Як забезпечити справедливість без міжнародних судів: альтернативи кримінальному правосуддю

15-19 липня в Києві відбувся Український тиждень міжнародного кримінального правосуддя. У цей період різноманітні події — конференції, лекції, воркшопи, вебінари, презентації та обговорення — зібрали юристів, міжнародників, представників організацій громадянського суспільства та державних інституцій.

Головне запитання всього тижня «Як розірвати коло безкарності?». Адже росія роками вчиняє міжнародні злочини не тільки в Україні, а й у Чечні, у Молдові, Грузії, Малі, Сирії, Лівії та інших країнах світу. Росіяни вважають, що можуть робити все, що заманеться, бо ніколи ні за що не будуть покарані. Про це повідомляє АНТИРЕЙД з посиланням на «PRAVO».

Зокрема, 17 липня пройшла конференція на тему «Десять років міжнародних російських злочинів в Україні: яка стратегія веде до справедливості?». Публікуємо найважливіше з першої панелі щодо альтернатив міжнародному кримінальному суду.

Модератором панелі став редактор програми «Факти тижня» на телеканалі ICTV, автор та ведучий YouTube-каналу «Крапівний» Максим Крапівний. Спікерами стали:

• правозахисниця та голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук;
• журналістка, засновниця і виконавча директорка «Лабораторії журналістики суспільного інтересу» та співзасновниця The Reckoning Project: Ukraine Testifes Наталя Гуменюк;
• старший викладач Ессекської юридичної школи Метью Гіллетт; 
• посол з особливих доручень МЗС України, представник України у Міжнародному суді ООН, кандидат юридичних наук Антон Кориневич;
• старший викладач кафедри міжнародного та європейського права НаУКМА, заступник міністра юстиції з питань європейської інтеграції (2015-2019) Сергій Петухов;
• адвокат-практик в адвокатській палаті Матрікс, директор Центру міжнародних судів і трибуналів, королівський радник Філіп Сендс;
• членкиня підкомітету із запобігання катуванням та іншим жорстоким, нелюдським та таким, що принижують гідність, видам поводження і покарання Комітету проти катувань, експертка Московського механізму ОБСЄ Еліна Штайнерте.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Попри те що російсько-українська війна ще триває, Міжнародний кримінальний суд вже видав низку ордерів на арешт, пов’язаних із цією війною, як-от ордер на арешт путіна та львової-бєлової чи ордер на арешт двох російських високопоставлених командувачів — сергія кобилаша та віктора соколова. Водночас в українському суспільстві є думка, що ці ордери мало чого варті, а міжнародне кримінальне правосуддя — довге та неефективне. Тож як нам змінити глобальний підхід до правосуддя? Як переконати світ, що нині, у XXI столітті, правосуддя не має чекати закінчення війни? І чи є інші варіанти притягнення до відповідальності воєнних злочинців та забезпечення справедливості жертвам воєнних злочинів, окрім створення трибуналу з агресії?

«Попри те що майбутнє невизначене, воно ніким наперед не написане. І це означає, що у нас є шанс і ми маємо боротися за те життя, якого хочемо. І от критерії цього майбутнього, в якому є справедливість, для мене такі. Перше — справедливість не прив’язана до того, як і коли закінчиться війна. Ми вже сьогодні створюємо спеціальний трибунал з агресії та називаємо речі своїми іменами. Зокрема, наголошуємо, що путін та вище політичне військове командування рф винні в цьому злочині, отримаємо це правове рішення.

Друге — ми ставимо амбітну мету, а саме – зробити все від нас належне, щоб кожна людина, яка постраждала, отримала шанс на справедливість. Раніше було сумною нормою, що коли відбуваються війни або великі правозахисні кризи, як, наприклад, в Ірані зараз, безліч людей не матимуть такого шансу. Бо через величезну кількість жертв складно індивідуально відстежувати кожну людську історію.

Мені здається, що ми живемо в столітті, яке дає нам такі цифрові механізми для відтворення подій, збору доказів, комунікації одне з одним навіть на окупованих територіях, про які ми просто не могли мріяти 30 років тому, коли йшли Балканські війни. Зараз ми можемо ставити цю амбітну мету. Ми не виділяємо пріоритетні злочини чи пріоритетні потерпілих, а ми працюємо так, щоб кожна людина отримала цей шанс на справедливість.

