Конституційний Суд України ухвалив Рішення у справі щодо повної назви релігійних організацій, дійшовши висновку, що зміни до статті 12 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ є конституційними

У вівторок, 27 грудня, на пленарному засіданні Конституційний Суд України ухвалив Рішення у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону України „Про внесення зміни до статті 12 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ щодо назви релігійних організацій (об’єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України“ (справа щодо повної назви релігійних організацій) (далі–Закон № 2662–VIII).

Судді-доповідачі в зазначеній справі: Сергій Головатий та Олександр Петришин.

Конституційний Суд України оспорюваний Закон № 2662–VIII визнав таким, що відповідає Конституції України.

Ухвалений Закон № 2662–VIII зобов’язав релігійні об’єднання відображати належність до релігійної організації (об’єднання) за межами України, до якої вона входить, шляхом обов’язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації. Також цей Закон установив обмеження в умовах війни доступу священнослужителів, релігійних проповідників, наставників релігійних організацій, керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, у частини, з’єднання Збройних Сил України та інших військових формувань України в місцях їхньої дислокації або інших військових формувань України в місцях їхньої дислокації або інших обмежень, передбачених Законом.

Суб’єкт права на конституційне подання твердив, що Закон № 2662–VIII є таким, що порушує гарантовані Конституцією України право кожного на свободу світогляду і віросповідання, право громадян України на свободу об’єднання, а також установлений Конституцією України порядок заборони діяльності об’єднань громадян.  Також на думку суб’єкта звернення, оспорюваний Закон № 2662–VIII є неконституційним унаслідок порушення конституційної процедури його розгляду та ухвалення.

Конституційний Суд України визнав предметом конституційного контролю в цій справі  Закон № 2662–VIII та статтю 12 Закону № 987–XII зі змінами, внесеними Законом № 2662–VIII.

Розв’язуючи справу, Суд ураховував свої сформульовані юридичні позиції, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини, інші міжнародні акти та документи.

Ухвалюючи Рішення, Конституційний Суд України виходив із того, що свобода є фундаментальною цінністю для демократичної держави. Відповідно до статті 35 Основного Закону кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.

Водночас у цій справі Суд з’ясував мету запроваджених обмежень права на свободу віросповідання в поєднанні із правом на свободу об’єднання та відповідності таких обмежень міжнародним стандартам права на свободу релігії.

Під час ухвалення цього Рішення Суд враховував, не лише ймовірні (гіпотетичні) ризики, що могли існувати у процесі ухвалення Закону№2662–VIII, але й реальні наслідки та загрози від діяльності релігійних організацій (об’єднань), керівний центр (управління) яких знаходиться поза межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала її територію, в умовах тривалої повномасштабної загарбницької війни стосовно Української держави, посягання на її суверенітет, територіальну цілісність та життя людей.

Конституційний Суд виходить із того, що держава має право застосувати заходи, що обмежують свободу релігії, зокрема, із міркувань громадського порядку (стаття 35 Основного Закону) або національної безпеки (стаття 36 Основного Закону) тощо.

Релігійні групи (об’єднання) можуть за своїм вибором обрати собі назву, керуючись власними догмами, канонами, принципами тощо. Утім, це не означає, що право на власну назву є абсолютним. У Рішенні зазначено, що на право релігійної організації мати власну назву поширюються обмеження, установлені національними та міжнародними нормами відповідно до правомірної (легітимної) мети.

Метою Закону № 2662–VIII є забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також забезпечення суспільства повною та достовірною інформацію.

Отже, законодавець, унормовуючи порядок здійснення реєстраційно-облікової діяльності стосовно релігійних організацій (об’єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням) у державі-агресорі, мав право застосувати обмеження у вигляді обов’язку таких релігійних організацій (об’єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити це в своїх установчих документах. У цьому контексті Суд урахував рішення Європейського Суду з прав людини у справі Ільїн та інші проти України, де зокрема зазначено: „сам факт того, що держава вимагає від релігійної організації, що бажає бути зареєстрованою, узяти назву, яка унеможливлює введення в оману вірян та суспільство загалом і завдяки якій є можливим її відрізняти від уже наявних організацій, у принципі, можна вважати виправданим обмеженням її права вільно обирати свою назву“.

Тож Суд дійшов висновку, що обмеження свободи віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об’єднання в частині обов’язку уточнення назви релігійних організацій є правомірними, а отже – допустимими.

Конституція України та низка міжнародних договорів допускають можливість обмежувати права людини за певних обставин та умов. До числа таких обставин належать акти збройної агресії, які ставлять під загрозу не лише територіальну цілісність держави, що зазнала збройного нападу, її політичну незалежність, державний суверенітет, а й існування самої держави, що є об’єктом агресії, як такої.

Такими заходами зокрема є обмеження доступу священнослужителів релігійної організації (об’єднання), яка є структурою іноземної релігійної організації (об’єднання) і підпорядкована її керівному центрові. Вільний доступ таких священнослужителів до частин збройних сил держави, що зазнала агресії, створює істотні ризики для військовослужбовців.

У зв’язку з цим Суд вважає, що зазначене обмеження також є правомірним (легітимним) за своєю метою та об’єктивно виправданим, оскільки сприяє забезпеченню обороноздатності держави й боєздатності підрозділів її Збройних сил в умовах збройної агресії, відповідає критеріям обмежень, дозволених у демократичному суспільстві, а отже – є конституційним.

Конституційний Суд України стверджує, що приписи оспорюваного Закону № 2662–VIII загалом мають легітимне юридичне підґрунтя, оскільки вони ухвалені в конституційний спосіб, вони визначають правомірну мету, є потрібними для демократичного суспільства та відповідають нагальній суспільній потребі в Україні.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що Закон України „Про внесення зміни до статті 12 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ є конституційним.

КСУ