Постановление ВСУ по пересмотру о взыскании компенсации за льготный проезд отдельных категорий граждан в пригородном автотранспорте

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2017 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Ємця А.А., 
суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., 
 
розглянувши заяву приватного підприємства “Луч” (далі – ПП “Луч”) про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі № 905/2358/16 за позовом ПП “Луч” до управління праці та соціального захисту населення Краснолиманської міської ради про стягнення суми,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2016 року ПП “Луч” звернулося до господарського суду із позовом до управління праці та соціального захисту населення Краснолиманської міської ради про стягнення 144 710,00 грн.

В обґрунтування позовної вимоги ПП “Луч” послався на те, що відповідач не виконав своїх зобов’язань за договором від 22 січня 2015 року № 4 (далі – спірний договір) щодо компенсації за пільговий проїзд окремих категорій громадян в приміському автотранспорті. 

Рішенням Господарського суду Донецької області від 23 серпня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 19 вересня 2016 року рішення Господарського суду Донецької області скасовано, позов задоволено, стягнуто 144 710,00 грн боргу з управління соціального захисту населення Краснолиманської міської ради на користь ПП “Луч”.

Апеляційний господарський суд виходив із того, що відсутність у Державному бюджеті України на 2016 рік коштів на відповідні цілі не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання.

Постановою Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року касаційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Краснолиманської міської ради задоволено. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 19 вересня 2016 року скасовано. Рішення Господарського суду Донецької області від 23 серпня 2016 року залишено в силі.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Вищий господарський суд України погодився з висновками суду першої інстанції про те, що за змістом пункту 3.2 спірного договору зобов’язання замовника настає з моменту надходження сум субвенції із державного бюджету. Оскільки немає доказів надходження субвенції із державного бюджету на розрахунковий рахунок замовника для фінансування видатків на покриття витрат перевізника від перевезення пільгової категорії пасажирів, суд касаційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду, що термін сплати за зазначеними зобов’язаннями у відповідача не настав, а тому відмова у позові є правомірною.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року у справі № 905/2358/16 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПП “Луч”, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 530 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року та ухвалити нове судове рішення.

В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 910/1459/16 та копію постанови Верховного Суду України від 15 травня 2012 року у справі № 3-28гс12.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з нижченаведених підстав.

У справі, що розглядається, судами встановлено, що 22 січня 2015 року між відповідачем як замовником і позивачем як перевізником було укладено договір щодо перевезення та компенсації за пільговий проїзд окремих категорій громадян в приміському автотранспорті.

За умовами пункту 1.1 цей договір регламентує взаємовідносини між замовником і перевізником, відповідно до Законів України щодо відшкодування замовником витрат за надані пільгові послуги громадянам, які мають таке право згідно чинного законодавства, автомобільним транспортом у приміському сполученні на підставі отриманих розрахунків від перевізника.

Відповідно до пункту 1.3 сума договору складає 120 960,00 грн. За змістом додаткової угоди від 08 грудня 2015 року № 180 сторони збільшили суму договору до 507 590,00 грн.

Згідно з пунктом 3.1 договору замовник щомісяця до 5 числа місяця, що настає за звітним, складає акти звіряння розрахунків за затвердженою формою.

За приписами пункту 3.2 договору замовник зобов’язаний в 5-ти денний термін з моменту надходження сум субвенції з Державного бюджету на розрахунковий рахунок замовника проводити фінансування видатків на покриття витрат перевізника щодо наданих пільг згідно розрахунків витрат доходів від перевезення пільгової категорії пасажирів та акту звірки на надання пільг.

Відповідно до пункту 3.4 договору перевізник щомісяця до 5 числа місяця, що настає за звітним, складає акти звіряння розрахунків за затвердженою формою.

Згідно з пунктом 6.1 договору в редакції додаткової угоди від 08 грудня 2015 року № 180 договір вступає у дію з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін договору і діє до 31 грудня 2015 року.

На виконання умов договору позивачем було надано послуги з приміського перевезення пільгової категорії населення на загальну суму 1 025 384,99 грн, що підтверджується актами звірки на надання пільг. Загальна сума прийнятих відповідачем до обліку коштів становить 467 270,00 грн.

Відповідач частково оплатив надані позивачем послуги, зокрема на суму 322 560,00 грн, залишок боргу становить 144 710,00 грн.

Позивач звернувся до відповідача з претензією від 01 червня 2016 року № 162, в якій повідомив про наявність заборгованості за надані протягом 2015 року послуги з пільгового перевезення громадян автомобільним транспортом у приміському сполученні та просив сплатити суму боргу у розмірі 144 710,00 грн.

У листі від 06 червня 2016 року № 05/22-вх.01-1391-411 відповідач, не заперечуючи заборгованості у розмірі 144 710,00 грн, повідомив, що компенсаційні виплати за пільговий проїзд здійснюються за рахунок субвенцій із державного бюджету місцевими бюджетами та зазначив, що відповідно до Закону України “Про Державний бюджет України на 2016 рік” видатків на компенсацію пільгового проїзду не передбачено.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що відповідно до пункту 3.2 спірного договору зобов’язання замовника в 5-ти денний термін проводити фінансування видатків на покриття витрат перевізника щодо наданих пільг настає з моменту надходження сум субвенції з Державного бюджету на його розрахунковий рахунок, отже термін оплати за зазначеними зобов’язаннями у відповідача не наступив.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив із того, що доказів погашення у добровільному порядку заборгованості в сумі 144 710,00 грн суду не надано, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, оскільки відсутність бюджетних коштів на відповідні цілі передбачених у видатках Державного бюджету України на 2016 рік не є підставою для звільнення від відповідальності останнього за порушення зобов’язання.

Разом із тим у справі, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спору про визнання частково недійсним договору про закупівлю дійшов висновку, що умови договору стосовно оплати, яка здійснюється після отримання замовником відповідних бюджетних коштів, не відповідають вимогам ЦК.

У наданій для порівняння копії постанови Верховного Суду України від 15 травня 2012 року у справі № 3-28гс12 щодо неоплати продукції за відсутності бюджетних коштів зазначено, що на підставі статей 530, 617 ЦК, частини другої статті 218 Господарського кодексу України (далі – ГК) відсутність бюджетних коштів на відповідні цілі, передбачених у видатках Державного бюджету України на 2009 рік, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання.

Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого.

Майново-господарські зобов’язання між суб’єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 ЦК), сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору (стаття 627 ЦК).

Згідно з вимогами частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов’язання та проводять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами. 

Згідно з частиною першою статті 96 ЦК юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями, а статтями 525, 526 ЦК і статтею 193 ГК встановлено, що одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. 

За змістом частини першої статті 530 ЦК якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Відповідно до статті 617 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 

Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що сама по собі відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов’язання. 

Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду є обґрунтованими і такими, що відповідають вимогам закону.

Беручи до уваги викладене, слід дійти висновку, що заява ПП “Луч” підлягає задоволенню, постанова Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року та рішення Господарського суду Донецької області від 23 серпня 2016 року у справі № 905/2358/16 підлягають скасуванню, а постанова Донецького апеляційного господарського суду від 19 вересня 2016 року – залишенню в силі.

Згідно з частиною шостою статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат.

Відповідно до пункту 6 розділу XII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, керуючись статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву приватного підприємства “Луч” задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року та рішення Господарського суду Донецької області від 23 серпня 2016 року у справі № 905/2358/16 скасувати. 

Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 19 вересня 2016 року у справі № 905/2358/16 залишити без змін. 

Стягнути з управління праці та соціального захисту населення Краснолиманської міської ради (код ЄДРПОУ 25953557) на користь приватного підприємства “Луч” (код ЄДРПОУ 20388213) 5 709,78 грн (п’ять тисяч сімсот дев’ять гривень сімдесят вісім копійок) витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у справі № 905/2358/16.

Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду Донецької області.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК.

Головуючий А.А. Ємець
Судді: І.С. Берднік
Т.Є. Жайворонок

Постанова від 22 березня 2017 року № 3-77гс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/46E3ED1C07F68012C22580F1004AC7E2

[ANTIRAID]

ВСУ указал, что само по себе отсутствие бюджетных средств не является основанием для освобождения должника от исполнения обязательства, не смотря даже на условия договора о проведении финансирования на покрытие расходов перевозчика относительно предоставленных льгот, которое наступает с момента поступления сумм субвенции из Государственного бюджета на его расчетный счет

 

 

[Максимчик]

СПРАВЕДЛИВО