Вища освіта в Україні: інтерв’ю про головні досягнення та майбутні кроки

Протягом останніх двох тижнів інформаційні сайти охоче оприлюднюють окремі цитати з інтерв’ю, яке дав заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький. Відповідних міні-повідомлень, здається, вже наштамповано багато десятків.

У вказаному інтерв’ю викладено деякі результати деяких реформ у сфері вищої освіти. З огляду на величезний обсяг – понад 30 сторінок 14-м шрифтом – інтерв’ю сміливо можна вважати програмним. А відтак воно заслуговує на докладне вивчення та неупереджений коментар небайдужої освітньої громадськості. Про це повідомляє АНТИРЕЙД з посиланням на «Освіта.ua».

У заключній частині тексту доволі загадково написано: «публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства». Щоправда – не вказується – в чому саме полягала «підтримка» в процесі підготовки публікації? Була ця «підтримка» матеріальною чи моральною? «Підтримка» надана редакції чи заступнику міністра? Не хочеться вірити, що заступник міністра вимагав гонорар.

Гранти

Ключовим аргументом про успіх рішення щодо запровадження грантів у сфері вищої освіти Михайло Винницький вважає… популярність. За його словами, 91% українців у категорії «15–17 років, плюс батьки» підтримують ідею грантів.

Звісно, жодних необхідних у таких випадках подробиць – хто саме робив дослідження, яка його географія, за якою методологією, який обсяг вибірки – за традицією, не повідомлено. А фраза «15–17 років, плюс батьки» – це взагалі нове слово в соціологічній науці.

Утім, якщо розмірковувати приземлено, пан Михайло, скоріш за все, має рацію. Справді, абітурієнти та їхні батьки задоволені – держава (в особі Міністерства освіти і науки) обіцяє цим громадянам профінансувати значну частину витрат на здобуття вищої освіту. Хіба слід очікувати, що опитані будуть проти цього?

Але нічого не сказано – чи задоволені реформою інші громадяни, податки яких спрямовано не на підготовку потрібних суспільству інженерів і технологів, а на підготовку психологів, юристів та дизайнерів.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Зрозуміло, що «інші громадяни» – ті, які не отримали грантів – до вибірки «незалежного» соціологічного дослідження не увійшли. Саме цим, вочевидь, і пояснюється аномально високий рівень підтримки «грантової реформи».

Суб’єктність студента

«Ідея, яка закладена в грантах і в індивідуальних траєкторіях, і фактично у всіх речах, які ми робимо зараз в міністерстві освіти щодо вищої освіти, – це ідея суб’єктності студента. Отже, якісна освіта на рівні вищої освіти – це вже не про навчання. Це не про те, що людина заходить у якусь систему, її голову там наповнюють знаннями, а тоді перевіряють, чи, можливо, не витекло крізь вуха, – ми це називаємо атестацією. А в будь-якому випадку мова про здобуття освіти», – зазначає пан Винницький.

Ідея «суб’єктності студента» – далеко не нова. За змістом вона віддзеркалює суть теорії студентоцентризму, яка з достатньою повнотою викладена у спеціалізованій літературі. Автор цих рядків набрав у пошуковій формі слово «студентоцентризм» – і висвітилося кілька сотень посилань.

Фундаментальні ідеї людиноцентризму (у тому числі дитиноцентризму в школі та студентоцентризму в університеті) успішно розробляє Президент Національної академії педагогічних наук України Василь Кремень.

Тези про «суб’єктність студента» нерідко наводяться у міжнародних документах з вищої освіти. Зокрема, про неї згадано у Римському міністерському комюніке. Докладну інформацію можна прочитати тут.

На жаль, заступник міністра освіти і науки не згадує про «попередні розвідки» та джерела, у яких викладені ідеї епохальної реформи під назвою «суб’єктність студента». Відповідно, деякі непідготовлені читачі можуть помилково подумати, що автором цієї ідеї є саме заступник міністра. Але це, звісно, неправда.

Словосполучення про те, що знання можуть «витікати крізь вуха» – я почув вперше. Добре посміявся. Дякую.

Фінансування

Пан Михайло каже: «У нас дотепер була система: ти або бюджетник, або контрактник. Відповідно, якщо ти бюджетник, то це означає, що за тебе все платить держава, плюс ти ще маєш непоганий шанс отримувати стипендію. А якщо ти контрактник – ну, вибач, нічого не отримаєш. І насправді цей поділ на бюджетників і контрактників, по-перше, не дуже справедливий, тому що в нас набагато менше бюджетників, ніж контрактників, хоч мало би бути, як мінімум 50 на 50, відповідно до Закону «Про вищу освіту».

Певна логіка в цих умовиводах є. Але за винятком однієї обставини.

Заступник міністра освіти і науки правильно вказує, що кількість бюджетників і контрактників має співпадати (тобто, йдеться про співвідношення «50 на 50»), одначе лукаво замовчує – з якої причини ця норма не виконується. А не виконується вона через вкрай недостатні обсяги державного замовлення. І вочевидь, саме Міністерство освіти і науки як ключовий орган в системі формування і реалізації державної політики у сфері вищої освіти мало б вжити управлінських заходів, спрямованих на виконання закону.

Але, судячи з інтерв’ю, значно легше не виправляти ситуацію легітимними методами, а просто «поламати» увесь механізм розподілу. Це і є «реформа»?

Макроекономіка

Пан Винницький розмірковує: «Візьмемо в цифрах. Насправді мене завжди дивує, що ми так мало популяризуємо цю цифру. До вторгнення, до 2022 року, українська держава витрачала 5,7% щороку, точніше, 5,5–5,7 % свого ВВП на освіту. Середній показник по Європі – 3 %. Отже, ми вже інвестуємо в освіту набагато більше, ніж наші європейські партнери».

Висновок відверто дискусійний. «Ми вже інвестуємо в освіту набагато більше, ніж наші європейські партнери» – йдеться, вочевидь, про відсотки, а не про абсолютний показник. Але не можна забувати, що реальні економічні операції здійснюються в грошових одиницях (зокрема, в гривнях). Зокрема, саме в грошових одиницях вчителі отримують зарплату, адміністрація закладів освіти оплачує комунальні послуги, оплачується друк підручників, закуповуються парти та інше освітнє обладнання. Це зрозуміло. І взагалі, коли вчителі купують хліб в супермаркеті – від них на касі чомусь вимагають розраховуватися саме в гривнях, а не відсотках.

Теоретизування про відсотки доречне на наукових конференціях. А реальним освітянам необхідна справедлива оплата їхньої праці.

Доступ до освіти

Цитата: «Я вважаю, що ми маємо мати достатньо складні тести, тому що так чи так –це вступ у вищу освіту. Але ці тести однозначно складніші, ніж ті, які складають, наприклад, у Західній Європі чи в Північній Америці. Я дивлюся на своїх дітей: вони набагато краще знають математику, ніж я, який є випускником школи в Канаді. І це добре, що вони її знають. Але тести є, а з року в рік наші результати в математиці не вражають. І що з цим робити?»

Чи є тут логіка? З одного боку, маємо величезні освітні втрати – зокрема, внаслідок неможливості підтримки повноцінного освітнього процесу, а також через тривалі перерви в роботі закладів освіти. З іншого боку, міністерство саме в цей драматичний період – в умовах, коли старшокласники з об’єктивних причин не можуть на високому рівні опанувати навчальний матеріал – взяло курс на ускладнення тестових завдань. Можливо, це робиться для того, аби вказати середньостатистичному українському абітурієнту на його неуспішність та незграбність. А можливо, і для того, аби штучно обмежити такому абітурієнту доступ до вищої освіти.

Також мене завжди дивує, коли посадові особи при проєктуванні державної політики ставлять за приклад своїх дітей або родичів. У державницьких справах у першу чергу слід оперувати доказами, фактами, статистичними даними, а не лише індивідуальними історіями.

Автор цих рядків навмисно не згадує про інші родинні історії пана Михайла, які стали відомі широкій громадськості завдяки сумлінній роботі НАЗК.

Вивчення математики

Заступник міністра освіти і науки доволі оригінально обґрунтував необхідність глибокого вивчення математики: «Ми ніколи не сумніваємося в тому, що знання додаткової іноземної мови – це добре для дитини. Це не ставиться під сумнів. А якщо ми просто подивимося на математику, як на додаткову іноземну мову? Це ж насправді засіб комунікації, це спосіб мислення, так само як і інша мова, спосіб розуміння світу навколо. Математика – це просто ще одна мова. Ми ж не ставимо під сумнів, що дитина має знати англійську мову. Очевидно тому, що сьогодні без англійської мови ти у світі не даси собі ради. А чому ми вважаємо математику чимось іншим? Це просто ще одна мова».

Порівнювати математику та іноземну мову, на мій погляд, не дуже коректно, у тому числі з дидактичної точки зору. Будь-яка мова – це знакова система, а математика – логічно-абстрактна. При викладанні цих дисциплін застосовуються зовсім різні методи.

Математику вчити треба – це аксіома. Але потрібне фахове обговорення про змістовне наповнення шкільного курсу, кількість навчальних годин та якість навчально-методичного матеріалу. На жаль, фаховість нині не в моді.

Ринок праці

«Ми забуваємо про функцію вищої освіти. Це не є підготовка до ринку праці. Знаєте, за радянських часів завжди говорили, що вища освіта має готувати кадри для народного господарства. Ми змінили слова, але залишили сам сенс. Ми тепер не готуємо кадри для народного господарства – ми готуємо фахівців для ринку праці. Але суть та сама. І це неправильна сутність, це перетворює університет на інструментальну, якщо хочете, фахову школу. І фахової школи нам треба, але це насправді є коледж… <…> Це коли один студент потрапляє в середовище, де розуміє, що за дуальною системою, за різними практичними програмами працює з роботодавцем і готує себе до кар’єри. А інший на запитання «Ким ти будеш?» відповідає: «Людиною», – каже пан Михайло.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Закон України «Про вищу освіту» у підпункті 5 пункту 1 статті 1 дає таке визначення: «вища освіта – сукупність систематизованих знань, умінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, інших компетентностей, здобутих у закладі вищої освіти (науковій установі) у відповідній галузі знань за певною кваліфікацією на рівнях вищої освіти, що за складністю є вищими, ніж рівень повної загальної середньої освіти».

Отже, згідно з позицією українського законодавця, здобуття вищої освіти спрямоване на досягнення різних результатів – і професійних, і виховних, і світоглядних тощо. Показово, що окремо згадано про галузь знань і кваліфікацію.

Можливо, заступник міністра з цим правовим приписом не згодний. У такому випадку слід не стрясати повітря, а розробляти законопроєкт і доводити свою правоту в парламенті.

Давайте ввімкнемо здоровий глузд. Кожен здобувач (здобувачка) вищої освіти, якщо я не помиляюся, у результаті навчання опановує певну професію, здобуває кваліфікацію, навчається за певною спеціальністю та за певною освітньою програмою. Під час навчання здобувачі виконують практику – ознайомчу, виробничу, переддипломну, а лікарі – набувають додаткову майстерність в інтернатурі. Невже це не є свідченням підготовки до практичної роботи (на робочому місці) у майбутньому?

Показово, що в іншій частині інтерв’ю пан Михайло виказує думки протилежного змісту: «І це означає, що держава має запропонувати тобі перше робоче місце. Хтось це назве відпрацюванням, я насправді цього слова дуже не люблю, тому що не вважаю, що це ти відпрацьовуєш обов’язок. Це держава має запропонувати конкурентне, за конкурсом перше робоче місце. Це можливо робити серед медиків, це можливо робити з вчителями, з деякими іншими спеціальностями, пов’язаними з державним сектором. Але я ще раз повторюю: з конкурентною зарплатою, це не про кріпацтво».

Отже, відштовхуючись від оприлюдненого тексту, можна пристати до висновку, що університети одночасно і мають, і не мають готувати здобувача до реальної практичної роботи. Як Вам комфортно – так і розумійте.

Вартість освіти

Заступник міністра свідчить: «Якісна освіта має бути дорогою. Я не уявляю собі, як викладач і як людина, яка трошечки розуміється на фінансовій частині університетського менеджменту, не розумію, як можна підготувати будь-якого фахівця вищої освіти за 25 000 гривень. А в нас є заклади вищої освіти, які таке пропонують. Переважно вони приватні, але все-таки 25 00 гривень: приходь і плати. Це просто купівля диплома. Це ціна на рік. Я не розумію, як це можна зробити. Маємо на сьогодні реальну статистику по Європі, скільки коштує вища освіта в яких країнах. Навіть у найбідніших країнах Європи (це Румунія і Болгарія) менше ніж за 3000 євро не буває підготовки…»

На мою скромну думку, пан Михайло забув про поняття «масштаб цін». Не може бути так, що у національній економічній системі ціни на одні блага (приміром, вартість праці) мізерні, а на інші блага (освітні послуги) – захмарно високі. Треба спромогтися, аби люди отримували «європейську» зарплату, і тоді можна говорити про запровадження «європейської» ціни на освіту.

Кембридж

Пан Винницький, звісно, не утримався від висвітлення окремих фактів своєї яскравої біографії: «Я випускник дуже рейтингового університету. Я закінчував свою магістерку і захищав аспірантуру доктора філософії в такому маловідомому англійському університеті, який розташований у місті Кембридж. Може, дехто з вас чув. Кембриджський університет. Я розумію, що я тут трошечки понтуюся, але чому я про це говорю? Тому що я, як випускник Кембриджа, маю можливість влаштувати своїх дітей на бакалаврат у Кембриджі. Я вам можу сказати, що в жодному випадку я би такого ніколи своїм дітям не бажав. Чому? Тому що бакалаврат – це точно не про дослідження».

Я геть зовсім заплутався. Освіта в Кембриджі – добра чи погана? Можливо, добра – адже заступник міністра наявністю такої освіти «понтується» (з його слів). Можливо, погана – адже заступник міністра не бажає такої освіти своїм дітям. Важко уявити – що саме читач має зрозуміти з цього набору слів.

Наука в університетах

Цитата: «На превеликий жаль, ми не настільки сильні в дослідженнях. У нас дуже давно є проблема з тим, що в нас дослідження – це такий певний радянський, якщо хочете, рудимент – дослідницька сфера була в Академії наук, а університети були призначені для передачі знань, для того, щоб учити. І, як не дивно, деякі з них це добре роблять…»

Пан Винницький, як годиться, не повідомив – які саме управлінські рішення «нинішня команда», яка приступила до «невтомного служіння» на початку минулого року, розробляє задля удосконалення організації та фінансування наукових досліджень, у першу чергу фундаментальних. За свідченням Голови профільного парламентського комітету Сергія Бабака, представники МОН не відвідують засідання бюджетного комітету, на яких розглядаються питання про можливе збільшення обсягів видатків (у тому числі на освіту і науку).

Зайві викладачі

Михайло Винницький каже: «У нас у країні занадто багато викладачів. Це реальність. На ту кількість студентів, на ту кількість університетів ми не можемо собі дозволити таку кількість викладачів. У нас на сьогодні понад 100000 викладачів на мільйон студентів. Один до десяти. Я розумію, що ще за часів Януковича – усі пам’ятають сумнозвісного Табачника – говорилися про те, що давайте зменшимо, зробимо це співвідношення таким, як у Європі – 18 до 1. Ніхто це силоміць робити не буде».

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Проблематика про так званих «зайвих викладачів» не нова, але говорити про неї потрібно не поспіхом, а серйозно і вдумливо. Вразило маніпулятивне вживання словосполучень про «часи Януковича» та «сумнозвісного Табачника». Розрахунок на емоційне сприйняття. Прочитавши такий текст, пересічна людина має пристати до стійкого переконання, що «зайві викладачі» – це жахливе страхіття, і їх треба негайно позбутися.

Також мене вразило, що необхідність «епохальних освітніх реформ», навіть непопулярних, з легкістю можна обґрунтувати, якщо згадати «часи Януковича» та «сумнозвісного Табачника». Невже ще є люди, які ведуться на таке?

P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.

Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021–2023), доктор економічних наук, професор.