ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   9 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      6
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      4
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

84 сообщения в этой теме

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
14 грудня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Служба у справах дітей Печерської районної в м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання малолітніх дітей, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітніх дітей за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року, 

в с т а н о в и л а :

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітніх дітей.

Позивач зазначав, що він та ОСОБА_2 мають двох малолітніх дітей – сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. 

Посилаючись на те, що він матеріально забезпечує дітей, створює всі умови для їх розвитку, має власне житло, а ОСОБА_2 створила нову сім’ю, не приділяє уваги дітям і не виконує батьківських обов’язків, позивач просив визначити місце проживання дітей з ним АДРЕСА_1. 

У червні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітніх дітей з нею, посилаючись на те, що ОСОБА_1 без її згоди змінив місце проживання дочки; син навчається за кордоном; для найкращого забезпечення інтересів дітей вони повинні проживати з матір’ю; визначення місця їх проживання з батьком завдасть шкоди здоров’ю дітей. 

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 29 січня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив; зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: визначив місце проживання малолітніх дітей сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочки ОСОБА_4, ІГФОРМАЦІЯ_2, з матір’ю – ОСОБА_2. 

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 29 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визначив місце проживання малолітніх дітей з батьком – ОСОБА_1 АДРЕСА_1; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд відмовив. 

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 161 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (далі – Декларація прав дитини), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2012 року, 17 квітня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року та 11 липня 2016 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з березня 2004 року, 25 березня 2006 року вони зареєстрували шлюб.

Від шлюбу сторони мають двох малолітніх дітей – сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. 

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 13 жовтня 2015 року шлюб між сторонами розірвав. 

Син ОСОБА_3 навчається за кордоном. Дочка ОСОБА_4 з березня 2015 року мешкає з ОСОБА_1.

Мати та батько малолітніх дітей проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них будуть проживати малолітні діти. 

До березня 2015 року дочка ОСОБА_4 проживала з матір’ю; батько самочинно змінив місце проживання дочки, яка недостатньо спілкується з матір’ю, що для дитини її віку несприятливо позначається на розвиткові.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 щодо визначення місця проживання малолітніх дітей з матір’ю, суд першої інстанції виходив з того, що остання має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування; з народження дітей займалася доглядом за ними, при цьому виконувала усі обов'язки з організації домашнього побуту, займалася ремонтом та облаштуванням квартири АДРЕСА_2 та заміського будинку АДРЕСА_3; ОСОБА_2 самостійно займалася розвитком дітей, відвідувала з ними заняття з англійської мови, малювання, а також школи розвитку дітей, приділяла увагу фізичному вихованню дітей; вони регулярно відвідували басейн, син ОСОБА_3 займався футболом, отже, створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

З огляду на зазначені обставини, показання свідків, ураховуючи, що у висновку органу опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації від 13 липня 2015 року не вказано виняткових обставин, які б давали підстави для розлучення дітей з матір’ю відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини, а також той факт, що мати в найбільшій мірі може сприяти гармонійному розвитку малолітніх дітей, не встановивши під час розгляду справи виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, виходив з того, що за місцем проживання батька створено всі необхідні умови для проживання дітей; ОСОБА_2 не довела наявності в неї постійного місця проживання, де дітям були б створені нормальні умови для проживання; ОСОБА_1 здійснює матеріальне забезпечення дітей, сплачує вартість їх навчання тощо; доказів на підтвердження участі ОСОБА_2 у вихованні дітей немає; позитивне ставлення дітей до батька, прагнення до спілкування та спільного проведення часу, особиста емоційна прихильність до батька підтверджуються дитячим психологом, працівниками Служби у справах дітей Печерської районної у м. Києві державної адміністрації; орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації у висновку від 13 липня 2015 року рекомендує суду визначити місце проживання дітей з батьком. З огляду на зазначені обставини апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з батьком. 

Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ містяться такі висновки:

- рішення про визначення місця проживання дитини з батьком лише з урахуванням думки дитини щодо її проживання з батьком, без установлення виняткових обставин, які б давали підстави для можливості розлучення дитини з матір’ю, ухвалене з порушенням принципу 6 Декларації прав дитини та частини другої статті 161 СК України (ухвала від 31 жовтня 2012 року); 

- до правовідносин, що виникають з визначення місця проживання дитини, обов’язково застосовуються норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір’ю, крім випадків, коли є виняткові обставини (ухвали від 17 квітня 2013 року, 29 січня і 23 липня 2014 року та 11 липня 2016 року). 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. 

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. 

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю. 

Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявницею для порівняння. 

Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково вважав, що наявні підстави для розлучення дітей зі своєю матір’ю, не встановивши виняткових обставин для цього та неправильно застосувавши положення статті 161 СК України і принцип 6 Декларації прав дитини, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :
 
Заяву ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року скасувати, залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2016 року. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-2445цс16

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. 

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. 

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю. 
 
Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2445цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A08220B81670EB00C22580920039865C

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ пришел к выводу, что приоритет при определении места проживания малолетних детей в соответствии принципом 6 Декларации прав ребенка предоставляется матери. При решении данного вопроса суды должны установить и возможности матери для содержания детей, а также других обстоятельств влияющих на это. При отсутствии таких обстоятельств суды не вправе разлучать детей с матерью.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Принцип равенства сторон совершенно игнорируется. Отцу при равных обстоятельствах и условиях остается установить порядок встреч/общения/посещения и ждать пока малолетний сделает самостоятельный выбор (это в самом лучшем варианте).

4 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Этот принцип 6 он давно как бельмо на правосудии... Уже давно развёрнута отдельными активистами движение по отмене данного принципа в такой редакции... Может быть конечно в 1959 году это было и актуально, но время идёт и конъюнктура меняется... Надо всётаки смотреть в общем на обстоятельства, а не тупо на устаревшие принципы...

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Целиком и полностью согласен с Bolt. Принцип безвозвратно устарел. И если до этого постановления у отца был шанс надеятся на проживание детей с ним, то после этого шансы уменьшаются в разы. 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

При равных обстоятельствах всегда приоритет иметь мать. Ничего нового и удивительного.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Принцип этот был и будет и активисты здесь не у дел. Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции. Но приоритет за матерью.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, chechel сказал:

При равных обстоятельствах всегда приоритет иметь мать. Ничего нового и удивительного.

Нового то ничего, а пора бы уже... На основании чего это мать должна иметь приоритет... Покажите мне такую норму отечественного законодательства... Нет такой... Ладно если ребёнок там грудной ещё, а если это дылда 10 лет...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, babaika сказал:

Принцип этот был и будет

Ну вообще то его не было когда то... А откуда такая уверенность, что будет не понять... Вроде про однополые браки раньше тоже не мечтали даже и не верили, что такое будет... Вы как всегда с прямой уверенностью...

1 час назад, babaika сказал:

Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции.

А вот это совсем другая история... Не понимаю к чему...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 минуты назад, Bolt сказал:

Нового то ничего, а пора бы уже... На основании чего это мать должна иметь приоритет... Покажите мне такую норму отечественного законодательства... Нет такой... Ладно если ребёнок там грудной ещё, а если это дылда 10 лет...

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 минуты назад, Bolt сказал:

Ну вообще то его не было когда то... А откуда такая уверенность, что будет не понять... Вроде про однополые браки раньше тоже не мечтали даже и не верили, что такое будет... Вы как всегда с прямой уверенностью...

Сколько в Украине зарегистрировано однополых браков?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
54 минуты назад, babaika сказал:

Принцип этот был и будет и активисты здесь не у дел. Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции. Но приоритет за матерью.

11 минут назад, Bolt сказал:

А вот это совсем другая история... Не понимаю к чему...

Такой порядок дает возможность отойти от установленных Декларацией принципов "мать-ребёнок".

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
9 минут назад, chechel сказал:

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

Совершенно верно.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
26 минут назад, chechel сказал:

Сколько в Украине зарегистрировано однополых браков?

А причём здесь Украина, если мы говорим сейчас не об украинском законодательстве... А о том куда движется Украина... То есть Вы хотите сказать, что в Украине не будет однополых браков официальных... Тогда к чему всё это задекларированное движение в Европу... которое является главным лозунгом правящей партии...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

А причём здесь Украина, если мы говорим сейчас не об украинском законодательстве... А о том куда движется Украина... То есть Вы хотите сказать, что в Украине не будет однополых браков официальных... Тогда к чему всё это задекларированное движение в Европу... которое является главным лозунгом правящей партии...

Мы говорим об Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей. Мы говорим о  Декларации которая для Украины является источником права.

Мы не говорим об однополых браках, мы не рассуждаем о направлении движения Украины в ту или иную сторону. Не уводите тему в сторону.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
37 минут назад, chechel сказал:

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

 

27 минут назад, babaika сказал:

Совершенно верно.

 

Ребята, Вы такие интересные... Конечно же есть обратная норма... Вы пробовали СКУ посмотреть, прежде, чем утверждать...

Стаття 141. Рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини

1. Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

 

Стаття 160. Право батьків на визначення місця проживання дитини

1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

 

Стаття 161. Спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини

1. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
28 минут назад, chechel сказал:

Мы говорим об Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей. Мы говорим о  Декларации которая для Украины является источником права.

Мы не говорим об однополых браках, мы не рассуждаем о направлении движения Украины в ту или иную сторону. Не уводите тему в сторону.

Вот не морочьте голову, мы заговорили о прошлом и будущем и я ответил... А законы Украины и Конституция не являются источником права... И о декларации мы говорили как об устаревшей в некоторых пунктах за 57 лет её существования...

