• Введите текст жалобы (не обязательно).

    ×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

      Only 75 emoticons maximum are allowed.

    ×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

    ×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

    Зарузка...
  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      12 липня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Ємця А.А. 
      суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., 
      за участю представника: 
      Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., 
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі – Київська облдержадміністрація) до Ірпінської міської ради Київської області (далі – Ірпінська міськрада), товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі – ТОВ «БГМ ЛТД»), треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, витребування із незаконного володіння земельних ділянок, за зустрічним позовом ТОВ «БГМ ЛТД» до Київської облдержадміністрації, Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки,
      в с т а н о в и л и:
      У червні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД», треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V у частині передачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 земельних ділянок площами по 0,1000 га кожна; визнання недійсними державних актів серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2 та серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельні ділянки площею по 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, видані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, з відмітками про відчуження зазначених земельних ділянок ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ТОВ «БГМ ЛТД» та реєстрацію у відділі Держкомзему у місті Ірпені Київської області; витребування із незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської облдержадміністрації земельних ділянок, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, загальною вартістю 361 020 грн; визнання за державою в особі Київської облдержадміністрації права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6.
      Позов обґрунтовано тим, що власником і розпорядником спірних земельних ділянок на момент прийняття оспорюваного рішення Ірпінською міськрадою була і є Київська облдержадміністрація, оскільки ці земельні ділянки розташовані за межами міста Ірпеня, тому Ірпінська міськрада при прийнятті оспорюваного рішення вийшла за межі наданих їй повноважень; спірні земельні ділянки вибули із державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян, отже є всі правові підстави для витребування спірних земельних ділянок на користь держави та визнання права власності за державою в особі Київської облдержадміністрації.
      30 червня 2015 року ТОВ «БГМ ЛТД» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Київської облдержадміністрації та Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6 площею по 0,1000 га кожна, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3. В обґрунтування зустрічних позовних вимог ТОВ «БГМ ЛТД» посилалося на те, що воно є добросовісним набувачем, а витребувати земельні ділянки у добросовісного набувача неможливо. Крім того, на земельних ділянках за інвестиційні кошти фізичних осіб будується багатоквартирний будинок, що також унеможливлює витребування спірних земельних ділянок. 
      Рішенням Господарського суду Київської області від від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, у задоволенні позову та у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
      Заступник Генерального прокурора України у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 15, 16, 330, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 84, 116, 122, пункту 12 розділу Х «Перехідні положенння» Земельного кодексу України (далі – ЗК), статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), а також невідповідності постанови суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах відповідних матеріальних норм.
      На підтвердження підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 11116 ГПК, заступником Генерального прокурора України додано до заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року у справі № 488/5028/14-ц, від 6 червня 2016 року у справі № 488/5030/14-ц, а також копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16).
      Ухвалою Верховного Суду України від 24 лютого 2017 року справу № 911/2351/15 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у цій справі.
      У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року і рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 у частині відмови у задоволенні позову прокурора та прийняти у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, який просив усі рішення в цій справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
      Як встановлено судами, згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_1 в АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0, 1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.
      Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4765-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_3 в АДРЕСА_3, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_3 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_3. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3.
      Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4776-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_2 в АДРЕСА_2, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_2. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5, розташовану за адресою: АДРЕСА_2.
      На підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 лютого 2011 року ОСОБА_4 відчужила ОСОБА_5 земельні ділянки з кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6.
      17 вересня 2012 рору між ОСОБА_5 (як продавцем) і ТОВ «БГМ ЛТД» (як покупцем) укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок, за умовами яких продавець передав у власність покупцеві земельні ділянки площею 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6.
      На підставі зазначених договорів купівлі-продажу земельних ділянок на державних актах серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2, серії ІНФОРМАЦІЯ_3 зроблено відповідні відмітки про відчуження цих земельних ділянок і перехід права власності щодо них, зокрема, за останніми договорами до ТОВ «БГМ ЛТД».
      Крім того, судами установлено, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою рішень від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V спірні земельні ділянки були розташовані в межах Ірпінської міськради, але за межами населеного пункту міста Ірпеня.
      В обґрунтування позовних вимог перший заступник прокурора Київської області зазначив, зокрема, що згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Оскільки такого розмежування земель проведено не було, а спірні земельні ділянки перебували за межами міста Ірпеня, Ірпінська міськрада не мала права розпоряджатися ними та передавати у приватну власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. 
      Перший заступник прокурора Київської області послався на положення статті 388 ЦК і просив витребувати із володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави земельні ділянки, які вибули із державної власності незаконно, внаслідок перевищення повноважень органом місцевого самоврядування – Ірпінською міськрадою, без відома Київської облдержадміністрації як уповноваженого законом органу на розпорядження землею державної власності. 
      Відмовляючи у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, дійшов висновку про невідповідність чинному законодавству оспорюваних рішень Ірпінської міськради та наявність підстав для визнання недійсними державних актів про право власності на спірні земельні ділянки. Однак пославшись на положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК, Закон України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI (далі – Закон № 4176-VI) суд відмовив у задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності.
      Вищий господарський суд України залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, але навів інші мотиви.
      Так, суд касаційної інстанції застосував положення статей 12, 122, 81–84, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК і виходив із того, що доводи прокурора про належність спірних земельних ділянок до земель державної власності на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень є безпідставними. 
      На підтвердження цього висновку суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» розмежування земель державної та комунальної власності полягало лише у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» було скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого землі вважаються розмежованими відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК лише з 1 січня 2013 року. Тобто з 1 січня 2013 року спірні земельні ділянки законодавчо віднесено до земель приватної власності. 
      Вищий господарський суд України також зазначив, що враховує правову позицію, викладену Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. 
      Результатом урахування цього рішення ЄСПЛ став такий висновок Вищого господарського суду України.
      Прокурор фактично пред’явив позов не в інтересах громади Київської області, яка може уособлювати державу, а в інтересах органу розпорядження не розмежованими на час ухвалення спірних рішень земельними ділянками, розташованими за офіційними межами міста Ірпеня, хоча ці ділянки фактично мали і мають адресу цього міста. Прокурор не обґрунтував, як саме недотримання порядку користування нерозмежованими земельними ділянками порушило інтереси держави в особі позивача, а також не зазначено, чи можуть передані земельні ділянки відповідно до закону використовуватися з метою, зазначеною у спірних рішеннях, та як буде змінено цю ситуацію в бік державних/суспільних інтересів щодо використання земельних ділянок у разі задоволення позовних вимог. Разом із тим пред’явив позов у порушення прав тих членів громади (ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб), які сподівалися на легітимність добросовісних дій державного органу та не порушували законодавства.
      Суд касаційної інстанції також зазначив, що в разі задоволення позову прокурора відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірних земельних ділянках.
      Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки він дійшов до висновку про безпідставність заявленого первісного позову по суті його вимог, доводи касаційної скарги про неправомірне застосування судами наслідків спливу строків позовної давності не приймаються, оскільки не впливають на висновок про відмову в задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації. 
      На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД» про визнання недійсними рішення міської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння. 
      За результатами розгляду зазначеної справи суд касаційної інстанції задовольнив вимоги прокурора. Суд застосував положення статті 388 ЦК, урахував, що спірна земельна ділянка перебувала за межами міста Ірпеня на час прийняття Ірпінською міськрадою рішення про її передачу у приватну власність фізичній особі, та дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішенння Ірпінською міськрадою земельна ділянка перебувала у державній власності, розпоряджатися нею мала і має право Київська облдержадміністрація, а не Ірпінська міськрада, тому земельна ділянка вибула із володіння власника – держави – незаконно і поза його волею. 
      У справі № 911/3269/14, копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції також визнав помилковим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про те, що обставини у справі Стретча, яку розглядав ЄСПЛ, та у справі розглянутій судом касаційної інстанції, істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства та особи у кожній із цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення права заявника на мирне володіння майном у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним підтвердженням порушення прав відповідача при розгляді справи № 911/3269/14. 
      У справі № 488/5028/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції застосував положення статей 164, 181–184, 202–204 ЗК, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», статей 203 і 215 ЦК і, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішення міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу ділянки, державного акта на право власності на землю та про витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. 
      У справі № 488/5030/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішень міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської облдержадміністрації. 
      Зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачається неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Разом із тим зміст постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, статті 388 ЦК у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 
      У справі № 916/2129/15 (3-604гс16), копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в якій надано для порівняння, суд дійшов висновку, що розпорядження міськрадою майном на підставі прийнятого акта та укладеного договору, які в подальшому судовим рішенням визнано недійсними, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади на таке розпорядження, а відтак наявні підстави для витребування майна згідно із статтею 388 ЦК.
      Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого.
      Відповідно до частин 1–3 статті 78 ЗК право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. 
      Згідно зі статтею 80 ЗК суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності;в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.
      Згідно з частиною 1 статті 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
      За змістом статті 122 ЗК вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. 
      Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, який був чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. 
      Крім того, за змістом частини 4 статті 122 ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, облдержадміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами 3, 7 цієї статті.
      З огляду на викладене право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. 
      У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина 1 статті 84 ЗК). За загальним правилом статті 122 ЗК питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. 
      Крім того, згідно із законодавством, чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільські, селищні, міські ради були повноважні розпоряджатися нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади.
      У контексті наведеного з огляду на положення статті 13 Конституції України важливу роль у сфері земельних правовідносин відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності у поєднанні із додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). 
      Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави.
      У справі № 911/2351/15, яка розглядається, суди встановили, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року землі державної та комунальної власності в регіоні не були розмежовані. Спірні земельні ділянки розташовувалися за межами міста Ірпеня, але у приватну власність фізичним особам ці ділянки передала Ірпінська міськрада. 
      Беручи зазначене до уваги, Вищий господарський суд України неправильно застосував приписи статті 122 ЗК і пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, не звернув уваги на положення частини 1 статті 84 ЗК і безпідставно дійшов висновку, що спірні земельні ділянки не належали до земель державної власності, а прокурор не обґрунтував наявності порушення інтересів держави в особі Київської облдержадміністрації фактом розпорядження Ірпінською міськрадою нерозмежованими земельними ділянками за межами міста. 
      Сам лише факт, що спірні земельні ділянки мають поштову адресу міста Ірпеня, не свідчить про наявність в Ірпінської міськради повноважень передати ці ділянки в приватну власність фізичним особам. Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності.
      За результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора у частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». 
      Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. 
      Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. 
      Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).
      Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. 
      Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України погоджуються з тим, що при розгляді справи № 911/2351/15, яка розглядається, може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. 
      Разом із тим, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. 
      З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
      У справі № 911/2351/15, яка розглядається, Вищий господарський суд України послався на те, що враховує правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», у тому числі і його пункт 71. Однак суд касаційної інстанції, виходячи із висновку про безпідставність доводів прокурора щодо незаконності розпорядження Ірпінською міськрадою спірними земельними ділянками, фактично не оцінив додержання принципів «належного урядування» та «пропорційності». 
      Суд касаційної інстанції у постанові зазначив, що в разі задоволення позову про визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. Однак цих пояснень представника ТОВ «БГМ ЛТД» суди не перевірили, доказів на їх підтвердження не оцінили і самого факту наявності цього будинку на спірних земельних ділянках судами встановлено не було. 
      Крім того, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не звернув уваги на порушення у застосуванні норм закону, допущені цими судами. 
      Так, підставою відмови у задоволенні позову прокурора у справі № 911/3251/15, яка розглядається, для суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, послужив сплив позовної давності. Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 4176-VI, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Зазначеним Законом, що набрав чинності з 15 січня 2012 року, цей пункт було виключено, а пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» установлено, що протягом трьох років із дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, тобто до 15 січня 2015 року. Прокурор звернувся до суду з позовом 4 червня 2015 року (згідно з поштовим штемпелем на конверті, в якому надійшла позовна заява), поза межами встановленого законом строку (після 15 січня 2015 року).
      Наведене тлумачення є помилковим з огляду на таке.
      Пунктом 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
      У ЦК позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК).
      Відповідно до статті 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. 
      Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
      Положеннями статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема за змістом пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
      Однак пункт 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) за своєю суттю спрямований на захист прав власників та інших осіб від держави.
      Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
      Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
      На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК щодо загальної позовної давності, на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
      Разом із тим частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
      Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. 
      У порушення вимог статті 32 ГПК і наведеної правової позиції Верховного Суду України у справі, яка розглядається, суди не встановили початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, тому Верховний Суд України позбавлений можливості зробити висновок про правильність застосування судами матеріальних норм про позовну давність, що у свою чергу перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Крім того, з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2016 року № 3477-ІV, Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Суди першої та апеляційної інстанцій не навели у рішеннях власних висновків щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави у право власності ТОВ «БГМ ЛТД», зокрема не перевірили, чи нестиме ТОВ «БГМ ЛТД» індивідуальний надмірний тягар унаслідок витребування з його власності земельних ділянок з огляду на те, що правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішень органу місцевого самоврядування, на підставі яких земельні ділянки вибули із державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. 
      Наведене свідчить про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, тому судові рішення підлягають скасуванню. 
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. 
      Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. 
      Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені вище фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК.
      Ураховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Київської області.
      Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и:
      Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 задовольнити.
      Постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Київської області.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК.
