ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   9 голосов

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      6
    • Нет
      3
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      5
    • Нет
      4
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

84 сообщения в этой теме

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
14 грудня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Служба у справах дітей Печерської районної в м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання малолітніх дітей, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітніх дітей за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року, 

в с т а н о в и л а :

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітніх дітей.

Позивач зазначав, що він та ОСОБА_2 мають двох малолітніх дітей – сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. 

Посилаючись на те, що він матеріально забезпечує дітей, створює всі умови для їх розвитку, має власне житло, а ОСОБА_2 створила нову сім’ю, не приділяє уваги дітям і не виконує батьківських обов’язків, позивач просив визначити місце проживання дітей з ним АДРЕСА_1. 

У червні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітніх дітей з нею, посилаючись на те, що ОСОБА_1 без її згоди змінив місце проживання дочки; син навчається за кордоном; для найкращого забезпечення інтересів дітей вони повинні проживати з матір’ю; визначення місця їх проживання з батьком завдасть шкоди здоров’ю дітей. 

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 29 січня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив; зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: визначив місце проживання малолітніх дітей сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочки ОСОБА_4, ІГФОРМАЦІЯ_2, з матір’ю – ОСОБА_2. 

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 29 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: визначив місце проживання малолітніх дітей з батьком – ОСОБА_1 АДРЕСА_1; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд відмовив. 

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 161 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (далі – Декларація прав дитини), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2012 року, 17 квітня 2013 року, 29 січня, 23 липня 2014 року та 11 липня 2016 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з березня 2004 року, 25 березня 2006 року вони зареєстрували шлюб.

Від шлюбу сторони мають двох малолітніх дітей – сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. 

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 13 жовтня 2015 року шлюб між сторонами розірвав. 

Син ОСОБА_3 навчається за кордоном. Дочка ОСОБА_4 з березня 2015 року мешкає з ОСОБА_1.

Мати та батько малолітніх дітей проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них будуть проживати малолітні діти. 

До березня 2015 року дочка ОСОБА_4 проживала з матір’ю; батько самочинно змінив місце проживання дочки, яка недостатньо спілкується з матір’ю, що для дитини її віку несприятливо позначається на розвиткові.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 щодо визначення місця проживання малолітніх дітей з матір’ю, суд першої інстанції виходив з того, що остання має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування; з народження дітей займалася доглядом за ними, при цьому виконувала усі обов'язки з організації домашнього побуту, займалася ремонтом та облаштуванням квартири АДРЕСА_2 та заміського будинку АДРЕСА_3; ОСОБА_2 самостійно займалася розвитком дітей, відвідувала з ними заняття з англійської мови, малювання, а також школи розвитку дітей, приділяла увагу фізичному вихованню дітей; вони регулярно відвідували басейн, син ОСОБА_3 займався футболом, отже, створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

З огляду на зазначені обставини, показання свідків, ураховуючи, що у висновку органу опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації від 13 липня 2015 року не вказано виняткових обставин, які б давали підстави для розлучення дітей з матір’ю відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини, а також той факт, що мати в найбільшій мірі може сприяти гармонійному розвитку малолітніх дітей, не встановивши під час розгляду справи виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, виходив з того, що за місцем проживання батька створено всі необхідні умови для проживання дітей; ОСОБА_2 не довела наявності в неї постійного місця проживання, де дітям були б створені нормальні умови для проживання; ОСОБА_1 здійснює матеріальне забезпечення дітей, сплачує вартість їх навчання тощо; доказів на підтвердження участі ОСОБА_2 у вихованні дітей немає; позитивне ставлення дітей до батька, прагнення до спілкування та спільного проведення часу, особиста емоційна прихильність до батька підтверджуються дитячим психологом, працівниками Служби у справах дітей Печерської районної у м. Києві державної адміністрації; орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації у висновку від 13 липня 2015 року рекомендує суду визначити місце проживання дітей з батьком. З огляду на зазначені обставини апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з батьком. 

Разом з тим у наданих заявницею для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ містяться такі висновки:

- рішення про визначення місця проживання дитини з батьком лише з урахуванням думки дитини щодо її проживання з батьком, без установлення виняткових обставин, які б давали підстави для можливості розлучення дитини з матір’ю, ухвалене з порушенням принципу 6 Декларації прав дитини та частини другої статті 161 СК України (ухвала від 31 жовтня 2012 року); 

- до правовідносин, що виникають з визначення місця проживання дитини, обов’язково застосовуються норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір’ю, крім випадків, коли є виняткові обставини (ухвали від 17 квітня 2013 року, 29 січня і 23 липня 2014 року та 11 липня 2016 року). 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. 

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. 

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю. 

Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявницею для порівняння. 

Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково вважав, що наявні підстави для розлучення дітей зі своєю матір’ю, не встановивши виняткових обставин для цього та неправильно застосувавши положення статті 161 СК України і принцип 6 Декларації прав дитини, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :
 
Заяву ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року скасувати, залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2016 року. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-2445цс16

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. 

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю. 

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю. 
 
Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2445цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A08220B81670EB00C22580920039865C

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ пришел к выводу, что приоритет при определении места проживания малолетних детей в соответствии принципом 6 Декларации прав ребенка предоставляется матери. При решении данного вопроса суды должны установить и возможности матери для содержания детей, а также других обстоятельств влияющих на это. При отсутствии таких обстоятельств суды не вправе разлучать детей с матерью.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Принцип равенства сторон совершенно игнорируется. Отцу при равных обстоятельствах и условиях остается установить порядок встреч/общения/посещения и ждать пока малолетний сделает самостоятельный выбор (это в самом лучшем варианте).

4 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Этот принцип 6 он давно как бельмо на правосудии... Уже давно развёрнута отдельными активистами движение по отмене данного принципа в такой редакции... Может быть конечно в 1959 году это было и актуально, но время идёт и конъюнктура меняется... Надо всётаки смотреть в общем на обстоятельства, а не тупо на устаревшие принципы...

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Целиком и полностью согласен с Bolt. Принцип безвозвратно устарел. И если до этого постановления у отца был шанс надеятся на проживание детей с ним, то после этого шансы уменьшаются в разы. 

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

При равных обстоятельствах всегда приоритет иметь мать. Ничего нового и удивительного.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Принцип этот был и будет и активисты здесь не у дел. Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции. Но приоритет за матерью.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, chechel сказал:

При равных обстоятельствах всегда приоритет иметь мать. Ничего нового и удивительного.

Нового то ничего, а пора бы уже... На основании чего это мать должна иметь приоритет... Покажите мне такую норму отечественного законодательства... Нет такой... Ладно если ребёнок там грудной ещё, а если это дылда 10 лет...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
1 час назад, babaika сказал:

Принцип этот был и будет

Ну вообще то его не было когда то... А откуда такая уверенность, что будет не понять... Вроде про однополые браки раньше тоже не мечтали даже и не верили, что такое будет... Вы как всегда с прямой уверенностью...

1 час назад, babaika сказал:

Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции.

А вот это совсем другая история... Не понимаю к чему...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 минуты назад, Bolt сказал:

Нового то ничего, а пора бы уже... На основании чего это мать должна иметь приоритет... Покажите мне такую норму отечественного законодательства... Нет такой... Ладно если ребёнок там грудной ещё, а если это дылда 10 лет...

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
4 минуты назад, Bolt сказал:

Ну вообще то его не было когда то... А откуда такая уверенность, что будет не понять... Вроде про однополые браки раньше тоже не мечтали даже и не верили, что такое будет... Вы как всегда с прямой уверенностью...

Сколько в Украине зарегистрировано однополых браков?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
54 минуты назад, babaika сказал:

Принцип этот был и будет и активисты здесь не у дел. Отец всегда может определить через суд порядок встреч и общения с ребёнком. Этим порядком кроме прочего определяется и место проживания в определённый срок, и сроки проживания и тому подобное. Судом можно определить все интересующие позиции. Но приоритет за матерью.

11 минут назад, Bolt сказал:

А вот это совсем другая история... Не понимаю к чему...

Такой порядок дает возможность отойти от установленных Декларацией принципов "мать-ребёнок".

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
9 минут назад, chechel сказал:

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

Совершенно верно.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
26 минут назад, chechel сказал:

Сколько в Украине зарегистрировано однополых браков?

А причём здесь Украина, если мы говорим сейчас не об украинском законодательстве... А о том куда движется Украина... То есть Вы хотите сказать, что в Украине не будет однополых браков официальных... Тогда к чему всё это задекларированное движение в Европу... которое является главным лозунгом правящей партии...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

А причём здесь Украина, если мы говорим сейчас не об украинском законодательстве... А о том куда движется Украина... То есть Вы хотите сказать, что в Украине не будет однополых браков официальных... Тогда к чему всё это задекларированное движение в Европу... которое является главным лозунгом правящей партии...

Мы говорим об Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей. Мы говорим о  Декларации которая для Украины является источником права.

Мы не говорим об однополых браках, мы не рассуждаем о направлении движения Украины в ту или иную сторону. Не уводите тему в сторону.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
37 минут назад, chechel сказал:

Покажите мне обратную норму отечественного законодательства. Нет такой нормы. Вопросы? Вот именно по этому и применяют принцип 6 Декларации.

 

27 минут назад, babaika сказал:

Совершенно верно.

 

Ребята, Вы такие интересные... Конечно же есть обратная норма... Вы пробовали СКУ посмотреть, прежде, чем утверждать...

Стаття 141. Рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини

1. Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

 

Стаття 160. Право батьків на визначення місця проживання дитини

1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

 

Стаття 161. Спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини

1. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
28 минут назад, chechel сказал:

Мы говорим об Постановление ВСУ по пересмотру о преимуществе матери при выборе места проживания малолетних детей. Мы говорим о  Декларации которая для Украины является источником права.

Мы не говорим об однополых браках, мы не рассуждаем о направлении движения Украины в ту или иную сторону. Не уводите тему в сторону.

Вот не морочьте голову, мы заговорили о прошлом и будущем и я ответил... А законы Украины и Конституция не являются источником права... И о декларации мы говорили как об устаревшей в некоторых пунктах за 57 лет её существования...

В смысле не рассуждаем о направлении Украины, а декларация тогда к чему...)))

В Европе по Вашему как Вы думаете в 1959 году думали об официальной регистрации однополых браков...)))

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

 

 

Ребята, Вы такие интересные... Конечно же есть обратная норма... Вы пробовали СКУ посмотреть, прежде, чем утверждать...

Стаття 141. Рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини

1. Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

 

Стаття 160. Право батьків на визначення місця проживання дитини

1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

 

Стаття 161. Спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини

1. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Верно. Есть такие законы. Но их можно рассматривать и применять как при не равнозначных условиях, так и при равнозначных условиях. Кроме прочего именно на основании указанных правил/норм/законов и некоторых других  судом устанавливается порядок о котором говорилось выше, беря во внимание приоритетное право матери.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, Bolt сказал:

Вот не морочьте голову, мы заговорили о прошлом и будущем и я ответил... А законы Украины и Конституция не являются источником права... И о декларации мы говорили как об устаревшей в некоторых пунктах за 57 лет её существования...

В смысле не рассуждаем о направлении Украины, а декларация тогда к чему...)))

В Европе по Вашему как Вы думаете в 1959 году думали об официальной регистрации однополых браков...)))

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Я никак не думаю о том, о чем рассуждали в Европе в 1959 году. Мне это не интересно. Я пытаюсь обсудить поднятую проблему,  а вы уводите тему в сторону. Обсуждаем конкретную тему в обсуждение которой такие позиции как однополые браки, активисты, направление Украины и вектор развития, рассуждения о событиях в Европе в 1959 не имеют место ))

Не морочьте голову и не уводите тему в сторону.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
29 минут назад, chechel сказал:

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Я никак не думаю о том, о чем рассуждали в Европе в 1959 году. Мне это не интересно. Я пытаюсь обсудить поднятую проблему,  а вы уводите тему в сторону. Обсуждаем конкретную тему в обсуждение которой такие позиции как однополые браки, активисты, направление Украины и вектор развития, рассуждения о событиях в Европе в 1959 не имеют место ))

Не морочьте голову и не уводите тему в сторону.

А о чём тема...)))

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
41 минуту назад, babaika сказал:

беря во внимание приоритетное право матери.

Вот далось это приоритетное право... Чем оно обусловлено... Какой нормой оно утверждено... 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
32 минуты назад, chechel сказал:

Мы не говорили о Декларации как устаревшей. Об активистах, однополых браках и устаревшей декларации говорили только вы.

Говорили, я говорил изначально об этом... А Вы пришли спорить...

11 часов назад, Bolt сказал:

Этот принцип 6 он давно как бельмо на правосудии... Уже давно развёрнута отдельными активистами движение по отмене данного принципа в такой редакции... Может быть конечно в 1959 году это было и актуально, но время идёт и конъюнктура меняется... Надо всётаки смотреть в общем на обстоятельства, а не тупо на устаревшие принципы...

 

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права. О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы. Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
53 минуты назад, chechel сказал:

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права.

Так в том то и дело, что права равны...

54 минуты назад, chechel сказал:

О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы.

Да конечно... изначально... А потом Вы как всегда стали спорить...

55 минут назад, chechel сказал:

Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

Как было бы хорошо, если бы Вы Дух-Бабайка-Чечель не устраивали этот театр в ролях непонятно для чего... Лишь бы с порога меня облаять и обсудить, а не тему обсуждать...

А я именно предложил реальную тему для обсуждения реальной проблемы, о которой Вы кстати первый в самом начале упомянули, в аспекте данной постановы ВСУ, так как много лет занимаюсь данными вопросами, а Вы как я понимаю возле СКУ и рядом не стояли... Но как всегда не сложилось... Развлекайтесь дальше своими мультилогинами... О чём Вы тут пишите, о каком существе тут можно писать, о каких спорах и барах и сторонах и желаниях... Как всегда ералаш и метание сами знаете чего... И самое главное Вы это делаете преднамеренно и сами от этого кайфуете, зачем Вам вообще те темы...

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
Только что, chechel сказал:

Какие по вашему мнению обстоятельства будут приоритетными если не брать во внимание Декларацию, которая между прочим является источником права. О том, что Декларация бельмо и устаревшая говорили только вы. Спор устроили тоже вы. По существу ничего так и не ответили и не написали. О каком споре с вами может идти разговор, если вы в самом споре даже не участвуете. Вы просто уводите тему в сторону устраивая очередной базар в теме. Нет желания продолжать именно с вами обсуждение, которого собственно и нет.

Ваш оппонент никак не может понять, что приоритет устанавливается при равенстве сторон в правах. В противном случае приоритет устанавливать нет необходимости, все определено законом.

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 липня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Жайворонок Т.Є., 
      суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., –
       
      за участю представників:
      приватного акціонерного товариства «Колос.» – ОСОБА_1
      товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» – ОСОБА_2
      публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» – ОСОБА_3
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» (далі – ТОВ «Березовка») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанови Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року у справі № 922/2130/16 за позовом приватного акціонерного товариства «Колос.» (далі – ПрАТ «Колос.») до ТОВ «Березовка», третя особа – публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі – ПАТ «Українська залізниця»), про спонукання до укладення договору,
      в с т а н о в и л а:
      У липні 2016 року ПрАТ «Колос.» звернулося до суду із зазначеним позовом, в якому просило визнати укладеним між сторонами договір про експлуатацію залізничної під’їзної колії ТОВ «Березовка» при станції Шпаківка Південної залізниці у редакції позивача.
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач є власником маслоекстракційного заводу по насінню соняшника, до складу якого входить, зокрема, залізнична гілка (залізнична під’їзна колія), експлуатація та подача вагонів на яку здійснюється на підставі договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії від 27 вересня 2013 року № 3702, укладеного між позивачем і державним підприємством «Південна залізниця» (далі – ДП «Південна залізниця»). Сполучення залізничної гілки позивача із загальною мережею залізниць здійснюється через залізничну під’їзну колію, яка перебуває у власності ТОВ «Березовка», у зв’язку з чим позивач протягом січня – лютого 2016 року звертався до відповідача з пропозицією укласти договір про користування, однак це питання вирішено не було.
      Згідно з положеннями статті 181 Господарського кодексу України (далі – ГК) ПрАТ «Колос.» направило ТОВ «Березовка» підписаний позивачем проект договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії у двох примірниках (лист від 22 квітня 2016 року № 410). У відповідь ТОВ «Березовка» листом від 05 травня 2016 року № 01-05 повідомило про неможливість надання залізничної під’їзної колії в експлуатацію третім особам.
      Оскільки належна ПрАТ «Колос.» під’їзна колія примикає до під’їзної колії відповідача, позивач не може отримати залізничні вагони на свої колії до місць навантаження-вивантаження інакше, як шляхом проїзду через спірну залізничну під’їзну колію. ТОВ «Березовка» ухиляється від укладання договору, чим порушує права та законні інтереси позивача. 
      Рішенням Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року, позов ПрАТ «Колос.» задоволено. Визнано укладеним між ПрАТ «Колос.» і ТОВ «Березовка» договір про експлуатацію під’їзної колії ТОВ «Березовка» при станції Шпаківка Південної залізниці у редакції позивача, на умовах, викладених у резолютивній частині рішення.
      Постановою Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року зазначені судові рішення залишено без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 922/2130/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Березовка», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 179, 181, 187 ГК, пункту 73 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1998 року № 457 (далі – Статут залізниць України), просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року, а справу передати на новий розгляд до Вищого господарського суду України.
      В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 13 березня 2008 року у справі № 10/700-06, від 17 березня 2010 року у справі № 37/24, від 07 червня 2011 року у справі № 13/181(2010), в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ТОВ «Березовка» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ПрАТ «Колос.» є власником маслоекстракційного заводу по насінню соняшника загальною площею 11 740,2 кв. м, розташованого за адресою: Харківська область, Дергачівський район, смт Пересічна, вулиця Центральна, 1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим 17 лютого 2012 року на підставі рішення виконавчого комітету Пересічанської селищної ради від 16 лютого 2012 року № 22.
      Згідно з доповненням до свідоцтва про право власності до складу маслоекстракційного заводу входить, зокрема, залізнична гілка – залізнична під’їзна колія, технічні характеристики якої визначено в технічному паспорті залізничної під’їзної колії ПрАТ «Колос.» по станції Шпаківка Південної залізниці й технічному паспорті на з/д гілку смт Пересічна, вулиця Центральна, 1.
      Відповідно до розділу 2 технічного паспорту колійне господарство позивача складається із чотирьох колій №№ 1, 2, 3, 4 із п’ятьма стрілочними переводами; розгорнута довжина під’їзної колії становить 892,75 п. м; на колії № 1 установлено тензометричні двоплатформні 150-тонні ваги для статистичного повагонного (повізково) зважування продуктивних вантажів в односторонньому і двосторонньому напрямках; на заводі експлуатується маневровий тепловоз, який є власністю позивача та обслуговується змінними машиністами тепловоза і складачем поїздів позивача.
      На виконання Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21 листопада 2000 року № 644, та пунктів 64–77 Статуту залізниць України на залізничну гілку складено Інструкцію про порядок обслуговування і організації руху на під’їзній колії ПрАТ «Колос.», яка примикає по станції Шпаківка Південної залізниці, та місцеву інструкцію про порядок виїзду локомотива промислового підприємства ПрАТ «Колос.» та пересування по коліях станції Шпаківка відокремленого підрозділу «Харківська дирекція залізничних перевезень» ДП «Південна залізниця».
      Експлуатація під’їзної колії ПрАТ «Колос.», подача і забирання вагонів здійснюються на підставі договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії від 27 вересня 2013 року № 3702, укладеного між позивачем і ДП «Південна залізниця».
      ТОВ «Березовка» є власником під’їзних залізничних колій загальною довжиною 5 024,8 п. м, розташованих за адресою: Харківська область, Дергачівський район селище Березівське, вулиця Березівська, 1б, на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 08 жовтня 2013 року, реєстровий № 4197; право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08 жовтня 2013 року.
      Відповідно до розділу 1 технічного паспорту під’їзної залізничної колії ТОВ «Березовка» на станції Шпаківка Південної залізниці загальна довжина під’їзної колії становить 4 972,3 м, до складу якої входить, зокрема, під’їзна ходова залізнична колія 1, до якої примикає під’їзна залізнична колія ПрАТ «Колос.» стрілками № 1 і № 2, що є власністю позивача.
      Під’їзна колія ПрАТ «Колос.» безпосередньо не з’єднана із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, тому сполучення із загальною мережею залізниць здійснюється через залізничну під’їзну колію, що належить на праві власності ТОВ «Березовка».
      У листі від 22 січня 2016 року № 50 ПрАТ «Колос.» запропонувало ТОВ «Березовка» врегулювати відносини з користування залізничною під’їзною колією шляхом укладення прямого договору (оренди, сервітуту тощо).
      ТОВ «Березовка» у листі від 05 лютого 2016 року № 1-02 відмовило ПрАТ «Колос.» в укладенні договору у зв’язку з відсутністю, на думку відповідача, внутрішньої волі позивача на укладення будь-якого договору щодо користування залізничною під’їзною колією.
      У листі від 10 лютого 2016 року № 68 ПрАТ «Колос.» повторно запропонувало ТОВ «Березовка» врегулювати відносини з користування залізничною під’їзною колією шляхом укладення відповідного договору, однак на зазначену пропозицію відповідач не відреагував.
      ПрАТ «Колос.» у листі від 22 квітня 2016 року № 410 запропонувало повторно укласти відповідний договір і на підставі статті 181 ГК направило ТОВ «Березовка» проект договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії, підписаний позивачем, у двох примірниках.
      У листі від 05 травня 2016 року № 01-05 ТОВ «Березовка» повідомило ПрАТ «Колос» про те, що ним розпочато ремонтні роботи під’їзної залізничної колії, тому цей об’єкт тимчасово не придатний для надання у користування третім особам. Після завершення ремонтних робіт ТОВ «Березовка» планує розпочати фінансово-господарську діяльність, пов’язану зі значним товарооборотом на цьому об’єкті, що також унеможливить надання його у користування третім особам. У разі зміни напряму фінансово-господарської діяльності ТОВ «Березовка» у майбутньому ПрАТ «Колос» першочергово буде повідомлено про можливість надання цього об’єкта в експлуатацію. 
      Судові рішення у справі, яка розглядається, з посиланням на положення статей 15, 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 179, 181, 187 ГК, Закону України «Про залізничний транспорт», пунктів 64, 71, 73 Статуту залізниць України, Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, мотивовано тим, що оскільки власники залізничних під’їзних колій здійснюють транспортне обслуговування підприємств, і їх залізничні під’їзні колії з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, укладання власником під’їзної колії договору про транспортне обслуговування підприємств – контрагентів є обов’язковим. Позивач за умовами експлуатації власної залізничної під’їзної колії та за відсутності іншої (власної) залізничної під’їзної колії, з’єднаної із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, не може отримати залізничні вагони на свої колії до місць навантаження-вивантаження інакше, як шляхом проїзду через залізничну під’їзну колію, належну відповідачеві, а ухилення останнього від укладення договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії унеможливлює реалізацію позивачем права власності на об’єкти залізничної інфраструктури, які входять до складу маслоекстракційного заводу, та здійснення господарської діяльності;
      Разом із тим у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів у подібних правовідносинах дійшов висновків про те, що:
      – у справі № 10/700-06 суд касаційної інстанції залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов про встановлення на користь позивача безоплатного та безстрокового сервітуту щодо належної відповідачеві ділянки залізничної під’їзної колії з тих підстав, що позивач є підприємством, яке забезпечує споживачів скрапленим газом, тому без використання під’їзної колії відповідача, до якої примикає під’їзна колія, що використовується позивачем, останній позбавлений можливості отримати залізничні цистерни із скрапленим газом на свою під’їзну колію. Також суд зазначив, що пункт 73 Статуту залізниць України не є імперативною нормою, і не забороняє сторонам у разі, коли вони не скористалися передбаченою цією нормою можливістю укласти договір про розрахунки, пов’язані з амортизацією та утриманням під’їзної колії, укласти інший договір, передбачений законодавством (оренди, надання послуг, сервітуту, тощо);
      – у справі № 37/24 суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 13, 179, 181, 187 ГК, залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про спонукання відповідача укласти договір поставки природного газу з тих підстав, що нормативні акти, якими обґрунтовано позовні вимоги, не встановлюють обов’язку відповідача укладати відповідний договір, а тим більше у редакції і на умовах, запропонованих позивачем; відповідач не є монополістом у сфері постачання природного газу для потреб населення, а укладення такого договору не засноване на державному замовленні, виконання якого є обов’язковим для суб’єкта господарювання;
      – у справі № 13/181(2010) суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 179, 181, 187 ГК, залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у задоволенні позову про зобов’язання відповідача укласти договір про відшкодування витрат на технічне обслуговування зовнішніх газопроводів і споруд, із тих підстав, що за законом можливе спонукання до укладення договору за рішенням суду за умови виникнення переддоговірного спору з таких підстав: укладення договору необхідно у сфері державних закупівель; обов’язковість укладення договору прямо передбачена законом; укладення договору випливає із попереднього договору; укладення договору передбачене будь-яким іншим договором; укладення договору випливає з умов мирової угоди, затвердженої судом. 
      Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. 
      Згідно з частиною першою статті 187 ГК спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов’язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.
      Відповідно до загальних умов укладання договорів, що породжують господарські зобов’язання, визначених статтею 179 ГК, майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями (частина перша статті 179 ГК). Частиною шостою цієї статті передбачено, що суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв’язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов’язкові умови таких договорів.
      Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога позивача про спонукання відповідача до укладення договору про експлуатацію залізничної під’їзної колії.
      Законодавство про залізничний транспорт загального користування складається із законів України «Про транспорт», «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», «Про залізничний транспорт», Статуту залізниць України, який затверджується Кабінетом Міністрів України, та інших актів законодавства України (стаття 3 Закону України «Про залізничний транспорт»).
      Порядок укладання договорів, організація та основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, основні положення експлуатації залізничних під'їзних колій, а також взаємовідносини залізниць з іншими видами транспорту регламентовано Статутом залізниць України.
      Згідно з пунктом 64 Статуту залізниць України до залізничних під’їзних колій належать колії, що з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією і які належать підприємствам, підприємцям, організаціям та установам незалежно від форм власності, а також громадянам – суб’єктам підприємницької діяльності (далі – підприємство). Під’їзні колії призначено для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств у взаємодії із залізничним транспортом загального користування.
      За змістом пункту 73 цього Статуту порядок обслуговування контрагентів – підприємств, що мають у межах залізничної під’їзної колії іншого підприємства свої склади або залізничні колії, які до неї примикають, встановлюється договорами, що укладаються без участі залізниці, безпосередньо між контрагентами і підприємством, якому належить залізнична під’їзна колія. Відповідальність перед залізницею за користування вагонами контрагентом, збереження вантажів та вагонів несе підприємство, якому належить залізнична під’їзна колія. Розрахунки, пов’язані з амортизацією залізничних під’їзних колій, за участь контрагента у ремонті та утриманні колії у всіх випадках здійснюються безпосередньо між підприємством і його контрагентом.
      Аналогічні положення наведено і в пункті 2.7 Правил обслуговування залізничних під’їзних колій, відповідно до якого для під’їзних колій, які обслуговуються власними локомотивами, порядок обслуговування контрагентів – підприємств, що мають у межах залізничної під’їзної колії іншого підприємства свої склади або колії, які до неї примикають, встановлюється договорами, що укладаються безпосередньо між контрагентом і підприємством, якому належить залізнична під’їзна колія, без участі залізниці. 
      Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що оскільки залізничні під’їзні колії, з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, призначено для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств у взаємодії із залізничним транспортом загального користування, то відносини щодо транспортного обслуговування між підприємством, якому належать ці залізничні під’їзні колії, та контрагентами – підприємствами, що мають у межах цієї залізничної під’їзної колії свої залізничні колії, які до неї примикають, оформлюються відповідним договором. У разі виникнення ускладнення у договірному процесі як у вигляді ухилення або відмови в укладенні договору в цілому, так і у вигляді непогодження його окремих умов, можливість звернення до суду з метою вирішення такого спору між контрагентами прямо передбачена ГК.
