ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   9 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      6
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      4
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

84 сообщения в этой теме

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
14 грудня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Служба у справах дітей Печерської районної в м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання малолітніх дітей, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітніх дітей за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року, 

в с т а н о в и л а :

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітніх дітей.

Позивач зазначав, що він та ОСОБА_2 мають двох малолітніх дітей – сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. 

Посилаючись на те, що він матеріально забезпечує дітей, створює всі умови для їх розвитку, має власне житло, а ОСОБА_2 створила нову сім’ю, не приділяє уваги дітям і не виконує батьківських обов’язків, позивач просив визначити місце проживання дітей з ним АДРЕСА_1. 

У червні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітніх дітей з нею, посилаючись на те, що ОСОБА_1 без її згоди змінив місце проживання дочки; син навчається за кордоном; для найкращого забезпечення інтересів дітей вони повинні проживати з матір’ю; визначення місця їх проживання з батьком завдасть шкоди здоров’ю дітей. 

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 29 січня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив; зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: визначив місце проживання малолітніх дітей сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочки ОСОБА_4, ІГФОРМАЦІЯ_2, з матір’ю – ОСОБА_2. 

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 29 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визначив місце проживання малолітніх дітей з батьком – ОСОБА_1 АДРЕСА_1; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд відмовив. 

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 161 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (далі – Декларація прав дитини), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2012 року, 17 квітня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року та 11 липня 2016 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з березня 2004 року, 25 березня 2006 року вони зареєстрували шлюб.

Від шлюбу сторони мають двох малолітніх дітей – сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. 

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 13 жовтня 2015 року шлюб між сторонами розірвав. 

Син ОСОБА_3 навчається за кордоном. Дочка ОСОБА_4 з березня 2015 року мешкає з ОСОБА_1.

Мати та батько малолітніх дітей проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них будуть проживати малолітні діти. 

До березня 2015 року дочка ОСОБА_4 проживала з матір’ю; батько самочинно змінив місце проживання дочки, яка недостатньо спілкується з матір’ю, що для дитини її віку несприятливо позначається на розвиткові.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 щодо визначення місця проживання малолітніх дітей з матір’ю, суд першої інстанції виходив з того, що остання має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування; з народження дітей займалася доглядом за ними, при цьому виконувала усі обов'язки з організації домашнього побуту, займалася ремонтом та облаштуванням квартири АДРЕСА_2 та заміського будинку АДРЕСА_3; ОСОБА_2 самостійно займалася розвитком дітей, відвідувала з ними заняття з англійської мови, малювання, а також школи розвитку дітей, приділяла увагу фізичному вихованню дітей; вони регулярно відвідували басейн, син ОСОБА_3 займався футболом, отже, створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

З огляду на зазначені обставини, показання свідків, ураховуючи, що у висновку органу опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації від 13 липня 2015 року не вказано виняткових обставин, які б давали підстави для розлучення дітей з матір’ю відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини, а також той факт, що мати в найбільшій мірі може сприяти гармонійному розвитку малолітніх дітей, не встановивши під час розгляду справи виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, виходив з того, що за місцем проживання батька створено всі необхідні умови для проживання дітей; ОСОБА_2 не довела наявності в неї постійного місця проживання, де дітям були б створені нормальні умови для проживання; ОСОБА_1 здійснює матеріальне забезпечення дітей, сплачує вартість їх навчання тощо; доказів на підтвердження участі ОСОБА_2 у вихованні дітей немає; позитивне ставлення дітей до батька, прагнення до спілкування та спільного проведення часу, особиста емоційна прихильність до батька підтверджуються дитячим психологом, працівниками Служби у справах дітей Печерської районної у м. Києві державної адміністрації; орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації у висновку від 13 липня 2015 року рекомендує суду визначити місце проживання дітей з батьком. З огляду на зазначені обставини апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з батьком. 

Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ містяться такі висновки:

- рішення про визначення місця проживання дитини з батьком лише з урахуванням думки дитини щодо її проживання з батьком, без установлення виняткових обставин, які б давали підстави для можливості розлучення дитини з матір’ю, ухвалене з порушенням принципу 6 Декларації прав дитини та частини другої статті 161 СК України (ухвала від 31 жовтня 2012 року); 

- до правовідносин, що виникають з визначення місця проживання дитини, обов’язково застосовуються норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір’ю, крім випадків, коли є виняткові обставини (ухвали від 17 квітня 2013 року, 29 січня і 23 липня 2014 року та 11 липня 2016 року). 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. 

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. 

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю. 

Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявницею для порівняння. 

Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково вважав, що наявні підстави для розлучення дітей зі своєю матір’ю, не встановивши виняткових обставин для цього та неправильно застосувавши положення статті 161 СК України і принцип 6 Декларації прав дитини, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :
 
Заяву ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року скасувати, залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2016 року. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-2445цс16

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. 

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. 

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю. 
 
Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2445цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A08220B81670EB00C22580920039865C

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ пришел к выводу, что приоритет при определении места проживания малолетних детей в соответствии принципом 6 Декларации прав ребенка предоставляется матери. При решении данного вопроса суды должны установить и возможности матери для содержания детей, а также других обстоятельств влияющих на это. При отсутствии таких обстоятельств суды не вправе разлучать детей с матерью.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Принцип равенства сторон совершенно игнорируется. Отцу при равных обстоятельствах и условиях остается установить порядок встреч/общения/посещения и ждать пока малолетний сделает самостоятельный выбор (это в самом лучшем варианте).

4 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Этот принцип 6 он давно как бельмо на правосудии... Уже давно развёрнута отдельными активистами движение по отмене данного принципа в такой редакции... Может быть конечно в 1959 году это было и актуально, но время идёт и конъюнктура меняется... Надо всётаки смотреть в общем на обстоятельства, а не тупо на устаревшие принципы...

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Целиком и полностью согласен с Bolt. Принцип безвозвратно устарел. И если до этого постановления у отца был шанс надеятся на проживание детей с ним, то после этого шансы уменьшаются в разы. 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

При равных обстоятельствах всегда приоритет иметь мать. Ничего нового и удивительного.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Принцип этот был и будет и активисты здесь не у дел. Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции. Но приоритет за матерью.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, chechel сказал:

При равных обстоятельствах всегда приоритет иметь мать. Ничего нового и удивительного.

