедурі передачі такого майна в оренду, характерних ознаках об’єкта оренди, проведенні обов’язкової оцінки об’єкта оренди за відповідною методикою, відповідності договору оренди в частині істотних умов (у тому числі орендної плати, встановленої за відповідною методикою) типовому договору оренди певного майна, визначенні орендаря на конкурсних засадах та інш. 
      Аналіз наведених норм матеріального права та умов договору, укладеного між сторонами у справі, яка розглядається, дає підстави для висновку, що відносини, які виникають з тимчасового користування місцем розташування рекламних засобів не мають ознак, притаманних відносинам у сфері оренди комунального майна, оскільки розміщення зовнішньої реклами проводиться за окремою процедурою, відмінною від процедури передачі в оренду комунального майна, на підставі дозволів, що надаються виконавчим комітетом відповідних рад у порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України; договір на тимчасове користування такими місцями укладається без проведення конкурсів, а сам об’єкт – місця розташування рекламних засобів –площа зовнішньої поверхні будівлі або споруди, елемента вуличного обладнання тощо – не входить до переліку об’єктів оренди, визначеного у статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
      За таких обставин суди апеляційної і касаційної інстанцій у справі, яка розглядається, дійшли обґрунтованого висновку, що відносини у сфері розміщення зовнішньої реклами регулюються спеціальними нормами Закону України «Про рекламу», постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» від 29 грудня 2013 року № 2067, а питання щодо правових наслідків порушення зобов’язання та відповідальності за його порушення унормовано загальними положеннями цивільного законодавства і не потребує субсидіарного застосування норм про оренду комунального майна в цій частині. Відтак, положення Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» щодо скасування орендної плати за користування комунальним майном для суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, до правовідносин сторін у справі, що розглядається, застосуванню не підлягають.
      Встановивши неналежне виконання відповідачем договірних зобов’язань щодо своєчасного та повного внесення плати за користування місцями розташування рекламних засобів і враховуючи положення статті 193 ГК, статей 525, 526 ЦК, суди правомірно задовольнили позов.
      Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно.
      З огляду на викладене заява ФОП ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 905/542/15 задоволенню не підлягає.
      Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      У задоволенні заяви фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року, постанови Донецького апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 року та рішення Господарського суду Донецької області від 04 серпня 2015 року у справі № 905/542/15 відмовити.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. 
      Головуючий Т.Є. Жайворонок 
      Судді:
      І.С. Берднік
      А.А. Ємець
      Постанова від 26 квітня 2017 року № 3-176гс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A783F1304D4F0013C2258123002737C9
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Жайворонок Т.Є., 
      суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., –
       
      за участю представників:
      Харківської міської ради – Ворожбянова А.М.,
      фізичної особи – підприємця 
      Самойлова О.А. – Крижановського М.В.,
       
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Харківської міської ради про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2015 року, постанови Харківського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року та рішення Господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 року у справі № 922/5468/14 за позовом Харківської міської ради до фізичної особи – підприємця (далі – ФОП) ОСОБА_1 про повернення безпідставно набутого майна та стягнення 665 979,53 грн,
      в с т а н о в и л а:
      У листопаді 2014 року Харківська міська рада звернулася до суду з позовом до ФОП ОСОБА_1 , в якому просила повернути в натурі територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради безпідставно набуте майно – земельну ділянку площею 0,1295 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, а також стягнути з ФОП ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради 665 979,53 грн доходів, отриманих відповідачем від використання безпідставно набутої земельної ділянки, у виді несплаченої орендної плати за період із 01 червня 2012 року по 31 жовтня 2014 року.
      Позовні вимоги, з посиланням на положення статей 1212–1214 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), обґрунтовано тим, що ФОП ОСОБА_1 є власником нежитлових будівель літ. «А-1», «Б-1», «В-1», «Г-1», «И-1», розташованих АДРЕСА_1, на підставі договорів купівлі-продажу від 27 грудня 2005 року та від 24 травня 2012 року, а земельна ділянка за цією адресою використовується відповідачем для експлуатації та обслуговування зазначених будівель за відсутності належним чином оформлених і зареєстрованих речових прав на землю, без внесення плати за цю землю.
      Рішенням Господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року, у задоволенні позову Харківської міської ради відмовлено.
      Постановою Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2015 року постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 922/5468/14 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Харківська міська рада, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 22, 1212–1214 ЦК, статей 224, 225 Господарського кодексу України (далі – ГК), статті 152 Земельного кодексу України (далі – ЗК), просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2015 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року та рішення Господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 року, а справу передати на розгляд до суду першої інстанції.
      В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 21 липня 2016 року у справі № 922/208/15, в якій, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені Харківською міською радою обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. 
      У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ФОП ОСОБА_1 є власником нежитлових будівель літ. «А-1» загальною площею 162,0 кв. м, «Б-1» – 156,0 кв. м, «В-1» – 48,9 кв. м, «Г-1» – 91,1 кв. м, «И-1» – 228,1 кв. м АДРЕСА_1 на підставі договорів купівлі-продажу від 27 грудня 2005 року, зареєстрованого в реєстрі за № 4060, та від 24 травня 2012 року, зареєстрованих у реєстрі за № 2351, № 2348. 
      19 червня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до Харківської міської ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки орієнтовною площею 0,1295 га АДРЕСА_1 для експлуатації нежитлових будівель.
      На підставі рішення 27 сесії 6 скликання Харківської міської ради від 20 листопада 2013 року № 1326/13 ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель територіальної громади м. Харкова орієнтовною площею 0,1300 га по АДРЕСА_1, для обслуговування нежитлових будівель (торговельні та побутового обслуговування), надано дозвіл на проведення експертної грошової оцінки цієї земельної ділянки. Також визначено, що після прийняття цього рішення необхідно виконати проект землеустрою та подати його на затвердження у встановленому порядку.
      На замовлення ОСОБА_1 (договір від 10 грудня 2013 року № 13282/1203-1) ТОВ «Геокомплекс» розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, який погоджено управлінням Держземагенства у м. Харкові Харківської області (висновок № 392/14), управлінням містобудування та архітектури Департаменту містобудування, архітектури та генерального плану виконавчого комітету Харківської міської ради (висновок від 24 вересня 2014 року № 3583/0/27-14), Департаментом містобудування та архітектури Харківської обласної державної адміністрації – за умови дотримання землекористувачем діючого пам’яткоохоронного законодавства, режимів використання історичних ареалів та зон охорони пам’яток архітектури (висновок від 24 березня 2014 року № 01-04/663-21552). У листопаді 2014 року відповідач отримав витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки № 2013/14.
      30 жовтня 2014 року Департаментом самоврядного контролю за використанням та охороною земель Харківської міської ради здійснено заходи самоврядного контролю за додержанням вимог земельного законодавства при використанні земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, під час яких було встановлено, що земельна ділянка площею 0,1295 га з 24 травня 2012 року використовується ФОП ОСОБА_1 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель, які належать відповідачеві на праві власності, без оформлення документів на право власності/користування цією землею та без державної реєстрації відповідних прав згідно з вимогами статті 125 ЗК.
      Відсутність відповідного рішення Харківської міської ради щодо надання в користування або продажу спірної земельної ділянки, зареєстрованого речового права відповідача на цю земельну ділянку підтверджується листами Департаменту земельних відносин виконавчого комітету Харківської міської ради від 07 жовтня 2014 року № 10830/0/225-14, управління Держземагентства у м. Харкові Харківської області від 13 жовтня 2014 року № 4578/08.
      Згідно з повідомленням Західної об’єднаної державної податкової інспекції м. Харкова від 23 вересня 2014 року ОСОБА_1 сплачено 1 929,37 грн нарахованого за 2013–2014 р.р. земельного податку за земельну ділянку (площею 0,01105 га) за адресою: АДРЕСА_1.
      Розмір доходу ФОП ОСОБА_1 , розрахований Харківською міською радою як розмір плати за користування безпідставно набутим майном (земельною ділянкою комунальної власності) у виді орендної плати за землю за період із 01 червня 2012 року по 31 жовтня 2014 року, зменшений на суму зроблених відповідачем платежів за використання землі у виді земельного податку, становить 665 979,53 грн. 
      Відповідач у добровільному порядку не сплатив позивачеві зазначеної суми, що і послужило підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
      Судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про повернення земельної ділянки як безпідставно набутого майна з посиланням на положення частини четвертої статті 41 Конституції України, статей 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 16, частини першої статті 181, частини першої статті 316 ЦК мотивовано тим, що недотримання відповідачем порядку оформлення права на земельну ділянку, на якій розташовано належні відповідачеві об’єкти нерухомості, не може бути підставою для обмеження та порушення права власності відповідача на ці об’єкти, оскільки будь-яке переміщення зазначених будівель є неможливим без їх знецінення (знищення) і зміни їх призначення, отже, користування нерухомістю неможливе без користування земельною ділянкою, а обраний позивачем спосіб захисту в цій частині позовних вимог є неефективним і фактично не призводить до відновлення його порушених прав. 
      Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині стягнення з відповідача доходу, одержаного від безпідставно набутого майна, суди виходили із того, що відсутність зареєстрованих речових прав на землю за відповідачем не свідчить про відсутність достатньої правової підстави для набуття відповідачем земельної ділянки, враховуючи фактичний та юридичний зв’язок земельної ділянки та розташованих на ній належних відповідачеві на праві власності будівель. Таким чином, відсутність конкретного правопорушення зі сторони відповідача у виді набуття майна за рахунок потерпілого, а також відсутність інших обставин, які б свідчили про будь-які позаправові аспекти у відносинах сторін, виключає обов’язок відповідача з відшкодування доходів від цього майна в порядку статей 1212– 1214 ЦК. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем не доведено наявності у діях відповідача усіх елементів складу цивільного правопорушення для покладення на останнього обов’язку з виплати збитків у виді упущеної вигоди (зокрема у розмірі неодержаної плати за оренду земельної ділянки) відповідно до положень статті 22 ЦК та частини другої статті 224 ГК. 
      Разом із тим у справі, копію постанови у якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 22, 1166, 1212 ЦК, дійшов висновку про правомірність задоволення позовних вимог щодо стягнення суми несплаченої орендної плати, а також зауважив, що внаслідок використання відповідачем земельної ділянки без правовстановлюючих документів Харківська міська рада фактично була позбавлена права одержати дохід у виді орендної плати, який вона могла би отримати в разі своєчасного укладення договору оренди, що завдало їй шкоди у спірній сумі.
      Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. 
      Правовий механізм переходу прав на землю, пов’язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 ЗК. 
      Виходячи зі змісту зазначеної статті, норма щодо переходу права на земельну ділянку у разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована у випадках, якщо земельна ділянка перебувала у власності або у користуванні колишнього власника будівлі. 
      Як вбачається із положень статті 120 ЗК, виникнення права власності на об’єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки.
      Водночас за змістом статті 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
      Зважаючи на ці положення, новий власник земельної ділянки не звільняється від необхідності оформлення права на земельну ділянку відповідно до вимог законодавства. 
      Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що з моменту виникнення права власності на нерухоме майно у власника виникає обов’язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, розташовану під цією будівлею.
      У справі, що розглядається, ФОП ОСОБА_1, набувши право власності на об’єкти нерухомості, розташовані на спірній земельній ділянці, належним чином не оформив правовідносин щодо користування земельною ділянкою.
      Відповідно до статті 206 ЗК використання землі в Україні є платним. Об’єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
      Статтею 14 Податкового кодексу України (далі – ПК; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що плата за землю – це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.
      У справі, яка розглядається, Харківська міська рада, звертаючись до суду з відповідним позовом, як на правову підставу своїх вимог послалася на положення статей 1212–1214 ЦК, а обґрунтовуючи свої вимоги про стягнення 665 979,53 грн, зауважила, що ця сума є сумою несплаченої відповідачем орендної плати як обов’язкового платежу за використання земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, без належного оформлення права власності/користування та державної реєстрації цих прав за період із 01 червня 2012 року по 31 жовтня 2014 року. 
      Стаття 1212 ЦК досить широко визначає підстави виникнення зобов’язань у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави. 
      Втім, предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, що виникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
      За змістом пункту 4 частини третьої статті 1212 ЦК положення глави 83 ЦК застосовується також до вимог про відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. 
      Відповідно до загальних положень законодавства про відшкодування завданої шкоди таке відшкодування є мірою відповідальності. Разом з тим обов’язок набувача повернути безпідставно набуте (збережене) майно потерпілому не належить до заходів відповідальності, оскільки боржник при цьому не несе жодних майнових втрат – він зобов’язується повернути тільки майно, яке безпідставно утримував (зберігав). На відміну від зобов’язань, які виникають із завдання шкоди, для відшкодування шкоди за пунктом 4 частини третьої статті 1212 ЦК вина не має значення, оскільки важливий сам факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. 
      У справі, що розглядається, суд встановив, що ФОП ОСОБА_1, правомірно володіючи нежитловими будівлями літ. «А-1» загальною площею 162,0 кв. м, «Б-1» – 156,0 кв. м, «В-1» – 48,9 кв. м, «Г-1» – 91,1 кв. м , «И-1» – 228,1 кв. м, розташованих АДРЕСА_1, користується спірною земельною ділянкою. При цьому відповідач належним чином не оформив права власності або права на постійне землекористування зазначеною ділянкою, а тому не є суб’єктом плати за землю у формі земельного податку. Отже, єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата (статті 14.1.72, 14.1.73 ПК).
      Таким чином, із часу виникнення права власності на нерухоме майно у ФОП ОСОБА_1 виник й обов’язок укласти та зареєструвати відповідний договір щодо користування спірною земельною ділянкою. Цього обов’язку відповідач не виконав, а тому без законних підстав зберігав у себе майно – кошти за оренду землі. 
      Ураховуючи викладене, помилковим є висновок Вищого господарського суду України про відмову у задоволенні позовних вимог Харківської міської ради про стягнення коштів на підставі статей 1212–1214 ЦК з огляду на те, що спірні правовідносини не регулюються зазначеними нормами права.
