Як в ЄСПЛ розуміють, що таке власність, її захист і неправомірне втручання з боку держави

З огляду на євроінтеграційну орієнтацію України особливого значення набувають приведення вітчизняного законодавства у відповідність до норм і принципів міжнародного права, вивчення досвіду та правової доктрини, які найбільш змістовно втілено в рішеннях Європейського суду з прав людини. Розглянемо, яким чином Суд розвиває у своїй практиці таке поняття, як «захист права власності».

У пошуках «справедливого балансу»

Практика Євросуду суттєво впливає на змістове наповнення принципів, закріплених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколах до неї. Як наслідок, установлені мінімальні правові стандарти поступово розширюються та доповнюються.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ ст.1 Першого протоколу до конвенції містить три чітких норми:

• перша, викладена в першому реченні п.1, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном;

• друга, що міститься в другому реченні п.1, стосується позбавлення власності та містить умови такого позбавлення;

• третя, викладена в п.2, визнає право держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Ці норми не є окремими, вони пов’язані між собою. Друга та третя стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном. Отже, їх слід тлумачити у світлі загального принципу, викладеного в першій нормі (див., наприклад, рішення у справах «Ян та інші проти Німеччини» та Холдинг «Совтрансавто» проти України».

У своїх висновках Суд неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п.1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п.2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (див. рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).

Суд нагадує, що втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції»). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові ст.1 Першого протоколу, включно з другим реченням, яке необхідно розуміти у світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обгрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення у справі «Прессос компанія Нав’єра А.О.» та інші проти Бельгії»).

Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, Суд виходить із того, що держава має широку свободу розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети певного закону. Суд обов’язково визначає, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом особи на «мирне володіння майном» у розумінні першого речення ст.1 Першого протоколу (див. рішення у справі «Звольський та Звольська проти Республіки Чехія»).

Умови компенсації згідно з положеннями відповідного законодавства є значущими для оцінки того, чи оскаржуваний захід зберігає необхідний справедливий баланс, та особливо для визначення того, чи покладає такий захід непропорційний тягар на особу (власника). У зв’язку із цим Суд уже встановлював, що позбавлення власності без сплати суми її вартості становитиме непропорційне втручання, а відсутність будь-якого відшкодування може бути виправданою лише за винятком обставин (див. рішення у справах «Святі чоловічі монастирі проти Греції» та «Колишній король Греції та інші проти Греції»).

Майно та «легітимні сподівання»

У свої рішеннях ЄСПЛ висловив, зокрема, такі висновки щодо права власності. У справі «Полтораченко проти України» зауважено, що кошти, присуджені особі за рішенням національного суду, становлять її майно, а неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення становить втручання в право на мирне володіння майном (див. рішення у справі «Войтенко проти України»).

Невиконання рішення національного суду ЄСПЛ розцінює як втручання в право потерпілої особи на мирне володіння своїм майном, як визначено в першому реченні п.1 ст.1 Першого протоколу (див. рішення у справах «Бурдов проти Росії», «Ясіюнієне проти Литви», «Войтенко проти України» та «Джасійне проти Литви»).

Взагалі поняття власності для ЄСПЛ має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі й не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Так, на думку Суду, деякі інші права та інтереси, наприклад стосовно боргів, що становлять майно, можуть також розглядатись як майнові права, отже, як власність для цілей цього положення (рішення у справі «Броньовський проти Польші»).

Водночас ст.1 Першого протоколу не гарантує права на надбання майна (див. рішення у справах «Ван дер Мюсель проти Бельгії» та «Копеський проти Словаччини»). Особа може заявляти про порушення ст.1 Першого протоколу тільки тією мірою, якою оскаржувані рішення національного суду стосуються її майна в розумінні цього положення. «Майном» може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на реалізацію майнового права. «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні грунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі «Копеський проти Словаччини»).

До «легітимних сподівань» Суд, зокрема, відносить існування заборгованості, підтверджене обов’язковими й такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, оскільки це надає особі право розраховувати, що заборгованість буде їй сплачено. Отже, така заборгованість становитиме її майно в розумінні ст.1 Першого протоколу. Водночас скасування такого судового рішення прирівнюється до втручання в її право на мирне володіння майном (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії»);

Втручання задля суспільних потреб

При визначенні того, чи мало місце позбавлення права власності, необхідно не лише враховувати, чи було офіційне вилучення або примусове відчуження майна, а й дослідити обставини, які призвели до такої ситуації, та розслідувати сутність оскаржуваної події. Оскільки конвенція покликана гарантувати права, які є «ефективними й доступними на практиці», слід установити, чи мала місце де-факто подія вилучення майна. Більше того, примусове передання власності від однієї особи до іншої може залежно від обставин являти собою позбавлення власності (рішення у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»).

Стаття 1 Першого протоколу, яка спрямована в основному на захист особи від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов’язує державу вживати необхідних заходів, спрямованих на захист права власності (див. рішення у справі «Броньовський проти Польщі»).

У кожній справі, в якій ідеться про порушення права власності, Євросуд перевіряє дії чи бездіяльність держави з огляду на дотримання балансу між потребами загальної суспільної потреби та збереженням фундаментальних прав особи. Насамперед, спираючись на те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та непомірний тягар (рішення у справі «Спорронг та Лонрот проти Швеції»).

Для оцінки поведінки держави в контексті дотримання вимог ст.1 Першого протоколу Суд має зробити повне дослідження різних інтересів у справі, беручи до уваги, що мета конвенції полягає в захисті прав, які є «очевидними та вагомими». Серед іншого, встановлюється наявність спірної ситуації. При цьому, коли питання суспільної користі дійсно виникає у справі, ЄСПЛ вимагає від державних органів влади «реагувати належним чином, правильно та з великою відповідальністю» (див. рішення у справах «Василеску проти Румунії» та «Бейлер проти Іспанії»).

Отже, оскільки ідеологія ст.1 Першого протоколу фактично відображена як у Конституції, так і в Цивільному кодексі, національним судам варто враховувати такі правові позиції ЄСПЛ під час вирішення спорів про захист права власності, посилатися на висновки Євросуду як на безпосереднє джерело права, а також переймати притаманні його рішенням ідеї справедливості й гуманності.

Анна ОГРЕНЧУК, керуючий партнер ЮГ LCF Андрій ПОТЬОМКІН, радник ЮГ LCF, ЗиБ

Хотите быть в курсе важнейших событий? Подписывайтесь на АНТИРЕЙД в соцсетях.
Выбирайте, что вам удобнее:
- Телеграм t.me/antiraid
- Фейсбук facebook.com/antiraid
- Твиттер twitter.com/antiraid

0 ответы

Ответить

Хотите присоединиться к обсуждению?
Не стесняйтесь вносить свой вклад!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *