ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о неправомерном повышении процентной ставки Укрсоцбанком

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?   3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь для участия в этом опросе.

2 сообщения в этой теме

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
14 грудня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та зобов’язання здійснити перерахунок за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, 

в с т а н о в и л а :

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та зобов’язання здійснити перерахунок.

Позивач зазначав, що 24 березня 2008 року між ним та ПАТ «Укрсоцбанк» було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 665 тис. 175 грн зі сплатою 14,25 % річних строком до 23 березня 2030 року, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти на умовах, визначених цим договором.

Посилаючись на те, що в порушення умов кредитного договору з 31 липня 2008 року банк збільшив процентну ставку за користування кредитом до 20 % річних в односторонньому порядку, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати незаконним таке збільшення процентної ставки. 

Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. 

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 червня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом із підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 
 
У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначене судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 270, 629, 640, 653, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права. 
 
На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2010 року, 26 квітня і 7 вересня 2011 року, 8 листопада 2012 року, 22 травня, 7 серпня, 9 жовтня 2013 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року та постанов Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року.

 
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
 
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
 
Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
 
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 березня 2008 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 665 тис. 175 грн зі сплатою 14,25 % річних строком до 23 березня 2030 року, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти на умовах, визначених цим договором.

За пунктом 2.7 кредитного договору в разі зміни процентних ставок за користування кредитами на кредитному ринку України, у тому числі внаслідок прийняття компетентними державними органами України рішень, що прямо або опосередковано впливають на стан кредитного ринку України, а також за рішенням правління, комітету з питань управління активами та пасивами, кредитно-інвестиційного комітету, тарифного комітету чи інших органів кредитора, кредитор має право ініціювати зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом, надавши (надіславши) позичальнику відповідний документ про внесення змін до цього договору не менш як за десять робочих днів до дати застосування нового розміру процентів за користування кредитом.

Згідно з пунктом 2.7.1 кредитного договору в разі згоди позичальника на зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом він зобов’язаний до дати застосування їх нового розміру, вказаної у документі про внесення змін до цього договору, надісланому кредитором, підписати та повернути такий документ про внесення змін останньому.

Відповідно до пункту 2.7.2 кредитного договору в разі незгоди позичальника на зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом він зобов’язується протягом 5 робочих днів із дати застосування їх нового розміру, вказаної в документі про внесення змін до цього договору, надісланого кредитором, повернути кредитору в повному обсязі заборгованість за цим договором (строкову та прострочену), а також погасити вимоги кредитора, що випливають з цього договору в тому числі, але не виключно: кредит, нараховані проценти за користування кредитом, комісії, неустойку (пеню, штрафи), передбачені цим договором.

Пунктом 7.1 кредитного договору визначено, що всі додатки, зміни та доповнення до цього договору мають бути вчинені в письмовій формі та підписані належним чином уповноваженими на те представниками сторін, з обов’язковим посиланням на цей договір.

Згідно з пунктом 7.2 кредитного договору всі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином у випадку, якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур’єром, телеграфом або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатися дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділення зв’язку одержувача.

ПАТ «Укрсоцбанк» на адресу позивача направило лист, яким, ураховуючи підвищення облікової ставки НБУ (постанова НБУ від 21 квітня 2008 року № 107), зростання вартості грошових ресурсів на міжбанківському кредитному ринку України, на підставі рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року, повідомило про збільшення з 31 липня 2008 року процентної ставки за кредитним договором до 20 % річних. 

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що рішення банку про збільшення процентної ставки за кредитним договором було прийнято до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року № 661-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», тобто до 9 січня 2009 року; змінюючи в односторонньому порядку розмір процентної ставки за кредитним договором, банк діяв із додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника. При цьому суд дійшов висновку, що збільшення процентної ставки відбулося відповідно до умов пункту 2.7 кредитного договору, рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». 
 
Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях містяться такі висновки:

- в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2010 року касаційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про нікчемність умов кредитних договорів про новий розмір процентних ставок за кредитним договором та безпідставність їх застосування, оскільки додаткових угод про збільшення процентних ставок позивачка не підписувала; 

- в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2011 року касаційний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недійсність умови кредитного договору щодо збільшення розміру процентної ставки та неправомірність дій банку стосовно зарахування здійснених ним чергових платежів за новою збільшеною ставкою з огляду на те, що сторони спірного договору не досягли згоди в письмовій формі про збільшення розміру процентної ставки; 

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року касаційний суд відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою на рішення апеляційного суду про визнання дій ПАТ «Укрсоцбанк» щодо одностороннього збільшення процентної ставки неправомірними та зобов’язання відповідача здійснити перерахунок здійснених платежів, зазначивши, що банк не направляв позивачу повідомлення про збільшення процентної ставки; позивач не сплачував кредит із урахуванням нової процентної ставки; банк не вимагав дострокового погашення кредиту у зв’язку з непідписанням боржником додаткової угоди та змінював нарахування за кредитом за новою ставкою. 

Аналогічні висновки містяться в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року, 8 листопада 2012 року, 22 травня, 7 серпня, 9 жовтня 2013 року.

У постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року міститься висновок про те, що вирішуючи спір щодо правомірності дій банку зі зміни умов кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки, необхідно перевірити, чи було передбачено таке збільшення кредитним договором, чи були виконані банком усі умови договору в цій частині та дотримано порядок узгодження цього питання з боржником. У випадку, коли передбачено обов’язкове укладання письмової форми такої угоди зі зміни договору, слід ураховувати вимоги статей 629, 639, 1055 ЦК України.

У постанові Верховного Суду України від 4 липня 2012 року міститься висновок про те, що подальше здійснення (після повідомлення банку про збільшення процентної ставки) позичальником платежів за кредитним договором за встановленою договором процентною ставкою не свідчить про погодження ним пропозиції банку щодо збільшення процентної ставки, оскільки відповідного повідомлення позичальник не отримував, додаткову угоду про внесення змін до кредитного договору не підписував; у зв’язку з відсутністю доказів отримання боржником відповідного повідомлення банку частина друга статті 642 ЦК України застосуванню не підлягає. 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 270, 629, 640, 653, 1054, 1056-1 ЦК України, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Згідно із частинами першою, другою статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

За змістом частини першої статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. 

