ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о необходимости получения уведомления о повышении процентов, отказа во взыскании при моратории и обязательности оценки при обращении взыскания на ипотеку

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

8 сообщений в этой теме

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М.
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., 
Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання частково недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, 

в с т а н о в и л а :

У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 19 вересня 2007 року, унаслідок чого станом на 15 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 17 020 доларів США 87 центів, у рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок АДРЕСА_1, та виселити відповідача і всіх інших мешканців з указаної квартири. 

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у березні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому просила визнати кредитний договір від 19 вересня 2007 року недійсним у частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом, визнати дії банку щодо односторонньої зміни відсоткової ставки неправомірними й зобов’язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентної ставки, яка діяла на момент укладення цього договору.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку, без повідомлення та її згоди зміненим розмір відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % до 13,08 %, а потім до 12,58 % річних.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зімни в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитом за договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року, яка станом на 15 жовтня 2013 року складала 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті складало 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 центи – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 доларів США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (відсоткова складова), звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1 шляхом продажу цього будинку ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем за ціною, визначеною суб‘єктом оціночної діяльності, але не менше встановленої договором іпотеки.

У задоволенні решти первісного позову та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року залишено без змін.

У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року і передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку».

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року (справа № 6-28172св13) та постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12), 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15), 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. 

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США на споживчі цілі та 2 тис. 428 доларів США 57 центів на сплату страхових внесків строком до 18 вересня 2007 року зі сплатою 11,04 % річних.

Через неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 15 жовтня 2013 року складав 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті становило 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 цент – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 долар США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (процентна складова). 

На забезпечення цього договору 20 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_1.

Відсоткова ставка за користування кредитом у подальшому була змінена банком, а саме 25 листопада 2008 року – з 11,04 % на 13,08 %, а 27 вересня 2010 року – з 13,08 % на 12,58% річних.

Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача не може бути примусово відчужене; вимоги про виселення є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того є недоведеними, тому також задоволенню не підлягають. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що банк порушив передбачену кредитним договором процедуру зміни процентної ставки за користування кредитними коштами, оскільки відсутні докази належного повідомлення відповідачки про зміну розміру процентів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати майно без згоди власника). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладеним між сторонами кредитним договором передбачено право банку за певних умов змінювати розмір процентної ставки, чим і скористався позивач, а відповідачка прийняла таку пропозицію, продовжуючи погашати кредит з урахуванням нових розмірів процентної ставки.

Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення попередніх судів та передаючи справу на новий розгляд, зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, що передбачено вимогами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснення платежів за підвищеною відсотковою ставкою не свідчить про його належне повідомлення.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12) суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про протиправність дій банку щодо нарахування заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної процентної ставки, оскільки банк допустив порушення умов кредитного договору в частині неналежного повідомлення боржника про зміну процентної ставки, адже факт відправлення повідомлення про підвищення процентної ставки за кредитним договором в односторонньому порядку, без належних доказів отримання боржником такого повідомлення, є недостатнім для того, щоб вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміну умов кредитного договору.

У постановах Верховний Суд України від 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15) зазначив про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цим Законом призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення; чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права, тому, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону, а не відмовляти в позові. 

У постанові Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15) зауважено, що суд на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив у рішенні загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону.

Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) та статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 628 цього Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

У пункті 2.3.1 укладеного 19 вересня 2007 року між сторонами кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більш ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України (далі – НБУ) на момент укладення цього договору; зміни облікової ставки НБУ; зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банками України у відповідній валюті (за статистикою НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати набуття чинності зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у зазначеному порядку можливе в межах кількості пунктів, на яку збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США.

Аналогічні вимоги містять Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808.

За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 19 вересня 2007 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила) рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.

Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. 

З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. 

Судом не встановлено, чи банк повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом.

Крім того, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. 

Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 

7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. 

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). 

Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. 

Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. 

Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, відповідно до статті 217 ЦПК України зупиняє стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляє в позові. 

Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно зазначив, що чинність Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права кредитора, проте на порушення вимог статті 217 ЦПК України не вирішив питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. 

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом.

При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».