В смысле не рассуждаем о направлении Украины, а декларация тогда к чему...)))

В Европе по Вашему как Вы думаете в 1959 году думали об официальной регистрации однополых браков...)))

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

 

 

Ребята, Вы такие интересные... Конечно же есть обратная норма... Вы пробовали СКУ посмотреть, прежде, чем утверждать...

Стаття 141. Рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини

1. Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

 

Стаття 160. Право батьків на визначення місця проживання дитини

1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

 

Стаття 161. Спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини

1. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Верно. Есть такие законы. Но их можно рассматривать и применять как при не равнозначных условиях, так и при равнозначных условиях. Кроме прочего именно на основании указанных правил/норм/законов и некоторых других  судом устанавливается порядок о котором говорилось выше, беря во внимание приоритетное право матери.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

Вот не морочьте голову, мы заговорили о прошлом и будущем и я ответил... А законы Украины и Конституция не являются источником права... И о декларации мы говорили как об устаревшей в некоторых пунктах за 57 лет её существования...

В смысле не рассуждаем о направлении Украины, а декларация тогда к чему...)))

В Европе по Вашему как Вы думаете в 1959 году думали об официальной регистрации однополых браков...)))

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Я никак не думаю о том, о чем рассуждали в Европе в 1959 году. Мне это не интересно. Я пытаюсь обсудить поднятую проблему,  а вы уводите тему в сторону. Обсуждаем конкретную тему в обсуждение которой такие позиции как однополые браки, активисты, направление Украины и вектор развития, рассуждения о событиях в Европе в 1959 не имеют место ))

Не морочьте голову и не уводите тему в сторону.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
29 минут назад, chechel сказал:

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Я никак не думаю о том, о чем рассуждали в Европе в 1959 году. Мне это не интересно. Я пытаюсь обсудить поднятую проблему,  а вы уводите тему в сторону. Обсуждаем конкретную тему в обсуждение которой такие позиции как однополые браки, активисты, направление Украины и вектор развития, рассуждения о событиях в Европе в 1959 не имеют место ))

Не морочьте голову и не уводите тему в сторону.

А о чём тема...)))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
41 минуту назад, babaika сказал:

беря во внимание приоритетное право матери.

Вот далось это приоритетное право... Чем оно обусловлено... Какой нормой оно утверждено... 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
32 минуты назад, chechel сказал:

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Говорили, я говорил изначально об этом... А Вы пришли спорить...

11 часов назад, Bolt сказал:

Этот принцип 6 он давно как бельмо на правосудии... Уже давно развёрнута отдельными активистами движение по отмене данного принципа в такой редакции... Может быть конечно в 1959 году это было и актуально, но время идёт и конъюнктура меняется... Надо всётаки смотреть в общем на обстоятельства, а не тупо на устаревшие принципы...

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права. О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы. Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
53 минуты назад, chechel сказал:

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права.

Так в том то и дело, что права равны...

54 минуты назад, chechel сказал:

О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы.

Да конечно... изначально... А потом Вы как всегда стали спорить...

55 минут назад, chechel сказал:

Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

Как было бы хорошо, если бы Вы Дух-Бабайка-Чечель не устраивали этот театр в ролях непонятно для чего... Лишь бы с порога меня облаять и обсудить, а не тему обсуждать...

А я именно предложил реальную тему для обсуждения реальной проблемы, о которой Вы кстати первый в самом начале упомянули, в аспекте данной постановы ВСУ, так как много лет занимаюсь данными вопросами, а Вы как я понимаю возле СКУ и рядом не стояли... Но как всегда не сложилось... Развлекайтесь дальше своими мультилогинами... О чём Вы тут пишите, о каком существе тут можно писать, о каких спорах и барах и сторонах и желаниях... Как всегда ералаш и метание сами знаете чего... И самое главное Вы это делаете преднамеренно и сами от этого кайфуете, зачем Вам вообще те темы...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, chechel сказал:

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права. О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы. Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

Ваш оппонент никак не может понять, что приоритет устанавливается при равенстве сторон в правах. В противном случае приоритет устанавливать нет необходимости, все определено законом.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 квітня 2017 року
      м. Київ
       
