Участь потерпілого у доказуванні під час досудового розслідування

Досить часто, набувши статус потерпілого в кримінальному провадженні, особа в питаннях доказування тих чи інших обставин кримінального провадження покладається виключно на дії та рішення співробітників органів досудового розслідування та прокуратури, оскільки вважає, що є лише пасивним учасником кримінального провадження. Однак це не так, а тому дана стаття буде спрямована на висвітлення проблемних питань участі потерпілого у доказуванні обставин кримінального провадження.

Набуття статусу потерпілого та його роль в кримінальному провадженні.

Частина 1 ст. 55 КПК України встановлює, що потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Пунктом 25 ч. 1 с. 3 КПК України потерпілого віднесено до учасників кримінального провадження. Крім того, п. 19 ч. 1 с. 3 КПК України вказує, що у випадках, установлених цим Кодексом, потерпілий, його представник та законний представник може виступати стороною кримінального провадження – з боку обвинувачення.

3вертаю увагу, що дане виключення стосується кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, які можуть бути розпочатими слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого (ст. 477 КПК України). Так, у випадку, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення в суді, а потерпілий погодився на подальше підтримання обвинувачення, останній набуває всіх прав сторони обвинувачення під час судового розгляду (ч. 4 ст. 340 КПК України). В інших випадках потерпілий згадується окремо від сторін кримінального провадження, тобто не належить до них.

Статусу потерпілого особа може набути шляхом подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

Варто зауважити, що чинний КПК України визначає, що права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. Тобто особа, набуває цього статусу автоматично, їй вручається пам’ятка про процесуальні права та обов’язки потерпілого, водночас жодних інших процесуальних документів при цьому слідчим чи прокурором не виноситься.

Тетяна Бибка

Водночас, на практиці досить часто трапляється так, що слідчий або прокурор відмовляється визнавати за особою статус потерпілого у певному кримінальному провадженні, посилаючись на недоведеність обставин визначених ч. 1 ст. 55 КПК України. В такому випадку він зобов’язаний винести постанову про відмову у визнанні особи потерпілим, яка може бути оскаржена шляхом подання відповідної скарги слідчому судді.

А тому рекомендую, для закріплення статуту як потерпілого в кримінальному провадженні вимагати вручити вам пам’ятку про процесуальні права та обов’язки потерпілого, а у разі відмови – надати процесуальний документ, яким буде оформлена така відмова, що надасть можливість оскаржити її в суді.

Чому ж так важливо отримати статус потерпілого?

Статус особи у кримінальному провадженні, закріплює за нею певний обсяг прав та обов’язків. В даному випадку статус потерпілого дає право не лише відшкодувати шкоду завдану протиправним діянням, а й можливість впливати та контролювати хід досудового розслідування.

Право потерпілого подавати та збирати докази.

Загальний перелік прав потерпілого визначено ч. 1 ст. 56 КПК України. Так, поряд з іншими правами, потеплілий має право подавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді, суду. Разом з цим, під час досудового розслідування потерпілий має право, в тому числі, подавати докази на підтвердження своєї заяви.

Разом з цим, ч. 1 ст. 93 КПК України визначає, право потерпілого збирати докази у порядку, передбаченому цим Кодексом.

Так, ч. 3 ст. 93 КПК України, встановлює, що потерпілий здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Однак, на практиці реалізувати дані правомочності досить складно, оскільки сам процесуальний механізм збирання доказів потерпілим шляхом витребування та отримання речей і документів положеннями КПК України фактично не визначений.

Крім того, аналізуючи положення чинного законодавства, можна прийти до висновку, що потерпілий може реалізувати своє право на збирання речей і документів, також шляхом витребування та отримання інформації у порядку визначеному законами України «Про звернення громадян», «Про доступ до публічної інформації», а також у випадку залучення адвоката як свого представника – у порядку встановленому законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Водночас, зі змісту ч.ч. 1,2 ст. 100 КПК України вбачається, що речові докази можуть бути надані стороні кримінального провадження добровільно. Тобто потерпілий реалізовує власне волевиявлення щодо передання стороні обвинувачення певних речей або документів (матеріальних об’єктів, які встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин), що, на його думку, мають значення для даного кримінального провадження. Однак, надаючи докази, потерпілий має враховувати такі поняття як належність та допустимість доказів.

Так, належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

При цьому якщо належністю доказів нібито все розуміло, то щодо допустимості необхідно врахувати наступні умови: докази мають бути одержані із належного процесуального джерела, належним суб`єктом, у належному процесуальному порядку та належно оформленні.

3 огляду на викладене, можна підсумувати, що потерпілий повинен надати речі і документи, які підтверджують факти та обставини викладені ним в заяві про вчинення кримінального правопорушення або заяві про залучення до провадження як потерпілого та щодо яких не виникатиме сумнівів у їх допустимості. Такими доказами в першу чергу є речі та документи, якими володіє або на законних підставах розпоряджається потерпілий. Наприклад, договори, в яких потеплілий є стороною, квитанції на його ім’я, медична документація, яка зберігається у потерпілого тощо.

Подавати докази краще в якості додатків до заяви про вчинення кримінального правопорушення або заяви про залучення до провадження як потерпілого, а також шляхом подачі окремого клопотання про доручення доказів.

Разом з цим, долучені до матеріалів кримінального провадження речі та документи, для можливості їх використання в якості доказів в подальшому, мають бути визнані слідчим чи прокурором речовими доказами на підставі відповідної постанови.

А тому після надання доказів, попросіть у слідчого ознайомитись з постановою про визнання речовими доказами речей та документів, які були вами надані. 

Ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій як дієвий механізм збирання доказів потерпілим.

Як уже вказувалось раніше потерпілий може здійснювати збирання доказів шляхом ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій (ч. 3 ст. 93 КПК України).

Ініціювання потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються ними в строк не більше трьох днів з моменту подання і задовольняються за наявності відповідних підстав (ст. 220 КПК України).

Варто зауважити, що положення КПК України не містять обмежень щодо слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, які можуть бути ініційовані потерпілим.

Про те, перш ніж подати клопотання про ініціювання тої чи іншої слідчої (розшукової) чи процесуальної дії необхідно визначити чи буде проведення такої дії доцільним у певному кримінальному провадженні та встановити порядок її проведення.

Так, наприклад проведення допиту та призначення експертизи здійснюються слідчим чи прокурором самостійно, водночас як тимчасовий доступ до речей і документів та обшук здійснюється на підставі ухвали слідчого судді.

Тобто, в деяких випадках потерпілий може вернутися до слідчого, прокурора з клопотанням про проведення слідчої (розшукової) чи процесуальної дії, а в інших – в своєму клопотанні лише ініціювати питання щодо підготовки та подачі слідчим клопотання до слідчого судді.

Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила клопотання. Про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання виноситься вмотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання, а у разі неможливості вручення з об’єктивних причин – надсилається їй.

Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

На останок, вважаю за необхідне підсумувати, що в першу чергу потерпілий зацікавлений в позитивних результатах здійснення досудового розслідування, для досягнення яких останній має використовувати всі права надані йому кримінальним процесуальним законодавством. Водночас, враховуючи специфічність процесу, для ефективної реалізації цих прав краще вернутись за професійною правовою допомогою до адвоката.

Тетяна Бибка

Адвокат, Адвокатського об’єднання «Кравець і партнери»