Правові позиції Верховного Суду з питань застосування закону України про кримінальну відповідальність (систематизована добірка)
1 | ПИТАННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ |
1.1. | |
Щодо застосування ч. 3 ст. 5 КК Якщо диспозицією та/або гіпотезою норми закону про кримінальну відповідальність частково скасовується злочинність діяння (часткова декриміналізація), а санкцією цієї ж норми посилюється кримінальна відповідальність, то зворотну дію у часі має лише диспозиція та/або гіпотеза зазначеної норми. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 20 лютого 2018 року у справі № 750/4139/15-к, провадження № 51-36км18) | |
Щодо дії закону про кримінальну відповідальність у часі: 46. Із системного тлумачення норми ч. 4 ст. 5 КК України випливає, що «проміжний» закон про кримінальну відповідальність, який встановлює найбільш сприятливі умови для особи порівняно з «наступним» («наступними») законом (законами), який погіршує кримінально-правове становище особи, має так звану переживаючу (ультраактивну) дію. 47. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України чинність закону про кримінальну відповідальність у часі визначається щодо злочинності, караності, а також інших кримінально-правових наслідків діяння. 48. Варіанти темпоральної дії закону про кримінальну відповідальність у часі законодавець виділяє також і в ст. 5 КК України, що нерозривно пов’язана та застосовується в системному взаємозв’язку зі ст. 4 цього Кодексу залежно від трьох умов: чи цей закон скасовує (або встановлює) злочинність діяння, пом’якшує (чи посилює) кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує (чи погіршує) становище особи. 49. Ці норми кореспондують з нормою ст. 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. 50. Вжиті законодавцем словосполучення «інші кримінально-правові наслідки діяння», а також «поліпшення (чи погіршення) становища особи іншим чином» охоплюють собою всі інші кримінально-правові наслідки діяння, окрім злочинності й караності, та всі можливі аспекти впливу на кримінально-правове становище особи, в якому вона опиняється внаслідок вчинення нею злочину. 51. «Іншими кримінально-правовими наслідками діяння» можуть визнаватися будь-які передбачені КК України примусові заходи кримінально-правового характеру, здатні змінити (поліпшити чи погіршити) кримінально-правове становище особи. 52. Перелік таких наслідків та аспектів кримінально-правового становища особи не є вичерпним і охоплює, зокрема, зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання. На необхідність такого широкого тлумачення вказують вжиті законодавцем слова «інші», «іншим чином» у ст. 4, 5 КК України. (постанова Великої Палати ВС від 29 серпня 2018 року у справі № 663/537/17, провадження № 13-31кс18) | |
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок щодо особи А. та особи Б., вказав на те, що на час ухвалення вироку місцевим судом був прийнятий Закон України «Про державний бюджет на 2017 рік» відповідно до якого був збільшений розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та відповідно збільшено розмір вартості викраденого майна, який тягне кримінальну відповідальність до 160 грн. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вказаний закон поліпшує становище особи, а тому відповідно до ст. 5 КК України має бути застосований при визначенні наявності складу злочину в діях зазначених осіб. На думку апеляційного суду, оскільки особа А. та особа Б. викрали майно на суму 150 грн 22 коп., а на час постановлення вироку розмір вартості викраденого майна, який тягне кримінальну відповідальність, був визначений у сумі 160 грн, апеляційний суд указав на відсутність в їх діях складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України, та перекваліфікував їх дії на ч. 1 ст. 162 КК України. Разом із тим, як зазначила колегія суддів ВС на час вчинення злочину, ухвалення вироку та перегляду цього судового рішення в апеляційному порядку ст. 185 КК України, яка встановлює злочинність та караність діяння за вчинення крадіжки, не змінювалася. Закон України «Про державний бюджет на 2017 рік» не є законом про кримінальну відповідальність, а тому його прийняття у цьому конкретному випадку не поліпшувало становище особи А. та особи Б., що відповідає рішенню Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року справа №1-3/2000 (справа про зворотну дію кримінального закону в часі). За таких обставин, суд апеляційної інстанції неправильно застосував вимоги ст. 5 КК України та передчасно дійшов висновку про необхідність перекваліфікації дій з ч. 3 ст. 185 КК України на ч. 1 ст. 162 КК України та призначення покарання за цією частиною статті Кримінального кодексу України. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 24 травня 2018 року у справі № 418/968/16-к, провадження № 51-1699км18) | |
1.2. | |
Специфіка встановлення малозначності діяння полягає в обов’язковій сукупності трьох умов: формальна наявність у вчиненому діянні ознак складу злочину, передбаченого КК, тобто всіх тих передбачених у законі об’єктивних і суб’єктивних ознак, що у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК характеризують певний склад злочину. Діяння, яке не містить хоча б однієї ознаки складу злочину, не може визнаватись малозначним; малозначне діяння не становить суспільної небезпеки, яка є типовою для певного злочину. Це виражається в тому, що воно не заподіює взагалі шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству чи державі, або заподіює їм явно незначну (мізерну) шкоду; малозначне діяння не повинно бути суб’єктивно спрямоване на заподіяння істотної шкоди. Відтак, визнаючи діяння малозначним, суду потрібно враховувати не тільки фактично заподіяну шкоду, але й те, на що було направлено діяння і до яких втрат могло це призвести. Змістом умислу грабіжника охоплюється усвідомлення того факту, що вчинювані ним дії здійснюються в умовах очевидності – вони мають відкритий для потерпілого або інших осіб характер. При цьому винний ігнорує цю обставину. Виходячи із наведеного хоча для такого злочину як грабіж не встановлено нижньої межі шкоди, яка може бути завдана власнику майна, вказана обставина лише свідчить про підвищену суспільну небезпечність цього злочину. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 13 листопада 2018 року у справі № 401/2807/16-к, провадження № 51-2816км18) | |
Як на підставу скасування вироку місцевого суду апеляційний суд послався на «надзвичайну суспільну небезпечність» вчинених засудженим діянь. Однак такого критерію поділу злочинів кримінальний закон не містить. Так, згідно ст. 12 КК залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Відповідно до вказаної норми злочин, передбачений ч. 1 ст. 152 КК, є злочином середньої тяжкості, а злочин передбачений ч. 2 ст. 153 КК – тяжким. Тому, саме ця класифікація повинна враховуватись судом при вирішенні питання щодо можливості звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 26 квітня 2018 року у справі № 712/12418/15-к, провадження № 51-2849км18) | |
Замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією і становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення й наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, за наявності цілі досягнення суспільно небезпечного результату. Про наявність прямого умислу можуть свідчити конкретні діяння винної особи, які завідомо для нього мали потягти за собою наслідки і не призвели до бажаного наслідку лише через обставини, які не залежали від його волі. Тобто злочинна діяльність при закінченому замаху характеризується тим, що об’єктивно вона є закінченою та суб’єктивно реалізованою – особа зробила все необхідне, щоб досягти мети і вчинила всі дії для досягнення злочинного результату. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 26 лютого 2019 року у справі № 653/1302/15-к, провадження № 51-3696км18) | |
Відповідно до приписів ст. 15 КК замах на злочин може бути вчинено лише з прямим умислом, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. У випадку, коли особа хоча й не бажаєнастання суспільно небезпечних наслідків, проте свідомо припускає їх настання, кримінальна відповідальність за вчинення замаху на злочин виключається. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 26 лютого 2019 року у справі № 362/7312/15-к, провадження № 51-4305км18) | |
Закінчений замах на умисне вбивство особи може бути вчинено лише з прямим умислом, тобто коли винна особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. За відсутності доказів, які б свідчили про те, що винна особа передбачала та бажала настання смерті потерпілого від своїх дій, вона повинна нести відповідальність за настання фактичних наслідків цих дій. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 16 січня 2019 року у справі № 444/1418/15-к, провадження № 51-273км18) | |
Відповідно ж до ч. 2 ст. 17 КК особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. Якщо ж перша спроба вчинення злочину виявилась невдалою і особа відмовляється від повторення злочину, то така відмова від повторення злочинного посягання не виключає кримінальної відповідальності за вже вчинений під час першої спроби замах на злочин. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 7 травня 2019 року у справі № 489/4885/16-к, провадження № 51-3597км18) | |
1.3. | ОСОБА, ЯКА ПІДЛЯГАЄ КРИМІНАЛЬНІЙ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ (СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ) |
Поняття «службова особа», що дається у статті 366 КК, перебуває у системному зв`язку з положеннями частини 3 статті 18 КК, відповідно до якої службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом. Для визначення того, чи є особа спеціальним суб`єктом інкримінованого злочину, суду слід виходити із сукупності всіх обставин, які можуть свідчити про наявність чи відсутність ознак службової особи. Відсутність в особи однієї з таких ознак, наприклад підпорядкування їй інших осіб або повноважень здійснювати керівництво трудовим колективом, не може бути єдиною та вирішальною ознакою того, що особа не має службових повноважень, оскільки не виключено наявності в неї інших ознак службової особи. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 14 травня 2019 року у справі № 283/1399/15-к, провадження № 51-627км17) | |
1.4. | СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ |
Виходячи з положень ч. 2 ст. 28 КК України вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення його декількома (двома і більше) суб’єктами злочину, які заздалегідь домовилися про такі дії. Домовитися про спільне вчинення злочину заздалегідь означає дійти згоди про скоєння відповідного діяння до моменту виконання його об’єктивної сторони. Така домовленість може відбуватись у будь-якій формі – як у вербальній, так і за допомогою конклюдентних дій. Адже, якщо група за попередньою змовою мала намір вчинити крадіжку чи грабіж, а один з її учасників застосував або погрожував застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров’я потерпілого, то дії цього учасника належать кваліфікувати як розбій, а дії інших осіб – відповідно як крадіжку чи грабіж за умови, що вони безпосередньо не сприяли застосуванню насильства або не скористалися ним для заволодіння майном потерпілого. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 18 жовтня 2018 року у справі № 11/785/124/14, провадження № 51-3465км18) | |
Відповідно до ч.3 ст.28 КК України злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні та вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які зорганізувались у стійке об’єднання для вчинення цих злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на здійснення цього плану, відомого всім учасникам групи. Визначальною рисою організованої групи є стійкість такого об’єднання. Групу можна визнати стійкою лише за умови, якщо вона є стабільною та згуртованою. Згуртованість групи проявляється у наявності постійних міцних внутрішніх зв’язків між учасниками групи, їх правил поведінки, організатора, чіткого визначення ролі кожного учасника, високого рівня узгодженості дій учасників, єдиного плану, в якому передбачено розподіл функцій учасників групи і який доведено до їх відома. Стабільність групи виявляється у системності та детальній організації функціонування групи, здатності до заміни учасників, прикритті своєї діяльності, як своїми силами, так і за допомогою сторонніх осіб, наявності для функціонування групи фінансових та інших матеріальних засобів. Враховуючи кількість вчинених злочинних дій протягом значного періоду часу та підтримання тривалих стабільних відносин у зв’язку з підготовкою та вчиненням злочинів, встановлені у справі обставини щодо домовленостей між засудженими про вчинення злочинів та узгодженість, аналогічність і послідовність їх дій, вжиття заходів конспірації (вчинення злочинів у нічний час), суд дійшов обґрунтованого висновку, що у цьому випадку вчинення злочинів у складі трьох, а в подальшому – чотирьох засуджених, котрі діяли як стійка організована група, за цією ознакою кваліфіковані правильно. Організована група, на відміну від групи з попередньою змовою (без попередньої змови), утворюється не одномоментно, а впродовж тривалого часу. Утворення (створення) організованої групи слід розуміти як сукупність дій з організації (формування, заснування) стійкого злочинного об’єднання для зайняття злочинною діяльністю. Зазначені дії за своїм змістом близькі до дій з організації до злочину і включають підшукування співучасників, об’єднання їхніх зусиль, детальний розподіл між ними обов’язків, складання плану, визначення способів його виконання. Проте основною метою організатора такої групи є утворення стійкого об’єднання осіб для зайняття злочинною діяльністю, забезпечення взаємозв’язку між діями всіх учасників останнього, упорядкування взаємодії його структурних зв’язків. Слід зауважити, що при кваліфікації злочину, вчиненого організованою групою, на перше місце виходить не індивідуальна роль кожного учасника у посяганні, характер виконуваних ним дій, а сама участь у групі особи, яка вчиняє злочин. Тому кожний учасник організованої групи несе відповідальність за всі злочини, вчинені такою групою, а відтак кожному її учаснику за будь-якої форми його участі інкримінується спільний злочинний результат, якого група досягла. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 14 листопада 2018 року у справі № 484/1134/16-к, провадження № 51-989км18) | |
За змістом ч. 3 ст. 28 КК України під організованою групою належить розуміти внутрішньо стійке об’єднання трьох і більше осіб, яке було попередньо утворене з метою вчинення ряду злочинів або тільки одного, але який потребує ретельної підготовки. При цьому, стійкість організованої злочинної групи полягає в їх здатності забезпечити стабільність і безпеку свого функціонування, тобто ефективно протидіяти факторам, що можуть їх дезорганізувати, як внутрішнім, так і зовнішнім. Відповідно до ч. 3 ст. 28 КК України суб’єктом злочину, вчиненого організованою групою, може визнаватись лише особа, яка є учасником такого об’єднання, причому не тільки та, котра була одним із виконавців злочину, а й та, котра його готувала. Тому, у випадках, коли діяльність організованої групи була припинена на стадії готування злочину, ця група здійснила готування, а діяння, що становить об’єктивну сторону складу злочину, було виконане не всіма, а одним чи двома її учасниками, злочин має бути кваліфікованим як учинений організованою групою. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 27 листопада 2018 року у справі № 338/378/16-к, провадження № 51-2255км18) | |
1.5. | |
Відповідно до ст. 33 КК України сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами статті Особливої частини цього Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. При сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу. Послідовне вчинення особою кількох злочинних діянь утворює сукупність злочинів, у якій кожен наступний злочин (крім першого) кваліфікується із вказівкою на кваліфікуючі ознаки. Аналогічне правило кваліфікації застосовується і у випадку, коли особа раніше була засуджена за вчинення будь-якого із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310, 317 КК України. (Див. нижче) (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 4 квітня 2019 року у справі № 750/7087/15-к, провадження № 51-976км18) | |
При ідеальній сукупності винною особою однією дією вчиняються два або більше злочинів, при цьому дії винного можуть тривати певний час. Натомість, реальна сукупність злочинів має місце у тому разі, коли особа вчиненими у різний час (окремими) діяннями скоює два або більше злочинів, які мають різні склади і кваліфікуються окремо. Реальна сукупність має місце і в ситуації більш тісного взаємозв’язку злочинів – складових реальної сукупності, а саме, коли один злочин є умовою для вчинення іншого, тобто для використання підробного документу особа направила свої протизаконні дії на його отримання, чим підбурювала службову особу до вчинення неправомірних дій, а потім використала цей підроблений документ. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 27 листопада 2018 року у справі № 442/4031/17, провадження 51-4446км18) | |
Статтею 34 КК України визначено, що рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (загальний рецидив). Тобто такий рецидив охоплює різнорідні злочини і не впливає на кваліфікацію злочину, а береться до уваги судом як обставина, що обтяжує покарання відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 67 КК України. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 20 грудня 2018 року у справі № 679/783/17, провадження № 51-8609км18) | |
Відповідно до ст. 34 КК рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Як вбачається з обвинувального акту, така обтяжуюча покарання обставина, як рецидив злочину в обвинуваченні ОСОБА_1 не висувалася. Крім того, кримінальне правопорушення, передбачене ст. 286 КК характеризується необережною виною. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що визнання обставиною, що обтяжує покарання – рецидив злочину, поза межами висунутого обвинувачення, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 26 лютого 2019 року у справі № 214/4920/16-к, провадження № 51-2920км18) | |
1.6. | |
Особливістю злочину, вчиненого з перевищенням меж необхідної оборони є специфіка його мотиву, а саме: прагнення захистити інтереси особи, держави, суспільні інтереси, життя, здоров`я чи права того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання. Намір захистити особисті чи суспільні інтереси від злочинного посягання є визначальним мотивом не тільки у випадку необхідної оборони, а й при перевищенні її меж. У тому випадку, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання заподіяти шкоди потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватися на загальних підставах. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 23 травня 2019 року у справі № 640/8290/17, провадження № 51-9880км18) | |
Закріплене в ст. 36 КК України право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що кожний має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ст. 27 ч. 3 Конституції України). Особливістю злочину, вчиненого з перевищенням меж необхідної оборони, є специфіка його мотиву, а саме прагнення захистити інтереси особи, держави, суспільні інтереси, життя, здоров’я чи права того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання. Намір захистити особисті чи суспільні інтереси від злочинного посягання є визначальним мотивом не тільки у разі необхідної оборони, а й при перевищенні її меж. При цьому перевищення меж оборони може бути зумовлене й іншими мотивами, наприклад: наміром розправитися з нападником через учинений ним напад, страхом тощо. Проте існування різних мотивів не змінює того, що мотив захисту є основним стимулом, який визначає поведінку особи, яка перевищила межі необхідної оборони. Мотивація дій винного при перевищенні меж необхідної оборони має бути в основному зумовлена захистом від суспільно небезпечного посягання охоронюваних законом прав та інтересів. Таким чином, для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов’язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному конкретному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 4 липня 2018 року у справі № 628/4025/13-к, провадження № 51-3258км18) | |
Право на необхідну оборону виникає лише за певних умов, визначених законом. Згідно з положеннями ст. 36 КК ці умови полягають у такому: 1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом: а) прав та інтересів особи, яка захищається; б) прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної); в) суспільних інтересів; г) інтересів держави; 2) оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечного посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК; 3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною – право на неї втрачається після того, як посягання було припинено або закінчено, і необхідність застосування засобів захисту відпала; 4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається; 5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає; 6) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Визначення конкретного моменту, з якого особа перестала перебувати в стані необхідної оборони з огляду на закінчення злочинного посягання, має відносний характер і залежить від конкретних обставин справи, оцінка яких має включати аналіз об’єктивних і суб’єктивних аспектів поведінки як нападника, так і того, хто обороняється. При цьому важливо з’ясувати, чи могла особа, яка обороняється, з огляду на об’єктивну обстановку та поведінку нападника усвідомлювати, що посягання припинилося, тобто чи було для такої особи за даних об’єктивних обставин очевидним, що у застосуванні заходів захисту відпала необхідність. Якщо ж у ситуації, яка склалася, особа не мала можливості усвідомити факт припинення злочинного посягання, слід вважати, що вона діяла в стані необхідної оборони. Крім того, посягання вважається наявним і тоді, коли воно зупинене, однак може відновитися у будь-який момент. При розгляді справ даної категорії необхідно також з’ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. При цьому згідно з ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту; перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК. Щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, необхідно враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 19 квітня 2018 року у справі № 722/1981/16-к, провадження № 51-792км18) | |
Для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов’язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об’єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна. Разом із тим, згідно з ч. 5 ст. 36 КК незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає, не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення. Тобто, закон передбачає винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, що захищається, повинна додержуватися визначеної межі, завдаючи шкоду посягаючому. Цими винятками є – напад озброєної особи, напад групи осіб або протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення. У таких випадках шкода, заподіяна особі, яка посягає, не обмежена ніякими межами, аж до позбавлення посягаючого життя. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 26 квітня 2018 року у справі № 342/538/14-к, провадження № 51-646 км 18) | |
Відповідно до ст. 37 КК України уявна оборона це дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Суспільно небезпечне діяння, передбачене ч. 2 ст. 125 КК України, може вважатися вчиненим при уявній обороні у тому випадку, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 17 квітня 2018 року у справі № 524/3089/16-к) | |
Виходячи із аналізу положень ст. 39 КК України, крайня необхідність є обставиною, за наявності якої особа може заподіяти шкоду правоохоронюваним інтересам третіх осіб (непричетних до ситуації, що склалась) з метою відвернення небезпеки, яка загрожує особі, її правам чи правам інших громадян, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, і не підлягає за це кримінальній відповідальності. Крайня необхідність є правомірною за сукупності чітко визначених умов, таких як: існує небезпека переліченим у цій статті об’єктам, яка виникла внаслідок дії стихійних сил, механізмів, тварин, а у деяких випадках – дій інших людей; небезпека є наявною, тобто такою, що безпосередньо загрожує завданням шкоди зазначеним об’єктам або вже її завдає; небезпека є дійсною, тобто існує реально, а не в уяві особи; небезпека у даній обстановці не може бути відвернена чи усунута іншим шляхом, окрім заподіяння шкоди; при усуненні небезпеки не допущене перевищення меж крайньої необхідності. У разі заподіяння особою шкоди за відсутності стану крайньої необхідності, зокрема, в умовах, коли особа мала змогу уникнути небезпеки без заподіяння шкоди, вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинене на загальних підставах. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 25 жовтня 2018 року у справі № 161/7193/16-к, провадження № 51-3025км18) | |
У ч. 1 ст. 40 КК України передбачено ситуацію, коли під безпосереднім впливом фізичного примусу особа фактично діє не із власної волі, а кориться волі інших осіб і вимушено заподіює шкоду певним інтересам, які охороняються законом. Для того, щоб у такій ситуації діяння особи не розглядалось як злочин, необхідна сукупність певних умов, а саме:діяння, що заподіяли шкоду, здійснено під впливом фізичного примусу. Фізичний примус – це фізичний уплив на організм особи, що здійснюється без її згоди й у результаті якого їй завдаються больові відчуття чи створюється загроза для її здоров’я або життя, щоб примусити особу вчинити певні злочинні діяння. Фізичний примус полягає в пригніченні волі особи та підкоренні волі суб’єктів, які його застосовують, у сприянні формуванню бажання виконати волю суб’єктів (заподіяти шкоду), щоб припинити больові відчуття. Біль може викликатися різними способами: побоями, впливом на тіло людини вогню, електричного струму, обмеженням можливостей дихати, введенням ін’єкцій тощо. Крім того, вплив фізичного примусу має бути безпосереднім. Це означає, що больові відчуття завдавались особі, що під їх впливом заподіяла шкоду. Заподіяння шкоди однією особою для припинення больових відчуттів, які завдаються іншій особі, не охоплюються ч. 1 ст. 40 КК України. Крім того, заподіяння шкоди особою є умовою припинення завдання їй больових відчуттів, і вона заподіює шкоду під час здійснення на неї відповідного впливу чи одразу ж після його припинення. Рівень фізичного примусу на особу має бути настільки сильним, що вона втрачає можливість керувати своїми вчинками та заради його припинення вчиняє діяння, яке від неї вимагають. Оцінюючи цю умову, слід мати на увазі, що рівень больових відчуттів, які може витримувати людина, – явище абсолютно суб’єктивне: біль, що його може довго терпіти одна особа, для іншої є абсолютно нестерпним. Випадки, коли особа заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам під впливом фізичного примусу, рівень якого дозволяв їй не втрачати можливості керувати своїми діями, або під впливом лише психічного примусу, тобто погроз настання для неї певних негативних наслідків, не охоплюються ч. 1 ст. 40 КК України. Під психічним примусом слід розуміти вплив на волю особи різними способами (мімікою, словами, діями), щоб примусити її скоїти суспільно небезпечне діяння. За психічного примусу особа завжди зберігає свободу вибору, тому кримінальна відповідальність у таких випадках не виключається. У разі притягнення особи до кримінальної відповідальності фізичний і психічний примус завжди визнається судом обставиною, що пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК України) (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 26 березня 2018 року у справі № 757/30397/14-к, провадження № 51-1350ск18) http://reyestr.court.gov.ua/Review/73054701
| |
1.7. | |
За загальним правилом, у випадку наявності підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, з огляду на те, що інститут угод у кримінальному провадженні, як і інститут призначення покарання у тому числі з урахуванням його особливостей у випадку затвердження угоди (ч. 5 ст. 65 КК) жодним чином (як в матеріальному, так і в процесуальному аспектах) не кореспондуються з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності, є взаємовиключними та потребують розмежування (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 16 жовтня 2018 року у справі № 439/1344/17, провадження № 51-6922 км 18) | |
Правовий висновок щодо застосування норми права, передбаченої ст. 46 КК України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим» 60. Термін «потерпілий» у ст. 46 КК України необхідно розуміти у його кримінально-правовому значенні, як особу, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіюється фізична, моральна та/або майнова шкода або створюється загроза її заподіяння. 61. Якщо внаслідок вчинення кримінального правопорушення потерпілому заподіяна смерть, то ніхто інший не може висловити його волю під час вирішення питань, пов’язаних з відшкодуванням шкоди у вигляді смерті як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України. 62. Заподіяна кримінальним правопорушенням шкода у розумінні ст. 46 КК України має бути такою, що за своїм характером піддається відшкодуванню (усуненню). Смерть є наслідком, що має незворотний характер. Таким чином, шкода у вигляді смерті відшкодуванню або усуненню в розумінні ст. 46 КК України не підлягає. 63. У випадку заподіяння кримінальним правопорушенням шкоди у вигляді смерті потерпілого звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК України) не можливе. (постанова Великої Палати ВС від 16 січня 2019 року у справі № 439/397/17, провадження № 13-66кс18) | |
Підставою звільнення від кримінальної відповідальності за ст.47 КК Україниє щире каяття особи, яке свідчить про її бажання спокутувати провину перед колективом та виправити свою поведінку. Також звільнення від кримінальної відповідальності за ст.47 КК України можливе лише за клопотанням колективу, членом якого є особа, про передачу її на поруки. Воно має бути оформлене протоколом загальних зборів колективу, який долучається до справи. За наявності зазначених вище обставин суд вправі звільнити особу від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки трудовому колективу. Виходячи з наведених положень закону, питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки є правом, а не обов’язком суду і є виправданим лише тоді, коли суд дійде висновку про те, що виправлення конкретної особи, яка вчинила злочин, є можливим без фактичного застосування до неї передбачених законом України про кримінальну відповідальність заходів примусу. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 27 вересня 2018 року у справі № 755/15946/16-к, провадження № 51-147км18) | |
Збереження суспільної небезпечності вчиненого злочину на момент розгляду справи у суді не перешкоджає застосуванню ст. 48 КК у разі, коли у зв’язку зі зміною обстановки особа, яка вчинила злочин, перестала бути суспільно небезпечною. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 26 березня 2019 року у справі № 569/20/14-к, провадження № 51-2661км18) | |
Системний аналіз чинного законодавства та вимоги п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України свідчать про те, що за вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження або позбавлення волі, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею цього злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло три роки. Разом із тим, згідно з ч. 2 ст. 49 КК України перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від досудового слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи із зізнанням або її затримання. Отже, закон, який регулює питання звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК України), пов`язує зупинення строків давності не з постановами про зупинення слідства, а лише з умисними діями особи, спрямованими на ухилення від слідства. Зупинення досудового розслідування у зв`язку з розшуком підозрюваного саме по собі ще не може свідчити про ухилення останнього від слідства. Для застосування положень ч. 2 ст. 49 КК України, у такому випадку обов`язково має бути підтверджено факт ухилення підозрюваного від слідства. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 30 травня 2019 року у справі № 639/793/17, провадження № 51-656км19) | |
Положеннями статті 49 КК визначено: строки давності з огляду на тяжкість вчиненого злочину, після закінчення яких особа звільняється від кримінальної відповідальності; підстави такого звільнення від кримінальної відповідальності; обчислення перебігу строків давності, його відновлення, зупинення та переривання. Підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності за статтями 49, 106 КК є лише таке закінчення відповідного строку давності, який сплив до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо особи, яка вчинила злочин певної тяжкості. Якщо строк давності закінчується після ухвалення обвинувального вироку, то особу може бути звільнено від кримінальної відповідальності (покарання) тільки до набрання вироком законної сили. Так, наприклад, закінчення строку припадає на час апеляційного провадження. У такому разі апеляційний суд, встановивши і перевіривши всі необхідні обставини для звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності, повинен скасувати обвинувальний вирок і закрити кримінальне провадження (справу). Згідно із частиною 2 статті 49 КК перебіг строків давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від досудового слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п’ятнадцять років. Факт ухилення особи від досудового розслідування та суду є обставиною, що виключає благополучне закінчення строків давності, і зупиняє диференційований строк, передбачений частиною 1 статті 49 КК. Час такого ухилення дорівнює часу зупинення перебігу давності диференційованого строку, а загальний строк – п’ятнадцять років – спливає далі, незалежно від ухилення. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 22 травня 2018 року у справі № 665/2387/14-к, провадження № 51-240км18) | |
1.8. | ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ. ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ |
Статтями 51 та 52 КК встановлено, що одним із додаткових покарань, яке може бути застосовано до осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів, є конфіскація майна. Відповідно до положень ст. 59 КК покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК. Корисливим тяжким або особливо тяжким злочином може бути визнаний будь-який із злочинів, визначених у частинах 4 чи 5 ст. 12 КК, якщо його вчинено із корисливих спонукань. Під корисливими спонуканнями слід розуміти бажання винного одержати внаслідок вчинення злочину матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків або досягти іншої матеріальної вигоди. З матеріалів кримінального провадження убачається, що ні досудовим слідством, ні судом наявності у ОСОБА_1корисливого мотиву при переміщенні через митний кордон України з приховуванням від митного контролю особливо небезпечного наркотичного засобу не встановлено. Тому застосування у даному випадку додаткової міри покарання за ч. 2 ст. 305 КК виді конфіскації майна навіть за умови, що воно передбачено санкцією цієї статті як обов’язкове, є безпідставним. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 07 листопада 2018 року у справі № 418/689/16-к, провадження № 51-6610км18) http://reyestr.court.gov.ua/Review/77720745 | |
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене лише у тих випадках, коли вчинення злочину було пов’язане зі службовим становищем підсудного або із зайняттям ним певною діяльністю. Призначаючи це покарання, суд має чітко вказати у вироку ті конкретні посади, право обіймати які позбавляється засуджений, або конкретний вид діяльності, права займатися якою він позбавляється. Призначене засудженому додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади чи займатися діяльністю, що пов’язані з обігом товарно-матеріальних цінностей, має на меті недопущення вчинення засудженим злочинів з використанням посад, пов’язаних, у тому числі, з повною матеріальною відповідальністю. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 01 листопада 2018 року у справі № 753/12073/15-к, провадження № 51-2250 км 18) | |
Відповідно до ч. 2 ст. 57 КК виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли 16 років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, приватних виконавців, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування. Стаття 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» визначає, що непрацездатні громадяни – особи, які досягли встановленого ст. 26 цього Закону пенсійного віку, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника відповідно до закону. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 02 квітня 2018 року у справі № 489/3007/17, провадження № 51-3546 ск 18) | |
Відповідно до положень ст. 59 КК покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК. Корисливим тяжким або особливо тяжким злочином може бути визнаний будь-який із злочинів, визначених у частинах 4 чи 5 ст. 12 КК, якщо його вчинено із корисливих спонукань. Під корисливими спонуканнями слід розуміти бажання винного одержати внаслідок вчинення злочину матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків або досягти іншої матеріальної вигоди. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 20 лютого 2018 року у справі № 154/2423/16, провадження № 51-54 км 18) | |
У частині 2 ст. 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м’якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Суд вважає, що такий же принцип застосовується і при вирішенні питання про порядок відбування покарання, зокрема, про можливість звільнення від відбування покарання з випробуванням. Обов’язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 17 квітня 2018 року у справі № 298/95/16-к, провадження № 51-2501 км 18) | |
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов’язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольовою владною діяльністю суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо. Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно визначені (якими встановлюються межі покарання) та альтернативні (якими передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб’єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом’якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК тощо; індивідуалізація покарання – конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб’єкта. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 22 березня 2018 року у справі № 207/5011 /14-к, провадження № 51-1985 км 18) | |
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім. Щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 30 жовтня 2018 року у справі № 559/1037/16-к, провадження № 51 -3612км18) | |
У даному кримінальному провадженні хоча і визнано обставиною, яка пом’якшує покарання засуджених, їх щире каяття у вчиненому злочині, проте така обставина носить лише формальний характер. Так, розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження. Однак, всупереч твердженням захисників, у матеріалах справи відсутні дані на підтвердження того, що засуджені відшкодували збитки потерпілому. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 22 березня 2018 року у справі № 759/7784/15-к, провадження № 51-2607км18) | |
Щире каяття як таке характеризує суб’єктивне ставлення винного до вчиненого злочину, яке полягає в тому, що він визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажає виправити ситуацію, що склалася. За наявності щирого каяття особи не обов’язковим має бути активне сприяння у розкритті злочину. Активне сприяння розкриттю злочину є окремою обставиною, що пом’якшує покарання, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 66 КК. Тобто передбачені п. 1 ч. 1 ст. 66 КК обставини, що пом’якшують покарання, а саме щире каяття і активне сприяння розкриттю злочину, є альтернативними, незалежними та можуть існувати відокремлено одна від одної. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 07 листопада 2018 року у справі № 297/562/17, провадження № 51-329км18) | |
Суд не погоджується з позицією апеляційного суду, який визнав, що наявність лише однієї з перелічених у пункті 1 частини першої статті 66 КК пом’якшуючих обставин, а саме щирого каяття, за відсутності іншої – з’явлення із зізнанням, унеможливлює застосування правил статті 69-1 цього Кодексу при визначенні розміру покарання. Суд вважає, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, – тобто, або «з’явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» – означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 10 липня 2018 року у справі № 148/1211/15-к, провадження № 51-1330ск18) | |
Суд касаційної інстанції зазначив про безпідставне визнання обставиною, яка пом’якшує покарання, перебування засудженого у стані сильного душевного хвилювання викликаного неправомірними діями сім’ї потерпілого – перерізання дружиною потерпілого інтернет-кабелю до будинку обвинуваченого. Ця обставина не передбачена п. 7 ч. 1 ст. 66 КК України, і навіть в силу ч. 2 ст. 66 КК України у місцевого суду не було підстав визнавати її такою, що пом’якшує покарання обвинуваченого. Так, стан сильного душевного хвилювання, як емоційний процес, характеризується своєю раптовістю, неочікуваністю, миттєвістю, бурхливістю, швидкоплинністю. Проте тілесні ушкодження засудженим потерпілому було спричинено на наступний день після перерізання кабелю. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 16 січня 2019 року у справі № 723/873/15-к, провадження № 51-5526км18) | |
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 67 КК України при призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються тяжкі наслідки, завдані злочином. Як тяжкі наслідки, завдані злочином, в наведеній статті розуміють ті суспільно небезпечні зміни в об’єкті кримінально-правової охорони, які викликані вчиненням злочину, але виходять за межі його складу. З урахуванням конкретних обставин кримінального провадження тяжкими наслідками можуть, зокрема, визнаватися смерть однієї чи декількох осіб, значна шкода здоров’ю людей, майнова шкода у великому чи особливо великому розмірах тощо. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 20 червня 2018 року у справі № 566/606/15-к, провадження № 51-1272зпв18) | |
Новонародженою вважається дитина, яка народилася живою, протягом 28 повних днів після народження. Така дитина охоплюється поняттям «малолітня особа» і її безпорадний стан обумовлений саме віком. Отже, рішення суду першої інстанції про врахування вчинення злочину щодо малолітньої дитини, яка перебуває в безпорадному стані, як обтяжуючої обставини при призначенні покарання за злочин, передбачений ст. 117 КК, а саме умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини, суперечить положенням ст. 67 ч. 4 КК. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 11 жовтня 2018 року у справі № 727/2103/17, провадження № 51 -5053км18) | |
Якщо рецидив злочинів утворює одночасно і їх повторність, передбачену у статті чи частині статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, то за змістом ч. 4 ст. 67 КК суд не може ще раз врахувати ні повторності, ні рецидиву злочину при призначенні покарання як обставину, що його обтяжує (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 07 червня 2018 року у справі № 203/921/16-к, провадження № 51 -3129км18) | |
Доводи про те, що якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, то, призначаючи покарання, її не можна враховувати як таку, що його обтяжує, на думку колегії суддів, є необгрунтованими. Згідно з пп. «а» п. 2.9 Правил дорожнього руху водієві забороняється керувати транспортним засобом у стані сп’яніння або перебувати під впливом наркотичних чи токсичних речовин. Системний аналіз вищезазначених положень дає підстави для висновку, що керування транспортним засобом у стані сп’яніння належить до характеристики стану свідомості та волі суб’єкта злочину, тобто до внутрішніх характеристик складу злочину, а тому вважати її ознакою об’єктивної сторони складу злочину є недопустимим (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 26 квітня 2018 року у справі № 166/937/16-к, провадження № 51-3138км18) | |
Відповідно до ч. 1 ст. 68 КК при призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65 – 67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. У даному випадку посилання на статті 65 – 67 КК дає змогу зробити висновок, що сформульовані у ч. 1 ст. 68 КК положення виступають додатковими правовими орієнтирами до загальних засад призначення покарання, передбачених ст. 65 цього Кодексу. Іншими словами, визначаючи вид і розмір покарання особі, яка вчинила незакінчений злочин, суд враховує фактичні обставини в межах трьох загальних критеріїв – ступеня тяжкості вчиненого злочину,особи винного, обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, і двох додаткових – які визначають ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Частина 2 ст. 68 КК передбачає, що за вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу. Вимоги ч. 2 ст. 68 КК обмежують максимальний розмір покарання, який може бути призначений за незакінчений злочин. Ця норма має імперативний характер і тому суд зобов’язаний її дотримуватися у всіх випадках призначення покарання за готування до злочину. При цьому призначення покарання за правилами ч. 2 ст. 68 КК має бути вмотивоване у вироку суду з обов’язковим посиланням на цю норму закону. При обчисленні половини від максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК, можливі такі варіанти: 1) одержаний таким чином показник є більшим за мінімальну межу цього покарання; 2) одержаний показник дорівнює його мінімальній межі; 3) одержаний показник є меншим за мінімальну межу відповідного виду покарання. У першому випадку, обираючи конкретний строк або розмір покарання, суд може врахувати фактичні обставини справи та особу винного, тобто зберігає за собою можливість індивідуалізації покарання. В цьому випадку суд визначає розмір покарання між мінімальною межею, визначеною санкцією статті, та максимальною, визначеною на підставі ч. 2 ст. 68 КК. У другому та третьому випадках суд, призначаючи покарання, виявляється «зв’язаним» тим показником, який буде одержаний при застосуванні положень ч. 2 ст. 68 КК. При застосуванні ч. 2 ст. 68 КК (третій випадок) виникає ситуація, коли призначене судом покарання за незакінчений злочин за своїм строком (розміром) виявиться навіть нижчим від найнижчої (мінімальної) межі, встановленої для найбільш суворого виду покарання у конкретній санкції статті Особливої частини КК. Це обумовлено конструкцією цілої низки санкцій. Наприклад, якщо у санкції відповідної статті передбачено позбавлення волі на строк від 10 до 15 років, то при призначенні покарання за готування до цього злочину максимальний строк позбавлення волі не може перевищувати семи років шести місяців. І хоча цей строк буде нижчим від того мінімуму, який встановлений для позбавлення волі в санкції конкретної статті, однак призначення його в таких межах (7років 6 місяців) цілком узгоджується з вимогами ч. 2 ст. 68 КК. Оскільки в таких випадках призначення покарання нижче від найнижчої його межі, встановленої в санкції, здійснюється судом за правилами ч. 2 ст. 68 КК, а не за наявності підстав для застосування ст. 69 КК, то і використання приписів останньої, а також посилання у вироку суду на неї в таких випадках не потрібне. Однак Суд звертає увагу на те, що визначення покарання за незакінчений злочин за правилами ч. 2 ст. 68 КК не виключає в подальшому застосування судом статей 69, 69-1 КК, якщо у конкретній ситуації є підстави для призначення більш м’якого покарання. Системний аналіз зазначених норм свідчить, що вони не конкурують одна з одною, бо ч. 2 ст. 68 КК встановлює той максимум покарання, у межах якого воно має бути призначене у всіх без винятку випадках за вчинення будь-якого незакінченого злочину, незалежно від того, чи є підстави для застосування статей 69 або 69-1 КК. У свою чергу статті 69 або 69-1 КК передбачають підстави, за наявності яких у кожному конкретному випадку визначається покарання незалежно від того, чи є вчинений особою злочин закінченим або незакінченим. Звідси випливає, що у разі призначення покарання в ситуаціях, коли є підстави для одночасного застосування зазначених норм, покарання визначається на підставі ч. 2 ст. 68 КК, а потім застосовуються положення статей 69, 69-1 КК. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 6 грудня 2018 року у справі № 712/8515/15-к, провадження № 51-4179 км 18) http://reyestr.court.gov.ua/Review/78589540 | |
Строк покарання суд першої інстанції призначив без врахування даних про особу засудженої, а також без врахування конкретних обставин, які стали причиною вчинення нею кримінального правопорушення, а саме те, що потерпілий постійно застосовував до неї насильство протягом тривалого часу, бив її, що підтверджується доказами по справі, зокрема, вироком суду, згідно якого потерпілий засуджений був за спричинення засудженій тілесних ушкоджень середньої тяжкості та відбував покарання у виді позбавлення волі реально. Враховуючи означене та беручи до уваги визнання особою вини у вчиненому нею злочині, щире каяття, прохання їй пом’якшити покарання з врахуванням конкретних обставин справи та протиправною поведінкою потерпілого, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для призначення їй основного покарання із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК України, а саме, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, та змінила судові рішення в цій частині (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 20 листопада 2018 року у справі № 234/10174/16-к, провадження № 51-1345км18) | |
Якщо після постановлення вироку буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші – після постановлення першого вироку, покарання за останнім за часом вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК. Якщо вчинення нового злочину в період іспитового строку стає фактичною підставою для визнання (скасування) призначеного за попереднім вироком покарання у виді позбавлення волі, від відбування якого було звільнено особу, таким, що належить відбувати реально, його самостійне виконання при застосуванні ч. 4 ст. 70 КК не допускається за наявності підстав для подальшого призначення остаточного покарання за правилами ч. 1 ст. 71 вказаного Кодексу. (постанова Об’єднаної палати ККС ВС від 25 червня 2018 року у справі № 511/37/16‑к, провадження № 51-830км18) http://reyestr.court.gov.ua/ Review/75042896. | |
До того моменту, коли обвинувальний вирок суду набере законної сили, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, а тому відповідні державні органи повинні поводитися з нею як невинуватою особою. Це, зокрема, означає, що суди не мають права призначати покарання за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 ч. 4 КК України при наявності попереднього вироку, який не набрав законної сили (постанови колегій суддів Першої судової палати ККС ВС від 28 лютого 2019 року у справі № 492/1505/17 http://reyestr.court.gov.ua/Review/80588100, від 10 липня 2018 року у справі № 454/3663/16-к, провадження № 51-2475км18http://reyestr.court.gov.ua/Review/75370820, Другої судової палати ККС ВС від 26 квітня 2018 року у справі № 639/9081/15-к, провадження № 51-1850км18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/73727761, 30 травня 2019 року у справі № 755/15216/16-к http://reyestr.court.gov.ua/Review/82188531, від 14 травня 2019 року у справі № 710/439/17, провадження № 51-6256км18http://reyestr.court.gov.ua/Review/81908610 | |
Виходячи з системного аналізу законодавства України про кримінальну відповідальність, у разі засудження особи за новий злочин, вчинений до повного відбуття покарання за попереднім вироком, яке згідно з частиною 3 статті 72 КК за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає, суд, незважаючи на це, спочатку повинен застосувати вимоги статті 71 КК і визначити остаточне покарання за сукупністю вироків. У такому випадку суд визначає остаточне покарання, яке складається з сукупності невідбутої частини покарання за попереднім вироком та покарання за новим вироком і на підставі ч. 3 ст. 72 КК приймає рішення про їх самостійне виконання. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 12 лютого 2019 року у справі № 236/3165/16-к, провадження № 51-1562км18) | |
Велика Палата сформувала такий висновок щодо застосування норми права, передбаченої частиною 5 статті 72 КК України (зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання): – положення частини п’ятої статті 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув’язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у частині першій статті 72 КК України, визначають «інші кримінальноправові наслідки діяння» у розумінні частини другої статті 4 КК України; – якщо особа вчинила злочин у період з 24 грудня 2015 року до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає частина п’ята статті 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (пряма дія Закону № 838-VIII); – якщо особа вчинила злочин у період до 23 грудня 2015 року (включно), то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає частина п’ята статті 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (зворотна дія Закону № 838-VIII як такого, який «іншим чином поліпшує становище особи» у розумінні частини першої статті 5 КК України); – таким чином, якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає частина п’ята статті 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII в силу як прямої, так і зворотної дії кримінального закону в часі; – якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно) і щодо неї продовжували застосовуватися заходи попереднього ув’язнення після 21 червня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом № 2046-VIII, то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає частина п’ята статті 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII. В такому разі Закон № 838-VIII має переживаючу (ультраактивну) дію. Застосування до таких випадків Закону № 2046-VIII є неправильним, оскільки зворотна дія цього Закону як такого, що «іншим чином погіршує становище особи», відповідно до частини другої статті 5 КК України не допускається; – якщо особа вчинила злочин починаючи з 21 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає частина п’ята статті 72 КК України в редакції Закону № 2046-VIII (пряма дія Закону № 2046-VIII) (постанова Великої Палати ВС від 29 серпня 2018 року у справі № 663/537/17, провадження № 13-31 кс 18) http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76207318 | |
1.9. | |
Питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети покарання як такого, що включає не тільки кару, а й виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. При цьому з огляду на положення ст. 75 КК законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання, як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, при цьому суд має врахувати не тільки тяжкість злочину, особу винного, але й інші обставини справи. При застосуванні положень ст. 75 КК конфіскація майна як додаткове покарання не може бути призначена. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 16 серпня 2018 року у справі № 183/163/14, провадження № 51 -3549км18) http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76054009 | |
Відповідно до ст. 77 КК України у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Враховуючи положення вказаної статті, якщо додаткове покарання у виді конфіскації майна за санкцією статті (санкцією частини статті) є обов’язковим, то у разі прийняття рішення про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням воно не застосовується, оскільки в зазначеному переліку додаткових покарань, що можуть бути призначенні у такому випадку, конфіскація майна відсутня. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 21 лютого 2019 року у справі № 194/101/18, провадження № 51-9527км18) | |
Якщо особа, звільнена від відбування покарання з випробуванням, до закінчення визначеного судом іспитового строку знову вчинила умисний злочин, який не є тяжким та особливо тяжким, вона має бути звільнена від відбування покарання за вчинення останнього злочину на підставі Закону України «Про амністію у 2016 році». Якщо особа за попереднім вироком була засуджена за злочин, який не підпадає під дію Закону України «Про амністію у 2016 році», питання щодо застосування амністії може бути вирішено тільки стосовно останнього злочину (постанова Об’єднаної палати ККС ВС від 18 березня 2019 року у справі № 137/84/17, провадження № 51-5195кмо18) http://reyestr.court.gov.ua/Review/80716309. | |
1.10. | СУДИМІСТЬ |
Судимість є правовим станом особи, який виникає у зв’язку з її засудженням до кримінального покарання і за зазначених у законі умов тягне настання для неї певних негативних наслідків. Правильне застосування правових норм про судимість, її погашення чи зняття має важливе значення для вирішення кримінальних справ у разі вчинення особою нового злочину. Судимість має строковий характер. Закон визначає, коли вона виникає (з дня набрання законної сили обвинувальним вироком), та встановлює підстави її припинення. Такими підставами є погашення судимості та її зняття. Як погашення, так і зняття судимості пов’язані зі спливом певних термінів, протягом яких особа повинна перетерпіти негативні наслідки та своєю поведінкою довести остаточне виправлення. Припинення судимості анулює всі кримінально-правові та загально-правові наслідки засудження та призначення покарання. Особа, судимість якої погашена або знята, вважається такою, яка раніше злочину не вчиняла, покарання не відбувала. Вона не зобов’язана будь-де вказувати про вчинення нею в минулому злочину та призначення за нього покарання, не повинна відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості. Врахування погашеної чи знятої судимості при вирішенні будь-яких питань, у т.ч. і при характеристиці особи, суперечить самій суті інституту припинення судимості і є неприпустимим. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 27 вересня 2018 року у справі № 647/1831/15-к, провадження № 51-336км17) | |
За змістом ч. 3 ст. 88 КК такими, що не мають судимості, визнаються особи, яких засуджено за вироком суду без призначення покарання або зі звільненням від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом. Однак дія цієї норми не поширюється на випадки звільнення особи від покарання не за вироком суду, а на підставі акту амністії після відбуття частини призначеного покарання. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 26 березня 2019 року у справі № 520/12627/16, провадження № 51-7669км18) | |
1.11. | ІНШІ ЗАХОДИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ |
Відповідно до ч. 1 ст. 96-1 КК «спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених цим Кодексом, за умови вчинення умисного злочину або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, за які передбачено основне покарання у виді позбавлення волі». Санкція ч. 1 ст. 267-1 КК передбачає покарання за вчинення цього злочину у виді штрафу від 50 до 80 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк від одного до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання. Згідно з положеннями ч. 4 ст. 96-2 КК «гроші, цінності, інше майно, зазначені в цій статті, підлягають спеціальній конфіскації у третьої особи, якщо вона набула таке майно від підозрюваного, обвинуваченого, особи, яка переслідується за вчинення суспільно небезпечного діяння у віці, з якого не настає кримінальна відповідальність, або в стані неосудності, чи іншої особи безоплатно, за ринкову ціну або за ціну, вищу чи нижчу ринкової вартості, і знала або повинна була і могла знати, що таке майно відповідає будь-якій із ознак, зазначених у пунктах 1 – 4 частини першої цієї статті». Таким чином, з огляду на вказані законодавчі норми спеціальна конфіскація може бути застосована до майна засудженого чи у передбачених КК випадках – до майна іншої особи, яке використовувалося як знаряддя вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 267-1 КК. Верховний Суд не виключає в цілому можливості застосування спеціальної конфіскації навіть у тих випадках, коли конфіскація майна, з огляду на його вартість, виглядає набагато суворішим заходом, ніж призначене покарання. Однак у таких випадках суд має навести належні аргументи, які обґрунтовують, з урахуванням обставин конкретної справи, що такий захід не порушуватиме наведені вище стандарти ЄСПЛ. При цьому до уваги можуть братися: вартість майна, що підлягає конфіскації, законність чи незаконність його походження; тяжкість і характер вчиненого злочину; наявність, розмір і характер завданої шкоди або шкоди, яка потенційно могла бути завдана злочином; вид і розмір призначеного покарання, тощо. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 14 червня 2018 року у справі № 366/1872/17, провадження № 51-1916км18) http://reyestr.court.gov.ua/Review/74842644 | |
Положення статей 96-1, 96-2 КК не можуть застосовуватися в тих випадках, коли це становитиме порушення ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції. При застосуванні спеціальної конфіскації у кожному конкретному випадку суд має не тільки послатися на наявність для цього формальних підстав, передбачених у КК, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар». (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 19 лютого 2019 року у справі № 366/3483/16-к, провадження № 51-2913км18) | |
Вирішувати питання щодо застосування ст. 96-1 КК (спеціальної конфіскації) слід з урахуванням положень ст. 5 КК України (постанова колегії суддів Другої судової палати від 15 листопада 2018 року у справі № 676/3047/15-к, провадження № 51-8197км18) | |
1.12. | ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ |
Застереження як примусовий захід виховного характеру, визначений п. 1 ч. 2 ст. 105 КК, полягає у роз’ясненні судом неповнолітньому наслідків його дій – шкоди, завданої охоронюваним законом правам особи (осіб), інтересам суспільства або держави, та оголошення неповнолітньому осуду за ці дії, а також попередження про більш суворі правові наслідки, які можуть настати в разі продовження ним протиправної поведінки чи вчинення нового злочину. Примусові заходи виховного характеру можуть бути застосовані виключно до неповнолітнього. Вони застосовуються не лише за умови вчинення особою, яка після досягнення 11-річного віку до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, а і якщо під час постановлення ухвали про застосування таких заходів, особа була неповнолітньою. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 12 квітня 2018 року у справі № 198/8/17, провадження № 51-609 км 17) | |
Місцевим судом при застосуванні до особи А. примусового заходу виховного характеру, належно враховані всі конкретні обставини справи, те що останній на час вчинення суспільно небезпечного діяння був неповнолітнім, який досягнув 13 років, він не був суб’єктом кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.125 КК України, за яке кримінальна відповідальність настає згідно ч.1 ст. 22 КК України з 16 років та враховуючи його особу застосував до нього примусовий захід виховного характеру у вигляді передачі його під нагляд батькам терміном на 1 рік, а також застосував до неповнолітнього обмеження дозвілля і встановив особливі вимоги до його поведінки, шляхом обмеження перебування поза місцем проживання, заборонивши вихід з квартири, щоденно з 21.00 години до 07.00 години ранку, строком на 1 рік. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 27 лютого 2019 року у справі № 130/130/8/2015, провадження № 51-1824км18) | |
2. | ПИТАННЯ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ |
2.1. | |
Відповідно до п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» умисне вбивство без кваліфікуючих ознак, передбачених ст. 115 ч. 2 КК України, а також без ознак, передбачених ст.ст. 116-118 КК України, зокрема в обопільній сварці чи бійці або з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим, підлягає кваліфікації за ст. 115 ч. 1 КК України. Як убачається із обвинувального акту, органом досудового розслідування особа А. обвинувачувалася у вчиненні умисного вбивства особи Б. під час сварки на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, яка виникла в ході вживання спиртних напоїв і переросла в бійку. У формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, яке зазначено в мотивувальній частині вироку, суд першої інстанції встановив, що удари особа А. завдав особі Б. з невстановлених причин, не зазначивши при цьому підстави зміни обвинувачення в частині встановленого мотиву злочину. Оскільки встановлення мотиву вчинення злочину є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 115 ч. 1 КК України, вирок суду підлягає скасуванню (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 1 березня 2018 року у справі № 466/9158/14-к, провадження № 51-645км18) | |
Так, відповідно до ч. 1 ст. 115 КК умисним вбивством є умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Умисне вбивство слід відрізняти від умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого. Визначальним при цьому є спрямованість умислу винного, його суб’єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до таких наслідків характеризується необережністю. Питання про умисел вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Склад злочину, передбачений частиною другою статті 121 КК, належить до особливих (складних) злочинів і виділений законодавцем в окремий вид необережного заподіяння смерті, тому що за своєю суттю, природою речей заподіяння смерті відбувається єдиним засобом – завданням тілесних ушкоджень. Умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121 КК) є злочином із матеріальним складом і змішаною формою вини. Так, з системного аналізу закону випливає, що при відмежуванні замаху на вбивство від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження визначальним є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: якщо особа, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки, бажає їх настання, умисел є прямим, а якщо не бажає, хоча й свідомо припускає їх настання, умисел є непрямим. Для з’ясування змісту та спрямованості умислу особи при дослідженні доказів їм необхідно виходити з сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винуватий і бажав їх настання, можна лише за ретельного аналізу складу вчиненого злочину і виявлення його елементів та всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину. Характерною ознакою прямого умислу є також бажання настання злочинного наслідку, що був задуманий, щодо матеріальних злочинів, і бажання вчинення злочинного діяння – щодо формальних злочинів. У такого роду бажанні знаходить своє вираження вольова ознака умислу як його найважливіша і відмінна риса. Наявністю бажання настання злочинного наслідку при вчиненні злочину з матеріальним складом прямий умисел відрізняється від інших форм і видів вини. Бажання, як вольове начало, перебуває в нерозривній єдності із свідомістю особи, яка діяла з прямим умислом, і її здатністю передбачити наслідки свого діяння. Згідно з ч. 1 ст. 15 КК замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією і становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення і наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, при наявності цілі досягнення суспільно небезпечного результату. Наслідки, які не настали, інкримінуються особі в тому разі, якщо вони були включені в ціль її діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків. Якщо ж особа не мала наміру досягти певних наслідків, вона не могла й вчиняти замаху на їх досягнення. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 9 жовтня 2018 року у справі № 760/4968/15-к, провадження № 51-320км17) | |
Учинене з корисливих мотивів умисне вбивство кваліфікується в разі, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків або досягти іншої матеріальної вигоди. При цьому не має значення, чи одержав винний ту вигоду, яку бажав одержати внаслідок убивства, а також, коли виник корисливий мотив до початку чи під час вчинення цього злочину. У разі вчинення умисного вбивства під час розбійного нападу, дії винного кваліфікуються за п. 6 ч. 2 ст.115 КК України і статтею, якою передбачено відповідальність за злочинне заволодіння майном, тобто ч. 4 ст.187 КК України. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 4 квітня 2019 року у справі № 210/2789/15-к, провадження № 51-6775км18) | |
Умисне вбивство визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115), якщо у позбавленні життя потерпілого брали участь за попередньою домовленістю як співвиконавці дві і більше особи. Кожна з осіб, які з умислом на вбивство завдали потерпілому поранення, незалежно від того, яке з поранень виявилося безпосередньою причиною смерті потерпілого, повинні відповідати за умисел на вбивство як співвиконавці. Співвиконавцями умисного вбивства повинні визнаватися також ті особи, котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо було заподіяно смерть потерпілого, але, будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, здійснили частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з метою реалізації цього умислу. З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють вбивство за попередньою змовою, до таких дій можуть бути віднесені: а) застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть; б) подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим співвиконавцем (застосування до потерпілого фізичного чи психічного насильства, зв’язування його чи утримання в той час як інший співучасник завдає йому ударів з метою заподіяння смерті, тощо); в) усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це (тримання чи ізоляція особи, яка намагається або може допомогти жертві, відвернення уваги такої особи тощо), а також сприяння доступу іншій особі до жертви; г) надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час вчинення вбивства шляхом передачі зброї, давання порад тощо; д) ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу на вбивство. Якщо учасники групи осіб діяли узгоджено щодо декількох осіб, хоча кожен із них позбавляв життя одного потерпілого, дії кожного із них слід кваліфікувати як умисне вбивство двох і більше осіб, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. п. 1 і 12 ч. 2 ст. 115). У разі вчинення умисного вбивства під час розбійного нападу, дії винного кваліфікуються за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України і ч. 4 ст. 187 КК України. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 24 жовтня 2018 року у справі № 733/249/16-к, провадження № 51-3848км18) | |
Кількість заподіяних ножових поранень, їх локалізація та ступінь тяжкості в цьому конкретному випадку не дали підстав суду зробити висновок про спрямованість умислу особи А. саме на умисне вбивство особи Б. Суд правильно зазначив, що в цьому випадку відсутні об’єктивні дані, які б свідчили про те, що особа А., завдаючи удари потерпілому складним туристичним ножем господарсько-побутового призначення з довжиною леза шість сантиметрів у різні частини тіла, більшість з яких не є життєво важливими, бажав спричинити смерть особи Б., а не заподіяти йому тяжких тілесних ушкоджень, які фактично настали від його дій. У зв’язку з чим, доводи прокурора про те, що дії особи А. необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК, визнано необгрунтованими. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 20 грудня 2018 року у справі № 753/14222/14-к, провадження № 51-2589км18) | |
Суб’єктивна сторона вбивства, передбаченого ст. 116 КК, характеризується не лише умислом, а й таким емоційним станом винного, який значною мірою знижував його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Необхідною умовою кваліфікації дій винного є сильне душевне хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання чи тяжкої образи з боку потерпілого (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 23 квітня 2019 року у справі № 241/1877/15-к, провадження № 51-2015км18) | |
Відповідальність за ст. 118 КК за вбивство в разі перевищення меж необхідної оборони настає лише за умови, що здійснений винним захист явно не відповідав небезпечності посягання чи обстановці, яка склалася. Умисне вбивство без кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 115 КК, а також без ознак, передбачених статтями 116-118 КК, зокрема в обопільній сварці чи бійці або з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим, підлягає кваліфікації за ч. 1 ст. 115 КК. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 9 квітня 2019 року у справі № 712/2759/17, провадження № 51-6528км18) | |
Саме суб`єктивна сторона складу злочину становить основний критерій розмежування умисного вбивства (ст. 115 КК) і злочинів із суміжними складами, зокрема, з вбивством через необережність (ст. 119 КК) або умисним заподіянням тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК) (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 6 червня 2019 року у справі № 349/304/17, провадження № 51-8987км18) | |
Щодо відмежування складів злочинів, передбачених ч. 2 ст. 121 та ч. 1 ст. 119 КК. Умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, з об`єктивної сторони характеризується суспільно небезпечними, протиправними діяннями та суспільно небезпечними наслідками, що настали для здоров`я потерпілого у вигляді спричинення тяжких тілесних ушкоджень, а також смерті. При цьому тяжкі тілесні ушкодження і смерть потерпілого перебувають у причинному зв`язку між собою та із вчиненим суспільно небезпечним діянням. Суб`єктивна сторона цього злочину характеризується двома формами вини – умислом (прямим/непрямим) щодо суспільно небезпечного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережністю (злочинною самовпевненістю чи злочинною недбалістю) щодо настання смерті потерпілого (похідні наслідки). При цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в результаті настання первинного. Специфіка вбивства з необережності полягає в його суб`єктивній стороні: воно має місце лише при необережній формі вини, яка може виступати у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості. Необережність є формою вини, для якої характерне поєднання усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії чи бездіяльності) та недбалого або самовпевненого ставлення до настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Встановлюючи суб`єктивні ознаки складу злочину умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК України), необхідно виходити з того, що ознаками суб`єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, є умисел на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження в прямій, і непрямій формі. (постанови колегії суддів Другої судової палати від 25 жовтня 2018 року у справі № 741/1182/16, провадження № 51-2941км18 http://reyestr.court.gov.ua/Review/77586944, Першої судової палати ККС ВС від 23 травня 2019 року у справі № 752/18406/16-к, провадження № 51-10309км18) | |
Колегія суддів погоджуючись з правовими позиціями ВСУ, зазначила Верховний Суд України в своїх рішеннях (справи № 5-10кс14, № 5-32кс14) неодноразово вказував, що вирішуючи в справах про злочини проти життя та здоров`я особи питання про те, з прямим чи непрямим умислом діяв винуватий, суд має виходити із сукупності всіх обставин справи й ураховувати не тільки поведінку винуватого, потерпілого і їх взаємостосунки до злочину, під час і після його вчинення, але й спосіб учинення злочину, застосовані засоби і знаряддя, сам характер заподіяних потерпілим поранень. Про наявність саме прямого умислу можуть свідчити, зокрема, діяння винуватого, які завідомо для нього повинні були потягти смерть потерпілого і не призвели до смертельного наслідку лише в силу обставин, які не залежали від його волі. Також звертав увагу на те, що замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією і становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення й наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, при наявності цілі досягнення суспільно небезпечного результату. Ціль досягнення суспільно небезпечного результату – це конструктивний елемент попередньої злочинної діяльності, у тому числі й замаху. Таким чином, наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо вони були включені в ціль його діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків. Якщо ж особа не мала наміру досягти певних наслідків, то вона не могла й вчиняти замах на їх досягнення. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 4 червня 2019 року у справі № 755/2274/17, провадження № 51-7632км18) | |
З огляду на те, що в диспозиції ч. 1 ст. 126 КК України не передбачено наслідків у вигляді тілесних ушкоджень, для інкримінування даного злочину значення має саме доведеність факту завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 31 липня 2018 року у справі № 381/4238/15-к) | |
З суб’єктивної сторони злочин, передбачений ч. 2 ст. 127 ККхарактеризується умисною формою вини та наявністю спеціальної мети спонукати потерпілого вчинити певну дію. За відсутністю доказів щодо наявності мети злочину склад відповідного злочину відсутній (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 17 липня 2018 року у справі № 161/1372/16-к, провадження № 51-2537км18) | |
За нормативним визначенням умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК)з об’єктивної сторони характеризується дією або бездіяльністю у вигляді протиправного посягання на здоров’я іншої людини, наслідками у вигляді заподіяння тяжких тілесних ушкоджень та причинним зв’язком між указаним діянням та наслідками, а із суб’єктивної сторони – умисною формою вини (прямим або непрямим умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти тяжкої шкоди здоров’ю потерпілого, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання (ст. 24 КК). Необережне тяжке тілесне ушкодження (ст. 128 КК) характеризується аналогічними елементами об’єктивної сторони, а за суб’єктивною стороною проявляється в необережній формі вини у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості, визначення яких надано у ст. 25 КК. Отже, розмежування умисного протиправного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень іншій людині (ч. 1 ст. 121 КК) і необережне заподіяння таких ушкоджень (ст. 128 КК) здійснюється як за об’єктивною, так і суб’єктивними сторонами цих злочинів. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 12 лютого 2019 року № 1-100/11, провадження № 51-131км18) | |
Стаття 135 КК передбачає відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу” або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан. Суспільна небезпека цього злочину полягає у поширенні аморальної поведінки, змістом якої є неповага до права людини на життя і безпеку, нехтування моральними і правовими нормами, що зобов’язують надавати допомогу людям, які перебувають у небезпечному для життя стані. Потерпілим від цього злочину є особа, яка характеризується сукупністю двох ознак. Так, вона: а) перебуває в небезпечному для життя стані; б) позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану. Небезпечним для життя станом слід вважати такий стан, коли особа без сторонньої допомоги не має можливості вжити ефективних заходів для самозбереження внаслідок безпорадного стану. Небезпечний для життя стан може означати, наприклад, ситуацію, коли особа під час пожежі не може вийти із приміщення, альпініст упав у провалину і повиснув на страховому шнурі, рибалка опинився на крижині або у воді, людина, збита автомобілем, залишилась на проїзній частині дороги. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 135 КК, завжди характеризується прямим умислом щодо самого діяння. Що стосується наслідків, ставлення суб’єкта злочину до них завжди характеризується необережністю (злочинною недбалістю чи злочинною самовпевненістю). Із законодавчого визначення випливає, що моментом закінчення злочину є ухилення від надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Для кваліфікації дій винного за цією нормою кримінального закону не має значення і те, що хтось інший надав чи намагався надати допомогу залишеному в небезпеці, а також тяжкість тілесних ушкоджень отриманих в результаті ДТП. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 24 травня 2018 року у справі № 128/5462/14-к, провадження № 51-1673км18) | |
З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 140 КК, характеризується такими ознаками: діянням у вигляді неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків, тяжкими наслідками для хворого та причинним зв’язком між діянням та наслідками. За нормативним визначенням під неналежним виконанням медичним працівником професійних обов’язків слід розуміти вчинення ним не в повному обсязі необхідних дій, які він повинен був вчинити при наданні хворому лікарської допомоги, чи вчинення не тих дій, яких вимагають клінічні протоколи. Надання медичної допомоги включає в себе діагностику (отримання необхідних даних про стан здоров’я, їх правильна оцінка, вибір і прийняття рішення про лікування) та лікування (застосування різного роду процедур, проведення медикаментозної та іншої терапії, виконання хірургічних операцій тощо). Тому ознакою кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК, є також неправильний діагноз захворювання, несвоєчасне проведення обов’язкових процедур, що є наслідком недбалості чи несумлінного ставлення лікаря до своїх обов’язків. Із суб’єктивної сторони злочин характеризується необережною формою вини до тяжких наслідків для хворого. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 12 лютого 2019 року у справі № 447/781/16-к, провадження № 51-690км18) | |
2.2. | |
Торгівля людьми може супроводжуватися вчиненням (або мати своїм наслідком вчинення) інших злочинів, що виходять за межі складу, передбаченого ст. 149 КК України. У разі, коли торгівля людьми пов`язана з організацією їх незаконного переправлення через державний кордон України, керівництвом такими діями або сприянням їх вчиненню порадами, вказівками, наданням засобів чи усуненням перешкод, наявна сукупність злочинів, передбачених статтями 149 та 332 КК України. Необхідність додаткової кваліфікації зумовлена тим, що чинна редакція ст. 149 КК України не охоплює незаконне переміщення людини через державний кордон України. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 23 травня 2019 року у справі № 463/493/16-к, провадження № 51-5104км18) | |
2.3. | ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВИБОРЧИХ, ТРУДОВИХ ТА ІНШИХ ОСОБИСТИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА |
З об’єктивної сторони злочин передбачений статтею 164 КК України може бути вчинений у формі злісного ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів). Частина 2 статті 164 КК передбачає відповідальність за те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею. Під злісним ухиленням від сплати коштів на утримання дітей (аліментів) слід розуміти будь-які діяння боржника, спрямовані на невиконання рішення суду (приховування доходів, зміну місця проживання чи місця роботи без повідомлення державного виконавця, приватного виконавця тощо), які призвели до виникнення заборгованості із сплати таких коштів у розмірі, що сукупно складають суму виплат за три місяці відповідних платежів. При цьому діяння можуть виразитись як у прямій відмові від сплати встановлених судом аліментів, так і в інших діях (бездіяльності), які фактично унеможливлюють виконання вказаного обов’язку. Кримінальна відповідальність за злісне ухилення від сплати аліментів передбачена національним законодавством, вона витікає з обов’язку батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей і жодним чином не пов’язана із попередженням чи не попередженням про це державною виконавчою службою. ЗУ «Про виконавче провадження» передбачає порядок примусового виконання судових рішень і не покладає на виконавця обов’язок попереджати про кримінальну відповідальність. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 11 квітня 2019 року у справі № 208/5439/16-к, провадження № 51-5598км18) | |
Не може визнаватися злісним ухилення від сплати аліментів (ст. 164 КК), яке хоча і тривало значний проміжок часу чи мало систематичний характер, але було вимушеним з боку особи, на яку такий обов’язок покладено рішенням суду. До таких випадків слід відносити несплату аліментів особою через неможливість знайти роботу, через хворобу тощо. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 6 листопада 2018 року у справі № 723/852/16-к, провадження № 51-2764км18) | |
Відповідно до змісту кримінального закону кримінальна відповідальність за ч. 1 ст. 172 КК настає у разі грубого порушення трудового законодавства, в тому числі у разі використання найманої праці без належного оформлення, а отже, обумовлює встановлення факту існування трудових відносин між суб’єктом злочину та найманими працівниками. Не надання стороною обвинувачення доказів, які би відповідно до стандарту доказування «поза розумним сумнівом» підтвердили, що особи перебували з саме у трудових відносинах, а не надавали час від часу послуги цивільно-правового характеру свідчать про відсутність у діях особи складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 172 КК. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 30 січня 2019 року у справі № 595/1701/14-к, провадження № 51-6649км18) | |
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину, передбаченого частиною першою статті 176 КК, є заподіяння майнової шкоди в значному розмірі. Тому суд, щоб дійти висновку про наявність складу злочину, мав установити наявність матеріальної шкоди, яка перебуває у причинному зв’язку з діями, що інкримінуються винному, та її розмір. Наявність шкоди та її розмір, якщо вона полягає в матеріальних збитках, має бути доведено визначеними законом засобами доказування. Матеріальна шкода або матеріальні збитки, які визначають наявність складу злочину, передбаченого частиною першою статті 176 КК, не можуть визначатися на підставі розрахунку неотриманого прибутку, а мають встановлюватися на підставі прямої дійсної шкоди, завданої інкримінованими діями винної особи. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 13 листопада 2018 року у справі № 449/613/15-к, провадження № 51-1531км18) | |
2.4. | |
Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном, належить кваліфікувати як грабіж (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 15 листопада 2018 року у справі № 335/1893/16-к, провадження № 51-437км18) | |
Огороджена територія, у тому числі приватного домоволодіння, може охоплюватися за своїми ознаками до поняттям «сховище», виходячи з характеру огорожі (розміру, конструкції, цілісності тощо), наявності інших пристосувань, засобів (охорони, сигналізації, собак, освітлення, засувів, гачків, замків на воротах і хвіртках тощо), які об’єктивно перешкоджають вільному доступу сторонніх осіб, а також інших ознак, які дозволяють ідентифікувати цю територію як таку, що має призначення постійного або тимчасового зберігання матеріальних цінностей (тобто є сховищем). При цьому в кожному конкретному кримінальному провадженні, де обвинувачення за ч. 3 ст. 185 КК (ч. 3 ст. 186, ч. 3 ст. 187 КК) включає кваліфікуючу ознаку «проникнення у сховище», належить встановити об’єктивні обставини, які дозволяють ідентифікувати відповідне місце чи територію як «сховище». Ці обставини, з огляду на положення ст. 91–94 КПК, підлягають обов’язковому доказуванню, а зібрані та надані суду докази – відповідній оцінці (постанова Об’єднаної палати ККС ВС від 19 листопада 2018 року у справі № 205/5830/16-к, провадження № 51-2436кмо18) http://reyestr.court.gov.ua/ Review/78297730 | |
Як убачається з вироку, за встановлених судом фактичних обставин, приміщення тамбуру квартир, звідки було викрадено майно, охоплюється поняттям «інше приміщення» з огляду на те, що у ньому розміщуються матеріальні цінності мешканців квартир. Кваліфікація крадіжок, поєднаних із незаконним проникненням до таких приміщень, за ч. 3 ст. 185 КК України ґрунтується на вимогах кримінального закону та роз’ясненнях п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України № 10 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику у справах про злочини проти власності». (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 8 лютого 2018 року у справі № 643/6629/16-к, провадження № 51-453км17) | |
Згідно з роз’ясненнями, що містяться в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» крадіжка (таємне викрадення чужого майна) – це викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб. Грабіж – це відкрите викрадення чужого майна у присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, котра у свою чергу усвідомлює, що її дії помічені й оцінюються як викрадення. Розрізняючи крадіжку та грабіж, слід виходити зі спрямованості умислу винної особи та даних про те, чи усвідомлював потерпілий характер вчинюваних винною особою дій. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 15 березня 2018 року у справі № 192/2621/16-к, провадження № 51-971км18) | |
Грабіж вважається закінченим злочином з моменту заволодіння майном. Таким моментом визнається поява у злочинця реальної початкової можливості розпорядитися вилученим майном (винести, передати іншим особам тощо). Якщо особа, котра протиправно заволоділа майном, такої реальної можливості не мала, її дії слід розглядати як замах на грабіж. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 15 листопада 2018 року у справі № 335/1893/16-к, провадження № 51-437км18) | |
За загальним визначенням розбій, як злочин проти власності, це напад із метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Отже, в разі вчинення розбою посягання відбувається на два об’єкти – власність та життя і здоров’я потерпілої особи. При грабежі, поєднаному із застосуванням насильства до потерпілого, основним об’єктом посягання виступає власність, і незважаючи на те, що у момент вчинення грабежу відбувається вплив на потерпілого, однак він є незначним, тому й не може бути мови про існування ще одного об’єкту – життя і здоров’я особи. Однією з характеризуючих ознак розбою є саме насильство, метою якого є намір одразу подолати опір потерпілого й упередити його протидію нападу. Агресивність й спрямованість таких дій на подолання опору по відношенню до особи, яка зазнала нападу, є відмінною ознакою від грабежу. Так, судом першої інстанції за результатами дослідження доказів у провадженні, зокрема показань обвинуваченого та потерпілого, беззаперечно встановлено, що вчинення даного злочину супроводжувалося насильством, небезпечним для життя і здоров’я потерпілого, який зазнав нападу, внаслідок завданих йому ударів трьома особами, в тому числі й по голові, внаслідок чого потерпілий втрачав свідомість. При розмежуванні грабежу та розбою визначальним є не тільки наслідки, що настали в результаті застосування насильства до потерпілого, але й сам спосіб дії винних осіб. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 31 липня 2018 року у справі № 405/3734/16-к) | |
До фізичного насильства, що є ознакою розбою, також належить насильство, яке реально не спричинило шкоду життю, але було небезпечним для життя потерпілого в момент заподіяння, тобто в момент застосування створювало реальну загрозу для життя потерпілого. Такою реальною загрозою для життя потерпілої було здушування її шиї. При цьому оцінка небезпечності насильства проводиться з урахуванням дійсності, реальності й характеру можливого насильства, коли така загроза не викликає сумніву щодо небезпечності дій винної особи. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 24 квітня 2018 року у справі № 235/164/16-к, провадження № 51-2608км18) | |
Проникнення як кваліфікуюча ознака розбою передбачає, що особа потрапила у житло, інше приміщення чи сховище незаконно, тобто за відсутності права перебувати в місці, де знаходиться майно (всупереч волі законного володільця, шляхом обману, за відсутності визначених законом підстав чи на порушення встановленого законом порядку). При цьому незаконність проникнення стосується самого факту потрапляння до житла, іншого приміщення чи сховища або перебування в ньому під час вчинення розбою. Спосіб проникнення (застосування фізичних чи інтелектуальних зусиль) принципового значення для встановлення кваліфікуючої ознаки «проникнення» не має. При вирішенні питання про застосування кваліфікуючої ознаки «проникнення у житло, інше приміщення чи сховище» в складі кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 187 КК України, вирішальне значення мають режим доступу до приміщення (вільний/обмежений) під час вчинення розбою та наявність в особи умислу на незаконне входження (потрапляння) до приміщення або незаконне перебування в ньому з метою заволодіння чужим майном (постанова Великої Палати ВС від 18 квітня 2018 року у справі № 569/1111/16-к, провадження № 13-14 кс 18) | |
Шахрайство вважається закінченим злочином, якщо винний заволодіває предметом злочину винятково за допомогою обману або зловживання довірою і після цього має реальну можливість розпорядитися ним як своїм. Це означає, що шахрайство передбачає такий перехід певного предмета у володіння винного, який дозволяє йому реально здійснити хоча б первісне розпорядження. Якщо особа, котра протиправно заволоділа майном, такої реальної можливості не мала, її дії слід розглядати залежно від обставин справи як закінчений чи незакінчений замах на вчинення шахрайства. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 27 лютого 2018 року у справі № 541/440/15-к, провадження № 51-805км18) | |
Статтею 190 КК України передбачено кримінальну відповідальність за шахрайство, тобто заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою. Як випливає зі змісту зазначеної норми кримінального закону та правозастосовної практики, отримання майна за умови виконання якого-небудь зобов’язання належить кваліфікувати як шахрайство в тому разі, коли винна особа в момент заволодіння цим майном мала на меті його присвоїти, а зобов’язання – не виконувати. Як шахрайство, вчинене шляхом зловживання довірою, слід розглядати укладення договорів кредиту, позики, попередньої оплати за виконання певної роботи тощо без наміру повернути отримані кошти чи інші матеріальні цінності, виконати належно обумовлену роботу чи повернути борг. Із суб’єктивної сторони шахрайство характеризується прямим умислом і корисливим мотивом. Відсутність хоча б одного зі складових елементів шахрайства, у тому числі об’єктивної чи суб’єктивної сторони, означає, що дії осіб, поведінка яких оцінюється, можуть знаходитись в іншій юридичній площині, ніж кримінальна, а саме: свідчити про наявність цивільного або господарського спору. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 11 грудня 2018 року у справі № 712/7368/13-к, провадження № 51-6626км18) | |
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 191 КК України, полягає у привласненні чи розтраті винним чужого майна, яке знаходилось у його правомірному володінні, внаслідок наданих йому повноважень щодо цього майна, або ж привласненні, розтраті чи заволодінні майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Згідно з приміткою 1 до ст. 364 КК України службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом. Під організаційно-розпорядчими функціями розуміється здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Адміністративно-господарські обов’язки – це обов’язки по управлінню або розпорядженню державним, колективним чи приватним майном (установлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Відповідно до встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження, особа, виконуючи свої посадові обов’язки, відповідно до посадової інструкції менеджера відділу реалізації скрапленого газу ТОВ «Є» мала право представляти інтереси організації з іншими юридичними особами, контролювати виконання планових задач, своєчасне виконання окремих доручень і завдань підрозділами, здійснювати реалізацію та планування поставок скрапленого газу, в тому числі для ГНС «С», брати участь в електронних торгах, здійснювати взаєморозрахунки з VIP покупцями, в тому числі «Соло плюс», укладати договори та контролювати їх виконання, формувати ціни шляхом надання знижок клієнтам, вести облік і контроль дебіторської заборгованості, складати звіти по відвантаженню газу, вести облік залишку газу, контролювати поставку газу по мережах АГЗС. Тобто здійснювала обов’язки, які свідчать у сукупності про те, що вона виконувала організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції, тобто була службовою особою. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 21 лютого 2019 року у справі № 554/2412/16-к, провадження № 51-2803км18) | |
2.5. | |
З урахуванням законодавства, чинного на момент вчинення інкримінованих ОСОБА_2 дій, алкогольний напій може бути визнаний предметом злочинів, передбачених ст. 204 КК України, лише за умови, якщо він відповідає наступним ознакам, а саме: 1) одержання шляхом спиртового бродіння цукровмісних матеріалів або на основі харчових спиртів; 2) зазначені в Українській класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД), складеній на основі Гармонізованої системи опису та кодування товарів і Комбінованої номенклатури Європейського Союзу; 3) вміст спирту етилового має становити понад 0,5 відсотка об’ємних одиниць, які зазначені у товарних позиціях 2203, 2204, 2205, 2206, 2208 згідно з УКТ ЗЕД, а також з вмістом спирту етилового 8,5 відсотка об’ємних одиниць та більше, які зазначені у товарних позиціях 2103 90 30 00, 2106 90 згідно з УКТ ЗЕД; 4) віднесення законом до категорії підакцизних товарів згідно з положеннями ст. 215 Податкового кодексу України. При цьому слід брати до уваги, що частини 1 і 3 статті 204 КК України, окрім іншого, передбачають кримінальну відповідальність саме за незаконне зберігання з метою збуту, збут незаконно виготовлених алкогольних напоїв, а також незаконне виготовлення алкогольних напоїв з недоброякісної сировини (матеріалів), що становлять загрозу для життя і здоров’я людей. Визначення поняття незаконного виготовлення алкогольних напоїв надано у ст. 1 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», під яким розуміють умисні дії по виготовленню алкогольних напоїв з порушенням технології чи з неправомірним використанням знака для товарів і послуг, чи копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само прямим відтворенням товару іншого підприємця з самовільним використанням його імені. Таким чином, формулювання ст. 204 КК України у системному зв’язку з положеннями ст. 1 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» указують на те, що предметом злочину, передбаченого ст. 204 КК України, можуть бути саме алкогольні напої, які виготовлені незаконно з порушенням технології чи з неправомірним використанням знака для товарів і послуг, чи копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само прямим відтворенням товару іншого підприємця з самовільним використанням його імені (частини 1, 2 статті 204 КК України), у тому числі алкогольні напої, які виготовлені незаконно з недоброякісної сировини (матеріалів), що становлять загрозу для життя і здоров’я людей (частина 3 ст. 204 КК України). Поряд з цим Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що об’єктом злочину, передбаченого ст. 204 КК України, є запроваджений з метою захисту системи оподаткування порядок виробництва та обігу підакцизних товарів. Додатковим об’єктом виступають засади добросовісної конкуренції, а злочин, передбачений ч. 3 ст. 204 КК України, належить до двооб’єктних, оскільки посягає не лише на встановлений порядок акцизного оподаткування, а й на життя і здоров’я людей як споживачів недоброякісної підакцизної продукції. Тому для з’ясування того, чи є відповідний алкогольний напій предметом злочину, передбаченого ст. 204 КК України, необхідно встановити (окрім інших ознак), чи відноситься він до категорії підакцизних товарів згідно з положеннями ст. 215 Податкового кодексу України. Фактична наявність чи відсутність у складі ціни даного товару акцизного податку на кваліфікацію не впливає, оскільки цей злочин може посягати як на відносини у сфері захисту від недобросовісної конкуренції, так і на відносини у сфері оподаткування (зокрема, невключення акцизного податку до ціни товару, який законом визнається підакцизним). (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 14 листопада 2018 року у справі № 750/3335/16-к, провадження № 51-1261зпв18) | |
2.6. | |
Кримінальне правопорушення, передбачене статтею 246 КК,відноситься до категорії злочинів проти довкілля. Диспозиція вказаної норми передбачає, що одним з обов’язкових елементів складу цього злочину є наявність істотної шкоди, завданої об’єкту злочинного посягання, тобто довкіллю. Відповідно до абзацу 3 пункту 9постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» від 10 грудня 2004 року № 17 у справах про злочини, відповідальність за які передбачена статтею 246 КК, шкода визнається істотною, коли: були знищені певні види дерев у тій чи іншій місцевості; погіршилися породний склад, якість, захисні, водоохоронні й інші екологічні властивості лісу; виникли труднощі у відтворенні заліснення в певній місцевості; знизилась якість атмосферного повітря; змінились ландшафт місцевості, русло річки; сталась ерозія ґрунту; тощо. Якщо внаслідок незаконної порубки дерев, чагарників у лісах, захисних та інших лісових насадженнях істотна шкода не настала, винна особа за наявності до того підстав несе відповідальність за статтями 64-67 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Наявність шкоди довкіллю та її розмір має бути доведено визначеними законом засобами доказування. Пунктом 6 частини 2 статті 242 КПК передбачено, що розмір шкоди довкіллю визначається на підставі висновку експерта. Розрахунок Державної екологічної інспекції, який не може вважатися висновком експерта. (постанова колегією суддів Першої судової палати ККС ВС від 22 січня 2019 року у справа № 673/902/16-к, провадження № 51-3905км18) | |
2.7. | |
Для закінченого складу злочину, передбаченого ст. 258 КК України, у формі застосування зброї чи інших загальнонебезпечних дій необхідно, щоб будь-яка з них створювала реальну небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків. (ухвала колегії суддів Другої судової палати від 16 квітня 2019 року у справі № 324/1098/98, провадження № 51-1760впс19) | |
Для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 258-3 КК не вимагається існування окремого судового рішення, рішення органу законодавчої чи виконавчої влади про визнання діяльності терористичною. Таке визнання здійснюється судом у конкретному кримінальному провадженні на підставі наявних матеріалів. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 3 жовтня 2018 року у справі № 326/195/16-к, провадження № 51-4025км18) | |
Терористична організація виділена як вид злочинної організації за спеціальною метою здійснення терористичної діяльності. Так, відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», а також ст. 28 КК терористична діяльність – це діяльність, яка охоплює планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів, підбурювання: до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів у терористичних цілях, організацію незаконних збройних формувань, злочинних угрупувань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів; так само як і участь у таких актах, вербування, озброєння, підготовку та використання терористів, пропаганду й поширення ідеології тероризму, фінансування та інше сприяння тероризму. Встановлення у кримінальному провадженні передбачених у ст. 1 Закону ознак певної організації (наявність стійкого об’єднання трьох і більше осіб; розподіл функцій між цими особами; існування обов’язкових правил поведінки при підготовці та вчиненні терористичних актів) та відповідної мети її діяльності (порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, вплив на прийняття рішень, вчинення або невчинення дій органами державної влади та місцевого самоврядування) є підставою для визнання відповідної діяльності терористичною. При цьому таке визнання здійснюється судом у конкретному провадженні на підставі наявних матеріалів. Існування окремого судового рішення, рішення органу законодавчої чи виконавчої влади про визнання діяльності терористичною для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 258-3 КК не вимагається. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 5 липня 2018 року у справі № 225/6151/15-к, провадження № 51-1609км18) | |
Поняття «закон», яке використав законодавець у ст. 263 КК, має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють відповідні правовідносини, порушення яких утворює об’єктивну сторону складу злочину, передбаченого цією статтею кримінального закону (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 4 грудня 2018 року у справі № 161/3885/16-к, провадження № 51-967км18) | |
Пістолет «ПМР» за своїми конструктивними властивостями хоча і відноситься до гладкоствольної вогнепальної зброї, проте, є пристроєм вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями снарядами несмертельної дії, а тому не є предметом злочину, передбаченого ст. 263 КК України (постанова ККС ВС від 29.03.2018 р. у справі № 398/4375/14-к (провадження № 51-133км18) | |
