Історії цивільних про російський полон

Російська армія на окупованих територіях України позбавила волі тисячі мирних громадян. Як їх розшукують рідні та чому їх важко звільнити? Про це пише АНТІРЕЙД з посиоанням на DW.ua.

“Усі тільки й кажуть: треба чекати, треба чекати. От вже рік і чекаєм. А, уявіть, як їм чекати – у полоні умови, м’яко кажучи, не в кращий бік відрізняються”, – жестом запрошує до просторої вітальні Антон Чирков. За масивним столом темного дерева вже зібрались кілька жінок, Антон всідається на чолі на батьківський стілець – розмірами і різьбленням той більше схожий на трон. Меблі та іншу оздобу батько, Олександр Чирков, майстрував сам – робота з деревом була улюбленим хобі 49-річного власника похоронного бізнесу.

Маєток Чиркових в 30 кілометрах на північ від столиці, затишне котеджне містечко на березі Київського водосховища – частина Димерської селищної громади. Російська армія захопила її 25 лютого 2022 року, наступаючи через Чорнобильську зону, зупинити її вдалось лише під Вишгородом, вибити – лише в кінці березня.

“Чудові умови”

“Окупація – це особливе випробування. Людина виявляє свої найкращі та найгірші якості, – розповідає про свого 40-річного сина Тетяна Богаєвська, – Діма як нормальний чоловік взяв на себе відповідальність за сусідів, за наше селище”.

Перші три тижні Дмитро Богаєвський та Олександр Чирков намагались підтримувати лад у містечку, що потерпало без зв’язку та електрики. Біля свердловини з водою на подвір’ї Чиркових постійно юрмились сусіди – можливо, через це росіяни сприйняли батька за ватажка опору, припускає Антон. Чи певно мали заздалегідь складені списки – бо ж прийшовши 16 березня спершу спитали про зброю. “Ну, тут в кожного другого рушниця, в нас у сейфі три стояли. Військові подивились і пішли собі. А наступного ранку приїхало 20 людей на БМП, забрали вже зброю і татові веліли збиратись”, – розповідає Чирков-молодший, який відтоді не бачив батька.

З сусіднього будинку того ж ранку забрали і Дмитра Богаєвського. Його батьки в цей час були у Димері. Дізнавшись про зникнення сина, Тетяна побігла до сільради, там кілька днів допитувалась, де саме його тримають: “Солдатик мені їх один тоді каже: не хвилюйтесь, Богаєвський і Чирков в чудових умовах. Питаю: а можна їх у нечудові, але додому?”

Затриманих звозили до промзони на півдні Димера – у приміщення яке місцеві називають ливарним цехом. Там у кімнаті, вдвічі меншій за вітальню Чиркових, тримали близько 40 людей – усім закидали “спротив проведенню спеціальної військової операції”. Когось виводили рити траншеї, комусь не розв’язували рук і очей, били і розпитували про рух опору. Когось відпускали, а когось перевозили на аеродром у Гостомель, де за камери правили великі промислові холодильники. Так розділили, наприклад, родину Хилюків, заарештовану разом 3 березня у Козаровичах. Батька Василя випустили за тиждень, а з 48-річним кореспондентом інформагенції УНІАН Дмитром Хилюком і досі нема зв’язку.

Та все це стане відоме близьким пізніше, вже після звільнення Київщини. 28 березня росіяни залишили промзону, рятуючись від українських обстрілів. Останні два десятки в’язнів там просто покинули. “Коли ми зрозуміли, що Діми серед них нема, то кинулись з чоловіком шукати його по всіх лісах, ярах, закинутих будовах”, – пригадує Тетяна Богаєвська.

Звільнення кореспондента УНІАН Дмитра Хилюка вимагають міжнародні журоналістські організації Звільнення кореспондента УНІАН Дмитра Хилюка вимагають міжнародні журоналістські організації

Лише звільнившись під час обміну 9 квітня волонтер Червоного Хреста Володимир Хропун донесе до димерців інформацію про близьких: відступаючи, російська армія повезла за собою десятки українських цивільних спершу в Білорусь, а потім у Брянську область РФ, до слідчого ізолятора міста Новозибків.

