ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о необходимости получения уведомления о повышении процентов, отказа во взыскании при моратории и обязательности оценки при обращении взыскания на ипотеку

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ANTIRAID    1 936

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М.
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., 
Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання частково недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, 

в с т а н о в и л а :

У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 19 вересня 2007 року, унаслідок чого станом на 15 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 17 020 доларів США 87 центів, у рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок АДРЕСА_1, та виселити відповідача і всіх інших мешканців з указаної квартири. 

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у березні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому просила визнати кредитний договір від 19 вересня 2007 року недійсним у частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом, визнати дії банку щодо односторонньої зміни відсоткової ставки неправомірними й зобов’язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентної ставки, яка діяла на момент укладення цього договору.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку, без повідомлення та її згоди зміненим розмір відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % до 13,08 %, а потім до 12,58 % річних.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зімни в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитом за договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року, яка станом на 15 жовтня 2013 року складала 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті складало 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 центи – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 доларів США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (відсоткова складова), звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1 шляхом продажу цього будинку ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем за ціною, визначеною суб‘єктом оціночної діяльності, але не менше встановленої договором іпотеки.

У задоволенні решти первісного позову та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року залишено без змін.

У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року і передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку».

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року (справа № 6-28172св13) та постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12), 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15), 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. 

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США на споживчі цілі та 2 тис. 428 доларів США 57 центів на сплату страхових внесків строком до 18 вересня 2007 року зі сплатою 11,04 % річних.

Через неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 15 жовтня 2013 року складав 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті становило 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 цент – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 долар США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (процентна складова). 

На забезпечення цього договору 20 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_1.

Відсоткова ставка за користування кредитом у подальшому була змінена банком, а саме 25 листопада 2008 року – з 11,04 % на 13,08 %, а 27 вересня 2010 року – з 13,08 % на 12,58% річних.

Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача не може бути примусово відчужене; вимоги про виселення є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того є недоведеними, тому також задоволенню не підлягають. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що банк порушив передбачену кредитним договором процедуру зміни процентної ставки за користування кредитними коштами, оскільки відсутні докази належного повідомлення відповідачки про зміну розміру процентів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати майно без згоди власника). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладеним між сторонами кредитним договором передбачено право банку за певних умов змінювати розмір процентної ставки, чим і скористався позивач, а відповідачка прийняла таку пропозицію, продовжуючи погашати кредит з урахуванням нових розмірів процентної ставки.

Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення попередніх судів та передаючи справу на новий розгляд, зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, що передбачено вимогами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснення платежів за підвищеною відсотковою ставкою не свідчить про його належне повідомлення.

У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12) суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про протиправність дій банку щодо нарахування заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної процентної ставки, оскільки банк допустив порушення умов кредитного договору в частині неналежного повідомлення боржника про зміну процентної ставки, адже факт відправлення повідомлення про підвищення процентної ставки за кредитним договором в односторонньому порядку, без належних доказів отримання боржником такого повідомлення, є недостатнім для того, щоб вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміну умов кредитного договору.

У постановах Верховний Суд України від 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15) зазначив про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цим Законом призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення; чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права, тому, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону, а не відмовляти в позові. 

У постанові Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15) зауважено, що суд на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив у рішенні загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону.

Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) та статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 628 цього Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

У пункті 2.3.1 укладеного 19 вересня 2007 року між сторонами кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більш ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України (далі – НБУ) на момент укладення цього договору; зміни облікової ставки НБУ; зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банками України у відповідній валюті (за статистикою НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати набуття чинності зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у зазначеному порядку можливе в межах кількості пунктів, на яку збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США.

Аналогічні вимоги містять Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808.

За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 19 вересня 2007 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила) рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.

Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. 

З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. 

Судом не встановлено, чи банк повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом.

Крім того, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. 

Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 

7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. 

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). 

Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. 

Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. 

Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, відповідно до статті 217 ЦПК України зупиняє стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляє в позові. 

Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно зазначив, що чинність Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права кредитора, проте на порушення вимог статті 217 ЦПК України не вирішив питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. 

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом.

При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».

За таких обставин суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосуванні статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого рішення суду касаційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим. 

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. 

Ураховуючи викладене, ухвалені у справі рішення суду апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк

Правова позиція у справі № 6-82цс16

Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку.

Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. 

Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляти в позові.

Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повинна відповідати положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко

Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-82цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F7A5B07201AA7AB5C225808F003859D5

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
ANTIRAID    1 936

В этом решении ВСУ сделал сразу несколько выводов. Во-первых ВСУ в очередной раз указал, что для повышения процентной ставки по потребительскому кредиту, хоть такое условие и предусмотрено договором, однако необходимым условием является надлежащее уведомление стороны. При этом не только направление почтового уведомление, а необходимо его получение заемщиком. Во-вторых, ВСУ опять указал на невозможность исполнения решения относительно обращения взыскания на ипотеку даже путем продажи от своего имени во время действия моратория.В третьих, ВСУ вновь указал судам на необходимость предоставления в суд оценки и только исключительно согласно нее обязательного указания первоначальной цены продажи, если даже речь идет о продаже от имени ипотекодержателя любому лицу.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Obelix    2 112

Хорошее решение.

Что-то последнее время часто начали попадаться боле-мене приличные постановы ВСУ.

Или у банков бабла стало меньше...или шото в лиси здохло...

ЗЫ- эти бы позиции с 2010 г. в практику...

А то пустили по миру туеву хучу народу, а через 8 лет раздуплились... Правознавци хреновы

Еще никто не дополз до ст.19 ЗУ об Ипотеке. Так по ходу 90% ипотек рухнет.

По сути, это аналог ч.1 ст.559 в плане имущесвтенного поручителя.

И по 4/559 ЦК, где в теч. года порука все. Ведь в 99% догворов порука - до выполнения. В КД - дейсвтие до полного исполнения.

Пленум от 30.3.2012 сделал первый шаг, напейсал что не бывает такого срока "до выполнения"... Но дальше дело не пошло, почему то...

А так по этому году ужеб все поручители гуляли.

Я то пишу это, но судьи в упор не видят написанного. По этому году у меня не получилось снести ни одну поруку. Сносим по другому, но обидно...да...

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Bolt    5 420
43 минуты назад, Obelix сказал:

ЗЫ- эти бы позиции с 2010 г. в практику...

А то пустили по миру туеву хучу народу, а через 8 лет раздуплились... Правознавци хреновы

Вот вот, такое чувство, что они знают всё и понимают, но специально дают фору банкам в судах, а сейчас когда уже шквал спадать начинает по таким делам, они тут как тут с правовой позицией правильной....

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Obelix    2 112

Вот вот.))


Это многим... как положить антибиотик в гроб умершему от пневмонии.

 

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Bolt    5 420
26 минут назад, Obelix сказал:

Вот вот.))
Это многим... как положить антибиотик в гроб умершему от пневмонии.

Я всё жду когда они уже займутся оригиналами письменных доказательств по кредитным правоотношениям... Наверное когда уже все дела закончатся... )))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Obelix    2 112

Я вытягиваю через экспертизу...

Ессно что вытягивается ))

. Пока ни разу не принесли чего просил эксперт.

 

При этом заметь, банку сходит с рук все - и отсутствие доказательсвт, и не явка в суд, и 150 ошибок в иске, и адреса хз какие...

Зато когда я подал иск, мне его завернули т.к. не был указан индекс третьей стороны ))

А потом еще раз, т.к. суду не была понятна суть спора ))

И суд три раза вызывал умершего на суд, хотя с первого раза адресный стол сказал что тот зажмурился ))

Карочи, цирк с конями)

 

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Bolt    5 420
53 минуты назад, Obelix сказал:

Я вытягиваю через экспертизу...

Я тоже... Это игра в ва-банк, но приходится на это идти, из-за невменяемости судей...

54 минуты назад, Obelix сказал:

При этом заметь, банку сходит с рук все - и отсутствие доказательсвт, и не явка в суд, и 150 ошибок в иске, и адреса хз какие...

Зато когда я подал иск, мне его завернули т.к. не был указан индекс третьей стороны ))

А потом еще раз, т.к. суду не была понятна суть спора ))

И суд три раза вызывал умершего на суд, хотя с первого раза адресный стол сказал что тот зажмурился ))

Карочи, цирк с конями)

Да такой же цирк и у меня... Он наверное повсеместно... Мне вот интересно у судей наверное какие то тренинги проводятся по этому поводу... Всё внимательно слушают и выносят решение какое задумали...

И решения и судебные приказы на умерших имеются...

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти


  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      9 серпня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків Національної академії медичних наук України», ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради про визнання дій лікаря-психіатра та документів незаконними за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив заборонити здійснювати нагляд та подальше надання психіатричної допомоги лікарем-психіатром ОСОБА_2 дитині ОСОБА_4, визнати незаконними дії цього лікаря щодо заведення амбулаторної картки хворого, огляду дитини та надання амбулаторної допомоги, скасувати медичну картку ОСОБА_4, визнати такою, що не відповідає дійсності виписку з історії хвороби НОМЕР_1 06 жовтня 2015 року відносно дитини ОСОБА_4, посилаючись на те, що дії лікаря-психіатра щодо заведення амбулаторної картки хворого, огляд дитини та надання амбулаторної допомоги без згоди батька та без повідомлення його як батька є такими, що порушують вимоги законодавства, зокрема статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» щодо правил надання психіатричної допомоги неповнолітнім дітям без згоди обох батьків, а також його особисті права та права дитини на їх спілкування.
      Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі; вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року залишено без змін. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року у відкритті касаційного провадження відмовлено.
      У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини другої статті 11 та частини першої статті 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судового рішення заявниця посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня, 29 лютого 2016 року, а також ухвали Верховного Суду України від 10 лютого, 10 листопада 2010 року, в яких, на її думку, зазначені норми права застосовані по-іншому.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Під час розгляду справи суди установили, що ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1. У свідоцтві про її народження батьками вказані ОСОБА_1 та ОСОБА_3.
      Між батьками ОСОБА_4 склалися неприязні стосунки.
      У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулася із заявою про проведення психіатричного огляду дитини до Державної установи «Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків НАМН України», де в поліклініці була прийнята лікарем-психіатром ОСОБА_2, яка здійснила консультативний огляд дитини ОСОБА_4 та завела на неї картку амбулаторного хворого НОМЕР_1 від 18 вересня 2015 року.
      06 жовтня 2015 року лікар-психіатр ОСОБА_2 провела повторний огляд малолітньої дитини ОСОБА_4 та надала виписку НОМЕР_1, у якій рекомендувала в тому числі «виключення психотравмуючого фактору (присутності батька)».
      24 листопада 2015 року відповідач - Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків НАМН України звернувся до опікунської ради Адміністрації Дзержинського району Харківської міської ради з клопотанням про вирішення питання правомірності консультативного огляду дитини у зв’язку з відсутністю згоди батька, однак, доказів, що орган опіки вказане клопотання розглянув відповідно до вимог статей 11, 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», матеріали справи не містять.
      Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання дій лікаря незаконними, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що проведення медичного огляду малолітньої дитини з порушенням положень статті 12 Закону України «Про психіатричну допомогу» без згоди двох батьків призвело до порушення прав малолітньої особи на отримання психіатричної допомоги. 
      Разом з тим, ухвалюючи рішення про скасування медичної документації, суд виходив з того, що права особи можуть бути захищені в обраний позивачем спосіб.
      Натомість в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня, 29 лютого 2016 року та в ухвалі Верховного Суду України від 10 лютого 2010 року, на які як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права посилається заявниця, суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено позивачам у скасуванні записів та/або знищенні амбулаторних карток, погодився з їх висновками про те, що заведена картка, як і вчинені в ній записи, носять лише інформативний характер щодо проведення огляду, не зумовлюють будь-яких негативних наслідків та така документація не є юридичним актом, а тому оформлення відповідної медичної документації не порушує вимог чинного законодавства, оскільки загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів міститься в статті 16 ЦК України, а такий спосіб захисту, як визнання записів та/або знищення амбулаторних карток, зазначеними нормами не передбачено. 
      Отже, порівняння судових рішень свідчить про наявність неоднакового застосування судами положень статті 16 ЦК України в частині розгляду позову про визнання недійсними медичних документів, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Разом з тим, у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблені такі висновки:
      24 в ухвалі від 10 листопада 2010 року колегія судів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України розглядала позовні вимоги про визнання недійсним дій щодо взяття на психіатричний облік;
      25 в ухвалі від 27 липня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалила судове рішення за позовом про визнання незаконним листа головного лікаря; 
      26 в ухвалі від 29 лютого 2016 року розглядалась справа за позовом про відшкодування моральної шкоди та зобов’язання вчинити певні дії; 
      27 в ухвалі від 10 лютого 2010 року суддею Вищого спеціалізованого суду України відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом про зобов’язання знищити амбулаторну картку.
      Отже, порівняння наданих судових рішень з судовими рішеннями щодо яких подано заяву про перегляд свідчить про те, що вони ухвалені за позовними заявами з різними позовними вимогами, що не свідчить про неоднакове застосуваннями судами касаційної інстанції норм статей 11 та 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», а тому в цій частині заяви слід відмовити.
      Вирішуючи питання про неоднакове застосування судами норм статті 16 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      За змістом частини дев’ятої статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» дані психіатричного огляду з висновком про стан психічного здоров'я особи, а також причини звернення до лікаря-психіатра та медичні рекомендації фіксуються у медичній документації.
      Відповідно до пункту 2 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 025/о «Медична карта амбулаторного хворого №___», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14 лютого 2012 року № 110, форма № 025/о є основним первинним медичним документом хворого, який лікується амбулаторно або вдома, і заповнюється на усіх хворих при зверненні у заклад охорони здоров’я, який надає амбулаторно- поліклінічну допомогу.
      Згідно з пунктом 2 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 027/о «Виписка із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14 лютого 2012 року № 110, форма № 027/о заповнюється лікарями закладів охорони здоров’я, які надають амбулаторно-поліклінічну допомогу, при направленні хворого на консультацію в інші заклади охорони здоров’я, на стаціонарне лікування та лікарями стаціонарів при виписці або у випадку смерті хворого.
      Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
      При цьому положеннями статті 32 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що до власника психіатричного закладу або власника психоневрологічного закладу для соціального захисту чи спеціального навчання, або уповноваженого ними органу, або до вищестоящих органів (вищестоящих посадових осіб), або до суду можуть бути оскаржені саме рішення, дії чи бездіяльність осіб, які порушують права свободи та законні інтереси громадян при наданні їм психіатричної допомоги
      Юридичним актом, який може бути оскарженим у судовому порядку, є офіційний письмовий документ державного чи іншого органу (посадової особи), виданий у межах його компетенції, визначеної законом, який має точно визначені зовнішні реквізити та породжує певні правові наслідки, створює юридичний стан, спрямований на регулювання суспільних відносин, має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин, поширює свою чинність на певний час, територію, коло суб’єктів. Медична документація таким критеріям не відповідає.
