Допустимість засудження на підставі досудових показань співобвинувачених, які відмовилися свідчити в суді

Справа стосувалася засудження заявника за умисне вбивство Г., зокрема, на підставі досудових показань співобвинуваченого, який відмовився від дачі показань в суді. Перед допитом поліція не інформувала обвинувачених про їхнє право на захисника, призначеного судом. У справі порушувались питання відповідно до пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції.

Під час розслідування на початку допитів заявнику та співобвинуваченим, а саме К., Г., С., М. С., В. поліцією було роз’яснено про їхні права як обвинувачених, зокрема про право зберігати мовчання та консультуватися із захисником за своїм вибором. Проте вони не були поінформовані про своє право мати й захисника за призначенням суду (Pflichtverteidiger). У поліції співобвинувачений С. зазначив, що не був присутній при вбивстві, однак його брат М. С., який помер до початку розслідування, розповів йому, що заявник забив Г. до смерті. Про це повідомляє АНТИРЕЙД з посиланням на «ADVOKAT POST».

У судовому засіданні заявник і троє співобвинувачених скористалися своїм правом зберігати мовчання. Що стосується встановлення фактів, то кримінальний суд зіслався, зокрема, на досудові показання трьох співобвинувачених під час допитів у поліції. Таким чином стосовно показань обвинувачених суд, як свідків, допитав офіцерів поліції.

Під час збору доказів заявник та один із співобвинувачених вимагали експертного висновку щодо достовірності показань співобвинуваченого В. Останній також погодився надати показання такому експерту. Однак суд відхилив клопотання, оскільки оцінка доказів перш за все є завданням суду.

Серед іншого, суд також заслухав свідка Л., який працював разом з убитим Г. Він зазначив, що одного разу у вересні 1994 року він чув на зустрічі, на якій знаходилось багато людей, у тому числі заявник, як К. заявив, що він та інші особи вбили Г. Потім заявник хвалився, що саме він «встановив фінал» та описав інші подробиці вбивства. К. додав, що потім вони підпалили тіло Г.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

У зв’язку з цією заявою суд також заслухав свідка Б., який розповів суду про зустріч, яку він мав із Л. приблизно у 2002 році. У той час Л. розповів йому про свою розмову з К. і заявником щодо смерті Г., але попросив мовчати про це. Б. заявив, що, згідно з версією Л., заявник був ініціатором вбивства.

Посилаючись на пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, заявник скаржився, що кримінальне провадження проти нього було несправедливим. Він
скаржився, зокрема, на те, що не зміг допитати співобвинувачених у своїй справі.
Крім того, посилаючись на підпункт «с» пункту 1 статті 5 і пункту 1 статті 6 Конвенції, він скаржився, що жоден із обвинувачених не був проінформований про своє право на захисника, призначеного судом, до того, як його допитала поліція.

Оцінка Суду

ЄСПЛ почав із зауваження про те, що скарги заявника порушують різні, але взаємопов’язані питання, а саме його нездатність оскаржити заяви інших
обвинувачених, й неналежне інформування поліцією перед допитом обвинувачених про їхні права. Якщо заявник скаржиться на численні процесуальні недоліки, ЄСПЛ може в порядку черги розглянути різні підстави для подачі скарги, аби визначити, чи було провадження в цілому справедливим (див. Blokhin v. Russia [GC], no. 47152/06, § 194, 23 березня 2016 року, та Tuskia and Others v. Georgia, no. 14237/07, § 98, 11 жовтня 2018 року) (пункт 66 рішення).

ЄСПЛ розпочав свій аналіз щодо стверджуваного порушення права заявника на допит співобвинувачених у справі. Потім ЄСПЛ перейшов до питання, чи становило порушення статті 6 Конвенції неінформування заявника та інших співобвинувачених про їхнє право на захисника за призначенням суду (пункт 67 рішення).

