Постановление ВСУ по пересмотру о сроках обращения в суд при трудовых спорах

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
5 липня 2017 року

м. Київ

Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І., 
суддів:
Волкова О.Ф.,
Кривенди О.В., 
Гриціва М.І.,
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П.,
Прокопенка О.Б., 
Сімоненко В.М.,
 
розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди за заявою Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року,

в с т а н о в и л и :

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (далі – ПАТ «НАК «Нафтогаз України») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. 

Позивач зазначав, що відповідно до наказу від 14 квітня 2010 року його з 15 квітня 2010 року було прийнято на посаду начальника сектора логістики управління закупівлі нафти та нафтопродуктів департаменту закупівлі та реалізації нафти і нафтопродуктів НАК «Нафтогаз України».

Відповідно до наказу від 10 жовтня 2012 року його було переведено на посаду головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики НАК «Нафтогаз України».

Наказом від 1 липня 2014 року «Про затвердження змін до штатного розпису апарату ПАТ «НАК «Нафтогаз України» було ліквідовано відділ обліку нафти і нафтопродуктів в управлінні обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України».

7 липня 2014 року його було ознайомлено з попередженням про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням посади «головний фахівець відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики» відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).

Наказом ІНФОРМАЦІЯ_1 його було звільнено із займаної посади у зв'язку зі скороченням штату на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Посилаючись на те, що його звільнено з порушенням норм трудового права, а саме статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ ІНФОРМАЦІЯ_1 про звільнення; поновити його на посаді головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України»; стягнути з відповідача на свою користь 228 тис. 835 грн 5 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 8 вересня 2014 року до 31 серпня 2015 року без утримання податку та інших обов'язкових платежів та 10 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Подільський районний суд м. Києва рішенням від 24 лютого 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав незаконним наказ ПАТ «НАК «Нафтогаз України» ІНФОРМАЦІЯ_1 про звільнення ОСОБА_1 з посади головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України» згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку зі скороченням штату; поновив ОСОБА_1 на посаді головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України»; стягнув з ПАТ «НАК «Нафтогаз України» на користь ОСОБА_1 196 тис. 717 грн 85 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 8 вересня 2014 року до 31 серпня 2015 року без урахування податків та інших обов'язкових платежів, які підлягають утриманню. 

Апеляційний суд м. Києва 15 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 лютого 2017 року рішення апеляційного суду скасувала, залишила в силі рішення суду першої інстанції.
 
У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року ПАТ «НАК «Нафтогаз України» просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 40, частини третьої статті 492, статті 233 КЗпП України та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. 

На обґрунтування заяви ПАТ «НАК «Нафтогаз України» надало копії: ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2011 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року, ухвал Вищого адміністративного суду України від 5 лютого 2013 року, 27 лютого 2014 року, постанови цього ж суду від 27 березня 2014 року, постанов Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року, 10 березня, 1 квітня, 1 липня 2015 року та 16 березня 2016 року. 
 
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «НАК «Нафтогаз України» доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
 
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до наказу від 14 квітня 2010 року ОСОБА_1 з 15 квітня 2010 року прийнято на посаду начальника сектора логістики управління закупівлі нафти та нафтопродуктів департаменту закупівлі та реалізації нафти і нафтопродуктів НАК «Нафтогаз України».

Відповідно до наказу від 10 жовтня 2012 року ОСОБА_1 переведено на посаду головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики НАК «Нафтогаз України».

Наказом від 1 липня 2014 року «Про затвердження змін до штатного розпису апарату ПАТ «НАК «Нафтогаз України» було ліквідовано відділ обліку нафти і нафтопродуктів в управлінні обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України», у зв'язку із чим 7 липня 2014 року позивача було попереджено про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням посади «головний фахівець відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики», відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. 

У зазначеному попередженні про наступне вивільнення позивачу було повідомлено, що у зв'язку з відсутністю в апараті ПАТ «НАК «Нафтогаз України» роботи, яка б відповідала його професії та спеціальності, адміністрація компанії не має можливості запропонувати переведення на іншу посаду.

За поданням голови правління відповідача від 22 серпня 2014 року первинній профспілковій організації запропоновано надати згоду на розірвання трудового договору з ОСОБА_1 за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Відповідно до витягу з протоколу НОМЕР_1 засідання профспілкового комітету працівників апарату ПАТ «НАК «Нафтогаз України» від 1 вересня 2014 року було розглянуто зазначене подання та надано згоду на розірвання трудового договору з головним фахівцем відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України» ОСОБА_1.

У подальшому на підставі наказу ПАТ «НАК «Нафтогаз України» ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 звільнено з роботи згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, зокрема у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників.

Трудову книжку із записом наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 отримав 8 вересня 2014 року.

31 серпня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «НАК «Нафтогаз України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. 

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням порядку, встановленого трудовим законодавством, оскільки відповідач не з'ясував, чи мав позивач переважне право залишення на роботі. Крім того, з дня попередження ОСОБА_1 про наступне вивільнення та до моменту звільнення вакантні посади (інша робота) на підприємстві існували, однак вони не були запропоновані позивачу взагалі. Тому суд дійшов висновку про порушення трудових прав позивача та наявність правових підстав для його поновлення на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому суд вважав, що строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, позивач не пропустив, оскільки у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право завернутись до суду про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
 
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, оскільки трудову книжку із записом про звільнення він отримав 8 вересня 2014 року, а з позовом до суду звернувся 31 серпня 2015 року. 

Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях містяться такі висновки:

- норма статті 233 КЗпП України щодо порушення місячного строку звернення до суду є імперативною і підлягає застосуванню незалежно від клопотання будь-якої зі сторін про її застосування чи незастосування; норми ЦК України на вказані правовідносини, які є трудовими і врегульовані спеціальним законом – КЗпП України, не поширюються (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2011 року); 

- оскільки позовну заяву про визнання наказу про звільнення незаконним, зміну підстав і дати звільнення, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу подано з пропуском встановленого статтею 233 КЗпП України строку для звернення до суду, доказів про поважність причин пропуску цього строку позивач не надав, у задоволенні позовних вимог слід відмовити (ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року).
 
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого. 

За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.
 
Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу.

Отже, строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України. 

Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права.

Так, частина перша статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб'єктивних трудових прав працівників. 

Разом з тим виняток ця стаття встановлює для спорів про звільнення. 

Спір про звільнення – це спір за заявою про поновлення на роботі.

Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк.

Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника. 

В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення. 
 
Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. 

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв’язку з пропуском зазначеного строку. 

Аналогічні правові висновки містяться й у наданих заявником для порівняння судових рішеннях.

До такого ж правового висновку дійшов і апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог ОСОБА_1, установивши, що вимоги позивача є обґрунтованими, однак строк для пред’явлення позову, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, оскільки трудову книжку із записом наказу про звільнення позивач отримав 8 вересня 2014 року, про що в книзі обліку трудових книжок міститься особистий підпис позивача, а з позовом про поновлення на роботі він звернувся до суду 31 серпня 2015 року й клопотання про поновлення пропущеного строку позивач не заявляв. 
 
Таким чином, у справі, яка переглядається, суди першої та касаційної інстанцій неправильно застосували норми статті 233 КЗпП України в подібних правовідносинах, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого в цій справі, та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції.

Разом з тим правові підстави для перегляду судового рішення суду касаційної інстанції у зв’язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції частини першої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права, на обґрунтування яких заявник надав копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 5 лютого 2013 року, 27 лютого 2014 року, постанови цього ж суду від 27 березня 2014 року, постанов Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року, 10 березня, 1 квітня, 1 липня 2015 року, відсутні. 

Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 233 КЗпП України заявник надав постанову Верховного Суду України від 16 березня 2016 року, у якій міститься висновок про те, що вказаною нормою визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. 

Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору – з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення – з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення – з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду). 

Крім того, статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на момент звернення до суду у справі, яка переглядається) та частиною другою статті 45, частиною першою статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення до суду у справі, яка переглядається) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. 

Органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. 

Отже, прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. 

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу строку звернення до суду поширюється й на звернення прокурора до суду з позовною заявою в інтересах громадянина.

Отже, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеним у зазначеній постанові Верховного Суду України висновкам.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України, 

п о с т а н о в и л и :
 
Заяву Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 15 червня 2016 року. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
О.Ф. Волков 
М.І. Гриців
В.І. Гуменюк
О.В. Кривенда
Н.П. Лященко
О.Б. Прокопенко
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-1033цс17

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу.

Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника. 

В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення. 

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв’язку з пропуском зазначеного строку. 

До такого ж правового висновку дійшов і апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог працівника, установивши, що вимоги позивача є обґрунтованими, однак строк для пред’явлення позову, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, оскільки трудову книжку із записом наказу про звільнення позивач отримав 8 вересня 2014 року, про що в книзі обліку трудових книжок міститься особистий підпис позивача, а з позовом про поновлення на роботі він звернувся до суду 31 серпня 2015 року й клопотання про поновлення пропущеного строку позивач не заявляв. 
 
Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 5 липня 2017 року № 6-1033цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/837E20EC524E708AC22581680047148A

[ANTIRAID]

ВСУ указал, что в трудовых спорах связанных с увольнением срок для обращения исчисляется со дня, когда работник узнал или должен был узнать о нарушении своего права, статья 233 КЗоТ Украины конкретизирует это правило относительно увольнения работника.

При этом срок исчисляется со дня вручения копии приказа об увольнении либо со дня выдачи трудовой книжки с записью об увольнении. Кроме того, в случае пропуска по уважительным причинам сроков, установленных статьей 233 настоящего Кодекса суд может восстановить эти сроки.

 

 

[Вячеслав1]

Нет слов! Так какую норму застосовывать?!!! Встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B934F3E77494C67EC2257F96003B5CA6

 

С каждым новым решением ВСУ удваивает или утраивает практику! справі №6-5269св13, що розглядалась Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 17 квітня 2013 року судом касаційної інстанції було встановлено – «У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 6 (із змінами) «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Проте оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін.

 

Таким чином, відмовити в позові через пропуск строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим а причини пропуску строку не є поважними.

 

Зазначених положень закону районний суд не врахував, відмовив у позові через необґрунтованість позову та пропущення строку звернення до суду, проте причини пропуску цього строку не з'ясував. Посилання суду на відсутність клопотання про поновлення строку звернення до суду є неправильним, оскільки при вирішенні трудового спору суд має з'ясувати як усі обставини у справі, так і причини пропуску строку.»

а тут http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/837E20EC524E708AC22581680047148A

 

[Вячеслав1]

А о такой норме ВСУ и не слышало -

В цивільному законодавстві при розгляді трудових спорів існує презумпція вини роботодавця. Згідно ст. 4 Конвенції МОП № 158 трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов’язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

Як встановлено п.п. «а» п. 2 ст. 9 Конвенції МОП № 158 тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавці.