370 правових позицій ЄСПЛ у кримінальному провадженні: оновлена, систематизована добірка

370 правових позицій ЄСПЛ у кримінальному провадженні: оновлена, систематизована добірка

За правилами ч. 4 ст. 9 КПК у разі якщо його норми суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, у кримінальному провадженні застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. Крім цього, за змістом ч. 5 ст. 9 КПК кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ. Такий обов’язок покладено на суд також з огляду на ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права.

З огляду на вищевикладене, а також беручи до уваги вже існуючу практику ЄСПЛ, пропонується систематизована (постатейно викладена) добірка правових позицій Європейського суду з прав людини у кримінальних провадженнях

ТАБЛИЦІ: ПРАВОВІ ВИСНОВКИ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПРАВОВІ ВИСНОВКИ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВС ТА ВСУ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ (СПРАВАХ) станом на 01 січня 2019 р.

Деякі правові позиції Верховного Суду з питань застосування закону України про кримінальну відповідальність (систематизована добірка)

п/п

Справа
(назва, дата прийнятого рішення)

Правові позиції та прояви порушення констатовані ЄСПЛ

Стаття 2 (Право на життя) Конвенції

1

«Гонгадзе проти України»

8 листопада 2005 року

Суд повторює, що перше речення п. 1 статті 2 Конвенції зобов’язує державу не тільки утримуватися від умисного або незаконного позбавлення життя, але також вживати відповідні заходи для захисту життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Це включає основне завдання держави щодо забезпечення права на життя шляхом прийняття ефективних норм кримінальних законів для попередження злочинів проти особи, що забезпечуються правоохоронним механізмом для попередження, усунення та покарання порушень таких норм. За відповідних обставин це також поширюється на позитивний обов’язок органів державної влади вживати заходи попередження для захисту особи або осіб, чиє життя знаходиться під загрозою здійснення кримінальних дій іншими особами.

2

«Ілхан проти Туреччини»

27 червня 2000 року

Головна мета розслідування полягає у забезпеченні ефективного виконання національних законів, які захищають право на життя, а у випадках, коли беруть участь представники держави або органи, у забезпеченні їх відповідальності за смерті, в яких вони винні. Форма розслідування, яка досягне такої мети може бути різною залежно від обставин. Проте, який би з методів не брався за основу, державні органи влади повинні діяти за своєю власною ініціативою, у випадку коли вже якесь питання звернуло їх увагу. Вони не можуть перекласти це на ініціативу родичів чи чекати подання формальної скарги або взяття кимось на себе відповідальності за проведення слідчої процедури.

3

«Зоріна та інші проти України»

26 березня 2019 року

«Риженков та Зайцев проти України»

13 грудня 2005 року

Суд повторює, що ефективність розслідування також передбачає вимогу ретельності, яка полягає у тому, що державні органи повинні вжити всі належні та доступні їм заходи для забезпечення збирання доказів щодо подій, у тому числі, inter alia, показання свідків та висновки судово-медичних експертиз. Крім того, будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню обставин справи та винних осіб, може призвести до порушення вимоги ефективності.

4

«Гулян проти Вірменії»

20 вересня 2018 року

Суд вже наголошував, що особи взяті під варту, знаходяться в уразливому становищі, та що влада повинна захищати їх. Як наслідок, якщо особа взята під варту у відділення поліції здоровою та, якщо буде встановлено, що вона постраждала після звільнення, держава зобов’язана надавати обґрунтоване пояснення того, як ці ушкодження були спричинені.

Особи, відповідальні за розслідування, повинні бути незалежними від тих, хто був причетним або може бути залучений до подій. Це означає не лише відсутність ієрархічних або інституційних зв’язків, а й практичну незалежність. Вимога про оперативність неявна у цьому контексті. Крім того, розслідування має бути доступним для сім’ї потерпілого в тій мірі, в якій це необхідно для захисту їх законних інтересів. Також має бути елемент громадської перевірки розслідування, ступінь якого може відрізнятися залежно від конкретного випадку

5

«Бучинська проти України»

30 квітня 2015 року

Розглядаючи матеріали справи з урахуванням своєї практики, Суд вважає, що у цій справі Уряд не надав достатніх аргументів для виправдання дванадцятирічної тривалості провадження. У зв’язку з цим Суд зазначає, що національні органи влади самі визнавали численні випадки бездіяльності та затримки, а також помилки у своїх листах до заявниці та дорученнях про повернення справи для подальшого розслідування після повторюваних постанов про зупинення досудового слідства або закриття кримінальної справи. Загалом, ґрунтуючись на матеріалах справи, Суд не може дійти висновку, що органи влади зробили усе від них залежне для забезпечення оперативного та всебічного вжиття заходів для збору доказів, встановлення місцезнаходження та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні замаху на життя заявниці. Констатовано порушення ст. 2 Конвенції

6

«Космата проти України»

15 січня 2015 року

«Олейнікова проти України»

15 грудня 2011 року

«Принда проти України»

31 липня 2012 року

Неодноразові повернення справи на додаткове розслідування викривають серйозні недоліки кримінального розслідування

7

«Горовенки та Бугара проти України»

12 січня 2012 року

Суд повторює, що стаття 2 зобов’язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й вживати належних заходів для того, щоб захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Вона може застосовуватися у випадках, пов’язаних з вимогою персонального захисту однієї або кількох осіб, яких можна заздалегідь визначити як потенційних жертв діянь, що можуть призвести до смерті та у справах, що стосуються обов’язку надавати загальний захист суспільству. За останніх обставин такий прямий обов’язок охоплює широкий спектр сфер та, зокрема, виникатиме у контексті будь-якої діяльності, чи то публічної, чи то ні, яка може стосуватися права на життя.

8

«Шульга проти України»

12 листопада 2015 року

Суд зауважує, що кримінальне провадження, в рамках якого заявник також подав цивільний позов, тривало вісім років та дев’ять місяців і було закрито на підставі висновку про невинуватість водія у ДТП зі смертельними наслідками, незважаючи на відсутність відповідного висновку експерта щодо цього. Хоча експертом було зазначено, що відсутність приборів освітлення і світлоповертачів на велосипеді дружини заявника була причиною зіткнення, у зв’язку з відсутністю належним чином отриманих доказів залишається нез’ясованим, чи було це головною або єдиною причиною ДТП. Отже, як видається, зі спливом майже дев’яти років та з огляду на постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку з неефективністю розслідування, подання заявником цивільного позову стало марним

Суд доходить висновку, що було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.

9

«Сергій Шевченко проти України»

4 квітня 2006 року

Якщо порушення права на життя або фізичну недоторканість спричинено не навмисно, позитивний обов’язок створити “ефективну судову систему” не передбачає обов’язкової вимоги порушити кримінальне провадження у кожній справі і може бути дотриманий, якщо жертвам доступні цивільні, адміністративні або навіть дисциплінарні засоби захисту. Проте, мінімальна вимога до такої системи полягає в тому, що особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежні від тих, які причетні до подій, які розслідуються. Мається на увазі ієрархічна або інституційна незалежність, а також практична незалежність.

Відповідно, система, яка вимагається статтею 2, має передбачати незалежне та безстороннє розслідування, яке відповідає певним мінімальним стандартам щодо ефективності. Таким чином, компетентні органи мають діяти з належною наполегливістю і за своєю ініціативою порушувати провадження, яке здатне по-перше, встановити обставини, за яких сталась подія, та недоліки діяльності системи; по-друге, встановити, хто саме з представників державних органів був причетний до події. Вимога щодо публічності також застосовується у цьому контекст

10

«Шимшек та інші проти Турції»

26 липня 2005 року

Відповідно до положень ст. 2 Конвенції використання співробітниками поліції смертоносної сили може бути виправданим за певних обставин, але ця стаття не надає їм повну свободу дій. Хоча демонстранти не вели себе мирно, і поліції прийшлося зіштовхнутися з супротивом і актами насилля зі сторони демонстрантів, співробітники поліції стріляли в демонстрантів, не застосувавши спочатку до засобів менш небезпечним для життя людини (сльозоточивий газ, водоструйні пушки або резинові пулі). В ході індиценту не діяв принцип, закріплений в законодавстві Турції, що співробітники поліції можуть застосовувати вогнепальну зброю лише в обмежених випадках. У співробітників поліції, які приймали участь в розгоні демонстрантів, була велика свобода дій, і був відсутній чіткий і централізований порядок віддання наказів. За таких обставин використання сили для розгону демонстрантів, внаслідок чого загинули сімнадцять чоловік, перевищувало межу абсолютно необхідного застосування сили в значенні положень ст. 2 Конвенції.

11

«Басюк проти України»

5 листопада 2015 року

Суд зазначає, що дійсно, згідно з його прецедентною практикою іноді цивільне відшкодування, а не кримінальне переслідування є достатнім для того, щоб задовольнити вимоги ст. 2 Конвенції. Проте, якщо не було встановлено ані відповідних фактів смерті потерпілого, ані відповідальності причетних до справи сторін, тоді також відсутні підстави для формування чіткої позиції щодо того, які засоби правового захисту — цивільні чи кримінальні — були б найбільш відповідними за певних обставин.

Суд також зауважує, що заявник кожного разу обирав засоби захисту, передбачені кримінальним законодавством, та висловлював свій намір подати цивільний позов. Той факт, що він так і не подав зазначений позов, не може ставитися йому у вину, тому що у будь-якому випадку його було позбавлено можливості подати цивільний позов в рамках кримінального провадження, оскільки не було складено обвинувального акту, яким визначався б відповідач, до якого такий позов можна було б подати.

Суд зазначає, що розслідування ДТП, яка сталася у вересні 2005 року, тривало більше восьми років та станом на листопад 2013 року все ще перебувало на стадії досудового слідства, а також не залишає поза увагою чотири повернення справи на додаткове розслідування та зауважує, що кримінальну справу за фактом ДТП було порушено, а заявника у ній визнано потерпілим більше ніж через три з половиною роки після смерті його доньки, при цьому автомобіль, який здійснив наїзд, було долучено до речових доказів майже через п’ять з половиною років після ДТП. У світлі наведеного вище Суд дійшов висновку, що за фактом смерті пані Є. не було проведено ефективного розслідування, а заявникові не було забезпечено ефективні засоби правового захисту та констатував порушення ст. 2 Конвенції в її процесуальному аспекті

12

«Сергій Шевченко проти України»

4 квітня 2006 року

Суд дійшов висновку про порушення обов’язку держави-відповідача відповідно до статті 2 Конвенції в зв’язку з непроведенням ефективного та незалежного розслідування факту смерті особи та що розслідування не забезпечило достатню прозорість та захист інтересів найближчого родича (батька померлої особи).

13

«Шиянов проти України»

2 червня 2016 року

Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень або винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту (ст. 2 Конвенції)

14

«Юрій Ілларіонович Щокін проти України»

3 жовтня 2013 року

ЄСПЛ визнав порушення статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку зі смертю Щ.О. під час перебування під вартою, а також статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки розслідування обставин, які призвели до смерті сина заявника, не було проведено державними органами з належною ретельністю. Суд також визнав порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку з катуванням, якого зазнав Щ.О. під час перебування під вартою та порушення статті 3 конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки держава не провела повного та ефективного розслідування всіх обставин справи.

15

«Салахов та Іслямова проти України»

14 березня 2013 року

Суд встановив порушення статті 2 Конвенції в контексті матеріального аспекту з огляду на недотримання державою позитивного обов’язку щодо захисту здоров’я та життя заявника. Зокрема, йому було відмовлено в терміновій госпіталізації, яку він вимагав протягом двох тижнів; він тримався під вартою без будь-якого обґрунтування, перебуваючи при цьому в критичному стані, і всупереч рекомендаціям лікарів під час перебування в лікарні його постійно тримали в наручниках, що спричинило погіршення стану здоров’я

16

«Холодков і Холодкова проти України»

7 травня 2015 року

Суд повторює, що обов’язок охороняти право на життя за статтею 2 Конвенції, взятий у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в… Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, якщо осіб було вбито у результаті застосування сили.

Будь-який недолік у розслідуванні, який підриває його здатність встановити причину смерті або винних осіб, ставитиме під сумнів дотримання цього стандарту.

Також існує вимога щодо оперативності та розумної швидкості, яка є безумовною у цьому контексті.

Станом на квітень 2013 року (майже через одинадцять років) кримінальна справа, спрямована на встановлення винних у насильницькій смерті сина заявників та притягнення їх до відповідальності, все ще знаходилася на розгляді суду першої інстанції. Відповідно Суд констатував порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.

17

«Чумак проти України»

19 травня 2016 року

«Гонгадзе проти України»

8 листопада 2005 року

«Кац та інші проти України»

18 грудня 2008 року

Суд нагадує, що для того, щоб розслідування могло вважатися ефективним, воно має призвести до встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але є обов’язком вжиття заходів. Розслідування, яке проводиться безстороннім органом влади, та яке є швидким, ретельнім та відкритим для родичів померлої особи, має вважатися ефективним.

Стаття 3 (Заборона катування) Конвенції

18

«Петухов проти України (2)»

12 березня 2019 року

Спостереження за поведінкою засудженого, хоча безперечно є втручанням, не є per se несумісним зі статтею 3 Конвенції. Цей захід вживається з метою як забезпечення безпеки виправної колонії, так і захисту засуджених від ризику тиску або навіть фізичного нападу

19

«Дудка проти України»

4 грудня 2018 року

При оцінці доказів Суд керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Відповідно до усталеної практики Суду, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. Крім того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). У випадках, коли інформація щодо відповідних подій відома виключно органам влади, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення, а будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликане суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, у принципі є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції

20

«Коктиш проти України»

10 грудня 2009 року

Якщо Договірна держава депортує іноземця, який уже наразився або ризикує наразитися в запитуючій країні на явне незабезпечення справедливого судового розгляду його справи, за результатами якого його засудили або можуть засудити до смертної кари, може постати питання за статтями 2 і 3 Конвенції.

Вислання особи Договірною державою Конвенції може послужити підставою для порушення питання за статтею 3 Конвенції, а отже, і про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі видачі запитуючій країні такій особі насправді загрожує поводження, заборонене ст. 3 Конвенції. За таких обставин зі ст. 3 Конвенції випливає обов’язок не видавати цю особу такій державі

21

«Пивоварник проти України»

6 жовтня 2016 року

ЄСПЛ дійшов висновку про порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з тим, що адміністрація СІЗО не забезпечила регулярного медичного нагляду за станом здоров’я Заявника і не розробила план заходів з метою лікування його захворювання. ЄСПЛ звернув увагу на те, що після отримання результатів аналізів крові понад 4 місяці не вживалися заходи щодо лікування Заявника. Захворювання Заявника не перебувало у активній стадії, проте адміністрацією СІЗО було констатоване саме порушення стану здоров`я Заявника. З огляду на вказане, його стан був важким, і потребував лікування. Також, Заявник отримав призначене йому лікування після істотної затримки.

22

«Гарумов проти України»

6 червня 2019 року

Суд вважає, що невиправдані затримки у наданні органами влади заявнику медичної допомоги після встановлення його захворювання, незабезпечення його поміщення до лікарні для додаткового обстеження і стаціонарного лікування та подальше погіршення стану його здоров’я є достатніми ознаками серйозної неспроможності держави-відповідача надати йому належну медичну допомогу під час тримання під вартою. Це становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.

23

«Хамідкарієв проти Росії»

26 січня 2017 року

Якщо влада держави-учасника знає про те, що особі загрожує реальна і безпосередня небезпека з огляду на те, що в разі переміщення ким-небудь в іншу країну вона наразиться на реальну і неминучу небезпеку тортур і жорстокого поводження, вони відповідно до положень Конвенції зобов’язані в рамках своїх повноважень прийняти оперативні заходи, які можна було б явно чекати в цілях запобігання такій небезпеці

24

«Корнейкова та Корнейков проти України»

24 березня 2016 року

Застосування до хворої або слабкої особи наручників або приковування її не відповідає вимогам безпеки та означає невиправдане приниження незалежно від того, чи є воно умисним, чи ні.

Суд, надаючи ваги тому факту, що особу весь час охороняли три працівниці конвою (цей захід, на думу Суду, був достатньо серйозним для запобігання будь-яким потенційним ризикам), вважає, що застосування наручників до жінки під час перейм та одразу після пологів, становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. У зв’язку з чим Суд констатував порушення ст. 3 Конвенції.

Суд вважає, що сукупний вплив недостатнього харчування заявниці, неналежної організації санітарно-гігієнічних умов тримання її та її новонародженого сина, а також недостатньої тривалості прогулянок вочевидь набули такої інтенсивності, що спричинили їй фізичні та психічні страждання, які становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження з нею та її дитиною. Відповідно у зв’язку з побутовими умовами тримання заявників у СІЗО було порушення статті 3 Конвенції.

25

«Рудяк проти України»

4 грудня 2014 року

Суд вважав «нелюдським» поводження, яке, серед іншого, було умисним, застосовувалось кілька годин поспіль та спричинило або власне тілесні ушкодження, або сильні фізичні та душевні страждання. Він вважав поводження таким, що «принижує гідність», якщо воно викликало у його жертв відчуття страху, страждання та неповноцінності, здатних принизити та зганьбити їх.

Зважаючи на серйозність ушкоджень заявника та відсутність будь-яких інших пояснень їхнього походження, Суд доходить висновку, що представники держави піддавали заявника нелюдському поводженню. Відповідно, було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.

26

«Нечипорук і Йонкало проти України»

від 21 липня 2011 року

«Жизіцький проти України»

19 лютого 2015 року

«Григорєв проти України»

15 травня 2012 року

Застосування до людини електроструму є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і жорстокі страждання, а отже має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до будь-яких тривалих розладів здоров’я. Констатовано порушення статті 3 Конвенції

27

«Малий проти України»

11 квітня 2019 року

«Свинарєнко та Сляднєв проти Росії»

17 липня 2014 року,

«Сарбан проти Молдови»

4 жовтня 2005 року,

«Рамішвілі та Кохреідзе проти Грузії»

27 січня 2009 року,

«Ашот Харутюнян проти Вірменії» 15 червня 2010 року,

«Ходорковський проти Росії»

31 травня 2011 року

ЄСПЛ визнає порушенням ст. 3 Конвенції застосування металевого загородження (грат) у залі судового засідання за наявності, наприклад, металевих грат на вікнах зали судового засідання, співробітників правоохоронних органів, які забезпечують безпеку під час розгляду справи, тощо.

Так, у рішенні «Свинаренко та Сляднєв проти Росії» Суд постановив, що тримання особи у металевій клітці під час суду само по собі (з огляду на його об’єктивно принизливий характер, несумісний з нормами цивілізованої поведінки, яка є характерною ознакою демократичного суспільства) становило публічне приниження людської гідності у порушення статті 3 Конвенції.

Відмова у наданні права на приватне та конфіденційне спілкування із захисником без втручання з боку конвою може призвести до порушення права на справедливий суд

28

«Горковлюк та Кагановський проти України»

04 жовтня 2018 року

В постанові прокурора немає жодних ознак вжиття яких-небудь слідчих дій для встановлення істини та притягнення до відповідальності винних осіб. Хоча під час події працівники міліції були у цивільному одязі та не мали жодного дозволу на затримання першої заявниці, законність застосування ними сили до неї ніколи не ставилася під сумнів. Суд також звертає увагу на різні процесуальні перешкоди та упущення державних органів, які не давали першій заявниці можливості оскаржити до судів постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи.

Слід зазначити, що державні органи зрештою дійшли висновку, що перша заявниця просто захищала своє майно та репутацію від незаконних дій працівників міліції. Проте, незважаючи на такий висновок, перша заявниця виступала в ролі обвинуваченої у цьому провадженні. Більше того, органам влади знадобилося дев’ять з половиною років, щоб дійти цього висновку, і він жодним чином не вплинув на відповідальність працівників міліції у зв’язку з небезпідставною скаргою першої заявниці на жорстоке поводження.

У світлі зазначеного, Суд доходить висновку, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування скарги першої заявниці на жорстоке поводження працівників міліції. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо першої заявниці.

29

«Уржанов проти України»

14 грудня 2017 року

«Д.С. проти України»

9 листопада 2017 року

«Єременко та Кочетов проти України»

14 червня 2018 року

«Грабовський проти України»

29 листопада 2018 року

Суд нагадує, зокрема, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і у сукупності з іншими недоліками

30

«Бакчижов проти України»

30 жовтня 2018 року

Коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв. м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції. Тягар доведення покладається на Уряд держави-відповідача, який, однак, може спростувати цю презумпцію, продемонструвавши існування факторів, здатних належним чином компенсувати надзвичайний брак відведеного особистого простору

31

«Луценко проти України (№ 2)»,

21 жовтня 2015 року

Суд дійшов висновку, що недостатність особистого простору (2,86 кв. м) у заявника під час тримання його під вартою у камері № 158 у СІЗО з 28 грудня 2010 року до 28 квітня 2011 року сама по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції. У зв’язку з цим Європейський суд констатував, що умови тримання заявника під вартою у цей період були такими, що принижують гідність, а тому було порушення статті 3 Конвенції.

Крім того, ЄСПЛ зауважив, що, незважаючи на відсутність попередніх судимостей заявника, а також те, що він підозрювався у вчиненні ненасильницького злочину, заявника, широко відомого політика, тримали на лаві за металевими ґратами впродовж усіх засідань суду з травня 2010 року до лютого 2012 року. У зв’язку з цим ЄСПЛ дійшов висновку, що заходи безпеки у залі суду з огляду на їх сукупний вплив були за даних обставин надмірними та могли безсумнівно сприйматися заявником і громадськістю як такі, що принижують гідність. Отже, було порушення статті 3 Конвенції.

32

«Чантурідзе проти Росії»

28 листопада 2017 року

Інші аспекти тримання заявника під вартою, які в сукупності з проблемою переповненості ЄСПЛ вважає несумісним із захистом від нелюдського і принижуючого гідність поводження, полягають у відсутності в камері проточної води, надзвичайно тісних дворах для прогулянок і у відсутності занять, як в камері, так і за її межами

33

«Євген Петренко проти України»

29 січня 2015 року

Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися «ефективним», воно має в принципі призвести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але обов’язком вжиття заходів. Державні органи повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для збереження доказів, що стосуються події, включаючи показання свідків, висновки судових експертиз тощо. Будь-які недоліки розслідування, які підривають його здатність до встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які також передбачаються у цьому контексті.

Також Суд вказує, що стаття 3 Конвенції категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Що стосується позбавленої свободи особи, застосування фізичної сили, необхідність якої не була суворо зумовлена її власною поведінкою, принижує людську гідність та по суті є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції

34

Щербакова проти України

20 вересня 2018 року

«Ушаков та Ушакова проти України»

18 червня 2015 року

«Карабет та інші проти України»

17 січня 2013 року

Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій стосовно фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Більше того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, – як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, – і коли у таких осіб під час їх ув’язнення з’являються тілесні ушкодження або якщо вони помирають, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. У такому випадку тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення. В аспекті статті 3 Конвенції

35

«Кулик проти України»

2 лютого 2017 року

«Шульмін та інші проти Росії»

17 липня 2018 року

Суд наголошує, що утримання людини в металевій клітці під час судового процесу ображає людську гідність, оскільки таке поводження має об’єктивно принижуючий характер і несумісне зі стандартами цивілізованої поведінки, що є відмінною рисою демократичного суспільства. Суд одноголосно постановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо умов тримання заявника під вартою в дні суду, включаючи поміщення його в металеву клітку в залі суду, і щодо умов його перевезення на судові слухання і назад

36

«А.Н. проти України»

29 січня 2015 року

Суд встановив згідно з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, що національні органи влади не провели ефективне розслідування за скаргами заявника на жорстоке поводження і не забезпечили вжиття необхідних заходів для збору доказів у справі.

Зазначені недоліки становили порушення процесуального аспекту цього положення Конвенції.

37

«Душка проти України»

3 лютого 2011 року

Висновку щодо порушення ст. 3 Конвенції в зв’язку з поганим поводженням з заявником ЄСПЛ дійшов з огляду на висновки лікарів щодо часу заподіяння тілесних ушкоджень, що збігався з часом перебування заявника під вартою, та з огляду на ненадання державою-відповідачем пояснень щодо причин їх виникнення. Крім того, ЄСПЛ вказав, що обставини справи свідчать, що правоохоронні органи використали адміністративний арешт заявника, щоб зламати опір та скористатись його уразливим станом для отримання зізнання у вчиненні злочину. Таку практику особливо з огляду на вік заявника (неповнолітній) ЄСПЛ визнав як нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.

ЄСПЛ встановив порушення cт. 3 Конвенції в зв’язку з не проведенням ефективного розслідування скарг заявника на погане поводження з огляду на те, що більше 3 років правоохоронні органи не могли встановити обставини, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень, та винних осіб.

38

«Зякун проти України»

25 лютого 2016 року

«Іглін проти України»

12 січня 2012 року

«Горбатенко проти України»

28 листопада 2013 року

«Родзевілло проти України»

14 січня 2016 року

Суд нагадує, що допустимість в якості доказів показань, отриманих в результаті катування або інших видів жорстокого поводження у порушення статті 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому (статті 6 Конвенції). Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і від того, чи мало їх використання вирішальним для засудження підсудного судом

39

«Закшевський проти України»

від 17 березня 2016 року

Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою, зокрема, брак особистого простору у розпорядженні заявника у поєднанні з відсутністю можливості для прогулянок впродовж майже трьох місяців тримання його під вартою, становили таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.

40

«Сокіл проти України»

22 жовтня 2015 року

у випадках, коли висуваються скарги за статтею 3 Конвенції, Суд повинен здійснити «особливо ретельний аналіз». У такій ролі, звертаючи особливу увагу на вразливість заявників з огляду на тримання їх під вартою, Суд вважає, що саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази на підтвердження того, що зазначений заявник під час тримання під вартою отримував комплексну та належну медичну допомогу.

Суд зазначає, що докази, надані Урядом на підтвердження свого доводу про те, що медична допомога заявнику була належною та що він отримував призначені ліки у повному обсязі, є незадовільними. Копія медичної картки заявника — дуже низької якості та у багатьох місцях є непридатною для читання.

Зважаючи, зокрема, на ненадання адміністрацією СІЗО своєчасного та відповідного лікування від ВІЛ-інфекції, Суд доходить висновку, що під час тримання під вартою заявникові не було надано належної медичної допомоги, що становило нелюдське, та таке, що принижує гідність, поводження у порушенні статті 3 Конвенції.

41

«Тимченко проти України»

13 жовтня 2016 року

Суд нагадує, що будь-яке розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, та не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати їх як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати всіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді з’ясуванню причин тілесних ушкоджень або встановленню винних осіб, ставитиме під загрозу дотримання цього стандарту

42

«Сергій Антонов проти України»

22 жовтня 2015 року

Жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального рівня жорстокості, зазвичай включає у себе фактичне завдання тілесних ушкоджень або сильне фізичне або душевне страждання. Проте навіть за їх відсутності у випадку, коли поводження принижує або ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги до її людської гідності чи нехтування її людською гідністю, або викликає відчуття страху, тривоги, неповноцінності, здатне зламати моральний/фізичний опір особи, його можна характеризувати як таке, що принижує людську гідність, і воно також підпадатиме під заборону статті 3 Конвенції

В цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що несвоєчасне діагностування працівниками СІЗО захворювань заявника та ненадання йому під час тримання його під вартою швидкої і комплексної медичної допомоги становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.

43

«Алєксанян проти Росії»

22 грудня 2008 року

«MARTZAKLIS та інші проти Греції»

9 липня 2015 року

«Акименко проти Росії»

6 лютого 2018 року

Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні того, який саме рівень охорони здоров’я вимагався у контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненого та повинен враховувати «практичні потреби ув’язнення»

44

«Буглов проти України»

10 липня 2014 року

З урахуванням того, що на державу покладається тягар доведення, згідно з яким вона має надати правдоподібне пояснення тілесних ушкоджень, яких зазнала особа під час перебування під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд не встановив належним чином, що застосування до заявника сили було законним та абсолютно необхідним, а також, що тілесні ушкодження заявника не були наслідком жорстокого поводження під час його перебування під вартою у міліції. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження.

45

«Луньов проти України»

22 жовтня 2015 року

Суд зазначає, що у цій справі у заявника по прибутті до установи тримання під вартою було діагностовано низку серйозних захворювань. Зокрема, у заявника було діагностовано III клінічну стадію ВІЛ-інфекції, хронічний бронхіт, токсичну енцефалопатію та невропатію, спричинену тривалим вживанням наркотичних речовин, та залишкові зміни після перенесеного туберкульозу. Суд також зазначає, що незважаючи на діагностування у заявника низки серйозних захворювань та ВІЛ-інфекції, протягом більш ніж року йому не надавалося жодного лікування. Суд вважає, що тривале ненадання заявникові належної медичної допомоги у зв’язку з його ВІЛ-інфекцією та іншими захворюваннями під час тримання його під вартою становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.

Крім того, Суд зауважує, що окрім недоліків, вказаних національними органами влади — таких як непроведення певних процесуальних дій,- слід зазначити, що первинне медичне обстеження, яке згодом стало підставою для численних висновків про відсутність у заявника тілесних ушкоджень, було поверховим. Воно, вочевидь, мало на меті встановити, чи були у заявника проблеми зі здоров’ям, які вимагали хірургічного втручання, та чи міг він перебувати під вартою, а не встановити наявність у заявника тілесних ушкоджень. З огляду на відсутність остаточного рішення, встановлені національними органами влади недоліки та незабезпечення доказової бази через те, що не було проведено належного медичного обстеження заявника, Суд доходить висновку, що у цій справі було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

46

«Сержантов проти України»

11 липня 2019 року

«Похлєбін проти України»

20 травня 2010 року

«Горбуля проти Росії»

06 березня 2014 року

 

«Колесникович проти Росії»

22 березня 2016 року

Органи влади повинні забезпечити оперативність і точність постановки діагнозу та лікування, а у випадку, коли це викликано медичним станом, – регулярність і систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою ефективного лікування захворювань ув’язненої особи або запобігання їхньому ускладненню.

Суд підкреслює, що медична допомога, яка надається в установах виконання покарань, має бути належною та відповідати тому рівню допомоги, яку державні органи зобов’язалися надавати для всього населення. Проте це не означає, що кожному затриманому має гарантуватись лікування на тому самому рівні, що й у найкращих медичних закладах поза межами установ виконання покарань

47

«Поміляйко проти України»

11 лютого 2016 року

ЄСПЛ констатував порушення Україною норми ст. 3 Конвенції, оскільки жінку було викликано до міліції, після чого її відразу було госпіталізовано до лікарні, де лікарі зафіксували численні тілесні ушкодження на її тілі та на її ж вимогу відразу проінформували міліцію щодо походження таких ушкоджень, згодом заявниця була вимушена пройти тривалий курс лікування. Окрім того, в Рішенні наголошено, що з огляду на початкове розслідування фактів заподіяння тілесних ушкоджень працівниками того ж відділу міліції, де й працювали фігуранти протиправних дій щодо заявниці, численні випадки ініціювання та припинення розслідування злочину щодо жінки органами прокуратури в ході яких не вдалося встановити будь-яких причин походження тілесних ушкоджень на тілі особи «поза розумним сумнівом».

Суд зазначає, що органи прокуратури було повідомлено про жорстоке поводження із заявницею негайно після її звільнення. Спочатку слідство проводилося відділом міліції, в якому працювали працівники міліції, що, як стверджувалося, жорстоко поводилися із заявницею. Отже, не можна вважати, що таке слідство супроводжувалося гарантіями незалежності та безсторонності. Суд встановив, що небажання органів влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг підозрюваних у злочинах на жорстоке поводження становить системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику, Суд доходить висновку, що у цій справі також не було здійснено серйозної спроби розслідування тверджень заявниці про жорстоке поводження. Як наслідок ЄСПЛ також констатував порушення Україною норми ст. 3 Конвенції через відсутність належного та ефективного розслідування злочину за скаргою заявниці щодо протиправних діянь працівників міліції стосовно неї під час її виклику до правоохоронного органу.

48

«Давидов та інші проти України»

1 липня 2010 року

Стосовно тверджень про жорстоке поводження в колонії Суд зазначає, що подання скарги прокуророві, який здійснює нагляд за законністю виконання судових рішень у кримінальних справах, не було ефективним і доступним засобом правового захисту. Статус такого прокурора в національному законі, його близькість до посадових осіб колонії, з якими прокурор щодня наглядає за відповідною колонією, та його інтеграція до пенітенціарної системи не надають достатніх гарантій, щоб забезпечити проведення незалежного та неупередженого розгляду скарг на жорстоке поводження, поданих проти співробітників колонії

49

«Аднаралов проти України»

27 листопада 2014 року

«Тарасов проти України»

31 жовтня 2013 року

«Серіков проти України»

23 липня 2015 року

«Бочаров проти України»

17 березня 2011 року

Розслідування серйозних скарг на жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, серед іншого, покази свідків та висновки судових експертиз. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень та винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту.

У цій справі, зважаючи на серйозні недоліки (неналежна якість розслідування неодноразово визнавалася самими національними органами влади, і наслідком цього було повернення справи на додаткові перевірки та розслідування) та загальну тривалість розслідування (тривало понад десять років) Суд вважає, що національні органи влади не виконали свій обов’язок щодо ефективного розслідування скарг заявника на жорстоке поводження. Відповідно за цим пунктом також було порушення статті 3 Конвенції.

50

«Орлик проти України»

11 лютого 2016 року

«Басенко проти України»

26 листопада 2015 року

Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку приватних осіб. Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, таке розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю Коли слідство призводить до вчинення процесуальних дій в національних судах, процесуальні вимоги статті 3 Конвенції виходять за рамки стадії досудового слідства — вимогам статті 3 Конвенції має відповідати все провадження в цілому, включаючи судовий розгляд по суті. Це означає, що національні суди за жодних обставин не повинні допускати випадків, за яких завдання тілесних і моральних страждань залишатиметься безкарним. Це важливо для забезпечення громадської впевненості у принципі верховенства права і його підтримки, а також у попередженні будь-яких ознак толерантності органів влади до незаконних дій або співучасті у них

51

«Алексахін проти України»

19 липня 2012 року

«Савін проти України»

16 лютого 2012 року

Окрім жорстокості поводження ознакою катування є також наявність мети такого поводження, як це встановлено у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Так стаття 1 цієї Конвенції визначає катування як умисне заподіяння сильного болю або страждання, щоб inter alia отримати відомості, покарати або залякати.

Суд зазначає, що у цій справі національні суди встановили, що заявник зазнав тяжких тілесних ушкоджень, що загрожували його життю під час їх заподіяння. Жорстоке поводження полягало у застосуванні сльозогінного газу, ударі ногою та низці ударів. У результаті такого поводження заявник зазнав сильного болю та став інвалідом.

Суд також зазначає, що немає доказів того, що поведінка заявника вимагала застосування сили, не кажучи вже про настільки жорстокі дії. За таких обставин це дуже жорстоке поводження беззаперечно було націлене на залякування та приниження заявника, та, можливо, сприяння отриманню зізнання, оскільки згідно з поясненнями X. він вважав, що заявник брав участь у бійці, а отже, міг вчинити злочин. Ці елементи є достатніми для ЄСПЛ, щоб дійти висновку про те, що заявника було піддано катуванню всупереч статті 3 Конвенції

52

«Савченко проти України»

22 липня 2016 року

У цій справі ЄСПЛ визнав порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами влади розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Суд звернувся до своєї попередньої практики у справах проти України та дійшов висновку, що у цій справі, як і у багатьох інших справах проти України (ЄСПЛ зробив посилання на справу «Каверзін проти України», вказавши на існування в Україні системної проблеми непроведення ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження), органи влади продемонстрували небажання забезпечити проведення швидкого та ретельного розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Матеріальний аспект статті 3 Конвенції був порушений з огляду на неналежні умови тримання заявника під вартою, а також умови перевезення з однієї установи тримання під вартою в іншу.

53

«Алахвердян проти України»

16 квітня 2019 року

ЄСПЛ наголосив, що за 3 години до явки з повинною, Заявник уже контактував з міліціонерами під час давання показань в якості свідка. Попри те, що встановити причини зміни показань за такий короткий строк неможливо, органи влади, після того, як їм стало відомо про намір Заявника зізнатися, повинні були знати про ймовірні наслідки явки з повинною. Проте, Заявнику не було запропоновано правову допомогу, не забезпечено присутності захисника. Захисник також був відсутній під час проведення слідчого експерименту. ЄСПЛ наголосив, що самого по собі факту роз’яснення Заявнику його права не свідчити проти себе під час явки з повинною не достатньо для констатації факту відмови від правової допомоги захисника. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що право Заявника на захисника було обмежено без вагомих підстав.

54

«Яллох проти Німеччини»

11 липня 2006 року

ЄСПЛ визнав, що мало місце порушення ст. 3 ЄКПЛ через вжиття непропорційних заходів медичного втручання для отримання доказів. Зокрема, Суд зазначив, що “компетентні органи завдали заявнику тяжкого втручання у його фізичну і психічну цілісність проти його волі. Заявника змусили блювати не з лікувальною метою, а для отримання доказів. Натомість мети можна було досягти простішим природним способом

55

«Каверзін проти України»

15 травня 2012 року

Застосування наручників до засудженого, якого конвоювали троє охоронців у супроводі службового собаки, застосовувався до засудженого до довічного позбавлення волі, що був повністю сліпим та вимагав сторонньої допомоги для забезпечення життєвих потреб, є порушенням статті 3 Конвенції, як таке, що становило нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження

56

«Чміль проти України»

29 жовтня 2015 р

ЄСПЛ вважає, що, відповідно до версій подій обох сторін, існує достатньо доказів “поза розумним сумнівом”, що заявник був підданий жорстокому поводженню з боку міліції, що є порушенням матеріального аспекту статті 3 Конвенції. Європейський суд визнав порушення процесуального аспекту статті 3 з огляду на неефективність розслідування скарги за фактом завдання заявникові тілесних ушкоджень. Таким чином, Суд вважає, що розслідування скарги заявника було необґрунтовано тривалим та мало недоліки, які визнали й національні органи влади, а також, що висновки розслідування не були засновані на наявних доказах. Зокрема, 8 вересня 2005 року прокурор дійшов висновку, що заявник отримав травми впавши, але ніхто, включаючи міліціянтів, ніколи не давав показання, що бачив падіння заявника. Це ж стосується рішення від 2 квітня 2009 року про припинення кримінального провадження, коли будь-які висновки про те, чи міг заявник отримати травми за обставин, описаних ним, або описаних міліціянтами, були відсутні. Констатовано порушення ст. 3 Конвенції (матеріальний та процесуальний аспекти)

57

«Баришева проти України»

14 березня 2017 року

Суд нагадує, що поняття ефективного заходу правового захисту щодо тверджень про жорстоке поводження також тягне за собою ефективний доступ особи, яка подала скаргу, що процедури слідства

58

«Сорінг проти Сполученого Королівства»

7 липня 1989 року

Органи Конвенції не вирішують питання про наявність чи відсутність можливих, а не реальних порушень Конвенції. Але в тих випадках, коли заявник стверджує, що рішення про його екстрадицію призведе до порушення статті 3 в силу передбачуваних наслідків у запитуваній його екстрадиції країні, необхідно відійти від цього принципу з огляду на серйозність та невідворотність характеру передбачуваної шкоди.

Таким чином, рішення держави — учасниці про видачу може стати порушенням статті 3 Конвенції, і внаслідок цього потягнути відповідальність держави відповідно до Конвенції, якщо були вагомі підстави вважати, що «видана особа» зіштовхнеться з реальним ризиком бути підданою катуванню або нелюдському або принижуючим гідність поводженню або покаранню в країні, що вимагає його екстрадиції. щоб покласти таку відповідальність необхідно оцінити умови в цій країні зіставляючи їх з вимогами статті 3 Конвенції.

59

«Осіпенков проти України»

29 січня 2019 року

Суд, насамперед, зазначає, що суть скарги заявника у цій справі стосується проведення із запізненням обстеження його хвороби серця у закладі охорони здоров’я МОЗ. Він також зазначає, що хвороба, на яку страждав заявник, була достатньо серйозною, щоб вплинути на його повсякденну діяльність. Констатовано порушення статті 3 Конвенції.

60

«Бекетов проти України»

19 квітня 2019 року

Європейський суд зазначив, що слідчий вісім разів відмовляв у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на жорстоке поводження, а перший допит заявника слідчим відбувся більше ніж через два роки після подання ним скарги на жорстоке поводження, а розслідування не було направлено на встановлення тілесних ушкоджень. Посилаючись на свою попередню практику у справах щодо України, Європейський суд вказав, що підхід державних органів до розслідування скарг заявника був переважно спрямований на виправдання підозрюваних у жорстокому поводженні працівників міліції, а не встановлення фактичних обставин. Обґрунтованого пояснення тривалості провадження, яка становила п’ять років та одинадцять місяців, не було. У зв’язку з цим Європейський суд констатував порушення матеріального та процесуального аспектів статті 3 Конвенції.

61

«Паньків проти України»

28 лютого 2019 року

Європейський суд зауважив, що заявник зазнав тілесних ушкоджень під час перебування під вартою у відділі міліції, після чого йому не надали медичної допомоги, натомість ще раз допитали. Європейський суд зазначив, що, хоча тілесні ушкодження були кваліфіковані у висновках судово-медичних експертів як «легкі», але вони підтверджують певний рівень суворості жорстокого поводження. Крім того, таке жорстоке подовження із заявником було навмисним та спрямованим на отримання від нього показань щодо злочину. За таких обставин Європейський суд дійшов висновку, що таке поводження в цілому з урахуванням мети та суворості становило катування у розумінні статті 3 Конвенції.

62

«Орлик проти України»

11 лютого 2016 року

Коли слідство призводить до вчинення процесуальних дій в національних судах, процесуальні вимоги статті 3 Конвенції виходять за рамки стадії досудового слідства — вимогам статті 3 Конвенції має відповідати все провадження в цілому, включаючи судовий розгляд по суті. Це означає, що національні суди за жодних обставин не повинні допускати випадків, за яких завдання тілесних і моральних страждань залишатиметься безкарним. Це важливо для забезпечення громадської впевненості у принципі верховенства права і його підтримки, а також у попередженні будь-яких ознак толерантності органів влади до незаконних дій або співучасті у них

Стаття 4 (Заборона рабства і примусової праці) Конвенції

63

«FLOROIU v. ROMANIA»

12 березня 2013 року

Вибір, що надається підсудному між оплачуваною роботою або неоплаченою роботою, але із умовою звільнення від покарання, не становить порушення статті 4 Конвенції

64

«STUMMER v. AUSTRIA»

7 липня 2011 року

Обов’язкова праця, виконувана заявником під час ув’язнення, без покриття системою пенсій за віком, повинна розглядатися у якості «роботи, виконання якої зазвичай вимагається під час тримання в умовах позбавлення волі» у значенні пункту 3 (a) статті 4 Конвенції

Стаття 5 (Право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції

65

«Хомулло проти України»

27 листопада 2014 року

У цій справі Європейський суд, серед іншого, дійшов висновку, що національні суди застосували до заявника екстрадиційний арешт в порушення положень національного законодавства, а також не забезпечили ретельного розгляду скарг заявника про неправомірність застосування до нього екстрадиційного арешту. Констатовано порушення пунктів 1 та 4 статті 5 Конвенції

66

«Ігнатов проти України»

15 грудня 2016 року

Стаття 5 Конвенції, зокрема статті 2, 3, та 4 Конвенції, гарантує основні серед фундаментальних права, які захищають фізичну недоторканність особи, і відповідно, важливість цієї статті є першочерговою. Її головною метою є запобігання свавільному або несправедливому позбавленню свободи. У практиці Суду можна виокремити три тенденції: вичерпний характер винятків, які мають вузько тлумачитися та не передбачають великої кількості виправдань за іншими положеннями (зокрема, статті 8 та 11 Конвенції); особливе значення законності тримання під вартою як за процесуальними, так і за матеріальними нормами, що вимагає неухильного дотримання принципу верховенства права. Одним із найбільш поширених видів позбавлення свободи в рамках кримінального провадження є обрання судом запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Таке тримання під вартою становить виключення із загального правила, передбаченого пунктом 1 статті 5 Конвенції та закріпленого у підпункті «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, згідно з яким кожен має право на свободу. Період, який розглядається, починається з моменту обрання або продовження особі запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та закінчується у момент його/її звільнення або ухвалення вироку судом першої інстанції

67

«Ярошовець та інші проти України»

3 грудня 2015 року

Відповідно до багаторічної усталеної практики Суду підпункт «с» пункту 1 статті 5 Конвенції застосовується, коли особу затримано «з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення». З огляду на суттєвий зв’язок між пунктом 3 статті 5 і підпунктом «с» пункту 1 цієї статті Конвенції, особу, засуджену судом першої інстанції, не можна вважати особою, яка перебуває під вартою «з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення», як це зазначено у підпункті «с» пункту 1, адже її статус визначається підпунктом «а» пункту 1 статті 5, який дозволяє позбавлення особи свободи «після засудження її компетентним судом»

68

«Руслан Яковенко проти України»

4 червня 2015 року

Суд зазначає, що підсудний вважається таким, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції, з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть якщо він ще не набрав законної сили і його можна оскаржити. У зв’язку з цим Суд доходив висновку, що словосполучення «після засудження» не може тлумачитися як таке, що обмежується вироком, який набрав законної сили, оскільки це виключатиме випадки затримання під час судового засідання осіб, яких за результатами судового розгляду було засуджено і які на такий судовий розгляд з’явилися, ще будучи вільними, незалежно від доступних їм засобів юридичного захисту. Більше того, особа, засуджена судом першої інстанції, яка перебуває під вартою до закінчення строку оскарження вироку, не може вважатися такою, що перебуває під вартою з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції

69

«Галь проти України»

12 червня 2015 року

Суд вже неодноразово розглядав та встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у справах щодо практики тримання обвинувачених під вартою виключно на тій підставі, що обвинувальний висновок передано до суду першої інстанції. Суд постановляв, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких норм, які б регулювали їх ситуацію – в результаті чого вони можуть бути позбавлені свободи протягом необмеженого періоду часу без дозволу суду — несумісна з принципом юридичної визначеності та захисту від свавілля, які є наскрізним питанням Конвенції та принципу верховенства права

70

«Будан проти України»

15 грудня 2015 року

Цим рішенням, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2016 року, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з необґрунтованим обранням неповнолітньому заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що, по-перше, у заявника було постійне місце проживання в Одеській області, де він жив зі своєю матір’ю, матеріальне становище якої не є фактором, що має враховуватися при ухваленні рішення про взяття заявника під варту; по-друге, органами влади не розглядалася можливість передачі заявника під нагляд його матері відповідно до ст. 436 КПК, незважаючи на те, що було відомо її ім’я та місце проживання. Зокрема, національні органи влади не повідомили матір про затримання заявника або не доклали будь-яких зусиль для збирання й оцінки інформації про її бажання та здатність впродовж розслідування забезпечувати його належну поведінку, а також не надали правової оцінки можливості передати неповнолітнього під нагляд батьків.

71

«Савченко проти України»

22 липня 2016 року

ЄСПЛ констатував порушення статті 5 Конвенції з огляду на те, що органам міліції не було документально зафіксовано затримання заявника. Тримання заявника під вартою здійснювалося без відповідно судового рішення та протягом необмеженого часу. Рішення національних судів про тримання заявника під вартою були неналежно обґрунтовані. Суди застосовували формалістичний підхід до перегляду законності рішень тримання заявника під вартою. ЄСПЛ вказав на відсутність у національному законодавстві процедури, відповідної до якої заявник міг вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою.

72

«Гавула проти України»

16 травня 2013 року

Відсутність запису про затримання має само по собі вважатися серйозним порушенням, позаяк за усталеною позицією Суду невизнане затримання особи є повним запереченням фундаментальних гарантій, передбачених статтею 5 Конвенції і є серйозним порушенням цього положення

73

«Барило проти України»

16 травня 2013 р.

ЄСПЛ визнав порушення § 1 статті 5 Конвенції у справі, коли суддя подовжив затримання заявника до десяти діб лише з метою забезпечення слідчих органів часом для обґрунтування їхнього подання про взяття затриманого під варту, з наступною відмовою прокурора від цього подання, за відсутності доказів існування будь-яких обставин, які б перешкоджали зробити це до внесення подання, оскільки кримінальна справа була порушена за три доби до затримання заявника, а подання було подано до суду ще через три дні після затримання

74

«Ічин та інші проти України»

21 грудня 2010 року

Неповнолітніх заявників 05 січня 2004 року було допитано працівниками міліції щодо вчиненої 31 грудня 2003 року крадіжки. Під час допиту заявники зізнались у вчиненні вказаного злочину.

14 січня 2004 року Нахімовський районний суд м. Севастополя виніс постанову про поміщення заявників у приймальник-розподільник для неповнолітніх, в якому вони перебували до 13 лютого 2004 року. Жодних слідчих дій протягом цього періоду не проводилось.

Слідчий 03 березня 2004 року порушив щодо заявників кримінальну справу за фактом вчинення крадіжки. 26 квітня 2004 року слідчий виніс постанову про закриття кримінальної справи щодо заявників з огляду на те, що вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру.

Розглянувши справу, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що позбавлення заявників свободи не було здійснено з метою їх доправлення до суду, який встановить обґрунтованість кримінального обвинувачення щодо них (п. 1 (с) ст. 5 Конвенції), оскільки кримінальна справа щодо них була порушена через 20 днів після їх звільнення, зважаючи на їх вік, вони не могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності та жодних слідчих дій протягом позбавлення їх свободи здійснено не було. Воно також не мало на меті застосування наглядових заходів виховного характеру (п. 1 (d) ст. 5 Конвенції), зважаючи на відсутність як фактичних виховних заходів, так і нормативного регулювання щодо їх забезпечення під час тримання заявників у вказаному закладі.

75

«Ічин та інші проти України»

21 грудня 2010 року

Суд повторює, що в контексті затримання неповнолітніх розуміння «наглядових заходів виховного характеру» не повинно зводитися лише до шкільного навчання, воно має охоплювати багато аспектів здійснення представниками держави батьківських прав заради благополуччя і для захисту інтересів відповідної особи… як видно із внутрішнього законодавства приймальники-розподільники передбачені для тимчасової ізоляції різних категорій неповнолітніх, у тому числі і неповнолітніх, які вчинили злочин. Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх не передбачають достатньо чітко, що в приймальниках-розподільниках має бути організована освітня робота, а профілактичні та освітні заходи, передбачені цими положеннями, включають у себе тільки збір даних про можливу участь неповнолітніх у злочинній діяльності. Таким чином, Суд вважає, що затримання заявників також не підпадає під допустимі виключення статті 5 § 1 (d)

76

«Бєлоусов проти України»

7 листопада 2013 року

Європейський суд визнав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 18 до 22 липня 2005 року з огляду на те, що 18 липня 2005 року органами міліції не було документально зафіксовано затримання заявника, а протокол затримання було складено тільки ввечері 19 липня 2005 року; оформлення статусу заявника як затриманого за підозрою у вчиненні злочину відкладалося без будь-якого розумного пояснення; строк тримання заявника під вартою без відповідного судового рішення перевищив строк, дозволений законодавством.

77

«Таран проти України»

17 жовтня 2013 року

п 1 статті 5 Конвенції вимагає, щоб для позбавлення волі, яке було б можна вважати вільним від свавілля, недостатньо, що цей захід застосовувався відповідно до національного законодавства, він також має бути необхідним за даних обставин

78

«Корнійчук проти України»

30 січня 2018 року

Конвенція, головним чином, вимагає, щоб будь-який арешт або затримання ґрунтувалися на положеннях національного законодавства, але вона також стосується якості закону, вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції

79

«Сизарев проти України»

17 січня 2013

Хоча стаття 5 Конвенції не накладає зобов’язання на суддю при розгляді скарги на затримання звертатися до кожного аргументу, що міститься в доводах апелянта, її гарантії були б позбавлені суті, якщо суддя, спираючись на національне законодавство та практику, міг би тлумачити як такі, що не стосуються справи, або ігнорувати конкретні факти, на які посилається затриманий, що були б здатні поставити під сумнів «законність» позбавлення свободи

80

«Корнейкова проти України»

19 січня 2012 року

19 квітня 2005 року заявницю, яка на той час була неповнолітньою, було затримано працівниками Дзержинського РВ Харківського МУ ГУМВС України в Харківській області за підозрою у вчиненні нею тяжкого злочину.

21 квітня 2005 року Дзержинський районний суд м. Харкова задовольнив подання про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Захисник заявниці оскаржив цю постанову, стверджуючи про незаконність застосування до заявниці такого запобіжного заходу.

ЄСПЛ визнано порушення:

— підпункту «с» п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що у протоколі затримання заявниці не було наведено чітких підстав для такого затримання, а зазначені у ньому посилання були стандартними та не були проаналізовані у світлі обставин конкретної справи заявниці;

— підпункту «с» п. 1 та п. 3 ст. 5 Конвенції з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2005 року про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її постановленні не було належним чином враховано стан здоров’я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виключних випадках;

— пункту 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що апеляційний суд розглядав скаргу заявниці на постанову про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за її відсутності.

81

«Свершов проти України»

27 листопада 2008 року

У п. 63 цього рішення в обґрунтування порушення ст. 5 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що національні суди при розгляді питання про продовження тримання під вартою неповнолітнього жодного разу не розглядали можливості обрання альтернативного запобіжного заходу замість тримання під вартою і, посилаючись переважно на тяжкість злочинів, продовжували тримати заявника під вартою на підставах, які не можна вважати «відповідними і достатніми».

Також визнаючи наявність порушення п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ у п. 64 зазначив, що «взято до уваги й те, що, хоча захисник закликав враховувати вік неповнолітнього заявника, органи влади, як видно з матеріалів справи, ніколи не брали до уваги цей факт, коли виносили рішення про тримання його під вартою».

82

«Корнійчук проти України»

30 січня 2018 року

Презумпція завжди діє на користь звільнення. Національні органи судової влади повинні, з дотриманням принципу презумпції невинуватості, дослідити всі факти, що свідчать на користь чи проти існування згаданої вимоги про громадський порядок або виправдовують відступ від норми статті 5, та мають навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення. По суті, саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, та встановлених фактів, зазначених заявником у своїх скаргах, Суд має дійти висновку про наявність або відсутність порушення пункту 3 статті 5. Аргументи на користь чи проти звільнення не повинні бути «загальними та абстрактними». Якщо законодавство передбачає презумпцію щодо факторів, які стосуються підстав продовження тримання під вартою, то існування конкретних фактів, що переважають принцип поваги до особистої свободи, має бути переконливо продемонстровано

83

«Баришевський проти України»

26 лютого 2015 р

Суд постановив, що коли національні суди продовжують застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, щоразу використовуючи схожі, якщо не сказати шаблонні, формулювання, не продемонструвавши, що вони насправді зважають на плин часу, тоді порушуються вимоги пункту 3 статті 5 Конвенції. У цій справі серйозність пред’явлених заявникові обвинувачень і ризик його втечі або рецидиву злочинної діяльності було наведено у першій постанові про взяття його під варту. Це обґрунтування не змінилося з плином часу. На жодній із стадій національні суди не розглядали будь-які інші запобіжні заходи в якості альтернативи триманню під вартою

84

«Синькова проти України»

27 лютого 2018 року

Суд зазначає, що сам факт знаходження в списку розшукуваних не означає, що особа переховується від правосуддя. Важливим фактом при вимірі ризику того, що особа переховується від правосуддя, являється фактична поведінка підозрюваного, а не його офіційний статус в якості «особи в списку розшукуваних». З огляду на фактичну поведінку заявниці ЄСПЛ констатував відсутність порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у цьому відношенні.

85

«Нечипорук і Йонкало проти України»

21 квітня 2011 року

ЄСПЛ констатував серед інших порушень :

— порушення п. 3 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заявник постав перед суддею тільки через шість днів після затримання, що не відповідає вимозі «негайності», передбаченої вказаним положенням, а також у зв’язку з неналежністю обґрунтування рішень про продовження тримання заявника під вартою у відповідні періоди;

— порушення п. 4 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заяви заявника про звільнення його з-під варти не були розглянуті судом без зволікань.

Суд зазначає, що заявник декілька разів зізнавався у вчиненні розбійного нападу і вбивства під час перших допитів, коли не мав допомоги захисника, і, безсумнівно, зазнав обмеження в доступі до захисника в тому, що його зізнання, надані працівникам міліції, були використані для його засудження. Хоча заявник повторив свої зізнання у присутності захисника, суд вважає, що обмеження права цієї особи на захист від самого початку не було усунуто під час судового розгляду, оскільки суди адекватно не відреагували на скаргу заявника щодо поганого поводження.

86

«Криволапова проти України»

2 жовтня 2018 року

Суд ухвалив, що виправдання будь-якого періоду утримання під вартою, незалежно від його тривалості, має бути переконливо продемонстрованим органами влади. Виправдання, які були визнані такими, що містять «важливі» і «достатні» причини (на додаток до існування обґрунтованої підозри) в прецедентному праві Суду включали такі обґрунтування, як небезпеку втечі, ризик здійснення тиску на свідків або зміни речових доказів, ризик змови, ризик повторного здійснення правопорушення, ризик спричинення громадського безладу і необхідність захисту затриманого

87

«Прокопенко проти України»,

20 січня 2011 року

Згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції саме лише існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, а тому в судовому рішенні судові органи зобов’язані, розглянувши можливість обрання альтернативних запобіжних заходів, навести інші підстави для подальшого тримання особи під вартою.

88

«Ассенов та інші проти Болгарії»

28 жовтня 1998 року

Тримання під вартою має застосовуватись до неповнолітнього лише у виняткових випадках, як крайня міра, з визначенням якомога коротших термінів такого тримання та із забезпеченням періодичного перегляду через короткі проміжки часу підстав для його застосування чи продовження. Констатовано порушення статті 5 Конвенції

89

«Боротюк проти України»

16 грудня 2010 року

Суд зазначає, що Суд наголошує на тому, що згідно з другою частиною пункту 3 статті 5 Конвенції особу, обвинувачену у правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування «відповідних і достатніх» підстав для подальшого тримання її під вартою. Щоб дотримати цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити усі факти за і проти існування реального суспільного інтересу, який, за належного врахування принципу презумпції невинуватості, виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання про звільнення. Суд дійшов висновку, що продовжуване тримання заявника під вартою відбувалося без відповідних і достатніх підстав, а отже, було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

90

«Луценко проти України»

3 липня 2012 року

Інші підстави для взяття заявника під варту, а саме відмова від надання показань та визнання своєї вини, за своїм характером суперечать такому важливому елементу концепції справедливого суду як право не свідчити проти себе та презумпції невинуватості. В контексті вибору, чи застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту, чи ні, наведення таких підстав видається таким, що викликає особливе занепокоєння, оскільки вони вказують на те, що особу може бути піддано покаранню за користування своїми основними правами на справедливий суд. Суд також стурбований тим фактом, що національні суди погодились з такими підставами під час прийняття постанови про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та залишення її без змін.

Суд доходить висновку, що подальше тримання заявника під вартою також становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

91

«Кущ проти України»

3 грудня 2015 року

«Тараненко проти Росії»

15 травня 2014 року

ЄСПЛ нагадує, що він вже встановлював в інших справах, що така повторювана в Україні практика, за якої судові рішення, ухвалені під час судового розгляду, не встановлюють строків подальшого тримання під вартою, і скоріше залишають без змін обраний запобіжний захід, а не розглядають питання про продовження його застосування, суперечить вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції.

Розглядаючи скаргу, в аспекті п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ зауважив, що, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, та, посилаючись головним чином на тяжкість обвинувачень та гіпотетичний ризик переховування заявника, національні органи залишали тримання заявника під вартою без змін на підставах, які, з огляду на його тривалість, не можуть вважатися «достатніми» . Наведених вище міркувань для Європейського суду було достатнім, аби дійти висновку, що відбулося порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

92

«Соловей і Зозуля проти України»

27 листопада 2008 р.

Тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав визнається несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим в п. 1 ст. 5 цієї Конвенції

93

«Харченко проти України»

10 лютого 2011 року,

«Барський проти України»

28 вересня 2017 року

«Кущ проти України»

3 грудня 2015 року

«Красюков та інші проти України»

3 травня 2018 року

Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише наведенням переліку законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції

94

«Чанєв проти України»

9 жовтня 2014 року

Щодо обрання, зміни, продовження чи скасування дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час підготовчого провадження під час застосування ч. 3 ст. 315 КПК необхідно враховувати практику ЄСПЛ, відповідно до якої водночас із визначенням законних випадків тримання особи під вартою та процесуальних гарантій обрання і продовження застосування таких запобіжних заходів однозначно визнається неправильним «автоматичне» продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Тому за відсутності відповідних клопотань сторін суд під час підготовчого судового засідання уповноважених поставити перед сторонами провадження питання щодо запобіжного заходу (тримання під вартою), оскільки суд на цій стадії процесу відповідає за дотримання розумних строків розгляду. Констатовано порушення пункту 1 статті 5 Конвенції

95

«Єлоєв проти України»

06 листопада 2008 року

«Фільдман проти України»

8 квітня 2010 року

«Сінькова проти України»

27 лютого 2018 року

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ, викладена у п. 60 рішення від 06 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому слідчому судді, суду у разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК.

96

«Таран проти України»

17 жовтня 2013 року

Ризик того, що обвинувачений може переховуватися, не може оцінюватися виключно на підставі ступеня тяжкості можливого покарання. Він має оцінюватися з урахуванням ряду інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування можливості переховування обвинуваченим, або доведуть, що така можливість є настільки невеликою, що вона не може обґрунтовувати досудове ув’язнення

97

«Котій проти України»

5 червня 2015 року

«Хайредінов проти України»

14 жовтня 2010 року

Для того, щоб позбавлення свободи можна було вважати несвавільним у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, відповідності цього заходу вимогам національного закону недостатньо: застосування такого заходу має також бути необхідним за конкретних обставин. Більше того, за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 «обґрунтована підозра» у вчиненні злочину означає існування фактів або інформації, які можуть переконати об’єктивного спостерігача, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення

98

«Орловський проти України»

від 02 квітня 2015 року

Заявник перебував під вартою понад п’ять років та два місяці.

Крім іншого, суд констатував, що продовжуване тримання під заявника під вартою не може бути виправдане необхідністю ознайомлення з матеріалами справи, якщо він чітко заявив, що вважає таке ознайомлення закінченим. Те, що національні суди посилалися на потреби інших підсудних продовжити ознайомлення з матеріалами справи, лише підтверджує думку про те, що національні суди не намагалися оцінити конкретне становище заявника. Суд констатував порушення п. 3 ст. 5 Конвенції

99

«Симеонови проти Болгарії»

12 травня 2017 року

Юридична допомога на ранній стадії кримінального провадження, навіть до первинного допиту, має важливе значення для забезпечення права затриманого підозрюваного не свідчити проти себе, якщо він не був проінформованим щодо обвинувачення проти нього. Юридична допомога також допомагає гарантувати здійснення інших прав обвинуваченого, таких, що передбачені пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції. Тому навіть якщо затриманий не надавав свідчень, проста відсутність адвоката впродовж перших декількох годин утримання під вартою негативно впливає на справедливість розгляду. Це особливо вірно в справах, в яких звинувачення украй серйозні і затриманий знаходиться в особливо уразливому становищі.

100

«Кушнір проти України»

11 грудня 2014 року

Суд зазначає, що сама лише відсутність протоколу затримання має вважатися серйозним недоліком, оскільки усталена позиція Суду полягає у тому, що невизнане тримання особи під вартою є повним запереченням фундаментально важливих гарантій, що містяться у статті 5 Конвенції, та являє собою найбільш серйозне порушення зазначеного положення. Відсутність фіксації такої інформації, як дата, час та місце затримання, ім’я затриманого, підстави для затримання та ім’я особи, яка здійснила затримання, повинні розглядатися як недотримання вимоги щодо законності та невідповідність самій меті статті 5 Конвенції

101

«Гудзь проти України»

22 жовтня 2015 року

«Яковенко проти Росії»

25 липня 2017 року

Відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції особи, яких тримають під вартою, повинні мати право на доступ до процедури оперативного перегляду законності продовжуваного тримання під вартою із врахуванням їх конкретного становища та обставин справи. Це саме суд вказував і в рішенні в справі «Харченко проти України». Суд визнав необґрунтованими відмову у задоволенні клопотання без будь-якого обґрунтування, а попередні відмови були аргументовані лише тим, що заявник, перебуваючи на свободі може продовжити вчиняти злочини або перешкоджати встановленню істини. Відповідно констатовано порушення п. 4 ст. 5 Конвенції

102

«Закшевський проти України»

17 березня 2016 року

Вимога процесуальної справедливості за пунктом 4 статті 5 Конвенції не встановлює єдиного незмінного стандарту, що застосовується незалежно від контексту, фактів і обставин. Хоча не завжди є необхідність у тому, щоб процедура за пунктом 4 статті 5 Конвенції супроводжувалась такими ж гарантіями, які вимагаються статтею 6 Конвенції у кримінальному чи цивільному судочинстві, вона повинна мати судовий характер і забезпечувати гарантії, які є належними при застосуванні цього виду позбавлення свободи. Забезпечення особі, позбавленій свободи, можливості бути заслуханою особисто або через певні форми представництва є однією з основоположних гарантій процедури, що застосовуються при вирішенні питань позбавлення свободи

103

«Кабулов проти України»

19 листопада 2009 року

Суд повторює, що за пунктом 2 статті 5 Конвенції будь-яка затримана особа повинна бути повідомлена простою, доступною мовою, яку вона розуміє, про основні правові та фактичні підстави її затримання, щоб бути в змозі оскаржити до суду його законність згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції. Хоча ця інформація повинна бути доведена до особи «негайно» (французькою: «dans le plus court delai»), в цілому, вона не повинна надаватись саме працівником міліції, що здійснює затримання, та саме у момент затримання. Ця інформація повинна надаватися затриманим особам в адекватний спосіб з тим, щоб особа знала причини позбавлення її свободи

104

«Сергій Волосюк проти України»

12 березня 2009 року

Суд виклав вимоги до «законності» відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції – в контексті перевірки судом законності позбавлення свободи

Суд повторює, що згідно з п. 4 ст. 5 Конвенції затримана чи взята під варту особа має право ініціювати провадження з метою перевірки судом процесуальних і матеріально-правових умов, які є неодмінними для забезпечення «законності» – у значенні п. 1 ст. 5 Конвенції – позбавлення її свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, яка послужила підставою для затримання, та легітимність мети, з якою здійснювалися це затримання і подальше тримання під вартою.

У пункті 4 статті 5 зазначено, що «суд без зволікання встановлює законність затримання». Ця вимога містить два аспекти: по-перше, можливість здійснення судового контролю має забезпечуватися невдовзі після взяття особи під варту і, в разі необхідності, з розумною періодичністю надалі. По-друге, таке провадження має здійснюватися з належною старанністю Процедура вирішення питань стосовно тримання під вартою має здійснюватися з дотриманням принципу змагальності і завжди має забезпечувати рівність процесуальних засобів сторін у справі. Забезпечення затриманому права бути заслуханим – особисто або за допомогою певного представництва – є однією з основоположних гарантій процедури, що застосовується при вирішенні питань позбавлення свободи.

Хоча п. 4 ст. 5 Конвенції не зобов’язує досліджувати кожний аргумент у доводах особи, взятої під варту, стосовно законності такого заходу, суддя, розглядаючи таке звернення, повинен врахувати наведені особою конкретні факти, здатні поставити під сумнів існування умов, які для цілей Конвенції є неодмінними для забезпечення «законності» позбавлення свободи

105

«Доронін проти України»

19 лютого 2009 року

«Гарькавий проти України»

18 лютого 2010 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли адміністративний арешт, який формально підпадає під дію пункту 1(а) статті 5, використовувався для забезпечення перебування особи під вартою для інших цілей

106

«Х.І. проти України»

7 листопада 2017 року

«Т.М. та інші проти Росії»

7 листопада 2017 року

Європейський Суд нагадує, що виключення, передбачене підпунктом «f» п. 1 ст. 5 Конвенцій допускається лише в тих випадках, коли «проти особи приймалися заходи по висилці або видачі» у відсутність подальшого обґрунтування і коли позбавлення волі є виправданим тільки в період провадження по висилці або видачі. Щоб не бути свавільним, утримання під вартою в порядку підпункту «f» п. 1 ст. 5 повинно здійснюватися сумлінно; воно має бути тісно пов’язане з підставою утримання під вартою, на яку посилається влада; місце і умови утримання мають бути відповідними; тривалість тримання не повинна перевищувати термін, розумно необхідний для досягнення переслідуваної мети.

107

«Гарькавий проти України»

18 лютого 2010 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли не існувало жодних законодавчих положень (у КПК чи інших нормативно-правових актах), які б передбачали, навіть шляхом посилання, процедуру щодо тримання особи під вартою з метою екстрадиції або застосування інших міжнародно-правових заходів правової допомоги у кримінальних справах

108

«Мерабишвилі против Грузії»

28 листопада 2017 року

Кожен затриманий або поміщений під варту відповідно до підпункту “с” пункту 1 ст. 5 Конвенції негайно доставляється до судді або до іншої посадової особи, наділеної, згідно із законом, судовою владою, і має право на судовий розгляд протягом розумного терміну або на звільнення до суду. Звільнення може бути обумовлене наданням гарантій явки до суду

109

«Крейдіч проти України»

10 грудня 2009 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли тримання особи під вартою не переслідувало жодної мети, зазначеної в пункті 1 статті 5 Конвенції, і, отже, порушило вимоги цієї статті (наприклад, протягом періоду, коли щодо особи не було скасовано рішення про надання статусу біженця, а національне законодавство забороняло вислання біженців з території України

110

«Ігнатов проти України»

15 грудня 2016 року

Одним з найбільш поширених видів позбавлення волі у кримінальному провадженні є досудове тримання під вартою. Таке тримання є одним із винятків із загального правила, що кожна людина має право на свободу (параграф 1 статті 5), та передбачено в підпункті (с) пункту 1 статті 5 Конвенції. Період, який повинен прийматися до уваги, починається, коли особу затримують або беруть під варту, і закінчується, коли він або вона звільняється і/або виголошується вирок, навіть якщо це тільки вирок суду першої інстанції.

ЄСПЛ повторює, що відсутність будь-яких підстав, наданих судовими органами у своїх рішеннях, які дозволяють затримання протягом тривалого періоду часу є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленого у параграфі 1 статті 5 Конвенції. А тому ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю в ухвалі районного суду від 01 жовтня 2013 року будь-якого обґрунтування для продовження строку тримання заявника під вартою

111

«Мокаллал проти України»

10 листопада 2011 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли дводенна затримка у звільненні заявника з-під варти не відповідала вимогам практики ЄСПЛ, оскільки лише декілька годин такої затримки можуть бути виправдані адміністративними формальностями

112

«Ігнатов проти України»

15 грудня 2016 року

«Наконечний та інші проти України»

11 січня 2018 року

«Міхайлов та інші проти України»

11 січня 2018 року

«Жердєв проти України»

27 квітня 2017 року

Продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на аналогічні підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. Крім того, на жодному етапі національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. З огляду на це, а також на свою попередню практику у справах проти України, Європейський суд встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

113

«Ігнатов проти України»

15 грудня 2016 року

Відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції обґрунтування будь-якого строку тримання під вартою, незалежно від його тривалості, має бути переконливо продемонстроване органами державної влади. Доводи за та проти звільнення особи з-під варти, зокрема ризик, що обвинувачений може перешкоджати провадженню у справі, не можна розглядати абстрактно, вони мають підтверджуватися фактичними доказами. Небезпека того, що обвинувачений може переховуватися від слідства, не може оцінюватися виключно з огляду на тяжкість потенційного покарання. Слід враховувати низку інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити наявність ризику переховування від слідства та суду, або довести, що він є досить незначним, а тому не може виправдати застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час судового розгляду

114

«Солдатенко проти України»

23 жовтня 2008 року

«Світлорусов проти України»

12 березня 2009 року

«Новік проти України»

18 грудня 2008 року

ЄСПЛ визнавав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, коли у зв’язку з тим, що національне законодавство не передбачає процедури, достатньо доступної, чітко сформульованої і передбачуваної у своєму застосуванні, яка давала б змогу уникнути ризику свавільного тримання під вартою в очікуванні на екстрадицію

115

«Вінтерверп проти Нідерландів»

24 жовтня 1979 року

Суд нагадує, що предметом та метою п. 1 ст. 5 Конвенції, яка є lex generalis по відношенню до п. 4 ст. 5 Конвенції, є гарантувати, що нікого не може бути позбавлено волі у свавільний спосіб, таким чином, незалежно від відповідності національному праву «жодне свавільне утримання ніколи не може вважатися законним».

116

«Заїченко проти України (№2)»

26 лютого 2015 року

ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із примусовою госпіталізацією і тримання заявника у психіатричній лікарні.

117

«Горшков проти України

8 листопада 2005 року

Стосовно утримання осіб, які мають психічні розлади (п. 1 «е» ст. 5 Конвенції) Суд зазначає, що «їх може бути позбавлено волі або з метою проведення медичного лікування, або у зв’язку з потребами, що вимагає суспільство, або у зв’язку з медичними та суспільними підставами разом… [A] основна причина, чому Конвенція дозволяє позбавити волі осіб, зазначених у п. 1 «е» ст. 5 Конвенції, полягає не тільки в тому, що вони можуть представляти небезпеку для суспільства, а ще й у тому, що їх власні інтереси можуть потребувати їх утримання.

Суд повторює, що ключовою гарантією за п. 4 ст. 5 Конвенції є те, що особа, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням. П. 4 ст. 5 Конвенції вимагає в першу чергу наявність незалежного правового засобу, за допомогою якого особа, яка утримується, має можливість постати перед суддею, який визначить законність триваючого утримання. Доступ особи, яка утримується, до судді не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватись за розсудом керівництва медичного закладу. Заявник не мав права порушити провадження щодо перевірки судом законності його триваючого ув’язнення по застосуванню примусових заходів медичного характеру, як вимагається п. 4 ст. 5 Конвенції. Відповідно мало місце порушення цього положення.

118

«Колесін проти Росії»,

28 листопада 2017 року

Засадничий принцип полягає в тому, що ніяке свавільне взяття під варту не може відповідати вимогам п. 1 ст. 5 Конвенцій, а поняття «свавілля», що міститься в п. 1 ст. 5 Конвенцій, не обмежується недотриманням норм національного права, внаслідок чого позбавлення волі може бути правомірним у рамках національного законодавства, але при цьому є свавільним і, отже, суперечити вимога Конвенції. Одним загальним принципом, встановленим в прецедентній практиці, є те, що тримання під вартою є «свавільним», якщо, незважаючи на дотримання національного законодавства, присутній елемент недобросовісності або обману з боку органів влади

119

«Денисенко проти Росії»

14 лютого 2017 року

Відсутність протоколу про затримання само по собі є серйозним недоліком з врахуванням незмінної позиції Суду про те, що не зафіксоване належним чином затримання особи зводиться до повного заперечення основоположних гарантій, що виникають на підстав статті 5 Конвенцій, і є найбільш серйозним порушенням даного положення. Відсутність в протоколі затримання такої інформації як дата, час і місце затримання, ім’я затриманого, причини затримання і ім’я особи, що здійснила затримання являє собою порушення вимог законності та несумісне з основною метою статті 5 Конвенції.

120

«Заїченко проти України (№2)»

26 лютого 2015 року

«М. проти України»

19 квітня 2012 року

«Акопян проти України»

5 червня 2014 року

«В.К. проти Росії»

4 квітня 2017 року

«Atudorei проти Румунії»

16 вересня 2014

«Бергман проти Німеччини»

7 січня 2016 року

Суд ще раз підкреслює, що особу не можна позбавити волі на підставі психічного розладу, якщо не дотримано три мінімальні умови: і) психічний розлад особи має підтвердити надійна об’єктивна медична експертиза; іі) психічний розлад має бути такого ступеня, який вимагає обов’язкової госпіталізації; ііі) обґрунтованість тривалої госпіталізації залежить від стійкості такого розладу

121

«Анатолій Руденко проти України»

3 серпня 2014 року

У своїй практиці Суд зауважував, що значення терміна «психічнохворі» постійно еволюціонує, оскільки прогрес досліджень у психіатрії та гнучкість лікування розвиваються. Тим не менш, підпункт «e» пункту 1 статті 5 Конвенції не можна сприймати як такий, що дозволяє тримання особи під вартою лише через те, що її погляди чи поведінка відрізняються від норм, що переважають у суспільстві. Вважати інакше буде несумісним з текстом пункту 1 статті 5 Конвенції, яким визначено вичерпний перелік винятків, що вимагають вузького тлумачення

122

«Заїченко проти України (№2)»

26 лютого 2015 року

Суд також наголошує на тому, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічно хворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Це правило є застосовним навіть тоді, якщо метою тримання заявника є саме отримання медичного висновку.

Конкретні форма і порядок можуть відрізнятися залежно від обставин. У термінових випадках або у випадках, коли особу затримано внаслідок агресивної поведінки, прийнятним може бути отримання такого висновку одразу після затримання. В усіх інших випадках необхідною є попередня консультація з лікарем. Коли такої можливості немає (наприклад, у зв’язку з відмовою зазначеної особи з’явитися для проведення огляду), потрібно принаймні призначити проведення медичної експертизи на підставі документів з матеріалів справи, і якщо цього зроблено не буде, не можна стверджувати, що наявність у особи психічної хвороби було достовірно доведено

123

«Де Томмазо проти Італії»

23 лютого 2017 року

Європейський Суд нагадує, що, проголошуючи «право на свободу», пункт 1 статті 5 Конвенцій має на увазі фізичну свободу людини. Відповідно, він стосується не просто обмежень свободи пересування, яка регулюється статтею 2 Протоколи № 4 до Конвенції. Щоб визначити, чи була особа «позбавлена свободи» в сенсі положень статті 5 Конвенцій, необхідно виходити з конкретного положення, в якому вона знаходиться, зважаючи на весь спектр таких критеріїв, як тип, тривалість, наслідки та спосіб реалізації відповідних заходів. Відмінність між позбавленням і обмеженням свободи заключається в ступені або інтенсивності, а не в характері чи в змісті застосованих заходів.

Європейський Суд нагадує, що зважаючи на свою серйозність і інтенсивність домашній арешт вважається позбавленням волі в аспекті положень статті 5 Конвенцій.

Разом з тим, Європейський Суд вважає, що покладені на заявника обов’язки (обмеження покидати будинок лише в нічний час) були не позбавленням волі в аспекті положень пункту 1 статті 5 Конвенцій, а лише обмеженням його свободи пересування

124

«Мерабишвілі проти Грузії»

28 листопада 2017 року.

Небезпека втечі від правосуддя не може оцінюватися тільки з урахуванням суворості можливого покарання, вона має бути оцінена з посиланням на ряд інших чинників, таких як характер обвинуваченого, його моральне обличчя, його активи, зв’язки з країною і міжнародні контакти.

Крім того, з останнього речення пункту 3 статті 5 Конвенцій витікає, що в тих випадках, коли єдиною, що залишається, причиною утримання під вартою є побоювання, що обвинувачений переховуватиметься від правосуддя і таким чином уникне явки до суду, він має бути звільнений з-під варти, якщо є можливість заручитися гарантіями, які забезпечать таку явку.

Аналогічним чином доведення наявності загрози чинення тиску на свідків не може бути ґрунтоване на можливості призначення суворого покарання, а повинно бути прив’язано до конкретних фактів

125

«Кущ проти України»

3 грудня 2015 року

Суд нагадує, що згідно з підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції у контексті кримінального провадження особу може бути затримано лише з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення. Термін «обґрунтована підозра» у вчиненні злочину означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення

126

«Галь проти України»

16 квітня 2015 року

У цій справі Європейський суд, розглянувши законність тримання заявника під вартою протягом окремих періодів, встановив ряд порушень статті 5 Конвенції, здебільшого у зв’язку з тим, що рішення суду стосовно провадження затримання або тримання заявника під вартою не містили належного обґрунтування та чітких строків застосування таких заходів, а також не забезпечили ретельний розгляд необхідності застосування відповідних заходів із врахуванням індивідуальних особливостей справи заявника. Констатовано порушення п.п.1 та 3 ст. 5 Конвенції

127

«Макаренко проти України»

30 січня 2018 року

Європейський суд дійшов висновку, що затримання заявника та тримання під вартою з 23 до 24 червня 2010 року на підставі постанови слідчого суперечили національному законодавству та, таким чином, були несумісними з положеннями пункту 1 статті 5 Конвенції.

Розглянувши скаргу заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції Європейський суд за значив, що тримання його під вартою тривало один рік та дванадцять днів. Мотивування суду щодо затримання заявника Європейський суд визнав необґрунтованим з низки причин. Крім того, національні суди не розглядали можливості застосування до заявника будь-якого альтернативного, менш обтяжливого запобіжного заходу. З огляду на це, а також на свою попередню практику у справах проти України, Європейський суд констатував порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

128

«Чеботарь проти Молдови»

13 листопада 2007 року

«Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства»

28 червня 1984 року

Термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення. Мета затримання полягає в сприянні розслідуванню злочину через підтвердження або спростування підозр, які стали підставою для затримання. «Для того, щоб арешт по обґрунтованій підозрі був виправданий у відповідності з статтею 5 §1(с), поліція не зобов’язана мати докази, достатні для пред’явлення обвинувачення, ні в момент арешту, ні під час перебування заявника під вартою. Також не обов’язково, щоб затриманій особі були, по кінцевому рахунку, пред’явлені обвинувачення, або щоб ця особа була піддана суду. Метою попереднього тримання під вартою є подальше розслідування кримінальної справи, яке повинно підтвердити або розвіяти підозру, яка є підставою для затримання»

129

«Мюррей проти Сполученого Королівства»

23 жовтня 1994 року

факти, які є причиною виникнення підозри не повинні бути такими ж переконливими, як ті, що є необхідними для обґрунтування вироку чи й просто висунення обвинувачення, черга якого надходить на наступній стадії процесу кримінального розслідування

130

«Шишков проти Болгарії»

9 січня 2003 року

«Тасе проти Румунії»

10 червня 2008 року

Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, яким він є, повинно бути переконливо наведено державою, а квазіавтоматичне продовження такого періоду суперечить гарантіям, встановленим у пункті 3 статті 5 Конвенції

131

«Руслан Яковенко проти України»

4 червня 2015 року

Підсудний вважається таким, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні статті 5 Конвенції з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть якщо він ще не набрав законної сили і його можна оскаржити.

132

«Темченко проти України»

16 липня 2015 року

Суд вважає, що стан здоров’я заявника та відсутність належного лікування під час тримання під вартою, визнана СІЗО 2 червня 2010 року, вимагали термінового розгляду його клопотань про звільнення з-під варти. Клопотання від 31 травня 2010 року було розглянуто за сім днів. 16 Цей строк сам по собі не видається тривалим і Суд не виключає, що міг би погодитися з позицією Уряду, якби було встановлено, що заявник під час перебування під вартою мав доступ до належного лікування. Проте з огляду на наведені вище висновки за статтею 3 Конвенції Суд вважає, що органи влади, розглядаючи це клопотання, не продемонстрували достатньої оперативності. Таким чином, вони не дотрималась вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції щодо судового розгляду «без зволікання». Отже, Суд доходить висновку, що було порушення цього положення. У цій справі Суд встановив порушення пунктів 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції.

133

«Садков проти України»

6 липня 2017 року

Європейський суд дійшов висновку, що таке неналежне обґрунтування щодо тримання заявника під вартою сприяло тому, що заявник знаходився у стані невизначеності стосовно реальних підстав тримання його під вартою в зазначений період часу, і констатував порушення пунктів 1 та 4 статті 5 Конвенції.

134

«Ливада проти України»

26 червня 2014 року

«Квашко проти України»

26 вересня 2014 року

Застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи

135

«Штепа проти України»

24 жовтня 2019 року

У даній справі національні суди неодноразово обгрунтовували подальше тримання заявника під вартою відсутністю причин для її звільнення, тоді, як з пункту 3 Статті 5 Конвенції вбачається протилежний підхід і необхідність для національних судових органів вказувати підстави для продовження тримання особи під вартою.

Зважаючи на згадане вище, Суд вважає, що судові органи, не вказавши окремі факти і не розглянувши альтернатив триманню під вартою на час проведення попереднього слідства, а також головним чином і у звичному порядку мотивуючи серйозністю звинувачень, продовжували тримання заявника під вартою до часу судового розгляду на підставах, які не можна вважати “достатніми” і “відповідними” для обґрунтування тривалості тримання під вартою. Відповідно ЄСПЛ констатував порушення п. 3 ст. 5 Конвенції

136

«Neumeister v. Austria»

27 червня 1968 року

Необхідно також пам’ятати, що ймовірність втечі неодмінно зменшується в міру того, як спливає час перебування під вартою, оскільки та можливість, що строк тримання під вартою буде зарахований до строку тюремного ув’язнення, яке може очікувати відповідну особу у випадку засудження, напевно, зробить для нього майбутнє не таким жахливим і послабить спокусу сховатися

Стаття 6 (Право на справедливий суд) Конвенції

137

«Паньків проти України»

28 лютого 2019 року

Європейський суд зазначив, що зізнавальні показання, надані заявником після його адміністративного арешту та під час тримання під вартою у відділі міліції, становили частину доказів, представлених проти нього у кримінальному провадженні. Суди першої та апеляційної інстанцій не визнали ці показання неприйнятними, натомість посилалися на них при встановленні вини заявника та для його засудження. Європейський суд, зауважив, що незалежно від впливу зізнавальних показань на результат кримінального провадження та незалежно від того, чи підтвердив заявник пізніше свої зізнавальні показання, ці докази призвели до несправедливості кримінального провадження та констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

138

«Суханов проти України»

5 жовтня 2017 року

Суд також повторює, що особа, обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення повинна за загальним правилом, що ґрунтується на понятті справедливого судового розгляду, мати право бути присутнім у засіданні суду першої інстанції. Однак, особиста присутність підсудного не має такого ж важливого значення для апеляційного розгляду справи, як під час розгляду справи судом першої інстанції. Порядок застосування статті 6 Конвенції до проваджень в судах апеляційної інстанції залежить від особливостей таких проваджень; при цьому має враховуватись повнота провадження у національній правовій системі та роль апеляційного суду у ньому. Провадження, під час яких розглядаються лише питання права, на відміну від питань фактів, можуть відповідати вимогам статті 6 навіть якщо скаржнику не було надано можливості бути заслуханим особисто апеляційним або касаційним судом за умови, що у суді першої інстанції було проведено публічний розгляд. Навіть якщо апеляційний суд має юрисдикцію переглядати справу як щодо фактів, так і права, стаття 6 не завжди вимагає забезпечення права на публічний розгляд, тим більше – права бути присутнім особисто. З метою вирішення цього питання слід враховувати, серед іншого, особливі риси відповідного провадження та спосіб, у який інтереси заявника фактично представлялися та захищалися у суді апеляційної інстанції, зокрема, з огляду на характер питань, які цей суд мав вирішити, а також їхню важливість для особи, яка подала скаргу. Проте, якщо апеляційний суд має розглянути справу за питаннями фактів і права та здійснити повну оцінку питання щодо вини або невинуватості, він не може вирішити таке питання без безпосередньої оцінки показань, наданих особисто обвинуваченим, з метою доведення того, що він не вчиняв дій, які, як стверджується, становили кримінальне правопорушення

139

«Артеменко проти Росії»

22 листопада 2016 року

На відміну від заяви влади, що у заявника була можливість ефективно викласти свою позицію у цивільній справі, оскільки його належним чином повідомили про засідання, ЄСПЛ вважає, що повідомлення заявника про дату проведення слухання було явно недостатнім у разі, коли поточний стан національного законодавства перешкодив заявникові бути присутнім. Суд не приймає аргументу влади щодо відсутності в законодавстві правової норми, яка б передбачала присутність заявника обов’язковою, оскільки заявник не повинен нести тягар незабезпечення законодавцем особливих умов для участі осіб, що містяться під вартою, в цивільному судочинстві.

Суд вважає, що відмовивши заявникові в можливості бути присутнім на слуханні за апеляційною скаргою відносно цивільної справи, в якій він був одній із сторін розгляду, унаслідок недоліків в національному законодавстві, а також не надавши заявникові відповідні процесуальні заходи, які б дозволили заявникові висловити свою позицію у справі, національні суди не виконали вимогу по забезпеченню дотримання принципу справедливого судового розгляду, передбаченого ст. 6 Конвенції. Відповідно ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції

140

«Зосімов проти України»

7 липня 2016 року

Суд нагадує, що у кримінальних справах відлік «розумного строку», передбаченого статтею 6, зазвичай починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення. Для цілей статті 6 «обвинувачення» можна визначити як «офіційне повідомлення компетентними органами про те, що особа є підозрюваною у вчиненні злочину», це визначення також відповідає аналізу того, чи «мав місце значний вплив на становище підозрюваного». У деяких випадках, з огляду на істотні обставини, що впливають на статус заявника у провадженні, Суд вже приходив до висновку про набуття заявником статусу підозрюваного для цілей Конвенції до того, як цей статус був офіційно наданий йому відповідно до національного законодавства

141

«Сіреджук проти України»

21 січня 2016 року

Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником. Іншими словами, у першу чергу саме національні суди, мають тлумачити національне право, а Суд не замінюватиме їхнє тлумачення своїм за відсутності свавільності.

142

«Шишкіна та інші проти України»

28 червня 2018 року

Суд повторює, що розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватися в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявників та відповідних органів влади, а також важливість предмету спору для заявників

143

«Печенізький та інші проти України»

8 листопада 2018 року

ЄСПЛ констатував порушення Конвенції у зв’язку з тим, що суд, розглянувши подані у справах заявників апеляційні скарги, не здійснив жодних спроб дізнатись, чи були вони вручені заявникам або чи були вони повідомлені про них будь-яким іншим чином

144

«Савченко проти України»

22 липня 2016 року

ЄСПЛ визнав також порушення пункту 1 статті 6, вказавши на надмірну тривалість провадження у національних судах (11 років та один місяць). Європейський суд зауважив, що основною причиною затримок у провадженні, як видається, були процесуальні порушенні, за які несуть відповідальність національні суди.

145

«Чжан проти України»

13 листопада 2018 року

Ігноруючи конкретні, стійкі та важливі аргументи обвинуваченого, національні суди не виконують свій обов’язок відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції. ЄСПЛ констатує, що національні суди усіх інстанцій ніяк не оцінили конкретні стійкі та важливі аргументи заявника стосовно серйозних недоліків у доказах свідків від обвинувачення і стосовно стверджуваної незаконності та довільності виключення зі справи усіх показань свідків з боку захисту. У зв’язку з цим Суд доходить висновку, що кримінальне провадження проти заявника в цілому становило порушення його права на справедливий суд відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції

146

«Кривошей проти України»

23 червня 2016 року

ЄСПЛ визнав порушення вимоги «розумного строку», зазначивши, що провадження, яке включало в себе досудове слідство та судовий розгляд справи судами трьох інстанцій, тривало більше ніж 10 років та 9 місяців, а також, що основні затримки у провадження були спричинені неодноразовим закриттям справи органами прокуратури, об’єднанням та виділенням справи щодо іншого обвинувачення щодо заявника та поверненням справи на досудове розслідування. Констатовано порушення п. 1 ст. 6 Конвенції

147

«Моріс проти Франції»

23 квітня 2015 року

У своєму прецедентному праві Суд підкреслював ключову роль касаційних процедур, які утворюють особливий етап розгляду кримінальної справи з потенційно вирішальними наслідками для підсудного, як у цій справі, оскільки, якщо справу було скасовано, вона може бути направлена в інший апеляційний суд на новий розгляд з питань як фактів, так і права. Як Суд неодноразово заявляв, стаття 6 § 1 Конвенції не зобов’язує Договірні Держави засновувати апеляційні або касаційні суди, але якщо держава їх засновує, від нього вимагається забезпечити, щоб, звертаючись до закону, люди користувалися б в таких судах основними гарантіями статті 6 Конвенції, і це, без сумніву, включає вимогу неупередженості суду.

148

«Горковлюк та Кагановський проти України»

4 жовтня 2018 року

Відповідно до усталених принципів практики Суду розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади основна затримка у провадженні – понад сім років – була спричинена дворазовим поверненням справи на новий розгляд.

З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції стосовно першої заявниці у зв’язку з необґрунтованою тривалістю кримінального провадження щодо неї.

149

«Чумак проти України»

19 травня 2016 року

Суд зазначає, що вперше заявник подав свій цивільний позов у рамках кримінального провадження. Оскільки зазначений позов у рамках того провадження було залишено без розгляду, він згодом звернувся з ним до суду в порядку цивільного судочинства. Такими чином, два зазначених провадження стосувались одного і того ж позову. Як у кримінальному, так і у цивільному провадженні суди мали розглянути ті самі факти на основі тих самих доказів. Таким чином, Суд вважає недоцільним розмежовувати ці два провадження та оцінювати їх тривалість окремо.

Суд зауважує, що відповідний період розпочався 5 січня 2005 року, коли заявник подав цивільний позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди в рамках кримінального провадження, та закінчився 8 січня 2013 року, коли було постановлено остаточне рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Отже, Суд доходить висновку, що вирішення цивільного позову заявника тривало 8 років у судах трьох інстанцій.

Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку», а, відповідно, у зв’язку з цим було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

150

«Жизіцький проти України»

19 лютого 2015 року

У рішенні у справі Європейський суд зазначив :«… первинні визнавальні покази заявника було отримано шляхом жорстокого з ним поводження, що становило катування у розумінні статті 3 Конвенції. Суд також зазначає, що національні суди прийняли ці визнавальні покази в якості доказів у судовому провадженні. З огляду на вищезазначені принципи, встановлені його практикою, Суд вважає, це звело нанівець саму суть права заявника не свідчити проти себе, незалежно від того, яку вагу зазначені зізнання мали у доказовій базі для його засудження, і незалежно від того, що він неодноразово підтверджував ці визнавальні покази протягом слідства». Суд зазначає, що у випадку, коли особу, як це мало місце у цій справі, було засуджено за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може в принципі бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника. Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

151

«Якуба проти

України»

12 лютого 2019 року

Невідкриття відеозапису оперативної закупки стороні захисту та визнання неперевірених судом показань таємного агента як доказу у справі є порушенням пунктів 1 і 3 ст. 6 Конвенції

152

«Шабельник проти України (№ 2)»

01 червня 2017 року

Суд зауважує, що у Верховному Суді заявник стверджував, ніби протоколи огляду місця подій та показання свідків, які підтверджували виклад заявником обставин нападу на пані К., наведений у його зізнавальних показаннях, не могли слугувати підставою для залишення вироку щодо нього без змін після того, як ці зізнавальні показання було виключено із доказової бази, оскільки єдина доказова цінність цих протоколів та показань свідків полягала у підтвердженні викладу обставин заявником, що містився у його наразі виключених зізнавальних показаннях. Проте колегія Верховного Суду досі посилалась на ці протоколи та показання свідків, не надаючи жодної відповіді на аргументи заявника, незважаючи на те, що вони були конкретними і, за обставин справи, дуже доцільними та важливими.

Щодо посилання Верховного Суду на висновок судово-психіатричної експертизи Суд зазначає, що лікарі-психіатри обмежились зауваженням, що заявник говорив так, ніби повторював вивчений напам’ять текст, повторював їм опис обставин вбивства пані К., аналогічний тому, що він розповідав слідчому, і мовчав тоді, коли його просили надати подробиці або пояснення. Верховний Суд, не направивши справу на повний повторний розгляд, використав ці твердження лікарів-психіатрів з метою встановлення того факту, що заявник вчинив, actus reus, об’єктивний акт злочину, в якому він обвинувачувався, незважаючи на те, що сфера застосування відповідної експертизи обмежувалась встановленням його осудності та психічного стану у відповідний період. Більш того, Верховний Суд вважав за доцільне посилатися на дещо неконкретні перефразування експертів, зроблені в іншому контексті, для встановлення факту, що заявник вчинив вбивство пані К. Рішення посилатися на докази судово-психіатричної експертизи у такий спосіб призвело до порушення вимог справедливого суду.

Суд вважає, що аргументація Верховного Суду та порядок, якого він дотримувався, не відповідали вимогам справедливості, притаманним пункту 1 статті 6 Конвенції.

153

«Артико проти Італії»,

13 травня 1980 року

ЄСПЛ констатував порушення ст. 6 Конвенції та наголосив щодо необхідності розмежування призначення захисника та отримання правової допомоги, оскільки власне призначення ще не є забезпеченням ефективною правовою допомогою. Призначений адвокат може через різні обставини (об’єктивні чи суб’єктивні) не виконати свої професійні обов’язки. Органи влади, «якщо вони поінформовані про це, повинні або замінити захисника, або примусити його виконувати свої професійні обов’язки».

154

«S.C. проти Сполученого Королівства»,

15 червня 2011 року

Право обвинуваченого на ефективну участь у кримінальному провадженні полягає не лише в праві останнього бути присутнім у судовому засіданні, але й у праві чути, бути почутим і слідкувати за ходом розгляду. В аспекті статті 6 Конвенції

155

«Якуба проти

України»

12 лютого 2019 року

ЄСПЛ вказує, що право на розкриття відповідних доказів не є абсолютним правом. У будь-якому кримінальному провадженні можуть виникати конкуруючі інтереси, наприклад, національна безпека або необхідність захищати свідків, що піддаються ризику репресій, або зберігати таємні поліцейські методи розслідування злочинів, які повинні бути урівноважені з правами обвинувачених. У деяких випадках може бути необхідним отримання певних доказів від сторони захисту, щоб зберегти основні права іншої особи або захистити важливий суспільний інтерес. Проте лише такі заходи, які обмежують право на захист і є суворо необхідними, є припустимими згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції. Але для того, щоб гарантувати обвинуваченому справедливий судовий розгляд, будь-які труднощі, які викликають обмеження прав захисту, повинні бути належним чином компенсовані процедурами, яких дотримуються судові органи.

156

«Каменова проти Болгарії»

12 липня 2018 року

ЄСПЛ зауважив, що заявниця могла пред’явити претензії щодо виплати компенсації до початку процедури, як родичі інших потерпілих в аварії. Також жінка мала право безпосередньо звернутися до цивільного суду замість того, щоби вступати в кримінальний процес. Не зробивши цього, заявниця ризикувала тим, що її позов буде визнано неприйнятним. Встановлений законом термін позовної давності та його застосування національними судами не порушили права заявниці на доступ до суду, у зв’язку з чим ЄСПЛ констатував відсутність порушення ст.6 Конвенції.

157

«Т. проти Великобританії» та «V. проти Великобританії»

16 грудня 1999 року

ЄСПЛ встановив відсутність ефективної участі неповнолітнього обвинуваченого у судовому розгляді та, відповідно, порушення ст. 6 Конвенції у зв’язку з присутністю значної аудиторії (надмірна публічність) та наявністю певних елементів облаштування зали судового засідання, які, на думку ЄСПЛ, завадили дитині повною мірою користуватися правовою допомогою захисника, слідувати його вказівкам та розважливо підходити до прийняття рішень щодо свого захисту.

158

«Сітневський та Чайковський проти України»

10 листопада 2016 року

Суд нагадує, що підпункт «d» п. 3 ст. 6 Конвенції є втіленням принципу, згідно з яким до засудження обвинуваченого всі докази мають бути пред’явлені за його присутності у відкритому судовому засіданні для забезпечення змагальності процесу

159

«Верду Верду проти Іспанії»

5 лютого 2007 року

Принцип змагальності буде порушено лише якщо неповідомлення про певні матеріали могло вплинути на результат провадження

160

«Тимофєєв проти Росії»

14 листопада 2017 року

Саме Верховний Суд повинен був перевірити, чи являвся суд першої інстанції, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенцій, «неупередженим судом» в сенсі цього положення. Суду касаційної інстанції належало використати комплекс заходів, наявних в його розпорядженні, щоб усунути сумніви відносно реальності і характеру тверджень заявника

161

«Балицький проти України»,

03 листопада
2011 року

Суд зазначає, що скарги заявника за пунктами 1 і 3 ст. 6 Конвенції на те, що його засуджено на підставі визнавальних показань, отриманих у результаті порушення його права не давати показання і права не свідчити проти себе, та що заявникові чинилися перешкоди щодо ефективного здійснення ним права на захист під час допиту на початковій стадії досудового слідства, є прийнятними.

162

«Боротюк проти України»,

16 грудня 2010 року

Суд зауважує, що визнавальні показання заявника, надані ним за відсутності захисника та за обставин, які дають підстави підозрювати, що відмову від захисника, а так само і визнавальні показання, отримано всупереч його волі, були використані як докази, на підставі яких заявник був засуджений судом. Отже, суд визнає, що заявник зазнав такого обмеження права на доступ до захисника, яке підірвало загальну справедливість провадження у його справі. Суд дійшов висновку про те, що в цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції.

163

«Шличков проти Росії»

9 лютого 2016 року

Право не давати показання та право не свідчити проти себе є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать в основі поняття справедливого розгляду, передбаченого статтею 6 Конвенції. Сенс цих прав полягає в тому числі в забезпеченні захисту підозрюваних від будь-яких проявів незаконного примусу з боку влади; таким чином їх дотримання допомагає уникнути судових помилок і сприяє реалізації цілей статті 6 Конвенції. Право не свідчити проти самого себе, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення в кримінальній справі прагне довести свою версію по справі проти обвинуваченого, не вдаючись до доказів, отриманих шляхом примусу або придушення волі обвинуваченого.

ЄСПЛ повторює, що свідчення, отримані в порушення статті 3, за визначенням вважаються недостовірними. Крім того, в кримінальному провадженні вони часто стають безпосереднім приводом для жорсткого поводження. Використання таких показань для визнання людини винною несумісне з гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції

164

«Тодоров проти України»,

12 січня 2012 року

Суд констатує, що заявника було затримано 02 серпня 1999 року; 03 серпня 1999 року відбувся перший допит його як підозрюваного; 05 серпня 1999 року цій особі було пред’явлено обвинувачення у вчиненні розбійного нападу і допитано як обвинувачуваного. Заявник стверджує, що захисника йому було призначено 05 серпня 1999 року. Проте із наявних матеріалів не вбачається, чи був захисник присутнім того дня під час допиту заявника, а також у момент підписання останнім протоколу пред’явлення обвинувачення.

Суд повторює, що доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли конкретні обставини відповідної справи свідчать, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. З іншого боку, національне законодавство України недвозначно забороняло слідчим органам приймати відмови від захисника від підозрюваних, які є сліпими. З огляду на скарги заявника про те, що він не бачить, що підписує, у цій ситуації слідчі органи повинні були проявити особливу сумлінність.

За відсутності з боку судових органів будь-якої реакції щодо порушення права заявника на захисника до його першого допиту, Суд вважає, що, незалежно від того, чи стали визнавальні показання основою для його засудження, чи ні, це порушення не було достатньою мірою виправлене. Суд констатує порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у сукупності з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

165

«Леонід Лазаренко проти України»,

28 жовтня2010 року

Суд зазначає, що позбавлення заявника юридичної допомоги та використання наданих ним у цей час визнавальних показань для засудження є достатніми ознаками порушення гарантій справедливого судового розгляду. Відповідно Судом було констатовано порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

166

«Фефилов проти Росії»

17 липня 2018 року

В частині скарги щодо порушення ст. 6 Конвенції, ЄСПЛ прийшов до висновку, що заявнику не була надана можливість отримати юридичну допомогу до того, як він підписав явку з повинною і його було офіційно визнано підозрюваним у кримінальній справі. ЄСПЛ констатував, що доступ заявника до захисника (адвоката) з моменту його фактичного затримання був обмежений без будь-яких «вагомих підстав», а отже було визнано порушення ст. 6 Конвенції.

167

«Криволапова проти України»

2 жовтня 2018 року

Суд повторює сталий принцип у своєму прецедентному праві, який стосується того, що п. 2 ст. 6 Конвенції забороняє посадовим особам проголошувати людину винною до його засудження судом. Посадові особи можуть розповісти громадськості про кримінальне розслідування, наприклад, шляхом повідомлення про підозр, арештів і визнаннях, якщо зроблять це стримано і обачно. Вибір слів має значення.

Твердження, зроблені слідчим і посадовими особами зі Служби безпеки в ЗМІ відносно кримінального провадження проти заявника були далекі від стриманих і обачних. Вони були некваліфікованим проголошенням його провини навіть без уточнень, на якій стадії у той час знаходився процес: особа заявника була розкрита громадськості і він був затаврований, як вбивця і людина, що підробила особливо делікатну кримінальну справу. Крім того, Суд відмічає, що ці твердження були неодноразово поширені в документальному відео, яке було створено при прямій підтримці високопоставлених державних органів і яке містило відрізки з відео з визнанням заявника міліції

168

«Загородній проти України»,

24 листопада 2011 року

Суд зазначає, що право заявника на вільний вибір свого захисника було обмежено, оскільки захисник за його вибором був юристом, але не мав свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю. На думку суду, таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатися для забезпечення ефективного захисту особи та безперешкодного функціонування системи правосуддя. Право заявника на вільний вибір захисника було обмежено у спосіб, несумісний з вимогами пунктів 1 та 3 ст. 6 Конвенції.

169

«Довженко проти України»

8 травня 2012 року

Порушення п. 2 ст. 6 Конвенції ЄСПЛ встановив у зв’язку з порушенням презумпції невинуватості з огляду на те, що заяви посадових осіб, які надавали засобам масової інформації коментарі щодо кримінальної справи заявника, містили недвозначні твердження щодо вини у вчиненні інкримінованих йому злочинів у той час, як остаточного вироку у цій справі ухвалено не було, що могло вплинути на оцінку обставин справи судом та сприяло поширенню серед громадськості упевненості у винуватості заявника.

Порушення п. 1 та підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції щодо права заявника на захист ЄСПЛ встановив у зв’язку з тим, що під час провадження у Верховному Суді України заявнику не було надано юридичну допомогу захисника, оскільки норми Кримінально-процесуального кодексу України не передбачали обов’язкового надання безоплатної правової допомоги особам, яким вже призначено максимально суворий вид покарання; однак, зважаючи на серйозність висунутих заявникові обвинувачень та можливу міру покарання, інтереси правосуддя вимагали обов’язкової участі захисника у цій справі.

170

«Іглін проти України»,

12 січня 2012 року

Суд вважає, що відмови Верховного Суду України у задоволенні клопотання заявника щодо надання йому додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи та щодо забезпечення представлення інтересів цієї особи у касаційному провадженні не відповідали п. 1 та пп. «b» і «с» п. 3 ст. 6 Конвенції.

171

«Лучанінова проти України»,

9 червня 2011 року

Суд зазначає, що заявниця дізналася про обвинувачення, висунуті стосовно неї, коли протокол від її роботодавця було подано до суду першої інстанції – приблизно за два місяці до того, як відбувся судовий розгляд, про який йдеться.

Тим не менш, навіть якщо припустити, що заявниця знала про встановлений законом двомісячний строк розгляду справи та могла підготувати свої контраргументи, суд зазначає, що її завчасно не повідомили про судовий розгляд, тому заявниця не могла підготуватися для участі в ньому. Більше того, вона клопотала про надання безоплатної юридичної допомоги, і національний суд надав таку допомогу, призначивши захисника для захисту заявниці. Але до судового розгляду 06 листопада 2000 року їй про це не повідомили, відтак заявниця не мала змоги скористатись юридичною допомогою для підготовки свого захисту.

Отже, суд дійшов висновку, що в цій справі мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, а також пп. «b» і «c» п. 3 ст. 6 Конвенції з огляду на ненадання заявниці можливості організувати свій захист та отримати ефективну юридичну допомогу.

172

«Максименко проти України»,

20 грудня 2011 року

«Радченко проти України»

1 лютого 2018 року

Суд зауважує, що під час зазначеного кримінального провадження заявник відбував строк позбавлення волі за інший злочин, і не було жодних ознак того, що ця особа мала будь-яке джерело доходу. Крім того, під час досудового слідства та провадження у суді першої інстанції заявникові було призначено захисника, що свідчило про визнання державними органами його фінансових труднощів. Зрештою, заявник чітко зазначив, що не має змоги запросити захисника для представництва своїх інтересів під час касаційного розгляду справи у Верховному Суді України. Тому є підстави вважати, що ця особа дійсно не мала достатньо коштів для того, щоб оплатити послуги з представництва своїх інтересів під час провадження у Верховному Суді України. Серйозність становища заявника у цій справі є очевидною. При цьому згідно з практикою суду інтереси правосуддя в принципі вимагають забезпечення представництва у випадку, коли йдеться про позбавлення свободи, а в цій справі заявникові могло бути призначене довічне позбавлення волі – найсуворіше покарання. Отже, цій особі поза всяким сумнівом потрібна була юридична допомога. Констатовано порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

173

«Грабовський проти України»

29 листопада 2018 року

Суд повторює, що право обвинуваченого на безоплатну правову допомогу, встановлене підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, є одним з елементів, притаманних поняттю справедливого судового розгляду. Це положення закріплює дві умови для цього права. Перша – «брак достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника», друга – «інтереси правосуддя», які можуть вимагати надання такої допомоги безоплатно.

Обмеження права заявника на правову допомогу на початковій стадії провадження має розглядатись у поєднанні з обмеженням того самого права на стадії апеляційного провадження. У жодній інстанції національні органи влади не вказали яких-небудь причин для таких обмежень.

З огляду на наведені причини Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

174

«Яременко проти України»,

12 червня 2008 року

Право кожної особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвоката, офіційно призначеного в разі такої необхідності, не є абсолютним, воно становить одну із головних засад справедливого судового розгляду.

Суд зауважує: той факт, що кожен із двох інших захисників, які представляли заявника, бачив його лише один раз і тільки під час допиту, і що до допиту ніхто із них із заявником не бачився, найімовірніше свідчить про формальний характер їхніх послуг. Суд вважає, що спосіб, у який захисника усунули від участі у справі, та підстави, якими було пояснено це рішення, а також обґрунтовано відсутність юридичних підстав для такого заходу, викликають серйозні сумніви щодо справедливості всього провадження у цій справі. Суд бере до уваги і той факт, що захисникові дозволили повернутися до участі у справі в червні 2001 року без будь-якого натяку на те, що підстав для його усунення, про які стверджувалося раніше, вже не існує. Констатовано порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

175

«Ніколаєнко проти України»

15 листопада 2012 року

Суд нагадує, що держава не може нести відповідальності за кожен недолік у роботі захисника, призначеного з метою надання юридичної допомоги, або обраного обвинуваченим. Незалежність представників юридичної професії від держави передбачає, що здійснення захисту є по суті відносинами між підсудним та його захисником незалежно від того, чи призначається захисник для надання юридичної допомоги, чи його послуги оплачуються з приватного джерела. Згідно з підпунктом «с» п. 3 ст. 6 Конвенції втручання компетентних національних органів вимагається лише у тому випадку, коли нездатність захисника ефективно представляти інтереси підзахисного є очевидною або у достатній мірі доведена до їхнього відома якимось іншим способом

176

«Яременко проти України (№ 2)»

20 квітня 2015 року

«Свєтіна проти Словенії»

22 травня 2018 року

«Драгош Іоан Русу проти Румунії»

31 жовтня 2017 року

Суд звертає увагу на те, що стаття 6 Конвенції застосовується до провадження, в якому особа обвинувачується у вчиненні злочину, доки не буде остаточно встановлено обґрунтованість цього обвинувачення. Суд вважає, що оскільки Верховний Суд України виключив визнавальні покази, надані заявником за відсутності захисника, з переліку доказів на підставі попереднього рішення Суду, а також повторно оцінив решту доказів і дійшов висновку, що вирок щодо заявника залишається у силі, він, таким чином, здійснив новий розгляд справи заявника.

Суд доходить висновку, що нове рішення, ухвалене у справі заявника, переважною мірою знову ґрунтувалося на тих самих доказах, отриманих у порушення процесуальних прав заявника, та при цьому існували серйозні твердження, які органи влади так і не спростували, що усі визнавальні покази було отримано під примусом, а отже вони були «плодом отруйного дерева». Суд вважає, що під час провадження з перегляду справи заявника Верховний Суд України лише закріпив порушення права заявника на справедливий судовий розгляд, його права на захист, права на мовчання та права не свідчити проти себе.

Відповідно, ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

177

«Луценко проти України»,

12 грудня 2008 року

Суд визнав, що заявник дав свої зізнавальні показання під час допиту його як свідка, тобто саме через такий процесуальний статус (не будучи підозрюваним або обвинуваченим, які згідно з чинним законодавством вправі скористатися правом на мовчання) був зобов’язаний надати всю відому йому інформацію, інакше він ніс би кримінальну відповідальність. Більше того, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, свідок не мав передбаченого законом права проконсультуватися з адвокатом перед першим допитом.

Беручи до уваги той факт, що, як було зазначено вище, пан Н. Л., якому заявник не мав можливості поставити питання у відкритому судовому засіданні, давав свої зізнавальні показання в умовах незабезпечення його відповідними процесуальними гарантіями проти самообвинувачення і що ці показання були використані вирішальною мірою для встановлення фактів, які мали істотне значення для кваліфікації дій заявника, Суд визнає, що це обмежило права захисту настільки, що справедливість розгляду справи в цілому виявилася підірваною, а отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

178

«Barbera Messegu ahd Iabardo v Spain»

6 грудня 1998 р

Принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб виконуючи свої обов`язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться в вину; обов`язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитись на користь підсудного. Підставами для необхідності застосування такого рішення стало те, що доводи сторони обвинувачення про умисел обвинуваченої на заволодіння чужим майном шляхом обману та зловживання довірою побудовані на припущеннях та не підкріплені належними і допустимими доказами

179

«Білуга проти України»

09 листопада 2006 року

Важливим питанням є довіра, яку суди повинні вселяти у громадськість у демократичному суспільстві. Судді зобов’язані викликати довіру в учасників судового розгляду, а тому будь-який суддя, стосовно якого є підстави для підозри у недостатній неупередженості, повинен брати самовідвід

180

«Олег Колесник проти України»,

19 листопада 2009 року

Суд одноголосно постановив, що мали місце порушення:

— пункту 1 і пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції, які полягали у тому, що під час провадження початкових дій Колесника О. Р. було позбавлено права користуватися послугами захисника, й у тому, що зізнавальні показання надані за відсутності захисника та за обставин, які дають підстави підозрювати, що заявлена Колесником О. Р. від самого початку відмова від юридичної допомоги захисника і його зізнавальні показання отримано всупереч його волі;

— пункту 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції, внаслідок яких суд першої інстанції не допитав ключових свідків обвинувачення, а Колесник О. Р. не мав можливості поставити їм запитання на очній ставці ані на етапі розслідування, ані під час судового розгляду.

181

«Гелетей проти України»

24 квітня 2018 року

Порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику правової допомоги під час відтворення обстановки та обставин події

182

«Сітневський та Чайковський проти України»

10 листопада 2016 року

Суд нагадує, що хоча відсутність достатніх підстав неявки свідка не може само по собі однозначно свідчити про несправедливість судового розгляду, це дуже важливий фактор, який слід брати до уваги під час оцінки справедливості судового розгляду в цілому, та який може стати підставою для визнання порушення пункту 1 та підпункту «d» п. 3 ст. 6 Конвенції.

Наявність достатніх підстав неявки Г.С. у судове засідання не змінює цей висновок, зокрема, через те, що двоє свідків надали аналогічні показання щодо тих самих обставин, і проведення перехресного допиту з одним із них, Н.К., якого по суті можна було викликати в судове засідання, могло усунути будь-які перешкоди, створені визнанням допустимими показань померлого свідка Г.С. як доказів. Як висновок ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 та підпункту «d» п. 3 ст. 6 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з допустимістю неперевірених свідчень Г.С. та Н.К. як доказів.

183

«Тимченко проти України»

13 жовтня 2016 року

Суд нагадує, що право на виклик свідків не є абсолютним і може бути обмежене в інтересах належного відправлення правосуддя. Підпункт «d» п. 3 ст. 6 Конвенції не вимагає участі у процесі та розгляду кожного свідчення на користь обвинуваченого; його основною метою, як це зазначається у словосполученні «на тих самих умовах», є повна рівність сторін відповідного провадження. Завдання Суду полягає у тому, щоб упевнитися, що зазначене провадження в цілому було справедливим

184

«Сяркевич проти Росії»

28 листопада 2017 року

В підпункті «d» пункту 3 статті 6 Конвенції мова йде про «свідків», і, якщо тлумачити його буквально, він не має застосовуватися до інших доказів. Але цей термін потребує автономного тлумачення. Він може також включати потерпілих та інших осіб, які дають показання в суді

185

«Корнєв і Карпенко проти України»,

21 жовтня 2010 року

Суд визнав порушення вимог п. 3 ст. 6 Конвенції внаслідок того, що національні суди відмовили Корнєву Д. у допиті свідка, який був єдиною особою, котра могла підтвердити, що саме від Корнєва Д. отримала наркотичні засоби, вилучені у подальшому працівниками міліції, а також заперечити факт провокації злочину, що в свою чергу призвело до істотного порушення права на захист.

186

«Ващенко проти України»

26 червня 2008 року

«Абрамян проти Росії»

9 жовтня 2008 року

«Маттоціа проти Італії»

25 липня 2000 року

Обвинувачений у скоєнні злочину має бути негайно і детально поінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення; а також про характер обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь детальності інформування обвинуваченого залежить від обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку відомості, надані обвинуваченому, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту. У цьому відношенні обсяг та доречність наданої обвинуваченому інформації слід оцінювати крізь призму положення, закріпленого у п.«b» ч.3 ст.6 конвенції. Аналогічно слід оцінювати інформацію про зміни, які мали місце в обвинуваченні, включаючи зміни причини обвинувачення

187

«Боєць проти України»

30 січня 2018 року

Якщо засудження ґрунтується виключно або переважно на свідченнях відсутнього свідка, Суд повинен піддати провадження найбільш ретельному контролю. Через небезпеку прийняття таких доказів це буде дуже важливим фактором для збереження балансу, і його необхідно буде зрівноважити достатніми фактами з іншого боку, в тому числі — існуванням сильних процесуальних гарантій.

Суд зазначає, що заявниця була позбавлена можливості провести перехресний допит M. як під час суду, так і в ході досудового розслідування. Також вона не могла поставити питання М. в письмовому вигляді. Крім того, національні суди не надали жодної ваги тому факту, що ні на якій стадії провадження М. не вислухали органи суду або обвинувачення.