Нового то ничего, а пора бы уже... На основании чего это мать должна иметь приоритет... Покажите мне такую норму отечественного законодательства... Нет такой... Ладно если ребёнок там грудной ещё, а если это дылда 10 лет...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, babaika сказал:

Принцип этот был и будет

Ну вообще то его не было когда то... А откуда такая уверенность, что будет не понять... Вроде про однополые браки раньше тоже не мечтали даже и не верили, что такое будет... Вы как всегда с прямой уверенностью...

1 час назад, babaika сказал:

Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции.

А вот это совсем другая история... Не понимаю к чему...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 минуты назад, Bolt сказал:

Нового то ничего, а пора бы уже... На основании чего это мать должна иметь приоритет... Покажите мне такую норму отечественного законодательства... Нет такой... Ладно если ребёнок там грудной ещё, а если это дылда 10 лет...

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 минуты назад, Bolt сказал:

Ну вообще то его не было когда то... А откуда такая уверенность, что будет не понять... Вроде про однополые браки раньше тоже не мечтали даже и не верили, что такое будет... Вы как всегда с прямой уверенностью...

Сколько в Украине зарегистрировано однополых браков?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
54 минуты назад, babaika сказал:

Принцип этот был и будет и активисты здесь не у дел. Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции. Но приоритет за матерью.

11 минут назад, Bolt сказал:

А вот это совсем другая история... Не понимаю к чему...

Такой порядок дает возможность отойти от установленных Декларацией принципов "мать-ребёнок".

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
9 минут назад, chechel сказал:

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

Совершенно верно.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
26 минут назад, chechel сказал:

Сколько в Украине зарегистрировано однополых браков?

А причём здесь Украина, если мы говорим сейчас не об украинском законодательстве... А о том куда движется Украина... То есть Вы хотите сказать, что в Украине не будет однополых браков официальных... Тогда к чему всё это задекларированное движение в Европу... которое является главным лозунгом правящей партии...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

А причём здесь Украина, если мы говорим сейчас не об украинском законодательстве... А о том куда движется Украина... То есть Вы хотите сказать, что в Украине не будет однополых браков официальных... Тогда к чему всё это задекларированное движение в Европу... которое является главным лозунгом правящей партии...

Мы говорим об Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей. Мы говорим о  Декларации которая для Украины является источником права.

Мы не говорим об однополых браках, мы не рассуждаем о направлении движения Украины в ту или иную сторону. Не уводите тему в сторону.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
37 минут назад, chechel сказал:

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

 

27 минут назад, babaika сказал:

Совершенно верно.

 

Ребята, Вы такие интересные... Конечно же есть обратная норма... Вы пробовали СКУ посмотреть, прежде, чем утверждать...

Стаття 141. Рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини

1. Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

 

Стаття 160. Право батьків на визначення місця проживання дитини

1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

 

Стаття 161. Спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини

1. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
28 минут назад, chechel сказал:

Мы говорим об Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей. Мы говорим о  Декларации которая для Украины является источником права.

Мы не говорим об однополых браках, мы не рассуждаем о направлении движения Украины в ту или иную сторону. Не уводите тему в сторону.

Вот не морочьте голову, мы заговорили о прошлом и будущем и я ответил... А законы Украины и Конституция не являются источником права... И о декларации мы говорили как об устаревшей в некоторых пунктах за 57 лет её существования...

В смысле не рассуждаем о направлении Украины, а декларация тогда к чему...)))

В Европе по Вашему как Вы думаете в 1959 году думали об официальной регистрации однополых браков...)))

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

 

 

Ребята, Вы такие интересные... Конечно же есть обратная норма... Вы пробовали СКУ посмотреть, прежде, чем утверждать...

Стаття 141. Рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини

1. Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

 

Стаття 160. Право батьків на визначення місця проживання дитини

1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

 

Стаття 161. Спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини

1. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Верно. Есть такие законы. Но их можно рассматривать и применять как при не равнозначных условиях, так и при равнозначных условиях. Кроме прочего именно на основании указанных правил/норм/законов и некоторых других  судом устанавливается порядок о котором говорилось выше, беря во внимание приоритетное право матери.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

Вот не морочьте голову, мы заговорили о прошлом и будущем и я ответил... А законы Украины и Конституция не являются источником права... И о декларации мы говорили как об устаревшей в некоторых пунктах за 57 лет её существования...

В смысле не рассуждаем о направлении Украины, а декларация тогда к чему...)))

В Европе по Вашему как Вы думаете в 1959 году думали об официальной регистрации однополых браков...)))

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Я никак не думаю о том, о чем рассуждали в Европе в 1959 году. Мне это не интересно. Я пытаюсь обсудить поднятую проблему,  а вы уводите тему в сторону. Обсуждаем конкретную тему в обсуждение которой такие позиции как однополые браки, активисты, направление Украины и вектор развития, рассуждения о событиях в Европе в 1959 не имеют место ))

Не морочьте голову и не уводите тему в сторону.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
29 минут назад, chechel сказал:

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Я никак не думаю о том, о чем рассуждали в Европе в 1959 году. Мне это не интересно. Я пытаюсь обсудить поднятую проблему,  а вы уводите тему в сторону. Обсуждаем конкретную тему в обсуждение которой такие позиции как однополые браки, активисты, направление Украины и вектор развития, рассуждения о событиях в Европе в 1959 не имеют место ))

Не морочьте голову и не уводите тему в сторону.

А о чём тема...)))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
41 минуту назад, babaika сказал:

беря во внимание приоритетное право матери.

Вот далось это приоритетное право... Чем оно обусловлено... Какой нормой оно утверждено... 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
32 минуты назад, chechel сказал:

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Говорили, я говорил изначально об этом... А Вы пришли спорить...

11 часов назад, Bolt сказал:

Этот принцип 6 он давно как бельмо на правосудии... Уже давно развёрнута отдельными активистами движение по отмене данного принципа в такой редакции... Может быть конечно в 1959 году это было и актуально, но время идёт и конъюнктура меняется... Надо всётаки смотреть в общем на обстоятельства, а не тупо на устаревшие принципы...

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права. О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы. Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
53 минуты назад, chechel сказал:

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права.

