Особливості нормативно-правового регулювання діяльності акціонерних товариств в Україні

Організація корпоративного управління на рівні, який відповідає міжнародним стандартам,  – один з основних наявних ресурсів збільшення вартості компанії, оскільки саме належне корпоративне управління, відкритість та прозорість діяльності акціонерного товариства може привернути до нього увагу потенційних інвесторів.

Особливості  нормативно-правового регулювання діяльності акціонерних товариств в Україні

Організація корпоративного управління на рівні, який відповідає міжнародним стандартам,  – один з основних наявних ресурсів збільшення вартості компанії, оскільки саме належне корпоративне управління, відкритість та прозорість діяльності акціонерного товариства може привернути до нього увагу потенційних інвесторів.

Однак, нинішній стан справ з практикою корпоративного управління в Україні не можна вважати задовільним. Нагально необхідно не тільки підвищувати культуру корпоративного управління, але й правову культуру всіх суб’єктів цього процесу. Оскільки на сьогодні, в країні переважна більшість акціонерів, які стали власниками цінних паперів в результаті сертифікатної приватизації, не в повній мірі володіють знаннями чинного законодавства, а з іншого боку, крупні власники та менеджери досконало його вивчили і мають можливість маніпулювати окремими його недосконалими нормами у власних інтересах. Адже вміло використовуючи правові колізії та наявні у законодавчому полі прогалини, можна заблокувати роботу будь-якого акціонерного товариства, як і змусити його працювати всупереч інтересам як дрібного власника акцій, так і держави, представленої в органах управління акціонерних товариств уповноваженими особами.

Існуюча нормативно-правова база не повністю відповідає характеру тих відносин, які склалися в акціонерних товариствах в Україні, не забезпечує належного захисту прав власників цінних паперів і не врегульовує багато питань управління підприємствами. Все це призводить до постійного прояву типових корпоративних конфліктів, що істотно зменшує інвестиційну привабливість і вартість вітчизняних об’єктів приватизації, знижує конкурентоспроможність українських АТ на ринках капіталів, гальмує розвиток фондового ринку тощо.

Передумовою залучення інвестицій в акціонерні товариства є забезпечення  належних умов для здійснення ними корпоративного контролю.

Корпоративний контроль –  це специфічна управлінська функція в корпорації, яка передбачає здійснення найоптимальнішим з точки зору витрат ресурсів та досягнення очікуваних результатів шляхом відстеження відхилень та корекції управлінських рішень, що впливають на баланс інтересів учасників корпоративних взаємовідносин, забезпечення ефективного зворотного зв’язку, тобто функції “діяльність корпорації – власник”.

Забезпечити належний корпоративний контроль покликана система корпоративного контролю. Задихайло Д.В. та Назарова Г.В. наголошують, що корпоративний контроль „здійснюється системою, яка за умови належного функціонування включає правовий режим, прийняття управлінських рішень, права власників, надійну фінансову звітність та корпоративну культуру” [4,с.10].

На нашу думку, система корпоративного контролю має три основні складові, а саме: управлінську, економічну та правову. При чому, остання, є однією з найважливіших і вирішальних, оскільки саме стан нормативно-правового регулювання процесів взаємодії суб’єктів корпоративного контролю визначає „правила гри” в акціонерному товаристві, в тому числі  і здійснення фінансово-господарської його діяльності, і контролю над цими процесами.

До початку 2004 року загальні правила та умови діяльності акціонерних товариств регламентувалися Цивільним кодексом Української РСР (ст. 23-40) та основоположними актами з питань підприємницької діяльності, зокрема, Законами України „Про підприємництво” і  „Про підприємства в Україні”, які з 1 січня 2004 року втратили чинність. Спеціальні же норми містилися в Законі України „Про господарські товариства”, який врегульовував правила створення, діяльності, права і обов'язки учасників та засновників акціонерних товариств.

Прийняття спеціального закону „Про акціонерні товариства” вже кілька років блокується Верховною радою України, і проект цього закону, внесений Кабінетом Міністрів України, прийнятий у першому читанні тільки 15.05.2007р.. Хоча, слід зазначити, що прийняття цього закону в тому вигляді, в якому він на сьогодні перебуває на розгляді в парламенті, не може у повній мірі вирішити існуючі проблеми із забезпеченням захисту прав власників цінних паперів.

З 1 січня 2004 року в Україні діють три нормативних акти, якими регулюються правила створення та діяльності акціонерних товариств. Так, у Господарському кодексі України (далі – ГК України), загальним питанням створення підприємств присвячено ст. ст. 62-72, а господарським товариствам – ст. ст. 79-92. У Цивільному кодексі України (далі – ЦК України) загальним положенням про діяльність господарських товариств відведено ст. ст. 113 – 118, а спеціальним нормам щодо акціонерних товариств – ст. ст. 152 – 162. Також розповсюджується на акціонерні товариства і дія загальних норм про юридичних осіб, закріплена у ст. ст. 80 – 112 ЦК України.

Крім того, не втратив чинності та діє без будь яких застережень Закон України „Про господарські товариства” (далі – Закон), останні зміни до якого вносилися ще у березні 2005 року. Окремі положення цього Закону не були приведені у відповідність з новими, чинними на сьогодні кодифікованим актами.

Тому у цій статті ми поставили за мету з’ясувати, яким чином впливає на систему корпоративного контролю недосконалість нормативно-правового поля діяльності акціонерних товариств, а саме існування правових колізій між трьома нормативними актами, які з більшими чи меншими розбіжностями дублюють положення один одного.

В таблиці 1 представлено результати порівняльного аналізу деяких суперечливих положень ГК України, ЦК України і Закону України „Про господарські товариства”, які стосуються порядку створення, діяльності та ліквідації акціонерних товариств.

Так, законодавчі суперечності щодо регулювання статусу акціонерних товариств мають місце уже в загальних нормах, зокрема, які розкривають саме поняття господарського товариства.        І хоча визначення саме акціонерного товариства в цілому в усіх трьох нормативних актах дане більш менш однаково, водночас, при визначенні його підвидів – закритого та відкритого акціонерних товариств – та порядку їх створення і розповсюдження акцій законодавець знову припускається неточностей.

Зокрема, ст.81 ГК України визначає, що акції ЗАТ розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб. Наразі Закон не передбачає іншої можливості розподілу акцій ЗАТ як тільки між його засновниками. Дозволяючи розподіл акцій ЗАТ між іншими, крім засновників особами, ГК не визначив, ким саме, коли і яким чином (актом, рішенням тощо) має бути визначене коло цих осіб, за яким принципом і хто може до такого кола належати що може стати причиною корпоративного конфлікту.

Оскільки положення ст. 155 ЦК України визначили, що при заснуванні акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції акціонерного товариства не проводиться до повної сплати статутного капіталу,  склалася ситуація, коли акціонерне товариство взагалі спочатку може бути створене виключно у формі закритого акціонерного товариства. Абсолютно втрачають сенс у цьому контексті норми ГК України та Закону щодо проведення відкритої підписки на акції, визнання товариства не заснованим у випадку не покриття підпискою 60% акцій  та ін., оскільки у проведенні відкритої підписки на акції до дня скликання установчих зборів немає потреби – адже статутний капітал повністю розподіляється між засновниками і ними ж сплачується.

Такі законодавчі новації призвели до того, що в 2004 році припинився процес реєстрації відкритих акціонерних товариств, оскільки чинне законодавство не передбачає можливостей реєстрації такого виду акціонерних товариств. Але саме відкриті акціонерні товариства, або публічні корпорації, як їх називають в США, є основою розвинутих економічних систем, оскільки здатні вільно і швидко залучати фінансові ресурси в значних обсягах, і саме акції відкритих акціонерних товариств можуть бути продані на біржах, бо на придбання акцій закритих акціонерних товариств переважне право мають його акціонери. Припинення реєстрації ВАТ, частка яких в загальній кількості акціонерних товариств і так не була переважаючою, створює загрозу розвитку самих акціонерних компаній, але й підриває нормальні умови економічного росту в підприємницькому секторі, оскільки позбавляє акціонерні товариства доступу до інвестиційних джерел за рахунок вільного продажу акцій на ринку.

В цьому зв’язку особливого значення набувають результати роботи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, яка оголосила 2005 рік вирішальним щодо розв’язання проблеми неузгодженості чинного законодавства, яке регулює діяльність акціонерних товариств.

Саме законодавчі неузгодженості та необхідність їх термінового вирішення шляхом внесення змін до чинного законодавства спонукали комісію тимчасово не застосовувати жорсткі санкції до акціонерних товариств, які порушують його вимоги щодо розміру статутного фонду. 

Так, тільки ЦК України (ст. 155) передбачено, що якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу та зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку; якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом, товариство підлягає ліквідації.

Тобто, законодавець встановлює обов’язкові підстави зменшення статутного фонду та ліквідації акціонерного товариства, однак механізму реалізації цієї статті не закріплено спеціальними нормами в Законі, зокрема, положення про обов’язковість і періодичність встановлення  вартості чистих активів акціонерного товариства, а також яким чином має бути підкріплено правильність визначення вартості чистих активів (наприклад, аудиторським висновком).

Водночас, наявність на сьогодні такої можливості ліквідації АТ, створює передумови для грубого порушення прав акціонерів, особливо дрібних, а також прав держави, як власника державних корпоративних прав, особливо у випадках, коли протягом року в АТ проводяться незаконні операції щодо відчуження його активів.

Ст. 156 ЦК України встановлено, що АТ має право за рішенням загальних зборів акціонерів збільшити статутний капітал шляхом збільшення номінальної вартості акцій або додаткового випуску акцій. У той же час Закон дозволяє збільшення статутного фонду АТ також іншим способом – шляхом обміну облігацій на акції та надає можливість прийняття такого рішення (у випадку збільшення статутного фонду не більш як на 1/3) правлінню товариства за умови, що таке передбачено статутом. І це у той час, як і ст. 159 ЦК, і ст. 49 Закону питання про зміну розміру статутного фонду віднесене до виключної компетенції вищого органу товариства, тобто, не може передаватися на вирішення інших його органів.

Оскільки до Закону змін внесено не було, а ЦК України чи ГК України не забороняє обміну облігацій на акції, це дає можливість введення до акціонерів товариства власників облігацій, тобто збільшення статутного фонду і розмиття частки акцій інших акціонерів.

Допускають можливість порушення прав акціонерів та інших суб’єктів корпоративного контролю, зокрема, кредиторів і положення чинних нормативно-правових актів щодо зменшення статутного фонду.

Так, згідно зі ст. 157 ЦК воно допускається шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів. При цьому зменшення статутного капіталу АТ шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така можливість передбачена у статуті товариства.

У той же час, ні ГК України, ні Закон не передбачає необхідності та порядку повідомлення про зміни статутного фонду кредиторів товариства, і лише ст. 16 Закону заборонено його зменшення у випадку наявності заперечень кредиторів.  Крім того, якщо у ЦК йдеться про погашення частини акцій АТ, то у Законі – про їх анулювання, при чому, не пов’язуючи цю можливість із наявністю відповідного застереження у статуті товариства.

Можливості порушення прав та інтересів акціонерів, в тому числі і держави, як власника державних корпоративних прав в статутних фондах акціонерних товариств, зокрема, щодо участі у  прийнятті рішень з важливих питань також закладені у чинному законодавстві, оскільки з його положень чітко не зрозуміло, які питання обов’язково приймаються більшістю у ¾ голосів акціонерів, що беруть участь у загальних зборах акціонерів, а які питання приймаються такою більшістю тільки за умови передбачення цього у статуті товариства.

Так, ст. 159 ЦК встановлено, що рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо внесення змін до статуту товариства та ліквідації товариства; з інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Ця норма суперечить ст. 98 самого ж ЦК, згідно з якою більшістю не менш як у 3/4 голосів приймаються також рішення про відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, якщо інше не встановлено законом.      Законом же, зокрема, ст. 42 встановлено якраз інше, а саме – що рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів з таких питань: зміна статуту товариства; прийняття рішення про припинення діяльності товариства; створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв товариства.

Суттєво впливає на можливість реалізації акціонером своїх прав щодо участі в управлінні товариством положення ст. 98 ЦК України, згідно яких учасник товариства не має права голосу при вирішенні загальними зборами товариства питань щодо вчинення з ним правочину та щодо спору між ним і товариством. У той же час ГК і Законом  не встановлено будь-яких обмежень щодо  участі акціонерів у голосуванні.

ЦК України передбачено можливість створення наглядової ради, а ГК України та Законом – спостережної ради акціонерного товариства.  При цьому ЦК не містить обмежень щодо кола осіб, які можуть входити до цього органу, а Закон (ст. 46) вказує, що останній створюється з числа акціонерів. Таким чином, до спостережної ради може бути введено осіб, які не є акціонерами.

Однак, мабуть, чи не найбільші розбіжності зазначених нормативних актів виявляються у тих статтях, якими врегульовано порядок припинення діяльності акціонерних товариств.

Так, усі три нормативні акти сходяться у тому, що припинення діяльності юридичної особи, у тому числі АТ, здійснюється шляхом його ліквідації або реорганізації.  Водночас, згідно зі ст. 3 Закону України „Про  державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” юридична особа припиняється також за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом.

Слід зазначити, що Закон України „Про  державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” встановлює зовсім інший порядок, строки та зміст публікації повідомлення про прийняття рішення про припинення юридичної особи, ніж їх передбачено усіма трьома досліджуваними актами. При цьому, в ГК України більшість норм запозичені саме зі застарілих положень Закону.

