Процесуальні ризики міжнародного розшуку: коли правовий механізм стає засобом тиску

У кримінальному провадженні механізм розшуку має суто процесуальне призначення: забезпечити участь особи, місцезнаходження якої об’єктивно невідоме, у належному кримінальному процесі.

Проте на практиці цей інструмент нерідко використовується інакше – як спосіб штучно «заморозити» провадження, обійти процесуальні строки та зберегти для особи стан невизначеності, навіть коли підозра не завжди підкріплена належною доказовою базою. Про це повідомляє АНТИРЕЙД з посиланням на «Юридична Газета».

Саме тут і виникає ключова проблема. Формально слідчий і прокурор можуть посилатися на розшук як на законну процесуальну дію. Але якщо за цим стоїть не реальне ухилення особи від слідства, а прагнення уникнути закриття провадження через сплив строків досудового розслідування, такий розшук перетворюється на інструмент процесуального тиску. У таких випадках ідеться вже не про добросовісне розслідування, а про використання кримінального процесу поза його функціональним призначенням.

Від повідомлення про підозру до національного розшуку

Відправною точкою є повідомлення про підозру, оскільки з цього моменту особа набуває статусу підозрюваного, а слідство отримує можливість застосовувати передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України механізми кримінального переслідування. Водночас сам факт вручення підозри ще не означає, що у правоохоронних органів автоматично з’являється право оголошувати особу в розшук.

Для цього мають існувати реальні та належно підтверджені підстави. Зокрема, необхідно, щоб місцезнаходження підозрюваного було невідомим або щоб особа перебувала за межами України чи на тимчасово окупованій території та без поважних причин не з’являлася на виклики. Однак і цього недостатньо. Орган досудового розслідування повинен довести, що виклики були здійснені належним чином, а також що були вжиті всі розумні та необхідні заходи для встановлення місцезнаходження особи.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Інакше кажучи, розшук не може ґрунтуватися лише на припущенні, що особа «ймовірно переховується». Необхідна фактична основа: докази належного повідомлення/виклику особи, підтвердження неявки за отриманим викликом, відомості про спроби встановити контакт, перевірку адрес проживання чи роботи, інформацію про можливий перетин кордону та інші обставини, які дійсно свідчать про неможливість забезпечити участь підозрюваного у кримінальному провадженні.

На практиці на цьому етапі найчастіше виникає зловживання. Слідство часто обмежується мінімальними формальними діями, а потім оголошує особу в розшук так, ніби факт її «відсутності» вже сам по собі доводить ухилення. Це неправильно. Якщо держава не може показати, що діяла добросовісно і вичерпала належні процесуальні інструменти, розшук втрачає правову легітимність і починає виконувати іншу функцію — не забезпечення правосуддя, а продовження стану невизначеності щодо особи.

Чому це має значення?

Юридичне значення такого розшуку виходить далеко за межі формального запису в матеріалах провадження. Після оголошення особи в розшук слідство фактично отримує додатковий процесуальний ресурс. На практиці це може означати припинення активних слідчих дій, спробу обґрунтувати неможливість завершення досудового розслідування у встановлені строки та створення підстав для подальших обмежень для особи – як в Україні, так і за кордоном.

З огляду на це, розшук часто використовується не як завершальний етап пошуку підозрюваного, а як спосіб легалізувати бездіяльність або процесуальну слабкість сторони обвинувачення. Інакше кажучи, формальна наявність підозри ще не означає, що подальше переслідування є законним, а оголошення в розшук – обґрунтованим.

У таких ситуаціях важливо відрізняти реальне ухилення від слідства від штучно створеної процесуальної конструкції, яка лише імітує активність правоохоронних органів чи виправдовує якісь їх позапроцесуальні інтереси.

Коли національний розшук стає передумовою міжнародного

Якщо слідство вважає, що особа перебуває за межами України, наступним кроком може стати ініціювання міжнародного розшуку через канали Інтерполу. Саме на цьому етапі помилки, допущені під час національного розшуку, починають мати транснаціональні наслідки.

Водночас міжнародний розшук не є автономною процедурою, відірваною від національного кримінального провадження. Майже завжди він спирається на внутрішню процесуальну основу: повідомлення про підозру, оголошення особи в національний розшук, ухвалу суду або інше процесуальне рішення, яке має бути належно оформлене та юридично обґрунтоване. Якщо ця основа є слабкою або містить процесуальні дефекти, міжнародний запит також стає вразливим.

Тому ключове питання полягає не в тому, чи «є людина в Інтерполі», а в тому, чи існували взагалі законні підстави для запуску всієї процедури. Якщо їх не було, тоді міжнародний компонент лише масштабував первинне процесуальне зловживання.

Як насправді працює міжнародний розшук через Інтерпол

У публічному просторі досі існує хибне уявлення про Інтерпол як про «міжнародну поліцію», яка самостійно розшукує осіб по всьому світу. Насправді функція Інтерполу значно вужча. Організація не здійснює досудового розслідування, не ухвалює процесуальних рішень у кримінальних провадженнях і не визначає винуватість особи. Її роль полягає у забезпеченні інформаційної взаємодії між правоохоронними органами держав-членів.

Відтак, факт появи особи в системі Інтерполу ще не означає автоматичної легітимності кримінального переслідування. Інтерпол не «підтверджує» обґрунтованість підозри. Він лише оцінює, чи відповідає запит базовим вимогам власних правил та Конституції Інтерполу.

Ключовим інструментом міжнародного розшуку є так зване червоне повідомлення – Red Notice. Його часто помилково називають «міжнародним ордером на арешт», хоча юридично це не зовсім коректно. Red Notice не замінює національного судового рішення і не створює універсального міжнародного обов’язку на арешт особи. По суті, це інформаційний запит до правоохоронних органів інших держав щодо встановлення місцезнаходження особи та її можливого затримання відповідно до внутрішнього законодавства конкретної країни.

Для публікації Red Notice держава-ініціатор повинна надати Інтерполу мінімально необхідну юридичну інформацію: відомості про кримінальне провадження, опис інкримінованого діяння, посилання на чинне процесуальне рішення та правову кваліфікацію. Водночас Інтерпол не проводить повноцінної оцінки доказів так, як це робить суд. Через це навіть формально коректно оформлений запит не виключає ситуації, коли саме переслідування має ознаки політичної мотивації, процесуальних порушень або використання кримінального провадження як інструменту тиску.

Стаття 3 Конституції Інтерполу: ключовий запобіжник, який часто недооцінюють

Одним із базових обмежень у діяльності Інтерполу є стаття 3 його Конституції, яка прямо забороняє організації здійснювати будь-яке втручання або діяльність політичного, військового, релігійного чи расового характеру. У практичному вимірі ця норма має значно більше значення, ніж може здатися на перший погляд. Фактично вона є одним із ключових фільтрів, який має не допустити використання міжнародного розшуку як інструменту у справах, де кримінальне переслідування фактично підмінює собою інший конфлікт – політичний, корпоративний або персональний

Проблема полягає в тому, що політичний або інший неправомірний мотив переслідування рідко має очевидний вигляд. Значно частіше він маскується під стандартне кримінальне провадження. Формально особі можуть інкримінувати економічні злочини – шахрайство, привласнення майна чи ухилення від сплати податків. Але якщо подивитися на фактичний контекст, картина може бути зовсім іншою: за провадженням може стояти корпоративний конфлікт, боротьба за контроль над активами, спроба нейтралізувати незручного акціонера чи менеджера, вибіркове застосування кримінального переслідування або примус особи до певної поведінки поза межами належного правового процесу.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

У зв’язку з цим, у справах, пов’язаних з Інтерполом, недостатньо аналізувати лише формальну процесуальну оболонку. Наявність підозри, ухвали, запиту на розшук чи іншого процесуального документа сама по собі ще не доводить, що переслідування є добросовісним і правомірним. У таких справах критичне значення має ширший фактичний контекст – коли виник конфлікт, чи існують паралельні корпоративні або цивільні спори, як поводилися державні органи до початку переслідування, чи є ознаки вибірковості, чи не було непропорційної реакції з боку слідства, і чи не перетворюється кримінальний процес на інструмент тиску замість механізму встановлення істини.

В цьому аспекті стаття 3 Конституції Інтерполу набуває практичної ваги. Комісія з контролю за файлами Інтерполу (Commission for the Control of INTERPOL’s Files) (надалі – CCF), розглядаючи відповідні звернення, оцінює не лише формальну наявність процесуальних документів, а й загальний характер переслідування. Для такої оцінки мають значення хронологія подій, наявність бізнесового чи політичного конфлікту, процесуальні порушення, непропорційність дій правоохоронних органів та загальна логіка розвитку справи. Інакше кажучи, питання полягає не лише в існуванні кримінального провадження, а в тому, чи не використовується механізм міжнародного розшуку для цілей, несумісних із природою міжнародного поліцейського співробітництва.

Чому Red Notice – це не «кінець історії»

Після публікації Red Notice багато людей сприймають це як остаточне підтвердження безвихідності ситуації та міжнародне «визнання» обґрунтованості кримінального переслідування. Проте це одна з найпоширеніших помилок. Сам факт розміщення Red Notice в системі Інтерполу не означає, що переслідування є бездоганно законним, а тим більше – що справа є невиправною. У практиці Інтерполу Red Notice є лише одним з інструментів міжнародної інформаційної взаємодії, а не фінальним вироком щодо особи чи автоматичним підтвердженням обґрунтованості кримінального переслідування.

Передусім необхідно розуміти, що Red Notice може бути оскаржене та видалене. Це не абстрактна теоретична можливість, а цілком реальний механізм захисту, яким користуються в тих випадках, коли запит держави-ініціатора суперечить правилам Інтерполу, не відповідає вимогам до правової основи або виявляє ознаки зловживання. Підставами для перегляду можуть бути не лише прямі порушення статті 3 Конституції Інтерполу, а й інші суттєві дефекти: відсутність належної процесуальної бази, неналежне оформлення матеріалів, процесуальні порушення у національному провадженні, втрата актуальності переслідування або невідповідність запиту базовим стандартам добросовісного кримінального переслідування. Іншими словами, Red Notice не є недоторканним і може бути переглянуте, якщо перестає відповідати вимогам Інтерполу.

Крім того, навіть наявність Red Notice сама по собі не означає, що будь-яка держава автоматично має видати затриману особу її країні-ініціатору. Міжнародний розшук через Інтерпол не підмінює собою національне право. У кожній конкретній юрисдикції компетентні органи зобов’язані самостійно оцінити, чи існує достатня правова основа для затримання або екстрадиції, а також чи не суперечить таке переслідування міжнародним зобов’язанням держави та стандартам захисту прав людини, включно з принципом non-refoulement у випадках, де він підлягає застосуванню. З цієї причини Red Notice не створює автоматичного та безумовного обов’язку щодо видачі особи.

Водночас ефективний захист у таких справах не може зводитися виключно до спроби «видалити картку Інтерполу». Якщо проблеми закладені в самому кримінальному провадженні, наприклад, у сумнівній підозрі, порушенні процесуальних строків, неналежному повідомленні особи або слабкій доказовій базі – тоді ці питання мають ставати предметом окремого правового оскарження. Інакше навіть після успішного видалення Red Notice ризики можуть залишитися актуальними, а міжнародний розшук – з’явитися повторно в іншій формі.

Захист через CCF та національні механізми

Ключовим міжнародним механізмом захисту у справах, пов’язаних з Інтерполом, є звернення до CCF. Цей орган уповноважений перевіряти, чи відповідає обробка інформації правилам Інтерполу, його Конституції та базовим стандартам, на яких побудована система міжнародного поліцейського співробітництва.

У межах цієї процедури особа може отримати підтвердження щодо наявності її даних у системі Інтерполу, оскаржити законність їх обробки та вимагати видалення інформації у випадку, якщо вона суперечить правилам організації або порушує права особи. Однак сама по собі подача звернення до CCF ще не означає автоматичного успіху.