За таких обставин суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосуванні статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого рішення суду касаційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим. 

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. 

Ураховуючи викладене, ухвалені у справі рішення суду апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк

Правова позиція у справі № 6-82цс16

Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку.

Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. 

Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляти в позові.

Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повинна відповідати положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко

Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-82цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F7A5B07201AA7AB5C225808F003859D5

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

В этом решении ВСУ сделал сразу несколько выводов. Во-первых ВСУ в очередной раз указал, что для повышения процентной ставки по потребительскому кредиту, хоть такое условие и предусмотрено договором, однако необходимым условием является надлежащее уведомление стороны. При этом не только направление почтового уведомление, а необходимо его получение заемщиком. Во-вторых, ВСУ опять указал на невозможность исполнения решения относительно обращения взыскания на ипотеку даже путем продажи от своего имени во время действия моратория.В третьих, ВСУ вновь указал судам на необходимость предоставления в суд оценки и только исключительно согласно нее обязательного указания первоначальной цены продажи, если даже речь идет о продаже от имени ипотекодержателя любому лицу.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Хорошее решение.

Что-то последнее время часто начали попадаться боле-мене приличные постановы ВСУ.

Или у банков бабла стало меньше...или шото в лиси здохло...

ЗЫ- эти бы позиции с 2010 г. в практику...

А то пустили по миру туеву хучу народу, а через 8 лет раздуплились... Правознавци хреновы

Еще никто не дополз до ст.19 ЗУ об Ипотеке. Так по ходу 90% ипотек рухнет.

По сути, это аналог ч.1 ст.559 в плане имущесвтенного поручителя.

И по 4/559 ЦК, где в теч. года порука все. Ведь в 99% догворов порука - до выполнения. В КД - дейсвтие до полного исполнения.

Пленум от 30.3.2012 сделал первый шаг, напейсал что не бывает такого срока "до выполнения"... Но дальше дело не пошло, почему то...

А так по этому году ужеб все поручители гуляли.

Я то пишу это, но судьи в упор не видят написанного. По этому году у меня не получилось снести ни одну поруку. Сносим по другому, но обидно...да...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
43 минуты назад, Obelix сказал:

ЗЫ- эти бы позиции с 2010 г. в практику...

А то пустили по миру туеву хучу народу, а через 8 лет раздуплились... Правознавци хреновы

Вот вот, такое чувство, что они знают всё и понимают, но специально дают фору банкам в судах, а сейчас когда уже шквал спадать начинает по таким делам, они тут как тут с правовой позицией правильной....

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Вот вот.))


Это многим... как положить антибиотик в гроб умершему от пневмонии.

 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
26 минут назад, Obelix сказал:

Вот вот.))
Это многим... как положить антибиотик в гроб умершему от пневмонии.

Я всё жду когда они уже займутся оригиналами письменных доказательств по кредитным правоотношениям... Наверное когда уже все дела закончатся... )))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Я вытягиваю через экспертизу...

Ессно что вытягивается ))

. Пока ни разу не принесли чего просил эксперт.

 

При этом заметь, банку сходит с рук все - и отсутствие доказательсвт, и не явка в суд, и 150 ошибок в иске, и адреса хз какие...

Зато когда я подал иск, мне его завернули т.к. не был указан индекс третьей стороны ))

А потом еще раз, т.к. суду не была понятна суть спора ))

И суд три раза вызывал умершего на суд, хотя с первого раза адресный стол сказал что тот зажмурился ))

Карочи, цирк с конями)

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
53 минуты назад, Obelix сказал:

Я вытягиваю через экспертизу...

Я тоже... Это игра в ва-банк, но приходится на это идти, из-за невменяемости судей...

54 минуты назад, Obelix сказал:

При этом заметь, банку сходит с рук все - и отсутствие доказательсвт, и не явка в суд, и 150 ошибок в иске, и адреса хз какие...

Зато когда я подал иск, мне его завернули т.к. не был указан индекс третьей стороны ))

А потом еще раз, т.к. суду не была понятна суть спора ))

И суд три раза вызывал умершего на суд, хотя с первого раза адресный стол сказал что тот зажмурился ))

Карочи, цирк с конями)

Да такой же цирк и у меня... Он наверное повсеместно... Мне вот интересно у судей наверное какие то тренинги проводятся по этому поводу... Всё внимательно слушают и выносят решение какое задумали...

И решения и судебные приказы на умерших имеются...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Номер провадження 2/754/414/17
      Справа №754/7694/16-ц
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      09 лютого 2017 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:
      головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В.
      за участю секретаря - Макас Л.О.
      розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості, -
      ВСТАНОВИВ:
      Позивач ПАТ "Укрсоцбанк" звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, мотивуючи свої вимоги тим, що 29.08.2006 року між Банком та відповідачкою був укладений Договір кредиту № 08-038/401к, відповідно до якого відповідачка отримала кредит у розмірі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення боргу не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. Банк свої зобов"язання виконав належним чином, надавши кредитні кошти, якими відповідачка користувалася, але при цьому відповідачка належним чином умови Договору не виконує, у зв"язку з чим виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн. На підставі викладеного позивач звертається до суду з даним позовом, в якому просить стягнути з відповідачки ОСОБА_1 на користь Банку заборгованість за договором у розмірі 1233419, 62 грн. та судові витрати по справі.
      Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 29.09.2016 року до участі у справі притягнуто ОСОБА_2.
      Представник позивача у судовому засіданні повністю підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити. Також зазначив, що заперечує проти застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважає дану заяву безпідставною.
      У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 та її представник позовні вимоги не визнали, подали заяву про застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважають, що він пропущений. На підставі викладеного відповідачка та її представник просили у задоволенні позову відмовити.
      Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з"явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності третьої особи, за наявних у справі матеріалів.
      Вислухавши пояснення представника позивача, відповідачки, представника відповідачки, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" не підлягають задоволенню з наступних підстав.
      В судовому засіданні встановлено, що 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та відповідачкою ОСОБА_1 був укладений Договір кредиту № 08-038/401к.
      Відповідно до умов даного Договору відповідачка отримала у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти з максимальним лімітом заборгованості в сумі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 29.08.2026 року.
      18.07.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року.
      26.12.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних.
      В забезпечення виконання зобов"язань за Договором кредиту 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2 був укладений Договір поруки, відповідно до умов якого поручитель ОСОБА_2 зобов"язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов"язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених Договором кредиту.
      Банк виконав свої зобов"язання за Договором кредиту, надавши позичальнику кредитні кошти в сумі та на умовах, передбачених Договором, що підтверджується випискою по рахунку, заявою на видачу готівки.
      Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов?язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов?язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування.
      Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначеній родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Згідно із ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов"язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      Як вказує у позовних вимогах Банк, позичальник припинив належним чином виконувати свої грошові зобов"язання за кредитним договором, а саме здійснювати щомісячні обов"язкові платежі відповідно до сум та в строки, передбачені умовами Договору.
      У своїх запереченнях щодо позову відповідачка вказує про те, що перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року, а тому вважає, що саме з цієї дати і повинен рахувати строк позовної давності для звернення позивача до суду з даним позовом.
      Згідно із ст. 525, 526 ЦК України зобов?язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов?язання не допускається.
      Частиною 1 статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов"язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов"язання, на вимогу кредитора зобов"язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом.
      Згідно із ст. 629 ЦК України Договір є обов"язковим для виконання сторонами.
      Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Згідно із вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлено обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.
      Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що через порушення умов Договору у відповідачки станом на 01.04.2016 року виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн., що підтверджується відповідним розрахунком.
      Але ж відповідно до вимог ст. 3, 8 Конституції України, якими продекларовано, що відповідно до принципу верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави, загальних засад цивільного законодавства, прописаних у ст. 3 ЦК України, щодо свободи договору, справедливості, добросовісності та розумності, з порушенням ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо заборони включення до договору споживчого кредитування несправедливих умов, ознакою та наслідком яких став істотний дисбаланс договірних прав та обов"язків на шкоду споживача.
      Оскільки умовами Кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов"язання, які деталізують обов"язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіку платежів до 29 числа кожного місяця) та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов"язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.
      Відповідно до графіку погашення заборгованості, встановленого п. 1.1.1 Договору, позичальник мав щомісяця сплачувати по 29 число кожного місяця 582, 00 доларів США.
      Як вбачається з розрахунку заборгованості, перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року.
      Враховуючи те, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений , згідно графіку платежів по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення - 30.04.2007 року.
      Оскільки за умовами Договору погашення кредиту повинно здійснюватися відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов"язань.
      Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 року у справі № 6-116цс13.
      Так, у постанові Верховний Суд зробив висновок щодо застосування ст.. 261, 530, 631 ЦК України і зазначив, зокрема, про наступне: "Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов"язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатися залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов"язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислювати з моменту настання строку погашення чергового платежу".
      Відповідно до принципу верховенства права, через призму ст. 3 Конституції України, людина та її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. За визначенням Конституційного Суду України у постановлених ним рішенням, верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується законодавством як однією з його форм, включаючи інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї, які легітимовані суспільством та відповідають ідеології справедливості.
      Зазначені принципи справедливості, добросовісності, рівності та свободи у відносинах споживчого кредитування в повній мірі знайшли своє відображення у ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів".
      Положеннями ст. 42, 92 Конституції України визначено, що громадянам України гарантовано, що держава захищає права споживачів, здійснюючи контроль за якістю і безпечністю усіх видів послуг та, встановлюючи законами України засади створення та функціонування грошового та кредитного ринків, має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Враховуючи те, що споживач фінансових послуг фактично є слабким суб"єктом економічних відносин, держава забезпечує його захист, а також рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору.
      Наведений підхід до правовідносин у сфері споживчого кредитування прописано і Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2013 року № 7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань".
      Міжнародними актами і, зокрема, Резолюцією Генеральної асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 09.04.1985 року № 39/248 констатовано, що споживачі здебільшого знаходяться в нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти, купівельної спроможності та виходячи з важливості сприяння справедливому, рівноправному та усталеному економічному і соціальному розвитку, сформульовано керівні принципи для захисту інтересів споживачів, серед яких визначено сприяння у боротьбі зі шкідливою діловою практикою підприємств, яка негативно відбивається на споживачах.
      Хартією захисту споживачів, ухваленою 25 сесією консультативної асамблеї Європейського союзу у 1973 році за № 543 передбачено, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, оскільки споживачу під час укладення кредитного договору об"активно бракує знань для здійснення правильного вибору послуг із запропонованих на ринку та оцінки укладеного договору.
      Крім того, слід зазначити, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
      Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
      Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
      При цьому у законодавстві визначаються різні поняття: такі як "строк дії договору" та "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України).
      Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
      Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України).
      Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
      Як вже зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов'язань.
      Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
      Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України.
      У зв"язку з тим, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення, який настав 30.04.2007 року.
      Таким чином, починаючи з травня 2007 року позивач фактично знав про своє порушене право, проте не заявляв про це, і саме з цього моменту починається перебіг позовної давності, як щодо основного зобов"язання, так і до застосування відсотків за його користування та інших, передбачених договором сум.
      Виходячи з наведеного вище, строку позовної давності щодо даних позовних вимог сплинув 01.05.2010 року, а звернувся Банк до суду лише у червні 2016 року.
      Відповідно до п. 31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 "Про застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув.
       Під час розгляду даної справи відповідачкою було подано заяву про застосування строку позовної давності до даних позовних вимог.
      Отже, виходячи з вищенаведених норм діючого законодавства та встановлених по справі обставин, суд приходить до висновку, що є всі підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду з даним позовом.
      Аналогічна правова позиція викладені і у постановах Верховного Суду України від 19.03.2014 року у справі № 6-14цс14, від 17.09.2014 року у справі № 6-95цс14, від 01.10.2014 року у справі № 6-134цс14, від 22.10.2014 року у справі № 6-127цс14, від 30.09.2015 року у справі № 6-154цс14.
      Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
      Так, у своїх рішеннях Європейський Суд вказує про те, що обмеження позовної давності служить законним цілям встановлення правової визначеності та остаточності. Вона захищає потенційних відповідачів від прострочених позовів, які буде тяжко заперечити, та несправедливості, яка може мати місце, якщо суд буде змушений ухвалити рішення щодо подій, які відбулися у віддаленому минулому, спираючись на докази, які могли стати недостовірними та неповними внаслідок давності.
      Суд також нагадує юриспруденцію, відповідно до якої сам факт, що претензії заявника мають строк давності, не створює жодної проблеми з точки зору Конвенції. Інститут строків давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати правову певність, встановлюючи межу для дій або ж перешкоджаючи несправедливості, яка могла б бути скоєна, якби суди мали ухвалювати рішення щодо подій, які відбули у далекому минулому.
      Також Суд нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави. Тому, на думку Суду, держава має позитивне зобов»язання захищати громадянина і, таким чином, передбачати обов»язок для банків, з урахуванням негавтиних нслідків, які може мати строк давності, повідомляти власника неактивного рахунку про наближення спливу строку давності, і надати йому можливість перервати перебіг строку давності, здійснивши, наприклад, операцію на рахунку. Відсутність обов»язковості такого повідомлення ризикує порушити справедливий баланс між вимогами загального інтересу громади і імперативами захисту основоположних прав особи.
      Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Банку є безпідставними та необґрунтованими, а тому такими, що не підлягають задоволенню.
      На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, ст. 203, 215, 257, 267, 526, 527, 530, 1050, 1054 ЦК України, -
      ВИРІШИВ:
      У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості - відмовити.
      Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення.
      Головуючий:
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64824777
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
      № справи 752/16524/13-ц
      № апеляційного провадження:22-ц/796/1051/2017
      Головуючий у суді першої інстанції: Колдіна О.О.
      Доповідач у суді апеляційної інстанції: Лапчевська О.Ф.
      УХВАЛА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 лютого 2017 року
      колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі:
      Головуючого - судді Лапчевської О.Ф.
      Суддів Левенця Б.Б., Мазурик О.Ф.
      при секретарі Гоін В.С.
      за участю: представника позивача ОСОБА_5,
      представника відповідача ОСОБА_6,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович Оксани Дмитрівни на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року
      у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_8, третя особа: орган опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення коштів,-
      ВСТАНОВИЛА:
      Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. /т. 2 а.с. 161-167/
      Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Універсал Банк» - Нарапович О.Д. подала апеляційну скаргу на рішення суду посилаючись на його незаконність та необґрунтованість. Вважає, що суд першої інстанції прийшов помилкового висновку щодо неналежності обраного позивачем способу захисту прав та відповідно допустив неправильне застосування положень ЗУ «Про мораторій». З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення позову в повному обсязі.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02 лютого 2016 року позов задоволено /т.2 а.с.237-239/.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, оскільки не враховано фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснено останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості. 
      Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення залишенню без змін на підставі наступного.
      Судом встановлено, що 29 жовтня 2007 р. між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_8 був укладений кредитний договір № 005-2900/840-0403, відповідно до умов якого Банк надав останній на придбання нерухомого майна (двокімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 58.4 кв.м., житловою площею 33,8 кв.м.) кредит в розмірі 203 877 доларів США зі сплатою 12, 45% річних та строком користування до 10.10.2037 р.
      27 січня 2009 р., 15 червня 2009 р., 14 липня 2009 р., 15 липня 2010 р., 12 серпня 2010 р., 15 квітня 2011 р., 22 квітня 2011 р., 15 квітня 2012 р. та 10 травня 2012 р. між Банком та ОСОБА_8 укладалися додаткові угоди до Кредитного договору, якими узгоджувалася зміна розміру плати за користування кредитом: з 15.07.2008 р. по 26.01.2009 р. - 12,45% річних, з 27.01.2009 р. по 14.06.2009 р. - 9,42% річних, з 15.06.2009 р. по 14.06.2010 р. - 4,15% річних, з 15.06.2010 р. по 14.07.2010 р. - 15,51% річних, з 15.07.2010 р. по 14.04.2011 р. - 5,34% річних, з 15.04.2011 р. по 14.04.2012 р. - 3,39% річних, з 15.04.2012 р. по 14.04.2013 р. - 7,00%, а починаючи з 15.04.2013 р. - 18,35% річних.
      В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 29 жовтня 2007 р. між Банком та ОСОБА_8 було укладено Договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстраційним №6561, відповідно умов якого Позичальник передала в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, яка належить Іпотекодавцю на праві власності на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстровим №142к і зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за реєстраційним №2451139.
      Позивач виконав свої зобов'язання у повному обсязі, видавши відповідачу кредитні кошти шляхом банківського переказу на рахунок НОМЕР_1, що підтверджується випискою по рахунку та заявою про видачу готівки №005В501073020002 від 29.10.2007 р.
      Позичальник належним чином не виконала умови Кредитного договору, внаслідок чого станом на 23.02.2015 р. наявна заборгованість в розмірі 280735,10 доларів США, з яких: заборгованість по кредиту - 201416,90 доларів США, заборгованість за відсотками - 79110,49 доларів США, підвищені відсотки - 207,71 доларів США.
      Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вірно керувався вимогами ЗУ «Про іпотеку» та Іпотечним договором, якими визначений порядок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки, що є одним із способів звернення стягнення, визначених законом. Встановивши, що матеріали справи не містять доказів, що Іпотекодержатель надсилав на адресу Іпотекодавця рекомендованим листом повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, в якому було б зазначено, який із способів задоволення вимог Іпотекодержателя застосовується Іпотекодержателем для задоволення своїх вимог, в матеріалах справи відсутні відомості, що позивач звертався до Реєстраційної служби з заявою про реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі письмового застереження і йому було відмовлено, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що недотримання позивачем досудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього, суперечить положенням Іпотечного договору, укладеного між сторонами, положенням ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» та ст. 3 ЦПК України.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02.02.2016 р., рішення суду першої інстанції скасовано, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_8 за Кредитним договором № 005-2900\840-0403 від 29.10.2007р. в сумі 280 735 дол. 10 центів США звернуто стягнення на предмет іпотеки, виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено на період дії ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14.09.2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки всупереч нормам ст. ст. 212-214, 303 ЦПК України апеляційний суд не встановив у повному обсязі фактичні обставини, що мають значення для справи, не дотримався вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, зокрема не встановив фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснив останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості, а також наслідки невчинення вказаних процесуальних дій.
      Так, на виконання вимог, встановлено, що судом першої інстанції було прийнято розрахунок, долучений до заяви про збільшення позовних вимог / т. 1 а.с. 76-78/, відповідачем ОСОБА_8 надано копії заявок про переказ готівки / т. 1 а.с. 184-235/, однак власного розрахунку не надано, від клопотання про призначення експертизи відповідач відмовилась, за поясненнями, наданими суду апеляційної інстанції представником, співставити суми, вказані в розрахунку та суми здійснених проплат не вбачається можливим.
      Крім того, судом першої інстанції обґрунтованого відмовлено у задоволенні позову, у зв'язку з наявним в договорі порядком позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Так, відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".
      Так, відповідно до п. 5.2 договору іпотеки від 29.10.2007 р. у разі порушення зобов'язання, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя з вказівкою на спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені ЗУ «Про іпотеку». / т. 1 а.с. 113/
      Відповідно до вимоги у матеріалах справи / т. 1 а.с. 135/ банком повідомлено, що стягнення заборгованості буде здійснюватись на власний розсуд, одним із способів, визначених законом та договором іпотеки, крім того, судом першої інстанції представнику позивача надавалась можливість надати підтвердження про направлення досудової вимоги. / т. 1 а.с. 84/
      Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.
      При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). / правові позиції №6-1851цс15 від 30.03.16 р., № 6-2457цс16 від 2.11.2016 року.
      Так, встановивши наявність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, відсутність звернення банку для здійснення реєстрації права власності на предмет іпотеки, відсутність чіткої вимоги щодо позасудового врегулювання спору, що передбачено умовами договору іпотеки, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмов у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх передчасністю та недотриманням порядку, визначеного іпотечним договором.
      Доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції положень ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», колегія суддів не приймає до уваги, оскільки основна норма права, за якою відмовлено у позові застосована правильно у зв'язку з чим застосування ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не впливає на правильність рішення суду першої інстанції, прийнятого по суті вимог.
      Відповідно до ч.1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -
      У Х В А Л И Л А:
      Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович ОксаниДмитрівни - відхилити.
      Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2016 року - залишити без змін.
      Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
      Головуючий: Судді:
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64747819
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Донецької області від 2 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У травні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 22 червня 2007 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 59 тис. 262 грн 52 коп. зі строком повернення до 22 червня 2014 року.
      Посилаючись на зазначені обставини та неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 15 травня 2015 року утворилася заборгованість у сумі 216 тис. 78 грн 48 коп., з яких: 37 тис. 170 грн 64 коп. – заборгованість за кредитом, 56 тис. 661 грн 25 коп. – відсотки за користування кредитом, 2 тис. 417 грн 76 коп. – комісія за користування кредитом, 119 тис. 828 грн 23 коп. – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, – позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості.
      Артемівський міськрайонний суд Донецької області рішенням від 20 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» відмовив.
      Апеляційний суд Донецької області 2 березня 2016 року рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 20 січня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» задовольнив: стягнув на його користь із ОСОБА_1 заборгованість у сумі 216 тис. 78 грн 48 коп., з яких: 37 тис. 170 грн 64 коп. – заборгованість за кредитом, 56 тис. 661 грн 25 коп. – відсотки за користування кредитом, 2 тис. 417 грн 76 коп. – комісія за користування кредитом, 119 тис. 828 грн 23 коп. – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, а також вирішив питання розподілу судових витрат.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 серпня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Донецької області від 2 березня 2016 року залишила без змін.
      1 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування норм матеріального права, а саме положень статті 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (далі – Закон № 1669-VII), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, а також на постанову Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року.
      У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області 2 березня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.
      Суд апеляційної інстанції установив, що 22 червня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 59 тис. 262 грн 52 коп. зі строком повернення до 22 червня 2014 року.
      ОСОБА_1 не виконав своїх зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ «Приватбанк» утворилася заборгованість.
      Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з наявності підстав для стягнення з ОСОБА_1 в судовому порядку заборгованості за кредитним договором, у тому числі відсотків, комісії та інших платежів.
      У постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року (№ 6-2003цс15) міститься висновок про те, що відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
      У наданій для порівняння ухвалі від 11 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог банку в частині стягнення пені та штрафів, нарахованих за кредитним договором, посилаючись на те, що боржник проживає у місті, яке належить до переліку населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція, а відповідно до вимог статті 2 Закону № 1669-VII на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов’язань за кредитними договорами та договорами позики.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 2 Закону № 1669-VII у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам – підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція.
      Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції.
      Звертаючись до суду з позовом ПАТ КБ «Приватбанк» просило стягнути заборгованість за кредитним договором з ОСОБА_1, який проживає у м. Артемівську (нині – Бахмут) Донецької області.
      Місто Артемівськ входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року № 1053-р, дію якого призупинено розпорядженням від 5 листопада 2014 року № 1079-р, а також визнано таким, що втратило чинність, розпорядженням від 2 грудня 2015 року № 1275-р.
      Крім того, місто Артемівськ входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 року № 1275-р.
      Згідно з позовними вимогами та розрахунком заборгованості за кредитним договором, укладеним 22 червня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк», останній просив стягнути суму заборгованості за цим договором, яка складається з тіла кредиту, відсотків і комісії за користування кредитом та пені за несвоєчасність виконання зобов’язань.
      При цьому позивач обчислив заборгованість у період з 2007 до 2015 року.
      Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, при обчисленні розміру стягуваної заборгованості за кредитним договором не врахував вимог статті 2 Закону № 1669-VII.
      З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.
      Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.
      Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
      З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області 2 березня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді: Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-2879цс16
      Відповідно до статті 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам – підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція.
      Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції.
      Отже, при обчисленні розміру стягуваної заборгованості за кредитними договорами з громадян України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, суди повинні враховувати вимоги статі 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 13 березня 2017 року № 6-2879цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E02AD071463CA531C22580E60052FF69
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      1 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого  Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П.,
      Романюка Я.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальність «Н2О», про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року,
      в с т а н о в и л а :
      У лютому 2011 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Бізнес Стандарт» (далі – ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Таскомбанк» (далі – ПАТ «Таскомбанк»), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. 
      Позивач зазначав, що 28 грудня 2007 року між Акціонерним банком «ТАС-Бізнесбанк» (далі – АБ «ТАС-Бізнесбанк»), правонаступником якого є ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт», і товариством з обмеженою відповідальністю «Н2О» (далі – ТОВ «Н2О») укладено кредитний договір, за яким банк надав товариству кредит у розмірі 2 млн 995 тис. грн та 205 тис. 900 доларів США зі сплатою 14,5 % річних у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором, строком до 25 грудня 2009 року.
      З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальником за кредитним договором між АБ «ТАС-Бізнесбанк» і ОСОБА_1 28 грудня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким вона передала банку в іпотеку адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів АДРЕСА_1 вартістю 4 млн 359 тис. грн. 
      Посилаючись на те, що ТОВ «Н2О» зобов’язання за кредитним договором не виконало, унаслідок чого станом на 1 жовтня 2010 року виникла заборгованість у розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки – зазначений адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів шляхом реалізації його на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», а отримані від реалізації грошові кошти спрямувати на погашення заборгованості за кредитним договором.
      Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 1 червня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року, позовні вимоги ПАТ «Таскомбанк» задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки, а саме адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів загальною площею 887,30 кв. м АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження»; отримані від реалізації предмета іпотеки грошові кошти спрямував на погашення заборгованості за кредитним договором від 28 грудня 2007 року в розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп. на користь ПАТ «Таскомбанк». 
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 березня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року ОСОБА_1 просить скасувати ці судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку». 
       