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів:
      Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, малолітнього ОСОБА_3, в інтересах якого діють законні представники ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах дітей Оболонської районної державної адміністрації в м. Києві, реєстраційна служба головного управління юстиції в м. Києві, Оболонський районний відділ Державної міграційної служби України в м. Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень,
      в с т а н о в и л а :
      У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанс та кредит») звернулося до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 18 липня 2005 року укладено кредитний договір та 16 квітня 2009 року – додаткову угоду до нього НОМЕР_1, згідно умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 82 000 доларів США строком до 18 липня 2020 року зі сплатою 11 % річних. 
      З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 18 липня 2005 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. 
      Окрім того, 18 липня 2005 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за умовами якого остання відповідає перед банком за неналежне виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором. 
      У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань станом на 24 вересня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 1 862 326 грн. 03 коп., а тому позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом визнання права власності за банком на квартиру за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, виселити всіх мешканців зі зняттям їх з реєстраційного обліку. 
      Справа переглядалася в суді неодноразово. 
      Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» задоволено. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» за кредитним договором від 18 липня 2005 року в сумі 1 862 326 грн. 03 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру за АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності шляхом визнання права власності на зазначене майно за ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Постановлено виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, законним представником якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2, з житлового приміщення та знято з реєстраційного обліку, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 
      Рішенням апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року змінено в частині стягнення пені, зменшено її розмір з 1 067 235 грн. 57 грн. до 772 615 грн. 45 коп. на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення не звертати до виконання протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що набрав законної сили 07 червня 2014 року. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відхилено, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року у незміненій частині та рішення апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року залишено без змін. 
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 33, 36, 37-39 Закону України «Про іпотеку».
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, пояснення представника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» - ОСОБА_5, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.
      Відповідно до змісту статті 360-5 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      Суд встановив, що 18 липня 2005 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_2 та 16 квітня 2009 року – додаткову угоду до нього НОМЕР_1, відповідно до умов яких банк надав позичальнику кредит у розмірі 82 000 доларів США строком до 18 липня 2020 року зі сплатою 11 % річних. 
      З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 18 липня 2005 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. 
      18 липня 2005 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за умовами якого остання відповідає перед банком за неналежне виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором. 
      Внаслідок невиконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором станом на 24 вересня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 862 326 грн. 03 коп. 
      Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що умовами укладеного між сторонами кредитного договору передбачено, що задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», а тому не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно.
      Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що можливе зменшення розміру стягнутої пені за прострочення виконання зобов’язань за кредитним договором на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, а також із необхідності зупинення виконання рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. 
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого та 15 лютого 2017 року, 22 грудня, 21 грудня, 30 листопада 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки, що полягає у реєстрації іпотекодержателем права власності на нерухоме майно на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі. 
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня, 16 січня 2017 року, 7 грудня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що аналіз статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України свідчить про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). 
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статей 33, 36, 37-39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. 
      Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      У частині першій статті 36 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Згідно із положеннями частин другої та третьої зазначеної статті (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. 
      При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. 
      Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. 
      Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).
      Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
      Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. 
      При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). 
      У справі, яка переглядається суд встановив, що умови договору відповідач не виконував, кредитну заборгованість не погасив, у зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору, зокрема пунктом 9.3.1, передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеки». 
      Хоча, у справі, яка переглядається, суд ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою.
      З урахуванням того, що внаслідок ухвалення Верховним Судом України власного рішення результат по суті спору не зміниться, тому судові рішення суду першої інстанції в незміненій частині та рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін.
      Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовити. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-679цс17 
      Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. 
      Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).
      Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
      Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. 
      При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). 
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-679цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/588CAFA017C49FFCC2258110004186DB
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М.,
      Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
      за участю: представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та представника Служби безпеки України – ОСОБА_3,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Луганській області, Служби безпеки України, третя особа – старший слідчий слідчого відділу Управління Служби безпеки України в Луганській області ОСОБА_4, про відшкодування шкоди за заявою Управління Служби безпеки України в Луганській області про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 20 грудня 2013 року в будинку АДРЕСА_1, що належить їй на праві власності, старшим слідчим слідчого відділу Управління Служби безпеки України в Луганській області (далі – УСБУ в Луганській області) ОСОБА_4 проведено обшук, під час якого було вилучено, в тому числі грошові кошти в розмірі 262 тис. 210 євро, 4 тис. 900 дол. США та 19 тис. 885 грн, які постановою слідчого від 24 грудня 2013 року визнані речовими доказами. У квітні 2014 року кримінальне провадження, в межах якого проводився обшук, було закрите на підставі пункту 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), а ухвалою суду постановлено повернути ОСОБА_1 вилучені під час обшуку грошові кошти.
      Посилаючись на те, що порушення службовими особами слідчого відділу УСБУ в Луганській області порядку зберігання вилучених під час обшуку речових доказів призвело до втрати грошових коштів та валютних цінностей і унеможливило виконання ухвали суду про їх повернення, ОСОБА_1, керуючись положеннями статей 1172 та 1176 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), просила суд стягнути на свою користь солідарно з УСБУ в Луганській області та Служби безпеки України 6 млн 502 тис. 32 грн на відшкодування майнової шкоди та 100 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, а також вирішити питання розподілу судових витрат.
      Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 15 липня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув на її користь з УСБУ в Луганській області 6 млн 502 тис. 32 грн на відшкодування майнової шкоди та 50 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.
      Апеляційний суд м. Києва 2 березня 2016 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила, рішення Апеляційного суду м. Києва від 2 березня 2016 року скасувала, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року залишила в силі.
      15 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернулося УСБУ в Луганській області із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Обґрунтовуючи свої доводи, заявник надав постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року.
      У зв’язку із цим УСБУ в Луганській області просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 та представника Служби безпеки України – ОСОБА_3, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. 
      Суди під час розгляду справи встановили, що слідчими слідчого відділу УСБУ в Луганській області здійснювалося досудове розслідування в кримінальному провадженні № 22013030000000206, зареєстрованому в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 10 жовтня 2013 року, за фактом незаконного надання послуг військового призначення представникам Міністерства оборонної промисловості Азербайджанської Республіки за ознаками злочину, передбаченого статтею 333 Кримінального кодексу України (далі – КК України).
      Слідчий суддя Жовтневого районного суду м. Луганська ухвалою від 3 грудня 2013 року надав дозвіл на обшук у будинку АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1.
      20 грудня 2013 року в зазначеному будинку проведено обшук, під час якого було вилучено, в тому числі грошові кошти в розмірі 262 тис. 210 євро, 4 тис. 900 дол. США та 19 тис. 885 грн, які постановою слідчого від 24 грудня 2013 року визнані речовими доказами.
      24 квітня 2014 року кримінальне провадження № 22013030000000206 закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України (відсутність у діянні складу кримінального правопорушення).
      28 квітня 2014 року слідчий суддя Жовтневого районного суду м. Луганська постановив ухвалу про повернення ОСОБА_1 вилучених під час обшуку грошових коштів.
      Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки шкоди завдано неправомірними діями працівників УСБУ в Луганській області, а відповідно до вимог статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових обов’язків), тому УСБУ в Луганській області повинне відповідати за завдану шкоду.
      У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (№ 6-440цс16) міститься висновок про те, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті: така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).
      Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      За змістом частини третьої статті 5 Закону України від 25 березня 1992 року № 2229-XII «Про Службу безпеки України» орган Служби безпеки України у разі порушення його співробітниками при виконанні службових обов'язків прав чи свобод людини повинен вжити заходів до поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності.
      Співробітники Служби безпеки України, які виконують свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень і в рамках Закону, не несуть відповідальності за завдані майнові збитки. 
      Такі збитки відповідно до законодавства компенсуються за рахунок державного бюджету Службою безпеки України (частина друга і третя статті 35 цього Закону).
      Згідно з абзацом другим пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, реалізацію державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів здійснює Казначейство України.
      Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (підпункт 5 пункту 4 цього Положення).
      За змістом частини другої статті 3 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», чинного на час розгляду справи в суді першої інстанції, рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
      Аналогічне положення міститься у частині другій статті 3 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження».
      Механізм виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 (далі – Порядок).
      Згідно з пунктом 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів – з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників – у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
      Стягуючи кошти з УСБУ в Луганській області, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної й касаційної інстанцій, не врахував, що збитки, спричинені співробітниками Служби безпеки України, які виконують свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень і в рамках Закону України «Про Службу безпеки України», компенсуються Службою безпеки України за рахунок державного бюджету, а відповідне рішення суду виконується органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
      З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.
      Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини щодо притягнення як відповідача відповідний орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.
      Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.
      З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву Управління Служби безпеки України в Луганській області задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду м. Києва 2 березня 2016 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді:
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-3014цс16
      За змістом частини третьої статті 5 Закону України від 25 березня 1992 року № 2229-XII «Про Службу безпеки України» орган Служби безпеки України у разі порушення його співробітниками при виконанні службових обов'язків прав чи свобод людини повинен вжити заходів до поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності.
