2018 рік: 10 найбільш цікавих рішень щодо спорів з банками за версією ресурсу «Протокол»!

Представляємо Вашій увазі судовий дайджест у площині спорів між позичальниками та банками – рішення судів, які найбільш зацікавили наших користувачів протягом 2018 року.

1. Відповідь про те, коли припиняє свою дію кредитний договір – з дати направлення боржнику вимоги про дострокове погашення всієї суми боргу

 Чи є право у кредитора стягувати з боржника проценти за користування кредитними коштами після того, як він вже один раз отримав рішення суду про стягнення боргу, проте це рішення суду виконане не було навіть частково?

Існує думка, що боржник не виконуючи добровільно чи примусове рішення суду про стягнення з нього боргу продовжує користуватися кредитом, тому зобов’язаний сплачувати за це проценти  за ставкою передбаченою кредитним договором.   Звичайно в такому випадку боржник ніяких процентів сплачувати не збирається, тому виникає питання про право кредитора стягувати такі проценти за весь час невиконання рішення суду про стягнення  боргу  шляхом подання нового позову.  

Рішення у таких спора були різні, як на користь боржника, так і на користь кредитора.  Тому пропонуємо Вашій увазі одну із останніх постанов нового Верховного суду.

Так, у червні 2012 році  внаслідок порушення умов кредитного договору судом з боржника на користь кредитора був стягнутий борг та звернуто стягнення на предмет іпотеки житловий будинок. Таке рішення набрало законної сили, проти виконане не було.

У серпні 2015 році кредитор звернувся до суду із новим позовом, в якому просив стягнути з боржника відсотки за продовження користування неповернутими кредитними коштами за період з червня 2012р. до серпня 2015р. Зокрема, позов кредитора обґрунтовувався тим, що діюче законодавство не пов’язує припинення зобов’язання  (кредитного) із прийняттям судового рішення та відкриття виконавчого провадження з його примусового виконання.

Верховний Суд погодився з судами першої та апеляційної  інстанцій та відмовив кредитору у задоволенні позову.

ВС підкреслив, що згідно ст. 611 ЦК України після того, як кредитор направив  боржнику вимогу про дострокове погашення кредиту, він змінив терміни повернення кредиту, які були передбачені кредитним договором. Тобто, визначений термін повернення кредиту частинами до 2022 року, був правомірно змінений кредитором на повернення всією сумою в термін 30 днів  з моменту отримання вимоги.

Водночас сам кредитний договір припинив свою дію з дати направлення вимоги про дострокове погашення кредиту. Оскільки кредитний договір припинив свою дію, то у кредитора відсутні підстави для стягнення відсотків після дати направлення вимоги про дострокове припинення кредиту.

ВС також зазначив, що у кредитора відсутнє право стягувати з боржника інфляційні втрати. Є лише право стягувати 3% річних, які передбачені ст. 625 ЦК України.

Обов’язково зверніть увагу також на це рішення ВСУ – воно є діаметрально протилежним: Проценти та штрафні санкції на заборгованість по кредиту нараховуються боржнику або поручителю і після ухвалення рішення про задоволення вимог кредитора до його фактичного виконання (ВСУ від 25 травня 2016 р. у справі № 6-157цс16)

Аналізуйте судовий акт: Кредитний договір припиняє свою дію з дати направлення боржнику вимоги про дострокове погашення всієї суми боргу, тому вимоги про стягнення процентів після цієї дати задоволенню не підлягають (ВС/КЦС від 14.02.2018р., №564/2199/15-ц)

2. Боржник НЕ висиляється з іпотеки без надання іншого житла, якщо іпотечне житло придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів.

 Почали з’являтися перші постанови нового Верховного Суду у 2018 році у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Колегія складається з трьох суддів. Справа про виселення боржників з іпотечної нерухомості. 

Як не прикро жадібному Привату, який оскаржує все що можна, поки що судова практика не змінюється. Не підлягають виселенню боржники з іпотечної нерухомості без надання іншого житлового приміщення, якщо іпотечна нерухомість була придбана не за кредитні кошти надані стягувачем. 

Аргументи банку на кшталт порушення боржником умов кредитного договору та ст. 629 ЦК України, зокрема реєстрація осіб в іпотечному майні без дозволу банку та не з’ясування судами нижчих інстанцій наявності у боржника іншого житлового приміщення для проживання у випадку виселення, ситуацію не врятували. 

ВСУ підтвердив правильність застосування судами частини другої статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналізуйте судовий акт: Боржник НЕ висиляється з іпотеки без надання іншого житла, якщо іпотечне житло придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів (ВСУ від 10 січня 2018р. у справі № 307/1023/16-ц)

3. Судове рішення про стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов’язання і іпотеки та не позбавляє права звернути стягнення на предмет іпотеки.

 Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу ПАТ «Банк «Форум» (Банк, кредитор, позивач) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб і скасувала рішеннягосподарського суду та постанову апеляційного господарського суду,направивши її на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Для розуміння правовової позиції Великої Палати, що розглянула справу з огляду на наявність виключної правової проблеми, варто звернути увагу на один з висновків, яких дійшли суди попередніх інстанцій, які у задоволені позовних вимог Банку відмовили.

Ці судові рішення мотивовані тим, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові. Оскільки виконання основного зобов’язання боржник здійснює за наданою йому судом розстрочкою, це виключає можливість задоволення вимог кредитора за рахунок забезпечувального зобов’язання.

Велика Палата Верховного Суду такий висновок вважає хибним і зазначає, що наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов’язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством, що випливає із змісту норми ст. 593 ЦК України, ст.ст. 7 і 33 Закону України «Про іпотеку»

Велика Палата звернула увагу на те, що що позивач набув право вимоги до боржників за укладеними з ними кредитними договорами та реалізував це право вимоги, звернувшись до суду, рішення якого про стягнення на його користь заборгованості не виконані.

В подальшому позивач звернувся до суду у цій справі не з вимогою про стягнення з відповідача цієї ж суми заборгованості, а саме для звернення стягнення на предмет іпотеки у межах забезпечення відповідачем виконання основного зобов’язання, для чого є необхідним судове рішення.

Отже, йдеться про застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права, що не є подвійним стягненням заборгованості.

Слід також зазначити, що в цій справі Верховний Суд не відступав від висновків, викладених у вказаних в тексті рішення постановах Верховного Суду України, зазначивши, що правовідносини, наведені у цих справах, не є подібними, а предмет, підстави позову та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин не є тотожними.

Аналізуйте судовий акт: Судове рішення про стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов’язання і іпотеки та не позбавляє права звернути стягнення на предмет іпотеки (ВП ВС, справа № 921/107/15-г/16, 18.09.18)

4. Норми ЗУ «Про захист прав споживачів» щодо визнання кредитних договорів недійсними на кредитні правовідносини між банками та ФОП не розповсюджуються.

 Свого часу Верховним Судом України було винесено, не боюся цього слова, революційну постанову від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16, згідно якої банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згод на кредитного договору тощо).

При цьому у вказаній правовій позиції ВСУ було чітко зазначено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

У даній справі розглядався спору, який виник за наступних обставин.

Між фізичною особою-підприємцем та банком було укладено кредитний договір.

При цьому згідно положень зазначеного договору поручителем кредитора визначено фізичну особу.

Зазначеним кредитним договором передбачено сплату позичальником банку винагороди за кредитне обслуговування у розмірі 0,17 % від встановленого ліміту на цілі, інші ніж сплата страхових платежів в поточну дату сплати процентів.

На думку поручителя встановивши у Кредитному договорі обов’язок позичальника щодо сплати щомісячної комісії за обслуговування кредиту, банківська установа не зазначила, які саме послуги за вказану комісію надаються. При цьому нарахування комісії було проведено банком за послуги, що супроводжують кредит, а саме як компенсацію сукупних послуг банку за рахунок кредитора та поручителя, отже встановлення вказаної винагороди суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів».

Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позовну заяву залишено без задоволення.

Касаційний цивільний суд з такими рішеннями погодився та зазначив, що відповідно до норм пункту 11 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» договір про споживчий кредит – вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов’язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором.

Пунктами 9, 11 частини першої вказаного Закону визначено, що споживачем є фізична особа, яка уклала або має намір укласти договір про споживчий кредит. Споживчий кредит (кредит) – грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов’язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.

Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач – фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.

Таким чином аналіз вказаних норм є підставою вважати, що споживчий кредит (кредит) – грошові кошти, що надаються споживачу, тобто фізичній особі, на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю.

Проте у даному випадку кредит, який був наданий банком ФОП не є споживчим, оскільки сторонами у договорі є юридична особа та фізична особою-підприємець, а грошові кошти отриманні ФОП для здійснення підприємницької діяльності.

Аналізуйте судовий акт: Норми ЗУ «Про захист прав споживачів» щодо визнання кредитних договорів недійсними на кредитні правовідносини між банками та ФОП не розповсюджуються (ВС /КЦС № 711/871/17 від 20.03.2018)

5. Встановлення відповідальності за невиконання умов кредитного договору у вигляді надмірно високої пені для позичальника суперечить приписам Закону України «Про захист прав споживачів».

 Судами було встановлено, що   між ВАТ «Державний ощадний банк України» (нині –ПАТ), та клієнтом банку (позичальник) був укладений  договір відновлювальної кредитної лінії, за умовами якого останній отримав кредит на споживчі цілі у розмірі 807 тис. грн зі сплатою 17,5 % річних за користування кредитними коштами.

Пунктом 5.2 вказаного договору було передбачено, що за порушення взятих на себе зобов’язань щодо своєчасного повернення основної суми кредиту та/або сплати процентів за користування кредитом позичальник зобов’язується сплатити на користь банку пеню у розмірі 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

За позовом позичальника зазначений пункт договору визнаний судами недійсним, з чим погодився и Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, що розглянув  касаційну скаргу  банка, в якій відповідач, зокрема стверджував, що що позичальник був ознайомлена зі змістом кредитного договору перед його укладенням.

Суд дійшов категорічного висновку про те, що пункт 5.2 кредитного договору щодо встановлення відповідальності за невиконання умов договору у вигляді пені у розмір 17 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, а це – 6 205 % від суми неповернутого кредиту, є несправедливим, суперечить принципам розумності та добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав та обов᾽язків позивача як споживача послуг банку, оскільки така умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п᾽ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов᾽язань за спірним договором. Суд нагадав, що згідно зі ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»  продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими, а відповідно до п. 5 ч. 3 цієї же статті Закону умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п᾽ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов᾽язань за договором.

Слід зазначити, що подібні судові справи зустрічаються нерідко. При цьому, навіть, пеня у розмірі 1 % від суми простроченого платежу за кожний день прострочення визнається судами непропорційно великою сумою компенсації. Для прикладу можна навести справу № 2-3562/12 проти ПАТ «ОТП Банк», рішення в який ВС ухвалив 21.03.18. Досить поширеною помилкою в подібних спорах є пропущення позивачами строку давності, оскільки питання повернення позичених коштів, як правило, виникає, навіть, через роки після укладення договору.

Аналізуйте судовий акт: Встановлення відповідальності за невиконання умов кредитного договору у вигляді надмірно високої пені для позичальника суперечить приписам Закону України «Про захист прав споживачів» (ВС/КЦC, справа № 487/7824/15-ц, 06.03.18)

6. Невжиття банком заходів щодо зменшення розміру заборгованості позичальника за кредитом та зволікання зі зверненням його до суду обумовило значне зменшення судом пені, що була стягнута з позичальника.

 Предметом розгляду в цій судові справі став позов ПАТ «Родовід Банк» звернулося до суду з позовом до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором, укладеним у 2008 році.

Як зазначав позивач, заборгованість за вказаним кредитним договором, що становила 9 162,55 доларів США та 2 912 337,56 грн, з яких: 7 517,80 доларів США – сума простроченої заборгованості за кредитом; 1 644,75 доларів США – сума простроченої заборгованості за процентами за кредитом; 2 897 407,85 грн – пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та процентами; 14 929,71 грн – сума трьох процентів річних від суми простроченої заборгованості за кредитом та процентами.

Судом позов був задоволений частково. При цьому заслуговує на увагу висновок суду щодо зменшення розміру пені, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що кредитор вживав заходів щодо зменшення розміру заборгованості, в тому числі і неустойки, зволікав зі зверненням до суду з позовом, з чим погодився також і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

В основу такого рішення були покладені приписи статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо необхідності дотримання балансу договірних прав та відносин, а порушення такого балансу в цій справі стало підставою для значного (майже в 70 разів) зменшення розміру пені, що відповідає загальним засадам цивільного судочинства.

Верховний Суд також нагадав Рішення Конституційного Суду України № 7-рп/2013 у справі № 1-12/2013, в якому зазначено, що особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов’язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов’язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема, щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов’язань позичальниками – фізичними особами.

Аналізуйте судовий акт: Невжиття банком заходів щодо зменшення розміру заборгованості позичальника за кредитом та зволікання зі зверненням його до суду обумовило значне зменшення судом пені, що була стягнута з позичальника (ВС/КЦС, № 752/13945/15-ц, 20.06.18)

7. Матеріали перевірки, проведеної правоохоронними органами, не є належними доказами підтвердження договору позики, а розрахунок заборгованості проводиться за курсом НБУ на день ухвалення судом рішення.

 Справа, що пропонується увазі читачів, заслуговує на увагу, оскільки містить досить важливі для розуміння договору позики висновки.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 6 липня 2011 року вона надав відповідачу у позику грошові кошти в сумі 5 тис. доларів США, що було еквівалентно 39 861 грн, які останній зобов’язався повернути до  10 липня 2011 року, про що написав розписку.

Крім того, 23 квітня 2009 року відповідач отримав від позивача позику в сумі 14 500 доларів США, що еквівалентно 115 598 грн 35 коп., але в письмовій формі договір позики не складали, розписки про отримання коштів відповідач не надав. Проте у серпні 2011 року позивач зверталася із заявою до органу внутрішніх справ про шахрайські дії відносно неї з боку відповідача, і перевіркою встановлено, що відповідач позичав кошти у сумі 19 500 доларів США, про що зазначав у своїх поясненнях.

Щодо висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в цій справі, то вони такі.

Перше, – ВС погодився з рішенням апеляційного суду, яким відмовлено в позові в частині стягнення з відповідача суми позики в розмірі 14 500 доларів США, що еквівалентно 115 598 грн 35 коп., наданої за усною домовленістю.

Надаючи оцінку тій обставині, що відповідач підтверджував  факт укладення договору позики в своїх поясненнях, наданих до правоохоронних органів, суд зазначив, що в силу вимог статті 1047 ЦК України належними доказами підтвердження укладення договору позики може бути або письмовий договір, або розписка, яку надає позикодавцеві позичальник. Посилання позивача на матеріали такої перевірки суд визнав такими, що не є належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 58, 59 ЦПК України 2004 року.

Друге, – ВС зазначив, що апеляційний суд помилково визначив еквівалент суми боргу 5 тис. доларів США у розмірі 39 861 грн, оскільки суд повинен був навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення апеляційним судом рішення у справі, тобто станом на 19 січня 2016 року.

Більш того, ВС змінив рішення апеляційного суду  в частині стягнення з відповідача боргу за договором позики в сумі 5 тис. доларів США, що еквівалентно 39 861 грн, зазначивши еквівалент у сумі 123 200 грн, оскільки за офіційним курсом Національного банку України на 19 січня 2016 року (день ухвалення апеляційним судом рішення) 1 долар США дорівнював 24 грн 64 коп.

При цьому суд касаційної інстанції не вбачав необхідності направляти справу на новий апеляційний розгляд, оскільки вищевказані обставини не є для цього підставами у розумінні статті 411 ЦПК України.

Аналізуйте судовий акт: Матеріали перевірки, проведеної правоохоронними органами, не є належними доказами підтвердження договору позики, а розрахунок заборгованості проводиться за курсом НБУ на день ухвалення судом рішення (справа № 303/5407/15-ц, 30.01.18)

8. Право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку позики.

 Майже одинадцять років тривала ця «історія» зі стягненням процентів за договором позики, укладеним між фізичними особами. Отже, судом було встановлено, що 21 жовтня 2007 року між позивачем та   відповідачем був укладений договір позики, відповідно до умов якого останній отримав у борг від  позивача  1 100 дол. США з кінцевим терміном повернення боргу 01 серпня 2008 року. Відповідно до укладеного між сторонами договору позики цей борг має зростати щомісячно на 10% від вказаної суми. Оскільки в установлений договором строк позичальник не повернув суму позики, у квітні 2010 року позикодавець звернувся до суду з позовом про стягнення боргу за вказаним договором. Рішенням районного суду 18 листопада 2010 року  з позичальника стягнуто борг за основним зобов’язанням та проценти за договором позики за період з 01 серпня 2008 року по 01 квітня 2010 року у розмірі 3 190 дол. США, що еквівалентно 25 468,96 грн.

Рішенням районного суду від   21 квітня 2015 року  задоволено ще один позов  позикодавця. В цей раз стягнуто з позичальника  проценти за договором позики за період з квітня 2010 року по грудень 2014 року у розмірі 98 877,90 грн.

У листопаді 2016 року позикодавець знову  звернувся до суду з позовом до позичальника, в цей раз, – про стягнення процентів за договором позики у розмірі 59 200 грн, і суд першої інстанції   13 лютого 2017 року цей позов задовольнив.