Так в том то и дело, что права равны...

54 минуты назад, chechel сказал:

О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы.

Да конечно... изначально... А потом Вы как всегда стали спорить...

55 минут назад, chechel сказал:

Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

Как было бы хорошо, если бы Вы Дух-Бабайка-Чечель не устраивали этот театр в ролях непонятно для чего... Лишь бы с порога меня облаять и обсудить, а не тему обсуждать...

А я именно предложил реальную тему для обсуждения реальной проблемы, о которой Вы кстати первый в самом начале упомянули, в аспекте данной постановы ВСУ, так как много лет занимаюсь данными вопросами, а Вы как я понимаю возле СКУ и рядом не стояли... Но как всегда не сложилось... Развлекайтесь дальше своими мультилогинами... О чём Вы тут пишите, о каком существе тут можно писать, о каких спорах и барах и сторонах и желаниях... Как всегда ералаш и метание сами знаете чего... И самое главное Вы это делаете преднамеренно и сами от этого кайфуете, зачем Вам вообще те темы...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, chechel сказал:

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права. О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы. Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

Ваш оппонент никак не может понять, что приоритет устанавливается при равенстве сторон в правах. В противном случае приоритет устанавливать нет необходимости, все определено законом.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      7 червня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання кредитного договору недійсним за заявою до ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      28 лютого 2015 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      ПАТ «КБ «Приватбанк» зазначало, що 28 лютого 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 7 тис. 177 доларів США 64 центи зі щомісячним погашенням кредиту та відсотків на строк до 25 лютого 2010 року.
      На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 28 лютого 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_2, а між банком та ОСОБА_1 було укладено договір застави рухомого майна, а саме автомобіля ВАЗ, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_3.
      Унаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 2 лютого 2015 року складала 17 тис. 828 доларів США 99 центів, що еквівалентно 287 тис. 759 грн 90 коп., які ПАТ «КБ «Приватбанк» просив стягнути солідарно з відповідачів.
      У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «КБ «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору.
      Позивач за зустрічним позовом зазначав, що ПАТ «КБ «Приватбанк» не мало право видавати кредит в іноземній валюті, оскільки відсутня відповідна ліцензія для надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті; умови укладеного між сторонами кредитного договору є несправедливими, оскільки передбачають повернення кредиту у валюті; ПАТ «КБ «Приватбанк» не ознайомив його з детальним розписом загальної вартості кредиту; розрахунок заборгованості проведено поверхово та незрозуміло для споживача. Крім того, в договорі підроблено підпис його дружини ОСОБА_3, а договір застави не був нотаріально посвідчений.
      Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 28 лютого 2007 року в сумі 10 тис. 591 долар США 5 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) станом на 2 лютого 2015 року складало 170 тис. 939 грн 54 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      У задоволенні позовних вимог ПАТ «КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості з комісії в розмірі 90 доларів США 45 центів скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні зазначених позовних вимог. Рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за кредитом, відсотками та пенею змінено: зменшено загальну суму заборгованості з 10 тис. 591 долара США 5 центів до 5 тис. 937 доларів США 18 центів, що за курсом НБУ станом на 2 лютого 2015 року складало 95 тис. 826 грн 9 коп.; заборгованість з виплати пені зменшено з 3 тис. 808 доларів США 35 центів до 3 тис. грн. У решті рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року касаційні скарги ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 відхилено, рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 19 листопада 2015 року в незмінній після апеляційного перегляду частині та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові ПАТ «КБ «Приватбанк» та про задоволення свого зустрічного позову з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частин другої, третьої статті 264, статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 29 вересня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня та 18 червня 2014 року, 3 червня, 15 вересня, 2 грудня 2015 року та 9 листопада 2016 року.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 лютого 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 7 тис. 177 доларів США 64 центи зі щомісячною сплатою заборгованості та відсотків за кредитом на строк до 25 лютого 2010 року.
      Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору ОСОБА_1 зобов'язавався погашати кредит щомісячно з 15 по 19 число по 249 доларів США 2 центи.
      У лютому 2012 року ПАТ «КБ «Приватбанк» звернулося з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості, яка виникла станом на 4 жовтня 2011 року в розмірі 7 тис. 877 доларів США 89 центів.
      Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 лютого 2012 року позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задоволено: в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 28 лютого 2007 року в сумі 7 тис. 877 доларів США 29 центів звернуто стягнення на автомобіль ВАЗ, державний НОМЕР_3, який належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом продажу зазначеного автомобіля ПАТ «КБ «Приватбанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям цього автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ «КБ «Приватбанк» усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.
      Задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку. При цьому суд виходив з переривання перебігу строку позовної давності, яке пов’язував з датою зарахування 1 тис. 909 доларів США 43 центів, що надійшли на погашення кредитної заборгованості після реалізації заставного автомобіля.
      Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення комісії за кредитом, ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, змінюючи рішення в частині розміру заборгованості за кредитом та залишаючи у решті рішення суду першої інстанції без змін, виходив з того, що умовами кредитного договору передбачено погашення заборгованості щомісячними платежами, при цьому строк позовної давності був перерваний пред’явленням ПАТ «КБ «Приватбанк» у лютому 2012 року позову про звернення стягнення на предмет застави, а тому строк позовної давності перервався, починаючи з платежів за лютий 2009 року.
      Надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня та 29 вересня 2016 року не можна вважати прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки в них містяться висновки суду касаційної інстанції про переривання позовної давності з інших підстав – вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого зобов’язання.
      Висновки щодо застосування статей 261, 267 ЦК України, зокрема щодо перебігу позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), зроблені у постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня та 18 червня 2014 року, 3 червня, 15 вересня 2015 року, на які посилається у своїй заяві ОСОБА_1, не суперечать висновку, зробленому судом касаційної інстанції у справі, яка переглядається.
      Не свідчить про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року висновку щодо застосування статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки у рішенні, яке переглядається, відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним з підстави пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності.
      Разом з цим у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2015 року міститься висновок про те, що в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.
      Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини третьої статті 264 ЦК України.
      Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. 
      Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
      Дійшовши висновку про переривання перебігу позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України, зокрема у зв’язку з пред’явленням банком позову до боржника, апеляційний суд залишив поза увагою вимоги частини третьої цієї статті: після переривання перебіг позовної давності починається заново.
      Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.
      Тобто новий строк позовної давності (після його переривання) починає свій перебіг наступного дня після пред’явлення позову.
      Зазначивши, що пред’явленням банком позову до відповідача перебіг позовної давності перервався, апеляційний суд разом з тим з урахуванням вищезазначених вимог закону не встановив, коли почався заново перебіг позовної давності та чи не сплинув він на момент звернення позивача до суду, передчасно відхиливши заяву відповідача про застосування позовної давності.
      Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 березня 2016 року в частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді: В.І. Гуменюк
      В.М. Сімоненко
      Л.І. Охрімчук 
       
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 червня 2017 року у справі
      № 6-298цс17
      Відповідно до положень статей 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
      За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
      Дійшовши висновку про переривання перебігу позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України, зокрема у зв’язку з пред’явленням банком позову до боржника, суд залишив поза увагою вимоги частини третьої цієї статті: після переривання перебіг позовної давності починається заново.
      Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.
      Тобто новий строк позовної давності (після його переривання) починає свій перебіг наступного дня після пред’явлення позову.
      Зазначивши, що пред’явленням банком позову до відповідача перебіг позовної давності перервався, суд разом з тим з урахуванням вищезазначених вимог закону не встановив, коли почався заново перебіг позовної давності та чи не сплинув він на момент звернення позивача до суду, передчасно відхиливши заяву відповідача про застосування позовної давності.
      Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
      Постанова від 7 червня 2017 року № 6-298цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/62F74F2FFBDB5589C2258140003F4BB0
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      7 червня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди за заявою Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а:
      У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» (далі – ПрАТ «СК «Оранта-Січ») про стягнення страхового відшкодування, моральної шкоди, пені, 3 % річних та інфляційних втрат.
      ОСОБА_1 зазначав, що 11 листопада 2011 року близько 20 год. 49 хв. на 128 км автошляху Київ – Одеса поблизу смт Ставище Ставищанського району Київської області сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля марки Mitsubishi Lancer, державний НОМЕР_1, що належить йому на праві власності та що перебував під його керуванням, та автомобіля марки Mazda Е 2200, державний НОМЕР_2, яким на підставі доручення керував ОСОБА_2. Унаслідок зіткнення автомобіль Mitsubishi Lancer отримав механічні пошкодження. 
      Вироком Ставищанського районного суду Київської області від 29 травня 2012 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі – КК України).
      Цивільно-правова відповідальність власника автомобіля марки Mazda Е 2200 ОСОБА_4 на час скоєння ДТП була застрахована у ПрАТ «СК «Оранта-Січ».
      Позивач неодноразово звертався до страхової компанії із заявами про виплату йому страхового відшкодування, проте відповідач не виконав зобов’язання, передбаченого умовами договору страхування й безпідставно відмовив у його виплаті.
      Ураховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь страхове відшкодування в сумі 36 тис. 637 грн 91 коп., 5 тис. грн моральної шкоди, пеню в сумі 20 тис. 683 грн 85 коп., 3 % річних, що становить 1 тис. 791 грн 75 коп., та 26 тис. 965 грн 50 коп. інфляційних втрат.
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні страхового відшкодування, пені, 3 % річних та інфляційних втрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ПрАТ «СК «Оранта-Січ» на користь ОСОБА_1 33 тис. 439 грн 27 коп. страхового відшкодування, 18 тис. 823 грн 10 коп. пені, 1 тис. 635 грн 31 коп. – 3 % річних, 24 тис. 143 грн 15 коп. інфляційних втрат, вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «СК «Оранта-Січ» відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «СК «Оранта-Січ» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 29 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та статей 625, 1188 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПрАТ «СК «Оранта-Січ» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та 21 вересня 2016 року.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що винним у ДТП було визнано ОСОБА_2, який керував транспортним засобом і цивільно-правова відповідальність якого була застрахована власником у ПрАТ «СК «Оранта-Січ», а тому страхова компанія неправомірно відмовила у виплаті страхового відшкодування, яке підлягає стягненню разом з пенею, 3 % річних та інфляційними втратами у зв’язку з невиконанням грошового зобов’язання.
      Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду та передав справу на новий апеляційний розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
      Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі цього ж суду від 9 грудня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що положення статті 625 ЦК України не застосовуються до правовідносин з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, оскільки відшкодування шкоди є відповідальністю, а не грошовим зобов'язанням.
      Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      У частині другій статті 625 ЦК України передбачено обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. 
      За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).
      Відповідно до частини другої статті 8 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон № 85/96-ВР) страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. 
      Згідно зі статтею 16 цього Закону договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору.
      Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
      За статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Згідно зі статтею 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.
      Відповідно до частини першої статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. 
      Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. 
      Таким чином, грошовим зобов’язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
      У частині третій статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. 
      Отже, грошовим слід вважати зобов’язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов’язок боржника сплатити кошти на користь кредитора.
      Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.
      Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору – страхову суму.
      Сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу. 
      Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик.
      При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування.
      З огляду на викладене можна зробити висновок, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між ОСОБА_4 та ПрАТ «СК «Оранта-Січ» договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, є грошовим зобов’язанням. 
      Таким чином, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.
      Отже, у справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення суми страхового відшкодування, пені, 3% річних та інфляційних нарахувань, дійшли правильного висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі, є грошовим зобов’язанням, оскільки відповідно до приписів статті 16 Закону № 85/96-ВР в разі настання страхового випадку страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі. А тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 625 ЦК України.
      Відповідно до статті 3605 Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      З огляду на викладене заява ПрАТ «СК «Оранта-Січ» про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року задоволенню не підлягає.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року відмовити. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді:
      В.І. Гуменюк 
      В.М. Сімоненко
      Л.І. Охрімчук 
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 червня 2017 року у справі
      № 6-282цс17
      Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. 
      Правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.
      Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик.
      При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування.
      З огляду на викладене можна зробити висновок, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між особою та страховою компанією договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, є грошовим зобов’язанням. 
      Таким чином, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.
      Постанова від 7 червня 2017 року № 6-282цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/55484297CAC31395C2258140003F404B
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      7 червня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про захист прав споживачів та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року,
       в с т а н о в и л а :
      У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит»), порушуючи умови договору депозитного вкладу, не повернуло йому суми вкладу та належних відсотків за користування коштами після закінчення строку дії договору. 
      Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 7 грудня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. 
      У липні 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 1058 – 1061, 1074 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 
      На підтвердження зазначеної підстави заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 і 23 березня 2016 року, в яких, на його думку, вказані норми матеріального права застосовані по-іншому. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Під час розгляду справи суди встановили, що 26 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» був укладений договір банківського вкладу на строк 5 місяців в іноземній валюті на суму 13996,03 доларів США зі сплатою 13 % річних за користування коштами. 
      27 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» із письмовою заявою про повернення йому вкладу та відсотків за користування коштами.
      17 вересня 2015 року Постановою Правління Національного банку України № 612 ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» віднесено до категорії неплатоспроможних. Цього ж дня виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийнято рішення №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з 18 вересня 2015 року.
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що 18 вересня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з ринку, а тому інтереси позивача підлягають захисту відповідно до положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 і 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції, задовольняючи вимоги про стягнення вкладів за договорами депозиту після введення тимчасової адміністрації, виходив з того, що порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку, - його закінчення з надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду. Саме у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів. 
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України про віднесення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» до категорії неплатоспроможних Фонд запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з ринку.
      Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
      Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, в якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
      Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
      Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
      Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшеннню ліквідаційної маси.
      Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17.
      Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходили з того, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (10 листопада 2015 року) у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовано правильно, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. 
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року відмовити.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Правова позиція
      у справі № 6-1809цс16
      Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
      Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
      Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
      Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
      Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси.
      З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко
      Постанова від 7 червня 2017 року № 6-1809цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D5CC2FAC7F19BCAEC225813D0046DE33
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 травня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П.,
      Ємця А.А., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М.,
      за участю ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3, 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства недійсним за заявою суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2017 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 15 листопада 2016 року,
      в с т а н о в и л и :
      У травні 2015 року суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа –підприємець ОСОБА_1 (далі СПД – ФОП ОСОБА_1) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів. Позивач зазначав, що на підставі договору про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Каміла» (далі – ТОВ «ТД «Каміла») йому передано право вимоги до боржника ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства. 6 травня 2015 року ОСОБА_4 сповіщено про укладення договору про відступлення права вимоги, а також проінформовано про надання майнової поруки за виконання ним грошового зобов’язання, визначеного умовами договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства. 12 травня 2015 року новий кредитор СПД – ФОП ОСОБА_1 направив вимогу ОСОБА_4 щодо виконання ним грошового зобов’язання за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства. 
      Посилаючись на те, що ОСОБА_4 не виконав належним чином своїх зобов’язань за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства, СПД – ФОП ОСОБА_1 просив стягнути: з ОСОБА_2 20 тис. грн майнової поруки; із ОСОБА_4 та ОСОБА_5 7 млн 980 тис. грн у рахунок сплати заборгованості за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла», 4 млн 192 тис. грн індексу інфляції за весь час прострочення виконання зобов’язання, 370 тис. 189 грн 39 коп. – три проценти річних від простроченої суми; дозволити державному виконавцю в процесі виконання судового рішення звернути стягнення на користь СПД – ФОП ОСОБА_1 за рахунок реалізації рухомого та нерухомого майна боржників, їх часток у статутному капіталі товариства та грошових коштів, які знаходяться на їхніх рахунках у банківських установах.
      ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2, СПД – ФОП ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла», укладеного 5 травня 2015 року між ОСОБА_2 та СПД – ФОП ОСОБА_1. Позивач за зустрічним позовом зазначив, що оспорюваний правочин є договором факторингу і що внаслідок його укладення порушено права та інтереси боржника ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства.
      ОСОБА_5 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла» від 17 грудня 2014 року. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що на момент підписання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства ОСОБА_2 не мав правових підстав для вчинення таких дій, оскільки судовим рішенням визнано недійсними свідоцтво ТОВ «ТД «Каміла» від 17 грудня 2014 року, видане на ім’я ОСОБА_2, про підтвердження сплати ним своєї частки у статутному капіталі товариства, а також рішення загальних зборів товариства від 17 грудня 2014 року про вихід ОСОБА_2 з числа учасників товариства. Крім того, договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства не був спрямований на настання правових наслідків, обумовлених таким договором. 
      Макарівський районний суд Київської області ухвалами від 13 листопада 2015 року та 31 серпня 2016 року зустрічні позови ОСОБА_4 та ОСОБА_5 прийняв до спільного розгляду з позовом СПД – ФОП ОСОБА_1. 
      Макарівський районний суд Київської області рішенням від 5 вересня 2016 року позов СПД – ФОП ОСОБА_1 задовольнив, стягнув з: громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_2 на користь СПД – ФОП ОСОБА_1 20 тис. грн. майнової поруки згідно з договором про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла» солідарно з громадянином Республіки Білорусь ОСОБА_4 та громадянкою Республіки Білорусь ОСОБА_5 за прострочення виконання майнового зобов’язання, що виникло на підставі договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства від 17 грудня 2014 року; з громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_4 та громадянки Республіки Білорусь ОСОБА_5 на користь СПД – ФОП ОСОБА_1 7 млн 980 тис. грн у рахунок виконання зобов’язання за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла» від 17 грудня 2014 року та договором про відступлення права вимоги від 5 травня 2015 року, 4 млн 192 тис. грн інфляційних витрат та 370 тис. 189 грн 30 коп. трьох процентів річних від простроченої суми; вирішив питання про розподіл судових витрат; відмовив у задоволенні зустрічних позовів ОСОБА_4 та ОСОБА_5. 
      Апеляційний суд Київської області 15 листопада 2016 року рішення Макарівського районного суду Київської області від 5 вересня 2016 року в частині задоволення позову СПД – ФОП ОСОБА_1 скасував та постановив ухвалу про закриття провадження в справі в цій частині; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 6 березня 2017 року ухвалу Апеляційного суду Київської області від 15 листопада 2016 року залишив без змін. 
      У березні 2017 року до Верховного Суду України звернувся СПД – ФОП ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2017 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 15 листопада 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статті 15, пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі. 
      У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 15 листопада 2016 року й залишити в силі рішення Макарівського районного суду Київської області від 5 вересня 2016 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. 
      За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      Суди установили, що 17 грудня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла», за умовами якого ОСОБА_2 передає належну йому частку в статутному капіталі товариства в розмірі 40 %, а ОСОБА_4 приймає цю частку та зобов’язується сплатити за неї грошову суму в розмірі, порядку та на умовах, викладених у договорі.
      14 січня 2015 року ОСОБА_4 здійснив переведення на себе частки у статутному капіталі товариства в розмірі 40 %, проте зобов’язання зі сплати грошових коштів за придбання цієї частки в статутному капіталі товариства не виконав.
      5 травня 2015 року між ОСОБА_2 та СПД – ФОП ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла» та про зміну первісного кредитора на нового.
      Повідомленням від 6 травня 2015 року ОСОБА_2 сповістив ОСОБА_4 про укладення договору про відступлення права вимоги та проінформував про надання майнової поруки за виконання боржником грошового зобов’язання в розмірі 20 тис. грн.
      ОСОБА_4 не здійснив розрахунку за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства.
      12 травня 2015 року новий кредитор СПД – ФОП ОСОБА_1 направив ОСОБА_4 вимогу щодо виконання простроченого грошового зобов’язання.
      Проте ОСОБА_4 не виконав належним чином своїх зобов’язань за договором. 
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження в частині позовних вимог СПД – ФОП ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що між сторонами існують корпоративні правовідносини, тому в цій частині справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства як відчуженої сукупності корпоративних прав та обов’язків, пов’язаних з участю особи в товаристві, не змінює статусу такого договору. 
      Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах. 
      На обґрунтування своїх вимог СПД – ФОП ОСОБА_1 надав постанови Вищого господарського суду України від 26 січня 2010 року, 7 лютого 2012 року та 3 червня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2014 року, 23 грудня 2015 року, 21 вересня і 21 грудня 2016 року, а також постанови Верховного Суду України від 30 травня 2012 року та 1 лютого 2017 року.
      В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 травня 2014 року, 23 грудня 2015 року, 21 вересня 2016 року суд установивши, що спори між сторонами виникли з приводу виконання цивільно-правових договорів, отже їх не можна вважати корпоративними, дійшов висновку, що справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
      В ухвалі від 21 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився із судовим рішенням суду апеляційної інстанції, який вирішив спір про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства та визнання припиненим зобов’язання за таким договором у порядку цивільного судочинства. 
      У постанові Вищого господарського суду України від 26 січня 2010 року, наданій заявником для порівняння, суд, установивши, що спір між сторонами виник не з корпоративних правовідносин, а стосується грошових коштів, що підлягають сплаті на підставі договору купівлі-продажу і не стосуються захисту позивачем своїх прав, пов’язаних з процедурою реалізації корпоративних прав, дійшов висновку, що спір не відноситься до підвідомчості господарських судів. 
      В інших наданих для порівняння постановах цього ж суду від 7 лютого 2012 року та 3 червня 2015 року зазначено, що оскільки між сторонами виникли спори з договору купівлі-продажу корпоративних прав, а позовні вимоги позивачів стосуються їх корпоративних прав на управління правами товариства й розподілу його прибутку, то такі спори є корпоративними та підвідомчі господарським судам. 
      Крім того, заявник також посилається на постанови Верховного Суду України від 30 травня 2012 року (справа № 6-45цс12) і 1 лютого 2017 року (справа № 3-1299гс16). 
      Постановою Верховного Суду України від 30 травня 2012 року (справа № 6-45цс12) скасовано ухвалу суду касаційної інстанції, а справу направлено на новий розгляд, оскільки суд не врахував норм процесуального законодавства, не визначив характеру спору, що виник між позивачем та відповідачем, та в якому порядку він повинен розглядатися судом. 
      У постанові від 1 лютого 2017 року (справа № 3-1299гс16) Верховний Суд України зазначив про те, що при визначенні підвідомчості (підсудності) справ, що виникають із корпоративних відносин, слід керуватися поняттям корпоративних прав, наведеним у частині першій статті 167 Господарського кодексу України (далі – ГК України). Зокрема, корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Таким чином, законодавство визнає статус учасника товариства лише за особою, яка є власником частки у його статутному капіталі. Установивши, що предметом спору є визнання недійсним рішення загальних зборів учасників товариства за позовом особи, яка не є його учасником, суд дійшов висновку про відсутність між сторонами корпоративних правовідносин та припинив провадження в справі.
      Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм процесуального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.
      Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
      Корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (частина перша статті 167 ГК України).
      При визначенні підвідомчості (підсудності) справ цієї категорії судам необхідно керуватися поняттям корпоративних прав, визначеним частиною першою статті 167 ГК України. 
      У разі якщо суб’єктний склад осіб, які беруть участь у справі, або предмет позову не відповідають визначеним пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК України справам, що виникають з корпоративних відносин, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статті 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. У зв’язку з відсутністю в законодавстві норм про спеціальну підвідомчість (підсудність) спорів, пов'язаних з емісією цінних паперів, розміщенням акцій чи їх обігом, а також часток у статутному (складеному) капіталі товариства, що виникають між акціонерами (учасниками) господарського товариства та товариством (крім передбачених пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК України), такі позови повинні приймати господарські суди за правилами статті 1 ГПК України, тобто з урахуванням суб’єктного складу учасників спору.
      Таким чином, під корпоративними відносинами розуміють відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      Реалізація учасником господарського товариства передбачених законом прав учасника господарського товариства відбувається в межах корпоративних відносин.
      У справі, яка переглядається, спір між сторонами виник щодо грошових коштів, що підлягають сплаті за умовами діючого договору про відступлення права вимоги від 5 травня 2015 року до договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «ТД «Каміла» від 17 грудня 2014 року, тобто щодо виконання грошового зобов’язання і не стосується захисту позивачем своїх прав, пов’язаних з процедурою реалізації корпоративного права.
      Оскільки між сторонами виник спір не з корпоративних правовідносин, СПД – ФОП ОСОБА_1 не є учасником ТОВ «ТД «Каміла», звернувся до суду за захистом своїх майнових прав, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Проте суди апеляційної та касаційної інстанцій на порушення вимог пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України не проаналізували предмет спору та підстави звернення позивача до суду й дійшли помилкового висновку, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 
      Ураховуючи викладене, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій порушили норми процесуального права, а саме статтю 15, пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 цього Кодексу є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та передачі справи на розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Оскільки вимоги СПД – ФОП ОСОБА_1 про стягнення заборгованості взаємопов’язані із зустрічними позовними вимогами ОСОБА_4 та ОСОБА_5, то ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2017 року та ухвала Апеляційного суду Київської області від 15 листопада 2016 року підлягають скасуванню в повному обсязі. 
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л и :
      Заяву суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 15 листопада 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.І. Гуменюк 
      Судді:
      І.С. Берднік Л.І. Охрімчук
      А.А. Ємець Н.П. Лященко
      Т.Є. Жайворонок Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-703цс17
      Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
      Під корпоративними відносинами розуміють відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
      Реалізація учасником господарського товариства передбачених законом прав учасника господарського товариства відбувається в межах корпоративних відносин.
      Спір щодо грошових коштів, що підлягають сплаті за умовами діючого цивільно-правового договору, тобто щодо виконання грошового зобов’язання не стосується захисту позивачем своїх прав, пов’язаних з процедурою реалізації корпоративного права, а стосується захисту позивачем своїх майнових прав, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 31 травня 2017 року № 6-703цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D1302DA0E09382E5C225813F00420534
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 травня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Волкова О.Ф.,
      Гриціва М.І.,
      Гуменюка В.І.,
      Кривенди О.В.,
      Охрімчук Л.І.,
      Прокопенка О.Б.,
      Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Києві до Територіального управління Держгірпромнагляду у Київській області та м. Києві, треті особи: Публічне акціонерне товариство «Мостобуд», ОСОБА_1, про скасування актів за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року,
      в с т а н о в и л и :
      У лютому 2014 року Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Києві (далі – Управління) звернулося до суду з позовом до Територіального управління Держгірпромнагляду у Київській області та м. Києві (далі – ТУ Держгірпромнагляду) про скасування акта спеціального розслідування нещасного випадку, який стався з ОСОБА_2, за формою Н-5 та акта про нещасний випадок, пов’язаний з виробництвом, за формою Н-1 від 18 березня 2011 року.
      Управління зазначало, що ІНФОРМАЦІЯ_1 близько 16 години 55 хвилин на будівництві Дарницького залізнично-автомобільного мостового переходу через р. Дніпро у м. Києві, а саме на залізничній ділянці «Київ-Московський – Дарниця», де працівники мостобудівельного загону № 2 Публічного акціонерного товариства «Мостобуд» (далі – ПАТ «Мостобуд») виконували роботи з насування у проектне положення прогонової споруди 1П секції № 2 на залізничних опорах залізнично-автомобільного переходу через р. Дніпро, стався нещасний випадок з монтажником з монтажу сталевих та залізобетонних конструкцій ОСОБА_2, унаслідок якого він загинув.
      Комісія з розслідування нещасного випадку на виробництві, до складу якої входив і представник Управління, склала акти за формою Н-5 та Н-1 від 18 березня 2011 року, в яких відображено обставини та причини нещасного випадку та встановлено, що нещасний випадок пов'язаний з виробництвом.
      Позивач вважає, що ці акти не відповідають вимогам закону, оскільки не зафіксовано впливу на ОСОБА_2 небезпечного виробничого фактора чи середовища під час настання нещасного випадку. Водночас в акті зазначено, що супутньою причиною нещасного випадку було перебування потерпілого на будівельному майданчику в стані алкогольного сп’яніння, що підтверджується довідкою Київського міського бюро судово-медичної експертизи від 3 березня 2011 року. Крім того, під час нещасного випадку, унаслідок якого настала смерть, ОСОБА_2 не виконував трудові обов’язки. Отже, відповідно до статті 14 Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності» (далі – Закон № 1105-XIV), у складанні акту за формою Н-1 слід було відмовити та скласти акт за формою НПВ.
      Суди розглядали справу неодноразово.
      Останнім рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 9 вересня 2015 року, позов Управління задоволено: скасовано акт спеціального розслідування нещасного випадку, що стався ІНФОРМАЦІЯ_1 з ОСОБА_2, за формою Н-5 та акт про нещасний випадок, пов’язаний з виробництвом, за формою Н-1 від 18 березня 2011 року.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати постановлені у справі судові рішення та закрити провадження у справі в частині вимог Управліня про скасування актів, оскарження рішення про затвердження актів індивідуальної дії, а в частини вимог щодо оскарження висновків та рішень спеціальної комісії про причини та обставини нещасного випадку – відмовити в задоволенні позову з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 22 Закону України «Про охорону праці», пунктів 58, 59 Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1112 (далі – Порядок).
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Верховного Суду України від 20 червня 2007 року, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 жовтня 2013 року, постанови Верховного Суду України від 1 грудня 2009 року, 28 листопада 2011 року та 17 квітня 2013 року.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановленому цим Кодексом.
      За положенням пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 близько 16 години 55 хвилин по вулиці Баренбойма у м. Києві на будівництві Дарницького залізнично-автомобільного мостового переходу через р. Дніпро, а саме на залізничній ділянці «Київ-Московський – Дарниця», де працівники мостобудівельного загону № 2 ПАТ «Мостобуд» виконували роботи з насування у проектне положення прогонової споруди 1П секції № 2 на залізничних опорах залізнично-автомобільного переходу через р. Дніпро, стався нещасний випадок, унаслідок якого ОСОБА_2, який працював монтажником з монтажу сталевих та залізобетонних конструкцій у мостобудівельному загоні № 2 ПАТ «Мостобуд», загинув.
      Відповідно до пункту 6 акта за формою Н-5, складеного ТУ Держгірпромнагляду, нещасний випадок, який стався з монтажником сталевих та залізобетонних конструкцій ОСОБА_2, пов’язаний з виробництвом, у зв’язку із чим вказано скласти акт за формою Н-1. 
      18 березня 2011 року т.в.о. начальника ТУ Держгірпромнагляду затвердив акт за формою Н-1 НОМЕР_1 про нещасний випадок, пов’язаний з виробництвом.
      Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи рішення про задоволення позову Управління, виходив з того, що нещасний випадок, який стався з ОСОБА_2, не пов’язаний з виробництвом, оскільки під час настання нещасного випадку останній не виконував трудових обов’язків, добровільно вчинив стрибок на небезпечний поріг, хоча знав про можливість спуститися безпечним шляхом, перебував у стані алкогольного сп’яніння, не зумовленого виробничим процесом, яке й стало основною причиною нещасного випадку за відсутності технічних та організаційних причин.
      Надана заявником ухвала Верховного Суду України від 20 червня 2007 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів та передав справу на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
      Постанова Верховного Суду України від 1 грудня 2009 року не може бути прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки вона ухвалена за наслідками перегляду справи за винятковими обставинами.
      У постановах Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року та 17 квітня 2013 року, на які в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що у разі незгоди потерпілого або особи, яка представляє його інтереси, зі змістом актів за формою Н-5, Н-1 або НПВ чи незгоди з висновком розслідування про обставини та причини нещасного випадку, рішення комісії може бути оскаржене до суду.
      Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Вищого адміністративного суду України від 2 жовтня 2013 року, постановленій у справі з аналогічних правовідносин, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що Управління не має повноважень звертатися до суду з позовом про оскарження актів форми Н-1 та Н-5, оскільки чинним законодавством таке право передбачено за роботодавцем, потерпілим або членом його сім’ї чи особою, яка представляє його інтереси, а статтею 55 Закону № 1105-XIV передбачено право виконавчих органів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі – Фонд) звертатися до суду за вирішенням спорів щодо сум страхових внесків, розміру шкоди та прав на відшкодування, накладення штрафів, а факт нещасного випадку на виробництві Фондом оскарженню не підлягає.
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції один і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС Укарїни) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність субєктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      У пункті 7 частини першої статті 3 КАС України зазначено, що суб’єкт владних повноважень – орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини першої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку із здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
      Пунктом першим частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      Як убачається зі справи, що переглядається, оспорювані акти складено спеціальною комісією з розслідування нещасного випадку, утвореною роботодавцем, до складу якої увійшли не лише представники органів державної влади. При цьому вказана комісія не здійснювала владні управлінські функції на основі законодавства, а розслідувала нещасний випадок на виробництві та склала відповідні акти, тому вони не можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді.
      Така ж правова позиція висловлена Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України в постанові від 26 квітня 2016 року (справа № 21-404а16).
      Захист прав, свобод та інтересів працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, здійснюється у спосіб, визначений законами України.
      Відповідно до частини шостої статті 13 Закону № 1105-ХІV факт нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання розслідується в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, відповідно до Закону України «Про охорону праці».
      За змістом статті 22 Закону України «Про охорону праці», пунктів 10, 13, 38 та 58 Порядку роботодавець повинен організувати розслідування нещасного випадку, для чого зобов’язаний своїм наказом утворити комісію з розслідування нещасного випадку.
      Зазначена комісія зобов’язана з’ясувати обставини та причини нещасного випадку за відповідною формою.
      У разі незгоди з висновками спеціальної комісії щодо обставин та причин нещасного випадку керівник Держнаглядохоронпраці або його територіального органу має право призначити повторне (додаткове) спеціальне розслідування такого випадку спеціальною комісією в іншому складі і за результатами її роботи скасувати висновки попередньої спеціальної комісії.
      Пунктом 59 Порядку передбачено, що рішення спеціальної комісії може бути оскаржено у судовому порядку у разі незгоди роботодавця, потерпілого або члена його сім'ї чи особи, яка представляє його інтереси, зі змістом затвердженого акта форми Н-5, форми Н-1 (або форми НПВ).
      Перелік осіб, яким надано право на таке оскарження, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Фонд та його робочі органи не належать до переліку осіб, яким надано право оспорювати зміст указаних актів, оскільки складання акта та підтвердження фактичних обставин нещасного випадку на виробництві не зачіпає і не порушує прав та інтересів Фонду.
      Статтею 55 Закону № 1105-ХІV передбачено право виконавчих органів Фонду звертатися до суду за вирішенням спорів щодо сум страхових внесків, розміру шкоди та прав на відшкодування, накладення штрафів та з інших питань, але факт нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, який пов'язаний з виробництвом, не може бути оскаржений Фондом (його регіональними відділеннями).
      Разом з тим вищезазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду, який задовольнив позовні вимоги Управління та скасував акти за формою Н-1 та Н-5.
      Беручи до уваги наведене, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України встановили, що рішення, ухвалені в справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконними.
      За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасувати.
      У задоволенні позову Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Києві до Територіального управління Держгірпромнагляду у Київській області та м. Києві, треті особи: Публічне акціонерне товариство «Мостобуд», ОСОБА_1, про скасування актів, відмовити.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді:
      О.Ф. Волков
      Л.І. Охрімчук
      М.І. Гриців 
      О.Б. Прокопенко
      В.І. Гуменюк
      Я.М. Романюк
      О.В. Кривенда
      В.М. Сімоненко
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 31 травня 2017 року у справі
      № 6-1767цс16
      Оспорювані Управлінням Фонду акти складено спеціальною комісією з розслідування нещасного випадку, утвореною роботодавцем, до складу якої увійшли не лише представники органів державної влади. При цьому вказана комісія не здійснювала владні управлінські функції на основі законодавства, а розслідувала нещасний випадок на виробництві та склала відповідні акти, тому вони не можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді.
      Пунктом 59 Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві передбачено, що рішення спеціальної комісії може бути оскаржено у судовому порядку у разі незгоди роботодавця, потерпілого або члена його сім'ї чи особи, яка представляє його інтереси, зі змістом затвердженого акта форми Н-5, форми Н-1 (або форми НПВ).
      Перелік осіб, яким надано право на таке оскарження, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Фонд та його робочі органи не належать до переліку осіб, яким надано право оспорювати зміст указаних актів, оскільки складання акта та підтвердження фактичних обставин нещасного випадку на виробництві не зачіпає і не порушує прав та інтересів Фонду.
      Разом з тим вищезазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду, який задовольнив позовні вимоги Управління та скасував акти за формою Н-1 та Н-5.
      Постанова від 31 травня 2017 року № 6-1767цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4B437B8831B586BBC225813F00421101