      Отже, за системним аналізом положень статті 16 ЦК України та статті 32 Закону України «Про психіатричну допомогу» особа або її представник може оскаржити лише рішення, дії та бездіяльність осіб, які порушили її права на психіатричну допомогу. Інших способів захисту права законодавством не передбачено.
      Окрім того, як вбачаться з позовної заяви, зазначена медична документація є одним з доказів при розгляді справи щодо місця проживання дитини та участі у її вихованні та підлягає оцінці поряд з іншими доказами у справі.
      Таким чином, ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про скасування медичної документації підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в позові; у решті рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року задовольнити частково.
      Рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в частині скасування медичної амбулаторної картки НОМЕР_1 хворого ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, та виписки з історії хвороби 06 жовтня 2015 року скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові.
      В іншій частині рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року залишити в силі.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Л.І. Охрімчук 
      Я.М. Романюк
      Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2227цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B9870116EAC806C3C225818100336DA3
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 серпня 2017 року м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа товариство з обмеженою відповідальністю «Артбудкомфорт», про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У жовтні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, посилаючись на те, що 05 лютого 2014 року між банком та ТОВ «Артбудкомфорт» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банком надано позичальнику кредит у розмірі 2 626 000 грн. з відсотковою ставкою та строком виконання зобов’язання відповідно до договору.
      З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, того ж дня між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель зобов’язався відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником зобов’язань, які виникають з кредитного договору.
      У зв’язку з неналежним виконанням позивальником зобов’язань за кредитним договором станом на 29 вересня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 466 441 грн. 38 коп. 
      Враховуючи зазначене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просив стягнути з ОСОБА_1 частину боргу, а саме 163 856 грн. 98 коп.
      Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
      Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 02 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
      Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 163 856 грн. 98 коп. і судові витрати у розмірі 5 161 грн. 48 коп.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження.
      У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір», норм процесуального права, а саме статей 10, 88, 212-214, 316 ЦПК України та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 559 ЦК України.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.
      На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
      Судами встановлено, що 05 лютого 2014 року між банком та ТОВ «Артбудкомфорт» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банком надано позичальнику кредит у розмірі 2 626 000 грн. зі сплатою диференційованої процентної ставки від 19% до 23% за користування коштами.
      З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, того ж дня між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель зобов’язався відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником зобов’язань, які виникають з кредитного договору.
      Відповідно до п. 4.1 договору поруки сторони взаємно домовились, що порука припиняється через п'ятнадцять років після укладення цього договору. У випадках виконання боржником та/або поручителем всіх зобов’язань за кредитним договором цей договір припиняє свою дію.
      17 вересня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило боржнику і поручителю повідомлення про погашення заборгованості за кредитним договором в сумі 461 016 грн., яке було залишено без задоволення.
      Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що п. 4.1. укладеного між сторонами договору поруки, встановлено строк його дії – до 05 лютого 2029 року, а тому банк не пропустив строк пред’явлення вимоги до поручителя, встановлений ч. 4 ст. 559 ЦК України. При цьому суд стягнув з відповідача судові витрати (судовий збір) у розмірі 5 161 грн. 48 коп., незважаючи на те, що ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати.
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
      - від 16 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, виходив з того, що судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, рішення суду не відповідають вимогам статті 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд;
      - від 17 лютого 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, виходив з того, що допущенні судом порушення норм процесуального права унеможливили встановлення обсягу кредитного зобов’язання особи та належну перевірку обґрунтованості вимог банку, що відповідно до статті 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення та передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України:
      - від 17 вересня 2014 року суд виходив з того, що за змістом статі 559 ЦК України, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя;
      - від 29 червня 2016 року суд виходив з того, що за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
      Порівняння вищенаведених судових рішень із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що судами касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального та процесуального права спірних правовідносин дійшли протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не можна вважати прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Разом з тим, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, 11 березня 2015 року, 23 березня 2016 року наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір», суди відмовляючи в частині стягнення судового збору з відповідачів, виходили з того, що відповідачі є інвалідами ІІ групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати.
      Крім того, на підтвердження передбаченої пунктом 4 статті 355 ЦПК України підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 01 березня 2017 року в справі № 6-152цс17, в якій викладено наступний правовий висновок.
      Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
      Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті).
      Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального та процесуального права, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір», статті 88 ЦПК України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного.
      Відповідно до частин першої, другої статті 79 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
      Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
      Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті).
      Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
      Суд установив, що відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 від 29 травня 2013 року та довідки до акта огляду МСЕК НОМЕР_2 від 08 квітня 2013 року ОСОБА_1 є інвалідом II групи.
      Проте суд апеляційної інстанції на наведене належної уваги не звернув та безпідставно стягнув судовий збір з відповідача, який є інвалідом II групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. 
      Ураховуючи зазначене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла до висновку, що ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції в частині розподілу судових витрат є незаконними.
      Оскільки неправильне застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначених норм матеріального та процесуального права у справі, яка переглядається, призвело до її неправильного вирішення, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення в частині розподілу судових витрат підлягають скасуванню.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
       