Згідно із частиною третьою статті 653 ЦК України в разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
 
Отже, якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури, то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури. 

У справі, яка переглядається, така процедура передбачена умовами пунктів 2.7, 2.7.1, 2.7.2, 7.1, 7.2 кредитного договору.

За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 24 березня 2008 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

У разі підвищення банком процентної ставки з’ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155, рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.

Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім’ї за умови пред’явлення ними документа, що посвідчує особу. 

З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. 

Проте у справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою ті обставини, що повідомлення банку про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором не було надіслано в передбачений цим договором спосіб (пункт 7.2 кредитного договору); позивач не отримував цього повідомлення; збільшення розміру процентної ставки відбулося не у строк та спосіб, передбачені кредитним договором, оскільки відповідний документ про внесення змін до договору (додаткову угоду) боржнику банк не надсилав, отже, сторони його не підписували, як це передбачено умовами пунктів 2.7.1, 7.1 кредитного договору.
 
Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. 

Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року, наданих заявником на підтвердження своїх вимог. 

У справі, яка переглядається, рішення банку, на підставі якого збільшено розмір процентної ставки та на яке здійснюють посилання суди (рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року), передбачає збільшення в односторонньому порядку процентної ставки до рівня 20 % річних за кредитними договорами на купівлю автотранспорту.

Однак суди в цій справі не надали оцінки наведеному факту, не звернули уваги на те, що за спірним кредитним договором кредит надано позивачу на здійснення розрахунків за договором про участь у фонді фінансування будівництва (пункт 1.2 кредитного договору). 
 
Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 629, 640, 651, 653, 642, 1054, 1056-1 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи; судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів (дослідження обґрунтованості, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, установлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, установленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
 
п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. 

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-2315цс16
 
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Згідно із частинами першою, другою статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

За змістом частини першої статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. 

Згідно із частиною третьою статті 653 ЦК України в разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Отже, якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури, то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури. 

У справі, яка переглядається, така процедура передбачена умовами пунктами 2.7, 2.7.1, 2.7.2, 7.1, 7.2 кредитного договору.

За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 24 березня 2008 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

У разі підвищення банком процентної ставки з’ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155, рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.

Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім’ї за умови пред’явлення ними документа, що посвідчує особу. 

З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. 

Проте у справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою ті обставини, що повідомлення банку про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором не було надіслано в передбачений цим договором спосіб (пункт 7.2 кредитного договору); позивач не отримував цього повідомлення; збільшення розміру процентної ставки відбулося не у строк та спосіб, передбачені кредитним договором, оскільки відповідний документ про внесення змін до договору (додаткову угоду) боржнику банк не надсилав, отже, сторони його не підписували, як це передбачено умовами пунктів 2.7.1, 7.1 кредитного договору.

Крім того, у справі, яка переглядається, рішення банку, на підставі якого збільшено розмір процентної ставки та на яке здійснюють посилання суди (рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року), передбачає збільшення в односторонньому порядку процентної ставки до рівня 20 % річних за кредитними договорами на купівлю автотранспорту.

Однак суди в цій справі не надали оцінки наведеному факту, не звернули уваги на те, що за спірним кредитним договором кредит надано позивачу на здійснення розрахунків за договором про участь у фонді фінансування будівництва (пункт 1.2 кредитного договору). 

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2315цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D2E977F0531AED92C2258099002F43DB

1 пользователю пользователю нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ВСУ указал, что для повышения процентной ставки, до вступления в силу изменений в законодательство запрещающих односторонний порядок, необходимо надлежащее уведомление заемщика. При этом в соответствии с законодательством о защите прав потребителей заемщику уведомление нужно не только было направить, но и обязательно получить подтверждение о его получении заемщиком. Помимо этого соответствующее увеличение процентной ставки должно быть обосновано.