      Розмір безпідставно збережених коштів відповідача у період із 01 червня 2012 року по 31 жовтня 2014 року було розраховано Харківською міською радою як розмір плати за земельну ділянку комунальної власності у формі орендної плати за землю, який нараховується та сплачується за регульованою ціною, встановленою уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
      У справі, яка розглядається, суди всіх інстанцій наведених норм чинного законодавства не врахували та дійшли передчасного висновку про безпідставність позовних вимог в цій частині. 
      У зв’язку з викладеним судові рішення, постановлені у справі, підлягають скасуванню.
      Відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо правильності здійснення розрахунків грошових вимог, які заявлені до стягнення, перешкоджає ухваленню нового рішення, тому справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції. 
      З огляду на викладене подана Харківською міською радою заява підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2015 року, постанова Харківського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року та рішення Господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 року – скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 665 979,53 грн з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву Харківської міської ради задовольнити частково.
      Постанову Вищого господарського суду України від 21 жовтня 2015 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 07 липня 2015 року та рішення Господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 року у справі № 922/5468/14 в частині відмови у позові Харківської міської ради про стягнення 665 979,53 грн скасувати, справу в цій частині передати на розгляд до суду першої інстанції. У решті судові рішення залишити без змін.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. 
      Головуючий Т.Є. Жайворонок 
      Судді: І.С. Берднік
      А.А. Ємець
      Постанова від 12 квітня 2017 року № 3-1347гс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B5DFF641EA2CA4D9C2258121003AE54B
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      27 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:    
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М.,    
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрний дім ім. Горького» про визначення строку дії договору оренди земельної ділянки, скасування запису про державну реєстрацію договору оренди та стягнення упущеної вигоди за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрний дім ім. Горького» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрний дім ім. Горького» (далі – ТОВ «АД ім. Горького») про визначення строку дії договору оренди земельної ділянки, скасування запису про державну реєстрацію договору оренди та стягнення упущеної вигоди.
      Позивачка зазначала, що вона є власницею земельної ділянки S_1 на території АДРЕСА_1.
      6 вересня 2006 року вона уклала з TOB «АД ім. Горького» договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого передала в оренду вказану земельну ділянку на строк 10 років. Державну реєстрацію цього договору проведено лише 15 серпня 2008 року, хоча земельна ділянка передана орендареві 6 вересня 2006 року, про що сторони підписали акт прийому-передачі.
      13 червня 2015 року позивачка направила відповідачу лист-вимогу про припинення договору оренди земельної ділянки з 6 вересня 2016 року, проте відповіді не отримала. 
      Посилаючись на те, що моментом укладення зазначеного договору оренди земельної ділянки є дата його підписання сторонами – 6 вересня 2006 року, а державна реєстрація договору вказує на його чинність і не може змінювати моменту укладення договору, а також на те, що відповідач сплачує орендну плату в заниженому розмірі, позивачка просила визначити строк дії договору оренди земельної ділянки до 7 вересня 2016 року, скасувати запис про державну реєстрацію цього договору та стягнути з відповідача 8 тис. 730 грн 85 коп. упущеної вигоди за 2012–2014 роки.
      Сахновщинський районний суд Харківської області рішенням від 13 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
      Апеляційний суд Харківської області 9 березня 2016 року рішення суду першої інстанції змінив: виключив з мотивувальної частини рішення висновки щодо спливу строку дії договору оренди земельної ділянки, а саме: «Фактично відповідач використовує земельну ділянку з 6 вересня 2006 року і його строк дії відповідно спливає 6 вересня 2016 року, і відповідно з 7 вересня 2016 року договір оренди припиняє свою дію. Тому оскільки сторони дійшли згоди щодо істотних умов договору оренди земельної ділянки, скріпивши 6 вересня 2006 року договір своїми підписами, що і є моментом укладення договору. За таких обставин договір оренди земельної ділянки припиняє свою дію після закінчення 10-річного строку, який розпочинається з моменту його укладення, а не з моменту державної реєстрації, оскільки державна реєстрація вказує на чинність договорів (набрання юридичної сили) і не може змінювати момент їх укладення». В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. 
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 грудня 2016 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 9 березня 2016 року в частині виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновків щодо спливу строку дії договору оренди земельної ділянки скасувала, залишила в силі в цій частині рішення суду першої інстанції. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення упущеної вигоди залишено без змін. 
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року ТОВ «АД ім. Горького» просить скасувати цю ухвалу в частині вирішення вимог про визначення строку дії договору оренди земельної ділянки та залишити в силі в цій частині рішення Апеляційного суду Харківської області від 9 березня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 210, частини першої статті 638 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 18, 20 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин); невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
      На обґрунтування заяви ТОВ «АД ім. Горького» надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня, 8 вересня 2016 року, 25 липня 2016 року (дві ухвали) та постанови Верховного Суду України від 18 січня 2017 року.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ТОВ «АД ім. Горького» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки S_1 на території АДРЕСА_1.
