Верховний Суд: З Україною чи без?

На червень 2021 року у Верховній Раді України планується розгляд законопроектів, які приєднають Верховний Суду України до Верховного Суду.

Світовий досвід доводить, що саме судова влада, ментально-цивілізаційний рівень її носіїв є основною причиною або підняття суспільства до ціннісного виміру діючого відповідно до закону, незалежного, справедливого та неупередженого суду або його зниження до рівня судів Лінча. Адже саме суд є основним і вирішальним елементом державного механізму гарантій та захисту прав і свобод людини і громадянина.

Натомість, говорити про відповідність роботи судової влади в Україні вказаним високим критеріям зарано.

Більш того, вже тривалий час в порядку денному суспільної думки стоїть питання одночасного існування Верховного Суду України та Верховного Суду [без України].

Які передісторія та причини цієї проблеми? Чи вирішить її заплановане “приєднання”? Які є ризики? Які варіанти виходу з цієї непростої ситуації?

На червень 2021 року у Верховній Раді України планується розгляд законопроектів, які начебто повинні вирішити цю проблему, а саме, щодо приєднання Верховного Суду України до Верховного Суду.

Український інститут майбутнього презентує доповідь, в якій надані аналіз передісторії питання, поточної ситуації та пропозиції щодо вирішення проблемних питань.

Передісторія

Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, встановила, що Верховний Суд України — найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, який забезпечує єдність судової практики у порядку та спосіб, передбачені процесуальним законом. Було визначено, що до складу Верховного Суду України входять сорок вісім суддів, із числа яких обираються Голова Верховного Суду України та заступники Голови Верховного Суду України. Крім того, було встановлено, що в складі Верховного Суду України діють Судова палата в адміністративних справах, Судова палата у господарських справах, Судова палата у кримінальних справах, Судова палата у цивільних справах та Пленум Верховного Суду України.

Згідно змін до Конституції України 2016 року та положень нового Закону України “Про судоустрій і статус суддів” того ж року, було оголошено про утворення нового Верховного Суду як вищого судового органу в системі судоустрою України. Заявлялося, що утворення Верховного Суду повинно відбутися шляхом реорганізації (злиття) судів — Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, що до складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот, а в складі Верховного Суду діють Велика Палата Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд, Касаційний господарський суд, Касаційний кримінальний суд та Касаційний цивільний суд.

“Новоутворений” Верховний Суд розпочав свою діяльність 15 грудня 2017 року. Одночасно було оголошено, що почалася процедура ліквідації Верховного Суду України.

Як виявилося, “не все так склалося, як гадалося”.

Основні правові питання

Перше, щодо створення Верховного Суду.

Друге, щодо діяльності Верховного Суду.

Третє, щодо “ліквідації” Верховного Суду України.

Четверте, щодо фінансування Верховного Суду України.

П’яте, щодо “приєднання” Верховного Суду України до новоутвореного Верховного Суду.

Спробуємо проаналізувати їх та дати свої відповіді.

1. Створення Верховного Суду.

Відповідно до Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії, мають найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів, а органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України.

Відповідно до згаданих новел Конституції України щодо створення Верховного Суду 2016 року, був тимчасово створений спеціальний порядок, а саме про те, що до 31 грудня 2017 року утворення, реорганізацію та ліквідацію судів мав здійснювати Президент України на підставі та у порядку, визначених законом.

Згідно пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень розділ Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 2 червня 2016 року Верховний Суд мав бути утворений, а судді призначені до його складу за результатами конкурсу протягом шести місяців з дня набрання чинності вказаним Законом, тобто, до кінця березня 2017 року. Вказаний строк можливого утворення нового Верховного Суду було подовжено до 30 вересня 2017 року.

З порушенням вказаних строків, лише 9 листопада 2017 року “новоутворений” Верховний Суд (без дотримання порядку утворення, визначеного вказаними вище новелами) було зареєстровано. Більш того, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань досі відсутні дані про необхідний на той момент розпорядчий акт (указ Президента України), на підставі якого створено юридичну особу – “новоутворений” Верховний Суд.

Чинний Закон України “Про судоустрій і статус суддів” передбачає, що для здійснення дій щодо реєстрації новоутвореного суду як юридичної особи та представництва такого суду як органу державної влади у зносинах з іншими особами Державна Судова Адміністрація приймає рішення про призначення тимчасово виконуючого обов’язки керівника апарату новоутвореного суду. У встановленому порядку це не було зроблено.

