• ×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

      Only 75 emoticons maximum are allowed.

    ×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      9 серпня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків Національної академії медичних наук України», ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради про визнання дій лікаря-психіатра та документів незаконними за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив заборонити здійснювати нагляд та подальше надання психіатричної допомоги лікарем-психіатром ОСОБА_2 дитині ОСОБА_4, визнати незаконними дії цього лікаря щодо заведення амбулаторної картки хворого, огляду дитини та надання амбулаторної допомоги, скасувати медичну картку ОСОБА_4, визнати такою, що не відповідає дійсності виписку з історії хвороби НОМЕР_1 06 жовтня 2015 року відносно дитини ОСОБА_4, посилаючись на те, що дії лікаря-психіатра щодо заведення амбулаторної картки хворого, огляд дитини та надання амбулаторної допомоги без згоди батька та без повідомлення його як батька є такими, що порушують вимоги законодавства, зокрема статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» щодо правил надання психіатричної допомоги неповнолітнім дітям без згоди обох батьків, а також його особисті права та права дитини на їх спілкування.
      Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі; вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року залишено без змін. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року у відкритті касаційного провадження відмовлено.
      У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини другої статті 11 та частини першої статті 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судового рішення заявниця посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня, 29 лютого 2016 року, а також ухвали Верховного Суду України від 10 лютого, 10 листопада 2010 року, в яких, на її думку, зазначені норми права застосовані по-іншому.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Під час розгляду справи суди установили, що ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1. У свідоцтві про її народження батьками вказані ОСОБА_1 та ОСОБА_3.
      Між батьками ОСОБА_4 склалися неприязні стосунки.
      У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулася із заявою про проведення психіатричного огляду дитини до Державної установи «Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків НАМН України», де в поліклініці була прийнята лікарем-психіатром ОСОБА_2, яка здійснила консультативний огляд дитини ОСОБА_4 та завела на неї картку амбулаторного хворого НОМЕР_1 від 18 вересня 2015 року.
      06 жовтня 2015 року лікар-психіатр ОСОБА_2 провела повторний огляд малолітньої дитини ОСОБА_4 та надала виписку НОМЕР_1, у якій рекомендувала в тому числі «виключення психотравмуючого фактору (присутності батька)».
      24 листопада 2015 року відповідач - Інститут охорони здоров’я дітей та підлітків НАМН України звернувся до опікунської ради Адміністрації Дзержинського району Харківської міської ради з клопотанням про вирішення питання правомірності консультативного огляду дитини у зв’язку з відсутністю згоди батька, однак, доказів, що орган опіки вказане клопотання розглянув відповідно до вимог статей 11, 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», матеріали справи не містять.
      Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання дій лікаря незаконними, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що проведення медичного огляду малолітньої дитини з порушенням положень статті 12 Закону України «Про психіатричну допомогу» без згоди двох батьків призвело до порушення прав малолітньої особи на отримання психіатричної допомоги. 
      Разом з тим, ухвалюючи рішення про скасування медичної документації, суд виходив з того, що права особи можуть бути захищені в обраний позивачем спосіб.
      Натомість в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня, 29 лютого 2016 року та в ухвалі Верховного Суду України від 10 лютого 2010 року, на які як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права посилається заявниця, суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено позивачам у скасуванні записів та/або знищенні амбулаторних карток, погодився з їх висновками про те, що заведена картка, як і вчинені в ній записи, носять лише інформативний характер щодо проведення огляду, не зумовлюють будь-яких негативних наслідків та така документація не є юридичним актом, а тому оформлення відповідної медичної документації не порушує вимог чинного законодавства, оскільки загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів міститься в статті 16 ЦК України, а такий спосіб захисту, як визнання записів та/або знищення амбулаторних карток, зазначеними нормами не передбачено. 
      Отже, порівняння судових рішень свідчить про наявність неоднакового застосування судами положень статті 16 ЦК України в частині розгляду позову про визнання недійсними медичних документів, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Разом з тим, у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблені такі висновки:
      24 в ухвалі від 10 листопада 2010 року колегія судів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України розглядала позовні вимоги про визнання недійсним дій щодо взяття на психіатричний облік;
      25 в ухвалі від 27 липня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалила судове рішення за позовом про визнання незаконним листа головного лікаря; 
      26 в ухвалі від 29 лютого 2016 року розглядалась справа за позовом про відшкодування моральної шкоди та зобов’язання вчинити певні дії; 
      27 в ухвалі від 10 лютого 2010 року суддею Вищого спеціалізованого суду України відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом про зобов’язання знищити амбулаторну картку.
      Отже, порівняння наданих судових рішень з судовими рішеннями щодо яких подано заяву про перегляд свідчить про те, що вони ухвалені за позовними заявами з різними позовними вимогами, що не свідчить про неоднакове застосуваннями судами касаційної інстанції норм статей 11 та 12 Закону України «Про психіатричну допомогу», а тому в цій частині заяви слід відмовити.
      Вирішуючи питання про неоднакове застосування судами норм статті 16 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      За змістом частини дев’ятої статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» дані психіатричного огляду з висновком про стан психічного здоров'я особи, а також причини звернення до лікаря-психіатра та медичні рекомендації фіксуються у медичній документації.
      Відповідно до пункту 2 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 025/о «Медична карта амбулаторного хворого №___», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14 лютого 2012 року № 110, форма № 025/о є основним первинним медичним документом хворого, який лікується амбулаторно або вдома, і заповнюється на усіх хворих при зверненні у заклад охорони здоров’я, який надає амбулаторно- поліклінічну допомогу.
      Згідно з пунктом 2 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 027/о «Виписка із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 14 лютого 2012 року № 110, форма № 027/о заповнюється лікарями закладів охорони здоров’я, які надають амбулаторно-поліклінічну допомогу, при направленні хворого на консультацію в інші заклади охорони здоров’я, на стаціонарне лікування та лікарями стаціонарів при виписці або у випадку смерті хворого.
      Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
      При цьому положеннями статті 32 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що до власника психіатричного закладу або власника психоневрологічного закладу для соціального захисту чи спеціального навчання, або уповноваженого ними органу, або до вищестоящих органів (вищестоящих посадових осіб), або до суду можуть бути оскаржені саме рішення, дії чи бездіяльність осіб, які порушують права свободи та законні інтереси громадян при наданні їм психіатричної допомоги
      Юридичним актом, який може бути оскарженим у судовому порядку, є офіційний письмовий документ державного чи іншого органу (посадової особи), виданий у межах його компетенції, визначеної законом, який має точно визначені зовнішні реквізити та породжує певні правові наслідки, створює юридичний стан, спрямований на регулювання суспільних відносин, має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин, поширює свою чинність на певний час, територію, коло суб’єктів. Медична документація таким критеріям не відповідає.
      Отже, за системним аналізом положень статті 16 ЦК України та статті 32 Закону України «Про психіатричну допомогу» особа або її представник може оскаржити лише рішення, дії та бездіяльність осіб, які порушили її права на психіатричну допомогу. Інших способів захисту права законодавством не передбачено.
      Окрім того, як вбачаться з позовної заяви, зазначена медична документація є одним з доказів при розгляді справи щодо місця проживання дитини та участі у її вихованні та підлягає оцінці поряд з іншими доказами у справі.
      Таким чином, ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про скасування медичної документації підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в позові; у решті рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року задовольнити частково.
      Рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в частині скасування медичної амбулаторної картки НОМЕР_1 хворого ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, та виписки з історії хвороби 06 жовтня 2015 року скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові.
      В іншій частині рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року залишити в силі.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Л.І. Охрімчук 
      Я.М. Романюк
      Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2227цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B9870116EAC806C3C225818100336DA3
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 серпня 2017 року м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа товариство з обмеженою відповідальністю «Артбудкомфорт», про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У жовтні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, посилаючись на те, що 05 лютого 2014 року між банком та ТОВ «Артбудкомфорт» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банком надано позичальнику кредит у розмірі 2 626 000 грн. з відсотковою ставкою та строком виконання зобов’язання відповідно до договору.
      З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, того ж дня між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель зобов’язався відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником зобов’язань, які виникають з кредитного договору.
      У зв’язку з неналежним виконанням позивальником зобов’язань за кредитним договором станом на 29 вересня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 466 441 грн. 38 коп. 
      Враховуючи зазначене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просив стягнути з ОСОБА_1 частину боргу, а саме 163 856 грн. 98 коп.
      Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 14 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
      Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 02 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
      Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 163 856 грн. 98 коп. і судові витрати у розмірі 5 161 грн. 48 коп.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження.
      У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір», норм процесуального права, а саме статей 10, 88, 212-214, 316 ЦПК України та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 559 ЦК України.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.
      На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
      Судами встановлено, що 05 лютого 2014 року між банком та ТОВ «Артбудкомфорт» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банком надано позичальнику кредит у розмірі 2 626 000 грн. зі сплатою диференційованої процентної ставки від 19% до 23% за користування коштами.
      З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, того ж дня між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель зобов’язався відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником зобов’язань, які виникають з кредитного договору.
      Відповідно до п. 4.1 договору поруки сторони взаємно домовились, що порука припиняється через п'ятнадцять років після укладення цього договору. У випадках виконання боржником та/або поручителем всіх зобов’язань за кредитним договором цей договір припиняє свою дію.
      17 вересня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» направило боржнику і поручителю повідомлення про погашення заборгованості за кредитним договором в сумі 461 016 грн., яке було залишено без задоволення.
      Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що п. 4.1. укладеного між сторонами договору поруки, встановлено строк його дії – до 05 лютого 2029 року, а тому банк не пропустив строк пред’явлення вимоги до поручителя, встановлений ч. 4 ст. 559 ЦК України. При цьому суд стягнув з відповідача судові витрати (судовий збір) у розмірі 5 161 грн. 48 коп., незважаючи на те, що ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати.
      У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
      - від 16 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, виходив з того, що судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, рішення суду не відповідають вимогам статті 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд;
      - від 17 лютого 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, виходив з того, що допущенні судом порушення норм процесуального права унеможливили встановлення обсягу кредитного зобов’язання особи та належну перевірку обґрунтованості вимог банку, що відповідно до статті 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення та передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України:
      - від 17 вересня 2014 року суд виходив з того, що за змістом статі 559 ЦК України, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя;
      - від 29 червня 2016 року суд виходив з того, що за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
      Порівняння вищенаведених судових рішень із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що судами касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального та процесуального права спірних правовідносин дійшли протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не можна вважати прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Разом з тим, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 листопада 2014 року, 11 березня 2015 року, 23 березня 2016 року наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір», суди відмовляючи в частині стягнення судового збору з відповідачів, виходили з того, що відповідачі є інвалідами ІІ групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати.
      Крім того, на підтвердження передбаченої пунктом 4 статті 355 ЦПК України підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 01 березня 2017 року в справі № 6-152цс17, в якій викладено наступний правовий висновок.
      Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
      Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті).
      Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального та процесуального права, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір», статті 88 ЦПК України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного.
      Відповідно до частин першої, другої статті 79 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
      Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
      Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті).
      Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
      Суд установив, що відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 від 29 травня 2013 року та довідки до акта огляду МСЕК НОМЕР_2 від 08 квітня 2013 року ОСОБА_1 є інвалідом II групи.
      Проте суд апеляційної інстанції на наведене належної уваги не звернув та безпідставно стягнув судовий збір з відповідача, який є інвалідом II групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» відноситься до переліку осіб, які звільнені від його сплати. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. 
      Ураховуючи зазначене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла до висновку, що ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції в частині розподілу судових витрат є незаконними.
      Оскільки неправильне застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначених норм матеріального та процесуального права у справі, яка переглядається, призвело до її неправильного вирішення, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення в частині розподілу судових витрат підлягають скасуванню.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
       
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 02 лютого 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 судових витрат у розмірі 5 161 грн. 48 коп. скасувати.
      Компенсувати за рахунок держави Державною судовою адміністрацією понесені публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» судові витрати в розмірі 5 161 грн. 48 коп. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-1065цс17 
      Відповідно до частин першої, другої статті 79 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
      Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
      Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 88 ЦПК України. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга цієї статті).
      Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-1065цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FE5326AB5C02AAC3C225817F0041ADD2
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 серпня 2017 року
      м. Київ
       
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Прикарпаттяобленерго» про захист права на інформацію за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що публічне акціонерне товариство «Прикарпаттяобленерго» (далі – ПАТ «Прикарпаттяобленерго») неправомірно відмовило йому у наданні відповіді на інформаційний запит, чим порушило його права. Позивач просив зобов’язати відповідача надати інформацію щодо загальної суми заробітної плати з розшифровкою за видами виплат, розмірів і підстав відрахувань та утримань із його заробітної плати помісячно за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; надати належним чином засвідчені копії документів, а саме: всіх наказів, якими йому надавались відпустки за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про те, де саме територіально знаходилось його робоче місце і кому з службових осіб він підпорядковувався у період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати йому грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 1 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати йому грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 1 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дати та суми виплат за всі надані йому відпустки за період роботи з 3 грудня 2001 року по 8 червня 2004 року із зазначенням виду відпустки, кількості днів відпустки, періоду, за який відпустка надається. 
      В обґрунтування позовних вимог зазначав, що у період з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року він працював на посаді юрисконсульта ПАТ «Прикарпаттяобленерго».
      Неодноразово звертався до відповідача з запитами та листами про надання вищезазначеної інформації, разом з тим підприємство або взагалі не відповідало на його запити або надавало неповну відповідь, у зв'язку із чим він вимушений звернутись до суду з указаним позовом за захистом свого порушеного права.
      Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
      Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Зобов'язано ПАТ «Прикарпаттяобленерго» надати ОСОБА_1: інформацію щодо загальної суми заробітної плати з розшифровкою за видами виплат, розмірів і підстав відрахувань та утримань із його заробітної плати помісячно за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року відповідно до розділу ІІ п. п. 2.1 - 2.30 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 11 грудня 1995 року № 323, та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21 грудня 1995 року за № 465/1001; належним чином засвідчені копії документів, а саме: всіх наказів, якими ОСОБА_1 надавались відпустки за період роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про те, де саме територіально знаходилось робоче місце ОСОБА_1 та кому з службових осіб він підпорядковувався протягом роботи з 16 серпня 2000 року по 08 червня 2004 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 01 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дату та суму виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку за період роботи з 16 серпня 2000 року по 01 січня 2001 року; довідку (інформацію) про дати та суми виплат за всі надані ОСОБА_1 відпустки за період роботи з 03 грудня 2001 року по 08 червня 2004 року із зазначенням виду відпустки, кількості днів відпустки, періоду, за який відпустка надається.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року рішення судів першої та апеляційної інстанції скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду, рішення апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 269, 271, 272, 274 ЦК України. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суд установив, що ОСОБА_1 працював у ПАТ «Прикарпаттяобленерго» у періоди з 16 серпня 2000 року по 20 січня 2001 року на посаді юрисконсульта Коломийського МРЕМу, а з 3 грудня 2001 року по 8 червня 2004 року на посаді юрисконсульта юридичного відділу.
      4 травня 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Голови правління ПАТ «Прикарпаттяобленерго» із заявою про надання довідки про його роботу на даному підприємстві із зазначенням посади, розміру заробітної плати з відображенням суми щомісячної заробітної плати з розшифровкою за видами виплат.
      19 травня 2011 року ПАТ «Прикарпаттяобленерго» видало довідку НОМЕР_1, у якій зазначено інформацію щодо періодів роботи та посад ОСОБА_1 у ПАТ «Прикарпаттяобленерго».
      6 липня 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Голови правління ВАТ «Прикарпаттяобленерго» із заявою про сприяння реалізації закріплених Конституцією України та чинним законодавством прав на звернення, у якій пропонував усунути порушення вимог абз. 2 ст. 19 Закону України «Про звернення громадян» шляхом надання повної відповіді про таку інформацію; направити на його адресу розшифровку суми (136,72 грн.) графи за червень 2004 року довідки від 19 травня 2011 року «Інші неоподатковані доходи»; направити на його адресу довідку про його роботу у ПАТ «Прикарпаттяобленерго» із зазначенням розміру заробітної плати згідно із наказом про прийом на роботу, штатним розписом або іншим локальним нормативним актом, діючим на підприємстві, у якому встановлений розмір його заробітної плати у період з грудня 2001 року по червень 2004 року; направити на його адресу розшифровку нарахувань заробітної плати, вказаних у довідці від 19 травня 2011 року, вказавши розміри виплат згідно із видами виплат, які належать до фонду оплати праці, передбачені Інструкцією зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 11 грудня 1995 року № 323 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21 грудня 1995 року за № 465/1001, передбаченими розділом ІІ даної Інструкції.
      Листом від 20 липня 2011 року ПАТ «Прикарпаттяобленерго» надало відповідь на заяву ОСОБА_1 від 6 липня 2011 року, до якої додало довідку від 14 липня 2011 року про заробітну плату за період роботи 2001- 2004 роки.
      Вважаючи неповною відповідь відповідача, викладену в листі від 20 липня 2011 року, посилаючись на порушення вимог чинного законодавства України ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом.
      Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на час звернення до суду з позовом ОСОБА_1 пропустив загальний строк позовної давності, а підстави для поновлення такого строку відсутні.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що відмова відповідача у наданні запитуваної позивачем інформації є незаконною, оскільки вказана інформація стосується особисто позивача, він, як колишній працівник ПАТ «Прикарпаттяобленерго», має право на ознайомлення з розмірами оплати праці, змістом наказів, відповідно до яких йому надавались відпустки та іншою інформацією, що стосується його особисто на підставі ст. 110 КЗпП України. При цьому апеляційним судом зазначено, що до правовідносин, які виникли між сторонами у справі, не можна застосувати наслідки спливу строку позовної давності, оскільки позивач звернувся до суду за захистом особистих немайнових прав, на вимогу про захист яких позовна давність не поширюється.
      Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд керувався тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що позивач звернувся до суду за захистом особистого немайнового права – права на інформацію, відтак відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності. Вимога ОСОБА_1 про зобов’язання відповідача надати йому інформацію щодо загальної суми заробітної плати, виникла у останнього, як у колишнього працівника, тобто позивач звернувся до суду за захистом своїх трудових, а не за захистом немайнових прав. Крім того, суд першої інстанції, зазначаючи про необґрунтованість позовних вимог, відмовив у їх задоволенні з підстав пропуску строку позовної давності.
      Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що розглядаючи спір про надання позивачу копій колективних договорів, відповідно до положень ст. 34 Конституції України, ст. 302 ЦК України, ст. 7 Закону України «Про інформацію», ст. 1 Закону України «Про звернення громадян» позивачу належить право на запитування у відповідача інформації. При цьому суду не надано доказів на підтвердження того, що інформація, яку просить надати позивач, належить до комерційної таємниці чи іншої таємниці, що захищена законом. Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності до вказаних позовних вимог, суд керувався статтями 269, 271, 272, 274 ЦК України та виходив із того, що право позивача на інформацію як особисте немайнове право, не обмежено часом, а тому до спірних відносин не може бути застосовано позовну давність.
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 269, 271, 272, 274 ЦК України. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Статтею 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
      Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).
      За змістом статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. 
      Положеннями Книги другої Цивільного кодексу України передбачено особисті немайнові права фізичної особи, яких вона не може бути позбавлена, зокрема статтею 302 ЦК України встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. 
      Ураховуючи зазначене, саме Цивільним кодексом України врегульовано особисте немайнове право особи на інформацію, що також включає в себе право на отримання інформації колишнього працівника щодо істотних умов його праці, тому при вирішенні питання щодо строку позовної давності в таких судових спорах застосуванню підлягають положення саме Цивільного кодексу України, пунктом 1 частини першої статті 268 якого передбачено, що позовна давність на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав не поширюється.