Нездатність органів влади України докласти всіх необхідних зусиль для забезпечення явки М., значимість її показань для засудження заявниці, і відсутність достатніх врівноважуючих заходів, які забезпечили б справедливу і належну оцінку надійності неперевірених доказів — змушують Суд прийти до висновку, що відсутність у заявниці можливості допитати M. на будь-якій стадії провадження зробила судовий процес в цілому несправедливим. Відповідно, мало місце порушення пунктів1 і 3 (d) статті 6 Конвенції

188

«Ніколаєнко проти України»,

15 листопада 2012 року

ЄСПЛ дійшов висновку, що відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року у випадку, коли в кримінальному провадженні апеляційний суд діє як суд першої інстанції, юрисдикція Верховного Суду, що переглядає справу в касаційному порядку, поширюється як на питання права, так і на питання фактів. Верховний Суд України мав право на розгляд додаткових аргументів, які не були розглянуті під час провадження у суді першої інстанції. Враховуючи тяжкість обвинувачень, висунутих щодо Ніколаєнка В. І., та суворість застосованого до нього покарання, ЄСПЛ зазначив, що для заявника допомога захисника на цій стадії була необхідною. Суд доходить висновку, що інтереси правосуддя вимагали надання заявникові доступу до юридичної допомоги у Верховному Суді України. Суд констатував порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції

189

«Паскал проти України»,

15 вересня2011 року

Рішенням ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року, яке набуло статусу остаточного 15 грудня 2011 року, було встановлено, що при розгляді кримінальної справи стосовно Паскала Ю. М. було допущено порушення пунктів 1, 3 ст. 5 та п. 1 ст. 6 Конвенції.

Як убачається зі змісту рішення, крім іншого, міжнародний суд також установив, що побоювання заявника щодо небезсторонності судді, яка розглядала його справу, є об’єктивно виправданими у зв’язку з тим, що у перші тижні судового розгляду кримінальної справи стосовно Паскала Ю. М. у місцевій газеті було опубліковано інтерв’ю з цією суддею, яке створювало враження про її переконаність у винуватості підсудного, хоча суддя заперечила факт надання нею такого інтерв’ю, а обставин його публікації встановлено не було.

190

«Михайлова проти України»

6 березня 2018 року

аргументація заявленого відводу суду учасником провадження під час підготовчого судового засідання слугувала складенню протоколу про адміністративне правопорушення, передбаченого ст. 185-3 КУпАП за прояв неповаги до суду та розгляду цього протоколу судом, за результатами якого заявниця скаржилася на ряд порушень ст. 6 Конвенції.

ЄСПЛ повторює, що «безсторонність» зазвичай означає відсутність упередженості, і її наявність або відсутність можна перевірити різними способами. Відповідно до сталого прецедентного права ЄСПЛ, існування безсторонності для цілей п. 1 ст. 6 Конвенції слід визначати відповідно до (I) суб’єктивної перевірки, при якій слід звернути увагу на особисті переконання і поведінку конкретного судді (тобто чи володів суддя якою-небудь особистою упередженістю у справі); і (II) об’єктивною перевіркою (тобто шляхом перевірки того, чи пропонував сам суд (і, серед інших аспектів — його склад) достатні гарантії для виключення будь-якого законного сумніву щодо його безсторонності. Об’єктивна перевірка здебільшого стосується ієрархічних або інших зв’язків між суддею та іншими учасниками судового процесу. У зв’язку із цим навіть зовнішній вигляд може мати певне значення, іншими словами, «справедливість має бути не лише здійснена, це повинно бути помітно», оскільки на кону стоїть довіра, яку суди в демократичному суспільстві повинні вселяти у суспільство.

Суд визнав порушення принципу безсторонності під час провадження, пов’язаного з адміністративним правопорушенням, проти заявника, на якому була відсутня сторона обвинувачення. Відповідно, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо вимоги безсторонності суду.

Також ЄСПЛ констатував порушення пунктів 1 і 3(b) ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що заявниці не забезпечили достатньо часу для підготовки захисту (період між складанням протоколу про адміністративне правопорушення і розглядом адміністративної справи заявників становив не більше декількох годин)

191

«Попов проти Росії»

22 червня 2006 року

підпункт d) частини 3 статті 6 відносить до меж їх розсуду — знову ж таки як правило — оцінку доцільності виклику свідків, у тому «самостійному» сенсі, який це слово має в системі Конвенції; він «не вимагає присутності й допиту кожного свідка з боку обвинувачуваного: істотною його метою, як на те вказують слова «на тих самих умовах», є повна «рівність сторін» у цьому питанні.

Суд повторює, що принцип процесуальної рівності передбачає, що заявникові має бути «надано належну можливість викласти свої аргументи в не менш сприятливих умовах, аніж у супротивної сторони»

192

«Карпюк та інші проти України»,

6 жовтня 2015 року

ЄСПЛ у даному рішенні, яке набуло статусу остаточного 06 січня 2016 року, визнав порушення:

— пункту 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції внаслідок того, що заявників – учасників громадської акції «Україна проти Кучми» – було позбавлено права на допит свідків обвинувачення у кримінальній справі щодо них;

— ст. 11 Конвенції, оскільки національний суд призначив заявникам покарання, що не було пропорційним цілі, яка переслідувалася (забезпечення публічного порядку).

193

«Раманаускас проти Литви»

5 лютого 2008 року

ЄСПЛ виділяє дві групи гарантій. Перша стосується заходів, які вживаються безпосередньо на етапі здійснення контролю за вчиненням злочину. Друга — це процесуальні гарантії на стадії розгляду справи у суді.

ЄСПЛ дає визначення підбурювання в справі «Раманаускас проти Литви» (п. 55) «Підбурювання з боку поліції має місце там, де задіяні посадові особи — співробітники служб безпеки або особи, що діють за їх розпорядженням — не обмежувані фактично необхідною пасивною слідчою діяльністю, а такі, що здійснюють такий вплив на особу, як підбурювання до вчинення злочину, що в іншому випадку не був би вчинений, з метою забезпечити докази й почати карне переслідування». Констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

194

«Чохоненелідзе проти Грузії»

28 червня 2018 року

У справах, в яких відсутність документів або суперечності щодо тлумачення подій сторонами перешкоджає Суду встановити з достатнім рівнем впевненості, чи зазнав заявник підбурювання до вчинення злочину поліцією, процесуальний аспект стає вирішальним. Під час розгляду процедури, яка застосовується національними судами, Суд враховує потенційний результат успішного розгляду заяви про провокування на злочин. Тому, як відправний пункт, Суд перевіряє, чи обґрунтована скарга на провокацію вчинення злочину складає матеріально-правовий захист відповідно до національного законодавства або надає підстави для вилучення доказів або викликає подібні наслідки. Незважаючи на те, що Суд, як правило, залишає за національними органами влади вирішення питання стосовно того, якої процедури повинні дотримуватися судді, коли вони стикаються з заявою про провокацію вчинення злочину, він вимагає, щоб така процедура була змагальною, ретельною, всебічною та вирішальною з питання про провокування на злочин, а тягар надання доказів лежить на відповідному органі прокуратури, який повинен продемонструвати відсутність підбурювання. Обсяг національного судового перегляду повинен містити причини, чому була розпочата таємна операція, рівень участі правоохоронних органів у вчиненні злочину і характер будь-якої провокації вчинення злочину або тиску, якого зазнав заявник. Обов’язок національних судів забезпечувати загальну справедливість судового розгляду вимагає, зокрема, щоб таємні агенти і інші свідки, які могли давати свідчення з питання підбурювання повинні бути заслухані в суді і повинен бути проведений перехресний допит стороною захисту, або, принаймні, повинні бути надані докладні підстави для його невиконання. Висновки Суду щодо процесуального тесту мають вирішальне значенням для вирішення питання стосовно того, чи було оскаржуване кримінальне провадження проведене з порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції

195

«К. проти Нідерландів»

25 жовтня 1989 року

Хоча ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, гарантує право на справедливий суд, вона не встановлює будь-яких правил, що стосуються допустимості доказів, тому це регулюється національним законодавством. Питання, що потребує відповіді, полягає у тому, чи був справедливим розгляд в цілому, включаючи спосіб отримання доказів. Конвенція не перешкоджає тому, щоб відноситися з довірою до таких джерел, як анонімні інформатори, на наступному етапі розгляду або коли це виправдано характером злочину. Але наступне використання цих показів у суді для обґрунтування обвинувального вироку інша справа. Використання тайних агентів повинно бути заборонено і міри відмови від них прийняті навіть по справах, які стосуються боротьби проти наркоторгівлі. Із вимог справедливого суду по статті 6 витікає, що суспільні інтереси проти наркоторгівлі не можуть виправдати використання доказів, отриманих внаслідок провокації міліції

196

«Дріді проти Німеччини»

26 жовтня 2018 року

Суд повторює, що в обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення має бути достатньо часу та можливостей для підготовки захисту, як це передбачено пунктом 3 (b) статті 6 Конвенції, і ефективної правової допомоги, як це гарантує Стаття 6 § 3 (с) Конвенції, бо це є елементами концепції справедливого судочинства

У цій справі адвокат заявника, чий дозвіл було відкликано, а потім відновлено лише за день до слухання, дізнався про дату розгляду апеляції за день до розгляду справи. Він не мав копії апеляції, поданої прокурором. Адвокат заявника звернувся з проханням про перенесення слухання, оскільки він був поза містом у день фактичного слухання справи. Ця заява була відхилена.

Вищезгадані міркування є достатніми для того, щоб дозволити Суду зробити висновок про те, що адвокат заявника не мав належної можливості отримати доступ до матеріалів справи після того, як було заплановано слухання, а також не мав можливості підготуватись до участі в апеляційному розгляді. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 та пункту 3 (b) статті 6 Конвенції.

197

«Ваньян проти Росії»

15 грудня 2005 року

Конвенція не забороняє ставитися з довірою до таких джерел, як анонімні інформатори, зокрема, на етапі слідства. Однак подальше використання їх показань в суді для обґрунтування обвинувального вироку — інша справа. Використання таємних агентів повинно бути заборонено і заходи попередження щодо них мають бути прийняті навіть у справах, що стосуються боротьби проти наркоторгівлі. З вимог справедливого суду за статтею 6 випливає, що суспільні інтереси в боротьбі проти наркоторгівлі не можуть виправдати використання доказів, отриманих в результаті провокації поліції. Коли трапляється, що дії таємних агентів спрямовані на підбурювання злочину, і немає підстав вважати, що він був би скоєний без їхнього втручання, то це виходить за рамки розуміння таємного агента і може бути названо провокацією. Таке втручання і його використання в розгляді кримінальної справи може непоправно підірвати справедливість судового розгляду.

198

«Печенізький та інші про України»

08 листопада 2018 року

Європейський суд вирішив, що національні суди, розглянувши подані у справах заявників апеляційні скарги та не здійснивши спроб дізнатись, чи були вони вручені заявникам або чи були заявники повідомлені про апеляційні скарги будь-яким іншим чином, позбавили їх можливості надати зауваження щодо поданих у їхніх справах апеляційних скарг та не виконали свого зобов’язання щодо дотримання закріпленого у статті 6 Конвенції принципу рівності сторін. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

199

«Делькорт проти Бельгії»

від 17 січня 1970 року

ЄСПЛ вказав, що «загальні вимоги справедливості, висловлені у ст. 6, застосовуються до проваджень у всіх формах кримінального обвинувачення, від самого простого до найбільш складного. Суспільний інтерес не може виправдати використання доказів, отриманих в результаті поліцейського підбурювання. Немає підстав вважати, що без втручання агентів злочин було б скоєно. Таке втручання та його використання у сумнівному кримінальному провадженні означало з самого початку, що заявника було остаточно позбавлено права на справедливий судовий розгляд. Відповідно, мало місце порушення ст. 6 § 1 Конвенції». Суд, якщо сторона обвинувачення наполягає на провокації зі сторони правоохоронних органів, за відсутності їх спростування стороною захисту, зокрема допиту оперативника, має визнати доказ отриманий внаслідок контрольованої закупки – недопустимим.

200

«Таранекс проти Латвії»

2 грудня 2015 року

Підбурювання поліції відбувається тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються лише розслідуванням злочинної діяльності за принципом пасивного характеру, але надають такий вплив на суб’єкта, що підбурює його до вчинення правопорушення, яке в іншому випадку не було б вчинене, а також для того, щоб зробити можливим доведення правопорушення, тобто забезпечити докази та порушити кримінальне переслідування. Вирішуючи, чи було розслідування «суто пасивним», Суд вивчає причини, що лежать в основі таємної операції та поведінку органів влади, що її проводять. Суд зазначає, що, на відміну від того, що було зазначено Урядом, виявляється, що всі телефонні дзвінки та приватні зустрічі, в ході яких заявник нібито попросив агента виплатити хабар відбулися за ініціативою або навіть наполяганням агента, а не заявника. Суд приділяє особливе значення події 18 грудня 2001 року, коли агент наполягав на очікуванні прибуття заявника, якого не було в офісі, а також відмовився отримати копію рішення від іншої особи та наполягав на обговоренні із заявником. Констатовано порушення статті 6 Конвенції

201

«Носко и Нефедов проти Росії»

30 жовтня 2014 року

«TCHOKHONELIDZE проти Грузії»

28 червня 2018 року

ЄСПЛ вказував, що, якщо обвинувачені висувають аргумент про підбурювання, внутрішньодержавні суди зобов’язані розглянути його в рамках змагальної, ретельної, всебічної і переконливої процедури, при цьому на сторону обвинувачення покладається тягар доведення відсутності підбурювання. Межі судової перевірки повинні включати мотиви прийняття рішення про негласний захід, про ступінь участі правоохоронного органу в скоєнні злочину, а також про характер будь-якого підбурювання або тиску, якого зазнав заявник. Тягар доведення відсутності підбурювання покладається на сторону обвинувачення

202

«Віньян проти Росії»

15 грудня 2005 року

ЄСПЛ підкреслює на необхідності чіткої процедури санкціонування негласних заходів розслідування, а також належного контролю над їх здійсненням

203

«Худобін проти Росії»

26 жовтня 2006 року

Порушенням статті 6 Конвенції також є, коли рішення про дозвіл на проведення операції містило дуже мало інформації щодо підстав її проведення

204

«Баннікова проти Росії»
26 травня 2016 року

З огляду на специфіку слідчих заходів, що проводяться з метою боротьби з незаконним обігом наркотиків і корупцією, давно сформованою позицією Європейського Суду є те, що суспільні інтереси не можуть обґрунтовувати використання доказів, отриманих в результаті поліцейської провокації, оскільки застосування таких доказів піддасть обвинуваченого ризику позбутися справедливого судового розгляду з самого початку ЄСПЛ зазначає, що ініціатива надійшла саме з боку офіцера В., коли він першим вийшов на зв’язок із заявником, цікавлячись, де можна придбати заборонені наркотики. Потім заявник сам запропонував доставити їх. В процесі операції заявнику було запропоновано значна сума — 3 000 доларів США — за поставку великої кількості наркотиків. Очевидно, що це є спонуканням для доставки товару. Суд першої інстанції визнав вирішальною роль поліції … Дані ознаки в цій справі, свідчать про розширення функції поліцейських від оперативних співробітників до провокаторів. Вони не просто «приєдналися» до розслідування злочину, який вчинявся, а й спровокували його. Поліція не обмежилася розслідуванням злочинної діяльності пасивним по суті способом, а здійснила вплив, який призвів до вчинення злочину

205

«Шагін проти України»

10 грудня 2009 року

Суд повторює, що забезпечення відкритості судового розгляду становить основоположний принцип, закріплений у пункті 1 статті 6. Такий публічний характер судового розгляду гарантує сторонам у справі, що правосуддя не здійснюватиметься таємно, без публічного контролю; це також один із засобів підтримання довіри до судів. Здійснення правосуддя і, зокрема, судовий процес набувають легітимності завдяки гласності. Забезпечуючи прозорість здійснення правосуддя, гласність, таким чином, сприяє реалізації мети пункту 1 статті 6, а саме — справедливому судовому розгляду, забезпечення якого є одним з основоположних принципів демократичного суспільства у значенні Конвенції

206

«Свєтіна проти Словенії»

22 травня 2018 року

Суд також зазначає, що, хоча і можливо, що дані, отримані незаконним чином із мобільного телефону заявника, відіграли певну роль на початковому етапі розгляду, що призвів до арешту заявника, вони не використовувалися як докази під час судового розгляду. Він зазначає, що засудження заявника ґрунтувалося на ряді інших інкримінуючих доказів, не пов’язаних із незаконно отриманими даними, такими як (i) його власне визнання того, що він переїхав X, (ii) результати відтворення події, вжиті для перевірки версії заявника, (iii) біологічні сліди, знайдені на заявникові, його автомобілі і на X, (iv) речові докази, такі як гумова трубка, що була частиною автомобіля заявника, знайдена на місці події, і (v) показання свідків. За цих обставин і з урахуванням характеру незаконності заходів, Суд робить висновок, що розгляд у справі заявника, що розглядається в цілому, — включаючи спосіб отримання доказів, — не суперечить вимоги справедливого судового розгляду. Відповідно, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.

207

«А. В. проти України»

29 січня 2015 року

Відповідно заявник мав право на доступ до захисника під час допиту 29 грудня 2006 року з приводу обставин придбання ним наркотичних засобів. Існування цього права, встановленого Конвенцією, не залежало від того, чи подав заявник клопотання про надання йому юридичної допомоги. Проте заявник міг відмовитися від зазначеного права, оскільки стаття 6 Конвенції не забороняє особі за власним бажанням відмовитися від права на гарантію справедливого суду. Проте відмова від цього права повинна, серед іншого, надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю. Необхідні гарантії права на юридичну допомогу, окрім іншого, опосередковано закріплюють обов’язок органів влади встановити, що особа не бажала скористатися цим правом у конкретний проміжок часу

208

«Матиціна проти Росії» (Matytsina v. Russia)

27 березня 2014 року

«Stoimenov v. the former Yugoslav Republic of Macedonia»

5 квітня 2007 року

У контексті висновків експертів правила їх допустимості не повинні позбавляти сторону захисту можливості їх ефективно спростовувати, зокрема, надаючи або отримуючи альтернативні висновки та доповіді. В певних обставинах відмова допустити альтернативне експертне дослідження речових доказів може розглядатися як порушення п. 1 статті 6 Конвенції.

209

«Христов проти України»

19 лютого 2009 року

«Брумареску проти Румунії»

28 жовтня 1999 року

Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. ЄСПЛ зазначає, що одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового до виконання рішення суду лише з однією метою — домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини

210

«Бочан проти України»

3 травня 2007 року

Суд нагадує, що «безсторонність», в сенсі п. 1 статті 6, має визначатися відповідно до суб’єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі — тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об’єктивного критерію — тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу

211

«Виборнова проти Росії»

26 березня 2019 року

«Саранчов проти України»

9 червня 2016 року

«Ідалов проти Росії (№2)»

13 грудня 2016 року

«Дворскі проти Хорватії»

20 жовтня 2015 року

«Сітневський та Чайковський проти України»

10 листопада 2016 року

Ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися, вголос або за мовчазною згодою, від права на гарантії справедливого розгляду. Проте для того, щоб відмова від цього права була визнана дійсною для цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися хоча б мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю. Право мати захисника є основоположним правом серед тих, що становлять поняття справедливого суду та забезпечення ефективності решти гарантій, викладених у статті 6 Конвенції, що є яскравим прикладом прав, які вимагають особливого захисту норми «свідомої та розумної відмови», встановленої практикою Суду.

Суд першої інстанції, попри відмову обвинуваченого на етапі досудового розслідування від захисника, не довів до відома заявника усю складність правових питань, до яких він був причетний, або що заявник сам був в змозі оцінити ці питання. Отже, не можна стверджувати, що відмова заявника від свого права на правову допомогу була зроблена за наявності повного усвідомлення її правових наслідків. Заявник звернувся з клопотанням про призначення захисника в апеляційному суді та ВСУ.

Суд констатував, за таких умов, що ненадання національними органами безоплатної правової допомоги заявнику під час судового розгляду його справи завдало шкоди справедливості усього кримінального провадження у справі, відповідно наявне порушення п. 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

212

«Єлісей-Узун і Андоні проти Румунії»

23 квітня 2019 року

«Папон проти Франції»

25 липня 2002 року

«Руїз Торія проти Іспанії»

9 грудня 1994 року

Судові рішення повинні повно відображати мотиви, на яких вони ґрунтуються. Призначення мотивованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Це зобов`язує суди умотивовувати свої рішення об`єктивними аргументами і дотримуватись прав сторони захисту, але дану вимогу не слід розуміти як таку, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Ступінь застосування цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення і має аналізуватись у світлі обставин справи

213

«Євген Петренко проти України»

29 січня 2015 року

У цьому рішенні ЄСПЛ також зазначив, що не дивлячись на те, що заявник був неповнолітнім і згідно із національним законодавством мав право на обов’язкову участь захисника припровадженні дізнання, працівники міліції його допитували і він дав визнавальні покази за відсутності адвоката. Крім того, національні суди при обґрунтуванні вини заявника, хоч і не посилалися на його визнальні, проте і не вилучили їх з матеріалів справи і не постановили жодної ухвали щодо їх ролі у справі

214

«Роу та Девіс проти Сполученого Королівства»

16 лютого 2000 року

Пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає, щоб органи прокуратури розкрили стороні захисту будь-які суттєві докази, що їм відомі, за або проти обвинуваченого

215

«Огороднік проти України»

5 лютого 2015 року

Поза увагою Суду не залишилось і те, що насправді заявник так і не відмовився від більшості своїх визнавальних показів, навіть коли у нього був захисник. Проте заявнику навряд чи можна дорікати у цьому, зважаючи на його явну вразливість та незабезпечення органами влади його фізичної недоторканості і захисту від залякування і жорстокого поводження, навіть на стадії судового розгляду. Хоча саме суд першої інстанції був зобов’язаний переконливо встановити, чи були визнавальні покази та відмови заявника від правової допомоги добровільними чи ні, видається, що для цього не було докладено жодних зусиль. Аналогічним чином, розгляд Верховним Судом України скарги заявника на порушення його процесуальних прав був формалістичним. Тому Суд вважає, що права заявника не свідчити проти себе та на правову допомогу було неналежним чином обмежено під час досудового слідства і що це обмеження не було виправлено під час судового розгляду. Констатовано порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції

216

«Карпюк та інші проти України»

6 жовтня 2015 року

Право обирати власного захисника не є абсолютним. Уникнення перерв або перенесення судових засідань відповідає інтересам правосуддя, що виправдовує призначення безоплатного захисника всупереч бажанню обвинуваченого. Відповідно порушення п. 1 і пп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у зв’язку з призначенням заявникові безоплатного захисника не було.

217

«Лагерблом проти Швеції»

14 січня 2003 року

Право обвинуваченого на захист адвокатом «за власним вибором» певним чином обмежується, якщо йдеться про безоплатну правову допомогу. Призначаючи захисника, суди, хоча й мають зважати на бажання обвинуваченого, однак можуть діяти всупереч такому бажанню, якщо є релевантні та достатні підстави вважати, що цього вимагають інтереси правосуддя

218

«Тихонов проти України»

10 грудня 2015 року

Крім того, хоча немає доказів жорстокого поводження із заявником, обставини справи свідчать про те, що відсутність правової допомоги на початковому етапі розслідування зашкодила його праву на відмову від надання показів та праву не свідчити проти себе. Зокрема, через кілька днів заявник відмовився від первинних визнавальних показів та впродовж провадження в подальшому заявляв про свою невинуватість. Проте національні суди висловили довіру первинним визнавальним показам заявника, які було надано за сумнівних обставин за відсутності захисника. Ґрунтуючись на цих показах, суди визнали заявника винним, не розглянувши належним чином його твердження про порушення його процесуальних прав у відповідний час. Констатовано порушення пункту 1 та підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції

219

«Чопенко проти України»

15 січня 2015 року

Суд зазначає, що хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який, у разі необхідності, призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду. Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Право на захист як таке буде непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами за відсутності захисника, використовуватимуться з метою її засудження.

Також Суд повторно зазначає, що до його завдань не належить вирішувати, чи правильно національні суди застосовували національне законодавство у справі заявника. Саме національні органи, зокрема суди, мають вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства. Проте Суд повинен перевірити, чи спосіб, в який тлумачиться та застосовується національне законодавство, породжує наслідки, що відповідають принципам Конвенції, як вони тлумачаться у світлі практики Суду.

Суд, крім іншого, дійшов висновку, що відмова Верховного Суду України у задоволенні клопотання заявника про виклик його на засідання суду касаційної інстанції для дачі пояснень призвела до непропорційного обмеження його права на захист, а з огляду на присутність представника прокуратури – до порушення принципу рівності сторін. Отже, вона не відповідала гарантіям справедливого суду, закріпленим у пункті 1 та підпункті «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

220

«Газізов проти Росії»

24 липня 2018 року

ЄСПЛ нагадав про те, що право обвинуваченого особисто брати участь у судовому розгляді є основоположним елементом справедливого судового розгляду. Оскільки заявнику не надали ефективну можливість особисто або за допомогою захисника бути присутніми і захищати свої інтереси на розгляді касаційної скарги в ВС РФ, в той час як прокурор і адвокат іншого засудженого були присутні на судовому засіданні, Суд визнав порушення ст. 6 Конвенції

221

«Шишкіна та інші проти України»

28 червня 2018 року

«Меріт проти України»

30 березня 2004 року

ЄСПЛ, керуючись висновками у схожій справі «Меріт проти України», дійшов висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 13 Конвенції, оскільки тривалість проваджень щодо усіх Заявників була надмірною та не відповідала критерію «розумного строку», а Заявники не мали ефективних засобів юридичного захисту щодо поданих ними скарг на надмірну тривалість провадження. У справі «Меріт проти України» ЄСПЛ відзначив, що затримки у провадженні, викликані діями заявника (зокрема, щодо ознайомлення з матеріалами справи) не були суттєвими і були передбачені національним законодавством. Проте, тривала бездіяльність органів влади між ухваленням рішення про передачу справи на дорозслідування та здійсненням слідчих дій, подальша бездіяльність була невиправданою. З огляду на вказане, ЄСПЛ дійшов висновку, що було порушено вимогу «розумного строку».

222

«Собко проти України»

17 грудня 2015 року

Для того, щоб право на справедливий судовий розгляд залишалось «практичним та ефективним», пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає, щоб, як правило, доступ до захисника надавався з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами без забезпечення їй доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження. Суд зауважує, що суд першої інстанції вилучив з доказової бази протокол про явку з повинною від 4 жовтня 2008 року на тій підставі, що було порушено право заявника на правову допомогу. У той же час Суд зазначає, що при винесенні рішень національні суди, тим не менш, брали до уваги його первинні визнавальні покази від 3 жовтня 2008 року, надані за відсутності захисника. З цього випливає, що зазначені визнавальні покази було використано для засудження заявника, навіть якщо вони були не єдиним доказом та підтверджувались іншими доказами у матеріалах справи. У підсумку Суд доходить висновку, що право заявника на правову допомогу захисника було обмежено на початковому етапі кримінального розслідування, що не існувало вагомих підстав для такого обмеження, та що його визнавальні покази, надані під час допиту працівниками міліції за відсутності захисника, були використані для його засудження. Констатовано порушення пункту 1 та підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції

223

«Надточій проти України»

15 травня 2008 року

Суд нагадує, що принцип рівності сторін – один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду – передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

Суд зауважує, що під час розгляду адміністративної справи щодо заявника, останній відбував покарання за вироком суду у місцях позбавлення волі та не брав участі в адміністративному провадженні, незважаючи на те, що національні відповідні державні органи знали про становище заявника та місце, де він відбував покарання.

Неможливість заявника надати пояснення щодо предмета справи призвели до висновку Суду, що у провадженні, яке розглядається, важливі процесуальні гарантії були відсутні та що ці процесуальні недоліки, у світлі обставин справи, були достатньо серйозними, щоб піддати сумніву справедливість, та провадження. Відповідно було констатовано порушення п.1 ст. 6 Конвенції.

224

«Сіреджук проти України»

21 січня 2016 року

У вказаній справі ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з тривалим розглядом національними судами (9 років та майже 9 місяців) справи

225

«Таске проти Бельгії»

13 січня 2009 року

ЄСПЛ зазначав, що відсутність мотиваційної складової рішення колегії присяжних не є само собою порушенням ст. 6 Конвенції, однак для забезпечення справедливого судового провадження мають бути дотримані достатні гарантії, що дозволяють обвинуваченому зрозуміти винесений вердикт.

226

«Брандштеттер проти Австрії»

28 серпня 1991 року

Основним аспектом права на справедливий судовий розгляд у кримінальному провадженні, включаючи елементи такого провадження, що відносяться до процедури, має бути змагальність, і що має бути забезпечена рівність сторін між обвинуваченням та захистом. Право на змагальний судовий процес у кримінальній справі означає, що і обвинувачення, і захист повинні мати можливість володіти інформацією, ознайомитись із матеріалами і могти прокоментувати зауваження та докази, подані іншою стороною, а також надавати щодо них пояснення

227

«Кузьміна проти України»

16 червня 2016 року

Суд вже встановлював порушення у подібних справах проти України, зазначаючи, що відповідно до національного законодавства, чинного на той час, прокурор, на відміну від підсудного, мав перевагу бути присутнім на подібних засіданнях Верховного Суду України та усно викласти свою позицію перед колегією з трьох суддів, такі пояснення мали на меті здійснення впливу на їх думку. Суд дійшов висновку, що процесуальна справедливість вимагала, щоб заявникам було також надано можливість усно виступати у відповідь. У світлі цих міркувань Суд доходить висновку, що принцип процесуальної рівності сторін не було дотримано у цій справі. Відповідно, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

228

«Хужин та інші проти Росії»

23 жовтня 2008 року

Принцип презумпції невинуватості, відповідно до практики ЄСПЛ, не лише забороняє передчасне висловлення думки самим судом про те, що особа, «яку обвинувачено у вчиненні злочину», є винною, тоді як це ще не доведено відповідно до закону, а й поширюється на заяви, що їх роблять інші державні посадові особи стосовно проваджень, що тривають у кримінальних справах, і які спонукають громадськість до думки про вину підозрюваного та визначають наперед оцінку фактів компетентним судовим органом Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене участю слідчого та інших працівників прокуратури у телевізійній програмі та їхня характеристика вчинених заявником дії як «злочинів» і що вони є винуватими у їх вчиненні

229

«Тейксейра де Кастро проти Португалії»

9 червня 1998 року

«Нечипорук і Йонкало проти України»

21 квітня 2011 року

«Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанії»

06 грудня 1998 року

Допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази. Під час оцінки доказів суд має керуватися критерієм доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом» і така «доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою»

230

«Лада проти України»

6 лютого 2018 року

ЄСПЛ повторює, що пункт 2 статті 6 Конвенції забороняє передчасне висловлення судом думки про те, що той, «кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення», є винним або винною до того, як це буде доведено відповідно до закону. Послідовний підхід Суду полягає у тому, що право на презумпцію невинуватості буде порушено, якщо судове рішення або заява державного посадовця щодо особи, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, відображає думку про її вину до того, як таку вину буде доведено відповідно до закону. Навіть за відсутності будь-якого формального висновку достатньо того, що існують певні міркування, які дозволяють припустити, що суд або посадова особа вважають особу, яка обвинувачується, винною. Необхідно встановити принципову відмінність між твердженням про те, що хтось тільки підозрюється у вчиненні злочину, та чіткою заявою, що особа вчинила злочин, за відсутності остаточного вироку. ЄСПЛ неодноразово наголошував на важливості добору державними посадовцями слів у своїх заявах до судового розгляду та визнання особи винною у вчиненні конкретних кримінальних правопорушень.

з огляду на повний текст постанови від 16 січня 2008 року, її фактичний зміст та контекст, у тому числі наявність на початку постанови районного суду зазначення, що заявник обвинувачується у вчиненні злочину, та у заключній її частині вказівки на те, що судове слідство у справі ще не закінчено, тож ще не було проведено низки слідчих дій для встановлення істини у справі, Європейський суд констатував, що оскаржуваний вираз був насправді технічною помилкою судді. У цьому аспекті ЄСПЛ додатково акцентував на тому, що «суддя повинен приділяти особливу увагу точності формулювань у своїх рішеннях». На думку Суду, обставини справи та уважне читання тексту постанови від 16 січня 2008 року не дозволяють дійти висновку, що заявника було визнано винним у вчиненні злочину, перш ніж його було засуджено компетентним судом, а отже не вбачає у цій справі порушення права заявника на презумпцію невинуватості відповідно до пункту 2 статті 6 Конвенції.

231

«Аллене де Рібемон проти Франції»

10 лютого 1995 року

Презумпція невинуватості, згідно з позицією ЄСПЛ, не заперечує права громадськості бути поінформованою, зокрема, представниками влади, про порушення кримінальної справи чи факт проведення її розслідування, про наявність підозри, про арешт певних осіб, про визнання ними своєї вини.

Суд неодноразово наголошував, що пункт 2 статті 6 Конвенції не може завадити відповідним органам інформувати громадськість про перебіг розслідування в кримінальних справах, адже це суперечило б праву на свободу вираження поглядів, проголошеному статтею 10 Конвенції. Однак він зобов’язує робити це розсудливо, з належною обережністю і обачністю, «як цього вимагає повага до презумпції невинуватості»

Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене повідомленням комісара поліції (в присутності міністра внутрішніх справ і директора департаменту кримінальної поліції) на прес-конференції про те, що заявник є «підбурювачем вбивства»

232

«Лавентс проти Латвії»

28 листопада 2002 року

Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене твердженням, які містилися в інтерв’ю судді, що вона ще не знає, «чи вирок буде обвинувальним, чи частково виправдувальним», та інше її інтерв’ю, що містило пропозицію обвинуваченим довести свою невинуватість

233

«Буткевічус проти Литви»

26 березня 2002 року

Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене твердженням у пресі генерального прокурора про наявність «достатньо твердих доказів вини» міністра оборони Литви, а також заяви голови парламенту, що в нього «немає сумнівів» щодо отримання міністром хабара за «обіцянку протизаконних послуг», та що міністр «хабарник»

234

«Кузьмін проти Росії»

18 березня 2010 року

Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене твердженням про вину заявника у вчиненні злочину, відображену в наказі Генерального прокурора РФ про звільнення заявника з посади відразу після порушення кримінальної справи і до вирішення її судом

235

«Шагін проти України»

10 грудня 2009 року

Суд констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене заявою першого заступника прокурора Києва, яку однаково процитували три різні газети і яку було зроблено задовго до складання обвинувального висновку у справі заявника, про те, що заявник був «фактичним керівником» групи кілерів і «його розпорядження [вбивати] мали систематичний характер»

236

«Барбера, Мессегеу і Джабардо проти Іспанії»

ЄСПЛ зазначив, що п. 2 ст. 6 Конвенції вимагає, щоб при здійсненні своїх повноважень судді відійшли від упередженої думки, що підсудний вчинив злочинне діяння, оскільки обов’язок доведення цього лежить на обвинуваченні та будь-який сумнів трактується на користь підсудного.

237

«Фатулаєв проти Азербайджану»

22 квітня 2010 року

Презумпція невинуватості, втілена в п. 2 ст. 6 Конвенції, є одним із елементів справедливого кримінального судочинства, що забороняє передчасне висловлювання як самим судом, так і представниками інших органів влади думки, що особа, яка «обвинувачується у кримінальному злочині», є винною до того, як це доведено в законному порядку. ЄСПЛ послідовно дотримується підходу, відповідно до якого принцип презумпції невинуватості порушується, якщо судове рішення або твердження офіційної особи щодо особи, яка обвинувачується в скоєнні злочину, схиляє до думки про те, що вона винна до того, як її винуватість була встановлена в законному порядку

238

«Грабчук проти України»

21 вересня 2006 року

Пункт 2 статті 6 Конвенції забезпечує «право вважатися невинним дати, доки вину не буде доведено в законному порядку». Суд вказує і на ту обставину, що порушення презумпції невинуватості має місце не тільки на стадії судового розгляду, а і на стадії досудового розслідування («Грабчук проти України», п. 45). Презумпція невинуватості може виявлятися порушеною не лише суддею або судом, а й іншими державними органами влади, включаючи прокуратуру.

239

«Бейтар (Baytar) проти Туреччини»

14 жовтня 2014 року

У § 49 зазначеного рішення висловлена позиція про те, що пп. (е) п. 3 ст. 6 Конвенції гарантує право на безоплатну допомогу перекладача. Це право поширюється не лише на усні заяви під час слухання справи в суді, але також на документальні матеріали і на досудове провадження. У § 50 цього рішення вказано, що так само, як і допомога адвоката, допомога перекладача повинна надаватися, починаючи зі стадії розслідування, якщо не буде доведено переконливих підстав для обмеження цього права.

240

«К. проти Франції»

7 грудня 1983 року

Під час застосування норми пп. (е) п. 3 ст. 6 Конвенції щодо права на перекладача необхідно також враховувати обставини, які свідчать про те, чи могла особа розуміти мову та розмовляти нею з урахуванням його особи

241

«Майзіт проти Росії»

20 січня 2005 року

На думку Суду, таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за п.п. «c» п. 3 ст. 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи та безперешкодного функціонування системи правосуддя.

242

«Енсслін, Баадер і Распе проти Федеративної Республіки Німеччини»

8 липня 1978 року

Суд встановив, що стаття 6 п. 3 (с) Конвенції не гарантує права на необмежену кількість захисників, вибраних на свій розсуд.

243

«Артіко проти Італії»

13 травня 1980 року

Право обирати захисника на власний розсуд виникає лише тоді, коли обвинувачений має достатні кошти для оплати його послуг.

Обвинуваченому, у якого таких коштів немає і який отримує безоплатну правову допомогу, право вибору за п. 3 (с) ст. 6 Конвенції не гарантується, однак правова допомога має бути «практична й ефективна», а не «теоретична й ілюзорна»

244

«Медвєдєв проти Росії»

27 червня 2017 року

Право обвинуваченого на спілкування зі своїм захисником (адвокатом) без ризику бути почутим третьою стороною є, відповідно до підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, однією із основних вимог справедливого судового розгляду в демократичному суспільстві

245

«Мефтах та інші проти Франції»

26 липня 2002 р.

Право на безоплатну правову допомогу стосується усіх стадій провадження, включаючи як досудові, так і після закінчення провадження у суді першої інстанції

246

«Пічугін проти Росії»

6 червня 2017 року

Як випливає з тексту підпункту (d) пункту 3 статті 6, сторона захисту повинна мати можливість вести активний захист – наприклад, шляхом виклику свідків на свою користь чи надання інших доказів. ЄСПЛ нагадує, що вже розглядав ситуації, коли заявники намагалися оскаржити докази експертів надані стороною обвинувачення, оперуючи висновками «спеціалістів». ЄСПЛ вважає, що відмова національних судів визнавати висновки підготовлені «спеціалістами» в якості доказів порушує принцип рівності сторін. Відповідно, у таких випадках констатує порушення пункту 1 і підпункту (d) пункту 3 статті 6 Конвенції

247

«Жук проти України»

21 жовтня 2010 року

Суд встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що під час розгляду Верховним Судом України касаційної скарги заявника не було дотримано принципу рівності сторін, оскільки судовий розгляд скарги заявника відбувався лише за участі прокурора, який усно представив свою позицію та міг вплинути таким чином на висновки суду, а заявник був позбавлений можливості надати свої аргументи у відповідь.

248

«Бартая проти Грузії»

26 липня 2018 року

Відмова суду перенести засідання за клопотанням адвоката, що брав участь в іншому процесі, та розгляд справи без захисника є порушенням ст. 6 Конвенції

Стаття 7 (Ніякого покарання без закону) Конвенції

249

«Рубан проти України»

12 липня 2016 року

«Алакрам Хумматов проти Азербайджану»

18 травня 2006 року,

«Ткачов проти України»

13 грудня 2007 року

Суд у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не позбавлення волі строком на п’ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням ст. 7 Конвенції.

Так, у справі «Рубан проти України», де заявник скаржився на порушення принципу lex mitior, за яким, на його думку, його мали засудити до 15 років позбавлення волі – найтяжче покарання, яке існувало в період між 29.12.1999 та 29.03.2000, Суд зазначив, що створення вищезгаданої тримісячної прогалини не було навмисним, і матеріали справи не містять жодних вказівок на «будь-які наміри законодавчого органу зокрема, і держави в цілому пом’якшити закон до рівня, зазначеного заявником».

250

«Вєренцов проти України»

11 квітня 2013 року

Суд повторює, що гарантія, встановлена у статті 7 Конвенції, що є істотним елементом верховенства права, посідає визначне місце у системі захисту за Конвенцією. Це твердження підкреслюється тим, що вона не допускає жодних винятків, навіть за статтею 15 Конвенції під час війни або іншої суспільної небезпеки. Ця гарантія має тлумачитися та застосовуватися, як це випливає з її предмету та цілі, у такий спосіб, щоб забезпечувати ефективний захист від свавільного переслідування, засудження та покарання. Відповідно, вона втілює, у загальних визначеннях, принцип, за яким лише закон може визначати злочин та передбачати покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege).

251

«А та Б проти Норвегії»

15 грудня 2016 року

У світлі критеріїв, які були сформульовані ЄСПЛ в рамках статті 7 Конвенції, не підпадають під дію статті 4 Протоколу №7 податкові штрафи, які не віднесені до кримінальних у національному законодавстві, носять адміністративний характер і спрямовані лише в якості санкції за відмову платника податків виконати податкові зобов’язання.

252

«DEL RIO PRADA ПРОТИ ІСПАНІЇ»

21 жовтня 2013 року

Стаття 7 Конвенції не обмежується забороною ретроспективного застосування кримінального закону на шкоду обвинуваченому. У більш загальному сенсі вона також втілює принцип, що лише закон може визначати злочин і передбачати за нього покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege) час як вона забороняє, зокрема, поширення сфери існуючих злочинів на дії, які раніше не були кримінальними злочинами, вона також встановлює принцип, що кримінальне законодавство не повинне широко тлумачитися на шкоду обвинуваченому, наприклад за аналогією. Звідси випливає, що злочини та відповідні покарання повинні бути чітко визначені законом. Ця вимога виконується тоді, коли особа може знати з формулювання відповідного положення — в разі необхідності, за допомогою його тлумачення судами і після отримання відповідної юридичної консультації, — які дії або бездіяльність тягтимуть за собою її кримінальну відповідальність, та яке покарання вона може отримати в цьому зв’язку

253

«Матиціна проти Росії»

27 березня 2014 року

Сучасний підхід Суду є ясним та недвозначним. Його можна підсумувати таким чином: давність знаходиться в одному ряду, і рівнозначна, з умовами існування кримінального правопорушення і, таким чином, має матеріальний характер складових елементів злочину, з логічним висновком, що стаття 7 застосовна повною мірою, у тому числі в частині заборони ретроактивного застосування кримінального закону з більш жорсткими правилами давності, що погіршують становище обвинуваченого.

Таке розуміння давності має різноманітні правові наслідки. По-перше, суди вправі, та навіть зобов`язані, вирішувати питання щодо застосування давності за власною ініціативою, через вищі міркування публічної політики для впровадження давності. По-друге, оскільки давність стосується права держави на кримінальне переслідування, судовий розгляд, визнання винуватості та призначення покарання громадянам, принцип законності повністю застосовний до правил давності. Підстави для застосування давності, зупинення і переривання давності та будь-які виключення або продовження давності є відповідальністю законодавця, і не можуть ані підриватися судами, ані використовуватися маніпулятивно обвинуваченим. По-третє, не можна відмовитися від застосування давності: сплив строку давності позбавляє суд повноважень розглядати справу та призначати покарання обвинуваченому, і ніяка відмова обвинуваченого не може повернути відповідні повноваження. У державі, яка керується верховенством права та правами людини, повноваження кримінального суду не можуть бути надані суду одноособовим актом обвинуваченого. Будь-яке покарання за дію або бездіяльність, щодо якої сплив строк давності, навіть якщо обвинувачений висловив бажання бути відданим до суду, не лише безповоротно непропорційно, але, більше того, суперечить принципу законності. Давність є не просто спосіб захисту, від якого можна відмовитися, але суттєва гарантія раціонального використання державної влади для впровадження кримінального закону

254

«Дель Ріо Прада проти Іспанії»

21 жовтня 2013 року

«S.W. проти Сполученого королівства»

22 листопада 1995 року

Поняття «закон» («law») в статті 7 співвідноситься з цим поняттям в інших статтях Конвенції, включаючи в себе як національне законодавство, так і судову практику, і охоплює також вимоги до його якості, особливо щодо доступності і передбачуваності

255

«MAKTOUF ТА DAMJANOVIC ПРОТИ БОСНІЇ І ГЕРЦЕГОВИНИ»

18 липня 2013 року

Формулювання у п. 1 ст. 7 Європейської конвенції обмежене тими випадками, в яких обвинувачений був визнаний винним і засуджений за вчинення кримінального правопорушення. Проте п. 1 ст. 7 Європейської конвенції ані забороняє застосування правила про зворотну дію закону, ані включає в себе принцип заборони притягнення до відповідальності двічі за одне і те ж саме діяння (non bis in idem).

256

«Роберт проти Франції»

26 вересня 2019 року

Якщо суд не визначає «сутність» обвинувачення в скоєнні злочину, а вирішує питання, пов’язані з виконанням покарання (наприклад, в рамках процедури перевезення ув’язненого в іншу країну), то права, гарантовані ст. ст. 6, 7 Конвенції, не зачіпаються.

Стаття 8 «Право на повагу до приватного і сімейного життя» Конвенції

257

«Мішо проти Франції»

6 грудня 2012 року

Попри те, що ст. 8 Конвенції передбачає захист конфіденційності всієї «кореспонденції» між фізичними особами, вона забезпечує посилений захист взаємодії між адвокатом та клієнтом. Ця обставина обґрунтована тим, що адвокатам в демократичному суспільстві належить основоположна роль, а саме: захист учасників процесу. Однак адвокати будуть неспроможними виконувати це ключове завдання, якщо вони не зможуть гарантувати тим, кого вони захищають, що їхні взаємодії залишаються конфіденційними. Тут йдеться також про довірчі відносини між ними, необхідні для виконання цієї місії. Опосередковано, однак вимушено від цього залежить право кожного на справедливий суд, включно з правом обвинуваченого не свідчити проти себе. Цей додатковий засіб захисту, наданий ст. 8 конфіденційному характеру відносин між адвокатом та клієнтом, та підстави, на яких він ґрунтується, дозволяє Суду встановити, що з цієї перспективи адвокатська таємниця, яка, хоч і покладає на адвокатів певні зобов’язання, спеціальним чином захищена цією статтею.

258

«Бріту Феррінью Бексіга Вілья-Нова проти Португалії»

1 грудня 2015 року

ЄСПЛ, констатувавши порушення ст. 8 Конвенції, зазначив, що ознайомлення з банківськими виписками заявниці (таке ознайомлення відбулося у зв’язку з порушеним проти неї кримінальним провадженням у справі про ухилення від сплати податків. Заявниця заявляла про порушення правил професійної таємниці її, як адвоката) становило втручання у її право на повагу до професійної таємниці, яка належить до сфери приватного життя. Суд також зазначив, що заходи із призупинення дії права на професійну таємницю проводилися без участі заявниці, яка не мала змоги надати аргументи. Крім цього, всупереч вимогам національного законодавства, під час провадження не було отримано висновку Асоціації адвокатів. Суд також встановив, що вимога ефективного контролю, передбачена ст. 8 Конвенції, не була виконана.

259

«M.N. AND OTHERS v. SAN MARINO»

07 липня 2015 року

Стаття 8 Конвенції, під поняттям «приватне життя», застосовується до вилучень професійних документів і персональних даних. Утримання даних стосовно «приватного життя» особи становить втручання у права, гарантовані статтею 8 Конвенції, незалежно від того, хто є власником носія, на якому міститься інформація. Як утримання, так і розголошення інформації, яка стосується приватного життя становить втручання у права, гарантовані статтею 8 Конвенції

260

«Копп проти Швейцарії»

25 березня 1998 року

Суд постановив, що відбулося порушення статті 8 Конвенції, встановивши, що швейцарське законодавство не визначає з достатньою чіткістю обсягів та порядку здійснення органами влади дискреційного повноваження з цього питання. Відповідно, суд врахував, що заявнику не було забезпечено мінімального ступеню захисту в якості адвоката, необхідного для гарантування законності в демократичному суспільстві. Суд зазначив, що незважаючи на те, що в прецедентному праві Федерального суду Швейцарії встановлено принцип, який, крім цього, був загальноприйнятим, згідно з яким адвокатська таємниця охоплює лише відносини між адвокатом та його клієнтами, законом чітко не визначено, яким чином, за яких умов та хто повинен проводити розмежування між питаннями, безпосередньо пов’язаними з адвокатською роботою на підставі вказівок учасника процесу, та питаннями, які стосуються діяльності, відмінної від роботи юридичного консультанта. Насамперед, в практичному плані було щонайменше дивним, що відповідне завдання було доручене посадовій особі юридичного відділу поштової служби, яка була членом виконавчого органу, без нагляду з боку незалежного судді, особливо коли справа стосується конфіденційних відносин між адвокатом та його клієнтами, які безпосередньо пов’язані з правом на захист.

261

«Прутяну проти Румунії»

3 лютого 2015 року

Суд постановив, що відбулося втручання у порушення ст. 8 Конвенції, встановивши, що оскаржуване втручання (втручання у право адвоката на повагу до приватного життя та кореспонденції, яке стосується перехоплення телефонних розмов адвоката, відсутності оскаржити законність такого заходу та вимагати знищення записів) було непропорційним щодо переслідуваної законної мети, а саме: встановити істину у зв’язку з кримінальним провадженням і, таким чином, запобігти порушенню громадського порядку, внаслідок чого заявник не мав ефективних засобів, визначених принципом верховенства закону та спроможних обмежити оскаржуване втручання до обсягу, необхідного у демократичному суспільстві. Суд нагадав про те, що перехоплення розмов між адвокатом та клієнтом становить безумовне порушення професійної таємниці, яка є основою довірчих відносин між адвокатом та клієнтом

262

«Версіні-Кампінкі та Краснянські проти Франції»

16 червня 2016 року

Суд постановив, що порушення ст. 8 Конвенції стосовно другого заявника (справа стосувалася використання в якості доказу в дисциплінарному провадженні проти другої заявниці стенограми її телефонної розмови з клієнтом – керівничого директора компанії, підозрюваної у порушенні ембарго на імпорт продукції з яловичини з Великобританії, яка підтверджувала розкриття заявником інформації, захищеної адвокатською таємницею) не відбулося, встановивши, що оскаржуване втручання не було непропорційним відносно законної мети, а саме: запобігання порушенням громадського порядку, та могло вважатися за необхідне у демократичному суспільстві. Зокрема, було встановлено, що оскільки стенограма розмови між заявницею та її клієнтом була виправдана тим, що її зміст міг підтвердити припущення про те, що злочин вчинила сама заявниця, а національні суди встановили, що стенограма не порушувала прав її клієнта на захист, той факт, що перша була адвокатом останнього не був достатнім для встановлення порушення ст. 8 Конвенції стосовно заявниці

263

«Клас та інші проти Німеччини»

6 вересня 1978 року

Суд зазначив, що повноваження з таємного нагляду за громадянами, характерні для поліцейської держави, є допустимими за Конвенцією лише в тому обсязі, який суттєво необхідний для захисту демократичних інституцій. Відзначаючи, що в даний час демократичні суспільства опинилися під загрозою сучасних форм шпигунства та тероризму, внаслідок чого для ефективної протидії цим загрозам держава повинна мати можливість вживати заходів з таємного спостереження за підривними елементами в межах своєї юрисдикції, Суд постановив, що наявність окремих законодавчих актів, які передбачають повноваження з таємного спостереження за поштовою кореспонденцією, відправленнями та телефонними розмовами, у виняткових випадках є необхідною у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та/або для запобігання порушенням громадського порядку та злочинам. У зв’язку з цим, Суд постановив, що порушення ст. 8 Конвенції не відбулося.

264

«Фельдман проти України»

8 квітня 2010 року

Згідно з практикою Суду, стаття 8 Конвенції не гарантує особі, яка тримається під вартою, безумовне право на отримання дозволу відвідати похорон родича. У той же час Суд наголошує на тому, що навіть якщо природа становища особи, яка тримається під вартою, передбачає застосування різноманітних обмежень прав і свобод, кожне з таких обмежень, тим не менш, повинно бути виправдане як необхідне у демократичному суспільстві. Держава може відмовити особі у праві взяти участь у похороні її батьків, тільки якщо для цього існують вагомі підстави та якщо не можливо знайти альтернативне рішення

265

«Ілія Стефанов проти Болгарії»

22 травня 2008 року

«Головань проти України»

5 липня 2012 року

Суд постановив, що відбулося порушення ст.8 Конвенції, встановивши, що обшук становив порушення професійної таємниці заявника в обсязі, непропорційному за відповідних обставин. Попри те, що Суд пересвідчився у тому, що видача ордеру на обшук була зумовлена обґрунтованою підозрою і ордер був виданий після отримання свідчень від декількох свідків, він зазначив, що ордер був складений з використанням вкрай широких формулювань та давав поліції право утримувати комп’ютер заявника, а також всі його гнучкі диски, на яких містилися матеріали, захищені адвокатською таємницею, впродовж цілих двох місяців. Крім цього, ймовірність забезпечення сусідами, які не мали жодної забезпечення сусідами, які не мали жодної юридичної кваліфікації, ефективної правової гарантії проти надмірного втручання поліції в професійну таємницю заявника, була вкрай незначна. Оскільки в межах болгарського законодавства не існувало жодної процедури, яка б дозволяла б заявнику оскаржити законність обшуку та вилучення або отримати відшкодування, Суд також постановив, що відбулося порушення ст. 13 Конвенції.

266

«Андре та інший заявник проти Франції»

24 липня 2008 року

Суд зазначив, що в контексті податкової перевірки справ компанії – клієнта заявників (адвокатів) заходи податкової інспекції були скеровані проти заявників лише на тій підставі, що інспекції було складно виконати необхідні перевірки та виявити документи, які могли б підтвердити підозри стосовно ухиляння компанії від сплати податків, хоча заявники ніколи не притягувалися до відповідальності та не підозрювалися у вчиненні правопорушення або у співучасті у шахрайстві, вчиненому їх клієнтом. У зв’язку з чим, ЄСПЛ постановив, що відбулося порушення ст. 8 Конвенції, встановивши, що обшук і вилучення були непропорційними стосовно мети, а саме: запобігання порушенням громадського порядку та злочинам.

267

«Робатін проти Австрії»

3 липня 2012 року

Суд постановив, що відбулося порушення ст. 8 Конвенції. ЄСПЛ зазначив, що, хоча заявник і скористався низкою процесуальних гарантій, апеляційна палата, на розгляд якої заявник передав справу, навела лише стислі та досить загальні підстави в якості обгрунтування для проведення обшуку та вилучення всіх електронних даних з адвокатського бюро заявника, замість того, щоб обмежитися винятково даними, які стосувалися відносин між заявником та потерпілими внаслідок правопорушень, в яких його звинувачено (остаточно заявника було виправдано за усіма пунктами звинувачень проти нього). Зважаючи на особливі обставини, що склалися в адвокатському бюро, слід було б навести конкретні підстави для такого комплексного обшуку. За відсутності відповідних підстав, Суд встановив, що вилучення та перевірка всіх даних виходили за межі мінімуму, необхідного для досягнення законної мети, а саме: запобігання злочину.

268

Vinci Construction та GMT Genie Civil and Services проти Франції

2 квітня 2015 року

Суд постановив, що відбулося порушення ст. 8 Конвенції, встановивши, що перевірки та вилучення, які проводилися в приміщеннях компаній – заявників (адвокатських компаній), були непропорційними до переслідуваної мети, а саме: економічний добробут країни та запобігання порушенням громадського порядку та злочинам. Зокрема, Суд зазначив, що правові гарантії, передбачені національним законодавством, яке регулює перевірки та вилучення, що проводяться на підставі законодавства про конкуренцію, не були застосовані у цій справі практичним та ефективним чином, зокрема, через те, що було відомо, що вилучені документи містили переписку між адвокатом та його клієнтом, яка підлягала підвищеному захисту.

У зв’язку з цим Суд постановив, що оскільки суддя повинен був розглянути обґрунтовані звинувачення у вилученні спеціально визначених документів, хоч вони й жодним чином не стосувалися розслідування або були захищені адвокатською таємницею, він повинен був прийняти рішення стосовно подальших дій з ними після проведення детального вивчення та точного аналізу пропорційності, а згодом – винести розпорядження про їх повернення, якщо це доречно. Суд також постановив, що у цій справі відбулося порушення п. 1 статті 6 (право на справедливий суд), оскільки заявники не мали змоги подати повну апеляцію проти рішення про надання дозволу на перевірки та вилучення.

269

Юридична фірма з обмеженою відповідальністю «Servulo & Associados» («Сервуло та партнери») проти Португалії

3 вересня 2015 року

Суд постановив, що порушення ст. 8 Конвенції не відбулося. ЄСПЛ встановив, що, незважаючи на предмет ордерів на обшук та вилучення, правові гарантії, надані заявникам проти зловживань, свавілля та порушення службової таємниці, були належними та достатніми. Таким чином, заходи з обшуку та вилучення не призвели до непропорційної суперечності законній меті, а саме: запобігання порушенням громадського порядку та злочинам. Зокрема, Суд зазначив, що після ознайомлення із вилученими комп’ютерними файлами та повідомленнями електронної пошти слідчий суддя виніс розпорядження про знищення 850 записів, які, на його думку, мали особистий характер, охоронялися професійною таємницею або безпосередньо не стосувалися справи. Суд не вбачав підстав для того, щоб ставити під сумнів оцінку судді, який вжив заходів для перевірки законності заходів з обшуку та вилучення та, зокрема, для захисту адвокатської таємниці. Крім цього, у відповідь на заперечення заявників, які оскаржували неповернення вилучених у них комп’ютерних записів, Суд зазначив, що оригінали було повернуто однак не існувало жодного зобов’язання повертати копії, які могли зберігатися впродовж терміну давності, визначеного для відповідних злочинів.

270

Акціонерне товариство «Адвокатське бюро «Партнери Люндстранд» проти Швеції»

20 грудня 2016 року

Суд постановив, що порушення ст. 8 Конвенції не відбулося, встановивши, що обшук офісу заявника не був непропорційним до переслідуваної законної мети, а саме: забезпечення економічного добробуту країни. Зокрема, Суд зазначив, що жоден з матеріалів, вилучених або скопійованих Податковою агенцією, не містив інформації, захищеної професійною таємницею. Однак Суд постановив, що відбулося порушення ст. 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) у поєднанні зі ст. 8 Конвенції, оскільки заявник був позбавлений правового статусу у провадженні стосовно надання дозволу на обшук його приміщень і, таким чином, не мав доступу до жодних засобів юридичного захисту для висунення заперечень проти обшуку

271

«Юдицька та інші проти Росії»

12 лютого 2015 року

ЄСПЛ у своїх рішеннях уже неодноразово зазначав, що переслідування представників юридичної професії — це удар у саме серце конвенційної системи. Тому питання проведення обшуку в приміщеннях адвокатів повинне розглядатися особливо ретельно. Для визначення того, чи були такі заходи «необхідними в демократичному суспільстві», Суду необхідно розглянути доступність ефективних засобів захисту від зловживання повноваженнями або свавілля відповідно до внутрішньодержавного права і перевірити, як такі засоби захисту використовувалися у справі, що розглядається. Зокрема, необхідно розглянути такі питання, як тяжкість злочину, у зв’язку з яким було проведено обшук і вилучення, чи були вони проведені відповідно до постанови судді або судового органу (чи перевірялися судом після їх проведення), чи було вказану постанову винесено на підставі обґрунтованої підозри і чи була сфера їх проведення обґрунтовано обмеженою. Суд також повинен перевірити спосіб проведення обшуку, а щодо кабінету адвоката — чи здійснювався обшук у присутності незалежного спостерігача з метою забезпечення збереження матеріалів, захищених правом адвоката не розголошувати інформацію своїх клієнтів. Нарешті, Суд повинен взяти до уваги ступінь можливих наслідків для роботи і репутації осіб, щодо яких був проведений обшук.

Суд зазначає, що надмірна розпливчатість формулювань постанови проявилася в тому, як було здійснено обшук: слідчий вилучив усі комп’ютери заявників. Також Суд зазначає, що при проведенні обшуку не було забезпечено жодних гарантій проти порушення адвокатської таємниці, наприклад, таких, як заборона на вилучення документів, на які поширюється адвокатська таємниця, або здійснення нагляду за обшуком з боку незалежного від слідчої групи спостерігача, здатного вказати, на які документи поширюється адвокатська таємниця (присутність двох понятих об’єктивно не можна вважати достатнім засобом захисту, враховуючи, що вони не були професіоналами, що мають юридичну кваліфікацію, а тому не були здатні визначити, які матеріали є конфіденційними).

ЄСПЛ констатував, що обшук, проведений за відсутності обґрунтованої підозри або засобів захисту від втручання в професійну таємницю в кабінетах заявників, і вилучення їхніх комп’ютерів вийшли за межі «необхідних у демократичному суспільстві» для досягнення переслідуваної законної мети, відповідно було порушено вимоги статті 8 Конвенції.

272

«Головань проти України»

5 липня 2012 року

У цьому рішенні, враховуючи обставини справи, а саме відсутність обґрунтування в постанові слідчого про проведення обшуку його проведення без санкції суду та проведення обшуку незважаючи на заперечення першого заявника, тоді як національне законодавство забороняло огляд, розголошення чи вилучення документів, пов’язаних із виконанням адвокатом доручення без його згоди, ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції

273

«Смірнов проти Росії»

7 червня 2007 року

ЄСПЛ, відзначивши, що сам заявник не був підозрюваним у жодному кримінальному правопорушенні, вказав, що обшук проводився без достатніх та відповідних підстав та правових гарантій невтручання у професійну таємницю, а надмірно широкі формулювання ордера на обшук забезпечували поліції повну свободу на власний розсуд визначати матеріали, які підлягали вилученню, як наслідок обшук становив порушення професійної таємниці в обсязі, непропорційному будь-якій законній мети, яку він переслідував, а отже було порушено статті 8 Конвенції

274

«Колесніченко проти Росії»

9 квітня 2009 року

У цьому рішенні ЄСПЛ констатував порушення статті 8 Конвенції, оскільки у рішенні про обшук не було вказано, які предмети і документи передбачалося виявити у адвоката під час проведення обшуку або який стосунок вони мали до розслідування справи

275

«Багієва проти України»

28 квітня 2016 року

Суд нагадує, що коли країни-учасниці вважають за необхідне вдаватися до таких заходів як проведення обшуків житлових приміщень з метою отримання доказів вчинення правопорушень, Суд оцінює, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними і достатніми, та чи було дотримано принцип пропорційності. Суд також вивчає наявність у національному законодавстві ефективних гарантій від зловживань та свавілля, а також перевіряє як ці гарантії використовували у справі, що розглядається.

Зважаючи на вжиті в постанові про дозвіл на обшук у цій справі узагальнені формулювання («підроблені документи», а також «засоби та знаряддя для підроблення документів»), Суд не вважає, що попередній судовий дозвіл на обшук став належною гарантією проти можливого зловживання владою підчас його проведення.

Крім того, додатково до наведеного вище висновку про те, що у постанові про дозвіл на обшук не були встановлені межі обшуку, ЄСПЛ відзначає, що працівники міліції вилучили низку речей, які навіть не входили до категорії розшукуваних речей, встановлених судом, які згодом були повернуті заявниці. Суд зауважує, що поняті та представник житлово-експлуатаційної організації, запрошені міліцією для участі в проведенні обшуку, не пересвідчилися у правильності внесення до списку протоколу про проведення обшуку всіх вилучених речей, та у тому, чи відповідали вилучені речі обсягу обшуку, визначеному в постанові про дозвіл на обшук. За цих обставин ЄСПЛ дійшов висновку, що наявні гарантії національного законодавства виявилися недостатніми, а проведений обшук у квартирі заявниці становив втручання, яке не було пропорційним відповідній меті, відповідно, констатував порушення ст. 8 Конвенції.

276

«Бенедік проти Словенії»

24 квітня 2018 року

Суд зауважує, що рівень анонімності в Інтернеті може бути різним. Користувачі Інтернету можуть бути анонімними для більшої частини публіки, але водночас можуть бути ідентифіковані постачальником послуг завдяки їхнім обліковим записам або контактним даним, які можуть бути або неперевіреними, або підлягати певній перевірці – йдеться про різні процедури, починаючи з обмеженої перевірки (наприклад, за допомогою активації облікового запису через адресу електронної пошти або через аккаунт у соціальній мережі) до підтвердження автентичності особи, чи то за допомогою національних електронних ідентифікаційних карток, чи то даних аутентифікації користувача в системі інтернет-банкінгу. Постачальник послуг може також надати своїм користувачам широкі можливості користування правом анонімності, взагалі не зобов’язуючи їх ідентифікувати себе, і в такому випадку ідентифікація таких осіб можлива лише обмеженою мірою за допомогою інформації, що зберігається постачальниками послуг доступу до мережі Інтернет. Розкриття такої інформації можливе, як правило, лише за наявності відповідного розпорядження слідчого або судового органу і за певних обмежувальних умов. Тим не менш, у деяких випадках її розкриття може потребуватися з метою ідентифікації правопорушників і притягнення їх до відповідальності

277

«Котій проти України»

5 березня 2015 року

Тривале застосування підписки про невиїзд призвело до порушення ст. 8 Конвенції.

Так, зазначене втручання мало місце у зв’язку з відібранням від заявника підписки про невиїзд та вилучення його закордонних паспортів. Цих заходів було вжито слідчим під час кримінального провадження щодо заявника. ЄСПЛ не вважає, що скарга прокурору може забезпечити адекватні гарантії належного розгляду питання. Щодо судового засобу правового захисту, зазначеного у ст. 234 КПК, дії слідчого можуть бути оскаржені до суду лише на етапі попереднього розгляду кримінальної справи або розгляду її по суті. Такий судовий розгляд був недоступним під час розслідування, а тому не міг забезпечити вчасне вирішення порушеного питання. Більше того, не видається, що під час розслідування, яке тривало понад три роки та сім місяців, заявникові було забезпечено інший судовий засіб правового захисту, за допомогою якого він міг би звернутися до суду за розглядом питання щодо законності та пропорційності оскаржуваного заходу та його скасування

278

«Бєляєв та Дігтяр проти України

16 лютого 2012 року

Суд встановив порушення ст. 8 Конвенції Судом констатовано порушення щодо прав обох заявників на повагу до кореспонденції під час попереднього ув’язнення в Сумському СІЗО у зв’язку з тим, що відповідне національне законодавство не відповідало стандартам «якості закону» і що відсутність відповідних гарантій могла призвести до незаконної відмови надіслати деякі листи заявників.

279

«Зосімов проти України»

7 липня 2016 року

Суд зазначає, що відповідними документами підтверджується присутність працівників міліції в офісі, автомобілі та гаражі заявника, та кваліфікують її як «огляд», а не «обшук». Суд вважає, що незалежно від кваліфікації оскаржуваної дії на національному рівні, вона становить «втручання» у право заявника на повагу до його житла у розумінні Конвенції (див., зокрема, рішення у справі «Німітц проти Німеччини» (Niemietz v. Germany), від 16 грудня 1992 року, п. 30, серія А № 251-B; та рішення у справі «Пантелеєнко проти України» (Panteleyenko v. Ukraine), заява № 11901/02, п. 47, від 29 червня 2006 року, щодо можливості застосування статті 8 до обшуків у нежилих приміщеннях і, mutatis mutandis, рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пп. 102 і 105-107, від 7 листопада 2013 року, в якому «огляд» відповідно до національного законодавства розглядається як втручання у розумінні статті 8).

280

«Довженко проти України»

8 травня 2012 року

Порушення ст. 8 Конвенції щодо права заявника на повагу до кореспонденції ЄСПЛ констатував у зв’язку з тим, що відповідне національне законодавство не містило визначеної процедури надання або відмови у наданні дозволу на листування особам, які тримаються під вартою, що є втручанням у вказане право, яке не відповідає вимозі здійснення його «згідно із законом».

281

«Куріпка проти України»

10 листопада 2016 року

Суд зазначає, що у цій справі заявник не міг вести листування зі своїми родичами через засоби поштового зв’язку, оскільки незважаючи на його клопотання органи влади не надали йому відповідного дозволу згідно зі статтею 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення». Отже, було втручання у право заявника на повагу до кореспонденції, та відповідно констатовано порушення ст. 8 Конвенції

282

«Котій проти України»

5 березня 2015 року

«Зосимов проти України»

7 липня 2016 року

Питання про застосування заходів, які впливають на права людини, має вирішуватись в межах певного змагального процесу перед незалежним органом, що може своєчасно розглянути підстави для прийняття рішення та відповідні докази

283

«Соломахін проти України»

5 березня 2012 року

«Юрій Волков проти України»

19 грудня 2013 року

Суд нагадує, що фізична недоторканність особи охоплюється поняттям «приватного життя», яке захищається ст. 8 Конвенції. Крім того, тіло особи стосується найбільш особистісного аспекту приватного життя і обов’язкове медичне втручання, навіть якщо воно є мінімальним, становить втручання у це право

284

«Шалімов проти України»

4 червня 2010 року

Ненадання дозволу під час попереднього ув’язнення тривалістю чотири роки побачення з родиною становить порушення ст. 8 Конвенції

285

«Родзевілло проти України»

14 січня 2016 року

Суд нагадує, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Проте абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду. Важливим елементом права ув’язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв’язків з його близькими. Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім’ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім’ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя. За цих підстав мало місце порушення статті 8 Конвенції

286

«Вінтман проти України»

23 жовтня 2014 року

Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім’ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім’ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя

287

«Тросін проти України»

23 лютого 2012 року

Суд зазначає, що побачення відбувалися у присутності працівника пенітенціарної установи, який прослуховував розмови. Заявник був відокремлений від відвідувачів скляною перегородкою. Відповідно, жорстко встановлений законом спосіб здійснення побачень з родичами, який не передбачав будь-якого індивідуального підходу, не забезпечував приватності та виключав будь-який фізичний контакт між заявником та його відвідувачами. Спосіб, в який здійснювалися побачення, впливав на різні аспекти сімейного життя заявника тією мірою, якою це стосувалося різних видів відносин між заявником та кожним відвідувачем. Крім того, на приватність спілкування заявника з родичами впливала присутність працівника пенітенціарної установи. Суд не вбачає будь-яких свідчень того, що у випадку заявника були потрібні будь-які з таких широких обмежень. За цих підстав мало місце порушення статті 8 Конвенції

288

«Хохлич проти України»

29 квітня 2002 року

Ненадання можливостей для отримання додаткових посилок із їжею від матері та отримання двохгодинних візитів від родичів є порушенням ст. 8 Конвенції.

Заявник не міг знати з впевненістю, чи застосовуються до нього обмеження, встановлені Кодексом (КВК), стосовно кількості посилок та бандеролей, які ув’язненим дозволено було отримувати від родичів.

289

«Вінтман проти України»

23 січня 2015 року

Суд перш за все нагадує, що засудженні до позбавлення волі мають «надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу». Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за ст. 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі.

Сприяння з боку адміністрації колонії підтриманню зв’язків засуджених зі своїми близькими родичами є важливою частиною їхнього права на повагу до сімейного життя

290

«Пантелеєнко проти України»

29 червня 2006 р.

Суд зазначає, що як зберігання державними органами інформації про особисте життя людини, так і її використання є порушенням права на повагу до особистого життя, гарантованого пунктом 1 статті 8 Конвенції. У цьому випадку національний суд надіслав запит і отримав з психіатричної лікарні конфіденційну інформацію про психічний стан і відповідне медичне лікування заявника. Ця інформація була в подальшому оприлюднена суддею сторонам та іншим особам, присутнім у судовій залі на публічних слуханнях.

Суд вважає, що подібні подробиці, безперечно, є інформацією, що належить до «приватного життя» заявника, і що захід, який розглядається, призвів до розширення кола осіб, ознайомлених з цими подробицями.

Таким чином, заходи, вжиті судом, є порушенням права заявника, гарантованого йому статтею 8 Конвенції

291

«Заїченко проти України (№2)»

26 лютого 2015 року

ЄСПЛ визнав порушення статті 8 Конвенції у зв’язку із незаконністю збирання органами внутрішніх справ відомостей про заявника (у контексті його судово-психіатричної експертизи) без його згоди.

292

«Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України»

30 вересня 2010 року

«Пантелеєнко проти України»

29 червня 2006 року

Суд повторює, що словосполучення «згідно із законом» у п. 2 ст. 8 Конвенції, по суті, стосується національного законодавства і встановлює обов’язок забезпечувати дотримання матеріальних та процесуальних норм

Фраза «відповідно до закону» вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя в національному праві

293

«Михайлюк та Петров проти України»

10 грудня 2009 року

«Полторацький проти України»

29 квітня 2003 року

Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» (в аспекті пункту 2 статті 8 Конвенції) насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права

294

«Неділенько та інші проти України»

18 січня 2018 року

Розглянувши скарги за статтею 8 Конвенції Європейський суд послався на свою попередню практику у справах проти України та зауважив, що обшуки у квартирах заявників не були проведені «відповідно до закону», оскільки здійснювалися працівниками міліції на підставі санкції прокурора без ухвали суду та відповідної процедури надання такого дозволу. Європейський суд зазначив, що принцип верховенства права передбачає, що втручання органів державної влади у права осіб має підлягати ефективному судовому контролю. Європейський суд дійшов висновку, що національне законодавство, чинне на час подій, не забезпечило при проведенні обшуків у квартирах заявників достатніх гарантій від свавілля і констатував порушення статті 8 Конвенції.

295

«Свєтіна проти Словенії»

22 травня 2018 року

ЄСПЛ, розглядаючи скаргу в частині порушення статті 8 Конвенції зазначив, що національні суди під час кримінального провадження встановили, що перевірка телефону заявника була незаконною, а також, що вони були не в праві присуджувати заявнику компенсацію за будь-яку моральну шкоду, що була завдана йому за таких умов. Якщо заявник вважав, що йому завдана така шкода, він повинен був зажадати компенсації відповідно до вимог цивільного судочинства. У зв’язку з цим Суд повторює, що існування простих сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який є явно потрібним, не є вагомою підставою для його незастосування. У зв’язку з цим, а відсутності будь-яких переконливих аргументів із боку заявника, що свідчили б про те, що засіб правового захисту, на який посилається уряд, був би неефективним у його випадку, Суд вважає, із урахуванням конкретних обставин даної справи, що скарга по статті 8 є неприйнятною згідно п. 1 і п. 4 статті 35 Конвенції в частині невичерпання національних засобів правового захисту

296

«Роман Захаров проти Росії»

4 грудня 2015 року

У цьому рішенні ЄСПЛ констатував порушення статті 8 Конвенції за самим фактом існування такого законодавства, яке допускає приховане перехоплення телефонних розмов у мобільних мережах і ризик будь-якої особи зазнати внаслідок цього порушення своїх прав. Жертвою порушення визнано особу, чиї права потенційно, а не в результаті конкретних заходів із перехоплення, застосованих особисто до неї, можуть бути порушені цими заходами.

297

«Зубков та інші проти Росії»

7 листопада 2017 року

Європейський Суд згоден з неоспореним сторонами твердженням, що дії з прослуховування телефонних розмов заявників були втручанням в їх права, передбачені ст. 8 Конвенцій. У зв’язку з цим Європейський Суд нагадує, що телефонні розмови входять у визначення «приватного життя» і «кореспонденції» в значенні п. 1 ст. 8 Конвенції.
Питання недоторканості приватного життя виникають тоді, коли аудіо- або відеозапис дій особи починає носити систематичний або безперервний характер, навіть якщо ця особа під час запису знаходиться в громадському місці

298

«Дудченко проти Росії»

7 листопада 2017 року

Дозвіл на проведення негласного спостереження не переконавшись в наявності «обґрунтованих підозр», «необхідності» таких дій «в демократичному суспільстві» та їх «співмірність» є порушенням ст. 8 Конвенції.

299

«Бігун проти України»

21 березня 2019 року

Суд робить висновок, що втручання в сімейне життя заявників, яке стало результатом абсолютної заборони довгострокових сімейних візитів для довічно ув’язнених на підставі самої лише тяжкості вироку без індивідуальної оцінки ризику, було непропорційним меті, яку переслідував Уряд. Це становище також погіршували різні правила відвідувань у в’язниці, такі, як заборона прямого фізичного контакту, відокремлення скляною перегородкою або металевою решіткою, тривала присутність охоронців протягом відвідувань, та обмеження максимальної кількості дорослих відвідувачів. Відповідно Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.

300

«Юдицька та інші проти Росії»

20 січня 2015 року

Юрист, в офісі якого проводився обшук, не був обвинуваченим у кримінальному провадженні. Відтак, ордер на обшук було видано за відсутності «обґрунтованої підозри»

301

«Колесніченко проти Росії»

9 квітня 2009 року

Видаючи відповідний ордер на обшук, суддя не забезпечив збереження адвокатської таємниці, хоча він розумів, що обшук буде проводитися у адвоката та будуть вилучатися документи, які адвокату були надані клієнтом.

302

«Пантелеєнко проти України»

29 червня 2006 року

Замість відбору доказів, суттєвих для розслідування, посадові особи вилучили всі документи з офісу та певні особисті речі,Ю що належать заявникові, які не мали жодного відношення до справи. За таких обставин розглядуване втручання не здійснено «відповідно до закону» і, отже, було порушення статті 8 Конвенції

303

«Алексанян проти Росії»

22 грудня 2008 року

Серйозні недоліки ордеру на обшук уже самі по собі дають достатні підстави для висновку, що обшук приміщень заявника проведено з порушенням статті 8 Конвенції

304

«Войкін та інші проти України»

27 березня 2018 року

Суд піддає критиці розпливчатість та надмірну узагальненість формулювань ордерів на обшук, які надають органам влади нічим не обґрунтовану свободу на власний розсуд встановлювати обсяги та межі обшуку

305

«Колесніченко проти Росії»

9 квітня 2009 року

Неналежним чином обґрунтоване судове рішення про проведення обушку становить порушення статті 8 Конвенції

306

«Геращенко проти України»

7 листопада 2013 року

Для винесення ухвали про проведення обшуку житла ч іншого володіння особи суди відповідно до законодавства повинні переконатися в тому, що існують достатні підстави вважати, що розшукувані предмети знаходяться там.

Обшук, щодо якого подано скаргу, відбувся майже негайно після оперативної закупівлі. Його проведення ймовірно, було обумовлено певною невідкладністю з метою гарантувати збереження доказів. Проте в ці справі той факт, що підставою для проведення обшуку 02.07.2004 року слідчими органами була постанова від 19.05.2004 року (тобто через 1,5 місяці після винесення постанови про обшук), не вказує на таку невідкладність. У зв’язку з цим мало місце порушення статті 8 Конвенції

307

«Волохи проти України»

2 листопада 2006 року

Верховенство права inter alia передбачає, що втручання органів виконавчої влади в права осіб має підлягати ефективному контролю, який зазвичай має здійснюватися судовим органом, щонайменше як останньою інстанцією, оскільки судовий контроль надає найбільші гарантії незалежності, безсторонності та здійснення належного провадження.

308

«Пантелеєнко проти України»

29 червня 2006 року

Як зберігання державними органами інформації про особисте життя людини, так і її використання є порушенням права на повагу до особистого життя, гарантованого пунктом 1 статті 8 Конвенції

309

«Бурля та інші проти України»

6 листопада 2018 року

Позитивне зобов’язання держави відповідно до статті 8 Конвенції для захисту фізичної недоторканності особи може поширюватися на питання, що стосуються ефективності кримінального розслідування

310

«Клас та інші проти Німеччини»

6 вересня 1978 року

Втручання не буде порушувати статтю 8 Конвенції, якщо його було здійснено «згідно із законом» Будь-який конкретний захід стеження має чітко відповідати вимогам і процедурним нормам, викладеним у самому законі

311

«Кривіцька та Кривіцький проти України»

2 грудня 2010 року

Вислів «згідно із законом» не лише вимагає дотримання національного права, а й стосується якості цього права, вимагаючи, щоб воно не суперечило принципу верховенства права. В умовах таємного стеження, яке проводять державні служби, національне право зобов’язано забезпечити захист від свавільного втручання в права особи відповідно до статті 8 Конвенції. Крім того, закон має бути достатньо чітко сформульований, для того щоб адекватно зорієнтувати осіб щодо обставин та умов, за яких органи державної влади мають право вдаватися до подібних таємних заходів

312

«Богомолова проти Росії»

20 червня 2017 року

Поняття «приватне життя» широке і не має вичерпного визначення; воно може, залежно від обставин, розуміти моральну та фізичну цілісність особи

313

«Кривіцька та Кривіцький проти України»

2 грудня 2010 року

Відповідно до Конвенції, поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займане або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв’язків з конкретним місцем

314

«Мішо проти Франції»

6 грудня 2012 року

Стаття 8 Конвенції гарантує конфіденційність будь-якого обміну інформацією, до якого особи можуть вдаватися з метою спілкування.

Стаття 10 «Свобода вираження поглядів» Конвенції

315

«Ігор Кабанов проти Росії»

21 жовтня 2011 року

Припинення статусу адвоката за образливі висловлення щодо представників судової влади є непропорційно суворими та здатні мати негативний вплив на здійснення професійної діяльності адвокатами. Припинення статусу адвоката заявника являло собою втручання до права на свободу вираження поглядів, захищеного пунктом 1 статті 10 Конвенції.

316

«Синькова проти України»

27 лютого 2018 року

Суд не погодився із затвердженням заявниці про те, що її поведінка на меморіалі не могла бути сприйнята, як зневажливе відношення до тих, в чию честь меморіал був споруджений. Відповідно до її логіки, єдиним, що мало значення відносно Вічного Вогню, був природний газ, який був потрібний для підтримки горіння. Проте вічні вогні є давньою традицією у багатьох культурах і релігіях, вони найчастіше спрямовані на повагу пам’яті про особу або подію національної значущості, або служать в якості символу стійкого характеру. Вічний вогонь, на якому заявниця смажила яєчню, є частиною пам’ятника солдатам, які віддали свої життя, захищаючи свою країну і країну заявниці, під час Другої світової війни. У заявниці було багато відповідних можливостей виразити свої погляди або брати участь в справжніх акціях протесту відносно політики держави по використанню природного газу або по реагуванню на потребі ветеранів війни, не порушуючи кримінальне право і не ображаючи пам’ять загиблих солдатів і почуття ветеранів, чиї права вона, нібито, намагалася захистити. Зважаючи на обставини справи ЄСПЛ вказав, що оскаржуване обмеження сумісне зі свободою слова, а отже дійшов висновку, що не мало місця порушення статті 10 Конвенцій.

317

«Михайлова проти України»

6 березня 2018 року

Втручання в право на свободу слова, як зауважує ЄСПЛ, порушить Конвенцію, якщо воно не відповідатиме критеріям, викладеним в п. 2 ст. 10, у зв’язку з чим потребує з’ясування: 1) чи було втручання «передбачене законом»; 2) чи переслідувало воно одну або декілька законних цілей, перерахованих у п. 2 ст. 10 Конвенції; 3) чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення таких цілей.

Розглядаючи цю скаргу з позиції критерію «передбачено законом», ЄСПЛ зазначає, що відповідне втручання ґрунтувалося на національному законодавстві, а саме ст. 185-3 КУпАП, тобто оскаржуване втручання було «передбачене законом» за змістом п. 2 ст. 10 Конвенції.

Щодо критерію «законна мета» ЄСПЛ вважає, що втручання у свободу слова заявниці переслідувало законну мету підтримки авторитету суду в аспекті п. 2 ст. 10 Конвенції.

Стосовно ж «необхідності в демократичному суспільстві» ЄСПЛ зауважує, що свобода слова сторін у залі суду не є необмеженою, і певні інтереси, такі як авторитет суду, досить важливі для виправдання обмежень цього права. Разом із тим зазначає, що характер і серйозність накладених санкцій також є чинниками, які необхідно брати до уваги, оцінюючи співмірність втручання.

у частині призначеного їй покарання (п’ять діб арешту) ЄСПЛ зазначає, що заявниця не була адвокатом, а тому щодо неї не могло бути вжито дисциплінарних заходів; це обмежувало спектр покарань, доступних для національного суду для призначення заявниці за її неналежну поведінку. Проте, як зазначає Європейський суд, менш серйозне покарання — у вигляді штрафу все ще було доступним суду, але суд не розглянув питання можливості його призначення та не мотивував, чому він визнав позбавлення волі доречнішим покаранням, попри те, що це було його обов’язком відповідно до національного законодавства

Як наслідок ЄСПЛ вважає, що призначене заявниці покарання було невідповідно суворим. Констатуючи порушення ст. 10 Конвенції, ЄСПЛ зазначив, що його висновки про процесуальну несправедливість у провадженні проти заявниці служать для усунення цієї неспівмірності.

318

«Швидка проти України»

30 жовтня 2014 року

Суд не погоджується з думкою заявниці, що положення Кодексу України про адміністративні правопорушення про дрібне хуліганство було явно незастосовним у її випадку. Відповідне положення стосується зокрема образливого чіпляння до громадян, що порушує громадський порядок. На думку Суду, пошкодження заявницею стрічки на вінку могло вважатися таким, що підпадає під вищезазначену категорію. Суд пам’ятає про доволі загальне юридичне визначення «дрібного хуліганства», тлумачення та практичне застосування якого можуть у певних випадках бути предметом зловживання. У цій справі заявниця вдалася до провокативного жесту, який міг занепокоїти або образити деяких з багатьох людей, які були його свідками. Зважаючи на поведінку заявниці та її кваліфікацію національними судами, Суд погоджується з тим, що застосовне національне законодавство відповідало вимозі щодо передбачуваності. Суд доходить висновку, що визнання заявниці винною у дрібному хуліганстві та застосування до неї стягнення, передбаченого відповідним положенням, відповідало вимозі щодо законності.

Разом з тим, ЄСПЛ відзначаючи, що національний суд застосували до заявниці, шістдесятитрьохрічної жінки, без судимостей, найбільш суворе покарання (караються арештом лише у виключних випадках) за правопорушення, яке не призвело до жодного насильства або загрози та не вбачаючи цьому жодного виправдання і вважаючи захід непропорційним переслідуваній меті, констатував порушення статті 10 Конвенції (права заявниці на свободу вираження поглядів)

Стаття 11 «Свобода зібрань та об’єднання» Конвенції

319

«Карпюк та інші проти України»

6 жовтня 2015 року

Суд знаходить важливим той факт, що другому заявникові, якого було визнано винним лише в організації масових заворушень, а не в активній участі у них, тим не менш, 24 спочатку було призначено покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі — найсуворіше покарання з усіх заявників, включаючи тих, кого було визнано винним у вчиненні актів насильства. Навіть коли це покарання згодом було зменшене до трьох років, воно все одно залишалось найтривалішим покаранням з усіх, призначених заявникам, і дорівнювало за тривалістю тільки покаранню четвертого заявника, якого, на відміну від другого заявника, було визнано винним безпосередньо у вчиненні актів насильства. Наведене вище спонукає Суд дійти висновку, що організаційна діяльність та вигукування лозунгів, тобто елементи поведінки перших трьох заявників, які захищені Конвенцією, вочевидь дуже серйозно вплинули на призначене їм покарання. З цієї причини та з огляду на недиференційований характер призначених заявникам покарань, їх загальна суворість має розглядатися в цілому з точки зору пропорційності. Суд вже постановляв, що він повинен з особливою ретельністю розглядати справи, в яких покарання за ненасильницьку поведінку, призначені національними органами влади, включають строк позбавлення волі. У зв’язку з цим зазначено, що вироки щодо заявників частково ґрунтувались на їх ролі в організації політичного мітингу 9 березня 2001 року, який, як було встановлено Судом, планувався як мирне зібрання (див. пункт 207). 235. Отже, Суд доходить висновку, що хоча санкція за дії заявників щодо організації масових безпорядків та підбурювання до насильства під час подій 9 березня 2001 року могла бути зумовлена вимогами громадської безпеки, тривалі строки позбавлення волі, призначені їм в якості покарання, не були пропорційні легітимній цілі, яка переслідувалась. Констатовано порушення пункту 1, підпунктів «c», «d» пункту 3 статті 6, статті 11 Конвенції

Стаття 13 «Право на ефективний засіб юридичного захисту» Конвенції

320

«Базоркіна проти Росії»

27 липня 2006 року

Суд повторює, що вимоги статті 13 Конвенції є ширшими за зобов’язання держави за статтею 2 Конвенції про проведення ефективного розслідування.

Беручи до уваги надзвичайну важливість прав, гарантованих статтями 2 і 3 Конвенції, стаття 13 вимагає того, щоб на додаток до виплати компенсації було проведено ретельне та ефективне розслідування, здатне привести до встановлення та покарання винних у позбавленні життя і поводженні, яке порушує статтю 3, включаючи ефективний доступ заявника до процедури слідства з установлення винних у скоєнні злочину.

321

«Ратушна проти України»

2 грудня 2010 року

Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції постійно тлумачилась ним у його практиці як така, що вимагає наявності в національному законодавстві засобу юридичного захисту лише стосовно скарг, які можуть вважатись «небезпідставними» в сенсі Конвенції. У цьому зв’язку Суд нагадує, що існування фактичного порушення іншого положення не є передумовою для застосування статті 13 Конвенції. Хоча у справі, яка розглядається, Суд зрештою дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції, він не вважає скаргу заявниці стосовно цього такою, що є prima facie необґрунтованою, та дійшов до вищезазначеного висновку, лише розглянувши її по суті. Таким чином, Суд вважає, що заявниця подала небезпідставну скаргу для цілей статті 13 Конвенції.

322

«Савченко проти України»

22 липня 2016 року

Європейський суд у цій справі констатував порушення статті 13 Конвенції у поєднанні із статтею 3 з огляду на відсутність у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою та перевезення. Крім цього, ЄСПЛ у цій справі визнав порушення вказаного положення Конвенції у зв’язку з статтею 6 Конвенції з огляду на те, що тривалість провадження у справі заявника була несумісною з вимогою «розумного строку» та що у зв’язку з цим він також не мав жодних ефективних засобів правового захисту.

333

«Рисовський проти України»

20 жовтня 2011 року

У пункті 82 рішення ЄСПЛ зазначає, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав і свобод, у якій би формі вони не закріплювалися в національному правопорядку. Уряд у цій справі не довів, що заявник на практиці мав можливість скористатись ефективними засобами захисту, тобто засобами, які б запобігли вчиненню порушень чи їх продовженню або забезпечили заявнику відповідне відшкодування

334

«Заїченко проти України № 2»

26 лютого 2015 року

Відповідно до усталеної практики Суду термін потерпілий означає особу, на яку безпосередньо здійснюється вплив діями чи бездіяльністю. Існування порушення Конвенції можливе навіть за відсутності шкоди. Отже, рішення чи захід на користь заявника не є в принципі достатніми для позбавлення його статусу потерпілого, якщо державні органи не визнали порушення, прямо або по суті, та не надали за це порушення компенсації

Стаття 34 «Індивідуальні заяви» Конвенції

335

«Урманов проти Росії»

11 жовтня 2016 року

ЄСПЛ нагадує, що право на подання індивідуальної скарги відповідно до статті 34 Конвенції буде функціонувати ефективно тільки в тому випадку, якщо заявник зможе вільно спілкуватися (вести переписку) з Європейським Судом, не відчуваючи жодного тиску зі сторони влади з метою змусити його чи її відкликати чи змінити свої скарги.

ЄСПЛ встановив, що спровокувавши своїми діями чи бездіяльністю затримку кореспонденції ЄСПЛ заявнику, влада не забезпечила йому ефективний і вільний доступ до ЄСПЛ. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що держава-відповідач не виконала свої зобов’язання, передбачені статтею 34 Конвенції.

336

«Пивоварник проти України»

6 жовтня 2016 року

ЄСПЛ встановив, що Україна не дотрималась свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції, оскільки на вимогу ЄСПЛ адміністрація СІЗО забезпечила початкове обстеження Заявника, проте медичними рекомендаціями за наслідками обстеження – безпідставно знехтувала.

337

«Андрій Захаров проти України»

7 січня 2016 р.

Держава-відповідач не дотрималася свого позитивного обов’язку забезпечити заявника усіма необхідними засобами для проведення ЄСПЛ належного та ефективного розгляду його заяви у зв’язку з тим, що Апеляційний суд м. Києва відмовив у задоволенні клопотання заявника щодо надання йому копії його касаційної скарги та інших документів на тій підставі, що законодавство не передбачало право заявника на отримання копій матеріалів справи після закінчення кримінального провадження. Констатовано порушення ст. 34 Конвенції

338

«Гербей та інші проти України»

21 липня 2016 р

Держава не дотрималася своїх позитивних зобов’язань за статтею 34 Конвенції забезпечити заявників усіма необхідними засобами для того, щоб не перешкоджати належному та ефективному розгляду Європейським судом їхніх заяв під час відбування ними покарання у зв’язку з тим, що національні суди відмовили заявникам у задоволенні клопотань щодо надання копій документів з матеріалів їхніх кримінальних справ

Стаття 35 «Умови прийнятності» Конвенції

339

«Філіп Харкінс проти Сполученого Королівства»

15 червня 2017 року

Оскільки об’єкт і мета підпункту «Ь» пункту 2 статті 35 Конвенцій повинні служити інтересам правової визначеності і означати межі компетенції Європейського Суду, Європейський Суд не може визначати поняття «нові факти, що відносяться до справи» за межами звичайного значення, відбитого і в англійському, і у французькому текстах Конвенції, який досі застосовується в його прецедентний практиці.

Надаючи цьому поняттю його звичайне значення, Європейський Суд не може не дійти висновку про те, що розвиток його прецедентної практики не є «новими фактами, що відносяться до справи», для цілей застосування підпункту «Ь» пункту 2 статті 35 Конвенцій. Прецедентна практика Європейського Суду постійно змінюється, і якби її зміни дозволяли заявникам, що не добилися успіху, повторно подавати свої скарги, то остаточні постанови в силу подання цих нових скарг постійно ставилися б під сумнів. Це призвело б до розмивання суворо визначених підстав перегляду постанов Європейського Суду, закріплених в правилі 80 його Регламенту, а також надійності і авторитету цих рішень.

Стаття 46 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод

340

«Морейра Феррейра проти Португалії

(№ 2)»

11 липня 2017 року

ЄСПЛ розглянув питання про свою юрисдикцію відносно прерогатив держави-відповідача і Комітету міністрів Ради Європи відповідно до статті 46 Конвенцій. Принципи, вироблені Європейським Судом узагальнив нижченаведеним чином.

(а) Встановлення порушення Конвенції Європейським Судом у своїх постановах по суті є деклараторним рішенням, і в силу статті 46 Конвенцій Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні постанови Європейського Суду у справах, в яких вони є сторонами, при тому, що виконання цих постанов контролюється Комітетом міністрів ради Європи. Деклараторним рішенням суду, що не зачіпає суті спору, роз’яснюється зміст норм права, що підлягає застосуванню в конкретній спірній ситуації.

(b) Роль Комітету міністрів Ради Європи в цій сфері не означає, те, що заходи, прийняті владою держави-відповідача для усунення виявленого Європейським Судом порушення Конвенції, не можуть підняти нове питання, не вирішене в постанові Європейського Суду, і як таке сформувати предмет нової скарги, яка може бути розглянута Європейським судом. Іншими словами, Європейський Суд має право розглянути нову скаргу на те, що повторний розгляд справи судом на внутрішньодержавному рівні в порядку виконання однієї з його постанов породжує нове порушення Конвенції.

(c) На цій підставі Європейський Суд встановив, що він був правомочний займатися скаргами по низці наступних справ, наприклад, в тих випадках, коли влада провела новий розгляд справи в порядку реалізації однієї постанови Європейського Суду, будь-то шляхом відновлення провадження у справі або шляхом порушення повністю нової справи.

(б) З прецедентної практики Європейського Суду вбачається, що встановлення наявності «нового питання» залежить від конкретних обставин кожної справи і що відмінності в справах не завжди очевидні. Повноваження, якими наділений Комітет міністрів Ради Європи відповідно до статті 46 Конвенцій, щоб наглядати за виконанням постанов Європейського Суду і оцінювати заходи, що приймаються державами в силу цієї статті, не порушуються в тих випадках, коли Європейський Суд має справу з відповідною новою інформацією в контексті нової скарги.

Стаття 1 «Захист власності» Протоколу № 1 до Конвенції

341

«DEPALLE v. FRANCE»

29 березня 2010 року

«ANHEUSER-BUSCH INC. v. PORTUGAL»

11 січня 2007 року

«BRONIOWSKI v. POLAND»

22 червня 2004 року

«PARRILLO v. ITALY»

27 серпня 2015 року

Поняття «майно» має автономне значення, яке є незалежним від офіційної класифікації у національному законодавстві і не обмежується правом власності на фізичні товари: деякі інші права та інтереси, які складають активи, також можуть розглядатися як «права на майно», і таким чином, як «майно» для цілей цього положення. Питання, яке необхідно розглянути в кожному випадку, полягає в тому, чи обставини справи, якщо їх розглядати в цілому, надавали заявникові право власності на матеріально-правові інтереси, захищені статтею 1 Протоколу № 1

342

«IATRIDIS v. GREECE»

25 березня 1999 року

«FORMER KING OF GREECE AND OTHERS v. GREECE»

23 листопада 2000 року

«BRONIOWSKI v. POLAND»

22 червня 2004 року

Принцип законності є першою і найважливішою вимогою статті 1 Протоколу № 1. Друге речення першого пункту передбачає позбавлення «власності» «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом впровадження «законів». Крім того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, є притаманним всім статтям Конвенції

343

«Неділенько та інші проти України»

18 січня 2018 року

Скарга першого заявника щодо свавільності вилучення під час обшуку, утримання та пошкодження речей працівниками міліції була залишена національними судами поза увагою. У зв’язку з цим та з огляду на свої висновки щодо порушення статті 8 Конвенції, Європейський суд дійшов висновку, що національне законодавство не передбачало необхідних процесуальних гарантій проти свавілля та необмеженості повноважень працівників міліції під час проведення обшуку, а тому не відповідало вимозі «якості закону», передбаченій Конвенцією, та констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції

344

«Раймондо проти Італії»

22 лютого 1994 року

«Батлер проти Сполученого Королівства»

27 че6рвня 2002 року

«Saccoccia проти Австрії»

18 грудня 2008 року

У випадках, коли конфіскація була здійснена незалежно від кримінального обвинувачення стосовно третіх сторін, Суд дав відстрочку органам влади застосовувати заходи щодо конфіскації не лише відносно осіб, які були безпосередньо обвинувачені у вчиненні злочинів, але і щодо членів їх сімей та інших близьких родичів, які, ймовірно, володіли і розпоряджалися власністю отриманою нечесним шляхом, діючи неофіційно від імені підозрюваних правопорушників, або щодо тих, хто в іншому випадку не мали статусу «bona fide»

345

«Раймондо проти Італії»

22 лютого 1994 року

«Аркурі та інші проти Італії»

5 липня 2001 року

«Ейр Канада проти Сполученого Королівства»

5 травня 1995 року

У ситуаціях, коли конфіскація була здійснена незалежно від кримінального обвинувачення, оскільки відповідні активи були визнані як незаконно отримані, їх законне походження не було доведено, або вони були знаряддями злочину, Суд звично ставився до конфіскації як до контролю за використанням майна

346

«Горковлюк та Кагановський проти України»

4 жовтня 2018 року

Суд бере до уваги докладені другим заявником активні зусилля при зверненні до різних державних органів за приблизно шість з половиною років (розраховано з посиланням на останню відому подію, а саме: відкриття провадження у Вищому адміністративному суді України 24 березня 2008 року), а можливо й більше. До того ж, як справедливо зазначив другий заявник, втручання держави у його майнові права не обмежувалося незаконним вилученням його товарів, але й свавільною передачею товарів приватній фірмі та невжиттям державною виконавчою службою жодних заходів для стягнення з цієї компанії відшкодування вартості його майна.

Зазначені міркування є достатніми для висновку Суду, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника.

347

«Айлдерс та інші проти Росії»

3 жовтня 2017 року

Європейський Суд відмічає, що при винесенні постанови про накладення арешту на майно 24 травня 2007 року районний суд послався на ряд таких фактичних елементів, як придбання майна, використання викрадених грошових коштів для фінансування угоди і подальша реєстрація майна на імена заявників. Районний суд не пояснив, яким чином він дійшов таких висновків, яка «інформація від слідства» була надана на підтримку таких висновків, або чому суд визнав, що клопотання про накладення арешту на майно було «добре обґрунтованим». На підставі чого, констатовано порушення статті 1 Протоколу № 1

Стаття 2 «Свобода пересування» Протоколу № 4 до Конвенції

348

«Яланський та Галунка проти України»

3 травня 2018 року

Надмірна тривалість застосування підписки про невиїзд стала підставою для констатування порушення статті 2 Протоколу 4 до Конвенції

349

«Нікіфоренко проти України»

18 лютого 2010 року

До заявниці було застосовано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд з 5 січня 1998 року до 22 жовтня 2008 року, тобто він тривав десять років, дев’ять місяців та дев’ятнадцять днів. Цим її було обмежено залишати своє місце проживання без дозволу протягом зазначеного часу.

На думку Суду, справу заявниці слід відрізняти від справ «Антоненков та інші проти України» (Antonenkov and others v. Ukraine) і «Федоров і Федорова проти України» (Fedorov and Fedorova v. Ukraine). Суд перш за все зазначає, що тривалість сама по собі обмеження в цій справі була значно довшою, ніж у двох вищезазначених справах, і лише її тривалість могла бути достатньою, щоб дійти висновку, що застосування такого доходу було непропорційним. Крім того, тривале втручання здійснювалось в контексті обвинувачення у досить малозначному злочині.

Суд зробив висновок про те, що «справедливий баланс» між загальними інтересами та правами заявниці було порушено. Таким чином, мало місце порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

350

«Іванов проти України»

07 грудня 2006 року

В цій справі заявник був підозрюваним в кримінальному
провадженні. Відповідно Суд вважає, що обмеження мало законну мету, викладену в пункті 3 статті 2 Протоколу N 4,
зокрема гарантувати присутність заявника на місці під час
проведення розслідування, а також його присутність у судових
слуханнях. Оцінка «необхідності в демократичному суспільстві» вимагає від Суду визначити, чи було оскаржуване втручання «пропорційним законній переслідуваній цілі». Що стосується пропорційності втручання, Суд звертав
особливу увагу на тривалість застосування заходу.

Суд перш за все зазначає, що лише тривалість цього обмеження (10 років і 4 місяці) є достатньою, щоб дійти висновку про її непропорційність. Суд звертає також увагу на факт тривалого втручання, що відбулось в контексті обвинувачення в скоєнні злочину середньої тяжкості, і закінчення строку давності обвинувачень проти заявника у вересні 2000 року, тоді як обмеження застосовувалось до нього до травня 2006 року. Враховуючи вищезазначене, Суд зробив висновок про те, що не було досягнуто справедливої рівноваги між загальними інтересами та правами заявника. Таким чином, ЄСПЛ констатував, що мало місце порушення
статті 2 Протоколу N 4 до Конвенції

351

«Дорошенко проти України»

26 травня 2011 року

Суд зауважує, що, навіть незважаючи на те, що заявник у загальних рисах зазначив, що не мав можливості відлучатися з місця свого проживання, поки перебував під підпискою про невиїзд, у матеріалах справи немає жодних доказів, що насправді він звертався за дозволом відлучитися з місця свого проживання і, якщо це справді мало місце, що йому було відмовлено в такому дозволі. Так само він не вимагав скасувати цей запобіжний захід. За таких обставин Суд доходить висновку про співмірність застосованого до заявника запобіжного заходу, а отже, про відсутність порушення статті 2 Протоколу № 4.

Стаття 2 «Право на оскарження в кримінальних справах» Протоколу № 7 до Конвенції

352

«Михайлова проти України»

6 березня 2018 року

Суд визнав порушення ст. 2 Протоколу № 7, оскільки (i) законодавство України, до поправок, прийнятих у 2008 р., не передбачало право на оскарження рішення суду в аспекті п. 1 цього положення у справах про адміністративні правопорушення, і (ii) таке адміністративне правопорушення, як прояв неповаги до суду, не могло вважатися «незначним правопорушенням» в аспекті п. 2 цього положення. У зв’язку із цим, розглянувши всі наявні матеріали у цій справі, ЄСПЛ констатував порушення ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції.

353

«Ігор Тарасов проти України»

16 вересня 2016 року

ЄСПЛ визнав порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції з огляду на те, що національні органи у порушення принципу non bis in idem двічі притягнули заявника до юридичної відповідальності.

354

«Руслан Яковенко проти України»

4 червня 2015 року

Суд зазначає, що національні суди вважали за необхідне залишити в силі обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком суду першої інстанції законної сили навіть після того, як призначений йому цим вироком строк ув’язнення вже закінчився. У зв’язку з відсутністю будь-яких апеляційних скарг зазначений період тривав дванадцять днів. Якби заявник вирішив оскаржити вирок, це б затримало набрання ним законної сили на невизначений період часу. Відповідно, Суд погоджується з аргументом заявника про те, що ціною за здійснення його права на оскарження була б його свобода, тим більше, що тривалість тримання його під вартою була б невизначеною. Тому Суд вважає, що ці обставини порушили саму суть його права, закріпленого статтею 2 Протоколу 7 до Конвенції.

355

«Ростовцев проти України»

25 липня 2017 року

Перегляд судом вищої інстанції вироку або призначеного покарання може стосуватися як фактичних обставин, так і правових аспектів, або обмежуватися виключно питаннями права. Крім того, у деяких країнах обвинувачений, який бажає оскаржити рішення суду, повинен отримати на це дозвіл. Проте будь-які обмеження права на перегляд, що містяться у національному законодавстві, мають за аналогією з правом доступу до суду, закріпленим пунктом 1 статті 6 Конвенції, переслідувати законну мету та не порушувати саму суть цього права.

У цій справ апеляційна скарга заявника стосувалася питання правової кваліфікації дій, у вчиненні яких він зізнався. Уряд стверджував, що апеляційну та касаційну скарги заявника були залишені без задоволення національними судами, оскільки вони вважали, що заявник намагався у непрямій формі оспорити визнані ним фактичні обставини, що стали підставою для його засудження. Суд не знаходить у рішеннях національних судів доказів на підтвердження останнього аргументу: ані апеляційний суд, ані ВСУ фактично не стверджували, що заявник намагався оскаржити висновки суду першої інстанції щодо фактів, і не вказували на будь-які твердження в апеляційній скарзі заявника, які підтверджували б таке тлумачення його апеляційної скарги. Суд доходить висновку, що тлумачення відповідних положень національного законодавства, застосоване національними судами у справі заявника, не було «передбачуваним» і, застосовуючи його, національні суди порушили саму суть права заявника на подання апеляційної скарги. Відповідно, було констатовано порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції

356

«Руслан Яковенко проти України»

4 червня 2015 року

Суд повторює, що Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд. Пам’ятаючи про зазначений принцип, Суд у своїх рішеннях також встановлював, що фактична перешкода може суперечити Конвенції так само, як і юридична перешкода

357

«Гурепка проти України № 2»

8 квітня 2010 року

Уряд стверджував, що правопорушення, у вчиненні якого було визнано винним заявника, було «незначним правопорушенням» у розумінні пункту 2 статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції. У зв’язку з цим Суд вивчав положення пояснювальної доповіді до Протоколу № 7 до Конвенції, які чітко встановлюють, що при вирішенні питання про те, чи є правопорушення незначним, важливим критерієм є те, чи карається воно позбавленням волі (див. вище, п. 24). У цій справі стаття 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає, що відповідне порушення карається адміністративним арештом строком до 15 діб. Беручи до уваги мету статті 2 Протоколу № 7 і природу гарантій, які вона передбачає, Суд вважає, що правопорушення, за вчинення якого законом передбачено основне покарання у вигляді позбавлення волі, не може вважатися «незначним» у розумінні пункту 2 вказаної статті. Віднесення цієї справи до винятків, як про це стверджує Уряд, є неможливим

Стаття 4 «Право не бути притягненим до суду або покараним двічі» Протоколу № 7 до Конвенції

358

«Йоханессон та інші проти Ісландії»

18 травня 2017 року

Поняття «однакове правопорушення», тобто елемент idem принципу ne bis in idem, закріпленого в статті 4 Протоколу № 7, слід розуміти як заборону притягнення до відповідальності або засудження за друге «порушення» в тій мірі, що воно виникає з ідентичних фактів або фактів, які по суті є однаковими

359

«Ігор Тарасов проти України»

16 червня 2016 року

Юридична кваліфікація процедури згідно з національним законодавством не може бути єдиним критерієм для застосування принципу ne bis in idem за пунктом 1 статті 4 Протоколу № 7. В іншому випадку застосування цього положення було б залишено на розсуд Договірних Сторін до такої міри, що призвело б до наслідків, не сумісних з предметом та метою Конвенції. Поняття «кримінальна процедура» у тексті статті 4 Протоколу № 7 повинно тлумачитися з огляду на загальні принципи, що стосуються відповідних слів «кримінальне обвинувачення» та «покарання» у статтях 6 та 7 Конвенції відповідно.

Суд зазначає, що за відповідне адміністративне правопорушення передбачено застосування стягнення у вигляді адміністративного арешту на строк до п’ятнадцяти діб. Зважаючи на характер та суворість покарання, Суд вважає, що це провадження у розумінні статті 6 Конвенції було кримінальним

360

«Маргус проти Хорватії»

27 травня 2014 року

Суд вже зазначав, що припинення кримінальної справи прокурором не є рівнозначним ані засудженню, ані виправданню, а тому стаття 4 Протоколу № 7 не знаходить застосування в такій ситуації. Таким чином, припинення провадження прокурором стосовно вбивства Н.В. та Не.В. не підпадає під статтю 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

Хоча дана справа не стосується стверджуваних порушень статей 2 і 3 Конвенції, а статті 4 Протоколу № 7, Суд повторює, що Конвенція та протоколи до неї повинні читатися в цілому і тлумачитися так, щоб сприяти внутрішній узгодженості та гармонії між їхніми різними положеннями. Таким чином, гарантії за статтею 4 Протоколу № 7 і зобов’язання держав за статтями 2 і 3 Конвенції слід розглядати як частини єдиного цілого.

361

«Сергій Золотухін проти Росії»

10 лютого 2009 року

«Інгел та інші проти Нідерладнів»

8 липня 1976 року

Судом було встановлено, що поняття «кримінального провадження» у тексті статті 4 Протоколу № 7 має тлумачитися з урахуванням загальних принципів, що стосуються відповідних термінів «кримінальне обвинувачення» та «покарання» у статтях 6 та 7 Конвенції. Прецедентною практикою Суду встановлено три критерії, широко відомі як критерії Енгеля, які слід розглядати при визначенні, чи мало місце «кримінальне обвинувачення». Першим критерієм є юридична класифікація правопорушення відповідно до національного законодавства, друга — сама суть правопорушення, а третя — ступінь тяжкості покарання, яке загрожує особі. Другий та третій критерії є альтернативними і не обов’язково кумулятивними. Однак це не виключає кумулятивного підходу, якщо окремий аналіз кожного критерію не дає змогу досягти чіткого висновку щодо наявності кримінального обвинувачення

362

«Сергій Золотухін проти Росії»

10 лютого 2009 року

Заявник був засуджений за «дрібні правопорушення» за Кодексом про адміністративні правопорушення до триденного адміністративного затримання. Суд зауважив, що за національною правовою класифікацією зазначений злочин характеризувався як «адміністративний». Тим не менш, сфера «адміністративних» правопорушень в Росії та інших аналогічних правових системах охоплює окремі злочини, що мають кримінальний характер, але є надто незначними, щоб регулюватися кримінальним законодавством та процедурою. Крім того, Суд зазначив, що за своїм характером включення зазначеного правопорушення до Кодексу про адміністративні правопорушення слугує гарантуванню захисту людської гідності та громадського порядку, цінностей та інтересів, які, як правило, належать до сфери кримінального права. Відповідне положення Кодексу було спрямоване на всіх громадян, а не на групу, яка має особливий статус. Посилання на «незначний» характер цих правопорушень саме по собі не виключає його класифікації як «кримінального» в автономному значенні Конвенції, оскільки в Конвенції немає нічого, що передбачає, що кримінальний характер злочину обов’язково вимагає певного ступеню серйозності. Основними цілями встановлення зазначеного правопорушення були покарання та стримування, які є характерними ознаками кримінальних покарань. Що ж стосується ступеня суворості даного заходу, Суд зазначив, що відповідним положенням передбачено п’ятнадцять днів тюремного ув’язнення як максимальне покарання, а заявника було засуджено до позбавлення волі на три дні. Покарання, яке підлягало застосуванню та фактично було застосовано до заявника, передбачало позбавлення свободи і створило припущення, що обвинувачення заявника були «кримінальними». Суд дійшов висновку, що характер злочину, визначеного як «незначне правопорушення» разом із суворістю покарання був таким, що призвів до засудження заявника в межах «кримінальної процедури» для цілей статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції

363

«Сандвіст проти Фінляндії»

22 листопада 2005 року

Суд дійшов висновку, що рішення прокурора не притягати особу до відповідальності не повинно розглядатися як «остаточне» рішення, з урахуванням застосовного національного законодавства. Відповідно, подальше рішення Генерального прокурора про притягнення заявника до відповідальності та його засудження не становило нового провадження у розумінні статті 4 Протоколу № 7. Суд вже визнавав, що закриття кримінального провадження прокурором не становить ні засудження, ані вироку, і тому стаття 4 Протоколу № 7 не застосовується в цій ситуації. Це положення також не застосовується і до припинення кримінального провадження на підставі амністії за дії, які спричинили серйозні порушення фундаментальних прав, такі як воєнні злочини проти цивільного населення. Суд встановив, що надання амністії щодо злочинів вбивства та жорстокого поводження з цивільним населенням суперечило б зобов’язанням Держав відповідно до статей 2 і 3 Конвенції. Також було зазначено, що в міжнародному праві спостерігається тенденція до неприпустимості надання амністії щодо серйозних порушень прав людини. Тому новий обвинувальний вирок щодо особи, якій було надано амністію за ці акти, не повинен підпадати під гарантії в межах статті 4 Протоколу № 7

364

«Нікітін проти Росії»

20 липня 2004 року

Заявника судили за обвинуваченнями у державній зраді, зокрема, шпіонаж та розголошення державної таємниці. Його виправдання стало остаточним із винесенням рішення Верховним Судом. В подальшому клопотання Генерального Прокурора до Президії Верховного Суду про перегляд справи у наглядовому провадженні (включаючи оцінку законодавства, що підлягало застосуванню; фактів та доказів у матеріалах справи; а також повернення на новий розгляд) було відхилено. Суд зазначив, що національне законодавство дозволяло провести такий перегляд на підставі порушення матеріального і процесуального права. Оскільки кінцевим результатом провадження у порядку нагляду, за умови задоволення такого клопотання, було б скасування всіх попередніх рішень та ухвалення нового рішення щодо кримінального обвинувачення, Суд дійшов висновку, що наглядове судочинство може розглядатись як окремий вид поновлення судового розгляду, який підпадає під сферу застосування частини 2 статті 4 Протоколу № 7

365

«Радчиков проти Росії»

24 травня 2007 року

Суд зазначає, що не розглядається як порушення ст. 4 Протоколу №7 повторний розгляд справи згідно із законом та кримінальними процесуальними нормами відповідної держави, але в тому випадку, якщо є відомості про нові або нововиявлені обставини та якщо в ході попереднього розгляду були допущені істотні порушення, що вплинули на результат розгляду справи

367

«Градингер проти Австрії»

23 жовтня 1995 року

суд сформулював критерії оцінки двох правопорушень як тотожних. Тотожність стосується не лише назви правопорушень за законом, але, що головніше, змісту та мети правопорушень. Виходячи з цього, Суд визнав таким, що порушує ст. 4 Протоколу №7, стягнення із заявника адміністративного штрафу за керування транспортом у стані сп’яніння, оскільки раніше він вже був засуджений за це саме діяння як за кримінальний злочин (Суд розцінив ці адміністративне правопорушення і злочин як одне і те саме діяння).

368

«Лопушанський проти України»

2 лютого 2017 року

Суд нагадує, що заявник/заявниця втрачає статус потерпілого, якщо національні органи однозначно або по суті визнають порушення Конвенції та надають йому або їй відповідну та достатню компенсацію за нього

369

«Johannesson and Others v. Iceland»

18 травня 2017 року

Суд зазначив, що засудження заявників та накладення податкових донарахувань базувались на одному й тому ж самому недекларуванні доходів, і що податкове та кримінальне провадження стосувались одного і того ж періоду часу та, по суті, однієї і тієї ж кількості несплачених податків. Отже, кримінальні правопорушення, за якими заявники переслідувались та були засуджені, були тими ж, за які були накладені податкові донарахування

370

«Цоньо Цонєв проти Болгарії (№ 2)»

14 січня 2010 року

Заявник та його приятель були учасниками бійки з третьою особою, до чиєї оселі вони прийшли. Прибувши на дзвінок сусідів поліція заарештувала заявника. На основі протоколу поліції, складеного у зв’язку з цим інцидентом, через тиждень міський голова, застосувавши муніципальний закон про громадський порядок, наклав штраф на заявника за те, що він проник у житло особи та побив її. Через деякий час, по відношенню до того ж інциденту, прокуратура висунула заявнику обвинувачення у проникненні у чуже житло та нанесенні тілесних ушкоджень. Національний суд визнав заявника винним тільки у частині нанесення тілесних ушкоджень. Суд зазначив, що одні і ті самі факти — проникнення у квартиру і побиття особи — є основою двох покарань: і штрафу, накладеного мером, і звинувачень, висунутих прокуратурою. Оскільки рішення щодо призначення штрафу не було оскаржено, воно стало остаточним. Національні суди не припинили кримінальні провадження з урахуванням того, що Верховний суд відповідно постановив, що кримінальне провадження може бути відкрите проти осіб, які вже були покарані в адміністративному провадженні. Відповідно, Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статті 4 Протоколу № 7, встановивши, що заявник був засуджений — окремо в адміністративному і кримінальному провадженні — за ту саму поведінку, ті самі факти і той самий злочин

       

 

Слуцька Тетяна Іванівна,

кандидат юридичних наук, Заслужений юрист України

Юридический портал Протокол

 

Хотите быть в курсе важнейших событий? Подписывайтесь на АНТИРЕЙД в соцсетях.
Выбирайте, что вам удобнее:
- Телеграм t.me/antiraid
- Фейсбук facebook.com/antiraid
- Твиттер twitter.com/antiraid