Закономірно, реєстрація 9 листопада 2017 року “новоутвореного” Верховного Суду фізичною особою, щодо законності повноважень та дій якої є обгрунтовані сумніви, та у формі і порядку, не передбаченими діючими на той момент нормами Конституції України, Закону України від 02.06.2016 року “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)”, Закону України від 02.06.2016 року “Про судоустрій і статус суддів”, інших нормативних актів, дає підстави для застосування частин 2 і 3 статті 81 Цивільного кодексу України і визначення його (“новоутвореного” Верховного Суду) не в якості суду, а максимум — як юридичної особи приватного, аж ніяк не публічного права і тим більше не як конституційного органу.

Таким чином, “утворення” Верховного Суду не відповідає встановленим на відповідну дату нормам Конституції України, чинних нормативних актів та вимогам щодо створення найвищого судового органу держави.

2. Діяльність Верховного Суду

Діяльність касаційних судів, палат, об’єднаних палат фактично від імені “новоутвореного” Верховного Суду суперечить вимогам частини 1 статті 124 Конституції України (в якій вказано на недопустимість делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами), частини 3 статті 125 Конституції України (в якій говориться, що саме Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, – за відсутності навіть згадки про касаційні суди, палати, об’єднані палати тощо), та пункту 3 статті 129 Конституції України (де сказано, що “судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних”, а не, знову ж таки, касаційними судами, палатами, об’єднаними палатами, які діють від імені Верховного Суду).

Верховна Рада України не була наділена правом делегувати іншим органам конституційні повноваження Верховного Суду як найвищого суду в системі судоустрою України.

В якості аналогії можна згадати Рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 року, який визнав неконституційним делегування повноважень самої Верховної Ради України на користь Рахункової палати. Крім того, пам’ятаємо Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року, яким було визнано неконституційним утворення суду, не передбаченого Конституцією України, а саме Касаційного Суду України.

Конституційний Суд України в рішеннях від 14 грудня 2000 року та від 30 вересня 2010 року встановив, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади.

Крім того, рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, відповідно до статті 151-2 Конституції України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

На додаток, як було вказано вище, реєстрація та правовий статус самого “новоствореного” Верховного Суду як юридичної особи не відповідає вимогам щодо створення найвищогосудового органу держави.

Таким чином, діяльність як самого “новоутвореного” Верховного Суду, так і фактично діючих від його імені касаційних судів, палат, об’єднаних палат протиричіть встановленим Конституцією України, чинними нормативними актами вимогам щодо діяльності найвищого судового органу держави.

3. “Ліквідація” Верховного Суду України.

Згідно з частиною 2 статті 125 Конституції України, суд ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

В своєму Рішенні від 18 лютого 2020 року Конституційний Суд України встановив наступне: “системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом № 1401, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова “України” – власної назви держави – із словесної конструкції “Верховний Суд України”.

Крім того, тоді Конституційним Судом України було зазначено, що “органи державної влади, закріплені в Конституції України, мають особливий статус конституційних органів, тому ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу, можливі лише після внесення змін до Основного Закону України у порядку, передбаченому його розділом XIII “Внесення змін до Конституції України”, що передбачає винесення його на всеукраїнський референдум, якого не було”.

Не забуваємо, що рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені та що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади.

На додаток, 9 жовтня 2020 року Венеційська Комісія разом з Генеральним Директоратом з прав людини і верховенства права Ради Європи зазначили: “Конституційний Суд України вирішив, що в процесі реформи 2016 року “Верховний Суд України” попереднього складу був перейменований у “Верховний Суд”, а жодного нового суду створено не було. Це є логічним аргументом, який дозволяє уникнути існування двох паралельних судів. Дійсно повинна існувати спадкоємність між “старим” і “новим” Судом, хоча б для того, щоб забезпечити можливість Верховному Суду посилатись на практику Верховного Суду України. Нескасування реєстрації Верховного Суду України, не можна вважати корисним кроком. Рішення Конституційного Суду України виправляє цю помилку. У цілому має значення ситуація, яка передбачена законом, а не формальна реєстрація юридичної особи, яка, тим не менш, повинна бути виправлена”.

Отже, цей Висновок Венеційської Комісії та Генерального Директорату з прав людини і верховенства права Ради Європи підтверджує факт формальної реєстрації “новоутвореного” Верховного Суду, а не його конституційне утворення та повністю відповідає рішенню Великої Палати ЄСПЛ у справі Baka v. Hungary (Бака проти Угорщини) щодо того, що зміна найменування конституційного органу не змінює його статусу.