І третє. Треба змінювати міжнародну архітектуру правосуддя, в тому числі національну, але починати саме з міжнародної. Я часто бачу, що люди, з якими я спілкуюся, — а це ті, які ухвалюють рішення, тобто президенти, члени урядів та парламентів, — дивляться на правосуддя як на щось, що має вплив на минуле або майбутнє, але точно не на теперішнє. Але насправді правосуддя має безпосередній вплив і силу змінювати реальність.

Маємо універсальну юрисдикцію, спеціальний трибунал, реєстр відшкодування тощо. І хоча б частина росіян починає сумніватися, що, можливо, вже зараз вони не уникнуть відповідальності. Якщо хоча б частина з них замислиться, це конвертується в охолоджувальний ефект щодо брутальності порушень прав людини. А оскільки ми говоримо про повномасштабну чинну війну, то цей охолоджувальний ефект допоможе нам зберегти тисячі  людських життів. Це стратегічний вплив, який правосуддя має на теперішнє», — розпочала дискусію Олександра Матвійчук.

«Часто, коли починається процес переговорів, країни змушують відмовитися від справедливості. Немов має бути якась домовленість. Кажуть: “Можливо, ви відмовитеся від запиту на такий-то суд?”. Проте ми як країна і як суспільство вже частково пішли на компроміс. Ми комунікуємо, що не хочемо помсти, а хочемо справедливості, хоч вона і буде частковою. Всіх російських солдатів не посадять, усіх генералів, зрештою, не знайдуть. Але ця юридична відповідальність — єдиний легальний спосіб каналізувати почуття помсти, яке ми б не хотіли тримати в собі.

Нам важливі рішення Міжнародного кримінального суду. А також інші опції, як механізм універсальної юрисдикції. Наша команда The Reckoning Project подала позов до федерального суду Аргентини у справі щодо тортур, скоєних на окупованих територіях України. Наше завдання — змусити аргентинську судову систему відкрити цю справу, і вже пішов певний процес. Важливо зробити світ для злочинців настільки маленьким, наскільки це можливо, щоб вони знали, що їх зупинять де завгодно.

Щодо інших механізмів. Історія показує, що карають не там, де найгірші злочини й найтрагічніші, а там, де найбільша доказова база. Навіть деякі злочини, які нам здаються катастрофічними, але там бракує доказів, можливо, не будуть розглядатися першими. І так ставалося у всіх попередніх трибуналах. Але правда й те, що ми маємо технологічну можливість зібрати значно більше доказів, тому ми мусимо це зробити. Ми маємо величезний виклик в Україні щодо національної системи, який змушує нас шукати інші шляхи, щоб віднайти справедливість. Бо ми живемо в ситуації постійного обміну полоненими, постійно віддаємо частину російських військових, яких потім не повернемо.

У нас агресор – інша країна. Тож нам дуже складно спиратися на досвід громадянських війн, коли могла би прийти інша влада і можна було б ідентифікувати цих злочинців. Росіяни залишатимуться на території росії. Але затримання в цьому випадку не відбуваються як дії спецзагону. Зазвичай все починається спочатку з ідентифікації, потім розповідь, публічний розголос, публічний суд, запит, ордер на арешт, кампанія тощо. Це нетиповий спосіб затримання злочинців. Тому публічні суд і розголос, громадська думка та наполягання на тому, що ця людина вчинила не просто щось аморальне, а має нести відповідальність, — це має бути», — наголошує Наталія Гуменюк

Адвокат-практик в адвокатській палаті “Матрікс”, директор Центру міжнародних судів і трибуналів, королівський радник Філіп Сендс приєднався онлайн до події та зазначив, що солідарний з українськими друзями й тісно працює з нашими правозахисниками:

«Я думаю, дуже важливо ставити питання міжнародного кримінального правосуддя в певний контекст. Важливо, щоб люди мали певні очікування, причому вони мають бути на правильному рівні, тому що світ міжнародного кримінального права досить новий. Фактично він з’явився в 1945 році на Нюрнберзькому трибуналі. А вже потім створив основу для реалізації міжнародного кримінального права в теорії міжнародними судами, але також, що більш важливо, національними судами. До того як росія вдерлася в Україну у 2014 році, а потім пішла ще далі у 2022-му, ми мали систему міжнародного кримінального права, що тільки розвивалася. Їй 30 років фактично, вона була дуже крихка. Ми вже почули про 77 тисяч справ, які зараз розглядаються в українських судах, і звісно, вони будуть у пріоритеті.

Рада Європи зараз готує проєкт-інструмент для того, щоб створити такий спеціальний трибунал, — це неймовірний результат. Це підтверджує силу української дипломатії, тому що це буде перший міжнародний трибунал проти злочину агресії з середини 1940-х років. Країни поділені на дві групи та не можуть вирішити, яким саме має бути цей трибунал. Перша, якою керує Україна та яку підтримує багато країн, впевнена: зосередитися потрібно на тому, що ми називаємо найвищий рівень. Це путін, шойгу, голова фсб тощо. Друга група — це члени Ради безпеки, британці, французи, американці, “Велика сімка”. Вони підтримують саму ідею міжнародного кримінального трибуналу, але фактично хочуть імунітету для цієї верхівки та угоди. Говорячи за себе, я вважаю, що це абсолютно неприйнятно. Не має бути жодної причини, чому хтось має уникнути покарання».

Наступним до розмови долучився посол з особливих доручень МЗС України Антон Кориневич, який розповів про важливість створення спеціального трибуналу з покарання злочину агресії проти України: «Робота на треку міжнародного кримінального правосуддя — це та, яка дуже часто не дає швидких результатів і швидких перемог, яких так, можливо, хочеться. Це гра в довгу, це гра на результат, це марафон, а не спринт.

Якщо тема сьогоднішньої панельної дискусії стосується того, які є альтернативи міжнародному кримінальному правосуддю, то я особисто їх не бачу. Я абсолютно підтримую тезу Філіпа, що міжнародне кримінальне правосуддя має розглядатися як частина відповіді на порушення міжнародного права. Так, міжнародне кримінальне правосуддя не може існувати абстраговано, ізольовано від інших відповідей, але воно важливе. Бо дає нам можливість говорити про відновлення справедливості та досягнення правосуддя. Варто говорити не про альтернативи, а про роль міжнародного кримінального правосуддя як елемента відповіді на російську агресію.

Я думаю, що ми маємо говорити про сполучення і залучення всіх елементів міжнародного кримінального правосуддя. Це, безумовно, національна юрисдикція. Це універсальна юрисдикція і притягнення до відповідальності фізичних осіб в інших державах за вчинення злочинів на території України. Але національні юрисдикції — це основа для руху вперед. Міжнародний кримінальний суд – теж дуже важливий елемент. Там, куди українське правосуддя не може дотягнутися, в нас є орган, членами якого є 124 держави світу наразі, який готовий активно включатися у ситуацію. І 6 ордерів на арешт — це важливий проміжний результат.

І звісно, ми з колегами працюємо над створенням елемента, який буде ще одним додатком і заповнить чинну прогалину. Це згадуваний сьогодні спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України. Механізму для притягнення до відповідальності за цей злочин не існує. А ми переконані, що в ситуації, яка стосується тієї жахливої, брутальної неспровокованої російської агресії, ми не можемо залишити це без відповіді. Бо що ми тоді залишимо після себе і для майбутнього міжнародного права? Ми залишимо незакрите питання. Те, що у випадку найбільшої війни в Європі після Другої світової міжнародна спільнота не змогла цей спеціальний трибунал створити.

Тож ми працюємо. У нас зараз 41 держава в коргруп, а також Європейський Союз та Рада Європи. Іще це міжнародний центр з кримінального переслідування за злочин агресії проти України, що функціонує вже понад рік, ICPA, який працює на базі Євроюсту в Гаазі. Вперше прокурори з декількох держав спільно розслідують злочин агресії. Цього не було з 1945-46 років. ICPA сам собою цінність, але він не повинен лишитися цінністю в собі. Ми, звісно, сподіваємося, що результати його роботи будуть використані на спеціальному трибуналі».

«80% пам’яті буде зафіксовано через некримінальне переслідування. Це частково добре, частково погано. У нас немає інших механізмів публічного проговорення, заслуховування і фіксування злочинів. У деяких країнах це парламентські слухання. Вони на папері в Україні існують, але фактично це менш ефективний механізм із багатьох причин. Хоча, наприклад, ООН не відображає кількості жертв у Маріуполі, тому що їх не можуть зафіксувати. У всіх звітах щодо України Маріуполь – це така чорна пляма. І якщо ми не можемо провести їх ексгумацію та порахувати, то хоча би послухаймо людей, які там були, звідти виїхали, які будуть свідчити. Почуймо імена, локації, події, що сталося, як це було. Тобто зафіксуємо це через парламентський механізм.

Інститут національної пам’яті, очевидно, буде тим органом, який мав би, і я думаю, вже робить багато для того, щоб зафіксувати це. Фізичні місця пам’яті — з цим в Україні складно. У нас є досвід із Голодомором, але, наприклад, із військовим меморіалом зараз відбувається жахлива ситуація. У нас б’ються за те, куди його посунути, чи він там має бути, ще й ніхто не хоче виділяти землі. Тобто з місцями пам’яті в нас складно загалом, а це важливий елемент.

Диджиталізація цифрових механізмів — це дійсно новий механізм. Я вважаю, в нас має бути якийсь “Миротворець” для росіян із максимальною кількістю даних. Тому що росія з нами надовго, і ця боротьба на все наше життя. Через 40 років молодий єдинорос, який із зетками роз’їжджає, буде із себе видавати ліберала і клястися, що приведе росію до величі. Ми маємо дістати з нашого архіву його знімки у 20 років, де він розповідав, що треба вбивати українських фашистів. Сьогодні це вже працює в спорті. Більшість росіян не поїхало на Олімпіаду, тому що знайшли десь їхній лайк, їхню фотографію, їхній пост. І цього достатньо для того, щоб їх виключити як нейтральних спортсменів і дискваліфікувати з Олімпіади.

Мені здається, що наше завдання, крім того щоб документувати, що відбувається у нас, документувати те, що відбувається у них. Не обов’язково це буде кримінальне переслідування, але вже починають говорити, що “це все путін”. А всі росіяни — це жертви. Але ми маємо дістати цей архів і сказати: “Так, це путін, але ще є мільйони росіян, які це підтримували та докладалися до того, щоби вбивати українців. Тому це відповідальність суспільства, а не однієї особи”, — наголошує Сергій Петухов

Членкиня підкомітету із запобігання катуванням та іншим жорстоким, нелюдським та таким, що принижують гідність, видам поводження і покарання Комітету проти катувань, експертка Московського механізму ОБСЄ Еліна Штайнерте зазначає, що до вторгнення росії в Україну у 2022 році небагато людей знали про Московський механізм ОБСЄ: «Фундаментальна механіка цього механізму дає право державам-учасницям звертатися по допомогу місії, для того щоб вирішувати чи сприяти розв’язанню питань, що стосуються людського виміру роботи ОБСЄ. Місія — збирати інформацію, знаходити факти, аналізувати їх, порівнювати справи зі стандартами, а також на запит формулювати рекомендації. Самі звіти готуються якомога швидше, зазвичай протягом трьох тижнів після того, як місія вже була створена.

Російське повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року дало новий поштовх цьому унікальному механізму в міжнародному праві. Активація Московського механізму в Україні з цього моменту відбулася чотири рази. Усі чотири місії подали розширені звіти з документуванням фактів, аналізом цих фактів, і також фіксуванням багатьох порушень міжнародного гуманітарного права, прав людини, ймовірними злочинами проти людства, воєнними злочинами.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

ОБСЄ була заснована за принципами консенсусу. Це означає, що всі рішення ухвалюються за згоди всіх держав-учасниць, їх 57. Вони можуть ветувати рішення ОБСЄ, і це вже відбувалося за останні три роки часто. Використання Московського механізму можливе без абсолютного консенсусу цих 57 держав. Останні чотири рази його запускали 45 із них. Це забезпечує легітимність роботи місії Московського механізму, а також зміцнює легітимність самої організації ОБСЄ».

«Не полишайте боротьби за справедливість. Я багато років працював в Югославському трибуналі. І там, наприклад, колишній президент Боснійсько-Сербської Республіки та командир Боснійсько-Сербської армії були втікачами та переховувалися близько 13 років. Протягом багатьох років коментатори та спільнота казали, що трибунал насправді не допоміг у досягненні справедливості та не відповідав очікуванням. Але врешті-решт, після дуже хорошої розслідувальної роботи, обидві ці людини були знайдені, постали перед судом і були обвинувачені у воєнних злочинах, злочинах проти людства, а також у геноциді. Відповідно, отримали дуже великий строк ув’язнення. Тож треба підтримувати дисципліну та фокус», — закінчує дискусію Метью Гіллетт.