Від перемог до складних вирішень: два роки Великої війни в Україні

Рівно два роки тому, у лютому 2022 року, розпочалося відкрите вторгнення рф до України. Зважаючи на те, як саме росіяни готувалися, щиро розраховуючи взяти Київ “за три дні”, так звана “спеціальна військова операція” Кремля планувалася саме як каральна акція з метою одним ударом розчавити військовий опір Києва, політично деморалізувати громадян України та колективний Захід.

Незважаючи на легковажні очікування російського командування, українці чинили потужний опір. Збройні Сили України спочатку зупинили, а згодом відтіснили агресора з Київської, Харківської областей та Херсона. До осені 2022 року “професійна” армія Росії зазнала поразки, змусивши путінський режим вдатися до “часткової мобілізації” і навіть відправки на фронт ув’язнених. Через два роки питання мобілізації гостро постало вже для керівництва України, яке після перемог 2022 року постало перед необхідністю ухвалювати непопулярні рішення. Яку політичну еволюцію пережила Україна за два роки відкритого протистояння, про це повідомляє АНТИРЕЙД з посиланням на «Апостроф».

Без “плану Б”

У лютому 2022 року російські військові вторглися на територію України, незважаючи на відсутність достатніх запасів боєприпасів та палива, але при цьому у парадній формі. Все це побічно вказувало на те, що російське керівництво в особі Володимира Путіна розраховувало на швидке завершення конфлікту — від кількох днів до кількох тижнів, очікуючи, що Захід обмежиться лише виказуванням “глибокого занепокоєння”, як це було під час подій 2008 року. Грузії та окупації Криму у 2014 році.

Через два роки після початку повномасштабної війни перспективи її завершення залишаються туманними, оскільки ні Київ, ні Москва не мають наміру здаватися. Путін через корисних ідіотів на Заході намагався закидати ідею “переговорів”, але Москва, зважаючи на все, зараз причаїлася, очікуючи, чим саме восени завершаться президентські вибори в США.

Як президент Володимир Зеленський визнав у недавньому інтерв’ю Fox News, Україна не має жодного “плану Б” і кінцева мета залишається незмінною – повернення до кордонів 1991 року. При цьому очевидно, що путінський режим ніколи не погодиться із суверенною Україною і сам собою війну не зупинить.

Підписуйтесь на наш Канал у Telegram та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Незважаючи на те, що Володимир Зеленський фактично дезавуював слова тодішнього головкому ЗСУ Валерія Залужного щодо патової ситуації на фронті, цієї зими Силою оборони було особливо важко на фоні проблем із нестачею особового складу та західної військової допомоги. Насамперед із США.

Стриманий песимізм

Лінія фронту завдовжки близько тисячі кілометрів з осені 2022 року практично не змінилася. Літній контрнаступ ЗСУ, очікування на який були перегріті, не дав потрібних результатів, що позначилося на суспільних настроях. Паніки та розпачу немає, але певні песимістичні настрої мають місце.

“Якщо порівнювати із ситуацією до вторгнення, то зараз українське суспільство залишається консолідованим і вірить у свої сили. Якщо порівнювати нинішні показники з настроями у 2022 – на початку 2023 року, то тут уже помітне зростання песимістичних настроїв. Наш інститут у своїх дослідженнях про це не питав, а от колеги з КМІС цікавилися, як українці ставляться до територіальних поступок для завершення війни. У 2022 році цей показник становив близько 5%, а наприкінці 2023 року – підбирався до позначки 20%. Так, країна вистояла, держава показала свою життєздатність, але людей непокоїть, що буде далі”, – каже “Апострофу” директор Інституту соціології НАНУ Євген Головаха.

Також на суспільні та політичні настрої тиснуть публікації у західних ЗМІ (причому дуже респектабельних), які описують перспективи ЗСУ у темних тонах – якщо США так і не подолають внутрішні політичні протиріччя, а країни Європи так і не встигнуть налагодити виробництво потрібної кількості боєприпасів.
Авдіївська м’ясорубка

Дефіцит людей, снарядів, а також відсутність далекобійних ракет та авіації у Сил оборони України зрештою й дали змогу росіянам прорвати оборону в Авдіївці, захопивши те, що залишилося від самого міста. Українське командування пояснило відхід необхідністю зберегти життя солдатів, а окупанти оголосили це своєю значною перемогою.

Відступ загалом був організований, не спровокував серйозних наслідків, але внутрішньополітична дискусія загострилася через питання щодо того, чи не варто було відходити раніше, а не чекати, коли росіяни скидатимуть нашим бійцям на голови по 60 КАБів на добу.

“Не буду давати оцінку діям командування за останні дні, тому що у нас немає повної картини щодо ситуації в місті, якою володіє Генштаб. Якщо брати загалом за останні чотири місяці, то наші сили в Авдіївці, як би це грубо та цинічно не звучало, успішно перемелювали ворога, коли на одного нашого захисника загалом припадало 20 росіян, що ще раз вказує, яких сил нашим воїнам коштувало, щоб стримувати всю цю орду”, – сказав в ефірі Апостроф ТВ екс-командир роти батальйону “Айдар”, військовий аналітик Євген Дикий.

Рівень втрат росіян явно не відповідає тому, чого вони досягли. Навіть з урахуванням стратегічного значення Авдіївки як свого роду воріт у тимчасово окупований Донецьк.

“Якщо за Бахмут росіяни вбитими поклали близько 40 тис., а загальні санітарні втрати там становили близько 100 тис. осіб, то за Авдіївку, як визнавав застрелений “військор” Мурз, російське командування відправило на смерть 16 тис. осіб. Усі ці втрати росіян незрівнянні з тим “досягненням”, що вони мають”, – додав Євген Дикий.

Захоплення Авдіївки стало для Кремля першим “досягненням” з моменту захоплення Бахмута у травні попереднього року, що явно дисонує з первісними планами Кремля розправитися з усією українською армією за кілька діб.

Неминучі, але складні рішення

На даний момент близько 18% території України знаходиться під контролем Росії, включаючи Крим, анексований у березні 2014 року, а також значні частини Донецької та Луганської областей на сході. Зрозуміло, що без посилення мобілізації тут не обійтися, але влада двічі стріляє собі в ногу, спочатку пропонуючи скандальні законопроекти з цілим набором антиконституційних репресивних механізмів, а потім – посилюючи все це вкрай неоднозначними заявами.

Як днями заявив голова парламентської фракції “Слуга народу” народу Давид Арахамія, якщо допомога від США не встигне вчасно, потрібно буде мобілізувати більше народу, щоб слабкі місця на фронті прикривати людьми. У президентській фракції при цьому не вистачає охочих голосувати за мобілізаційний законопроект, а також збільшується кількість так званих “відмовників” – нардепів, які пишуть заяву про складання повноважень.

“Зараз окрім питання мобілізації є й інші ризикові моменти, пов’язані з тим, що в майбутньому ми можемо побачити протистояння між тими, хто за війну до переможного кінця і тими, хто все ж таки схиляється до теми переговорів. У нас з 2014 року є певний відсоток людей, які взагалі не приймають переговори з агресором, але можуть з’явитися й ті, хто скажуть, що переговори можна вести, але тільки на своїх умовах, а не кремлівських. Наприклад, вони можуть називати себе “реалістами”, виступати за переговори з позиції сили та національних інтересів, але як на це відреагують ті, хто категорично проти переговорів взагалі – питання відкрите”, – зазначив у розмові з “Апострофом” голова Центру прикладних політичних досліджень “Пента” Володимир Фесенко.

Також незрозуміло, як посадити за стіл переговорів Кремль, оскільки кінцева мета Путіна є очевидною – знищити Україну як державу, а українців як націю.

Проблеми зростають

Над країною повільно нависає загроза повзучої політичної кризи. Видно, що Банкова побоюється втрати керованості з боку Верховної Ради, через що Володимиру Зеленському вперше два роки довелося особисто зустрічатись із членами своєї фракції. Як мінімум, Банкова зацікавлена в тому, щоб “відмовників” не було зовсім, щоб не ставити під сумнів легітимність парламенту, який і так з осені минулого року працює в “перехідному режимі”, коли згідно з Конституцією, чинний склад ВР продовжує натискати на кнопки, доки не буде обрано новий склад депутатів.

Ситуація з повноваженнями президента ще складніша. Питання про легітимність чинного глави держави як президента після 20 травня поточного року вже постало серед західних партнерів, які, згідно з дипломатичним протоколом, повинні подумати, як саме представляти Володимира Зеленського під час візитів, переговорів та підписання угод, зазначив у розмові з “Апострофом” адвокат, голова профспілки “Український незалежний фонд юристів” Ростислав Кравець

“Відповідно до ст. 103 Конституції України президент обирається на 5 років. Тобто термін повноважень у Основному законі чітко вказано. Володимир Зеленський вступив на посаду 20 травня 2019 року. Відповідно, 20 травня поточного року спливає п’ятирічний термін його повноважень. Тобто у будь-якому випадку питання легітимності для Банкової наразі стає дуже актуальним”, – зазначив Ростислав Кравець.

“Ситуацію міг вирішити Конституційний суд України, але зараз і до його легітимності є дуже великі питання, враховуючи фактичну незаконність обрання трьох суддів, на мій погляд”, – додав юрист.

Питання парламентських та президентських виборів активно мусувалося наприкінці минулого року, але зараз усе затихло. Володимир Зеленський у вищезгаданому інтерв’ю Fox News заявив про впевненість у своїй перемозі, якби вибори відбулися зараз. Після відставки головкому Залужного рейтинг Зеленського, зазначається у дослідженні КМІС, просів на 5 пунктів, і зменшився до 69%, але все одно залишається високим. Судячи з того, що глава держави оголосив американським журналістам про підготовку нової контрнаступальної операції, план Банкової зводиться до того, щоб здобути одну суттєву перемогу на фронті і вже після цього думати про якісь політичні рішення. І про вибори.