Як українець врятував своїх побратимів під Бахмутом

Головний сержант Павло Кузін лишився єдиним здатним тримати бій, коли всі бійці в його загоні або загинули, або були поранені. Тоді він сам став біля кулемета, повідомляє АНТІРЕЙД з посилянням на BBC.

Отримавши контузію, з перев’язаною рукою, 37-річний чоловік відбивав хвилі російських військових, які штурмували його позиції. Вони навіть не намагалися сховатися, а просто йшли в лоб відкритим полем.

Було зрозуміло, що Павло не зможе довго тримати позицію, але йому потрібно було виграти час до приїзду рятувальників. Його останньою справою в житті було захистити поранених товаришів.

Українські військові розповідають, що Бахмут є ареною багатьох “безпрецедентно кровопролитних” боїв, де щодня їм доводиться відбивати до 50 атак на їхні позиції. Росія зосередила величезні сили в цьому районі, і її жорстока стратегія атак людськими хвилями допомагає їй повільно просуватися. Але коштує їй це дуже дорого.

Павло керував передовою спостережною групою, яка складалася з шести українських військових. 17 лютого, незабаром після початку вахти, вони потрапили під сильний вогонь. По їхніх позиціях почав бити танк.

На відміну від невпинних мінометних снарядів, прицілювання танка було моторошно точним. Снаряди падали за кілька метрів від їхніх окопів. Двоє бійців були поранені, і Павло сказав їм йти у бліндаж. Бойовий санітар спустився, щоб надати допомогу пораненим і підготувати їх до евакуації. Через декілька хвилин снаряд влучив у дерев’яне укриття.

“Спалахнуло червоним кольором усе, – розповів ВВС один із поранених військових із позивним Циган. – Мене кинуло на колоди з такою силою, що ледь не розчавило. Я не міг зрозуміти, живий я чи неживий. Хтось за 100 метрів кричав: “Хтось живий?”.

Це був голос Павла, який з’ясовував, хто лишився. Поруч лежав інший солдат, похований частково під землею та колодами. Він був мертвий.

Військовий із позивним Циган
“Я не міг зрозуміти, живий я чи неживий”, – розповідає військовий із позивним Циган

Циган ледве рухався, і Павлу довелося тягнути його через розбиті колоди, які загороджували шлях. Перенести Цигана на кілька метрів у сусідню траншею було важко і зайняло багато часу. Коли обстріл ненадовго припинився, Павло повернувся, намагаючись знайти інших.

На позицію прибули два сапери, щоб розчистити бліндажі та знайти тіла. Але в окоп влучив ще один снаряд, вбивши одного з чоловіків і поранивши іншого. Танк продовжував обстріл.

У цей момент російські війська почали штурм їхніх позицій. Павло викликав групу підтримки для евакуації поранених і кинувся назад до свого кулемета “Браунінг”, щоб зупинити російську піхоту.

206-й батальйон, у якому служив Павло, воював на півдні Херсонської області та північному сході Харківської. Але бої під Бахмутом дуже відрізнялися від того, що вони бачили раніше.

“Противник пробивався з такою інтенсивністю – виходили на наші позиції прямим ходом, без прикриття, біз нічого, – розповідає командир взводу Микола Глабець. – Доходило до того, що підповзали до 10-20 метрів – посадками, у полі навіть повзли. Тоді ми вперше побачили, що таке стрілецький зблизька”.

“Вони [росіяни] присіли, посиділи пять-десять хвилин і йдуть далі, переступаючи свої ж трупи. Приходилось знищувати одну групу, другу, третю”.

Глабець називає їх загоном смертників. Інші – гарматним м’ясом.

Нещодавно у телеграм-каналах поширили кілька відео, на яких нові мобілізовані російські солдати звертаються до президента Володимира Путіна та влади з проханням припинити те, що вони назвали “незаконними наказами” відправляти їх “на забій”.

Минулого місяця бєлгородські мобілізовані опублікували відео про те, що їх відправили на штурм без належної підготовки. Зазнавши значних втрат, вони сказали, що відмовилися виконувати накази.

Як повідомляється, часто ці погано навчені солдати змушені продовжувати просуватися вперед. Десантно-штурмове угруповання “Штурм” 5-ї окремої бригади ЗС РФ у відеозверненні повідомило, що не може залишити позиції через загороджувальний загін – загони, які відкривають вогонь по своїх же, якщо вони намагаються відступити.

Ці атаки хвилями схожі на тактику Першої світової війни, коли піхота атакувала ворога та вступали у ближній бій. Попри відсутність у них підготовки та досвіду, відрядження новоспечених солдатів на такі штурми приносить Росії певні результати, хоча й коштує дуже дорого.

Українці оголюють свої позиції, коли відкривають вогонь, щоб зупинити ці атаки. Це дозволяє російській артилерії ідентифікувати ціль і знищити її, як це сталося з позицією Павла.

Також у солдатів на передових позиціях закінчуються боєприпаси, коли вони намагаються відбити численні “м’ясні” атаки. Тоді вони стають легкою мішенню.

Павло усвідомлював цей ризик, коли кинувся до свого “Браунінга”. Але поки він продовжував стріляти, його поранені побратими мали шанс врятуватися.

Циган стікав кров’ю в окопі, де його залишив Павло. Осколки розтрощили йому таз. Інший уламок пройшов через стегно, а третій влучив у живіт, “перевернувши внутрішні органи догори дном”, сказав він. Він був ледь притомний.

“Я мало що бачив, усе було біле, – розповів він. – На снігу лежав, прямо на землі, я навіть не відчував, що я замерз. Дві години пролежав і не відчував”.

Поряд з ним був ще один поранений військовий. Рятувальники на БТРі поспішно підібрали їх, тому що обстріл поновився. Навіть люк закрити не встигли, – каже Циган.

На той час кулемет Павла замовк. Він помер від поранення у голову: уламок пробив його шолом.

Командири 206-го батальйону вирішили направити групу, щоби забрати тіла Павла та інших бійців.

Наступного дня ввечері три групи по два солдати вирушили повертати тіла.

“Усе це було на мапі красиво, але швидко все пішло не так, – згадує молодший сержант Василь Паламарчук, який був у головній групі. Вони заблукали і в темряві мало не натрапили на позиції росіян. Коли вони наблизились до бліндажа, росіяни помітили їх і відкрили вогонь з танка.

Головний сержант Павло Кузін загинув, власноруч стримуючи атаки росіян, щоб евакуювали своїх поранених однополчан

Російські танки та артилерія безперервно обстрілювали цей пост у ті дні, але українські великокаліберні гармати здебільшого мовчали. Причиною стала масова нестача снарядів.

“Ми підрахували, якщо вони [росіяни] могли випустити 40-60 снарядів на день, то наші – лише два, – пояснює Паламарчук. – Одного разу два танки розрядили весь БК [бойовий комплект] на одну посадку. Вони просто її знесли, зносять дерева і тебе нема де ховатися”.

Україні важко знайти боєприпаси для артилерії радянських часів. Отримання снарядів для зброї, подарованої західними партнерами України, має свої межі. Як нещодавно заявив генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг: “Поточний рівень витрат України на боєприпаси у багато разів перевищує наш поточний рівень виробництва”.

Група Паламарчука зрештою забрала тіло Павла лише за кілька годин до захоплення території російськими військами. Сильний сніг змінився крижаним дощем. Їм доводилось постійно зупинятися, повзти по вирвах, залишених снарядами, але зрештою вони добралися. Вся операція на кілометровій відстані тривала шість годин.

Було вже за північ, але на евакуаційному пункті зібрався весь батальйон, щоби вшанувати пам’ять Павла, у якого залишилися донька та дружина.

“Для нашого підрозділу це була величезна втрата, – каже Паламарчук. – Він врятував двох людей, але сам загинув”.