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Правові позиції щодо необхідності звільнення споживачів від сплати судового збору викладено в таких ухвалах Вищого спецiалiзованого суду України з розгляду цивiльних та криминальних справ:
      - від 01 березня 2017 року у справі № 465/4917/15-ц, ЄДРСР № 65066936,
      - від 22 лютого 2017 року у справі № 753/16764/16-ц, ЄДРСР № 65038924,
      - від 15 лютого 2017 року у справі № 522/7388/16-ц, ЄДРСР № 65038773,
      - від 15 лютого 2017 року у справі № 739/16734/15-ц, ЄДРСР № 65009198,
      - від 08 лютого 2017 року у справі № 760/285/16-ц, ЄДРСР № 64855821,
      - від 01 лютого 2017 року у справі № 404/6390/15-ц, ЄДРСР № 64739928,
      - від 21 грудня 2016 року у справі № 470/264/16-ц, ЄДРСР № 63583267,
      - від 21 грудня 2016 року у справі № 756/5020/16-ц, ЄДРСР № 63715829,
      - від 14 грудня 2016 року у справі № 755/5357/16-ц, ЄДРСР № 63511537,
      - від 07 грудня 2016 року у справі № 705/1121/15-ц, ЄДРСР № 63511213,
      - від 23 листопада 2016 року у справі № 761/38395/14-ц, ЄДРСР № 62960589,
      - від 16 листопада 2016 року у справі № 310/2636/16-ц, ЄДРСР № 62881167,
      - від 16 листопада 2016 року у справі № 761/23294/15-ц, ЄДРСР № 62849071,
      - від 16 листопада 2016 року у справі № 757/8774/15-ц, ЄДРСР № 63049591,
      - від 16 листопада 2016 року у справі № 362/5568/15-ц, ЄДРСР № 62787780,
      - від 09 листопада 2016 року у справі № 761/38469/15-ц, ЄДРСР № 62754415,
      - від 02 листопада 2016 року у справі № 565/931/15-ц, ЄДРСР № 62662351,
      - від 02 листопада 2016 року у справі № 565/183/16-ц, ЄДРСР № 62524555,
      - від 02 листопада 2016 року у справі № 522/1423/16-ц, ЄДРСР № 62524789,
      - від 02 листопада 2016 року у справі № 755/16234/15-ц, ЄДРСР № 62524791,
      - від 26 жовтня 2016 року у справі № 752/1663/16-ц, ЄДРСР № 62524728,
      - від 26 жовтня 2016 року у справі № 208/1109/15-ц, ЄДРСР № 62524532,
      - від 19 жовтня 2016 року у справі № 758/8916/15-ц, ЄДРСР № 62202025,
      - від 19 жовтня 2016 року у справі № 757/29939/14-ц, ЄДРСР № 62136645,
      - від 05 жовтня 2016 року у справі № 401/3274/15-ц, ЄДРСР № 62319259,
      - від 05 жовтня 2016 року у справі № 522/627/16-ц, ЄДРСР № 61905929,
      - від 28 вересня 2016 року у справі № 565/1606/15-ц, ЄДРСР № 61922130,
      - від 28 вересня 2016 року у справі № 565/1640/15-ц, ЄДРСР № 61830402,
      - від 21 вересня 2016 року у справі № 342/1094/15-ц, ЄДРСР № 61690155,
      - від 21 вересня 2016 року у справі № 289/1895/15-ц, ЄДРСР № 61558985,
      - від 21 вересня 2016 року у справі № 325/1728/15-ц, ЄДРСР № 61559005,
      - від 21 вересня 2016 року у справі № 752/7597/15-ц, ЄДРСР № 61494909,
      - від 14 вересня 2016 року у справі № 759/18939/15-ц, ЄДРСР № 61426127,
      - від 14 вересня 2016 року у справі № 565/1061/15-ц, ЄДРСР № 61398588,
      - від 14 вересня 2016 року у справі № 565/34/16-ц, ЄДРСР № 61387042,
      - від 09 вересня 2016 року у справі № 753/16296/14, ЄДРСР № 61197556,
      - від 07 вересня 2016 року у справі № 565/1617/15-ц, ЄДРСР № 61205518,
      - від 27 липня 2016 року у справі № 398/1672/15-ц, ЄДРСР № 59350852,
      - від 20 липня 2016 року у справі № 565/559/15-ц, ЄДРСР № 59141887,
      - від 06 липня 2016 року у справі № 344/15371/15-ц, ЄДРСР № 58850785,
      - від 22 червня 2016 року у справі № 289/95/16-ц, ЄДРСР № 58763623,
      - від 15 червня 2016 року у справі № 521/12056/15-ц, ЄДРСР № 58489512,
      - від 08 червня 2016 року у справі № 524/3876/15-ц, ЄДРСР № 58400019,
      - від 25 травня 2016 року у справі № 520/16633/14-ц, ЄДРСР № 58045384, 
      - від 18 травня 2016 року у справі № 405/7915/15-ц, ЄДРСР № 58045164, 
      - від 18 травня 2016 року у справі № 565/1557/15-ц, ЄДРСР № 57871292, 
      - від 27 квітня 2016 року у справі № 756/13114/15-ц, ЄДРСР № 57616538,
      - від 27 квітня 2016 року у справі № 753/22632/15-ц, ЄДРСР № 57462898.
      За цю добірку велика подяка форумчанину 0720.
      У разі наявності нових ухвал прошу доповнювати у цій темі.
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Ухвала
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 жовтня 2016 року м. Київ
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
      головуючого Луспеника Д.Д.,
      суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В., 
      Хопти С.Ф., Штелик С.П.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «БТА Банк» про стягнення боргу за договором банківського рахунку, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «БТА Банк» на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 8 квітня 2014 року між нею та публічним акціонерним товариством «БТА Банк» (далі - ПАТ «БТА Банк») укладено договір № 82774 банківського поточного рахунку фізичної особи, відповідно до якого банк відкрив поточний (картковий) рахунок у валюті долар США (USD) з метою комплексного обслуговування клієнта відповідно до умов цього договору та тарифів «Моя картка».
      ОСОБА_3 поповнила рахунок, однак 19 березня 2015 року виявлено списання з її карткового рахунку у розмірі 4 500 Євро. 19 березня 2015 року у телефонному режимі та 20 березня 2015 року письмовою заявою про спірну трансакцію вона поінформувала банк, а саме: про зникнення грошових коштів з її банківського рахунку.
      Листом від 15 червня 2015 року банк повідомив про те, що на підставі її заяви ініційовано перевірку про спірні трансакції по картці позивача, які здійснені 14, 15, 17 березня 2015 року в країні Іспанія на загальну суму 4 500 Євро. Зазначає, що в країні Іспанія вона в той момент не перебувала, картку нікому не передавала.
      Під час службового розслідування банк з'ясував, що 19 березня 2015 року в процесі моніторингу клієнтських операцій відділом клієнтської підтримки банку виявлено операцію по картці у торговельній точці та проведено з нею телефонну розмову, під час якої легітимність зазначеної операції не була підтверджена, а також встановлено несанкціоноване списання грошових коштів з її рахунку на загальну суму 4 500 Євро, після чого картку заблоковано. Дані про зазначені операції внесено до бази даних щодо шахрайств з платіжними картками, а картку внесено до міжнародного електронного стоп-списку.
      У той же час банк відмовив їй у поверненні грошових коштів з посиланням на несвоєчасне повідомлення банку про шахрайські дії з її карткою.
      Позивач повідомив банк одразу як йому стало відомо про зникнення грошових коштів з рахунку. Окрім того, відповідно до п. 3.1.9 Правил здійснення операцій за картковими рахунками, відкритими фізичними особами у ПАТ «БТА Банк», у разі підозри в незаконному використанні картки, не пізніше 5-ти робочих днів клієнт повинен повідомити про це банк, що і зроблено ОСОБА_3
      Листом від 6 травня 2015 року банк повідомив, що на підставі її заяви ініційовано перевірку, претензійну роботу, згідно з Правилами міжнародної платіжної системи VISA, виставлено претензію банку - еквайру Ibercaja Banco S.A., Zaragoza, Spain, з вимогою щодо повернення зазначеної суми коштів.
      Враховуючи те, що банк відмовив їй в поверненні грошових коштів, просила позов задовольнити.
      Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року, позов задоволено.
      Стягнуто з ПАТ «БТА Банк» на користь ОСОБА_3 за договором від 8 квітня 2014 року № 82774 банківського поточного (карткового) рахунку фізичної особи 4 500 євро, що дорівнює 110 025 грн 20 коп. на час подання позовної заяви. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      У поданій касаційній скарзі ПАТ «БТА Банк» просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
      Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
      У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
      Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.
      Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що ОСОБА_3 виконала всі необхідні дії щодо своєчасного повідомлення банку про зникнення коштів з рахунку у країні Іспанія, у якій на той момент не перебувала, а тому з банка підлягають стягненню спірні кошти.
      Колегія суддів вважає, що такі висновки є правильними, ґрунтуються на нормах матеріального права та узгоджуються з нормами процесуального права.
      Судами установлено, що 8 квітня 2014 року між ОСОБА_3 та ПАТ «БТА Банк» укладено договір банківського поточного рахунку фізичної особи, по якому банк відкрив поточний (картковий) рахунок № НОМЕР_1 в валюті доларах США (USD) з метою комплексного обслуговування клієнта, відповідно до умов цього договору та тарифів «Моя картка».
      19 березня 2015 року в процесі моніторингу клієнтських операцій відділом клієнтської підтримки банку було виявлено операцію по картці у торгівельній точці «SOTRIS» MAROUSI (банк-еквайр Eurobank Ergasias S.A, Греція) з кодом відмови «915» (недостатньо коштів на рахунку) та проведено з ОСОБА_3 телефонну розмову, під час якої легітимність зазначеної операції не була підтверджена, а також встановлено несанкціоноване списання грошових коштів з її рахунку на загальну суму 4 500 Євро, після чого картку заблоковано.
      20 березня 2015 року ОСОБА_3 подала заяву про спірну трансакцію, в якій просила провести розслідування стосовно ситуації, яка виникла у період з 14 березня 2015 року по 17 березня 2015 року про здійсненні операції по картці на загальну суму 4 500 Євро в торговій точці PELUQUERIA, LAS ROZAS DE, ES, яка розташована за адресою LAS ROZAS DE, ES. Заявлена сума нею не була оплачена, але згідно виписки на 20 березня 2015 року кошти списані з її карткового рахунку.
      На підставі заяви позивача ініційовано претензійну роботу в платіжній системі VISA та виставлено претензію банку-еквайру з вимогою повернення списаних коштів (операція «чарджбек») за кодом «81» (шахрайство). Проте, виставлену банком претензію опротестовано (репрезентовано) банком-еквайром з наданням отриманих від торговельного підприємства PELUQUERIA, LAS ROZAS DE, ES (Іспанія) (яке обслуговується еквайром) копій документів та операційних даних за всіма спірними трансакціями. На додатковий запит банку отримано від VISA підтвердження правомірності дій банка-еквайра.
      Згідно зі ст. 55 Закону «Про банки та банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами між клієнтом та банком. Банк зобов'язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів клієнта банку.
      Відповідно до Правил здійснення операцій за картковими рахунками, відкритими фізичним особам у ПАТ «БТА БАНК», у разі втрати або крадіжки карток, підозрі в незаконному використанні картки, при необхідності заблокувати додаткову картку держателі зобов'язані вжити наступних заходів:
      - негайно повідомити про це банк за телефоном (044) 495-65-61, 0-800-30-45-45 та надати інформацію: ім'я, прізвище, номер картки та пароль, зазначений в заяві-анкеті;
      - не пізніше 5 (п'яти) робочих днів після усного повідомлення звернутися до банку з клопотанням про випуск нових ПК у зв'язку з їх втратою/крадіжкою/компрометацією ПК, шляхом безпосереднього подання до банку письмової заяви.
      Згідно із п. 6 розділу VI Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 5 листопада 2014 року № 705, до моменту повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк.
      Відповідно до ст. 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунку банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.
      Згідно із п. 37.2 ст. 37 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі ініціації неналежного переказу з рахунка неналежного платника з вини ініціатора переказу, що не є платником, емітент зобов'язаний переказати на рахунок неналежного платника відповідну суму грошей за рахунок власних коштів, а також сплатити неналежному платнику пеню в розмірі 0,1 відсотка суми неналежного переказу за кожний день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, якщо більший розмір пені не обумовлений договором між ними.
      Відповідно до пунктів 6.7, 6.8 Положення «Про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року № 223 банк у разі здійснення недозволеної або некоректно виконаної платіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.
      Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у даній справі № 6-71цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.
      Представник банку повідомив, що кошти з платіжної картки зняті 14, 15, 17 березня 2015 року в країні Іспанія, 20 березня 2015 року картка заблокована в країні Греція, при цьому, ОСОБА_3 своєчасно повідомила банк про спірну трансакцію, а строк у п'ять днів для звернення до банку встановлюється виключно для випуску платіжної картки у зв'язку із втратою/крадіжкою/компрометацією, а тому правильним є висновок судів про наявність підстав для задоволення позову.
      Доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
      Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Оскільки судом повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, ухвалено законні й обґрунтовані рішення, подану касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані рішення залишити без змін.
      Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
      у х в а л и л а:
      Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «БТА Банк» відхилити.
      Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року залишити без змін.
      Ухвала оскарженню не підлягає.
      Головуючий Д.Д. Луспеник
      Судді: В.І. Журавель
      О.В. Закропивний
      С.Ф. Хопта
      С.П. Штелик
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/62692935
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І., 
      Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про повернення депозитного вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит») про повернення депозитного вкладу. 
      Позивач зазначав, що 26 січня 2015 року між ним та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» було укладено договір про банківський строковий вклад (депозит) «Блискуча сімка» в доларах США (далі – договір банківського вкладу), за умовами якого він передав банку 5 тис. доларів США строком до 27 квітня 2015 року зі сплатою процентів у розмірі ставок за різні періоди, передбачені вказаним договором. 
      Посилаючись на те, що після закінчення дії договору банківського вкладу позивач неодноразово звертався до відповідача із заявами про повернення коштів та нарахованих процентів, проте відповідач не виконав своїх зобов'язань у повному обсязі, позивач просив стягнути з відповідача: 5 тис. доларів США вкладу; 108 доларів США 22 центи процентів з урахуванням 10 % за останньою чинною ставкою наступного після 27 квітня 2015 року дня; 32 долари США 47 центів – 3 % річних; 11 тис. 850 доларів США пені за прострочення зобов’язання на підставі статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»; 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. 
      Шевченківський районний суд м. Києва заочним рішенням від 15 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» на користь ОСОБА_1 5 тис. 140 доларів США 69 центів. У задоволенні іншої частини позовних вимог суд відмовив. 
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 січня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. 
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення пені та ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення пені з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 549–552, 611, 624 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копію постанови Верховного Суду України від 1 червня 2016 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
       Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26 січня 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 укладено договір банківського вкладу, відповідно до якого банк прийняв від позивача на депозитний рахунок кошти в розмірі 5 тис. доларів США строком до 27 квітня 2015 року з виплатою процентів за різні періоди.
      27 та 28 квітня 2015 року ОСОБА_1 звертався до установи банку з вимогами про повернення банківського вкладу та сплату нарахованих процентів, однак відповідач коштів не повернув. 
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що правових підстав для стягнення з банку пені відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» немає, оскільки після укладення договорів банківського вкладу між банком і позивачем виникли зобов’язальні відносини, що регулюються нормами зобов’язального права та положеннями цих договорів, якими нарахування та стягнення такої пені не передбачено. 
      Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 1 червня 2016 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. 
      Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 1 червня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
      Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).
      За положеннями статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що після закінчення строку дії договору банківського вкладу, укладеного 26 січня 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1, позивач 27 та 28 квітня 2015 року звертався до установи банку з вимогою про повернення банківського вкладу та сплату нарахованих процентів, які банк вкладнику не повернув. 
      За пунктом 4.1 вказаного договору банківського вкладу у випадку невиконання або неналежного виконання умов цього договору сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України.
      Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.
      За положеннями статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач – це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб; послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; виконавець – це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги.
      Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
      Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
      Аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
      Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 1 червня 2016 року, наданій заявником для порівняння. 
      У справі, яка переглядається, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення з відповідача пені на підставі статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», суди безпідставно не застосували вказану норму матеріального права до спірних правовідносин, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення вимог про стягнення пені.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову.
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
       