      Співробітники Служби безпеки України, які виконують свої обов'язки відповідно до наданих законодавством повноважень і в рамках Закону, не несуть відповідальності за завдані майнові збитки. 
      Такі збитки відповідно до законодавства компенсуються за рахунок державного бюджету Службою безпеки України (частина друга і третя статті 35 цього Закону).
      Згідно з абзацом другим пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, реалізацію державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів здійснює Казначейство України.
      Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (підпункт 5 пункту 4 цього Положення).
      Механізм виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 (далі – Порядок).
      Згідно з пунктом 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів – з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників – у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-3014цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/08F3F74830C55903C225810C0032D946
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого судді ˗ доповідача Школярова В.Ф., 
      суддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Пошви Б.М., 
      при секретарях: Халявці О.М., Коваленко О.В.,
      за участю
      захисника Курапова М.В.,
      прокурора Генеральної прокуратури України Ліщук О.І.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за заявою захисника Ліщук О.І. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1,
      в с т а н о в и л а:
      Вироком Волочиського районного суду Хмельницької області від 11 серпня 2015 року засуджено: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше не судимого з огляду на статтю 89 Кримінального кодексу України (далі - КК), за частиною другою статті 307 КК із застосуванням статті 69 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років без конфіскації майна. На підставі статті 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням, із встановленням іспитового строку тривалістю три роки, та покладено на нього обов’язки, передбачені пунктами 2, 3, 4 частини першої статті 76 КК. Цим же вироком ОСОБА_1 виправдано за частиною першою статті 317 КК та за частиною другою статті 307 КК за епізодом незаконного збуту 29 вересня 2014 року особливо небезпечного наркотичного засобу;
      ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, раніше судимого: вироком Волочиського районного суду Хмельницької області від 02 березня 2007 року за частинами першою, другою статті 309 КК до позбавлення волі на строк два роки три місяці; вироком цього ж суду від 06 липня 2007 року за частиною другою статті 307, частиною другою статті 309, частиною другою статті 311, частиною другою статті 315, частиною другою статті 317 КК до позбавлення волі на строк п’ять років два місяці з конфіскацією майна. За обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 307 КК, – виправдано.
      Апеляційний суд Хмельницької області 16 листопада 2015 року апеляційну скаргу прокурора задовольнив частково ˗ зазначений вирок суду першої інстанції скасував та постановив свій вирок, яким засудив: 
      ОСОБА_1 за частиною другою статті 307 КК до позбавлення волі на строк шість років із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого, крім житла; за частиною першою статті 317 КК до позбавлення волі на строк три роки. На підставі частини першої статті 70 КК, за сукупністю злочинів, йому визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк шість років із конфіскацією всього майна, яке є його власністю, крім житла; 
      1 ОСОБА_2 за частиною другою статті 307 КК, із застосуванням статті 69 КК, до позбавлення волі на строк два роки із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого, крім житла.
      За вироком апеляційного суду, ОСОБА_1 визнано винним та засуджено за те, що 29 вересня 2014 року, приблизно о 17 годині, він, перебуваючи в квартирі ІНФОРМАЦІЯ_3, повністю розуміючи протиправний характер своїх дій, умисно надав вказане приміщення особі під вигаданим ім’ям (далі ˗ ОСОБА_3) для незаконного вживання наркотичного засобу – канабісу. Так, в одній із кімнат, взявши спеціальний пристрій для вживання наркотичного засобу, виготовлений із двох пластикових пляшок, поклав у нього особливо небезпечний наркотичний засіб – канабіс ˗ та вжив його разом із ОСОБА_3 шляхом куріння.
      Продовжуючи свої злочинні дії, 29 вересня 2014 року, приблизно о 17 годині 32 хвилин, ОСОБА_1 за попередньою змовою з ОСОБА_2, на порушення вимог статей 7, 12, 17 Закону України від 15 лютого 1995 року № 60/95˗ВР «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» (далі – Закон № 60/95˗ВР), з метою отримання матеріальної винагороди, на сходовій площадці, біля вхідних дверей квартири ІНФОРМАЦІЯ_3, незаконно, за 200 грн збув ОСОБА_3 особливо небезпечний наркотичний засіб ˗ канабіс, маса якого в перерахунку на висушену речовину становить 89,49 г.
      Пізніше, 14 січня 2015 року, приблизно о 14 години 48 хвилин, ОСОБА_1, на порушення вимог статей 7, 12, 17 Закону № 60/95-ВР, діючи умисно, з метою отримання матеріальної винагороди, ІНФОРМАЦІЯ_4, незаконно, за 100 грн збув ОСОБА_3 особливо небезпечний наркотичний засіб – канабіс, маса якого в перерахунку на висушену речовину становить 1,1 г.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 червня 2016 року за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_1, його захисника Ліщук О.І. та захисника Черевика С.С., який представляв інтереси засудженого ОСОБА_2, вирок апеляційного суду змінив – виключив з мотивувальної частини вироку вказівку на те, що ОСОБА_1 раніше притягувався до кримінальної відповідальності. У решті зазначене судове рішення залишив без зміни. 
      У заяві захисник Ліщук О.І. порушує питання про перегляд судового рішення Верховним Судом України зазначеної ухвали суду касаційної інстанції щодо ОСОБА_1 з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) у зв’язку з неоднаковим застосуванням цим судом однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Просить скасувати зазначене судове рішення, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
      Захисник вважає, що касаційний суд неоднаково застосував норми права, передбачені статтями 86, 246, 271, 290 КПК. Зазначає, що оперативна закупка, як вид оперативно-розшукових заходів, не може проводитися до внесення відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі ˗ ЄРДР), а отримані за її результатами матеріали, відповідно, не можуть визнаватися допустимими та належними доказами, оскільки одержані з порушенням вимог чинного кримінального процесуального законодавства. 
      На думку заявника, висновок касаційного суду, який підтвердив правильність рішення апеляційного суду про визнання допустимими доказів, отриманих у ході проведення оперативної закупки наркотичних засобів у засуджених 29 вересня 2014 року, яка проводилась у рамках оперативно-розшукової справи, до внесення відомостей до ЄРДР, не відповідає вимогам статей 86, 246, 271 КПК, а також висновкам цього ж суду щодо правозастосування зазначених норм при розгляді інших кримінальних проваджень. До того ж стверджує, що оперативна закупка наркотичних засобів повинна проводитись лише після внесення відомостей про злочин до ЄРДР і тільки за постановою прокурора. 
      Крім цього, захисник вважає, що дані, які містяться у постановах про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року та про проведення контролю за вчиненням злочину шляхом проведення оперативної закупки від 16 грудня 2014 року, долучених до матеріалів провадження під час апеляційного розгляду справи за клопотанням прокурора, є недопустимими доказами з огляду на вимоги частини дванадцятої статті 290 КПК. Стверджує, що про існування зазначених матеріалів було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту, в зв’язку з чим суд, відповідно до вимог частини дванадцятої статті 290 КПК, не мав права допускати відомості, що містяться в них, як докази. Касаційний суд зазначені порушення закону не усунув, хоча про наведене йшлося в касаційних скаргах. 
      На обґрунтування іншої позиції суду касаційної інстанції у правозастосуванні зазначених норм права, які містяться у статтях 86, 246, 271 КПК, захисник долучила до заяви копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2015 року та 06 червня 2016 року, з яких, на її думку, вбачається, що касаційний суд інакше, ніж у провадженні щодо ОСОБА_1, застосував вищевказані норми процесуального закону. 
      Так, в ухвалі суду касаційної інстанції від 06 квітня 2015 року цей суд, погодившись із рішеннями нижчих судів про виправдання ОСОБА_1 за частиною другою статті 307 КК, дійшов висновку про те, що недопустимими є докази, зібрані, в ході проведення оперативної закупки наркотичних засобів у межах заведеної оперативно-розшукової справи з порушенням вимог статей 246, 271 КПК, однак до внесення відомостей про злочин до ЄРДР та не уповноваженою на те особою. При цьому касаційний суд зазначив, що оперативна закупка наркотичних засобів може проводитись за постановою прокурора тільки після внесення відомостей про злочин до ЄРДР і лише уповноваженою на те особою – слідчим або оперативним працівником за наявності відповідного доручення.
      Також захисник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2016 року, якою відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу апеляційного суду, яким залишено без зміни вирок суду першої інстанції про виправдання ОСОБА_1 за частиною другою статті 307, частиною першою статті 315 КК. У своїй ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що докази, одержані з порушенням вимог статей 246, 271 КПК, є недопустимими, зокрема: протоколи про проведення негласних слідчих дій, оскільки ці протоколи не містять письмової згоди залегендованої особи на проведення дій оперативного характеру та не вказано походження грошових коштів, що використовувались при оперативних закупках; матеріали аудіо - та відеофайлів, оскільки вони не містять інформації щодо технічних засобів, за допомогою яких здійснювалось фіксування оперативно-розшукових заходів.
      Як приклад неоднакового застосування норми права, передбаченої статтею 290 КПК, захисник Ліщук О.І. долучила до заяви копію ухвали суду касаційної інстанції від 02 лютого 2016 року щодо ОСОБА_6, відповідно до якої касаційний суд визнав законним рішення суду апеляційної інстанції, яким було дотримано вимоги вищезазначеної статті та відмовлено у задоволенні клопотання прокурора про долучення і додаткове дослідження протоколів про адміністративне затримання особи та про вчинення цією особою адміністративного правопорушення з огляду на те, що про існування цих протоколів було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до матеріалів кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту. 
      Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі ˗ Суд) заслухала суддю-доповідача, доводи захисника Ліщук О.І., стосовно задоволення її заяви, скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, доводи прокурора про відсутність підстав для задоволення заяви захисника, перевірила матеріали кримінального провадження і матеріали, додані до заяви, обговорила доводи заяви, дослідила наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України і дійшла висновку про таке.
      1. Згідно з вимогами статті 444 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Справа щодо ОСОБА_1 переглядається на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 445 КПК – неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми Кримінального процесуального кодексу, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.
      2. Суд звертає увагу на те, що зазначена норма закону не гарантує права на відновлення кримінального провадження та зазвичай не є застосовною до заяв щодо такого відновлення в порядку глави 33 КПК у завершених судових справах, якщо тільки природа, специфічні риси та обсяги провадження щодо певної скарги у чинній (чотириланковій) правовій системі не є такими, що охоплюються сферою застосування пункту другого частини першої статті 445 цього Кодексу та гарантіями справедливого суду, якими він наділяє сторони провадження.
      3. Орієнтуючись на свою практику, Суд нагадує, що пункт 2 частини першої статті 445 КПК, так само як і пункт 1 цієї статті закону, передбачає особливі вимоги та застереження для уможливлення процедури оцінки Судом норм права на предмет їх однаковості/неоднаковості застосування судом касаційної інстанції. У зв’язку з цим Суд повторює, що факт неоднакового застосування норми права судом касаційної інстанції повинен мати певний зовнішній вияв, знаходити відображення у фактичному процесуальному документі (рішенні). Про неоднакове застосування норми права свідчить неоднакове її розуміння судом у процесі правозастосування, що зумовлює ухвалення рішень, які мають різний зміст. Для уможливлення процедури оцінювання Судом норми права на предмет неоднаковості правозастосування така норма має бути реально застосована судом касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку. Неоднаковість у застосуванні положень норми права нерозривно пов’язана з предметом правозастосування – одна й та сама норма (її положення, припис) одного і того самого закону.
      4. Предметом перегляду судових рішень у зазначеній справі є неоднакове застосування норм, які регулюють умови/можливість визнання допустимими доказами фактичних даних, отриманих у ході проведення контрольованої і оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР, а також допустимість судом відомостей, що містяться у матеріалах кримінального провадження, як доказів, які в порядку статті 290 КПК не були відкриті іншій стороні як під час досудового розслідування, так і під час розгляду справи судом першої інстанції, проте були долучені апеляційним судом до матеріалів кримінального провадження за клопотанням прокурора, досліджені ним та враховані при ухваленні свого судового рішення.
      5. Зіставлення правових позицій суду касаційної інстанції щодо можливості визнання допустимими доказами фактичних даних, отриманих у ході оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей до ЄРДР, висловлених у рішенні, про перегляд якого порушено питання, та рішеннях, доданих до заяви для порівняння, дають підстави вважати, що має місце неоднакове правозастосування одних і тих самих процесуальних норм.
      6. Вирішуючи питання щодо предмета перегляду, необхідно взяти до уваги таке.
      Частиною другою статті 1 КПК встановлено, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. 
      Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 12рп/2011 від 20 жовтня 2011 року (справа № 1˗31/2011) положення статті 62 Конституції України спрямовані на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а саме: обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, тобто обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно ˗ розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України № 2135˗XII від 18 лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову діяльність» (далі ˗ Закон № 2135˗XII), особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності. 
      У вказаному рішенні Конституційного Суду України, визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально˗ процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина у кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.
      7. Оперативно-розшукова діяльність в Україні регулюється, зокрема, Законом № 2135˗XII, який є складовою кримінального процесуального законодавства. 
      Водночас, відповідно до положень частини третьої статті 9 КПК, закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу.
      Статтею 8 Закону № 2135˗XII встановлено права підрозділів, які крім іншого, здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Такі підрозділи мають право проводити контрольовану поставку та контрольовану і оперативну закупку товарів, предметів та речовин, у тому числі заборонених для обігу, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форми власності з метою виявлення та документування фактів протиправних діянь. Проведення контрольованої поставки, контрольованої та оперативної закупок здійснюється згідно з положеннями статті 271 КПК у порядку, визначеному нормативно-правовими актами Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, Служби безпеки України, погодженими з Генеральною прокуратурою України та зареєстрованими у Міністерстві юстиції України.
      8. Згідно з частиною першою статті 86 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
      Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (частина перша статті 84 КПК).
      Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (частина друга статті 84 КПК). 
      Відповідно до вимог частини другої статті 99 КПК матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону № 2135˗XII, за умови відповідності вимогам цієї статті, є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази. Ці вимоги належать і до фактичних даних, отриманих у ході проведення контрольованої та оперативної закупки, проведеної в межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР.
      9. Порядок, встановлений КПК (процесуальний порядок, форма, процедура), ˗ це певна послідовність (кроки) прийняття кримінальних процесуальних рішень і здійснення кримінальних процесуальних дій. Першим кроком, спрямованим на проведення контрольованої і оперативної закупки товарів, предметів та речовин, є прийняття відповідного рішення прокурором. Прийняття останнього (постанови) є винятковим правом прокурора (частина четверта статті 246 КПК). Постанова прокурора про проведення зазначеної закупки в межах оперативно-розшукової справи має свої особливості: у ній не можуть бути зазначені найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер у зв’язку з невнесенням на цьому етапі відомостей про злочин до ЄРДР.
      Пунктом 1 частини сьомої статті 271 КПК на прокурора покладено обов’язок у постанові про проведення зазначеної дії викласти обставини, які свідчать про відсутність під час дії провокування особи на вчинення злочину. 
      Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) при вирішенні питання справедливості судового розгляду в цілому враховує, у тому числі, й спосіб отримання доказів. Не виключаючи можливості використання особливих слідчих методів – агентурних методів, що само по собі не порушує права на справедливий судовий розгляд, ЄСПЛ висловив позицію, що у зв’язку з ризиком підбурювання з боку поліції при використанні таких методів, їх використання має бути обмежено чіткими рамками (справа «Раманаускас проти Литви»).
      10. Так, у справі, що розглядається, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ визнав, що всі докази, якими суд апеляційної інстанції обґрунтував доведеність винуватості ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 307 і частиною першою статті 317 КК, є допустимими і отримані відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Зокрема, касаційний суд зазначив, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано послався як на доказ винуватості засуджених у вчиненні збуту наркотичної речовини на постанови про проведення оперативної закупки та про проведення контролю за вчиненням злочину, шляхом проведення оперативної закупки, незважаючи на те, що оперативна закупка наркотичних засобів у засуджених 29 вересня 2014 року проводилась у межах оперативно-розшукової справи до внесення відомостей до ЄРДР, що, в свою чергу, не зумовлює визнання зібраних доказів недопустимими. Крім того, вказав, що в межах оперативно-розшукової справи № 9276/14, заведеної стосовно ОСОБА_2, правоохоронним органам слідчим суддею надавався дозвіл на проведення негласних оперативно-розшукових дій, передбачених статтями 260, 263 КПК з 06 вересня по 06 листопада 2014 року та з 17 грудня 2014 року по 17 лютого 2015 року. 
      Втім, як убачається з рішення суду апеляційної інстанції, цей суд, на порушення положень статті 404 КПК, не переконався у відповідності зазначених доказів вимогам статті 86 КПК та не навів належних доводів, на підставі яких визнав їх такими, що отримані в порядку, встановленому КПК (зокрема, матеріали оперативно-розшукової діяльності повинні бути отримані уповноваженими на це суб’єктами та з відомого, що може бути перевірений, і не забороненого законом джерела; зібрані у встановленому законом порядку та з дотриманням встановленої форми, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян). 
      Так, постанова про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року, яка була долучена за клопотанням прокурора до матеріалів кримінального провадження під час апеляційного перегляду, була ухвалена щодо ОСОБА_2, а тому, правомірним було б використання доказової інформації, отриманої у такий спосіб, саме щодо нього. Водночас, відповідно до протоколу про результати здійснення оперативно-технічного заходу від 30 вересня 2014 року, оперативна закупка наркотичної речовини відбувалась одночасно у ОСОБА_2 і ОСОБА_1. 
      Крім цього, відповідно до наявної у матеріалах кримінального провадження інформації, наданої прокуратурою Хмельницької області, № 99˗381˗14 від 08 жовтня 2015 року, оперативно-розшукова справа стосовно ОСОБА_1 Волочиським РВ УМВС України в Хмельницькій області не заводилась. Дозвіл на проведення оперативно-розшукових заходів у виді аудіо ˗, відеоконтролю особи щодо нього апеляційним судом Хмельницької області не надавався, що також об’єктивно підтверджується інформацією, наданою Головою Апеляційного суду Хмельницької області № 08˗25д від 15 жовтня 2015 року.
      Підставами для проведення оперативно˗розшукової діяльності, відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 6 Закону № 2135˗XII, є наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно˗розшукових заходів і засобів, про: злочини, що готуються; осіб, що готують вчинення злочину. Інформація про те, що особа вчиняє або вже вчинила злочин, може бути перевірена лише шляхом проведення негласних слідчих (розшукових) дій після внесення відомостей до ЄРДР, тобто в межах кримінального провадження.
      З матеріалів кримінального провадження щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вбачається, що судом не було встановлено, яка саме достатня інформація, одержана в установленому законом порядку, стала підставою для заведення оперативно-розшукової справи, і, відповідно, чи були наявні законні підстави для проведення оперативно-розшукових заходів, результати яких визнані судом допустимими доказами у кримінальному провадженні.
      11. За змістом заяви, захисник також стверджує про неоднакове застосування судом касаційної інстанції в оспореному судовому рішенні однієї і тієї самої норми права, що міститься у статті 290 КПК. Зазначає, що цей суд, всупереч положенням зазначеної норми права, визнав постанови про проведення оперативної закупки від 04 вересня 2014 року, ухвалену в межах оперативно˗розшукової справи, та постанову про проведення контролю за вчиненням злочину шляхом проведення оперативної закупки від 16 вересня 2014 року, долучені за клопотанням прокурора до матеріалів провадження під час апеляційного розгляду, допустимими доказами, хоча про існування зазначених постанов було відомо стороні обвинувачення на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте вони не були долучені до кримінального провадженні та їх не було відкрито стороні захисту.
      Відповідно до частини другої статті 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов’язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь˗які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом’якшенню покарання. Сторони кримінального провадження зобов’язані здійснювати відкриття одна одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду. Якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази ( частини одинадцята, дванадцята статті 290 КПК).
      Отже, з вищенаведених положень вбачається, що невідкриття матеріалів сторонами в порядку цієї статті є окремою підставою для визнання таких матеріалів недопустимими як докази. При цьому, відкриттю, окрім протоколів, у яких зафіксовано хід та результати проведення певних дій, в обов’язковому порядку підлягають і матеріали, які є правовою підставою проведення таких дій (ухвали, постанови, клопотання), що забезпечить можливість перевірки стороною захисту та судом допустимості результатів таких дій як доказів.
      Висловлюючи думку щодо правозастосування зазначеної норми права в оспореному судовому рішенні, касаційний суд наголосив на тому, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав допустимими доказами відомості, що містяться у вищезазначених постановах від 04 вересня 2014 року та від 16 грудня 2014 року, а також відповідну інформацію щодо їх проведення, які апеляційним судом були долучені до матеріалів кримінального провадження за клопотанням прокурора та досліджені під час перегляду рішення суду першої інстанції.
      Проте, згідно з частиною третьою статті 404 КПК, за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції неповністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
      Як убачається з даного кримінального провадження, прокурор не заявляв у суді першої інстанції клопотання про дослідження вищезазначених матеріалів, незважаючи на те, що ці матеріали стали відомі не після ухвалення судового рішення, що оскаржується, а були відомі від початку досудового розслідування.
      Суд зауважує, що чинний КПК не містить заборони для сторін кримінального провадження представляти в суді матеріали, не відкриті одна одній. Заборона адресована суду, який згідно з частиною дванадцятою статті 290 КПК, не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази. Надання стороною обвинувачення у суді матеріалів, до яких не було надано доступ стороні захисту, і долучення їх як доказів на стадіях судового розгляду порушує право обвинуваченого на захист, оскільки змушує його захищатися від так званих нових доказів без надання достатніх можливостей і часу для їх спростування.
      Отже, факт ознайомлення з матеріалами справи після закінчення розслідування не є достатнім для відстоювання стороною захисту своєї позиції у кримінальному процесуальному змаганні. За таких умов, коли стороні обвинувачення відомі всі докази, а сторона захисту не володіє інформацією про них до завершення розслідування, порушується баланс інтересів у кримінальному процесі. 
      Частина дванадцята статті 290 КПК фактично передбачає кримінальну процесуальну санкцію стосовно сторін кримінального провадження, яка реалізується в разі невиконання сторонами обв’язку щодо відкриття матеріалів, яка полягає в тому, що в майбутньому суд не має права допустити відомості як докази у невідкритих матеріалах. Так, невідкриття сторонами кримінального провадження одна одній матеріалів суттєво зменшує їх доказову базу, що, в свою чергу, може негативно вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судом рішення. 
      Із доданої до заяви захисника Ліщук О.І. копії ухвали від 02 лютого 2016 року вбачається, що у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_6 касаційний суд інакше застосував одні і ті самі норми права, визнавши неспроможними доводи прокурора щодо безпідставної відмови апеляційного суду в задоволенні його клопотання про долучення та додаткове дослідження процесуальних документів з огляду на те, що ці докази були відомі на час звернення до суду з обвинувальним актом, проте не були долучені до матеріалів кримінального провадження та їх не було відкрито стороні захисту відповідно до вимог статті 290 КПК.
      Неправильне застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, які містяться у статтях 86, 246, 271, 290 КПК, зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень і є підставою для задоволення заяви, в зв’язку з чим оскаржена ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції.
      12. За частиною п’ятою статті 453 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення у межах поданої заяви. Якщо задоволення заяви дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли заяви, Верховний Суд України зобов’язаний прийняти таке рішення.
      ОСОБА_1 постановлено за провину вчинення злочинів, які ним було вчинено за попередньою змовою з ОСОБА_2 Відповідно до вироку апеляційного суду, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 діяли як співвиконавці з єдиним умислом, узгоджено і без виокремлення ролі кожного з них, з усвідомленням про можливість досягнення злочинного результату шляхом спільних дій. 
      Отже, колегія суддів вважає, що новий касаційний розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 має проводитися стосовно них обох. Відновлення судового розгляду тільки щодо ОСОБА_1 не узгоджуватиметься з положеннями частини п’ятої статті 453 КПК і створюватиме реальні передумови для можливого визнання нового касаційного розгляду таким, що відбувався з істотними порушеннями вимог кримінального процесу, які завадили ухвалити законне та обґрунтоване рішення. 
      13. На виконання вимог частини другої статті 456 КПК, Суд формулює висновок про те, як саме повинні застосовуватися норми права, що були неоднаково застосовані. 
      Фактичні дані, отримані в результаті проведення оперативної закупки до внесення відомостей до ЄРДР, можуть бути визнані належними та використані як докази, а саме як документи, у кримінальному провадженні за умови, якщо вони були отримані в порядку, передбаченому КПК, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність».
      Невідкриття матеріалів сторонами одна одній в порядку статті 290 КПК після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду, є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими як докази.
      Керуючись статтями 453, 454, 455, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву захисника Ліщук О.І. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 задовольнити.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасувати, а кримінальне провадження направити на розгляд до суду касаційної інстанції.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.
      Головуючий В.Ф. Школяров
      Судді: 
      С.М. Вус
      Г.В. Канигіна
      Є.І. Ковтюк
      М.Є. Короткевич 
      Б.М. Пошва 
      Постанова від 16 березня 2017 року № 5-364кс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/46445E8A79A386EFC225810D00532653
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого судді-доповідача Короткевича М.Є.,
      cуддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Пошви Б.М., Школярова В.Ф.,
      при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О.,
      за участю: прокурора Генеральної прокуратури Курапова М.В.,
      захисника ОСОБА_1,
       
      розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою захисника ОСОБА_2 про перегляд судових рішень щодо засудженого ОСОБА_3,
      у с т а н о в и л а :
      вироком Октябрського районного суду м. Полтави від 6 квітня 2015 року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, громадянина України, раніше не судимого, засуджено за частиною 1 статті 118 Кримінального кодексу України (далі – КК) до обмеження волі на строк три роки. 
      Вироком Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року вирок місцевого суду в частині кваліфікації та призначення покарання скасовано та ухвалено новий вирок, яким визнано ОСОБА_3 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 115 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років. В іншій частині вирок місцевого суду залишено без зміни.
      Вироком апеляційного суду ОСОБА_3 визнано винуватим у вчиненні злочину за таких обставин. Увечері 8 червня 2014 року АДРЕСА_1, де проживає ОСОБА_3, під час розпивання спиртних напоїв він довідався від ОСОБА_4, що співробітник останнього – ОСОБА_5 має перед ОСОБА_4. борг, із приводу чого між ними відбувались телефонні перемовини. З метою сприяння в поверненні боргу та вирішенні конфлікту ОСОБА_3 подзвонив ОСОБА_5 та домовився про зустріч. У цей час ОСОБА_5 перебував у домоволодінні сім’ї ОСОБА_6 на АДРЕСА_2. Приблизно о 00 год. 05 хв. 9 червня 2014 року ОСОБА_3 разом з ОСОБА_4 підійшов до в'їзних воріт вказаного домоволодіння. Туди ж із двору вийшов і ОСОБА_5. При цьому конфлікт, який розпочався зі словесної перепалки телефоном, переріс у бійку, під час якої ОСОБА_5 наносив удар кулаками в обличчя засудженого та ногою по його лівій нозі. Коли вони попадали на землю, під час боротьби ОСОБА_5 схопив ОСОБА_3 за шию, а той у цей час знайшов колюче-ріжучий предмет за типом ножа, яким умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій та бажаючи настання суспільно небезпечних наслідків у виді смерті потерпілого, наніс ОСОБА_5 чотири удари в різні частини тіла, спричинивши проникаюче сліпе колото-різане поранення грудної клітки зліва з пошкодженням серця, колото-різану рану лівої верхньої кінцівки, різані рани обличчя та лівої верхньої кінцівки та садна грудної клітки. У результаті проникаючого сліпого колото-різаного поранення грудної клітки зліва з пошкодженням серця настала смерть ОСОБА_5. ОСОБА_3 під час бійки було заподіяно легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.
      Дії ОСОБА_3 кваліфіковано за частиною 1 статті 115 КК як умисне вбивство потерпілого ОСОБА_5, вчинене на ґрунті неприязних взаємовідносин, які переросли в обопільну бійку. 
      Касаційний суд – колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ – ухвалою від 30 березня 2016 року залишив вирок Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року щодо ОСОБА_3 без зміни.
      13 жовтня 2016 року Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) відмовила в задоволенні заяви захисників ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про перегляд вироку Апеляційного суду Полтавської області від 24 липня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року щодо ОСОБА_3 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК).
      У заяві захисник ОСОБА_2 просить скасувати ухвали судів апеляційної і касаційної інстанцій на підставі неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм права, передбачених кримінальним процесуальним законом, а саме статтями 23, 94, 95, пунктом 3 частини 1 статті 409, 412, пунктом 1 частини 1 статті 438 КК, і направити справу на новий апеляційний розгляд. Захисник стверджує, що суд апеляційної інстанції, погодившись із встановленими місцевим судом фактичними обставинами справи та безпосередньо не дослідивши докази під час апеляційного перегляду кримінального провадження, не вправі був дати іншу юридичну кваліфікацію діям засудженого, однак, витлумачивши норми статей 23, 94 і 95 КПК у спосіб, який суперечить їх точному змісту, апеляційний суд зробив по суті переоцінку доказів, безпосередньо досліджених у суді першої інстанції, та дійшов хибного висновку про необхідність перекваліфікації дій ОСОБА_3 на частину 1 статті 115 КК, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. 
      Як приклад правильного застосування норм права, передбачених кримінальним процесуальним законом, заявник наводить висновки суду касаційної інстанції, що викладені в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня та 18 і 25 жовтня 2016 року.
      Ухвалою від 18 жовтня 2016 року касаційний суд скасував рішення суду апеляційної інстанції на підставі істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. Таке рішення ухвалено у зв’язку з тим, що суд апеляційної інстанції, безпосередньо не дослідивши докази в судовому засіданні, однак надавши їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, безпідставно прийшов до переконання про необхідність виключення кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченого частиною 2 статті 121 КК, «вчинення способом, що має характер особливого мучення».
      В ухвалі від 25 жовтня 2016 року касаційний суд висловив правову позицію, яка полягала в тому, що апеляційний суд допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, оскільки, обмежившись допитом у судовому засіданні лише обвинуваченого та потерпілого і не досліджуючи безпосередньо інші докази, покладені місцевим судом в основу обвинувального вироку, прийшов до переконання про відсутність достатніх доказів винуватості особи і необхідність закриття кримінального провадження через відсутність складу злочину, за вчинення якого останнього було засуджено, тобто надав іншу оцінку дослідженим судом першої інстанції доказам без безпосереднього їх дослідження. 
      Аналогічна правова позиція висловлена касаційним судом і в ухвалі від 13 вересня 2016 року, де суд зазначив, що апеляційний суд без безпосереднього заслуховування показань та без дослідження матеріалів кримінального провадження надав доказам іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, та безпідставно дійшов до переконання про відсутність достатніх доказів доведеності винуватості.
      Також захисник у заяві зазначає, що апеляційний суд під час апеляційного перегляду вироку, безпосередньо не дослідивши докази і перекваліфікувавши дії ОСОБА_3 на частину 1 статті 115 КК, тобто погіршивши його становище, порушив пункти 1 і 3 «d» статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати показання свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше.
      Крім того, у своїх твердженнях захисник опирається на правову позицію Суду, викладену в постанові від 21 січня 2016 року у справі № 5-249кс15, про те, що дотримання правил щодо права на справедливий судовий розгляд, змагальності сторін, безпосередності дослідження доказів, їх допустимості вимагає від апеляційного суду забезпечення у повному обсязі повноти дослідження доказів, якщо постає питання про встановлення певного факту в інший спосіб, ніж це було здійснено в суді першої інстанції.
      Судова палата у кримінальних справах Суду заслухала суддю-доповідача, доводи захисника ОСОБА_1 на підтримання заяви, міркування прокурора, який вважав, що в задоволенні заяви слід відмовити, перевірила матеріали справи, вивчила науковий висновок фахівця Науково-консультативної ради при Суді, обговорила доводи заяви та дійшла висновку про таке.
      Справа про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року допущена до провадження Суду за заявою захисника ОСОБА_2 на підставі пункту 2 частини 1 статті 445 КПК, який підставою для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, передбачає неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.
      Предметом перегляду даної справи є неоднакове розуміння судом касаційної інстанції питання про те, чи вправі суд апеляційної інстанції, погодившись із встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами та не провівши судового слідства, дати іншу юридичну кваліфікацію діям засудженого, а також чи становлять такі дії апеляційного суду переоцінку доказів у справі з огляду на положення статей 23, 94, 95 КПК.
      При перегляді справи Суд виходить із такого. 
      Принцип безпосередності дослідження показань, речей і документів є однією із загальних засад кримінального провадження. Зміст цього принципу розкрито в статті 23 КПК, згідно з якою:
      1. Суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.
      2. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених КПК.
      3. Сторона обвинувачення зобов’язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом.
      Один із аспектів цього принципу відображено в частині 4 статті 95 КПК, на яку посилається заявник, у якій зазначено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. 
      Суд оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення (частина 1 статті 94 КПК).
      Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані в передбаченому КПК порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (частина 1 статті 84 КПК). 
      Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, сформульовані законодавцем у частині 1 статті 91 КПК. Згідно з частиною 2 цієї статті, доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. 
      На підставі результатів оцінки одних і тих же доказів (їхньої сукупності) щодо однієї і тієї ж події може бути зроблено висновок про наявність тих чи інших її обставин або, взагалі, про відсутність події. 
      Наявність підстав для зміни вироку або ухвалення апеляційним судом нового вироку не породжує для цього суду обов’язку досліджувати всю сукупність доказів з дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить докази, оцінені в суді першої інстанції. У частині 2 статті 23 КПК зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але у разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, то суду апеляційної інстанції немає потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції. Для прийняття рішення апеляційному суду достатньо перевірити докази, в тому числі прослухати запис судового засідання в суді першої інстанції. Касаційний суд, у свою чергу, не має повноважень оцінювати докази, але він вправі зробити висновок про неправильність застосування норм КК і змінити судове рішення (пункт 4 частини 1 статті 436 КПК), зазначивши в мотивувальній частині ухвали не докази, а обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій (абзац 4 пункту 2 частини 1 статті 442 КПК). Тобто зміна судових рішень судів нижчої ланки судами вищої ланки не вимагає як передумови повторного дослідження останніми усіх доказів.
      Однак якщо б висновки суду апеляційної інстанції, що є відмінними від висновків суду першої інстанції, стосувалися сутнісних ознак доказів – достовірності, належності, допустимості – і саме це зумовило б перекваліфікацію дій особи на іншу статтю (частину статті) КК, то тоді суд апеляційної інстанції зобов’язаний був би дослідити докази з дотриманням вимог статті 23 КПК.
      У справі ОСОБА_3 суд апеляційної інстанції не заперечив результатів оцінки кожного з доказів за ознаками допустимості, належності чи достовірності, а оцінки їх сукупності – за ознакою достатності та взаємозв’язку для прийняття рішення про винуватість ОСОБА_3 в умисному вбивстві потерпілого. У межах фактичних обставин, установлених судом першої інстанції, та використавши результати оцінки ним доказів у справі, апеляційний суд дійшов іншого правового висновку щодо обставин цього злочину, а саме про неперебування ОСОБА_3 в стані необхідної оборони, що й зумовило зміну кримінально-правової кваліфікації його діянь зі статті 118 на частину 1 статті 115 КК.
      У постанові від 21 січня 2016 року у справі № 5-249кс15 Суд зазначив, що апеляційний суд переоцінив докази у справі з порушенням вимог закону щодо безпосередності їх дослідження, оскільки одних свідків, попри клопотання сторін, не було допитано в апеляційному суді, тоді як інші, допитані свідки, дали показання, що відрізнялися від показань, наданих ними в суді першої інстанції. Це призвело до того, що весь розгляд справи набув несправедливого характеру, а право обвинуваченого на захист було обмежено.
      У висновках касаційного суду, що викладені в ухвалах від 13 вересня та 25 жовтня 2016 року, йдеться про безпосереднє дослідження апеляційним судом частини доказів, що зумовило переоцінку цих доказів з погляду допустимості, належності, достовірності. Переоцінка окремих (досліджених в апеляційному судовому розгляді) доказів зумовила переоцінку сукупності всіх доказів з погляду їхньої достатності: «нову» сукупність доказів суд апеляційної інстанції визнав недостатньою для висновку про винуватість особи. В цих ухвалах суд касаційної інстанції застосував «норму про переоцінку доказів» так, як це зазначено в постанові Суду від 21 січня 2016 року, але інакше, ніж в ухвалі, про перегляд якої подано заяву. 
      Між тим умови застосування цієї норми у справі ОСОБА_3 істотно відрізняються від тих, що викладені в ухвалах від 13 вересня та 25 жовтня 2016 року, бо суд апеляційної інстанції у справі ОСОБА_3 погодився з усіма доказами, на які суд першої інстанції послався у вироку, однак зробив свої висновки на основі їх сукупності. Докази, що покладені в основу вироку апеляційного суду, були досліджені безпосередньо в суді першої інстанції і перевірені судом апеляційної інстанції. Сукупність доказів у справі ОСОБА_3 залишалася стійкою і непорушною, тому зміна кваліфікації дій ОСОБА_3 судом апеляційної інстанції не є підставою для висновку про переоцінку ним доказів, оцінених судом першої інстанції.
      Із тексту наданої для порівняння ухвали від 18 жовтня 2016 року видно, що суд касаційної інстанції розцінив як «повторне дослідження доказів» повторне дослідження обставин діяння, що призвело до виключення з обвинувачення ознаки злочину «вчинення способом, що має характер особливого мучення». Однак, як Суд зазначав вище, переоцінка апеляційним судом обставин, встановлених судом першої інстанції, не є переоцінкою доказів, при цьому Суд вкотре зазначає, що висновок касаційного суду, наведений у порівнюваному рішенні, не завжди є прикладом правильного застосування кримінального процесуального законодавства.
      Отже, доводи, наведені у заяві захисника ОСОБА_2 в інтересах засудженого ОСОБА_3 про те, що суд касаційної інстанції допустив неоднакове застосування однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, не підтвердилися, а тому підстав для задоволення заяви захисника ОСОБА_2 немає.
      Керуючись статтями 453, 454, 456 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      відмовити в задоволенні заяви захисника ОСОБА_2. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.
      Головуючий М.Є. Короткевич
      Судді:
      С.В. Вус
      Б.М. Пошва
      Г.В. Канигіна
      Є.І. Ковтюк
      В.Ф. Школяров
      Постанова від 20 квітня 2017 року № 5-465кс(15)16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0B7418B4CB940A10C225810E0049D633
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      19 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» про перегляд судових рішень,
      в с т а н о в и л а :
      У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» ОСОБА_3 звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що позичальник порушує умови договору щодо щомісячного погашення кредиту та сплати процентів за користування грошовими коштами. Банк просив суд достроково стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором, а саме: 29 260,95 доларів США – заборгованість за кредитом; 4 099,79 доларів США – заборгованість за процентами; 28 776 грн. 26 коп. – пеня за прострочену заборгованість за кредитом та відсотками; 5 000 грн. – штраф за невиконання зобов’язань, передбачених п. 3.3.7 кредитного договору.
      Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 4 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 5 липня 2016 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованість за кредитним договором у розмірі 30 465,52 доларів США, з яких: 29 260,95 доларів США – заборгованість за кредитом; 1 204,57 доларів США – заборгованість за процентами за користування кредитом за період з 1 квітня 2015 року по 24 липня 2015 року, 4 341 грн. 02 коп. – пеня на прострочену заборгованість за кредитом та процентами за період 1 квітня 2015 року по 24 липня 2015 року. Урешті позову відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» просить змінити рішення судів шляхом задоволення позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 613 ЦК України.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Банк Форум» ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
      На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суд встановив, що 10 червня 2008 року між АКБ «Форум» в особі Тернопільської філії, правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит на суму 42 000 доларів США на термін до 1 червня 2033 року зі сплатою 13 % річних.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором 10 червня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель та позичальник відповідають перед кредитором як солідарні боржники.
      Відповідно до п.п. 2.3, 2.7 кредитного договору позичальник щомісячно зобов'язувався здійснювати погашення частини кредиту в сумі не менше 140 доларів США та сплачувати проценти за кредитом не пізніше 20-го числа місяця, наступного за місяцем користування кредитними коштами.
      30 грудня 2008 року між позивачем та ОСОБА_1 було укладено договір НОМЕР 1 про внесення змін до кредитного договору, відповідно до умов якого пункт 2.3 кредитного договору викладено в такій редакції: позичальник здійснює повернення кредиту частинами щомісячно, починаючи з квітня 2009 року в сумі не менше 145 доларів США на відкритий йому позичковий рахунок.
      19 квітня 2010 року між позивачем та ОСОБА_1 було укладено додатковий договір НОМЕР 2, згідно з яким викладено в новій редакції п.п. 1.1, 1.3, 2.3, 2.7 кредитного договору.
      Згідно з п. 4.1 кредитного договору за несвоєчасне повне чи часткове повернення кредитних коштів та несвоєчасну повну чи часткову оплату процентів позичальник сплачує неустойку у вигляді пені в розмірі 0,2 % за кожен день прострочення, що обчислюється із суми неповернутого платежу та/або несплачених процентів. У зв'язку з цим банк має право на стягнення з відповідача нарахованої згідно п. 4.1 укладеного договору пені за порушення термінів оплати кредитних договорів та процентів.
      За положеннями п. 4.4 кредитного договору за кожен випадок невиконання або неналежного виконання позичальником зобов'язань, передбачених п. 3.3 (крім п. 3.3.2) договору, позичальник сплачує банку штраф у розмірі 5 000 грн.
      Відповідно до п. 7.5 кредитного договору усі зміни та доповнення до нього, крім випадків, передбачених п. 5.1, 5.2, 5.3 цього договору, набувають чинності тільки за умов укладення в письмовій формі та підписання сторонами додаткових угод, які стають невід'ємною частиною цього договору.
      Рішенням виконавчої дирекції фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 19 січня 2015 року № 10 «Про призначення уповноваженої особи фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» ОСОБА_3 призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум».
      Відповідно до листа Національного банку Украйни (далі – НБУ) від 30 листопада 2015 року ПАТ «Банк Форум» виключено з довідника учасників СЕП з 25 червня 2014 року. Запис щодо виключення відділення № 3500 Тернопільської дирекції ПАТ «Банк Форум» було внесено до Державного реєстру банків 1 вересня 2014 року.
      У зв'язку з невиконанням позичальником своїх зобов'язань утворилась заборгованість, яка станом на 20 березня 2015 року складалась із: 29 260,95 доларів США – тіло кредиту; 2 271,80 доларів США – прострочені відсотки; 496,62 доларів США – строкові проценти; 537,55 доларів США – пеня за несвоєчасну сплату процентів.
      26 березня 2015 року відповідачам було направлено вимогу про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором із зазначенням суми, що підлягає сплаті, та реквізитів рахунків банку, на які повинні бути перераховані кошти.
      Зазначені вимоги ОСОБА_1 та батько ОСОБА_2 отримали особисто 31 березня 2015 року, що підтверджується відміткою на рекомендованих повідомленнях про вручення поштових відправлень.
      Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний та касаційний суди, виходили з того, що відповідачі порушили права банку, які підлягають захисту шляхом стягнення заборгованості за кредитним договором, заборгованість по процентах за користування кредитними коштами та пені. При цьому суди зазначили, що із серпня 2014 року рахунки відділення Тернопільської дирекції ПАТ «Банк Форум» були закриті у зв’язку із закриттям відділення банку, інші фінансові установи відмовлялися приймати платежі. Однак, 26 березня 2015 року уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів осіб на ліквідацію ПАТ «Банк Форум» відповідачам надіслано письмову вимогу про дострокове виконання зобов’язань, де зазначено номер рахунку, на який слід сплачувати заборгованість, відповідачі отримали дану вимогу лише 31 березня 2015 року, у зв'язку із чим проценти, пеня чи штраф із серпня 2014 року по 31 березня 2015 року відповідачам не повинні нараховуватись, оскільки відбулось прострочення кредитора в розумінні ч. 4 ст. 613 ЦК України.
      Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
      - від 7 вересня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов про стягнення кредитної заборгованості, виходив з того, що кредитор не вважається таким, що прострочив виконання зобов’язання, оскільки він не відмовився прийняти належне виконання з боку відповідачів у справі, більше того, він не вчиняв дій, які б об’єктивно перешкоджали виконати позичальнику належним чином свої кредитні зобов’язання. Навпаки, позивач у силу вимог статті 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та п.п.3.2, 3.3 п. 3 розділу V Положення «Про виведення неплатоспроможного банку з ринку» здійснив заходи щодо відкриття накопичувального рахунку неплатоспроможного банку та повідомив через загальнодоступні засоби масової інформації (мережа Інтернет, офіційні видання друкованих засобів масової інформації), у тому числі відповідачів, про нові реквізити для сплати кредитних коштів. Невнесення змін у кредитний договір у частині реквізитів розрахункових рахунків не може бути перешкодою для належного виконання боржником/поручителем зобов’язань зі сплати кредитної заборгованості, оскільки в даному випадку положеннями спеціального законодавства, що регулює правовідносини з тимчасової адміністрації та ліквідації банків, передбачено, що існує єдиний накопичувальний рахунок, на котрий мають надходити кошти, у тому числі і від боржників для належного виконання ними своїх зобов’язань; 
      - 21 грудня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвалу апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, виходив з того, що відмова кредитора від запронованого боржником виконання договору можлива лише тоді, якщо кредитор міг прийняти виконання від боржника, однак із суб’єктивних причин відмовився це зробити, натомість не вважається відмовою об’єктивна неможливість прийняти виконання боржника, оскільки в такому випадку буде не відмова від прийняття виконання, а лише неможливість прийняти виконання. Апеляційний суд не врахував, що неповідомлення боржника про нові реквізити банківської установи не звільняє його від виконання обов’язку з погашення кредитної заборгованості та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову. 
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статті 613 ЦК України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Відповідно до статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
      Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. 
      Банк у стані тимчасової адміністрації та ліквідації у своїй діяльності керується Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Положенням «Про виведення неплатоспроможного банку з ринку», зареєстрованим в Міністерстві юстиції України за № 1581/21893 від 14.09.2012 р. (далі – Положення).
      Згідно із п.п. 2.17 п. 2 розділу V Положення (в редакції, чинній станом на момент виведення банку з ринку) уповноважена особа Фонду на ліквідацію банка з дня її призначення вживає таких заходів: здійснює відкриття накопичувального рахунку.
      Відповідно до п.п. 3.2 п. 3 розділу V Положення з метою забезпечення процедури ліквідації уповноважена особа Фонду на ліквідацію банку ініціює відкриття накопичувального рахунку неплатоспроможного банку у національній валюті та іноземній валюті (за необхідності) в територіальному управлінні НБУ або в Операційному управлінні НБУ.
      За змістом п.п. 3.3 п. 3 розділу V Положення після відкриття накопичувального рахунку за розпорядженням уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку залишок коштів із кореспондентського рахунку банку перераховується на накопичувальний рахунок і вживаються заходи щодо закриття кореспондентського рахунку такого банку та виключення його з учасників системи електронних платежів (СЕП) у порядку, визначеному нормативно-правовим актом НБУ, що визначає порядок міжбанківського переказу грошей в Україні в національній валюті, а також повертаються кредиторам розрахункові документи, що не сплачені в строк з вини банку, що враховувалися на відповідному позабалансовому рахунку (якщо такий облік вівся в територіальному управлінні НБУ за договором з таким банком).
      Змістом п.п 3.4 п. 3 розділу V Положення передбачено, що на накопичувальний рахунок банку зараховуються кошти такого банку і надходження на його користь. З цього рахунку проводяться розрахунки з кредиторами й оплата витрат на здійснення процедури ліквідації.
      Частинами 1, 2 ст. 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено обов'язок Фонду не пізніше робочого дня, наступного за днем отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, розмістити інформацію про це на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет, а також здійснити опублікування відомостей про ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду в газетах «Урядовий кур'єр» та «Голос України» не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      Разом з тим за змістом частини четвертої статті 613 ЦК України боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, тобто у випадку, якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають iз суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку ( частина перша цієї статті). 
      Якщо боржник доведе, що не виконав грошового зобов'язання через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, оскільки порушення грошового зобов'язання у вигляді його прострочення боржником не настало i в такому разі вважається, що виконання зобов'язання відстрочено на час прострочення кредитора (частина друга статті 613 цього Кодексу).
      Однак у справі, яка переглядається, судом не було встановлено обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, а саме: чи був відкритий уповноваженою особою Фонду на ліквідацію банку накопичувальний рахунок неплатоспроможного банку у національній валюті та іноземній валюті (за необхідності) в територіальному управлінні НБУ або в Операційному управлінні НБУ; чи була розміщена інформація на офіційній сторінці Інтернет про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку та чи були опублікуванні відомості про ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду в газетах «Урядовий кур'єр» та «Голос України», а відтак суд дійшов передчасного висновку про те, що відбулося прострочення кредитора, не встановивши факту відмови банком прийняття належного виконання боржником своїх зобов’язань, чи наявності перешкод для належного виконання боржником своїх грошових зобов’язань, що є основним критерієм у застосуванні статті 613 ЦК України.
      За таких обставин, ухвалені у справі судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог необхідно скасувати та в цій частині справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк Форум» задовольнити частково. 
      Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 4 травня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 5 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати та в цій частині справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-546цс17 
      Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Відповідно до статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
      Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
      За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. 
      Банк у стані тимчасової адміністрації та ліквідації у своїй діяльності керується Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Положенням «Про виведення неплатоспроможного банку з ринку», зареєстрованим в Міністерстві юстиції України за № 1581/21893 від 14.09.2012 р. 
      Згідно із п.п. 2.17 п. 2 розділу V Положення (в редакції, чинній станом на момент виведення банку з ринку) уповноважена особа Фонду на ліквідацію банка з дня її призначення вживає таких заходів: здійснює відкриття накопичувального рахунку.
      Відповідно до п.п. 3.2 п. 3 розділу V Положення з метою забезпечення процедури ліквідації уповноважена особа Фонду на ліквідацію банку ініціює відкриття накопичувального рахунку неплатоспроможного банку у національній валюті та іноземній валюті (за необхідності) в територіальному управлінні НБУ або в Операційному управлінні НБУ.
      За змістом п.п. 3.3 п. 3 розділу V Положення після відкриття накопичувального рахунку за розпорядженням уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку залишок коштів із кореспондентського рахунку банку перераховується на накопичувальний рахунок і вживаються заходи щодо закриття кореспондентського рахунку такого банку та виключення його з учасників системи електронних платежів (СЕП) у порядку, визначеному нормативно-правовим актом НБУ, що визначає порядок міжбанківського переказу грошей в Україні в національній валюті, а також повертаються кредиторам розрахункові документи, що не сплачені в строк з вини банку, що враховувалися на відповідному позабалансовому рахунку (якщо такий облік вівся в територіальному управлінні НБУ за договором з таким банком).
      Змістом п.п 3.4 п. 3 розділу V Положення передбачено, що на накопичувальний рахунок банку зараховуються кошти такого банку і надходження на його користь. З цього рахунку проводяться розрахунки з кредиторами й оплата витрат на здійснення процедури ліквідації.
      Частинами 1, 2 ст. 45 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено обов'язок Фонду не пізніше робочого дня, наступного за днем отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, розмістити інформацію про це на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет, а також здійснити опублікування відомостей про ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду в газетах «Урядовий кур'єр» та «Голос України» не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      Разом з тим за змістом частини четвертої статті 613 ЦК України боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, тобто у випадку, якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають iз суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку ( частина перша цієї статті). 
      Якщо боржник доведе, що не виконав грошового зобов'язання через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, оскільки порушення грошового зобов'язання у вигляді його прострочення боржником не настало i в такому разі вважається, що виконання зобов'язання відстрочено на час прострочення кредитора (частина друга статті 613 цього Кодексу).
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-546цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/54E64E335013A754C225810D004B8227