      Відтак, суд касаційної інстанції дійшов неправильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов’язання відповідача надати йому інформацію щодо загальної суми заробітної плати, виникли у останнього як у колишнього працівника, а тому позивач звернувся до суду за захистом своїх трудових, а не за захистом немайнових прав.
      В свою чергу, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що позивач як колишній працівник ПАТ «Прикарпаттяобленерго», має право на ознайомлення з розмірами оплати праці, змістом наказів, відповідно до яких йому надавались відпустки та іншою інформацією, що стосується його особисто на підставі статті 110 КЗпП України, отже позивач звернувся до суду за захистом особистих немайнових прав, на вимогу про захист яких позовна давність не застосовується.
      За таких обставин ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення апеляційного суду. 
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити. 
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року скасувати, а ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2016 року залишити в силі.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-1231цс17 
      Статтею 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
      Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).
      За змістом статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. 
      Положеннями Книги другої Цивільного кодексу України передбачено особисті немайнові права фізичної особи, яких вона не може бути позбавлена, зокрема статтею 302 ЦК України встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. 
      Ураховуючи зазначене, саме Цивільним кодексом України врегульовано особисте немайнове право особи на інформацію, що також включає в себе право на отримання інформації колишнього працівника щодо істотних умов його праці, тому при вирішенні питання щодо строку позовної давності в таких судових спорах застосуванню підлягають положення саме Цивільного кодексу України, пунктом 1 частини першої статті 268 якого передбачено, що позовна давність на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав не поширюється.
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-1231цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2405A2BF9A44FF65C225817F0041A394
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      9 серпня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Берднік І.С., 
      Гуменюка В.І.,
      Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,
      Лященко Н.П., Романюка Я.М., 
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» до ОСОБА_1 про повернення коштів за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року та заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 квітня 2016 року, 
      в с т а н о в и л и:
      У грудні 2015 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» (далі – уповноважена особа Фонду; Фонд; ПАТ «Банк національний кредит» відповідно) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про повернення коштів. 
      Позивач зазначав, що 26 листопада 2014 року між банком та відповідачем було укладено договір депозитного вкладу «Стандарт» (далі – договір депозитного вкладу) строком на 3 місяці у національній валюті, відповідно до умов якого банк відкрив депозитний рахунок, а відповідач вніс на цей рахунок грошові кошти в розмірі 200 тис. грн зі ставкою 24,5 % річних, а у разі дострокового розірвання договору – 2,0 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку.
      11 лютого 2015 року відповідач звернувся до банку із заявою про дострокове розірвання депозитного договору. 
      У цей же день між банком та відповідачем укладено договір про внесення змін до договору депозитного вкладу, за умовами якого банк прийняв на себе зобов'язання сплатити відповідачу суму нарахованих процентів без застосування їх перерахунку за зниженою процентною ставкою.
      Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 5 червня 2015 року № 114 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Банк національний кредит» з 8 червня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит».
      У результаті проведення уповноваженою особою Фонду перевірки вказаного договору про внесення змін було виявлено, що цей договір є нікчемним у зв'язку з незастосуванням перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою, що спричинило необґрунтовану виплату відповідачу коштів у розмірі 7 тис. 660 грн 77 коп. 
      Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив зобов'язати відповідача повернути вказані грошові кошти. 
      Шевченківський районний суд м. Києва заочним рішенням від 12 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року, у задоволенні позовних вимог уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» відмовив.
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 березня 2017 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року та заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 квітня 2016 року уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На обґрунтування заяви уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та постанов Вищого господарського суду України від 23 листопада, 7 грудня 2016 року.
       
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26 листопада 2014 року між ПАТ «Банк національний кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір депозитного вкладу строком на 3 місяці (92 дні), за яким банк відкрив вкладнику депозитний рахунок, а вкладник вніс на цей рахунок грошові кошти у розмірі 200 тис. грн зі сплатою банком вкладнику 24,5 % річних.
      У випадку розірвання цього договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 2,0 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку (пункт 3.7 договору депозитного вкладу).
      11 лютого 2015 року між ПАТ «Банк національний кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір про внесення змін до договору банківського вкладу, за яким сторони домовились внести зміни до пункту 3.7 договору банківського вкладу та викласти його у такій редакції: у випадку розірвання цього договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 24,5 % річних за весь період знаходження коштів на депозитному рахунку.
      11 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до позивача із заявою про дострокове розірвання договору банківського вкладу та повернення суми депозиту й нарахованих процентів та отримав кошти за вкладом за відповідною ставкою 24,5 %.
      Постановою Правління Національного банку України від 5 червня 2015 року № 358 ПАТ «Банк національний кредит» віднесено до категорії неплатоспроможних банків.
      Рішенням Виконавчої дирекції Фонду від 5 червня 2015 року № 114 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Банк національний кредит» з 8 червня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк національний кредит».
      Постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2015 року № 563 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації банку. 
      Проведеною перевіркою договору про внесення змін до договору банківського вкладу було виявлено, що цей договір є нікчемним з підстав, визначених пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки унаслідок незастосування перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою банк відмовився від власних майнових вимог, що спричинило необґрунтовану виплату відповідачу грошових коштів у розмірі 7 тис. 660 грн 77 коп. 
      У зв'язку з викладеним банк звертався до відповідача із заявою про повернення надміру сплачених коштів.
       
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що оскільки оспорюваний правочин було укладено 11 лютого 2015 року посадовими особами банку, які на той час мали відповідні повноваження, і банк був платоспроможним, то посилання позивача на нікчемність вказаного правочину є безпідставним. Крім того, суди вважали, що передбачена договором про внесення змін до договору банківського вкладу зміна процентної ставки не свідчить про відмову банку від власних майнових вимог, оскільки фактично сторони дійшли згоди щодо виключення з умов договору санкцій за дострокове розірвання договору за ініціативою споживача, тим самим усунувши дисбаланс договірних прав і обов’язків сторін, тому вказане не може вважатись безумовною підставою нікчемності правочину. 
       
      Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та постановах Вищого господарського суду України від 23 листопада, 7 грудня 2016 року, ухвалених за результатами розгляду справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами, суди касаційної інстанції дійшли протилежного висновку про те, що укладення додаткового договору до договору банківського вкладу, за яким банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог, тому такий додатковий договір є нікчемним на підставі статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 
      Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права до подібних правовідносин, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.
      Відповідно до частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      Статтею 215 ЦК України визначено, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.
      Згідно з положеннями частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
      Разом з тим, спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у частині другій статті 38 якого передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов’язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статі.
      Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.
      Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що внесення змін до договору банківського вкладу, згідно з якими банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог.
      Правочин щодо незастосування банком перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою спричиняє необґрунтовану виплату грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містить ознаки нікчемного правочину та вимагає застосування наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України.
       
      У справі, яка переглядається, оскільки зі збільшенням процентної ставки збільшилась сума, яку банк сплатив вкладнику, суди безпідставно не застосували норми пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та дійшли помилкового висновку про те, що передбачена договором про внесення змін до договору банківського вкладу зміна процентної ставки не свідчить про відмову банку від власних майнових вимог, та що відсутні у зв’язку із цим правові підстави нікчемності оспорюваного правочину. 
       
      За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України. 
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи щодо розміру суми, яку відповідач повинен повернути позивачу, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л и:
       
      Заяву уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 7 вересня 2016 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої 
      статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук
      Судді:
      І.С. Берднік 
      В.І. Гуменюк
      А.А. Ємець
      Т.Є. Жайворонок
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк 
      В.М. Сімоненко 
       
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-1121цс17
      Спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у частині другій статті 38 якого передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов’язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статі.
      Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.
      Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що внесення змін до договору банківського вкладу, згідно з якими банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковій виплаті вкладу на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог.
      Правочин щодо незастосування банком перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою спричиняє необґрунтовану виплату грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містить ознаки нікчемного правочину та вимагає застосування наслідків, передбачених статтею 216 ЦК України.