      п о с т а н о в и л а :
       
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 липня 2015 року в частині вирішення вимог про стягнення пені скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
       
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Я.М. Романюк 
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-2128цс16
       
      За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).
      За положеннями статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що після закінчення строку дії договору банківського вкладу, укладеного 26 січня 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та фізичною особою, позивач 27 та 28 квітня 2015 року звертався до установи банку з вимогою про повернення банківського вкладу та сплату нарахованих процентів, які банк вкладнику не повернув. 
      За пунктом 4.1 вказаного договору банківського вкладу у випадку невиконання або неналежного виконання умов цього договору сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України.
      Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
      Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.
      За положеннями статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач – це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб; послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; виконавець – це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги.
      Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
      Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
      Аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 13 березня 2017 року № 6-2128цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/88CCB9A0528C668DC22580ED002A8E2B
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М., 
      суддів: Берднік І.С., 
      Гуменюка В.І., Ємця А.А.,
      Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П.,
      Охрімчук Л.І.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа – управління Держземагентства у Макарівському районі Київської області, про визнання недійсними державних актів на землю та договорів купівлі-продажу за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, 
      в с т а н о в и л и :
      У лютому 2014 року прокурор Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що в ході перевірки додержання вимог земельного законодавства було встановлено, що на підставі рішень Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та від 2 червня 2001 року НОМЕР_2 ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 12 вересня , 20 листопада та 26 листопада 2001 року отримали державні акти на право приватної власності на землю. 
      Прокурор зазначав, що підставою для видачі державних актів на право приватної власності на землю є проект відведення земельної ділянки та рішення відповідної ради, однак згідно з інформацією архівного відділу Макарівської районної державної адміністрації Київської області (далі – Макарівська РДА) від 5 лютого 2014 року за НОМЕР_3 серед протоколів та рішень Копилівської сільської ради відсутні як протоколи, так і рішення, датовані 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року НОМЕР_2. 
      Згідно з інформацією управління Держземагентства у Макарівському районі Київської області від 7 лютого 2014 року за НОМЕР_4 документація із землеустрою щодо складання державних актів на ім’я ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 в архіві управління не обліковується, що дає підстави вважати, що відведення спірних земельних ділянко відбувалося без розробки документації із землеустрою. 
      Таким чином, прокурор вважав, що державні акти на право власності на землю видані вказаним особам безпідставно та з порушенням вимог статей 9, 17, 22 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а тому підлягають визнанню недійсними. 
      Прокурор також встановив, що на підставі договорів купівлі-продажу від 23 листопада 2006 року за НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 та від 18 листопада 2006 року за НОМЕР_9 та НОМЕР_10 право власності на земельні ділянки набув відповідач ОСОБА_7, якому в подальшому були видані державні акти на право власності на земельну ділянку загальною площею S_1. 
      Оскільки незаконним оформленням права власності на спірні земельні ділянки порушено інтереси держави у сфері забезпечення законності при відведенні земельних ділянок органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також безпосереднє право органу місцевого самоврядування розпоряджатися земельними ділянками, то прокурор Макарівського району просив для відновлення становища, яке існувало раніше, указані вище договори купівлі-продажу визнати недійсними з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 спірні земельні ділянки загальною площею S_1, вартістю 182 428 грн., що знаходяться на території Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, на користь держави відповідно до вимог статей 321, 387, 388, 396 цього Кодексу. 
      Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 25 листопада 2014 року позов задоволено частково, визнано недійсними державні акти на право власності на землю, видані відповідачам ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 12 вересня, 20 листопада та 26 листопада 2011 року, та витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_7 зазначені спірні земельні ділянки загальною площею S_1, вартістю 182 428 грн., що знаходяться на території Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, на користь держави. У задоволенні решти позову відмовлено. 
      Рішенням апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення у справі про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора Макарівського району Київської області в інтересах держави в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області про визнання недійсними державних актів на землю та договорів купівлі-продажу. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено, рішення апеляційного суду Київської області від 27 квітня 2016 року залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій у справі та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267, 388 ЦК України.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – Халанчук О.С. на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява задоволенню не підлягає.
      Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      Суди встановили, що на підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та від 2 червня 2001 року НОМЕР_2 відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 12 вересня, 20 листопада та 26 листопада 2001 року отримали державні акти на право приватної власності на землю. 
      На підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 11 травня 2001 року НОМЕР_1: ОСОБА_1 12 вересня 2001 року одержала державний акт на прав приватної власності на землю площею S_2, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_3, та для ведення особистого селянського господарства S_4, на території Копилівської сільської ради; 
      20 листопада 2001 року ОСОБА_4 одержала державний акт на право приватної власності на землю площею S_5, з них для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_6, та для ведення особистого селянського господарства S_7, на території Копилівської сільської ради; 
      20 листопада 2001 року ОСОБА_5 одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_8, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_9, та для ведення особистого селянського господарства S_10, на території Копилівської сільської ради.
      На підставі рішення Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області від 2 червня 2001 року НОМЕР_2: ОСОБА_6 12 вересня 2001 року одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_11, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_12, та для ведення особистого селянського господарства S_13, на території Копилівської сільської ради; 
      12 вересня 2001 року ОСОБА_2 одержала державний акт на землю площею S_14, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_15, та для ведення особистого селянського господарства S_16, на території Копилівської сільської ради;
      26 листопада 2001 року ОСОБА_3 одержав державний акт на право приватної власності на землю площею S_17, з яких для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд S_18, та для ведення особистого селянського господарства S_19, на території Копилівської сільської ради.
      Установлено, що згідно з інформацією архівного відділу Макарівської РДА від 5 лютого 2014 року серед протоколів та рішень Копилівської сільської ради відсутні як протоколи, так і рішення, датовані 11 травня 2001 року НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року НОМЕР_2. 
      Відповідно до інформації Управління Держземагентства в Макарівському районі Київської області від 7 лютого 2014 року документація із землеустрою щодо складання державних актів на ім’я ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в архіві управління не обліковується, що дає підстави вважати, що відведення спірних земельних ділянок відбувалося без розробки документації із землеустрою. 
      На підставі договорів купівлі-продажу від 23 листопада 2006 року за НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 та від 18 листопада 2006 року за НОМЕР_9 та НОМЕР_10 право власності на земельні ділянки набув відповідач ОСОБА_7, якому в подальшому 27 грудня 2006 року видані державні акти на право власності на вказані земельні ділянки : серії ЯГ НОМЕР_11 на земельну ділянку площею S_20, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_12, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за НОМЕР_13; серії ЯГ НОМЕР_14 від 27 грудня 2006 року на земельну ділянку площею S_21, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером НОМЕР_15, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_16; серії ЯГ НОМЕР_17 на земельну ділянку площею S_22 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель з кадастровим номером НОМЕР_18, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_19; серії ЯГ НОМЕР_20 на земельну ділянку площею S_23 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель з кадастровим номером НОМЕР_21, зареєстрований у Книзі записів за НОМЕР_16. 
      Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірні земельні ділянки, які були надані відповідно до неіснуючих рішень від 11 травня 2001 року за НОМЕР_1 та 2 червня 2001 року за НОМЕР_2, вибули з власності держави з порушенням вимог чинного законодавства, тому наявні усі правові підстави для визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування їх з незаконного володіння відповідачів на користь держави. Окрім того, виходячи з приписів Закону України № 4176 від 20 грудня 2011 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» на день звернення прокуратури Макарівського району до суду строк позовної давності не сплив, оскільки протягом трьох років з дня набрання чинності зазначеного Закону особа має право звернутися до суду з позовом.
      Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, не взяв до уваги доводів позивача про те, що про порушення земельного законодавства органам прокуратури стало відомо в ході перевірки додержання вимог земельного законодавства, оскільки суд першої інстанції не повно встановив фактичні обставини справи, не з’ясував, з якого часу Копилівській сільській раді Макарівського району Київської області стало відомо про порушене право; не звернув уваги, що висновки перевірки, проведеної прокуратурою, на підставі яких заявлено позов, у матеріалах справи відсутні. Окрім того, згідно з державними актами на право приватної власності на земельні ділянки перші власники, відповідачі у справі, отримали їх у вересні та листопаді 2001 року, зареєстровані в Книзі записів за підписом голови Копилівської сільської ради ОСОБА_9 та відповідно скріплені печаткою цієї ж ради, а тому обґрунтованим є висновок про виникнення права прокурора на пред’явлення позову у вересні 2001 року, коли Копилівській сільській раді, в інтересах якої заявлено позов, стало відомо про відчуження спірних земельних ділянок, отже, строк позовної давності за цими вимогами сплив у вересні 2004 року. 
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
      - від 13 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» про спірні рішення дізналися лише у 2014 році, після проведення прокуратурою перевірки законності виділення земельних ділянок та пред’явлення прокурором позову до суду. Даних про те, що спірне питання узгоджувалося або обговорювалося з указаними особами не надано та відсутні докази про направлення їм копій рішень органів місцевого самоврядування. Відсутні докази узгодження питання виділення земельних ділянок з державним підприємством;
      - від 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що судом першої інстанції встановлено обізнаність позивача про порушення свого права у грудні 2014 року, коли отримав кореспонденцію про розгляд апеляційної скарги у справі про позбавлення його права користування спірною квартирою та виселення. Доводи про те, що інформацію про власника квартири і підстави її придбання з моменту повноліття позивач мав можливість отримати при наявності бажання, не оспорюються позивачем, однак у цьому в нього не було потреби, потреба виникла у зв’язку зі зверненням його матері до суду про позбавлення його прав на спірну квартиру, саме тоді він і дізнався про порушення його прав;
      - від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_10 відбулася з порушенням встановленого законом порядку вилучення земель лісового фонду і зміною її цільового призначення, без згоди на її вилучення землекористувача земельної ділянки ДП «Миколаївське лісове господарство», а тому вона не мала права відчужувати її ОСОБА_11 Оскільки Миколаївська обласна державна адміністрація та ДП «Миколаївське лісове господарство» про спірні рішення дізналися лише у 2014 році, після проведення прокуратурою перевірки законності виділення земельних ділянок та пред’явлення прокурором позову до суду, тому доводи щодо пропуску строку позовної давності є безпідставними;
      - від 20 липня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що оскільки при прийнятті рішення щодо виділення земельної ділянки прокуратурі було відомо у 2011 році, апеляційний суд правильно зазначив, що позивач дотримався строку позовної давності, оскільки лист директора КП «Святошинське лісопаркове господарство» про використання спірної земельної ділянки не за призначенням направлений прокурору в листопаді 2014 року, проведення відповідної прокурорської перевірки відбувалося в травні 2014 року, а до суду з цим позовом прокурор звернувся у червні 2015 року;
      - від 12 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції відхилив доводи касаційних скарг щодо застосування строків позовної давності, з огляду на те, що порушення вимог закону надання земельної ділянки ОСОБА_12 позивач дізнався в результаті розслідування кримінальної справи за фактом підробки документів, яку порушено слідчим Дергачівського РО ГУ МВС України у Харківській області 17 листопада 2011 року та після отримання висновку експерта від 13 лютого 2013 року про встановлення підробки підпису ОСОБА_13 щодо погодження меж суміжних земельних ділянок.