      Головуючий А.А. Ємець
      Судді: 
      І.С. Берднік
      В.І. Гуменюк 
      Т.Є. Жайворонок
      Н.П. Лященко
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      Постанова від 12 липня 2017 року № 3-109гс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5B39DCB383E7F483C2258177003A1F4C
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      5 липня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Ємця А.А., 
      суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., 
      Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М. та Сімоненко В.М., 
      за участю прокурора Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., 
      розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Ірпінської міської ради Київської області, товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (треті особи – ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання частково недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, витребування з незаконного володіння земельної ділянки; та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» до Київської обласної державної адміністрації, Ірпінської міської ради Київської області (треті особи – ОСОБА¬¬_1¬, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання права власності на земельну ділянку,
      в с т а н о в и л и:
      У серпні 2014 року заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі – Адміністрація) до Ірпінської міської ради Київської області (далі – Рада), товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі – ТОВ «БГМ ЛТД»), треті особи – ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання недійсним рішення Ради від 25 червня 2010 року № 4766-90-5 (далі – рішення Ради № 4766-90-5) у частині передачі земельної ділянки площею 0, 1 га ОСОБІ_2; визнання недійсним державного акта серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1 га із кадастровим номером ІНФОРМАЦІЯ_2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, виданий на користь ОСОБИ_2, з відмітками про відчуження зазначеної земельної ділянки ОСОБІ_1, ОСОБІ_3 та ТОВ «БГМ ЛТД» і про його реєстрацію у відділі Держкомзему у м. Ірпені Київської обл.; витребування з незаконного володіння у ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Адміністрації цієї земельної ділянки вартістю 120 340 грн; визнання за державою в особі Адміністрації права власності на зазначену земельну ділянку. 
      Позовні вимоги мотивовано тим, що рішення Ради № 4766-90-5 у частині передачі земельної ділянки площею 0, 1 га ОСОБІ_2 прийнято всупереч положенням частини другої статті 19 Конституції України, Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Земельного кодексу України (далі – ЗК України) у зв’язку з тим, що Рада перевищила свої повноваження, оскільки розпорядилася земельною ділянкою державної власності, розташованою за межами м. Ірпінь. Відтак, спірна земельна ділянка вибула з державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян. Тому є правові підстави для відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом витребування спірної земельної ділянки на користь держави та визнання права власності за державою в особі Адміністрації. 
      У подальшому, судом до участі у справі залучено ОСОБУ_4 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів.
      Водночас у липні 2015 року ТОВ «БГМ ЛТД» подало зустрічний позов до Ради та Адміністрації (треті особи – ОСОБА¬¬_1¬, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) про визнання права власності на цю земельну ділянку, оскільки товариство є добросовісним набувачем.
      Справа судами розглядалася неодноразово.
      Останнім рішенням Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, у задоволенні позову та у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
      Заступник Генерального прокурора України у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 15, 16, 330, 388 ЦК України, 84, 116, 122 ЗК України, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).
      В обґрунтування неоднаковості застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року у справі № 488/5028/14-ц, від 6 червня 2016 року у справі № 488/5030/14-ц.
      Ухвалою Верховного Суду України від 13 вересня 2016 року справу № 911/3285/14 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у цій справі.
      У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року і рішення Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року у справі № 911/3285/14 у частині відмови в задоволенні позову прокурора та прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши наведені заявником доводи, Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Як встановлено судами, рішенням Ради № 4766-90-5 вирішено передати у власність ОСОБІ_2 земельну ділянку площею 0, 1 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1.
      У вересні 2010 року на підставі цього рішення Радою та відділом Держкомзему у м. Ірпені Київської обл. Тмур А.Г. було видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_2, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1, що в подальшому було зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № ІНФОРМАЦІЯ_3. 
      Згідно з договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_2 продала зазначену земельну ділянку ОСОБІ_1. За договором від 18 лютого 2011 року ОСОБА_1 продала ділянку ОСОБІ_3. Останній у свою чергу відповідно до договору купівлі-продажу від 17 вересня 2012 року продав земельну ділянку ТОВ «БГМ ЛТД». На підставі договорів купівлі-продажу земельної ділянки на державному акті серії ІНФОРМАЦІЯ_1 було зроблено відповідні відмітки про відчуження зазначеної земельної ділянки і перехід щодо неї права власності, зокрема, за останнім договором – до ТОВ «БГМ ЛТД».
      Крім того, судами установлено, що станом на час прийняття Радою рішення № 4766-90-5 спірна земельна ділянка мала адресу м. Ірпеня, але знаходилася за межами міста, офіційно встановленими станом на 28 жовтня 1968 року. 
      В обґрунтування позовних вимог заступник прокурора Київської області зазначив, зокрема, що згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час прийняття Радою оспорюваного рішення, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Оскільки такого розмежування земель проведено не було, а спірна земельна ділянка перебувала за межами м. Ірпеня, Рада не мала права розпоряджатися нею та передавати в приватну власність ОСОБІ_2. 
      Заступник прокурора Київської області послався на положення статті 388 ЦК України та просив витребувати з володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави земельну ділянку, яка вибула з державної власності незаконно, внаслідок перевищення повноважень органом місцевого самоврядування – Радою, без відома Адміністрації як уповноваженого законом органу на розпорядження землею державної власності. 
      Відмовляючи в задоволенні позову заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, послався на положення статті 152 ЗК України, частини першої статті 21 ЦК України, рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та виходив із такого.
      Оспорюване рішення Ради № 4766-90-5 про передачу у власність ОСОБІ_2 земельної ділянки – ненормативний акт органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, тому обраний прокурором спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту, і, відповідно, рішення Ради не може бути визнано недійсним. Оскільки вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання за державою в особі Адміністрації права власності та ділянку та її витребування з володіння ТОВ «БГМ ЛТД» є похідними від вимоги про визнання недійсним рішення Ради, то й у цій частині позов задоволенню не підлягає. 
      На підтвердження своїх висновків суди першої та апеляційної інстанцій у рішеннях зазначили, що такої позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14. 
      Вищий господарський суд України залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, але навів інші мотиви. 
      Так, суд касаційної інстанції застосував положення статей 12, 122, 81-84, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України і виходив із того, що доводи прокурора про належність спірної земельної ділянки до земель державної власності на час прийняття Радою оспорюваного рішення є безпідставними. 
      На підтвердження цього висновку касаційний суд зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» розмежування земель державної та комунальної власності полягало лише у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» було скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого лише з 1 січня 2013 року вважаються розмежованими землі відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК України. Тобто з 1 січня 2013 року спірна земельна ділянка законодавчо віднесена до земель приватної власності. 
      Суд касаційної інстанції також зазначив, що враховує правову позицію, викладену Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Перший протокол, Ковенція), зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном. 
      Результатом урахування цього рішення ЄСПЛ став такий висновок Вищого господарського суду України.
      Прокурор фактично пред’явив позов не в інтересах громади Київської області, яка може уособлювати державу, а в інтересах органу розпорядження не розмежованою на час ухвалення спірного рішення земельною ділянкою, розташованою за офіційними межами м. Ірпеня, хоча фактично мала і має адресу цього міста. Прокурор не обґрунтував, як саме порушення порядку не розмежованою земельною ділянкою порушило інтереси держави в особі позивача, разом із тим пред’явив позов у порушення прав тих членів громади (ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб), як сподівалися на легітимність добросовісних дій державного органу та не порушували законодавства. 
      Суд касаційної інстанції також зазначив, що в разі задоволення позову прокурора відбудеться непропорційне втручання в майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб, а також в майнові права власників квартир 16-ти поверхового будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. 
      На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Адміністрації до Ради, ТОВ «БГМ ЛТД» про визнання недійсними рішення міської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння. 
      За результатами розгляду зазначеної справи суд касаційної інстанції задовольнив вимоги прокурора. Суд застосував положення статті 388 ЦК України, урахував, що спірна земельна ділянка перебувала за межами м. Ірпеня на час прийняття Радою рішення про її передачу у приватну власність фізичній особі, та дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішення Ради земельна ділянка перебувала в державній власності, розпоряджатися нею мала і має право Адміністрація, а не Рада, тому земельна ділянка вибула з володіння власника – держави – незаконно і поза його волею. 
      У наданій для порівняння копії постанови від 10 березня 2016 року Вищий господарський суд України також визнав помилковим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стреч проти Сполученого Королівства», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про те, що обставини в справі Стретча, яку розглядав ЄСПЛ, та в розглядуваній судом касаційної інстанцій справі, істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній із цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення права заявника на мирне володіння майном у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним підтвердженням порушення прав відповідача при розгляді справи, яка переглядається. 
      У наданій для порівняння копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції застосував положення статей 164, 181-184, 202-204 ЗК України, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», статей 203 і 215 ЦК України та, врахувавши встановлені судами факти про порушення міською радою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інтанцій про визнання незаконним і скасування рішення міської ради про передачу землі в приватну власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу ділянки, державного акта на право власності на землю та про витребування ділянки з володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. 
      У наданій для порівняння копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року суд касаційної інстанції, врахувавши встановлені судами факти порушення міською радою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інтанцій про визнання незаконним і скасування рішень міської ради про передачу землі в приватну власність, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування ділянки з володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. 
      Зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачається неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Разом із тим зміст постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, статті 388 ЦК України в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 
      Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого.
      Відповідно до частин першої – третьої статті 78 ЗК України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянкам. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. 
      Згідно зі статтею 80 ЗК України суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.
      Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
      За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. 
      Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, який був чинним на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. 
      Крім того, частина четверта статті 122 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року, також передачала, що обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.
      З огляду на викладене, право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. 
      У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. 
      Крім того, згідно з законодавством, чинним на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була повноважна розпоряджатся нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади.
      У цьому контексті, з огляду на положення статті 13 Конституції України, у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). 
      Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК України при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави. 
      У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що станом на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 25 червня 2010 року землі державної та комунальної власності в регіоні не були розмежовані. Спірна земельна ділянка була розташована за межами м. Ірпеня, але в приватну власність ОСОБІ_2 цю ділянку передала Рада. 
      Беручи зазначене до уваги, Вищий господарський суд України неправильно застосував приписи статті 122 ЗК України та пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, не звернув уваги на положення частини першої статті 84 ЗК України і безпідставно дійшов до висновку, що спірна земельна ділянка не належала до земель державної власності, а прокурор не обґрунтував наявності порушення інтересів держави в особі Адміністрації фактом розпорядження Радою нерозмежованою земельною ділянкою за межами міста. 
      Той факт, що спірна земельна ділянка має поштову адресу м. Ірпеня, сам по собі не свідчить про наявність у Ради повноважень передати цю ділянку в приватну власність фізичній особі. Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК України, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Радою оспорюваного рішення, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності. 
      За результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора в частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року№ 475/97-ВР, та практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». 
      Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. 
      Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. 
      Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).
      Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. 
      Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України погоджуються із тим, що при розгляді справи, рішення в якій переглядаються, може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном. 
      Разом із тим, у пункті 71 рішення в справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. 
      З огляду на викладене, принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, в тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло з власності держави в незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави в право на мирне володіння майном. Додержання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що не має чіткого, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі обставин і фактів, безпосередньо встановлених.
      У справі, рішення в якій переглядаються, Вищий господарський суд України послався на те, що враховує правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», у тому числі і його пункт 71. Однак суд касаційної інстанції, виходячи з його висновку про безпідставність доводів прокурора щодо незаконності розпорядження Радою спірною земельною ділянкою, фактично не оцінив додержання принципів «належного урядування» та «пропорційності». 
      Суд касаційної інстанції в постанові зазначив, що в разі задоволення позову про визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування земельної ділянки відбудеться непропорційне втручання в майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» та третіх осіб, а також в майнові права власників квартир 16-ти поверхового будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» в судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. Однак цих пояснень представника ТОВ «БГМ ЛТД» суди не перевірили, доказів на їх підтвердження не оцінили і факту наявності цього будинку на спірній земельній ділянці судами фактично встановлено не було. 
      Крім того, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не звернув уваги на порушення в застосуванні норм закону, допущені цими судами, у тому числі на помилкове тлумачення правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14. 
      Так, для суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правова позиція Верховного Суду України в справі № 21-405а14 слугувала підставою для відмови в задоволенні позову прокурора в справі, рішення в якій переглядаються. Суд першої інстанції зазначив, що оспорюване рішення Ради № 4766-90-5 про передачу у власність ОСОБІ_2 земельної ділянки – ненормативний акт органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, тому обраний прокурором спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту, і, відповідно, рішення Ради не може бути визнано незаконним. 
      Таке тлумачення є помилковим із огляду на наступне.
      Згідно з частинами першою та четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      Колегія суддів Судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду України за результатами розгляду справи № 21-405а14 за позовом заступника прокурора м. Києва до Київської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення прийняла постанову від 11 листопада 2014 року, в якій викладено такий правовий висновок: у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб’єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.
      Зазначений правовий висновок зроблено за результатами розгляду адміністративної справи, в якій заступник прокурора м. Києва оспорював виключно рішення міської ради про передачу кооперативу земельних ділянок і не порушував питання про захист права власності на землю. У цій справі Верховний Суд України не робив висновку про абсолютну відсутність підстав для скасування подібних рішень органів місцевого самоврядування за результатами розгляду спорів, які виникли в сфері приватноправових відносин, і розглядаються в порядку цивільного чи господарського судочинства. 
      Натомість із урахуванням правового висновку, викладеного в постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, та в розвиток цього висновку Верховний Суд України в постанові від 16 грудня 2015 року, прийнятій за результатами розгляду справи № 6-2510цс15 на спільному засіданні Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, сформулював такий правовий висновок.
      Із урахуванням висновків Конституційного Суду України в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та з огляду на положення статті 11 ЦК України, статей 78, 116, 122 ЗК України, у зв’язку з прийняттям суб’єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт є підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб приватного права. 
      Рішення суб’єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред’являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред’явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб’єкта владних повноважень. 
      Підставою для подачі позову заступником прокурора Київської області в справі, рішення в якій переглядаються, саме і послужила незаконність рішення Ради № 4766-90-5, в результаті реалізації якого та подальшого укладення низки договорів виникло цивільне речове право ТОВ «БГМ ЛТД» на земельну ділянку, яке прокурор оспорює одночасно з порушенням питання про визнання незаконним рішення міської ради. 
      Суди першої та апеляційної інстанцій помилково витлумачили правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, не врахували правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2510цс15, і відмовили в задоволенні позову заступника прокурора, фактично не перевіряючи його доводи про незаконність оспорюваного рішення Ради. 
      Крім того, суди першої та апеляційної інстанції послалися в рішеннях на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та на рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства», однак не застосували, а лише процитували їх. Суди не навели в рішеннях власних висновків щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави в право власності ТОВ «БГМ ЛТД», зокрема не перевірили, чи нестиме ТОВ «БГМ ЛТД» індивідуальний надмірний тягар унаслідок витребування з його власності земельної ділянки із огляду на те, що правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (у разі її встановлення судом) рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. 
      Наведене свідчить про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, а тому судові рішення підлягають скасуванню. 
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. 
      Відповідно до статті 11123 ГПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. 
      Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені вище фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, то справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК України.
      Ураховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Київської області.
      Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК України, Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и:
      Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 911/3285/14 задовольнити частково.
      Постанову Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2015 року та рішення Господарського суду Київської області від 4 вересня 2015 року у справі № 911/3285/14 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Київської області.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України.
      Головуючий А.А. Ємець
      Судді:
      І.С. Берднік
      В.І. Гуменюк
      Т.Є. Жайворонок 
      Н.П. Лященко 
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      В.М. Сімоненко
      Постанова від 5 липня 2017 року № 3-911гс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/72089C325DF069E6C225815D0041A12B
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      21 жовтня 2015 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      Головуючого Романюка Я.М.,
      Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л.,
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
      Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за позовом третьої особи ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року,
      в с т а н о в и л а :
      У липні 2015 року публічне акціонерне товариство «Апекс-Банк» (далі – ПАТ «Апекс-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, мотивуючи свої вимоги тим, що 8 червня 2012 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого та з урахуванням додаткових договорів останній отримав кредит в розмірі 565 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 19 % на рік терміном до 5 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов’язань з повернення кредиту виникла заборгованість у розмірі 900 117 грн. 87 коп., яка складається із 564 615 грн. – заборгованість за кредитом, 79 357 грн. 84 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом, 297 778 грн. 32 коп. – пеня за прострочення сплати кредиту, 535 грн. 57 коп. – пеня за прострочення сплати процентів та 31 831 грн. 14 коп. – штрафу. Ураховуючи викладене, ПАТ «Апекс-Банк» просив стягнути на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. 
      Третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним, посилаючись на те, що спірний договір було укладено під час зареєстрованого шлюбу її з ОСОБА_1, проте згоди останньому на вчинення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, вона не надавала. Крім того, оспорюваний кредитний договір ставить її сім’ю у вкрай невигідне становище та призвело до погіршення матеріального становища. 
      Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року, позов ПАТ «Апекс-Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Апекс-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. 
      У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представників заявника ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_2 – ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
      Судом встановлено, що 8 червня 2012 року між ПАТ «Апекс-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику відкличну відновлювальну кредитну лінію на поточні потреби з лімітом кредитування в сумі 165 000 грн. зі сплатою 19 % річних за користування кредитними коштами, строком повернення кредиту до 5 червня 2014 року.
      17 квітня 2013 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_1 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, яким сторони погодили ліміт кредитування в розмірі 565 000 грн. 
      10 лютого 2014 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_2 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, відповідно до якого сторони погодили, що проценти за користування кредитом в січні 2014 року сплачуються на рахунок НОМЕР_3 в ПАТ «Апекс-Банк». 
      Як вбачається з заяв на видачу готівки позичальником за вказаним кредитним договором були отримані від позивача наступні грошові кошти: 8 червня 2012 року – 73 000 грн., 14 червня 2012 року – 16 270 грн., 26 червня 2012 року – 16 000 грн., 13 липня 2012 року – 59 730 грн., 17 квітня 2013 року – 366 615 грн. та 8 травня 2013 року – 33 000 грн., а всього на загальну суму 564 615 грн. 
      На підставі пункту 3.3.1 кредитного договору позичальник зобов’язується забезпечити повернення кредиту згідно умов кредитного договору, але не пізніше 5 червня 2014 року, щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом в сумах та в строки відповідно до умов пункту 1.2 цього договору, сплатити комісійну винагороду в сумі та в строки, передбачені пунктом 1.3 цього договору, сплачувати інші платежі відповідно до умов договору.
      Відповідно до пункту 4.1 кредитного договору за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору позичальник сплачує банку пеню в розмірі 0,2 % від суми простроченої заборгованості, за кожний день прострочення з дати виникнення простроченої заборгованості по дату погашення простроченої заборгованості, включаючи дату погашення). 
      Згідно пункту 4.2 кредитного договору при несвоєчасному погашенні кредиту, процентів за користування кредитом, комісій позичальник сплачує банку штраф в розмірі 5 % від суми непогашеного боргу. 
      ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, внаслідок чого позивачем відповідно до умов кредитного договору станом на 28 січня 2015 року нарахована заборгованість на загальну суму 900 117 грн. 87 коп., яка включає заборгованість: за кредитом у розмірі 564 615 грн., по процентах – 79 357 грн. 84 коп., пеню за період з 11 червня 2014 року по 11 грудня 2014 року за прострочення сплати кредиту – 207 778 грн. 32 коп. та за прострочення сплати процентів за період з 11 червня 2014 року по 28 січня 2015 року у розмірі 16 535 грн. 57 коп. і штраф, відповідно пункту 4.2 кредитного договору за період з 11 червня 2014 року по 13 січня 2015 року за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за користування кредитом в сумі 31 831 грн. 14 коп., що підтверджується розрахунком заборгованості. 
      Суд першої інстанції, задовольняючи позов ПАТ «Апекс-Банк», з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позичальник за спірним кредитним договором належним чином не виконав взяті на себе зобов’язання з повернення кредитних коштів, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягнення з боржника на користь кредитора. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 суди керувалися, зокрема, тим, що відсутня подвійна відповідальність позичальника при одночасному стягненні пені та штрафу на підставі пунктів 4.1 та 4.2 кредитного договору, оскільки застосування пені та штрафу передбачалося за різні види порушення умов кредитного договору, а тому це не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України.
      Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 року, 6 серпня 2014 року, 24 червня 2015 року та від 16 квітня 2014 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України посилається заявник, у справі з аналогічних правовідносин суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – порядку й строків погашення кредиту суперечить частині першій статті 61 Конституції України. 
      Наведені приклади свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 509, 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового.
      Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).
      Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
      За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
      Умовами спірного договору, а саме пунктом 4.1 передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення
      У той самий час, згідно з пунктами 4.2, 4.3, 4.4 та 4.5 кредитного договору сторонами передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за інші правопорушення: один із них – несвоєчасне повернення кредиту, процентів за користування кредитом та комісій.
      Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
      Однак у справі, яка переглядається, вищезазначеним положенням Кодексу та Конституції України судом належної правової оцінки надано не було, а тому відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити. 
      Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий
      Я.М. Романюк
      Судді
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Л.І. Охрімчук
      Ю.Л. Сенін
      В.М. Сімоненко
      А.Г. Ярема
      Правова позиція 
      у справі № 6-2003цс15
      Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового.
      Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).
      Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
      За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
      Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBBD24C9B900909EC2257EF300301653
       
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
      УХВАЛА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      "18" липня 2017 р.
      м. Київ
      К/800/36913/16
      Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
      головуючого - судді Іваненко Я.Л.,
      суддів: Головчук С.В., Мойсюка М.І.,
      розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє також в інтересах ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, третя особа - Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_7 про визнання протиправними дій, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє також в інтересах ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2016 року,
      в с т а н о в и л а :
      У квітні 2016 року позивачі звернулися до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, третя особа - Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_7, в якому просили:
      - визнати протиправними дії Приморського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_8 та її малолітнього сина ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1
      - скасувати рішення Приморського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_8 та її малолітнього сина ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1
      - зобов'язати Приморський районний відділ у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області вчинити дії щодо поновлення реєстрації ОСОБА_8 та її малолітнього сина ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1
      В обґрунтування позовних вимог зазначили, що 22 грудня 2015 року Приморським районним відділом у м. Одеса Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області було знято з реєстрації місця проживання за вищевказаною адресою ОСОБА_8 та її малолітнього сина ОСОБА_6, як таких, що втратили право користування житловим приміщенням, за заявою нового власника. На думку позивачів, такі дії відповідача є протиправними, оскільки підстав, передбачених статтею 7 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», для зняття ОСОБА_8 та її малолітнього сина ОСОБА_6 з реєстраційного обліку у відповідача не було, а саме відсутнє судове рішення про позбавлення позивачів права користування житлом, що знаходься за адресою: АДРЕСА_1 Вказують, що реєстрація права власності на спірну квартиру за новим власником не є документом, який свідчить про припинення підстав на право користування житловим приміщенням позивачами у розумінні частини 1 статті Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
      Крім того зазначають, що ОСОБА_7 не є безспірним власником вищевказаної квартири, оскільки тривають численні судові спори щодо правомірності її придбання, а також витребування квартири із чужого незаконного володіння.
      Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Приморського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_8 та її малолітнього сина ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1. Зобов'язано Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради скасувати внесені до реєстраційного обліку відомості про зняття ОСОБА_8, ОСОБА_6 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2016 року скасовано постанову суду першої інстанції та прийнято нову постанову, якою відмовлено позивачам у задоволенні позову.
      У касаційній скарзі позивачі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просять скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Доводи, викладені позивачами в обґрунтування касаційної скарги, аналогічні тим, що наведені ними в обґрунтування позовних вимог.
      Перевіривши за матеріалами справи доводи касаційної скарги та правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 була власницею однокімнатної квартири АДРЕСА_1
      З 23 жовтня 2012 року у вказаній квартирі зареєстрована ОСОБА_8, а з 23 серпня 2013 року її малолітній син ОСОБА_6, що підтверджується довідкою № 828 від 14 грудня 2015 року (виписка із домової книги про склад сім'ї та реєстрацію).
      Крім того, 01 серпня 2006 року між ОСОБА_4 та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», було укладено кредитний договір №014/0043/82/61804 (далі по тексту - кредитний договір).
      Крім того, 01 серпня 2006 року між ОСОБА_4 та Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_2.
      29 квітня 2014 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Комерційний банк "Стандарт» було укладено договори про відступлення права вимоги за вищевказаними кредитним та іпотечним договорами.
      29 квітня 2014 року ПАТ «Комерційний банк «Стандарт» відступило право вимоги за кредитним та іпотечним договорами ТОВ «Фінансова компанія «Дрім Фінанс».
      29 квітня 2014 року ТОВ «Фінансова компанія «Дрім Фінанс» відступило право вимоги за кредитним та іпотечним договорами фізичній особі ОСОБА_10
      11 вересня 2014 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_11 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3.
      17 вересня 2014 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3.
      Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, право власності на вказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_7 17 вересня 2014 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 451210151101.
      22 грудня 2015 року ОСОБА_12, який діяв від імені ОСОБА_7 на підставі довіреності від 18 грудня 2015 року № 708, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кучеренко, звернувся до Приморського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_8 та ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_4. До вказаної заяви було додано договір купівлі-продажу квартири від 17 вересня 2014 року, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за ОСОБА_7 від 17 вересня 2014 року, довіреність від 18 грудня 2015 року та паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 виданий Шевченківським РВ УМВС України в Запорізькій області.
      22 грудня 2015 року Приморським районним відділом у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, за результатами розгляду вказаної заяви ОСОБА_12, було знято з реєстрації місця проживання ОСОБА_8 та її малолітнього сина ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_4., як таких, що втратили право користування житловим приміщенням (за заявою нового власника), про що останніх повідомлено листом за підписом Директора КП «ЖКС «Порто-Франківський» ОСОБА_13 від 12 лютого 2016 року за № 337/1.
      Вважаючи дії відповідача щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_8 та її малолітнього сина ОСОБА_6 протиправними, позивачі звернулися до суду з даним адміністративним позовом.
      Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_8 та ОСОБА_6 за заявою власника було можливим виключно у разі, якщо із заявою надано рішення суду про позбавлення останніх права користування квартирою, титульним власником якої наразі є ОСОБА_7 Однак, оскільки до заяви нового власника про зняття з реєстрації місця проживання позивача та її малолітнього сина рішення суду про позбавлення їх права користування спірним житловим приміщенням додано не було, дії Приморського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_8 та її малолітнього сина ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1, є неправомірними.
      Скасовуючи постанову суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що набуття ОСОБА_7 права власності на спірну квартиру за договором купівлі - продажу є за своєю суттю одночасним позбавленням ОСОБА_4 права власності на це майно, що тягне припинення права користування житловим приміщенням членами її сім'ї. Тому, позбавлення ОСОБА_4 шляхом відчуження за іпотечним договором права власності на квартиру і як наслідок - права користування житловим приміщенням, призвело до припинення права користування ним також і у членів її сім'ї.
      Проте погодитись з такими висновками суду апеляційної інстанції не можна.
      Відповідно до частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
      Згідно частини 1 статті 321 вказаного Кодексу право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
      За змістом частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
      Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
      Водночас за правилами статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV (далі - Закон № 1382-ІV) зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема, на підставі заяви особи, паспорту або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, судового рішення, яке набрало законної сили про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, свідоцтва про смерть.
      Таким чином, як вбачається з аналізу вказаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про виселення; 4) визнання особи безвісно відсутньою; 5) оголошення фізичної особи померлою.
      З огляду на те, що Закон № 1382-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
      Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про виселення; 4) про визнання особи безвісно відсутньою; 5) про оголошення фізичної особи померлою.
      Така правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права висловлена у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2016 року (справа 825/1335/13-а).
      Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право власності або користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
      Враховуючи вказане, суд першої інстанції дійшов вірного висновку що оскільки до заяви ОСОБА_12, який діяв від імені ОСОБА_7 про зняття з реєстрації місця проживання позивачки та її малолітнього сина рішення суду про позбавлення їх права користування спірним житловим приміщенням додано не було, дії Приморського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_8 та її малолітнього сина ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1, є неправомірними.
      При цьому, оскільки у зв'язку зі змінами у чинному законодавстві України повноваження з реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб з 04 квітня 2016 року віднесено до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, суд першої інстанції вірно зобов'язав Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради скасувати внесені до реєстраційного обліку відомості про зняття ОСОБА_8 та ОСОБА_6 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1.
      Крім того, що стосується позовних вимог про скасування рішення Приморського районного відділу у м. Одесі Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_8 та її малолітнього сина ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у їх задоволенні, оскільки таке рішення як окремий документ відповідачем не приймалося, зняття з реєстрації відбулося шляхом вчинення дій, які визнані судом протиправними.
      Відповідно до статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.
      За таких обставин колегія суддів, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що суд апеляційної інстанції помилково скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а постанова суду першої інстанції - залишенню в силі.
      Керуючись статтями 220, 222, 223, 226, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
      у х в а л и л а :
      Касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє також в інтересах ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, задовольнити.
      Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2016 року скасувати, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2016 року залишити в силі.
      Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, оскарженню не підлягає.
      Головуючий: Судді: Я.Л. Іваненко С.В. Головчук М.І. Мойсюк
      Справа № 815/1785/16
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67848689
    • Автор: 0720
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      5 липня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів:
      Волкова О.Ф.,
      Гриціва М.І.,
      Гуменюка В.І.,
      Кривенди О.В., 
      Лященко Н.П.,
      Охрімчук Л.І., 
      Прокопенка О.Б.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року,
      в с т а н о в и л и :
      У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва (далі – УДКС України у Солом’янському районі м. Києва) про стягнення з управління на свою користь пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», а також 3% річних у розмірі 1143,76 грн та інфляційні витрати в розмірі 6609,96 грн відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), мотивуючи свої вимоги тим, що в порушення вимог пункту 8.4 статі 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не виконало зобов’язання перед позивачем щодо перерахування коштів за розпорядженням державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Солом’янського районного управління юстиції в місті Києві (далі – ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві) у строк до трьох операційних днів. 
      Заочним рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року в позові відмовлено.
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з УДКС України в Солом’янському районі м. Києва на користь позивача 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн – 3% річних; у решті заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року скасовано, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишено без змін.
      У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України та статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від від 21 травня, 23 червня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року, 30 березня 2016 року.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Під час розгляду справи, що переглядається суди встановили, що на виконанні у ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві перебувало виконавче провадження на примусове виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Міський комерційний банк» про стягнення заборгованості за депозитним вкладом у розмірі 347892,83 грн. 
      7 жовтня 2014 року зазначена сума з рахунку боржника надійшла на рахунок депозитних сум ВДВС Солом’янського РУЮ в м. Києві, який обслуговується УДКС України у Солом’янському районі м. Києва. 
      9 жовтня 2014 року державним виконавцем було оформлено та передано до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва розпорядження про перерахування відповідної суми на рахунок стягувача. 10 жовтня 2014 року вказане розпорядження було отримане відповідачем, а 13 жовтня 2014 року було оформлене відповідне платіжне доручення. Перерахування ж коштів на рахунок стягувача було проведено лише 24 листопада 2014 року. 
      Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, визнано протиправною бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів на рахунок ОСОБА_1 згідно з розпорядженням державного виконавця ВДВС Солом’янського районного управління юстиції в м. Києві НОМЕР_1 від 9 жовтня 2014 року та відповідно до платіжного доручення від 13 жовтня 2014 року НОМЕР_2 з 16 жовтня по 23 листопада 2014 року. 
      Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідальність за порушення строків на перерахування коштів, передбачена статтею 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», до УДКС України у Солом’янському районі м. Києва не підлягає застосуванню, оскільки для органів Державної казначейської служби України не визначено строків для здійснення переказу коштів на виконання рішення суду, а правовідносини, що виникли між сторонами з примусового виконання рішення, не вважаються грошовими зобов’язаннями. 
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову в частині стягнення 6609,96 грн інфляційного відшкодування та 1143,76 грн 3% річних, апеляційний суд зазначив, що правовідносини, які виникли між сторонами вважаються саме грошовими зобов’язаннями, оскільки, отримавши платіжне доручення, відповідач зобов’язаний був перерахувати грошові кошти на рахунок позивача у строк не пізніше 16 жовтня 2014 року.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не погодився з висновком суду апеляційної інстанції, скасував рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року, а заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року залишив без змін.
      Разом з тим в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 21 травня і 23 червня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки Державне казначейство України є учасником системи електронних платежів, то на нього поширюються норми Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», у тому числі й щодо обов’язку здійснити перерахунок коштів у триденний строк.
      Отже існує неоднакове застосування судами положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».
      У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року, 6 червня 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 1 жовтня 2014 року та 30 березня 2016 року міститься правова позиція, відповідно до якої зобов’язання виникають у випадках, встановлених законом, у тому числі і з рішення суду. Грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. Таким чином, правовідношення, в якому передбачено передачу грошей, є грошовим зобов’язанням.
      Однак зазначені судові рішення ухвалені при встановленні судом інших фактичних обставин справ та в інших правовідносинах, а тому вони не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами статті 625 ЦК України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційних інстанцій положень Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого.
      Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами.
      Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем.
      Пунктом 1.43 статті 1 вказаного Закону встановлено, що учасник/член платіжної системи (далі - учасник платіжної системи) - юридична особа, що на підставі договору з платіжною організацією платіжної системи надає послуги користувачам платіжної системи щодо проведення переказу коштів за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має право надавати такі послуги.
      Згідно з пунктом 11.4 статті 11 цього Закону для проведення переказів через систему міжбанківських розрахунків Національного банку України банки-резиденти, Державна казначейська служба України, Розрахунковий центр з обслуговування договорів на фінансових ринках відкривають рахунки в Національному банку України. 
      Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011 затверджено Положення про Державну казначейську службу України (далі - Положення).
      Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. 
      Згідно з пунктом 1.8 Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 22 червня 2012 року № 758 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 липня 2012 року за № 1206/21518, розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється органами Казначейства відповідно до умов договорів та додаткових договорів між органом Казначейства і клієнтами (додатки 1 та 2 до цього Порядку).
      Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».
      Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки.
      Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках.
      Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС.
      Положеннями підпункту 12.12 пункту 12 зазначеної Інструкції закріплено, що у разі відсутності відомостей, яким чином проводити виплату коштів, державний виконавець повідомляє стягувача про наявність належних йому коштів та пропонує йому повідомити шляхи отримання ним коштів (через фінансові установи з обов’язковим зазначенням реквізитів для перерахування коштів або поштовим переказом із зазначенням повної адреси стягувача).
      Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. 
      Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС.
      Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем.
      Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22).
      Відповідно до пунктів 8.1, 8.4 статті 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. Міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів. 
      За приписами пункту 2.19 Інструкції №22 розрахункові документи (документи на паперовому носії, що містять доручення та/або вимогу про перерахування коштів з рахунку платника на рахунок отримувача), що надійшли до банку протягом операційного часу, банк виконує в день їх надходження. Розрахункові документи, що надійшли після операційного часу, банк виконує наступного операційного дня.
      Відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов'язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. В цьому випадку платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем. 
      За розрахунком позивача, який перевірений судом, сума пені за кожний день прострочення складає 13915,71 грн. (347892,83х01%х40 днів прострочення).
      За приписами частини першої статті 614 ЦК України відповідальність за порушення зобов’язання несе саме та особа, яка порушила зобов’язання, за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.
      Як установили суди попередніх інстанцій, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 лютого 2015 року, яка набрала законної сили, бездіяльність УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо своєчасного перерахування коштів стягувачу визнано протиправною. 
      Таким чином, вина УДКС України у Солом’янському районі м. Києва щодо несвоєчасного перерахування коштів є доведеною.
      Отже, суди неправомірно не застосували до спірних правовідносин приписи вищенаведених законодавчих актів та безпідставно відмовили в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з УДКС України у Солом’янському районі м. Києва пені в розмірі 13915,71 грн відповідно до пункту 32.2 статті 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».
      З огляду на зазначене, оскільки судові рішення в частині вимог про стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України, не переглядаються Верховним Судом України, в зв’язку з відсутністю неоднакового застосування судами статті цієї норми права, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка є предметом перегляду, підлягають скасуванню в частині відмови у стягненні пені в розмірі 13915,71 грн з прийняттям у цій частині нового рішення про задоволення позову. 
      Ураховуючи те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, судові витрати відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України підлягають стягненню пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме: 156,44 грн зі сплати судового збору за подання до суду позовної заяви, 78,22 грн за подання апеляційної скарги, 187,72 грн за подання касаційної скарги та 203,37 грн за подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції, тобто всього 625,75 грн, які підтверджені документально.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и :
      Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень задовольнити частково.
      Заочне рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 11 серпня 2015 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасувати в частині відмови у стягненні пені.
      Ухвалити в цій частині нове рішення. 
      Позов ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва задовольнити частково.
      Стягнути з Управління Державної казначейської служби України у Солом’янському районі м. Києва на користь ОСОБА_1 13915,71 грн. пені, а також 625,75 грн у рахунок оплати судових витрат.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      О.Ф. Волков
      М.І. Гриців
      В.І. Гуменюк
      О.В. Кривенда
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      О.Б. Прокопенко
      Правова позиція
      у справі № 6-1329цс16
      Згідно з преамбулою Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами.
      Відповідно до пункту 5.1 статті 5 цього Закону суб'єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем.
      Відповідно до пункту 1 Положення Державна казначейська служба України (Казначейство України) є учасником системи електронних платежів Національного банку України. 
      Відповідно до частин першої, третьої та п’ятої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) грошові суми, стягнуті з боржника, зараховуються державним виконавцем на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Стягувачу - юридичній особі стягнуті грошові суми перераховуються державним виконавцем у встановленому порядку на визначені стягувачем належні йому рахунки.
      Статтею 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» визначено, що районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами, мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках, гербову печатку. Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі мають відповідні рахунки в органах Державного казначейства України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках.
      Відповідно до підпунктів 12.1-12.2 пункту 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі - Інструкція № 512/5), органи Державної виконавчої служби мають відповідні рахунки в органах Державної казначейської служби України для обліку депозитних сум і зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплати стягувачам у національній валюті, а також відповідні рахунки для обліку аналогічних операцій в іноземній валюті в банках. Розрахунки з таких рахунків здійснюються тільки в безготівковій формі. Не допускаються видача та переказ стягнутих державними виконавцями сум стягувачам без зарахування на депозитний рахунок органу ДВС.
      Крім того, згідно підпункту 12.13 пункту 12 Інструкції №512/5 після цього не пізніше ніж протягом трьох робочих днів від дня ознайомлення з інформацією про надходження коштів державний виконавець у разі достатності суми для покриття всіх вимог стягувача та наявності відомостей від стягувача про шляхи отримання ним коштів готує одне розпорядження (у тому числі за зведеним виконавчим провадженням), яким визначає належність указаних коштів та спосіб перерахування стягувачу, яке затверджується начальником органу ДВС із зазначенням дати та скріплюється печаткою органу ДВС. Указане розпорядження готується в двох примірниках, оригінал видається особі, відповідальній за ведення книги обліку депозитних сум, копія залишається у виконавчому провадженні. 
      Відповідно до підпунктів 12.15, 12.18, 12.21 пункту 12 цієї підготовка розрахункових документів про перерахування коштів здійснюється особою, відповідальною за ведення книги, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня отримання розпорядження державного виконавця. При перерахуванні коштів, які належать стягувачу - юридичній особі, списання коштів з відповідних рахунків органу ДВС здійснюється на підставі платіжних доручень. Платіжне доручення підписується керівником органу ДВС та особою, яка уповноважена на ведення відповідного рахунку органу ДВС.
      Аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що зазначені дії засвідчують платіжний, розрахунковий характер відносин, що виникають між органами Державної виконавчої служби, Казначейства та стягувачем.
      Отже, на Державну казначейську службу України у цих відносинах, як на учасника системи електронних платежів Національного банку України, розповсюджує свою дію Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі – Інструкція №22).
      Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко
      Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1329цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D9E3CF28C6211BD3C225816800471E57