Історія 100 років тому: Суд виправдав фігуранта політичної справи завдяки займеннику

Народний суд розглянув незвичайну політичну справу: кур’єра, який поспішав доставити вантаж, звинуватили у «посиланні до дідька» вищий держорган країни — ВЦВК. Підсудний стверджував, що вилаявся на адресу колеги, що не пропускав його, а не ВЦВК, але свідок заявляв протилежне. Підсудного врятував займенник, який очевидець уживав, коли запевняв, що цитує слова обвинуваченого. У результаті його було повністю виправдано. 

На подвір’ї 21 квітня 1923 року. 

У народному суді. (із вражень народного засідателя)

Російському революціонеру доводилося часто мати справу з судом. Враження від усіх цих установ, починаючи від світового і закінчуючи військовим, було огидним. Досі пригадується напускна велич маленьких чиновників, у руках яких була свобода і життя людей.

За злої пам’яті я за 6 років жодного разу не заглянув у сфери, що межують із судом. А тому я був вражений, коли раптом опинився в справжньому народному суді, де все багатолике життя столиці без жодних прикрас проходить перед очима.

Попри звичай, до суду я потрапив цього разу не як підсудний, а як суддя, народного засідателя на 6 днів.

Голова суду, літографський робітник, комуніст з 1917 року, поспіхом пояснив мені та іншому народному засідателю наші права та обов’язки, техніку судочинства та інше, і ми розпочали справу.

Все було так нове, так просто і водночас так міцно організовано, що не вірилося очам. Я несподівано побачив всю безодню, яка утворилася протягом 6 років між колишнім і теперішнім судом, і зрозумів, як далеко ми пішли від старого світу. Перед нами пройшла низка осіб всілякого соціального становища, різного віку, починаючи з 15 років. Протягом тижня ми розібрали понад 50 справ, і з тих сотень людей, з якими суд мав справу, жоден не нагадував собою типу старого підсудного.

Минулого часу обвинувачений із народу добре знав, що в суді треба менше говорити, відмовлятися. Траплялися випадки, коли на запитання, як звати, якої губернії, підсудний, думаючи, що його ловлять, завзято відповідав: «не знаю». Бажаючи вивести підсудного з такого стану неосудності, суддя несподівано ставить запитання: «Ну, а скажи, ти одружений чи неодружений?». І ще більш несподівано слідує відповідь: «Знати не знаю, ваша скородія!».

Інакше підсудні тримаються тепер.

Обиватель, хто б він не був, захищається перед судом, каже іноді навіть надто багато, тож судді доводиться його промову спрямовувати у належне русло. Обвинувачені почуваються громадянами, суддя не бентежить підсудного. Суд став близьким до народу, і підсудні люблять порозумітися з ним. Підсудні знають, що бездушно їх не засудять, що судді не є чужими людьми, які далеко стоять від народу, а тому не бояться різати правду-матку.

Особливо сміливо розмовляють із судом робітники. Однак, не потрібно цю сміливість змішувати з фамільярністю або з малюванням, яке так було в моді в старому суді. Бувало, інший рецидивіст, будучи спійманий на місці злочину і знаючи, що виправдувальний вирок у його справі не може бути, хотів, принаймні, блиснути перед судом гострим слівцем, приголомшити панів суддів яскравістю злочину. Тепер цього немає й близько.

Тут я хочу навести кілька прикладів із своєї практики засідателя.

Моряков і Фредерікс, два рецидивісти. Звинувачуються у крадіжці із вокзалу багажного мішка з книгами. 15-річний Моряков має вже дві судимості за крадіжку; Фредерікс, 23 років, має їх цілих п’ять. Обидва прийшли до суду причесані, прилизані і справляють дуже невигідне враження. Неповнолітнього Морякова затримано з краденим майном у руках; він зізнається в крадіжці і бере справу на себе, вигороджуючи Фредерікса, який йшов з ним поруч, але без вкраденого. Свідок же міліціонер, який довго стежив за ними, показує, що мішок був важкий, і несли його обидва, змінюючи один одного.

З перших слів стає зрозумілим маневр Морякова. По-перше, покарання легше, якщо він крадіжку скоїв один; по-друге, вигородити товариша у справі є святий обов’язок серед тюремних обивателів. Фредерікс тримається дуже крикливо. В останньому слові він голосно скаржиться, що його судять без жодних доказів. На його думку, його гублять лише колишні судимості. Однак, суд визнає Фредерікса винним і засуджує його суворіше, ніж неповнолітнього Морякова. Фрнднрікс, вислухавши вирок, голосно протестує і злісно запитує суддів: «Що ви смієтеся, чи що?».

Васильєва, 20-ти років, колишнього діловода якоїсь канцелярії, звинувачують у кваліфікованому крадіжці. Наповнивши старий кошик усіляким мотлохом, він вирушив на вокзал і, вишукавши пані з багатими валізами, звернувся до неї з проханням постерігти його кошик, поки він дізнається про час відходу поїзда. Коли він за кілька хвилин повернувся, сталася звичайна історія: громадянка, у свою чергу, звернулася до Васильєва з проханням постерігати її валізи, поки вона піде в буфет. Васильєв люб’язно погоджується, але під час її відсутності здійснює маленький обмін речей, залишивши свій мотлох багатою дамі, він забрав її важкі валізи.

Васильєв на суді розповідає кошмарну історію боротьби зі злиднями. Рятуючись від хронічного голоду, він вдається до різноманітних комбінацій. Нарешті, він одружується з булочницею, яка отримує, крім платні, 2 фунти білого хліба щодня. Але дружина опинилася в положенні, і на сьомому місяці господар її «скоротив». Вона без роботи, і незабаром має з’явитися третій член сім’ї.

Підсудний говорить із підкупною щирістю; його інтелігентний вигляд та ясна думка свідчить про розвинений розум. Суд у скруті. Факт обдуманої крадіжок на обличчя, виправдати не можна. Проте засідателі вимагають виправдання. Голова упирається, заявляючи, що бідність не виправдовує крадіжки. Засідателі думають, що вони можуть у вироку керуватися голосом совісті і не здаються. Голова ж знаходить, що виправдання щодо совісті, не зважаючи на норми закону, межує зі свавіллям, і нагадує, що ми дали присягу судити по совісті, але в рамках закону.

– Закон дає, – каже голова, – всілякі варіації покарання, ви можете карати в такій формі, що для підсудного покарання буде кращим, ніж виправдання, але довільно виправдати не можна, хоча б тому, щоб іншого разу не засудити довільно.

До речі, я неодноразово був вражений глибоким розумінням духу законів та юридичною компетенцією голів нарсуда, здебільшого робітників.

Васильєва засудили до 2 місяців легких примусових робіт. Він звільняється з-під варти, а за працю йому платитимуть порівняно добре.

Підсудний задоволений вироком, дякує суду та урочисто обіцяє більше не вдаватися до таких дослідів.

Між іншими справами виділялася одна «політична справа».

Гр. Мінаєв відправляв продукти до санаторію Наркомздоров’я. Гр. Філіппов такий же вантаж відправляв до санаторію ВЦВК. Філіпову набридло стояти в черзі, тому він вирішує, що оскільки його вантаж слід на адресу санаторії вищого органу влади країни, то йому повинні поступитися дорогою. Проте виявилося, що начальство наїхало на начальство. Наркомздоровський кур’єр Мінаєв не поступається кур’єру Вциківської санаторії. Останній, недовго думаючи, штовхає Мінаєва в груди. Міліціонеру Філіппов, який настиг, заявив, що Мінаєв вилаявся за адресою ВЦВК. Створюється справа, і Мінаєв звинувачується в тому, що під час сварки він крикнув: «Ну її до біса, твою Вцик!».

Мінаєв себе винним не визнає, заявляючи, що він не ВЦВК, а кур’єра послав до біса, хоча продовжує він: «щось це лайка, це і лайкою вважати не можна». Послати до біса не є образа. “Я, – каже він, – завжди веду розмови у справах служби з освіченими людьми, і всі виражаються так”. Однак, Мінаєва переконують, що так висловлюватись публічно не можна, і вся справа впирається в одне слово. Мінаєв каже, що він сказав Філіппову: «Ну тебе до біса», а свідок стверджує, що він крикнув: «Ну її до біса», і мав на увазі ВЦВК. Раптом Мінаєв питає: «Хіба можна ВЦВК замінити словом її? Коли б я думав про ВЦВК, я сказав би: ну його, а не ну її до біса».

Суд не знайшов Мінаєва винним та виправдав його.

Лондонська.

(Известия ВЦВК)

Підготував Євген Новіков