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію постанови Верховного Суду України від 8 червня 2016 року.
       
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
       
      За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
       
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 грудня 2007 року між АБ «ТАС-Бізнесбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт», і ТОВ «Н2О» укладено кредитний договір, за яким банк надав товариству кредит у розмірі 2 млн 995 тис. грн та 205 тис. 900 доларів США зі сплатою 14,5% річних у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором, строком до 25 грудня 2009 року.
      З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальником за кредитним договором між АБ «ТАС-Бізнесбанк» і ОСОБА_1 28 грудня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким вона передала банку в іпотеку адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів АДРЕСА_1 вартістю 4 млн 359 тис. грн. 
      ТОВ «Н2О» зобов’язання за кредитним договором не виконало, унаслідок чого станом на 1 жовтня 2010 року виникла заборгованість у розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп. 
      Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Таскомбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник не виконав узятих на себе зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість, тому іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до положень статей 12, 33, 39, 41 Закону України «Про іпотеку». При цьому суд звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження». 
       
      Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року міститься висновок про те, що посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.
       
      Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку». 
       
      Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
       
      Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
      Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.
      За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.
      Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.
      Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». 
      Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15).
      У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». 
      Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».
       
      З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.
       
      Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». 
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Стосовно інших наведених у заяві ОСОБА_1 доводів, зокрема щодо нікчемності кредитного договору від 28 грудня 2007 року; відсутності повноважень у позивача на здійснення валютних операцій з надання коштів в іноземній валюті в позику, у тому числі на умовах кредиту; неповідомлення ОСОБА_1 рекомендованим листом про невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, слід зазначити, що ці доводи не вважаються підставою для перегляду судових рішень, оскільки заявниця не навела передбачених статтею 355 ЦПК України підстав для подання заяви про перегляд судових рішень у частині вказаних доводів та не надала копій відповідних різних за змістом судових рішень або постанов Верховного Суду України. 
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
       
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої 
      статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук
      Судді
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-2284цс16
       
      Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
      Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.
      За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.
      Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.
      Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». 
      Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15).
      У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». 
      Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 1 березня 2017 року № 6-2284цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F54B1B6919D39C0BC22580E300344064