Одна з найпоширеніших помилок захисту полягає у спробі побудувати всю позицію виключно на емоційних твердженнях про “несправедливість” переслідування або політичний характер справи без належного фактичного та процесуального обґрунтування. На практиці цього недостатньо. CCF оцінює не емоції, а документи, процесуальні порушення, суперечності у матеріалах справи, factual inconsistencies, evidentiary gaps та інші обставини, які можуть свідчити про порушення правил Інтерполу або використання механізму міжнародного розшуку поза його функціональним призначенням.

Тому ефективний захист у подібних справах майже завжди потребує комплексної роботи одночасно в кількох площинах. Йдеться не лише про міжнародну процедуру перед CCF, а й про активний захист у самому національному кримінальному провадженні, де формується процесуальна основа для міжнародного розшуку. У певних випадках додатково виникає необхідність захисту в межах екстрадиційної процедури в іншій державі, якщо питання затримання або видачі особи вже набуло практичного характеру.

У підсумку стає очевидним головне: міжнародний розшук не є ізольованою проблемою. У більшості випадків він лише похідний наслідок того, що відбувається у самому кримінальному провадженні. Якщо його основі лежать фундаментальні процесуальні дефекти, то саме вони та повинні ставати основним об’єктом правового аналізу та захисту.

Як особа дізнається про міжнародний розшук і чому це часто відбувається надто пізно

Окремою проблемою у справах, пов’язаних з Інтерполом, є те, що особа далеко не завжди одразу дізнається про внесення інформації до системи міжнародного розшуку. На практиці Red Notice нерідко стає несподіванкою вже тоді, коли проблема перейшла у практичну площину – під час перетину кордону, проходження immigration screening, відкриття банківського рахунку, compliance-перевірки або навіть після прямого контакту з іноземними правоохоронними органами.

У частині випадків людина може тривалий час вільно пересуватись між країнами, не підозрюючи про наявність міжнародного розшуку, допоки інформація не «спрацьовує» в одній із юрисдикцій. Через це помилковим є уявлення, що особа обов’язково буде офіційно повідомлена про публікацію Red Notice або дізнається про нього одразу після внесення даних до системи Інтерполу.

Причина полягає в тому, що значна частина повідомлень Інтерполу не є публічними. Відсутність особи у відкритому розділі «Wanted Persons» на офіційному сайті Інтерполу ще не означає, що її даних немає у внутрішній системі організації. Багато повідомлень доступні виключно правоохоронним органам держав-членів і не відображаються у відкритому доступі. Відповідно, особа може об’єктивно не знати про існування міжнародного розшуку доти, доки ця інформація не буде використана в межах прикордонної, міграційної або фінансової перевірки.

З огляду на це, у справах із потенційним міжнародним компонентом критично важливо діяти проактивно. Якщо існує ризик оголошення у міжнародний розшук, перевірка статусу через механізми CCF часто є необхідною ще до того, як ситуація трансформується у затримання, екстрадиційну процедуру або інші практичні обмеження для особи.

Одна з головних помилок захисту – фокус лише на Інтерполі

У багатьох справах захист концентрується виключно на самому Red Notice: подати звернення до CCF, домогтися видалення інформації з бази Інтерполу та формально припинити міжнародний розшук. Проте такий підхід часто вирішує лише зовнішній прояв проблеми, залишаючи незмінною її першопричину – безпосередньо кримінальне провадження, на якому цей розшук ґрунтується.

Якщо базова конструкція кримінального переслідування не змінюється, ризики для особи нерідко продовжують існувати навіть після успішного видалення Red Notice. На практиці це може проявлятися у повторних спробах ініціювати міжнародний розшук, використанні інших каналів міжнародної взаємодії між правоохоронними органами, направленні екстрадиційних запитів поза механізмами Інтерполу або у виникненні додаткових проблем у фінансовому та compliance-секторі. В окремих випадках навіть після видалення повідомлення особа продовжує стикатися з репутаційними ризиками, додатковими перевірками та обмеженнями, пов’язаними з оцінкою ризиків з боку банків чи міжнародних контрагентів.

Тому ефективний захист у таких справах майже ніколи не може бути «одновекторним». Якщо проблема полягає у сумнівній законності самої підозри, порушенні строків досудового розслідування, неналежному повідомленні особи, слабкій доказовій базі або інших фундаментальних дефектах кримінального провадження, ці питання повинні вирішуватися безпосередньо в межах національного кримінального процесу. Інакше міжнародний компонент буде постійно відтворюватися як похідний наслідок незмінного внутрішнього переслідування.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Саме тут виникає одна з найбільш парадоксальних ситуацій у практиці міжнародного розшуку – Red Notice може бути видалене, але сама процесуальна основа кримінального переслідування продовжує існувати й надалі може використовуватися для нових міжнародних обмежень або повторного запуску механізмів розшуку.

Де проходить межа між законним розшуком і abuse of process

Сам по собі міжнародний розшук є нормальним і необхідним інструментом міжнародного кримінального співробітництва. Проблема виникає не через існування цього механізму, а через його використання поза межами реального призначення. Коли особа дійсно переховується від слідства, її місцезнаходження об’єктивно невідоме, а держава вжила належних процесуальних заходів для її виклику та встановлення контактів, міжнародний розшук є цілком легітимним інструментом. У такій ситуації він виконує дійсно ту функцію, для якої й був створений – забезпечує можливість кримінального переслідування у транскордонному вимірі.

Інша ситуація виникає тоді, коли розшук формально оформлюється як законна процесуальна дія, але фактично використовується для досягнення інших цілей. Якщо підозра має формальний або сумнівний характер, якщо слідство не забезпечило належне повідомлення особи, не вичерпало реальних заходів для встановлення її місцезнаходження або використовує розшук переважно для “зупинення” строків досудового розслідування, тоді сам механізм починає працювати інакше, ніж передбачено законом. Те саме стосується ситуацій, коли контекст справи свідчить про політичний, корпоративний чи персональний тиск.

У таких випадках питання вже не зводиться лише до формальної відповідності процедури. Сам факт наявності підозри, ухвали чи запиту до Інтерполу ще не означає, що переслідування є добросовісним і належно обґрунтованим. Необхідно оцінювати, чи не використовується міжнародний розшук для компенсації відсутності реальної процесуальної активності, слабкості доказової бази або створення для особи тривалого стану невизначеності без достатніх правових підстав.

На цій межі й проходить принципова різниця між належним міжнародним співробітництвом і процесуальним зловживанням. Коли розшук використовується для забезпечення правосуддя, він є законним. Коли ж він перетворюється на інструмент тиску, штучного затягування провадження або обходу процесуальних гарантій, проблема виходить далеко за межі технічної процесуальної помилки й починає стосуватися правової легітимності самого переслідування.

Висновок

Міжнародний розшук через Інтерпол не повинен перетворюватися на механізм, який дозволяє державі компенсувати слабкість кримінального провадження. Якщо слідство не може належним чином обґрунтувати підозру, забезпечити процесуальні гарантії та довести реальне ухилення особи від слідства, використання міжнародного розшуку починає викликати питання вже не лише щодо окремих процесуальних рішень, а щодо правової легітимності всього переслідування.

У таких справах ключове значення має не сам факт існування Red Notice, а те, що лежить в його основі. Формально коректно оформлений міжнародний запит ще не означає, що кримінальне переслідування є добросовісним. Якщо міжнародний розшук використовується для обходу процесуальних строків, підтримання формально «активного» провадження або створення тривалого тиску на особу, тоді механізм міжнародного співробітництва фактично починає використовуватись не для забезпечення правосуддя, а для досягнення цілей, які виходять за межі його реального призначення.

Саме тому у справах, пов’язаних з Інтерполом, питання завжди повинно ставитися ширше, ніж просто «чи є особа в міжнародному розшуку». Ключовим є інше – чи не став сам механізм міжнародного розшуку способом підтримувати кримінальне переслідування, яке за відсутності міжнародного компонента вже давно викликало б питання щодо своєї законності.