Рішення суду, залишене без змін апеляційним судом, мотивоване тим, що в установлений договором строк позичальник не тільки не повернув суму позики і не сплатив відсотки та у подальшому не виконав судове рішення про стягнення з нього заборгованості за договором позики, що у свою чергу є підставою для стягнення на користь позивача 59 200 грн відсотків за користування позикою за період з 01 січня 2015 року по жовтень 2016 року.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду  о останніми судовими рішеннями не погодився, скасував їх і у задоволенні позову про стягнення процентів за договором позики відмовив.

При цьому Верховний Суд зауважив, що за умовами договору позики від 21 жовтня 2007 року сторони погодили щомісячну сплату відсотків від суми позики, яку надано до 01 серпня   2008 року.

Виходячи з цього, право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку позики. В охоронюваних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання.

Оскільки зі спливом строку, на який була надана позика, припинилося право позивача нараховувати проценти за договором позики, то після 01 серпня 2008 року позивач не міг нараховувати такі проценти.

Своє рішення Верховний Суд аргументував також посиланням на висновок, що був викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), хоча останній стосується взаємовідносин, що виникли між банком і його клієнтом у зв’язку з укладеннім кредитного договору.  Адже, відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Слід думати, що наявність такої правової позиції у 2015 року унеможливила б  задоволення позову про стягнення з позичальника  процентів за договором позики у розмірі 98 877,90 грн.

Аналізуйте судовий акт: Право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку позики (ВС/КЦС, справа № 390/1875/16-ц, 03.10.18)

9. Поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов’язання за договором позики.

Рішення місцевого суду, що було залишене без змін судом апеляційної інстанції, мотивоване тим, що відповідач заборгував позивачу грошові кошти в розмірі 48 636 грн і добровільно не повернув борг, тому з метою захисту прав позивача на його користь стягнуто з боржника вказану суму коштів у примусовому порядку. Відповідно до судових рішень у наданій боржником розписці зазначені сторони зобов’язання, грошова сума, яка передається, строк її повернення та особистий підпис позичальника, тому вказана розписка є одночасно документом, який підтверджує передання грошей позикодавцем позичальнику і укладення договору позики, а той факт, що оригінал розписки знаходиться у позикодавцясвідчить про невиконання відповідачем умов договору.

Незважаючи на досить очевидну ситуацію, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій  зазначав що грошові кошти він позичив не у позивача, а у його матері; позику він повернув частинами; боргову розписку він склав під погрозою. Судами попередніх інстанцій не взято до уваги його пояснення та показання свідків, а також докази, які підтверджують факт повернення боргу.Апеляційний суд відмовив йому у задоволенні клопотання про допит свідків, чим порушив його право на захист від пред’явлених до нього безпідставних позовних вимог, не надав йому можливості довести факт повернення боргу, що «є прямим порушенням Конституції України».

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, залишаючи без змін наведені судові рішення, зазначив, що «доводи касаційної скарги … про те, що судами попередніх інстанцій не взято до уваги його пояснення та показання свідків, які підтверджують факт повернення боргу матері позивача …, а також про безпідставну відмову апеляційного суду у задоволенні його клопотання про виклик та допит свідків, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до положень частини другої статті 59 ЦПК України 2004 року обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування».

Верховний Суд також зауважив, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов’язання за договором позики. Тому посилання на порушення судом права на захист від пред’явлених до відповідача безпідставних позовних вимог є необґрунтованими. Наявність у позивача боргового документа – розписки відповідача свідчить про невиконання ним взятих на себе зобов’язань.

Окреслюючи в цьому контексті правове поле, варто нагадати постанову ВС/КЦС від 30.01.18ВС/КСЦ у справі № 303/5407/15-ц, де зазначалось, що і матеріали перевірки, проведеної правоохоронними органами, не є належними доказами підтвердження договору позики.

Але ж не можна не згадати і про постанову ВС/КЦС від 18 липня 2018 року у справі № 523/17919/15-ц, в якій Верховний Суд зазначив, що  апеляційний суд дійшов вірного висновку про те, що письмовими поясненнями, наданими на стадії досудового слідства підтверджено, що відповідач отримав від позивача грошові кошти. Як зазначив Верховний Суд:«письмовими доказами підтверджено отримання відповідачем спірних грошових коштів від позивача».

Аналізуйте судовий акт: Поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов’язання за договором позики (ВС КЦС, справа № 143/280/17, 18.07.18)

10. «Курсова різниця» жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи.

 Досить цікаве рішення у якому Велика Палата Верховного Суду визначилась із поняттям «курсової різниці», сферою застосування такого поняття та обґрунтованістю стягнення з боржників збитків, спричинених знеціненням національної валюти.

У даній справі банківська установа звернулася до суду з позовом про стягнення збитків за кредитним договором.

Позовну заяву вмотивовано тим, що незважаючи на те, що попереднім судовим рішенням із боржника стягнуто заборгованість за кредитним договором остання була фактично сплачена через 6 місяців після винесення такого судового рішення. У зв’язку з цим банк вважав, що йому як кредитору таким чином спричинено збитки виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів.

Рішенням суду першої інстанції, яку залишено без зміни апеляційним судом у задоволенні позову відмовлено оскільки збитки позивача по кредитному договору не відображені у його балансі, а погашення заборгованості відбулося у національній валюті, виходячи з офіційного курсу Національного банку України на момент ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за договором. Водночас звертаючись до суду із позовом до відповідачів про стягнення кредитної заборгованості, позивач самостійно обрав спосіб захисту своїх порушених прав та просив стягнути борг саме у національній валюті.

Такі рішення було оскаржено банком у касаційному порядку.

Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги банківська установа вказала, що на час виконання судового рішення і сплати позичених коштів у гривневому еквіваленті, курс долара США зріс, а тому було порушено право позивача на отримання переданої в кредит у доларах США суми, яке підлягає захисту шляхом відшкодування збитків у порядку частини першої статті 22 ЦК України.

Переглядаючи справу та надаючи свою правову позицію щодо вірного застосування норм права Велика Палата Верховного Суду вказала наступне.

Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку «Вплив змін валютних курсів», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року № 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24 липня 2001 року № 12 курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку.

За нормами ч. 2 ст. 22 ЦК України, збитками є зокрема доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

При цьому у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов’язання.

Пред’явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов’язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані.

Тобто, «курсова різниця» жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи. Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток.

Аналізуйте судовий акт: «Курсова різниця» жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи (ВС/ВП № 750/8676/15-ц від 30.05.2018)

НАСАМКІНЕЦЬ:

Верховний Суд відмовив у стягненні 431 250 доларів США з підстав іншої правової природи розписки.

 Даною постановою Верховний Суд підтвердив, що правова природа розписки може бути різною, в залежності від цивільних правовідносин.

Також Верховний Суд скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції зазначив про неможливість в апеляційній інстанції змінювати підстави позову та обов’язковість дотримання судом меж заявлених позивачем.

Особисте ведення справи:  Ляхов Ігор Олексійович.

Отже, постановою Верховного Суду встановлено, що Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів зробити відповідні правові висновки щодо дійсної природи існуючих між сторонами правовідносин. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та зазначення дати отримання коштів.

З розписки від 1 жовтня 2013 року, яку ОСОБА_5 надав ОСОБА_4 на підтвердження факту отримання від нього коштів у розмірі 431 250 доларів США, суди встановили, що ці кошти передані відповідачу як гарантійний платіж за попередніми договорами купівлі-продажу будинків за номерами АДРЕСА_1 у м. Ірпінь Київської області у рахунок часткової оплати вартості цих об’єктів, а не у тимчасове користування із зобов’язанням їх повернення, тобто у позику.

ОСОБА_4, звертаючись з даним позовом, посилався на наявність у ОСОБА_5 статусу позичальника і на існування між ними позикових правовідносин, які регулюються положеннями статей 1046-1050 ЦК України.

У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову – це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

З’ясувавши, що грошові кошти у розмірі 431 250 доларів США не є позикою, відповідач у правовідносинах із позивачем не має статусу позичальника та існуючі між ними правовідносини за своєю природою не є позиковими, суд апеляційної інстанції, у порушення положень статей 3, 11, 213, 303 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, вийшов за межі позовних вимог та самостійно змінив підстави позову, ухваливши судове рішення на підставі статей 570, 629, 635, 657 ЦК України.

Зазначаючи про те, що при вирішенні справи визначальними для суду є фактичні обставини, наведені у позовній заяві, суд апеляційної інстанції не врахував, що, визначаючись із характером існуючих правовідносин, суд не вправі самостійно змінювати підстави позову, оскільки відповідно до положень цивільного процесуального законодавства це є виключним правом позивача.

Як наслідок, Верховний Суд залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким було відмовлено у задоволені позову.

Аналізуйте судовий акт: Верховний Суд відмовив у стягненні 431 250 доларів США з підстав іншої правової природи розписки (ВС/КЦС № 367/7135/16-ц від 05.09.2018р)

Джерело: юридичний ресурс “Протокол”