Усі три досліджувані нормативні акти надають повноваження на прийняття рішення про ліквідацію акціонерного товариства його учасникам або суду. Відповідно до ст.110 ЦК України учасники юридичної особи мають право прийняти таке рішення у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами, а суду – при визнанні недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом. Ст. ст. 155 та 157 ЦК України передбачають додаткові підстави для ліквідації саме акціонерного товариства – якщо вартість його чистих активів стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом, та  у випадку зменшення статутного капіталу нижче від встановленого законом розміру. Таке рішення, на нашу думку, можуть прийняти як акціонери, так і суд і не тільки за умови передбачення цих підстав у статуті АТ.

Зазначені  підстави, однак, не знайшли свого відображення ні в ГК України, ні в Законі. І хоча, звичайно, можна передбачити, що можливість ліквідації АТ з передбачених ст. ст. 155, 157 ЦК України охоплюється п. б) ст.. 19 Закону (за рішенням вищого органу товариства), однак, це не відображає повною міру суть  такої ліквідації. Адже, якщо прийняття рішення про ліквідацію є правом вищого органу товариства (диспозитивна норма), то прийняття такого рішення з підстав, зазначених у ст. ст. 155, 157 ЦК України має бути його обов’язком, або ж ліквідація повинна відбутися в іншому, ніж за рішенням вищого органу товариства, порядку.

Також тільки у ст. 111 ЦК України  міститься норма про складання проміжного ліквідаційного балансу після закінчення встановленого для пред’явлення  кредиторами своїх вимог строку, який передує складанню ліквідаційного балансу після завершення всіх розрахунків.

Надалі, ЦК України встановлює різний порядок ліквідації платоспроможної юридичної особи, та особи, неплатоспроможність якої виявилася в процесі ліквідації, а це, в свою чергу, передбачає різний порядок черговості задоволення вимог зацікавлених в діяльності акціонерного товариства осіб.

Зокрема, ст. 112 ЦК встановлено, що у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги кредиторів задовольняються так:

1) у першу чергу  – вимоги  щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;
2) у другу чергу  –  вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;
3) у третю чергу  – вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);
4) у четверту чергу  – всі інші вимоги.

До речі, черговість задоволення вимог кредиторів встановлена виключно у зазначеній нормі ЦК, оскільки ст.61 ГК України відсилає з питання черговості задоволення вимог кредиторів до закону, а Закон вимог щодо такої черговості не містить, якщо не вважати ними правила ст. 21, згідно якої грошові кошти, що належать товариству, включаючи виручку від розпродажу його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, та виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та іншими кредиторами, розподіляються між учасниками товариства у порядку і на умовах, передбачених цим Законом та установчими документами, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію.

Що ж до ліквідації неплатоспроможних юридичних осіб, то згідно зі ст. 110 ЦК України, якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності боржника або визнання банкрутом. У той же час, ст. 112 того ж ЦК встановлено, що вимоги кредиторів, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними, і ця ж норма дублюється у ст. 61 ГК.

При цьому, законодавцем проігноровано спеціальний порядок ліквідації акціонерних товариств, встановлений спеціальним законом „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання банкрутом”.

Таким чином, чимало різночитань, що існують між Законом України „Про господарські товариства” та Господарським і Цивільним кодексами України, вносять зайву лепту неврегульованості до і так мінливого нормативно-правового середовища функціонування акціонерних товариств. Потерпає від цього не лише держава (проблеми ефективного управління державними корпоративними правами також обумовлені здебільшого недосконалістю законодавчої бази), але й крупні інвестори, про дрібних власників акцій  – годі й говорити. Саме тому законодавство, що регулює сферу корпоративного управління, має бути значно осяжнішим, ніж те, що є чинним в Україні на сьогодні, водночас, кілька нормативно-правових актів не повинні регулювати одні й ті ж самі правовідносини, у тому числі прописувати і загальні і спеціальні його норми.

Література:

1.        Закон України „Про господарські товариства”.
2.        Цивільний кодекс України.
3.        Господарський кодекс України.  
4.        Задихайло Д.В., Кібенко О.Р., Назарова Г.В. Корпоративне управління: Навчальний посібник. – Х.: Еспада, 2003.
5.        Принципи корпоративного управління ОЄСР.
6.        Черпак А.Є. Суб’єкти та об’єкти корпоративного контролю в умовах трансформації економіки // Ринок цінних паперів України.–2004.-№1-2.–С.29-39.