ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   9 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      6
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      4
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

84 сообщения в этой теме

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
14 грудня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Служба у справах дітей Печерської районної в м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання малолітніх дітей, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітніх дітей за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року, 

в с т а н о в и л а :

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітніх дітей.

Позивач зазначав, що він та ОСОБА_2 мають двох малолітніх дітей – сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. 

Посилаючись на те, що він матеріально забезпечує дітей, створює всі умови для їх розвитку, має власне житло, а ОСОБА_2 створила нову сім’ю, не приділяє уваги дітям і не виконує батьківських обов’язків, позивач просив визначити місце проживання дітей з ним АДРЕСА_1. 

У червні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітніх дітей з нею, посилаючись на те, що ОСОБА_1 без її згоди змінив місце проживання дочки; син навчається за кордоном; для найкращого забезпечення інтересів дітей вони повинні проживати з матір’ю; визначення місця їх проживання з батьком завдасть шкоди здоров’ю дітей. 

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 29 січня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив; зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: визначив місце проживання малолітніх дітей сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочки ОСОБА_4, ІГФОРМАЦІЯ_2, з матір’ю – ОСОБА_2. 

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 29 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визначив місце проживання малолітніх дітей з батьком – ОСОБА_1 АДРЕСА_1; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд відмовив. 

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 161 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (далі – Декларація прав дитини), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2012 року, 17 квітня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року та 11 липня 2016 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з березня 2004 року, 25 березня 2006 року вони зареєстрували шлюб.

Від шлюбу сторони мають двох малолітніх дітей – сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. 

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 13 жовтня 2015 року шлюб між сторонами розірвав. 

Син ОСОБА_3 навчається за кордоном. Дочка ОСОБА_4 з березня 2015 року мешкає з ОСОБА_1.

Мати та батько малолітніх дітей проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них будуть проживати малолітні діти. 

До березня 2015 року дочка ОСОБА_4 проживала з матір’ю; батько самочинно змінив місце проживання дочки, яка недостатньо спілкується з матір’ю, що для дитини її віку несприятливо позначається на розвиткові.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 щодо визначення місця проживання малолітніх дітей з матір’ю, суд першої інстанції виходив з того, що остання має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування; з народження дітей займалася доглядом за ними, при цьому виконувала усі обов'язки з організації домашнього побуту, займалася ремонтом та облаштуванням квартири АДРЕСА_2 та заміського будинку АДРЕСА_3; ОСОБА_2 самостійно займалася розвитком дітей, відвідувала з ними заняття з англійської мови, малювання, а також школи розвитку дітей, приділяла увагу фізичному вихованню дітей; вони регулярно відвідували басейн, син ОСОБА_3 займався футболом, отже, створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

З огляду на зазначені обставини, показання свідків, ураховуючи, що у висновку органу опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації від 13 липня 2015 року не вказано виняткових обставин, які б давали підстави для розлучення дітей з матір’ю відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини, а також той факт, що мати в найбільшій мірі може сприяти гармонійному розвитку малолітніх дітей, не встановивши під час розгляду справи виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, виходив з того, що за місцем проживання батька створено всі необхідні умови для проживання дітей; ОСОБА_2 не довела наявності в неї постійного місця проживання, де дітям були б створені нормальні умови для проживання; ОСОБА_1 здійснює матеріальне забезпечення дітей, сплачує вартість їх навчання тощо; доказів на підтвердження участі ОСОБА_2 у вихованні дітей немає; позитивне ставлення дітей до батька, прагнення до спілкування та спільного проведення часу, особиста емоційна прихильність до батька підтверджуються дитячим психологом, працівниками Служби у справах дітей Печерської районної у м. Києві державної адміністрації; орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації у висновку від 13 липня 2015 року рекомендує суду визначити місце проживання дітей з батьком. З огляду на зазначені обставини апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з батьком. 

Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ містяться такі висновки:

- рішення про визначення місця проживання дитини з батьком лише з урахуванням думки дитини щодо її проживання з батьком, без установлення виняткових обставин, які б давали підстави для можливості розлучення дитини з матір’ю, ухвалене з порушенням принципу 6 Декларації прав дитини та частини другої статті 161 СК України (ухвала від 31 жовтня 2012 року); 

- до правовідносин, що виникають з визначення місця проживання дитини, обов’язково застосовуються норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір’ю, крім випадків, коли є виняткові обставини (ухвали від 17 квітня 2013 року, 29 січня і 23 липня 2014 року та 11 липня 2016 року). 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. 

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. 

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю. 

Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявницею для порівняння. 

Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково вважав, що наявні підстави для розлучення дітей зі своєю матір’ю, не встановивши виняткових обставин для цього та неправильно застосувавши положення статті 161 СК України і принцип 6 Декларації прав дитини, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :
 
Заяву ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року скасувати, залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2016 року. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-2445цс16

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. 

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. 

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю. 
 
Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2445цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A08220B81670EB00C22580920039865C

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ пришел к выводу, что приоритет при определении места проживания малолетних детей в соответствии принципом 6 Декларации прав ребенка предоставляется матери. При решении данного вопроса суды должны установить и возможности матери для содержания детей, а также других обстоятельств влияющих на это. При отсутствии таких обстоятельств суды не вправе разлучать детей с матерью.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Принцип равенства сторон совершенно игнорируется. Отцу при равных обстоятельствах и условиях остается установить порядок встреч/общения/посещения и ждать пока малолетний сделает самостоятельный выбор (это в самом лучшем варианте).

4 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Этот принцип 6 он давно как бельмо на правосудии... Уже давно развёрнута отдельными активистами движение по отмене данного принципа в такой редакции... Может быть конечно в 1959 году это было и актуально, но время идёт и конъюнктура меняется... Надо всётаки смотреть в общем на обстоятельства, а не тупо на устаревшие принципы...

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Целиком и полностью согласен с Bolt. Принцип безвозвратно устарел. И если до этого постановления у отца был шанс надеятся на проживание детей с ним, то после этого шансы уменьшаются в разы. 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

При равных обстоятельствах всегда приоритет иметь мать. Ничего нового и удивительного.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Принцип этот был и будет и активисты здесь не у дел. Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции. Но приоритет за матерью.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, chechel сказал:

При равных обстоятельствах всегда приоритет иметь мать. Ничего нового и удивительного.

Нового то ничего, а пора бы уже... На основании чего это мать должна иметь приоритет... Покажите мне такую норму отечественного законодательства... Нет такой... Ладно если ребёнок там грудной ещё, а если это дылда 10 лет...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, babaika сказал:

Принцип этот был и будет

Ну вообще то его не было когда то... А откуда такая уверенность, что будет не понять... Вроде про однополые браки раньше тоже не мечтали даже и не верили, что такое будет... Вы как всегда с прямой уверенностью...

1 час назад, babaika сказал:

Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции.

А вот это совсем другая история... Не понимаю к чему...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 минуты назад, Bolt сказал:

Нового то ничего, а пора бы уже... На основании чего это мать должна иметь приоритет... Покажите мне такую норму отечественного законодательства... Нет такой... Ладно если ребёнок там грудной ещё, а если это дылда 10 лет...

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 минуты назад, Bolt сказал:

Ну вообще то его не было когда то... А откуда такая уверенность, что будет не понять... Вроде про однополые браки раньше тоже не мечтали даже и не верили, что такое будет... Вы как всегда с прямой уверенностью...

Сколько в Украине зарегистрировано однополых браков?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
54 минуты назад, babaika сказал:

Принцип этот был и будет и активисты здесь не у дел. Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции. Но приоритет за матерью.

11 минут назад, Bolt сказал:

А вот это совсем другая история... Не понимаю к чему...

Такой порядок дает возможность отойти от установленных Декларацией принципов "мать-ребёнок".

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
9 минут назад, chechel сказал:

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

Совершенно верно.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
26 минут назад, chechel сказал:

Сколько в Украине зарегистрировано однополых браков?

А причём здесь Украина, если мы говорим сейчас не об украинском законодательстве... А о том куда движется Украина... То есть Вы хотите сказать, что в Украине не будет однополых браков официальных... Тогда к чему всё это задекларированное движение в Европу... которое является главным лозунгом правящей партии...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

А причём здесь Украина, если мы говорим сейчас не об украинском законодательстве... А о том куда движется Украина... То есть Вы хотите сказать, что в Украине не будет однополых браков официальных... Тогда к чему всё это задекларированное движение в Европу... которое является главным лозунгом правящей партии...

Мы говорим об Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей. Мы говорим о  Декларации которая для Украины является источником права.

Мы не говорим об однополых браках, мы не рассуждаем о направлении движения Украины в ту или иную сторону. Не уводите тему в сторону.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
37 минут назад, chechel сказал:

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

 

27 минут назад, babaika сказал:

Совершенно верно.

 

Ребята, Вы такие интересные... Конечно же есть обратная норма... Вы пробовали СКУ посмотреть, прежде, чем утверждать...

Стаття 141. Рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини

1. Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

 

Стаття 160. Право батьків на визначення місця проживання дитини

1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

 

Стаття 161. Спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини

1. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
28 минут назад, chechel сказал:

Мы говорим об Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей. Мы говорим о  Декларации которая для Украины является источником права.

Мы не говорим об однополых браках, мы не рассуждаем о направлении движения Украины в ту или иную сторону. Не уводите тему в сторону.

Вот не морочьте голову, мы заговорили о прошлом и будущем и я ответил... А законы Украины и Конституция не являются источником права... И о декларации мы говорили как об устаревшей в некоторых пунктах за 57 лет её существования...

В смысле не рассуждаем о направлении Украины, а декларация тогда к чему...)))

В Европе по Вашему как Вы думаете в 1959 году думали об официальной регистрации однополых браков...)))

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

 

 

Ребята, Вы такие интересные... Конечно же есть обратная норма... Вы пробовали СКУ посмотреть, прежде, чем утверждать...

Стаття 141. Рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини

1. Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

 

Стаття 160. Право батьків на визначення місця проживання дитини

1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

 

Стаття 161. Спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини

1. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Верно. Есть такие законы. Но их можно рассматривать и применять как при не равнозначных условиях, так и при равнозначных условиях. Кроме прочего именно на основании указанных правил/норм/законов и некоторых других  судом устанавливается порядок о котором говорилось выше, беря во внимание приоритетное право матери.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

Вот не морочьте голову, мы заговорили о прошлом и будущем и я ответил... А законы Украины и Конституция не являются источником права... И о декларации мы говорили как об устаревшей в некоторых пунктах за 57 лет её существования...

В смысле не рассуждаем о направлении Украины, а декларация тогда к чему...)))

В Европе по Вашему как Вы думаете в 1959 году думали об официальной регистрации однополых браков...)))

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Я никак не думаю о том, о чем рассуждали в Европе в 1959 году. Мне это не интересно. Я пытаюсь обсудить поднятую проблему,  а вы уводите тему в сторону. Обсуждаем конкретную тему в обсуждение которой такие позиции как однополые браки, активисты, направление Украины и вектор развития, рассуждения о событиях в Европе в 1959 не имеют место ))

Не морочьте голову и не уводите тему в сторону.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
29 минут назад, chechel сказал:

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Я никак не думаю о том, о чем рассуждали в Европе в 1959 году. Мне это не интересно. Я пытаюсь обсудить поднятую проблему,  а вы уводите тему в сторону. Обсуждаем конкретную тему в обсуждение которой такие позиции как однополые браки, активисты, направление Украины и вектор развития, рассуждения о событиях в Европе в 1959 не имеют место ))

Не морочьте голову и не уводите тему в сторону.

А о чём тема...)))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
41 минуту назад, babaika сказал:

беря во внимание приоритетное право матери.

Вот далось это приоритетное право... Чем оно обусловлено... Какой нормой оно утверждено... 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
32 минуты назад, chechel сказал:

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Говорили, я говорил изначально об этом... А Вы пришли спорить...

11 часов назад, Bolt сказал:

Этот принцип 6 он давно как бельмо на правосудии... Уже давно развёрнута отдельными активистами движение по отмене данного принципа в такой редакции... Может быть конечно в 1959 году это было и актуально, но время идёт и конъюнктура меняется... Надо всётаки смотреть в общем на обстоятельства, а не тупо на устаревшие принципы...

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права. О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы. Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
53 минуты назад, chechel сказал:

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права.

Так в том то и дело, что права равны...

54 минуты назад, chechel сказал:

О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы.

Да конечно... изначально... А потом Вы как всегда стали спорить...

55 минут назад, chechel сказал:

Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

Как было бы хорошо, если бы Вы Дух-Бабайка-Чечель не устраивали этот театр в ролях непонятно для чего... Лишь бы с порога меня облаять и обсудить, а не тему обсуждать...

А я именно предложил реальную тему для обсуждения реальной проблемы, о которой Вы кстати первый в самом начале упомянули, в аспекте данной постановы ВСУ, так как много лет занимаюсь данными вопросами, а Вы как я понимаю возле СКУ и рядом не стояли... Но как всегда не сложилось... Развлекайтесь дальше своими мультилогинами... О чём Вы тут пишите, о каком существе тут можно писать, о каких спорах и барах и сторонах и желаниях... Как всегда ералаш и метание сами знаете чего... И самое главное Вы это делаете преднамеренно и сами от этого кайфуете, зачем Вам вообще те темы...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, chechel сказал:

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права. О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы. Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

Ваш оппонент никак не может понять, что приоритет устанавливается при равенстве сторон в правах. В противном случае приоритет устанавливать нет необходимости, все определено законом.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І., 
      Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про повернення депозитного вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит») про повернення депозитного вкладу. 
      Позивач зазначав, що 26 січня 2015 року між ним та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» було укладено договір про банківський строковий вклад (депозит) «Блискуча сімка» в доларах США (далі – договір банківського вкладу), за умовами якого він передав банку 5 тис. доларів США строком до 27 квітня 2015 року зі сплатою процентів у розмірі ставок за різні періоди, передбачені вказаним договором. 
      Посилаючись на те, що після закінчення дії договору банківського вкладу позивач неодноразово звертався до відповідача із заявами про повернення коштів та нарахованих процентів, проте відповідач не виконав своїх зобов'язань у повному обсязі, позивач просив стягнути з відповідача: 5 тис. доларів США вкладу; 108 доларів США 22 центи процентів з урахуванням 10 % за останньою чинною ставкою наступного після 27 квітня 2015 року дня; 32 долари США 47 центів – 3 % річних; 11 тис. 850 доларів США пені за прострочення зобов’язання на підставі статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»; 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. 
      Шевченківський районний суд м. Києва заочним рішенням від 15 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» на користь ОСОБА_1 5 тис. 140 доларів США 69 центів. У задоволенні іншої частини позовних вимог суд відмовив. 
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 січня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. 
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення пені та ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення пені з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 549–552, 611, 624 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 1 червня 2016 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
       Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26 січня 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 укладено договір банківського вкладу, відповідно до якого банк прийняв від позивача на депозитний рахунок кошти в розмірі 5 тис. доларів США строком до 27 квітня 2015 року з виплатою процентів за різні періоди.
      27 та 28 квітня 2015 року ОСОБА_1 звертався до установи банку з вимогами про повернення банківського вкладу та сплату нарахованих процентів, однак відповідач коштів не повернув. 
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що правових підстав для стягнення з банку пені відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» немає, оскільки після укладення договорів банківського вкладу між банком і позивачем виникли зобов’язальні відносини, що регулюються нормами зобов’язального права та положеннями цих договорів, якими нарахування та стягнення такої пені не передбачено. 
      Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 1 червня 2016 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. 
      Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 1 червня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
      Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).
      За положеннями статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що після закінчення строку дії договору банківського вкладу, укладеного 26 січня 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1, позивач 27 та 28 квітня 2015 року звертався до установи банку з вимогою про повернення банківського вкладу та сплату нарахованих процентів, які банк вкладнику не повернув. 
      За пунктом 4.1 вказаного договору банківського вкладу у випадку невиконання або неналежного виконання умов цього договору сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України.
      Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.
      За положеннями статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач – це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб; послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; виконавець – це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги.
      Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
      Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
      Аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
      Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 1 червня 2016 року, наданій заявником для порівняння. 
      У справі, яка переглядається, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення з відповідача пені на підставі статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», суди безпідставно не застосували вказану норму матеріального права до спірних правовідносин, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення вимог про стягнення пені.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову.
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
       
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року в частині вирішення вимог про стягнення пені скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
       
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Я.М. Романюк 
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-2128цс16
       
      За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).
      За положеннями статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що після закінчення строку дії договору банківського вкладу, укладеного 26 січня 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та фізичною особою, позивач 27 та 28 квітня 2015 року звертався до установи банку з вимогою про повернення банківського вкладу та сплату нарахованих процентів, які банк вкладнику не повернув. 
      За пунктом 4.1 вказаного договору банківського вкладу у випадку невиконання або неналежного виконання умов цього договору сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України.
      Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.
      За положеннями статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач – це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб; послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; виконавець – це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги.
      Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
      Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
      Аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 13 березня 2017 року № 6-2128цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/88CCB9A0528C668DC22580ED002A8E2B
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М., 
      суддів: Берднік І.С., 
      Гуменюка В.І., Ємця А.А.,
      Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П.,
      Охрімчук Л.І.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – управління Держземагентства у Макарівському районі Київської області, про визнання недійсними державних актів на землю та договорів купівлі-продажу за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, 
      в с т а н о в и л и :
      У лютому 2014 року прокурор Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що в ході перевірки додержання вимог земельного законодавства було встановлено, що на підставі рішень Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та від 2 червня 2001 року НОМЕР_2 ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 12 вересня , 20 листопада та 26 листопада 2001 року отримали державні акти на право приватної власності на землю. 
      Прокурор зазначав, що підставою для видачі державних актів на право приватної власності на землю є проект відведення земельної ділянки та рішення відповідної ради, однак згідно з інформацією архівного відділу Макарівської районної державної адміністрації Київської області (далі – Макарівська РДА) від 5 лютого 2014 року за НОМЕР_3 серед протоколів та рішень Копилівської сільської ради відсутні як протоколи, так і рішення, датовані 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року НОМЕР_2. 
      Згідно з інформацією управління Держземагентства у Макарівському районі Київської області від 7 лютого 2014 року за НОМЕР_4 документація із землеустрою щодо складання державних актів на ім’я ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 в архіві управління не обліковується, що дає підстави вважати, що відведення спірних земельних ділянко відбувалося без розробки документації із землеустрою. 
      Таким чином, прокурор вважав, що державні акти на право власності на землю видані вказаним особам безпідставно та з порушенням вимог статей 9, 17, 22 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а тому підлягають визнанню недійсними. 
      Прокурор також встановив, що на підставі договорів купівлі-продажу від 23 листопада 2006 року за НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 та від 18 листопада 2006 року за НОМЕР_9 та НОМЕР_10 право власності на земельні ділянки набув відповідач ОСОБА_7, якому в подальшому були видані державні акти на право власності на земельну ділянку загальною площею S_1. 
      Оскільки незаконним оформленням права власності на спірні земельні ділянки порушено інтереси держави у сфері забезпечення законності при відведенні земельних ділянок органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також безпосереднє право органу місцевого самоврядування розпоряджатися земельними ділянками, то прокурор Макарівського району просив для відновлення становища, яке існувало раніше, указані вище договори купівлі-продажу визнати недійсними з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 спірні земельні ділянки загальною площею S_1, вартістю 182 428 грн., що знаходяться на території Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, на користь держави відповідно до вимог статей 321, 387, 388, 396 цього Кодексу. 
      Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 25 листопада 2014 року позов задоволено частково, визнано недійсними державні акти на право власності на землю, видані відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 12 вересня, 20 листопада та 26 листопада 2011 року, та витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_7 зазначені спірні земельні ділянки загальною площею S_1, вартістю 182 428 грн., що знаходяться на території Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, на користь держави. У задоволенні решти позову відмовлено. 
      Рішенням апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення у справі про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області про визнання недійсними державних актів на землю та договорів купівлі-продажу. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено, рішення апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій у справі та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267, 388 ЦК України.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – Халанчук О.С. на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає.
      Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      Суди встановили, що на підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та від 2 червня 2001 року НОМЕР_2 відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 12 вересня, 20 листопада та 26 листопада 2001 року отримали державні акти на право приватної власності на землю. 
      На підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1: ОСОБА_1 12 вересня 2001 року одержала державний акт на прав приватної власності на землю площею S_2, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_3, та для ведення особистого селянського господарства S_4, на території Копилівської сільської ради; 
      20 листопада 2001 року ОСОБА_4 одержала державний акт на право приватної власності на землю площею S_5, з них для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_6, та для ведення особистого селянського господарства S_7, на території Копилівської сільської ради; 
      20 листопада 2001 року ОСОБА_5 одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_8, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_9, та для ведення особистого селянського господарства S_10, на території Копилівської сільської ради.
      На підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 2 червня 2001 року НОМЕР_2: ОСОБА_6 12 вересня 2001 року одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_11, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_12, та для ведення особистого селянського господарства S_13, на території Копилівської сільської ради; 
      12 вересня 2001 року ОСОБА_2 одержала державний акт на землю площею S_14, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_15, та для ведення особистого селянського господарства S_16, на території Копилівської сільської ради;
      26 листопада 2001 року ОСОБА_3 одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_17, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_18, та для ведення особистого селянського господарства S_19, на території Копилівської сільської ради.
      Установлено, що згідно з інформацією архівного відділу Макарівської РДА від 5 лютого 2014 року серед протоколів та рішень Копилівської сільської ради відсутні як протоколи, так і рішення, датовані 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року НОМЕР_2. 
      Відповідно до інформації Управління Держземагентства в Макарівському районі Київської області від 7 лютого 2014 року документація із землеустрою щодо складання державних актів на ім’я ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в архіві управління не обліковується, що дає підстави вважати, що відведення спірних земельних ділянок відбувалося без розробки документації із землеустрою. 
      На підставі договорів купівлі-продажу від 23 листопада 2006 року за НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 та від 18 листопада 2006 року за НОМЕР_9 та НОМЕР_10 право власності на земельні ділянки набув відповідач ОСОБА_7, якому в подальшому 27 грудня 2006 року видані державні акти на право власності на вказані земельні ділянки : серії ЯГ НОМЕР_11 на земельну ділянку площею S_20, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_12, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за НОМЕР_13; серії ЯГ НОМЕР_14 від 27 грудня 2006 року на земельну ділянку площею S_21, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_15, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_16; серії ЯГ НОМЕР_17 на земельну ділянку площею S_22 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель з кадастровим номером НОМЕР_18, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_19; серії ЯГ НОМЕР_20 на земельну ділянку площею S_23 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель з кадастровим номером НОМЕР_21, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_16. 
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірні земельні ділянки, які були надані відповідно до неіснуючих рішень від 11 травня 2001 року за НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року за НОМЕР_2, вибули з власності держави з порушенням вимог чинного законодавства, тому наявні усі правові підстави для визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування їх з незаконного володіння відповідачів на користь держави. Окрім того, виходячи з приписів Закону України № 4176 від 20 грудня 2011 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» на день звернення прокуратури Макарівського району до суду строк позовної давності не сплив, оскільки протягом трьох років з дня набрання чинності зазначеного Закону особа має право звернутися до суду з позовом.
      Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, не взяв до уваги доводів позивача про те, що про порушення земельного законодавства органам прокуратури стало відомо в ході перевірки додержання вимог земельного законодавства, оскільки суд першої інстанції не повно встановив фактичні обставини справи, не з’ясував, з якого часу Копилівській сільській раді Макарівського району Київської області стало відомо про порушене право; не звернув уваги, що висновки перевірки, проведеної прокуратурою, на підставі яких заявлено позов, у матеріалах справи відсутні. Окрім того, згідно з державними актами на право приватної власності на земельні ділянки перші власники, відповідачі у справі, отримали їх у вересні та листопаді 2001 року, зареєстровані в Книзі записів за підписом голови Копилівської сільської ради ОСОБА_9 та відповідно скріплені печаткою цієї ж ради, а тому обґрунтованим є висновок про виникнення права прокурора на пред’явлення позову у вересні 2001 року, коли Копилівській сільській раді, в інтересах якої заявлено позов, стало відомо про відчуження спірних земельних ділянок, отже, строк позовної давності за цими вимогами сплив у вересні 2004 року. 
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
      - від 13 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» про спірні рішення дізналися лише у 2014 році, після проведення прокуратурою перевірки законності виділення земельних ділянок та пред’явлення прокурором позову до суду. Даних про те, що спірне питання узгоджувалося або обговорювалося з указаними особами не надано та відсутні докази про направлення їм копій рішень органів місцевого самоврядування. Відсутні докази узгодження питання виділення земельних ділянок з державним підприємством;
      - від 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що судом першої інстанції встановлено обізнаність позивача про порушення свого права у грудні 2014 року, коли отримав кореспонденцію про розгляд апеляційної скарги у справі про позбавлення його права користування спірною квартирою та виселення. Доводи про те, що інформацію про власника квартири і підстави її придбання з моменту повноліття позивач мав можливість отримати при наявності бажання, не оспорюються позивачем, однак у цьому в нього не було потреби, потреба виникла у зв’язку зі зверненням його матері до суду про позбавлення його прав на спірну квартиру, саме тоді він і дізнався про порушення його прав;
      - від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_10 відбулася з порушенням встановленого законом порядку вилучення земель лісового фонду і зміною її цільового призначення, без згоди на її вилучення землекористувача земельної ділянки ДП «Миколаївське лісове господарство», а тому вона не мала права відчужувати її ОСОБА_11 Оскільки Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» про спірні рішення дізналися лише у 2014 році, після проведення прокуратурою перевірки законності виділення земельних ділянок та пред’явлення прокурором позову до суду, тому доводи щодо пропуску строку позовної давності є безпідставними;
      - від 20 липня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що оскільки при прийнятті рішення щодо виділення земельної ділянки прокуратурі було відомо у 2011 році, апеляційний суд правильно зазначив, що позивач дотримався строку позовної давності, оскільки лист директора КП «Святошинське лісопаркове господарство» про використання спірної земельної ділянки не за призначенням направлений прокурору в листопаді 2014 року, проведення відповідної прокурорської перевірки відбувалося в травні 2014 року, а до суду з цим позовом прокурор звернувся у червні 2015 року;
      - від 12 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції відхилив доводи касаційних скарг щодо застосування строків позовної давності, з огляду на те, що порушення вимог закону надання земельної ділянки ОСОБА_12 позивач дізнався в результаті розслідування кримінальної справи за фактом підробки документів, яку порушено слідчим Дергачівського РО ГУ МВС України у Харківській області 17 листопада 2011 року та після отримання висновку експерта від 13 лютого 2013 року про встановлення підробки підпису ОСОБА_13 щодо погодження меж суміжних земельних ділянок.
      У наданому для порівняння рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що згідно частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, встановивши, що позивач не лише прокурор, а і Кабінет Міністрів України, Київська обласна державна адміністрація, Головне управління Держкомзему України, які дізнались про своє порушене право 23 травня 2012 року, суд дійшов висновку, що строк позовної давності не було пропущено.
      У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що на момент прийняття рішення та ознайомлення з його змістом прокурору не могло стати відомо про створення ОКЖК «Харчомашовець» з грубим порушенням чинного на той час законодавства, що в свою чергу спричинило порушення прав на землю громади міста Києва. Оскільки прокуратура була позбавлена можливості перевірити законність створення ОКЖК «Харчомашовець» в момент ухвалення спірного рішення та ознайомлення з його змістом, початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваного рішення, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт створення ОКЖК «Харчомашовець» з порушенням положень чинного законодавства.
      У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року суд виходив з того, що відмова касаційного суду в задоволенні позовних вимог прокурора у зв’язку з пропуском строку позовної давності є безпідставною, оскільки прокурор і позивачі не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а отже, сама по собі обізнаність прокурора та Фонду про наявність оспорюваних правочинів не може бути підставою для висновку про пропуск строку позовної давності та необхідність застосування положень статті 267 ЦК України.
      У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року суд виходив з того, що територіальна громада міста Одеси, як власник спірного об’єкта нерухомості делегує Одеській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. З огляду на те, що спірний об’єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади поза її волею, Вищий господарський суд України у справі, яка розглядається, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України. При цьому суд правомірно виходив з того, що положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України не застосовується. 
      У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 2 листопада 2016 року суд виходив з того, що у постанові від 16 жовтня 2014 року Вищий господарський суд України визнав укладені між сторонами договори дарування і купівлі-продажу удаваними правочинами і визнав їх недійсними. Водночас суд установив факт, що Одеська міська рада вийшла за межі визначених законом повноважень, та скасував пункт 13 її рішення від 14 квітня 2010 року. Таким чином, здійснення Одеською міською радою права власності, зокрема розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади. З огляду на те, що спірний об’єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади міста Одеси поза її волею, обґрунтованим є висновок про те, що пред’явлення прокурором позову до добросовісного набувача про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону.
      За таких обставин, порівняння наданих заявником судових рішень, на які він посилається на обґрунтування своїх вимог, із судовим рішенням, яке переглядається, не дають підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими фактичними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах ухвалив різні за змістом судові рішення, або що його висновки не відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, тому вважати заяву обґрунтованою немає підстав.
      Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и :
      У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України відмовити.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок 
      В.І. Гуменюк Н.П. Лященко 
      А.А. Ємець Л.І. Охрімчук
      Постанова від 13 березня 2017 року № 6-80цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/321CAB7D5F19CD04C22580EC00371371
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до обласного комунального підприємства «Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У травні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до обласного комунального підприємства «Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради (далі – ОКП «Дніпродзержинське БТІ») про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що з 4 січня 2011 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 працювала на посаді архіваріуса в ОКП «Дніпродзержинське БТІ» та була звільнена з посади за власним бажанням, проте при звільненні її не було повідомлено про нараховані суми, належні їй до виплати. На її звернення відповідач таку інформацію не надавав. 6 травня 2014 року з довідки державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Дніпропетровська їй стало відомо про її доходи за 2013 рік і виявилося, що заробітна плата з невідомих їй причин у 2013 році щоквартально зменшувалась, хоч посада, яку вона займала, залишалася незмінною та жодних повідомлень про зміну умов праці та зменшення належної їй заробітної плати вона не отримувала. Крім того, отримуючи заробітну плату у 2013 році, вона помітила її зменшення порівняно з 2012 роком, однак на її звернення до керівництва жодних роз’яснень надано не було. 
      За таких обставин ОСОБА_1 вважала, що відповідач недораховував та не виплатив належну їй заробітну плату в розмірі 7 829 грн. 31 коп. 
      У зв’язку з тим, що при звільненні з нею не було проведено повного розрахунку, ОСОБА_1 просила стягнути на свою користь суму середнього заробітку за час затримки виплати належної їй заробітної плати у розмірі 76 759 грн. 50 коп.
      Оскільки на час звільнення за власним бажанням їй не було відомо про порушення законодавства про працю з боку відповідача, про які вона дізналася лише у травні 2014 року, позивачка вважала, що вона підлягає звільненню на підставі частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), тому в силу статті 44 КЗпП України просила стягнути з відповідача на свою користь вихідну допомогу в розмірі 7 226 грн. 97 коп. з розрахунку її посадового окладу у третьому кварталі 2012 року. 
      Крім того, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача 10 000 грн. на відшкодування моральної шкоди. 
      Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. 
      Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2015 року зазначене судове рішення скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково : стягнуто з ОКП «Дніпродзержинське БТІ» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за період з 1 січня до ІНФОРМАЦІЯ_1 в сумі 4 347 грн. 2 коп. та середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати за період з 16 жовтня 2013 року до 25 грудня 2015 року в сумі 18 464 грн. 12 коп. без утримання прибуткового податку та інших обов’язкових платежів, 300 грн. на відшкодування моральної шкоди та витрати за проведення експертизи в розмірі 2 949 грн. 12 коп. 
      У решті позову відмовлено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2015 року залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а рішення суду апеляційної інстанції змінити в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати та стягнути з нього на її користь 62 861, 32 грн., посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 117 КЗпП України.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у задоволенні заяви слід відмовити з огляду на таке.
      Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      Суди встановили, що згідно з наказом від 4 січня 2011 року НОМЕР_1 ОСОБА_1 прийнято на посаду архіваріуса ОКП «Дніпродзержинське БТІ» з окладом згідно зі штатним розписом. 
      14 жовтня 2013 року ОСОБА_1 подала заяву про звільнення за власним бажанням з ІНФОРМАЦІЯ_1 у зв’язку з переїздом на нове місце проживання. 
      Наказом від ІНФОРМАЦІЯ_2 НОМЕР_2 ОСОБА_1 звільнено з посади архіваріуса за власним бажанням та проведено остаточний розрахунок. 
      ОСОБА_1 не заперечувала та не оспорювала нарахування та виплату їй заробітної плати у період за 2011-2012 роки з окладом згідно зі штатним розписом. Разом з тим ОСОБА_1 вважала, що відповідач безпідставно занизив розмір її заробітної плати за 2013 рік. 
      Відповідно до штатного розпису ОКП «Дніпродзержинське БТІ» від 24 грудня 2012 року місячний оклад архіваріуса з 2 січня 2013 року складав 2 374 грн. 29 коп., який зберігався протягом січня - вересня 2013 року. 
      Згідно з наказом від 31 січня 2013 року НОМЕР_3 на підприємстві з 1 лютого 2013 року (строком на 6 місяців) було зменшено розмір заробітної плати працівників у зв’язку з тяжким фінансово-економічним станом та зниженням об’ємів виконуваних робіт і послуг, але на порушення вимог частини третьої статті 32, статті 103 КЗпП України, статті 29 Закону України «Про оплату праці» ОСОБА_1 не була ознайомлена з цим наказом. 
      Відповідно до наказу від 28 лютого 2013 року НОМЕР_4 з 1 травня 2013 року на підприємстві було встановлено неповний робочий день – режим неповного робочого часу, введено 20-годинний робочий тиждень до подолання фінансових труднощів для працівників підприємства з оплатою пропорційно до відпрацьованого часу. З цим наказом повинні бути ознайомлені всі працівники підприємства, що зазначено в самому наказі та вимагає норма частини третьої статті 32 КЗпП України, але на порушення вимог як самого наказу, так і зазначених норм трудового права відповідач не ознайомив позивачку з наказом від 28 лютого 2013 року НОМЕР_4. 
      Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції виходив з того, що з наказом директора ОКП «Дніпродзержинське БТІ» від 28 лютого 2013 року позивачку було ознайомлено у встановленому законом порядку. У зв’язку з тим, що ОСОБА_1 була звільнена із займаної посади у ОКП «Дніпродзержинське БТІ» на підставі її особистої заяви в порядку, передбаченому статтею 38 КЗпП України, а ця підстава звільнення згідно з положеннями статті 44 цього Кодексу не передбачає виплати вихідної допомоги, у задоволенні позовних вимог про стягнення вихідної допомоги ОСОБА_1 відмовлено. 
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що у ОКП «Дніпродзержинське БТІ» не було правових підстав для нарахування та виплати ОСОБА_1 заробітної плати, яка не відповідає встановленій згідно зі штатним розписом та відпрацьованим нею часом, тому підлягає стягненню заборгованість із заробітної плати за період з 1 січня по 15 жовтня 2013 року в сумі 4 347 грн. 02 коп. Оскільки зазначена сума не була виплачена позивачці при її звільненні ІНФОРМАЦІЯ_1, в силу вимог статей 116, 117 КЗпП України з відповідача підлягає стягненню на користь позивачки середній заробіток за час затримки до дня фактичного розрахунку (ухвалення рішення у справі), тобто за період із 16 жовтня 2013 року до 25 грудня 2015 року в сумі 18 464 грн. 12 коп., обчислення якої апеляційний суд здійснив з урахуванням грошових сум, отриманих позивачкою за новими місцями її роботи після звільнення з ОКП «Дніпродзержинське БТІ», отже позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати частково задоволено. 
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2008 року, від 17 вересня та 9 листопада 2009 року, 3 грудня 2010 року, 25 січня 2012 року, 27 січня 2014 року, 9 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що частину третю статті 117 КЗпП України про зменшення компенсації за затримку розрахунку на суму заробітної плати, одержаної за новим місцем роботи, виключено Законом України від 20 грудня 2005 року № 3248-IV, тому висновки суду про відмову в частковому задоволенні позову про стягнення середньої заробітної плати за затримку розрахунку з посиланням на наявність у позивача заробітної плати за новим місцем роботи не відповідають вимогам закону. 
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 117 КЗпП України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
      У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша статті 117 КЗпП України).
      При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в статті 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору. 
      Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або в разі його відсутності в цей день – наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
      У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
      При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
      Отже, суд може зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, за таких умов: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, як належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв’язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.
      Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, помилково обчислив розмір виплат з урахуванням грошових сум, отриманих позивачкою за новими місцями її роботи після звільнення з ОКП «Дніпродзержинське БТІ», оскільки частину третю статті 117 КЗпП України, згідно з якою здійснювався такий розрахунок, було виключено на підставі Закону № 3248-IV.
      Разом з тим за змістом пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» у разі часткового задоволення позовних вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд визначає розмір такого відшкодування з урахуванням розміру спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
      Тобто застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду.
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що суди, стягуючи середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на користь позивачки в сумі 18 464 грн. 12 коп., при визначенні розміру цього відшкодування врахували розмір спірної суми та частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком і обґрунтовано застосували принцип співмірності та справедливості. 
      У справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, однак по суті правильно вирішили спір, задовольнивши позовні вимоги частково. Оскільки внаслідок ухвалення Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України власного рішення результат по суті спору не зміниться, то в задоволенні заяви слід відмовити.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
       
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-259цс17 
      Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
      У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша статті 117 КЗпП України).
      При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в статті 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору. 
      Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або в разі його відсутності в цей день – наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
      У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
      При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
      Отже, суд може зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, за таких умов: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, як належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв’язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.
      Разом з тим за змістом пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» у разі часткового задоволення позовних вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд визначає розмір такого відшкодування з урахуванням розміру спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
      Тобто застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду.
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 13 березня 2017 року № 6-259цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0ACFEF90C7B05CDCC22580EC0036F822
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М., 
      суддів: Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень,
      в с т а н о в и л а :
      У березні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк «Універсальний Капітал» (далі – ПАТ «Банк «Універсальний Капітал») звернулося до суду із зазначеним позовом, із урахуванням уточнених позовних вимог просило стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором в сумі 856 748,02 доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 19 жовтня 2015 року по курсу НБУ становило 18 248 732, 83 грн., з яких - заборгованість зі сплати по тілу кредиту - 765 836 доларів США, що у гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на 19 жовтня 2015 року складало 16 312 318 грн.; заборгованість зі сплати процентів - 90 911 доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 19 жовтня 2015 року по курсу НБУ складало 1 936 414 грн. 74 коп.
      Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 19 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2016 року позов ПАТ «Банк «Український Капітал» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк «Український Капітал» заборгованість за кредитним договором в сумі 856 748,02 доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 19 жовтня 2015 року по курсу НБУ становило 18 248 732 грн. 83 коп.., заборгованість зі сплати процентів – 90 911 доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 19 жовтня 2015 року по курсу НБУ складало 1 936 414 грн. 74 коп. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення у справі та направити справу на новий розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 599 ЦК України та статті 33 Закону України «Про іпотеку».
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Банк «Український Капітал» – ОСОБА_2 на заперечення заяви, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
      Судом встановлено, що між ВАТ «Банк «Український капітал», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Український капітал», та ОСОБА_1 25 січня 2008 року був укладений кредитний договір НОМЕР 1, за умовами якого позичальнику був наданий кредит в сумі 1 280 000 доларів США строком до 23 березня 2013 року зі сплатою 14,5 % річних за користування кредитними коштами. 
      Відповідно до п. 1.3 кредитного договору відновлювальна кредитна лінія здійснюється окремими частинами (траншами), видача якого здійснюється на підставі письмової заяви позичальника, в якій зазначається необхідна сума кредиту, а повернення кредиту здійснюється позичальником на позичковий рахунок, встановлений п. 2.4 кредитного договору. Грошові кошти, які надаються за рахунок кредитної лінії та в межах строку дії кредитної лінії, використовуються ОСОБА_1 на придбання та реконструкцію нерухомості та для участі останнього у Фонді фінансування будівництва та оплату вимірних одиниць на квартиру АДРЕСА 1; на квартиру АДРЕСА 2.
      В подальшому між банком та ОСОБА_1 було укладено додаткові договори та договори про внесення змін та доповнень до кредитного договору, зокрема, в частині надання траншів, продовження строків сплати відсотків за користування кредитними коштами.
      Зобов’язання за кредитним договором позичальником не виконані належним чином, у зв’язку з уточненнями станом на 19 жовтня 2015 року заборгованість позичальника по кредитному договору НОМЕР 1 від 25 січня 2008 року у загальному розмірі складає: 856 748,02 доларів США, що в гривневому еквіваленті станом на 19 жовтня 2015 року по курсу НБУ складало 18 248 732 грн. 83 коп.
      Судом встановлено, що заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 21 листопада 2013 року задоволено позовні вимоги ПАБ «Банк «Український Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР 1 від 25 січня 2008 року шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитом у розмірі 12 079 180 грн. 46 коп. шляхом звернення стягнення на:
      нежилі приміщення з № 1 по № 15 групи приміщень № 86 (літ. А) загальною площею 296 кв.м., які розташовані у будинку АДРЕСА 3, разом з усіма складовими частинами та майбутніми змінами, які можуть статися в приміщенні, з усіма інженерними мережами, комунікаціями та спорудами, які знаходяться в приміщенні (газові, електричні, теплові, водяні, каналізаційні); 
      нежилі приміщення з № 1 по № 7, № ІІІ групи приміщень № 83, площею 72,5 кв.м, МЗК пл. 4,35 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА 4,
      нежилі приміщення в літ. А загальною площею 87,55 кв.м. в тому числі з № 1 по № 8, № ІV групи приміщень № 83а, площею 83,20 кв.м., МСК пл. 4,35 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА 4, разом з усіма складовими частинами та майбутніми змінами, які можуть статись в приміщенні, з усіма інженерними мережами, комунікаціями та спорудами, які знаходяться в приміщенні (газові, електричні, теплові, водяні, каналізаційні). 
      нежилі приміщення з № 1 по № 7 групи приміщень № 58 (в літ. А) загальною площею 236,10 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА 5, разом з усіма складовими частинами та майбутніми змінами, які можуть статись в приміщенні, з усіма інженерними мережами, комунікаціями та спорудами, які знаходяться в приміщенні (газові, електричні, теплові, водяні, каналізаційні), 
      шляхом реалізації предметів іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження».
      Крім того, в матеріалах справи наявні копії виконавчого листа від 21 листопада 2013 року (а.с. 105-107), постанови про відкриття виконавчого провадження від 30 липня 2014 року (а.с. 114-117), постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження від 22 вересня 2014 року (а.с. 118-120), акт НОМЕР 2 державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 30 червня 2015 року (а.с. 121-123), акт НОМЕР 3 державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки (а.с. 124-126), протокол НОМЕР 4 про придбання предмету іпотеки в порядку статті 49 Закону України «Про іпотеку» (а.с. 127-128), протокол НОМЕР 5 про придбання предмету іпотеки в порядку статті 49 Закону України «Про іпотеку» (а.с.129-130), протокол НОМЕР 6 про придбання предмету іпотеки в порядку статті 49 Закону України «Про іпотеку» (а.с. 160-161).
      Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що оскільки відповідач зобов’язання за кредитним договором щодо своєчасного повернення суми отриманого кредиту та сплати нарахованих за користування кредитними коштами процентів не виконав, то наявні підстави для стягнення заборгованості з відповідача.
      Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада та від 1 грудня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що задоволення вимог за дійсним основним зобов’язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення за основним зобов’язанням, встановивши при цьому, що рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки на час розгляду даної справи не виконано. 
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 599 ЦК України та статті 33 ЗУ «Про іпотеку». 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого.
      Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
      За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Виконання зобов’язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).
      Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).
      Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. 
      Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. 
      Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
      Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України суди повинні розглядати питання про можливість застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. При цьому здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту.
      Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. 
      Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання. 
      Звернення стягнення на предмет іпотеки повинне задовольнити вимоги кредитора за основним зобов’язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов’язання, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України.
      У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про те, що зобов’язання за кредитним договором позичальником не виконані належним чином, у зв’язку з чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з відповідача на користь банку.
      Однак, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі суди не прийняли до уваги та не надали оцінки заочному рішенню Подільського районного суду м. Києва від 21 листопада 2013 року (а.с. 96-103), яким позовні вимоги банку до ОСОБА_1 задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитом у розмірі 12 079 180 грн. 46 коп. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; суди не з’ясували чи виконано зазначене судове рішення. Крім того, суди не надали оцінки наявним у матеріалах справи акту НОМЕР 2 державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 30 червня 2015 року та протоколам НОМЕР 4, НОМЕР 5, НОМЕР 6 про придбання предмета іпотеки в порядку статті 49 Закону України «Про іпотеку» й у зв’язку з цим не з’ясували чи реалізовано іпотечне майно, якщо так, то чи були задоволені вимоги банку за кредитним договором повністю, чи частково. 
      Ураховуючи вищезазначене, судам необхідно надати оцінку заочному рішенню Подільського районного суду м. Києва від 21 листопада 2013 року, встановити чи було дане рішення виконано, і чи було реалізовано предмет іпотеки й відповідно, погашення вимог кредитора за рахунок реалізації предмета іпотеки.
      Таким чином, оскільки суди не встановили фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись пунктами 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
      Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 листопада 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2016 року скасувати, справу направити новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді
      В.І. Гуменюк 
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук 
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-224цс17 
      Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
      За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Виконання зобов’язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).
      Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).
      Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. 
      Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. 
      Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
      Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України суди повинні розглядати питання про можливість застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. При цьому здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту.
      Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. 
      Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання. 
      Звернення стягнення на предмет іпотеки повинне задовольнити вимоги кредитора за основним зобов’язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов’язання, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України.
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 13 березня 2017 року № 6-224цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BE1687C2C62E5601C22580EB00546A9F
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П.,
      Романюка Я.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Житлово-будівельного кооперативу № 172, Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, Львівська міська рада, про визнання права власності на квартиру та зобов’язання реєстрації такого права; за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5, ОСОБА_1, треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6, Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Житлово-будівельний кооператив № 172, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна із чужого незаконного володіння; за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», треті особи: Житлово-будівельний кооператив № 172, орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради, про зобов’язання виконати вимоги договору купівлі-продажу, визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та виселення, визнання законним власником квартири та вселення, зняття з реєстраційного обліку; за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Житлово-будівельного кооперативу № 172 про визнання незаконними та недійсними рішень загальних зборів за заявою ОСОБА_7 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
       
      У червні 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Житлово-будівельного кооперативу № 172 (далі – ЖБК № 172), Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (далі – ОКП «БТІ та ЕО») про визнання права власності на квартиру та зобов’язання реєстрації такого права. 
      Позивач зазначав, що його батько ОСОБА_8 був членом ЖБК №172. ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилася спадщина після його смерті на паєнагромадження у ЖБК № 172 у розмірі 3 тис. 290 крб на квартиру АДРЕСА_1. 25 березня 1986 року на ім'я позивача було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 паєнагромадження у ЖБК №172.
      Посилаючись на те, що жодного документа про право власності на спірну квартиру не видавалося, протягом 21 року після смерті батька інші спадкоємці з вимогами щодо спадкового майна не зверталися, оскільки таких немає, в силу об'єктивних причин ОКП «БТІ та ЕО» не може видати йому свідоцтво про право власності, позивач просив зобов'язати ОКП «БТІ та ЕО» здійснити реєстрацію за ним права власності на спірну квартиру та видати реєстраційне посвідчення.
      Сихівський районний суд м. Львова рішенням від 5 липня 2007 року зобов'язав ОКП «БТІ та ЕО» зареєструвати за ОСОБА_1 право власності на зазначену квартиру.
      Цей же суд ухвалою від 13 серпня 2007 року вказане рішення від 5 липня 2007 року за заявою ОСОБА_2 переглянув на підставі статті 361 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК України) та скасував.
      Сихівський районний суд м.Львова рішенням від 19 лютого 2008 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності відмовив.
      Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 22 травня 2008 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 19 лютого 2008 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
      У липні 2008 року третя особа ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОКП «БТІ та ЕО» про зобов’язання виконати вимоги договору купівлі-продажу, визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та виселення, визнання законним власником квартири та вселення, зняття з реєстраційного обліку.
      ОСОБА_5 зазначала, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 2 серпня 2007 року оформлено нотаріально, зареєстровано право власності, вона є добросовісним набувачем, тому просила зобов'язати ОСОБА_1 виконати умови пункту 11 укладеного між ними договору купівлі-продажу, а саме: звільнити квартиру від речей домашньої обстановки та вжитку, зняти з реєстрації усіх зареєстрованих у ній осіб; визнати ОСОБА_2, ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірним житлом, виселити їх із квартири та зняти з реєстрації за вказаною адресою; визнати її добросовісним набувачем спірної квартири та вселити до житла.
      У березні 2010 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна із чужого незаконного володіння. 
      ОСОБА_2 зазначав, що після смерті його брата ОСОБА_8 спадщина відкрилася лише на паєнагромадження, були видані свідоцтва про право на спадщину по 1/2 частині паєнагромадження на ім'я сина ОСОБА_8 – ОСОБА_1 та матері останнього ОСОБА_9. Матір ОСОБА_1 у зв'язку з його неповноліттям отримала вартість 1/2 частки паєнагромадження, ставши членом ЖБК № 172. З 21 лютого 1992 року ОСОБА_2 є членом ЖБК № 172, повністю вніс пайовий внесок за квартиру та є її власником, зареєстрований та проживає у квартирі, сплачує відповідні платежі за комунальні послуги.
      Рішення суду, на підставі якого ОСОБА_1 продав спірну квартиру ОСОБА_5, скасовано. Посилаючись на те, що договір відчуження квартири порушує його права та інтереси, квартира вибула з його володіння поза його волею, ОСОБА_2 просив задовольнити позов.
      У квітні 2011 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ЖБК № 172 про визнання незаконними та недійсними рішення загальних зборів від 27 грудня 1985 року (протокол № 6) про прийняття до членів кооперативу його бабусі та рішення від 21 лютого 1992 року (протокол № 16) про прийняття у члени кооперативу ОСОБА_2. Позивач зазначав, що ОСОБА_9 не проживала у м. Львові, не перебувала на обліку осіб, які мають намір вступити до житлово-будівельного кооперативу, рішення було прийнято до спливу шестимісячного строку після відкриття спадщини після смерті ОСОБА_8, що свідчить про незаконність набуття ОСОБА_9 членства у кооперативі та, як наслідок, неправомірність передачі нею паю ОСОБА_2.
      Сихівський районний суд м. Львова ухвалою від 13 травня 2011 року заявлені позовні вимоги об'єднав в одне провадження.
      Цей же суд рішенням від 22 березня 2013 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру та зобов’язання реєстрації такого права відмовив; позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив частково: визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 2 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5; у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про витребування цієї квартири з незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відмовив; у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовив; у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконними та недійсними рішень загальних зборів відмовив. 
      Апеляційний суд Львівської області рішенням від 24 грудня 2013 року скасував рішення суду першої інстанції у частині задоволення вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 2 серпня 2007 року та в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_5 про визнання її добросовісним набувачем квартири, виселення з квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_3, вселення ОСОБА_5 у квартиру. У зазначеній частині суд ухвалив нове рішення про відмову в позові ОСОБА_2 та задоволення вимог ОСОБА_5. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 липня 2014 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 24 грудня 2013 року скасував у частині: вирішення позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 2 серпня 2007 року; вирішення позову ОСОБА_5 про визнання її добросовісним набувачем спірної квартири, вселення у цю квартиру та виселення із квартири ОСОБА_2 й ОСОБА_3 з дітьми; у частині залишення без змін рішення першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання протиправним та нечинним рішення загальних зборів ЖБК № 172 від 21 лютого 1992 року про прийняття у члени кооперативу ОСОБА_2, справу в цій частині суд передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Апеляційного суду Львівської області від 24 грудня 2013 року залишено без змін.
      Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 3 листопада 2014 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2013 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_5, позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконними та недійсними рішень загальних зборів залишив без змін.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 травня 2016 року у прийнятті касаційної скарги ОСОБА_7 відмовив з підстав, передбачених статтею 324 ЦПК України. 
      У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2016 року ОСОБА_7 просить скасувати цю ухвалу та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 324 цього Кодексу при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      На обґрунтування заяви ОСОБА_7 надала копії: ухвал Верховного Суду України від 12 грудня 2007 року та 4 червня 2009 року; ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2012 року, 4 вересня 2013 року, 22 січня, 26 березня, 9 квітня, 16 липня, 10 вересня, 22 жовтня 2014 року, 20 квітня 2016 року; постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_7 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. 
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      Постановляючи ухвалу про відмову у прийнятті касаційної скарги ОСОБА_7 з підстав, передбачених статтею 324 ЦПК України, суд касаційної інстанції виходив з того, що на момент вирішення справи судом першої інстанції ОСОБА_7 не була власником спірної квартири, оскільки набула таке право на підставі договору купівлі-продажу від 31 січня 2014 року, та що ухваленими у справі судовими рішеннями не вирішувалось питання про її права, свободи чи обов’язки. 
      Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки:
      - ухвалою від 12 грудня 2007 року Верховний Суд України скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з тієї підстави, що, постановляючи ухвалу 12 квітня 2007 року під час вирішення спору про право користування квартирою, апеляційний суд не залучив до участі у справі нового власника цієї квартири відповідно до договору купівлі-продажу від 23 січня 2007 року, фактично вирішивши питання щодо прав нового власника на спірне майно без його участі; 
      - ухвалою від 9 квітня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала рішення апеляційного суду з направленням справи на новий апеляційний розгляд, указавши, що апеляційний суд не залучив до участі у справі нового власника спірної квартири, який придбав її після ухвалення рішення судом першої інстанції і до ухвалення рішення апеляційним судом;
      - ухвалою від 10 вересня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на те, що рішенням апеляційного суду від 25 грудня 2012 року фактично порушено (обмежено) право власності на квартиру особи, яка набула це право на підставі договору купівлі-продажу від 31 липня 2013 року та яку до участі у справі залучено не було.
      Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 324 ЦПК України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції.
      Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом.
      Право касаційного оскарження судових рішень є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки. 
      Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України.
      Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: 
      1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;
      2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. 
      Отже, право касаційного оскарження судового рішення мають також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки.
      Зазначені особи можуть подати касаційну скаргу, якщо оскаржуваним рішенням суду безпосередньо вирішено питання про їх права, свободи або про їх обов‘язки, тобто безпосередньо встановлено, змінено або припинено права або обов‘язки цих осіб.
      У справі, яка переглядається, предметом спору, який вирішувався судами, є квартира АДРЕСА_1, право власності на яку на підставі договору купівлі-продажу від 31 січня 2014 року набула ОСОБА_7, та яку до участі у справі залучено не було.
      Однак, вирішуючи питання щодо прийняття поданої ОСОБА_7 касаційної скарги, суд касаційної інстанції, пославшись на те, що право власності на спірну квартиру набуте ОСОБА_7 після ухвалення рішення суду першої інстанції, безпідставно вважав, що судовими рішеннями не вирішувалось питання про її права та обов’язки.
      Отже, при вирішенні питання про прийняття касаційної скарги судом касаційної інстанції допущені порушення норм процесуального права, а саме статті 324 ЦПК України, що призвело до обмеження реалізації права особи на касаційне оскарження судових рішень, а це відповідно до пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду касаційної інстанції, постановленій у справі, та передачі питання про прийняття касаційної скарги на новий розгляд до суду касаційної інстанції. 
      Крім того, на обґрунтування передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судових рішень у справі заявниця надала копії: ухвали Верховного Суду України від 4 червня 2009 року, ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2012 року, 4 вересня 2013 року, 22 січня, 26 березня, 16 липня, 22 жовтня 2014 року, 20 квітня 2016 року. 
      Однак, наведені ухвали не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких постановлено ці ухвали, наявні різні фактичні обставини. 
      Надана також заявницею на обґрунтування передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судових рішень у справі постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 року не є судовим рішенням суду касаційної інстанції, тому не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_7 задовольнити. 
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2016 року скасувати і передати питання про прийняття касаційної скарги на новий розгляд до суду касаційної інстанції. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк 
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-1783цс16
       
      Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: 
      1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;
      2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. 
      Отже, право касаційного оскарження судового рішення мають також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки.
      Зазначені особи можуть подати касаційну скаргу, якщо оскаржуваним рішенням суду безпосередньо вирішено питання про їх права, свободи або про їх обов‘язки, тобто безпосередньо встановлено, змінено або припинено права або обов‘язки цих осіб.
      У справі, яка переглядається, предметом спору, який вирішувався судами, є квартира, право власності на яку на підставі договору купівлі-продажу від 31 січня 2014 року набула заявниця, та яку до участі у справі залучено не було.
      Однак, вирішуючи питання щодо прийняття поданої заявницею касаційної скарги, суд касаційної інстанції, пославшись на те, що право власності на спірну квартиру набуте нею після ухвалення рішення суду першої інстанції, безпідставно вважав, що судовими рішеннями не вирішувалось питання про її права та обов’язки.
      Отже, при вирішенні питання про прийняття касаційної скарги судом касаційної інстанції допущені порушення норм процесуального права, а саме статті 324 ЦПК України, що призвело до обмеження реалізації права особи на касаційне оскарження судових рішень. 
       
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 13 березня 2017 року № 6-1783цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/246996694D8E2410C22580EB00529BAA