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 02 лютого 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 судових витрат у розмірі 5 161 грн. 48 коп. скасувати.
      Компенсувати за рахунок держави Державною судовою адміністрацією понесені публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» судові витрати в розмірі 5 161 грн. 48 коп. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-1065цс17 
      Відповідно до частин першої, другої статті 79 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
      Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
      Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті).
      Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-1065цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FE5326AB5C02AAC3C225817F0041ADD2
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 серпня 2017 року
      м. Київ
       
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Прикарпаттяобленерго» про захист права на інформацію за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що публічне акціонерне товариство «Прикарпаттяобленерго» (далі – ПАТ «Прикарпаттяобленерго») неправомірно відмовило йому у наданні відповіді на інформаційний запит, чим порушило його права. Позивач просив зобов’язати відповідача надати інформацію щодо загальної суми заробітної плати з розшифровкою за видами виплат, розмірів і підстав відрахувань та утримань із його заробітної плати помісячно за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; надати належним чином засвідчені копії документів, а саме: всіх наказів, якими йому надавались відпустки за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про те, де саме територіально знаходилось його робоче місце і кому з службових осіб він підпорядковувався у період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати йому грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 1 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати йому грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 1 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дати та суми виплат за всі надані йому відпустки за період роботи з 3 грудня 2001 року по 8 червня 2004 року із зазначенням виду відпустки, кількості днів відпустки, періоду, за який відпустка надається. 
      В обґрунтування позовних вимог зазначав, що у період з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року він працював на посаді юрисконсульта ПАТ «Прикарпаттяобленерго».
      Неодноразово звертався до відповідача з запитами та листами про надання вищезазначеної інформації, разом з тим підприємство або взагалі не відповідало на його запити або надавало неповну відповідь, у зв'язку із чим він вимушений звернутись до суду з указаним позовом за захистом свого порушеного права.
      Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
      Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Зобов'язано ПАТ «Прикарпаттяобленерго» надати ОСОБА_1: інформацію щодо загальної суми заробітної плати з розшифровкою за видами виплат, розмірів і підстав відрахувань та утримань із його заробітної плати помісячно за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року відповідно до розділу ІІ п. п. 2.1 - 2.30 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 11 грудня 1995 року № 323, та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21 грудня 1995 року за № 465/1001; належним чином засвідчені копії документів, а саме: всіх наказів, якими ОСОБА_1 надавались відпустки за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про те, де саме територіально знаходилось робоче місце ОСОБА_1 та кому з службових осіб він підпорядковувався протягом роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 01 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 01 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дати та суми виплат за всі надані ОСОБА_1 відпустки за період роботи з 03 грудня 2001 року по 08 червня 2004 року із зазначенням виду відпустки, кількості днів відпустки, періоду, за який відпустка надається.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року рішення судів першої та апеляційної інстанції скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду, рішення апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 269, 271, 272, 274 ЦК України. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суд установив, що ОСОБА_1 працював у ПАТ «Прикарпаттяобленерго» у періоди з 16 серпня 2000 року по 20 січня 2001 року на посаді юрисконсульта Коломийського МРЕМу, а з 3 грудня 2001 року по 8 червня 2004 року на посаді юрисконсульта юридичного відділу.
      4 травня 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Голови правління ПАТ «Прикарпаттяобленерго» із заявою про надання довідки про його роботу на даному підприємстві із зазначенням посади, розміру заробітної плати з відображенням суми щомісячної заробітної плати з розшифровкою за видами виплат.
      19 травня 2011 року ПАТ «Прикарпаттяобленерго» видало довідку НОМЕР_1, у якій зазначено інформацію щодо періодів роботи та посад ОСОБА_1 у ПАТ «Прикарпаттяобленерго».
      6 липня 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Голови правління ВАТ «Прикарпаттяобленерго» із заявою про сприяння реалізації закріплених Конституцією України та чинним законодавством прав на звернення, у якій пропонував усунути порушення вимог абз. 2 ст. 19 Закону України «Про звернення громадян» шляхом надання повної відповіді про таку інформацію; направити на його адресу розшифровку суми (136,72 грн.) графи за червень 2004 року довідки від 19 травня 2011 року «Інші неоподатковані доходи»; направити на його адресу довідку про його роботу у ПАТ «Прикарпаттяобленерго» із зазначенням розміру заробітної плати згідно із наказом про прийом на роботу, штатним розписом або іншим локальним нормативним актом, діючим на підприємстві, у якому встановлений розмір його заробітної плати у період з грудня 2001 року по червень 2004 року; направити на його адресу розшифровку нарахувань заробітної плати, вказаних у довідці від 19 травня 2011 року, вказавши розміри виплат згідно із видами виплат, які належать до фонду оплати праці, передбачені Інструкцією зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 11 грудня 1995 року № 323 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21 грудня 1995 року за № 465/1001, передбаченими розділом ІІ даної Інструкції.
      Листом від 20 липня 2011 року ПАТ «Прикарпаттяобленерго» надало відповідь на заяву ОСОБА_1 від 6 липня 2011 року, до якої додало довідку від 14 липня 2011 року про заробітну плату за період роботи 2001- 2004 роки.
      Вважаючи неповною відповідь відповідача, викладену в листі від 20 липня 2011 року, посилаючись на порушення вимог чинного законодавства України ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом.
      Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на час звернення до суду з позовом ОСОБА_1 пропустив загальний строк позовної давності, а підстави для поновлення такого строку відсутні.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що відмова відповідача у наданні запитуваної позивачем інформації є незаконною, оскільки вказана інформація стосується особисто позивача, він, як колишній працівник ПАТ «Прикарпаттяобленерго», має право на ознайомлення з розмірами оплати праці, змістом наказів, відповідно до яких йому надавались відпустки та іншою інформацією, що стосується його особисто на підставі ст. 110 КЗпП України. При цьому апеляційним судом зазначено, що до правовідносин, які виникли між сторонами у справі, не можна застосувати наслідки спливу строку позовної давності, оскільки позивач звернувся до суду за захистом особистих немайнових прав, на вимогу про захист яких позовна давність не поширюється.
      Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд керувався тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що позивач звернувся до суду за захистом особистого немайнового права – права на інформацію, відтак відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності. Вимога ОСОБА_1 про зобов’язання відповідача надати йому інформацію щодо загальної суми заробітної плати, виникла у останнього, як у колишнього працівника, тобто позивач звернувся до суду за захистом своїх трудових, а не за захистом немайнових прав. Крім того, суд першої інстанції, зазначаючи про необґрунтованість позовних вимог, відмовив у їх задоволенні з підстав пропуску строку позовної давності.
      Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що розглядаючи спір про надання позивачу копій колективних договорів, відповідно до положень ст. 34 Конституції України, ст. 302 ЦК України, ст. 7 Закону України «Про інформацію», ст. 1 Закону України «Про звернення громадян» позивачу належить право на запитування у відповідача інформації. При цьому суду не надано доказів на підтвердження того, що інформація, яку просить надати позивач, належить до комерційної таємниці чи іншої таємниці, що захищена законом. Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності до вказаних позовних вимог, суд керувався статтями 269, 271, 272, 274 ЦК України та виходив із того, що право позивача на інформацію як особисте немайнове право, не обмежено часом, а тому до спірних відносин не може бути застосовано позовну давність.
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 269, 271, 272, 274 ЦК України. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Статтею 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
      Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).
      За змістом статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. 
      Положеннями Книги другої Цивільного кодексу України передбачено особисті немайнові права фізичної особи, яких вона не може бути позбавлена, зокрема статтею 302 ЦК України встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. 
      Ураховуючи зазначене, саме Цивільним кодексом України врегульовано особисте немайнове право особи на інформацію, що також включає в себе право на отримання інформації колишнього працівника щодо істотних умов його праці, тому при вирішенні питання щодо строку позовної давності в таких судових спорах застосуванню підлягають положення саме Цивільного кодексу України, пунктом 1 частини першої статті 268 якого передбачено, що позовна давність на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав не поширюється.
      Відтак, суд касаційної інстанції дійшов неправильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов’язання відповідача надати йому інформацію щодо загальної суми заробітної плати, виникли у останнього як у колишнього працівника, а тому позивач звернувся до суду за захистом своїх трудових, а не за захистом немайнових прав.
      В свою чергу, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що позивач як колишній працівник ПАТ «Прикарпаттяобленерго», має право на ознайомлення з розмірами оплати праці, змістом наказів, відповідно до яких йому надавались відпустки та іншою інформацією, що стосується його особисто на підставі статті 110 КЗпП України, отже позивач звернувся до суду за захистом особистих немайнових прав, на вимогу про захист яких позовна давність не застосовується.
      За таких обставин ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення апеляційного суду. 
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити. 
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року скасувати, а ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2016 року залишити в силі.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-1231цс17 
      Статтею 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
      Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).
      За змістом статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. 
      Положеннями Книги другої Цивільного кодексу України передбачено особисті немайнові права фізичної особи, яких вона не може бути позбавлена, зокрема статтею 302 ЦК України встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. 
      Ураховуючи зазначене, саме Цивільним кодексом України врегульовано особисте немайнове право особи на інформацію, що також включає в себе право на отримання інформації колишнього працівника щодо істотних умов його праці, тому при вирішенні питання щодо строку позовної давності в таких судових спорах застосуванню підлягають положення саме Цивільного кодексу України, пунктом 1 частини першої статті 268 якого передбачено, що позовна давність на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав не поширюється.
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-1231цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2405A2BF9A44FF65C225817F0041A394
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      9 серпня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Берднік І.С., 
      Гуменюка В.І.,
      Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,
      Лященко Н.П., Романюка Я.М., 
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» до ОСОБА_1 про повернення коштів за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року та заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 квітня 2016 року, 
      в с т а н о в и л и:
      У грудні 2015 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» (далі – уповноважена особа Фонду; Фонд; ПАТ «Банк національний кредит» відповідно) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про повернення коштів. 
      Позивач зазначав, що 26 листопада 2014 року між банком та відповідачем було укладено договір депозитного вкладу «Стандарт» (далі – договір депозитного вкладу) строком на 3 місяці у національній валюті, відповідно до умов якого банк відкрив депозитний рахунок, а відповідач вніс на цей рахунок грошові кошти в розмірі 200 тис. грн зі ставкою 24,5 % річних, а у разі дострокового розірвання договору – 2,0 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку.
      11 лютого 2015 року відповідач звернувся до банку із заявою про дострокове розірвання депозитного договору. 
      У цей же день між банком та відповідачем укладено договір про внесення змін до договору депозитного вкладу, за умовами якого банк прийняв на себе зобов'язання сплатити відповідачу суму нарахованих процентів без застосування їх перерахунку за зниженою процентною ставкою.
      Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 5 червня 2015 року № 114 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Банк національний кредит» з 8 червня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит».
      У результаті проведення уповноваженою особою Фонду перевірки вказаного договору про внесення змін було виявлено, що цей договір є нікчемним у зв'язку з незастосуванням перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою, що спричинило необґрунтовану виплату відповідачу коштів у розмірі 7 тис. 660 грн 77 коп. 
      Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив зобов'язати відповідача повернути вказані грошові кошти. 
      Шевченківський районний суд м. Києва заочним рішенням від 12 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року, у задоволенні позовних вимог уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» відмовив.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 березня 2017 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року та заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 квітня 2016 року уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На обґрунтування заяви уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та постанов Вищого господарського суду України від 23 листопада, 7 грудня 2016 року.
       