      Разом із тим за змістом статті 180 ГК істотною умовою господарського договору є, зокрема, предмет договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу (Технічне регулювання у сфері господарювання), а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
      Відповідно до пункту 1.1 Правил обслуговування залізничних під’їзних колій під’їзні колії з усіма спорудами і пристроями, локомотиви і вагони повинні утримуватися в повній справності згідно з чинними Правилами технічної експлуатації (ПТЕ) залізниць України, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 16 січня 1995 року № 27, і ПТЕ підприємств.
      У справі, яка розглядається, відповідач, заперечуючи проти позову, упродовж розгляду справи в усіх судових інстанціях посилався на те, що належна йому залізнична під’їзна колія перебуває у непридатному для експлуатації стані, на підтвердження чого надано ряд документів, зокрема акт комісії обстеження залізничної під’їзної колії ТОВ «Березовка» від 17 листопада 2015 року, договір підряду від 17 березня 2016 року № 1703/2016 щодо проведення ремонтних робіт залізничної під’їзної колії, укладений між ТОВ «Березовка» і ПП «Владікос». На зазначені обставини відповідач звертав увагу позивача і в листі від 05 травня 2016 року № 01-05. Крім того, позивачем надано витяг від 15 серпня 2016 року із кримінального провадження № 12016220280000735, який містить інформацію про те, що у березні 2016 року невстановленими особами демонтовано колії станції Шпаківка на території Пересічанської селищної ради Дергачівського району Харківської області.
      Отже, суд визнав укладеним договір щодо експлуатації належної відповідачеві залізничної під’їзної колії, умови якого породжують для відповідача певні зобов’язання, які відповідно до вимог статті 193 ГК повинні виконуватися належним чином. 
      Проте вирішуючи спір, суди всіх інстанцій на зазначені вимоги чинного законодавства уваги не звернули, оскільки з урахуванням особливого статусу спірного об’єкта (об’єкт залізничної інфраструктури) не з’ясували технічного стану спірної залізничної під’їзної колії і можливості її експлуатації у подальшому згідно з умовами договору, визнаного укладеним за рішенням суду. Тобто, суди належним чином не з’ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, не дав відповідної правової оцінки запереченням відповідача та наданим ним доказам. 
      За таких обставин висновки судів усіх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову є передчасними, тому ухвалені судові рішення у справі, яка розглядається, підлягають скасуванню.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо.
      Відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, тому справа підлягає передачі на розгляд до суду першої інстанції. 
      Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Березовка» задовольнити частково.
      Постанову Вищого господарського суду України від 11 січня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду Харківської області від 18 серпня 2016 року у справі № 922/2130/16 скасувати, справу передати на розгляд до Господарського суду Харківської області.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. 
      Головуючий Т.Є. Жайворонок 
      Судді: І.С. Берднік
      А.А. Ємець
      Постанова від 12 липня 2017 року № 3-480гс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67029ABDB6D9DA65C2258161004C3336
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 червня 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Прокопенка О.Б.,
      суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В.,
      при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,
      за участю представників:
      позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2,
      Національного банку України (далі – НБУ) – Рудалєвої Л.В., Сапальова В.В., Григорчука В.І., Коренчука А.О.,
      Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) – Шевченка Ю.А., Костюкова Д.І.,
      третьої особи – публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Банк) – Бруска О.В., Качанової Т.І., – 
      розглянувши у закритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до НБУ та Фонду, третя особа – Банк, про визнання протиправними і скасування постанови та рішення, зобов’язання вчинити певні дії, 
      в с т а н о в и л а:
      У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до НБУ та Фонду, у якому просив:
      – визнати протиправною та скасувати постанову Правління НБУ від 15 березня 2016 року № 162/БТ «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Постанова НБУ);
      – визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 15 березня 2016 року № 343 «Про початок процедури ліквідації АТ «КБ «Союз» та делегування повноважень ліквідатора банку» (далі – Рішення Фонду);
      – зобов’язати НБУ (в особі його відповідальних осіб, до повноважень яких відноситься вчинення відповідних дій) вчинити всі необхідні дії щодо відновлення функціонування Банку як банківської установи – в обсязі та стані, який існував до прийняття Постанови НБУ (в тому числі, але не виключно – дозволити всі початкові платежі Банку у системі електронних платежів (СЕП) та відновити роботу Банку у системі обміну інформацією та виконання платежів SWIFT. НБУ повідомити усі банки про відновлення роботи Банку в зазначених вище системах).
      На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 послався на те, що: Банк не допускав систематичного порушення законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення; оскаржувані рішення порушують передбачені, зокрема, статтею 41 Конституції України, статтями 316, 319 Цивільного кодексу України, статтями 3, 25 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» права позивача на отримання дивідендів, участь в управлінні справами Банку, розпорядження своїми акціями, отримання у разі ліквідації банку частини його майна або вартості частини його майна тощо та інтереси акціонера.
      Суд установив, що ОСОБА_1 є власником простих іменних акцій Банку в кількості 1 343 849 800 штук номінальною вартістю 0,25 грн загальною номінальною вартістю 335 962 450 грн, що складає 99,9888 % частки у статутному капіталі Банку.
      26 лютого 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 77-р «Про проведення позапланової виїзної перевірки АТ «КБ «Союз»» (далі – розпорядження № 77-р), яким зобов’язав департамент фінансового моніторингу НБУ здійснити з 29 лютого до 12 березня 2016 року позапланову виїзну перевірку Банку (м. Київ, вул. Суворова, буд. 4) стосовно дотримання окремих вимог законодавства з питань фінансового моніторингу за період діяльності з 25 квітня 2015 року до 12 березня 2016 року.
      9 березня 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 99-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р», яким у зв’язку з виробничою потребою змінено «12 березня» на «9 березня».
      За результатами перевірки складено довідку про позапланову перевірку від 9 березня 2016 року, у якій вказано про порушення вимог:
      - абзацу першого частини першої статті 6 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі – Закон № 1702-VII) в частині неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу;
      - пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації «відмиванню» доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та розповсюдження зброї масового знищення (затвердженого постановою Правління НБУ від 20 червня 2011 року № 197, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 липня 2011 року за № 852/19590; далі – Положення № 197) в частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу.
      Розглянувши інформацію департаменту фінансового моніторингу НБУ, Правління НБУ встановило, що Банк допустив систематичне порушення вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, внаслідок чого прийнято спірну у цій справі Постанову НБУ.
      15 березня 2016 року виконавча дирекція Фонду прийняла оскаржуване Рішення. 
      Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 28 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив. 
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 вересня 2016 року постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року залишив без змін.
      У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), НБУ зазначає, що в доданих до заяви (та доповненнях до неї) ухвалах Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року, 16 липня 2015 року та 9 червня 2016 року (справи №№ К/9991/19230/11, К/800/15389/15 (К/800/15168/15), К/800/4153/16 відповідно) по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано одні й ті ж самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Просить скасувати всі рішення у справі та ухвалити нове, яким позовну заяву залишити без розгляду. 
      Перевіривши наведені у заяві та доповненнях до неї доводи, заперечення на них, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. 
      У справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їхнім висновком про те, що відповідач у справі не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатом перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ. Оскільки передумовою початку процедури ліквідації Банку є прийняття НБУ постанови про відкликання ліцензії та ліквідацію Банку, то суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування Рішення Фонду як похідного. 
      Крім того, касаційний суд погодився з доводами суду апеляційної інстанції про те, що відповідно до вимог статті 6 КАС ОСОБА_1 вправі звертатися в порядку адміністративного судочинства для захисту своїх прав, оскільки вважав, що оскаржуваними Постановою НБУ та Рішенням Фонду були порушені його права.
      Натомість у наданій на обґрунтування заяви ухвалі Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року цей суд дійшов висновку про відсутність у позивача адміністративної процесуальної дієздатності, оскільки така особа не має права оскаржувати рішення НБУ, що не стосуються цієї особи як такої, що охоплюється наглядовою діяльністю НБУ.
      В ухвалі від 9 червня 2016 року Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з останніми, що невиконання керівництвом фінансової установи вимог щодо організації, розроблення, впровадження, функціонування, моніторингу, перегляду, підтримання та вдосконалення системи управління інформаційною безпекою призвело до заниження рівня інформаційної безпеки та збільшення інформаційної небезпеки банку; застосування до банку заходів впливу шляхом прийняття рішення про віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного, навіть якщо ці порушення безпосередньо не призвели до погіршення фінансового стану банку, але несуть загрозу інтересам вкладників та кредиторів, є правомірними; права та інтереси фізичної особи – акціонера акціонерного товариства в аспекті господарських правовідносин, на які вказує позивач, не є тотожними правам та інтересам акціонерного товариства у спірних правовідносинах. Позивач не має належним чином оформленого повноваження представляти інтереси товариства, членом якого він є, звертатися до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства. 
      Ухвалою від 16 липня 2015 року Вищий адміністративний суд України рішення судів попередніх інстанцій скасував і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди при вирішенні спору не дослідили сукупність ознак, які свідчили б про систематичність порушень, вчинених банком; обсяг та характер порушених прав позивачів оскаржуваними рішеннями, у зв’язку з чим не надав правової оцінки співрозмірності обраного позивачами способу захисту порушених прав. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
      Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
      Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. 
      Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
      Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.
      Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. 
      Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.
      Отже, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. 
      Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. 
      Статтею 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі – Закон № 2121-ІІІ) передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб.
      Відповідно до частини першої статті 72 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк.
      Згідно з частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп.
      Водночас згідно з пунктом 13 частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об’єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.
      Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону № 2121-ІІІ до суб’єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків віднесено й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді – як наділення таких суб’єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження.
      Крім того, зі змісту статті 79 Закону № 2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ.
      Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом № 2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду. 
      У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції.
      Так, відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон № 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.
      Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.
      Згідно зі статтею 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону № 4452-VI).
      Пунктом 7 статті 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства. 
      Частиною першою статті 35 Закону № 4452-VI встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду.
      Крім того, статтею 55 Закону № 4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ.
      Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI, виходячи із спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ.
      Водночас згідно з положеннями частини першої статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв’язку з ліквідацією банку.
      Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації – припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду за захистом порушених прав банку (його акціонерів) з метою оскарження відповідного рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Водночас Фонд чи уповноважена особа Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), в силу норм Закону № 4452-VI у своїй діяльності діє в інтересах НБУ та спрямована на співпрацю з НБУ, а не на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень.
      Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – Суд) як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику Суду та Європейської комісії з прав людини.
      Суд зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania).
      Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта.
      Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права».
      Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria Суд зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб’єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або – у випадку ліквідації або банкрутства – через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece).
      За таких обставин Суд вважає, що через конфлікт інтересів між «ДКБ АД» та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до Суду. Більше того, Суд нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg).
      Таким чином, Суд встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права «ДКБ АД».
      Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права.
      Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів.
      Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості.
      За викладених обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що Суд, ухвалюючи рішення у зазначеній справі, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав. 
      Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від 8 березня 2011 року № 306, внаслідок ліквідації Банку ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв’язку з чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення статті 8 Конвенції. 
      На підставі викладеного колегія суддів виходячи з принципу верховенства права та практики Суду вважає, що ОСОБА_1, який є акціонером, до того ж і власником істотної участі в Банку, мав право звертатись до суду у зв’язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції. 
      Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправною та скасування Постанови НБУ, суди дійшли висновку, що НБУ, приймаючи оскаржувану Постанову, діяв не на підставі, поза межами повноважень та у спосіб, що суперечить Конституції та законам України. 
      Також суди зазначили, що скасування оскаржуваної Постанови НБУ тягне і скасування Рішення Фонду, оскільки останнє прийняте виключно на підставі Постанови НБУ. 
      Проте зазначені висновки суду, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, є передчасними.
      Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України [стаття 6 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі – Закон № 679-XIV)].
      Згідно зі статтею 7 Закону № 679-XIV НБУ виконує й інші функції, зокрема здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.
      Банківський нагляд – це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац п’ятий частини першої статті 1 Закону № 679-XIV).
      Статтею 55 Закону № 679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду – це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. 
      Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.
      Відповідно до статті 3 Закону № 2121-ІІІ цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. 
      Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків. 
      Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов’язаних з банком осіб, визначених статтею 52 Закону № 2121-ІІІ. 
      Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов’язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов’язана з функціонуванням банків.
      Частиною другою статті 63 Закону № 2121-III передбачено, що НБУ при здійсненні нагляду за діяльністю банків проводить перевірку банків з питань дотримання ними вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, та достатності заходів для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.
      Правління НБУ згідно з вимогами абзацу дев’ятнадцятого пункту 1 статті 15 Закону № 679-XIV приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України.
      За змістом частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ відповідно до цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких належить, зокрема, відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.
      Підстави відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку визначені у статті 77 Закону № 2121-III, за змістом частин першої та другої якої банк може бути ліквідований:
      1) за рішенням власників банку;
      2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду.
      НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо:
      1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію;
      2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії;
      3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.
      Відповідно до пункту 1.2 розділу ІІІ Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку приймає Правління НБУ.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 11 розділу ІІ Положення № 197 національний банк за наявності обґрунтованих підстав, зокрема, інформації інших підрозділів НБУ, державних органів, органів нагляду іноземних держав про факти, що свідчать/можуть свідчити про порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, може прийняти рішення про проведення позапланової виїзної перевірки банку/установи. 
      Згідно з пунктом 12 розділу ІІ цього Положення позапланова виїзна перевірка призначається за окремим дорученням Голови НБУ або уповноваженої ним особи, що оформляється розпорядженням, у якому зазначаються найменування банку/установи, що перевіряється, підстава (підстави), передбачена (передбачені) пунктом 11 цього розділу для проведення виїзної перевірки, строки проведення виїзної перевірки (дати початку і закінчення), період, що підлягає виїзній перевірці, склад інспекційної групи та її керівник (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, посади), перелік питань, які підлягають виїзній перевірці, інше (за потреби).
      Пунктом 16 розділу ІІ Положення № 197 керівник або заступник керівника інспекційної групи під час проведення виїзної перевірки має право подавати банку/установі запити в письмовій формі про надання необхідних для виїзної перевірки інформації, матеріалів (у тому числі в електронному вигляді у визначених структурі та форматі), документів (їх копій та/або витягів з них) та письмових пояснень щодо проведених фінансових операцій і з інших питань діяльності банку/установи (далі – запит інспекційної групи).
      Банк/установа зобов’язаний(а) своєчасно та в повному обсязі надати у визначених форматі, структурі та вигляді на запит інспекційної групи/вимогу керівника НБУ достовірну інформацію, матеріали, документи (їх копії та/або витяги з них), у яких можна прочитати всі написані в них відомості, а також не створювати перешкод проведенню перевірки та надати на першу вимогу доступ керівнику та членам інспекційної групи до всіх оригіналів документів, матеріалів та інформації, у тому числі до тих, що становлять інформацію з обмеженим доступом, що містить захищену законом таємницю, зокрема банківську, комерційну, таємницю фінансового моніторингу, іншу таємницю, та конфіденційну інформацію, необхідних для перевірки, до системи автоматизації банківських операцій, ресурсів автоматизованих банківських систем/автоматизованих систем, що забезпечують здійснення фінансового моніторингу банку/установи, інформаційних ресурсів, до всіх приміщень банку/установи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 9 КАС суд при вирішенні справи керується принципом законності, згідно з яким вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а згідно з частиною першою статті 159 КАС судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. 
      Частина третя статті 2 КАС регламентує, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
      У цій справі висновки судів про задоволення позову в основному мотивовані тим, що НБУ не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатами перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак – про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ та Рішення Фонду, тобто жодний факт порушення Банком з питань фінансового моніторингу не був пов’язаний саме з легалізацією (відмиванням) доходів, фінансуванням тероризму та розповсюдженням зброї масового знищення. Доказів на підтвердження факту наявності вказаних суспільно небезпечних дій у діяльності Банку та його клієнтів сторони не надали. Натомість раніше виявлені порушення стосуються порушень різних норм законодавства, що мають здебільшого технічний характер і не мають жодних ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення.
      В оскаржуваних судових рішеннях наводяться окремі міркування щодо визнання протиправними та скасування Постанови НБУ і Рішення Фонду, проте суди не дослідили всі обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, які стосуються суті спірних правовідносин, зокрема: рішення судів не містять належного обґрунтування відсутності у НБУ підстав для ухвалення розпорядження № 77-р та розпорядження від 4 березня 2016 року № 90-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р» і проведення відповідної перевірки Банку; не у повній мірі з’ясовано та належним чином не визначено обсяг і характер встановлених Постановою НБУ порушень Банку, що підлягав судовому захисту, у тому числі й обставини щодо порушення Банком вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу II Положення № 197 у частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу. Водночас ненадання під час перевірки необхідних документів унеможливлювало подальше проведення зазначеної перевірки та могло створити перешкоду для забезпечення виконання НБУ своїх функцій щодо здійснення нагляду за діяльністю Банку, адже саме зазначені обставини стали причиною дострокового закінчення перевірки. 
      Крім того, зі змісту Постанови НБУ вбачається, що детальний опис виявленого порушення Банку міститься в доповідній записці департаменту фінансового моніторингу НБУ, а також у довідці перевірки від 9 березня 2016 року, проте зазначені обставини залишилися не дослідженими і не з’ясованими судами, у тому числі – стан організації та функціонування 
      ІТ-систем, процесів та ІТ-інфраструктури банку, дотримання ним вимог стандартів СУІБ, виконання вимог інформаційного забезпечення операційної діяльності банку (у тому числі відповідності програмного забезпечення) щодо захисту інформації та документів від підроблення, викривлення та знищення, а також обставини щодо неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу відповідно до абзацу першого частини першої статті 6 Закону № 1702-VII.
      Таким чином, лише після встановлення цих та інших обставин, які мають суттєве значення для вирішення справи, зокрема і щодо систематичного порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, можна дійти висновку щодо обґрунтованості застосування статей 73, 77 Закону № 2121-III, тобто застосування заходу впливу у вигляді ліквідації Банку за систематичне порушення законодавства з питань фінансового моніторингу та висновку щодо співмірності його застосування при встановленні порушень вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення № 197.
      Враховуючи зазначене, суди без належного з’ясування фактичних обставин справи передчасно дійшли висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є обґрунтованими.
      Водночас для ухвалення рішення по суті позовних вимог з урахуванням наведеного вище правового висновку Верховного Суду України необхідно повно, всебічно та об’єктивно дослідити всі докази у справі та дати їм належну оцінку. 
      Верховний Суд України, розглядаючи справу у межах визначеної главою 3 розділу IV КАС компетенції, позбавлений можливості встановлювати необхідні обставини у цій справі та усувати ті порушення, які можуть бути усунуті лише під час нового судового розгляду.
      У зв’язку з цим постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. 
      Під час нового розгляду суду слід вжити передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, та постановити законне й обґрунтоване рішення.
      Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву Національного банку України задовольнити частково.
      Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 21 вересня 2016 року скасувати.
      Справу направити на новий розгляд до окружного адміністративного суду міста Києва.
      Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
      Головуючий О.Б. Прокопенко
      Судді: О.Ф. Волков
      М.І. Гриців 
      О.В. Кривенда
      Постанова від 27 червня 2017 року № 21-3739а16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2A973BCA49C8FCFBC2258164002D613A
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 липня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Жайворонок Т.Є., 
      суддів: Берднік І.С., 
      Ємця А.А., 
      за участю представників: 
      позивача – ОСОБА_1,
      відповідачів – ОСОБА_2, –
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року у справі № 910/31610/15 за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Саломандри» (далі – ТОВ «Саломандри»), товариства з обмеженою відповідальністю «Укоінвест» (далі – ТОВ «Укоінвест») про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,
      в с т а н о в и л а:
      У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що між ТОВ «Укоінвест» як продавцем і ТОВ «Саломандри» як покупцем укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, який є незаконним і таким, що порушує корпоративні права та інтереси ОСОБА_3 як учасника ТОВ «Укоінвест». У неправомірний спосіб позивача було позбавлено статусу керівника та учасника цієї юридичної особи внаслідок прийняття загальними зборами засновників відповідних рішень про звільнення ОСОБА_3 з посади директора, про виключення його зі складу учасників, про зміну місцезнаходження і припинення діяльності товариства. Після звільнення позивача та виключення його зі складу учасників на загальних зборах учасників ТОВ «Укоінвест» було погоджено вчинення правочину з відчуження нерухомого майна, визначено уповноважену на підписання відповідної угоди особу, укладено з ТОВ «Саломандри» і нотаріально посвідчено оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу нерухомого майна. Неправомірність звільнення позивача і рішень вищого органу ТОВ «Укоінвест» підтверджено судовими рішеннями. Відтак, договір укладено від імені ТОВ «Укоінвест» особою без необхідного обсягу цивільної дієздатності. ОСОБА_3 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 15 травня 2015 року, укладений між ТОВ «Укоінвест» і ТОВ «Саломандри».
      Відповідачі проти позову заперечували, посилаючись на те, що в момент вчинення оспорюваного правочину не існувало обставин, з якими закон пов’язує визнання його недійсним; договір виконано його сторонами в повному обсязі.
      Рішенням Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.
      Постановою Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року постанову апеляційного суду залишено без змін.
      У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме ст. 92 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16 та від 30 листопада 2016 року у справі № 6-2362цс16.
      В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 25 лютого 2015 року у справі № 911/2710/14 та від 5 грудня 2016 року у справі № 910/28084/14, правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню.
      У справі, яка розглядається, судами встановлено та із матеріалів справи вбачається, що згідно з п.п. 2.1, 2.2, 7.1, 7.2 статуту ТОВ «Укоінвест» у редакції від 23 листопада 2006 року статутний фонд (капітал) товариства становить 40 000,00 грн, його учасниками є: 
      – ОСОБА_3 із часткою внеску у сумі 16 400,00 грн, що становить 41 % статутного фонду; 
      – ОСОБА_4 із часткою внеску у сумі 12 000,00 грн, що становить 30 % статутного фонду; 
      – ОСОБА_5 із часткою внеску у сумі 8 000,00 грн, що становить 20 % статутного фонду; 
      – ОСОБА_6 із часткою внеску у сумі 3 600,00 грн, що становить 9 % статутного фонду.
      26 березня 2012 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест» прийнято рішення, оформлене протоколом № 2, про призначення на посаду директора ОСОБА_3.
      12 грудня 2014 року загальними зборами засновників прийнято рішення, оформлене протоколом № 3, яким ОСОБА_3 звільнено з посади директора товариства за власним бажанням на підставі ст. 38 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) із 12 грудня 2014 року. З 15 грудня 2014 року директором товариства призначено ОСОБА_7. У протоколі зазначено, що на загальних зборах присутні такі учасники товариства: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6. Протокол зареєстровано приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8 у реєстрі за № 5116.
      4 лютого 2015 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест» прийнято рішення, оформлене протоколом № 5, яким продовжено діяльність юридичної особи на підставі модельного статуту товариства з обмеженою відповідальністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2011 року № 1182, і затверджено порядок складення та підписання протоколу загальних зборів, згідно з яким протокол загальних зборів складається секретарем загальних зборів у день проведення загальних зборів, підписується головою загальних зборів і секретарем загальних зборів. Це правило підлягає застосуванню при складенні та підписанні всіх наступних протоколів загальних зборів учасників товариства.
      4 лютого 2015 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест» прийнято рішення, оформлене протоколом № 6, яким виключено ОСОБА_3 зі складу учасників товариства за систематичне невиконання обов'язків, покладених на учасника, та вчинення перешкод у досягненні товариством мети його створення.
      24 квітня 2015 року загальними зборами учасників ТОВ «Укоінвест», оформленими протоколом № 9, прийнято рішення про відчуження ТОВ «Саломандри» нерухомого майна, що належить на праві власності ТОВ «Укоінвест», а саме: нежитлового будинку, розташованого за адресою: м. Київ, пр-т Перемоги, 48А, загальною площею 201 кв. м, шляхом укладення договору купівлі-продажу. Визначено ціну продажу нерухомого майна у розмірі 157 941,00 грн. Зобов'язано директора ТОВ «Укоінвест» ОСОБА_7 уповноважити ОСОБА_5 на проведення необхідних підготовчих дій та укладення між ТОВ «Укоінвест» і ТОВ «Саломандри» договору купівлі-продажу нежитлового будинку; повноваження оформити шляхом нотаріального посвідчення довіреності на представництво інтересів ТОВ «Укоінвест» перед третіми особами.
      Зі статуту ТОВ «Саломандри» від 21 квітня 2015 року та виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань вбачається, що засновниками ТОВ «Саломандри» є ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6; директором – ОСОБА_7. (т. 1, а.с.151–170).
      15 травня 2015 року директором ТОВ «Укоінвест» ОСОБА_7 видано та нотаріально посвідчено довіреність, якою уповноважено ОСОБА_5 укласти та підписати від імені товариства спірний договір.
      15 травня 2015 року між ТОВ «Укоінвест» в особі ОСОБА_5, який діяв на підставі довіреності (продавець) і ТОВ «Саломандри» в особі директора ОСОБА_7 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, що було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_9 і зареєстровано у реєстрі за № 789 (далі – Договір).
      Згідно з п. 1.1 Договору продавець передає, а покупець приймає у власність зазначене майно та сплачує за нього ціну, визначену цим Договором. 
      Експертну грошову оцінку нерухомого майна, що відчужується, проведену товариством з обмеженою відповідальністю «АКР-Консалт». Відповідно до цієї оцінки вартість майна становить 157 941,00 грн (п. 1.3 Договору).
      Нерухоме майно розташовано на земельній ділянці площею 0,02 га, кадастровий номер 800000000:88:093:0049 (п. 1.4 Договору). 
      Відповідно до п. 2.1 Договору ціна нерухомого майна, що купується за цим договором, становить 157 941,00 грн (без урахування ПДВ). 
      Кошти, зазначені у п. 2.1 Договору, за взаємною згодою сторін перераховуються покупцем на розрахунковий рахунок продавця не пізніше 22 травня 2015 (п. 2.2 Договору).
      За умовами п. 4.1 Договору право власності на нерухоме майно виникає у покупця з моменту державної реєстрації цього Договору.
      Договір виконано сторонами у повному обсязі. Зокрема, покупцем сплачено його вартість, що підтверджується платіжним дорученням від 19 травня 2015 року № 2, а продавцем передано майно за актом приймання-передачі від 19 травня 2015 року, право власності на яке зареєстроване 15 травня 2015 року за ТОВ «Саломандри».
      21 травня 2015 року відбулися загальні збори учасників ТОВ «Укоінвест», оформлені протоколом № 10, на яких прийнято рішення про вхід до складу учасників товариства ОСОБА_10 та про вихід зі складу учасників товариства ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6; про продаж частки статутного капіталу товариства ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_10, про звільнення з посади директора товариства ОСОБА_7, про призначення на посаду директора товариства ОСОБА_10, про зміну місцезнаходження товариства.
      25 серпня 2015 року відбулися загальні збори учасників ТОВ «Укоінвест», оформлені протоколом № 11, на яких прийнято рішення про припинення товариства за рішенням власника.
      Рішенням Господарського суду м. Києва від 13 липня 2015 року у справі № 910/2932/15-г, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13 жовтня 2015 року, позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» задоволено частково: визнано недійсними рішення, прийняті загальними зборами засновників ТОВ «Укоінвест» від 12 грудня 2014 року, оформлені протоколом № 3 (про звільнення ОСОБА_3 із посади директора товариства за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП з 12 грудня 2014 року).
      Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 вересня 2015 року у справі № 910/12670/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 лютого 2016 року, задоволено позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест»: визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест» від 4 лютого 2015 року, оформлені протоколом № 6 (про виключення ОСОБА_3 зі складу учасників ТОВ «Укоінвест») і від 21 травня 2015 року, оформлені протоколом № 10 (про зміну місцезнаходження та складу учасників ТОВ «Укоінвест»).
      Постановою Вищого господарського суду України від 20 квітня 2016 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 3 лютого 2016 року та рішення Господарського суду м. Києва від 24 вересня 2015 року у справі № 910/12670/15 у частині визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест» від 21 травня 2015 року, оформлених протоколом № 10 скасовано, в цій частині справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині судові рішення залишено без змін.
      Рішенням Господарського суду м. Києва від 13 липня 2016 року у справі № 910/12670/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_3 в частині, переданій на новий розгляд, задоволено: визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест» від 21 травня 2015 року, оформлені протоколом № 10 (про зміну місцезнаходження та складу учасників ТОВ «Укоінвест»).
      Рішенням Господарського суду Черкаської області від 1 грудня 2015 року у справі № 925/1761/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 лютого 2016 року, позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» задоволено: визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест», оформлені протоколом від 24 квітня 2015 року № 9 (про вчинення правочину з відчуження майна) та протоколом від 25 серпня 2015 року № 11 (про припинення товариства за рішенням власника).
      Рішенням Господарського суду Черкаської області від 25 лютого 2016 року у справі № 925/2026/15 позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» задоволено: визнано недійсним рішення загальних зборів ТОВ «Укоінвест» від 4 лютого 2015 року, оформлені протоколом № 5 (про продовження діяльності товариства на підставі модельного статуту).
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 жовтня 2015 року у справі № 761/4531/15-ц позов ОСОБА_3 до ТОВ «Укоінвест» про поновлення на посаді та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково: змінено дату та підставу звільнення ОСОБА_3 із 12 грудня 2014 року на 22 жовтня 2015 року та визнано його звільненим з посади директора на підставі ч. 1 ст. 40 КЗпП у зв'язку з ліквідацією підприємства; стягнуто 26 999,70 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 липня 2016 року у справі № 761/4531/15-ц рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про поновлення на посаді скасовано, у цій частині прийнято нове рішення про поновлення ОСОБА_3 на посаді директора ТОВ «Укоінвест» із 12 грудня 2014 року.
      Відмовляючи у задоволенні позову, у справі, що розглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що оспорюваний договір містить усі істотні умови, необхідні для такого виду договорів, його вчинено з дотриманням передбаченої законодавством форми, договір виконано сторонами, право власності на нерухоме майно зареєстровано за покупцем. З огляду на положення ст. 241 ЦК у разі встановлення судом факту укладання договору від імені однієї зі сторін неповноважною на те особою, у суду відсутні підстави для визнання його недійсним, якщо наявні в матеріалах справи докази свідчитимуть про наступне схвалення такого правочину. Наявність судових рішень, на які послався позивач в обґрунтування своїх вимог, не є підставою для визнання недійсним Договору, оскільки такі рішення були прийняті та набрали законної сили після його укладення, а питання дійсності чи недійсності оспорюваного правочину згідно з положеннями ст. 215 ЦК має вирішуватися судом з огляду на обставини, які мали місце в момент його вчинення. Таким чином, Договір був укладений від імені продавця (ТОВ «Укоінвест») уповноваженою на те особою і не суперечить положенню ч. 2 ст. 203 ЦК. Позивач не надав суду доказів на підтвердження наявності станом на час укладення Договору обставин, з якими законодавство пов’язує недійсність оспорюваного правочину. Укладення Договору не є прямим порушенням прав позивача на участь у товаристві та на управління ним, а є наслідком господарської діяльності товариства та результатом розпорядження юридичною особою власним майном, а визнання у судовому порядку недійсним рішення загальних зборів товариства, на підставі якого уповноваженою особою було укладено Договір, не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки не спростовує факту законності дій керівника товариства та уповноваженої ним особи щодо виконання дійсного на той час рішення загальних зборів.
      Разом із тим у справі № 911/2710/14 за позовом учасника товариства про визнання недійсними рішення загальних зборів цього товариства про продаж нерухомого майна і договорів купівлі-продажу цього майна, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов такого висновку. Судовими рішеннями, які набрали законної сили, визнано недійсним рішення загальних зборів про виключення позивача, якому належить 70 % статутного капіталу, зі складу учасників товариства. Відтак проведення загальних зборів, на яких вирішувалося питання про продаж майна товариства (які відбулися після виключення позивача зі складу учасників), без повідомлення та участі позивача позбавляє його майнових прав у діяльності та управлінні товариством. Оспорювані загальні збори учасників товариства проведено за відсутності належного кворуму, вони не мали права приймати будь-яких рішень, тому рішення неповноважних зборів, оформлені протоколом, слід визнати недійсними. Під час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу майна від імені товариства діяв директор на підставі рішення неповноважних зборів учасників, що призвело до порушення прав позивача як учасника товариства та є підставою для визнання недійсними цих договорів. 
      У справі № 910/28084/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» до товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» про визнання договору купівлі-продажу недійсним суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову з огляду на таке. Між позивачем як продавцем і відповідачем як покупцем укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна. Від імені продавця договір підписано особою на підставі довіреності, виданої директором товариства-продавця, не уповноваженим на такі дії зборами учасників, як це передбачено статутом товариства, оскільки рішення загальних зборів учасників товариства-продавця, яким директору було надано такі повноваження, визнано в судовому порядку недійсним. Відтак, директор позивача не мав достатнього обсягу повноважень на вчинення оспорюваного договору, а отже і не міг надати відповідні повноваження іншій особі.
      Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень ст. 92 ЦК, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. 
      Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (ст.ст. 2, 80, 91, 92 ЦК). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч. 1 ст. 92 ЦК). 
      Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи ст. 237 ЦК утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи у правовідносини з третіми особами.
      Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням приписів ст.ст. 203, 215 ЦК дає підстави для висновку, що договір, укладений від імені юридичної особи її виконавчим органом (директором) з третьою особою, може бути визнаний недійсним із підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, якщо відповідні обмеження існували на момент укладення оспорюваного договору. У разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, яким визначено повноваження виконавчого органу, це рішення є недійсним з моменту його прийняття. Для вирішення у подальшому спору про визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства в той період, коли рішення загальних зборів учасників товариства було дійсне, зазначена обставина має правове значення. Вона підтверджує, що станом на час укладення оспорюваного договору повноваження щодо представництва юридичної особи були відсутні чи обмежені. 
      У справі, яка розглядається, суди, встановивши, що судовими рішеннями, які набрали законної сили, визнано недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Укоінвест», зокрема, оформлені протоколом від 24 квітня 2015 року № 9 (про вчинення правочину з відчуження майна та зобов’язання директора товариства на надання відповідних повноважень представникові для його укладення), дійшли передчасного висновку, що такі обставини не є підставою для визнання недійсним Договору, мотивуючи це тим, що такі рішення були прийняті та набрали законної сили після його укладення. 
      Крім того, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, у тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною 3 ст. 92 ЦК передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. 
      Тобто для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Разом з тим ч. 3 ст. 92 ЦК встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (ст.ст. 203, 241 ЦК). 
      Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. 
      Отже, сам факт визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору. Проте такий договір може бути визнано недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно.
      Закон не встановлює вичерпного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах з юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (ст. 12 ЦК) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, обумовлених договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема необхідно встановити, чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором майном, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно.
      У справі, яка розглядається, установивши, що оспорюваний правочин укладено між ТОВ «Укоінвест» в особі ОСОБА_5, який діяв на підставі довіреності, виданої директором ТОВ «Укоінвест» ОСОБА_7, і ТОВ «Саломандри» в особі директора ОСОБА_7, суди зазначеній обставині оцінки не надали, не проаналізували поведінку покупця (ТОВ «Саломандри») за оспорюваним правочином: чи діяв покупець при укладенні Договору добросовісно і розумно; чи є обґрунтовані підстави для висновку, що участь ТОВ «Саломандри» в укладенні Договору була формальною, спрямованою на протиправне позбавлення ТОВ «Укоінвест» майна, не перевірили установчих документів продавця і покупця з метою встановлення обставин, з якими закон пов’язує визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень для третьої особи, що необхідно для правильного застосування положень ст. 92 ЦК.
      Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 6-2362цс16 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16, на які посилається суб’єкт звернення в обґрунтування заяви про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року у справі № 910/31610/15.
      Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції допустив неоднакове і неправильне застосування норм матеріального права, а тому ухвалені судові рішення підлягають скасуванню.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів.
      Водночас відповідно до ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. 
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, в якому необхідно дати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень. 
      Зважаючи на викладене, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК.
      Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_3 задовольнити.
      Рішення Господарського суду м. Києва від 18 травня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 28 лютого 2017 року у справі № 910/31610/15 скасувати.
      Справу № 910/31610/15 передати на розгляд до Господарського суду м. Києва.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. 
      Головуючий Т.Є. Жайворонок 
      Судді:
      І.С. Берднік
      А.А. Ємець
      Постанова від 12 липня 2017 року № 3-537гс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CD6009C2456CC647C2258161004C58C1
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      24 квітня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Вус С.М.,
      Гуменюка В.І.,
      Канигіної Г.В.,
      Ковтюк Є.І.,
      Короткевича М.Є.,
      Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М.,
      Школярова В.Ф,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа – Святошинський районний суд м. Києва, про відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року,
      в с т а н о в и л и:
      У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди.
      ОСОБА_1 зазначав, що 28 лютого 2007 року о 07 год. 50 хв. він був затриманий на пункті пропуску «Нові Яриловичі» при в’їзді в Україну з Республіки Білорусь та доставлений до Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві. 2 березня 2007 року йому було пред’явлено обвинувачення за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 191 Кримінального кодексу України (далі – КК України), з 28 лютого по 25 жовтня 2007 року він незаконно перебував під вартою.
      Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 15 серпня 2013 року його було виправдано.
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2013 року цей вирок залишено без змін.
      Позивач зазначав, що порушена відносно нього кримінальна справа є виключною за характером допущених порушень права на захист, нез’ясованістю її обставин та однобічною оцінкою наявних доказів. Йому були створені штучні процесуальні перешкоди, спрямовані на порушення його права на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним та неупередженим судом.
      З 28 лютого 2007 року по 16 січня 2014 року він був позбавлений конституційного права на роботу у зв’язку з відстороненням його від посади на підставі незаконного затримання при черговому в’їзді в Україну у відрядження. Саме незаконне застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у слідчому ізоляторі м. Києва, потім підписка про невиїзд та постійне кримінальне переслідування в суді, позбавило його можливості повернутись на роботу до Республіки Білорусь, де він працював до затримання, внаслідок чого він не отримав заробітну плату в розмірі 610 тис. 791 грн 69 коп. та частку у статутному фонді Господарського товариства з іноземними інвестиціями «Інтерагро», що становила 94 тис. 500 доларів США.
      Усі дії з надання юридичної допомоги здійснювала його дружина ОСОБА_2, обов’язковість перебування якої на території України була зумовлена тим, що вік та стан його здоров’я вимагали постійного надання правової допомоги, що змусило її звільнитися з посади директора ТОВ з іноземними інвестиціями «Інтерагро» та знаходитись разом з ним у м. Києві, у зв’язку із чим позивач просив стягнути 633 тис 848 грн. 37 коп. як суму сплати за юридичні послуги, що дорівнює втраченому заробітку ОСОБА_2.
      Унаслідок тривалого судового слідства та обрання йому запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, відсутності житла на території України він змушений був наймати житло за АДРЕСА_1, тому витрати, понесені ним згідно з договором оренди в сумі 117 тис. грн, позивач також просив стягнути на свою користь.
      У зв’язку з незаконним перебуванням під слідством та судом на території України він змушений був укласти угоду зі сторонніми особами для здійснення догляду за його хворими батьками, понесені витрати за договором у сумі 13 тис. 800 доларів США позивач також просив визначити до стягнення.
      Унаслідок кримінального переслідування були порушені його конституційні права на захист, доступ до суду, повагу гідності, свободу та особисту недоторканість, що призвело до незаконного порушення кримінальної справи, незаконного затримання і застосування до нього запобіжного заходу тримання під вартою та підписки про невиїзд. Тривалі страждання призвели до виникнення додаткового захворювання на серці, зокрема брадикардії, що потребує негайного оперування для відновлення стану його здоров’я.
      Крім того, додаткових моральних страждань ОСОБА_1 зазнав внаслідок втрати роботи та житла на території Республіки Білорусь, поширення відносно себе неправдивої інформації щодо вчинення кримінального правопорушення, неможливості виїхати до Республіки Білорусь до своїх батьків під час їх хвороби, та на поховання матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивач просив стягнути на свою користь моральну шкоду у розмірі 5 млн 300 тис грн та 35 тис. доларів США.
      Посилаючись на зазначені обставини та на право на відшкодування шкоди, завданої йому незаконним затриманням, застосуванням запобіжного заходу, притягненням до кримінальної відповідальності та засудженням, на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Закону України від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», ОСОБА_1 просив відшкодувати завдану йому шкоду за рахунок коштів державного бюджету.
      Згідно із Законом № 4652-VI від 13 квітня 2012 року в назву зазначеного закону внесено зміни: слова «органів дізнання, досудового слідства» замінено словами «органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування».
      Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 350 тис. грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема статей 12, 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, заданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі – Закон № 266/94-ВР).
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Верховного Суду України від 3 березня 2010 року та 31 березня 2011 року.
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених, зокрема пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що постановою слідчого слідчого відділу Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві від 16 травня 2005 року ОСОБА_1 було притягнуто як обвинуваченого у кримінальній справі № 58-0907 за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 191 КК України.
      28 лютого 2007 року о 7 год. 50 хв. позивач був затриманий на пункті пропуску «Нові Яриловичі» при в’їзді в Україну з Республіки Білорусь та доставлений до Святошинського РУ ГУ МВС України у м. Києві.
      2 березня 2007 року позивачу було пред’явлено обвинувачення за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 191 КК України, в подальшому відносно позивача було обрано міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
      Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2007 року позивача було визнано винним у вчинені злочину передбаченого частиною четвертою статті 191 КК України та призначено покарання у вигляді одного року трьох місяців та 24 днів обмеження волі. Цим вироком було змінено міру запобіжного заходу із тримання під вартою в слідчому ізоляторі № 13 м. Києва Державного департаменту України з питань виконання покарань до вступу вироку у законну силу на підписку про невиїзд з постійного місця проживання та звільнено позивача з-під варти із залу суду негайно.
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 березня 2010 року вирок Святошинського районного суду м. Києва від 25 жовтня 2007 року скасовано, кримінальну справу направлено на новий розгляд до того ж суду в іншому складі суддів.
      14 жовтня 2011 року прокуратурою Святошинського району м. Києва відносно позивача було змінено пред’явлене обвинувачення за частиною четвертою статті 191 КК України на обвинувачення за частиною другою статті 367 цього Кодексу.
      Постановою Святошинського районного суду м. Києва від 16 січня 2012 року кримінальну справу за обвинуваченням позивача за частиною другою статті 367 КК України було направлено прокурору Святошинського району м. Києва для проведення додаткового розслідування.
      Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 червня 2012 року постанову Святошинського районного суду м. Києва від 16 січня 2012 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до цього ж суду в іншому складі суддів.
      Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 15 серпня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 грудня 2013 року, ОСОБА_1 у пред’явленому обвинуваченні визнано невинним і виправдано за відсутністю в його діянні складу злочину, передбаченого частиною першою статті 191 КК України. Запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд скасовано.
      Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачу було спричинено моральної шкоди, розмір якої відповідно до частин другої, третьої статті 13 Закону № 266/94-ВР має становити не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у частині стягнення втраченого заробітку внаслідок незаконних дій та витрат за надання юридичної допомоги, суд керувався тим, що їх відшкодування передбачено законом, у зв’язку з чим 28 березня 2014 року Святошинський районний суд м. Києва направив ОСОБА_1 повідомлення про його право звернутися до суду з вимогою про визначення розміру шкоди в розмірах і в порядку, передбачених Законом № 266/94-ВР. Відповідну заяву ОСОБА_1 не подав, однак не втратив такої можливості. 
      У решті позовних вимог суд виходив із їх недоведеності.
      Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 31 березня 2011 року, на яку у своїй заяві посилається ОСОБА_1, суд виходив з того, що відповідно до статей 12, 13 Закону № 266/94-ВР вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної незаконним засудженням особі, щодо якої постановлено виправдувальний вирок, вирішує суд, який розглядав справу у першій інстанції.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України виходять з такого.
      Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
      Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. 
      Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).
      Частиною другою статті 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом, до яких належать й інші способи відшкодування шкоди.
      Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
      Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону № 266/94-ВР.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає в тому числі і у випадку постановлення виправдувального вироку суду.
      Згідно зі статтею 3 Закону № 266/94-ВР у разі незаконного засудження громадянинові відшкодовується: 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода.
      Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 Закону № 266/94-ВР).
      Частинами першою та другою статті 12 Законом № 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.
      У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду – до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
      Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР. 
      Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. 
      Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (стаття 13 Закону № 266/94-ВР).
      Пунктами 11, 12 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі – Положення), у разі винесення виправдувального вироку, для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглядав справу по першій інстанції.
      У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали.
      У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції.
      Питання відшкодування моральної шкоди, що передбачено частиною 1 статті 13 Закону № 266/94-ВР, за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно із частиною першою статті 12 цього Закону.
      Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, який залишився поза увагою суду.
      У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 з дотриманням вищезазначених вимог закону подав до Святошинського районного суду м. Києва заяву про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної йому незаконним засудженням. До заяви долучив копію виправдувального вироку, постановленого цим же судом.
      Лише та обставина, що ОСОБА_1 зазначив, що це позовна заява, не давала можливості Святошинському районному суду м. Києва нехтувати вимогами закону, безпідставно залишати її без руху та, всупереч вимогам Закону № 266/94-ВР, вирішувати питання про зміну підсудності.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив: фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>».
      Солом’янський районний суд м. Києва не є судом, який визначено Законом № 266/94-ВР для вирішення спірного питання.
      Крім того, вирішуючи його по-суті, суд також проігнорував вимоги Закону № 266/94-ВР та Положення, безпідставно відмовивши у вирішенні вимог щодо відшкодування майнової шкоди з посиланням на те, що з такими вимогами ОСОБА_1 не звертався.
      З вищенаведеного вбачається, що вирішення вимог про відшкодування майнової та моральної шкоди вирішується судом в однаковому порядку в ухвалі, що приймається згідно із частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР.
      Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували вищезазначені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судові палати у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и:
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року та рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року скасувати, справу передати для розгляду до Святошинського районного суду м. Києва.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді: 
      С.М. Вус
      В.І. Гуменюк
      Г.В. Канигіна
      Є.І. Ковтюк
      М.Є. Короткевич
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.Ф. Школяров
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 24 квітня 2017 року у справі
      № 6-2885цс16
      Положеннями частин 1, 2, 7 статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
      Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону № 266/94-ВР.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає в тому числі і у випадку постановлення виправдувального вироку суду.
      Згідно зі статтею 3 Закону № 266/94-ВР у разі незаконного засудження громадянинові відшкодовується: 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода.
      Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 Закону № 266/94-ВР).
      Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР. 
      Пунктами 11, 12 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі – Положення), у разі винесення виправдувального вироку, для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглядав справу по першій інстанції.
      У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону № 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції.
      Отже, вирішення вимог про відшкодування майнової та моральної шкоди вирішується судом в однаковому порядку в ухвалі, що приймається згідно із ч. 1 ст. 12 Закону № 266/94-ВР.
      Постанова від 24 квітня 2017 року № 6-2885цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0E8878B584E6F44CC2258160004A4A4C
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      5 липня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І., 
      суддів Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
      Охрімчук Л.І., 
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У вересні 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 10 червня 2010 року ОСОБА_3 визнано батьком малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1; відповідач ухиляється від покладеного на нього законодавством обов’язку утримувати свою дитину, а тому позивачка просила стягнути на свою користь аліменти на утримання сина в розмірі ј частини всіх видів доходів ОСОБА_2 щомісячно до повноліття сина, а також на своє утримання в розмірі ј частини всіх видів його доходів щомісячно до досягнення дитиною шестирічного віку. 
      Червоногвардійський районний суд м. Макіївки Донецької області рішенням від 28 березня 2011 року позов ОСОБА_1 задовольнив: стягнув на її користь з ОСОБА_2, громадянина Російської Федерації (далі – РФ), аліменти на утримання сина, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його доходів, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно до досягнення повноліття; стягнув на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання в розмірі ј частини всіх видів його доходу щомісячно до досягнення дитиною шестирічного віку, тобто до 18 грудня 2014 року; вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Апеляційний суд Донецької області 6 листопада 2012 року рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 28 березня 2011 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2, громадянина РФ, зареєстрованого за адресою: АДРЕССА_1, аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його доходів, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 9 вересня 2010 року, до досягнення дитиною повноліття; аліменти на утримання ОСОБА_1 у розмірі ј частини всіх видів його доходів, починаючи з 9 вересня 2010 року до досягнення малолітнім сином трирічного віку, тобто до 18 грудня 2011 року включно; в іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 суд відмовив; вирішив питання про розподіл судових витрат.
      У травні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до Апеляційного суду Донецької області із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 6 листопада 2012 року, посилаючись на те, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до нього про встановлення батьківства.
      Апеляційний суд Донецької області 23 липня 2013 року рішення цього ж суду від 6 листопада 2012 року скасував й ухвалив нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів. 
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 18 вересня 2013 року ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року та рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. 
      Краснолиманський міський суд Донецької області рішенням від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 травня 2015 року, визнав ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. 
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 10 серпня 2015 року відмовив ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту п’ятого частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
      У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до апеляційного суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року про стягнення аліментів, мотивуючи вимоги тим, що на підставі рішення суду ОСОБА_2 визнано батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.
      Апеляційний суд Донецької області рішенням від 20 липня 2016 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 25 серпня 2016 року, указану заяву ОСОБА_1 задовольнив, рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року скасував та позовні вимоги ОСОБА_1. задовольнив частково: стягнув на її користь з ОСОБА_2, громадянина РФ, аліменти на утримання сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі ј частини всіх видів його заробітку (доходів), але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 9 вересня 2010 року; аліменти на утримання ОСОБА_1 за період з 9 вересня 2010 року до 18 грудня 2011 року (до досягнення сином трирічного віку) в розмірі 1/6 частини від усіх видів його заробітку (доходів); вирішив питання про розподіл судових витрат.
      Московський міський суд м. Москви рішенням від 18 листопада 2016 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 та Константиновського міськрайонного суду Донецької області України про примусове виконання на території РФ рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила та залишила без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року. 
      У травні 2017 року до Верховного Суду України звернулася
      ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, а саме частини першої статті 10 та статті 11 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, ратифіковану Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94 - ВР (далі – Конвенція). 
      Обґрунтовуючи свої доводи, заявниця надала ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року.
      У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
      Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      Суди під час розгляду справи встановили, що Червоногвардійський районний суд м. Макіївки Донецької області рішенням від 28 березня 2011 року, задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення аліментів, виходив з того, що відповідач рішенням суду визнаний батьком малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ухиляється від покладеного на нього законодавством обов’язку утримувати свою дитину, тому з нього в судовому порядку підлягають стягненню аліменти на утримання малолітнього сина та позивачки.
      Апеляційний суд Донецької області 6 листопада 2012 року, скасувавши рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 28 березня 2011 року та ухваливши нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, зазначив, що суд першої інстанції розглянув справу не відповідно до дати, яка була визначена компетентним судом РФ. 
      Апеляційний суд Донецької області 23 липня 2013 року, задовольнивши заяву ОСОБА_2 про перегляд у зв’язку з новоявленими обставинами рішення цього ж суду від 6 листопада 2012 року та відмовивши ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів, керувався тим, що рішенням Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 12 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 30 квітня 2013 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про встановлення батьківства.
       Після направлення ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2013 року на новий розгляд справи за позовом ОСОБА_1 про встановлення батьківства, Краснолиманський міський суд Донецької області рішенням від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 травня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив та визнав ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. 
       2 червня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Апеляційного суду Донецької області із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року, яким відмовлено у задоволенні її позовних вимог про стягнення аліментів.
       Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 15 червня 2016 року відкрив провадження в справі та ухвалою від 23 червня 2016 року призначив її до розгляду.
       Цей же суд листом від 23 червня 2016 року, адресованим за місцем реєстрації відповідача, а також електронною повісткою від 30 червня 2016 року, направленою на електронну адресу, що вказана на сайті компанії ЗАТ «НДІ Матеріалознавство», в якій відповідач є членом ради директорів, направив ОСОБА_2 повідомлення про час та місце розгляду справи.
       Ухвалою від 6 липня 2016 року Апеляційний суд Донецької області відклав на 20 липня 2016 року розгляд справи за заявою ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 липня 2013 року у зв’язку з неявкою відповідача в судове засідання. 
       Цей же суд листом, телефонограмою, судовою повісткою від 6 липня 2016 року, а також телеграмою від 11 липня 2016 року направив ОСОБА_2 повідомлення про час та місце розгляду справи. Згідно з телефонограмою секретар-референт за місцем роботи відповідача прийняв повідомлення про час та місце розгляду справи, яка призначена Апеляційним судом Донецької області на 20 липня 2016 року.
       Апеляційний суд Донецької області рішенням від 20 липня 2016 року, задовольнивши заяву ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення цього ж суду від 23 липня 2013 року та стягнувши аліменти з ОСОБА_2 на утримання малолітньої дитини та позивачки, зокрема, зазначив, що оскільки відповідач змінив місце проживання та не повідомив про це суд, то був повідомлений про час та місце розгляду справи відповідно до частини сьомої статті 74 ЦПК України – за місцем його роботи, що є належним повідомленням та не перешкоджає розгляду справи за його відсутності. 
      Відмовляючи в задоволенні клопотання ОСОБА_1 та Константиновського міськрайонного суду Донецької області про примусове виконання на території РФ рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року, Московський міський суд м. Москви в рішенні від 18 листопада 2016 року, зазначив, що ОСОБА_2, який є громадянином РФ і проживає на території цієї держави, не повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи за позовом до нього відповідно до статті 11 Конвенції.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах від 27 березня 2017 року залишив без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року, зазначивши, що відповідач не бере належної участі в утриманні сина, а тому з нього в судовому порядку підлягають стягненню аліменти на утримання малолітнього сина та позивачки. 
      У наданій для порівняння ухвалі від 13 листопада 2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасувала ухвалені у справі судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій про стягнення аліментів на неповнолітню дитину та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, встановивши, що відповідач є громадянином РФ і проживає на території цієї держави, але при розгляді справи місцевий суд належним чином не повідомив його про час та місце розгляду в порядку, встановленому частиною першої статті 10 та статтею 11 Конвенції.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно із частинами першою та другою статті 2 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право». 
      Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж установлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
      Відповідно до частини першої статті 4 Конвенції установи юстиції Договірних Сторін надають правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах відповідно до положень цієї Конвенції.
      При виконанні цієї Конвенції компетентні установи юстиції Договірних Сторін взаємодіють одна з одною через свої центральні органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлений інший порядок взаємодії (стяття 5 Конвенції).
      Статтею 6 Конвенції передбачено, що Договірні Сторони надають одина одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних і інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема складання і пересилання документів, їх вручення.
      Згідно із частиною першою статті 10 та статею 11 цієї ж Конвенції, запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою або російською мовою або забезпечені завіреним перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручений документ, і скріпленим офіційною печаткою запитуваної установи, із зазначенням дати вручення і підписом працівника установи, що вручає документ або виданий цією установою інший документ, у якому повинні бути зазначені спосіб, місце і час вручення.
      Порядок опрацювання доручень про вручення документів на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах визначено в Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженій наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54 (далі – Інструкція).
      Відповідно пункту 1.8 розділу І Інструкції головні територіальні управління юстиції взаємодіють з іноземними компетентними органами з питаннь надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах через Міністерство юстиції України, яке відповідно до положень міжнародних договорів є центральним органом України з питань надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах.
      Якщо при розгляді цивільної справи в суду України виникає необхідність у врученні документів за кордоном, суд України, який розглядає справу, складає доручення про надання правової допомоги за кордоном та направляє його через головне територіальне управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачено міжнародним договором. Міністерство юстиції України опрацьовує доручення та направляє його до центрального органу з питань надання міжнародної правової допомоги у цивільних справах запитуваної держави, а також отримує від іноземних компетентних органів інформацію та документи щодо виконання доручень компетентних органів України і направляє їх через головні територіальні управління юстиції відповідному органу (підпункти 1.10.1, 1.10.2 пункту 1.10 розділу І, пункти 2.5, 2.7 розділу ІІ Інструкції).
      Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі, якщо відповідач у справі є громадянином однієї з держав – учасниць Конвенції і проживає на її території, він має бути повідомлений про час і місце судового розгляду справи за позовом до нього відповідно до положень Конвенції та Інструкції: за дорученням суду України, направленим через головні територіальні управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачене міжнародним договором України.
      У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, стягуючи аліменти на утримання сина та позивачки з відповідача, який є громадянином РФ (держави – учасниці Конвенції) та проживає на її території, не звернув уваги на вищевказані норми Конвенції та Інструкції щодо встановленого порядку належного повідомлення відповідача у справі через головні територіальні управління юстиції та повідомляв його про час та місце розгляду справи шляхом телефонограм за місцем його роботи, а також надсилання листів, телеграм, судових повісток, які не були врученні відповідачу.
      Ураховуючи наведене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій є незаконними.
      За таких обставин відповідно до пункту 2 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 
      Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 частково задовольнити.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 20 липня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.І. Гуменюк
      Судді:
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі за № 6-835цс17
      Згідно із частиною першою статті 10 та статею 11 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, ратифіковану Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР (далі – Конвенція), запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою або російською мовою або забезпечені завіреним перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручений документ, і скріпленим офіційною печаткою запитуваної установи, із зазначенням дати вручення і підписом працівника установи, що вручає документ або виданий цією установою інший документ, у якому повинні бути зазначені спосіб, місце і час вручення.
      Порядок опрацювання доручень про вручення документів на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах визначено в Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженій наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54 (далі – Інструкція).
      Відповідно пункту 1.8 розділу І Інструкції головні територіальні управління юстиції взаємодіють з іноземними компетентними органами з питання надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах через Міністерство юстиції України, яке відповідно до положень міжнародних договорів є центральним органом України з питань надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах.
      Якщо при розгляді цивільної справи в суду України виникає необхідність у врученні документів за кордоном, суд України, який розглядає справу, складає доручення про надання правової допомоги за кордоном та направляє його через головне територіальне управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачено міжнародним договором. Міністерство юстиції України опрацьовує доручення та направляє його до центрального органу з питань надання міжнародної правової допомоги у цивільних справах запитуваної держави, а також отримує від іноземних компетентних органів інформацію та документи щодо виконання доручень компетентних органів України і направляє їх через головні територіальні управління юстиції відповідному органу (підпункти 1.10.1, 1.10.2 пункту 1.10 розділу І, пункти 2.5, 2.7 розділу ІІ Інструкції).
      Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі, якщо відповідач у справі є громадянином однієї з держав – учасниць Конвенції і проживає на її території, він має бути повідомлений про час і місце судового розгляду справи за позовом до нього відповідно до положень Конвенції: за дорученням суду України направленим через головні територіальні управління юстиції до Міністерства юстиції України, якщо інше не передбачене міжнародним договором України.
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 5 липня 2017 року № 6-835цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DFAFA02437F2902CC225815D0041F4A6