Чи може бути забезпечений кредитний договір до його укладання

Ab ovo Ledae incipera

Як відомо, кожне зобов’язання базується на упевненості  кредитора про належне його виконання. Ця упевненість може базуватися, зокрема, на тому, що зобов’язання може бути також  забезпечено спільно зі способами цивільно-правового примусу у вигляді застосування засобів відповідальності або захисту. Однак, вказаних засобів часто не вистачає у повному обсязі і для цього у механізмі цивільно-правового регулювання існують особливі правові засоби – засоби, передбачені відповідним інститутом забезпечення виконання зобов’язань, покликаним захистити права кредитора у зобов’язаннях.  

Інститут забезпечення зобов’язання є традиційним інститутом цивільного права і існує з часів римського права[1], він також знайшов застосування у російському дореволюційному законодавстві[2], був предметом юридичних досліджень відомих радянських вчених.

Відповідно до чинного законодавства, з метою належного виконання зобов’язання боржником, а також у цілях запобігання або зменшення негативних наслідків, які можуть наступити у випадку його порушення, зобов’язання може бути забезпечено способами, передбаченими у відповідній главі Цивільного кодексу України, або іншими видами забезпечення, передбаченими договором або законом (ст. 546 ЦК). Такими зобов’язаннями є:  неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава та при тримання.

Усі вказані в законі засоби забезпечення розрізняються мірою їх впливу, однак слугують для досягнення однієї мети – спонукати боржника виконати зобов’язання  належним чином. 

Кожен із перелічених засобів забезпечення зобов’язань також створює зобов’язальне правовідношення  між кредитором і боржником або іншою особою, яке забезпечує зобов’язання боржника. Однак, як вказують М.І. Брагінський і Вітрянський В.В., це є правовідношення особого роду і його специфіка полягає у додатковому (акцесорному) характері по відношенню до забезпеченого (основного) зобов’язання.[3]

Цей висновок, на думку Б.М. Гонгало, є пануючим, в зв’язку з чим,  додаткове зобов’язання кваліфікується вченим як таке, що залежне від існування і дійсності головного договору  долю якого розділяє договір додатковий.[4]

Про це також писав і відомий радянський вчений О.С. Іоффе, вказуючи, що під забезпеченням  зобов’язання і прийнято розуміти такі засоби, які носять не загальний, а спеціальний, додатковий характер і застосовуються не до усіх, а лише до тих зобов’язань, для яких вони встановлені законом або угодою сторін». [5]  

У сучасній юридичній науці вважається, що завдаток, порука і застава є акцесорними засобами. Угода про встановлення будь-якого з названих способів забезпечення виконання зобов’язань породжує додаткове, акцесорне (obligationesaccessoriae) зобов’язання, що покликане забезпечити виконання головного, основного (obligationsprincipales) зобов’язання. До зобов’язань, які не носять додаткового характеру, російська юридична наука відносить лише банківську гарантію, яка є зобов’язанням, взаємозв’язаним з основним.[6]   

До аналогічної думки схиляються і українські науковці. Так, вважається, що більшість засобів забезпечення виконання зобов’язань має акцесорний характер і при недійсності основного зобов’язання або припиненні його дії, додаткове зобов’язання припиняє своє  існування. Але є і такі способи забезпечення, що мають самостійний характер, наприклад, гарантія.[7]   

Вказаний принцип додатковості акцесорних засобів забезпечення закріплений у ст. 548 ЦК, із змісту якої неможливо не зробити висновок про те, що акцесорне зобов’язання завжди залежить від існування основного зобов’язання і не може існувати без нього.  

Не можна також не вказати, що у цьому правилі є єдиний виняток: не є акцесорним зобов’язанням лише такий вид забезпечення як гарантія, про що прямо передбачено у  ст. 562 ЦК України, в якій зазначено, що дане зобов’язання не залежить від існування основного зобов’язання у разі його недійсності і припинення. 

