Постановление ВСУ по пересмотру о порядке перехода права собственности на земельный участок со строением находящимся в совместной собственности при наследовании

ANTIRAID · July 15, 2017

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П.,
Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Рівненської міської ради про визнання правочину та державного акта недійсними, скасування рішення Рівненської міської ради, визнання права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 12 травня 2016 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 1 березня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Рівненської міської ради про визнання правочину та державного акта недійсними, скасування рішення Рівненської міської ради, визнання права власності на земельну ділянку.

Позивач зазначав, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 27 вересня 2011 року він є власником нерухомого майна, зокрема 15/100 будинку АДРЕСА_1 та будівлі кафе-бару за цією ж адресою.

Під час оформлення правовстановлюючого документа на земельну ділянку, на якій розташовані вказані будівлі, з'ясувалось, що земельна ділянка S_1 перебуває у власності ОСОБА_2, яка є власником 85/100 частин будинку АДРЕСА_1 на земельній ділянці S_2, що належить їй на праві власності на підставі державного акта на земельну ділянку від 26 січня 2006 року.

Земельну ділянку S_1 подарував ОСОБА_2 за договором дарування від 5 жовтня 2012 року її батько, ОСОБА_3, якому ця земельна ділянка належала згідно з державним актом, виданим на підставі рішення Рівненської міської ради від 23 лютого 2012 року.

ОСОБА_3 був власником спірної будівлі на підставі свідоцтва про право власності від 2 вересня 2002 року. Земельна ділянка S_3 належала йому на праві власності на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 5 червня 2000 року, виданого на підставі рішення Рівненської міської ради від 2 грудня 1998 року.

21 квітня 2005 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 15/100 частин вказаного будинку та кафе-бар, а 7 червня 2005 року – земельну ділянку S_1.

17 серпня 2005 року ОСОБА_3 подарував своїй дочці ОСОБА_2 85/100 частин будинку та земельну ділянку під ним S_2, на яку їй було видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 26 січня 2006 року.

Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 8 грудня 2006 року визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки S_1 від 7 червня 2005 року.

23 лютого 2012 року Рівненська міська рада прийняла рішення про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку S_1 під будівлею 15/100 частин будинку та кафе-бару ОСОБА_3.

5 жовтня 2012 року ОСОБА_3 подарував цю земельну ділянку за договором дарування ОСОБА_2.

Посилаючись на те, що земельна ділянка була передана у власність ОСОБА_3 з порушенням вимог статті 120 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) та статті 377 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, додатково обґрунтовуючи їх тим, що згідно з висновком експерта судової інженерно-технічної експертизи від 3 грудня 2015 року нежитлові приміщення кафе-бару та 15/100 частин житлового будинку знаходяться на земельній ділянці S_1 і що під час розгляду цієї справи 30 грудня 2015 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на земельну ділянку S_3 замість двох земельних ділянок S_2 та S_1, позивач просив: скасувати рішення Рівненської міської ради від 23 лютого 2012 року «Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_3»; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку S_1, виданий ОСОБА_3 на підставі цього рішення; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки S_1, укладений 5 жовтня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, та скасувати його державну реєстрацію; скасувати свідоцтво про право власності на земельну ділянку S_3 та його державну реєстрацію права власності; визнати за ним право власності на земельну ділянку S_1 за вказаною адресою.

Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 1 березня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: скасував рішення Рівненської міської ради від 23 лютого 2012 року «Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_3»; визнав недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку S_1, виданий ОСОБА_3 на підставі зазначеного рішення; визнав недійсним договір дарування земельної ділянки S_1, укладений 5 жовтня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та скасував його державну реєстрацію; скасував свідоцтво про право власності на земельну ділянку S_3 за вказаною вище адресою та його державну реєстрацію права власності. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.

Апеляційний суд Рівненської області 12 травня 2016 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 1 березня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 вересня 2016 року рішення апеляційного суду залишила без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 12 травня 2016 року та частково рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 1 березня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, скасувати рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на земельну ділянку та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог про визнання за ним права власності на земельну ділянку S_1 й залишити без змін в іншій частині рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 88, частин першої, четвертої статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 214 ЦПК України; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаних норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня, 2 грудня 2015 року та постанов Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року, 12 жовтня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 належав на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 з господарськими будівлями та спорудами на підставі свідоцтва про право власності від 2 вересня 2002 року та земельна ділянка S_3 на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 5 червня 2000 року.

21 квітня 2005 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким продавець продав, а покупець придбав будівлю кафе-бару, яка належить продавцеві на праві власності та знаходиться на земельній ділянці S_3, наданій продавцеві у приватну власність згідно з державним актом, виданим Рівненською міською радою 5 червня 2000 року.

ОСОБА_3 також продав ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 21 квітня 2005 року 15/100 частин житлового будинку за вказаною адресою.

За договором купівлі-продажу від 7 червня 2005 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 спірну земельну ділянку S_1.

17 серпня 2005 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та його дочкою ОСОБА_2 (обдаровувана) було укладено договір дарування 85/100 частин житлового будинку за вказаною адресою та договір дарування земельної ділянки, за пунктами 1.1, 1.2 якого дарувальник подарував, а обдаровувана прийняла в дар земельну ділянку S_2 за вказаною адресою.

4 вересня 2006 року між ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець) укладено договір купівлі-продажу будівлі кафе-бару, а 30 вересня 2006 року – договір купівлі-продажу 15/100 частин житлового будинку за вказаною вище адресою.

Рівненський міський суд рішенням від 8 грудня 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2007 року, договір купівлі-продажу частини земельної ділянки S_1, укладений 7 червня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, визнав недійсним.