      6 вересня 2006 року між ОСОБА_1 та TOB «АД ім. Горького» було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого позивачка надала зазначену земельну ділянку в оренду орендареві на строк 10 років. Земельна ділянка передана в користування орендарю згідно з актом прийому-передачі від 6 вересня 2006 року.
      Згідно з пунктом 3.1 указаного договору оренди земельна ділянка надається в оренду на строк 10 років, починаючи з моменту державної реєстрації цього договору.
      Відповідно до пункту 11.1 договору оренди земельної ділянки він набирає чинності після його державної реєстрації у встановленому чинним законодавством порядку. 
      15 серпня 2008 року проведена державна реєстрація цього договору.
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що моментом укладення договору оренди земельної ділянки є день його підписання (6 вересня 2006 року), тому цей договір припиняє дію після закінчення 10-річного строку, який починається з моменту його укладення, а не з моменту державної реєстрації, яка свідчить про набуття договором чинності (юридичної сили) і не може змінювати моменту укладення договору. Крім того, суд зазначив, що вимоги позивачки про необхідність визначення строку дії договору оренди земельної ділянки судовим рішенням безпідставні, оскільки такий строк визначений умовами договору; договірні відносини відповідача з іншими орендодавцями та їхня домовленість щодо розміру орендної плати не є упущеною вигодою позивачки, оскільки сторони у спірному договорі досягли згоди щодо розміру та порядку сплати орендної плати.
      Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині посилання на те, що моментом укладення договору оренди земельної ділянки є день його підписання сторонами, апеляційний суд виходив з того, що при укладенні цього договору сторони досягли згоди щодо початку дії його строку з моменту державної реєстрації (15 серпня 2008 року), тому строк його дії починається саме з цієї дати. В іншій частині апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.
      Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновків щодо спливу строку дії договору оренди земельної ділянки із залишенням у силі в цій частині рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з його висновком про те, що моментом укладення зазначеного договору оренди земельної ділянки є дата його підписання, а не дата його державної реєстрації. 
      Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня, 8 вересня 2016 року, 25 липня 2016 року (дві ухвали), постановлених в аналогічних справах за позовами фізичних осіб до ТОВ «АД ім. Горького» про визначення строку дії договорів оренди земельних ділянок, містяться висновки про те, що строк дії спірних договорів оренди земельних ділянок починається з моменту їх державної реєстрації, а не з моменту їх укладення, оскільки саме таку умову визначили сторони у відповідних пунктах цих договорів оренди. 
      У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року міститься правовий висновок про те, що строк дії спірного договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення. 
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 210, частини першої статті 638 ЦК України, статей 18, 20 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі – у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
      Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
      Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).
      Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
      Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов’язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».
      За змістом статей 18, 20 цього Закону (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.
      Отже, строк дії договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення. 
      Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов’язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.
      Саме такий по суті висновок міститься й у судових рішеннях суду касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння.
      Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року, на яку посилається заявник.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з пунктом 3.1 спірного договору оренди земельна ділянка надається в оренду на строк 10 років, починаючи з моменту державної реєстрації цього договору; відповідно до пункту 11.1 договору оренди земельної ділянки він набирає чинності після його державної реєстрації у встановленому чинним законодавством порядку. 
      З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що строк дії спірного договору оренди земельної ділянки починається з моменту державної реєстрації, оскільки при укладенні цього договору сторони досягли згоди щодо початку дії його строку саме з цього моменту. 
      Отже, рішення суду апеляційної інстанції, яке помилково скасував суд касаційної інстанції в частині виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновків щодо спливу строку дії договору оренди земельної ділянки, ухвалено відповідно до вимог частини першої статті 210, частини першої статті 638 ЦК України, статей 18, 20 Закону України «Про оренду землі» та правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 18 січня 2017 року.
      Таким чином, у справі, яка переглядається, суди першої та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми матеріального права, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення касаційного суду в частині вирішення вимог про визначення строку дії договору оренди земельної ділянки, ухваленого в цій справі, та залишення в силі в цій частині рішення суду апеляційної інстанції.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а:
       
      Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрний дім ім. Горького» задовольнити.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року скасувати в частині вирішення вимог про визначення строку дії договору оренди земельної ділянки, залишити в силі в цій частині рішення Апеляційного суду Харківської області від 9 березня 2016 року. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
       
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко    
      Я.М. Романюк 
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-422цс17
      Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
      Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).
      Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
      Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов’язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».
      За змістом статей 18, 20 цього Закону (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.
      Отже, строк дії договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення. 
      Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов’язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-422цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C9EEFE46693C1735C2258122002AE7D8
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
      1 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого    Лященко Н.П.,        
      суддів:    Гуменюка В.І.,
      Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, Вищого професійного училища № 25, треті особи: виконавчий комітет Хмельницької міської ради, служба у справах дітей Хмельницької міської ради, про скасування ордеру на житло, свідоцтва та приватизації, за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 липня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 25 квітня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, Вищого професійного училища № 25 (далі – ВПУ № 25) про визнання недійсними ордеру на житло, приватизації та свідоцтва про право власності на житло.
      Позивачка зазначала, що 22 листопада 2011 року ВПУ № 25 на ім’я ОСОБА_2 було видано ордер НОМЕР_1 на право зайняття квартири загальною площею 42,2 кв. м, яка складається з однієї кімнати за АДРЕСА_1, на сім`ю в складі однієї особи – сина ОСОБА_3. 
      Вказаний ордер є незаконним, оскільки його було видано директором ВПУ № 25 ОСОБА_4, а не виконавчим комітетом Хмельницької міської ради, як це передбачено ЖК УРСР.
      Крім того, було порушено порядок надання квартир, зокрема, позивачка перебувала на квартирному обліку з липня 1994 року за НОМЕР_2, а відповідачка перебувала на обліку з червня 1998 року за НОМЕР_3. Позивачка просила визнати недійсним ордер на житлове приміщення від 22 листопада 2011 року НОМЕР_1, виданий директором ВПУ № 25 на ім’я ОСОБА_2 на право зайняття квартири за АДРЕСА_1; визнати недійсною приватизацію зазначеної квартири на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_3, скасувати розпорядження ВПУ № 25 від 24 листопада 2011 року НОМЕР_4 про приватизацію спірної квартири на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3, скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 19 липня 2012 року, видане ВПУ № 25 на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3.
      Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 25 квітня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним ордер на житлове приміщення від 22 листопада 2011 року НОМЕР_1, виданий на підставі протокольного рішення НОМЕР_5 житлової комісії від 3 березня 2010 року директором ВПУ № 25 на ім’я ОСОБА_2 на сім’ю з 1 особи – ОСОБА_3, на право зайняття житлового приміщення – квартири за АДРЕСА_1; визнано недійсною приватизацію спірної квартири на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3; скасовано розпорядження ВПУ № 25 від 24 листопада 2011 року НОМЕР_4 про приватизацію спірної квартири на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3; скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 19 липня 2012 року, видане ВПУ № 25 на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 ЦПК України.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові, з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; а саме статті 59 ЖК УРСР, статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      Для підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2016 року.
      Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ВПУ № 25 ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірна квартира належала на праві власності ВПУ № 25 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13 вересня 2011 року. 22 листопада 2011 року директором ВПУ № 25 видано ордер за НОМЕР_1 ОСОБА_2 з сім’єю у складі одного чоловіка – її неповнолітнього сина ОСОБА_3, на право зайняття однокімнатної квартири за АДРЕСА_1.
      Ордер видано на підставі рішення житлової комісії ВПУ від 3 березня 2010 року.
      В подальшому на підставі розпорядження ВПУ № 25 від 24 листопада 2011 року за НОМЕР_4 спірна квартира була передана у власність ОСОБА_2 та її сина в рівних частках, які 19 липня 2012 року отримали відповідне свідоцтво про право власності на квартиру.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що порядок надання спірного жилого приміщення було порушено, спільне рішення адміністрації та профкому про надання житла ОСОБА_2 не приймалося, на затвердження виконкому не передавалося, ордер на квартиру видано не уповноваженим на це органом, що є підставою для визнання такого ордеру недійсним на підставі статті 59 ЖК УРСР.
      Разом з тим у справі за аналогічних обставин, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2016 року в якій надана заявником для порівняння, суд дійшов протилежних висновків та відмовив у задоволенні позовних вимог.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статті 59 ЖК УРСР, статті 15 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статей 52, 58 ЖК УРСР на підставі яких судом вирішено спір, жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради народних депутатів.
      На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
      Отже, зазначені норми закону регулюють забезпечення громадян жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду.
      Проте застосовуючи до спірних правовідносин зазначені норми закону, суди не врахували, що спірна квартира належала ВПУ ¹ 25 на праві приватної власності.
      Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
      Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд, він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
      Разом з тим суди не встановили та в рішенні не зазначили, які дії власником житла вчинені всупереч вимогам закону.
      Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
      Проте суд не зазначив, за захистом якого порушеного права ОСОБА_1 звернулася до суду, та не дав належної правової оцінки відповідним рішенням виконавчого комітету Хмельницької міської ради від 23 лютого 2000 року НОМЕР_6 (том 1 , а. с . 133) та від 27 серпня 2015 року НОМЕР_7 (том 1, а. с. 134-136).
      З огляду на наведене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що рішення, ухвалені в справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконними.
      За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 25 квітня 2016 року та рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді Верховного Суду України:
      В.І. Гуменюк
      Л.І. Охрімчук        
      Я.М. Романюк
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 березня 2017 року у справі
      № 6-2122цс16
      Відповідно до статей 52, 58 ЖК УРСР на підставі яких судом вирішено спір, жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради народних депутатів.
      На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Отже, зазначені норми закону регулюють забезпечення громадян жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду.
      Проте застосовуючи до спірних правовідносин зазначені норми закону, суди не врахували, що спірна квартира належала ВПУ ¹ 25 на праві приватної власності.
      Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
      Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд, він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
      Разом з тим суди не встановили та в рішенні не зазначили, які дії власником житла вчинені всупереч вимогам закону.
      Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
      Проте суд не зазначив, за захистом якого порушеного права позивачка звернулася до суду та не дав належної правової оцінки відповідним рішенням місцевих органів державної влади, наявних у матеріалах справи.
      Постанова від 1 березня 2017 року № 6-2122цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4DEC6F4557D4DA88C2258122004FD863
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      19 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., 
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
       
      за участю: ОСОБА_1, її представників – ОСОБА_2, ОСОБА_3, представника ОСОБА_4 – ОСОБА_5,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення частини будинку, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування запису про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, визнання недійсними та скасування свідоцтв на нерухоме майно на земельну ділянку, стягнення суми неотриманих доходів та відшкодування моральної шкоди, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки за заявою ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року,
      в с т а н о в и л а : 
      У червні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 4 вересня 2009 року вона придбала у ОСОБА_4 земельну ділянку площею S_1 га в межах належної продавцю земельної ділянки площею S_2 га, розташованої за АДРЕСА_1. Після відчуження земельної ділянки, ОСОБА_4 розпочав самочинне будівництво житлового будинку на своїй земельній ділянці, частину якого розташував на земельній ділянці, яка належить позивачці. 17 вересня 2013 року ОСОБА_4 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме на житловий будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1. 
      Посилаючись на те, що відповідач самовільно змінив межі сусідніх земельних ділянок і що частина збудованого ним будинку розташована поза межами його земельної ділянки, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним та скасувати свідоцтво на нерухоме майно, видане 3 червня 2013 року на ім᾿я ОСОБА_4 на земельну ділянку площею S_3 га, розташовану за АДРЕСА_1; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 17 вересня 2013 року на ім᾿я ОСОБА_4 на будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1; скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на зазначений житловий будинок; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 6 жовтня 2014 року на ім᾿я ОСОБА_4 на земельну ділянку площею S_4 га, розташовану за вказаною адресою; зобов᾿язати ОСОБА_4 за його рахунок усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою, що належить їй на праві власності, шляхом знесення частини будинку, розташованої на її земельній ділянці; стягнути з ОСОБА_4 на її користь неотриманий дохід у розмірі 550 тис. грн та моральну шкоду в розмірі 20 тис. грн. 
      ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсними державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого 17 жовтня 2006 року на ім᾿я ОСОБА_1, та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 4 вересня 2006 року, посилаючись на те, що земельна ділянка площею S_1 га, відчужена ОСОБА_1, не виділялась із загальної площі, належної йому земельної ділянки, на неї не видавався окремий державний акт на право власності на земельну ділянку, в самому договорі не зазначено точне місце її розташування та її межі. Крім того, вся технічна документація, виготовлена на земельну ділянку площею S_1 га, не відповідає вимогам законодавства. 
      Яремчанський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав недійсним та скасував свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 17 вересня 2013 року, видане на ім’я ОСОБА_4 на житловий будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1; скасував запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на зазначений будинок; визнав недійсним та скасував свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 6 жовтня 2014 року, видане ОСОБА_4 на земельну ділянку площею S_4 га, розташовану за АДРЕСА_1; зобов’язав ОСОБА_4 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 земельною ділянкою площею S_1 га, що належить їй на праві власності, шляхом знесення за його рахунок частини житлового будинку, розташованого на цій земельній ділянці. У решті позову суд відмовив. Відмовив також у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилив, рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2016 року залишив без змін.
      У січні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_4 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 376 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2016 року, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу 
      Суди установили, що згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 14 квітня 2005 року ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею S_2 га, розташованої за АДРЕСА_1.
      4 вересня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею S_1 га, розташованої за вказаною адресою.
      17 жовтня 2006 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку.
      27 листопада 2007 року ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею S_5 га.
      Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 3 червня 2013 року ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею S_3 га (т. 1, а.с. 56).
      7 червня 2013 року виготовлено технічний паспорт на житловий будинок НОМЕР_1 АДРЕСА_1, а 26 липня 2013 року зареєтровано декларацію про готовність об’єкта до експлуатації (т. 1, а.с. 66-77, 213-215).
      17 вересня 2013 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме на зазначений будинок.
      Поляницька сільська рада Яремчанської міської ради рішенням від 26 вересня 2014 року затвердила технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок у натурі, зокрема ОСОБА_4 – на земельну ділянку площею S_4 га (зі зміною конфігурації та площі з S_3 га на S_4 га), та затвердила акт узгодження меж зазначеної земельної ділянки (т. 2, а.с. 184, 200).
      6 жовтня 2014 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме на земельну ділянку площею S_4 га.
      Шевченківський районний суд м. Чернівці постановою від 19 жовтня 2015 року, яка набрала законної сили, визнав протиправним та скасував рішення Поляницької сільської ради Яремчанської міської ради від 26 вересня 2014 року щодо затвердження акта узгодження меж належної ОСОБА_4 земельної ділянки площею S_4 га, розташованої за АДРЕСА_1, а також технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж цієї земельної ділянки в натурі. 
      Залишаючи в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 здійснив самочинне будівництво житлового будинку, внаслідок чого порушено права ОСОБА_1 як власника суміжної земельної ділянки, тому на підставі частини четвертої статті 376 ЦК України частина такого будинку підлягає знесенню. Крім того, суд погодився з рішенням судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 у зв’язку з відсутністю підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та виданого на його підставі на ім’я ОСОБА_1 державного акта на право власності на земельну ділянку. 
      Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.
      На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_4 надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2013 року, 7 і 28 жовтня 2015 року. 
      У наданих для порівняння ухвалах від 6 березня 2013 року, 7 і 28 жовтня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що з урахуванням змісту статті 376 ЦК України у поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391цього Кодексу вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття усіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об’єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо цей об’єкт: 1) збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) збудований без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
      Будівництво вважається правомірним, якщо власник земельної ділянки чи землекористувач або інша особа одержали у встановленому містобудівельним законодавством порядку дозвіл на забудову.
      За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
      Згідно із частиною четвертою статті 376 ЦК України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
      З урахуванням змісту статті 376 ЦК України в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 цього Кодексу вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою.
      Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України та статті 3 ЦПК України.
      Таким чином, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від установленого, – вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
      Відповідно до частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. 
      Збудований об’єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України: а) якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; б) якщо така забудова порушує права інших осіб; в) якщо проведення перебудови об’єкта є неможливим; г) особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом рішення. 
      Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
      Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), допустиме лише за умови, якщо неможливо здійснити перебудову нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_4 збудував житловий будинок на земельній ділянці, яка належить йому на праві власності.
      ОСОБА_1 зазначає, що частина збудованого будинку розташована на належній їй на праві власності земельній ділянці.
      Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, передбачений статтею 391 ЦК України.
      Згідно з положеннями цієї статті власник майна має право вимагати усунення будь-яких порушень його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням володіння. 
      Підставою для подання позову згідно з цією нормою є вчинення третьою особою перешкод власнику, посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.
      Право власності має захищатися лише при доведеності самого факту його порушення із застосування наслідків, в тому числі і звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою. 
      У справі, яка переглядається, суди установили, що частина збудованого ОСОБА_4 житлового будинку порушує права ОСОБА_1 на користування належною їй на праві власності земельною ділянкою, тому така частина будинку підлягає знесенню.
      Отже, суди неправильно застосували до спірних правовідносин положення частини четвертої статті 376 ЦК України та не застосували положення статті 391 цього Кодексу, у зв’язку із чим дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для знесення самочинного будівництва, що призвело до ухвалення незаконного рішення.
      Крім того, вирішуючи питання про знесення нерухомого майна, суди в кожному випадку з’ясовують, яку частину земельної ділянки займає споруджена будівля, її розмір і конфігурацію, яка частина будівлі підлягає знесенню, чи не вплине знесення окремих конструктивних елементів будинку на його міцність і безпечність. За необхідності з’ясування питань, що виникають при розгляді справи і потребують спеціальних знань, суд має право призначити експертизу. 
      У справі, яка переглядається, місцевий суд, зобов᾿язуючи ОСОБА_4 знести частину самочинно збудованого будинку, залишив поза увагою опис цього об’єкта, не вказав, які саме приміщення слід знести, їх площу, площу самої будови та якого року вона споруджена, чи спірний об’єкт можна відокремити від інших споруд та чи не вплине знесення окремих його частин на міцність і безпечність самого будинку.
      Невстановлення вказаних обставин унеможливлює виконання такого рішення.
      Таким чином, для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.
      Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
      Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року, ухвала Апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2016 року та рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2016 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 квітня 2016 року та рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий: В.І. Гуменюк
      Судді:
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-129цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2FA6925B5CE1B111C22581160045B11C