Ключові рішення Великої Палати Верховного Суду за 2023 рік: огляд від секретаря ВП ВС Віталія Уркевича

У 2023 році Велика Палата Верховного Суду продовжувала роботу, спрямовану на досягнення єдності судової практики шляхом розгляду справ, які передані на її розгляд з підстав існування виключної правової проблеми, необхідності відступлення від сформованих раніше висновків Верховного Суду України, касаційних судів у складі ВС та Великої Палати ВС, а також визначення юрисдикції спорів. Про це повідомляє Судова влада.

ВП ВС визначила порядок отримання компенсації за примусово відчужене (мобілізоване) майно в умовах правового режиму воєнного стану.

Відповідно до обставин справи № 757/64569/16-ц у липні 2014 року позивачка була вимушена покинути свій будинок, майно та земельну ділянку, які розташовані в м. Красногорівка Мар’їнського району Донецької області, через обстріли. У серпні 2014 року військовослужбовці ЗСУ звільнили Красногорівку, після чого зайняли будинок позивачки та облаштували в ньому опорний пункт. Про це повідомляє АНТИРЕЙД з посиланням на «ADVOKAT POST».

Позивачка звернулася до суду з позовом до держави Україна з метою отримання компенсації за примусово відчужений будинок, майно та земельну ділянку, оскільки вважала, що її майно мобілізоване у зв’язку з надзвичайною ситуацією, яка виникла через АТО на противагу збройній російській агресії.

Розглядаючи спір, ВП ВС зауважила, що в Україні діє законодавство, яке передбачає компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) у них майно. Отримати її можливо за умов та в порядку, визначених нормативними актами.

Мобілізація майна – різновид його реквізиції (примусового відчуження) у розумінні ЦК України та Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану». Однак якщо згідно зі ст. 3 цього Закону примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості й тільки в разі неможливості попереднього повного відшкодування за примусово відчужене майно таке майно примусово відчужується з наступним повним відшкодуванням його вартості, то у випадку мобілізації майна громадян згідно із ч. 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» таке відшкодування може бути тільки наступним.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Компенсація за примусово відчужене майно в умовах правового режиму воєнного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості здійснюється протягом п’яти наступних бюджетних періодів, в умовах правового режиму надзвичайного стану – протягом одного наступного бюджетного періоду після скасування правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за рахунок коштів державного бюджету за умови, що майно було примусово відчужене, а особа, відповідно, має право на таку компенсацію.

Позивачка не довела, що втратила можливість користування своїм майном саме внаслідок зайняття будинку військовослужбовцями ЗСУ, а не через обстріли з боку збройних формувань, підтримуваних російською федерацією, що зумовили переїзд позивачки разом із родиною до іншого населеного пункту. Позивачка фактично ставила питання про наявність у неї права на обов’язковий викуп Україною її будинку та земельної ділянки, які вона покинула, переїхавши разом із родиною під загрозою обстрілів до іншого регіону.

Лише тимчасового перебування з певного часу в будинку та на земельній ділянці позивачки військовослужбовців ЗСУ і їхнього майна недостатньо для того, щоб кваліфікувати таке перебування саме як примусове відчуження (реквізицію) Україною цих будинку та земельної ділянки.

ВП ВС також вказала, що відповідно до ч. 9 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Постанова ВП ВС від 13 вересня 2023 року у справі № 757/64569/16-ц: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114203267.

ВП ВС повернула садибу Терещенків у комунальну власність та визначила належні способи захисту порушеного права власності територіальної громади

У справі № 910/8413/21 прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі міської ради про розірвання інвестиційного договору про реконструкцію та реставрацію садиби Терещенків у м. Києві, яка є об’єктом культурної спадщини, а також зобов’язання інвестора повернути садибу територіальній громаді м. Києва. Він стверджував, зокрема, що садиба Терещенків не вибула у встановленому законом порядку з комунальної власності, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин діяла законодавчо встановлена заборона на її відчуження як пам’ятки культурної спадщини, у зв’язку із чим наявні підстави для її повернення територіальній громаді м. Києва.

Розглядаючи спір, ВП ВС зазначила, що набрання чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини», який замінив Закон УРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» в регулюванні питань, пов’язаних із пам’ятками історії та культури, не призвело до скасування охоронюваного статусу об’єктів культурної спадщини. Невиконання Кабінетом Міністрів України своїх обов’язків щодо подачі на затвердження Верховній Раді України проєкту Переліку пам’яток, що не підлягають приватизації, не може бути підставою для незастосування заборони, встановленої ст. 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини».

Отже, на садибу Терещенків поширювалася заборона на приватизацію (відчуження з комунальної власності) пам’яток культурної спадщини відповідно до Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини». Відповідне правове регулювання було доступним і зрозумілим. Воно не допускало жодної можливості до 17 жовтня 2008 року включно набути з комунальної власності у приватну пам’ятку культурної спадщини ні за Законом України «Про приватизацію державного майна», ні тим більше в не передбачений ним спосіб, зокрема під виглядом проведення інвестиційного конкурсу.

Вирішуючи питання стосовно способу захисту порушеного права, ВП ВС дійшла висновку, що правочин щодо відчуження пам’ятки культурної спадщини, вчинений попри заборону, встановлену Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини», порушує публічний порядок і є нікчемним.

За такого правового регулювання право власності на садибу Терещенків за жодних умов не могло виникнути у відповідача. Незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об’єкт, володіння останнім власник не втратив, тому немає підстав для застосування віндикаційного позову.

Належним способом захисту порушеного права територіальної громади як власника такої пам’ятки культурної спадщини є подання негаторного позову на підставі ст. 391 ЦК України.

Отже, ВП ВС виснувала, що позовна вимога про повернення територіальній громаді м. Києва садиби Терещенків є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Постанова ВП ВС від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114228694.

ВП ВС визначила, за яких умов член фермерського господарства має право на виділення йому у власність земельної ділянки із земель цього господарства

У справі № 633/408/18 відповідач, який увійшов до складу членів фермерського господарства після його створення і не передавав земельної ділянки до цього господарства як засновник, звернувся до ГУ Держгеокадастру із заявою, у якій просив передати йому у власність земельну ділянку, що перебувала в користуванні вказаного господарства. Управління видало 12 наказів, якими 12 земельних ділянок передано у власність фізичним особам, у тому числі відповідачу.

Прокурор звернувся до суду з позовом про скасування такого наказу ГУ Держгеокадастру, а також зобов’язання повернути земельну ділянку державі.

ВП ВС зазначила, що для реалізації права на приватизацію землі, визначеного ст. 32 ЗК України та ст. 13 Закону України «Про фермерське господарство», фізична особа – майбутній засновник фермерського господарства – має попередньо отримати земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства.

Член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства й раніше не набув права на земельну частку (пай), може приватизувати цю земельну ділянку в межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Якщо ж особа ввійшла до складу членів фермерського господарства після його створення, тобто не отримавши для такого створення земельної ділянки, то вона не має права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки, яка перебуває в користуванні цього фермерського господарства. Для отримання земельної ділянки у власність вона має звертатися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування в загальному порядку, визначеному статтями 116, 118 ЗК України.

Розглядаючи заяву громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору – суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, зокрема щодо наявності трудових та матеріальних ресурсів.

Постанова ВП ВС від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18: https://reyestr.court.gov.ua/Review/112516537.

ВП ВС визначила, що звернення фізичної особи до суду через офіційну електронну адресу суду з процесуальним документом, який підписаний КЕП, є належним способом звернення до суду

У справі № 204/2321/22 заявниця направила апеляційну скаргу, підписану її представником за допомогою кваліфікованого електронного підпису (КЕП), на електронну пошту суду. Однак апеляційний суд таку скаргу повернув з мотивів відсутності підпису особи, яка її подала.

ВП ВС визначила, що закон допускає подання фізичною особою нарівні з паперовою формою, зокрема, апеляційних скарг в електронній формі через підсистеми «Електронний суд» і «Електронний кабінет» з обов’язковим їх скріпленням КЕП учасника справи або з використанням офіційної електронної адреси із засвідченням документа КЕП.

Звернення фізичної особи до суду через офіційну електронну адресу суду з процесуальним електронним документом, який підписаний електронним цифровим підписом, є належним і правомірним способом безпосереднього звернення до суду, що ототожнюється з безпосереднім зверненням до суду через канцелярію або традиційними засобами поштового зв’язку та має кваліфікуватися саме як безпосереднє звернення до суду.

Наведені висновки не стосуються адвокатів, нотаріусів, приватних виконавців, судових експертів, державних органів та органів місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання державного й комунального секторів економіки, які реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС в обов’язковому порядку.

В цій справі заявниця подала апеляційну скаргу до суду не особисто, а через адвоката, який може подати скаргу або в письмовій формі, або в електронному вигляді за допомогою сервісу «Електронний суд».

Неможливість подання апеляційної скарги з використанням підсистеми «Електронний суд» адвокат заявниці пояснила відсутністю технічної можливості цього сервісу приймати процесуальні документи на «оскарження судового рішення».

Апеляційний суд не перевірив цих обставин і дійшов передчасного висновку про повернення апеляційної скарги.

Постанова ВП ВС від 13 вересня 2023 року у справі № 204/2321/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/113701392.

ВП ВС визначила правові наслідки відступлення права вимоги, яка припинилася

У справі № 910/19199/21 фінансова компанія (позивач) звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства (відповідач) щодо визнання договору про відступлення права вимоги недійсним і застосування наслідків недійсності правочину. За вказаним договором відповідач відступив право вимоги позивачеві за зобов’язанням, яке припинилося (внаслідок його виконання) на момент укладення договору, що суперечить положенням ст. 514 ЦК України та є підставою для визнання такого договору недійсним з огляду на приписи ст. 215 цього Кодексу.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив повністю. Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишив без змін.

ВП ВС не погодилася з висновками судів попередніх інстанцій і визначила, що недійсність вимоги не зумовлює недійсність відповідного договору, за яким була передана така вимога, а має наслідком відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором, врегульовану положеннями ЦК України. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу.

Договір про відступлення права вимоги може бути визнаний недійсним у випадку наявності відповідної правової підстави. Наприклад, якщо такий договір укладено під впливом помилки (ч. 1 ст. 229 ЦК України), обману (ч. 1 ст. 230 ЦК України), насильства (ч. 1 ст. 231 ЦК України) тощо.

Отже, той факт, що первісний кредитор передає новому кредитору вимогу, яка припинилася, є підставою для відповідальності первісного кредитора перед новим кредитором.

Договір про відступлення права вимоги містить всі ознаки договору купівлі-продажу права вимоги, тому до цього договору повинні застосовуватися положення законодавства щодо договорів купівлі-продажу.

З огляду на викладене, якщо предмета права вимоги (боргу) не було на момент його передання позивачеві, то останній має право на підставі ч. 1 ст. 665 ЦК України відмовитися від договору купівлі-продажу в односторонньому порядку і вимагати повернення грошових коштів.

Водночас у цій справі немає підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги та застосування наслідків недійсності цього договору.

Постанова ВП ВС від 8 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/112873033.

ВП ВС визначила, чи поширюються приписи ст. 625 ЦК України на випадки прострочення державою виконання рішення суду, яким підтверджене її грошове зобов’язання з відшкодування шкоди

За обставинами справи № 686/7081/21, рішенням суду на користь позивачки було стягнуто за рахунок Державного бюджету України вартість неповернутих простих іменних акцій ВАТ. Однак судове рішення у вказаній справі держава виконала не відразу. Тому позивачка просила стягнути з ДКС України 3 % річних та інфляційні втрати згідно зі ст. 625 ЦК України.

Суд першої інстанції позов задовольнив частково: стягнув з Державного бюджету України на користь позивачки інфляційні втрати та 3 % річних, але за період з 18 березня 2019 року (дата набрання чинності рішенням суду першої інстанції у справі про стягнення вартості неповернутих простих іменних акцій ВАТ) до 23 жовтня 2019 року. Апеляційний суд відмовив у задоволенні позову.

Вирішуючи питання щодо застосування ст. 625 ЦК України до спірних правовідносин, ВП ВС дійшла висновку, що в разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов’язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) ст. 625 ЦК України та ч. 1 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.

Припис ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов’язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого судовим рішенням грошового зобов’язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред’явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (зокрема, неподання ним упродовж тривалого часу виконавчого документа до органу ДКС України задля отримання можливості додатково стягнути з держави 3 % річних та інфляційні втрати).

Отже, застосування судом першої інстанції припису ч. 2 ст. 625 ЦК України до спірних правовідносин є правильним. Однак 3 % річних та інфляційні втрати за прострочення виконання рішення суду слід стягнути на користь позивачки не з дати набрання чинності рішенням суду першої інстанції у справі про стягнення за рахунок Державного бюджету України вартості неповернутих простих іменних акцій ВАТ, а з наступного дня після спливу трьох місяців від пред’явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Постанова ВП ВС від 3 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114685579.

ВП ВС вирішила питання щодо поширення арбітражного застереження (арбітражної угоди), викладеного в контракті, на спір за участю особи, яка не підписувала цього контракту, однак набула прав та обов’язків його сторони

Відповідно до обставин справи № 910/3208/22 між заводом як продавцем та іноземною компанією як покупцем було укладено контракт про поставку товару. Цей контракт передбачав, що будь-які спори, які виникають із нього або в його межах, підлягають вирішенню в арбітражі згідно з Арбітражними правилами Міжнародної асоціації торгівлі зерном та кормами (GAFTA Arbitration Rules Nо. 125). Згодом завод, іноземна компанія і ТОВ як гарант уклали додаткову угоду до контракту, один із пунктів якої передбачав, що гарант бере на себе всі зобов’язання покупця, що випливають із контракту, з урахуванням усіх змін та доповнень до контракту – як наявних, так і майбутніх.

У зв’язку з тим, що компанія не виконала своїх зобов’язань, завод звернувся з позовом до ТОВ як гаранта про стягнення основного боргу та неустойки за контрактом.

Суд першої інстанції позов заводу залишив без розгляду на підставі п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України, встановивши, що сторони контракту з урахуванням додаткової угоди уклали арбітражне застереження, яке є дійсним, не втратило чинності та щодо якого сторони не встановили неможливості його виконання. Натомість апеляційний господарський суд скасував рішення суду першої інстанції, вказавши, що додаткова угода до контракту є окремим договором, який не містить арбітражного застереження.

ВП ВС зазначила, що Конвенція ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року (Конвенція) з огляду на ціль, закладену в ній, має тлумачитися у проарбітражний спосіб, тобто за наявності сумніву суди мають робити вибір на користь визнання арбітражної угоди, визнання і виконання арбітражного рішення (pro-enforcement bias).

Стаття ІІ Конвенції покладає на кожну Договірну Державу обов’язок визнавати письмову угоду, за якою сторони зобов’язуються передавати до арбітражу всі або будь-які спори, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, об’єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду.

ВП ВС дійшла висновку, що передбачене контрактом арбітражне застереження є умовою, погодженою сторонами, та умовою, яку прийняло ТОВ, уклавши додаткову угоду до контракту.

До того ж за усталеною практикою ЄСПЛ відмова від судового порядку вирішення спору на користь арбітражу є загалом прийнятною в аспекті дотримання ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тому залишення судом без розгляду позову через наявність арбітражної угоди саме по собі не становить неприйнятного обмеження доступу до суду.

При цьому суди не встановили, а сторони у справі не посилалися на те, що вони припинили арбітражну угоду, виключили її поширення на спори за участю ТОВ або що вона іншим чином втратила чинність чи не має обов’язкової дії для ТОВ.