23 лютого 2012 року Рівненська міська рада прийняла рішення «Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_3» (з урахуванням скасування раніше виданого на вказану земельну ділянку державного акта та визнання недійсним договору купівлі-продажу цієї ділянки), на підставі якого ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку S_1.

5 жовтня 2012 року ОСОБА_3 подарував за договором дарування зазначену земельну ділянку своїй дочці ОСОБА_2.

3 лютого 2015 року ОСОБА_1 на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 27 вересня 2011 року зареєстрував право власності на нерухоме майно, зокрема 15/100 житлового будинку АДРЕСА_1 та будівлю кафе-бару за цією ж адресою.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що Рівненська міська рада прийняла рішення від 23 лютого 2012 року про видачу ОСОБА_3 державного акта на право власності на земельну ділянку S_1 за вказаною вище адресою з порушенням вимог статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, оскільки на цій земельній ділянці знаходиться нерухоме майно, яке належить на праві власності іншій особі – ОСОБА_1 на підставі свідоцтв про право власності за заповітом, яке зареєстроване у встановленому законом порядку. Отже, зазначене рішення міської ради фактично позбавило позивача права володіння та користування земельною ділянкою, на якій розташоване належне йому на праві власності нерухоме майно. З огляду на зазначене, визнанню недійсними підлягають також державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, виданий ОСОБА_3 на підставі згаданого рішення міської ради, договір дарування спірної земельної ділянки, укладений 5 жовтня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, зі скасуванням його державної реєстрації та свідоцтва про право власності на земельну ділянку S_3 за вказаною вище адресою та його державної реєстрації права власності. Крім того, суд відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права власності на спірну земельну ділянку, оскільки в такому разі відбудеться місце накладання об’єктів нерухомого майна на суміжні ділянки, що спричинить позбавлення ОСОБА_2 права власності на належну їй частину земельної ділянки, яка знаходиться під належним їй на праві власності нерухомим майном.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що спадкодавець ОСОБА_5 не була і не могла бути власником спірної земельної ділянки, оскільки ця ділянка при відчуженні частини будинку у 2005-2006 роках не переходила до інших набувачів на підставі цивільно-правових угод, як вимагалось чинним на той період ЗК України, та дійшов висновку про те, що рішенням міської ради від 23 лютого 2012 року не порушено права позивача, оскільки власником спірної земельної ділянки на час прийняття цього рішення був ОСОБА_3 до незаконного її відчуження іншим особам у червні 2005 року. Крім того, права позивача не було порушено і укладеним 5 жовтня 2012 року договором дарування земельної ділянки.

Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року та в постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року та 12 жовтня 2016 року містяться висновки про те, що частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не встановлено в договорі відчуження будівлі і споруди. Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені. Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 88, 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України (2001 року) право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Нормами частини другої статті 6, частини першої статті 22, частини першої статті 23 ЗК України (1991 року) передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю.

Аналогічними за змістом нормами статті 81 ЗК України також передбачено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, прийняття спадщини.

На відміну від норми статті 30 ЗК України 1991 року, яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку в разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша статті 120 ЗК України 2001 року (в редакції, чинній на час укладення сторонами договорів купівлі-продажу будівлі кафе-бару та 15/100 частин житлового будинку, тобто 21 квітня 2005 року) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).

Перехід права користування земельною ділянкою при переході права власності на будівлю або споруду, які розташовані на ній, також визначається на підставі договору (частина друга статті 120 ЗК України ).

Разом з тим за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати наступне.

Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула право власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Окрім того, частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен зі співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі, або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу.

Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України.

За нормою статті 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає, зокрема, при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини або за рішенням суду.

Частиною першою статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди – у судовому порядку.

Відповідно до частини четвертої цієї статті учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Аналогічні правові висновки містяться й у наданих заявником для порівняння судових рішеннях.

Разом з тим, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, зазначені вище норми матеріального права не врахував, установивши, що право власності на об’єкти нерухомості перейшло до позивача в порядку спадкування; не з’ясував, чи зумовило це автоматичний перехід права власності на земельну ділянку під будівлями та спорудами з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності та чи є це наслідком визнання відповідних рішень міської ради незаконними з урахуванням тієї обставини, що на зазначеній земельній ділянці розташоване інше нерухоме майно іншого власника.

Не можна також погодитися з рішенням суду першої інстанції, оскільки, установивши, що відчуження об’єкта нерухомості, на який позивач набув право власності у порядку спадкування, відбулося в період з квітня 2005 року до вересня 2006 року, суд першої інстанції не з’ясував, на яку частину первинної земельної ділянки, на якій розміщене це нерухоме майно, перейшло відповідне право, з урахуванням тієї обставини, що на спірній земельній ділянці розміщене нерухоме майно іншого співвласника.

Таким чином, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували положення статей 88, 120, 125 ЗК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України заявник надав ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2015 року, у якій суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав допущення судами порушень норм ЦПК України, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи

Отже, порівняння зазначеного судового рішення з оскаржуваним судовим рішенням суду касаційної інстанції не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Крім того, зазначаючи у заяві про перегляд судових рішень передбачену пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 214 цього Кодексу, заявник не надав копій відповідних судових рішень суду касаційної інстанції, що свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Оскаржуване судове рішення суду касаційної інстанції не підлягає перегляду з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави, оскільки не перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 12 травня 2016 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 1 березня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук
Судді: В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Я.М. Романюк

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-3059цс16

Нормами частини другої статті 6, частини першої статті 22, частини першої статті 23 ЗК України (1991 року) передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю.