Захист прав споживачів у міжнародному приватному праві: правові норми та судова практика

У сучасному світі, де міжнародна торгівля та онлайн-покупки стають звичним явищем, захист прав споживачів у договорах з іноземним елементом набуває особливої важливості. Кожен з нас може бути споживачем і права кожного з нас можуть порушуватись.

У цій статті розглянемо особливості захисту прав споживачів у міжнародному приватному праві, щоб зрозуміти, як це питання регулюється у національних і міжнародних актах. Про це повідомляє АНТИРЕЙД з посиланням на «PRAVO».

Законодавчі гарантії прав споживачів

Споживачі, які зазвичай є слабкою стороною договору, займають доволі вразливе становище через різницю в законодавстві, а також правову невизначеність, яка часто виникає на практиці. Однак саме з цієї причини існує особливий правовий режим захисту споживачів, зокрема у договорах з іноземним елементом.

При цьому, наявність такого іноземного елементу можуть позначати ситуації, коли:

1) хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за кордоном, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

2) об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

3) юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Великі іноземні компанії на практиці часто прописують у своїх договорах з клієнтами застосовне до правовідносин право. Таке застереження значно зменшує ризики та полегшує становище продавця.

Окрім того, доволі важливою тут є колізійна прив’язка lex venditoris (закон країни продавця), яка у випадку відсутності вибору сторонами права відсилає до застосування законодавства держави продавця. В Україні, до прикладу, цю типову прив’язку можна простежити у ч. 1 ст. 44 ЗУ «Про міжнародне приватне право».

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Тим не менш, навіть якщо застосовним буде право держави іноземної компанії, це не виключає можливості споживача отримати відповідний захист у рамках українського законодавства.

Це випливає з приписів статті 14 ЗУ «Про міжнародне приватне право», де зазначено, що правила цього закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке застосовується.

За своєю природою, норми про захист прав споживачів є імперативними, що випливає з системного аналізу законодавства. Тут варто згадати статтю 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» про визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Ця стаття встановлює заборону на включення в споживчий договір несправедливих умов, що створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача.

Приписи цієї норми визначають низку таких випадків, у тому числі: звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі ушкодження здоров’я споживача, виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця, надання продавцю права змінювати умови чи розірвати договір на власний розсуд. Важливо, що перелік таких умов не є вичерпним, що, своєю чергою, відкриває широкі можливості доказування для споживача.

Так само, відповідно до ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про захист прав споживачів», продавець (виробник, виконавець) зобов’язаний передати споживачеві продукцію належної якості. Продавець (виробник, виконавець) також зобов’язаний забезпечувати належну роботу (застосування, використання) продукції протягом гарантійного строку.

У разі ж виявлення впродовж гарантійного строку недоліків, споживач, відповідно до ч. 1 ст. 8 вищезгаданого закону, має право вимагати пропорційного зменшення ціни, безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк або відшкодування витрат на усунення недоліків товару. Якщо такі недоліки є істотними, то споживач може також вимагати розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми або заміну товару на аналогічний.

Більше того, права споживачів захищаються безпосередньо і цивільним законодавством. Відповідно до ч. 2 ст. 627 ЦК України, у договорах за участю фізичної особи – споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Як зазначає Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 6 березня 2024 року у справі № 902/1207/22, приписи частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором у контексті свободи договору.

Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо ці відносини регулюють імперативні норми.

При цьому, навіть те, що ЗУ “Про захист прав споживачів” складно повністю віднести до актів цивільного законодавства, не буде проблемою для застосування відповідного обмежувального припису, оскільки Верховний Суд у своїй практиці розширено тлумачить поняття актів цивільного законодавства.

Так, в Ухвалі Верховного Суду від 11 квітня 2023 року у справі № 911/3248/21 зазначається що зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Утім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності.

Суд додає, що за такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі. Це правило застосовується навіть тоді, коли така норма міститься у нормативно-правовому акті іншого галузевого спрямування, а не лише акті цивільного законодавства. При цьому, під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.

Тобто, можна констатувати, що законодавець відносить норми про захист прав споживачів до імперативних. Свобода договору та можливість включення несправедливих положень договору з боку іноземної компанії у будь-якому разі обмежуються імперативними нормами українського законодавства.

Тим не менш, не всі імперативні норми українського законодавства будуть застосовуватись попри регулювання правовідносин сторін правом іншої держави. Ними будуть лише ті норми, які містять значний суспільний чи державний інтерес.

Відповідно до позиції, викладеної у Постанові Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 509/3010/19, у розумінні статті 14 Закону № 2709-IV імперативними є не будь-які норми, а лише ті норми, які регулюють правовідносини, що мають виключне та особливе значення для держави чи суспільства, у зв`язку із чим Україна за жодних обставин не допускає підпорядкування таких правовідносин іноземному праву.

Однак у нашому випадку перейматись через це точно не варто, оскільки положення законодавства про захист прав споживачів містять значний публічний інтерес, що прямо підтверджується ч. 2 ст. 627 ЦК України та ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів». Вони безперечно будуть застосовуватись у цьому випадку.

Така позиція випливає також і з того, що сам ЗУ “Про міжнародне приватне право” безпосередньо регулює питання споживчих договорів у статті 45. Так, відповідно до частини 2 цієї норми, вибір права сторонами договорів споживання не може обмежити захист прав споживача, який надається йому імперативними нормами права держави, у якій є його місце проживання, перебування або місцезнаходження, якщо дотримано однієї з таких умов:

1. укладенню договору передувала оферта або реклама в цій державі та споживач здійснив усе необхідне для укладення договору в цій державі; або
2. замовлення від споживача було прийняте в цій державі;
3. або споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож за кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів.

Окрім того, частина 3 статті 45 ЗУ «Про міжнародне приватне право» закріплює спеціальну колізійну прив’язку щодо застосування права держави місця проживання або місцезнаходження споживання у випадку відсутності вибору права сторонами.

Водночас ця стаття також встановлює винятки, коли вище згадані норми не застосовуються. Так, у частині ч. 4 статті 45 цього закону зазначається, положення частин 2 і 3 цієї статті не застосовуються до договорів перевезення, надання послуг, якщо місцем укладення та виконання таких договорів є держава, інша ніж держава місця проживання або місцезнаходження споживача.

Водночас, це не означає, що такі види договорів не будуть захищатись імперативними нормами українського законодавства. Вони, у будь-якому разі, підпадатимуть під загальну дію ст. 14 про імперативні норми, яка співвідноситься зі ст. 45 як загальний і спеціальний припис.

Фактично, стаття 45 ЗУ «Про міжнародне приватне право» просто дещо обмежує загальний захист прав споживача для значної частини договорів, встановлюючи додаткові вимоги для їх застосування. Водночас така категорія договорів має і перевагу – нормативну колізійну прив’язку про застосування права держави споживача.

Права споживачів в іноземних юрисдикціях

Слід зауважити, що у випадках застосування права іншої держави, права та інтереси споживача будуть захищатись не лише імперативними нормами українського законодавства. У хід також будуть включатись норми законодавства про захист прав споживачів відповідної держави. За даними ЮНКТАД, більшість держав світу (щонайменше 105) мають спеціальні закони, які регулюють питання такого захисту.

Яскравим прикладом регіонального забезпечення захисту прав споживачів можна назвати ЄС. Тут мова йде про регулювання не лише на рівні окремих держав, але й на рівні всього союзу.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Так, відповідно до статті 6 (1) Директиви Ради № 93/13/ЄЕС від 5 квітня 1993 року, держави-члени зобов’язані встановити, що несправедливі умови, які використовуються в контракті, укладеному зі споживачем продавцем або постачальником, не є обов’язковими для споживача відповідно до їх національного законодавства, і що контракт продовжує зобов’язувати сторони за тими умовами, якщо він здатний продовжувати існування без несправедливих умов.

Також слід згадати Директиву Європейського Парламенту і Ради № 2019/771 від 20 травня 2019 року, яка регулює зокрема електронну торгівлю. Статті 6 та 7 цього документа встановлюють цілу низку суб’єктивних і об’єктивних вимог до якості, визначеності та відповідності товару.

При цьому, стаття 10 Директиви закріплює відповідальність продавця перед споживачем за будь-яку невідповідність товару, що існує на момент доставлення та виявлення протягом двох років.

Більше того, захист прав споживачів існує й на рівні Ради Європи. Як зазначає Конституційний Суд України у Рішенні від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача.

