Захист особистих немайнових прав за законодавством України

Українське законодавство не дає чіткого визначення поняттю особистих немайнових прав.

Стаття 269 ЦК України хоч і має назву поняття особистих майнових прав насправді містить лише їх ознаки: належність кожній фізичній особі від народження або за законом, відсутність економічного змісту, тісна пов’язаність з фізичною особою, довічне володіння цими правами, неможливість відмовитись від особистих немайнових прав, а також не можливість бути позбавленим цих прав.

Воно й не дивно, оскільки створення законодавчого визначення поняттю особистих немайнових прав фактично б поставило їх у рамки, що неприпустимо, оскільки з постійним розвитком права в цілому з’являються і нові немайнові права.

Разом з тим, дослідження правової природи особистих немайнових прав дає нам підстави визначати їх як різновид суб’єктивних цивільних прав, як заснованої на нормах об’єктивного цивільного права міри дозволеної поведінки конкретного суб’єкта у взаємовідносинах із іншою особою (особами).

Цивільне законодавство, з відміткою про невичерпність даного переліку, відносить до особистих немайнових прав: право на життя, право на охорону здоров’я, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Однак, як і будь-яке інше право, особисті немайнові права можуть бути порушеними, і тут, у зв’язку з особливістю їхньої природи, виникає питання, які ж процедури їхнього захисту передбачені законодавством.

Стаття 275 ЦК України, передбачає право фізичної особи захищати свої особисті немайнові права способами, встановленими главою 3 ЦК України, а також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

Глава 3 ЦК України передбачає можливість захищати свої особисті немайнові права: у суді, через Президента України, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим або органи місцевого самоврядування, нотаріуса або здійснювати їх самозахист.

Що стосується інших способів, то ЦК України дає певні уточнення.

Так, до прикладу, у випадку порушення особистих немайнових прав особи, шляхом поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації (найчастіше це стосується права на повагу до честі, гідності та ділової репутації), у такої особи є право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Право на відповідь здійснюється особою щодо якої поширили недостовірну інформацію. У цьому випадку особа сама обирає де, та у який спосіб їй поширити відповідь на недостовірну інформацію. До того ж такий спосіб не потребує визнання інформації недостовірною у судовому порядку.

Право на відповідь — це найпростіший спосіб захисту свого права на повагу честі, гідності та ділової репутації. Однак, він не завжди буває ефективним, оскільки потребує наявності впливу на суспільство, високого рівня його довіри та не менш високих навичок переконання.

У випадку, якщо ж чогось із переліченого в особи не вистачає, найкраще буде скористатися правом на спростування.

Суть його полягає у тому, що особа, яка поширила інформацію здійснює спростування такої інформації тим же способом, яким така інформація була поширена.

З процедурної точки зору цей спосіб важчий, оскільки у більшості випадків, особа, що поширила інформацію добровільно не визнає свою помилку і не спростує поширену інформацію.

А це своєю чергою вимагає звернення до суду із позовом про визнання інформації недостовірною та  такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію та її спростуванням.

Найбільша складність тут полягає у двох речах: визначення належного відповідача та власне самого доказування факту недостовірності інформації.

З одного боку під час визначення відповідача по справі ситуація більшою мірою зрозуміла, той, хто поширив інформацію і є належним відповідачем.

Однак, труднощі виникають, у випадку, якщо недостовірну інформацію поширено у мережі Інтернет.

Відповідно до п. 12 постанови Пленуму ВСУ №1 від 27.02.2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет так само є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.

Разом з тим, непоодинокі випадки, коли на інтернет ресурсах не зазначають автора, у такому випадку, а також, якщо особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) автора неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта – вільним, належним відповідачем в таких випадках є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» власник веб-сайту – особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання веб-сайту.

За цією ж нормою Закону, за відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостингу.

Відповідно до ч. 11 ст. 56 Закону України «Про авторське право і суміжні права» власники веб-сайтів та постачальники послуг хостингу, крім фізичних осіб, які не є суб’єктами господарювання, зобов’язані розміщувати у вільному доступі на власних веб-сайтах та (або) в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) достовірну інформацію про себе, яка визначена в цій статті.

Така інформація може бути отримана у компетентного органу, яким є ДП «Центр компетенції адресного простору мережі Інтернет» консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес», і буде видана у формі Довідок з відомостями про власників веб-сайтів або інформацією про їх встановлення.

Однак, непоодинокі випадки, коли й інформації з Довідок Центру компетенції буде недостатньо.

У такому випадку, після відкриття провадження по справі, необхідно звертатися до суду з клопотанням про витребування доказів, задоволення якої запускає не менш складну та довготривалу процедуру.

Що ж стосується процедури доказування, то з виключенням у 2014 році презумпції добропорядності процес доказування недостовірності інформації значно ускладнився.

Якщо раніше особа, що поширила недостовірну інформацію повинна була довести правдивість такої інформації, то зараз цей обов’язок покладається на позивача по справі.

А довести недостовірність інформації значно складніше, оскільки значно важче довести відсутність певної обставини (факту), ніж їх наявність, адже існування факту передбачає сліди, докази, які можна дослідити. Якщо особа стверджує, що інша особа здійснила негативний вчинок, значно важче довести, що такого вчинку не було, ніж навпаки.

Отже, захист особистих немайнових прав – це доволі специфічний різновид захисту прав особи, який у більшості випадків є коштовним та потребує досвіду, правильного вибору стратегії захисту та, щонайважливіше, часу та витримки.

Сергій Гусач, юрист

Адвокатське об’єднання “Кравець і партнери”