ЄСПЛ: Відсутність правового визнання та захисту для одностатевих пар в Україні порушує Конвенцію

У рішенні палати у справі “Мавулахін і Марків проти України” (заява № 75135/14) Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що таке порушення мало місце:

порушення статті 14 (заборона дискримінації) Європейської конвенції з прав людини у поєднанні зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Справа стосувалася правового визнання та захисту одностатевих пар в Україні.

Суд, зокрема, встановив, що до заявників ставилися інакше, ніж до різностатевих пар, через відсутність будь-якого правового визнання та захисту для них, і що їхня сексуальна орієнтація була єдиною підставою для різного ставлення до них. Він вважав, що держава не надала жодних обґрунтувань для різного ставлення до них. Зокрема, широко сформульована мета захисту традиційної сім’ї сама по собі не може бути прийнята як вагома підстава, що виправдовує відмову в будь-якому правовому визнанні та захисті одностатевих пар.

Основні факти

Заявники, Андрій Юрійович Маймулахін та Андрій Михайлович Марків, є громадянами України, які народилися у 1969 та 1984 роках відповідно і проживають у Києві. Вони живуть разом у стабільних та відданих стосунках з 2010 року. У жовтні 2014 року вони подали заяви до семи різних відділів реєстрації актів цивільного стану, щоб одружитися, але не змогли цього зробити на тій підставі, що Конституція та Сімейний кодекс України чітко визначають шлюб як сімейний союз між жінкою та чоловіком.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 14 (заборона дискримінації) у поєднанні зі статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), а також статтею 1 Протоколу № 12 (загальна заборона дискримінації), заявники скаржилися на те, що за українським законодавством вони не могли одружитися або вступити в цивільний союз, який визнає їхні стосунки. 12 (загальна заборона дискримінації), заявники скаржилися на те, що за українським законодавством вони не могли одружитися або укласти будь-який інший вид цивільного союзу, який би визнавав їхні стосунки, і що це становило дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 24 листопада 2014 року.

Сторонні втручання були отримані від: Міжнародної федерації за права людини; Центру громадянських свобод (Україна); Мережі європейських асоціацій ЛГБТ-сімей; Європейської комісії з питань законодавства про сексуальну орієнтацію; польської неурядової організації “Інститут правової культури Ordo luris”; та української неурядової організації “Всі разом!”.

Рішення було винесено колегією з семи суддів у такому складі:

Жорж Раварані (Люксембург), голова,
Карло Ранзоні (Ліхтенштейн),
Мартінш Міц (Латвія), Марія Елосегі (Іспанія), Маттіас Гійомар (Франція),
Катечіна Шимачкова (Чеська Республіка), Микола Гнатовський (Україна),

а також Мартіна Келлер, заступник секретаря секції.

Рішення Суду

Стаття 14 у поєднанні зі статтею 8

Суд зазначив, що заявники проживали разом у стабільних та відданих стосунках з 2010 року, а отже, перебували у ситуації, подібній до ситуації будь-якої протилежної статі, з точки зору потреби у правовому визнанні та захисті своїх стосунків. У той час як існуюча правова база в Україні визнавала два типи відносин для різностатевих пар — шлюб і сімейний союз, де чоловік і жінка “живуть однією сім’єю, не перебуваючи у шлюбі”, – одностатевим парам було відмовлено і в тому, і в іншому.

В результаті одностатеві пари були позбавлені будь-якої можливості регулювати основні аспекти життя як подружжя, за винятком певних майнових аспектів, і то лише як приватні особи, які укладають договори відповідно до звичайного права. Суд вже постановив, що такі приватні договірні угоди не можуть вважатися такими, що надають визнання і необхідний захист парі, оскільки вони обмежені за обсягом і не забезпечують основні права. Загалом, одностатева пара не має можливості посилатися на існування своїх стосунків у відносинах з судовими або адміністративними органами, що стосується, наприклад, права на спільне майно подружжя, права на спадкування за законом, права на побачення з партнером у разі госпіталізації, права відмовитися свідчити один проти одного, права на усиновлення, а також права на соціальну допомогу та пільги для малозабезпечених родин.

З цього випливало, що до пана Маймулахіна та пана Марківа ставилися інакше, ніж до пар протилежної статі, через відсутність будь-якого юридичного визнання та захисту для них. Їх сексуальна орієнтація була єдиною підставою для різного ставлення до них.

У світлі принципів своєї прецедентної практики Суд визнав, що Україна має право обмежувати доступ до шлюбу лише для пар протилежної статі. У той же час, він повторив, що коли різниця у ставленні ґрунтується на статі або сексуальній орієнтації, свобода розсуду держави (“межа розсуду”) є обмеженою. Суд постановив, що Уряд не навів жодних причин, не кажучи вже про переконливі та вагомі, для повного виключення одностатевих пар з-під правового регулювання в Україні.

Суд зазначив, що перспектива законодавчих змін, на які посилався Уряд, залишається віддаленою і не має практичного впливу на повсякденне життя заявників. Вітаючи намір Уряду створити правову базу, яка б дозволила одностатевим парам отримати належне визнання та захист їхніх стосунків, Суд зазначив, що він не може коментувати законодавчий акт, який ще не існує.

Суд повторив, що немає жодних підстав вважати, що надання правового визнання і захисту одностатевим парам, які перебувають у стабільних і відданих стосунках, саме по собі може завдати шкоди сім’ям, створеним у традиційний спосіб, або поставити під загрозу їхнє майбутнє чи цілісність. Таким чином, у широкому розумінні

Сформульована мета захисту традиційної сім’ї сама по собі не може бути прийнята як вагома причина для відмови у правовому визнанні та захисті одностатевих пар.

Суд дійшов висновку, що різниця у ставленні у цій справі, яка полягала у необґрунтованій відмові заявникам як одностатевій парі у будь-якій формі юридичного визнання та захисту порівняно з різностатевими парами, становила дискримінацію заявників за ознакою їхньої сексуальної орієнтації. Таким чином, мало місце порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 8.

Інші статті

Хоча заявники додатково посилалися на статтю 1 Протоколу № 12, Суд вважав, що їхня скарга підлягає розгляду лише за статтею 14 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
Справедлива сатисфакція (стаття 41)

Суд постановив, що Україна має виплатити 32 євро (EUR) кожному із заявників відшкодування матеріальної шкоди, 5 000 євро кожному з них відшкодування моральної шкоди та 4 000 євро солідарно відшкодування судових витрат.

Рішення доступне лише англійською мовою.