Диспозицію частини першої ст. 263 КК не можна вважати бланкетною, оскільки вона не посилається на інші закони чи нормативні акти у визначенні заборонених діянь, а визначає їх у своєму тексті. Відповідно до цього положення забороняються: «носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв». Власне ця заборона і є диспозицією частини першої ст. 263 КК, яка супроводжується визначеними в цьому ж положенні санкціями. А відсилка до іншого «закону» міститься не в диспозиції цієї норми, а у формулюванні умови, яка визначає, коли її диспозиція може бути застосована: «без передбаченого законом дозволу». Якщо «дозвіл» відсутній – умова виконана, і діє диспозиція частини першої ст. 263 КК, тобто заборона «носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв». Навпаки, наявність відповідного дозволу свідчить про відсутність передбаченої законом умови, за якої диспозиція цього положення може бути застосована. Умови, що визначають застосування диспозиції норми, в теорії права відносять до гіпотези норми. Таким чином, слова у ч. 1 ст. 263 КК «без передбаченого законом дозволу» визначають один із елементів гіпотези норми, який – поряд із загальними елементами умов настання кримінальної відповідальності, що містяться в Загальній частині Кримінального кодексу України – визначає можливість застосування диспозиції і, відповідно, санкції ч. 1 ст. 263 КК (див. постанову Верховного Суду від 4 грудня 2018 року в справі № 161/3885/16-к). (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 21 травня 2019 року у справі № 299/1530/16-к, провадження № 51-7221км18) | |
Незаконна переробка гладкоствольної мисливської рушниці в обріз, становить склад злочину, передбачений ч.1 ст. 263-1 КК України. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 20 вересня 2018 року у справі № 359/8596/15-к, провадження № 51-2587км18) | |
При вирішенні питання щодо кваліфікації дій за ст. 270 КК України слід виходити з того , що суб’єктом зазначеного злочину є будь-яка фізична особа, яка досягла шістнадцятирічного віку (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 17 травня 2018 року у справі 657/692/15-к, провадження № 51-3781км18) | |
2.8. | |
Кримінальна відповідальність за ч. 2 ст. 271 КК настає за порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці службовою особою підприємства, установи, організації або громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності, якщо це порушення спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки. Тобто, суб’єктом цього злочину є службова особа підприємства, установи, організації, яка на підставі наказу адміністрації, посадової інструкції чи відповідно до займаної посади має спеціальні обов’язки з охорони праці, або громадянин – суб’єктом підприємницької діяльності. У разі порушення вимог законодавства про охорону праці, що потягло кримінально-правові наслідки, іншими службовими особами останні з урахуванням обставин справи можуть нести відповідальність за злочини у сфері службової діяльності, а рядові працівники – за злочини проти життя та здоров’я особи. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 15 березня 2018 року у справі № 727/922/17, провадження № 51-601км17) | |
Суб’єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 272 КК України, характеризується загалом необережною формою вини. Саме порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою може бути умисним або необережним. Ставлення винного до настання наслідків – лише необережне. Мотив і мета для кваліфікації цього злочину значення не мають. Якщо особа умисно порушує правила безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою, умисно ставлячись і до настання наслідків, кваліфікація за ст. 272 КК України виключається, вчинене слід кваліфікувати залежно від обставин, наприклад, як злочин проти життя або здоров’я чи як диверсію. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 07 лютого 2019 року у справі № 227/873/17, провадження № 51-6862км18) | |
2.9. | |
Зі змісту сформульованої у ст.286 КК України диспозиції слідує, що вона є бланкетною, а тому при кваліфікації слід керуватися законодавчими чи іншими нормативними актами щодо безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту. У зв’язку з цим суди зобов’язані ретельно з’ясовувати і зазначати у вироках, у чому саме полягали названі у цій статті порушення; які норми правил безпеки дорожнього руху не додержано; чи є причинний зв’язок між цими порушеннями та передбаченими законом суспільно небезпечними наслідками. При цьому слід враховувати, що за змістом ст. 286 КК України, цей злочин належить до злочинів із так званим матеріальним складом. А тому ознакою його об’єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння, є не будь-яке з порушень правил безпеки дорожнього руху, а лише ті з них, які створюють реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених у частинах 1, 2 або 3 цієї статті, і перебувають з ними у причинному зв’язку. Тому встановлення причинного зв’язку між діянням, що полягає у порушенні конкретних правил безпеки дорожнього руху і наслідками, що настали, є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 286 КК України, зокрема і ч. 2 вказаної статті (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 21 березня 2019 року у справі № 753/11543/17-к, провадження № 51-5990км18) | |
При вирішенні питання чи є порушення принципу «non bis in idem», тобто, бути притягненим двічі до юридичної відповідальності, зокрема, за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП та за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України слід мати на увазі, що кримінальне провадження стосується саме наслідків у виді спричинення середньої тяжкості тілесних ушкоджень, що не передбачає норма ст. 124 КУпАП, а тому відсутнє порушення статті 4 Протоколу 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 02 жовтня 2018 року у справі № 493/1096/15-к, провадження № 51-2978км18) | |
У випадку дорожньо-транспортної події за участю декількох водіїв для вирішення питання про наявність чи відсутність в їхніх діях складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідними частинами статті 286 КК України, необхідно встановити причинний зв’язок між діяннями (порушенням правил безпеки дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, дослідити характер та черговість порушень, які вчинив кожен із водіїв, хто з них створив небезпечну дорожню обстановку (аварійну ситуацію), тобто з’ясувати ступінь участі кожного у спричиненні злочинного наслідку. При цьомувиключається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорожнього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, яка керувала транспортним засобом. Із огляду на конкретні обставини справи, те, що особа А. не зміг уникнути зіткнення, не може бути поставлено йому за провину, тому що він не зобов’язаний був виходити з можливості грубого порушення Правил дорожнього руху іншим водієм; він не передбачав і не мав можливості передбачити, що перед початком здійснення його маневру повороту ліворуч, в цей час буде здійснювати обгін його автомобіля на зустрічній смузі руху мотоцикл «HONDA PC 34» під керуванням особи Б. Тому висновок суду щодо доведеності винуватості особи А. у вчиненні ним злочину є непереконливим, суперечливим та передчасним. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 3 квітня 2018 року у справі № 585/8/16-к, провадження № 51-2167км18) | |
Настання тяжких наслідків, які полягали в смерті особи, неприпустимо визнавати обставиною, що обтяжує покарання засудженому, оскільки зазначена обставина є кваліфікуючою ознакою кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 20 червня 2018 року у справі № 566/606/15-к, провадження № 51-1272зпв18) | |
Санкція ч. 2 ст. 286 КК з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження надає можливість суду як призначити додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, так і не застосовувати таке покарання до особи. Вказане положення закону України про кримінальну відповідальність має альтернативний характер застосування і не є обов’язковим для суду (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 08 лютого 2018 року у справі № 361/2704/16-к, провадження № 51-358км18) | |
Відповідно до Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 року № 6, судово-медичний експерт не кваліфікує ушкодження обличчя як знівечення, оскільки це поняття не є медичним. Він визначає вид ушкодження, його особливості та механізм утворення, встановлює, чи є це ушкодження виправним або невиправним. Під виправністю ушкодження належить розуміти значне зменшення вираженості патологічних змін (рубця, деформації, порушення міміки тощо), з часом чи під дією нехірургічних засобів. Коли ж для усунення необхідне оперативне втручання (косметична операція), то ушкодження обличчя вважається невиправним. Згідно з висновком судово-медичної експертизи виявлені в потерпілої рани м’яких тканин обличчя зліва зажили рубцем, який сам собою зникнути не може, з часом не стане менш помітним та потребує хірургічного втручання, тому це ушкодження може бути розцінено як тяжке, якщо буде визнано таким, що знівечило обличчя. Згідно із загальноприйнятими уявленнями про вигляд людини обличчям є передня частина голови людини, яка виражає її зовнішність, індивідуальність, що за допомогою міміки (руху м’язів обличчя) відображає внутрішній душевний стан, настрої, переживання людини. Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має неприємний, огидливий вигляд, не властивий нормальному людському обличчю. Таким чином, суд, кваліфікуючи дії засудженого за ч. 1 ст. 286 КК,безпідставно не взяв до уваги, що виявлені в потерпілої рани м’яких тканин обличчя зліва зажили рубцем, який сам собою зникнути не може, з часом не стане менш помітним та потребує хірургічного втручання, а також не враховував таких медичних критеріїв, як ушкодження лицьового нерва, що призвело до асиметрії обличчя – опущення лівого кута рота і порушення міміки обличчя потерпілої, що ускладнило артикуляцію, вплинуло на чіткість мови та звичні для людини процеси, в яких задіяні м’язи обличчя, як то прийом їжі, що негативно впливає не тільки на фізичний, а й на психологічний стан потерпілої (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 29 листопада 2018 року у справі № 711/9623/16-к, провадження № 51-3795км18) | |
Згідно з визначенням, закріпленим у примітці до ст. 286 КК, під транспортними засобами в цій статті та статтях 287, 289 і 290 слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні транспортні засоби. Пунктом 1.10 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, передбачено, що транспортний засіб – це пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів. Механічний транспортний засіб – це транспортний засіб, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини й механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт. З огляду на наведене транспортний засіб з електродвигуном вважається механічним за умови, що потужність двигуна перевищує встановлену вказаним визначенням межу. Водночас для транспортних засобів з двигуном внутрішнього згоряння жодних обмежень щодо технічних характеристик останнього відповідною правовою нормою не передбачено. Отже, будь-який транспортний засіб, що приводиться у рух за допомогою двигуна, незалежно від його робочого об’єму належить до механічних транспортних засобів. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 1 березня 2018 року у справі № 278/3362/15-к, провадження № 51-877км18) | |
Оскільки злочин, передбачений ч. 2 ст. 286 КК, належить до категорії двооб’єктних злочинів, які одночасно посягають на приватні та публічні інтереси, урахування думки потерпілого під час призначення покарання винуватому є обов’язковим. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 2 квітня 2019 року у справі № 384/110/18, провадження № 51-9555км18) | |
Під користю (корисливими спонуканнями, корисливим мотивом) у чинному законодавстві про кримінальну відповідальність розуміється бажання винного одержати внаслідок вчинення злочину матеріальні блага для себе чи інших осіб, одержати або зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат, досягти іншої матеріальної вигоди. Як убачається з матеріалів кримінального провадження, зокрема, із показань засудженого, він заволодів мотоциклом із метою покататися, однак через стан свого здоров`я не зміг запустити двигун й залишив мотоцикл у лісосмузі, при цьому, зняв із нього поворотник, щоб продати, бо гроші потрібні були для власних потреб. Отже, на думку колегії суддів у діях засудженого мав місце саме корисливий мотив, а тому рішення суду про застосування до особи за ч. 2 ст. 289 ККУкраїни додаткового покарання у виді конфіскації майна є правильним (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 23 травня 2019 року у справі №414/876/17, провадження № 51-8220км18) | |
Незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК) слід розуміти як умисне, протиправне вилучення його з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі (з місця стоянки чи під час руху) шляхом запуску двигуна, буксирування, завантажування на інший транспортний засіб, примусового відсторонення зазначених осіб від керування, примушування їх до початку чи продовження руху тощо. Таке заволодіння може бути вчинене таємно або відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства або погроз. Цей злочин визнається закінченим з моменту, коли транспортний засіб почав рухатись унаслідок запуску двигуна чи буксирування, а якщо заволодіння відбувається під час руху транспортного засобу, – з моменту встановлення контролю над ним. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 14 травня 2019 року у справі № 608/1381/17, провадження № 51-7529км18) | |
2.10. | |
Частиною 4 ст. 296 КК передбачено кваліфікований вид хуліганства – вчинення його, зокрема, із застосуванням іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень. При цьому вказані предмети у змісті кримінального закону передбачено як альтернативні. Спеціально пристосованими для нанесення тілесних ушкоджень слід визнавати предмети, пристосовані винною особою для цієї мети наперед або під час вчинення хуліганських дій. Заздалегідь заготовленими для нанесення тілесних ушкоджень є предмети, які хоча і не піддавались будь-якому попередньому обробленню, але були спеціально підготовлені винним для вказаної цілі та об’єктивно можуть бути використані для нанесення тілесних ушкоджень. Вирішуючи питання щодо наявності в діях винної особи вказаної кваліфікуючої ознаки хуліганства, слід ураховувати, що вона має місце лише в тих випадках, коли винний за допомогою названих предметів заподіяв чи намагався заподіяти тілесних ушкоджень або коли використання цих предметів під час вчинення хуліганських дій створювало реальну загрозу для життя чи здоров’я громадян (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 12 березня 2019 року у справі № 749/1092/16-к, провадження № 51-9530км18) | |
Об’єктом злочину, передбаченого статтею 296 КК, є громадський порядок, який слід розуміти як стан суспільних відносин, що виник, сформувався, змінюється та існує під впливом дії правових норм (значною мірою), моральних засад, звичаїв, етичних правил, традицій, інших поза юридичних чинників і знаходить свій вияв (відображається) у забезпеченні громадського спокою, охороні здоров’я, честі та гідності людини, її прав і свобод, зокрема права на відпочинок, усталених правил співжиття, комунікації (спілкування), у поведінці в побуті, у повазі та ставленні членів спільноти один до одного, у нормальному функціонуванні органів державної влади, місцевого самоврядування, різних установ, організацій, громадських об’єднань, інших інституцій, які займаються корисною суспільною діяльністю. Посягання на ці відносини здійснюються в активній формі, в основному з ініціативи правопорушника або через використання незначного (нікчемного) приводу, як правило, відбуваються в публічних (громадських, людних) місцях, супроводжуються ненормативною (брутальною, нецензурною) лексикою та/або фізичним насильством і призводять до заподіяння моральної та матеріальної шкоди. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 26 березня 2019 року у справі № 431/3002/16-к, провадження № 51-5642км18) | |
Частина 1 статті 297 КК України передбачає два склади злочину: вчинення наруги над могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого або над урною з прахом померлого, тобто у будь-яких образливих для пам’яті померлих діях, зокрема розриванні могили, знищенні, зруйнуванні чи псуванні останньої, квітника при ній, пам’ятника, огорожі; незаконне заволодіння (таємно чи відкрито) тілом (останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого, предметами, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові) померлого (ч.1). Об’єктивна сторона першого складу злочину полягає в діях (нарузі), а другого – у діях (незаконному заволодінні), наслідках (відсутність майна на місці поховання) та причинному зв’язку між ними. Момент закінчення злочину визначається з урахуванням змісту вчинюваного діяння. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 7 листопада 2018 року у справі № 658/5502/14-к, провадження № 51-1624км18) | |
Колегія суддів вважає, що узявши до уваги всі досліджені у судовому засіданні докази суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що ОСОБА_1 діючи умисно, зневажаючи загальноприйняті в суспільстві норми моралі щодо ставлення до тварин, в порушення ч. 2 ст. 18 Закону України від 21 лютого 2006 року № 3447-IV-ВР «Про захист тварин від жорсткого поводження», яка передбачає заборону вчинення дій, що суперечать принципам захисту тварин від жорсткого поводження, з метою вбивства собаки, із застосуванням жорстоких методів, які вчиняються особливо болючим способом, шляхом заподіяння травм вчинив знущання над твариною, яка віднесена до хребетних та вірно кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 299 КК у редакції Закону № 2341-ІІІ від 5 квітня 2001 року, а не за ст. 89 КУпАП (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 3 липня 2018 року у справі № 663/2025/16-к, провадження № 51-1719км18) | |
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 301 КК України, характеризується виною у формі прямого умислу. Обов’язковою ознакою цього злочину є також мета – збут або розповсюдження. Прямим є умисел у випадку, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Отже, сторона обвинувачення повинна була довести, що особа А. вчиняла активні дії, спрямовані на розповсюдження товарів порнографічного характеру, усвідомлювала факт такого розповсюдження та до її намірів входило саме розповсюдження таких творів та передання їх іншим особам. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 18 жовтня 2018 року у справі № 335/8945/16-к, провадження № 51-5268км18) | |
2.11. | |
Користь (корисливі спонукання, корисливий мотив) у чинному законодавстві про кримінальну відповідальність розуміється як бажання винного одержати внаслідок вчинення злочину матеріальні блага для себе чи інших осіб, одержати або зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат, досягти іншої матеріальної вигоди. Незаконне зберігання прекурсорів в особливо великих розмірах було спрямоване на їх подальше використання для виготовлення психотропних речовин, тобто на отримання матеріальних благ ОСОБА_1 у майбутньому. Отже, в діях засудженого мав місце саме корисливий мотив злочину, а тому рішення суду про застосування до ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 311 КК додаткового покарання у виді конфіскації майна є правильним (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 6 вересня 2018 року у справі № 227/3367/16-к, провадження № 51-18 км 18) http://reyestr.court.gov.ua/Review/76381540 | |
Злочин за ч. 1 ст. 309 КК є триваючим. Такий злочин визначається вчиненням особою суспільно небезпечного діяння, пов’язаного з подальшим невиконанням протягом певного часу покладених на неї обов’язків, які вона повинна виконувати під загрозою кримінальної відповідальності. Він характеризується безперервним здійсненням протягом визначеного часу певного злочинного посягання, коли його об’єктивна сторона «розтягнута» у часі. Триваючий злочин вважається закінченим, якщо припинено злочинне посягання або припинено злочинний стан завдяки суб’єктивним або об’єктивним моментам. Встановлення того, що злочин є триваючим, забезпечує його правильну кваліфікацію, а також обумовлює можливість чи неможливість застосувати до особи амністію, інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності, а також вирішення питання про призначення покарання за сукупністю покарань чи вироків. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 18 квітня 2019 року у справі № 408/5060/17, провадження № 51-9893км18) | |
Відповідно ст. 309 ч. 2 КК України кваліфікований склад незаконного виробництва, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту має місце у разі вчинення злочинних дій повторно; за попередньою змовою групою осіб; особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310, 317 КК України; якщо предметом таких дій були наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги у великих розмірах. Відповідно до ст. 33 КК України сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами статті Особливої частини цього Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. При сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу. Послідовне вчинення особою кількох злочинних діянь утворює сукупність злочинів, у якій кожен наступний злочин (крім першого) кваліфікується із вказівкою на кваліфікуючі ознаки. Аналогічне правило кваліфікації застосовується і у випадку, коли особа раніше була засуджена за вчинення будь-якого із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310, 317 КК України. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 послідовно вчинив спочатку два епізоди збуту психотропної речовини (ст. 307 ч. 1, ст. 307 ч. 2 КК України), а потім у його помешканні було виявлено та вилучено психотропну речовину у великому розмірі, яку він незаконно зберігав без мети збуту (ст. 309 ч. 2 КК України), тобто кілька злочинних діянь, не об’єднаних єдиним умислом, які утворюють реальну сукупність однорідних злочинів, як різновид повторності, а тому апеляційний суд неправильно виключив кваліфікуючу ознаку вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 309 ч. 2 КК України, – «вчинення особою, яка раніше вчинила злочин, передбачений ст. 307 КК України». Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що для кваліфікації дій особи за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 309 ч. 2 КК України, за кваліфікуючою ознакою «вчинення собою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310, 317 КК України» з урахуванням положень ст. 33 КК України не є обов’язковою наявність факту засудження особи (обвинувального вироку, який набрав законної сили) за однією із цих статей. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 4 квітня 2019 року у справі № 750/7087/15-к, провадження № 51-976км18) | |
З огляду на положення ст. 315 КК об’єктивна сторона цього злочину характеризується схилянням певної особи до вживання наркотичних засобів. Під схилянням до вживання вказаних засобів слід розуміти будь-які умисні ненасильницькі дії, спрямовані на збудження в інших осіб бажання вжити наркотичні засоби хоча б один раз (пропозиція, угода, рекомендація, переконання). (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 14 червня 2018 року у справі № 589/3675/13-к, провадження № 51-2755км18) | |
При кваліфікації діяння винної особи за вчинення злочину у сфері обігу наркотичних засобів вирішальним є визначення предмета протиправного посягання і точне встановлення його ознак, які дають можливість окреслити протиправні діяння від тих, дії з якими не тягнуть за собою юридичної відповідальності і тому не можуть розглядатися як правопорушення. Питання законного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів регулюються Законом України „Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів”, який визначає межі дозволеної та забороненої поведінки, остання знайшла відображення у відповідних кримінально-правових і адміністративних нормах, якими передбачена відповідальність за порушення правових встановлень. Так, відповідно до ст. 1 зазначеного Закону обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів – це види діяльності, пов`язані з: культивуванням рослин, включених до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (далі – Перелік); розробкою, виробництвом, виготовленням, зберіганням, розподілом, перевезенням, пересиланням, придбанням, реалізацією, відпуском, ввезенням на територію України, вивезенням з території України, використанням, знищенням наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, включених до Переліку, що дозволяються та контролюються згідно з цим Законом. Така діяльність, пов`язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин (за винятком психотропних речовин, включених до списку N 2 таблиці III Переліку) і прекурсорів, включених до списку N 1 таблиці IV Переліку, відповідно до ст.6 цього Закону, здійснюється підприємствами державної та комунальної форми власності за наявності у них ліцензії на здійснення відповідних видів діяльності, якщо інше не передбачено цим Законом. Відповідальність за посягання на суспільні відносини, які визначають законний порядок обігу наркотичних засобів, їх аналогів та прекурсорів, передбачена статтею 320 КК України. При вчиненні цього злочину зазначена вище діяльність здійснюється на законних підставах, але з порушеннями правил обігу. Отже, цей злочин може бути вчинений лише спеціальним суб`єктом – особою, яка відповідно до свого службового чи професійного становища зобов`язана дотримуватись встановлених правил обігу (зокрема, працівники аптек, баз і складів, де зберігаються лікарські препарати, лікувальних закладів, науково-дослідних установ, лабораторій, підприємств, які вирощують наркотиковмісні рослини або виготовляють наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори). (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 23 травня 2019 року у справі № 756/5578/15-к, провадження № 51-8058км18) | |
Про умисел на збут наркотичних засобів може свідчити як відповідна домовленість з особою, яка придбала ці засоби чи речовини, так й інші обставини, зокрема: великий або особливо великий їх розмір; спосіб упакування та розфасування; поведінка суб’єкта злочину; те, що особа сама наркотичні засоби або психотропні речовини не вживає, але виготовляє та зберігає їх; тощо. При цьому слід мати на увазі, що відповідальність за збут таких засобів і речовин настає незалежно від їх розміру (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” № 4 від 26 квітня 2002 року). (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 3 липня 2018 року у справі № 482/498/15-к, провадження № 51-1449км18) | |
2.11. | |
Торгівля людьми може супроводжуватися вчиненням (або мати своїм наслідком вчинення) інших злочинів, що виходять за межі складу, передбаченого ст. 149 КК України. У разі, коли торгівля людьми пов`язана з організацією їх незаконного переправлення через державний кордон України, керівництвом такими діями або сприянням їх вчиненню порадами, вказівками, наданням засобів чи усуненням перешкод, наявна сукупність злочинів, передбачених статтями 149 та 332 КК України. Необхідність додаткової кваліфікації зумовлена тим, що чинна редакція ст. 149 КК України не охоплює незаконне переміщення людини через державний кордон України. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 23 травня 2019 року у справі № 463/493/16-к, провадження № 51-5104км18) | |
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 336 КК України (ухилення від призову за мобілізацією), проявляється в ухиленні від призову на військову службу шляхом дії або так званої змішаної бездіяльності (ухилення від виконання певного обов’язку вчинюється шляхом вчинення певних дій). Ухилення від призову за мобілізацією у формі бездіяльності полягає у неявці до місця, визначеного у повістці або наказі військового комісара, зокрема до військового комісаріату для відправлення до військової частини. Злочин є закінченим з моменту неявки військовозобов’язаного до такого місця. Отже, кримінальна відповідальність за вказаною статтею Кримінального кодексу України настає за діяння, яке безпосередньо пов’язане з ухиленням від призову за мобілізацією, та не покладає на особу обов’язок вчиняти будь-які дії після вчинення такого діяння. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 19 квітня 2018 року у справі № 678/80/15-к, провадження № 51-2074км18) | |
2.12. | |
Злочин, передбачений ст. 342 КК спрямований на перешкоджання, зокрема, працівнику правоохоронного органу виконанню покладених на них службових обов’язків, а також перешкоджання здійсненню прав, які надані вказаним особам у зв’язку з виконанням таких обов’язків. Об’єктивна сторона вказаного злочину полягає у вчиненні опору, тобто в активній відкритій фізичній протидії працівнику правоохоронного органу, які виконують свої службові обов’язки, при цьому опір є найбільш небезпечною формою втручання в службову діяльність працівника правоохоронного органу. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 15 травня 2018 року у справі № 692/225/16-к, провадження № 51-647км17) | |
Відповідно до ст. 343 КК України під втручанням слід розуміти конкретні дії, спрямовані на перешкоду у виконанні працівниками правоохоронних органів службових обов’язків або на досягнення прийняття неправомірного рішення. Вплив може проявлятися в умовлянні, шантажуванні потерпілого, погрозі відмовити у наданні законних благ, а також у будь-якій іншій формі. Відповідно злочин вважається закінченим з моменту втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, незалежно від того, чи призвело це до прийняття ним незаконного рішення, чи перешкодило виконанню своїх обов’язків. Потерпілими від злочину є тільки працівники правоохоронних органів, що необґрунтовано заперечується стороною захисту. Кваліфікація за ч. 2 ст. 343 КК має місце, якщо втручання в діяльність працівника правоохоронного органу вчинено службовою особою з використанням свого службового становища. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням. Здійснюючи, з використанням свого службового становища, вплив на працівника правоохоронного органу, службова особа використовує права та повноваження, надані їй за посадою або у зв’язку з певною службовою діяльністю, що правильно встановлено судом у вироку . Із суб’єктивної сторони, злочин характеризується прямим умислом та метою – перешкодити виконанню потерпілим службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень. Особа, що його вчиняє, усвідомлює неправомірність і суспільну небезпечність впливу на працівника правоохоронного органу і бажає втрутитись у його діяльність з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень. Мотивами вчинення злочину є збуджуючі приводи (потреби, інтереси, прагнення тощо), що викликали у підозрюваного, обвинуваченого, рішучість вчинити вказане діяння за умови усвідомлювання його протиправного характеру. Мотив і мета органічно взаємопов’язані, оскільки відображаються у суб’єктивній сфері людини. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 13 вересня 2019 року у справі № 200/15130/15-к, провадження № 51-4157км18) | |
Положеннями ч. 2 ст. 345 КК передбачено кримінальну відповідальність за умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків. При цьому при скоєнні злочину, передбаченого ст. 345 КК, основним мотивом буде невдоволення виконанням потерпілим службових обов’язків або його службовою діяльністю. І кінцевою основною метою злочину є запобігти виконанню потерпілим службових обов’язків, припинити або змінити характер такого виконання чи вчинити посягання із помсти за діяльність у минулому. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 13 грудня 2018 року у справі № 191/550/16-к, провадження № 51-3749км18) | |
Злочин, передбачений ст. 348 КК України, з об’єктивної сторони має місце лише тоді, коли посягання на зазначених осіб вчинено у зв’язку з їх службовою діяльністю або громадською діяльністю щодо охорони громадського порядку і державного кордону. Суб’єктивна сторона зазначеного злочину характеризується умисною формою вини, за якою винний усвідомлює, що посягає на життя працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням працівником службових обов’язків, передбачає настання смерті або свідомо допускає її настання. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 14 листопада 2014 року у справі № 753/19690/14-к, провадження № 51-3425км18) | |
Відповідно до ч. 5 примітки до ст. 354 КК України у статтях 354, 368, 368–3 і 368–4 цього Кодексу під вимаганням неправомірної вигоди слід розуміти вимогу щодо надання неправомірної вигоди з погрозою вчинення дій або бездіяльності з використанням свого становища, наданих повноважень, влади, службового становища стосовно особи, яка надає неправомірну вигоду, або умисне створення умов, за яких особа вимушена надати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів. Правильне визначення меж вимагання неправомірної вигоди пролягає через зміст прав та інтересів особи (їх законність чи незаконність), можливість реалізації (захисту) цих прав та інтересів за допомогою неправомірної вигоди, законність чи незаконність дій службової особи, якими вона погрожує, у разі відмови від давання неправомірної вигоди, а також через спрямованість погроз службової особи на заподіяння шкоди правам та законним інтересам особи, яка надає неправомірну вигоду. Найбільш значущою ознакою вимагання є те, що примушування до надання неправомірної вигоди може бути вчинено тільки за допомогою погрози заподіяння шкоди правоохоронюваним, законним інтересам особи. При цьому під законними інтересами слід розуміти інтереси, які забезпечуються нормами закону (до яких можна застосувати нормативний критерій), а також ті, що не суперечать чинному законодавству. Згідно з роз’ясненнями, які містяться в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004, незаконний інтерес, на відміну від правоохоронюваного, не захищається ні законом, ні правом і не повинен задовольнятись чи забезпечуватись ним. За законодавчим визначенням, не може розглядатися як вимагання неправомірної вигоди погроза з боку особи, яка одержує неправомірну вигоду,вчинити відносно особи, яка надає неправомірну вигоду,законні дії, хоча вони й зачіпають законні інтереси останнього. Таким чином вимагання неправомірної вигоди як ознака може бути поставлена у вину лише у тому випадку, якщо винна особа з метою одержання неправомірної вигоди погрожуючи вчиненням або не вчиненням таких дій, які можуть завдати шкоди, що є визначальним, правам чи законним інтересам, того, хто дає неправомірну вигоду, або створює такі умови, за яких особа не повинна була, а вимушена дати неправомірну вигоду із метою запобігання шкідливим наслідкам чи законним інтересам. Тобто законність прав і інтересів, які особа, яка надає неправомірну вигоду,захищає шляхом дачі неправомірної вигоди, має бути однією із основних і обов’язкових ознак вимагання. На відміну цьому, у разі, якщо особа, яка надає неправомірну вигоду, зацікавлена у незаконній, неправомірній поведінці службової особи, прагне обійти закон, домогтися своїх незаконних інтересів, тощо, то вимагання неправомірної вигоди виключається. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 7 червня 2018 року у справі № 487/8326/15-к, провадження № 51-903км18) | |
Вчинення злочину, передбаченого ч.1 ст.355 КК України має місце, коли особу, яка взяла на себе цивільно-правові зобов’язання, примушують виконати їх чи відмовитись від виконання. Якщо потерпілий не має ніяких цивільно-правових зобов’язань, а його примушують, зокрема, передати майно чи права на нього або вчинити будь-які дії майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, має місце злочин, відповідальність за вчинення якого передбачена ст.189 КК України (вимагання). Отже, основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст.355 КК України, є суспільні відносини, що забезпечують додержання нормативно встановленого порядку виконання цивільно-правових зобов’язань, а додатковим – суспільні відносини, що забезпечують здоров’я, особисту волю, безпеку, недоторканість особи, її власність. При цьому суб’єкт злочину діє з прямим умислом, тобто усвідомлює, що вимагає виконання чи невиконання договору, угоди чи іншого цивільно-правового зобов’язання з погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами, пошкодження чи знищення їх майна за відсутності ознак вимагання, і бажає так чинити. Мотиви й мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. (постанова колегії суддів Другої удової палати ККС ВС від 28 березня 2019 року у справі № 716/2142/17, провадження № 51-8136км18) | |
Предметом злочину, передбаченого ст. 357 КК України є: зокрема, офіційні документи, у тому числі електронні, штампи, печатки; приватні документи, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності (частини 1 і 2 ст. 357 КК України); паспорт або інший важливий особистий документ (ч. З ст. 357 КК України). Згідно примітки до ст. 358 КК України під офіційним документом у цій статті та статтях 357 і 366 цього Кодексу слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи – докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв’язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити. До інших «важливих особистих документів» слід відносити посвідчення, військовий квиток, трудову книжку, диплом про закінчення вищого закладу освіти, свідоцтво про народження, проїзний документ дитини, картка фізичної особи – платника податків, інші офіційні або приватні документи, які засвідчують важливі факти і події в житті людини і втрата яких істотно ускладнює реалізацію її прав, свобод і законних інтересів. Предметом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК України, є також паспорт громадянина (підданого) іншої держави, а також інші важливі особисті документи іноземців. Системний аналіз чинного законодавства свідчить про те, що питання чи є той або інший документ для даної особи важливим, має вирішуватись судом у кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, важливості фактів, які засвідчуються документом, можливості його відновлення, розміру збитків від втрати документа. Також, віднесення платіжної банківської картки до важливих особистих документів має бути обґрунтованим з наведенням доводів на підтвердження, що ці документи були особистими та важливими для потерпілої особи. Аналіз норм законодавства свідчить про те, що платіжна картка є різновидом офіційних документів. Крім того, така позиція узгоджується з висновком Верховного Суду України, який викладено у постанові від 20 червня 2011 року, згідно з яким за своїм юридичним значенням та функціональним призначенням платіжні картки, як платіжні інструменти засоби доступу до банківських рахунків, відповідають визначенню поняття «офіційний документ» і є різновидом офіційних документів (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 14 лютого 2019 року у справі № 454/420/17, провадження № 51-8227км18) | |
Підроблення документів (ст. 358 КК) становить суспільну небезпеку, навіть якщо не завдає шкоди певним особам в окремому випадку. Цей злочин посягає на саму основу функціонування обігу інформації в суспільстві, що ґрунтується в значній частині на довірі до документів і впевненості у тому, що відомості, засвідчені у документах, відповідають дійсності. Підробка документів підриває цю довіру. Враховуючи велику роль, яку відіграють документи в сучасному суспільстві, руйнування такої довіри має негативні наслідки для всієї системи обміну інформацією. Саме на протидію цій небезпеці і спрямована кримінальна відповідальність за підроблення документів. Формальний склад злочину в цьому випадку передбачений саме тому, що матеріальні наслідки чи їх відсутність у конкретному випадку не є суттєвими ознаками суспільної небезпеки, яку становить цей злочин. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 26 березня 2019 року у справі № 686/18210/15-к) | |
Предметом злочинів, передбачених ст. 366 і ст. 358 КК, є офіційний документ. Згідно примітки до ст. 358 КК під офіційним документом слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи – докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв’язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити. Тому, при встановленні ознак офіційного документа як предмета злочину слід керуватися такими критеріями: документ має бути складено, видано чи посвідчено відповідною особою в межах її компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами; зафіксована в такому документі інформація повинна мати юридично значущий характер – підтверджені чи засвідчені нею конкретні події, явища або факти мають спричиняти чи бути здатними спричинити наслідки правового характеру у вигляді виникнення (реалізації), зміни або припинення певних прав та/або обов’язків. Невідповідність документа хоча б одному з наведених критеріїв перешкоджає визнанню його офіційним. (постанова колегії суддів Другої судової палати від 1 березня 2018 року у справі № 461/7315/15-к, провадження № 51-984км18) | |
2.13. | |
Після внесення змін до статті 364 КК згідно з Законом №476-VII, які набули чинності 28 лютого 2014 року, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби (у разі настання відповідних наслідків) є злочином, лише якщо воно вчинене з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для себе чи іншої фізичної або юридичної особи. Тобто, з урахуванням положень, зазначених у примітці до статті 3641 КК, згідно з якою під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, які пропонують, обіцяють, надають або одержують без законних на те підстав, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби в інтересах, відмінних від інтересів одержання неправомірної вигоди, за загальним правилом перестало бути кримінально караним діянням. (Постанова Верховного Суду України у справі №5-97кс15 від 09 липня 2015 року). (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 28 березня 2019 року у справі № 569/5592/15-к, провадження № 51-33км17) | |
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого частиною другою статті 365 Кримінального кодексу України, вичерпується діями, які явно виходять за межі наданих працівнику правоохоронного органу прав чи повноважень і містять принаймні одну з ознак: супроводжуються насильством або погрозою застосування насильства, застосуванням зброї чи спеціальних засобів або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування. Заподіяння наслідків у вигляді істотної шкоди в розумінні пункту 3 примітки до статті 364 КК України не є обов’язковою умовою для кваліфікації дій за частиною другою статті 365 КК України (постанова Великої палати ВС від 5 грудня 2018 року у справі № 301/2178/13-к, провадження № 13-57 кс 18) http://reyestr.court.gov.ua/Review/78426368 | |
Відповідно до диспозиції ч. 1 ст. 365 КК перевищенням влади або службових повноважень є умисне вчинення працівником правоохоронного органу дій, які явно виходять за межі наданих йому прав чи повноважень, виникає, якщо вони завдали істотної шкоди охоронюваним законом правам, інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб. За ч. 2 ст. 365 КК кримінальна відповідальність настає за дії, передбачені ч. 1 цієї статті, якщо вони супроводжувалися: 1) насильством або погрозою застосування насильства; 2) застосуванням зброї чи спеціальних засобів; 3) болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування. При цьому, об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, вичерпується самим фактом вчинення дій, які явно виходять за межі наданих працівником правоохоронного органу прав чи повноважень, і містять одну з ознак, визначених у вказаній нормі кримінального закону, – супроводжуються: насильством або з погрозою застосування насильства, застосування зброї або спеціальних засобів, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування. Заподіяння наслідків у вигляді істотної шкоди в розумінні п. 3 примітки до ст. 364 КК не є обов’язковою умовою для кваліфікації дій за ч. 2 ст. 365 КК. Така позиція повною мірою узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові № 13-57кс18 від 5 грудня 2018 року у справі № 301/2178/13-к. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 3 квітня 2019 року у справі № 167/1547/15-к, провадження № 51-5993км18) | |
Предметом злочинів, передбачених ст. 366 і ст. 358 КК, є офіційний документ. Згідно примітки до ст. 358 КК під офіційним документом слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи – докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв’язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити. Тому, при встановленні ознак офіційного документа як предмета злочину слід керуватися такими критеріями: документ має бути складено, видано чи посвідчено відповідною особою в межах її компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами; зафіксована в такому документі інформація повинна мати юридично значущий характер – підтверджені чи засвідчені нею конкретні події, явища або факти мають спричиняти чи бути здатними спричинити наслідки правового характеру у вигляді виникнення (реалізації), зміни або припинення певних прав та/або обов’язків. Невідповідність документа хоча б одному з наведених критеріїв перешкоджає визнанню його офіційним. (постанова колегії суддів Другої судової палати від 1 березня 2018 року у справі № 461/7315/15-к, провадження № 51-984км18) | |
Системний аналіз положень ст. 367 КК України дає підстави вважати, що відповідальність за цією нормою настає лише у випадку, якщо дії, невиконання чи неналежне виконання яких спричинило передбачені в зазначеній статті наслідки, входили у коло службових обов’язків цієї службової особи, або якщо обов’язок діяти відповідним чином юридично був включений (законом, указом, постановою, наказом, інструкцією тощо) до кола службових повноважень такої особи. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 17 квітня 2019 року у справі № 752/18401/15-к, провадження № 51-5868км18) | |
Поняття «з використанням наданої їй влади чи службового становища» з погляду кваліфікації за статтею 368 КК не обмежується діями (бездіяльністю) в межах службової компетенції і включає в себе використання службовою особою можливостей, обумовлених займаною посадою. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 6 березня 2018 року у справі № 712/4212/15-к, провадження № 51-1564км18) | |
Кваліфікація дій особи А. за ч. 1 ст. 368 КК є правильною, оскільки вона унаслідок відсутності у неї відповідно до «переліку» документів, зокрема, правовстановлюючих документів на житловий будинок, прагнула уникнути встановленої, тобто законної процедури вирішення питання щодо одержання пільгового тарифу на електроопалення, що виключає факт вимагання в неї неправомірної вигоди. Наведене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 21 січня 2016 року (справа № 5-124кс15), відповідно до якого вимагання хабара виключається, якщо хабародавець зацікавлений у незаконній, неправомірній поведінці службової особи, прагне обійти закон, установлену процедуру вирішення того чи іншого питання, досягти задоволення своїх незаконних інтересів, одержати незаконні пільги, переваги тощо. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 20 листопада 2018 року у справі № 621/2190/16-к, провадження № 51-3253км18) | |
Верховний Суд звертає увагу на висновки судів першої та апеляційної інстанцій, які вказали, що за змістом обвинувального акту, дії ОСОБА_1 кваліфіковані органом досудового розслідування за ч. 4 ст.27 ч.1 ст. 368-3 КК, як підбурювання до передачі службовій особі приватного права незалежно від організаційно-правової форми неправомірної вигоди за вчинення дій чи бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто надає чи передає таку вигоду, або в інтересах третіх осіб. Однак «передача службовій особі приватного права незалежно від організаційно-правової форми неправомірної вигоди» як форма об’єктивної сторони злочину за ч. 1 ст. 368-3 КК була передбачена в редакції Закону України № 3207-VI від 07.04.2011, тоді як диспозиція цієї норми, яка була чинною на час вчинення відповідного діяння та є чинною на даний час, не містить указівки на таку форма об’єктивної сторони злочину. Зокрема, ч. 1 ст. 368-3 КК у редакції, що була чинною на час вчинення відповідного діяння та є чинною на даний час, передбачає наступні форми об’єктивної сторони злочину: пропозиція чи обіцянка службовій особі юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми надати їй або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди або прохання її надати за вчинення зазначеною службовою особою дій чи її бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи. При цьому, під час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції прокурор обвинувачення не змінював. За таких обставин, розглядаючи кримінальне провадження в межах висунутого обвинувачення (ст. 337 КПК), суди першої та апеляційної інстанції зробили правильний висновок про відсутність у діях ОСОБА_1 ознак об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 4 ст.27 ч.1 ст. 368-3 КК (з урахуванням змісту обвинувального акту). Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що стороною обвинувачення не було доведено поза розумним сумнівом факт передачі саме «неправомірної вигоди», а не суми відшкодування збитків за мировою угодою в межах господарського спору, у також умисел на підбурювання до передачі неправомірної вигоди. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 3 жовтня 2018 року у справі № 718/2180/15-к, провадження № 51-2739км18) | |
2.14. | |
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 375 КК полягає у вчиненні певних дій, які виражені в постановленні неправосудного рішення. На законодавчому рівні не визначено поняття «неправосудне» судове рішення, не розтлумачено його і Конституційним Судом України, відсутні підстави ототожнювати його із такими поняттями як «незаконне» та «необґрунтоване», а також не має підстав стверджувати, що неправосудне судове рішення – це у будь-якому випадку таке рішення, яке було скасовано вищою судовою інстанцією. Верховний Суд України, досліджуючи правозастосування статті 375 КК про кримінальну відповідальність за постановлення суддею завідомо неправосудного рішення, вказував на те, що поняття «неправосудне судове рішення» у поєднанні з вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону і (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя. Тобто, скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції не може бути передумовою для притягнення особи до кримінальної відповідальності за частиною 2 статті 375 КК. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 5 березня 2019 року у справі № 759/15166/15-к, провадження № 51-16км17) | |
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, характеризується виключно прямим умислом з обов’язковою наявністю мотиву. Особа обвинувачувалася у вчиненні злочину з інших особистих інтересів, а саме з кар’єристських мотивів (кар’єризм). Втім, на обґрунтування наявності такого мотиву сторона обвинувачення не встановила і не надала суду жодного доказу того, в чому саме полягав кар’єризм – ні взагалі, ні щодо винесення постанови, та які дії вживалися особою для реалізації цього мотиву, як вплинуло винесення ним зазначеної постанови на його кар’єрний ріст. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 26 червня 2018 року у справі № 520/8135/15-к) | |
Частиною 2 ст. 382 КК встановлено відповідальність за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню, вчинені службовою особою. З об’єктивної сторони злочини, передбачені ст. 382 КК, можуть бути вчинені як у формі власне невиконання судового рішення, так і шляхом перешкоджання його виконанню. Так, обов’язковою умовою настання відповідальності за невиконання судового рішення є наявність у цьому рішенні вимоги зобов’язального чи забороняючого характеру. Причому така вимога повинна стосуватися конкретного зобов’язаного суб’єкта, до відома якого своєчасно було доведено відповідний обов’язок за рішенням суду. Залежно від характеру такої вимоги невиконання судового рішення може проявлятися у бездіяльності зобов’язаної особи щодо здійснення передбачених законом або визначених судом заходів, спрямованих на виконання цього рішення, або ж у вчиненні дій, які прямо заборонені у самому судовому рішенні. Стосовно ж відповідного обов’язкового припису, який міститься у судовому рішенні, то він може вимагати як певної одноразової дії, так і багаторазового виконання чи тривалого у часі утримання від вчинення певних дій. Для встановлення факту умисного невиконання судового рішення має важливе значення з’ясування питання про наявність реальної можливості його виконати. За ознаками суб’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 382 КК, характеризується наявністю вини у формі прямого умислу. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 26 лютого 2019 року у справі № 554/10478/-15-к, провадження № 51-9155км18) | |
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК, полягає в одному з таких альтернативно зазначених у диспозиції діянь, як: невиконання (ухилення від виконання) вироку, ухвали, постанови, рішення суду або перешкоджання їх виконанню. За цією нормою матеріального права склад злочину є формальним, адже його об’єктивна сторона вичерпується вчиненням одного із зазначених у законі діянь – дії (перешкоджання) чи бездіяльність (невиконання). І саме з цього моменту злочин визнається закінченим. Невиконання судового акта – це бездіяльність, що полягає в незастосуванні заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо суб’єкт був зобов’язаний і мав реальну можливість виконати судовий акт. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 3 квітня 2019 року у справі № 734/2614/16, провадження № 51-7617) | |
Об`єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 383 КК, полягає у завідомо неправдивому, тобто такому, що не відповідає дійсності, повідомленні про вчинення злочину, яке направлене суду, прокурору, слідчому або органу дізнання, і цей злочин вважається закінченим з моменту надходження такого повідомлення до цих адресатів, незалежно від того, чи порушена кримінальна справа чи ні. За ч. 2 ст. 383 КК діяння кваліфікується у випадках, якщо воно пов`язане з обвинуваченням особи у тяжкому або особливо тяжкому злочині, або пов`язане із штучним створенням доказів обвинувачення, або вчинене з корисливих мотивів. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 4 червня 2019 року у справі № 758/4878/14-к, провадження № 51-1004ск19) | |
Кримінальну відповідальність за ч. 2 ст 389 КК України в редакції Закону № 1492-\/ІІІ від 7 вересня 2016 року за ухилення від відбування покарання у виді, зокрема, громадських робіт, несуть не лише ті засуджені, яким громадські роботи призначені за вироком суду, але й ті засуджені, які відбувають відповідний вид покарання, зокрема, у порядку заміни на підставі ст 82 КК України. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 29 травня 2019 року у справі № 347/2265/17, провадження № 51-9221км18) | |
Якщо погодитися з позицією, що умовами угоди охоплюється не тільки вид і розмір узгодженого покарання, яке має призначити суд при затвердженні угоди, але й імперативний обов’язок його відбування засудженим саме в цьому обсязі (у тому числі як гарантія справедливої сатисфакції для потерпілого у випадку угоди про примирення), це по суті означатиме не тільки необхідність кваліфікації ухилення від його відбування за ст. 389-1 КК України, але й те, що до такого засудженого, з огляду на вказаний обов’язок, неможливо буде застосувати ні амністію (ст. 85 КК України), ні умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК України), ні замінити невідбуту частину покарання більш м’яким (ст. 82 КК України), ні на інших визначених законом підставах звільнити особу від відбування покарання чи замінити це покарання іншим. Однак це суперечитиме змісту відповідних норм КК України, які не містять відповідних винятків чи застережень. Так само кримінально-виконавче законодавство не містить жодних особливостей виконання покарань, призначених судом на підставі угоди про примирення чи про визнання винуватості. З урахуванням викладеного, положення статей 471 і 472 КПК України стосовно того, що зміст угоди про примирення та угоди про визнання винуватості включає узгоджене сторонами покарання та згоду підозрюваного, обвинуваченого на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, не можуть тлумачитись як такі, що визначають умовою відповідної угоди ще й обов’язок підозрюваного, обвинуваченого відбути узгоджене покарання у визначеному сторонами розмірі. Умова угоди щодо узгодженої міри покарання породжує обов’язок для суду при затвердженні відповідної угоди призначити саме це покарання, а тому цю умову слід вважати реалізованою в момент ухвалення судом вироку, яким призначено визначене угодою покарання. Обов’язковість же виконання такого покарання виникає не з положень угоди, а із самої матеріально-правової природи покарання та відповідних положень кримінального й кримінально-виконавчого законодавства (при цьому такий обов’язок не виключає можливості звільнення особи від його відбування на стадії виконання вироку чи заміни невідбутої частини покарання на підставах, передбачених законом). Таким чином, застосування системного й логічного способів тлумачення вказує на те, що ухилення від відбування покарання, призначеного судом на підставі угоди, не можна розглядати як умисне невиконання засудженим угоди про примирення або про визнання винуватості в розумінні ч. 5 ст. 476 КПК України та ст. 389-1 КК України. Натомість відповідне діяння підлягає кваліфікації за відповідною частиною ст. 389 або ст. 390 КК України, а у випадку втечі з місця позбавлення волі або з-під варти – за ст. 393 КК України. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 20 березня 2019 року у справі № 638/15818/14-к, провадження № 51-7593км18) | |
Статтею 391 КК встановлена відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації установи виконання покарань. За змістом зазначеної норми права злісна непокора вимогам адміністрації полягає у відкритій, демонстративній відмові засудженого від виконання конкретних законних вимог або розпоряджень представника адміністрації установи, який завдяки своєму службовому становищу мав право пред’явити такі вимоги та віддати розпорядження, а засуджений був зобов’язаний і мав можливість їх виконати, але умисно не виконав. Таким чином, відповідальність за ст. 391 КК можлива лише за умови, якщо вимоги адміністрації до засудженого є законними. Треба зауважити, що диспозиція ст. 391 КК є бланкетною, яка для розкриття її змісту відсилає до інших нормативно-правових актів, інструкцій, правил, положень тощо, які регламентують як обсяг повноважень відповідної службової особи, яка висуває вимогу, так і обов’язки засудженого, недотримання яких призведе до кримінальної відповідальності, передбаченої ст. 391 КК. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 2 жовтня 2018 року у справі № 442/9922/14-к, провадження № 51-5079км18) | |
2.15. | ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ НЕСЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ (ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНИ) |
Відповідно до ст. 401 КК України, військовими злочинами, визнаються злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями. Об`єктивна сторона військових злочинів полягає у вчиненні суспільно небезпечного діяння, що порушує встановлений порядок несення або проходження військової служби. Аналіз чинного законодавства свідчить про те, що якщо побої або інше насильство були заподіяні одним військовослужбовцем щодо іншого виключно на ґрунті особистих неприязних або сімейних, майнових відносин, то такі дії мають кваліфікуватися за статтями, що передбачають відповідальність за відповідні невійськові злочини. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 5 червня 2019 року у справі № 229/3986/16-к, провадження № 51-164км19) | |
Особливий період діє в Україні з моменту оприлюднення Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію». Відповідного рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав. Отже, особливого періоду не припинено. Таку правову позицію щодо тлумачення поняття «особливий період» Верховний Суд уже однозначно сформулював у своїх постановах від 14 лютого 2018 року (провадження № 61-4157св18 та 61-3951св18), 20 лютого 2018 року (провадження 61-4255св18), 25 квітня 2018 року (провадження № 61-1664св17), 21 лютого 2019 року (провадження 51-7411км18). (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 26 лютого 2019 року у справі № 127/1684/16-к, провадження № 51-1371км18) | |
Факт прийняття чи не прийняття військовослужбовцем військової присяги не має значення для визнання його суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 408 КК (дезертирство) (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 31 травня 2018 року у справі № 274/2299/15-к, провадження № 51-281км17) | |
Диспозиція статті 413 КК є бланкетною, а тому в обвинуваченні, поставленому у провину та визнаному судами доведеним, і вказується на порушення вимог статутів та інструкції, які визначають правила зберігання військового майна, у тому числі і загальні їх положення. У формулюванні диспозиції частини 2 статті 413 КК не визначено такої ознаки, як вчинення дій у особливий період, а тому не потребують встановленню та доведенню у цьому кримінальному провадженні. (постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 26 лютого 2019 року у справі № 235/7397/15-к, провадження № 51-7196км18) | |
З об’єктивної сторони злочин, передбачений ч. 3 ст. 426 КК України, вчиняється шляхом бездіяльності. Диспозиція ч. 3 ст. 426 КК України викладена з відсилкою до частини першої цієї ж статті, в якій виокремлено дві спеціальні (умисне неприпинення злочину, що вчиняється підлеглим/ненаправлення військовою службовою особою до органу досудового розслідування повідомлення про підлеглого, який вчинив кримінальне правопорушення) та загальну (інше умисне невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов’язками повинна була виконати) форми вчинення злочину. Спеціальні, і загальна форма вчинення злочину, передбачені ч. 1 ст. 426 КК України є однорідними, що можливо лише за умови, якщо загальна форма також охоплює лише такі прояви бездіяльності військових службових осіб, які стосуються поведінки їх підлеглих. Інше умисне невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов’язками повинна була виконати, якщо це заподіяло істотну шкоду, може полягати у неприпиненні правопорушень, що не є злочинами, у невжитті відповідних заходів до приведення військ у стан боєготовності, незабезпеченні виконання бойового завдання тощо. Суб’єктивна сторона характеризується умисною формою вини. Психічне ставлення до настання істотної шкоди може характеризуватися і необережною формою вини. Суб’єктом військових службових злочинів можуть бути військові начальники, військовослужбовці, що виконують організаційно-розпорядчі обов’язки, військовослужбовці, що виконують адміністративно-господарські обов’язки. Поняття «начальник» визначене у статтях 29, 31 та 32 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України. (постанова колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 17 травня 2018 року у справі № 340/545/15-к, провадження № 51-2111км18) |
Слуцька Тетяна Іванівна
кандидат юридичних наук, Заслужений юрист України
Бажаєте бути в курсі найважливіших подій? Підписуйтесь на АНТИРЕЙД у соцмережах.
Обирайте, що вам зручніше:
- Телеграм t.me/antiraid
- Фейсбук facebook.com/antiraid
- Твіттер twitter.com/antiraid
Leave a Reply
Want to join the discussion?Feel free to contribute!