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26 листопада 2014 року між ПАТ «Банк національний кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір депозитного вкладу строком на 3 місяці (92 дні), за яким банк відкрив вкладнику депозитний рахунок, а вкладник вніс на цей рахунок грошові кошти у розмірі 200 тис. грн зі сплатою банком вкладнику 24,5 % річних.
      У випадку розірвання цього договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 2,0 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку (пункт 3.7 договору депозитного вкладу).
      11 лютого 2015 року між ПАТ «Банк національний кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір про внесення змін до договору банківського вкладу, за яким сторони домовились внести зміни до пункту 3.7 договору банківського вкладу та викласти його у такій редакції: у випадку розірвання цього договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 24,5 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку.
      11 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до позивача із заявою про дострокове розірвання договору банківського вкладу та повернення суми депозиту й нарахованих процентів та отримав кошти за вкладом за відповідною ставкою 24,5 %.
      Постановою Правління Національного банку України від 5 червня 2015 року № 358 ПАТ «Банк національний кредит» віднесено до категорії неплатоспроможних банків.
      Рішенням Виконавчої дирекції Фонду від 5 червня 2015 року № 114 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Банк національний кредит» з 8 червня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит».
      Постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2015 року № 563 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації банку. 
      Проведеною перевіркою договору про внесення змін до договору банківського вкладу було виявлено, що цей договір є нікчемним з підстав, визначених пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки унаслідок незастосування перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою банк відмовився від власних майнових вимог, що спричинило необґрунтовану виплату відповідачу грошових коштів у розмірі 7 тис. 660 грн 77 коп. 
      У зв'язку з викладеним банк звертався до відповідача із заявою про повернення надміру сплачених коштів.
       
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що оскільки оспорюваний правочин було укладено 11 лютого 2015 року посадовими особами банку, які на той час мали відповідні повноваження, і банк був платоспроможним, то посилання позивача на нікчемність вказаного правочину є безпідставним. Крім того, суди вважали, що передбачена договором про внесення змін до договору банківського вкладу зміна процентної ставки не свідчить про відмову банку від власних майнових вимог, оскільки фактично сторони дійшли згоди щодо виключення з умов договору санкцій за дострокове розірвання договору за ініціативою споживача, тим самим усунувши дисбаланс договірних прав і обов’язків сторін, тому вказане не може вважатись безумовною підставою нікчемності правочину. 
       
      Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та постановах Вищого господарського суду України від 23 листопада, 7 грудня 2016 року, ухвалених за результатами розгляду справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами, суди касаційної інстанції дійшли протилежного висновку про те, що укладення додаткового договору до договору банківського вкладу, за яким банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог, тому такий додатковий договір є нікчемним на підставі статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 
      Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права до подібних правовідносин, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.
      Відповідно до частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      Статтею 215 ЦК України визначено, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.
      Згідно з положеннями частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
      Разом з тим, спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у частині другій статті 38 якого передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов’язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статі.
      Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.
      Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що внесення змін до договору банківського вкладу, згідно з якими банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог.
      Правочин щодо незастосування банком перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою спричиняє необґрунтовану виплату грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містить ознаки нікчемного правочину та вимагає застосування наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України.
       
      У справі, яка переглядається, оскільки зі збільшенням процентної ставки збільшилась сума, яку банк сплатив вкладнику, суди безпідставно не застосували норми пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та дійшли помилкового висновку про те, що передбачена договором про внесення змін до договору банківського вкладу зміна процентної ставки не свідчить про відмову банку від власних майнових вимог, та що відсутні у зв’язку із цим правові підстави нікчемності оспорюваного правочину. 
       
      За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України. 
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи щодо розміру суми, яку відповідач повинен повернути позивачу, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л и:
       
      Заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої 
      статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук
      Судді:
      І.С. Берднік 
      В.І. Гуменюк
      А.А. Ємець
      Т.Є. Жайворонок
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк 
      В.М. Сімоненко 
       
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-1121цс17
      Спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у частині другій статті 38 якого передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов’язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статі.
      Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.
      Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що внесення змін до договору банківського вкладу, згідно з якими банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог.
      Правочин щодо незастосування банком перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою спричиняє необґрунтовану виплату грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містить ознаки нікчемного правочину та вимагає застосування наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України.
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-1121цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8264E180A03902FC2258180002C4ACD
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      9 серпня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І.,
      суддів:
      Лященко Н.П., 
      Сімоненко В.М., 
      Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування частково недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року,
      в с т а н о в и л а:
      ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подарували ОСОБА_3 належну їм на праві спільної часткової власності квартиру АДРЕСА_1. Утім позивачка вважає, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати свою частину в зазначеному майні, оскільки постановою державного виконавця органу Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції (далі – ДВС Бориспільського МРУЮ) від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа, виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн, накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення – 289 тис. 730 грн., та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить.
      Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила договір дарування квартири від 21 березня 2014 року в частині S частини квартири, що належала ОСОБА_2, визнати недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочинів на підставі статей 203, 215, 216, 230, 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) ЦК України, так як ця угода є фіктивною, вчиненою без наміру створення правових наслідків, під впливом обману, укладеною лише з метою приховання (укриття) майна від звернення на нього стягнення та ухилення від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів.
      Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 15 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, у задоволенні позову відмовив.
      У заяві ОСОБА_1 порушується питання про скасування рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 та 234 ЦК України.
      На підтвердження вказаної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
      На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суди встановили, що 18 жовтня 2013 року Бориспільський міськрайонний суд видав виконавчі листи НОМЕР_1 на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_4 про розподіл спільного майна та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль, яким, зокрема, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн компенсації половини вартості проданих ОСОБА_2 чотирьох автомобілів та 4 тис. 605 грн 95 коп. судових витрат. 
      Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановами від 29 жовтня 2013 року відкрив виконавчі провадження з виконання вказаних виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 тис. 605 грн 95 коп. та 289 тис 730 грн відповідно. 
      Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановою від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн. наклав арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення, та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить.
      Відповідно до відповіді Комунального підприємства Бориспільського бюро технічної інвентаризації НОМЕР_2 від 22 лютого 2013 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на S квартири АДРЕСА_1.
      21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір дарування вказаної квартири з ОСОБА_3 (сестрою відповідача), за яким остання набула у власність квартиру АДРЕСА_1. Зазначена квартира належала дарувальникам на праві приватної спільної часткової власності. У пункті 6 цього договору вказано, що відсутність заборон (арештів) на відчуження квартири перевірено 21 березня 2014 року за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів. 
      Згідно з відповіддю начальника відділу ДВС Бориспільського МРУЮ від 27 травня 2015 року НОМЕР_3 постанова державного виконавця органу ДВС Бориспільського МРУЮ від 25 грудня 2013 року про арешт майна ОСОБА_2 та оголошення заборони на його відчуження не оскаржувалася та станом на 21 березня 2014 року була чинна.
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не надала доказів, що оспорюваний договір дарування є фіктивним або вчинений під впливом обману. Крім того, на момент укладення спірного правочину за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна інформація про накладення арешту на все майно та заборону здійснювати відчуження будь-якого майна належного ОСОБА_2 була відсутня, а тому обтяження на зазначене нерухоме майно не виникло.
      Разом з тим, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 19 жовтня 2016 року, яка надана заявницею для порівняння, скасувала судові рішення суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
      Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, закріплених у статтях 203, 215 та 234 ЦК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам, зробленим Верховним Судом України в наданій для порівняння постанові.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
      Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
      Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
      За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 
      Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
      Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. 
      У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. 
      Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. 
      Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. 
      У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення, установили, що відповідач, відчужив належне йому на праві спільної часткової власності нерухоме майно своїй сестрі. Установивши цю обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування в частині S нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
      Крім того, відмовляючи в задоволенні позову, суди не встановили чи відповідач, відчужуючи належну йому на праві спільної часткової власності S частину нерухомого майна своїй сестрі, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки; не звернули увагу на те, що в матеріалах справи містяться копія акта державного виконавця від 4 березня 2014 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис 730 грн за підписом ОСОБА_2.
      Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року скасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. 
      Головуючий В.І. Гуменюк 
      Судді:
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      Я.М. Романюк
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК 
      у справі за № 6-2690цс16 
      Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
      Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
      За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 
      Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
      Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. 
      У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. 
      Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. 
      Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. 
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2690цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1128461E4975AA38C225817F004453E4