      У наданому для порівняння рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що згідно частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, встановивши, що позивач не лише прокурор, а і Кабінет Міністрів України, Київська обласна державна адміністрація, Головне управління Держкомзему України, які дізнались про своє порушене право 23 травня 2012 року, суд дійшов висновку, що строк позовної давності не було пропущено.
      У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що на момент прийняття рішення та ознайомлення з його змістом прокурору не могло стати відомо про створення ОКЖК «Харчомашовець» з грубим порушенням чинного на той час законодавства, що в свою чергу спричинило порушення прав на землю громади міста Києва. Оскільки прокуратура була позбавлена можливості перевірити законність створення ОКЖК «Харчомашовець» в момент ухвалення спірного рішення та ознайомлення з його змістом, початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваного рішення, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт створення ОКЖК «Харчомашовець» з порушенням положень чинного законодавства.
      У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року суд виходив з того, що відмова касаційного суду в задоволенні позовних вимог прокурора у зв’язку з пропуском строку позовної давності є безпідставною, оскільки прокурор і позивачі не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а отже, сама по собі обізнаність прокурора та Фонду про наявність оспорюваних правочинів не може бути підставою для висновку про пропуск строку позовної давності та необхідність застосування положень статті 267 ЦК України.
      У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року суд виходив з того, що територіальна громада міста Одеси, як власник спірного об’єкта нерухомості делегує Одеській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. З огляду на те, що спірний об’єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади поза її волею, Вищий господарський суд України у справі, яка розглядається, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України. При цьому суд правомірно виходив з того, що положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України не застосовується. 
      У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 2 листопада 2016 року суд виходив з того, що у постанові від 16 жовтня 2014 року Вищий господарський суд України визнав укладені між сторонами договори дарування і купівлі-продажу удаваними правочинами і визнав їх недійсними. Водночас суд установив факт, що Одеська міська рада вийшла за межі визначених законом повноважень, та скасував пункт 13 її рішення від 14 квітня 2010 року. Таким чином, здійснення Одеською міською радою права власності, зокрема розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади. З огляду на те, що спірний об’єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади міста Одеси поза її волею, обґрунтованим є висновок про те, що пред’явлення прокурором позову до добросовісного набувача про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону.
      За таких обставин, порівняння наданих заявником судових рішень, на які він посилається на обґрунтування своїх вимог, із судовим рішенням, яке переглядається, не дають підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими фактичними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах ухвалив різні за змістом судові рішення, або що його висновки не відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, тому вважати заяву обґрунтованою немає підстав.
      Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и :
      У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України відмовити.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок 
      В.І. Гуменюк Н.П. Лященко 
      А.А. Ємець Л.І. Охрімчук
      Постанова від 13 березня 2017 року № 6-80цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/321CAB7D5F19CD04C22580EC00371371
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до обласного комунального підприємства «Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У травні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до обласного комунального підприємства «Дніпродзержинське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради (далі – ОКП «Дніпродзержинське БТІ») про стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що з 4 січня 2011 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 працювала на посаді архіваріуса в ОКП «Дніпродзержинське БТІ» та була звільнена з посади за власним бажанням, проте при звільненні її не було повідомлено про нараховані суми, належні їй до виплати. На її звернення відповідач таку інформацію не надавав. 6 травня 2014 року з довідки державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Дніпропетровська їй стало відомо про її доходи за 2013 рік і виявилося, що заробітна плата з невідомих їй причин у 2013 році щоквартально зменшувалась, хоч посада, яку вона займала, залишалася незмінною та жодних повідомлень про зміну умов праці та зменшення належної їй заробітної плати вона не отримувала. Крім того, отримуючи заробітну плату у 2013 році, вона помітила її зменшення порівняно з 2012 роком, однак на її звернення до керівництва жодних роз’яснень надано не було. 
      За таких обставин ОСОБА_1 вважала, що відповідач недораховував та не виплатив належну їй заробітну плату в розмірі 7 829 грн. 31 коп. 
      У зв’язку з тим, що при звільненні з нею не було проведено повного розрахунку, ОСОБА_1 просила стягнути на свою користь суму середнього заробітку за час затримки виплати належної їй заробітної плати у розмірі 76 759 грн. 50 коп.
      Оскільки на час звільнення за власним бажанням їй не було відомо про порушення законодавства про працю з боку відповідача, про які вона дізналася лише у травні 2014 року, позивачка вважала, що вона підлягає звільненню на підставі частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), тому в силу статті 44 КЗпП України просила стягнути з відповідача на свою користь вихідну допомогу в розмірі 7 226 грн. 97 коп. з розрахунку її посадового окладу у третьому кварталі 2012 року. 
      Крім того, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача 10 000 грн. на відшкодування моральної шкоди. 
      Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. 
      Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2015 року зазначене судове рішення скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково : стягнуто з ОКП «Дніпродзержинське БТІ» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за період з 1 січня до ІНФОРМАЦІЯ_1 в сумі 4 347 грн. 2 коп. та середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати за період з 16 жовтня 2013 року до 25 грудня 2015 року в сумі 18 464 грн. 12 коп. без утримання прибуткового податку та інших обов’язкових платежів, 300 грн. на відшкодування моральної шкоди та витрати за проведення експертизи в розмірі 2 949 грн. 12 коп. 
      У решті позову відмовлено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2015 року залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, а рішення суду апеляційної інстанції змінити в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати та стягнути з нього на її користь 62 861, 32 грн., посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 117 КЗпП України.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у задоволенні заяви слід відмовити з огляду на таке.
      Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      Суди встановили, що згідно з наказом від 4 січня 2011 року НОМЕР_1 ОСОБА_1 прийнято на посаду архіваріуса ОКП «Дніпродзержинське БТІ» з окладом згідно зі штатним розписом. 
      14 жовтня 2013 року ОСОБА_1 подала заяву про звільнення за власним бажанням з ІНФОРМАЦІЯ_1 у зв’язку з переїздом на нове місце проживання. 
      Наказом від ІНФОРМАЦІЯ_2 НОМЕР_2 ОСОБА_1 звільнено з посади архіваріуса за власним бажанням та проведено остаточний розрахунок. 
      ОСОБА_1 не заперечувала та не оспорювала нарахування та виплату їй заробітної плати у період за 2011-2012 роки з окладом згідно зі штатним розписом. Разом з тим ОСОБА_1 вважала, що відповідач безпідставно занизив розмір її заробітної плати за 2013 рік. 
      Відповідно до штатного розпису ОКП «Дніпродзержинське БТІ» від 24 грудня 2012 року місячний оклад архіваріуса з 2 січня 2013 року складав 2 374 грн. 29 коп., який зберігався протягом січня - вересня 2013 року. 
      Згідно з наказом від 31 січня 2013 року НОМЕР_3 на підприємстві з 1 лютого 2013 року (строком на 6 місяців) було зменшено розмір заробітної плати працівників у зв’язку з тяжким фінансово-економічним станом та зниженням об’ємів виконуваних робіт і послуг, але на порушення вимог частини третьої статті 32, статті 103 КЗпП України, статті 29 Закону України «Про оплату праці» ОСОБА_1 не була ознайомлена з цим наказом. 
      Відповідно до наказу від 28 лютого 2013 року НОМЕР_4 з 1 травня 2013 року на підприємстві було встановлено неповний робочий день – режим неповного робочого часу, введено 20-годинний робочий тиждень до подолання фінансових труднощів для працівників підприємства з оплатою пропорційно до відпрацьованого часу. З цим наказом повинні бути ознайомлені всі працівники підприємства, що зазначено в самому наказі та вимагає норма частини третьої статті 32 КЗпП України, але на порушення вимог як самого наказу, так і зазначених норм трудового права відповідач не ознайомив позивачку з наказом від 28 лютого 2013 року НОМЕР_4. 
      Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції виходив з того, що з наказом директора ОКП «Дніпродзержинське БТІ» від 28 лютого 2013 року позивачку було ознайомлено у встановленому законом порядку. У зв’язку з тим, що ОСОБА_1 була звільнена із займаної посади у ОКП «Дніпродзержинське БТІ» на підставі її особистої заяви в порядку, передбаченому статтею 38 КЗпП України, а ця підстава звільнення згідно з положеннями статті 44 цього Кодексу не передбачає виплати вихідної допомоги, у задоволенні позовних вимог про стягнення вихідної допомоги ОСОБА_1 відмовлено. 
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що у ОКП «Дніпродзержинське БТІ» не було правових підстав для нарахування та виплати ОСОБА_1 заробітної плати, яка не відповідає встановленій згідно зі штатним розписом та відпрацьованим нею часом, тому підлягає стягненню заборгованість із заробітної плати за період з 1 січня по 15 жовтня 2013 року в сумі 4 347 грн. 02 коп. Оскільки зазначена сума не була виплачена позивачці при її звільненні ІНФОРМАЦІЯ_1, в силу вимог статей 116, 117 КЗпП України з відповідача підлягає стягненню на користь позивачки середній заробіток за час затримки до дня фактичного розрахунку (ухвалення рішення у справі), тобто за період із 16 жовтня 2013 року до 25 грудня 2015 року в сумі 18 464 грн. 12 коп., обчислення якої апеляційний суд здійснив з урахуванням грошових сум, отриманих позивачкою за новими місцями її роботи після звільнення з ОКП «Дніпродзержинське БТІ», отже позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати частково задоволено. 
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2008 року, від 17 вересня та 9 листопада 2009 року, 3 грудня 2010 року, 25 січня 2012 року, 27 січня 2014 року, 9 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що частину третю статті 117 КЗпП України про зменшення компенсації за затримку розрахунку на суму заробітної плати, одержаної за новим місцем роботи, виключено Законом України від 20 грудня 2005 року № 3248-IV, тому висновки суду про відмову в частковому задоволенні позову про стягнення середньої заробітної плати за затримку розрахунку з посиланням на наявність у позивача заробітної плати за новим місцем роботи не відповідають вимогам закону. 
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 117 КЗпП України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
      У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша статті 117 КЗпП України).
      При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в статті 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору. 
      Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або в разі його відсутності в цей день – наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
      У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
      При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
      Отже, суд може зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, за таких умов: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, як належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв’язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.
      Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, помилково обчислив розмір виплат з урахуванням грошових сум, отриманих позивачкою за новими місцями її роботи після звільнення з ОКП «Дніпродзержинське БТІ», оскільки частину третю статті 117 КЗпП України, згідно з якою здійснювався такий розрахунок, було виключено на підставі Закону № 3248-IV.
      Разом з тим за змістом пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» у разі часткового задоволення позовних вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд визначає розмір такого відшкодування з урахуванням розміру спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
      Тобто застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду.
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що суди, стягуючи середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на користь позивачки в сумі 18 464 грн. 12 коп., при визначенні розміру цього відшкодування врахували розмір спірної суми та частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком і обґрунтовано застосували принцип співмірності та справедливості. 
      У справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, однак по суті правильно вирішили спір, задовольнивши позовні вимоги частково. Оскільки внаслідок ухвалення Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України власного рішення результат по суті спору не зміниться, то в задоволенні заяви слід відмовити.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
       
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-259цс17 
      Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
      У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша статті 117 КЗпП України).
      При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в статті 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору. 
      Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або в разі його відсутності в цей день – наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
      У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
      При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
      Отже, суд може зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, за таких умов: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, як належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв’язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.
      Разом з тим за змістом пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» у разі часткового задоволення позовних вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд визначає розмір такого відшкодування з урахуванням розміру спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
      Тобто застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду.
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 13 березня 2017 року № 6-259цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0ACFEF90C7B05CDCC22580EC0036F822