Нові можливості при поділі майна після розривання шлюбу

Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням, повідомляє АНТІРЕЙД з посиланням на ADVOKAT POST.

08 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного
провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності на майно подружжя та його поділ; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку нерухомого майна за набувальною давністю.

Суди встановили, що у травні 1965 року батько подарував своєму сину (позивач за первісним позовом) на підставі договору дарування дерев’яний житловий будинок.

Рішенням зборів уповноважених членів колгоспу у квітні 1973 року ОСОБА_1 виділено земельну ділянку для перебудови житлового будинку на старому місці.

З 1990 року до 2001 року сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі, у період якого будували будинок.

У 2014 році позивачу за первісним позовом стало відомо, що відповідач на підставі рішення сільської ради отримала свідоцтво про право власності на будинок у цілому. Позивач зазначав, що має право бути власником 1/2 частини спірного будинку, оскільки він побудований під час їхнього з відповідачем перебування у шлюбі і будувався за спільні кошти, тому просив суд визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаного будинку.

У зустрічному позові ОСОБА_2 зазначала, що спірний будинок побудований сторонами у період з 1994 до 1996 року, однак після розірвання шлюбу між ними
ОСОБА_1 у цьому будинку не проживав, а також не приймав участі в утриманні
будинку в належному стані та не сплачував комунальні платежі.

ОСОБА_2 зазначала, що з 2001 року до 2016 року вона відкрито, добросовісно та безперервно володіла часткою будинку, належною ОСОБА_1. У квітні 2010 року вона зареєструвала за собою право власності на спірний житловий будинок.

З урахуванням зазначеного ОСОБА_2 просила суд визнати за нею право
власності на належну ОСОБА_1 1/2 частину будинку за набувальною давністю.

Рішенням районного суду первісний позов задоволено, у задоволенні зустрічного позову відмовлено за недоведеністю обставин, передбачених статтею 344 ЦК України.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки сторони побудували
житловий будинок перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, тому така нерухомість є спільним майном подружжя. У зв’язку із тим, що спірний будинок введений у експлуатацію, є правові підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку.

Суди апеляційної та касаційної інстанцій переглядали справу неодноразово.

Рішенням апеляційного суду рішення районного суду в частині задоволення
первісних позовних вимог скасовано, ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя
скасовано, справу передано на новий апеляційний розгляд.

Постановою апеляційного суду рішення районного суду про визнання житлового
будинку об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину цього житлового будинку скасовано, у задоволенні позову по суті спору відмовлено.

Постановою Верховного Суду постанову апеляційного суду скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції з огляду на таке.

Порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен
визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого
майна, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.

Згідно зі статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до статті 28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя,
враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю
кожного з них.

Аналогічні положення закріплені у статтях 60, 70 СК України та статті 368 ЦК України.

Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Згідно із статтею 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу.

Частиною першою статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб’єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути
здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог статей 12, 81 ЦПК України, встановивши, що у квітні 2010 року ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на спірний житловий будинок, проте будинок фактично побудований у 1996 році, тобто у період шлюбу сторін у справі, а також, ураховуючи відсутність належних та допустимих доказів спростування презумпції спільності майна подружжя та рівності їх часток, дійшов правильного висновку, що спірний будинок є спільним майном подружжя, тому підлягає поділу в рівних частках.

При цьому Верховний Суд виходив із того, що у правовідносинах про поділ майна подружжя предметом доведення є факт перебування сторін у шлюбі та набуття
ними спірного майна у період шлюбу, спільність набуття якого презюмується сімейним законодавством, а спростування такої презумпції та доведення такого спростування про набуття спірного майна за особисті кошти покладено на відповідача на підставі закону, який має доводити належними та достовірними доказами з дотриманням вимог диспозитивності цивільного процесу саме в тому процесі, в якому вирішуються такі вимоги за участі іншої сторони цього процесу, право якої щодо такого майна ґрунтується саме на такій презумпції та яка має можливість заперечувати такі спростування у визначений процесуальним законом спосіб.