Натомість, слід вказати, що на відміну від того, що у законодавстві врегульовані, а у   юридичній літературі достатньо вивчені питання залежності акцесорного зобов’язання від основного у випадках його недійсності і припинення, питання залежності саме виникнення акцесорних зобов’язань від виникнення основного зобов’язання не вивчено та не врегульовано взагалі.

Вважаємо, що вивчення цього питання нерозривно пов’язано із з’ясуванням моменту виникнення зобов’язань, які відповідно до правил ст. ст. 509 та 11 ЦК України виникають, поряд з іншими підставами, із договорів та інших правочинів.  

Відповідно до правила, передбаченого ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Як писав з цього приводу О.С. Іоффе: «Істотними вважаються умови, які необхідні і достатні для укладання договору. Це означає, що при відсутності хоча би однієї  з них договір не визнається укладеним, а якщо усі істотні умови є у наявності, він набирає чинності навіть якщо і не містить ніяких інших умов».[8]     

Цієї ж позиції додержуються  М.І. Брагінський і В.В. Вітрянський, які також вказують на те, що узгодження істотних умов означає, що договір є укладеним. З цього від протилежного вбачається, що при відсутності згоди хоча б щодо однієї з таких умов, вказана мета не буде досягнута.[9]  

Частина 2 статті 638 ЦК встановлює, що істотними умовами договору є зокрема умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Таким чином, ця норма використовує чотири ознаки, кожна з яких є достатньою для того, щоб вважати відповідну умову істотною.

Так, з цього вбачається, що для будь-якого договору істотною є умова про його предмет. Інша ознака  – істотною є умова, яку названо такою у законі або інших правових актах. Третє – умова, яка є необхідною для договору даного виду, а по-четверте – умова, яка є істотною за заявою  хоча б однієї із сторін.    

З цього боку, враховуючи, що із набранням чинності у 2004 році нового ЦК, прийняттям законів, що регулюють зміст окремих видів зобов’язань (зокрема, законів «Про іпотеку», норми, що регулюють зміст договору споживчого кредиту у законі «Про захист прав споживачів» та інші), а також у зв’язку з тим, що в правових актах міститься досить широке коло абсолютно обов’язкових умов, які необхідно узгодити сторонам при укладенні договору, не зовсім вірним є твердження  про те, що «встановлення кола істотних умов кожного конкретного договору залежить від волі сторін»[10], яким, до речі, у цей час керуються деякі практикуючі юристи та на якому базується існуюча судова практика.

З огляду на це достатньо цікавим є питання про те, що ж таке «неукладений договір» і  яким чином це поняття співвідноситься з конструкцією «недійсного договору».

В сучасній практиці застосовується позиція, запропонована
Н.В. Рабинович, яка поклала в основу такого розмежування наслідки таких правочинів, маючи на увазі, що за неукладеним договором існують зобов’язання із безпідставного збагачення, а при недійсності договору –  спеціальні наслідки, які встановлені законом для недійсних правочинів.[11]  

Аналогічної позиції притримувався і Верховний суд України до моменту переходу повноважень касаційного розгляду цивільних справ до компетенції Вищого спеціалізованого суду України. Так, у відомих  Узагальненнях практики розгляду судами цивільних справ Верховного суду України «Про визнання правочинів недійсними» від 24 листопада 2008 року, вказується про те, що неукладеність правочину є підставою для залишення судом позову про визнання правочину недійсним без задоволення. Наслідки недійсності правочину при цьому до неукладеного правочину не застосовуються, оскільки вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК, відповідно, а підстав для його задоволення немає.

Проте, у чинному законодавстві зустрічаються і протилежні за змістом норми. Так, наприклад, у ст. 18 закону України «Про іпотеку» після наведення переліку істотних умов договору іпотеки, передбачена норма й про те, що у разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.  

Вважаємо, що в будь-якому разі, при вирішенні питання про визначення моменту, з якого договір вважається укладеним, слід керуватися висновком О.С. Іоффе про те, що сторони є зв’язаними договірним зобов’язанням тільки тоді, коли узгоджені усі істотні умови договору.[12]  Тобто, іншими словами, моментом виникнення зобов’язання у цьому випадку необхідно вважати саме той момент, коли ці умови будуть узгоджені сторонами такого зобов’язання.

Однак, слід вказати про те, що незважаючи на наведену позицію О.С Іоффе, з якою також погоджується і автор, у практиці виникають випадки її протилежного застосування.  

Так, у цей час досить часто у практиці зустрічаються випадки, коли банківські установи при існуючих намірах про видачу кредиту спочатку укладають з позичальником так звані «рамочні», або «генеральні угоди», договори про відкриття кредитної лінії тощо,  які мають загальний характер, та в яких сторони домовляються лише про наміри банка і позичальника укласти в подальшому відповідний кредитний договір, вказуючи при цьому в цих  угодах лише строк кредитування та максимальну можливу суму кредиту, одночасно домовляючись в подальшому укласти між собою так звані «індивідуальні угоди», в яких і будуть в подальшому узгоджені конкретні умови кредитного договору, що передбачені законодавством.  Крім того, у момент укладання таких угод загального характеру одночасно укладаються і забезпечувальні договори –  іпотеки і поруки.

Цілком зрозуміло, що кредитного зобов’язання саме в той момент у сторін такої «рамочної угоди» не виникає взагалі, оскільки, відповідно до вимог законодавства, між сторонами не узгоджений навіть і предмет кредитного договору.

Це питання, до речі, врегульоване відповідними приписами ЦК України, зокрема, правилами ст. 1054,  у якій вказано про те, що  за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.  Отже, стає зрозуміло, що оскільки  у  цих загальних угодах не  вказані усі істотні умови, які притаманні кредитному зобов’язанню та прямо вказані у законі, то не може і мови йти про існування будь-якої узгодженості між сторонами щодо істотних умов  і, відповідно, виникнення цього кредитного зобов’язання.

Іншими словами, якщо кредитне зобов’язання взагалі не виникає, тоді у цьому випадку нема чого забезпечувати, тому не  виникає ніякої можливості укладання будь-яких акцесорних зобов’язань. 

З цих підстав викликає подив імперативність висновків Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», зокрема конструкції, викладеній пленумом у п. 21, де вказано про те, що «договір про відкриття кредитної лінії є одним із видів кредитного договору, а кредитна лінія – однією із форм її кредитування, в якій у межах встановленого ліміту здійснюється видача і погашення кредиту кількома частинами (траншами). Оскільки в цьому договорі передбачено всі істотні умови, необхідні для кредитного договору, то зобов’язання з надання кредиту є дійсним із моменту укладення кредитного договору – договору про відкриття кредитної лінії. У зв’язку із наведеним суди повинні виходити з того, що в силу положень статей 509, 533, 638, 1054 ЦК відсутні підстави для визнання договору поруки недійсним через укладення після нього додаткових угод про надання чергового траншу».  

Також зовсім незрозумілою є категоричність висновків вказаного Пленуму щодо наявності істотних умов договору про відкриття кредитної лінії лише у зв’язку із фактом його укладання. На нашу думку, кожний судовий спір має власні особливості, притаманні тільки йому, і кожна судова справа повинна вирішуватися виходячи з її конкретних обставин.  

Отже, до правозастосування цього пункту слід, на нашу думку, відноситися достатньо критично. В будь-якому разі, при аналізі кредитних правовідносин з цього боку необхідно у першу чергу вирішити питання про наявність у договорах про відкриття кредитної лінії істотних умов кредитного договору. Наприклад, відсутність у цих договорах таких умов як розмір відсотків, строків видачі та повернення кредитних коштів безумовно виключає його укладеність. Таким чином,  враховуючи обов’язковість застосування при судовому розгляді спорів вказівок пленуму з цього приводу, а також обов’язковість застосування судами висновків Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, цей пункт вимагає його суттєвого коригування.   

Окрім того, стає цілком зрозуміло, що оскільки вищевказані кредитні угоди загального характеру не містять усіх істотних умов, що встановлені законодавством для кредитних правовідносин, неможливим є укладання будь-яких забезпечувальних правочинів, оскільки у зв’язку з їх аксесорністю, вони не можуть бути укладені у той момент, коли основного зобов’язання не існує взагалі. Вважаємо, що таке забезпечення  можливо лише у той час, коли будуть узгоджені усі істотні умови кредитного зобов’язання у змісті індивідуальних договорів. Саме під час або після укладання таких індивідуальних договорів і стає можливим укладання забезпечувальних правочинів. Таким чином, виходячи з цього, неукладений договір забезпеченню не підлягає.   

На жаль, судова практика з цього питання рухається протилежним шляхом, зокрема у справі 2-113/11, що знаходилася у провадженні Самарського районного суду м. Дніпропетровська. В рамках цієї справи мною в інтересах клієнта-поручителя за кредитним зобов’язанням у відповідь на вимоги банку щодо стягнення заборгованості за кредитним зобов’язанням був заявлений зустрічний позов щодо визнання недійсним договору поруки у зв’язку із відсутністю на момент його укладання домовленості між сторонами кредитної угоди щодо усіх її істотних умов, передбачених цивільним законодавством. Крім того, увага суду зверталась на те, що акцесорне зобов’язання не може «народитися» раніше основного. Проте, у задоволенні цього зустрічного позову судом 1 інстанції на жаль було відмовлено, а сума заборгованості була стягнута з поручителя[13]. При цьому, цивільної відповідальності за новим рішенням апеляційного суду по цій справі йому вдалось уникнути лише за іншими підставами.

Отже, описана у статті проблема викликає додатковий інтерес до необхідності  її вирішення і її врегулювання законодавцем, який, до речі, наразі займає нейтральну позицію.

Адвокат Текут’єв Є.Ю.


[1] Див., наприклад: И.Б. Новицкий. Основы римского гражданского права. Москва, «Юридическая литература», 1972, С. 192.; Санфилиппо Ч. Курс римского частного права. Москва, «БЕК», 2002, С. 248.

[2] См., наприклад: Д.И. Мейер. Русское гражданское право. Часть 2. Москва, «Статут», 1997, С. 179-222.     

[3] М.И. Брагинский, В.В. Витрянский. Договорное право. Общие положения. Москва, «Статут», 1972, С. 384. 

[4] Б.М. Гонгало. Учение об обеспечении обязательств. Вопросы теории и практики. Москва, «Статут», 2002, С. 36-37. (См. также Голевинский В. О происхождении и делении обязательств. Варшава, 1872, С. 48.   

[5] О.С.Иоффе. Избранные труды в 4-х томах. Санкт-Петербург. «Юридический центр Пресс., 2004, Т. ІІІ,  С. 201.

[6] Гражданское право в 4-х томах / под редакцией профессора Е.А. Суханова. – Москва.: Изд-во Волтерс Клувер, 2006. – Т.3. – С. 68-69. 

[7] Цивільне право України. Академічний курс у двох томах: підручник Під ред. проф. Я.М. Шевченка. – Київ.: Вид-во Ін Юре, 2003. – Т. 1. – С. 490. 

[8] О.С.Иоффе. Избранные труды в 4-х томах. Санкт-Петербург. «Юридический центр Пресс»., 2004, Т. ІІІ,  С. 77.

[9] М.И. Брагинский, В.В. Витрянский. Договорное право. Общие положения. Москва, «Статут», 1972, С. 249. 

[10] Р.О. Халфина. Значение и сущность договора в советском социалистическом праве. Москва, Изд-во АН СССР, 1952, С. 22.

[11] Рабинович Н.В. Недействительность сделок и ее последствия. Ленинград. 1960. С. 21

[12] О.С.Иоффе. Избранные труды в 4-х томах. Санкт-Петербург. «Юридический центр Пресс»., 2004, Т. ІІІ,  С. 77.

Бажаєте бути в курсі найважливіших подій? Підписуйтесь на АНТИРЕЙД у соцмережах.
Обирайте, що вам зручніше:
- Телеграм t.me/antiraid
- Фейсбук facebook.com/antiraid
- Твіттер twitter.com/antiraid

0 replies

Leave a Reply

Want to join the discussion?
Feel free to contribute!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *