Судова реформа Зеленського: чому законопроект 1008 необхідно прийняти?

29 серпня 2019 року розпочала свою роботу Верховна Рада України IX скликання (далі – ВРУ).

Деякі рішення нового парламенту вже встигли викликати резонанс у суспільстві, зокрема, це стосується поданого Президентом України В.О. Зеленським законопроекту № 1008 «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», який було прийнято в першому читанні 12.09.2019 р. та дещо змінено до другого читання (назву вказано з урахуванням цих змін, далі – законопроект № 1008).

Зазначений законопроект спричинив справжній переполох у вищих ешелонах судової влади України.

Протягом кількох тижнів Верховний Суд (далі – ВС), Вища рада правосуддя (далі – ВРП), та Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі – ВККС) вживали всіх можливих заходів, спрямованих на те, щоб не допустити прийняття зазначеного законопроекту у другому читанні. Так, судді ВС влаштовували флешмоб в мережі інтернет та виступали проти законопроекту на Пленумі ВС, ВРП підготувала Консультативний висновок з критикою положень законопроекту, ВККС на своєму сайті наполегливо рекомендувала звернути увагу на те, що законопроект викликав численні критичні зауваження різних представників юридичної спільноти, а також Представництва ЄС в Україні, Посольства Канади тощо.

Перед прийняттям законопроекту у першому читанні до відповідного комітету ВРУ із закликом не поспішати з прийняттям законопроекту та із своїми міркуваннями з цього питання звернулись в.о. Голови Представництва ЄС в Україні та посол Канади в Україні, що, доречі, слабо співвідноситься із загальновизнаним міжнародним принципом невтручання представників іноземних країн у внутрішні справи суверенної держави.   

Із критикою законопроекту виступили також представники Ради Європи, а довершенням всього стало звернення ПАРЄ до Венеціанської комісії для отримання оцінки законопроекту.

Так які ж положення президентського законопроекту викликали такий супротив деяких представників судової влади України, змусивши їх застосувати всі можливі і неможливі заходи впливу на законодавця задля недопущення прийняття законопроекту № 1008? Чим більше переймаються супротивними законопроекту – долею громадян України чи своїми власними інтересами?

Основними нововведеннями, які пропонуються законопроектом № 1008, є: зменшення максимальної кількості суддів ВС з 200 до 100 та зменшення їх окладів з 75 до 55 прожиткових мінімумів; переформатування ВККС з фактичним підпорядкуванням її ВРП; зміни у порядку здійснення дисциплінарного провадження; створення комісії з питань доброчесності та етики при ВРП з метою підзвітності їй членів ВРП; усунення залежності розміру суддівської винагороди від факту проходження кваліфікаційного оцінювання.

Більшість із запропонованих законопроектом новел, крім усунення дискримінації в оплаті праці суддів, викликали критику вище перелічених суб’єктів. При цьому, спосіб, форма подачі та зміст цієї критики дуже красномовно ілюструють якість діючих органів судової влади та зайвий раз підтверджують обґрунтованість основних положень президентського законопроекту.

Зрозуміло, що причиною завзятої боротьби ВС із законопроектом № 1008 є не стільки його норми щодо дисциплінарної відповідальності суддів, скільки запропоноване ним скорочення кількості суддів ВС та розміру їх суддівської винагороди. У зв’язку з цим, дана стаття і буде присвячена аналізу саме цих пропозицій, оскільки вони потребують більш глибокого розуміння, ніж просте співвідношення цифр судового навантаження та кількості суддів у штатному розписі.

Однак спочатку хотілося б викласти деякі думки з приводу оцінки судової реформи міжнародними експертами.

Відповідно до Конституції України, Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій Конституція має найвищу юридичну силу.

Не дивлячись на це, перше, що кидається в очі при ознайомленні з  публічною позицією ВС та ВККС щодо законопроекту, це безкінечне апелювання до висновків та думок міжнародних організацій, експертів та навіть посольств іноземних держав. Останнє особливо дивує та викликає певні сумніви щодо професійної відповідності та вірності інтересам України зазначених органів – як може незалежний орган судової влади незалежної держави у своєму офіційному висновку (заяві) фактично відсилати Главу своєї держави та обраний народом України Парламент до посольства США, чи Канади, чи інших іноземних суб’єктів за узгодженням позиції щодо подальших шляхів реформування судової системи? Чи є допустимим, коли представники судової спільноти у протистоянні із законодавчою гілкою влади використовують не правові засоби, а політичні важелі тиску?

Критика законопроекту переповнена посиланнями на висновки міжнародних організацій щодо гарантій суддів на збереження своїх посад та гідної заробітної плати. Як вбачається із Висновку Пленуму ВС щодо проєкту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», затвердженого постановою Пленуму ВС від 16.09.2019 р. № 11, насамперед важливою Пленум ВС вважає оцінку законопроекту № 1008 з позиції відповідності міжнародним стандартам забезпечення статусу суддів та їх незалежності.

Однак, з огляду на ст. 3 Конституції України, вбачається, що все ж таки найважливішою є оцінка законопроекту на предмет того, наскільки він відповідає інтересам народу України та власно самої держави, а не інтересам окремих суддів вищої судової інстанції, адже головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тому влада, в тому числі, і судова, має створюватись для народу, працювати в інтересах народу і слугувати народові України, а не навпаки.

Отже, політика держави та законодавче регулювання у сфері судоустрою мають бути справедливими,ефективними, збалансованими та, що важливо, чесними.

Однак, після ознайомлення з висновками Пленуму ВС, Ради Європи, а також з публічними виступами деяких представників зазначених суб’єктів, вражає те, наскільки необ’єктивними та упередженими вони є в своїх оцінках судової реформи, та, більш того, використовують однобоко подану інформацію для відвертого публічного тиску на законодавчу гілку влади з метою не допустити прийняття законопроекту, покликаного, нехай частково, але виправити помилки минулої влади у сфері судочинства.

Так, у своєму висновку Пленум ВС в першу чергу посилається на Висновок Ради Європи від 8 квітня 2019 року «Про відповідність процедури добору та призначення суддів Верховного Суду в Україні стандартам Ради Європи», в якому міжнародні експерти позитивно оцінили процес формування ВС.

Однак, до апелювання ВС до різних міжнародних організацій і експертів слід відноситись дуже критично тому що, по-перше, первісне значення має відношення і оцінка судової реформи вітчизняними фахівцями та безпосередньо населенням України, а думки й пропозиції громадян інших країн можна сприймати як пораду чи не сприймати взагалі, оскільки ці особи не є безпосередніми учасниками правовідносин у сфері українського правосуддя, тому не можуть володіти повною інформацією щодо українських реалій, тобто є не зовсім компетентними в цьому питанні. А найголовніше  – вони не несуть будь-якої відповідальності за обґрунтованість своїх порад та висновків, а також за їх можливі негативні наслідки для України.

Апелюючи до висновку Ради Європи, ВС чомусь не зазначає, що цей висновок є лише суб’єктивною оцінкою процедури формування ВС одним з міжнародних експертів. І навіть, якщо цей висновок загалом схвалено Радою Європи, це не означає, що він може мати в Україні більш вагоме значення, ніж думки вітчизняних правників.

При цьому, якщо ознайомитись із зазначеним Висновком, а також з іншими висновками та думками міжнародних експертів щодо процесів, які відбуваються в судовій гілці влади в Україні, то очевидними стають ціла низка суперечностей, однобічного підходу та подвійних стандартів в оцінці схожих процесів.

Аналізуючи судову реформу в Україні, міжнародні експерти, як правило, зосереджуються на її нібито позитивних результатах, але ігнорують цілу низку болісних проблем, викликаних цією реформою, і не вирішених до цього часу. Формування ВС видається експертами за велике благо і досягнення, але при цьому зовсім не згадується про те, що в результаті створення ВС були грубо і безпідставно порушені гарантії незалежності суддів вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України (далі – ВСУ), їх право на професію і європейські стандарти щодо незмінюваності суддів. В результаті ліквідації ВСУ і вищих спеціалізованих судів багато надзвичайно досвідчених високопрофесійних суддів змушені були залишити професію, а доля інших вже біля двох років залишається невизначеною, оскільки їх досі не переведено до інших судів і вони позбавлені можливості відправляти правосуддя.

Різноманітні «експерти» один за одним повторюють тези щодо посягання законопроекту № 1008 на незалежність 196 суддів ВС, однак чомусь такої активності з їхнього боку не було помітно під час масових порушень прав тисяч суддів України в результаті загального кваліфікаційного оцінювання, люстрації, ліквідації судів, не звертається особливої уваги на проблеми з відсутністю суддів в судах першої і апеляційної інстанції, на численні звільнення суддів по сумнівним причинам і багато інших дуже болісних проблем у сфері правосуддя в Україні.

Не згадують експерти і про досить сумнівну норму Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якої на посади суддів апеляційної та касаційної інстанції можуть претендувати особи, які не мають жодного досвіду роботи на посаді судді.

Жодних згадувань немає і про кричущу непропорційність, величезні перекоси в питаннях оплати праці суддів.

Замовчується і той факт, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» прийнято з порушенням Конституції України, а також багато інших проблем, які стали наслідком сумнозвісної судової реформи.

У висновку Ради Європи, на який посилається Пленум ВС, експертка ретельно аналізує законодавство, яке регулює процедуру конкурсу до ВС, але не звертає увагу на те, як це насправді відбувалось на практиці з урахуванням української суспільно-політичної ситуації, її турбують такі недоліки як тривалість конкурсу та виснажливе написання практичного завдання конкурсантами від руки, однак вона не надає оцінку порушенням прав суддів, які працювали у ліквідованому ВСУ, ніби їх і не існувало.

За таких обставин, висновки іноземних експертів не відображають об’єктивної картини стану справ у сфері судочинства в Україні, тому вони не можуть бути тим вагомим аргументом, який відіграє вирішальну роль у визначенні подальших шляхів реформування судової системи.

Слід акцентувати увагу на тому, що чимало проблем, які існують в судовій системі України (кадровий дефіцит, масові порушення прав суддів), виникли в результаті судової реформи, започаткованої минулою владою при підтримці тих же самих міжнародних експертів та організацій. Тому останні певною мірою є співучасниками розвалу судової системи України, у зв’язку з чим беззастережно брати їхні поради за основу при наведенні порядку в системі судоустрою України є величезною помилкою. Слід також враховувати, що в більшості країн Європи і близько не має багатьох процедур для суддів, які схвалюються міжнародними експертами в Україні.   

Отже, коли судді найвищої судової інстанції постійно апелюють не стільки до Конституції України і інтересів громадян, скільки до міжнародних організацій, експертів і навіть послів іноземних держав, виникає логічне питання – які взаємовідносини пов’язують представників вищих органів судової влади України із зазначеними суб’єктами, чи мають ці представники судової гілки влади якісь зобов’язання перед останніми за відверте лобіювання недоторканості вищої судової інстанції в Україні і, нарешті, наскільки судді ВС, які так відчайдушно вимагають незалежності від всіх і вся всередині власної країни, насправді незалежні від іноземних суб’єктів впливу на внутрішні справи України?

Висновок Пленуму пеструє посиланнями на висновки Консультативної ради європейських суддів щодо необхідності дотримання принципу незалежності суддів. При цьому, судді зауважують, що «констатація втручання в незалежність суддів не виключається навіть у тому разі, якщо фактичне звільнення відбувається внаслідок прийняття актів парламентом – органом законодавчої влади. Зменшення граничної чисельності суддів Верховного Суду з 200 осіб до 100…, насправді направлене на звільнення майже половини суддів, які на сьогодні здійснюють правосуддя. До того ж таке масове звільнення має ознаки неприпустимого позбавлення права суддів на професію та, відповідно, порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».

Читаючи вищевикладене, мимоволі відчуваєш певне дежавю… Але не зрозуміло, чому Пленум ВС, переймаючись потенційною можливістю позбавлення права на професію деяких суддів ВС, жодного разу не згадав про те, що створенню ВС передувала низка відвертих та зухвалих порушень прав та гарантій суддів ВСУ та вищих спеціалізованих судів, яких без будь-яких обґрунтованих підстав позбавили права на професію, безумовно порушивши статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Оскільки, як вже було зазначено вище, цим суддям фактично було відмовлено у переведенні до знов створеного ВС, багато з них були змушені піти у відставку, інші до теперішнього часу (вже біля двох років) обліковуються у ліквідованих судах, не маючи перспектив продовжити свою кар’єру в суді відповідної інстанції.

Ось чиї гарантії незалежності та право на професію були грубо порушені, причому безпідставно. Адже не існує об’єктивних даних, які б свідчили про те, що після переходу до трьохланкової судової системи якість правосуддя покращилась. Як і відсутні підстави вважати, що до ВС пройшли судді більш професійні, ніж працювали у ВСУ та вищих спеціалізованих судах. Відносно вказаних суддів було порушено цілу низку європейських гарантій та стандартів правосуддя, як і у відношенні всіх інших суддів України, яких, в порушення сталих європейських принципів, піддали загальному кваліфікаційному оцінюванню.

Проте, ані ВС, ані ВРП, ані ВККС, ані міжнародні експерти, ані Рада Європи про це не згадують і, судячи зі всього, найближчим часом вирішувати цю проблему не збираються.

Отже, очевидним є необ’єктивний, упереджений та дискримінаційний підхід до питання дотримання гарантій незалежності суддів – одних можна позбавляти права на професію і жодного голосу на їх захист не лунає, а коли питання стосується інших – з’являється майже істерична реакція і шалений тиск на законодавця і на суспільну думку.

 Деякі «експерти» посилаються на те, що такі екстраординарні заходи в системі судоустрою, які відбулись протягом останніх п’яти років в Україні, були викликані низьким рівнем довіри громадян до суддів і існуючим запитом у суспільстві на «перезавантаження» судової гілки влади, тому такі заходи, на їх думку, є обґрунтованими. Однак на теперішній час, як показують опитування, рівень довіри до суддів, в тому числі, до суддів ВС, залишається дуже низьким, тому за таких умов незрозуміло, чому різноманітні експерти застосовують подвійні стандарти в оцінці прав суддів на професію, чому тих, які працювали у ліквідованих судах вважають поганими і такими, чиї права можна порушувати, а тих, які працюють у новому ВС, вважають гарними і захищають їх.

Звісно, у висновку замовчується і той факт, що проведенню конкурсу до ВС передувала низка грубих порушень Конституції  України, зокрема, не є таємницею, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів», на підставі якого проводився конкурс до ВС, у 2016 році приймався з порушенням Основного Закону України, оскільки його було прийнято раніше, ніж відповідні зміни до Конституції.

Не можна ігнорувати також ще один важливий нюанс, який вказує на необ’єктивність багатьох експертів в оцінках судової реформи. Так, вони не втомлюються повторювати, що судова реформа в Україні все ближче і ближче наближує судову гілку влади до європейських стандартів. Однак, разом з тим, багато з процедур, які застосовуються в Україні, не є притаманними судовим системам більшості європейських країн (масова переатестація суддів, зайва публічність співбесід з суддями, вільний доступ будь-яких осіб до суддівських досьє та численних декларацій суддів, безпідставні звільнення суддів, Громадська рада доброчесності тощо), тому складається враження, що під патронатом іноземних структур, які відверто втручаються у внутрішні справи України, над судовою системою України проводиться експеримент, ціною якого стали долі сотень достойних та високопрофесійних суддів.

У висновку Пленуму ВС є посилання на коментар від 3 вересня 2019 року «Незалежність суддів та правосуддя під загрозою» Комісара Ради Європи з прав людини, яка звернула увагу на те, що «замість відстоювання та посилення судової незалежності, неупередженості та ефективності деякі уряди та політики втручаються в судоустрій і навіть вдаються до погроз щодо суддів». Комісар наголосила, що судді повинні мати гарантії перебування на посаді та захисту від необґрунтованого дострокового усунення з посади чи примусових переміщень.

Однак, знов таки виникає закономірне питання: чому, коли попередня влада в Україні відверто втручалась у судову систему та фактично розвалила її, жоден з тих, хто зараз наголошує на необхідності дотримання незалежності судової гілки влади, не встав на захист українських суддів?

Щодо необхідності скорочення кількості суддів ВС.

Критикуючи законопроект № 1008, судді ВС посилаються на велике навантаження та на те, що у разі скорочення кількості суддів ВС це негативно позначиться на строках та якості розгляду справ, а також на формуванні єдності судової практики. Крім того, у публічних виступах судді ВС неодноразово скаржились на те, що зменшення їх кількості у законопроекті жодним чином не обґрунтовано.

З цього приводу слід зазначити наступне.

По-перше, передбачена у тексті поки що діючого Закону України «Про судоустрій і статус суддів» норма про те, що максимальна кількість суддів ВС складає не більше 200 осіб, також жодним чином не обґрунтована (див. пояснювальну записку до цього закону на стадії законопроекту). Отже, як і з питанням визначення розміру суддівської винагороди, в даному випадку обґрунтованість визначення в цьому законі саме такої кількості суддів викликає сумніви.

Крім того, як вже зазначалось, в основі створення ВС полягає ціла низка юридичних вад та відвертих порушень Конституції України.

По-перше, коли приймався Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р., діяла ще попередня редакція Конституції України в частині правосуддя, відповідно до якої в Україні діяли ВСУ та вищі спеціалізовані суди, тому прийнятий ВРУ новий закон щодо судоустрою суперечив Конституції України, оскільки передбачав створення зовсім іншої системи органів судової влади, ніж передбачена Основним законом України. І навіть те, що після прийняття зазначеного закону зміни до Конституції все ж таки були прийняті Парламентом, не скасовує того факту, що де-юре вказаний закон прийнято з порушенням Конституції.

Крім того, процес відбору суддів ВС у багатьох представників юридичної спільноти та громадськості викликав недовіру щодо його чесності та незалежності від політичних впливів. Так, значна кількість кандидатів отримали негативні висновки Громадської ради доброчесності, однак їх все ж таки було призначено суддями ВС. Недовіру викликали також проходження до складу ВС одразу кількох осіб зі складу ВРП, перемогу деяких кандидатів пов’язували з їх родинними зв’язками, а також з близькістю до авторів судової реформи.

Але найбільше дискредитує ВС той факт, що його було сформовано не шляхом еволюційних природних процесів розвитку правової системи держави, а революційним шляхом, внаслідок зміни конституційного ладу країни не відповідно до процедури, встановленої Конституцією, а відповідно до революційної доцільності, коли головною метою тодішньої влади була заміна на ключових державних посадах представників «старої» влади на нових лояльних осіб. Саме таким чином, під благовидним приводом «оновлення» чи «очищення», а насправді, задля відсіювання неугодних суддів, і відбулось формування вищої судової інстанції України.  

Діючий склад ВС не викликає необхідної довіри у суспільстві, тому що був сформований минулою владою, яка, як показали результати цьогорічних президентських і парламентських виборів, має дуже низький рівень підтримки населення. Отже, найвища судова інстанція на сьогодні асоціюється з минулим режимом, період перебування якого у владі охарактеризувався численними корупційними скандалами.

Крім того, існує необхідність детального неупередженого аналізу конкурсу до ВС на предмет його відповідності вимогам закону, оскільки в процесі його проведення у представників юридичної спільноти та громадськості неодноразово виникали питання щодо об’єктивності та неупередженості ВККС, яка проводила цю процедуру (зокрема, щодо конфлікту інтересів, змін до процедури конкурсу під час його проведення тощо). 

Відповідно до Репрезентативного опитування громадян України, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова, яке здійснювалося 7-14 лютого 2019р., ставлення українців до судової реформи є переважно негативним − позитивно до неї ставляться лише 13% опитаних, а негативно – 43,4%. 82,5% населення України повністю або скоріше погоджуються зі звинуваченнями українських судів у корумпованості, політичній залежності та необ’єктивності. Одним з найнижчих у суспільстві є рівень довіри до судів. Про свою недовіру до судів (судової системи в цілому) повідомили 77,7% респондентів, а про довіру – 11,4%. Місцевим судам не довіряють 69,7% опитаних, довіряють – 14%, Верховному Суду не довіряють 64,9% громадян, довіряють – 17,5%.

Отже, зазначені цифри самі відповідають на питання, чи слід скорочувати ВС.

Не можна ігнорувати в цьому питанні і вже неодноразово висловлені зауваження представників юридичної спільноти про те, що кількість суддів ВС в Україні є більшою, ніж в багатьох інших країнах.

Проблеми, пов’язані зі строками розгляду справ у разі скорочення кількості суддів ВС, можуть бути вирішені за допомогою процесуальних фільтрів.

Отже, запропоноване законопроектом № 1008 скорочення кількості суддів ВС вбачається обґрунтованим, хоча на сьогоднішній день це все ж таки виглядає як напівзахід, оскільки доцільно було б піддати аудиту всю судову реформу, яка відбувалась протягом 2014 – першої половини 2019 років, з притягненням до юридичної відповідальності всіх осіб, причетних до виникнення серйозних системних проблем у судовій гілці влади.

Щодо скорочення суддівської винагороди.   

При досить низькому рівні довіри до судової влади та, зокрема, ВС, у народу України ніхто не запитував, чи погоджується він утримувати багатотисячну судову систему, рівень зарплати в якій багаторазово перевищує середні зарплати по країні, а якщо говорити про зарплати суддів ВС, членів ВККС та ВРП – різниця порівняно з пересічними громадянами просто шокує.  

Показово, що за даними Державної служби статистики України, середня номінальна заробітна плата штатного працівника підприємств, установ та організацій у серпні 2019р. становила 10537 грн.

Середня пенсія в Україні складає біля 3000 грн.

Відповідно ж до ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду з 1 січня 2020 р. складатиме 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду – 50 прожиткових мінімумів; судді Верховного Суду – 75 прожиткових мінімумів.

Отже, неважко порахувати, що тільки базовий оклад судді місцевого суду складатиме більше 60000 грн., судді апеляційного суду – більше 100000 грн., судді ВС – більше 150000 грн. При цьому, до окладу додаються регіональні коефіцієнти, доплати за вислугу років у розмірі від 15 до 80%, а також доплати за науковий ступінь та перебування на адміністративній посаді.

Отже, порівняно з абсолютною більшістю українців розмір суддівської винагороди є просто космічним.

При цьому, будь-якого переконливого обґрунтування саме таких розмірів зарплат суддів не існує. Чому, наприклад, оклад судді суду першої інстанції встановлено саме у 30 прожиткових мінімумів, а не 20? Чи чому заробітна плата судді ВС має обраховуватись саме з 75 прожиткових мінімумів, чи не достатньо було б 40?

Показово, що, як свідчать дані опитування компанії Research & Branding Group, у вересні 2019 року 78% працюючих українців не були задоволені рівнем своєї заробітної плати. У результаті опитування було з’ясовано, що на даний момент зароблених грошей вистачає лише кожному п’ятому (19%) працюючому українцю.

Однак, при ухваленні у червні 2016 року Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ніхто не цікавився думками громадян України, чи підтримують вони розподіл національного багатства країни таким чином, щоб судді отримували за свою працю оплату в десятки разів вищу, ніж більшість українців?

Слід зазначити, що відповідно до Звіту Європейської комісії з ефективності правосуддя, оприлюдненого у 2018 році (на підставі даних  станом на 2016 рік) «Європейські судові системи Ефективність і якість правосуддя», в країнах Європи зарплати суддів вищих судів перевищують середні зарплати по країні в середньому в 4,5 рази, що виглядає досить справедливим. В той же час, в Україні суддя ВС отримує в середньому у 26 разів більше середньостатистичної зарплати!

Звісно, деякі «експерти» можуть обґрунтовувати великі зарплати суддів необхідністю боротьби з корупцією. Але корупцію необхідно винищувати і в інших сферах суспільного життя, однак чомусь ані лікарям, ані викладачам, ані багатьом іншим представникам професій, де є корупційні ризики, не підвищують зарплату до сотень тисяч гривень. Крім того, чи є достатні дані на сьогодні, які б підтвердили той факт, що завдяки суттєвому підвищенню зарплат суддів вдалося подолати корупцію, тобто що такий соціально несправедливий розподіл національного багатства України є виправданим? Важливо також не забувати, що окрім підвищення зарплат існують й інші запобіжники корупції – кримінальна відповідальність за відповідні злочини, позбавлення посади, інші чинники, серед яких слід назвати і присягу судді, якої судді зобов’язані дотримуватись незалежно від розміру заробітної плати. Думається, що перебільшення значення розміру заробітної плати у боротьбі з корупцією призвело до потворних соціальних перекосів в країні, нерівності, до нечуваного раніше, величезного розриву між оплатою праці суддів та заробітною платою представників інших, не менш важливих для держави професій.      

Безумовно, зарплата суддів має бути достойною і достатньою, але одночасно вона повинна бути обґрунтованою і соціально справедливою порівняно з іншими громадянами.

Тому норма Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка визначає розмір суддівської винагороди, виглядає несправедливою, непропорційною та дискримінаційною. Тим більше, вона суперечить Конституції України. 

Конституція України визначає Україну, зокрема, як соціальну державу, що означає  спрямованість державної політики на перерозподіл матеріальних благ у відповідності до принципу соціальної справедливості заради досягнення кожним громадянином гідного рівня життя, згладжування соціальних нерівностей.

Крім того, згідно із ст. 95 Конституції України, бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Конституційний суд України у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність дотримання вищевказаної норми Конституції України (див., наприклад, рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 р. № 3-рп/2012).

У Рішенні від 27 листопада 2008 року № 26-рп/2008 у справі про збалансованість бюджету Конституційний Суд України вказував на обов’язок держави на засадах справедливого, неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами враховувати загальносуспільні потреби, необхідність забезпечення прав i свобод людини та гідних умов її життя.

У рішенні КСУ від 26 грудня 2011 р. по справі № 1-42/2011 Конституційний Суд України зазначає, що згідно зі статтею 22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги  встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави.  Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі “Ейрі проти Ірландії” констатував,  що здійснення   соціально-економічних   прав   людини  значною  мірою залежить від становища  в  державах,  особливо  фінансового.  Такі положення   поширюються   й   на  питання  допустимості  зменшення соціальних виплат,  про що зазначено в рішенні цього суду у справі “Кйартан Асмундсон проти Ісландії” від 12 жовтня 2004 року.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Конституційний Суд  України  виходить із того,  що додержання конституційних   принципів   соціальної   і   правової    держави, верховенства  права  обумовлює здійснення  законодавчого регулювання  суспільних  відносин  на  засадах  справедливості  та розмірності з урахуванням обов’язку  держави  забезпечувати  гідні умови життя кожному громадянину України.

Отже, норми Конституції України слід розуміти так, що по-перше, держава зобов’язана дбати про достатній життєвий рівень всіх без винятку громадян, а не тільки окремих їхніх груп (в нашому випадку, суддів), розподіляти бюджет країни на засадах справедливості; по-друге, реалізація соціально-економічних прав людини залежить від фінансових  можливостей держави з урахуванням принципу необхідності забезпечення права кожного громадянина на достатній життєвий рівень. Тобто розміри суддівської винагороди не можуть вважатись незмінними. Якщо держава не в змозі забезпечити достатньо високий рівень життя всіх громадян, то вона не вправі допускати соціальну нерівність, надаючи суттєві переваги окремій соціальній групі за рахунок всіх інших.           Неможливо знайти обґрунтованого пояснення тому, на яких підставах судді отримують за рахунок Державного бюджету України суддівську винагороду, яка непропорційно і багатократно перевищує середню зарплату по країні.  

На необхідність дотримання принципу пропорційності (розмірності) як елементу верховенства права вказував Конституційний Суд у рішеннях   від   2   листопада   2004   року  N  15-рп/2004,  від  24   березня   2005   року   N   2-рп/2005,   від   20   червня   2007   року  N  5-рп/2007.

На обов’язок держави  відповідним  чином  регулювати  економічні   процеси, встановлювати  і  застосовувати  справедливі  та  ефективні  форми перерозподілу суспільного доходу з  метою  забезпечення  добробуту всіх громадян вказував КСУ у рішенні від 17 березня 2005 року N 1-рп/2005.  

Отже, зміна  механізму  нарахування  певних  видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться  під  сумнів  сама  сутність  змісту права на соціальний захист.

Показовим є те, що судді ВС у висновку Пленуму відстоюють розміри своєї винагороди, посилаючись знов таки на міжнародні стандарти щодо заборони погіршення їх фінансового забезпечення, на Монреальську універсальну декларацію щодо незалежності правосуддя 1983 року, Загальну (Універсальну) хартію судді, ухвалену 17 листопада 1999 року, та на Висновок № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів про те, що адекватна оплата й умови праці судді гарантуються законом і не можуть змінюватися в бік зменшення, на тощо.

Однак, і в цьому питанні висновок Пленуму видає свою необ’єктивність і упередженість, адже, як обґрунтовано вище, існуючий розмір суддівської винагороди в Україні не є адекватним, більш того, він суперечить і європейським стандартам, оскільки розмір суддівської винагороди в Україні є більшим, ніж в багатьох країнах Європи, а різниця між зарплатами суддів та середніми зарплатами по країні в Україні є в кілька разів вищою, ніж в Європі. Втім, про це судді ВС у своїй критиці законопроекту 1008, звісно, нічого не зазначили.  

Отже, якщо судді ВС наполягали на оцінці законопроекту № 1008 Венеціанською комісією, то для об’єктивності доцільно було б направити до цієї комісії і інформацію щодо розмірів суддівської винагороди в Україні і її співвідношення із середніми зарплатами по країн, а також статистику щодо розгляду ВС судових справ з моменту його утворення у порівнянні з аналогічними даними ліквідованих вищих судів.

З огляду на вищевикладене, пропозиції законопроекту № 1008 щодо зменшення розмірів суддівської винагороди вбачаються дуже актуальними.

За таких обставин, якщо розглянути законопроект № 1008 не з позиції судді ВС, а з позиції простого громадянина України, то він вбачається достатньо обґрунтованим (за винятком положень щодо участі міжнародних експертів в діяльності органів суддівського врядування, оскільки лише громадяни України вправі вирішувати питання, пов’язані з функціонуванням судової гілки влади нашої держави).

Юлія Покровська
кандидат юридичних наук