(a) Нездатність заявника оскаржити заяву свого співобвинуваченого

(i) Загальні принципи

ЄСПЛ повторив, що гарантії, закріплені в пункті «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, є конкретними аспектами права на справедливий розгляд, передбаченому пунктом 1 цієї статті, які необхідно враховувати під час будь-якої оцінки справедливості провадження. Крім того, основним завданням ЄСПЛ відповідно до статті пункту 1 статті 6 Конвенції є оцінка загальної справедливості кримінального провадження (див. Schatschaschwili v. Germany [GC], no. 9154/10, § 101, ECHR 2015, та Taxquet v. Belgium [GC], no. 926/05, § 84, ECHR 2010, з наступними посиланнями). Здійснюючи таку оцінку, ЄСПЛ розглядатиме провадження в цілому, беручи до уваги права захисту, а також інтереси громадськості та потерпілого (потерпілих) у належному переслідуванні злочину (див. Schatschaschwili, цит. в цій справі, § 101,та Gäfgen v. Germany [GC], no. 22978/05, § 175, ECHR 2010) і, за необхідності, права свідків (див., серед багатьох інших справ, Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom [GC], nos. 26766/05 and 22228/06, § 118, ECHR 2011). У цьому контексті також варто відзначити, що допустимість доказів є питанням, яке регулюється національним законодавством і національними судами, і що єдиним завданням ЄСПЛ є перевірка того, чи було провадження справедливим (див. згадане рішення у справі Gäfgen, § 162, і зазначені в ньому справи) (пункт 68 рішення).

У справі Al-Khawaja and Tahery (згадане вище, §§ 119–47) Велика Палата роз’яснила застосовні принципи у разі неявки свідка на відкритий судовий розгляд. Ці принципи можна підсумувати таким чином (Seton v. the United Kingdom, no. 55287/10, § 58, 31 березня 2016 року).

(i) Спочатку ЄСПЛ повинен розглянути попереднє питання про те, чи є вагомі причини для допуску показань свідків, які були відсутні, маючи на увазі, що свідки, як правило, мають давати показання в ході судового розгляду, і що слід докласти всіх розумних зусиль для забезпечення їхньої явки.

(ii) Типовими причинами неявки є, як у справі Al Khawaja і Tahery (згадана в цій справі), смерть свідка або страх помсти. Однак існують й інші легітимні причини
відсутності свідка під час судового розгляду.

(iii) У випадках, коли свідок не був допитаний на будь-якій попередній стадії провадження, дозвіл на допуск показань свідка замість його безпосередніх свідчень під час судового розгляду має бути крайнім заходом.

(iv) Прийняття як доказів показань відсутніх свідків має наслідком потенційне невигідне становище для обвинуваченого, який в принципі у кримінальному процесі повинен мати ефективну можливість оскаржити докази проти себе. Зокрема, він або вона повинні мати можливість перевірити правдивість і надійність показань свідків шляхом їх усного допиту в його або її присутності, або під час дачі показань, або на пізнішому етапі провадження.

(v) Відповідно до «єдиного або вирішального правила», якщо засудження обвинуваченого виключно або головним чином ґрунтується на показаннях свідків, яких обвинувачений не може допитати на будь-якому етапі провадження, його або її права на захист є неправомірно (невиправдано) обмеженими.

(vi) У цьому контексті слово «вирішальний» має тлумачитися у вузькому значенні як таке, що вказує на докази такого значення або важливості, які, імовірно, матимуть ключовий вплив для результату справи. У випадках, якщо неперевірені показання свідків підтримуються іншими підтверджувальними доказами, оцінка
того, чи є вони вирішальними, залежатиме від сили підтверджувальних доказів: чим сильніші інші інкримінуючі докази, тим менша ймовірність того, що показання відсутнього свідка будуть розглядатися як вирішальні.

(vii) Однак, оскільки пункт 3 статті 6 Конвенції слід тлумачити в контексті загального розгляду справедливості провадження, єдине або вирішальне правило не повинно застосовуватися у негнучкий спосіб.

(viii) Зокрема у випадках, якщо показання з чужих слів є єдиним або вирішальним доказом проти обвинуваченого, його допуск як доказу автоматично не призведе до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. У той же час, якщо засудження ґрунтується виключно або вирішально на показаннях відсутніх свідків, ЄСПЛ повинен піддати провадження найретельнішій перевірці. З огляду на небезпеку допуску таких доказів, досить важливим фактором є урівноваження, що вимагатиме достатніх урівноважувальних факторів, у тому числі наявності сильних процесуальних гарантій. У кожному випадку питання полягає в тому, чи існують достатні урівноважувальні фактори, включаючи заходи, які дозволяють справедливо та належно оцінити достовірність таких доказів. Це дозволило б обґрунтовувати обвинувальний вирок такими доказами, лише якщо вони є достатньо надійними з огляду на їх важливість для справи (пункт 69 рішення).

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Ці принципи були додатково роз’яснені у справі Schatschaschwili (цит. в цій справі, §§ 111–31), у якій Велика Палата підтвердила, що відсутність поважної
причини для неявки свідка сама по собі не може бути вирішальною для висновку про несправедливість судового розгляду, хоча вона залишається дуже важливим фактором, який слід зважувати під час оцінки загальної справедливості, і яка може схилити чашу терезів на користь установлення порушення пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції. Крім того, ураховуючи, що завданням Суду є з’ясування того, чи було провадження в цілому справедливим, ЄСПЛ повинен не лише розглядати наявність достатніх урівноважувальних факторів у випадках, коли показання відсутнього свідка були єдиною чи вирішальною підставою для засудження, але також у випадках, коли ЄСПЛ вважав незрозумілим, чи є спірний доказ єдиним чи вирішальним фактором, але, незважаючи на це, був переконаний, що він мав значну вагу та що його визнання могло б зробити захист неповноцінним. Ступінь урівноважувальних факторів, необхідних для того, щоб суд вважався справедливим, залежатиме від ваги (значення) показань відсутнього свідка. Чим важливіший цей доказ, тим більшу вагу повинні мати урівноважувальні фактори для того, аби провадження в цілому вважалося справедливим (пункт 70 рішення).

У справі Schatschaschwili (цит. в цій справі, §§ 125–31) ЄСПЛ визначив деякі урівноважувальні фактори, що могли б компенсувати труднощі, з якими зіштовхнулася сторона захисту в результаті допуску неперевірених показань в ході судового розгляду. Ці урівноважувальні фактори повинні дозволити справедливу та належну оцінку надійності таких доказів. Вони включають наступне.

(i) Чи підходили національні суди до неперевірених показань відсутнього свідка з обережністю, ураховуючи той факт, що такі показання мають меншу вагу, і чи надали вони детальне обґрунтування того, чому вважали ці показання надійними, з урахуванням інших наявних доказів. Ще одним важливим фактором є будь-які вказівки судді суду першої інстанції присяжним щодо показань відсутніх свідків.

(ii) Відтворення під час судового розгляду відеозапису допиту відсутнього свідка на стадії розслідування з метою надати можливість суду, сторонам обвинувачення та захисту спостерігати за його поведінкою, й сформувати своє власне враження про їх надійність.

(iii) Наявність під час судового розгляду підтверджувальних доказів в підтримку неперевірених показань свідка, наприклад, показання, надані під час судового
розгляду особами, яким відсутній свідок повідомив про події одразу після їх настання (виникнення); додаткові фактичні докази, судово-медичні докази та звіти експертів; схожість опису подій іншими свідками, зокрема якщо такі свідки допитуються в суді.

(iv) Можливість захисту поставити власні запитання свідку опосередковано, наприклад письмово під час судового розгляду.

(v) Можливість для заявника або захисника допитати свідка на етапі розслідування. У цьому контексті ЄСПЛ дійшов висновку, що якщо слідчі органи вже на стадії розслідування дійшли висновку, що свідок не буде допитаний у судовому засіданні, суттєво важливо надати захисту можливість поставити йому запитання в ході попереднього слідства.

(vi) Обвинуваченому повинна бути надана можливість висловити власну версію подій і поставити під сумнів достовірність показань відсутнього свідка, вказавши на будь-яку непослідовність або невідповідність показанням інших свідків. Якщо особа свідка відома захисту, останній може виявити та дослідити будь-які мотиви свідка давати неправдиві показання, і тому може ефективно заперечувати правдивість його показань, хоча й у меншій мірі, ніж в ході очної ставки (безпосередньої конфронтації) (пункт 71 рішення).

ЄСПЛ повторив, що поняття «свідок» має «автономне» значення в системі Конвенції (див. Vidal v. Belgium, 22 квітня 1992 року, § 33, Series A no. 235-B). Тому
якщо показання значною мірою можуть бути основою для засудження, то незалежно від того, надані вони свідком в суворому сенсі цього слова чи співобвинуваченим, вони є доказом для обвинувачення, на яке поширюються гарантії, визначені пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції (див. Lucà v. Italy, no. 33354/96, § 41, ECHR 2001-II, та Kaste та Mathisen v. Norway, nos. 18885/04 та 21166/04, § 53, ECHR 2006-XIII) (пункт 72 рішення).

(ii) Застосування цих принципів до справи, що розглядається

(α) Чи існувала вагома причина

ЄСПЛ нагадав, що з точки зору суду першої інстанції має існувати вагома причина для неявки свідка, тобто суд повинен мати вагому фактичну та правову
основу не забезпечувати явку свідка на судове засідання. Якщо в цьому сенсі існувала серйозна причина для неявки свідка, то з цього випливає, що існувала
вагома причина або виправдання для того, аби суд першої інстанції прийняв неперевірені показання відсутнього свідка як докази (див. Schatschaschwili, цит. в цій справі, § 119). Ці принципи застосовуються і до співобвинувачених (див. Vidgen v. the Netherlands, no. 29353/06, §§ 38–42, 10 липня 2012 року). У зв’язку з цим ЄСПЛ відзначив, що співобвинувачені В., С. та К. не були відсутніми в тому сенсі, що були недоступними. Навпаки, вони були присутні протягом усього судового розгляду, однак відмовилися давати показання (див. пункт 16 цього рішення) (пункт 73 рішення).

У справі Vidgen (цит. в цій справі, § 42) суд визнав, що відмова співобвинувачених давати показання з посиланням на право не свідчити проти себе є вагомою причиною. У цьому відношенні ця справа відрізняється від справ Oddone and Pecci v. San Marino (nos. 26581/17 and 31024/17, §§ 98–101, 17 жовтня 2019 року) та Kuchta v. Poland (no. 58683/08, §§ 50-53, 23 січня 2018 року), в яких національні суди не змогли забезпечити явку співобвинувачених до суду. Підсумовуючи, ЄСПЛ вважав, що регіональний суд мав вагомі підстави допустити (взяти до уваги) неперевірені показання В., К. та С. в тому виді, в якому вони були надані працівниками поліції, під час судового розгляду (див. пункт 16 цього рішення) (пункт 74 рішення).

Стосовно M. С. ЄСПЛ зазначив, що він помер у 1995 році, тобто до початку розслідування в Німеччині у 2012 році (див. пункт 12 цього рішення). Втім, у будь-
якому разі, ЄСПЛ зауважив, що регіональний суд не посилався на показання М.С. у своєму рішенні. Тому він не міг вважатися «свідком» у розумінні підпункту «d»
пункту 3 статті 6 Конвенції (див. процитовану в пункті 72 цього рішення усталену практику) (пункт 75 рішення).

(β) Чи були показання єдиною чи вирішальною основою

Ступінь урівноважувальних факторів, необхідних для того, аби судовий розгляд вважався справедливим, залежатиме від ваги показань відсутнього свідка (див.
Schatschaschwili, цит. в цій справі, § 116). Визначаючи вагомість показань, наданих відсутнім свідком, і, зокрема, чи були надані ним показання єдиною чи вирішальною основою для засудження заявника ЄСПЛ, насамперед, бере до уваги оцінку національних судів. ЄСПЛ повинен зробити власну оцінку ваги показань відсутнього свідка, лише якщо національні суди не вказали своєї позиції з цього питання або якщо їхня позиція є нечіткою (там само, § 124) (пункт 76 рішення).

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

ЄСПЛ перш за все зазначив, що регіональний суд офіційно не вважав досудові показання співобвинувачених єдиним доказом проти заявника (див. пункти 24, 26 і 29 цього рішення). Відповідно, варто розглянути питання про те, чи вважав суд показання вирішальними, тобто чи були докази такої значущості або важливості, які могли мати вирішальне значення для результату справи. Хоча регіональний суд наголосив на важливості досудових показань співобвинувачених заявника, зокрема В., він також досить детально оцінив інші, представлені йому докази, зокрема показання, надані під час судового розгляду іншими свідками Л. та Б. (див. пункт 29 цього рішення). Підсумовуючи, ЄСПЛ вважав, що позиція регіонального суду з цього приводу не була чіткою (пункт 77 рішення).

Здійснюючи власну оцінку того, чи були неперевірені докази вирішальними для засудження заявника, ЄСПЛ ураховуватиме силу підтверджувальних доказів; чим сильніші підтверджувальні докази, тим менша ймовірність того, що показання відсутнього свідка будуть вважатися вирішальними (див. Schatschaschwili, цит. в цій справі, § 123). ЄСПЛ зауважив, що регіональний суд у своєму розпорядженні мав численні докази щодо самого вбивства, а саме показання чеських поліцейських та висновки експертів стосовно тілесних ушкоджень Г. (див. пункт 20 цього рішення). Хоча безпосереднього зв’язку між злочином та заявником вони не мали, регіональний суд також міг покластися на показання, надані Л. під час судового розгляду (див. пункт 18 цього рішення). На думку ЄСПЛ цим показанням свідка слід надати значну вагу. На основі повідомлень про розмову між заявником і К., свідок зміг надати конкретну інформацію про злочин, зокрема щодо характеру тілесних ушкоджень Г. та спроби спалити тіло. Крім того, показання Л. підтверджувалися показаннями Б., з яким він поділився цією інформацією декілька років потому (див. пункт 19 цього рішення). Зрештою хоча Л. був лише свідком з чужих слів щодо самого злочину, він був свідком зізнання заявника у вбивстві з перших уст (пункт 78 рішення).

Що стосується потреби вузького тлумачення цього поняття (див. Schatschaschwili, цит. в цій справі, § 123), то ЄСПЛ дійшов висновку, що докази,
представлені досудовими показаннями обвинуваченого не були вирішальними в цій справі. Однак ЄСПЛ визнав, що ці показання принаймні мали значну вагу, і що їх допуск (визнання) міг значно ускладнити захист. Тому задля того, аби оцінити загальну справедливість провадження, ЄСПЛ переглянув наявність достатніх урівноважувальних факторів (там само, § 116) (пункт 79 рішення).

(γ) Чи були достатні урівноважувальні фактори

ЄСПЛ зазначив, що наступні елементи є доречними для визначення того, чи були достатніми урівноважувальні фактори: підхід суду першої інстанції до неперевірених показань; наявність і сила інших інкримінуючих доказів; процесуальні заходи, вжиті для компенсації відсутності можливості безпосередньо допитати свідків під час судового розгляду (там само, § 145) (пункт 80 рішення).

ЄСПЛ почав з відзначення того, що регіональний суд обережно підійшов до неперевірених показань. Він зазначив, що ані суд, ані сторона захисту не мали
можливості поставити запитання безпосередньо співобвинуваченим, які покликалися на своє право зберігати мовчання (див. пункти 31 і 28 цього рішення). Крім того, суд визнав відсутність відео- чи аудіозапису допитів у поліції (див. пункт 28 цього рішення). Оцінюючи досудові показання, суд детально обґрунтував, чому він вважав їх правдивими, посилаючись, зокрема, на ступінь відповідності показань В. і К. та підтверджувальних доказів з місця злочину (див. пункти 25–27 цього рішення; порівняйте та співставте Daştan v. Turkey, no. 37272/08, § 31, 10 жовтня 2017 року) (пункт 81 рішення).

Щодо процесуальних заходів, вжитих на етапі розслідування, ЄСПЛ зазначив, що заявнику не було надано можливості поставити запитання В., К. та С., коли вони
давали свої показання. У справі Schatschaschwili (цит. в цій справі, § 155) ЄСПЛ надав значення тому факту, що органи прокуратури могли призначити заявникові адвоката, який мав би право бути присутнім на допиті свідка (див. також Hümmer v. Germany, no. 26171/07, § 48, 19 липня 2012 року). Проте В., К. та С. були заслухані як обвинувачені, коли давали свої показання, які викривали заявника. Незважаючи на юридичне представництво заявника під час різних слухань, національне законодавство не передбачало для обвинуваченого чи його захисника можливості бути присутнім під час допиту іншого обвинуваченого на стадії розслідування (див. пункт 37 цього рішення). У зв’язку з цим ЄСПЛ повторив, що до його завдання не належить перевірка того, чи передбачає національне законодавство можливість допиту співобвинуваченого на стадії розслідування (див. Oddone and Pecci, цит. в цій справі, § 113).

У будь-якому разі ЄСПЛ зауважив, що для визначення справедливості судового розгляду в цілому важливо з’ясувати, чи виходили органи влади під час допиту
свідків на стадії розслідування з припущення, що свідок не буде заслуханий в суді (див. Schatschaschwili, цит. в цій справі, § 157). Тому у справі Oddone and Pecci (цит. в цій справі, § 113) ЄСПЛ критикував той факт, що слідчий суддя відмовив обвинуваченому у перехресному допиті двох свідків на стадії розслідування, але не включив їх до списку свідків, які мають бути заслухані в ході судового розгляду. Крім того, у справі N.K. v. Germany (no. 59549/12, § 60, 26 липня 2018 року), ЄСПЛ вважав передбачуваним ризик того, що свідок, який перебував у шлюбі з обвинуваченим, може відмовитися давати показання під час судового розгляду. Проте ЄСПЛ повторив, що сам по собі факт того, що особа могла покликатися на своє право не свідчити проти себе, не становить такого ризику (порівняйте Sievert, цит. в цій справі, § 60). Стосовно цієї справи ЄСПЛ зауважив, що заявник не стверджував про наявність ознаки того, що його співобвинувачений відмовиться давати показання в суді (пункт 84 рішення).

Зрештою ЄСПЛ підкреслив відсутність відео- чи аудіозапису досудових показань, оскільки національне законодавство на час подій такої можливості не передбачало. Станом на 1 січня 2020 року до відповідних положень було внесено зміни, які дозволили відеозапис показань обвинуваченого (див. пункт 38 цього
рішення). ЄСПЛ привітав цю законодавчу зміну (пункт 85 рішення).

Ураховуючи процесуальні заходи під час судового розгляду, ЄСПЛ зауважив, що заявник мав можливість представити власну версію подій і поставити запитання
офіцерам поліції, які допитували обвинуваченого (див. пункт 16 цього рішення). Крім того, він міг заперечити правдивість В. або виявити будь-які мотиви, які він міг мати для неправдивого звинувачення. Проте заявник критикував відмову регіонального суду у задоволенні його клопотання про оцінку психологом показань В. (див. пункти 21–22 цього рішення) (пункт 86 рішення).

ЄСПЛ знову повторив, що достовірність показань свідка має оцінюватися судом. У ситуації, коли співобвинувачений відмовився давати показання під час судового розгляду, суд визнав, що урівноважувальним фактором у такому разі може бути звернення суду першої інстанції за допомогою до експерта-психолога за оцінкою правдивості відповідних показань. В першу чергу така гарантія була визнана у випадках, що стосуються показань неповнолітніх (див. González Nájera v. Spain (ухв.), no. 61047/13, § 53, 11 лютого 2014 року; D.T. v. the Netherlands (ухв.), no. 25307/10, § 51, 2 квітня 2013 року; та Przydział, цит. в цій справі, § 56). Однак ЄСПЛ зауважив, що й у випадках, коли обвинувачений не може поставити запитання дорослому свідку, психологічна експертиза мотивації та психологічного контексту, в якому було дано показання, може становити дійсний урівноважувальний фактор (див. Sievert, цит. в цій справі, § 65) (пункт 88 рішення).

Регіональний суд відхилив клопотання заявника, зазначивши, що, за загальним правилом завдання з оцінки правдивості показань свідка покладається на суд першої інстанції. Проте за певних обставин психологічна експертиза може виявитися необхідною з огляду на вік або розумові здібності свідка (див. пункт 22 цього рішення). Як зазначено вище, ЄСПЛ не вбачив підстав не погоджуватися з цим. Крім того, ЄСПЛ зауважив, що регіональний суд навів детальні аргументи, чому він вважав версію подій В. про злочин достовірною. Він посилався на високий рівень узгодженості показань В. і К., які були надані на стадії досудового розслідування, і на факти того, що ці показання підтверджувалися доказами, знайденими на місці злочину, і що В. у своїх показаннях свідчив проти себе (див. пункти 25–26 цього рішення). Стосовно цих факторів ЄСПЛ погодився з тим, що регіональний суд був у змозі самостійно оцінити їхню доказову цінність (пункт 89 рішення).

(δ) Висновок

Ураховуючи наведене, зокрема підтверджувальні докази, що свідчили в підтримку досудових показань, і які були доступними регіональному суду, та його
ретельне обґрунтування в цьому відношенні, ЄСПЛ вважав, що ці урівноважувальні фактори дозволили здійснити справедливу та належну оцінку достовірності (правдивості) неперевірених доказів (пункт 90 рішення)

Таким чином, незважаючи на нездатність заявника допитати своїх співобвинувачених і оцінити загальну справедливість провадження, ЄСПЛ визнав, що права заявника на захист не були обмежені до такого ступеня, що є несумісним з гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції. Відповідно, ЄСПЛ не знайшов порушення пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо нездатності заявника оскаржити свідчення співобвинувачених проти себе (пункт 91 рішення).

(b) Неінформування обвинуваченого про його право на призначення судом захисника

(ii) Застосування цих принципів до цієї справи

ЄСПЛ зауважив, що, хоча обвинувачені не отримували допомогу захисника під час першого допиту поліцією, жодної скарги перед Судом з цього приводу не порушувалося. Скарга заявника радше стосувалася того факту, що поліція не повідомила ані його, ані інших обвинувачених про можливість отримати захисника за призначенням суду (пункт 93 рішення).

Що стосується заявника ЄСПЛ підкреслив, що хоча він і надав поліції показання, він просто заперечував свою причетність до злочину (див. пункт 9 цього рішення). Відповідно, у своєму рішенні регіональний суд поклався на досудові показання заявника лише в тому сенсі, що його показання про те, що він не знав Г. та ніколи не був у Чехії, спростовувалися наявними доказами у справі (див. пункт 24 цього рішення). З цього слідувало, що жодних доказів, які можна було б використати проти заявника, не були отримані унаслідок неінформування його про право на призначення судом захисника. Таким чином, ЄСПЛ вважав, що таке неінформування не зашкодило праву заявника не свідчити проти самого себе (порівняйте із скаргою за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у справі Simeonovi v. Bulgaria [GC], no. 21980/04, §§ 136–40, 12 травня 2017 року). Крім того, перед допитом у поліції заявника письмово поінформували про право звернутися до адвоката (див. пункти 7 і 9 цього рішення). Влада не повідомила заявника лише про можливість мати захисника за призначенням суду. Заявник не стверджував ані в національних судах (див. пункт 33 in fine цього рішення), ані в ЄСПЛ про відсутність коштів для оплати послуг захисника, або що його фінансовий стан давав йому право на отримання правової допомоги. За цих обставин ЄСПЛ не вбачив того, як упущення, про яке йдеться, могло вплинути на його становище та/або порушити право заявника на справедливий судовий розгляд (пункт 94 рішення)

Щодо досудових показань В., К. та С., ЄСПЛ зауважив, що незалежно від того, чи підпадало під дію статті 6 Конвенції право бути поінформованим про можливість мати захисника, призначеного судом, процесуальні гарантії, захищені цією статтею, передусім призначені для захисту самого відповідача (порівняйте рішення у справі Tonkov v. Belgium, no. 41115/14, § 68, 8 березня 2022 року). У будь-якому разі ЄСПЛ зазначив, що перед допитом у поліції всі обвинувачені були проінформовані про своє право на правову допомогу, але вирішили давати показання без присутності захисника (див. пункти 7 і 14 цього рішення). Крім того, як зазначив Федеральний суд (див. пункт 33 in fine цього рішення), не було жодних ознак того, що обвинувачений не мав коштів для консультації з захисником. Сама ймовірність того, що після інформування співобвинувачених заявника про право мати захисника за призначенням суду, останні відмовилися давати показання, є недостатньою для встановлення зв’язку між непроінформованістю та досудовими показаннями. У цьому контексті ЄСПЛ також зазначив, що К. вирішив надати додаткові показання поліції після того, як йому призначили захисника (див. пункт 11 цього рішення). З цього слідувало, що незалежно від того, чи може така процесуальна помилка щодо третьої сторони поставити під сумнів справедливість судового провадження, заявник не зміг обґрунтувати, як неінформування його співобвинувачених про право на призначення судом захисника вплинуло на його засудження (пункт 95 рішення).

Той факт, що національне положення, яке гарантує право бути проінформованим про право на захисника за призначенням суду, було введено з метою реалізації Директиви 2012/13/EU (див. пункти 36 і 39 цього рішення) цю оцінку не змінює.
Відповідно до положень статті 19 і статті 32 § 1 Конвенції, ЄСПЛ не має компетенції застосовувати або розглядати стверджувані порушення права ЄС, за винятком випадків і в тій мірі, у якій вони можуть порушувати права й свободи, захищені Конвенцією. Більш загально органи влади, особливо суди, повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, якщо необхідно, відповідно до права ЄС, а роль ЄСПЛ зводиться до з’ясування того, чи є наслідки такого рішення сумісними з Конвенцією (див. Jeunesse v. the Netherlands [GC], no. 12738/10, § 110, 3 жовтня 2014 року). Тлумачення згаданих положень національними судами не виявило жодних недоліків у цьому відношенні (пункт 96 рішення).

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Зрештою, ураховуючи те, що обвинувачені не робили слідчому судді жодних додаткових заяв (див. пункт 14 in fine цього рішення), питання про те, чи повинен був суддя надати їм додаткову інформацію, не виникло (пункт 97 рішення).

В підсумку, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з неповідомленням обвинувачених про їхнє право мати захисника за призначенням суду, не було (пункт 98 рішення).

Висновок

Відсутність порушення пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 2 травня 2023 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.