• ×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

      Only 75 emoticons maximum are allowed.

    ×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

    ×   Your previous content has been restored.   Clear editor

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Ухвала
      іменем україни
      07 червня 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
      головуючого Ткачука О.С.,
      суддів: Висоцької В.С., Євграфової Є.П.,
      Ситнік О.М., Умнової О.В.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «ІМЕКСБАНК» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_4, на ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2016 року,
      в с т а н о в и л а: 
      У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 18 липня 2014 року між нею та публічним акціонерним товариством «ІМЕКСБАНК» (далі - ПАТ «ІМЕКСБАНК») було укладено кредитний договір.
      Посилаючись на те, що зазначений договір було укладено з порушенням положень Закону України «Про захист прав споживачів», ОСОБА_3 просила визнати кредитний договір від 18 липня 2014 року недійсним та зобов'язати відповідача прийняти від неї суму залишкової заборгованості у розмірі 9 650 грн.
      Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11 липня 2016 року позовну заяву ОСОБА_3 повернуто позивачу.
      Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали, зокрема сплати судового збору.
      Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 11 липня 2016 року у вищевказаній справі визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала.
      У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, й передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
      У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
      Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Визнаючи апеляційну скаргу ОСОБА_3 неподаною та повертаючи її, суд апеляційної інстанції виходив із того, що заявник не усунула виявлені ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 серпня 2016 року недоліки апеляційної скарги, зокрема не надала доказів сплати судового збору.
      Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.
      Апеляційна скарга за формою та змістом повинна відповідати вимогам ст. 295 ЦПК України.
      Відповідно до ч. 2 ст. 297 ЦПК України до апеляційної скарги, яка не оформлена згідно з вимогами, встановленими ст. 295 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору чи неоплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи застосовуються положення ст. 121 цього Кодексу.
      Апеляційний суд виходив із того, що подана ОСОБА_3 апеляційна скарга не відповідала вимогам ст. 295 ЦПК України, зокрема заявником не надано доказів оплати судового збору.
      Тому ухвалою судді від 11 березня 2016 року апеляційну скаргу залишено без руху та надано п'ятиденний строк з дня отримання копії цієї ухвали для усунення виявлених недоліків.
      У п. 7 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» судам роз'яснено, що ст. 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку пільг щодо сплати судового збору, тому при визначенні таких пільг слід керуватися іншим законодавством України, наприклад, ст. 14 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового слідства, прокуратури і суду», ст. 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів».
      Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
      Відповідно до п. 6 зазначеної постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ позивачі, які звільнені від сплати судового збору при пред'явленні окремих позовів, і деякі категорії осіб незалежно від виду позову звільняються від сплати судового збору не лише при пред'явленні позову, а й при поданні апеляційних чи касаційних скарг, заяв про перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами та Верховним Судом України.
      Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_3 повинна сплатити судовий збір за подання апеляційної скарги, оскільки вона обґрунтувала свій позов порушенням відповідачем вимог Закону України «Про захист прав споживачів», а, відтак, на підставі ч. 3 ст. 22 цього Закону звільнена від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції.
      Отже, апеляційний суд передчасно визнав апеляційну скаргу неподаною.
      Відповідно до ст. 13 ЦПК України, ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
      За таких обставин у силу п. 2 ст. 342 ЦПК України ухвала апеляційного суду не може вважатися законною та підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для вирішення процесуального питання у відповідності до вимог ЦПК України.
      Керуючись ст. ст. 336, 342 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 
      у х в а л и л а :
      Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_4, задовольнити. 
      Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. 
      Ухвала оскарженню не підлягає. 
      Головуючий О.С. Ткачук
      Судді: В.С. Висоцька
      Є.П.Євграфова
      О.М. Ситнік
      О.В. Умнова
      справи № 753/12428/16-ц:
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/67092557
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      7 червня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Сімоненко В.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про захист прав споживачів та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року,
       в с т а н о в и л а :
      У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит»), порушуючи умови договору депозитного вкладу, не повернуло йому суми вкладу та належних відсотків за користування коштами після закінчення строку дії договору. 
      Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 7 грудня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. 
      У липні 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 1058 – 1061, 1074 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 
      На підтвердження зазначеної підстави заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 і 23 березня 2016 року, в яких, на його думку, вказані норми матеріального права застосовані по-іншому. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Під час розгляду справи суди встановили, що 26 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» був укладений договір банківського вкладу на строк 5 місяців в іноземній валюті на суму 13996,03 доларів США зі сплатою 13 % річних за користування коштами. 
      27 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» із письмовою заявою про повернення йому вкладу та відсотків за користування коштами.
      17 вересня 2015 року Постановою Правління Національного банку України № 612 ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» віднесено до категорії неплатоспроможних. Цього ж дня виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийнято рішення №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з 18 вересня 2015 року.
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що 18 вересня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з ринку, а тому інтереси позивача підлягають захисту відповідно до положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 і 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції, задовольняючи вимоги про стягнення вкладів за договорами депозиту після введення тимчасової адміністрації, виходив з того, що порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку, - його закінчення з надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду. Саме у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів. 
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України про віднесення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» до категорії неплатоспроможних Фонд запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з ринку.
      Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
      Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, в якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
      Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
      Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
      Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшеннню ліквідаційної маси.
      Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17.
      Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходили з того, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (10 листопада 2015 року) у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовано правильно, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. 
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року відмовити.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий В.М. Сімоненко
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      Правова позиція
      у справі № 6-1809цс16
      Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.
      Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.
      Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.
      Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
      Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси.
      З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко
      Постанова від 7 червня 2017 року № 6-1809цс16
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D5CC2FAC7F19BCAEC225813D0046DE33
    • Автор: babaika
      Верховна Рада ухвалила у другому читанні та в цілому проект закону про споживче кредитування (№ 2455).
      http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54521 
      Согласно закону, потребитель в случае досрочного возвращения потребительского кредита уплачивает кредитору проценты за пользование кредитом и стоимость всех услуг за период фактического пользования кредитом, зато кредитору запрещается отказывать потребителю в принятии платежа в случае досрочного возвращения потребительского кредита.

      Кроме того, кредитору запрещается устанавливать потребителю любую плату, связанную с досрочным возвратом потребительского кредита.

      В случае задержания потребителем уплаты части потребительского кредита или процентов минимум на один календарный месяц, а по потребительскому кредиту, обеспеченному ипотекой, и по потребительским кредитом на приобретение жилья – минимум на три календарных месяца кредитодатель имеет право на требование возврата потребительского кредита в полном объеме, срок выплаты которого еще не наступил, если такое право предусмотрено договором.

      Кредитор обязан в письменной форме уведомить потребителя о таком нарушении с указанием действий, необходимых для его устранения, и срока, в течение которого они должны быть совершены.

      Действие этого закона распространяется на все потребительские кредиты, то есть кредиты для личных целей, семейных нужд и не охватывает кредиты для предпринимательских целей.
       
      Законопроект содержит немало новаций: в частности, требования относительно оценки кредитоспособности, реальной процентной ставки, запрет рекламы «нулевых кредитов», урегулирование деятельности посредников. Так, в расчет эффективной ставки будут включаться все проценты по кредиту и платежи за другие услуги кредитора, связанные с кредитом. Кредит сможет выдаваться на сумму не менее минимальной зарплаты и на срок не менее одного месяца. В законопроекте предусматривается изменить очередность погашения требований по договору о потребительском кредите: в первую очередь будет выплачиваться сумма просроченного долга, во вторую – текущие платежи «тела кредита» и проценты, в третью – суммы штрафных санкций. Законопроект запрещает выдавать кредиты в иностранной валюте.
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА 
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
       
      24 травня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
       
      головуючого Охрімчук Л.І.,
      суддів: 
      Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., 
      Романюка Я.М.,
      Сімоненко В.М., 
      розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за заявою Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, 
      в с т а н о в и л а:
      У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» (далі – ПАТ «Кредит Європа Банк») до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
      ОСОБА_1 зазначала, що 12 червня 2008 року між нею та Закритим акціонерним товариством «Кредит Європа Банк» (далі – ЗАТ «Кредит Європа Банк») було укладено договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав їй кредит на споживчі цілі в розмірі 495 тис. доларів США на строк до 12 червня 2023 року зі сплатою 13,45 % річних. 
      На забезпечення виконання зобов’язань боржника за цим договором споживчого кредиту 12 червня 2008 року між ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки.
      Постійно діючий третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 31 березня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнив та стягнув з відповідачів солідарно на користь банку 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. заборгованості та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. 
      Посилаючись на те, що відповідно до підпункту 7 пункту 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» ця справа не підвідомча третейському суду, крім того її не було повідомлено про день та час розгляду справи, не надіслано копії рішення третейського суду, ОСОБА_1 просила скасувати зазначене рішення третейського суду.
      Дніпровський районний суд м. Києва ухвалою від 19 грудня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовив.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 лютого 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 грудня 2016 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2015 року, а також рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «Кредит Європа Банк» заборгованості за кредитним договором скасувала.
      У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року ПАТ «Кредит Європа Банк» порушує питання про скасування зазначеної ухвали та залишення в силі судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 1 частини другої статті 3895 ЦПК України – при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.
      На обґрунтування заяви ПАТ «Кредит Європа Банк» надало копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, 11 листопада 2015 року; ухвали Верховного Суду України від 19 січня 2016 року; постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року. 
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Кредит Європа Банк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 червня 2008 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_1 уклали договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав боржнику кредит на споживчі цілі в розмірі 495 тис. доларів США на строк до 12 червня 2023 року зі сплатою 13,45 % річних. 
      16 лютого 2009 року, 22 лютого 2010 року, 27 липня 2011 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_1 уклали додаткові угоди до вказаного договору про надання споживчого кредиту, згідно з якими пункт 3.5 цього договору викладено в новій редакції, яка передбачає третейське застереження в договорі про надання споживчого кредиту.
      На забезпечення виконання зобов’язань боржника за вказаним договором споживчого кредиту 12 червня 2008 року між ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки.
      16 лютого 2009 року, 22 лютого 2010 року, 27 липня 2011 року, 16 березня 2012 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2, ОСОБА_1 уклали додаткові угоди до зазначеного договору поруки, які передбачають третейське застереження в договорі поруки.
      Постійно діючий третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 31 березня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнив: стягнув з відповідачів солідарно на користь банку 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. заборгованості та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. 
      Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вважав, що третейський суд розглянув справу в межах своєї компетенції з огляду те, що сторони передбачили в договорі споживчого кредиту третейське застереження. 
      Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а також рішення третейського суду, суд касаційної інстанції вважав, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 «Про захист прав споживачів», розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VІ «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закону № 2983-VІ) справа не підвідомча третейському суду, оскільки оспорюване рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а спір виник у зв’язку зі стягненням заборгованості за споживчим кредитом. 
      Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 13 червня 2016 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив про те, що поручитель не є споживачем послуг банку у розумінні пункту 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», тому спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якому передбачено третейське застереження, підвідомчий третейському суду. 
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» у подібних правовідносинах. 
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України.
      Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних, господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
      Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу цієї статті доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
      Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.
      Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. 
      За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. 
      Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом № 2983-VІ виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
      Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах.
      А тому незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». 
      У справі, яка переглядається, рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, про скасування якого звернулась із заявою ОСОБА_1, ухвалено 31 березня 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди».
      Відповідно до статті 3895 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону.
      Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спір про стягнення з боржника на користь банку заборгованості за договором споживчого кредиту не підвідомчий третейському суду, тому рішення третейського суду в цій частині підлягає скасуванню.
      Разом з тим порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору.
      Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача.
      Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії.
      Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». 
      Такий по суті правовий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 13 червня 2016 року, наданих заявником для порівняння.
      Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду, отже, рішення третейського суду в цій частині ухвалено в межах його повноважень. 
      За таких обставин, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для скасування оспорюваного рішення третейського суду в частині стягнення заборгованості з поручителя. 
      Тому ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, відповідно до статті 3604 ЦПК України підлягає скасуванню в частині скасування рішення третейського суду про стягнення заборгованості з поручителя.
      Крім зазначеного, заявник надав для порівняння копію ухвали Верховного Суду України від 19 січня 2016 року, яка не може бути покладена в основу обґрунтування передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки ця ухвала постановлена за наслідками розгляду Верховним Судом України заяви про перегляд судових рішень у порядку глави 3 розділу V цього Кодексу і не є судовим рішенням у розумінні пунктів 3, 4 частини першої статті 358 ЦПК України.
      У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом № 2983-VІ виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
      Незалежно від предмета та підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». 
      Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеному у зазначеній постанові Верховного Суду України висновку.
      Крім того, у заяві про перегляд судового рішення ПАТ «Кредит Європа Банк» зазначило передбачену пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, проте оскаржуване судове рішення суду касаційної інстанції не підлягає перегляду із зазначеної підстави, оскільки не перешкоджає подальшому провадженню у справі.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
      п о с т а н о в и л а:
      Заяву Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» задовольнити частково.
      Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року скасувати в частині скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. (п’яти мільйонів трьохсот п’ятдесяти чотирьох тисяч чотирьохсот сімдесяти восьми гривень шістдесяти п’яти копійок) заборгованості та 25 тис. 500 грн (двадцяти п’яти тисяч п’ятисот гривень) витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. У решті ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року залишити без змін.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Л.І. Охрімчук 
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко 
      Я.М. Романюк 
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
      у справі № 6-580цс17
      Порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору.
      Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача.
      Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії.
      Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». 
      Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду. 
       
      Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
      Постанова від 24 травня 2017 року № 6-580цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0E13D0758AC0D19AC2258138002BE545
    • Автор: ANTIRAID
      Ухвала
      іменем україни
      11 травня 2017 року
      м. Київ
      Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
      Кафідової О.В., Висоцької В.С., Умнової О.В.,
      розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним, застосування наслідків недійсності правочинів, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від
      30 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року,
      в с т а н о в и л а:
      У лютому 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 28 грудня 2015 року між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «ЛК «Ваш Авто») було укладено договір фінансового лізингу, згідно з умовами якого лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу, зазначений у специфікації, що є додатком № 2 до договору, у власність та передати предмет лізингу у користування лізингодержувачу на умовах передбачених договором.
      В усній формі представник відповідача роз'яснив йому, що він повинен спочатку сплатити передплату за транспортний засіб у розмірі 55 000 грн шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок відповідача, після чого з ним буде укладено договір лізингу і протягом декількох днів відповідач передасть йому в користування предмет лізингу. У той же день він сплатив на рахунок відповідача суму у розмірі 55 000 грн.
      Однак, представником відповідача не було роз'яснено йому призначення платежу, який виявився адміністративним платежем, тобто винагородою лізингодавцю за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням договору. Він вважав, що це часткова оплата вартості транспортного засобу. В договорі це передбачено, але у нього не було можливості детально ознайомитись з умовами договору до його підписання, так як представник відповідача не надав достовірної інформації.
      Зазначав, що відповідач відмовився передавати предмет лізингу, обґрунтовуючи тим, що договором передбачено передачу автомобіля протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати адміністративного платежу, 50 % від вартості предмета лізингу, комісії за передачу предмета лізингу, а сплачена сума в розмірі 55 000 грн є адміністративним платежем за оформлення договору.
      Посилаючись на те, що у договорі відсутня істотна умова щодо його предмета, оскільки не визначено індивідуальних ознак автомобіля, умови договору є несправедливими, встановлюють жорстку відповідальність за порушення умов договору лише споживачу, усувають відповідальність відповідача, не визначено права розірвання договору з ініціативи лізингоодержувача, що призводить до істотного дисбалансу прав та обов'язків сторін, та на те, що у відповідача відсутня ліцензія на надання фінансових послуг, просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 28 грудня 2015 року та стягнути з відповідача на свою користь 55 000 грн, а також витрати, понесені на сплату комісії банку за перерахунок коштів у розмірі 660 грн.
      Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року, позов задоволено частково.
      Визнано недійсним договір фінансового лізингу від 28 грудня 2015 року, укладений між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4
      Стягнуто з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на користь ОСОБА_4 кошти у розмірі 55 000 грн у порядку застосування наслідків недійсності правочину.
      Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      У касаційній скарзі ТОВ «ЛК «Ваш Авто» просить скасуватиоскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
      Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
      У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
      Заслухавши суддю-доповідача у справі, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.
      Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що на момент укладення оспорюваного договору відповідач не мав права на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, оскільки не мав відповідної ліцензії, а також сторонами не додержано вимоги щодо нотаріального посвідчення договору лізингу.
      Також, судами попередніх інстанцій враховано правову позицію Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, викладену за результатами розгляду цивільної справи № 6-2766цс15, за змістом якої договір лізингу авто за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України; згідно зі ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню; відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, а відтак суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність додаткових правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача вищевказаних грошових коштів.
      Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
      Враховуючи наведене та керуючись положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін.
      Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
      у х в а л и л а:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» відхилити.
      Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року залишити без змін.
      Ухвала оскарженню не підлягає.
      Судді: О.В. Кафідова
      В.С. Висоцька
      О.В. Умнова
      Справа № 341/211/16-ц
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/66421188