Постановление ВСУ по пересмотру о возможности привязки к валюте и необходимости определения порядка погашения задолженности

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М.,
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

за участю заявниці ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а також представника приватного акціонерного товариства «Фармацевтична фірма «Дарниця» ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом приватного акціонерного товариства «Фармацевтична фірма «Дарниця» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2015 року приватне акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ПрАТ «ФФ «Дарниця») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 14 лютого 1997 року між закритим акціонерним товариством «Фармацевтична фірма «Дарниця» (далі – ЗАТ «ФФ «Дарниця»), правонаступником якого із 6 червня 2012 року є ПрАТ «ФФ «Дарниця», та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1, згідно з умовами якого остання придбала зазначену квартиру за 37 тис. 250 грн, що на момент здійснення операції становило 19 тис. 651 умовну одиницю за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на день укладення цього договору.

Під час розгляду справи позивач збільшив позовні вимоги та посилаючись на те, що відповідачка сплатила кошти за договором у неналежному розмірі, оскільки сума боргу мала бути визначена за офіційним курсом національної валюти до долара США, установленим НБУ на день платежу, просив стягнути зі ОСОБА_1 на свою користь 163 тис. 7 грн 68 коп. заборгованості за укладеним договором з урахуванням 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Дарницький районний суд м. Києва заочним рішенням від 8 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року, позов ПрАТ «ФФ «Дарниця» задовольнив: стягнув на користь позивача зі ОСОБА_1 163 тис. 7 грн 10 коп., з яких 151 тис. 582 грн 56 коп. – заборгованість за договором купівлі-продажу квартири та 11 тис. 424 грн 54 коп. – 3 % річних; вирішив питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

11 вересня 2015 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 526 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На підтвердження своїх доводів заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2015 року.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня

2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення заявниці ОСОБА_1, її представників ОСОБА_2 й ОСОБА_3, а також представника ПрАТ «ФФ «Дарниця» ОСОБА_4, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно зі статтею 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди під час розгляду справи встановили, що 1 вересня 1995 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» та ОСОБА_1 уклали договір про дольове будівництво будинку АДРЕСА_1.

За змістом цього договору ЗАТ «ФФ «Дарниця» зобов’язувалося після закінчення будівництва передати у власність ОСОБА_1 квартиру в будинку АДРЕСА_1 площею та в порядку, передбачених цим договором (пункт 1.1).

Згідно з пунктом 2.1 указаного договору на час його підписання ОСОБА_1 зобов’язана сплатити внесок у сумі 492 млн 383 тис. крб, що еквівалентно 3 тис. 20 доларам США.

На виконання умов укладеного договору про дольове будівництво ОСОБА_1 сплатила ЗАТ «ФФ «Дарниця» внесок за квартиру в сумі відповідно 492 млн 383 тис. крб.

Після введення будинку в експлуатацію 21 лютого 1997 року ЗАТ «ФФ «Дарниця» (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 6–7).

У пункті 4 цього договору сторони узгодили, що продаж квартири здійснено за 37 тис. 215 грн, що на момент здійснення операції становить 19 тис. 651 умовну одиницю за курсом НБУ на день укладення договору.

Покупець повинен був сплатити продавцю повну вартість квартири протягом 15 років з моменту укладання договору, тобто до 14 лютого 2012 року (пункт 5 договору).

На виконання умов укладеного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 сплатила 37 тис. 215 грн., з яких 10 тис. 933 грн 45 коп. – до 1 квітня 2000 року, та 26 тис. 281 грн 55 коп. – 26 березня 2011 року (т.1, а.с. 128–129).

Задовольняючи позовні вимоги ПрАТ «ФФ «Дарниця», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, дійшов висновку про наявність заборгованості ОСОБА_1 перед позивачем за спірним договором купівлі-продажу.

Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками, зазначивши, що належним виконанням зобов’язань за договором купівлі-продажу є внесення грошових коштів у національній валюті України в сумі, що станом на день здійснення платежу відповідає еквіваленту визначеної вартості квартири, зазначеній у договорі в умовних одиницях, перерахованого в гривню за офіційним курсом НБУ долару США до гривні.

Наданою для порівняння ухвалою від 21 травня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ПрАТ «ФФ «Дарниця», установивши повне виконання відповідачами зобов’язань з оплати вартості квартири.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 

Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет) валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.

Тобто закон передбачає обов’язковість здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не містить заборони на використання в розрахунках розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.

Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ПрАТ «ФФ «Дарниця» послалося на пункт 4 укладеного з відповідачкою договору купівлі-продажу та положення статті 526 ЦК України.

Установивши, що в спірному договорі купівлі-продажу сторони визначили грошовий еквівалент в умовних одиницях здійснюваної в національній валюті операції, суди не звернули уваги на те, що в пункті 4 цього договору зазначено еквівалент вартості квартири на день укладення договору, тобто 21 лютого 1997 року.

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, передчасно стягнув з відповідачки кошти, обрахувавши суму заборгованості в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу.

Також суди не надали оцінки рішенню Дніпровського районного суду м. Києва від 5 травня 2011 року, в якому зазначено про сплату вартості квартир, у тому числі квартири НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1, у повному обсязі, що підтверджується відповідними платіжними документами.

Судам слід з’ясувати порядок визначення суми, що підлягає сплаті за укладеним сторонами договором, зокрема встановити: чи є належним виконанням зобов’язання по сплаті суми в розмірі 37 тис. 215 грн, що відповідає еквіваленту вартості квартири на день укладення договору, чи сума заборгованості визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу.

Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2015 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 8 жовтня 2014 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2015 року та заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 8 жовтня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Дарницького районного суду м. Києва.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.І. Гуменюк
Судді:
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-2134цс15

Відповідно до статі 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 

Згідно зі статтею 99 Конституції України та частиною першою статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет) валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.

Закон передбачає обов’язковість здійснення платежів на території України в національній валюті, та не містить заборони на використання в розрахунках розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.

Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

За змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення.

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2134цс15

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/244DFFF5320B67C7C225809700496461

[ANTIRAID]

ВСУ в своем постановлении указал на возможность заключения договоров с привязкой к иностранной валюте. Однако при этом суды должны определиться по какому курсу должно проводиться погашение - на момент платежа или на момент заключения договора.

[0720]

ну вот, могут же, когда захотят — вспомнить о части третьей статьи 6 ЦК, и о прицнипе свободы договора (ст. 627 ЦК)

а когда не хотят — не вспоминают

[Bolt]

20 часов назад, 0720 сказал:

о прицнипе свободы договора (ст. 627 ЦК)

а когда не хотят — не вспоминают

О принципе свободы договора они никогда не забывают, когда надо вынести решение против заёмщика...

[Rom-i-Coca-cola]

В 31 декабря 2016 г. в 22:35, ANTIRAID сказал:

Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

 

Стаття 654. Форма зміни або розірвання договору

1. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

"Вот я не понял, а шо конкретно Вы имели ввиду?"

[Rom-i-Coca-cola]

В 1 января 2017 г. в 02:25, 0720 сказал:

ну вот, могут же, когда захотят — вспомнить о части третьей статьи 6 ЦК, и о прицнипе свободы договора (ст. 627 ЦК)

а когда не хотят — не вспоминают

А где в решение было о принципе свободы договора? Я что-то пропустила?

 

[Rom-i-Coca-cola]

В 1 января 2017 г. в 02:25, 0720 сказал:

ну вот, могут же, когда захотят — вспомнить о части третьей статьи 6 ЦК, и о прицнипе свободы договора (ст. 627 ЦК)

а когда не хотят — не вспоминают

Не надо путать свободу договора и вседозволенность. 

[Bolt]

7 часов назад, Rom-i-Coca-cola сказал:

Не надо путать свободу договора и вседозволенность. 

Абсолютно верно... Многие попутали эти понятия... Думают, что это означает, что можно всё что угодно писать в договоре... А на самом деле конечно в договоре свободно можно писать только то что не противоречит законам... Договор должен обязательно соответствовать, а не противоречить требованиям и нормам законодательства... Невозможно в договоре писать всё, что вздумается...