До кінця весни з цієї тюрми вийшли ще кілька в’язнів, вони розшукували родичів своїх співкамерників, переповідали про їх стан. 14 квітня керівництво тюрми наказало українцям писати листи додому. Втім, передадуть їх через Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) аж в у вересні. В коротких записках лиш стандартне: вітаю, живий, здоровий. “Мій Діма навіть не написав, що здоровий”, – жаліється Тетяна Богаєвська.

В тюрмах по всій Росії

З’ясувавши місцеперебування близьких, димерці кинулись писати в російські тюрми, командуванню армії, в російські МВС та ФСБ – аби лиш дізнатись, що потрібно для їх звільнення. “Жодних відповідей ніхто не отримав, тоді спробували діяти колективно”, – Богаєвська розгортає список із даними 42 зниклих та їх родичів – ініціативної групи Димерської громади.

Промзона в Димері, в цехах якої утримували заручниківПромзона в Димері, в цехах якої утримували заручників
Шістьох і досі не вдалось знайти. Переважна більшість інших так і лишаються в Новозибкові, де загалом, за наявними даними, тримають ще понад 600 українців: цивільних та військових. Втім, офіційно керівництво СІЗО не підтвердило родичам прізвище жодного в’язня, в тюрму за рік так жодного разу і не потрапили представники МКЧХ, ані адвокати.

“Наше основне джерело інформації – це військовополонені, яких обміняли. Вони іноді передають якісь коротенькі листи, іноді в голові тримають списки десятків співкамерників”, – розповідає DW Карина Дячук, співзасновниця зареєстрованої в грудні громадської організації “Цивільні в полоні”, яка об’єднує родичів понад 350 бранців з шести областей.

Правозахисникам з “Медійної ініціативи за права людини” в квітні вдалося поіменно ідентифікувати близько 950 цивільних, ув’язнених в РФ, приблизно про таку саму кількість в лютому казало міністерство реінтеграції, посилаючись на дані з Національного інформбюро з розшуку полонених.

Омбудсмен Дмитро Лубінець стверджує, що Росія утримує понад 20 тисяч мирних громадян України – враховуючи тих, хто затриманий у Криму, самопроголошених “республіках” та досі окупованих частинах Херсонської та Запорізької областей. Частину з них переслідують за російським кримінальним законодавством, інкримінуючи статті про шпигунство чи терористичну діяльність, розповідає DW адвокат Еміль Курбединов, захисник кримсько-татарських активістів, а також українських моряків, полонених у 2018 році.

Великий обмін: як зустрічали звільнених в Росії моряків і політв’язнівВтім, багатьох цивільних російські силовики тримають у тюрмах без будь-яких пояснень, продовжує Курбединов, наводячи приклад херсонки Ірини Горобцової. 38-річну інженерку, яка в перші місяці окупації Херсона брала участь в акціях протесту, заарештували в травні 2022 року в квартирі її батьків та невдовзі відправили до слідчого ізолятора у Сімферополі, де три місяці тримали в одиночній камері без жодного зв’язку із зовнішнім світом.

Лише в серпні родичі отримали від Горобцової два короткі повідомлення через систему тюремного електронного листування. Тоді ж Курбединову надійшла відповідь від російської служби виконання покарань: херсонку затримали за протидію “спеціальній військовій операції”, рішення щодо подальшого звільнення чи покарання ухвалять вже після її завершення. Адвокат оскаржує дії російських силовиків та тюремників та домагається зустрічі з Горобцовою.

Спірний статус

Українська влада називає затримання цивільних на окупованих РФ територіях незаконним, правоохоронці розслідують їх викрадення як воєнний злочин. Втім, у квітневому звіті міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch зазначається: Четверта Женевська конвенція дозволяє інтернування або примусове поселення цивільних осіб на певній території лише “коли це є абсолютно необхідним для забезпечення безпеки держави, яка затримує”. Однак, такі громадяни повинні мати доступ до адвоката та членів сім’ї, а також право оскаржити підстави для затримання. Всього цього затримані українці позбавлені, розповідає Карина Дячук з “Цивільних у полоні”.

Минулої зими Росія почала записувати цивільних громадян України до військовополонених. Тетяна Богаєвська розповідає, що в січні картка її сина Дмитра із таким статусом з’явилась спочатку на російському сайті “Немезіда” – неофіційному ресурсі, на якому публікують особисті дані українських військових та силовиків. До військовополонених були записані й інші димерці: DW вдалося знайти на “Немезіді” записи і щодо Дмитра Хилюка, і щодо Олександра Чиркова. Антон Чирков також переслав DW скріншот картки свого батька з бази даних Національного інформбюро – там він також зазначений як військовополнений на основі російського списку, переданого через МКЧХ.

Втім, речник Червоного Хреста в Україні Олександр Власенко пояснює, що утримання під вартою військовополонених і цивільних регулюються різними Женевськими конвенціями, тому щодо них застосовуються різні норми міжнародного гуманітарного права. “Можуть бути випадки, коли й цивільні набудуть статусу комбатантів, а, відповідно, у випадку полону – військовополонених. Це станеться, якщо вони задля опору окупації візьмуть у руки зброю, організуються у партизанський загін, носитимуть форму, що вирізнятиме їх від цивільного населення”, – розповідає він.

Росія утримує цивільних і військовополонених разом Росія утримує цивільних і військовополонених разом
Росія утримує цивільних і військовополонених разомФото: Press Service of the State Security Service of Ukraine/Handout/REUTERS
Не погоджуються із таким прирівнянням і в українському Координаційному штабі, що займається обміном військовополонених. “На зустрічах нам пояснюють, що механізмів обміну цивільними немає, Росія має звільнити їх без жодних умов, без жодних обмінів. А обмінювати на полонених росіян Штаб готовий тільки військових. І це зрозуміло, бо якщо почати міняти цивільних на військових, то все населення окупованих територій перетвориться на заручників”, – визнає Карина Дячук.

На кого міняти?

Поза тим з лютого минулого року через обміни вдлалося звільнити 140 цивільних українців, у тому числі і батька Дячука. “Якщо когось і звільняють, то вкрай рідко – одного-двох цивільних на сотню військових”, – скаржиться Антон Чирков. У Координаційному штабі не розголошують детальних умов таких обмінів. “Наших цивільних заручників у РФ утримують, щоб змусити Україну до політичних переговорів. Їх не буде. Але перемовини про те, щоб зрушити з місця повернення цивільних, тривають постійно”, – зазначає представник Штабу Олександр Кононенко, чиї слова наводяться в останньому повідомленні про зустріч з “Цивільними у полоні”.

Офіс українського омбудсмена Дмитра Лубінця також шукає шляхи звільнення затриманих Росією українських цивільних. На початку року під час зустрічі в Анкарі із уповноваженою з прав людини РФ Тетяною Москальковою Лубінець запропонував репатріацію літніх людей, жінок, поранених, важко хворих, втім відповіді з Росії на цю пропозицію так і не надійшло.

Зрештою, омбудсмени двох країн змогли домовитись хоча б про перші моніторингові візити до ув’язнених цивільних – наприкінці квітня російська сторона відвідала 17 українських бранців в Луганській області, а співробітники Офісу українського уповноваженого таку ж кількість російських ув’язнених. “Сподіваємося, що розпочата практика призведе до розблокування процедури звільнення цивільних заручників та засуджених осіб”, – зазначив щодо цього Дмитро Лубінець.

А поки родичі ув’язнених у РФ мирних громадян самі пропонують варіанти звільнення близьких. “На останній зустрічі у Координаційному штабі ми говорили про те, що обмінювати цивільних можна так само на цивільних, – розповідає DW Карина Дячук. – Є московські попи (священники УПЦ МП. – Ред.), яких обвинувачують у колабораціонізмі – Росія зацікавлена у їх звільнені. Є Богуслаєв (голова правління компанії “Мотор Січ”, обвинувачений у державній зраді. – Ред.) який сам запропонував себе на обмін. Давайте вивчати різні варіанти”.