Алексей11

Кредит всем безотказано

2 сообщения в этой теме

Добрый всем всем! Меня зовут Алексей Николавевич Бобров. 

Как многим из вас мне также в своё время нужна была помощь в получение кредита на большую сумму денег, я не знал куда можно обратится кроме банков , где-то с месяц назад я отыскал человека это Алексей  Сияница- он профессиональный юрист ,работает в ОО Всеукраинской правозащитной организации "Юридическая Сотня" который может как проконсультировать так и помочь в решение вашего вопроса, я не долго думая , позвонил ему и в ближайшее время он смог мне помочь! Я безумно ему благодарный , поэтому всем кто сомневается или не знает куда можно обратится , я с чистой совестью рекомендую Алексея Сияницу! 

 Каждому из нас в наше время,приходилось брать кредит в банке. И у многих возникали проблемы при его погашении. Если возникли проблемы при оформлении кредита,или его погашении,обращайтесь к Алексею Сиянице. От него вы получите качественную,юридическую помощь,не только по кредиту,а и другим банковским услугам. Если нуждаетесь в юридической помощи,звоните-0982773367, 0665170474.Участникам АТО,консультация бесплатно.

Предоставляю сайт : http://xn-----6kcbbmsawagcidjoioi9a8bj1hl8b3m.pp.ua/

image.jpeg

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Какой Лёха Одиннадцатый молодец, сам до такого додумался наверное... Как жаль, что никто раньше не додумался давать тут рекламу... Такие все тут глупые оказывается, кроме Алёхи...

2 пользователям пользователям нравится это

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!


Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.


Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      УХВАЛА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 грудня 2016 року м. Київ
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
      Кузнєцова В.О., Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізингу та повернення коштів, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 09 липня 2015 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «ЛК «Ваш Авто») укладено договір № 000282 фінансового лізингу з додатками на придбання автотранспортного засобу Renault Logan (Asses), об'ємом двигуна 1,2, з механічною коробкою передач, передньопривідний. Зазначав, що умови оспорюваного правочину порушують положення Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII), оскільки є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків і завдають йому шкоди як споживачеві, що є підставою для визнання такого договору недійсним.
      Із урахуванням викладеного, позивач просив визнати договір фінансового лізингу № 000282 від 09 липня 2015 року недійсним та стягнути з відповідача на свою користь 153 590 грн, сплачені на виконання вказаного договору.
      Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено.
      Визнано недійсним договір № 000282 фінансового лізингу від 09 липня 2015 року, укладений між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4
      Стягнуто з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на користь ОСОБА_4 153 590 грн, сплачені на виконання договору фінансового лізингу № 000282 від 09 липня 2015 року.
      У касаційній скарзі ТОВ «ЛК «Ваш Авто» проситьухвалені у справі судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
      У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
      Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.
      Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Судами встановлено, що 09 липня 2015 року між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4 укладено договір фінансового лізингу № 000282, відповідно до умов якого товариство бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - автомобіль RenaultLogan (Asses), об'ємом двигуна 1,2, з механічною коробкою передач, передньопривідний у власність та передати його в користування ОСОБА_4 на строк та на умовах, передбачених договором.
      Відповідно до умов додатку 1 до цього договору вартість предмета лізингу становить 10 752,10 доларів США; авансовий платіж - 5 376,05 доларів США (50 % вартості предмета лізингу); щомісячний платіж - 448 доларів США; адміністративний платіж - 1075,21 доларів США (10 % вартості предмета лізингу); комісія за передачу - 322,56 доларів США (3 % вартості предмета лізингу).
      На виконання договору 09 липня 2015 року ОСОБА_4 сплатив ТОВ «ЛК «Ваш Авто» адміністративний платіж у сумі 25 590 грн, а 15 липня 2015 року - авансовий платіж у сумі 128 тис. грн.
      Згідно з умовами договору адміністративний платіж - це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу.
      Відповідно до додатку 1 до договору розмір адміністративного платежу становить 10 % від вартості предмета лізингу, що становить 1075,21 доларів США.
      Відповідно до п. 3.2.7 договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу й у разі необрання нового предмета лізингу лізингоодержувачем протягом одного року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу всі сплачені ним кошти за мінусом адміністративного платежу.
      При цьому згідно з п. 12.1 договору лізингодавець повертає лізингоодержувачу лише 60 % авансового платежу, а 40 % утримує як штраф за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає.
      За умовами договору лізингоодержувач сплачує лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу.
      Згідно із ч. 2 ст. 1 Закону № 723/97-ВР за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
      За ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
      Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України.
      Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
      Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
      Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР.
      Стаття 18 Закону № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.
      Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір.
      У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ).
      Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч. 2 ст. 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
      Проаналізувавши норму ст. 18 Закону № 1023-ХІІ, слід дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.
      Несправедливими згідно із ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п. 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (п. 13).
      Згідно з укладеним між сторонами договору фінансового лізингу лізингодавець зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати передбачені договором платежі (п. п. 1.1, 3.3.1 договору).
      Вартість предмета лізингу на момент укладення договору становила 10752,10 доларів США з урахуванням ПДВ, що за обмінним курсом долара США до гривні на момент укладення цього договору складало 255 900 грн з ПДВ (п. 8.2).
      Гривневий еквівалент вартості предмета лізингу, визначений на дату укладення договору, може змінюватися в разі зміни обмінного курсу долара США до гривні або в разі зміни відпускної ціни транспортного засобу в продавця (п. 8.3).
      Усі планові платежі здійснюються лізингоодержувачем відповідно до умов, визначених у додатках 1, 3 до договору фінансового лізингу. Планові платежі зараховуються лізингодавцем згідно з обмінним курсом долара США до гривні на дату фактичного зарахування платежу на рахунок лізингодавця (п. 8.5).
      За змістом указаних пунктів договору розмір лізингової плати може змінюватися залежно від зміни ситуації на грошовому ринку, що впливає на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає.
      Проаналізувавши зміст договору, суд установив, що за невиконання своїх зобов'язань за договором фінансового лізингу лізингодавець не несе відповідальності, а, навпаки, отримує вигоду - штраф у розмірі 40 % від розміру авансового платежу та всю суму сплаченого адміністративного платежу (пункти 3.2.7, 12.1 договору).
      Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 723/97-ВР істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
      Крім того, з огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень ст. 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу. При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог ст. ст. 638, 655, 691 ЦК України.
      Відповідно до п. 10.4 договору в разі зміни вартості предмета лізингу з моменту укладення договору сторони домовились та беруть на себе зобов'язання до купівлі транспортного засобу підписати додаток 3 до цього договору із установленням щомісячних платежів, які розраховуються із ціни транспортного засобу на момент купівлі та передачі транспортного засобу.
      Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що сторони не погодили постачальника (продавця) автомобіля, остаточно не визначили вартості предмета лізингу, не погодили графіку сплати лізингових платежів згідно з додатком 3 до договору, на який робиться посилання у змісті договору фінансового лізингу, однак який до договору не додається.
      При цьому згідно з п. 4.3 договору разом з підписаним актом приймання-передачі лізингодавець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (додаток 3 до договору), який сторони зобов'язані підписати до моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу.
      Таким чином, на момент укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобов'язань лізингоодержувача.
      Відповідно до п. 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За такими зобов'язаннями відповідає продавець.
      Якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу (ст. 808 ЦК України).
      Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то п. 1.4 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням ст. 808 ЦК України.
      Крім того, статтею 16 Закону № 723/97-ВР передбачено, що лізингові платежі можуть включати:
      а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;
      б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;
      в) компенсацію відсотків за кредитом;
      г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
      За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу (10 % вартості предмета іпотеки) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону № 723/97-ВР не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору.
      Крім того, достроково погасити лізингові платежі можна не раніше ніж через 12 (дванадцять) календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокове погашення лізингових платежів у термін до 12 (дванадцяти) календарних місяців з моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу лізингоодержувач сплачує штраф у розмірі 10 (десять) відсотків від суми дострокового погашення (п. 10.14).
      За змістом ч. 5 ст. 11 Закону № 1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
      Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що положення договору фінансового лізингу є несправедливими, якщо містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення.
      Дослідивши умови договору фінансового лізингу, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, які вказані у п. п. 4, 5, 7, 11, 13 ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ, а виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки у п. п. 8.14, 12.1-12.3, 12.7, 12.10, 12.11, 12.12 договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафу, що порушує принцип добросовісності призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдає шкоди споживачеві.
      Отже, визнаючи умови договору фінансового лізингу несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь лізингоодержувача сплачену суму, попередні суди ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, правильно застосувавши положення Закону № 1023-XII та статей 203, 215 ЦК України.
      Такі висновки судів відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України, прийнятій за наслідками розгляду заяви про перегляд судових рішень в порядку глави 3 розділу V ЦПК України у справі № 6-330цс16 від 08 червня 2016 року.
      Доводи касаційної скарги зводяться фактично до переоцінки доказів, і не дають підстав для висновку про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
      Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      Відсутні й передбачені ст. 338 ЦПК України підстави для обов'язкового скасування судового рішення.
      Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
      у х в а л и л а:
      Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» відхилити.
      Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 листопада 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 рокузалишити без змін.
      Ухвала оскарженню не підлягає.
      Судді: В.О. Кузнєцов Т.Л. Ізмайлова О.В. Кадєтова
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/63955735
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      14 грудня 2016 року м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М., 
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та зобов’язання здійснити перерахунок за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про визнання незаконним підвищення розміру процентів в односторонньому порядку та зобов’язання здійснити перерахунок.
      Позивач зазначав, що 24 березня 2008 року між ним та ПАТ «Укрсоцбанк» було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 665 тис. 175 грн зі сплатою 14,25 % річних строком до 23 березня 2030 року, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти на умовах, визначених цим договором.
      Посилаючись на те, що в порушення умов кредитного договору з 31 липня 2008 року банк збільшив процентну ставку за користування кредитом до 20 % річних в односторонньому порядку, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати незаконним таке збільшення процентної ставки. 
      Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. 
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 червня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом із підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 
       
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначене судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 270, 629, 640, 653, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права. 
       
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2010 року, 26 квітня і 7 вересня 2011 року, 8 листопада 2012 року, 22 травня, 7 серпня, 9 жовтня 2013 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року та постанов Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року.
       
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
       
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 
       
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
       
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 березня 2008 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 665 тис. 175 грн зі сплатою 14,25 % річних строком до 23 березня 2030 року, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти на умовах, визначених цим договором.
      За пунктом 2.7 кредитного договору в разі зміни процентних ставок за користування кредитами на кредитному ринку України, у тому числі внаслідок прийняття компетентними державними органами України рішень, що прямо або опосередковано впливають на стан кредитного ринку України, а також за рішенням правління, комітету з питань управління активами та пасивами, кредитно-інвестиційного комітету, тарифного комітету чи інших органів кредитора, кредитор має право ініціювати зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом, надавши (надіславши) позичальнику відповідний документ про внесення змін до цього договору не менш як за десять робочих днів до дати застосування нового розміру процентів за користування кредитом.
      Згідно з пунктом 2.7.1 кредитного договору в разі згоди позичальника на зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом він зобов’язаний до дати застосування їх нового розміру, вказаної у документі про внесення змін до цього договору, надісланому кредитором, підписати та повернути такий документ про внесення змін останньому.
      Відповідно до пункту 2.7.2 кредитного договору в разі незгоди позичальника на зміну (збільшення або зменшення) розміру процентів за користування кредитом він зобов’язується протягом 5 робочих днів із дати застосування їх нового розміру, вказаної в документі про внесення змін до цього договору, надісланого кредитором, повернути кредитору в повному обсязі заборгованість за цим договором (строкову та прострочену), а також погасити вимоги кредитора, що випливають з цього договору в тому числі, але не виключно: кредит, нараховані проценти за користування кредитом, комісії, неустойку (пеню, штрафи), передбачені цим договором.
      Пунктом 7.1 кредитного договору визначено, що всі додатки, зміни та доповнення до цього договору мають бути вчинені в письмовій формі та підписані належним чином уповноваженими на те представниками сторін, з обов’язковим посиланням на цей договір.
      Згідно з пунктом 7.2 кредитного договору всі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином у випадку, якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур’єром, телеграфом або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатися дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділення зв’язку одержувача.
      ПАТ «Укрсоцбанк» на адресу позивача направило лист, яким, ураховуючи підвищення облікової ставки НБУ (постанова НБУ від 21 квітня 2008 року № 107), зростання вартості грошових ресурсів на міжбанківському кредитному ринку України, на підставі рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року, повідомило про збільшення з 31 липня 2008 року процентної ставки за кредитним договором до 20 % річних. 
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що рішення банку про збільшення процентної ставки за кредитним договором було прийнято до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року № 661-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», тобто до 9 січня 2009 року; змінюючи в односторонньому порядку розмір процентної ставки за кредитним договором, банк діяв із додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника. При цьому суд дійшов висновку, що збільшення процентної ставки відбулося відповідно до умов пункту 2.7 кредитного договору, рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». 
       
      Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях містяться такі висновки:
      - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2010 року касаційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про нікчемність умов кредитних договорів про новий розмір процентних ставок за кредитним договором та безпідставність їх застосування, оскільки додаткових угод про збільшення процентних ставок позивачка не підписувала; 
      - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2011 року касаційний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недійсність умови кредитного договору щодо збільшення розміру процентної ставки та неправомірність дій банку стосовно зарахування здійснених ним чергових платежів за новою збільшеною ставкою з огляду на те, що сторони спірного договору не досягли згоди в письмовій формі про збільшення розміру процентної ставки; 
      - в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року касаційний суд відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою на рішення апеляційного суду про визнання дій ПАТ «Укрсоцбанк» щодо одностороннього збільшення процентної ставки неправомірними та зобов’язання відповідача здійснити перерахунок здійснених платежів, зазначивши, що банк не направляв позивачу повідомлення про збільшення процентної ставки; позивач не сплачував кредит із урахуванням нової процентної ставки; банк не вимагав дострокового погашення кредиту у зв’язку з непідписанням боржником додаткової угоди та змінював нарахування за кредитом за новою ставкою. 
      Аналогічні висновки містяться в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року, 8 листопада 2012 року, 22 травня, 7 серпня, 9 жовтня 2013 року.
      У постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року міститься висновок про те, що вирішуючи спір щодо правомірності дій банку зі зміни умов кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки, необхідно перевірити, чи було передбачено таке збільшення кредитним договором, чи були виконані банком усі умови договору в цій частині та дотримано порядок узгодження цього питання з боржником. У випадку, коли передбачено обов’язкове укладання письмової форми такої угоди зі зміни договору, слід ураховувати вимоги статей 629, 639, 1055 ЦК України.
      У постанові Верховного Суду України від 4 липня 2012 року міститься висновок про те, що подальше здійснення (після повідомлення банку про збільшення процентної ставки) позичальником платежів за кредитним договором за встановленою договором процентною ставкою не свідчить про погодження ним пропозиції банку щодо збільшення процентної ставки, оскільки відповідного повідомлення позичальник не отримував, додаткову угоду про внесення змін до кредитного договору не підписував; у зв’язку з відсутністю доказів отримання боржником відповідного повідомлення банку частина друга статті 642 ЦК України застосуванню не підлягає. 
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 270, 629, 640, 653, 1054, 1056-1 ЦК України, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.
      Згідно із частинами першою, другою статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
      За змістом частини першої статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. 
      Згідно із частиною третьою статті 653 ЦК України в разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
       
      Отже, якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури, то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури. 
      У справі, яка переглядається, така процедура передбачена умовами пунктів 2.7, 2.7.1, 2.7.2, 7.1, 7.2 кредитного договору.
      За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 24 березня 2008 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.
      У разі підвищення банком процентної ставки з’ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.
      Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155, рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.
      Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім’ї за умови пред’явлення ними документа, що посвідчує особу. 
      З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. 
      Проте у справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою ті обставини, що повідомлення банку про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором не було надіслано в передбачений цим договором спосіб (пункт 7.2 кредитного договору); позивач не отримував цього повідомлення; збільшення розміру процентної ставки відбулося не у строк та спосіб, передбачені кредитним договором, оскільки відповідний документ про внесення змін до договору (додаткову угоду) боржнику банк не надсилав, отже, сторони його не підписували, як це передбачено умовами пунктів 2.7.1, 7.1 кредитного договору.
       
      Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції в судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. 
      Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року, наданих заявником на підтвердження своїх вимог. 
      У справі, яка переглядається, рішення банку, на підставі якого збільшено розмір процентної ставки та на яке здійснюють посилання суди (рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року), передбачає збільшення в односторонньому порядку процентної ставки до рівня 20 % річних за кредитними договорами на купівлю автотранспорту.
      Однак суди в цій справі не надали оцінки наведеному факту, не звернули уваги на те, що за спірним кредитним договором кредит надано позивачу на здійснення розрахунків за договором про участь у фонді фінансування будівництва (пункт 1.2 кредитного договору). 
       
      Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 629, 640, 651, 653, 642, 1054, 1056-1 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи; судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 23 травня і 4 липня 2012 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
      Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів (дослідження обґрунтованості, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).
      Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
      Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, установлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, установленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
      Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
      Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
       
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. 
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Я.М. Романюк 
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-2315цс16
       
      Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) договір є обов’язковим для виконання сторонами.
      Згідно із частинами першою, другою статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
      За змістом частини першої статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. 
      Згідно із частиною третьою статті 653 ЦК України в разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
      Отже, якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури, то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури. 
      У справі, яка переглядається, така процедура передбачена умовами пунктами 2.7, 2.7.1, 2.7.2, 7.1, 7.2 кредитного договору.
      За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 24 березня 2008 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.
      У разі підвищення банком процентної ставки з’ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.
      Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155, рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.
      Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім’ї за умови пред’явлення ними документа, що посвідчує особу. 
      З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. 
      Проте у справі, яка переглядається, суди залишили поза увагою ті обставини, що повідомлення банку про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором не було надіслано в передбачений цим договором спосіб (пункт 7.2 кредитного договору); позивач не отримував цього повідомлення; збільшення розміру процентної ставки відбулося не у строк та спосіб, передбачені кредитним договором, оскільки відповідний документ про внесення змін до договору (додаткову угоду) боржнику банк не надсилав, отже, сторони його не підписували, як це передбачено умовами пунктів 2.7.1, 7.1 кредитного договору.
      Крім того, у справі, яка переглядається, рішення банку, на підставі якого збільшено розмір процентної ставки та на яке здійснюють посилання суди (рішення управляючого комітету роздрібного бізнесу АКБ «Укрсоцбанк» від 24 березня 2008 року), передбачає збільшення в односторонньому порядку процентної ставки до рівня 20 % річних за кредитними договорами на купівлю автотранспорту.
      Однак суди в цій справі не надали оцінки наведеному факту, не звернули уваги на те, що за спірним кредитним договором кредит надано позивачу на здійснення розрахунків за договором про участь у фонді фінансування будівництва (пункт 1.2 кредитного договору). 
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2315цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D2E977F0531AED92C2258099002F43DB
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Номер провадження 2/754/2633/16
      Справа №754/2832/16-ц
      РІШЕННЯ
      Іменем України
      13 жовтня 2016 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:
      головуючого судді Таран Н.Г.
      за участю секретаря судового засідання Чернишової А.М., Величко Л.П., Моторенко К.О.
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою, -
       В С Т А Н О В И В :
      Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», що є правонаступником всіх прав та обов'язків Закритого акціонерного товариства «Альфа-Банк», звертаючись з позовом до суду, просить стягнути солідарно з відповідачів на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором №800003143 від 12.02.2008 року у розмірі 32312,86 грн. Вказані вимоги вмотивовані тим, що 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, зі сплатою 14,50% річних, з визначеним строком дії договору - 12.02.2033 року. В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір Поруки №800003143-П, за умовами якого ОСОБА_2 зобов'язувалась перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання, також 12.02.2008 року в забезпечення виконання кредитних зобов'язань, між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено договір Поруки №800003143-П-1, за умовами якого ОСОБА_3. зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання,
      Позивач виконав свої зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі та видав позичальнику ОСОБА_1 кредит в обумовленій договором сумі, однак відповідач свої зобов'язання належним чином не виконує, в результаті чого станом на 07.12.2015 року має прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 31229,70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1083,16 доларів США, що є предметом позовних вимог.
      На підставі ухвали Деснянського районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року, яка занесена до журналу судового засідання судом прийнято зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою (а.с.81).
      Відповідно до предмету позовних вимог за зустрічним позовом, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 пред'явлені вимоги до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» про визнання припиненими договорів поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (а.с.78-80).
      Представник позивача по первісному позову - відповідача по зустрічному позову ПАТ «Альфа-Банк» - ОСОБА_6 в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, правову позицію щодо вимог позивача по зустрічному позову не висловила.
      Представник відповідача - позивача по зустрічному позову ОСОБА_7 в судовому засіданні проти первісного позову заперечував, просив в позові відмовити та задовольнити зустрічний позов, пояснив, що дійсно 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, на умовах передбачених укладеним договором. В забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П. Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1. Вказував на те, що суму заборгованості у розмірі 32312,86 доларів США позивач підтверджує доданим до позовної заяви розрахунком заборгованості за кредитним договором станом на 07.12.2015 року. Однак, матеріали справи не містять детального та документально підтвердженого розрахунку заборгованості відповідача перед позивачем. З наданого позивачем розрахунку неможливо встановити, як саме розраховувалась сума несплачених відсотків за користування кредитом, сума пені за несвоєчасну сплату кредиту та відсотків. У наданому представником позивача розрахунку заборгованості не зазначено усіх дат погашення позичальником тіла кредиту та відсотків за його користування. Позивачем жодним чином не доведено наявність заборгованості котра вказана у позовній заяві, оскільки не можна вважати розрахунком саму лише кінцеву суму заборгованості. Позивач в свою чергу мав надати розрахунок із обов'язковим зазначенням періодів заборгованості, відсоткових ставок та чітких графіків розрахунків заборгованості. Зокрема така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі». Також з розрахунку заборгованості вбачається, що Банком з 12.09.2008 року нараховувалися відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5 % річних, в той час як згідно укладеного Кредитного договору, за користування кредитом Позичальник повинен був сплачувати відсотки у розмірі 14,5 % річних. Жодного повідомлення про підвищення відсоткової ставки Позичальнику не було надіслано. Отже є незрозумілим з яких причин і на яких підставах були нараховані відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5% річних. Вважає, що зобов'язання відповідачів за вищевказаними договорами поруки повинно бути припинено з тих підстав, що Позивачем було змінено умови основного зобов'язання без згоди поручителів, що призвело до збільшення обсягу відповідальності останніх.
      Заслухавши пояснення представника відповідачів - позивачів по зустрічному позову ОСОБА_7, дослідивши матеріли справи, оцінивши наявні у справі докази, суд приходить до наступного.
      Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      З матеріалів справи вбачається, що 12.02.2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №800003143, відповідно до умов якого позичальнику надані кредитні кошти у розмірі 75000,00 доларів США, які вона зобов'язалася повертати частинами та остаточно повернути суму кредиту до 12.02.2033 року і сплатити проценти за користування коштами виходячи з 14,50% річних (а.с.4-7).
      Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем ) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Згідно ч.2 ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишалася, та сплати процентів, належних за договором.
      Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитор надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. 
      Згідно п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: затримання сплати частини кредиту та\або відсотків щонайменше на один календарний місяць; перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.
      Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.
      Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства.
      Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. (ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України).
      Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання. (ч.2 ст.615 ЦК України).
      Відповідно до частини першої статі 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
      Згідно ч. 2 ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
      Згідно ч. 2 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
      Згідно ч. 1 ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
      Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