З урахуванням викладеного ВП ВС констатувала, що включення сторонами до договору арбітражного застереження як умови має наслідком поширення дії цього арбітражного застереження і на правовідносини за цим договором за участю іншої особи, яка вступила в ці правовідносини як сторона, взяла на себе відповідні права та обов’язки сторони цього договору, і при цьому сторони не припиняли дію арбітражної угоди, не виключали певний спір з-під її дії, не позбавляли її обов’язкової сили для такої сторони й арбітражна угода не втратила чинність унаслідок інших обставин.

Постанова ВП ВС від 1 листопада 2023 року у справі № 910/3208/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114685588.

ВП ВС визначила порядок повернення сплаченого адміністративно-господарського штрафу після скасування постанови про його застосування

У справі № 910/5880/21 Державна служба України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) застосувала до товариства адміністративно-господарський штраф. Товариство оскаржило постанову про застосування штрафу, але сплатило цей штраф. Адміністративний суд скасував постанову про застосування штрафу до позивача, після чого останній звернувся з позовом до Укртрансбезпеки про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача суми адміністративно-господарського штрафу, сплаченого до Державного бюджету України на виконання зазначеної постанови у виконавчому провадженні.

Суди попередніх інстанцій позов задовольнили і стягнули на користь ТОВ кошти на підставі ст. 1212 ЦК України.

Відповідач у касаційній скарзі вказав, що процедура повернення цих коштів визначена в Порядку повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 3 вересня 2013 року № 787 (Порядок № 787), та є позасудовою.

ВП ВС звернула увагу на те, що на момент сплати позивачем адміністративно-господарського штрафу юридична підстава для такого платежу існувала – була чинною постанова про застосування штрафу та відкрите виконавче провадження. Тому не можна вважати, що позивач сплатив кошти помилково. Так само з огляду на обставини справи немає підстав вважати, що він сплатив штраф надміру, тобто в розмірі, більшому, ніж визначений у зазначеній постанові. Надалі у зв’язку з набранням законної сили судовим рішенням адміністративного суду про визнання протиправною та скасування такої постанови відповідна юридична підстава відпала.

Порядок № 787 застосовний до випадків повернення помилково чи надміру зарахованих коштів до бюджету. Оскільки сума адміністративно-господарського штрафу, яку вніс до бюджету позивач, не є помилково чи надміру зарахованою, Порядок № 787 на спірні правовідносини не поширюється.

ВП ВС дійшла висновку, що суму штрафу, перераховану до бюджету на підставі постанови про застосування такого стягнення, яку надалі визнав протиправною і скасував адміністративний суд, можна стягнути на користь платника згідно зі ст. 1212 ЦК України як безпідставно утримувану. На такі правовідносини приписи ЦК України про відшкодування шкоди та Порядку № 787 не поширюються.

Також ВП ВС зауважила, що оскільки після визнання протиправною та скасування адміністративним судом постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу кошти, які платник сплатив на виконання цієї постанови, перебувають у Державному бюджеті України без достатньої правової підстави, то повернення таких коштів платникові стосується захисту його майнових прав як суб’єкта господарювання, а вимога про стягнення цих коштів належить до юрисдикції господарського суду.

Постанова ВП ВС від 8 серпня 2023 року у справі № 910/5880/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/113176434.

ВП ВС визначила, чи є ДСНС правоохоронним органом, а співробітник цієї служби – правоохоронцем, та сформувала критерії віднесення посадових осіб до працівників правоохоронних органів у контексті ст. 365 КК України

За обставинами справи № 633/195/17 майор служби цивільного захисту на посаді головного інспектора ГУ ДСНС під час конфлікту з лейтенантом служби цивільного захисту заподіяв йому легкі тілесні ушкодження.

Суди першої та апеляційної інстанцій визнали майора винуватим у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України.

Водночас, звертаючись із касаційною скаргою, прокурор стверджував, що засуджений є працівником правоохоронного органу, а тому його дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу).

Досліджуючи питання, чи належить ДСНС до правоохоронного органу і чи є засуджений працівником такого органу, ВП ВС зазначила таке.

При тлумаченні поняття «правоохоронний орган» для цілей застосування норм КК України може бути використана норма-дефініція положень абз. 1 п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», але лише в частині правоохоронної функції, яка реалізується шляхом правозастосування.

Критеріями віднесення органів державної влади до правоохоронних є інституційно-функціональні ознаки, що визначають правовий статус такого органу в системі органів державної влади.

При віднесенні того чи іншого органу державної влади до правоохоронного слід звернути увагу насамперед на те, як визначається відповідний орган у спеціальному нормативно-правовому акті, який регламентує його правовий статус, та на повноваження, які цей орган здійснює.

До правоохоронних органів слід відносити органи державної влади, визначені в законах України як правоохоронні чи такі, що здійснюють закріплену за ними на законодавчому рівні правоохоронну функцію.

Вирішуючи питання про те, чи є особа працівником правоохоронного органу, необхідно виходити із системного аналізу: положень Конституції України, КК України, КПК України, КУпАП, нормативно-правових актів, які регулюють правовий статус того чи іншого органу державної влади, з яким особа перебуває у трудових чи службових відносинах; повноважень працівника згідно з його посадовою інструкцією, які передбачають реалізацію правоохоронної функції, зокрема вжиття визначених законом превентивних заходів і заходів примусу, а також передбачених кримінальним процесуальним законодавством та законодавством про адміністративні правопорушення заходів; законодавства про пенсійне забезпечення відповідної категорії працівника.

ВП ВС виснувала, що ДСНС як центральний орган виконавчої влади реалізує державну політику з питань нагляду й контролю за додержанням законодавства про пожежну і техногенну безпеку, а посадові особи ДСНС відповідно до визначеного законом правового статусу здійснюють правоохоронну функцію.

Водночас ВП ВС зауважила, що суб’єктами кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 КК України, не можуть бути технічні працівники органів, зазначених в абз. 1 п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів».

Постанова ВП ВС від 30 серпня 2023 року у справі № 633/195/17: https://reyestr.court.gov.ua/Review/113396900.

ВП ВС вирішила питання щодо можливості звільнення відповідача – фізичної особи від сплати судового збору при зверненні з апеляційною чи касаційною скаргою

У справі № 906/308/20 відповідач звернувся з апеляційною скаргою на рішення господарського суду про стягнення з нього заборгованості. Водночас відповідач просив звільнити його від сплати судового збору у зв’язку з тим, що судовий збір, який підлягає сплаті за подання апеляційної скарги, перевищує 5 % його річного доходу. На підтвердження зазначеного скаржник надав довідку про доходи за 2022 рік.

Апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору з тієї підстави, що положення п. 1 ч.1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» поширюються виключно на позивачів – фізичних осіб.

Розглядаючи спір, ВП ВС зауважила, що немає жодного розумного пояснення, чому фізична особа – відповідач, оскаржуючи судові рішення в апеляційному або касаційному порядку, не може бути звільнена від сплати судового збору за умови, коли розмір судового збору перевищує 5 % розміру річного доходу відповідача – фізичної особи за попередній календарний рік, тоді як позивач за таких самих умов може бути звільнений від сплати судового збору як при поданні позовної заяви, так і при подальшому оскарженні судових рішень в апеляційному та касаційному порядку.

Незастосування до фізичної особи положень п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» з тих підстав, що така особа є відповідачем, може порушити право особи на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зазначене також не відповідає низці конституційних засад та основних засад господарського процесу: принципам рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення (пункти 1, 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України); рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках (пункти 2, 8, 9 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Отже, положення п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до відповідача – фізичної особи за наявності відповідної підстави, визначеної цією нормою.

Відмова у звільненні від сплати судового збору з тих підстав, що така особа є відповідачем, без дослідження судом доказів, якими відповідач обґрунтовує наявність підстав для застосування п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір», завдає шкоди самій суті права відповідача на доступ до суду.

Постанова ВП ВС від 29 листопада 2023 року у справі № 906/308/20: https://reyestr.court.gov.ua/Review/115598835.