Таким чином, ліквідація Верховного Суду України не відбулася, натомість мала місце зміна найменування — на “Верховний Суд” з 30 вересня 2016 року, що не вплинуло на правовий статус конституційного органу.

4. Фінансування Верховного Суду України

Мають місце суттєві порушення законодавства щодо фінансування діяльності Верховного Суду України.

Неконституційне та незаконне позбавлення права здійснювати правосуддя суддів конституційного органу — Верховного Суду України, а водночас і діяльності найвищого судового органу держави — Верховного Суду України, не знімає обов’язку держави виплачувати суддям і працівникам апарату Верховного Суду України суддівську винагороду та заробітну плату, згідно із чинним законодавством, і в першу чергу, відповідно до законів про державні бюджети на 2018-2021 роки.

Невиконання вказаних платежів свідчить, в тому числі, про недотримання вимог частини 2 статті 19 Конституції (“Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”), рішень Конституційного Суду України, при підготовці законопроектів про державні бюджети України на 2018-2021 роки.

Зокрема, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року, “Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин”.

Крім того, рішеннями у справах від 22 травня 2008 року та від 27 листопада 2008 року Конституційний Суд України вирішив, що “закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходiв та видаткiв на загальносуспiльнi потреби), створює належнi умови для реалiзацiї законiв України”. В даному випадку, закону щодо перейменування Верховного Суду України на Верховний Суд з 30 вересня 2016 року, оскільки “новоутвореного” Верховного Суду на час набрання змін до Конституції в частині правосуддя навіть теоретично не існувало.

Отже, законами про бюджети на 2018—2021 роки фактично було зупинено дію Закону про внесення змін до Конституції України в частині зміни найменування Верховного Суду України на Верховний Суд і відповідно позбавлено права на бюджетне фінансування головного розпорядника бюджетних коштів на користь неконституційного органа, суб’єкта приватного права, а саме, “новоутвореного” Верховного Суду.

Таким чином, в 2018-2021 роках мале місце незаконне припинення державного бюджетного фінансування конституційного органу, Верховного Суду України, та незаконне фінансування неконституційного “новоутвореного” Верховного Суду.

5. “Приєднання” Верховного Суду України до “новоутвореного” Верховного Суду.

Пропозиції щодо приєднання створеного у повній відповідності до чинного законодавства конституційного органу Верховного Суду України до створеного в неконституційний спосіб Верховного Суду, юридичної особи приватного права, тим чи іншим шляхом (через об’єднання реєстраційних справ, через прийняття спеціального закону тощо), можуть мати ознаки спроби повалення конституційного ладу держави, за що передбачена відповідальність частиною 3 статті 109 Кримінального Кодексу України.

Єдиний законний шлях відновлення дії Конституції України в цьому питанні — ліквідація “новоутвореного” Верховного Суду разом з Великою Палатою Верховного Суду, Касаційним адміністративним судом, Касаційним господарським судом, Касаційним кримінальним судом, Касаційним цивільним судом та відновлення діяльності Верховного Суду України, назва якого була раніше змінена новелами 2016 року на “Верховний Суд”.

Основні ризики поточної ситуації

Перше, ризики правової невизначеності.

Друге, ризики щодо відповідальності.

Третє, ризики створення небезпечних прецедентів.

1. Ризики правової невизначеності.

Конституція України гарантує визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. Його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики.

Реєстрація в неправовий спосіб Верховного суду з неконституційним наділенням його компетенцією, ідентичною до компетенції вже існуючого в Україні Верховного Суду України призвела до ситуації наявності фактично двох вищих судових ланок загальної юрисдикції (навіть при незаконності реєстрації “новоствореної”), що не може забезпечити як правової визначеності, так і єдності та сталості судової практики.

Більш того, таке положення не відповідає й вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, адже, відповідно до її статті 6 “кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи… незалежним і безстороннім судом, встановленим законом”.

ЄСПЛ має змістовну практику щодо цього питання: Lavents v. Latvia (Лавентс проти Латвії), Sokurenko and Strygun v. Ukraine (Сокуренко і Стригун проти України), Buscarini and others v. San Marino (Бускаріні та інші проти Сан-Марино) та багато інших справ.

Стосовно принципу верховенства права ЄСПЛ в своїх рішеннях зробив ряд принципових висновків.

Перше, легітимний суд — це такий, що має бути заснований «на законних підставах» відповідно до Конституції, що є необхідною ознакою для розгляду справ у демократичному суспільстві.

Друге, “заснований на законних підставах” означає не лише законні підстави для існування суду, а й відповідність суду специфічним правилам, що регламентують його діяльність.

Третє, законність суду за своїм визначенням також включає його структуру.

Всіх трьох вказаних критеріїв бракує в контексті заснування та діяльності “новоствореного” Верховного Суду.

Водночас, ЄСПЛ в своїх рішеннях виходить з того, що остаточне судове рішення може бути оскаржене тільки у виключних випадках.

Перше, у разі необхідності через обставини істотного та незалежного характеру, такі як судова помилка.

Цей висновок може бути зроблений на основі цілого ряду справ ЄСПЛ, в тому числі, Ryabykh v. Russia (Рябих проти Росії), Sovtransavto Holding v. Ukraine (Совтрансавто-Холдинг проти України) та інших.

Друге, через порушені права на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Так, в справі Yaremenko v. Ukraine (Яременко проти України) ЄСПЛ встановив, що “згідно з його усталеною практикою пункт 1 статті 6 Конвенції не гарантує право на відновлення провадження та зазвичай не є застосовним до скарг щодо відновлення в екстраординарному порядку провадження у завершених судових справах, якщо тільки природа, обсяги та специфічні риси провадження щодо певної скарги у відповідній правовій системі не є такими, що провадження за такою скаргою охоплюватиметься сферою застосування пункту 1 статті 6 Конвенції та гарантіями щодо справедливого суду, якими він наділяє сторони провадження”.

Таким чином, ЄСПЛ визначив, що остаточне судове рішення може бути оскаржене тільки через обставини істотного та незалежного характеру, такі як судова помилка або порушені права на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Нагадаємо, що, відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, українські суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерела права. Крім того, відповідно до ряду міжнародних угод, стороною яких є Україна, в тому числі, Віденської конвенції “Про право міжнародних договорів”, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є обов’язковими для виконання нашою державою.

Отже, в ситуації з заснуванням “новостворенного” Верховного суду в неправовий спосіб (внаслідок чого він не відповідає критерію “незалежного і безстороннього суду, встановленого законом”) абсолютно реальною є вірогідність перегляду розглянутих цим судом справ чи визнання його рішень недійсними у разі ліквідації “новоствореного” Верховного Суду разом з Великою Палатою Верховного Суду, Касаційним адміністративним судом, Касаційним господарським судом, Касаційним кримінальним судом, Касаційним цивільним судом.

На наше глибоке переконання, з огляду на дотримання державою Україна принципу верховенства права, значний ризик перегляду справ, розглянутих “новоствореним” Верховним судом або визнання недійсними його рішень є набагато менш небезпечним, ніж де-факто наявність двох судів з ідентичною компетенцією, останній з яких “створений” з порушенням кожної букви закону і Конституції, що регламентують діяльність судової влади.

2. Ризики щодо відповідальності.

Як було вказано раніше, Конституційний Суд України своїм Рішенням визнав, що зміни до Конституції України не були спрямовані на припинення діяльності чи ліквідацію Верховного Суду України, а тільки на зміну його назви.

Чинним законодавством за умисне невиконання службовою особою рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України частиною 4 статті 382 Кримінального Кодексу України передбачена кримінальна відповідальність у виді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

За ознаками вказаного вище та інших злочинів, в тому числі, передбачених частиною 3 статті 109 Кримінального Кодексу України (“Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади”), частиною 5 статті 191 Кримінального Кодексу України (“Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем”) та ряду інших злочинів відкриті кримінальні провадження у зв’язку з такими протиправними діяннями посадових осіб:

• незаконне утворення “ліквідаційної комісії Верховного Суду України”;
• незаконне внесення до Єдиного Державного Реєстру запису про припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України;
• продовження незаконних дій з “ліквідації” Верховного Суду України, в тому числі, Міністром юстиції, Міністром фінансів, Головою Держказначейства України, головою Державної Судової Адміністрації, головою “новоутвореного” Верховного Суду, рядом інших посадових осіб;
• невиконання встановлених законом обов’язків щодо фінансування Верховного Суду України.

Єдиний шлях виправлення ситуації в даному випадку — припинення незаконної практики та виконання обов’язків, передбачених чинним законодавством щодо відновлення законної діяльності Верховного Суду України, назва якого була змінена на “Верховний Суд”.

3. Ризики створення небезпечних прецедентів.