У контексті визначення застосовного права варто також загадати Регламент (ЄС) № 593/2008 від 17 червня 2008 року про право, що застосовується до договірних зобов’язань (або скорочено Рим I). Відповідно до положень статті 4(1)(a)(b) Регламенту, у випадку відсутності вибору сторонами права, до договору буде застосовуватись право держави продавця або надавача послуг.

Однак, у цій же статті зазначається, що вона не обмежує дії спеціальної норми, яка встановлює, що договір, укладений споживачем з особою, яка діє в межах своєї торгової або професійної діяльності (професіонал), регулюється правом країни, де споживач має своє звичне місце проживання

Така прив’язка діє за умови, якщо професіонал здійснює свою діяльність у країні, де споживач має своє звичне місце проживання або будь-яким чином спрямовує таку діяльність до цієї країни або до кількох країн, включаючи цю країну.

Хоча цей Регламент діє лише в ЄС, він може бути актуальним для сторони з України у випадку, коли спірна справа розглядається судом на території держав-членів ЄС. У такому випадку, суд, з огляду на колізійну прив’язку lex fori (право держави суду) може застосувати раніше згадані норми при вирішенні питання про застосовне до справи право.

Міжнародний захист прав споживачів

Захист прав споживачів є важливим питанням міжнародного регулювання, яке фігурує у численних міжнародних актах та документах. Резолюція Генасамблеї ООН № 39/248 закріплює керівні принципи захисту інтересів споживачів, наголошуючи на фізичній безпеці та контролі якості товарів і послуг.

Так, держави-учасники повинні забезпечити належність продукції через розробку та впровадження ефективних регуляцій, які гарантуватимуть, що продукти відповідають стандартам безпеки і якості для їх нормального використання.

Крім того, резолюція наголошує на необхідності створення доступних механізмів для отримання споживачами відшкодування за товари неналежної якості. Держави повинні забезпечити існування справедливих, швидких і недорогих процедур вирішення споживчих спорів, а також заохочувати компанії до добровільного вирішення суперечок з клієнтами.

У 2015 році згадані керівні принципи були доповнені у рамках Резолюції ГА ООН № 70/186. Остання додала розділ «I» про електронну комерцію. Так, у сфері електронного товарообігу держави-члени повинні забезпечити рівень захисту не нижчий, ніж у традиційних формах торгівлі. Так само, держави повинні переглядати наявні політики захисту споживачів, щоб забезпечити обізнаність споживачів і бізнесу про їхні права та обов’язки в цифровому середовищі.

Слід зауважити, що на міжнародному рівні існують спеціальні організації, які займаються захистом прав споживачів. Тут варто згадати Всесвітню організацію споживачів (Consumers International), яка об’єднує споживчі групи та агентства з усього світу, представляючи понад 200 організацій у більш ніж 100 країнах. Вона виступає представником інтересів споживачів на міжнародній арені, зокрема у сферах якості товарів та безпеки здоров’я.

Ще одним яскравим прикладом тут є Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), яка об’єднує майже 40 найбільш економічно розвинених країн світу. OECP розробляє власні рекомендації, що допомагають країнам-учасникам формувати ефективні політики та регулювання. Серед її ініціатив особливу увагу приділено захисту прав споживачів, який включає питання безпеки товарів та захист споживачів в електронній комерції.

Висновки

Захист прав споживача у міжнародному приватному праві є важливим аспектом сучасного правового регулювання, оскільки він вирівнює несправедливе становище споживачів у договірних відносинах. Це питання набуває особливої актуальності в умовах глобалізації економіки та популяризації міжнародної торгівлі.

Законодавство України забезпечує захист прав споживачів, навіть у випадку, коли до договору застосовується право іншої держави. Це означає, що ви у будь-якому разі зможете послатись на імперативні норми, які забезпечують права споживачів, закріплюють відповідальність продавця за товари неналежної якості та обмежують свободу договору для іноземних компаній.

Окрім того, не слід забувати, що права споживачів захищаються не лише в Україні, але й в інших країнах та регіональних правових системах. Багато держав мають спеціальні закони, що стосуються захисту прав споживачів, а до прикладу, у ЄС навіть існує комплексна система законодавства щодо цього питання. Що більше, це питання активно фігурує й на міжнародному рівні, зокрема у діяльності ООН та багатьох міжнародних інституцій.