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-1121цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C8264E180A03902FC2258180002C4ACD
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      9 серпня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Гуменюка В.І.,
      суддів:
      Лященко Н.П., 
      Сімоненко В.М., 
      Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування частково недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року,
      в с т а н о в и л а:
      ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подарували ОСОБА_3 належну їм на праві спільної часткової власності квартиру АДРЕСА_1. Утім позивачка вважає, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати свою частину в зазначеному майні, оскільки постановою державного виконавця органу Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції (далі – ДВС Бориспільського МРУЮ) від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа, виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн, накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення – 289 тис. 730 грн., та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить.
      Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила договір дарування квартири від 21 березня 2014 року в частині S частини квартири, що належала ОСОБА_2, визнати недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочинів на підставі статей 203, 215, 216, 230, 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) ЦК України, так як ця угода є фіктивною, вчиненою без наміру створення правових наслідків, під впливом обману, укладеною лише з метою приховання (укриття) майна від звернення на нього стягнення та ухилення від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів.
      Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 15 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, у задоволенні позову відмовив.
      У заяві ОСОБА_1 порушується питання про скасування рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 та 234 ЦК України.
      На підтвердження вказаної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
      На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суди встановили, що 18 жовтня 2013 року Бориспільський міськрайонний суд видав виконавчі листи НОМЕР_1 на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_4 про розподіл спільного майна та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль, яким, зокрема, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн компенсації половини вартості проданих ОСОБА_2 чотирьох автомобілів та 4 тис. 605 грн 95 коп. судових витрат. 
      Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановами від 29 жовтня 2013 року відкрив виконавчі провадження з виконання вказаних виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 тис. 605 грн 95 коп. та 289 тис 730 грн відповідно. 
      Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановою від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн. наклав арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення, та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить.
      Відповідно до відповіді Комунального підприємства Бориспільського бюро технічної інвентаризації НОМЕР_2 від 22 лютого 2013 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на S квартири АДРЕСА_1.
      21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір дарування вказаної квартири з ОСОБА_3 (сестрою відповідача), за яким остання набула у власність квартиру АДРЕСА_1. Зазначена квартира належала дарувальникам на праві приватної спільної часткової власності. У пункті 6 цього договору вказано, що відсутність заборон (арештів) на відчуження квартири перевірено 21 березня 2014 року за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів. 
      Згідно з відповіддю начальника відділу ДВС Бориспільського МРУЮ від 27 травня 2015 року НОМЕР_3 постанова державного виконавця органу ДВС Бориспільського МРУЮ від 25 грудня 2013 року про арешт майна ОСОБА_2 та оголошення заборони на його відчуження не оскаржувалася та станом на 21 березня 2014 року була чинна.
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не надала доказів, що оспорюваний договір дарування є фіктивним або вчинений під впливом обману. Крім того, на момент укладення спірного правочину за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна інформація про накладення арешту на все майно та заборону здійснювати відчуження будь-якого майна належного ОСОБА_2 була відсутня, а тому обтяження на зазначене нерухоме майно не виникло.
      Разом з тим, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 19 жовтня 2016 року, яка надана заявницею для порівняння, скасувала судові рішення суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
      Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, закріплених у статтях 203, 215 та 234 ЦК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам, зробленим Верховним Судом України в наданій для порівняння постанові.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 
      Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
      Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
      За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 
      Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
      Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. 
      У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. 
      Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. 
      Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. 
      У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення, установили, що відповідач, відчужив належне йому на праві спільної часткової власності нерухоме майно своїй сестрі. Установивши цю обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування в частині S нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
      Крім того, відмовляючи в задоволенні позову, суди не встановили чи відповідач, відчужуючи належну йому на праві спільної часткової власності S частину нерухомого майна своїй сестрі, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки; не звернули увагу на те, що в матеріалах справи містяться копія акта державного виконавця від 4 березня 2014 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис 730 грн за підписом ОСОБА_2.
      Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року скасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. 
      Головуючий В.І. Гуменюк 
      Судді:
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      Я.М. Романюк
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК 
      у справі за № 6-2690цс16 
      Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
      Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
      За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 
      Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
      Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. 
      У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. 
      Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. 
      Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. 
      Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк
      Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2690цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1128461E4975AA38C225817F004453E4