Реєстрація “новоутвореного” Верховного Суду в неконституційний спосіб в якості юридичної особи приватного, а не публічного права несе з собою ряд суттєвих ризиків.

Перше, “новоутворений” Верховний Суд не є і не може бути правонаступником Верховного Суду України, що підриває основи судової системи держави.

Друге, чинне цивільно-правове законодавство України допускає вчинення з “новоутвореним” Верховним Судом, юридичною особою приватного права, практично будь-яких цивільно-правових дій, включаючи продаж.

Третє, враховуючи вказане, неконституційний “новоутворений” Верховний Суд, до цього часу здійснюючий правосуддя як найвищий судовий орган, становить пряму загрозу національній безпеці держави.

Четверте, ризик появи позасудового прецедента як ігнорування рішень та висновків Конституційного Суду України, так і легітімізації незаконних, неконституційних органів.

Особливо це небезпечно у зв’язку з наявністю в Україні тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей й анексованого Криму та діяльності на них незаконних “органів управління” та їх “посадових осіб”.

Що заважатиме після “узаконення” неконституційного, незаконного “новоутвореного” Верховного Суду “визнати законними” неконституційні, незаконні “органи” на вказаних територіях?

Такий розвиток подій не можна виключати.

Тим більше, нещодавно схожий прецедент був фактично створений, коли замість звільнення судді “верховного суду ЛНР” для подальшого притягнення до кримінальної відповідальності, Вища рада правосуддя відправила цю особу в почесну відставку — з покладанням на Україну обов’язків щодо довічного її фінансового утримування.

Крім всього іншого, таким чином Україна прийме на себе всі ризики, пов’язані з діяльністю вказаних “органів” та їх “посадових осіб” — адже таким чином уряд України “проявить лояльність” до вказаних “органів”. Навіть незважаючи на те, що Росія має вирішальний вплив на вказані окуповані території та що ці території продовжують своє існування в такому статусі виключно завдяки військовій, економічній, фінансовій, інформаційній і політичній підтримці Росії та завдяки її “ефективному контролю” або принаймні “вирішальному впливу”.

На користь таких висновків — практика ЄСПЛ, в першу чергу, в справах Mozer v. Republic Moldova and Russia (Мозер проти Республіки Молдови та Росії) та Ilaşcu and Others (Ілашку та інші).

Таким чином, “легітімізація” утвореного в неконституційний спосіб, в якості юридичної особи приватного, не публічного права “новоутвореного” Верховного Суду, може мати негативні, катастрофічні, наслідкі не тільки для судової системи України, а й для безпеки та територіальної цілосності нашої держави.

Пропозиції

Пропонується здійснити ряд кроків з урахуванням вимог Конституції України, чинного законодавства, рішень Конституційного Суду України.

Перше, відмовитися від просування та прийняття законопроектів, які б тим чи іншим чином “об’єднували” Верховний Суд України та “новоутворений” Верховний Суд — як неконституційних.

Друге, відновити діяльність Верховного Суду України, новелами 2016 року “перейменованого” на Верховний Суд.

Третє, визначати можливість та порядок перебування на відповідних посадах суддів та працівників апарату “перейменованого” Верховного Суду України та “новоутвореного” Верховного Суду.

Четверте, внести необхідні зміни в Закон України “Про державний бюджет на 2021 рік” та відновити фінансування (з урахуванням заборгованості за попередні роки) “перейменованого” на Верховний Суд Верховного Суду України.

П’яте, визначити законом, проект якого внесе до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя, процедуру ліквідації “новоутвореного” Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, Касаційного адміністративного суду, Касаційного господарського суду, Касаційного кримінального суду, Касаційного цивільного суду та провести відповідну процедуру.

Шосте, з урахуванням вимог статті 92 Конституції України, прийняти закон і врегулювати ним процедуру діяльності Верховного Суду.

Аналогічні дії необхідні щодо Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України, Державної казначейської служби України, інших органів державної влади, діяльність яких поки що не врегульована відповідним законом.

Таким чином, пропонується провести цілий комплекс заходів, вкючаючи внесення змін до чинного законодавства, які дозволять законним, конституційним, способом врегулювати неправову ситуацію, що склалася навколо “новоутвореного” Верховного Суду та Верховного Суду України. Запропоновані кроки є непростими, але, на наш погляд, саме вони дозволять дати законну відповідь на питання “з ким Верховний Суд, з Україною чи без?”

ОЛЕКСАНДР ЧАБАНЕНКО, БОГДАН ПОШВА, СУДДЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ, ХВИЛЯ