      Відповідно до графіку платежів та розрахунку скупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який надано Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» по Кредитному договору за №800003143 від 12.02.2008 року, за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальник повинна була сплатити Банку в погашення заборгованості за кредитним договором суму грошових коштів у розмірі 87608,00 доларів США. При цьому відсоткова ставка була встановлена на рівні 14,50 % річних. Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитом №800003143 від 12.02.2008 року, який надано позивачем та відповідно до якого з 12.09.2008 року змінено відсоткову ставку та контр розрахунку наданого представником відповідачів за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальником на погашення заборгованості по кредитному договору було сплачено грошові кошти у розмірі 94000,00 доларів США, у зв'язку з чим докази надані позивачем в якості доказів наявності у позичальника заборгованості за кредитним договором, та зокрема саме на день звернення до суду у такому розмірі мають суперечливий характер та не підтверджені належними доказами, у зв'язку з чим у суду відсутні підстави для її стягнення.
      Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором є необґрунтованим та такими що не підлягає задоволенню, оскільки суду не надано позивачем доказів про винекнення заборгованості по сплаті кредитних коштів станом на 12.11.2015 року, відповідно до наданих копій кредитного договору з додатками до нього.
      Звертаючи з зустрічною позовною заявою позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять визнати припиненою з 12.09.2009 року поруку, яка виникає на підставі Договору поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», визнати припиненою з 12.09.2008 року поруку, яка виникає на підставі договору поруки №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк». Вказані вимоги обґрунтовують тим, що поручителями не було вчинено жодної дії, яка б свідчила про надання ними згоди на зміну зобов'язання, передбаченого Кредитним договором, яка мала наслідок збільшення обсягу відповідальності позичальника. Отже, можна дійти висновку про те, що в силу вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України припинились поруки, що виникли на підставі Договору поруки №800003143-П та Договору поруки №800003143-П-1, укладеними між Банком та поручителями. Оскільки Банк збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителя у порушення пункту 2.1 Договору поруки, то підстав для покладення відповідальності на останнього за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед Банком немає, оскільки порука припинилась.
      Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
      З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором № 800003143 від 12.02.2008 року, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П (а.с.11). Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1(а.с.27).
      Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      Частиною 2 статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
      Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
      Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
      Відповідно до положень статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди зі усіх істотних умов договору.
      Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди.
      Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другої сторони.
      Статтею 543 ЦК України передбачено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
      Згідно з ч.1 ст. 553, ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
      З матеріалів справи убачається, що кредитний договір складається з двох частин - частини №1 «Базові умови кредитування» та частини №2 «Загальні умови кредитування».
      Частиною №1 «Базові умови кредитування» кредитного договору погоджена, зокрема, номінальна процентна ставка на рівні 14,5% річних.
      Розділом 5 (5.2) Частини №2 «Загальні умови кредитування» кредитного договору передбачено право банку змінити розмір процентів за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку, облікової ставки НБУ, індексу інфляції (споживчих цін), загальновизнаних внутрішньодержавних та/або міжнародних грошових та/або фондових індексів тощо. Сторони домовились, що такі обставини вважаються подіями, що не залежать від волі сторін договору та мають безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Зміна розміру процентів за користування кредитом здійснюється за правилом, відповідно до якого процентна ставка підвищується в разі підвищення вартості кредитних ресурсів. Про зміну розміру процентної ставки по кредиту та внесення у зв'язку з цим змін в додаток №1 до цього договору банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника, зазначену в частині №1 цього договору. У зв'язку зі зміною процентної ставки в разі настання події, незалежної від волі сторін, позичальник цим надає свою згоду на внесення змін до додатку №1 до цього договору та викладення додатку №1 у новій редакції. Сторони погоджуються, що оновлений додаток №1 набуває чинності з дати зміни розміру процентної ставки. Оновлений розрахунок сукупної вартості кредиту та графік платежів по кредиту, який скасовує попередній і стає невід'ємною частиною цього Договору, позичальник отримує в банку самостійно. Банк не має права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку зі зміною кредитної політики Банку.
      Установлено також, що відповідно до даних розрахунку заборгованості за кредитом (а.с.30,31), починаючи з 12.09.2008 року використовується процентна ставка 16,50%, тобто підвищена (порівняно з 14,5%).
      Відповідно до пункту 6.4 Договору поруки №8000030143-П, укладеного між позивачем та ОСОБА_2 та договору поруки №80000343-П-1, укладеного між позивачем та ОСОБА_3 сторони домовились, що у разі збільшення обсягу відповідальності Боржника за основним договором передбачена цим Договором порука дійсна тільки у випадку, якщо Поручитель надасть свою згоду на таке збільшення.
      За таких обставин, 12.09.2008 року відбулось збільшення процентної ставки за кредитним договором без своєчасного погодження з поручителями, внаслідок чого, починаючи з цієї дати збільшився обсяг відповідальності поручителів і станом на дату таких змін згоди поручителів не існувало.
      Зазначений висновок випливає зі змісту ч.1 ст. 559 ЦК України, яка вказує на те, що у разі збільшення обсягу відповідальності без згоди поручителя, порука припиняється автоматично.
      Окрім того, Верховним Судом України в постановах, прийнятих за результатами розгляду справ з подібних правовідносин, висловлена аналогічна правова позиція щодо застосування цієї норми права.
      За змістом положень ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК, поручитель пов'язаний із боржником зобов'язальними правовідносинами, проте він є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором; має право висувати заперечення проти вимог кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК).
      У зв'язку з тим, що банк відповідно до умов кредитного договору збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителів у порушення договору поруки, підстав для покладання відповідальності на останніх за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком немає, оскільки порука припинилася (постанови Верховного Суду України від 21 листопада 2011 року у справі № 6-49цс11, від 19 грудня 2011 року у справі №6-67цс11).
      За змістом ч. 1 ст. 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.
      У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки, здійснене за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови у договорі поруки, не дає підстав для покладення на поручителя відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Верховного Суду України від 18 червня 2012 року у справі №6-73цс12).
      Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
      До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.
      У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі №6-172цс12).
      Відтак, з 12.09.2008 року поруки припинені в силу закону.
      З урахуванням наведеного, підлягають задоволенню зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою.
      Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
      На підставі викладеного та кеуючись ст. ст. 10, 11, 57-60, 79, 88, 209, 212-215, 294 ЦПК України, ст. ст. 526, 543, 546, 553, 554, 559, 615, 625, 627, 629, 1049, 1050, 1054 ЦК України, суд, -
      В И Р І Ш И В:
      Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишити без задоволення.
      Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою задовольнити.
      Визнати поруку ОСОБА_1, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_8 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року.
      Визнати поруку ОСОБА_3, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року.
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_8 понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн.
      Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_3 понесені ним судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн.
      Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду міста Києва через Деснянський районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі та не були присутні під час проголошення рішення - протягом десяти днів з дня отримання копії даного рішення.
      Повний текст рішення суду виготовлено 18.10.2016 року. 
      Суддя: Н.Г. Таран
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/62116088
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      30 листопада 2016 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Сімоненко В.М.
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., 
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання частково недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, 
      в с т а н о в и л а :
      У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 19 вересня 2007 року, унаслідок чого станом на 15 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 17 020 доларів США 87 центів, у рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок АДРЕСА_1, та виселити відповідача і всіх інших мешканців з указаної квартири. 
      Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у березні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому просила визнати кредитний договір від 19 вересня 2007 року недійсним у частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом, визнати дії банку щодо односторонньої зміни відсоткової ставки неправомірними й зобов’язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентної ставки, яка діяла на момент укладення цього договору.
      Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку, без повідомлення та її згоди зміненим розмір відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % до 13,08 %, а потім до 12,58 % річних.
      Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зімни в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитом за договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року.
      Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року, яка станом на 15 жовтня 2013 року складала 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті складало 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 центи – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 доларів США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (відсоткова складова), звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1 шляхом продажу цього будинку ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем за ціною, визначеною суб‘єктом оціночної діяльності, але не менше встановленої договором іпотеки.
      У задоволенні решти первісного позову та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року залишено без змін.
      У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року і передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку».
      На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року (справа № 6-28172св13) та постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12), 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15), 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. 
      У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США на споживчі цілі та 2 тис. 428 доларів США 57 центів на сплату страхових внесків строком до 18 вересня 2007 року зі сплатою 11,04 % річних.
      Через неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 15 жовтня 2013 року складав 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті становило 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 цент – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 долар США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (процентна складова). 
      На забезпечення цього договору 20 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_1.
      Відсоткова ставка за користування кредитом у подальшому була змінена банком, а саме 25 листопада 2008 року – з 11,04 % на 13,08 %, а 27 вересня 2010 року – з 13,08 % на 12,58% річних.
      Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача не може бути примусово відчужене; вимоги про виселення є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того є недоведеними, тому також задоволенню не підлягають. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що банк порушив передбачену кредитним договором процедуру зміни процентної ставки за користування кредитними коштами, оскільки відсутні докази належного повідомлення відповідачки про зміну розміру процентів.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати майно без згоди власника). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладеним між сторонами кредитним договором передбачено право банку за певних умов змінювати розмір процентної ставки, чим і скористався позивач, а відповідачка прийняла таку пропозицію, продовжуючи погашати кредит з урахуванням нових розмірів процентної ставки.
      Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення попередніх судів та передаючи справу на новий розгляд, зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, що передбачено вимогами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснення платежів за підвищеною відсотковою ставкою не свідчить про його належне повідомлення.
      У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12) суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про протиправність дій банку щодо нарахування заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної процентної ставки, оскільки банк допустив порушення умов кредитного договору в частині неналежного повідомлення боржника про зміну процентної ставки, адже факт відправлення повідомлення про підвищення процентної ставки за кредитним договором в односторонньому порядку, без належних доказів отримання боржником такого повідомлення, є недостатнім для того, щоб вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміну умов кредитного договору.
      У постановах Верховний Суд України від 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15) зазначив про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цим Законом призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення; чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права, тому, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону, а не відмовляти в позові. 
      У постанові Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15) зауважено, що суд на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив у рішенні загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону.
      Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку».
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) та статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Відповідно до статті 628 цього Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
      У пункті 2.3.1 укладеного 19 вересня 2007 року між сторонами кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більш ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України (далі – НБУ) на момент укладення цього договору; зміни облікової ставки НБУ; зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банками України у відповідній валюті (за статистикою НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати набуття чинності зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у зазначеному порядку можливе в межах кількості пунктів, на яку збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США.
      Аналогічні вимоги містять Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808.
      За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 19 вересня 2007 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.
      У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.
      Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила) рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.
      Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. 
      З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. 
      Судом не встановлено, чи банк повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом.
      Крім того, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. 
      Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 
      7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. 
      Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).
      Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). 
      Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. 
      Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. 
      Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, відповідно до статті 217 ЦПК України зупиняє стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляє в позові. 
      Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно зазначив, що чинність Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права кредитора, проте на порушення вимог статті 217 ЦПК України не вирішив питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону.
      Разом з тим відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
      Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. 
      У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом.
      При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».
      За таких обставин суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосуванні статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого рішення суду касаційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим. 
      Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. 
      Ураховуючи викладене, ухвалені у справі рішення суду апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.
      Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Я.М. Романюк
      Правова позиція у справі № 6-82цс16
      Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку.
      Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. 
      Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляти в позові.
      Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повинна відповідати положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
      Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.
      Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко
      Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-82цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F7A5B07201AA7AB5C225808F003859D5
    • Автор: 0720
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      14 грудня 2016 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів:
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року,
       
      в с т а н о в и л а:
       
      У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди.
      Позивач зазначав, що 3 липня 2014 року він видав публічному акціонерному товариству «Комерційний банк «Актив-банк» (далі – ПАТ «КБ «Актив-банк») письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Хрещатик» (далі – ПАТ «КБ «Хрещатик») (НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 
      4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_1–3 від 4 липня 2014 року). 
      Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію.
      Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив стягнути з Фонду: суму коштів, що надійшли на його рахунок під час здійснення тимчасової адміністрації, у розмірі 1 тис. 200 доларів США; упущену вигоду в розмірі 10,5 % річних з 9 вересня 2014 року на суму невиконаних розпоряджень про здійснення перерахувань грошових коштів відповідно до наданого розрахунку; 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; суму грошових коштів, яку позивач перерахував на свій рахунок з іншого банку, а саме: у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_ 1 від 3 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_2 від 4 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 100 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_3 від 4 липня 2014 року, а всього 3 тис. 500 доларів США.
      Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 17 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. 
      Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 9 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року скасував; провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди закрив.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення в частині закриття провадження у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 15 цього Кодексу, статей 17, 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). 
      На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 18 червня 2013 року, 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      У справі, яка переглядається, суд установив, що 3 липня 2014 року ОСОБА_1 видав ПАТ КБ «Актив-банк» письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжне доручення НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 
      4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_ 1–3 від 4 липня 2014 року). 
      Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-Банк» банк віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію.
      Постановляючи ухвалу про закриття провадження у цій справі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку; Фонд є особою публічного права. При цьому суд вважав, що оскільки спір виник з приводу стягнення коштів з Фонду, тобто зі звернення до суб’єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, то він підлягає розгляду за правилами КАС України. 
      Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:
      - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року зазначено, що спір за позовом банку в особі уповноваженої особи Фонду щодо стягнення з фізичної особи – боржника заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб’єктом господарювання та фізичною особою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;
      - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року зауважено, що оскільки спір у справі виник з правовідносин між фізичною особою – вкладником та банком і Фондом щодо стягнення сум за поточним вкладом на підставі цивільно-правової угоди, а в силу вимог закону саме на Фонд покладено обов’язок відшкодувати ці кошти від імені сторони договору (банку), не здійснюючи при цьому владних повноважень, то вказаний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 
      - у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2013 року зазначено, що у спорі між Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівської області та Чернігівським обласним військовим комісаріатом щодо визнання протиправною бездіяльності та відшкодування суми зайво сплаченої пенсії відповідач не виконував функцій суб’єкта владних повноважень, а виступав організацією, установою, яка мала надати документи, необхідні для перерахунку пенсії органами, що призначають пенсії, отже, спір не належить до компетенції адміністративних судів; 
      - у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року та 16 лютого 2016 року висловлено правовий висновок про те, що спір, який виник між фізичною особою та Фондом із цивільних правовідносин, а саме із цивільно-правової угоди (зокрема, кредитного або депозитного договору), підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 
      - у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року зазначено, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. 
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
      Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Закон установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.
      Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.
      Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.
      Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.
      У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. 
      Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.
      Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року.
      Саме такий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року, наданих заявником для порівняння. 
      Таким чином, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково вважав, що вимоги позивача про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, які виникли із цивільних відносин, належать до юрисдикції адміністративних, а не цивільних судів, та закрив провадження у справі, неправильно застосувавши норми статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі, та передачі справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. 
      Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. 
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Я.М. Романюк 
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-2735цс16
      Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.
      Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.
      Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.
      Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.
      У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. 
      Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.
      Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2735цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FF9629CF0AB77796C225809200398E73